Овернський клірик

І

Я послав брата Петра на ринок по харчі — й одразу ж збагнув, що припустився помилки. Звісно, на зелені та рибі він знається, але ще при в’їзді в Тулузу ми вирішили купити глечик гарного вина, щоб, як скромно висловлюються в Сен-Дені, прочистити горло від дорожньої куряви. Щодо П’єрової запопадливості я не мав сумнівів, так само як і щодо того, що на тулузькому ринку можна купити вино найкращих виноградників Окситанії. Та звідки ж нормандцеві знати, яке вино гарне, а яке — ні? Уявляю, що вони там п’ють біля Руана! Тутешнім торговцям тільки-но дай відчути слабину — миттю обдурять, хай ти хоч сам архієпископ.

Ми із братом Ансельмом розмістилися неподалік від ринку, де місцеві селяни вивантажували підводи й, присівши на якісь мармурові уламки, що вже встигли врости в землю, з нетерпінням очікували П’єра. Певна річ, можна було завітати до найближчого шинку, але відлякували бруд і запах цибулі, що переслідували нас від самісінької Луари. Без цибулі в Окситанії не готують, по-моєму, навіть знаменитого медового напою. Іноді до запаху цибулі додається аромат часнику — і тоді повітря Окситанії стає воістину цілющим.

— Ет! — нарешті не витримав я. — Треба було самому йти!

— Даруйте, отче Гільйоме, — відгукнувся Ансельм найбезневиннішим голосом. — Брат Петро чудово знається на цибулі…

Я мало не вдавився, оскільки на цибулю вже дивитися не міг, а вдихати її аромат — тим паче.

— Якщо він принесе цибулю, брате Ансельме, і якщо вино виявиться паскудним, я накладу на вас покуту — сім цибулин на день упереміш із читанням «Світильника».

— А мені ж бо за що? — безневинно кліпнув хлопець, і я подумки збільшив число цибулин до дюжини.

П’єр з’явився вчасно, тому що я вже збирався почати екзекуцію над Ансельмом, змусивши його читати вголос черговий розділ з Гонорія Августодунського. На цю напутню книгу італієць уже не міг дивитися без дрожу. Звісно, «Світильник» у великих дозах нестерпний, але я твердо знав, що братові Ансельму слід навчитися впокорювати гординю, а братові Петру — підтягти латину. Для кожної мети книга цілком годилася.

Брат Петро задоволено посміхався, а я не без здригання чекав, що він викладе на стару ряднину, яка заміняла нам скатертину. Смажена риба, сир, хліб, здається свіжий, зелене листя салату… Цибулі, хвала Святому Бенедиктові, немає. І от, нарешті, глечик. Я зітхнув:

— Брате Петре, чи скуштували ви вино, перш ніж купити?

— Так, отче Гільйоме.

Прозвучало не надто впевнено. Я знов не зміг стримати зітхання:

— І… як вам воно?

— Лише абат з пріором, двоє, п’ють винце — і непогане, — сумно обізвався нормандець, — але інше, але поганеньке сумно смокче братія…

— Як?!

Успіхи в латині були очевидні. І раніше П’єр любив усілякі приповідки, але тепер відмочував їх не нормандською говіркою, а мовою Вергілія.

— І язику, і шлунку благо, де твоя вилита волога…

Не витримавши, я схопив глечика й обережно нюхнув. Потім скуштував. Потім ще раз скуштував…

— А мені можна, отче Гільйоме?

Ансельм, імовірно вже відчувши щось, нетерпляче підсів ближче.

— Так… — сказати було нічого. Нормандець не переставав дивувати. Та якщо латину й латинські приповідки ще можна віднести на рахунок брата Ансельма, то таке вино…

— Землячку зустрів, — П’єрове ручисько вже тяглося до риби. — Вона тут усе знає. Неї батечко…

— Її батько, — механічно виправив я, й отут до мене, нарешті, дійшло:

— І наскільки юна ця ваша землячка, брате Петре?

Нормандець відсмикнув руку й закляк, збагнувши, що бовкнув зайве:

— Вона… Дівиця… Юниця ця… З батьком… Вона вино показати… Її батько торгувати худобу…

— Паствою прудкою правила дівичка, та покірно йшли за нею цапик і теличка, — напівголосно прокоментував Ансельм. — У пастушки, мов вогонь, на лиці рум’янець… Тут назустріч їй школяр…

— О Святий Бенедикт! — заблагав я. — Ну що мені з вами робити, брати?

А що було робити? Напевно, і сам Святий Бенедикт розгубився б…

— Благословіть трапезу, отче Гільйоме, — наче нічого й не сталося запропонував Аносельм, і я, зітхнувши втретє, так і зробив.

У славному місті Тулузі ми опинилися навіть швидше, ніж я припускав. Сказати по правді, дороги Королівства Французького не налаштовують на швидку подорож. Вони взагалі не налаштовують на подорож — якщо, звісно, ви не сеньйор, котрий може собі дозволити портшез і сотню латників конвою, або не скромний чернець, котрий знає, що таке «клюнійська стежина».

Земля французька з давніх-давен багата на монастирі, але після того, як два століття тому брати із Клюні почали засновувати обитель за обителлю, напевне, важко знайти ділянку, окрім диких пустищ Бретані, де один монастир стоїть від іншого далі, ніж на денний перехід. Після цього смиренним братам не потрібні більше биті шляхи. «Клюнійська стежина» охоплює практично все Королівство Французьке, й бенедиктинці, клюнійці, так само як і брати інших орденів, отримали змогу подорожувати з усіма зручностями, причому з гарантованим нічлігом, вечерею і, якщо потрібно, дотриманням таємниці. «Клюнійською стежиною» легко обійти великі міста або замки, де на подорожніх чигають небажані знайомства. Більш того! Наші статути, включно із статутом Святого Бенедикта, не рекомендують братам їздити верхи. їм належить іти пішими, як то робили Апостоли, що ми й робимо, але… Але майже завжди, коли виходиш зранку з воріт монастиря, зустрічаєш віз, який їде в потрібному напрямку, хазяїн якого ніколи не відмовиться підвезти мандрівних братів. Хтось охрестив цей спосіб подорожі «стій-віз». Назва, незважаючи на страшенний вульгаризм, швидко прижилася.

Так, пішки, а частіше «стій-возом», ми швидко й без проблем дісталися до Осера, потім до Везеле, Лa Шаріте й Совіньї. До Клюні заходити не стали — місце надто велелюдне, а мені не хотілося викликати зайвих розмов. Від Совіньї шлях вів до обителі в Муасаку, але мене весь час тягло звернути ліворуч. Там, усього за кілька переходів, починалася Овернь, моя Овернь, де знайома кожна стежинка, де небо здається блакитнішим, а вода з гірських струмочків — солодкою, немов мед.

Але я стримався. У замку Ту давно господарює мій молодший брат, з яким ми ніколи не мирилися, та й що робити під рідним дахом?

Я не був там надто довго, й стіни родинного замку видадуться мені склепінням усипальні. Мене забули — і шкода, що я нічого не забув…

І от Тулуза, звідки кийком кинути до Пам’є. Але перш ніж їхати до передгір’їв Піренеїв, слід було дещо з’ясувати в столиці графства. Хтозна, чи не звідси тягнеться павутиння, в якому заплуталися мирні мешканці Артигата?

Щоб братові Петру життя не здалося надто легким, я змусив його після трапези прочитати вдячну молитву, причому вголос і виразно.

Помітивши помилку — прямо скажемо, не суттєву, — я звелів прочитати молитву ще тричі, а потім — так само вголос — провідміняти слово, що ніяк не давалося йому. Трохи задовольнивши своє почуття справедливості, я вирішив зайнятися братом Ансельмом, щоб той не навчав наївного нормандця того, чого не треба, але нахабний парубійко випередив мене, поцікавившись нашими подальшими планами.

— Брате мій! — відповів я, розмірковуючи, чим би спантеличити зайве життєрадісного Ансельма. — План ваш полягає в тому, щоби смиренно — чуєте! — смиренно виконувати накази отців ваших духовних.

— Істинно так, отче Гільйоме, — хлопець лицемірно зітхнув. — І нехай буде вихованець, немов труп, у руках вихователя…[18]

Мене пересмикнуло.

— Брате Ансельме, де ви почули таку мерзоту?

На його обличчі з’явилася крива усмішка:

— У Римі, отче Гільйоме. Від одного іспанського кардинала. Він був дуже незадоволений браком шанобливості до отців духовних… До речі, графа немає в Тулузі.

Напевно, вигляд я мав досить ошелешений, оскільки негідник Ансельм знов усміхнувся, цього разу своєю звичайною усмішкою, й пояснив:

— Я почув це біля воріт, поки ми чекали, коли відчинять. Один вартовий сказав іншому… Граф два дні як виїхав на полювання, його чекають не скоро.

У хлопця виявився гострий слух і до того ж уміння вчасно вставити потрібне слово. А взагалі-то міг сказати й одразу, розумник!

