Овернський клірик

I

— Замок прямо, — Анжела кивнула на одну з доріг, що вели від перехрестя. — Ліворуч Старе Пустище, там колись було село. Подейкують, його спалили через чуму.

— А праворуч? — поцікавився я.

Ліс у цих місцях порідшав, але йти стало нелегко — дорога раз у раз поринала в зарослі чагарником яри, щоб потім знову повзти вгору схилом. Сеньйор д’Еконсбеф явно намагався триматися якнайдалі від людей. Зазвичай навколо замків вирує життя, сеньйори, як я знав із власного досвіду, намагаються оселити віланів поруч. Мій батько довго вмовляв селян одного з далеких сіл переселитися на вільні землі поблизу нашого замку, інших і вмовляти не потрібно. Але д’Еконсбеф явно вважав інакше. Вся дорога від Пам’є до його замку була цілковито пустельною. Її й дорогою важко назвати — просто широка лісова стежина, місцями заросла або завалена старим гіллям.

— Праворуч? — дівчина задумалася. — Там… Ні, не знаю. Там я не бувала.

Я не повірив, але сперечатися не став.

Коли вранці я запропонував Анжелі провести нас до замку д’Еконсбефа, вона на мить розгубилася, але потім подумала й мовчки кивнула. Так, прикидатися їй було не варто.

Напевно, навіть брат Петро вже зметикував, що й до чого.

Дорогою я кілька разів намагався розпитати дівчину про замок і його мешканців, але відповіддю було мовчання. Жонглерка йшла мовчки, й вираз її обличчя мені подобався все менше й менше. Спочатку вона хвилювалася, але потім обличчя її скам’яніло, ставши холодним і сумним, немов на похороні.

— Отже, не знаєш, дочко моя, — я поглянув на Ансельма, той криво посміхнувся у відповідь.

— Отче Гільйоме, — П’єр похмуро дивився на порожню дорогу. — Тут небезпечно ходити… йтить…

Мені й самому не подобався наш похід у цей схований у лісових передгір’ях замок, але я знав — тільки там я можу отримати відповіді на свої запитання. Звісно, якщо мені схочуть відповісти.

— Отче Гільйоме, — Ансельм, перезирнувшись із П’єром, відкликав мене вбік. — Я… Ми… Так не годиться. Я впевнений — брат Умберто теж вирішив зайти до д’Еконсбефа.

Я теж був у цьому впевнений. Схоже, ми йшли слід у слід за сумлінним посланцем Орсіні.

— Якщо ми зникнемо, всі скажуть, що нас викрав демон.

— Або ж розбійнички славного де Гарая. Що ти пропонуєш, брате Ансельме?

Італієць знизав плечима:

— Тут і пропонувати нічого. Підемо ми із братом Петром. Ви повернетеся до Артигата й зачекаєте. Постараюся дізнатися все, що можна… Отче Гільйоме, вони не наважаться нас зачепити, бо тоді втрутитеся ви. У вас повноваження легата.

— І я оголошу хрестовий похід… Брате Ансельме, в Артигаті немає кам’яних стін, та й стіни, боюся, не будуть захистом. Ми вчинимо інакше.

Я підкликав Анжелу й П’єра.

— Діти мої! Здається, час уже в дечому розібратися. Анжело, що тобі наказали в замку? Доставити нас туди?

Жонглерка не відповідала, але я зрозумів, що так і є. © http://kompas.co.ua

— Дочко моя, не так важко здогадатися, що ти й твій батько йшли до д’Еконсбефа. Саме в д’Еконсбефа ти сподівалася знайти допомогу. Він обіцяв виручити батька?

Анжела кивнула.

— І тобі веліли знайти нас в Артигаті й постаратися якнайшвидше привести до замку. Хто звелів — сеньйор Домінік? Його батько?

Вона не відповідала, але цього й не було потрібно.

— Вона нас зрадила, отче Гільйоме, — Ансельм скривився й відвернувся, щоб не дивитися на дівчину. — Я ж казав вам…

— Ансельме! Ти не розумієш! — у її голосі чувся розпач. — Моєму батькові загрожує смерть! Сеньйор Домінік сказав, що хоче тільки поговорити з вами.

Поговорити… Із братом Умберто вже поговорили.

— Вони не вбивці! — Анжела повернулася до італійця, потім — до мене. — Вони обіцяли…

— Отче Гільйоме! — Ансельм взяв мене під руку й відвів убік. — Ми повинні змусити її розповісти. Вона щось знає!

— Схоже, — погодився я. — Але вона не схоче.

— Не схоче? — смагляве обличчя побілішало. — У такому разі… У такому разі, є засіб…

— Що?

Мені здалося, що мені почулося. Дворянин, брат-бенедиктинець, молодий симпатичний хлопець, пропонує катувати дівчину, котра зовсім недавно зізналася, що він їй небайдужий!

— У вас є всі повноваження, отче Гільйоме! Ви — представник легата. Ви маєте право. Вона — втікачка, злочинниця й зрадниця!

Ні, мені не почулося. Усе так, повноважень у мене достатньо не лише для середнього й нижчого, але й для вищого суду.[32]

— Гаразд, — кивнув я. — Вогнище розкладемо просто тут. Ти розжариш кинджал і прикладатимеш до її руки. З якої почнемо? Із правої? З лівої? Чого стоїш, іди по хмиз!

Він відсахнувся, і я змусив себе замовкнути. Господь не велить судити навіть таких, як Анжела. Навіть таких, як Ансельм.

— Відпустіть мене, — тихо проказала дівчина. — Я піду… Я не повернуся до замку…

Я їй не вірив — вона не піде. Вона буде намагатися врятувати батька. Їй обіцяли…

Треба щось вирішувати. Втім, я вже вирішив, але, бачать Господь і Святий Бенедикт, як мені не хотілося вплутувати в цю історію ще й П’єра.

— Брате Петре!

Нормандець, який весь цей час похмуро стояв осторонь, закинув «ґирлиту» на плече й неквапом підійшов до нас.

— Брате Петре, ми з братом Ансельмом підемо до замку. Ти залишишся тут у лісі разом із цією дівчиною. Роби що хочеш, але не дай їй піти. Завтра вдень, коли сонце, — я поглянув на небо, — коли сонце буде над верхівками тих дерев, прийдеш сюди разом із нею. До села не повертайся. Якщо нас тут не буде, отже, ми потрапили в халепу. Тоді — дій. Я дам тобі сувій, покажеш його отцю Жеаку. Якщо він не підкориться — можеш відлучити від церкви і його, і весь Артигат.

Нормандець слухав, не перебиваючи, нарешті кивнув:

— Я все зробити, отче Гільйоме. Якщо ви не повернутися… не повернетеся, я розбирати замок по камінчику.

З дієсловами знову вийшла непогодженість, але я повірив — розбере. І ще яму викопає.

— Тільки май на увазі, Анжела — жонглерка.

— Не втече, — П’єр кинув на дівчину оцінюючний погляд, і я повірив йому й у цьому.

— Брате Петре, — Ансельм уже встиг отямитися. — Дорога праворуч! Подивися!

Нормандець згідно кивнув і поманив Анжелу. Та знизала плечима й підійшла ближче.

— Дочко моя! Ти чути. Ти не втікати.

— Так, святий отче, — несподівано покірно відповіла вона. — Я не втечу.

Перехрестя вже давно залишилося позаду, дорога й далі то піднімалася вгору, то поринала в яри, а ми з Ансельмом не сказали один одному ні слова. Нарешті, після чергового підйому, італієць зупинився й торкнувся до мого рукава.

— Отче Гільйоме… Ми повинні порозумітися. Ми не зрозуміли один одного.

— «Звідси сталася прикрість, тож вони розлучилися один з одним»[33], — кивнув я. — Брате Ансельме, я вас цілком зрозумів. Більш того, дехто з моїх знайомих оцінив би ваш порив. Отець Бернар, наприклад. Або отець Петро з Ломбарди.

— Ми розслідуємо складну справу, — Анстсельм махнув рукою. — Ні, страшну справу! Тому…

— Тому ми теж повинні стати страшними. Брате мій, грішна сестра Анжела якось назвала ченців лицемірами. Не підтверджуй її думку. Ти думав не стільки про Жанну де Гарр, скільки про образу.

— На неї? На Анжелу? — здається, хлопець був щиро обурений.

— Ні. На самого себе. А те, що вона хотіла зрадити нас… Якщо справді хотіла… Згадай: «любіть ворогів ваших…»[34]

— Вона не ворог. Вона…

Ансельм не договорив, а я не став перепитувати. Нехай подумає. Іноді це корисно навіть для таких знавців Ареопагіта, як цей хлопчик.

II

Замок з’явився несподівано. Точніше, спочатку ми побачили гору — високий сірий схил, порослий чагарником. Дорога вивела нас із лісу просто до підніжжя. Невеличка пересохла річечка, дерев’яний місток, за ним — зруйнований частокіл. Колись гору охороняли краще, але й зараз піднятися можна було лише неширокою дорогою, що починалася біля підніжжя. Шлях вів угору, де на самій верхівці темніли високі зубчасті стіни, складені з великих, грубо обтесаних блоків. Рівно та грізно височіли кутові вежі.

Я мимоволі зупинився, милуючись мовчазною твердинею, її похмурою досконалою красою.

— Такі замки я бачив у Ломбардії, — тихо проказав Ансельм. — Але цей взяти, як на мене, нескладно. Ні рову, ні валу…

Я скоса глянув на хлопця, та вирішив не коментувати. Взяти можна будь-яку фортецю, але із цією морочитися довелося б довго. Навіть без валу.

— Високий шпиль! — італієць кивнув на замок. — Навіть звідси видно.

Спочатку я не зрозумів. Нічого схожого було не помітно. Чи вже починає пустувати зір?

— Хрест! Отче Гільйоме, хіба ви не бачите? — Ансельм узяв мене за руку й зненацька охнув.

— Зник! Коли я торкнувся до вас.

Він взяв мене за руку… Я почав розуміти — вовк на площі, чорне пасмо, що вибивалося з-під хустини…

— Брате Ансельме, розповідайте, що ви бачите?

— Церковний шпиль… Ліворуч від крайньої вежі. Хрест горить на сонці. Та коли я торкнувся до вашої руки…

Я кивнув, починаючи здогадуватися. Вочевидь ми добралися до лігвиська.

— Брате Ансельме, зараз ми піднімемося вгору. Нічому не дивуйтеся, й вряди-годи підтримуйте мене під руку. Це виглядатиме цілком доречно. Й нічого не кажіть.

Італієць похитав головою:

— Цікаво, що скажуть ці розумники в Римі? А ще кажуть, що дива трапляються лише на Сході!

— Це не диво, брате Ансельме. Ходімо.

Підніматися довелося довго, і я ще раз переконався, що взяти замок непросто.

Єдина дорога, чудово обстрілювана зі стін, проходила штучним кам’яним коридором, дбайливо облаштованим на половині шляху. Зараз його не охороняли, але в разі штурму крізь нього не пройде ніхто — поки весь простір не завалять трупами. Дорогою я не побачив жодного вартового, але це аж ніяк не означало, що за нами не стежать.

Навпаки…

Біля воріт — старих, обшитих грубим залізом, — нікого не було, та одна зі стулок виявилася відчиненою. Ансельм котре торкнувся до мого ліктя й не втримався від зітхання.

— Ікона! Над ворітьми…

— Потім.

Ікони над ворітьми я не побачив. Не побачив і вартових — ми пройшли порожнім коридором надворітної вежі та опинилися на подвір’ї. Під ногами лунко озивалося сіре каміння, між яким росла висока зелена трава. Праворуч стояли замкнені хліви, ліворуч — невеличкий будиночок із забитими вікнами, а попереду височіла громада донжона.

— Отче Гільйоме?

Людина виникла ніби нізвідки. Я відразу ж упізнав одного зі слуг, які супроводили д’Еконсбефа. Уклін — і нас повели далі, до донжону. Ансельм дбайливо підтримував мене під руку, час від часу озираючись і похитуючи головою. Схоже, він ледь стримувався. Я ж не бачив нічого особливого, хіба що ліворуч від донжону помітив напівзруйнований шпиль храму — той, що для Ансельма сяяв золотим хрестом.

Другий слуга зустрів нас біля воріт. Ми пройшли в низьку напівтемну залу, де горіли смолоскипи, й зупинилися.

— Темнувато, — промовив італієць, роззираючись.

