…Гачок не витримав. Короп — здоровезний, щонайменше два фунти вагою — зірвався й, переможно блиснувши сріблястою лускою, шубовснув у воду. П’єр зойкнув і закляк, стискаючи в кулаці вудку, з якої тепер не було жодної користі. До всього риба, перш ніж безвісти згинути в темній воді, на мить визирнула й, як мені привиділося, кинула на невдачливого рибалку глузливий погляд.
Цього П’єр, і без того вбитий тим, що сталося, вже не витримав:
— От диявол! А хай йому! Кров Христова, повернуся до Сен-Дені, я цьому отцю Єгудиїлу ноги повисмикую! Казав я йому — залізо паскудне, а він…
Отець Єгудиїл — наш монастирський коваль — справді останнім часом став партачити, проте ця обставина аж ніяк не виправдовувала ані змісту, ані форми сказаного.
— Брате Петре, — неголосно погукав я, відчуваючи, що П’єр готовий відмочити наступний пасаж із приводу коропа, вудки, гачка й отця Єгудиїла. — Брате Петре…
П’єр спересердя пожбурив вудку об землю, ввібрав якнайбільше повітря, роззявив рота, й отут до нього, нарешті, почало доходити. Я мигцем озирнувся — брат Ансельм стояв із незворушним виглядом, але в очах його виразно стрибали бісенята. Втім, з першого погляду й не помітиш — тримати себе цей хлопчина вміє.
— От-тче Гільйоме… — затинаючись почав П’єр. — Я… ну…
— Латиною, прошу, — так само спокійно попросив я, чим змусив П’єра остаточно зніяковіти. Тому що, крім суворо забороненого божіння й згадки нечистого, він примудрився проказати все це на «ланг д’уї»[1] з дикою нормандською вимовою.
— Я… ну… Риба…
— Далі, — підбадьорив я, спостерігаючи, як П’єр, миттю зашарівшись і сполотнівши, з надзвичайним зусиллям добирає неслухняних слів латиною.
— Я ловити, я ловив… — П’єр зітхнув і потер величезною п’ятірнею свою фізіономію в ластовинні.
— Ми ловили, — погодився я.
Я знов озирнувся — брат Ансельм сміявся, але непомітно — самими лише кутиками губів. Уже не вперше подумалося про те, де хлопчина так навчився себе тримати? Усе ж таки йому заледве вісімнадцять, та й то за документами, які не лише в мене викликали сумніви.
— Ми ловили, — приречено повторив П’єр. — Отець Єгудиїл — в абатстві святого Діонісія коваль є. Він поганий коваль є. Він зробити… зробив поганий…
Схоже, слово «гачок» забулося, й П’єр болісно добирав підходящий еквівалент.
— Він зробив погане знаряддя… Знаряддя вудити… Отче Гільйоме!
— Так…
Я відклав убік вудку й зміряв П’єра промовистим поглядом. Здоровань зіщулився й закліпав.
— Брат Петро погана пам’ять мати, — зітхнув я. — Брат Петро забути, як ми домовлятися…
— Отче Гільйоме! — знову заблагав нещасний, змахнувши ручиськами, від чого в нерухомому вечірньому повітрі знявся свіжий вітер.
— Ви — майбутній священик, Брате Петре. У вашій практиці буде чимало епізодів, порівняно з якими цей нещасний короп — справжня дрібничка. Ви повинні зберігати спокій і не збиватися на простонародну тарабарщину, з якої, на ваше щастя, я не зрозумів жодного слова… Дюжину «Отче наш» і дюжину «Вірую» перед сном. Ви здається посміхаєтеся, Брате Ансельме?
Усе ж таки я заскочив хлопця зненацька.
Та лише на мить. Дев’яносто дев’ять із сотні сказали б у такому випадку «Ні!», але Ансельм зухвало блиснув очима й покірно відповів: «Так, отче Гільйоме».
Я хотів поцікавитися, що саме брат Ансельм почув смішного, та вирішив, що це буде зайвим занудством.
— Дві в’язки хмизу, Брате Ансельме. І миття посуду після вечері.
— Так, отче Гільйоме.
Хлопець знову посміхнувся, і я раптом збагнув, що сьогодні й без того його черга мити посуд.
— Гаразд, — резюмував я, — як там у нас із уловом?
Незважаючи на епізод із гачком, улов був непоганий. Утім, ставки в Нотр-Дам-де-Шан завжди славилися чудовою рибою.
Вечерю варили на тому ж місці — йти до старої занедбаної кухні, де не готували вже два десятки років, відтоді, як старий граф де Корбей розорив тутешній монастир, не хотілося. Хлопці розклали вогнище, й П’єр уже звично дістав ножа, щоб узятися за рибу, але я зупинив його:
— Юшку сьогодні приготує брат Ансельм. А ви, Брате Петре, сподіваюся, не забули, що заборгували мені байку?
— Яку байку? — кліпнув П’єр, котрий встиг уже заспокоїтися, очікуючи вечері.
— Байку «Лисиця й відображення місяця» зі збірки «Робертів Ромул». Ви мали вивчити її ще вчора, але вчора у вас, здається, був нежить…
— Не нежить… — зітхнув бідолаха. — Мені… цеє… голова боліла.
— Співчуваю, Брате Петре. Сподіваюся, зараз усі неприємності позаду й ми маємо змогу послухати, нарешті, байку.
— Зараз… Я… ну… повторю.
Я не сперечався й став спостерігати за Ансельмом. Вечірня юшка — маленький реванш за помилку з посудом. До того ж мені було дуже цікаво, як хлопець поведеться.
Досі я жодного разу не бачив Ансельма на кухні. У Сен-Дені його туди й близько не підпускали. Схоже, й там, де він жив раніше, його маленькі охайні руки не знали чорної роботи.
Утім, якщо це було й так, Ансельм цього не виказав. Він швидко приніс води й рушив у келію за припасами, після чого, діставши цибулю, часник, селеру й морквину, взявся до риби. Виходило в нього непогано — ніж різав рівно й швидко. Вочевидь я все ж таки помилився, куховарити хлопчині вже доводилося. Краєм ока я помітив, що П’єр теж стежить за Ансельмом, причому не без затаєних ревнощів. Юшка — коронна страва нормандця, котрий, як я вже пересвідчився, й без того чудово готує.
— Отже, Брате Петре, — нагадав я, — ми вас слухаємо.
— Байка, — почав П’єр якнайбадьорішим тоном, — зі збірки…
Пауза затяглася, але я не квапив. Згадалося, що ще два роки тому П’єр, котрий провчився в монастирській школі чи не десять років, не міг зв’язати латиною й кількох слів. Усе ж таки хлопець молодчага, хоча, бачить святий Діонісій, я теж дуже старався.
— Зі збірки. Називається «Лисиця й відображення місяця»…
На губах Ансельма знов промайнула посмішка, і я вкотре подумав: звідки прийшов до Сен-Дені цей хлопчисько? Латину він знав просто чудово, краще за мене. Таке ще можна пояснити, але Ансельм знав грецьку, і, як я нещодавно дізнався, арабську…
— Якась лисиця йшла вночі біля річки й побачила в оній річці відображення місяця. Побачивши оноє відображення, вирішити… вирішила вона, що то є сир…
Я раптом збагнув, що за весь день П’єр жодного разу не відкривав книжку. Так, пам’ять у хлопця чудова й треба було добряче постаратися, щоб за кілька років нічого не навчити цього нормандського бурмила. П’єр не був ледарем — він щиро хотів закінчити школу й стати священиком десь на селі. Та донедавна ця мрія була від нього далека, немов стіни Єрусалима.
— …Заходилася оная лисиця хлебтати воду. Гадала вона, що випити… вип’є річку, після чого дно висохне й згаданий сир дістанеться їй…
Тим часом у казанку вже щось починало закипати. Я принюхався й залишився задоволений — вечерю явно нам забезпечено. Щоправда, запах був трохи незвичайний. Пахло чимсь незнайомим — не селерою і тим паче не цибулею.
— …Хлебтала оная лисиця воду безперестанку, аж поки не захлинулася…
П’єр задоволено зітхнув у передчутті закінчення тортур і випалив:
— А мораль цієї байки така: людина жадібна рветься до наживи з таким зусиллям, що сама себе завчасу в темну могилу зводить!
Слідом за цією повчальною фразою на П’єровій мармизі розцвіла зовсім недоречна посмішка. Я не втримався й усміхнувся у відповідь.
— А тепер нехай брат Ансельм розповість, — остаточно розгороїжився П’єр. — Бо ж, отче Гільйоме, ви його байки вчити не змушуєте!
Не хотілося пояснювати, що «Робертів Ромул» Ансельм читав років у сім, коли не раніше, але наш сьогоднішній кухар відразу ж відгукнувся.
— Байка «Людина, що молилася».
Я відчув несподіване сум’яття. Річ не в тім, що цю байку зазвичай не рекомендують читати учням. Вразив тон — Ансельм відгукнувся на П’єрову пропозицію аж надто серйозно.
— Одна людина мала звичку приходити до церкви пізно, схиляти коліна й молитися завжди одними й тими самими словами: «Господи Боже, будь ласкавий до мене, й до дружини моєї, й до дітей моїх, а більш ні до кого»…
Ансельм на мить замовк, тонкі губи стислися, побілішали, в темних очах блиснув недобрий вогник.
— Почув це якось його сусіда й теж став молитися: «Господи, Господи, Боже всемогутній, покарай ти його, й дружину його, й дітей його, а більш нікого»…
— А… а мораль? — здивовано запитав П’єр, не дочекавшись пояснення.
— Там немає моралі, — Ансельм відвернувся й заходився поратися біля казанка. П’єр почухав потилицю й став неквапом нарізати хліб.
…Брат Ансельм з’явився в Сен-Дені рік тому. Прийшов пізнього вечора, босий, в обірваній рясі. Отець Сугерій звелів нагодувати подорожанина й покласти спати, але хлопчик наполіг на зустрічі, після якої наш абат замкнувся з отцем Ерве й розмовляв із ним ледь не до ранку. А наступного дня в Сен-Дені з’явився новий чернець, якого звеліли ні про що не розпитувати. Майже відразу Ансельм став ходити до моєї школи, та займатися з ним довелося за особливою програмою.
Всі премудрості, які я втовкмачував братам-бенедиктинцям, були Ансельму вже відомі, тож я, за чітким абатовим натяком, готував хлопця до університету. Я здогадувався, що направлять його в Болонью, причому на богословський факультет. А от звідки брат Ансельм з’явився, міг лише припускати. Втім, його коротке темне волосся, чорні очі й смаглява шкіра дещо підказували…
Юшка викликала схвалення всіх, включно із недовірливим П’єром. Ансельм залишався незворушним, але було помітно, що похвали йому до душі. Я не втримався й запитав про запах.
— Точно, — підтримав мене П’єр. — Ти, брате Ансельме, не приховувати. Адже я, коли куховарю, нічого не приховувати!
— Не ображайся, брате Петре, — Ансельм усміхнувся й дістав із мішка щось сухе й зморшкувате. — Цей корінь у мене на батьківщині зветься «пастушка». Тут він не росте. У мене залишалося трохи…
— А де це — в тебе на батьківщині? — бовкнув нормандець, забувши про настійну абатову пораду.
Ансельм на мить стиснув губи, потім знов усміхнувся:
— В Італії, брате Петре. Ця трава росте на півдні, у Калабрії.
— То ти звідти?
— Ні. Я народився в Римі, а жив у Тоскані, потім у Неаполі.
Щось таке я й припускав. Для кастильця чи грека Ансельм надто правильно говорить латиною. А для окситанця надто смаглявий.
— Ну от! А то мовчати все! — П’єра остаточно понесло, але я чомусь не втрутився. — Бо ж як виходить? Ми ж нічого не приховувати, живемо разом, із однієї миски їмо. А тебе й запитати нічого не можна!
Цікаво, що відповість Ансельм?
— А може, я великий грішник, брате Петре? — на вустах у хлопчини так само була усмішка, але очі дивилися серйозно.
— Ти? — П’єр змахнув рукавом ризи, мало не перекинувши казанка. — Ну, Ансельме, ти й бовкнути…
— Брате Ансельме, — стиха виправив я, і П’єр, нарешті зметикувавши, що заговорився, замовк.
Може, Ансельм і був великим грішником, але знати цього нікому не дано. Сповідався він особисто абатові. Навіть коли отець Сугерій їхав — а траплялося це часто — ніхто не мав права приймати в хлопця сповідь.
— Ти й сам не про все розповідаєш, брате Петре. — Ансельм спритно повернув удар.
Нормандець ледь не впустив ложку.
— Я?!
— Ти, певна річ, — Ансельм незворушно сьорбав юшку, та в очах його стрибали бісенята. — Через що ти з села втік?
— Я? Втік? — П’єр перевів подих й понуро закінчив:
— Ну, втік. Цеє… Треба бути… було…
Я, звісно, знав, у чому річ, — хлопець от уже рік, як мені сповідався. Втім, особливих гріхів у П’єра, як у його колишньому, селянському, так і в теперішньому, чернечому житті, не водилося. Щоправда, обжерливість вважається смертним гріхом, але щедра кухня Сен-Дені давно вже змушує сповідників м’яко підходити до цього дражливого питання.
Після вечері я звелів П’єрові прочитати вголос вдячну молитву, причому зробити це тричі, поки той не спромігся вимовити її без помилок, і на довершення відправив його по дрова. Здивований кивок у бік Ансельма я проігнорував, розсудивши, що духовне начальство просто зобов’язане інколи виявляти сваволю, — інакше поважати перестануть.
Ансельм потягнувся до казанка, але я відсторонив його, сам наповнив казанок водою і поставив на вогонь.
— Сядь-но, брате Ансельме.
Він кивнув і слухняно присів на одну з колод. З озера подув вечірній вітерець, а десь удалині, за лісом, глухо вдарив дзвін.
Я мимоволі перехрестився, збагнувши, що за всі ці дні ми жодного разу не відслужили вечірню.