— Справді немає, — підтримав Ансельма нормандець. — Я на ринку довідатися… довідався. Мені це сказала… торговець худобою…

— Сказав торговець худобою, — виправив я, вдавши, що нічого не помітив. — Отже, Його Світлості немає в місті.

— Ви підете до архієпископа? — стиха поцікавився Ансельм.

Отець Сугерій, людина завбачлива, спорядив мене листом не лише до графа, але й до Його Преосвященства, але я несамохіть задумався.

— Архієпископ Рене — не та людина, до якої варто…

— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку. — Я, здається, вже просив вас не висловлювати подібні судження про князів Церкви…

— Гріх мій, отче Гільйоме… Ви, звісно ж, маєте рацію. Монсеньйор Рене — пастир, відомий усьому світові своєю непідкупністю, небажанням наближати своїх родичів до керування єпархією й, головне, любов’ю до ближнього свого.

— Ну от і добре! — здивувався П’єр, вловивши якусь невідповідність у словах і тоні, яким вони були вимовлені. — Бо я чув, що він із цими… отроковицями…

Я насилу стримався, щоб не схопити їх обох за вуха. Втім, мені самому випадало чути про монсеньйора Рене й дещо гірше.

— Непідкупність Його Преосвященства, — обережно почав я, — на жаль, мало чим відрізняється від непідкупності інших, досить гідних ієреїв. Його родичі… На жаль, і це зустрічається часто…

— А! — з розумінням кивнув П’єр. — Ця, як її? Содомія!

Ансельм кліпнув і, не стримавшись, звалився на траву, задихаючись від реготу.

П’єр, не зрозумівши, що сталося, витріщив очі на італійця, який корчився в конвульсіях, а потім здивовано повернувся до мене.

— Не содомія, а симонія, брате Петре, — пояснив я якомога спокійніше. — Від імені Симона Мага, котрий намагався купити в Апостолів Духа Святого. А содомія — від назви міста…

— Ну, отож-бо… — розгубився нормандець. — Я думати… думав, що вони в Содомі цим і займалися…

— Не треба! — вичавив із себе Ансельм, марно намагаючись підвестися. — Помру!

Новий напад сміху перекинув його на траву.

— А чим вони в Содомі займалися? — почав був П’єр, але мені довелося зупинити його законну цікавість, щоб не погубити достойного брата Ансельма остаточно. Відсміявшись, той, нарешті, знову набув вертикального положення й довго витирав сльози.

— Отже, про Його Преосвященство, — продовжив я. — На жаль, його… кгм… любов до ближнього справді добре відома. Більш того, відомо й інше…

— Що він таємний катар, — уже без будь-якого сміху зауважив Ансельм.

П’єр широко роззявив рота, потім насупив брови й присунув ближче свою «ґирлиґу», яка перед тим мирно лежала осторонь. Я похитав головою:

— Скажемо обережніше — він не надто дбає про боротьбу із цією богопротивною єрессю. Але церковна субординація вимагає, щоб ми відрекомендувалися монсеньйорові Рене. Крім того, у нас в Тулузі є й інші справи. Треба отримати гроші в ломбардця й з’ясувати, де зараз заарештовані. Вони давно вже мають бути тут.

— Задля цього нема чого ходити до архієпископа, — заперечив Ансельм. — Гроші отримати треба, а решту я можу дізнатися сам.

— Точно, — підтримав його П’єр. — Я теж сходити… сходжу на ринок і порозпитувати…

— У торговця худобою, — кивнув італієць.

Брат Петро знову зніяковів і взявся зосереджено пригладжувати свою відрослу за останні тижні рудувату чуприну.

— Отже, йдемо до архієпископа, — підсумував я. — Отець Сугерій просить його в листі ознайомити нас із обстановкою в графстві.

Округ Пам’є донедавна вважався спокійним, там навіть катари ніяк себе не виявили.

— То чого до архієпископа йти? — здивувався щиросердний П’єр. — Треба в цих катарів і запитати!

Я поглянув на брата Петра, після чого той зашарівся, потім почав бліднути. Уже збираючись висловитися, я раптом піймав себе на думці, що нормандець у чомусь має рацію.

— Я б не відмовився, брате Петре. Але навряд чи їхні вожді захочуть зі мною зустрітися.

Нормандець при цих словах полегшено зітхнув, і його фізіономія поступово набула природного кольору.

— Ну, а ми їх попросити! — бадьоро заявив він і погладив свою «ґирлиґу».

…Цей невибагливий виріб уже послужив нам непогано. Дорогою від Везеле до Лa Шаріте до воза, на якому ми їхали, підійшли четверо похмурих з вигляду голодранців, котрі вичікували свого часу в дорожній канаві. Хазяїн воза вже збирався втікати в ліс, рятуючи своє тлінне тіло, але брат Петро дістав «ґирлиґу» і кілька разів покрутив нею над головою. Цього вистачило — здійнявся вітер, який миттю здув непроханих гостей з дороги…

— Отче Гільйоме, ви справді хочете поговорити з керівництвом катарів? — стиха поцікавився Ансельм. Запитував він настільки серйозним тоном, що я мимохіть затримався з відповіддю, намагаючись правильно дібрати слова.

— Напевне, так. Я переконаний, що катари — не розбійники й не вбивці. Вони не схочуть, щоб в окрузі Пам’є й у всій Окситанії запалали вогнища. Але навряд чи вони виявлять бажання говорити з посланцем кардинала Орсіні…

II

Архієпископський палац розмістився на головній площі Тулузи, яка буквально кипіла різноманітною публікою. Монсеньйор Рене ще не приймав, і двері його оселі виявилися замкненими. Досить швидко я з’ясував, що охочих потрапити туди чимало, й мені доведеться чекати своєї черги до вечора, якщо не до завтрашнього ранку. Звісно, зі мною був пергаментний сувій, який відчиняв будь-які двері, але я не поспішав показувати документ, вручений Його Високопреосвященством. Щоб брати Петро й Ансельм не нудилися, я відіслав їх прогулятися, порадивши зайти до знаменитого собору Святого Константа, відомого своїми чудовими мармуровими статуями. П’єр охоче погодився, але рушив чомусь у бік ринку.

Куди пішов брат Ансельм, я так і не зумів помітити — хлопець миттю розчинився в галасливій юрбі.

Час плинув повільно. Я тримався ближче до входу в палац, прислухаючись до співучої окситанської мови. Іноді так можна дізнатися чимало цікавого, але цього разу мені не пощастило. Ті, хто очікував прийому в монсеньйора Рене, перемовлялися про різні дрібні оборудки, а також про те, скільки доведеться заплатити секретареві за зустріч із Його Преосвященством. Як я зрозумів, останнім часом ціни зросли. Слухати таке неприємно, але щодо цього секретар архієпископа чинить цілком у дусі традиції, й добре якщо бере лише за прийом, а не за щось суттєвіше. Словом, я почав нудитися й жалкувати, що відіслав хлопців. Саме час перевірити, як вони засвоїли черговий розділ «Світильника»…

Несподівано натовп зашумів. Удалині почувся різкий звук мисливського рогу. Застукотіли копита, люди розступалися врізнобіч, звільняючи прохід. Над юрбою промайнуло пір’я — кілька вершників клуса мчали до палацових сходів. Мене відтіснили вбік, я зміг помітити лише кольорові шапки й засмаглі бородаті обличчя.

Натовпом прошелестіло здивоване зітхання, відтак посипалися гучні фрази «ланг д’ок». Уже за хвилину я зрозумів, що вершники в шапках — ловчі графа Тулузького, які привезли від Його Світлості подарунок Його Преосвященству. Ще за хвилину я дізнався й про причину загальної цікавості. Подарунок виявився незвичайним — здоровенний вовк, якого мисливці піймали живцем і тепер тягли на ланцюгах перед світлі очі монсеньйора Рене. В останні тижні, попри те, що стояло літо, околишні вовки неабияк знахабніли, й мисливський успіх графа викликав загальний ентузіазм.

Оскільки інших розваг не передбачалося, я, зваблений гріховною цікавістю, взявся просуватися ближче, щоб поглянути на трофей. У нашій Оверні повно сірих розбійників, і мій батько не раз брав мене на полювання.

Одну вовчу шкіру — величезну, незвичайного чорного кольору — я прихопив із собою до Палестини, а потім подарував атабеку Імадеддіну, чим викликав у нього справжній захват. Атабек — затятий мисливець, але чорні вовки водяться лише в Оверні.

Продиратися крізь натовп довелося довго, та нарешті я опинився в другому ряду й обережно зазирнув через плече здорованя, котрий щось голосно говорив своєму сусідові. Здається, він нарікав на тих самих вовків, які минулої зими тягали його овець.

Спочатку я помітив вершників. Їх було четверо, вони красувалися на своїх міцних жеребцях, перемовлячись із юрбою. Ловчі розмістилися квадратом, до центру якого вели тонкі залізні ланцюги. Вочевидь там і був бранець. Я витягнув шию, звівся навшпиньки — і відсахнувся.

