Остання орбіта

У СТРОК НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ

Від провожатого Балачан відмовився. У присутності незнайомих людей він завжди відчував себе ніяково. Прогнозисти гарантували на найближчий час погоду без пилових бур і метеоритних дощів. І був саме час, щоб поїхати самому. Сам він буде відчувати себе вільніше і зможе відразу й більш повно увійти в цей допоки невідомий і тому ваблячий світ чужої планети. Йому вельми хотілося цього, бо він вперше покинув Землю, не побувавши за свої двадцять два роки навіть на сусідньому Місяці. Все ніяк не випадало, не було потреби.

Зрештою і тут, на Марсі, він опинився зовсім несподівано. Цього року закінчує університет, спеціалізувався на рінній космічній історії. Коли ж надійшла пора братися за дипломну роботу, Касай, його керівник, несподівано запропонував йому змінити тему, взяти більш пізній час — перші польоти до зір. Тема в історії була зовсім не розроблена. І не дивно. Епоха польотів до зірок почалася якихось півтора столітя тому.

Власне кажучи, це була не та історія, яка вабила Балачана. Вона майже не мала здобутків. Бо навіть перші зорельоти не повернулися ще зі своїх подорожей, час і відстані яких вимірювалися світловими роками. Тільки окремі і часто непевні звістки про ті зорельоти дійшли наразі до Землі. Але Балачан поважав свого викладача, який навчав його з першого курсу. І щоб не засмучувати доброго вчителя, згодився змінити тему.

Очевидно, керівник зрозумів, що у цій згоді не вистачає душі, зацікавленості, яка єдина примушує людину жити улюбленою справою. Бо, переглянувши план роботи, він задумливо сказав:

— Я гадав, що в дитинстві всі мріють про зорі.

Балачан здивувався. Цей висновок навряд чи витікав з аналізу плану дипломної роботи, складеного згідно наукових вимог. Але разом з тим керівник не помилився. Балачан, коли навчався в школі, справді ніколи не мріяв стати астрольотчиком. Щоправда, він був винятком у своєму класі. Космос тоді для школярів був як поезія. Бо хто в тому віці не пише віршів! Балачан не писав, і Касай це зрозумів. Що, однак, привело його до цієї думки?

Балачан знав, що викладач сам мріяв про далекий космос не тільки в дитинстві. Навіть був близький колись до того, щоб мрія стала явою. Перешкодив недоречний випадок — Касай на тренуванні зламав ногу. Зореліт «Червона блискавка», екіпаж якого складався в основному з однокашників Касая по космічній школі, стартував без нього. З того часу минуло більш як півстолітя. Касай усі ці роки виховував молодь, вів в університеті спецкурс з ранньої космічної історії, і ніхто не чув від нього бодай слова про польоти до зірок. Тоді чому він раптом порушив мовчанку? Наболіле ж треба віддавати тому, хто здужає його прийняти.

Балачан не переоцінював себе, не знаходив у собі якостей, які б обіцяли успіх у дослідженнях з нової теми. Більше того, він відчував, що вона не захопила його. Ну що ж, він виконає роботу, коли того хоче наставник. А потім повернеться до пори Гагаріна і Армстронга. Але, розмірковуючи так, він не міг позбутися неспокою. Він не любив неясностей.

І ось відрядження на Марс. Тут знаходиться найпотужніша в Сонячній системі станція далекого зв’язку і при ній — Центральний космічний архів. У ньому збергігаються всі матеріали про освоєння і завоювання космосу. Починаючи з першого штучного супутника Землі і аж до нерозшифрованих сигналів, які прийшли в Сонячну систему — чи від земних зорельотів, спотворені відстанню і перешкодами, чи, найімовірніше, від безконечно далеких галактик або пульсарів.

Балачан не вірив у сигнали, які ніби-то прийшли від інших цивілізацій. Ще ніхто не зустрів їх досі навіть у далекому Всесвіті. Усе, що не піддається розшифровці, — породила мертва природа.