— І вогко, — погодився я. — Зазвичай тут немає проходу. Перед облогою вхід до донжону замуровують, а якщо є час — закладають кам’яними блоками.

— А якщо треба вийти?

Я не стримав посмішки — хлопчик жодного разу не тримав облогу. Ну то й слава Богу!

— Для цього є інший вхід, але його гостям не показують.

— Ваша правда, отче Гільйоме. Але якщо хочете — можу показати.

Домінік д’Еконсбеф з’явився з темряви, тримаючи в руці смолоскип. На засмаглому обличчі дивно виглядали великі темні очі, в яких відбивалося нерівне мерехтливе полум’я.

— Мир вам, святі отці! Радий бачити вас у цих стінах. Прошу за мною — батько чекає.

Кручені сходи — перший проліт, другий, десятий… Стало світліше — час від часу почали траплятися вузькі бійниці, які пропускали сонце. Д’Еконсбеф зупинився й віддав смолоскип слузі, що мовчки супроводив нас, тримаючись трохи віддалік.

— Скільки вам знадобиться воїнів, отче Гільйоме, щоб захищати цей донжон?

Дивне запитання… Звідки мирному братові-бенедиктинцю знати таке? Але думка вже працювала.

— Три зміни по п’ятнадцять, сину мій. Якщо, певна річ, штурмуватимуть постійно.

— І ще семеро для катапульт — у нас їх дві на верхньому майданчику. Бачу, ще не забули, як це робиться, святий отче?

Тон мені не сподобався — схоже, Домінік д’Еконсбеф вважав нас за вивідачів. Хоча в чомусь він мав рацію.

Нарешті ми дійшли на невеличкий майданчик і зупинилися перед високими дубовими дверима.

— Ми з братом живемо внизу, — пояснив Домінік. — А батько любить свіже повітря. Він вибачається, що не зустрів вас, та, на жаль, ноги його вже не слухаються… Прошу.

Короткий темний коридор, знову двері…

Отже, господарів троє — батько, Домінік і його брат, про якого я досі нічого не чув.

За дверима було світло. Велика кімната з високими вікнами, гобелени на стінах, яскравий малюнок килима під ногами…

— Батьку! Ми прийшли.

Старий сидів у глибокому кріслі, вкритий строкатою ковдрою. Бліде худорляве обличчя, яскраві блакитні очі, такі не схожі на очі Домініка. Білі губи всміхалися:

— Мир вам! Благословіть, святі отці!

Я підняв руку, благословляючи схилену сиву голову. Старший д’Еконсбеф був старий — занадто старий для батька тридцятирічного сина. Блакитнуваті вени проступали під зморшкуватою шкірою великих і колись дуже сильних рук. Зріст вгадати було важко, та мені здалося, що старигань вищий за мене й Домініка на цілу голову.

Для мене знайшлося крісло, для Ансельма й Домініка — табурети. Господар зачекав, поки ми влаштуємося, й кивнув синові:

— Домініку! Сподіваюся, обід не спізниться? Прошу вас, підіть перевірте. Ці слуги настільки кволі…

Домінік здивовано глянув на батька, але слухняно підвівся й вийшов із кімнати. Пояснень не було потрібно — старий відсилав молодого сеньйора, бажаючи поговорити з нами наодинці. Стало цікаво.

— Отже… — почав старший д’Еконсбеф, коли ми залишилися в кімнаті втрьох. — Радий вас бачити, святі отці. Наскільки я розумію, ви — отець Гільйом, а ви…

— Брат Ансельм, — бути «отцем» поруч із цим старцем було для молодого хлопця занадто.

— Дуже радий. Сподіваюся, з вашим третім побратимом — його звуть, якщо не помиляюся, отець Петро — все гаразд?

— Отець Петро зайнятий розслідуванням в Артигаті, — я ледве стримався від посмішки.

Нас тут явно чекали втрьох. Що ж, приємно іноді не виправдати сподівання.

— Я — Гуго д’Еконсбеф. Із моїм старшим онуком Домініком ви вже знайомі…

Онуком?

Старий усміхнувся.

— Домінік і Пилип — діти мого єдиного сина, Жеана. Він загинув, коли Пилип — молодший — ще не встиг народитися. Мати померла за рік, і я став для моїх хлопчиків батьком.

Скільки ж йому років? Щонайменше вісімдесят — рідкісний вік навіть для ченця, не кажучи вже про лицаря.

— Домінік дуже схожий на батька — і на мене теж. — Сеньйор Гуго знов усміхнувся. — Тільки очі карі — як у матері. А Пилип… Його мати дуже важко перенесла смерть чоловіка. Хлопчик народився хворим. Йому майже тридцять, але він так і не навчився розмовляти… Хай допоможе йому Господь!

Ми з Ансельмом перехрестилися. Стало зрозуміло, чому про молодшого онука сеньйора Гуго мало хто знає. Хворого не показують гостям і не пускають у гості.

— На жаль, ми — останні, хто залишився з нашого роду. Адже ви знаєтеся на гербах, святі отці?

Сеньйор Гуго кивнув у бік каміна, над яким емаллю й золотом було викладено герб.

Дивний герб…

— Лазурове поле, хрест Святого Грааля… — здивовано промовив Ансельм. — А це що? Я не знаю цієї фігури!

Я теж не знав. Посередині герба, над граалевим хрестом, було щось, що нагадувало вінець. Але його зубці нічим не з’єднувалися, — корона, у якої стерли обруч…

— Герб новий, — пояснив господар. — Ми отримали його від діда нинішнього государя. Але ці зубці — древній знак нашого роду, який король наказав закарбувати на гербі.

— Роду д’Еконсбефів?

— Ми не завжди носили це прізвисько. Д’Еконсбефом став мій батько, коли купив замок Еконсбеф на Луарі. Колись нас звали інакше. Тепер наше ім’я стало девізом.

Ансельм, не втримавшись, підхопився й підійшов до герба.

— «Ко Пендра гену»… Це… Це грецькою?

Я вже зрозумів — не грецькою. Щось знайоме почулося в дивних словах.

— «Ген» означає «король» однією стародавньою мовою, — спокійно пояснив сеньйор Гуго. — «Ко» — «за». «За короля Пендру».

Ансельм розгублено подивився на мене.

Не дивно — в літописах і хроніках нічого не сказано про короля Пендру. Та все ж таки в девізі було щось знайоме. Пендра-Гену…

Пендра-гену…

— Пендрагон! — видихнув я і вражено подивився на господаря. — Ви… Ви нащадки Пендрагонів?

— Що? Сеньйоре Гуго, ви — нащадок короля Артура? — від подиву Ансельм геть-чисто забув, що наш господар для нього не «сеньйор», а «син». Схоже, це потішило старого.

— Так, святі отці. Ми — останні з Пендрагонів. Тільки, отче Ансельме, не думайте, що споріднення з Артуром робить нам честь. У нашому роду не люблять цього бастарда, цього Ведмедя-Волопаса…

Поки Ансельм намагався отямитися, я зміг оцінити гру слів. Справді, Ведмідь, а заразом — і Волопас[35]. Дивно, що це нікому не спадало на думку. Хоча, чого дивуватися? Артур! Великий Артур!

— Але… Сеньйоре… Сину мій… — бідолаха Ансельм зовсім розгубився. — Король Артур — найкращий лицар світу! Він створив Круглий Стіл. Він — взірець для кожного дворянина…

Сеньйор Гуго з усмішкою дивився на схвильованого італійця. Час було прийти на допомогу.

— Брате Ансельме! Ви, звісно ж, маєте рацію. Той Артур, про якого ходять легенди, — справді взірець для кожного лицаря.

Я перевів погляд на господаря. Настав час натякнути, що й цим нас не здивуєш. А якщо й здивуєш — то не надмірно.

— Проте, високоповажний сеньйор д’Еконсбеф має на увазі, напевне, інші перекази. Згадайте, сину мій! Артур — незаконний син короля Утера.

— Якщо він взагалі був його сином, — кивнув господар. — Звичайний розбійник, що замолоду насправді пас корів. Тільки й було в нього, що сила й підступність. І його так званий Круглий Стіл — лише глузування з Ордену Лоґрів.

Отут уже і я перетворився на слух. Лоґри!

Звісно ж! Утер і Артур правили лоґрами.

— Ваша правда, святі отці. Переказів про лоґрів багато, й вони різні. У нашому роду розповідали так. Лоґри прийшли з-за моря дуже багато століть тому. Колись вони правили землею, яку поглинуло море. їхні нащадки були владиками заходу — тих країн, якими пізніше володів імператор Карл.[36] До часів Утера панування лоґрів послабшало, вони правили тільки Бретанню та частиною Англії. Але Утер загинув, а Артур, котрий назвався його сином, перебив законну династію. Та йому була недосяжна мудрість лоґрів. Недарма він шукав Грааль. Шукав і не знайшов…

Я згадав хрест Святого Грааля на гербі. Он воно як!

— Грааль зберігали справжні нащадки Великого Владики Пендру — Анфортас і його сини. Артурові там не було чого робити. Він зібрав усіляких розбійників і спробував наслідувати лоґрських королів. Як ви пам’ятаєте, скінчилося це погано. Артур загинув, але чвари погубили лоґрів. У Англії почали правити сакси, а Бретань розпалася на дрібні феоди. Зараз лоґрів майже не залишилося…

Сімейний переказ виявився не таким уже й далеким від того, що написано в хроніках. Згадалося дещо з прочитаного.

— У найбільш ранніх британських літописах ніде не сказано, що Артур був королем. Крім того, він постійно сварився із Церквою.

— От бачите! — д’Еконсбеф посміхнувся. — Втім, я надто відволікаюся, святі отці. Ви прийшли сюди в справі…

Ми з Ансельмом перезирнулися. Сеньйор Гуго найменше скидався на стариганя, який позбувся розуму. Розмову про лоґрів було заведено не просто так.

— Отже, ви розслідуєте дивні події в Артигаті. Це могло б видатися кумедним — відьмині підступи! Та, на жаль, через дикі марновірства вже загинули люди… Я розповім, що знаю.

Старий на мить заплющив очі, і його обличчя здалося мені неживим, зліпленим з жовтого воску. Раптом воно нагадало щось знайоме, вже бачене. Але я ніяк не міг згадати — що…

— Багато років тому наша родина жила далеко звідси — в Бретані. У нас у замку служив конюхом наш серв[37] — Жеак Дагарр. Ви напевно вже здогадалися — батько того, котрого зараз називають де Гарром. Його предки багато поколінь служили нам — і в Бретані, і на Луарі, і в Еконсбефі. Якось у селі, що було неподалік від замку, сталася страшна подія — вілани вбили одну жінку. Її вважали відьмою — нехай простить Господь цих темних мужиків! У неї залишилася дочка, і ми взяли її до замку, щоб бідолаха не пропала…

— Удова де Піо! — вигукнув я.

— Ви здогадалися. Так, пізніше вона вийшла заміж за місцевого красеня Анрі Дапіо, який невдовзі загинув. Загинув, як і багато інших. Почалася війна. Герцог Жан взяв у облогу наш замок і заприсягся винищити всіх д’Еконсбефів. Загинув мій син, загинули наші люди… Мені вдалося вирватися разом з уцілілими. Нас переслідували, немов диких собак. Ми не могли допомогти нашим людям. Жеак Дагарр разом із сином Санксі виїхали за море — до Басконїї, Лізетта — та, кого ви називаєте вдовою де Піо, — до Окситанії. Я з онуками зумів дістатися до Бургундії.

Отже, я не помилився. Де Гарр, удова Піо й д’Еконсбеф були знайомі ще до приїзду в Пам’є. Дещо стало прояснюватися.

— Потім нас запросив граф Тулузький. Він наш родич — дуже далекий. Він запропонував нам оселитися в цьому замку. Звісно, Артигат і його околиці — володіння небагате, але ми раді і цьому. Коли про це дізнався Санксі Дагарр, він теж переїхав, щоб бути ближче до нас. А Лізетта Дапіо жила в Артигаті вже кілька років. У Дагарра-молодшого була родина, й він не схотів перебиратися до замку, але коли нам знадобилася служниця, ми запросили його дочку — Жанну. Вона була дуже гарною дівчиною. От, здається, й усе.

— Усе? — вразився я. — А що було далі?

Старий розвів руками:

— Далі? Про це ви знаєте, напевно, більше, ніж я. Жанна була заручена з Арманом де Пуаньяком, але перед весіллям втекла, потім повернулася. А за три роки почалася ця безглузда історія…

— Ви знаєте висновки слідства?

