Остання орбіта

ГЕРМЕС ПІДКАЗУЄ НАПРЯМ

Два дні ходив Сашко Шарай насуплений, похмурий, з нами майже не розмовляв. Напевно, на його місці ми були б не кращими: металічна пластинка, схожа на листок сріблястої тополі, так і не ожила, і навіть та передача, що уявлялася нам ледь не звісткою з глибин Всесвіту, здавалася зараз міражем. Коли б я сам на власні очі не бачив на екрані того дивного чоловіка посеред підводного подвір’я, нізащо не повірив би, що це правда. А все Сашко. Треба було йому зіпсувати всю справу. Що за людина? Ніякої витримки!

Зайняті цими клопотами, ми якось забули, що наближається кінець навчального року. З усіх основних предметів — математики, фізики, мови, історії — заліки вже склали раніше, ще перед весною. Але залишався іспит на вільну тему, вельми серйозний, як і має бути у сьомому класі. Теми ми не знали, її повинен був дати вчитель. А він нам не потурав досі, і з усього було видно — не збирався робити скидок і надалі. З того часу, коли він, вислухавши нашу розповідь про неймовірні сигнали з космосу, загадково посміхнувся, ми його чомусь не зустрічали: не інакше розробляв на наші голови якусь складнющу екзаменаційну тему.

Сашко, як звичайно, не здужав довго носити образу в собі, прийшов і сказав:

— Потрібен інший листок.

Я ледь не розсердився. Який розумака! Треба ж було аж два дні уникати нас, щоб це придумати.

— Давай завтра сходимо, — продовжував Сашко, — поки вчителя нема. Я цікавився, він кудись поїхав.

— Куди це ми повинні з тобою йти? — я не міг приховати іронії.

— На озеро, — неначе я вже згодився, спокійно пояснив Сашко. — Можу сам піти, не бійся. Але разом обов’язково щось знайдемо.

Я знав, що він не боягуз. Я ніколи не забуду, як він одного разу заліз у вольєр до тигра й ані крапельки не злякався. А тут то й зовсім нема чого боятися. Однак мені не подобалася Сашкова манера вирішувати все за інших.

— Накидали там, — огризнувся я, — бери велику торбу.

— Пурхавка ти, Вітьку, те й береш, що само в руки лізе.

Це було несправедливо. Бо якщо казати по-щирості, то саме Сашку ніколи не вистачало терпіння. Як ось з моїм листком. І я крикнув:

— Сам ти верхогляд!

Ми встигли вже сказати один одному декілька приємних слів, як раптом відчинилися двері. У коридорі стояв учитель, з-під його руки виглядав Мишко Потупчик, а позаду виднілася ще якась постать.

Ми з Сашком перезирнулися, і тут я впізнав третього. Це був робот Гермес. Той самий, якого ми бачили на екрані проектора, коли вчитель розповідав нам про свою єдину космічну мандрівку. Я мимоволі порівняв їх — вчителя і Гермеса. Як не дивно, постаріли обоє — людина і машина. Людина більше, хоча у той час, коли вони були зняті на плівку, людина була маленьким хлопчиком.

— Сідайте, — сказав учитель, — є важлива розмова.

Ми сіли. А Гермес тільки прихилився до одвірка, зовсім як людина, космонавт у скафандрі. Навіть голова, кругла, з отворами у пластику — для очей, вух і рота — нагадувала гермошолом.

— Про листок нічого не довідалися? — спитав учитель.

— Таж Сашко… — почав був Мишко.

— Не будемо шукати винних, — спинив його вчитель, — займемося іспитом.

— Ура-а! — підхопився Сашко.

Все-таки він дуже невитримана людина. Гадаю, у космонавти його не візьмуть, там нервових не люблять.

Учитель почекав, поки Шарай заспокоїться, глянув на мене і сказав:

— Тема іспиту, Вітю, пов’язана з твоєю знахідкою на дні озера.