Попрощавшись з диспетчером в космопорту, Балачан сів у електромобіль. Він не міг заблукати. До Центрального архіву вело добре шосе. Здалеку воно було схоже на ріку, що текла між червоних пісчаних барханів.

Електромобіль міг розвивати фантастичну швидкість, але Балачан не поспішав. Він увімкнув автоматичне керування, а сам, не відриваючись, дивився, як насувається на нього з близького обрію сутінкова від фіолетового неба, безкрая пустеля. Одноманітність пейзажу не розчарувала його. Він бачив багато телепередач про Марс і був готовий до будь-якого видовища. Однак чи можна неживе зображення порівнювати з самою природою! Навіть крізь сферичне скло кабіни пустеля не була подібна на свою кінокопію. Вона жила, вона була поряд, її можна було торкнутися, на ній можна було залишити свої сліди.

Балачан зупинив електромобіль, вийшов на шосе.

Сонце стояло в зеніті. Незвично маленьке, яскраво-золоте, воно не пекло, як на Землі в пустелях, а якось сумно й лагідно гріло обличчя, ледь пробиваючись крізь скло гермошолома. І світла давало мало. Навіть у ясний марсіанський полудень на небі було видно зірки й сузір’я.

Балачан переступив білий захисний бордюр і закрокував у глиб барханів. Спинився тільки тоді, коли зникло і шосе, і електромобіль, а пустеля лежала перед ним такою, якою вона була: інопланетною, чужою.

Він не був досвідчений у аерології[1], ніколи не вникав у її деталі. В історії завоювання космосу його цікавив філософський, моральний бік. Балачан розглядав це явище як черговий етап у еволюції людства. У цьому його погляді не було місця умовам існування на інших планетах. Бо, врешті, вони — в одному випадку менше, у другому більше — не мали істотного значення. Важливим був сам факт виходу людини за межі Землі і ті наслідки, які це дало для розвитку науки, економіки, всієї цивілізації.

Тепер же усвідомлення того, що він знаходиться віч-на-віч з чужою природою, відрізаний від усього, що було на Землі, подарувало раптом йому впевненість. Запізніле почуття романтики, якою віяло від розповідей космонавтів про свої пригоди, торкнулося серця. Балачан подумав, що все-таки це добре — ступити ногою на пісок іншої планети, постояти під променями її сонця.

— Балачан, де ти? Чому спинився?

Він здригнувся, почувши цей голос, і відразу ж засміявся. Йому стало трохи сумно. Марс, виявляється, став уже досить цивілізованим. Балачан зітхнув, шкодуючи, що романтика так швидко скінчилася, і пішов до дороги.

Будівля архіву знаходилася на краю великого кратера. Перш ніж увійти всередину, Балачан довго стояв над крутосхилом. Видовище було ні з чим не зрівнянне. Вибух великого метеорита, утворивши кратер, оголив глибинні породи. Навідь в далині вони не ховалися за обрієм, за напівтінями. Різнобарвні, вони мерехтіли під сонячними променями, як далекі зорі. Чітка, до болю в очах контрастна картина. Балачану подумалося, що він починає розуміти тих, хто, побувавши в просторі, прагне повернутися туди знову. Таїлася в чужих планетах могутня приваблива сила.

Відверто кажучи, Балачан не чекав надто багато від своєї роботи в архіві. І на Землі, і тут опрацюванням повідомлень зоряних експедицій займалася велика група вчених, фахівців. Час від часу вони знаходили дещо цікаве, важливе. На такий успіх Балачан не розраховував. У нього було більш вузьке завдання, обмежене польотом «Червоної блискавки».

Деякі матеріали про цю експедицію Балачан вивчав ще на Землі. Чимало, особливо про її екіпаж, розповів Касай. Маршрут зорельота лежав до Поллукса. Тридцять п’ять світлових років туди, тридцять п’ять назад. Балачан знав команду «Червоної блискавки» так добре, що іноді йому здавалося, наче він особисто був знайомий з кожним. Худорлявий Шарепа, який ніколи не втрачає рівноваги, — недарма його обрали капітаном. Веселун і жартівник Гай, який ще студентом зробив значне відкриття в астрономії, і, напевно, за це йому віддали посаду штурмана експедиції. Найращий друг Касая — Жвінакас, флегматичний, мовчазний і чудовий знавець корабельних технічних систем. Чара Чарава — біолог, лікар, дівчина, в яку, як здогадувався Балачан, був закоханий його наставник.