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, монсеньйор де Лоз надіслав мені копію. Звісно, не все переконує, але, по-моєму, це найкращий результат.

— Найкращий? — не витримав я. — Кращий, ніж знайти істину?

— Це дуже складна справа. Складна насамперед тому, що в ній переплелися інтереси різних людей, і знатних, і незнатних. У цій історії багато етапів, і щоразу треба ставити собі запитання: «Кому це потрібно?».

— Почнімо, сину мій, — погодився я. — Уявімо собі, що слідство помилилося, й до Артигата повернулася не Жанна де Гарр, а якась… чорнокоса самозванка, котру всі вважали Жанною.

— Через відьмині підступи, — блідо посміхнувся сеньйор Гуго. — Бідолашна Лізетта Дапіо! Вона вірила, що її мати була відьмою, й сама хотіла навчитися цієї мерзоти. Хтось сказав їй, що в підвалі нашого замку в Бретані заховано якісь древні обереги, й вона блукала там цілими тижнями…

Я згадав звіт брата Умберто — табличка з незрозумілими письменами. «Гріхи дерґів»!

— …Та повірте мені, святий отче, Лізетта не була відьмою. У будь-якому разі, їй не до снаги було три роки відводити очі цілому селу.

Я не став сперечатися — йому видніше.

Хрест над зруйнованою церквою начаклувала явно не вдова де Піо.

— Та все ж припустімо, сину мій, що в село повернулася не Жанна. Кому це було вигідно?

Старий розвів руками:

— Якщо Жанну вбили… Я кажу «якщо», святий отче. Тоді — її вбивцям, щоб заховати сліди. Але дехто виграв набагато більше. Останнім часом де Гарри змогли зібрати чимало — у будь-якому разі як для Артигата. Обидві дочки отримали б чималий посаг, крім того, у Санксі немає синів…

Натяк був зрозумілий — сеньйор Гуго вказував на того, хто втік, не чекаючи нашої з ним розмови. Арман де Пуаньяк.

— Ця людина по-своєму послідовна. Спочатку він сватався до молодшої сестри. Потім — до старшої…

— Що? — Ансельм, не витримавши, підхопився. — Сеньйоре, ви хочете сказати, що де Пуаньяк був заручений із Розою де Гарр? Жанниною сестрою?

— Вона була дуже вродлива — Роза Дагарр. Набагато вродливіша за свою сестру. Кажуть, вона справді покохала цього парубка…

— Отже, вони були заручені, — я перевів подих. — Роза де Гарр була нареченою де Пуаньяка…

— Ні. Дружиною.

Я змусив себе стриматися й прочитати «Отче наш» грецькою. Не допомогло, і я перейшов на арабську. Нарешті я відчув, що можу говорити.

— Сину мій… Ви даремно приховали це від слідства.

— Я? — старигань украй здивувався. — Я й не думав приховувати. Хіба цього немає в протоколі?

У протоколі цього не було. Монсеньйор де Лоз мав свою точку зору на те, що слід долучати до справи. Згадався отець Жеак: «Так, історія дуже погана…»

— Дивно… Я думав, ви про це знаєте. Вони обвінчалися таємно, в далекій каплиці в Ле-Мас-д’Азіля — це півдня шляху від Артигата. Вінчав їх якийсь мандрівний чернець. Де Пуаньяк хотів змусити Санксі визнати цей шлюб, але той відмовився й обіцяв проклясти дочку. Ну, це ще півбіди, але він сказав, що не дасть посагу й не залишить нічого за заповітом. Тоді… Тоді щось сталося, й Роза кинулася в озеро. Знайшли її одяг — і більше нічого.

— Ну, а як же Жанна?! — вигукнув Ансельм. — Після того, як загинула сестра?

— Жанна не звинувачувала де Пуаньяка. Вона вважала винним батька. А той і справді почувався винним. Словом, Жаннин чоловік має успадкувати все добро де Гаррів. Тому можете самі вирішити, хто був зацікавлений, щоб весілля відбулося, — навіть із самозванкою.

«А також у тому, щоб ця чорнокоса вчасно загинула, — подумки додав я. — Схоже на правду. Але не на всю правду…»

— Це відповідь на запитання «кому вигідно».

— На перше запитання, — посміхнувся я. — Є інші. Кому вигідна поява сестри Цецилії з Мілана? Кому вигідно було її впізнати? Кому вигідно вмовити всіх змінити свідчення й звалити все на вдову Піо, котру так вчасно наздогнав Божий Суд?

Старий посміхнувся — цього разу холодно й жорстко:

— І ще запитання — кому вигідно направляти сюди посланців Рима з надзвичайними повноваженнями? Може, в цьому запитанні — відповідь на попереднє?

Відповідь я знав — її мені дав Орсіні ще в Нотр-Дам-де-Шан. А зам’яти справу вигідно монсеньйорові де Лозу, який загруз у брудних оборудках, можливо, графові Тулузькому й, майже напевно — мешканцям цього дивного замку.

— Шукайте, святий отче! Адже ви знаєте прислів’я…

Прислів’я я не знав — хоча б тому, що вимовив його сеньйор Гуго абсолютно невідомою мені мовою. Побачивши мій подив, він пояснив:

— Це басконською. Якщо перекласти латиною, то буде так: «Мертві не залишаються самотніми. А якщо залишаються — вони не мертві».

Прислів’я здалося дивним, але басконців у цьому звинувачувати було не варто. Хоча об тому, що мова, якою воно пролунало, була якою завгодно, але не басконською.

— Я читав один манускрипт, — несподівано заговорив Ансельм. — Це рідкісна версія житія Святого Патрика. Там сказано, що перед відплиттям до Ірландії він хрестив лоґрів, котрих автор називає також дерґами або дарами.

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, святий отче. Лоґрів іноді називають дерґами. Але, заради Бога, не плутайте нас із тими страховиськами, про яких розповідають різні байки.

— Байки? Святому Патрику казали, що дерґів не можна хрестити, тому що вони не люди, а перевертні!

— Але він не повірив. Так, я чув про це. Лоґри — звичайні люди, а в перевертнів я, зізнатися, не вірю. По-моєму, отці Церкви теж так вважають. Перевертні — або вигадка мужичні, або ж результат хитрого чаклунства, коли людині просто відводять очі.

Ансельм скоса глянув на мене, я ж постарався ніяк не реагувати. Д’Еконсбеф, звісно, має рацію. Та як бути з нашим кошлатим знайомим?

— Усі ці оповідки — вигадка дерґських чаклунів. їх називали «гарме», і, подейкують, вони були досить злобливі. Гарме стверджували, що лоґри — нащадки янголів, які спустилися на землю. І навіть нахабно посилатися на Святе Писання.

— Заждіть! — Ансельм на мить задумався. — Ну, звісно! «У той час були на землі велети, особливо ж відтоді, як сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, здавна славні люди».[38]

— Але не повіримо ми їм, як не повірив Святий Патрик, — усміхнувся сеньйор Гуго. — Я чую кроки. Сподіваюся, обід уже готовий…

III

Обід був справді готовий, у чому ми переконалися, спустившись нижче. Мені доводилось бувати в багатьох замках, і у Франції, і у Святій Землі, тож мене не могли вразити ні золотий посуд, ні рідкісне в цих місцях кіпрське вино, ні вибагливе приладдя, яке останнім часом стали називати «маленькими вилами» або просто «виделками». Здивувало інше. Як правило, на бенкетах — або на звичайних обідах — багатолюдно. За стіл саджають усіх, хто на те заслуговує, решта юрмляться поряд. Тут же в залі нас виявилося напрочуд мало — сеньйори Гуго й Домінік, ми з Ансельмом і двоє слуг — тих самих, що супроводили молодого господаря. У мене промайнула дивна думка, що більше слуг у замку немає.

Обід був уже в розпалі, сеньйор Домінік щосили пригощав Ансельма підігрітим вином із прянощами, коли двері відчинилися, й до зали ввійшов хтось, нам ще не відомий.

Спочатку здалося, що це — хтось зі слуг, настільки дивно й невпевнено тримався цей парубок. Але потім я зрозумів — ні, не слуга.

Багатий каптан, черевики з довгими носами, перстень на руці й пояс. Гаптований золотом, дуже примітний пояс…

Розмова відразу ж стихла. Сеньйор Домінік невпевнено подивився на нас, потім на того, хто ввійшов.

— Святі отці! Це мій молодший брат, Пилип.

Вони були справді схожі, але Пилип явно міцніший і ширший у плечах. Очі, як і у брата, — темно-карі, але їхній погляд нічим не нагадував погляд Домініка. Здавалося, перед нами дитина — перелякана, розгублена дитина.

— Пилипе, це наші гості. Вони добрі…

Короткий невпевнений уклін. Хлопець потоптався на місці й обережно підійшов до столу. Ансельм підвівся й поквапився присунути стільця. У відповідь почулося невиразне бурмотіння.

— Не давайте йому вина, — швидко шепнув старий. — Йому не можна.

Пилипова рука вже тяглася до глечика, але один зі слуг спритно відсунув його й налив хлопцеві солодкої малинової води.

Пилип посміхнувся, щось пробурмотів і занурив руку в таріль із печенею, що стояла перед ним.

Поступово розмова відновилася. Ми з Ансельмом намагалися вдавати, що не помічаємо дивного сусіда. Пилип поглинав печеню, голосно чавкаючи та витираючи здоровенні ручиська об скатертину, пив малинову воду, й, здавалося, теж не звертав на нас уваги.

Але кілька разів я відчував на собі його погляд — переляканий і недовірливий.

До обіді один зі слуг вивів Пилипа, а ми рушили оглядати замок. Зізнатися, нічого особливо побачити не вдалося, хіба що я зайвий раз переконався у двох важливих речах: замок майже неприступний, однак захищати його нікому — крім двох слуг і господарів, я не помітив жодної живої душі.

Поговорити з Ансельмом так і не вдалося. Навіть увечері, залишившись удвох у невеличкій кімнатці на одному із поверхів донжону, ми не наважувалися розмовляти вголос. Нарешті Ансельм не витримав і звернувся до мене грецькою:

— Отче Гільйоме… Ви помітили?..

— Не помітив, — перебив я його. — Потім.

Хлопець посміхнувся й насилу проказав:

— Не знати… вони всі мови. Я — ти розумієш?

Уперше я почув таке від красномовного італійця, але такий стиль можна було цілком пробачити — хлопець говорив арабською.

— Розумію, — я всміхнувся у відповідь. — Але вклади меч свого нетерпіння в піхви очікування, сину мій! Нехай допоможе нам Аллах побачити золоті панцири вершника ранкової зорі, й нехай відкриємо ми тоді вуста красномовства!

Ансельм якусь мить намагався зрозуміти, потім, зітхнувши, кивнув. Схоже, йому так і кортіло поділитися тим, що він бачив.

— «Настання години — як оком змигнути чи навіть ще ближче»[39], — повчально зауважив я, прикидаючи, що нам робити, якщо серед ночі до кімнати ввірвуться вбивці. Залишалося уповати на Того, про кого в тій самій нечестивій книзі сказано: «Сподіваюся на Господа людей, царя людей, Бога людей, що від зла підбрювача приховує, котрий научає груди людей від джинів…»[40]

Проводжав нас сеньйор Домінік. До старого ми не стали підніматися, попросивши переказати подяку за гостинність. Коли стулки воріт залишилися позаду, я ледь втримався, щоб не побігти донизу. Немає нічого страшнішого, аніж чекати стріли в спину. Я пам’ятав Палестину й дивний звичай сарацинів — приймати гостей, як рідних братів, — і відразу ж вбивати за порогом, щоб не опоганювати святий закон гостинності.

Певна річ, сеньйор Гуго та його онуки — не сарацини, але я б волів, щоб за моєю спиною опинився в цей момент замок Імадеддіна Мосульського…

Тільки внизу, коли ми перетнули скрипучий місток, я перевів дух. Ансельм із тривогою подивився на мене.

— Нічого… — я спробував усміхнутися. — Просто злякався.

— Ви?!

Я скоса глянув на італійця — цей поганець до всього ще й підлабузник!

— Нас не повинні були випустити, брате Ансельме. Розумієш? Я збагнув це, коли ми поговорили зі стариганем.

— Але чому? — хлопець справді не розумів.

Я ж не міг отямитися — і від надзвичайного почуття полегкості й від подиву.