Це був не вовк. Те, що стояло рачки в залізному нашийнику, до якого тяглися ланцюги, мало страшний, моторошний вигляд — але ця істота ніколи не була звіром.

Сплутане волосся, розірвана ударами бича шкіра, божевільний погляд засклянілих очей, піна на покусаних губах… Людина!

Точніше, ця істота колись була людиною.

Тепер «це», чому я не міг дібрати ім’я, стояло рачки й тихо вило, похитуючи головою.

Я помітив на очах у нещасного сльози, але не сльози болю чи образи — так міг плакати лише безумець…

Я перехрестився, провів долонею по обличчю й знову глянув. Ні, не привиділося. «Це» стояло зовсім близько, і я помітив на його шиї майже схований довгим заплутаним волоссям натільний хрест.

Натовп навколо гомонів, мене кілька разів добряче пхнули охочі протиснутися ближче, але я не реагував, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хтось божевільний — або я, або всі навколишні. Я бачу нещасного в нашийнику, вони…

— Перепрошую, добрий чоловіче, — до мене нарешті повернулася можливість говорити, тож я торкнув за плече здорованя, котрий стояв переді мною.

— Чого тобі? — буркнув він досить неприязно, обернувся — й тут помітив мою рясу. — Вибачте, отче…

— У вас часто зустрічаються такі… звірі?..

— Га? — парубок мить роздумував. — А чого! Вони того… І зустрічаються. От нещодавно…

Він повернувся до вершників і раптом завмер. Я почув здавлене: «А-а-а-а…»

— Що сталося? — почав я, але здоровань тицьнув рукою вперед і видихнув:

— Кров Христова! Перевертень!

Я здригнувся, але відразу ж відчув щось схоже на полегкість. Я не збожеволів. У будь-якому разі, не я один. Я прибрав руку із плеча здорованя, збираючись знову перехреститися, як раптом той відсахнувся, мало не збивши мене з ніг:

— Вовк! Знову вовк! Святий отче, захистіть!

Я поклав руку йому на плече, сподіваючись заспокоїти, але здоровань уже репетував:

— Знову перевертень! Кров Христова! Перевертень!

Й отут я почав щось розуміти. Я бачу людину, решта — вовка. Але щойно я торкаюся когось…

Про всяк випадок я відсунувся далі, залишивши очманілого здорованя пояснювати щось сусідам, які нічого не розуміли. Перевертень? Звісно, доводилося чути про таке — подібні казочки вам розкажуть у будь-якому селі, але побачити на власні очі! Та відразу ж я згадав — хрестик! Навіть отець Петро Ломбардський ніколи не повірить у перевертня із хрестом на грудях!

Я безпорадно роззирнувся, проклинаючи себе за те, що відпустив П’єра й особливо Ансельма. Незворушність цього хлопчини була б зараз дуже доречною. Юрба далі галасувала, і я зрозумів, що мене просто не почують. Та й що я зможу зробити? Підходити до кожного, пояснювати, класти руку на плече?

Майнула думка негайно йти до архієпископа. Я вже почав продиратися крізь натовп, намацуючи під рясою сувій, який відчиняє всі двері, але вчасно зупинився. «Вовка» надіслали в подарунок — у подарунок монсеньйорові Рене. І надіслав Його Світлість — влада світська владі духовній…

Я знову роззирнувся, сподіваючись, що хтось із моїх хлопців уже повертається, й отут погляд зачепився за знайомий білий колір. Біла риза! Я зробив крок уперед і зрозумів: це не Ансельм, не П’єр — незнайомий чернець, уже літній, з великим хрестом на грудях. Подумавши кілька митей, я зважився й поквапився до нього.

— Вітаю тебе, брате!

Він теж помітив мене. У ченця виявилася типова окситанська вимова й характерне для жителів півдня «ти» — так вони звертаються навіть до єпископів.

— Радий вас бачити, — я забарився, добираючи слова говіркою «ланг д’ок». — Я — брат Гільйом із Сен-Дені.

— Брат Джауфре… Щось сталося?

— Мені… — на мить я знову відчув невпевненість. — Мені потрібна ваша допомога. Ви тутешній, брате Джауфре?

— Так, — у голосі окситанця звучав подив. — Я з монастиря Святого Хреста.

Я кивнув — обитель Святого Хреста була в самому місті.

— Вибачте, брате Джауфре, ви… Вас тут знають?

Він усміхнувся:

— Я лише смиренний раб Божий, як і всі ми… Та, сподіваюся, декому відомий. Я пріор нашої обителі.

Я ковзнув поглядом по хресту й вилаяв себе за нездогадливість.

— Вибачте, отче… Напевно, тільки ви можете мені допомогти. Прошу вас, ходімо…

Окситанець кивнув, і, нічого не запитуючи, рушив слідом за мною до архієпископських дверей. Перед нами розступалися, деякі схиляли голови, і я зрозумів, що пріора Джауфре тут справді знають.

Знайомого здорованя на місці вже не було — напевне, вигляд «перевертня» подіяв на нього надто сильно. Нас пропустили в перший ряд. Я швидко глянув уперед — ні, мені не привиділося. Нещасний був на місці, але вже не стояв, а лежав на бруківці. Натільний хрестик валявся в куряві, ледь прикритий розпущеним волоссям. По побитому тілу пробігав дрож, у тихому витті чулися якісь незрозумілі, дивні слова.

— Ви… Отче, ви бачите цього вовка?

Напевно, моє запитання прозвучало незвичайно, оскільки брат Джауфре кілька разів уважно поглянув на графову мисливську здобич, перш ніж ствердно кивнути.

— А тепер… Нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Я легко торкнувся його плеча. Почулося здавлене зітхання, рука окситанця сіпнулася до чола, очі блиснули.

— Ви бачите? Ви бачите, отче?

— О Господи… Фірмен Морі!

Я прибрав руку, й перст брата Джеуфре застиг біля грудей. Тонкі губи стиснулися й побілішали.

— Вовк… Брате Гільйоме, що це означає?

Я знову торкнувся його плеча.

— Я побачив… Якщо я торкнуся до вас, ви теж можете побачити… Фірмен Морі — хто це?

Окситанець хвилину помовчав, потім рука знову піднялася в хресному знаменні. Нарешті, губи здригнулися:

— Фірмен Морі, син міського старшини… Він давно у сварці з Його Преосвященством. Той звинуватив його в єресі, а Фірмен заявив, що монсеньйор вимагав від нього хабаря, щоб зам’яти справу. Тиждень тому цей юнак зник, його дотепер шукають…

— Знайшли, — я відпустив його плече, й брат Джауфре повільно заплющив очі.

— Дякую вам, брате Гільйоме… Кажуть, у будь-якому місті завжди знайдеться кілька праведників. Але в Тулузі їх, схоже, не залишилося, й хвала Господу, що ви залишили стіни Сен-Дені.

— Але що робити? — поквапив я. — Зараз цього нещасного відведуть до звіринця.

— Не відведуть, — очі окситанця були знову розплющені, в погляді блиснула сила й упевненість. Рука неквапливо зняла з шиї наперсний хрест.

— Брате Гільйоме, будьте поруч…

Я кивнув, намагаючись здогадатися, що він замислив. Брат Джауфре затримався на мить, потім зробив крок уперед, піднімаючи хреста.

— Діти мої!

Голос пролунав несподівано гучно, й на мить настала мертва тиша. Окситанець обвів поглядом натовп і впевнено продовжив:

— Діти мої! Я — смиренний брат Джауфре з обителі Святого Хреста За Стінами. Ви впізнаєте мене?

Юрба зашуміла, люди здивовано перезиралися.

— Отець пріор! Отець пріор! Пріор зі Святого Хреста!

Окситанець вдоволено усміхнувся, але відразу ж обличчя його знову стало суворим.

— Діти мої! Слухайте мене й робіть, як я велю! Покладіть руки на плечі один одному або візьміться за руки…

Я почав розуміти. Тулузці, нічого не розуміючи, стали здивовано переглядатися, почулися смішки, але авторитет пріора з обителі Святого Хреста був великий — люди підкорилися. За хвилину юрба стала схожа на танцюристів, готових розпочати весняний хоровод.

Напевно, це спало на думку не лише мені.

— Отче пріоре! — вигукнув хтось. — Музик кликати?

— Музик! — почувся регіт. — Затанцюємо вовчий танець!

— Не поспішайте! — брат Джауфре змахнув хрестом. — Не час для танців! Діти мої, погляньте на того, кого ви вважаєте звіром!

Окситанець взяв за руку городянина, який стояв поруч із ним, а я, остаточно зрозумівши, що він задумав, торкнувся його плеча.

Тепер залишалося дізнатися, чи не помилився я і чи не помилився він. Якусь мить стояла мертва тиша, й раптом почувся здавлений жіночий крик. Ще мить — і загальний крик покрив усе навколо:

— Перевертень! Перевертень! Святий Альбін, порятуй нас! Перевертень!