— Брате Ансельме… — я хотів запитати зовсім про інше, та останньої миті не зважився. — Ти прочитав третій розділ Ареопагіта?
— Так, отче Гільйоме.
— Готовий поговорити про це?
— Так, отче Гільйоме…
Ансельм відповідав спокійно, немов ми сиділи в нашому старому класі, але мені здалося, що він, як і я, думає зовсім про інше. І раптом я зрозумів, що зовсім не хочу говорити про Ареопагіт.
— Зробимо так, брате Ансельме. Ти прочитаєш книгу до кінця, а потім ми влаштуємо диспут. Ти захищатимеш Ареопагіта, а я спробую тебе спростувати.
— Як отець Бернар?
Я здригнувся. Хлопчик підносив сюрприз за сюрпризом.
— Отець Бернар не проти святого Діонісія Ареопагіта, — обережно почав я. — Він сумнівається в деяких… практичних висновках з його праць.
— Так.
Я не без побоювання глянув на Ансельма.
Це «так» могло означати що завгодно, але, схоже, в цьому випадку хлопець просто насміхається з мене.
Мені раптом пригадалося вродливе, але холодне, немов виліплене із блакитнуватого гіпсу, обличчя отця Бернара. «Річ не в цьому, брате Гільйоме…»
— Річ не в цьому, — повторив я вголос. — Отець Бернар, звісно, не схвалює, коли церковний вівтар прикрашають золотом і коштовним камінням і при цьому посилаються на святого ДіЬнісія, але річ усе ж таки не в цьому…
Ансельм чекав, що я поведу далі, але договорювати я не став. Розумному досить — усі навколо розуміли, що суперечка точиться не навколо прикрашання нового вівтаря Сен-Дені й не навколо канонічності поглядів Ареопагіта, а щодо того, яке з абатств — Клерво чи Сен-Дені, — спрямовуватиме життя Королівства Французького. Тоді, кілька років тому, моя місія в Клерво була вдалою. Отці абати домовилися…
— А я не розумію…
Я здригнувся з несподіванки. Брат Петро примудрився підібратися непомітно, й навіть оберемок хмизу в його могутніх ручиськах жодного разу не хруснув.
— Не розумію, — повторив він, — що є погане…
— Що поганого, — виправив я.
— Що поганого, якщо нашу церкву перебудували й прикрасили? Адже церква вона… це… Дім Божий на землі є!
Я подивився на Ансельма, переадресовуючи запитання. Хлопець прийняв виклик.
— Поганого в тому нічого немає, брате Петре, але отець Бернар вважає, що вкривати золотом гробницю Святих Мучеників — усе ж таки не найкращий спосіб їх ушанувати.
— Ну, ні!
П’єр жбурнув на землю хмиз і набурмосився, збираючи воєдино весь свій запас латини.
— Чути я це вже, брате Ансельме. У церкві не робити скульптур, картин, не прикрашати золото…
Брата Петра давно слід було спинити й змусити повторити все те саме, але правильно, проте я не став цього робити. Не так часто наш нормандець вступає в богословські суперечки.
— І тоді не Дім Божий, а хлів бути. Ти, брате Ансельме, не із селян бути. Ти не розумієш. Коли селянин приходить до храму, він що бачить? Він бачить Дім Божий…
По Ансельмовому обличчю промайнула легка гримаса. Певна річ, він уже чув щось таке, тільки в словах набагато вишуканіших. Наш абат полюбляє висловлюватися на цю тему.
— Мир вам, брати, — зупинив я марну суперечку. — Брате Петре, коли ви так сильно зацікавилися даною темою, ми з вами прочитаємо «Апологію Вілельма, абата Святого Феодора», яку написав отець Бернар, і разом обговоримо її.
— Я… цеє… краще по хмиз ходити, — згадка про чергову книгу подіяла на П’єра витверезливо, й за мить ми залишилися з Ансельмом наодинці.
— Стже, ми з тобою домовилися, брате Ансельме? Влаштуємо диспут?
Він кивнув, думаючи явно не про це.
— Отче Гільйоме, подейкують, буцімто отець Сугерій посварився з Абеляром саме через святого Діонісія?
Є! А я все чекав, коли ж він заговорить зі мною про Абеляра? От уже півроку його сумлінні сусіди доповідали отцю Сугерію, що в келії молодого ченця зберігається рукопис великого єретика. Абат вирішив не втручатися, я — також. Зрештою слава Абеляра настільки велика, що Сен-Дені вже починає потроху пишатися тим, що цей великий грішник колись перебував у наших стінах.
— Це почасти так, — я мимоволі всміхнувся, згадавши те, на що натякав Ансельм. Господи, як давно це було! Тоді я тільки-но освоювався тут і отець Сугерій видавався грізним і недоступним…
— Ризикну нагадати тобі, брате Ансельме, що Сен-Дені засновано в пам’ять Святого Діонісія. Вважається, що наш патрон — той найперший єпископ афінський, котрого Апостол Павло зустрів на ареопазі після своєї проповіді.
Я поглянув на Ансельма й помітив легку, ледь помітну посмішку. Хлопчині було весело. Він знав! Він знав це й багато іншого, й зараз, схоже, просто екзаменував мене. Чи то на щирість. Чи то на щось іще…
— Але Абеляр… Не ризикую називати його «брат Абеляр», позаяк наш орден відкинув його…
Ансельмова посмішка стала помітнішою.
— Абеляр знайшов у працях Біди Високоповажного пасаж про те, що покровитель Сен-Дені — не єпископ афінський, а всього лише якийсь Діонісій Коринфський, котрий, слід зізнатися, нічим особливим не знаменитий…
— І що «Ареопагітика» написано не Діонісієм, а якимось сірійським ченцем за п’ять століть по тому, — стиха закінчив Ансельм. — Вибачте, отче Гільйоме, але це тут настільки зворушливо приховують…
— У Римі над цим насміхаються? — зважився я.
Ансельм кивнув, і на мить мене відвідала не найкраща думка. Ні, молодий італієць не міг бути споглядальником Курії. Споглядальники не приходять посеред ночі й не вимагають побачення з абатом. Споглядальники не вестимуть відверті розмови з такими, як я.
Цього разу наближення П’єра можна було вгадати без особливих зусиль. Хлопець продирався крізь кущі з неабияким шумом. І я, вже не вперше за цей ідилічно спокійний вечір, відчув тривогу.
— Там… Отче Гільйоме!
Вигляд у П’єра був не просто розгублений — парубок здавався сам не при собі.
Отже, не розбійники — тут нормандця не злякати. І не посланець із Сен-Дені. Я зітхнув і підвівся. Здається те, чого боявся отець Сугерій і чого я сам хотів би уникнути, все ж таки сталося.
— Цей… Мул. Із дзвониками…
П’єру явно забракло слів, але він героїчно намагався говорити латиною. Отже, мул із дзвониками. А на мулі…
— У капелюсі! Отче Гільйоме! У капелюсі!
Ансельм теж підвівся, на його смаглявому обличчі не було й натяку на усмішку. Він теж Збагнув. Так, недарма отець абат відіслав нас трьох якнайдалі від Сен-Дені, до забутої Богом каплиці Божої Матері на Полях.
Відіслав від гріха далі — та, виходить, марно.
Не минулося.
— У капелюсі! — з жахом повторив П’єр. — Його… Його Святість![2]
Тон хлопця був настільки щирим, що першої миті я уявив собі неможливу картину— Намісник Христа верхи на мулі біля воріт Нотр-Дам-де-Шан. Але потім отямився — Папа, звісно ж, був там, де йому й слід бути, — в Римі, а в гості до нас завітав дехто інший. Щоправда, у цій ситуації я б надав перевагу, напевне, зустрічі з Його Святістю.
Кажуть, він теж полюбляє риболовлю…
Перед очима тьмяно блиснув перстень. Я приклався до великого темно-червоного рубіна й випростався. Джованні Орсіні, Його Високопреосвященство, Кардинал Курії й легат Його Святості в діоцезах Галлії, тобто в Королівстві Французькому, дивився на мене з доброзичливою усмішкою. Він був молодий — молодший за мене років на сім — і несподівано вродливий. Чомусь я уявляв його злим згорбленим старцем із погаслим поглядом.
— А от і ви, брате Гільйоме! Сподіваюся, риболовля була вдалою?
Тонкі червоні губи, як і раніше, всміхалися, темні очі світилися добротою, й на мить мені стало по-справжньому страшно. Погано, коли до Франції раптом відряджають із Рима легата з надзвичайними повноваженнями.
Погано, коли цей легат вирушає простісінько в Сен-Дені. Але зовсім погано, коли легатом виявляється той, із ким я давно знайомий, нехай і заочно. Від того самого дня, коли рукопис моєї книги про Святого Іринея Ліонського потрапив до Рима.
— Так-так. Вечеряти ми не будемо, та на сніданок обов’язково скуштуємо ваших коропів… Хто ці юнаки, брате Гільйоме? Познайомте нас.
Поки я відрекомендовував кардиналові очманілого від вигляду червоного капелюха П’єра й зовні незворушного Ансельма, розгубленість поступово зникала. Адже я знав, що так і буде. Джованні Орсіні обов’язково захоче побачити мене. Щоправда, я не міг і припустити, що легат Святого Престолу замість того, щоб викликати мене назад в абатство, вирішив сам поїхати до Нотр-Дам-де-Шан.
Утім, Орсіні молодий і цікавий, а отже — нетерплячий. А, може, є ще й інша причина.
Кардинальський почет — п’ятеро міцних парубків у темних ризах із дорогої матерії — вже діловито наводив лад. Із келій, щоб улаштувати Його Високопреосвященству гідну ночівлю, викидали мотлох, який назбирався там за довгі роки.
— Отже, брате Гільйоме, радий вас нарешті побачити. Щоб не викликати у вас гординю, скажу відразу, що поїхав у ці місця не лише заради вас, але й заради тутешніх вод — як запевняли отець Сугерій та отець Ерве, вони цілющі… А вони справді цілющі, брате Гільйоме?
— Воістину так, Ваше Високопреосвященство.
Це вигадав наш пріор — отець Ерве. Старому стало легше в цих місцях, і він увірував у цілющість тутешніх джерел. Ніхто не став сперечатися. Отець Сугерій, котрий завжди дивився у корінь, розпорядився старанно поширити чутки про це диво, а заразом упорядкувати стару каплицю, чекаючи на прочан.
— До вечірні ми трохи запізнилися, проте, гадаю, її все ж таки слід відслужити… Втім, спершу поговорімо.
Кардинальський почет уже зайняв каплицю, діловито оглядаючи всі закутки. Цікаво, що вони там шукають? Гадають, що десь там причаївся асасин із кривим кинджалом? Або ж ми заховали про такий випадок гадюку у вівтарі?
Кардинал доброзичливо кивнув мені, запрошуючи стати ліворуч. Праворуч прилаштувався височенний здоровань із похмурою фізіономією. Мені раптом здалося, що під ризою в нього заховано кинджал. Цього не могло бути, але кинджал чомусь уявився мені так, немов я побачив його на власні очі — в темних піхвах, із найкращої дамаської сталі, з невеличким золотим кільцем на руків’ї…
Ми неквапом рушили стежкою, що вела до зруйнованих ще в давні роки воріт. Старий граф де Корбей потрудився добряче — від них залишилися тільки підвалини кам’яних стовпів.
— Ви одержали мою відповідь, брате Гільйоме? Я відіслав її ще три місяці тому.
— Одержав, Ваше Високопреосвященство. І прочитав з усією увагою та шанобливістю.
Ми листувалися вже кілька років. Прочитавши мою книгу, Орсіні відразу ж звинуватив мене в усіх смертних гріхах, а заразом — у «замаху на єресь». Я не втримався — й відповів. Тоді він написав мені особисто…
— Дуже хотілося б поговорити. Боюся, на пергаменті я не завжди висловлююся точно… До речі, брате Гільйоме, ви самі вирішили сховатися тут чи це ідея отця Сугерія?
— Сховатися? — я зобразив на обличчі найбільший подив і навіть зупинився, розвівши руками. — Ваше Високопреосвященство! Я лише скромний чернець, посланий нашим високовченим і вельмишановним абатом на риболовлю.
— Так…
Усмішка зникла, темні очі зблиснули.
— Брате Гільйоме! Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною настільки ж відверті, як і я з вами. Або принаймні настільки, наскільки ви відверті в своїй полеміці.
Я мовчав і намагався дивитися вбік — туди, де над далеким лісом неквапливо опускалася ледь помітна хмаринка нічного туману. Вогкість — напевне, єдиний недолік цих місць…
— Ви — не скромний чернець, брате Гільйоме. Я не кажу про те, що ви захистили дисертацію в Болоньї, написали відомий усьому християнському світу трактат і є правою рукою вельмишановного отця Сугерія. Якщо не помиляюся, він ладнає вас у пріори.
Орсіні не помилявся. Місяць тому, коли отець Ерве вкотре серйозно занедужав, абат говорив зі мною про це. Очевидно, нашу тиху розмову було почуто далеко за стінами Сен-Дені.
— У нас багато спільного, брате Гільйоме. Я — князівського роду, нащадок римських патриціїв. Ви колись мали ім’я графа Андре де Ту… Ви — хрестоносець, вас посвятили в лицарі біля Гробу Господнього…
— Це було давно, — не витримав я. — Відтоді багато що змінилося. Якщо ви хочете розмову на рівних — вдягніть на мене червоний капелюх!
У відповідь почувся сміх — веселий, щирий.
— Отак краще! Боятися мене немає сенсу — адже на цій землі, в Королівстві Французькому, нині я — голос Його Святості і його воля. Я можу закрити Сен-Дені, накласти інтердикт на всі Галльські діоцези…
— І тому вас не потрібно боятися, — знову не втримався я.
— Певна річ! — цього разу він не сміявся. — Я можу легко відправити на вогнище мого давнього опонента, звинувативши його в скотолозтві або шпигунстві на користь Єгипетського султана. Але, брате Гільйоме, ви ж розумна людина…
Договорювати він не став, але я зрозумів.
