Остання орбіта

УЧИТЕЛЬ

Школа стояла на високому піщаному березі великого озера. А довкола шумів гарний парк. Липи, клени, ясені були акуратно підстрижені. Садівник казав, що саме в цьому й полягає краса.

А я, коли дивився на посипані жовтим піском стежки і яскраві, мов вогонь, клумби, згадував картину, що висіла в шкільнім вестибюлі. Гарна, вона все ж ні в кого не викликала бажання побувати на тій галявці, що раптом відкрилася серед лісу, чи занурити руку в сріблястий джерельний струмок.

Картина є картина, у ній не вистачає життя, а може, просто руху. Так і з парком. У своїй підстриженій красі він втратив головне. Нам чомусь більше подобався острів на озері. Ліс там зберігся у своєму первісному вигляді. Кущі були густими, мов зарості в джунглях. Неприбрані корчовані нагадували у присмерку силуети якихось доісторичних тварин.

Кожний клас мав на острові свій улюблений куток. Там збиралися, гуляли, мріяли, сперечалися. Нашим місцем була оточена густою ліщиною галявина, посередині якої росла срібляста тополя. Вона була дуже старою, бо, навіть узявшись за руки вп’ятьох, ми ледве могли обхопити її стовбур. Метри за два від землі в усі боки відходили товсті галузи. Ми любили сидіти тут надвечір’ям, сховані сутінками і густолистом від усього світу.

Хлопці з інших класів приходили на острів зі своїми вчителями. Ми ж майже завжди самі. Не тому, що не любили свого вчителя. Він був добрий, ласкавий. Але часом він не розумів або не хотів розуміти нас. Ми, як і всі в нашій школі, марили космосом. Вихователі старших груп розказували дітям про подорожі до планет і зірок, возили їх на космодроми, а вирушаючи на екскурсії в Австралію чи на Вогняну Землю, обов’язково замовляли місця на ракетоплані. Від нашого ж вчителя ми чомусь ніколи не чули ані слова про найцікавіші польоти. Навіть коли під час одного уроку надійшло повідомлення, що повертається експедиція з Тау Кита, він, як звичайно, не прокоментував новину.

Вся Земля раділа, і лише він один, здавалося, зоставався байдужим. Це нас дивувало і, що приховувати, ображало. Бо ми любили й поважали свого вчителя. Він був уважний до кожного з нас, розповідав багато цікавого. А знав він стільки, скільки, як нам часом думалося, на Землі не міг знати ніхто. Проте байдужості до космосу ми не могли пробачити нікому. І в нас з’явилася від учителя таємниця…

Чи знав учитель про це? Напевно. Він розумів нас краще за нас самих. Ми часом забували, що йому вже десь під дев’яносто — таким він був вигадником і заводієм. Тільки ніби навмисно не хотів помічати наші космічні мрії і плани. Коли навіть на уроках траплялося проходити теми, пов’язані з історією освоєння космосу, він обов’язково кидав фразу:

— Штурм космосу — не романтика, друзі. Це важко навіть дорослим.

— Навіщо вчитель нас лякає? — найбільше за всіх обурювався Сашко Шарай.

Розважливий Мишко Потупчик заспокоював його:

— Щоб зрозуміти космос, треба побувати в просторі.

Ми погоджувалися з Мишком. Звідки було нашому вчителеві знати, що таке політ до зірок, коли він зовсім земна людина. Ну хто ще в наш час, окрім нашого вчителя, міг узяти патерицю й піти на цілий день у степ? Він кликав і нас з собою. Одного разу ми було пішли. І що побачили? Безконечне одноманітне поле, на якому колосилася оксамитна пшениця, і жайворонків у небі. Що тут незвичайного? Тільки наш учитель захоплювався усім цим. Він спинявся на якомусь пагорбку, підставивши обличчя сонцю, і слухав, як шепотіли хліби, як звідкись з синьої безодні неба лилася жайворонкова пісня весни й тепла. Обличчя вчителя ніби помолоділо, і на вустах блукала трепетна довірлива посмішка. А ми сумували. І додому повернулися стомлені, мовчазні. Вчитель подивився на нас з якимось жалем і, прощаючись, зітхнув.

Незабаром надійшли іспити. Мова і фізика, література й математика… Вчитель був увесь час з нами, допомагав нам, і ми знову дивувалися, як він багато знає.

А потім був іспит з історії. Щоб зробити вчителеві приємність, я вирішив написати про Давню Русь, про гарячі битви наших предків зі степовими кочовиками. Мені хотілося, щоб учитель побачив любий своєму серцю широкий степ, повний сонця і простору.

Твір, певно, сподобався вчителеві. Він слухав, заплющивши очі, кивав часом, ніби на знак згоди, головою, а коли я закінчив читати, він не став, як робив це часто, доповнювати. Він не похвалив мене, не в його правилах було хвалити людину, яка виконала свій обов’язок. Степінь свого задоволення він виказував лише оцінками. Мені найвищий бал не поклав. Чому? Щось, либонь, було не так. Але треба продумати це спочатку самому, що було «не так».