— Сеньйор Гуго не даремно заговорив про лоґрів. Він зрозумів: я щось знаю. Прислів’я про мертвих він вимовив мовою лоґрів.

— Ну то й що?

Пояснювати було надто довго. Але чому нас випустили живими? Навіть після того, як ми побачили Пилипа?

— Потім, — вирішив я. — Давай-но розповідай!

Ми прискорили крок, намагаючись швидше залишити замок позаду. Ансельм якийсь час мовчав, збираючись із думками, потім почав:

— Якщо коротко… Хрест над церквою. Вартові на вежах. Слуги за обідом. Слуги в коридорах. Багато слуг — і багато воїнів.

— А насправді? — посміхнувся я.

— А насправді замок порожній! І ще — нам наливали вино, бідоласі Пилипові — малинову воду. А самі пили щось інше.

Цього я не помітив. Гостре око в Ансельма!

— І ще. Пилип тримав ліву руку то за спиною, то під каптаном. Але коли він поліз по печеню, я помітив — на ній рукавичка.

— Так, — я це теж побачив, але не надав особливого значення.

— Або ж рукавичка надто щільна, або ж його ліва кисть удвічі більша за праву.

— І ще пояс, — кивнув я.

— Пояс? — італієць задумався. — Так, пам’ятаю. Але в ньому немає нічого незвичайного. Хіба що дуже широкий. Пилип затяг його на останню дірку, але ж він — дебелий парубок… Втім, отче Гільйоме, до чого тут лоґри?

— Потім, — повторив я. Тепер я вже не сумнівався, кого нагадало мені обличчя старого сеньйора. «Дерги існують. Вони існують, брате Гільйоме…» Брат Ельфрик! «Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно! Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя…» У келії…

Або в занедбаному поміж гір старому замку.

…Біля перехрестя ми опинилися вчасно, сонце от-от мало торкнутися верхівок старих дерев. Я роззирнувся — навколо порожньо.

Де ж П’єр? Ансельм уважно роззирнувся на всі боки і запропонував пройти дорогою, що веде праворуч. Та я вирішив зачекати. Нормандець повинен з’явитися! Не такий він хлопець, щоб не дотримати слова або дати себе погубити.

— Сподіваюся, він її зв’язав, — зненацька заявив Ансельм, зручніше влаштовуючись на траві.

— Кого?! — не збагнув я.

— Анжелу. Я розумію, чому ви не хотіли залишати її зі мною.

Я скоса глянув на нього, вирішивши вже взятися до спасенної розмови, аж тут італієць гмикнув і підхопився, вказуючи на дорогу. Я полегшено зітхнув — брат Петро, спираючись на свою «ґирлиґу», велично прямував до нас. Анжела йшла поруч, звісно, не зв’язана.

— Мир вам, святі отці! — посміхнулася вона, підійшовши ближче. — Повертаю вам доброчесного отця Петра цілим і неушкодженим.

Я поглянув на П’єра. Той був спокійний і зосереджений.

— Отче Гільйоме! Я приходити вчасно?

Він прийшов вчасно — сонце саме торкнулося верхівки найвищого дерева.

— На брата Петра слід накласти покуту, — відразу ж втрутився Ансельм. — Усе ж таки брат-бенедиктинець і якась донна проводять разом ніч…

Нормандець розгублено кліпнув, і я вже зібрався прийти йому на допомогу, коли втрутилася Анжела:

— Не слухайте його, отче Гільйоме! Воістину отець Петро вчинив як славний лицар Тристан, тому що поклав між нами ґирлиґу замість меча.

— Та що ти таке казати! — нарешті обурився П’єр. — Ми взагалі не спати… не спали. Я вогнище… багаття запалив. Демон ходив. Я молився. А потім два демони приходити…

— Що?

Це вже занадто. Хоча якщо навколо Артигата ходить один демон, чому б не з’явитися цілій дюжині?

— Там погане місце, отче Гільйоме. Дуже погане.

— Ага! — знову втрутився Ансельм. — Дорога праворуч. Я ж казав! Вона нас обманювала, отче Гільйоме. Вона все тут знає!

Я зітхнув:

— Брате Ансельме! Коли говориш про присутніх, не можна називати їх «він» або «вона».

Італієць криво всміхнувся.

— Нехай! — Анжела виразно глянула на хлопця, й той поквапився відвернутися. — Ви воістину втілення любові до ближнього, отче Гільйоме! Так, каюся, я непогано знаю ці місця. Ви, напевно, вже зрозуміли це, отче Гільйоме. І праворуч нам ходити не варто.

— Погане місце там, — підтвердив нормандець. — Демони…

Я задумався, не знаючи, на що зважитися. Певна річ, можна повернутися до Артигата, радіючи, що нам пощастило більше, ніж братові Умберто. Мене не посилали ловити — або виганяти — кошлатих демонів. Але все це якось пов’язане з Жанною де Гарр. Цими дорогами ходила вона, коли служила в замку. Вочевидь, саме сюди вона втекла перед весіллям.

— І все ж таки подивимося, — я підвівся й кивнув П’єру. — Веди нас, брате Тристане! «Погане місце» може бути різним. Наш добрий брат Христофор, наприклад, вважає «поганим місцем» шинок, де розбавляють вино. Отець Сугерій вважає «поганим місцем» королівський двір, особливо апартаменти принцеси Аліонори. А от отець Бернар упевнений, що «погане місце» — це наше Сен-Дені. Особливо його дратує новий собор — йому більше до вподоби стара руїна, тому що Господу, як вважає абат Клерво, слід служити в строгості…

«Погане місце» брата Петра спочатку не здалося таким уже й поганим. Десь за годину дорога вивела нас у невеличку долину, по дну якої біг вузький струмочок. Тут дорога закінчувалася й починалася стежка, де насилу могла пройти одна людина.

— Сюди, — кивнув П’єр, — тільки краще не ходити.

— Гаразд, — я подивився вперед, але нічого підозрілого не помітив. — Що там?

— Там… Там великий діра в горі є. Уночі там демони ходити-гриміти. А наверх привиди жити…

— Брате Петре! — обурився я. — Ще один раз неправильно вживете дієслово, клянуся Святим Бенедиктом, не зійду з місця, поки не змушу вас вивчити «Світильник» напам’ять! Тепер прочитайте «Отче наш» і ще раз повторіть те, що намагалися сказати.

…Напевно, я над міру суворий із цим добрим нормандцем, але щоразу уявляю собі, як він на амвоні вимовляє: «Іти сюди, діти мої, я вас мало-мало благословити!».

П’єр сполотнів — жахлива тінь «Світильника» цієї миті здалася йому страшнішою за будь-яких примар. Жили на чолі здулися, він пробурмотів молитву, потім нерішуче почав:

— Дорога веде до гори. Гора велика. Унизу гора… гори є вельми широкий отвір. Цієї ночі два демони приходи… приходили й шуміли чимось… Отче Гільйоме, несила!

— Продовжуй, брате мій, — задоволено кивнув я.

— Зверху гора… гори живуть примари. Тутешні туди не ходили… не ходять…

— І не ходитимуть, — не витримав Ансельм, котрий жалісливо споглядав муки свого побратима.

— Чудово, брате мій, — констатував я. — Проте «Тутешні» означає «місцеві жителі». Врахуйте це надалі… Отже, примари?

Я поглянув на Анжелу. Та знизала плечима:

— Я чула про них. Місцеві сюди взагалі не ходять. Я була один раз.

— І які вони — примари? — поцікавився Ансельм. — Білі, кістками гримлять?

— Темні. Майже чорні.

Раптом я повірив. Таке не вигадаєш.

— Гаразд. Подивимося.

IV

Гора, всупереч П’єровим запевненням, здалася мені не надто високою. Таких чимало тут, у передгір’ях Піренеїв. Пологі схили, рідкий ліс, який ближче до вершини змінює чагарник. Точніше, гора була колись звичайною, але в давні роки чиїсь руки — багато рук — зрізали частину схилу, утворили рівну кам’яну стіну, в якій темнів широкий отвір з акуратно вирубаним напівкруглим склепінням. Майданчик біля входу, колись рівний, викладений сірими гладкими плитами, був завалений грубими уламками, що впали з вершини. Над входом можна було помітити сліди зубила — хтось знищив те, що колись було тут: напис або малюнок.

— Я, здається, таке бачив, — зауважив Ансельм. — У Калабрії. Але там вхід був невеличким.

— Так, щось знайоме, — погодився я. — У Калабрії, щоправда, не бував, та от у Сирії й у горах Лівану… Печерні храми! Їх будували ще за римлян. Але вони, звісно, менші.

— Не схоже, щоби тут славили Христа, — італієць похитав головою, вказавши на вхід. — Хай хоч що тут раніше було, але присягаюся — це не хрест… Брате Петре, то це тут демони бешкетували?

— Демони тут були, — нормандець скосив на мене око й зітхнув. — Демони тут шуміли. Демони тягали камені.

— Точно! — Ансельм гмикнув. — Отче Гільйоме, я, здається, зрозумів!

Він віддав дорожню торбу набурмошеному П’єру й швидко підбіг до входу. Зазирнувши туди, помахав рукою:

— Сюди! Дивіться!

Ми підійшли ближче. Я помітив — Анжелі недобре. Зрозуміло, вона вже бувала тут. І, можливо, не тільки зовні.

— Вони завалювали вхід! Отче Гільйоме, схоже, тутешня погань здогадувалася, що ми збираємося до неї в гості.

Хлопець, здається, не помилявся. Величезні камені загороджували прохід. Їх поклали недавно — зовсім недавно. Демонам довелося неабияк попрацювати. Зблизька вхід здавався величезним — щонайменше на три людські зрости заввишки. Ансельм поторкав нижні камені, перехрестився й почав обережно підніматися вгору.

— Ансельме, не треба! — крикнула Анжела, але італієць лише розсміявся й зник у тіні.

Ми мовчки чекали, прислухаючись до шурхотіння й легкого стукоту каменів. Нарешті Ансельм виринув назовні, й вигляд у нього був досить задоволений.

— Брате Петре! Довго ця нечисть тут орудувала?

— Ми біля багаття сидіти… сиділи. Ми шум чули… — обережно почав П’єр.

— Недовго, — втрутилася Анжела. — Ми почули шум, і отець Петро вирішив подивитися. Я його вмовляла…

— Ого! — вигукнув Ансельм. — Ти, брате Петре, герой!

Сперечатися не доводилось.

— Я молитву прочитав, — поважно промовив нормандець. — Я пам’ятаю… пам’ятав… як отець Гільйом демона хрестом гнати… гнав.

— І гнатиме! Так ось, отче Гільйоме, наш скромний демоноборець їх, схоже, злякав. Каміння накидано добряче, але пролізти можна.

Отут уже і я зацікавився. У демонських лігвиськах бувати ще не випадало, до того ж, нелюди не даремно намагалися закидати вхід.

— Не треба! — зненацька мовила Анжела. — Святі отці! Заради Господа! Не ходіть туди! Там смерть.

— Це яка? — італієць підморгнув П’єрові. — З косою? Дочко моя, цього замало, щоб зжерти трьох братів із Сен-Дені! Чи не так, отче Гільйоме?!

Я лише зітхнув — доблесному отцю Ансельму заледве вісімнадцять. Ще зовсім недавно він скакав на дерев’яному конику…

Італієць зістрибнув униз і взявся знімати пояс, після чого кивнув П'єрові. Статут Святого Бенедикта, який велить нам підперізуватися мотузкою, виявився дуже доречним. Знявши свого пояса, я підійшов до Анжели:

— Дочко моя! Розумніше тобі розповісти все зараз.

— Розумніше? — Її очі блиснули. — Ви так кажете всім, кого тягнете на вогнище?

— На вогнище? Дочко моя, за пограбування ризниці нікого не спалюють. Чи… ти маєш на увазі щось інше? Адже тобі часто доводилося бувати в замку д’Еконсбефів?

Вона відвернулася, не відповідаючи.

— Демон, якого я зустрів біля Артигата, приходив із замку? Він приходив до тебе, дочко моя? Вогнище не загрожує тим, хто не зробив нічого злого. Але Жанну де Гарр убито!

— То була не Жанна де Гарр, — Анжела різко повернулася, обличчя побіліло, губи стиснулися. — І ви це знаєте! Тому, що ви самі — демон!

— Ти чого сказати-говорити? — П’єр почув останні слова й погрозливо рушив просто на дівчину, засукуючи рукава. — Єретиця безбожна! Та я тебе…

Я жестом зупинив розлюченого нормандця. Вже вдруге мене вважали нечистою силою. Ця дівчина й…

— Тобі сказав це твій приятель? Кошлатий такий, із поясом?