Їх було двадцять п’ять, вірних космосу, відважних і самовідданих. Касай пишається ними. А Балачан сприймав їх подвиг якось двояко. Він складав їм шану, як людям, які, можливо, віддали все, що мали, для користі людства. І він часом ловив себе на думці, що не впевнений, чи була потрібна їх жертва людству.

Балачан не випадково вибрав ранню космічну історію. У той час люди вперше здужали вирватись із земного тяжіння, досягнули сусідних планет. Простори Сонячної системи, як колись земні океани, перетинали кораблі нових космічних Колумбів. Напевно, чимало з сучасних знань людини про природу було здобуто саме тоді. Але вже і в той час людину повинна була насторожити одна особливість. Люди дісталися навіть до Плутона. І всюди бачили одне й те ж: мертву пустелю. Планети відрізнялися лише за будовою чи зовнішнім виглядом. Розжарений пісок, холодний газ або чорні непривітні скелі. Варіантів багато — суть одна.

Ентузіазм двадцять першого століття, коли техніка дозволила людині тривалий час перебувати в космосі, Балачан пояснював одвічною мрією людей про зустріч з подібними до себе. Відсутність життя на планетах своєї системи не зменшила цього піднесення — попереду були польоти до інших сонць і інших планет. Тоді вірили, що там буде інакше. Але минали десятиліття, а Земля залишалася єдиним світлим кутком серед чорного безгоміння простору, який з кожною новою експедицією відсував свої межі все далі й далі. Тож чи не варто спинити ці пошуки! Вони надто дорого коштують людству, забираючи і видатних учених, і великі матеріальні ресурси. Балачан десь читав, що перетворення Марса в придатну для життя планету на кшталт Землі еквівалентне за витратами спорудженню й оснащенню двадцяти зорельотів. Можливо, це й перебільшення, проте доля істини в цьому є. Балачан знав, що цю його думку не поділяє більшість землян. Тому і продовжують відправлятися з місячних космодромів зорельоти. Однак був упевнений, що колись люди схаменуться. Він буде одним з тих, хто врешті доведе їм необхідність цього. І частину таких доказів він збере тут, працюючи над дипломною.

Сховища Центрального архіву вразили Балачана величезним об’ємом найрізноманітнішої інформації. І він не втримався — перш ніж почати роботу над своєю темою, витратив цілий день на перегляд записів, які стосувалися передуючих «Червоній блискавці» експедицій. Це був величний і драматичний гімн людині та її розуму. Перед Балачаном на екрані проходили сцени буденного життя на зорельотах, записані й переслані сюди з далекого космосу. Як на те, йому трапилися щоденники саме тих екіпажів, які перестали повідомляти про себе. Тоді вони жили й вірили, що повернуться, принесуть на Землю великі таємниці Галактики. Балачан бачив їх саме такими — спокійними, впевненими. Але він уже знав, що вони не повернуться. І було до болю в серці тужно від лаконічних коментарів до світлин: «Планета, подібна на Марс», «А ця як наш Сатурн, тільки без кільця»… Життя для них там ішло, наче зореліт і не відривався від рідної планети.

Згодом, коли Балачан зайнявся «Червоною блисковкою», він не міг забути проглянуті повідомлення. Вони наче пригнічували його, наперед забарвлюючи нові матеріали похмурим відтінком.

Останній рапорт «Червоної блискавки» станція далекого зв’язку прийняла ще три роки тому. Експедиція наблизилася до Поллукса. Балачан дуже хотів зрозуміти, чому ця передача була останньою. І він почав з неї, сподіваючись, що, можливо, вже тоді астрольотчики передбачили щось небезпечне.