Хтось кинувся назад, упав, над ним гойднулася юрба.

— Стійте! — Брат Джауфре знову підняв угору хреста, й люди миттю стихли. — Звершилася недобра справа! Ви впізнаєте Фірмена Морі, сина високоповажного Барнабе Морі?

— Так! Так! — луною відгукнулися люди. — Фірмен Морі! Проклятий перевертень! Перевертень!

— У нього на шиї хрест! — вигукнув окситанець, і голоси здивовано стихли. Ловчі, які досі без розуміння дивилися на юрбу, злізли з коней і, зметикувавши, в чому річ, теж узялися за руки. За мить один із них, наймолодший, закрив очі руками й із криком упав на бруківку.

— Ми відведемо нещасного до монастиря, — вів далі брат Джауфре. — Наші брати зможуть йому допомогти й провести екзорцизм, щоб повернути йому людську подобу. А потім ми покараємо винних!

— От вони! От вони! Чаклуни!

Навколо переляканих ловчих зімкнулася жива стіна, але різкий крик ченця зупинив самосуд.

— Не карайте слуг! Вони не відали, що діяли! Робіть так, як я велю. Нехай вони самі відведуть нещасного в обитель!

Юрба підкорилася. Мисливці, злякано переглядаючись, узялися за ланцюги. Старший — літній ловчий у багатому каптані, зняв шапку:

— Святий отче! Добрі люди! Не обвинувачуйте нас, бо цей перевертень не тільки з вигляду вовк, але й поводився по-вовчому. На наших очах вчепився він у горло коня й розірвав руку молодому Альбертові, пажу Його Світлості…

— Звершилася недобра справа! — повторив брат Джауфре. — Свята Церква покарає винних і допоможе тим, хто постраждав!

— Слава отцю Джауфре! — вигукнув хтось. — Диво! Він сотворив диво! У монастир! У монастир!

— Діти мої! — але окситанця вже ніхто не чув, юрба валила з площі, оточивши ловчих, що тягли на ланцюгах нещасного «вовка».

Брат Джауфре повернувся до мене:

— Вибачте цих людей, брате! Щойно ми прийдемо до монастиря, я привселюдно оголошу, хто врятував бідолаху. Ви справді сотворили диво!

Я хотів відповісти, але в скронях шуміло, й усе навколо почало здаватися чимось нереальним, що відбувається не зі мною. Я не творив дива, це неправда!

— Отче! — нарешті вимовив я. — В ім’я Святого Бенедикта, нікому не кажіть про мене! Нехай слава дістанеться Святій Церкві й вашій обителі.

— Але чому? — брови окситанця здивовано злетіли вгору. — Ваш подвиг прославить Сен-Дені…

— Ні! — свідомість уже працювала, і я знав, що треба робити. — Ніхто не повинен знати, що мене бачили в Тулузі, брате Джауфре. Ніхто! Мовчіть про мене в ім’я слави нашого ордену та… — я перевів подих, — безпеки Королівства Французького!

Очі окситанця потемнішали, він на мить задумався.

— Нехай буде так, брате мій. Та знайте — наша обитель і я, грішний, завжди готові допомогти.

Я хотів подякувати, але окситанець уже змішався з натовпом, що залишав площу. Я витер із чола холодний піт. Треба заспокоїтися. Ще нічого не скінчилося, все тільки починається…

— Отче Гільйоме! — П’єр поспішав до мене крізь поріділу юрбу, стискаючи в одній руці «ґирлиґу», а в другій — надкушений калач. — Отче Гільйоме, що тут відбуватися?

— Відбувається, — звично виправив я. — Нічого не відбувається, брате Петре. Вовка привезли, от люди й зібралися.

— А-А-а! — задумався хлопець. — А кричали: перевертень!

— Перевертнів не буває, — зітхнув я. — А де брат Ансельм?

— Отут! — італієць з’явився, немов з-під землі, теж з калачем у руці.

— Мир вам, брати! — час було перехоплювати ініціативу. — А з чим це у вас калачі? Чи не з м’ясом?

— Е-е-е-е, — в один голос потягли молодики. Я багатозначно кахикнув і, взявши їх під лікті, відвів убік. Тут люду було менше й нам ніхто не міг завадити. Поки ми йшли, калачі якимось чином зникли, залишивши мене без того, що в Кодексі Юстиніана називається «корпусом доказів».

— Ну, брате Петре, — почав я, вдавши, що нічого не помітив, — чи бачили ви скульптури в храмі Святого Константа? Чи сподобалися вони вам?

— Кгм… — нормандець, поквапом проковтнувши залишки «корпусу доказів», швидко витер рукавом ряси масні губи. — Скульптури… Вони сподобалися… Вони красиві!

— Гаразд, — кивнув я, розмірковуючи, скільки «Вірую» та «Радій» доведеться прочитати парубкові перед сном.

— Тільки я їх не бачив! — зарепетував П’єр. — Я не бути… не був у соборі! Я був на…

Слово «ринок» ніяк не пригадувалося, й нормандець, нарешті, видихнув:

— Торговище!

— «І ввійшовши до храму, почав виганяти тих, хто продавав у ньому й купував, — безсторонньо прокоментував Ансельм, — говорячи їм: написано: «Дім Мій є дім молитви…»[19]

— Брате Ансельме, — застережливо зауважив я. — Я вас попереджав: не судіть! Бо ж і у вас можу запитати, чи сподобалися вам статуї в храмі Святого Константа?

Обличчям італійця промайнула зневажлива посмішка:

— По-моєму, скульптор працював винятково зубилом. Богоматір ліворуч від вівтаря ще нічого, а от Святого Петра він ліпив, схоже, зі свого сусіда-різника. Я вже не кажу про Святого Луку в ніші праворуч…

Я зітхнув. Брат Ансельм невиправний, але в соборі таки побував.

— Гаразд, брати, — підсумував я. — Нехай воздається вам за гріхи ваші вільні й невільні, причому найближчим же часом. Що чули?

— Ну, цеє… — П’єр вочевидь остаточно заспокоївся. — Подейкують, у Пам’є погань це… гуляти. Розгулятися…

— Дуже глибоке спостереження, — погодився я. — А що ще?

— Ну, ловлять цього… жинглера.

— Жонглера, брате Петре, — виправив Ансельм. — Якогось Тіно Міланця, котрий обікрав ризницю в сусідньому селі. Тільки не ловлять, а вже впіймали. Шукають його дочку Анжелу…

— Знаю я цих жонглерів, — П’єр махнув ручиськом. — Перші злодії! От до нашого села прийшов якось один…

— Помовч! — перебив балакучого нормандця Ансельм, і той слухняно замовк, не доказавши своєї повчальної історії.

Я вже давно помітив, що італієць упевнено взяв командний тон у розмовах із П’єром.

Але ж добросердний житель півночі старший за нього років на десять! Та в братові Петрі дотепер живий селянин, котрий звик безмовно терпіти образи від панів. А от брат Ансельм…

— Отче Гільйоме! — почав він, швидко озирнувшись, немов побоюючись невідомого вивідача. — Заарештованих з Пам’є до Тулузи не привозили. За чутками, черниці з Мілана все ще гостюють у єпископа, а Жанна де Гарр…

— Перша? — уточнив я.

— Так. Вона повернулася до Артигата.

— От-так-та-а-ак…

Те, що відбувалося, починало подобатися все менше й менше. У Пам’є й не думають підкорятися розпорядженням папського легата. А в самій Тулузі Його Світлість посилає монсеньйорові Рене дивні подарунки…

— Ідемо до Пам’є, — вирішив я. — До Тулузи повернемося потім, тоді й поговоримо із графом та Його Преосвященством. Буде про що…

— Гроші в ломбардця, — нагадав Ансельм, але я похитав головою:

— Ні. Забираємося звідси зараз. І тримаємо язики на припоні.

Ансельм поглянув мені в очі й кивнув. Ми зрозуміли один одного — у ломбардця на трьох братів із Сен-Дені можуть уже чекати. Напевне можуть. Повинні.

— Як же так, отче Гільйоме? — здивувався щиросердний П’єр. — Без грошей?

— Будемо постувати, — посміхнувся я. — Калача вам має вистачити, брате Петре, щонайменше на тиждень. А відтак перейдете на ріпу. Вона в цих краях, кажуть, ду-уже смачна!

— Треба дістати чашу для милостині, — діловито зауважив Ансельм. — Брате Петре, ви вмієте співати «Воскреслого Лазаря»?[20]

Нормандець остаточно знітився. Я взяв дорожню торбу й кивнув у бік вулиці, що вела до міських воріт. Уже виходячи з площі, ми почули гучний голос глашатая. Жителів славного міста Тулузи сповіщали про те, що владою духовною та світською розшукується Анжела Міланка, дочка жонглера Тіно Міланця, котра обікрала церкву Святого Фоми. За впіймання зазначеної Анжели була обіцяна нагорода в десять повновагих солідів з необрізаними краями, а також повне прощення гріхів…

III

Від Тулузи дорога вела на південь, уздовж берегів красуні Гаронни до Бичачої Переправи, що була поруч із тим місцем, де в Гаронну впадає Леза. Далі починалися невисокі гори, за якими й сховалося містечко Пам’є. Заблукати важко, та дороги, й без того розбиті, ставали все гіршими, щоб біля підніжжя гір зникнути, перетворившись на стежки, якими насилу міг пробратися мул із поклажею. Звісно, навіть тут можна подорожувати «стій-возом», але я вирішив не ризикувати.