Я також зараз міг закричати «ура», я мав на це більше підстав, аніж Сашко. Але я промовчав. Астрольотчик повинен бути стриманим у своїх почуттях, а я сподівався, що, незважаючи ні на що, буду ним. Я лише глянув на вчителя.

— Завдання, — пояснив він, — розкрити таємницю листка. Увідна наступна: «Ви на невідомій планеті. Планета — це озеро. Листок — сліди, можливо, розумної цивілізації. Задача — підтвердити це чи заперечити». Термін — три дні. Для допомоги вам додається кібернетичний робот Гермес.

Зраділі, ми навіть не здивувалися, чому наш учитель нарешті порушив своє правило не говорити про космос. Нам подумалося, що він повірив у сигнал з Галактики, який потрапив на Землю через той листок сріблястої тополі.

Коли, давши завдання, вчитель пішов, ми ще трохи посперечалися. Мишко хотів вирушити на озеро не інакше як на своєму хисткому плоті. Мовляв, повинен бути елемент небезпеки. Я, і тут мене несподівано підтримав Сашко, вважав, що справу слід класти на більш солідну основу. Ми — космонавти і тому повинні бути технічно озброєними, як справжні підкорювачі простору. Слід узяти катер з каютою і радіостанцією. Можливо, Мишко не здався б так швидко. Але зараз нас було четверо. Гермес, певно, перебравши не один десяток варіантів, став на наш бік. А Гермесу, який допомагав космонавтам у справжньому польоті, Мишко перечити не наважився.

Слідопитом був я. На тому місці, де я минулого разу входив у воду, спинив хлопців і звелів усім підготувати акваланги. Сашко зареготав.

— І Гермесу?! — аж захлинався він, так йому стало смішно.

Тільки-но я відкрив рота, щоб висміяти його самого, як подав голос робот:

— Мій корпус герметичний.

Сашко перестав сміятися. А я подумав, що так йому й треба. Молодчина Гермес. Це ж кожен початківець знає, що космічний робот не боїться ніякого шкідливого середовища.

Без пригод наша невелика експедиція дісталася до того підводного поселення, яке я знайшов минулого разу. Довго блукали поміж зруйнованих двориків, заходили в руїни, де колись було людське житло. Я уявляв собі ці будинки — невеличкі, на три чи дві кімнатки, і чомусь заздрив їх колишнім мешканцям. Було у цій стародавності щось хвилююче, таємниче.

Я не здивувався, коли Сашко ніби здогадався про мої думки і сказав: «Антична епоха». Тільки зазначив, що ми раптом почали думати однаково.

У нас були прилади для розмови у воді, і ми почали обмірковувати загадки.

— Тепер я розумію, — гарячкував Сашко, — чому ніхто не чув про чужинців, які прилітали на Землю. Це було дуже давно, до нашої ери, коли люди не могли їх зрозуміти. Але вони залишили про себе знак для наступних поколінь. І Вітько знайшов цей знак.

Супроти цього мені перечити не хотілося, та й Мишко, вочевидь, погоджувався з Сашком. Бо гіпотеза була надто привабливою. Ми так захопилися нею, що геть забули за Гермеса і не слідкували за його поведінкою.

А робот не витрачав часу, наші здогадки його не цікавили, йому потрібні були тільки факти. Незабаром він попередив нас, що заряд балонів зменшився наполовину. Ми відмахнулися. Але через кілька хвилин він раптом приголомшив нас. У шоломофонах пролунало:

— Листок сріблястої тополі.

Ми повернулися і, здається, між тих самих замшілих ослизлих каменів побачили, як під світлом Гермесового ліхтаря щось зблиснуло. Я впізнав свій листок. Око в Гермеса було проникливе, точне, а пам’ять іще, певно, краща: він не забув моєї розповіді.

Звісно, ми більше не могли тут залишатися. Ми повинні були мчати до свого телеприймача з автоматичною настройкою. Гермес щось бубнів до себе, ніби хотів нас затримати. Але його ніхто не слухав.

Через якусь годину Сашко вже налагоджував приймач, сполучаючи антену з сріблястою металічною пластинкою, яка мала форму тополиного листка. Ми з Мишком, звісно, були поруч, а Гермес, як напередодні, стояв, прихилившись до одвірка.