— З яким? — Анжела озирнулася й відступила на крок. — Я не знаю…

— Дуже гарний пояс. Із пряжкою у вигляді фенікса. Той самий, якого демон позичив сеньйорові Пилипу д’Еконсбефу.

Дівчина знов озирнулася й раптом кинулася бігти. Я залишився на місці. Не лише тому, що негоже ченцеві гнатися за юницею.

Її слова про вогнище починали скидатися на правду.

Напевно, вона непогано бігала, але довгий недоладний плащ, якого Анжела не здогадалася скинути, заважав. Почувся свист — Ансельм миттю скинув рясу та кинувся слідом.

Дівчина була вже на узліссі, ще мить — і вона зникне за деревами, але край плаща зачепився за гілку. Анжела похитнулася, впала, спробувала підхопитися — та Ансельм був уже поруч. Поштовх — дівчина знов опинилася на землі, італієць схопив її за руку…

— Потолоч! Дияволиця!

Крик. Я поквапився до них, помітивши, як хлопець, притискаючи її голову до землі, другою рукою вивертає кисть. Я знав цей прийом — ще відтоді, як хлопчиськом бився на подвір’ї нашого замку.

— Кажи, погань! Що ви задумали?

— Ансельме!

Дівчина знову скрикнула, але я встиг схопити італійця за руку.

— Брате Петре!

Нормандець, який із небаченою спритністю опинився поруч, поквапився відтягти Ансельма вбік. Я нахилився над дівчиною. Анжела повільно підвелася й застогнала.

— Устань, дочко моя, — я переконався, що з нею все гаразд, і повернувся до італійця.

— Брате Петре, відпустіть брата Ансельма.

Хлопець важко дихав. У його очах горіла ненависть. Згадалося те, що я чув уночі: «Вродливий злий хлопчисько». Дуже вродливий хлопчик. І дуже злий.

— Брате мій, — я спробував говорити спокійно, розуміючи, що крику він просто не почує. — Якось ви сказали, що ви — великий грішник. Не знаю, що було з вами раніше, але зараз бачу — це правда.

Я глянув у його очі — гнів минав. Він чув мене. Чув — і міг думати.

— Ви — брат-бенедиктинець. Ви — син Сен-Дені. Але я хочу нагадати про інше. Ви — дворянин, брате Ансельме. За те, що ви зробили, ваш герб належить перевернути, а вас — не пускати на збори сеньйорів.

Він чув. Він розумів. У очах промайнув біль.

— А тепер усе ж таки згадайте, що ви чернець. Вона — ваша сестра во Христі. Ви хотіли її катувати. Просто дворянинові я сказав би, що на її місці могла бути його сестра. Вам цього казати не треба — вона і є ваша сестра. Розумієте?

— Отче Гільйоме, — тихо промовила Анжела. — Не треба… Він не хотів…

— Ні, — Ансельм закусив губу, помотав головою й раптом став навколішки. — Я хотів цього. Я хотів тебе вбити. І не тому, що ти — посібниця демонів.

Він закрив обличчя руками, потім різко випростався:

— Отче Гільйоме! Брате Петре! Я бажав зла цій дівчині, тому що хотів її саму. Це мій гріх, і гріх цей увів мене в ще більший…

— Брате Ансельме! — розгублено прогудів П’єр. — Та як же…

— Простіть мені… Простіть мені, донно!

Настала тиша, порушувана лише шумним зітханням нормандця. Нарешті Анжела сумно всміхнулася:

— Я пробачаю вам, сеньйоре. Простіть і ви мені.

Здається, лише достойний брат Петро не зрозумів змісту останньої фрази.

Три наші вервечки, зв’язані разом, виявилися цілком придатними для того, щоб допомогти перебратися через завал не лише мені й Анжелі, але й не надто спритному в таких справах нормандцю. Перш ніж вирушити в цю небезпечну путь, завбачливий П’єр наламав сухих соснових гілок, щоб не блукати в темряві. Відразу ж за завалом, куди ще проникало кволе денне світло, ми знову підперезалися й запалили смолоскип. Ансельм пішов попереду, ми з Анжелою — за ним, а П’єр у ар’єргарді. Перед тим, як виступити, нормандець наполіг на тому, щоб прочитати молитву Святого Бенедикта. Прочитав він її сам — уголос і без помилок.

…Широкий, рівний коридор. Мерехтливе світло смолоскипа падало на гладенькі, немовби лаковані стіни. Не втримавшись, я торкнувся рукою. Так, стіни колись полірували. Я прикинув розміри проходу й похитав головою. Навіть демонам довелося б попрацювати не один тиждень.

Двічі ліворуч і праворуч траплялися бічні проходи, але їхні склепіння були значно нижчими — очевидно, ми йшли головною дорогою. Підлога здавалася чистою, та кілька разів я помічав невеликі камені, явно принесені з поверхні. Поступово прохід став похилим — ми почали спускатися вглиб, у надра гори.

— Що там? — шепнув я Анжелі, але дівчина лише помотала головою. Я зрозумів — їй страшно. Мені самому було не по собі, але в моєму житті бували походи й небезпечніші.

Хоча б ущелина під Мосулом, де нас зустріла засідка з молодців атабека. Отам можна було й злякатися…

Спуск ставав дедалі крутішим. Ліворуч зустрівся ще один бічний коридор. Раптом Ансельм зупинився:

— Шум! Ви чуєте?

Слух у хлопця чудовий — за кілька кроків я й сам почав розрізняти невиразні звуки, які долинали звідкись із темряви. Я знову повернувся до Анжели:

— Вода, — тихо проказала вона. — Лише вода.

Невдовзі я зрозумів, — так і є. Десь попереду шумів потік. Підземні річки часто зустрічаються в печерах, але цю печеру створено не Богом…

Раптом Ансельм скрикнув і пом’янув таке, чого ченці зазвичай не споминають.

Світло смолоскипа блимнуло.

— Сходи! Тут, здається…

Він не договорив, але я вже зрозумів. Коридор скінчився. Попереду були широкі сходи, що вели донизу.

— Ого! — італієць швидко збіг по сходинках і присвиснув:

— Оце так!

«Оце» справді виявилося гідним уваги.

Склепіння круто йшло вгору, стіни розступалися, зникаючи в мороці. Зала — величезна, кругла, вимощена рівними чотирикутними плитами. Шум води став голоснішим.

— Смолоскипи!

Брат Петро постарався не даремно. Чотири смолоскипи змусили пітьму відступити, й подив наш лише посилилося. Зала була справді величезною — в багато разів більшою за новий собор Сен-Дені, Ліворуч, біля протилежної стіни, з каміння вибивався потужний потік і з шумом падав у великий круглий колодязь.

Над водостоком колись було вирізьблене в камені зображення, та чиїсь руки постаралися й тут, знищивши все. Ці ж руки пройшлися по стінах, залишивши скрізь сліди зубила.

Зала виявилася цілковито порожньою, якщо не враховувати того, що було в центрі.

Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, що це. Велике, кругле, із цільного каменю…

— Стіл! — збагнув Ансельм. — Кров Христова, стіл!

Ми підійшли ближче. Хлопець не помилився. Це справді був стіл — рівний, полірований, із широкими кріслами навколо, теж із цільного каменю. Посеред столу чиїсь руки вибили хрест — нерівний, незвичної форми.

— Одне, два… чотири, — італієць взявся обходити навколо дивну споруду. — Десять… Отче Гільйоме! Дванадцять крісел! Це ж…

— Круглий Стіл, — посміхнувся я. — Залишається зачекати на месіра Артура.

— Але ж… Лоґри! Отче Гільйоме, пам’ятаєте?

Я, звісно ж, пам’ятав.

— Брате Ансельме! Захоплююся вашою фантазією. Зазирніть під стіл, там часом не лежить Ескалібур?

— А хто такі ці… лоґри? — поцікавився П’єр. — Вони що, гноми?

— Зважаючи на крісла, ні, — італієць ніяк не реагував на мої слова, але під стіл таки зазирнув. — Лоґри, брате Петре, це ті, ким правив Артур.

— А хто такий Артур?

Увесь цей час Анжела стояла мовчки, і я ніяк не міг зрозуміти, чого вона боїться, У залі нічого страшного немає, і навіть Його Високопреосвященство Джованні Орсіні не знайшов би тут нічого гідного осуду. Хрест — і той був.

— Тут колись теж жили лоґри, — збуджено заговорив Ансельм, нашвидку пояснивши братові Петру, хто такий Артур. — Напевно, в кожного лоґрського короля був свій Круглий Стіл. Пам’ятаєте, отче Гільйоме, сеньйор Гуго згадав якийсь Орден Лоґрів?

Я кивнув — фантазії італійця несподівано здалися не такими вже й неможливими.

— І ти думаєш, брате Ансельме, що д’Еконсбефи не даремно переїхали сюди?

— Ну, звісно ж! Тут має бути ще щось…

Ансельм ще раз обійшов стіл, потім рушив до найближчої стіни.

— Треба обійти залу навкруги! Треба… Ого, тут прохід!

— Тут теж коридор є, — повідомив нормандець, обстежуючи іншу стіну. — Але його хтось завалити.

Усього в залі виявилося чотири входи. Два було завалено. Вільними залишилися той, яким ми прийшли, й інший, ліворуч від джерела. Ансельм нетерпляче зазирнув у темряву.

— Стійте! — раптом скрикнула Анжела. — Не треба туди! Будь ласка!

— Але чому? — італієць тупнув ногою з нетерплячки. — Анжело… Тобто, дочко моя, поясни!

— Там… мертві. Мертві! — слова пролунали глухо й моторошно.

V

Тепер ми йшли повільно, намагаючись не відставати один від одного. Анжела взяла мене за руку, і я відчув, як її б’ють дрижаки.

П’єр голосно сопів, тримаючи напоготові вірну «ґирлиґу», але спочатку нічого особливого не відбувалося. Коридор здавався рівним, чистим, із такими, як і раніше, полірованими стінами.

— Є! — Ансельмів голос пролунав несподівано й різко. — Дивіться!

Смолоскипи освітили низьку довгасту нішу. Анжела охнула, П’єр насупив брови й перехрестився. Мрець. Вискалений череп, жовті кістки розпалися. Він лежав тут давно — дуже давно.

— А хреста ж то немає, — раптом гмикнув Ансельм. — Ай-ай-ай!

Так, хреста не було. Ні тут, ні в сусідніх нішах, які тяглися тепер обабіч коридору.

Мерці… Кістяки, що розсипалися на порох.

— Я бачив таке, отче Гільйоме, — страшний коридор, схоже, лише схвилював італійця. — У римських катакомбах! Там є місця, де поховано язичників. Там теж немає хрестів.

Коридор вів далі — довгі ряди ніш, заповнені тліном. Подекуди не збереглося навіть кісток, лише купки безформного пороху.

— Дуже старі, — бурмотів Ансельм. — Але це люди, отче Гільйоме. Люди, а не демони!

Незабаром очі вже перестали реагувати на те, що було в нішах. Напевно, тут ховали багато сторіч. Старий забутий цвинтар.

Я відчув мимовільну полегкість і водночас — розчарування. У лігвиську демонів усе виявилося надто звичним.

Зненацька Анжелина рука сіпнулася. Я мимохіть зупинився, й відразу почув здивований голос італійця:

— Отче Гільйоме! Сюди!

Ніша — така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.

Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув — над нішею був напис. Нерівні чорні літери — звичайні, латинські.

— «По-кій-ся в ми-рі…» — прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу — вона стояла, відвернувшись.

— Хто це, дочко моя?

— Ні… Не знаю… Не питайте!

Дівчина тремтіла. Я зрозумів — вона не скаже. Напевно знає — але мовчатиме.

Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.

Клапті тканини, довге рудувате волосся.

Жінка.

— Т-а-ак, — Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. — Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!

Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка — грубе зображення якогось святого — лежала біля голови, на правій руці — щось, схоже на браслет. Хрестика не було.

— Руда… — бурмотів Ансельм. — Руда! Отче Гільйоме, та це ж…

— Жанна де Гарр.

Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.

Ансельм знову взявся розглядати нішу.

Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.

— Не бачу… — Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. — По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.

— Так нічого не скажеш, — заперечив я. — Її могли вдарити ножем у серце.

— Так, звісно… — італієць випростався й простяг мені якусь річ. — От, браслет!