Його Високопреосвященство натякав на свою об’єктивність. Між нами вже багато років триває наукова суперечка — не більше.
— І все ж таки ви звинуватили мене в єресі.
— Можете додати «Ваше Високопреосвященство», — на його обличчі знов була усмішка. — Прозвучить страшніше. Брате Гільйоме! Я ніколи не звинувачував вас у єресі! Я лише відзначив, що деякі погляди, які ви наводите у вашій праці… Не ваші власні! Йдеться про деяких тлумачів Святого Іринея, на яких ви посилаєтеся… Так от, ці погляди справді можуть бути трактовані, як замах на єресь. Уловлюєте різницю?
— Уловлюю, — погодився я. — Проте в декого негаразд зі слухом. Іноді досить одного слова «єресь».
Він зітхнув.
— Дика Галлія! Схоже, я справді погарячкував. Бачить Всевишній, мені не хотілося завдавати вам неприємностей, брате Гільйоме. Інша річ, я категорично не згодний з багатьма положеннями, які ви із завзяттям, гідним кращого застосування, захищаєте й далі…
Я злякався, що зараз він порине в міркування про тлумачення деяких найцікавіших висловлювань Іринея Ліонського, але Орсіні й сам зрозумів, що говорити про це зараз не час. Він знов усміхнувся:
— Отже, ви вирішили сховатися…
— Не я, — моя усмішка вийшла, здається, не менш щирою. — Отець Сугерій у своїй невиреченій мудрості вирішив відіслати мене на якийсь час порибалити. Втім, я не заперечував…
Орсіні кивнув.
— Отець Сугерій мудрий… До речі, ці юнаки — П’єр та Ансельм — хто вони?
Я знизав плечима.
— П’єр — з Нормандії. У Сен-Дені вже років із десять, мріє стати священиком. Я допомагаю йому з латиною. Брат Ансельм — з Італії, у Сен-Дені недавно. Про нього я знаю мало…
Кардинал замислився.
— Найгірший і найкращий учні вашої школи? Я не помилився?
Він не помилився. Якщо йому не повідомили все заздалегідь, то мій опонент доволі спостережливий.
— Тепер розумію. Отець Сугерій вирішив відіслати порибалити всіх, хто трохи вирізняється з-поміж загалу. Ох, ця провінційна мудрість! І ви знаєте, брате Гільйоме, ваш абат майже досяг своєї мети. Я поспішаю, у мене справи в Парижі, тож я не збирався затримуватися в Сен-Дені. Але вчора я отримав листа…
Він знову не став договорювати. Звичка не з найкращих — месіри в червоних капелюхах не бажають марно витрачати слова. Втім, і цього разу все було зрозуміло. Щось в отриманому листі потребувало негайної зустрічі з автором «Житія Святого Іринея».
Я чекав продовження, але його так і не було. Орсіні неквапом дійшов до зруйнованих воріт, кинув швидкий погляд на ліс, що темнів удалині, й, мерзлякувато зіщулившись, повернув назад. Чернець-охоронець нечутно рухався поруч, раз у раз кидаючи на мене промовисті погляди. Отже, розмову відкладено. Його Високопреосвященство вирішив трохи помучити мене очікуванням. Дарма — років із двадцять тому таке могло б подіяти. Тепер — уже ні. За ці роки я навчився багато чого, зокрема й терпіння.
На півшляху назад Орсіні, котрий, здавалося, цілковито поринув у відомі лише йому думки, раптом стрепенувся.
— Ну, звісно ж! А я все думаю, що не зробив із того, що мав! Вибачте, брате Гільйоме, я повинен був сказати про це раніше. Ви пам’ятаєте графа Карачіоллі?
Я здригнувся. Орсіні вмів вражати.
— Лодовіко? — я все ще не вірив. — Він живий?
Кардинал усміхнувся.
— Живий і здоровий. Нещодавно приїхав зі Святої Землі. Ми бачилися з ним в одній досить дражливій справі… Втім, це не важливо. У цьому випадку важливо, що він вас пам’ятає й шле найкращі побажання, а також просить не забувати, як він висловився, старого друга в своїх молитвах.
— Лодовіко…
Я змусив себе не згадувати. Це минуло назавжди. Це було не зі мною… Але я зрозумів — не забуду. Навіть якщо мине ще двадцять років. Чи й навіть усі сто.
— Він і досі такий самий чорнявий красень? — бовкнув я — й одразу ж прикусив язика. Орсіні, скоса глянувши на мене, похитав головою.
— На жаль, зараз його називають Сивий Карачіоллі.
— Сивий?
Мені все ще не вірилося. Лодовіко — той, за яким зітхала половина Єрусалимських дам, якого дужче за чуму боялися татусі, що мали донечок на виданні, гульвіса й найкращий меч у всьому королівстві!
— Сивий, — кивнув Орсіні. — Й дуже набожний. Ми з ним довго говорили. Зокрема й про вас, брате Гільйоме.
— Навіщо? — не стримався я.
Зачарування зникло. Його Високопреосвященство нічого не робив марно. І ця розмова — теж не марна. Я рано заспокоївся.
— Ну… — Орсіні чарівно всміхнувся. — Ми з вами всі ці роки знайомі лише заочно. Два клірики, що сперечаються про Святого Іринія. Хотілося дізнатися про вас більше. Знаєте, брате Гільйоме, я був дуже здивований, довідавшись, ким ви були в миру. Граф де Ту, хрестоносець, герой оборони Аскалона й, здається, навіть поет.
Я ніяк не реагував. Усе це можна дізнатися й без розмови з графом Карачіоллі.
— Я, як ви знаєте, теж зі знатного роду й, зізнатися, дуже пишаюся, що я Орсіні. Але я — молодший брат, і сутана мені судилася від самого народження. А так хотілося, якщо казати по правді, побувати там, де ви! На жаль, ми не любимо полишати наш римський барліг[3], — він тихо засміявся. — Залишається сподіватися, що моє наступне легатство буде в Святій Землі… Ви — старший син у родині, брате Гільйоме. Спадкоємець.
Я мовчав. Його Високопреосвященство не такий уже й премудрий. Шаховий етюд, причому не з найскладніших. Йому щось від мене потрібно. І задля цього перекірливому братові Гільйому слід про дещо нагадати.
— Я довго не розумів — чому ви пішли з миру? Те, що сталося двадцять років тому, — воістину жахливо, та аж ніяк не всі навіть після такого випробування полишають шлях, який перед вами відкривався. Загибель вашої дружини й сина — трагедія, але ще не привід, щоб піти з миру.
— Як, на вашу думку, цього не досить? — якомога спокійніше поцікавився я.
— Ні. Людина у вашому віці… Вам тоді було двадцять один, я не помиляюся? Людина у вашому віці й із вашим походженням радше прагнутиме помститися, залити кров’ю ворогів усю Палестину. Коли ви висловили бажання піти з миру, Гуго Паенський пропонував вам вступити до ордену Святого Іоанна, щоб лицарем-ченцем продовжити війну з невірними. Ви ж поїхали. Проте після розмови з вашим старим другом я дещо зрозумів. Граф Карачіоллі був досить відвертий.
На жаль, Лодовіко завжди був простакуватий. Схоже, роки не навчили його тримати язика за зубами. Втім, Орсіні вміє розмовляти щиро й не з такими, як Карачіоллі.
— Їдучи зі Святої Землі, ви досить голосно та, як мені здається, необережно, заявили, що розчарувалися в справі, якій служили. Більше того, ви привселюдно зірвали з одягу знак Святого Хреста…
Я поморщився.
— І багато ще ви зуміли дізнатися, Ваше Високопреосвященство?
Його усмішка стала воістину янгольською.
— Ще дещо, брате Гільйоме. Ваша дружина, котру ви називали Інесою, не була хрещеною. І ви не вінчалися з нею, хоча стверджували протилежне. Отже, ви були одружені з мусульманкою. Подейкують, її попередній шанувальник, якийсь бедуїнський царьок, вирішив помститися й за вашої відсутності напав на замок.
Я глибоко зітхнув. Спокійніше, брате Гільйоме, спокійніше!
— Ваша правда, Ваше Високопреосвященство. Мій замок спалив Касим абу Ірман. Та якщо ви були послідовні в своїх розпитуваннях, то мали б знати, що допоміг йому в цьому гідний християнин Альфред де Буа, який ворогував із моїм сюзереном — королем Балдуїном.
— І ви вирішили, що справа Святого Хресо і та перетворилася на звичайні чвари баронів, анітрохи не кращі за ті, які вже не перше століття тривають на землях Італії або Королівства Французького?
Дивно, тон Його Високопреосвященства був більш ніж серйозний. Я знизав плечима.
— Я зрозумів щось більше. Гризня в Палестині прирікає християн у Святій Землі на неминучу загибель. Тільки негайний мир між ними й сарацинами може врятувати Хрест над Єрусалимом.
— Тому ви виступали за замирення з атабеком Імадедіном?
Я мимохіть усміхнувся. У битві біля Мосула ми зітнулися із атабеком сам-на-сам. Він розтрощив мені шолом, я продірявив йому плече. Потім, коли ми вели переговори, було що згадати.
— І ми підписали цей мир, Ваше Високопреосвященство. Не я винен, що пізніше його було порушено.
Орсіні похитав головою.
— А ми в Римі дивуємося, чого це абати Сен-Дені, Клерво, а заразом і Клюні настільки ревно виступають проти нового Хрестового походу? Причому наводять такі цікаві подробиці…
Я розвів руками:
— Якщо в цьому є частка моєї провини, отже, я недарма прожив тут ці роки.
— Так… — Орсіні зітхнув. — Зізнатися, така позиція Галльських діоцезів нас спершу навіть шокувала. Коли достойний отець Сугерій виступає проти Хрестового походу, це ще можна зрозуміти — він надто близько до серця бере інтереси короля Людовика, забуваючи про потреби Всесвітньої Церкви. Але коли проти походу висловлюється сам Бернар із Клерво… Як ви його переконали?
Відповідати я не став, хоча тут було чим пишатися. Гіпсову статую переконати неможливо, та коли я кілька вечорів поспіль розповідав про спокуси, які чигають на щиросердних християн на розпусному Сході, про те, на що перетворюються ордени Святого Іоанна й Святого Храму, про розкоші палестинських монастирів… Гіпс мало не тріснув, а наступного дня отець Бернар вибухнув своїм першим посланням щодо Хрестового походу. Висловився він, як і завжди, досить переконливо.
— І найдивніше, брате Гільйоме, що в цьому питанні Курія з вами солідарна…
— Як?!
— Отже, і я можу вас чимось вразити… Неймовірного в цьому нічого немає. В останні роки Королівство Єрусалимське аж ніяк не в усьому підтримує Святий Престол, та й становище в Європі не найсприятливіше для чергового походу. Крім того, є ще одна причина… Але про це ми згодом поговоримо.
Цієї ночі я вперше за довгий час майже не спав. Коли над ранок я нарешті забувся, то побачив давній сон, який уже багато років не відвідував мене: пустеля, легкий вітер здуває із сірих барханів пісок, що рипить на зубах, низьке зимове небо — і темпі вершники на обрії. Вони наближаються безмовно, неминуче. Я намагаюся крикнути, але язик не слухається, і я лише дивуюся, чому мовчить вартовий. І от, нарешті, чути крик: «Тривога!», але… Це всього лише вдарив старий надтріснутий дзвін каплиці Нотр-Дам-де-Шан.
Розмова з Його Високопреосвященством відбулася надвечір наступного дня. Цілий день Орсіні був зайнятий — або ж вдавав, що зайнятий. Він сумлінно оглянув джерело, що настільки припало до смаку отцю Ерве, випив води, напоїв свій почет, а потім особисто витяг із води трьох коропів. Після цього він зумів якось непомітно поговорити з моїми учнями, підкликаючи їх до себе одного за одним. Після розмови П’єр ледь стояв на ногах, витираючи із чола рясний піт і не в змозі зв’язати два слова не лише латиною, але й рідною «ланг д’уї». Брат Ансельм, навпаки, був спокійнішим, ніж зазвичай, і навіть усміхався. Дивно, але мені здалося, що після розмови з ним Його Високопреосвященство мав дещо збентежений вигляд. Схоже, у двох італійців знайшлася якась спільна й досить цікава тема.
Я вдавав, ніби все це мене не обходить, намагаючись думати про речі приємні. Хоча б про те, що візит легата Святого Престолу до Нотр-Дам-де-Шан відразу ж забезпечить наплив прочан і отець Сугерій має бути вдячним за це мені. І що він не дозволить мене образити, навіть якщо Джованні Орсіні жадатиме моєї крові. Певна річ, легат Його Святості може все — навіть зачинити Сен-Дені, але робити цього, звісно ж, не стане. Більш того, в абата Сен-Дені достатньо впливу, щоб захистити свою паству, нехай навіть такого грішника, як я. І що слід обов’язково поговорити з П’єром, на котрого червоний капелюх Орсіні подіяв аж занадто.
Його Високопреосвященство пішов до своєї келії, щоб, як він пояснив, розібрати деякі документи, а я рушив на пошуки нормандця. Далеко йти не довелося — як виявилося, П’єр був на тому ж місці, де вчора ми рибалили. Цього разу він навіть не взяв із собою вудки — просто сидів на колоді, над чимось зосереджено розмірковуючи. Я зупинився, не наважуючись наблизитися. П’єр у роздумах — видовище рідкісне.
— Отче Гільйоме! — він усе ж таки почув, як я підійшов.
Я всміхнувся й присів поруч.
— Про що ваші думки, брате Петре?
— Думки? — схоже, це слово його спантеличило. — A-а, думки… Я не думати… Не думаю.
Я був трохи розчарований, але потім збагнув, що «думками» П’єр, напевне, вважає щось серйозне. Свої власні міркування він до цього розряду не зараховує.
— Сподіваюся, розмова пройшла успішно?