Зайвий день у дорозі — не біда. Гірше, якщо зупиниш не той віз. Напевно, бідолаха Фірмен Морі зник саме в цих місцях…

Про те, що сталося на площі, я не став розповідати. Робити це було не варто: брат Петро ще гляди злякається та пожалкує, що не купив запропонованого йому оберега з жаб’ячими лапками, а брат Ансельм, певна річ, зажадає пояснень. Із цим було сутужно.

Звісно, затьмарити розум жителів славного міста Тулузи можливо, але, виходить, чернець із Сен-Дені виявився недоступним для чарів?

Ні, дурниці! Адже не праведніший я за брата Джауфре! Й усе ж таки я побачив, а він — ні…

Залишалося уповати на те, що брати з обителі Святого Хреста розберуться в цій справі без мене, й думати про найближче майбутнє.

У Пам’є нам не зрадіють. Більш того, дехто зовсім не засмутиться, якщо троє братів-бенедиктинців так і не дістануться туди…

Біля переправи зібралося з півдюжини підвід, біля яких разляглися на траві селяни-возії. Дехто вже куняв, решта ліниво перемовлялися, лаючи поромника, котрий був відсутній уже більш як дві години. Схоже, у цих місцях нікуди не поспішали.

Чекати не хотілося, але й обурюватися не варто було. Я звелів розміститися осторонь і видав кожному з братів по житньому сухарю, порадивши запити водою з Гаронни.

Брат Петро, тяжко зітхнувши, взявся гризти сухаря, Ансельм посміхнувся й запхав його назад у торбу. Я застережливо кахикнув:

— Брате Ансельме, прошу вас, відкиньте гординю!

— Ви маєте на увазі сухар, отче Гільйо-оме? — поцікавився той.

— Саме так. Чернець, як відомо, зобов’язаний умертвляти свою грішну плоть…

Ансельм посміхнувся найнахабнішим чином, і я вирішив узятися до нього не жартома:

— Брате мій, витягніть із вашої торби працю Гонорія Августодунського.

— Ні! — хлопець зблід. — Отче Гільйоме, тільки не це!

— Коріться, брате мій!

Ансельм приречено зітхнув і підкорився.

Брат Петро, вирішивши, що його цього разу минула чаша ця, задоволено посміхнувся й хрумко розгриз сухаря, та я поквапився вивести його із приємної омани:

— Закінчуйте трапезу, брате Петре, та приєднуйтеся до нас… Отже, брате Ансельме, подивимося, як ви засвоїли четвертий розділ цієї славетної праці.

Ансельм зацьковано глянув на мене й зашурхотів сторінками. Я чекав.

— А тепер поясніть, у якій подобі янголи з’являються людям?

Почувся смішок П’єра, котрий явно недооцінив ситуацію. Я негайно повернувся:

— Ви бажаєте відповісти, брате Петре? Прошу вас.

Бідолаха застиг з роззявленим ротом, потім покірно зітхнув і почав:

— Вони… які янголами є… являються людям у людську подобу…

— У людській подобі, — м’яко виправив я. — А чому, брате Ансельме?

— Тому, що так написав цей недоумок Гонорій! — не витримав той. — Насправді…

— Не прагніть показати свою вченість, — зітхнув я, — позаяк сказано: «блаженні злиденні духом».

— І нічого не сказано! — Ансельм збуджено підхопився й махнув рукою. — І ви туди ж, отче Гільйоме! Ви ж чудово знаєте, що в Євангелії від Матвея це місце неправильно перекладено через те, що Святий Ієронім не спромігся як слід вивчити койне.[21] В оригіналі сказано: «блаженні добровільно злиденні». А в Ієроніма виходить, що блаженні недоумки!

— Справді-бо? — вразився брат Петро, мало знайомий із проблемами перекладу Святого Письма.

— Так-так, — піддав я вогню. — До речі, пізнання примножує скорботу… Та все ж таки, брате Ансельме, чому янголи являються людям у людській подобі? І, будь ласка, ближче до тексту.

— Оскільки — тілесна — людина — не може — бачити — духів, — то — вони — набувають — вигляду — повітряного — тіла, — яке — людина — може — бачити — й — чути, — відчеканив Ансельм.

Я зазирнув до книги — текст було відтворено дослівно.

— Отче Гільйоме! — італієць здійняв долоні до неба. — Помилуйте! Я розумію, що в Гонорія непогана латина, але поясніть, чому не можна було взяти з собою щось менш…

— Благочестиве? — безневинно поцікавився я. — Усе б вам Аристотеля читати, брате Ансельме! А тим часом, Гонорій Августодунский — людина, відома своїм праведним життям, і його книга нам, повірте, неодмінно стане в пригоді у важку годину.

Гримаса, яку не забув скорчити Ансельм, наочно показувала, наскільки він мені повірив.

— Якби ж вона хоча б легшою була, — буркнув він і, не витримавши, витяг з торби сухаря.

Сперечатися не випадало. «Світильник» — книга, невеличка за об’ємом, з дивної фантазії палітурника виявилася укладеною в дерев’яні стулки, обшиті товстою шкірою, які закривалися на мініатюрний замок.

— До того ж, — додав я, — книгу цю благословив особисто отець Сугерій, щоб вона допомагала нам у дорозі. А тому…

Я озирнувся — П’єр, вирішивши, що ми з Ансельмом вступили в довгу суперечку, блаженствував на сонечку, насунувши на ніс каптур ряси.

— А тому, брате Петре, повідай нам, скільки часу Адам і Єва перебували в раю?

— Га?! — бідолаха смикнувся, з-під каптура долинуло сумне зітхання.

Я терпляче чекав.

— Ад-дам і Єва… перебувати… перебували в раю… Вони… Сім годин!

— А чому?

П’єр застогнав:

— Т-тому, що раз… нараз… після…

— Тому, що нараз після того, як жінку було створено, вона зрадила…

Від несподіванки я здригнувся й обернувся. Невисокий хлопчина у довгій, не на зріст, бенедиктинській рясі примудрився непомітно підійти й тепер стояв поруч, співчутливо дивлячись на бідолаху П’єра.

— …У третю годину по своєму створенні чоловік дав імена тваринам, у шосту годину щойно створена жінка вкусила від забороненого плоду й запропонувала його чоловікові, котрий з’їв його з любові до неї, і невдовзі, о дев’ятій годині, Господь вигнав їх з раю… Мир вам, брати! У нашій монастирській школі ми теж учили латину за «Світильником». Я — брат Октавій з Неаполя.

— Мир вам, брате Октавію, — я поквапився підвестися. — Ми — смиренні брати із Сен-Дені. Я, грішний, що катує науками цих юнаків, — їхній наставник, брат Гільйом.

— Здрастуйте, отче Гільйоме. «Отець» — звичайна ввічливість, якою часто нехтують молоді брати, особливо з далеких монастирів. Я відчув щось на кшталт незаслуженої гордості.

— А це — гідні високовчені брати Петро й Ансельм.

Поки наш гість обмінювався люб’язностями з моїми підопічними, я мимоволі придивлявся до брата Октавія. Він був молодий — напевне, ще молодший за Ансельма, але накинутий на голову глибокий каптур не давав роздивитися обличчя. Хіба що відразу запам’ятовувалися очі — великі, темні й дуже виразні — типові для кастильця або італійця. Поли довгої ряси волочилися в куряві, ноги були босі, що мене трохи здивувало — більшість братів явно зневажає цю важливу для ченця деталь.

Тим часом брат Октавій повідомив, що прямує до Фуа. П’єр уже роззявив рота, щоб викласти мету нашої подорожі, але Ансельм вчасно штурхнув його ліктем і поквапом докинув, що нам, імовірно, по дорозі. «Імовірно» залишало можливість розпрощатися з несподіваним попутником просто біля переправи. Але я не став цього робити. Бенедиктинці — дружна родина. Залишати брата одного на пустельній дорозі негоже.

— Мій абат направив мене до монастиря Святого Євстафія, що неподалік від Фуа, — пояснив брат Октавій. — Наказано мені, грішному, залишити рідну обитель…

— І за що це тебе так? — відразу ж поспівчував добряга П’єр.

Брат Октавій зітхнув:

— Отець-абат розсудив, що я, грішний, не завжди дивлюся туди, куди належить… І на тих, на кого належить. Овва, мої браття! Тому й наказано йти мені всю дорогу босоніж, із насунутим каптуром, до того ж нічим не харчуючись окрім хліба, молока й овочів.