— Брате Ансельме! — П’єр злякано відсунувся. — Гріх це!

— Зараз покладемо на місце! — відмахнувся той. — Дивіться, отче Гільйоме!

Скляний браслет, темно-синій, з малюнком, виконаним білою фарбою. Якісь безглузді квіточки…

— Я запам’ятав. Покладіть.

Ансельм ще раз подивився на знахідку й не без жалю повернув її мертвій власниці.

— Отже… — почав я.

— Отже, — підхопив італієць, — Жанна де Гарр — справжня — мертва. Напевно, було так — перед весіллям вона втекла до замку, і там…

— З нею щось сталося, — перебив я.

— Її було вбито. І поховано тут. Але потім чомусь у село заслано чорнокосу. Навіщо?

— А щоб її в замку не шукати, — раптом заявив П’єр.

— Точно! — італієць клацнув пальцями. — Сеньйори дуже не хочуть, щоб туди зайвий раз хтось потикався!

Я кивнув — усе складалося. Посварившись із де Пуаньяком, Жанна поспішила туди, де могла знайти захист. Але знайшла смерть. Однак, її й далі шукали. Хоча б Арман, котрий мріяв про багатий посаг.

— А чому… чому ви думаєте, що це Жанна? — тихо запитала дівчина.

Ми перезирнулися.

— Ну… Якщо дотримуватися логіки, — трохи поблажливо почав італієць, — це може бути, хто завгодно. Будь-яка руда жінка, яка носила синій браслет. Але вона загинула кілька років тому — й кілька років тому зникла Жанна. Руді більше в окрузі не зникали. Й ще хрестик. Його немає — чому?

Ансельм трохи виждав і повчально закінчив:

— А от чому! Самозванка повернулася до села — точніше прийшла — із Жанниним хрестиком! Адже її рідні, а можливо, й Арман, пам’ятали, який хрестик був у дівчини.

— І все ж таки, — тихо, але вперто повторила Анжела. — Це може бути й не вона.

— Теоретично, — погодився я. — Але є ще одна прикмета. Перевіримо, коли повернемося до Артигата. А зараз — ходімо. Брате Петре, прочитайте молитву за упокій душі.

Коридор вів далі, ліворуч і праворуч темніли ніші, але ми вже не заглядали туди. Царство смерті… Раптом я подумав, що десь тут може лежати брат Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства. Але ні хреста, ні напису ми більше не побачили.

Зненацька смолоскипи висвітили чорне провалля в одній зі стін. Прохід — високий, нерівний. Над ним — залишки напису, але літери виявилися ретельно затертими. Ансельм насупився й обережно ступнув у темряву. Ми з П’єром пішли за ним, тримаючи смолоскипи вище.

Сходинка, друга… Невеличкі сходи вели до печери, схожої на порожнє яйце. Високе склепіння йшло кудись угору, на рівних стінах — уже звичні сліди зубила, а внизу…

— Господи! — П’єр відсахнувся. — Кров Христова! Та що ж це?

Бідолаха вимовив це «лангод’уї» з дикою нормандською вимовою, але докоряти йому за це не випадало. Я й сам насилу стримався, щоби не висловитися овернською.

Кістки — озеро, море кісток… Нерівні жовті купи тяглися, скільки сягало око. Скільки тут їх? Сотні? Тисячі? «Їх» — не людей.

— Ого… — Ансельм нахилився, розглядаючи величезний, удвічі більший за людський, череп. — Оце вже пахне вогнищем.

Череп і справді був застрашливий — гігантські ікла, величезні очниці, низьке скошене чоло. А поруч те, що залишилося від рук і ніг, — точніше — лап. Демони — родичі того, котрий звів знайомство з нами.

— А гарні! — італієць нервово розсміявся. — І що тепер, отче Гільйоме?

Я не відповів — просто не знав, що сказати. Зависла мовчанка, яку порушувало тільки П’єрове бурмотіння, — нормандець читав молитву. Я озирнувся — Анжела стояла на порозі, й не відриваючи очей, дивилася на страшну картину.

— Амінь, — я перехрестився. — Хай хоч хто ви були, спочивайте з миром. Ходімо.

Тепер ми йшли мовчки, навіть не помітивши, як зникли ніші по боках коридору, як спуск змінився підйомом, а звідкілясь згори потягло свіжим повітрям. Нарешті я зупинився.

— Анжело, що там попереду?

Дівчина пересмикнула плечима:

— Ще одна зала. І вихід на поверхню.

— То ти тут бувати… бувала? — до П’єра щось почало доходити. Анжела не відповіла, й ми пішли далі. Підйом став помітнішим, і ось під ногами замість рівної підлоги з’явилися сходи.

— Стійте! — Ансельм махнув рукою й швидко зійшов нагору. За хвилину в темряві блимнуло світло смолоскипа:

— Піднімайтеся! Тут тихо.

Нагорі справді було тихо. Невеличка зала, підлогу якої було засипано камінням — старим, укритим порохом, та іншим, принесеним сюди зовсім недавно. Більше нічого тут не виявилося. Смолоскипи майже догоріли, і я наказав залишити лише один.

Шукати тут нема чого — прохід темнів просто перед нами. Щоправда, праворуч я помітив якусь нішу, але туди заглядати явно не мало сенсу.

— Відпочинемо, — вирішив я. — Брате Петре, діставайте сухарі.

Розмовляти не хотілося, навіть невгамовний Ансельм притих. Побачене вже не здавалося чимось страшним, подив змінився зовсім іншим почуттям— сумом і зосередженістю, як це зазвичай буває, коли повертаєшся з кладовища. Так, дерґи були.

Недолугі кошлаті чудовиська, здатні перетворюватися на людей. Довго — може, сотні років, вони жили тут, щоб зникнути назавжди. А потім тут з’явилися їхні далекі нащадки, котрі шукали місця, де можна сховатися від нас — людей.

— Артур, — раптом промовив Ансельм, — Арктурос… Тепер ви розумієте, отче Гільйоме, чому він — Ведмідь?

Я уявив собі Круглий Стіл, шляхетних лицарів — і чудовисько, що сидить поміж них.

— Але ж ми про це читали, отче Гільйоме! Недарма його лицарі багато років проводили в лісі! Його сестра Моргана — чаклунка…

— Брате Ансельме! — зітхнув я. — Це ж легенди!

— Легенди? Пам’ятаєте, що казав сеньйор Гуго? Артур — не чистий лоґр, можливо навіть — не Пендрагон. Грааль був йому недоступний. А хто знайшов Грааль? Хтось із лицарів Столу? Ні! Анжело, ви пам’ятаєте?

— Про що ви, отче Ансельме? — стомлено зітхнула дівчина. — Здається, його знайшов Персиваль.

— Саме так! А він народився й жив у лісі. Дикун! Як там?.. «А королівський хлопчик зростав у своїй глухій самоті, удалииі від лицарських забав. З королівських ігор лише одну було йому дозволено: до лісових прислухаючись звуків, блукав він із саморобним луком, і натягнувши тятиву, пускав він стріли у блакить…» І в той же час у першій же сутичці він убиває Червоного Ітера, причому без зброї!

— Брате Ансельме! — заперечив я. — Якщо ви згадали легенду, згадайте й те, що Персиваль був надзвичайно вродливим.

— У людській подобі! А в бою наганяв жах! А чому його було допущено до Грааля? Адже він не праведник! За три роки — дві дружини, не враховуючи просто… Його допустили до Грааля тому, що він був рідним племінником Анфортаса, Короля-Рибалки. Грааль мали зберігати справжні лоґри!

— Грааль — священна реліквія є, — зненацька заговорив П’єр. — Отець Сугерій нам усе розповідати. Грааль — чаша, з якої Господь на Таємній Вечері пив. Як можуть перевертні Грааль зберігати? Побійся Бога, брате!

Ансельм, схоже, поривався заперечити, але нормандцеві аргументи виявилися надто вагомими. Так, фантазії завели хлопця задалеко. Нелюди зберігають Грааль! Якщо, звісно, Грааль — справді чаша Христа, а не щось інше. Адже подейкують, буцімто це був чарівний казан із кришталю…

Було про що подумати. Я заплющив очі — й раптом помітив, що крізь повіки пробивається слабке світло. Так, у залі вже не було темно, хоча смолоскип майже догорів. Я трохи бачу в темряві, але тепер не доводилося вдивлятися в чорний морок. Повітря світилося, і я вже міг розгледіти всю залу — нерівні стіни, каміння на підлозі. Світло виливалося звідкись ззаду. Я озирнувся.

Чорна ніша зникла. Замість неї я побачив осяйні двері — високі, набагато вищі за людський зріст. Світло було дивним — білим, але не холодним, не схожим на мертвотне світіння болота чи кладовища.

— Брате Ансельме, — я повернувся та вказав на двері. — Бачите?

Хлопець кілька хвилин вдивлявся, потім здивовано знизав плечима.

— Ні. Темно, смолоскип зараз погасне…

На мить стало страшно. Він не бачить. Ні він, ні інші. Знову я зумів помітити щось, доступне лише… Кому? Погані?

Я підкликав Ансельма й торкнувся його руки.

— О Господи!

Ансельм перехрестився. Я поквапився забрати руку й почув полегшене зітхання.

— Попередили б, отче Гільйоме! А красиво!

— Чого красиво? — поцікавився П’єр.

Ми перезирнулися. Я похитав головою — втаємничувати щиросердного нормандця не варто. Принаймні, поки що.

— Там ніша, — я підвівся. — Ми з братом Ансельмом подивимося.

Зблизька світло не здавалося таким яскравим. На мить подумалося, що в стелі просто пробито колодязь, який виводить нагору. Та відразу зрозумів — ні, це не денне світло. Та й ніша виявилася не нішею, а вузьким коридором, який закінчувався глухою стіною. Короткий коридор, щонайбільше кроків десять.

— Треба подивитися, — я кивнув Ансельмові й обережно переступив поріг…

Нічого не сталося. Ліворуч і праворуч — гладенькі стіни, підлога, вкрита товстим шаром пилу. Я озирнувся, намагаючись знайти джерело світла, але марно. Здавалося, світиться повітря. Зітхнувши глибше, я відчув незвичайну свіжість, немовби десь поруч щойно відгриміла гроза.

Я зробив ще крок і раптом завмер, насилу стримавшись, щоб не кинутися назад. Я був не сам — біля стіни, в кінці коридору, повільно проступав темний силует.

Руки відразу ж стали крижаними, у скронях застугоніла кров, серце завмерло.

Повільно, повільно, намагаючись не зробити зайвого руху, я зняв із грудей хрест.

— В ім’я Господа нашого Ісуса Христа! Згинь!

Нічого не змінилося — темний силует залишився на місці. Я вже бачив — це не демон.

Людина — або щось у людській подобі. Я перехрестився, ступнув уперед, і тієї ж секунди Він рушив мені назустріч.

…Крок, ще крок… Ми йшли, рухаючись одночасно, й на мить здалося, що переді мною — дзеркало. Але, звичайно, це не так.

Той, хто йшов мені назустріч, був не я, хоча щось знайоме я вже міг розгледіти. Блискуча кольчуга, позолочений шолом, шабля при боці… Сарацин! Страх зник, у душі прокинувся старий, забутий азарт. Отже, і сюди дісталися! У мене не було меча, не було навіть кинджала, але я не боявся. Давай, хлопче, хай хоч хто ти є! Не боявся я вас живих, не злякаюся й примар!

Ми пройшли вже половину відстані, і я зміг роздивитися його обличчя. Молодий хлопець — не старший за Ансельма. Щось знайоме було в цих рисах, щось уже бачене.

Привид був схожий на того, хто так часто мені снився, — на проклятого Імадеддіна — такого, яким я побачив його вперше біля Мосула. З ним би я охоче зустрівся — навіть без зброї, навіть із примарою. Але це був не він. І водночас я вже бачив це обличчя, ці знайомі очі…

Ще крок, ще — і ми вже стояли віч-на-віч.

Тепер зрозуміло — переді мною не людина, не перевертень — примара. Крізь кольчугу блідо проступала кам’яна стіна коридору. Я всміхнувся, він теж, і тут наші очі зустрілися…

Так, я вже бачив його. Уві сні — коли я гнався за вертким атабеком, але наздогнав зовсім іншого — того, хто стояв тепер переді мною. Отже, сон… Аж раптом я відчув, що рука, яка стискала хрест, здригнулася.

Я згадав. Нарешті згадав!