— А? — хлопець замислився. — Розмова? Ми не розмовляти… Не розмовляли. Його Святість…
— Його Високопреосвященство, — посміхнувся я. — Брате Петре, будьте уважнішим.
— Високо… преосвященство, — зосереджено повторив П’єр. — Він хвалити… хвалив, як я розмовляти латиною.
Я уявив собі, як Орсіні нахвалює мого нормандця, й насилу стримав усмішку. Але я був вдячний Його Високопреосвященству — підтримка П’єрові була дуже потрібна.
— І ще він розповідати… розповідав. Як добре бути священиком у селі. Як його — священика— всі поважають, як дарують подарунки… Він запитувати… запитував, чи не потрібно поговорити з отцем Сугеріем, щоб мене швидше висвятили… посвятили.
«А про що ще він запитував?» — хотів поцікавитися я, але стримався. П’єр і сам скаже.
— Він запитував про брата Ансельма. Він хвалив брата Ансельма. Він хвалив вас, отче Гільйоме. Він називати… називав вас дуже вченим і дуже розумним.
Ну, певна річ!
— Він, напевно, хотіти… хотів, щоб я розповів про вас щось. Але я не розповідав щось. Я мовчав. Він дуже хитрий, Його Високо… преосвященчество…
— Високопреосвященство, — механічно виправив я.
— Високо-прео-священ-ство, — доклавши чималих зусиль, насилу вимовив П’єр. — Він вирішив, що я — зовсім дурний.
На П’єровій фізіономії раптово розцвіла усмішка. Орсіні явно недооцінив мого нормандця.
— А я згадати байка… Байку. Про те, як лисиця хотіла обдурити зайця.
Ніколи не думав, що вивчення байок буде настільки корисним. Втім, П’єр і без читання «Робертового Ромула», схоже, не з тих простаків, які дозволяють обвести себе круг пальця. Навіть тим, хто в червоних капелюхах.
— Він хотів дізнатися щось, — повторив нормандець. — Про вас щось, отче Гільйом. І про брата Ансельма щось. Він думати… думав, що я не помітити, як він хвалив брата Ансельма, але ще навіть не розмовляти з ним.
— Не будемо засуджувати Його Високопреосвященство, — примирливо зауважив я.
Брат Петро раптом гмикнув і проказав щось «ланг д’уї». Цього разу його нормандська вимова була справді страшенною.
— Так кажуть у нас у селі, — повторив П’єр. — «Наша хитрість хоч у свитці, та ще й при поганій пиці… Але теж згодиться!».
— Як-як? — я мимохіть розсміявся, і П’єр із задоволенням повторив ще раз.
Орсіні викликав мене надвечір. Його Високопреосвященство сидів, обклавшись сувоями та щось занотовуючи в невеличкій книжечці.
— Сідайте, брате Гільйоме, — почав він, не відриваючись від роботи. — 3 вашої ласки довелося тягти весь цей тягар із собою. Дещо переплуталося, і я, грішний, уже кілька разів згадував вас не найкращим чином.
— Прошу мені пробачити, — смиренно відповідав я. — Якби я знав, що настільки потрібен Вашому Високопреосвященству…
— То сховалися б де-інде ще далі, — коротко розсміявся він. — Брате Гільйоме, завтра вранці ми повертаємося до Сен-Дені. Як ви вже, напевно, здогадалися, мені потрібна ваша допомога. Я спеціально приїхав сам, а не послав своїх людей, щоб ви часом не вирішили відкласти нашу зустріч на невизначений час. Насамперед — прочитайте.
Пещена біла рука метнула в мій бік невеличкий сувій. Я ледь устиг перехопити його.
— Читайте! — нетерпляче кинув Орсіні.
Я знизав плечима й розгорнув пергамент. Єпископ округу Пам’є повідомляв Його Високопреосвященству про те, що такий собі Умберто Лючіні зник після поїздки до села Артигат і всі спроби знайти його виявилися марними.
— Це була ваша людина, Ваше Високопреосвященство? — поцікавився я, починаючи дещо розуміти.
— Один з найкращих з-поміж моїх людей, — Орсіні смикнув щокою. — Його, звісно ж, не знайдуть. Я здогадуюся, хто його прибрав і за що. Але річ не в цьому…
Кардинал замовк, даючи мені змогу впоратися з подивом. Пам’є — це, здається, неподалік від Тулузи. Місця, звичайно, неспокійні. Вальденси, а в останні роки — катари[4]. Не дивно, що кардинальського посланця «прибрали», — як висловився Його Високопреосвященство. Але ж до чого тут я?!
— Півроку тому Курія отримала відомості, що в окрузі Пам’є діються дивні речі, — кардинал заговорив спокійно, дещо приглушеним голосом. — Єпископ — монсеньйор Арно де Лоз — лихвар і перелюбник, тамтешній сеньйор — Гуго д’Еконсбеф — катар і, можливо, сатанист, церкви порожніють, селяни справляють шабаші й поклоняються цапу з кривими рогами. А над усім цим стоїть його світлість граф Тулузький, котрий робить усе, щоб відгородити своїх гідних підданих від нашого втручання…
— Ну то й що з того? — доволі неввічливо поцікавився я. — «І ти, Віфлеєме, земля Іудина, нічим не менший за воєводства Іудині…»[5]
— Не богохульствуйте, брате Гільйоме! — його Високопреосвященство знову скривився, та я бачив, що він цілком мене розуміє. Те, що діялося в окрузі Пам’є, — звичайна картина для всієї Окситанії. Звісно, такі розповіді, точніше, оповідки, слід було б одразу ж ділити навпіл, а ще краще — на чотири, й лише по тому це обговорювати. Але те, що на південь від Луари неспокійно, а графи Тулузькі якнайменше бажають допускати в свої володіння представників Рима, — річ цілком зрозуміла.
— Зазвичай ми вирішуємо такі питання без особливих труднощів, хоча й не так швидко, як хотілося, — вів далі Орсіні. — Граф Тулузький теж не прагне відкритого скандалу, тож у принципі можна позбавити єпископа посади й порадити сеньйорові д’Еконсбефу іноді з’являтися в церкві, щоб не бентежити підданих. Це ми зробимо. Але в окрузі Пам’є сталося ще дещо…
Він постукав пальцями по столі й розгорнув наступний сувій — більший, проте читати його не став. Було помітно, що Його Високопреосвященство вагається.
— Якийсь час тому в окрузі Пам’є відбулося… точніше було скоєно дещо, що підпадає як під карний, так і під церковний суд, — цього разу слова було дібрано дуже ретельно. — Справа гучна, й у Курії вирішили, що місцева влада зайве затягує її вирішення. Більше того, у нас склалося враження, що справу розслідують неправильно, намагаючись приховати деякі важливі докази…
Я ще й досі не розумів. Що ж, і таке трапляється…
— Так, справа гучна, неприємна, та все ж таки дрібна, тому я вирішив не їхати сам, а відправити туди брата Умберто. Він людина досвідчена й має міцну руку…
— Мав, — не втримався я.
Орсіні невесело посміхнувся.
— Мав… Цілком імовірно, що хтось із уже згаданих — монсеньйор єпископ або сеньйор д’Еконсбеф — подбав про це… Я перечитав звіт брата Умберто й виявив там дещо, мною раніше не помічене. Це сталося саме в день мого приїзду до Сен-Дені. Я відразу згадав про вас, брате Гільйоме. По-моєму, такий збіг — вказівка згори…
— Збіг? — час було порозумітися. — Ваше Високопреосвященство, якщо ви шукаєте заміну братові Умберто, то я — найгірша з кандидатур!
— Ви прочитаєте звіт, — кардинал нетерпляче мотнув головою. — Прочитаєте уважно, не пропускаючи жодної літери. На полях є мої позначки, вони вам допоможуть. Це ви зробите до ранку. Вранці, дорогою до Сен-Дені, ми продовжимо розмову.
Біла пещена рука нетерпляче сіпнулася, але я не поспішав іти.
— Ваше Високопреосвященство, вже смеркає…
— То й що з того? — різко кинув Орсіні. — Адже я працюю вночі!
— Для цього потрібне світло, — якомога спокійніше пояснив я. — Отець Сугерій відіслав нас рибалити, а не переписувати книжки. У нас немає жодної свічки.
Насправді запасливий П’єр захопив їх із півдюжини, та мені схотілося трохи подражнити італійця. Бажання, звісно ж, грішне…
— Запаліть скіпку! — обличчя в Орсіні знову сіпнулося, і я ледь стримав усмішку.
— На жаль, Ваше Високопреосвященство, мій зір…
Вуста посланця Курії отверзлися, і я почув дещо, що за інших обставин могло б коштувати Його Високопреосвященству суворої покути. Найбезневиннішим висловлюванням була згадка Вакхової крові. Біла рука знову сіпнулася й заходилася копирсатися в одному з ящиків. Мить — і в мій бік полетіла в’язка свічок. Свічки були такі, що замилуєшся, — рожеві, кручені, з тонесенькими позолоченими обідками. Я вклонився, залишивши Його Високопреосвященство наодинці з його проблемами. Здається, я його розлютив, і це неабияк потішило мене.
…Округ Пам’є розмістився в передгір’ях Піренеїв і входив до графства Фуа. Та от уже півстоліття, як він перейшов під міцну руку графів Тулузьких, котрі засилають туди своїх представників. Зараз там править Гуго д’Еконсбеф, який отримав ці землі в ленне володіння двадцять років тому. Його замок стоїть неподалік від Пам’є — невеличкого містечка, де мешкає кілька сотень обивателів.
Околишні селяни сіють просо, рибалять у річці Лезі, та головним чином розводять овець. Розмовляють в окрузі Пам’є «ланг д’ок», але в передгір’ях зустрічаються села, де панує говірка басків…
Усі ці подробиці, які наводив сумлінний брат Умберто, я прочитав з певним подивом.
Звичайнісінький окситанський округ, більше того, цілком благополучний, оскільки брат Умберто особливо відзначив, що ні вальденси, ні катари в цьому окрузі себе ніяк не виявили, із чим я подумки привітав нашу Святу Католицьку Церкву. В інших місцях, особливо ближче до Тулузи, стан справ набагато гірший. Фраза Його Високопреосвященства про храми, які порожніють, видалася явним перебільшенням.
Абзаци, де йшлося про гріхи й грішки місцевого єпископа, а також про чутки, пов’язані з сеньйором д’Еконсбефом, я пропустив, майже не читаючи. Це могло бути правдою, але настільки ж імовірно, що папського посланця вводять в оману ті, кому згадані сеньйори не до душі. Таке теж зустрічається, до того ж часто-густо. У такому разі слід домовитися з графом Тулузьким і надіслати спеціальну комісію, на що натякнув і сам Орсіні. І ні до чого турбувати цими справами брата Гільйома із Сен-Дені, котрий якнайменше мріє займатися ревізією знахабнілих церковних і світських ієрархів.
Нарешті, на початку чергового абзацу я побачив знайому назву «Артигат». Невеличке село на березі Лези, кілька десятків будинків, де живуть здебільшого рибалки та вівчарі. Саме туди зібрався брат Умберто, й саме там він безвісти зник. Я зітхнув і став читати уважніше.
Спочатку я нічого не зрозумів. Сумлінний брат Умберто викладав історію якогось Санксі де Гарра, що приїхав до Артигата з Басконії, чоловіка Бертранди де Ро. Обвінчалися вони двадцять один рік тому, від цього шлюбу мають єдину дочку Жанну, котрій цього року має виповнитися двадцять…
Око зачепилося за дивну деталь — селяни чомусь писалися із префіксом «де», немов Куси або Рогани. Втім, брат Умберто пояснив і це. «Де» — лише місцева традиція. Де Гарр міг володіти хутором Гарр, млином Гарр або однойменним сараєм, а також бути нащадком якогось Гарра, тобто з його роду.
Ну, проти традиції не підеш.
Я хотів був уже читати далі, сподіваючись добратися до суті, але тут помітив на полях дрібні охайні літери. Його Високопреосвященство говорив про якісь позначки… «Дивися вище». Це ж перо підкреслило дату-рік переїзду родини Гаррів до Артигата. А вище…
Шукав я недовго. Гарри переїхали до Артигата того ж року, коли сеньйор д’Еконсбеф одержав у своє ленне володіння даний округ.
І Орсіні не вважав це випадковим збігом.
Я сподівався, що йтиметься про Санксі де Гарра, але помилився. Брат Умберто писав про його дочку. Отже, Жанна де Гарр, «лицем миловида, вдачею жвава, місцевою говіркою володіє погано, позаяк змалку висловлюється басконською…».
Я мимохіть усміхнувся. Устав Святого Бенедикта, що визначав останні двадцять років моє життя, досить терпимий навіть до таких заблуканих овець, як я. Коли мені починає до смерті набридати риба, отець Сугерій супить брови й повчально пропонує вживати м’ясо. Я й вживаю, причому без особливих докорів сумління. Про міцні напої навіть згадувати не випадає, адже, як то кажуть, «слався сік вина священний, ґроном пінним порожденний; стіл, тобою благословенний, сповнений благодаттю».[6] Усе так, та от щодо Євиних дочок компромісів не передбачалося. їх слід уникати в кожному разі, а коли це неможливо, розмовляти, потупивши очі й лише про речі духовні. Цікаво, а читати про них дозволено? Ймовірно, так, інакше Його Високопреосвященство не став би піддавати мене такій спокусі.
Отже, Жанна де Гарр — миловида пустунка, що теревенила з подругами сумішшю басконської та «ланг д’ок», до чотирнадцяти років зростала в батьківському домі, вчилася прясти й шити, чистила рибу й ходила коло корів. Але в чотирнадцять років…
Я мимоволі здригнувся. У чотирнадцять років Жанну де Гарр послали прислуговувати в замок д’Еконсбефа. Навпроти цього абзацу стояла позначка, зроблена рукою Орсіні, та цього й не було потрібно. Ще один збіг?