Це була хвилююча хвилина. Ми тремтіли від нетерпіння, від остраху, що знову буде невдача.

Нарешті екран засвітився, ніби повернувши нас на дно лісового озера. Показалися знайомі руїни підводного поселення. Ось-ось повинен був з’явитися, як тоді, чоловік. І раптом екран згас. Цей листок мав, напевно, ще менший запас інформації. Нас охопив розпач.

— Візьми! — пролунало в кімнаті.

Ми ще не звикли до голосу свого кібернетичного помічника і нерозуміюче крутили головами: хто це тут?

— Візьми! — Гермес відірвався від дверей і зробив крок до столу, тримаючи на розкритій долоні ще один листок.

Сашко схопив його, рвонувся до телеприймача, але затримався і сказав:

— Ти хороший хлопець, Гермесе!

Робот нічого не відказав, його не програмували, щоб реагувати на похвалу. Але все одно він був молодчина.

Знов світився екран. Знову на ньому виднівся чоловік, вдягнутий у простий і гарний костюм, схожий на сучасний спортивний, і щось говорив.

Певніш за все інформаційний вміст нашого листка був обмежений. Бо незабаром і ця передача скінчилася майже на тому ж кадрі, де чоловік починав говорити.

— Але я тебе перехитрю, — Сашко пожбурив листок від себе і нетерпляче крикнув роботові: — Дай іще один! — думав, певно, що в того їх невичерпний запас.

— Не треба, — несподівано заперечив Гермес. — Джерело випромінювання на південному сході, відхилення три градуси від меридіана, відстань п’ятдесят кілометрів.

— Що ти там плетеш, — розізлився Сашко.

І я ладен був приєднатися до нього, подумавши, що недарма робота списали з космічного флоту.

Лише Мишко, здається, все ще вірив Гермесові.

— Де, де? — перепитав він і раптом випалив: — Археологічна станція!

Гермес уточнив:

— Треба перевірити.

Без натхнення вирушили ми в нову подорож. Вона не обіцяла нічого цікавого. Мишко відразу розбив Сашкову гіпотезу про космічних пришельців і сказав, що археологи, напевно, допомагають кіношникам знімати фільм про стародавню Землю. Либонь, він мав рацію. І я спробував заспокоїти друзів — ми ж бо здамо іспит, адже завдання вчителя виконали.

Я не помилився щодо іспиту. Тільки даремно так песимістично дивилися вперед мої хлопці. Те, про що ми довідалися в археологів, виявилося не менш цікавим, аніж космічні гості.

Озеро справді утворилося п’ять років тому після сильного землетрусу. Вчені зацікавилися рештками стародавньої цивілізації, які після тривалого перебування в землі відкрилися на дні. Проте вони зараз зовсім не допомагали кіношникам робити історичний фільм. Вони працювали для себе. Нещодавно був винайдений спосіб знімати зображення того, що колись давно «бачили» предмети неживої природи. Ось, використовуючи цей спосіб, археологи й примусили заговорити камені давнього поселення. Хвилі з зображенням і приймав наш телеприймач. Археологи обіцяли показати нам після канікул фільм.

А листки?.. Вони не мали до цього ніякого стосунку. Хоча у свій час і прикрашали портали місцевих будинків. І вони зовсім не випромінювали, як ми гадали. Гермес про це швидко здогадався. Але на те він і мав електронний мозок, щоб враховувати всі можливі варіанти…

Учитель поклав нам на іспиті найвищу відзнаку. Але не це втішило нас. Вітаючи з переходом до восьмого класу, він раптом сказав:

— Мені дозволили з вами екскурсію на Місяць.

Це було чудово і несподівано. Але навіть Сашко того разу не закричав «ура». Лише сказав:

— А Гермеса візьмемо?

— А що, хіба він засумував за простором? — посміхнувся вчитель.

А мені відчувся якийсь прихований біль у цій його посмішці. Вочевидь, за космосом сумують не лише роботи.