Звичайно, він приходив до мене уві сні.

Але я бачив це обличчя й раніше, так само виразно, як і зараз. Бачив у дзеркалі — у дорогому багдадському дзеркалі, куди змушувало мене заглядати молоде марнославство.

Обличчя — моє обличчя.

Ми стояли, дивлячись один одному в очі. Я, смиренний син Сен-Дені, чиє життя, погано чи добре, але вже прожите, і я ж — молодий, який ще не знає сумнівів, не відає, що таке біль. Щоправда, замість білого плаща з малиновим хрестом на мені був огидний сарацинський обладунок, і на лівій щоці чомусь не було шраму — згадки про рану, отриману ще в дитинстві, на першому моєму полюванні…

— Хто ти?

Примара мовчала, починаючи поступово бліднути. Я — інший, зникав, розчиняючись у золотавому світінні.

— Отче Гільйоме!

Ансельмів голос змусив отямитися. Я кинув останній погляд на спорожнілий коридор і повернув назад.

— Що там було? Ви з кимось розмовляли?

— Так. Ходімо, брате Ансельме!

— Що там у вас бути? — гукнув П’єр. — Мені йти до туди?

Ми в два голоси поквапилися зупинити поривання достойного нормандця. Я помітив, що Ансельм явно не хоче йти.

— Ви бачили примару? Так? Я читав у одній книзі про печеру, де можна зустрітися із чимось найважливішим у твоєму житті. Там описувалося золотаве світло… Отче Гільйоме, я теж хочу спробувати!

— Ти ж нічого не побачиш, брате Ансельме!

— Я — ні, — всміхнувся він. — Зате ви побачите!

Найменше хотілося вплутувати в таку справу Ансельма, але я вирішив не сперечатися, інакше ми привернемо увагу інших.

Італієць перехрестився, пробурмотів коротку молитву й ступнув у осяйні двері. Я став біля входу.

Темний силует виник майже миттєво. Я відразу ж зрозумів — це не двійник Ансельма. Примара була вищою на зріст, ширшою в плечах, обличчя — немолоде, із глибокими зморшками на чолі — обрамлювала темна борода. Та все ж чимось вони були схожі.

Італієць ішов повільно, навпомацки, й так само повільно наближався той, інший. І тут я помітив те, що, хвала Господу, не міг побачити Ансельм. Обличчя, руки, груди примари вкривала чорна засохла кров. Скорчені пальці з жовтими нігтями вп’ялися в долоні.

Назустріч Ансельмові йшов мрець!

Крок, ще один… Тепер вони стояли віч-на-віч посеред коридору, і я поквапився крикнути: «Стій!» Хтозна, що буде, коли переступиш невидиму межу? Я чув нерівне дихання хлопця — він щось відчував, хоча й не міг бачити. Якусь мить вони стояли один проти одного, й раптом рука примари почала повільно підійматися. Жовті пальці розпрямилися.

Дивний, невпевнений жест — примара перехрестила хлопця, потім закривавлене обличчя вискалилося, й видіння почало танути.

Ансельм досі стояв біля невидимої межі, а я, не наважуючись покликати його, намагався збагнути, що робити далі. Сказати правду?

Але я вже знав — не можна. Молодий хлопець недарма надяг рясу, пішов від свого минулого. А тепер минуле прийшло за ним. Хто цей, чорнобородий? Друг, заступник? Чи ворог, який пробачив його перед смертю? У кожному разі, слід було мовчати. Ба — гірше, слід було збрехати. І збрехати розумно — інакше він зрозуміє.

— Повертайся, сину мій!

І тут я помітив, що вперше назвав Ансельма «сином».

— Ну, що там було, отче Гільйоме? — з тону, нетерплячого, навіть запального, я з полегшенням зрозумів, що він нічого не бачив і не відчув. І слава Богу!

— Я трохи злякався. Особливо спочатку…

— І не дарма, — гмикнув я. — А ти великий грішник, брате Ансельме! Мені навіть негоже казати, що ти міг побачити! Ай-ай-ай!

«Ай-ай-ай!» — яке так часто вимовляв італієць, змусило його зніяковіти.

— Не знаю, минуле чи майбутнє приходило по тебе, але бенедиктинцю негоже мати таке минуле, а тим паче — таке майбутнє.

— Жінка?

Я полегшено зітхнув — він клюнув. Залишалося довести справу до кінця.

— Твоя здогадливість підтверджує, що ти справді великий грішник. І досить про це.

Я неквапом рушив до Анжели й П’єра, котрі чекали на нас. Ансельм заквапився:

— А яка вона? Молода?

— Брате мій! — я перейшов на шепіт. — Чи не забув ти статут Святого Бенедикта? Навіть якщо я насмілився поглянути на неї, то й не подумаю описувати її принади. І взагалі, відбилися ви від рук!

Італієць зніяковів і поринув у роздуми.

Недобре, коли молодий чернець думає про примару якоїсь прекрасної донни. Але це краще, ніж нагадувати йому про закривавленого мерця, котрий піднімає мертву долоню для благословення.

— І чого там бути? — нетерпляче поцікавився П’єр. — Чого ви мене не пускати?

— Там у камені прохід бути, — гмикнув Ансельм. — Прохід дуже вузький бути. Ми по ньому туди-сюди йтить. У отому проході ми нікого не зустрічати.

Нормандець ображено відвернувся, а я ледь стримався, щоб не дати Ансельмові потиличника.

— Ну що, час? — поцікавився італієць. — Отче Гільйоме, здається, ми недалеко від виходу. Відчуваєте — повітря?

Із проходу, що темнів перед нами, справді віяв свіжий вітерець. Я звелів запалити смолоскипи, що залишилися.

— Час.

Брат Петро неквапливо підвівся, але Анжела залишилася на місці.

— Дочко моя, — сказав я, — треба йти.

— Ні… Отче Гільйоме, повернімося! Ми вже знаємо дорогу…

Я здивувався — зовсім недавно вона боялася спуститися в підземелля, де лежать захололі кістяки. А тепер…

— А що там попереду? — відразу ж поцікавився Ансельм. — Анжело, та не темни!

— Ні! Ні! — в її голосі знову чувся страх. — Краще назад!

— Це ти через примар? — П’єр переконливо хитнув «ґирлиґою». — Дочко моя, їх не треба бояти… боятися. З нами отець Гільйом є.

— Ви не розумієте! Це не примари людей.

Ми перезирнулися. Братам-бенедиктинцям не страшні примари, але щось у її словах змушувало насторожитися.

— А, ти про цих… чорних? — згадав Ансельм. — Отче Гільйоме, як думаєте?

Що було думати? Там, за товщею каменю, вже вечоріло. Отже, повертатися через підземелля мерців доведеться в таку годину, коли й на сільське кладовище заходити не варто.

Під зоряним небом якось спокійніше.

— Підемо вперед, — вирішив я, — і нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Анжела більш не сперечалася, але я відчував — їй недобре. Мені самому хотілося якнайшвидше залишити похмуре підземелля, і я вкотре пожалкував, що дівчина не бажає нічого розповідати. Вона бувала тут — і, схоже, не раз. Отже, Тіно Жонглер був постійним гостем у цих місцях?

VI

Прохід вів круто вгору. Нерівну підлогу раз у раз змінювали сходи. Обабіч знову були ніші, але цього разу порожні. Що не крок — повітря ставало свіжішим і чистішим — ми явно наближалися до поверхні. Кілька разів на стінах траплялися дивні знаки, нанесені чимсь темним, імовірно, кіптявою — чи то літери невідомого алфавіту, чи грубо виконані малюнки. З усього було помітно, що цим проходом користуються частіше, ніж тим, що вів до підземелля мерців.

— Еге! — Ансельм підняв з підлоги недогарок свічки. — Свіжий! Навіть пилюкою не припав!

Я поглянув на Анжелу, але та ніяк не реагувала. І знову подумалося, ну, що може пов’язувати дочку Тіно Жонглера з мешканцями замку?! Спочатку мені здавалося, що Міланець і його дочка — лише посланці, які доставляють листи, але тепер почав розуміти, що річ не в цьому.

— Світло! — Ансельм, котрий ішов першим, не втримався й кинувся вперед. За мить почувся здивований свист. Ми прискорили крок, і невдовзі стало зрозуміло, що здивувало темпераментного італійця.

Величезна арка — трохи менша, ніж та, крізь яку ми вже пройшли. Колись сюди можна було в’їхати четвірнею, але тепер від підлоги аж до гори прохід було закладено акуратними кам’яними блоками. Невідомі постаралися — між каменів не ввігнати навіть вістря ножа. Але праворуч завбачливі будівельники залишили невеличку хвіртку, яку закривали важкі дубові двері. Нетерплячий Ансельм смикнув за ручку, потім спробував штовхнути в інший бік, але двері не піддалися. Вочевидь їх замкнули ззовні, причому старанно.

— А онде ще одні! — Ансельм вказав ліворуч, де в неяскравих променях, що пробивалися крізь щілини, темніли другі двері — такі само важкі й замкнені.

П’єр обережно поторкав двері, що вели назовні, потім несильно наліг плечем. На обличчі в нього відбилося легке презирство.

— Це не є… — почав він, подумав і закінчив:

— Зломанути?

— Зломанемо, — погодився Ансельм. — Але спочатку… Можна, отче Гільйоме? — він кивнув на другі двері.

Замка не було — лише величезний засув.

П’єр натис двома руками, потім важко зітхнув і наліг усім тілом. Почулося легке рипіння, масивна клямка від’їхала вбік. Двері повільно відчинилися. Нормандець обережно зазирнув, почухав потилицю й повернувся до нас:

— Нібито не демони?

На дивне запитання невдовзі знайшлася відповідь. Уже з порогу стало зрозуміло, що тут бувають «нібито не демони», а такі ж, як і ми, добрі католики. Ікони на покуті, невеличке дерев’яне розп’яття… Я з полегшенням перехрестився — після того, що було в підземеллі, побачити таке просто приємно.

Отже, тут бувають добрі католики, про що свідчили не тільки ікони, але й молитовник у товстій шкіряній обкладинці, який лежав на столі.

Я роззирнувся: стіл, два грубо збиті табурети, ослін, невеличке віконце, пробите в суцільному камені. На столі величезний глиняний глек, а поруч — немов для більшого контрасту — два срібні кубки. На ослоні лежала селянська куртка й поруч — дорогі, гаптовані золотом штани.

Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив:

— Вода! Вина їм шкода, чи що?

— Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, — повчально зауважив я. — Вода й сухарі — страви справжнього бенедиктинця.

— А що, сухарі діставати? — запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.

— Гаразд, — вирішив я. — Присядьмо. Треба подумати.

Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:

— Отже?

— Отже, справу розкрито! — Ансельм посміхнувся й знову — вже вкотре — клацнув пальцями. — Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.

— Анжело? — я подивився на дівчину.

Та знизала плечима:

— Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…

— Брате Петре?

Нормандець розвів руками:

— Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…

Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.

— І я теж не розумію, — Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. — Перше — ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге — хто вбив її й самозванку?

— Про це треба запитати в замку, — не втримався Ансельм.

— А також у де Пуаньяка — що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?

На обличчі в італійця позначилося легке замішання:

— Ну… хтось вирішив викрити обман і…

— Заслати ще одну самозванку, — раптом заговорила Анжела.

Ансельм скривився, але відповісти не було чого.

— Ось так, — підсумував я. — Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?

Дівчина задумалася:

— Я… я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.

— А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? — не втримався Ансельм.

— Чорнявку? — Анжела сумно посміхнулася. — Не знаю.

— Зате я знаю! — різко перебив італієць. — І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом — що там за зовнішніми дверима.

— Вони тут бувати… бувають, — зауважив П’єр. — Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають…

— Ми їх хапають і мотузками в’язають… Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло — демони намагаються сховати вхід до підземелля!

— Молитовник, — нормандець кивнув на стіл. — Кубки. Забрати треба. Прийдуть.

— Ви… Ви не розумієте, із чим маєте справу! — Анжела встала, її обличчя зблідло. — Ви навіть не уявляєте!

— Чому не уявляємо, дочко моя? — італієць хитро всміхнувся. — Ми маємо справу з недурними перевертнями, котрі вміють хвацько відводити очі. Наприклад, представити якусь чорнокосу Жанною де Гарр, начаклувати хрест над церквою або заповнити цілий замок примарами…

— Брате Ансельме! — вигукнув я, але було пізно.

Анжела здригнулася й поволі опустилася на табурет.