Тепер я читав уважно, справді не пропускаючи жодної літери. Два роки Жанна прислуговувала в замку, за що її батьки отримували стільки-то ліврів на рік. Нарікань від жодної зі сторін не було. За два роки, коли Жанні виповнилося шістнадцять, батько забрав дочку із замку, позаяк «настав час їй виходити заміж». Нареченого звали Арманом де Пуаньяком, він був з Артигата, причому з досить заможної родини. Весілля мали гуляти восени, після того, як пострижуть овець і зберуть просо, та за тиждень до цієї важливої події згадана Жанна зникла із села…
Є! Як висловився Його Високопреосвященство, «дещо, котре підпадає як під карний, так і під церковний суд». Під карний — якщо дівицю де Гарр зарізали розбійники, й під церковний, якщо згадана вище дівиця, порушивши шлюбне зобов’язання, втекла з якимось циганом…
Як я зрозумів, ці й подібні до них версії було розроблено досить ретельно. Дівицю де Гарр шукали довго, але марно. Батьки зниклої вже замовили поминальну службу, проте за чотири місяці, напровесні, Жанна де Гарр повернулася…
На жаль, саме в цьому місці брат Умберто був небагатослівний. Дівицю де Гарр було піддано церковному покаянню, вона помирилася з батьками, з нареченим, але… Але нічого не повідомила про те, де перебувала всі ці місяці!
На полях рукою Орсіні було виведено: «д’Еконсбеф?». Що ж, цілком можливо.
Щоправда, нижче сказано, що цноту зазначеної Жанни було підтверджено, але ж знаємо ми ці сільські хитрощі! Вочевидь обидві родини — і де Гаррів, і Пуаньяків — хотіли залагодити скандал. А може, хтось — чи не д’Еконсбеф? — подбав, щоб їм виплатили кілька повновагих ліврів…
Отже, весілля. В належний час — за дев’ять місяців — Жанна, тепер уже де ІІуаньяк, народила дитину чоловічої статі, яку хрестили в місцевій церкві й нарекли Пелегреном.
Три роки минули без особливих подій, але навесні — знову навесні! — у місто Пам’є до монсеньйора єпископа приїхали три черниці з монастиря Святої Агнеси, що неподалік від славного міста Мілана. Серед них була сестра Цецилія, котра заявила єпископові, що вона і є… Жанна де Гарр!
Я перевів подих і ще раз уважно прочитав це місце. «Котра заявила єпископові, що вона і є Жанна де Гарр». Та-а-ак, дуже вражає! Але ж дозвольте, як так?
…Зазначені черниці привезли із собою послання від архієпископа Міланського, де підтверджувалася особа сестри Цецилії, в миру — Жанни де Гарр. Сестра Цецилія, не бажаючи виходити заміж за Армана де Пуаньяка, надала перевагу втечі й, діставшись до Мілана, звернулася в обитель Святої Агнеси з проханням прийняти її до сонму наречених Христових. При цьому сестра Цецилія стверджувала, що заміж її хотіли віддати силоміць, більше того, Арман де Пуаньяк уже був одружений. Матері-абатисі цього пояснення було досить. Три роки сестра Цецилія мирно перебувала в монастирі, аж поки випадково не дізналася про те, що відбувається в неї на батьківщині. Тоді вона звернулася до абатиси, та — до архієпископа…
…На полях Орсіні позначив: «Чому Мілан?» і «Докази двоєжонства?». З доказами було сутужно. Арман де Пуаньяк, як пояснював брат Умберто, був не одружений, а заручений, але його наречена втопилася в озері незадовго до весілля. Так, не щастить цьому Арману з нареченими, але це ще нічого не доводить. Що ж до Мілана, то пояснень далі не було. Залишається припустити, що дівиця де Гарр прагнула поїхати якнайдалі від домівки, щоб опинитися поза юрисдикцією як графа Тулузького, так і Його Величності Людовика Французького. Пересторога аж ніяк не зайва.
Далі — більше. Сестру Цецилію негайно впізнали всі — батьки, сусіди, колишній наречений, парафіяльний священик. Та-ак, тепер зрозуміло! Що сказав би в цьому випадку високоповажний Петро Ломбардський[7], з яким ми дискутуємо вже років із десять? «Шукай відьму!» І не тільки сказав, але й виклав усе це в опусі, який назвав «Сентенціями». Я би перейменував його працю на «Бреденції», та, на жаль, отця Петра слухають, причому досить уважно…
Отже, місцевий суд вирішив, що жителі Артигата були зачаровані й зробила це…
Стоп! «Місцевий суд»? Чому не єпископ, не сеньйор д’Еконсбеф?
Я швидко перечитав початкові абзаци повідомлення Умберто Лючіні — й зрозумів.
Жителі Артигата й сусідніх сіл мають давній привілей — судитися власним судом. Єпископ і сеньйор можуть втручатися лише у випадках, коли суд виявить свою цілковиту некомпетентність. Даної справи це, схоже, не стосується…
Отже, місцевий суд викликав для дізнання таку собі вдову де Піо, жительку зазначеного села, підозрювану в знахарстві. Ця вдова, перебуваючи в змові з… А справді, з ким?
З нареченим? З батьками Жанни? Отже, перебуваючи в змові з кимось, застосувала свої чарівницькі здібності, надавши невідомій вигляду зниклої дівиці де Гарр. Можливостей вдови де Піо виявилося досить для того, щоб обман тривав три роки й закінчився лише з появою справжньої Жанни.
Запахло запаленим хмизом. Бідолашна вдова де Піо! Очевидно, хтось хотів якнайшвидше закрити цю дивну справу. Напевно, вона лікувала корів і виводила бородавки в дітей. Певна річ — відьма! Казав я отцю Петру, що такі книги, як його «Сентенції», призводять лише до розпалення інстинктів темної мужичні, та на жаль! Навіть отець Бернар, нехай він і гіпсовий, і той зрозумів, до чого ведуть такі теоретичні вишукування.
А ось отець Петро й надалі заготовляє хмиз, і комусь це дуже потрібно…
Удові Піо було присвячено кілька об’ємних абзаців, прикрашених ретельно виконаними малюнками. Брат Умберто постарався, перелічуючи знайдені у відьми незаперечні докази її лиходійств. Ну, звісно! Сім в’язок грибів, старий віник і віник новий, горщик з якимось зіллям… Я знову пом’янув отця Петра Ломбардського, як раптом очі ковзнули по одному з малюнків. Табличка, точніше, уламок того, що колись було овальною табличкою. Дивні, нерівні позначки… Я вдивився й похитав головою. Для провінційних відьмоловів це, певна річ, доказ. А взагалі-то, звичайний напівуніціал[8], до того ж старий, нинішнім грамотіям майже недоступний. Цікаво, звідки це в поважної вдови?
Перша спроба прочитати виявилася невдалою. Я вже подумав був, що брат Умберто — теж із числа грамотіїв, котрі ледь засвоїли літери, як раптом у пам’яті стало спливати щось знайоме. Спочатку здалося, що я марю.
Ні, не може бути! Я прочитав ще раз, потім ще — й тільки тепер побачив на полях знайомий почерк Його Високопреосвященства.
Він теж помітив. Позначка запитувала: «Овернський Клірик! Чому?»
…«Овернський Клірик» — саме так я підписав свою книгу «Житіє Святого Іринея Ліонського». Втім, у Римі швидко дізналися ім’я автора, та я й не сподівався зберегти інкогніто. Орсіні, згадуючи «замах на єресь», назвав мене на повне ім’я: брат Гільйом із Сен-Дені, що звався раніше Андре де Ту з Оверні. Графський титул він не згадав, і я — о, суєта суєт! — у першу мить відчув щось на кшталт враженої гідності.
Я ще раз проглянув напис і став, не кваплячись, читати далі. Так, цікаво. Особливо цікаво, що сказала з цього приводу вдова Піо.
Виявляється, вона нічого не сказала, показавши себе жінкою досвідченою. Вдова відразу ж зажадала сеньйоріального суду, пославшись на один зі стародавніх кутюмів[9] Тулузького графства. До того ж додала, що вона — жінка благочестива, чию відданість католицькій вірі доводить її багаторічна служба сеньйорові д’Еконсбефу. І нема чого її, поважну вдову, звинувачувати в гріхах дерґів…
Я перечитав ще раз: «звинувачувати в гріхах дерґів…». Його Високопреосвященство теж зацікавився цією деталлю, оскільки на полях стояло вже знайоме: «Овернський Клірик!».
Так… Із усієї цієї плутанини ставала зрозумілою одна важлива обставина. Вдова Піо була знайома з д’Еконсбефом ще до того, як він переїхав до округу Пам’є. Можливо, табличка теж якось пов’язана із цим знайомством. І вдова, відчуваючи, що запахло хмизом, поквапилася дати сигнал. Інакше…
Інакше вона не відповідає за гріхи дерґів!
Брат Умберто, складаючи звіт, теж це вловив, адже зауважив, що заарештована тоді Жанна, точніше, та, що себе за неї видавала, теж зажадала сеньйоріального суду, знову ж таки посилаючись на стародавній кутюм.
А ще кажуть, що дива більше не трапляються! Дві неписьменні селянки, котрі навряд чи знають взагалі, що таке кутюм, роблять сильний і майже безпрограшний хід, сподіваючись якщо не уникнути суду, то принаймні відкласти його. Звісно ж, їм це підказали. Але хто?
Його Високопреосвященство вже розв’язав для себе цю задачку, позаяк на полях стояло: «Д’Еконсбеф!». Можливо… У будь-якому разі, логічно. Обидві жінки зверталися до того, хто був у цьому замішаний, інакше вони не мовчатимуть.
І тут, нарешті, втрутився єпископ. Його легісти[10] легко довели, що кутюми графства Тулузького не мають жодного стосунку до округу Пам’є, оскільки той знаходиться в графстві Фуа, хоча й підлеглий Тулузі. Та, напевне, в заарештованих усе ж таки вистачило часу, щоб обміркувати захист. Тому, що тільки-но обох їх викликали в Пам’є до єпископа, вдова Піо рішуче заявила, що її обмовили, причому назвала сусідів, з якими в неї були якісь чвари через майно, а та, що називала себе Жанною де Гарр, звинуватила в самозванстві… сестру Цецилію! Хтось дуже розумний і спостережливий підказав їй, що лист від архієпископа Міланського скріплений трохи дивною печаткою…
Саме в цей момент брат Умберто прибув до Пам’є. Спочатку він намагався розібратися, знову опитавши свідків. Результат виявився двозначним — свідчення змінювалися, й чаша терезів цього разу переважувала не на користь сестри Цецилії. І тоді посланець Орсіні розсудив, як він вважав, розумно: заарештувати не тільки сестру Цецилію, але й прибулих разом із нею черниць, і разом з усіма іншими відправити в Тулузу, щоб одержати надалі дозвіл від графа Тулузького перенести розгляд до Рима. Арешт відбувся, але відправлення чомусь затримувалося.
Зіставивши дати, я зрозумів, що брат Умберто дізнався щось важливе й вирішив знову з’їздити до Артигата. Він відправив звіт і поїхав.
Більше кардинальського посланця ніхто не бачив…
Я ще раз перечитав подробиці цієї цікавої справи й пошкодував, що отець Сугерій не відіслав мене рибалити кудись за Рейн, а ще краще — за Ельбу. Цілком очевидно, що за всім цим безладом крилося щось цілком земне. І це земне досить імовірно мало місцеперебування в замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа. Займатися цією справою надзвичайно не хотілося. Водночас я зрозумів, чому Його Високопреосвященство згадав про мене. Залишалося дізнатися, чого він від мене хоче…
Отець Сугерій рідко сидить на місці. Або стоїть — мене завжди вражало, як він примудряється вистоювати літургію, особливо святкову. Ми всі звикли, що отець-абат бігає, причому в буквальному розумінні. Якщо має відбутися розмова сам-на-сам, він запрошує гостя — або когось із братії — до своєї келії, садовить на знамениту кольорову ковдру, що застеляє його ложе, й починає бігати від вікна до дверей, розмовляючи на ходу. Він якось обмовився, що якщо перестане бігати, то ми можемо замовляти йому мармурову плиту разом з епітафією.
Отже, отець Сугерій здійснював свою звичайну пробіжку, а я сидів на тій самій знаменитій ковдрі. Знаменитою вона стала ще багато років тому, ще до того, як я потрапив до Сен-Дені. Брати-бенедиктинці пошепки переказували один одному, що новий абат знаменитого монастиря накриває своє ложе кольоровою — кольоровою, уявляєте! — ковдрою. Звісно, статут Святого Бенедикта— аж ніяк не зразок суворості, та кольорова ковдра в абата Сен-Дені! Велика спокуса для малих цих!
Отець Бернар у нашу першу зустріч одразу ж зажадав докладно описати келію отця Сугерія. Слухав він мовчки, й блакитнуватий гіпс його обличчя дихав крижаним холодом.
Я не міг змовчати про ковдру, але вже знав, що грізний голос із Клерво не прогримить, тому що привіз від отця Сугерія згоду на відмову від посади королівського сенешаля Етьєна де Гарланда — давнього недруга отця Бернара. Заради цього гіпсовий ідол був згоден стерпіти багато чого — навіть кольорову ковдру…
Чи то через забудькуватість, чи з іншої причини, але Орсіні не зобов’язав мене зберігати все почуте від нього в таємниці.
Тому мені було що розповісти отцю Сугерію, котрий викликав мене відразу ж, щойно ми повернулися з Нотр-Дам-де-Шан, відправивши попередньо Його Високопреосвященство з візитом до молодого графа Корбея. Спадкоємець гідний свого татуся — першим із візитом не з’явиться навіть до кардинала.
— Прикро, прикро, брате Гільйоме… — отець Сугерій підбіг до вікна й похитав головою. — Як невчасно!
— Так, отче, — кивнув я.
— Ми саме збиралися їхати на заготівлю лісу для ремонту, — долинуло вже від дверей.
— І дивитися ескізи нового вівтаря, — підкинув я дровець до вогню.