Нормандець гмикнув — цього разу з розумінням, але сказати нічого не встиг. Почулися збуджені голоси — поромник нарешті з’явився, тож усі, хто чекав на переправу, стали швидко збиратися.

— Ну що ж, — вирішив я. — Нехай буде так. Поквапмося, браття.

IV

Від переправи ми звернули праворуч і пішли вузькою курною дорогою вздовж берега невеличкої, але глибокої річки, яка трохи нижче за течією впадала в Гаронну. Річка звалася Ар’єж і, якщо вірити повідомленню брата Умберто, славилася своїми линами та окунями. Якось так вийшло, що П’єр разом із нашим новим супутником опинилися попереду, ми ж з Ансельмом ішли позаду. Я відразу ж помітив, що італієць став несподівано мовчазним і задумливим.

— Відкинь грішні думки, брате, — стиха порадив я. — Брат Октавій не схожий на споглядальника.

Хлопець кинув на мене дивний погляд і знову задумався.

— У нього ані торби, ані суми, — нарешті промовив він.

Це я теж помітив, але всяке буває. Може, суворий абат звелів грішному братові Октавію харчуватися лише доброхотними дарами?

— Я з ним поговорю, — вирішив Ансельм. — Тільки ви, отче Гільйоме, не втручайтеся.

Я зітхнув і з докором похитав головою:

— Брате Ансельме! Брате Ансельме! Ви настільки молодий, а вже настільки недовірливий! Але, чиніть, як собі знаєте… Поки ж не гаймо часу й поговорімо. Оскільки «Світильник» важко дається вам, поговорімо про «Ареопагітик». Грецькою, звісно ж.

Темні очі італійця задерикувато блиснули — Ансельм прийняв виклик.

Дорога, якою ми йшли, була абсолютно безлюдною. Як я зрозумів, місцеві жителі частіше добиралися до Пам’є уздовж берега Лези, яка текла трохи на захід майже паралельно до Ар’єжа, відділена від нього невисоким гірським хребтом. Але та дорога вела через кілька сіл, а заходити туди не хотілося. Наш візит до Пам’є мав стати сюрпризом, тому я навіть радів, що нам не трапляються подорожани, а ночувати доведеться просто неба. Головне — не заснути солодко, а прокинутися живим.

Коли почало сутеніти, ми піднялися трохи вище по схилу гори, яка підступала до самісінької дороги, й розклали багаття. Ансельм був, як і раніше, мовчазний, а П’єр і наш новий супутник продовжували розмову, розпочату в дорозі. Як з’ясувалося, йшлося про навчання латини.

— Нам легше, — пояснив брат Октавій. — Я розповідав братові Петру, що наша мова «сі»[22] дуже близька до латини й майбутньому священикові достатньо завчити десятків зо два слів для меси. Крім того, зовсім не обов’язково зубрити латину за «Світильником» або «Діяннями»…

Я кивнув.

— По-моєму, наш брат Ансельм думає так само. Він теж не бажає читати «Світильник», зате змушує брата Петра запам’ятовувати недостойні вірші.

Ансельм ніяк не зреагував на ці слова, П’єр зніяковів, а брат Октавій, схоже, був дуже здивований.

— Але це — звичайний спосіб, отче Гільйоме! Звісно, вірші мають бути достойними. Хоча б Овідій…

— Овідій гірше запам’ятовується, — байдуже кинув італієць. — Нинішня поезія заснована на римі, та й зміст її може зацікавити учня.

— Це про пастушку й школяра? — не витримав я. — Чи про гру в зернь?

Ансельм знизав плечима.

— Можна щось більш благочестиве. Про місто Рим, наприклад. Знаєте такий вірш, отче Гільйоме?

Я здогадався, що він має на увазі, але завадити не встиг. Ансельм підморгнув П'єрові й тихо почав:

— «Рим усіх і кожного грабує ганебно; пресвята курія — то ринок мерзенний! Там права сенаторів продають відкрито, там усього досягнеш, як гаман набитий…»

— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку, але він лише посміхнувся:

— «Лиш презент відкриє шлях усім твоїм проханням. Якщо хочеш діяти — дій подаруванням. У цьому твій наступ, в цьому — оборона. Гроші ж бо промовистіші і за Цицерона…»

— І ці дикі варварські рими, — не витримав я, — ви, брате Ансельме, наважуєтеся вимовляти вголос! Це ви називаєте поезією?

— Ні, це я називаю Римом! — відрубав італієць, і я зрозумів, що краще не заглиблюватися. Тому що далі в цьому відомому мені вірші йшлося про самого Його Святість.

— Чуй, брате Октавію, — П’єр несподівано прийшов мені на допомогу. — Ти краще розкажи, як там у вас у Неаполі? Суворо?

— Не «чуй», а «слухай», — втрутився я, радіючи, що суперечку про сучасну поезію закінчено. — А ще краще — «скажи».

— Ми теж кажемо «слухай», — заступився брат Октавій. — Порядки в нас суворі, брате Петре. Чув я, що в Королівстві Французькому так суворо тільки в славетному Клерво в отця Бернара.

— Справді? — зацікавився Ансельм. — Це в Неаполі? В обителі Святого Роха? Та бути такого не може!

— Істинно так, брате Ансельме, — зітхнув наш супутник.

— У отця Джеронімо? — італієць розвів руками. — Ну, здивували, брате Октавію! Чи отець Джеронімо вже не абат в обителі Святого Роха?

Октавій взявся розповідати про суворість цієї славної обителі, а я став уважно спостерігати за ним, а заразом і за Ансельмом. Бо якщо брат Октавій здивував його, то сам брат Ансельм здивував мене ще більше. Хоча б тим, що вперше за все наше знайомство заговорив «ланго сі». Невдовзі й наш супутник перейшов на цю гарну мову і я почав втрачати нитку їхньої жвавої розмови. Втім, вона мене вже не надто цікавила. З’явилося дещо, що відразу ж зробило нюанси життя братів-бенедиктинців у далекому Неаполі не такими суттєвими.

…Уночі, коли біля згаслого багаття почулося молодецьке хропіння брата Петра, я тихо встав і підійшов до Ансельма. Той теж не спав і відразу ж підхопився.

Я кинув швидкий погляд на брата Октавія, котрий мирно спочивав, увіткнувшись головою в могутнє плече нормандця, й поманив Ансельма вбік. Ми відійшли на край галявини.

— Що не дає вам заснути, люб’язний брате? — поцікавився я. — Чи не ваші філологічні штудії?

Ансельм гмикнув:

— Не треба бути філологом, щоб зрозуміти: брат Октавій говорить як житель півночі. Неаполі «ланго сі» геть інша.

— І там немає ніякої обителі Святого Роха, — посміхнувся я.

— Так само, як і суворого абата Джеронімо. І взагалі, отче Гільйоме, цей брат Октавій… По-моєму, він жодного дня не був бенедиктинцем.

— Вона, — стиха уточнив я.

Італієць завмер, а потім зігнувся, задихаючись від реготу. Упереміш із нападами сміху чулося щось, що нагадувало висловлювання, якось вжиті в моїй присутності Його Високопреосвященством кардиналом Орсіні.

Я похитав головою.

— Брате Ансельме! Брате Ансельме! З кого ви смієтеся?

— З трьох капловухих із Сен-Дені! Ну, це ж треба!

— Ну, не такі ми вже й капловухі… До речі, гідний брат Октавій говорить як житель півночі? У Мілані говорять так само?

— У Мілані? — Ансельм мить роздумував, а потім присвиснув:

— У Мілані? Тіно Міланець, жонглер! І його дочка!

— …яку розшукують по всьому графству Тулузькому. І що ми будемо робити, брате Ансельме? Як ми вчинимо із грішною рабою Божою Анжелою?

Ансельм знизав плечима. Схоже, це питання було йому малоприємне. Мені, зізнатися, теж.

— Вона злодійка, — нагадав я. — До того ж обікрала храм.

— Ото лихо! — пробурмотів італієць. — Подумаєш!

Я хотів був гідно висловитися з цього приводу, але згадав про подарунок, який Його Світлість надіслав монсеньйорові Рене. Так, ризниця сільського храму порівняно із цим — дрібниці.

— Ходімо, — вирішив я, — поговоримо.

Наш супутник спав чутливо. Щойно Ансельм легко торкнувся руки «побратима» з Неаполя, той, — точніше, та — миттю розплющила очі.

— Брате Октавію! — стиха покликав я, намагаючись не розбудити ГГєра. — Треба поговорити.

У темних очах на мить майнув переляк, але потім «брат Октавій» спокійно підвівся, насунув глибше каптур, пройшов за нами до краю галявини. Ансельм завбачливо тримався збоку, загороджуючи шлях до втечі. Втім, «побратим» і не збирався втікати. Ми присіли на траву, і я, озирнувшись на нормандця-хропуна, почав:

— Брате Октавію! Як то кажуть, троє становлять колегію. Ми із братом Ансельмом ніяк не могли дійти єдиної думки щодо одного важливого питання, а тому наважилися потурбувати вас. Питання суто теоретичне, можна сказати, догматичне. Ми розраховуємо на ті глибокі знання, які ви, мій брате, отримали в обителі Святого Роха під егідою гідного абата Джеронімо.