Ожив екран, і хтось промовив: «Яскраве жовте світило має одинадцять планет. Три з них обертаються майже по круговій орбіті. П ’ ять мають атмосферу». Балачан механічно відзначив, що там можуть бути умови для життя, а сам думав: чий це голос? Трохи стомлений, спокійний, розважливий. Як у Шарепи, коли він виступав перед землянами напередодні старту свого корабля. Балачану він запам’ятався стриманістю, яка так не відповідала урочистому й хвилюючому моменту. Буцім не людина говорила, а кібернетичний робот. Невже він не змінився за цей час? Невже навіть близька мета не викликала в ньому емоцій? Балачан слухав і дивувався, поки раптом не зрозумів, що це не Шарепа, а Гай. Астроном і штурман. І тоді здивувався ще більше. В голосі Гая зникли жартівливі нотки. Або він подорослішав і посерйознішав, або вони там розучилися сміятися?

Балачан перервав передачу і поставив попередню, яка прийшла за півроку до останньої, пробуючи в ній знайти причину переміни в харатері штурмана. Однак ніщо не давало навіть натяку на це. Передача була звичайною. У звіті про життя і діяльність екіпажу не згадувалися ніякі конфліктні події.

Відчуваючи, як у ньому наростає неспокій — ніби, розгадавши причину, він міг би чимось допомогти команді «Червоної блискавки» — Балачан повернувся до останнього повідомлення.

Знову на екрані заблищали планети-зірочки, розкидані навколо свого сонця.

«Ми почнемо з восьмої. Три останні нагадують Плутон».

«Як завжди», — з розчаруванням відзначив Балачан, бо ще тільки вчора чув це з інших джерел декілька разів. Він знав, що після цієї обіцянки з корабля вирушать ракети. Спочатку з роботами, потім, якщо дозволять умови, — з людьми. А що вони там побачили, так і зостанеться невідомим.

Балачан довго вглядався в екран, спинивши показ на кадрі з щоденника. На ньому була хімічна лабораторія. Чара сиділа за столом. Щойно вона задумливо, ніби говорила сама з собою, розповідала про новий метод впливу на спадковий механізм клітини, який їй вдалося відкрити. Балачан не міг вислухати її до кінця. На Землі це відкрили раніше від Чари років на двадцять. Можливо, Чара сама не виключала, що її новина вже не новина, тому і не було в її голосі задоволення від зробленого.

Вночі Балача не міг заснути. Він уперше подумав, що роки, які астрольотчики провели у просторі, засуджені, по суті, на вічну відірваність від Землі, примусили їх зрозуміти правду. Їх подвиг врешті буде тільки їх подвигом, а не всього людства. Адже що б там вони не побачили і не знайшли, все одно звістка про це прийде на рідну планету з запізненням.

Напевно, ніколи раніше Балачан не працював так напружено. Він написав дипломну. Але не так, як думав, складаючи план, як очікував від нього вчитель. «Червоній блискавці» був присвячений лише один розділ. Решта три, насичені численними прикладами, слугували доказом його думки про марність польотів до зірок. Балачан знав, що розчарує свого наставника. Більше того, подавши у світлі своїх висновків останній звіт з «Червоної блискавки», зробить наставнику боляче. І не міг поступитися своїми переконаннями. Його висновки стосувалися не тільки їх обох.

Можна було повертатися на Землю. Але Балачан був сумлінним студентом, навіть занадто педантичним. Там, де інші обмежувалися рекомендованим списком книг та довідників, йому обов’язково треба було знайти ледь не все, що стосувалося теми. Ця риса заважала навчанню, бо, відволікаючись на дріб’язок, він відставав від однокурсників. Однак переламати себе не міг. Такий вже був у нього характер.

Цей самий характер примусив Балачана затриматися. Хтось з працівників архіву в останню мить сказав йому, що є ще один сигнал, нерозшифрований, який, можливо, належить «Червоній блискавці», бо прийнятий на її хвилі. А чи міг він поїхати, не впевнившись, що сигнал не має ніякого відношення до його зорельота? Звичайно, ні. І хоча до відправлення рейсового планетольота «Марс-Земля» залишалося небагато часу, він пішов у сховища.