— Вівтаря! — абат на мить зупинився й схопився за голову. — Ох, брате Гільйоме, я, звісно, поважаю бажання Його Високопреосвященства, але чому саме вас? Ох, казав я вам, що вашу книгу! Ваша книга!
Отець Сугерій відразу ж збагнув, у чому суть. Він справді не радив оприлюднювати «Житіє Святого Іринея». Хтозна, може, він і мав рацію.
— В окрузі Пам’є відбувається щось, на думку Його Високопреосвященства, не зовсім звичайне, — обережно почав я. — На його високовчену думку, тут справа рук не лише людських…
— Але чому туди слід посилати саме вас? — вигукнув отець Сугерій, знов опинившись біля дверей, і зовсім нелогічно закінчив:
— Ох, брате Гільйоме, це все ваша книга!
— У моїй скромній праці я звернув увагу на думку, висловлену Святим Іринеєм у його знаменитому трактаті «П’ять книг проти єресей», про те, що Церква недооцінює міць і вплив Ворога роду людського. Що волею Творця тому, кого йменувати тут не будемо, дано на землі більше влади, ніж нам здається. Святий Іриней писав про знахарство, перевертнів, ламій…
— Ламії! — отець Сугерій навіть підстрибнув. — Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! Що ви таке кажете? Вся ця мерзенна погань, вами згадувана, є лише наслідок темних марновірств, як і сказано в каноні «Єпископи»![11]
Я мимоволі всміхнувся. У догматиці отець Сугерій не надто сильний. Точніше, сильний саме настільки, наскільки потрібно абатові, який керує не лише монастирем, але досить часто — й усім Королівством Французьким.
— Саме це я й наважився написати в своїй книзі. На жаль, Його Високопреосвященство розсудив трохи інакше, не лише сприйнявши, але й, так би мовити, поглибивши думки Святого Іринея. Він вважає, що ми просто сліпі й Ворог роду людського вже відкрито вийшов на бій. Положенням канону «Єпископи» він протиставляє не тільки слова Іринея, але й думки Оригена, Григорія Назианіна, Іоанна Дамаскіна й нині живого й здорового отця Петра Ломбардського.
Абат пирхнув — в оцінці отця Петра і його творінь ми з ним не розходилися.
— Але тоді… — отець Сугерій на мить зупинився й здивовано закліпав. — Навіщо ж посилати в цей, як його, прости Господи! — Пам’є вас, брате Гільйоме, якщо ви не поділяєте його поглядів?
— Імовірно, щоб мене переконати, — я мимоволі посміхнувся. — До того ж, якщо я не впораюся…
— Не кажіть так! — абат змахнув руками. — Його Високопреосвященство — дворянин, він на таке не здатен!
Отець Сугерій, за чутками — син шевця, ще й досі зберігав якісь ілюзії щодо стану, до якого я колись належав.
— Є ще одна обставина, — нерішуче заговорив я, розмірковуючи, чи варто повідомляти про це абатові. — У справі двох Жанн де Гарр є таке, що нагадує деякі епізоди житія Іринея…
Отець Сугерій знову кліпнув і на мить сповільнив хід, порівнявшись зі мною:
— Даруйте, добрий брате Гільйоме, невже через подібність із історією сина купця з Масилії?
От уже й гадки не мав, що наш славний абат настільки пам’ятає мою книгу! Тим паче, історію з сином Авла Росція, купецького сина з Масилії, було поміщено в «Доповненнях» як вочевидь апокрифічну.
— Істинно так, отче, — кивнув я. — Подібність є, хоча там ішлося про обман ще підступніший, тому що в ролі псевдо-Авла виступав сам Нечистий. Але річ не тільки в цьому. В «Діяннях Іринея», які я використовував, хоча й засудив за багато явних вигадок, розказано історію про Іринея й чаклунів-дерґів. Там наводяться їхні заклинання, які автор «Діянь» не посоромився переписати…
— Дерґи, які є лоґри,[12] — край ризи отця Сугерія прошелестів поруч мене, але голос долинув уже від вікна. Я, не втримавшись, усміхнувся.
— Лоґрами славного короля Артура вважали дерґів жонглери з Окситанії. Швидше за все, дерґи — один із друїдських орденів, з якими справді зіткнувся Святий Іриней. Але важливо інше. У жінки, котру запідозрили в чаклунстві, знайдено невеличку кам’яну табличку з написами. Це заклинання — ті самі, що їх вважають дерґськими. Вона й згадала дерґів…
— Ох, навіщо вам було переписувати таке! — благав отець-абат уже від дверей.
Я знизав плечима.
— Я й не думав переписувати цю чортівню…
Отець Сугерій на бігу перехрестився й посварився на мене пальцем.
— …Але «Діяння Іринея» згадав, а Його Високопреосвященство виявився уважним читачем. Ці «Діяння» є в бібліотеці Болонського університету, де я працював.
— І ви вірите, брате Гільйоме, що в окрузі Пам’є діє та сама погань, із якою боровся Святий Іриней?
— Я вірю, отче, що в окрузі Пам’є зіткнулися дикі марновірства місцевих вівчарів з хитрими задумами декого із числа людей досить грамотних і освічених. Але Його Високопреосвященство вірить в інше. Він бажає, щоб я довів присутність в окрузі Пам’є самого Ворога й підготував показовий процес.
Отець Сугерій сповільнив хід, і я повідомив йому те, що почув на завершення нашої розмови з Орсіні, коли ми вже під’їжджали до Сен-Дені.
— Приклад Пам’є має показати всій Церкві небезпеку підступів Ворога й послужити приводом для створення особливої служби, підпорядкованої безпосередньо Риму. Ця служба здійснюватиме самостійне розслідування випадків знахарства та єресі.
— Самостійна служба? — абат проказав це повільно, але таким тоном, що я поквапився підвестися.
— Так, отче. Самостійна служба, яку в Римі хочуть назвати Найсвятішим Звинуваченням.[13] Вона буде вищою за місцеву церковну й… королівську владу.
— Королівську?
Отець Сугерій злякано кліпнув, та відразу ж його обличчя змінилося. Очі засвітилися недоброю посмішкою, губи викривилися, щоки почали наливатися червоним. Таким нашого найдобрішого абата ми бачили рідко, хіба що в тих випадках, коли він отримував послання з Парижа про чергову дурнувату витівку нашого Найхристияннішого Короля.
— Рим бажає створити самостійну судову систему на території Королівства Французького!
— Не лише у Франції, — спробував докинути я, — але й у всіх католицьких…
— Королівства Французького! — вперто повторив абат, і очі його блиснули молодим запалом. — Цей італієць, цей нащадок горлорізів із Кампаньї…
Я вирішив перечекати й просто помилуватися отцем-абатом. Мене, та й усіх інших завжди дивувало, як міг отець Сугерій, котрий, здавалося, по вуха загруз у перебудові головного храму Сен-Дені, у чварах із приводу околишніх лісів, у сварках із бравими рубаками де Корбей, у збиранні з миру по нитці перлів для Великої Дароносиці — керувати Королівством Французьким. У Парижі він бував нечасто, навіть листи посилав туди не щотижня…
— І це перед Хрестовим походом, коли Його Величності доведеться залишити Францію, коли Її Високість, забувши про свій обов’язок, готова зрадити інтереси королівства[14], коли цей безбожний англієць…
Абат шумно зітхнув і зробив швидкий жест. Я не повірив своїм очам — таке могла показати перекупка риби своїй сусідці в запалі сварки. Очевидно, зір почав мене зраджувати.
— Ось йому! — знову показав абат незримому Орсіні, і я заспокоївся щодо своїх очей. — А дулі з маком не хочеш, італійчику?!
Я спробував стримати усмішку — вже вкотре — й знову марно. Отець Сугерій відсапався й знову взявся бігати.
— Сьогодні ж напишу в Клюні… й отцю Бернару в Клерво… І, звісно ж, у Париж… Ні, у Париж я краще поїду… Брате Гільйоме!
Абат зупинився й глянув мені просто у вічі.
— Ви, певно ж, пам’ятаєте, мій любий брате, що ви не тільки син Святої Католицької Церкви, але й вірний підданий Його Величності.
Я кивнув, цього разу без усякої усмішки.
— Так, отче. Я підданий товстуна Людовика й не забуваю про це. І я не для того залишив меч, щоб спалювати людей на вогнищах.
— Істинно так, істинно так, брате Гільйоме! — нескінченний біг поновився. — Такі, як цей італійчик, воліють убивати хворих, замість того, щоб боротися з хворобою!
Отець Сугерій продовжував пробіжку, а я мимохіть згадав листа, якого він надіслав гіпсовій статуї з Клерво. «Ви пам’ятаєте всі заповіді Христові, брате Бернаре, крім головної — возлюби ближнього свого». Але ж ішлося про того самого Абеляра, любити котрого в отця Сугерія немає особливих причин…
— Проте це зовсім не означає, — абат, не припиняючи бігу, тицьнув у мій бік пухким пальцем, — що ви повинні виявляти м’якість або нерішучість у виконанні місії, дорученої вам Його Високопреосвященством. Коли непорядки в окрузі Пам’є справді наявні, то ви будете гідним звання вірного сина Сен-Дені!
Я знову кивнув.
— Так-так! Буде дуже важливо, що неподобства в графстві Тулузькому припинить саме посланець Сен-Дені. Його Високопреосвященство обіцяв наділити вас усіма повноваженнями, я ж у свою чергу напишу його світлості графові Тулузькому… Крім того, вам знадобляться гроші…
— Ченцеві-бенедиктинцю досить чаші для милостині, — негайно додав я.
— …І, можливо, чималі гроші, — пухкий пальчик знову насварився на мене. — Я дам вам листа до одного ломбардця. У нього контора в Тулузі, й він мені дечим зобов’язаний. До речі…
Абат зупинився, й тон його з діловитого перетворився на дещо стурбований.
— Його Високопреосвященство натякнув, що поїздка може бути певною мірою небезпечною. Міг, звісно, й не натякати! Їхати в це катарське лігвище! Отче Гільйоме, ви свято шануєте й виконуєте статут Святого Бенедикта, ви — взірець для молодих братів, але… Але ваша кольчуга й ваш меч, як і раніше, зберігаються в нашій каплиці.
Свою зброю я віддав саме туди, не бажаючи передавати її моєму недостойному молодшому братові. Отець Сугерій не заперечував, щоб меч, кольчуга й щит, які побували в Святій Землі, зберігалися в каплиці. Іноді, не втримавшись, я приходив поглянути на них, а кілька разів навіть торкався знайомого руків’я…
— Думаю, гріх не буде настільки страшним. Якщо вас, брате Гільйоме, це хвилює, то я прийму цей гріх на себе.
Спокуса була великою. Бачать Господь і Святий Бенедикт, наскільки вона була великою! Та я стримав себе.
— Ні, отче. Я клявся, що ніколи не візьму до рук меча. Колись я не вступив до ордену Святого Іоаина, тому що не хотів бути ченцем із мечем у руках…
— Похвально, похвально, брате мій… — у голосі абата пролунало явне розчарування. — Меч — зрозуміло, але, може, кольчуга? І кинджал… Невеличкий… Ну, зовсім маленький…
Я не витримав і розсміявся. Абат зітхнув і на мить зупинився біля вікна.
— Його Високопреосвященство справедливо вирішив, що вам не слід їхати одному. Він висловив мудре побажання, щоб вас супроводжував брат Петро з Нормандії, тому що помітив, наскільки він відданий і шанобливий, а також наскільки наділений від Господа різноманітними здібностями.
Я задумався на мить і вирішив, що Орсіні цього разу розсудив розумно.
— Я без сумніву виконаю побажання Його Високопреосвященства. Для брата Петра поїздка буде корисною, тому що на південь від Луари йому доведеться говорити винятково латиною.
Отець Сугерій гмикнув — він дотепер не міг повірити, що П’єр коли-небудь навчиться висловлюватися якоюсь іншою мовою, крім «ланг д’уї».
— Ми зарахуємо йому поїздку як останній семестр у школі, брате Гільйоме. Більше того, Його Високопреосвященство натякнув, що в Окситанії для нашого брата Петра цілком може знайтися вільна парафія. Священик із Сен-Дені — це завжди добре.
— Істинно так, отче, — мене завжди вражало вміння отця Сугерія знаходити вигоди в будь-якій ситуації. — Мені чомусь здається, щодо брата Ансельма в Його Високопреосвященства були дещо інші побажання?
Абат кинув на мене насторожений погляд, але я не здавався.
— Брат Петро щедро наділений від Господа здібностями, які стануть у пригоді нам у подорожі. Але в брата Ансельма теж є здібності, хоча й інші. Мені знадобиться грамотний помічник… І, крім того, мені здається, що поки Його Високопреосвященство перебуває тут, хлопчині краще бути від нього якнайдалі.
Отець Сугерій зупинився й затарабанив пальцями по стіні, що означало найвищу міру непевності.
— Але, брате Гільйоме! Його Високопреосвященство чітко висловив побажання, щоби брат Ансельм не залишав Сен-Дені…
— Тим більше підстав йому поїхати, отче.
На обличчі абата повільно проступила посмішка.
— Нехай буде так… До речі, отче Гільйоме, якщо похвальна запопадливість щодо правил нашого ордену не дозволяє вам узяти навіть кинджал, то, може, ви все ж таки надягнете кольчугу?