Трохи розчарований оцінкою, я не відразу почув, про що розповідає Сашко. А прислухавшись, обурився. Ще завчасу ми домовилися не зачіпати у своїх роботах того, що має відношення до космічних польотів. І раптом Сашко порушив договір. Навіщо цей виклик учителеві? Вочевидь, про це подумали і решта хлопців. Бо в класі запала незвична тиша. Я не зводив погляду з учителя, шукав на його обличчі образу, обурення чи щось подібне. І не знаходив. Він і Сашка слухав, як нещодавно мене, — уважно, зосереджено.

Сашко був розумним хлопцем. Я слухав і думав, де він назбирав стільки даних? Але найголовніше нас чекало, виявляється, попереду. Сашків голос раптом задзвенів, мов струна, яка ось-ось порветься.

— У житті було чимало випадків, коли космос підкорявся юним!

Це було гарно сказано. Проте в мене особисто не було впевненості, що так було насправді. Що не кажіть, а в космос вирушають тільки дорослі. Бо треба спочатку школу закінчити, і фах здобути, і підготовку пройти. Чи ж мало років на це піде? Певна річ, і мені і Сашку не хочеться чекати, поки ми виростемо. Це ж коли ще буде!.. Однак є на світі речі, які, на жаль, від нас не залежать. І я подумав, що Сашко даремно зробив цей свій випад.

А Сашко підійшов до вчителевого столу і натиснув кнопку. На вікна опустилися чорні штори. У класі на секунду стало темно. Ми не встигли навіть крикнути Сашкові, щоб не дурів, як засвітився екран. На цьому екрані кожен учень може писати, креслити схеми, зостаючись за своєю партою.

Я подумав, що Сашко повернеться зараз до своєї парти і намалює якусь ілюстрацію до доповіді. Та я помилився. Сашко минув свою парту і підійшов до проекційного апарата, щось вставив туди, покрутив, і екран ожив. Ми побачили рубку космічного корабля, центральний пульт, над яким схилився літній сивий чоловік, а поряд з ним стояв… хлопчик. Йому було трохи менше, аніж нам, років десять або одинадцять.

З наших грудей вирвалося дружне захоплене і, певно, заздрісне зітхання. Бо про те, що випало цьому хлопчику, ми не насмілювалися навіть мріяти вголос, коли збиралися біля своєї тополі.

— Тихше ви! — крикнув Сашко.

Він назвав експедицію, зірку, біля якої вона побувала, рік, коли повернулася на Землю. Мабуть, це були цікаві дані. Але для мене їх в той час ніби не існувало. Я не міг відірвати очей від маленького астронавта. Я уявив себе на його місці, і в грудях зробилося гаряче.

За мить я відчув, що нічого не розумію. У рубці чимало приладів, на екранах світяться чужі зорі, у телескоп, напевно, можна побачити і планети цих зірок. А хлопчик ніби нічого цього не помічає. Він позирає кудись убік, і вся його постать виказує покірну терплячість. Може, він хворий?

Тим часом Сашко закінчив свій виступ. Він знову підійшов до столу вчителя, натиснув кнопку. Штори поповзли вгору. У клас ринуло веселе сонячне світло.

— Ти більше нічого не додаш, Сашко? — спокійно, як завжди, коли ми, на його думку, сказали не все, що повинні були сказати, спитав учитель.

— Було обмаль часу, щоб докопатися в архіві до подальших подій. Але впевнений, що хлопчик, коли виріс, став славетним космонавтом, найкращим з-поміж інших. У нього ж така практика!

Ми чекали, що вчитель зараз покладе оцінку і викличе наступного. Ми помилилися.

Вчитель несподівано попросив:

— Увімкни проектор, Сашо, — а сам затемнив клас.

На екрані знову з’явилася рубка зорельота, штурман і хлопчик.

Якийсь час учитель мовчав. А коли заговорив, у класі відразу стало тихо, аж до дзвону в вухах.

— У той час, коли хлопчик почав пам’ятати себе, — говорив учитель, — «Алтай» вертався в Сонячну систему. До дому залишалося шість незалежних років. Для вас ці слова «незалежні роки» — ніби музика. Вони ж вживаються тільки у просторі, де довкола горять незнайомі зірки, існують невідомі планети, де можна очікувати зустрічі з чужими цивілізаціями. Усе це існує і для космонавтів. Але для них окрім цього іще є час. Той самий, незалежний, у самій назві якого криється все. Його не можна ані прискорити, ані сповільнити. Він такий, який є.