Навряд чи можна було назвати це сигналом, посланим рукою людини. Якби не хвиля, на нього ніхто не звернув би навіть уваги. На екрані металися хаотично розкидані рисочки, в динаміку чулося потріскування, як від звичайних випромінювань з космосу. Оператор співчутливо поглядав на Балачана, але допомогти не міг. З жалем утішив:

— Хіба мало в просторі джерел енергії? Ще встигнеш на планетоліт.

Це була слушна порада. Тільки не для Балачана. Оператор, певно, не чув легенди, яку ось уже чотири роки, як дотепний жарт, передавали старші покоління студентів першокурсникам. Буцімто Балачан відмовився складати залік з механіки. А на здивоване запитання викладача зауважив: «Мені дісталися двигуни внутрішнього згорання». Викладач не зрозумів. Тоді Балачан пояснив: «У нашому музеї їх немає. Не можу ж я говорити про те, чого ніколи не бачив». Викладач стримав усмішку і спитав: «А як нам бути?» Балачан відказав: «Днів через два я закінчу діючу модель двигуна, тоді й складу залік». Залік він справді склав. Блискуче. Але з запізненням, коли його однокурсники були вже на екскурсії в підводній Антарктиці.

Забравши запис цього нерозшифрованого сигналу, Балачан рушив у лабораторію.

Він працював добу, другу, третю… Спочатку співробітники архіву поблажливо і трохи іронічно посміхалися, потім здивовано хитали головами, мовляв, упертість не до речі. А на четвертий день в Балачана з’явився помічник — той самий оператор, який радив йому поспішити з від’їздом. А незабаром з Балачаном працювали всі, хто був вільний від вахти і основної роботи. Вони повірили йому.

Однак минали дні, а результатів не було. На екранах щораз виникали вже добряче набридлі всім хаотично розкидані рисочки. Двічі просив Балачан дозволу в Касая затриматися. Наставник знав свого учня і, не задаючи питань, дозволяв.

І раптом рисочки заговорили. Сталося це, коли Балачан якось уночі вирішив розбити сигнал на частини, чергуючи кількість рисочок по групах від нуля до дев’яти.

Це був випадок. Але, кажуть, випадок любить наполегливих. Балачан був наполегливий. І на екрані він побачив ту саму планетну систему Поллукса. Тільки поряд з п’ятою планетою світилася ще одна цяточка, наче супутник. Балачан спробував збільшити зображення. Цятка заблищала яскравіше, стала світлішою від планети і ледь помітно зрушила з місця. Дуга, яку вона описала, була частиною правильного кола… А потім екран згас. Сигнал був прийнятий не повністю. Очевидно, не збагнувши, оператор не записав його до кінця.

Балачан розбудив своїх добровільних помічників і ще раз з ними переглянув фрагмент цієї передачі, що прибула з чужого світу. У цьому він не сумнівався. Шарепі чи Гаю не було потреби загадувати співвітчизникам загадки. Але що означала ця передача? Здогадки змінювали одна одну. Найбільше йому сподобався висновок, що це гуманоїди з системи Поллукса, використавши хвилю «Червоної блискавки», передали на Землю звістку про себе і зореліт, який дістався до них і став супутником п’ятої планети, населеної розумними істотами…

Одначе Балачан не був би самим собою, якби прийняв цю привабливу думку за аксіому. Він не міг собі відповісти на багато запитань, і серед них на найголовніше: чому мовчав Шарепа? А без цього не відчував за собою права робити бодай приблизний висновок.

Не відповідаючи на привітання товаришів, він прийшов на вузол зв’язку і викликав Землю. Касай слухав його.

— Учителю, — сказав Балачан, — я не написав дипломну. — Він почекав, чи не скаже щось Касай, і тоді додав: — Я не буду істориком. — Касай мовчав, і Балачан дозволив собі ще одну фразу: — Колись людина повинна перехворіти космосом.

З вузла зв’язку Балачан пройшов до своєї кімнати, дістав з портфеля кристалики з записами дипломної роботи і вкинув їх у трубопровід, що вів до анігілятора.