«Брат Октавій» незворушно кивнув.

— Уявімо собі цілковито неймовірну ситуацію. Троє братів мирно подорожують у своїх справах і раптом зустрічають на своєму шляху велику грішницю, котру розшукують можновладці… Ну, скажімо, якусь Анжелу, дочку жонглера Тіно Міланця. Як вчинити їм? Вони — не судді й не вартові, але не хочуть порушувати закон і переховувати злочинницю. З іншого боку, їм не буде приємно, якщо цю грішницю привселюдно бичуватимуть на головній площі Тулузи, а потім затаврують і відправлять у підземелля до кінця днів.

— Це складне питання, — мені здалося, що «брат Октавій» гірко посміхнувся. — Може, ці троє братів захочуть отримати викуп від грішниці? Гроші… або ще щось — що зазвичай потрібно чесним братам від грішниць.

Я мимохіть здригнувся — в її голосі була не іронія, а неприхована ненависть. Ми із братом Ансельмом перезирнулися.

— Ми говоримо зовсім про інших братів, — спокійно зауважив я. — Ці три брати просто потрапили в скрутне становище. І, брате наш у Христі Октавію, прошу вас, пам’ятайте, не судіть, то й не суджені будете.

— Тоді, може, і цим братам, перш ніж судити грішницю, варто довідатися, чи справді вона настільки грішна, — «брат Октавій» відвернувся, й ми почули легкий смішок. — Брате Ансельме, ви думаєте, що зможете заступити мені шлях до лісу?

— Ні… — повільно відповів італієць, і мене вразила серйозність його тону. — Напевне, ні. Я давав обітницю й не торкнуся до жінки.

Він підвівся й відійшов убік, знов опустився на траву, демонстративно відвернувшись.

Та, що називала себе «братом Октавієм», зітхнула й скинула з голови каптур. Я опустив очі долу — спрацювала багаторічна звичка.

— І ви теж настільки лицемірні, отче Гільйоме? — дівчина розсміялася. — Які ж бо ви святі та божі! Весь вечір обидва витріщалися на мене… А ще смієте в своїх проповідях згадувати слова Христа про лицемірів! Просите не судити, а самі повірили, що я злодійка.

— Вас, дочко моя, звинувачують влада світська й влада церковна, — я знизав плечима. — На жаль, іноді мусиш доводити не лише провину, але й безневинність.

Вона замислилася — всього на мить, потім різко труснула головою.

— Ці собаки схопили батька, — у голосі дівчини знову бриніла ненависть. — Уся Ломбардія знає, що Тіно-жонглер не візьме й сухаря чужого — навіть якщо голодуватиме не він, а я! Кому потрібне їхнє погане золото? Раніше нам забороняли виступати, а тепер ваші божі дудки…

Не договоривши, вона різко підвелася. Я не ворухнувся, думаючи, що ще кілька років тому, швидше за все, повірив би цій дівчині.

На жаль, життя навчило іншого.

— Розберімося, — запропонував я, збагнувши, що втікати вона не збирається. — Припустімо, ви не грабували ризницю…

— Припустімо? — її голос затремтів від обурення.

— Припустімо, — незворушно вів далі я. — Брате Ансельме, ви нещодавно штудіювали «Логіку» великого Аристотеля. Що вам підказує уява? З чого раптом влада графства Тулузького ополчилася проти жонглера Тіно іланця?

— Та щоб розправитися з нами й не дати іншим жонглерам виступати в Тулузі, — перервала мене Анжела.

Ансельм помовчав, потім, не обертаючись, знизав плечима:

— Навряд чи. Навіщо такі складності? У Ліможі єпископ просто пригрозив відлученням усім, хто ходить на вистави. Отже, річ не в цьому. Перше: відвернути увагу від справжніх злочинців. Друге й найбільш імовірне: вони винні в чомусь іншому.

— Ну, звісно! — дівчина зло засміялася. — Для вас, отче Ансельме, будь-який жонглер — злочинець!

«Отче Ансельме» у її виконанні пролунало незрівнянно. Італієць залишався незворушним.

— Отче Гільйоме, якщо згаданий Тіно і його дочка просто приїхали до Тулузи, щоб виступати на ринковій площі, чому згадана Анжела втікає не в Італію, а в графство Фуа?

«Згадана Анжела» — маленька помста за «отця Ансельма». Втім, парубок розмірковував цілком у дусі «Логіки» й навіть у повній відповідності до статуту ордену Святого Бенедикта, звертаючись не до дівчини, а до мене.

Й отут я помітив, що Анжела розгубилася.

— Але у Фуа дівицю Анжелу напевно вже чекають, — незворушно провадив далі Ансельм. — Отже, згадана Анжела йде не у Фуа, а в інше місце, щоб знайти там захист, звісно, не у влади, а в когось із сеньйорів. А єдине таке місце — округ Пам’є.

Спочатку я не дуже повірив — надто багато в міркуваннях італійця було натяжок. Але дівчина мовчала, і я раптом зрозумів, що Ансельм у чомусь має рацію.

— Іти самій по дорозі небезпечно, а тому згадана Анжела дістає рясу бенедиктинця й намагається пристати до трьох смиренних братів, щоб у їхній компанії дістатися до мети, — закінчив Ансельм. — Отче Гільйоме, як вам мої силогізми?

Я не відповів, нишком глянувши на «згадану Анжелу». Дівчина кілька хвилин мовчала, а потім зітхнула й знов опустилася на траву.

— Ти здогадливий, юне попеня! — тепер її голос дзвенів гіркотою. — Тільки ми з батьком — не злодії і не розбійники. Батька просили виконати одне доручення. Передати… Втім, це не важливо. Тільки в окрузі Пам’є можуть захистити мене й допомогти батькові. Я втекла, але біля Тулузи мене ледь не схопили.

Про щось таке я вже здогадувався. Хоч я й намагався, як і наказує статут, не розглядати її обличчя, та відразу ж помітив глибоку подряпину на щоці й добрячий синець під оком.

— Ці троє виродків думали, що легко впораються зі мною… Я втекла, але зрозуміла, що самій іти не можна. Я вкрала рясу…

Останню фразу було сказано з явним викликом, але ні я, ні Ансельм не зреагували.

— Так, я її вкрала, й це перша крадіжка в моєму житті. На дорогах зараз небезпечно, з’явилися якісь розбійники… Біля переправи я злякалася, побачивши вас, але вирішила підійти першою. Колись я вдавала ченця в одній жесті[23] — от і вирішила спробувати знову.

— Закінчимо нашу теоретичну суперечку, — я підвівся. — Брате Октавію, ніхто не завадить нам дістатися до Пам’є, й нехай послужить риза нам спільним захистом. Проте, брате Октавію, забороняю вам надалі спілкуватися з братом Петром, щоб не спокушати його без потреби.

Дівчина розсміялася:

— Це розуміти як комплімент, отче Гільйоме? Чи це ваш звичайний жарт?

— Звичайний жарт? — я розвів руками. — Брате Ансельме, хіба я коли-небудь жартую?

Ансельм не відповів, але до мене долинуло щось на кшталт іронічного кахикання.

— А ти, Ансельме… пробачте, отче Ансельме. — Анжела знову розсміялася, але сміх був сповнений злості. — Чому ти не хочеш поглянути на мене? Тобі страшно? Чи… гидко?

Її волосся, яке колись, напевно, спускалося нижче пліч, як зазвичай носять за річкою По, тепер було коротко й грубо обстрижене. Дивно, але це майже її не псувало.

Ансельм повільно повернувся й підвівся. Кілька митей вони дивилися одне одному в очі.

— Ви дуже гарна, донно, — стиха, але дуже серйозно промовив італієць. — Хто скаже інше, воістину буде брехуном перед лицем Господа та людей. Однак, у кожного своя обітниця. Ваш батько ніколи не крав. Я прийняв обітницю бенедиктинця й зобов’язаний її дотримуватися, інакше буду нічим не кращим за злодія. Прошу мене зрозуміти, дочко моя.

Так, хлопчик іноді вміє говорити переконливо. Анжела помовчала, потім опустила голову й тихо промовила: «Пробачте, отче…»

Ансельм кивнув і рушив до погаслого багаття, навіть не озирнувшись.

— Я його образила? — Анжела зітхнула. — Пробачте, отче Гільйоме, але я завжди вважала, що ченці — ненажери, розпусники, святенники…

— …І лицеміри, — докинув я. — А ченці вважають жонглерів злодіями, розбійниками і єретиками. Нехай буде пробачено нам усім… Час спати, брате Октавію.

… Я довго не міг заснути — можливо, заважало могутнє хропіння П’єра, котрий безтурботно бачив сьомий сон. Озирнувшись, я помітив, що Ансельм теж не спить.