З Орсіні мені довелося розмовляти ще двічі. Вперше — разом з отцем Сугерієм, де я вже цілком офіційно одержав розпорядження виїхати в округ Пам’є як представник Його Високопреосвященства і вдруге, сам-на-сам. Кардинал був небагатослівний і тримався напрочуд сухо. Втім, я аж ніяк не жадав лицезріти його усмішку. Орсіні ще раз коротко пояснив суть моєї місії та вручив мені невеличкий пергаментний сувій. Роки в Сен-Дені навчили витримки, та коли долоні торкнулися пергаменту, я здригнувся. Його Високопреосвященство наділяв мене своєю владою в окрузі Пам’є й у графствах Фуа та Тулузькому. Тепер я міг усе — накласти покаяння на весь округ, відправити на вогнище єпископа, зрівняти з землею головний храм Тулузи. Усе — аж до інтердикту.[15] Я ставав не просто ченцем із Сен-Дені й посланцем кардинала Орсіні, а голосом і волею Його Святості. Звісно ж, я не збирався накладати інтердикт на Окситанію, але усвідомлення того, що й таке в моїй владі, першої миті приголомшило. Орсіні, здається, зрозумів, і на його пещеному обличчі вперше промайнула посмішка. Напевно, щоб дати мені час отямитися, він швидко переказав свої заперечення із приводу мого останнього листа, пообіцявши до мого повернення підготувати невеличкий трактат, присвячений нашій багаторічній суперечці про Святого Іринея. І раптом мені здалося, що Його Високопреосвященство твердо знає, що ця наша зустріч — остання, і йому немає потреби вишукувати аргументи для продовження нашої вченої суперечки. На мить стало страшно, але я переборов себе. У моєму житті бували й небезпечніші поїздки. Так, у будь-якому разі, думалося того дня…
Брата Петра я знайшов на задньому подвір’ї. Нормандець стояв біля стосу заготовлених на зиму дров і хвацько орудував сокирою, засукавши рукава ряси. Кілька старших братів з побоюванням дивилися, як сокира, немов жива, раз по раз падає на грубе поліно.
— Отче Гільйоме! — П’єр на мить припинив роботу й повернувся до мене. Могутні груди дихали рівно та спокійно, немов він не тесав поліно, а віддавався пообідньому відпочинку.
— Брате Петре! Що ви робите із цим ні в чому не винним древом? — запитав я, бо відразу ж побачив, що до рубання дров це заняття не має людного відношення.
Нормандець глянув на мене безневинними очима, кліпнув і розплився в усмішці.
— Ґирлиґу, отче Гільйоме!
— Як? — майбутня «ґирлиґа» обіцяла бути заввишки як сам брат Петро.
— Ґирлиґу, — П’єр знову кліпнув. — Отець-абат веліти… велів мені йтить…
— Йти… — зітхнув я.
— Йти з вами та братом Ансельмом. Дорога довга є. Дорога нерівна є… Дорога небезпечна є, — додав він, трохи подумавши.
Сперечатись я не став — ченцеві меч не личить, але отакецька «ґирлиґа» та ще й у П’єрових ручиськах, цілком може стати в пригоді. Нехай змилується Господь над тими, хто потрапить під виріб брата Петра!
— Отче Гільйоме! — нормандець швидко роззирнувся й заговорив пошепки. — Вранці я в селі бути…
— Брате Петре! — не витримав я. — Уважніше, будь ласка!
Чоло нормандця зазміїлося зморшками.
— Уранці я… був у селі. Там я… зустрів чоловіка одного. Чоловік оцей великий пройдисвіт є. Він запропонувати… запропонував різне-всяке купити-продати…
Я поглянув на П’єра з усією можливою виразністю — і той остаточно зніяковів.
— Ну, отче Гільйоме! Ну, можна я просто сказати?
— Дюжину «Радій» перед сном, — зітхнув я. — Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…
— Меча, отче Гільйоме! — очі нормандця блиснули. — Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!
Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію — про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав — за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.
— Дорога справді небезпечна, — якомога м’якше зауважив я. — Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм — і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.
П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:
— Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…
Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:
— Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…
— Пам’є, — всміхнувся я, — «ус» не треба.
— Пам’є… Погань усяка має є… має бути… Це недобре є. Моя матінка казала…
— Брате Петре! — звернувся я не без суворості. — Пригадайте Святого Бенедикта, до ордену котрого ви вступили. Хіба боявся він усіляких бабів-ворожок? Ви — чернець Сен-Дені!
— Так-то воно так, — невпевнено погодився П’єр. — Та тільки погань тамтешня… З Пам’є… Вона, подейкують, нас не боїться…
Я похитав головою. Таке доводилося вже чути — святість діє лише в ближній окрузі, а далека погань не звертає на гостей жодної уваги, якщо не гірше.
— Ченця Сен-Дені погань боїться навіть у землі серів[16], брате Петро!
— Так-так, — поквапом кивнув нормандець. — Тільки тут, у селі, одна бабця є. У неї я оберіг один нагледіти… нагледів. Каже, що проти будь-якого біса…
— Жаб’ячі лапки? — поцікавився я. — Чи пазурі її чорного кота? Брате Петре!
Він знову знітився. Я хотів уже додати до дюжини «Радій» ще стільки ж «Вірую», та пожалів хлопця. Усе, що бачив він у житті — брудне село в Нормандії й суворі стіни Сен-Дені. Окситанія для П’єра — далі, ніж земля серів. Подумавши, я порадив йому звернутися до когось із братів і позичити заради такого випадку щось підходяще — кипарисову вервицю зі Святої Землі або іконку, освячену в Римі. П’єр трохи заспокоївся, і я залишив його наодинці з «ґирлиґою». Не гріх наставити мого нормандця на добрий розум, та я вчасно згадав про брата Ансельма. Цей, звісно ж, «ґирлиґу» вирубувати не стане й до села по жаб’ячі лапки не піде, але, як відомо, в тихому болоті…
З моєю появою брат Ансельм зробив невловимий рух, щось ховаючи під ковдрою.
Більше ховати нікуди — келія, як і годиться, нагадувала середніх розмірів склеп. Щоправда, деякі брати примудрялися обладнати чудові схованки в стінах, але брат Ансельм ще надто молодий і недосвідчений.
— Що там у вас, брате мій? — поцікавився я найбезневиннішим тоном.
— Н-нічого, отче Гільйоме, — твердо відповів хлопчина й кліпнув точнісінько, як брат Петро.
Я задумався.
— Після нашої розмови, брате Ансельме, ви підете на заднє подвір’я та знайдете брата Петра. Під його наглядом до обіду рубатимете дрова. По обіді під його ж наглядом особисто вирубаєте собі дорожній ціпок — він вам пояснить, що й до чого. Потім принесете десять відер води. А тепер покажіть те, що ховаєте.
Кинджал — чудова дамаська робота, позолочене руків’я, герб із кольорової емалі. Я торкнувся вістря й мало не поранився — той, хто гострив цю зброю, добре знався на своїй справі.
— Це ваш герб, брате Ансельме? — поцікавився я, розглядаючи зображення лелеки й незвичний девіз: «Мої крила білі, немов сніг».
— Мого діда по матері, — Ансельм стиснув губи. — Він подарував мені кинджал перед тим, як… Ну, словом…
— У мене немає слів, брате Ансельме, — зауважив я, хоча сказати було що. Зберігання зброї в келії — тут десятьма відрами води не відбутися! За всіма правилами Ансельмові світить монастирська в’язниця, причому надовго.
— Отче Гільйоме! — обличчя хлопця поблідло. — Цей кинджал освячений на Гробі Господньому! Мій дід брав Єрусалим разом із Готфридом Бульонським!
— І все ж таки, брате Ансельме…
Мій меч, який лежав у каплиці Сен-Дені, теж освячений у Храмі Гробу Господнього, де мене посвячували в лицарі, й у мене набагато більше підстав не розлучатися з ним. Проте в схованці, яку я обладнав у перший же рік перебування в Сен-Дені, зберігаються зовсім інші речі…
— До речі, крила лелеки, по-моєму, чорні, — помітив я, розглядаючи зброю.
Ансельм ледь помітно знизав плечима.
— Герб мого діда подарований його предкові ще за часів короля Лотаря.[17]
— Навряд. Наскільки я пам’ятаю, в ті часи герби мали трохи інший вигляд… Брате Ансельме, чи слід пояснювати вам, що ми не належимо до лицарського ордену? Ми лише брати-бенедиктинці.
— Їхати в Пам’є небезпечно, отче Гільйоме. Я впевнений — там нам стане в пригоді не лише кинджал. Я б не відмовився від ескорту з півсотні латників.
— А чи не перебільшуєте ви, брате Ансельме?
Боягузтва за парубком раніше я не помічав, та й у його голосі не було страху.
Італієць не боявся — він знав, що каже.
— Джованні Орсіні полюбляє засилати людей у пастки. Він майстер щодо мерзенностей.
— Щодо мерзенностей… — механічно повторив я. — Брате Ансельме, мушу зауважити, що вперше почув від вас неправильне, більш того, цілковито вульгарне висловлювання. Будьте стриманішим, прошу вас. Не судіть Його Високопреосвященство, то й не суджені будете. Навіть якщо ваше попереднє з ним знайомство було не надто приємним.
Смагляве Ансельмове обличчя зашарілося, але він мовчки кивнув, не ставши заперечувати. Це не мало сенсу — те, що вони з Орсіні знайомі, я зрозумів ще в Нотр-Дам-де-Шан.
— До того ж ви мені потрібні не як боєць на кинджалах, а в іншій ролі, брате Ансельме. Після того, як закінчите носити воду, йдіть до бібліотеки та прочитайте те, що я залишив для вас. Там звід кутюмів графства Тулузького й усе, що отець-бібліотекар зміг підібрати щодо округу Пам’є й графства Фуа. Крім того, прошу ознайомитися з деякими іншими документами — вони теж на вас чекають. Найголовніше випишіть на пергамент — вам залишать чистий сувій. Зауважте, що я не маю часу читати все це, тож розраховую лише на вашу молоду пам’ять.
Усі ці документи я вже, звісно, прочитав, більше того, дещо постарався запам’ятати дослівно, але такі от безневинні хитрощі інколи бувають вельми корисними. Хоча б задля того, щоб гарячий парубійко з Італії на якийсь час забув про холодну зброю.
— Працювати доведеться вночі. Свічки вам видадуть. Уранці поговоримо.
Ансельм на мить задумався, потім знову кивнув:
— Так, отче Гільйоме. Ви… Ви розраховуєте розкрити цю справу?
Такого запитання я не сподівався й мало не бовкнув: «Авжеж!», та вчасно стримався.
Брехати хлопцеві не варто.
— Думаю, брате Ансельме, ті, хто сприяв зникненню брата Умберто, робили це, щоб виграти час. До нашого приїзду вони постараються замести всі сліди. Але ми зробимо все, що зможемо… До речі, візьміть із собою книгу — її для вас уже приготували в бібліотеці.
— «Ареопагітику»? — пожвавішав Ансельм. — Ви хотіли влаштувати диспут…
Я всміхнувся:
— Діонісієм, єпископом Афінським, ми з вами займемося по поверненні. Із собою ж ви візьмете «Світильник» Гонорія Августодунського, книгу досить повчальну, яку вам слід вивчати разом із братом Петром.
Ансельмова фізіономія витяглася, і я насилу стримався, щоб не розсміятись. «Світильник» був призначений для читання в молодших класах. Зазвичай його рекомендували, щоб закріпити навички у латині.
— Ви допоможете братові Петру опанувати цю напутню книгу. Сподіваюся, вона вам більше припаде до душі, аніж писання грішного брата Абеляра.
Метнувши цю парфянську стрілу, я залишив Ансельма розмірковувати про філософський сенс рубання дров і тягання води з криниці. Уже за дверима я трохи запізно збагнув, що прямо не заборонив хлопцеві брати із собою зброю. Та повертатися не став — нехай Ансельм чинить на свій розсуд.
Зрештою, отець-абат обіцяв взяти гріх на себе.
Від’їзд було призначено на ранок, і я, відстоявши вечірню й одержавши дозвіл не бути на всеношній, відправив П’єра й Ансельма спати. Цього мене навчили ще тоді, коли я був зброєносцем, — перед походом просто необхідно як слід виспатися. Уже командуючи загоном, я строго дотримувався правила воїни повинні вчасно відпочивати. Інколи це було нелегко. Молоді хлопці, особливо з числа щойно прибулих у Святу Землю, заводили довгі розмови, згадуючи рідну домівку, а ще більше — мріючи про завтрашні подвиги. Та я це припиняв, справедливо заслуживши репутацію людини суворої й відлюдькуватої. Роки в Сен-Дені не додали веселості, натомість ще більш навчили цінувати рідкісні хвилини відпочинку. Ченцеві не належить відпочивати, але перед далекою і небезпечною дорогою я просто зобов’язаний змусити моїх хлопців виспатися.
На жаль, самому мені заснути не вдалося, хоча за останні роки я навчився спати в будь-якому місці й у будь-який час — як і належить ченцеві. Спочатку хотілося ще раз продумати все, що стосувалося подорожі, згадати дрібниці, які зазвичай забуваєш перед дорогою, відновити в пам’яті деякі важливі подробиці про округ Пам’є. Потім згадався — не до діла й не на часі — Його Високопреосвященство, його безглузда ідея про Найсвятіше Звинувачення, що запалить вогнища по всій Європі.
Ймовірно, його запопадливість викликана не лише міркуваннями, мною чутими, але й тим, що він бачить на посаді Головного Обвинувача не кого-небудь, а свою власну скромну персону. Про родину Орсіні вже давно говорили всяке. Його Високопреосвященство був, схоже, її гідним представником.
А потім, забувшись, почав згадувати те, що було давно, що я заборонив собі пам’ятати, й ця небезпечна подорож повела мене далеко — надто далеко…
Стукіт у двері змусив здригнутися, потім підхопитися. Перед поїздкою мене не повинні турбувати — отець Сугерій обіцяв особисто подбати.
Стукіт — тихий, але наполегливий — повторився. Я провів рукою по обличчю й накинув рясу. Взагалі-то в Сен-Дені входять без стукоту, проте для деяких братів роблять виняток. Я перехрестився, пом’янув Святого Бенедикта й відчинив двері. На мене глянула сонна фізіономія молоденького послушника.
— От-тче Гільйоме! — до всього бідолаха ще й заїкався. — В-вас…
— Хто? — насамперед на думку спав абат, потім — Орсіні.
— От-тець Ельфрик. В-він… в-вас…
Спочатку я подумав, що мені почулося, або хлопчисько переплутав спросоння. Отець Ельфрик? А чому не мармурова статуя Святого Діонісія в головному храмі?