Це знали дорослі. А хлопчику тоді було ще все одно. Йому на кораблі було цікаво усе: і як самі собою відчиняються двері, варто тільки підійти до них, і як робот-нянька ходить за ним услід, не даючи залізти по східцях у машинне відділення, і багато іншого. Хлопчик народився на кораблі. У нього було багато іграшок: йому їх робили і дорослі, і робот. Іграшки були продовженням корабельного життя. Це були маленькі ракети, всюдиходи, роботи і багато іншого, що, тільки більших розмірів, використовувалося дорослими. Хлопчик не дивувався. Він вважав, що так і повинно бути. Дорослі більші, тому у них і іграшки більші. Він тільки часом запитував, чому дорослих на кораблі багато, а він завжди один.

Нарешті (а сталося це після довгої дискусії дорослих, про це хлопчик довідався значно пізніше) йому показали фільм про Землю.

Першого разу рідна планета не вразила його. Він дивився спокійно, а опісля спитав: «Земля — це як дендрарій?» На кораблі був такий куток, де росли справжні дерева. Йому нічого не пояснювали, тільки фільмів більше не показували.

А йому чомусь дуже захотілося подивитися хоча б ще один такий фільм. І одного разу, підмовивши робота, хлопчик пішов у бібліотеку. Роботу цього не заборонили, не ввели в програму, і він хутко знайшов якийсь фільм, знятий на Землі.

Хлопчик знову побачив те, що він вважав великим дендрарієм. «Для дорослих», — подумав він, вражений розмірами. І тут-таки схаменувся: серед дерев ішов такий самий хлопчик, як він, а може і ще менший. Це було незвичайно, дивно і чомусь викликало незрозуміле бажання кудись побігти. Хлопчик зостався на місці, він знав, що звідси можна побігти тільки в дендрарій. А цього йому не хотілося зараз. Він уперше подумав, що дендрарій — така ж іграшка, але для дорослих.

Поки він так міркував, дітей на екрані побільшало. Вони бігали, стрибали, ловили один одного. І сміялися — голосно, весело, як ніхто не сміявся на зорельоті. Хлопчик перестав дивитися на екран і сказав роботові: «Хочу до дітей». На кораблі більше дітей не було, і робот повів хлопчика до батька.

Батько уважно вислухав його плутану розповідь про фільм, затим поклав йому на голову велику й теплу руку і якось через силу сказав: «Зосталося шість незалежних років. Тоді…» Він не пояснив, що буде тоді.

І хлопчик спитав: «А коли буде це тоді?» Батько мовчки повів його в каюту, почаклував над електронною машиною, і з неї виповзла біла стрічка з безліччю чорненьких рисочок. Батько попорпався у своїх кишенях, потім у шухляді і нарешті знайшов маленьку паличку. Цією паличкою він зробив на стрічці з першої рисочки хрестик і віддав її синові. «Кожного дня, — почав було він, але згадавши, що хлопчик не уявляє собі день, виправився: — Кожного разу, як пролунає велика сирена, будеш класти тут один хрестик. Коли поставиш усі, тоді ми прилетимо на Землю, і ти підеш до дітей». Він ще раз погладив сина по голові і вийшов.

А хлопчик почав розглядати стрічку. Він хутко наклав би на ній хрестиків і побіг би на Землю у великий дендрарій. Але батько звелів чекати сигналу сирени. Хлопчик знав, що старших слід слухатися. Він лише раз поставив зайвий хрестик. Усі решта рази робив, як казав батько, хоча врешті йому вже набридло чекати.

Рисочок залишалося так багато, що він не міг їх навіть перелічити, і не вірив, що їх колись не стане. Рисочки снилися йому, коли він вкладався спати. І, вставши, кликав робота й вирушав до бібліотеки. Тепер там був лише один фільм, той самий, що він дивився колись без дозволу. Проте іншого хлопчикові й не треба було. Він міг і цей дивитися багато разів поспіль, щоразу знаходячи щось нове, жадане й цікаве…

Учитель змовк. У блакитних сутінках ми бачили лише його постать, високу, широкоплечу, і горду голову з посивілим волоссям.

Мовчали й ми, захоплені розповіддю, здивовані тим, що, виявляється, наш учитель знає і цю не любу для нього тему. Нарешті Мишко порушив тишу:

— Він потім зустрівся з дітьми?

Вчитель обернувся до екрана, і ми побачили, як він похитав головою. Затим почули:

— Зореліт повернувся пізніше. Була аварія. А хлопчик… Він тоді вже виріс.

Нам стало шкода хлопчика, який жодного разу не погуляв зі своїми ровесниками. Лише Сашко сказав:

— Ну то й що? Зате йому легше було повернутися в космос.

— Він зостався на Землі, — відказав учитель. І мені здалося, що його голос затремтів. Але мені це, напевно, тільки здалося. За мить учитель додав: — Бо що може бути кращого за нашу чудову, чудову Землю!

— А той хлопчик, — вихопилося в мене, — де він зараз?

Фіранки поповзли вгору. Знову стало світло. Вчитель стояв за столом, дивлячись поверх наших голів. І мені здалося… Мені здалося, що наш учитель дуже схожий на того штурмана, батька хлопчика… І на самого хлопчика…