— Ви… Ви бачили?

— Ха! — італійця понесло. — Ще б пак! Анжело, поміркуй сама. Ти ж католичка, дочка Святої Церкви! Ти покриваєш погань! Хіба можна допустити, щоб ці тварюки розгулювали поміж людей?

— Тварюки? — дівчина похитала головою. — А хіба можна допустити, щоб людей… Людей, отче Ансельме! Щоб їх цькували, немов скажених собак, лише за те, що вони інші — не такі, як ми? Щоб попи нацьковували на них перелякану юрбу…

— Ого! — Ансельм застережливо підняв пальця. — Дочко моя, обережніше!

— Ну, звісно ж! Вони нелюди й чаклуни! А хто ви, здатні побачити те, що не може помітити навіть єпископ? Хто дав вам такі очі? Ви ж не святі? Чи ти святий, отче Ансельме?

— Ну-у-у… — хлопець розгублено подивився на мене. — Ми — ченці із Сен-Дені! Нам ці чаклунські чари…

Я дав змогу Ансельмові самому виплутуватися зі скрутного становища. Згадався зв’язаний з гілок хрест, перелякане бурмотіння кошлатого демона й пазуриста лапа, яка намагалася творити хресне знамення. Хто ж із нас чаклун?

— Мир вам, — нарешті, зітхнув я. — Ми не святі, дочко моя. Але дуже сподіваюся — й не чаклуни. Решту спробуємо дізнатися. Якщо зможемо.

Розмова припинилась, і я знову пожалкував, що Анжела не довіряє нам до кінця.

Вона знає більше — набагато більше, ніж говорить. Втім, дещо ми зможемо невдовзі побачити. Досить лише зачекати.

…Чекати довелася довго — не годину й не дві. За дубовими дверима вже зовсім смеркло, але ніхто не квапився зазирнути до нас.

Ансельм намагався продовжити обговорення того, що ми бачили, але я не без таємної — і, безсумнівно, грішної — зловтіхи звелів витягти на світ Божий «Світильник» отця Гонорія. З того, як витяглася італійцева фізіономія, я зрозумів, що вразив його гординю не в п’яту, а в самісіньке серце. П’єр також засумував, але я був непохитний, і невдовзі ми вирушили в плавання по хвилях благочестя й смиренності. Анжела, напевне, зі співчуття, кілька разів бралася підказува¬ ти, причому щоразу вдало. Поки Ансельм, скрегочучи зубами, пояснював мені, в чому полягає доброчесність янголів, я намагався зрозуміти, звідки дочка жонглера знає ці гідні хвали премудрості. У тому, що уродженці Мілана відома латина, нічого дивного немає, але добровільно штудіювати «Світильник» навряд чи стане навіть найпохмуріший із жонглерів. Хоча хтозна, може, їм теж необхідно впокорювати гординю?

За віконцем споночіло, ми запалили знайдені в кімнаті свічки, коли П’єр, перервавши міркування про Адамове гріхопадіння, замовк і швидко підніс пальця до губів. Ми підхопилися. Анжела кинулася до дверей, але Ансельм схопив її за руку й посадив на ослін. Ззовні— з коридору — почулося скреготіння і стукіт — хтось відчиняв зовнішні двері. Я жестом звелів усім відійти й зняв із грудей хрест. Перевертня я не боявся, але як поведеться демон цього разу, вгадати було важко.

…Кроки — легкі, швидкі, нічим не схожі на тяжку ходу нелюда. Двері до кімнати зарипіли, на порозі виріс високий силует у чорному плащі.

— Мир вам, святі отці!

Домінік д’Еконсбеф невесело всміхнувся й схилив голову. Я звично пробурмотів слова благословення, але піднята долоня завмерла. На кого я закликаю благодать Христову?

— Ви чекали не мене? — сеньйор Домінік присів на ослін, дивно зсутулився, немов постарішав на багато років. — Пилип побоявся прийти.

Ми мовчали. Д’Еконсбеф обвів нас швидким поглядом і похитав головою:

— Я казав батькові… Нам треба було поїхати ще три роки тому, коли все це почалося. Втім, вам не зрозуміти.

— Із Бретані вас вигнали не через розбіжності з герцогом? — стиха запитав Ансельм.

— Так. З Еконсбефа — теж… Ми двічі прокляті — й ніхто не в змозі нам допомогти. Прокляті разом з усім народом логрів.

— Заждіть, сину мій, — не витримав я. — Христос прийняв на себе гріхи всього світу! Свята Церква одержала від нього право пробачати…

— То чому ж ніхто не може допомогти нам? — сеньйор Домінік різко змахнув рукою. — Чому? Ми — добрі християни! Ми не винні, що наших предків за гординю перетворили на демонів!

П’єр злякано подивився на нашого гостя й перехрестився. Той знов невесело посміхнувся:

— Отож бо! Втім, дехто відразу ж береться за кілок… Іншим лоґрам легше — вони можуть приховувати це прокляття. Від нас залежить, ким бути — демоном чи людиною. Але нашу родину проклято двічі.

— Пилип? — зрозумів я.

— Так. Мій брат хворий і не може володіти собою. Іноді він іде з дому, й тоді… Втім, що я кажу? Адже ви все знали, отче Гільйоме! Від самого початку!

— Ні, сину мій. Тільки з тієї хвилини, коли побачив на вашому браті пояс — той самий, що й на демоні.

Сеньйор Домінік похитав головою, щось промовив незрозумілою мовою. Незрозумілою — але не такою вже й незнайомою. Саме цією мовою намагався заговорити зі мною сеньйор Гуго.

— Я не розумію.

— Розумієте, — сеньйор Домінік підвівся й подивився мені просто в очі. — Я не смію сперечатися з посланцем гарме. Але прошу — дайте нам поїхати! Передайте тому, хто вас послав, що ми… Втім, ні, просто розкажіть, що бачили.

Ми не розуміли один одного. Він вважав мене посланцем якихось гарме — чи не дерґських чарівників? Але чому? Чому його брат намагався захиститися від мене хрестом?

— Сеньйоре Домініку, — подумавши, почав я. — Не будемо зараз про це. Я прибув сюди за дорученням Його Високопреосвященства, щоб з’ясувати правду про Жанну де Гарр. Я хочу знати, хто вбив її, хто вбив самозванку.

Його обличчям промайнув дивний вираз — Домінік був явно здивований. Навіть вражений.

— Але ж… — його очі зупинилися на Анжелі. — Хіба вона…

— Я нічого їм не сказала, — швидко промовила дівчина. — І не скажу. І нехай розсудить вас Господь, сеньйоре Домініку!

Ансельм, не втримавшись, гмикнув. П'єр докірливо глянув на Анжелу. Д’Еконсбеф знизав плечима:

— Тобі видніше… Отче Гільйоме, ще раз прошу вас — дайте нам поїхати. Нам потрібно тижнів зо два — батько не може ходити.

— Я не змушую вас їхати! — здивувався я. — Але мені треба, щоб ви сказали правду.

— Ви… Ви думаєте, що я вбив Жанну? І ту жінку?

— Їх убито, — якомога спокійніше відповів я. — Можливо, ви не винні. Але це міг зробити Пилип — адже він хворий. Він уже намагався напасти на нас!

— Напасти? — схоже, Домінік був вражений.

— Уявіть собі, сину мій. Він міг зустріти Жанну… Або зіткнутися в лісі з тією чорнокосою, котру ви послали до Артигата.

Д’Еконсбеф поволі похитав головою.

— Ні… Ви не розумієте… Пилип не винен. І ніхто з нас не винен. Якщо ви нацькуєте на нас чернь, то вам доведеться відповідати. І перед Христом, і перед Високим Небом…

— Що? — Ансельм підхопився, та я жестом зупинив його.

— Вважайте, що я не чув ваших останніх слів, сину мій. Отже, ви не винні. Але чому єпископ намагається приховати правду? Чи не на ваше прохання?

— Прохання? — д’Еконсбеф презирливо гмикнув. — Цей негідник отримав від нас чимало повновагих аргументів. Але що нам було робити? Втім, монсеньйор де Лоз і сам загруз по самісінькі вуха… Мені нема чого більше сказати, святі отці. Чиніть, як собі знаєте. Якщо ви все ж таки християни, пощадіть цю дівчину. Прощайте!

— Сеньйоре… Сину мій! — Ансельм ступнув до дверей, але наш гість уже переступив поріг. Ми перезирнулися.

— Він вас переконав? — італієць був розгублений і водночас страшенно злий. — Вони ж єретики! Ба, гірше — язичники! «ВисокеНебо»!

— Так, — погодився я. — Шкода, що нам не хочуть допомогти.

— Допомогти? — різко кинула Анжела. — Скласти вогнище?

— Дочко моя, — закликав П’єр. — Ми намагатися зрозуміти… розібрати… Ми не хочемо нікого… Щоб вогнище…

— Гаразд, — я підвівся й стомлено потер очі. — Час іти. Більше нам нічого не скажуть.

VII

Двері, що вели назовні, залишилися відчиненими, і достойному нормандцеві не довелося їх «зломанути». За дверима виявився вузький прохід — усю зовнішню частину арки було завалено землею. Напевне, помітити цей вхід ззовні нелегко. Я йшов першим, із задоволенням вдихаючи свіже нічне повітря.

І тут я помітив попереду щось незвичайне.

Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.

…Вершина гори — царство чорних примар.

Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося…

— Ансельме, — я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. — Що ви бачите?

— А що? — Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув:

— Мадонна! Отже, і це правда!

— Святий Бенедикт! — П’єр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.

— Я ж казала, — Анжела визирнула з-за могутнього нормандцевого плеча й відразу ж знову сховалася. — Я ж…

— Брате Ансельме, що ви бачите? — повторив я.

— Я? — до нього почало доходити. — Я… Я бачу…

Він задумався, потім посміхнувся:

— Я бачу… Пласка вершина, навколо скелі. Посередині два кам’яні стовпи… Або плити, точно сказати важко. Між ними щось схоже на чорну, хмару, яка парує.

Я мимохіть озирнувся. Господи, але чому? Що з нами відбувається?

— Такі самі хмари по краях. Словом, страшнувато.

— Еге ж, — втрутився П’єр. — Чорні примари! А що, ви їх не бачити, отче Гільйоме?

— Анжело, а ви? — поцікавився я.

— Так… — дівчина знову визирнула з-за нормандцевого плеча. — Сьогодні вони — як хмара. Але іноді вони бувають схожі… Ні, не можу…

Я подивився на залиту зоряним світлом вершину. Чорні примари, он воно як?..

— Брате Ансельме, візьміть мене за руку.

— О Господи!

Він побачив — побачив те, що я помітив відразу.

Пітьма зникла. Там, де мої супутники бачили чорноту, яка парувала, колихався білий вогонь. Величезний купол накривав вершину, світло переливалося, іскрилося, утворюючи величезні хисткі колони. Посередині, під вогненним склепінням, застигли сім рівних білих зубців, які відливали холодним синюватим світлом.

…Храм. Незбагненний, моторошний — і невимовно красивий.

— Матінко рідна! — П’єр підняв руку до чола, але перехреститися забув. — А-а… Куди…

Я помітив, що італієць міцно тримає брата Петра за руку.

— Що? — Анжела, не розуміючи, підійшла ближче. Ансельм, посміхнувшись, дав нормандцеві спокій і торкнувся до її плеча.

Дівчина скрикнула й упала навколішки, закривши обличчя руками.

Вогонь пульсував. Від купола до вершин зубців прослизали короткі білі блискавки.

Мені здалося, що я чую рівний низький гул, який долинав звідкись із надр гори.

— Що ж це? — Ансельм, не відпускаючи моєї руки, озирнувся, й раптово скрикнув:

— Зрозумів! Зрозумів! Отче Гільйоме!

— Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його, — пробурмотів П’єр і обережно доторкнувся до мого ліктя. — Знову! Святий Бенедикт!

— Не галасуй! — Ансельм нетерпляче смикнув плечем. — Отче Гільйоме, зубці! Бачите, їх сім! Корона! Корона без обруча! Герб — дивний герб д’Еконсбефів! Зубці на лазуровому тлі, й під ними — граалів хрест. «Ко Пендра гену»…

— Храм лоґрів! Отче Гільйоме, тепер усе зрозуміло! Тут — храм, у підземеллі — склепи. Тут їхнє капище!

— Було, — я обережно звільнив свій лікоть. — Було, брате Ансельме. Тепер — це лише примара…