— К-к-кличе! — вичавив із себе послушник, і я, нарешті, зрозумів, що все ж таки не почулося.
…Після приїзду Його Високопреосвященства я міг очікувати чого завгодно, та все ж не цього. Хоча б тому, що отцю Ельфрику ось уже багато років немає жодної справи до марноти, яка попри всі старання заповнює Сен-Дені. Отцю Ельфрику взагалі ні до чого немає справи — якщо, звісно, не враховувати головного, навіщо ми й прийшли в обитель.
Про отця Ельфрика я почув ще до того, як переступив поріг Сен-Дені. Розповіді — точніше, легенди — про великого затворника ходили по всіх монастирях Королівства Французького. Отець Ельфрик кинув виклик світові, та на відміну від більшості братів, зумів вистояти. Його не цікавили монастирські справи — і монастирські чвари, він не писав наукових праць, не дегустував знамениті бенедиктинські вина. Розповідали, що він, прийнявши постриг, відразу ж зачинився в келії, проводячи час у молитвах і суворому пості. І це триває не рік, і не два, а вже сорок років!
На відміну від більшості подібних легенд, історія отця Ельфрика виявилася цілковито о правдивою. Уже в Сен-Дені я дізнався, що сорок років тому у ворота обителі постукав літній подорожанин, котрий прийшов невідомо звідки. Його впустили, і він залишився, щоб стати живою легендою, однією з тих, на яких і стоїть наш орден. Затворник залишав келію лише у великі свята, й тоді всі, хто був у храмі, з повагою дивилися на високу, трохи сутулу постать у темній рясі із глибоким каптуром, що закривав обличчя. Отець Сугерій потай уже розпорядився записувати всі розповіді про праведника, що ходили серед братів. Хтозна, чи не доведеться невдовзі складати життєпис нового святого?..
У келії отця Ельфрика я жодного разу не бував. Туди взагалі ніхто не заходив, окрім абата й отця Ерве. Тому я переступив поріг не без ніяковості й певного побоювання. Я зовсім не знав затворника — і ніхто його не знав — але відчував, що старий чернець чимось відрізняється від усіх нас, хто метушиться за стінами Сен-Дені.
— Я потурбував вас, брате Гільйоме, але ви, якщо не помиляюся, не спали.
Ще до того, як розгледіти темний силует, що застиг біля вузького віконця, крізь яке сочився нічний сутінок, я встиг відчути неабиякий подив. Вразила мова — абсолютно правильна, навіть вишукана латина. Чомусь гадалося, що майбутній святий висловлюється трохи інакше.
— Сідайте, брате Гільйоме, ліворуч — ложе. Я непогано бачу в темряві, та якщо бажаєте — запалю скіпку.
— Ні, не треба, — я нарешті впорався зі своєю ніяковістю. — Я теж бачу, але мені треба трохи звикнути.
Темний силует гойднувся — отець Ельфрик відійшов від вікна й опинився поруч.
— Он як? Це рідкісний дар… Вам болить голова, брате Гільйоме?
— Що? — я мимохіть підніс руку до скроні, що нила ще з вечора.
Раптово я відчув, як біль зникає без сліду. Схотілося негайно перехреститися, але я стримався, щоб не скривдити старого. Здавалося, він зрозумів — у темряві почувся такий несподіваний у цих суворих стінах сміх.
— Годі вам, брате Гільйоме! Вибачте, іноді забуваю…
Що саме він забуває, отець Бльфрик уточнювати не став, а я не зважився перепитувати.
— Брате Гільйоме, у вас попереду важкий і небезпечний шлях…
Отець Ельфрик зробив паузу, а мене навідала грішна думка. Отець-абат обіцяв нікому не розповідати про нашу місію…
— Не судіть суворо отця Сугерія, — я здригнувся, настільки слова затворника були доречні. — Він дуже непокоїться за вас. На жаль, те, про що він просить, вище за мої скромні сили.
Просить? Напевно, отець-абат і сам почав вірити в розповіді, які ходили про отця Ельфрика. Я відчув раптове роздратування.
Зараз старий запропонує мені який-небудь оберіг з кутнім зубом Святої Катерини…
— Тепер ви гніваєтеся на мене, — отець Ельфрик похитав головою, й мені стало ніяково. — Розумію! Доведеться розбиратися в підступах єпископа Пам’є та сеньйора д’Еконсбефа, а тут серед ночі вам нав’язує своє товариство божевільний старигань, що вже сорок років не виходив за монастирську огорожу!
Очі звикли до темряви, і я вже міг розгледіти його. Цього разу він був не в рясі, а в простій сорочці, й обличчя було відкрите — худорляве, з різкими гострими рисами. Дивним блиском світилися глибоко посаджені великі очі. Затворник зовсім не виглядав стариганем — але ж йому мало бути щонайменше вісімдесят!
— Отче Ельфрику, я…
— Не треба, — довга худа рука нетерпляче смикнулася. — Не називайте мене так. Я — брат Ельфрик, такий самий смиренний син Сен-Дені, як і ми всі. І я просив вас прийти зовсім не для того, щоб вручити вервечку, якою оперізувався Святий Ашель, аби вона оберігала вас від підступів окситанської погані.
— Я б не відмовився, — думка видалася кумедною, та в глибині душі всі ми віримо, що такі дитячі дива трапляються.
— На жаль… Я не така вчена людина, як ви, отче Гільйоме, але давно зрозумів, що лише Сила Божа може захистити від Ворога. Проте цю Силу не збережеш у релікварії. Нехай будуть із вами Господь і Святий Бенедикт!
Він осінив себе хрестом, і я вчинив так само. Запала тиша. Мені здалося, що отець Ельфрик хоче сказати щось важливе. Хоче — але не наважується.
— Брате Гільйоме, у розмові з отцем Сугерієм ви згадали дерґів.
— Так… — от цього я аж ніяк не сподівався. Яке діло затворникові із Сен-Дені до моїх учених штудій?
— Ви вважаєте, що дерґи — це таємна секта, яка збереглася з давніх часів?
— Збереглася? — я здивувався ще більше. — Брате Ельфрику, я не стверджував такого! Мені здається, що дерґи — таємний орден, який існував у перші століття після Різдва Спасителя. Від них збереглися перекази, документи, написи, але вони самі…
— Дерґи існують, — голос пролунав тихо, й першої миті я вирішив, що мені почулося. — Вони існують, брате Гільйоме.
Певна річ, треба було просто погодитися й не сперечатися зі старим, та звичка взяла гору.
— Вибачте, брате Ельфрику, але таке мені вже випадало чути. На жаль, жодних доказів немає. Дерґи — це легенда, заснована на якихось реальних, але вже забутих фактах.
— Забутих? — голос старого пролунав сумно. — Це правда, брате Гільйоме. Дерґів забули, але вони ще існують. Це не секта й не орден. Це плем’я.
Я знизав плечима. Таке теж доводилося читати.
— Так, це плем’я. Або народ. Не знаю, як висловитися точніше. У цього племені дивні звичаї й дивні легенди, але вони такі самі — або майже такі самі — люди, як і всі інші.
— Самі дерґи вважали інакше, — я згадав один стародавній манускрипт, який знайшов. у скрипторії Клюні. — У суперечці зі Святим Іринеєм один дерґ стверджував, що він — демон. Ба, навіть бог. Начебто він та інші дерґи посварилися з Юпітером, і той відіслав їх на Землю…
— Сподіваюся, ви не надаєте значення поганській маячні? — голос отця Ельфрика пролунав суворо й різко. — Дерґи — звичайні люди й здебільшого — добрі християни. Їх… нас хрестив Святий Патрик, той, хто приніс світло Істини в Бретань та Ірландію.
— Нас?!
— Нас. Я — дерґ, брате Гільйоме.
Чомусь я повірив відразу. Може, причиною був голос — так не брешуть. А може, про щось таке я почав здогадуватися, щойно старий згадав дерґів.
— Зараз нас залишилося небагато, але колись — ще до галлів — дерґи жили по всій Франції. Є легенди, що вони прийшли з-за моря. Кажуть, частина нашого народу відокремилася, й тепер живе десь далеко на Сході. Різне кажуть, брате Гільйоме… Але я вирішив вам розповісти, що знаю й у чому впевнений. Може, це стане вам у пригоді.
— Дякую, брате Ельфрику, — я підвівся, але наказовий жест старого змусив знов опуститися на тверде дерев’яне ложе.
— Дерґи — звичайний народ, але поміж них справді зустрічаються небезпечні чаклуни. Дуже небезпечні. Це не жалюгідні сільські бабці, які не страшні навіть напівписьменному священикові. Може, це взагалі не чаклунство, а якесь стародавнє знання. Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно. Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя, щоб не заподіяти зла безневинним людям…
— Ви… — я обірвав себе, але брат Ельфрик, звісно ж, зрозумів.
— Розумному — досить, брате мій… На жаль, я не можу вручити вам чарівний талісман або хоча б непробивну сорочку, щоб захистити від удару ножем у спину. Але я колись був лікарем… У вас останнім часом стали втомлюватися очі.
Я кивнув. Роки, проведені над рукописами, не минули безслідно.
— Ось, — поруч зі мною опинилася невеличка глиняна чаша. — Це настій із трав. Мені приніс їх отець Сугерій — він дуже турботливий. Промийте очі, брате Гільйоме.
— Зараз? — здивувався я. — Я вдячний вам, брате Ельфрику, але…
— Зробіть ласку старому.
Ображати затворника не хотілося, і я слухняно вмочив пальці в холодну воду, що пахла чимось гострим і незнайомим. Отець Ельфрик простяг мені чистого рушника.
— Це, звісно, не чудодійна вода із грота в Лурді, та настій мені добре допомагає. Вам відразу ж полегшає. Примружте очі й посидьте кілька хвилин.
Я послухався. Відчуття справді було приємним — ні болю, ні печіння. Мені здалося, що по всьому тілу розходиться легке, ледь помітне тепло. Раптом пальці старого торкнулися мого обличчя, потім — ще раз. Я здивувався, та відразу ж зрозумів — його рука накреслила хрест. Потім пальці торкнулися грудей.
— Зараз я прочитаю молитву, брате Гільйоме. — Це молитва Святого Патрика — вона мовою дерґів. Із цією молитвою він прийшов до нас…
Слова пролунали дивно, але я відразу вловив щось знайоме. Так, у древніх рукописах я зустрічав щось схоже — деякі фрази, що збереглися від дерґської говірки, настільки не схожої ані на латину, ані на грецьку, ані на знайомий з дитинства овернський говір…
Пальці старого накреслили ще один хрест — на моїх грудях. Рантом здалося, що крізь заплющені очі я відчуваю світло — хрест на моїх грудях світився. Ні, не хрест — дивна фігура, що нагадувала нерівне колесо. У цьому теж було щось знайоме, уже бачене…
— Розплющте очі, брате Гільйоме.
Напевно, я вже освоївся в темряві, а може, подіяв настій, та здалося, що в тісній келії посвітлішало. Отець Ельфрик сидів поруч, на його худому костистому обличчі була усмішка.
— Не буду вас більше затримувати, брате мій. Дякую, що зайшли до старого. Тепер вам треба поспати до ранку.
— Навряд чи я засну, брате Ельфрику, — заперечив я, підводячись. — До того ж невдовзі світанок…
— Поспите, — голос отця Ельфрика знову став суворим. — І малий сон корисний. Попереду у вас тяжка подорож. Я погано бачу майбутнє, але одне знаю напевно — до Сен-Дені ви вже не повернетеся колишнім.
— Шкода, що ви не пророк, брате Ельфрику, — мимоволі посміхнувся я. — Гарне пророцтво мені б не завадило.
— Шкода…
Старий відвернувся до вікна. Я обережно позадкував до дверей, але раптом знову почув його голос — такий само суворий:
— Зараз ви заснете й прокинетеся бадьорим і здоровим, брате Гільйоме. Якщо ж Господь пошле вам сон — постарайтеся його запам’ятати. Не всі сни брешуть…
Може, слова отця Ельфрика все-таки подіяли, а швидше за все, я просто добряче втомився за безсонну ніч. У будь-якому разі, заснув я миттю й одразу ж побачив сірий пісок і вершників у чорних бурнусах…
Вартовий знову мовчав, а я не міг крикнути й мовчки дивився, як вороги наближаються до табору. І от тишу розірвало знайоме: «Іллала-а-а!», блиснули клинки — й тиша у відповідь. Я один — навколо лише порожні панцири й кинуті на пісок щити. А вершники вже в таборі, породисті жеребці легко долають заслін з підвід, а я все ще не можу крикнути. Рука шукає меча, та замість нього хапає сірий холодний пісок. І от просто перед очима в землю вдаряють позолочені копита. Імадеддін ібн Хаккаб, атабек Мосульський, грає шаблею, і на його хлоп'ячому обличчі я помічаю подив і щось, схоже на погано приховуваний страх.
— Андре де Ту! Я прийшов убити тебе, тому що твої друзі порушили угоду, яку ми підписали. Ти клявся своїм життям…
Відповідати нічого — атабек каже правду.
Але чому він переляканий?
— Я прийшов убити тебе, лицарю, але знайшов стариганя в білій хламиді. Які демони побували тут?
Я починаю розуміти — на мені замість обладунку біла риза бенедиктинця.
— Це час, — слова нарешті приходять на язик. — Час нікого не жаліє. Він безжальніший, аніж ти, атабеку.
Сміх — юне обличчя Імадеддіна зовсім близько, він зістрибує з коня й відкидає вбік криву шаблю.
— Отже, ти ще раз обдурив мене, лицарю! Ти навіть не дав мені помститися — яка користь — рубати безпорадного ченця? Колись ми клялися один одному, забудемо ворожнечу й заради своєї клятви я пришлю до тебе Білого Лицаря…
Атабекове обличчя раптом зникає, натомість я бачу інше — таке ж юне, незнайоме, але чомусь воно нагадує про щось давнє, забуте, здавалося, назавжди. Я вдивляюся — але навколо немає нічого, крім сірого піску й темних обрисів, що зникають на обрії…