— Брате Ансельме, — пошепки погукав я. — Що вас турбує? Ви вважаєте, що ми вчинили не так, як мали б?

— Ні, — трохи помовчавши, відповів він. — Мене турбують зовсім інші речі.

— Які?

— Сеньйор д’Еконсбеф і порожня дорога.

V

Вранці ми продовжили шлях, але вже в іншому порядку. Брат Ансельм прилаштувався до П’єра, щоб, як пояснив він, позайматися з ним латиною. Я здогадувався, що наївного нормандця навчатимуть чергової пісеньки, та заперечувати не став. Ми з «братом Октавієм» ішли позаду. Анжела кілька разів намагалася заговорити, та я відповідав коротко, й зрештою вона замовкла, вирішивши, напевне, що я все ж таки святенник і лицемір.

Мене ж непокоїло інше. Не треба читати «Логіку» Стагіріта[24], щоб зрозуміти: в Пам’є відбувається щось дуже серйозне, і ми — непрохані гості, яким ніхто не зрадіє. Ані єпископ, ані сеньйор, до якого віз послання жонглер Тіно Міланець, ані всі інші. Ансельм має рацію — треба остерігатися сеньйора д’Еконсбефа й порожніх доріг. А дорога справді була порожньою.

По полудні ми звернули в невисокий гірський ліс. Дорога перетворилася на широку стежку, повіяло прохолодою, й крики птахів раптом стали здаватися лиховісними.

На нашому шляху ми вже багато разів ішли лісовими стежками, й ліси були густіші та вищі, але саме тут мене охопило давнє, вже забуте відчуття небезпеки. Схоже, всі інші відчували щось подібне. Я анітрохи не здивувався, коли на привалі П’єр, котрий, здавалося, безнадійно поринув у вир відмінювання неправильних дієслів, раптом, похмуро озирнувшись, запропонував надягти кольчуги. Я хотів заперечити, та несподівано погодився.

… Кольчуги ми отримали особисто від отця Сугерія — нові й легкі, вони облягали тіло, немов рукавички. Мене так і підмивало розпитати, де їх узяв наш найдобріший абат.

Чутки про те, що в підземеллях Сен-Дені є справжній арсенал, уже не здавалися мені неймовірними. Ще б пак! Мати таких сусідів, як граф де Корбей…

Анжела незворушно спостерігала, як мирні брати перетворюються на слуг Церкви Войовничої. Втім, кольчуги — половина справи, а з решти в нас були тільки ціпки: менший і тонший — у брата Ансельма, та завбільшки як голобля «ґирлиґу» брата Петра. Для того, щоб відлякувати кількох розбійників — саме те, але для чогось серйознішого — недостатньо.

Й отут я спіймав себе на тому, що знов розмірковую, як воїн. Про що це я? Ми — ченці, ми мирні брати із Сен-Дені…

Ночувати в лісі не хотілося, й ми продовжували шлях, навіть коли почало сутеніти, сподіваючись вийти на відкритий простір.

Але ліс усе тягся, стаючи густішим і непролазнішим. Стежка звузилася, нею стало важко йти навіть удвох. Тому, побачивши невеличку галявину, я махнув рукою, звелівши зупинитися на ночівлю. Ансельм уже почав збирати хмиз, але П’єр, ставши раптово дуже серйозним, жестом зупинив його.

— Що з тобою, брате? — почав я, але нормандець приклав пальця до губів.

— Т-с-с… Цеє… чую… Ходити…

У таких випадках П’єр рідко помиляється. Я хотів був дозволити йому через особливі обставини заговорити на «ланг д’уї», але нормандець усе ж таки не марно витратив час, штудіюючи «Світильник».

— Давно чую… Позаду… Збоку… Ходити… Багато.

Ансельм примружився й торкнувся пояса. Я прикинув, що в нього там може бути, із запізнілим жалем подумавши, що був надто суворий, розмовляючи з ним про зброю. Чи він усе ж таки мене не послухався?

П’єр крутнув головою й підняв із землі свою «ґирлиґу». Ансельм вчинив так само.

— Ви, отче Гільйоме, у центрі стояти, — звелів нормандець. — Ми — ліворуч, праворуч, позаду.

Диспозицію було викладено не дуже грамотно, але цілком зрозуміло. Анжела ледь помітно знизала плечима, й у руках її з’явився вузький стилет. Я зітхнув — на неї, як і на Ансельма, надії мало.

Вечірню тишу прорізав хвацький переливчастий свист. І тієї ж миті почувся тріск розламаного гілля й зусібіч на галявину вивалила юрба обірваних бородатих здорованів, які стискали в руках застрашливі з вигляду палиці. Втім, у двох чи трьох я помітив мечі.

Оце вже гірше.

Непрохані гості на мить зупинилися, дивлячись на мирних ченців, що стали спина до спини. Потім почувся регіт, уперед виступив широкоплечий парубок у новому, але явно з чужого плеча, каптані й шапці з пером:

— Ну ви, товстопузі! Годі нас смішити, бо мої хлопці вже насилу на ногах тримаються. Я — Роберто де Гарай, і цей ліс — мій. Хочете жити — віддавайте золото!

Брат Петро недобре гмикнув й хитнув «ґирлиґою». Здоровань розреготався:

— Ось так завжди! Ви — нікчемні святенники, готові повіситися за жалюгідний мідяк! Ну, то ми вас навчимо, що бідність є благо. Здається, так ви пояснюєте в своїх проповідях?

Поки він теревенив, я уважно придивлявся до одного зі здорованів, що стояв усього за три кроки. В нього був меч — дуже гарний меч! Тим часом П’єр неквапом підняв «ґирлиґу» і крутонув її над головою. Над галявиною загув вітер. Роберто де Гарай насупив брови:

— Гаразд, годі вже! Віддавайте золото, нікчемні попи! Не бійтеся, воно піде на богоугодну справу — ми роздамо його жебракам і вдовам, яких ви пограбували.

— Ми згодні! Тільки не вбивай нас, славетний де Гараю!

Ансельм швидко всунув мені в руку свого ціпка й, низько вклонившись, ступнув уперед. Рука лежала на поясі.

— Отак би й одразу! — де Гарай задоволено гмикнув і вдарив себе кулачиськом у груди. — Я — шляхетний розбійник! Я захищаю народ від усякої знатної сволоти й від жадібних попів. Я… Гаразд, кидай гаманця, попе!

Ансельм кивнув, і його рука на мить зникла під рясою. Тої ж миті П’єр озирнувся й шепнув: «Зараз!»

Що означає «зараз», я здогадався відразу.

Ансельм випростався, рука рвучко смикнулась, і навколо шиї шляхетного розбійника оповився тонкий шкіряний ремінь. Ривок — і де Гарай уже лежав на траві, а брат Ансельм стояв над ним, тримаючи в руці кинджал — той самий, з білокрилим лелекою.

— Назад, падлюки! Інакше заріжу вашого ватажка!

Над галявиною знову загув вітер — брат Петро звалив із ніг двох найближчих розбійників. Початок виявився непоганим, і я міцніше стиснув у руці ціпок. Здоровань, котрого я обрав, устиг підняти меча, але удар по зап’ястю змусив його впустити зброю.

Мить — і в моїй руці опинилося ще тепле руків’я. Серце тенькнуло — меч! Я пірнув під палю, що зметнулася над моєю головою, й ударив щосили… плиском. Наступний удар був по чиїйсь лапі, потім я змахнув зброєю над самісінькою головою якогось здорованя, змушуючи його присісти, й одразу ж зацідив йому черевиком по зубах.

Над галявиною стояв гвалт. «Ґирлиґа» брата Петра літала понад головами — і по головах. Тим часом брат Ансельм стояв над поваленим де Гараєм, зі свистом обертаючи в повітрі батіг. Я помітив, що ще один розбійник із мечем підбирається до нього збоку, й поспішив опинитися між ними. Меч у негідника виявився довшим за мій, але користувався він ним приблизно так само, як палицею. Побачивши мене, він вирішив як слід розмахнутися. Подумки похваливши його за настільки своєчасне бажання, я двома швидкими ударами — під коліно й по руці, — змусив його з вереском покотитися по землі, впустивши зброю, якою відразу ж заволодів Ансельм.

Цього було досить. Розбійники з галасом розбіглися, залишаючи нам шляхетні трофеї — два мечі, півдюжини палиць і свого хороброго ватажка. Декому дісталося добряче, тож їм, втікаючи, довелося не бігти, а повзти, але переслідувати ми нікого не стали. Нарешті, галас стих, і я, важко зітхнувши, кинув меча на землю.

— Брате Ансельме, покладіть зброю!

Італієць блиснув білосніжними зубами — схоже, сутичка його дуже потішила — і з жалем поклав меча. Кинджал він примудрився сховати ще раніше.

— Мир вам, браття, — я оглянув галявину й задоволено зітхнув. — Уславимо Господа й Святого Бенедикта за те, що утримали наші грішні руки від убивства.

— Амінь! — П’єр відкинув ногою чиюсь ломаку. — А хирляві отут вони є!

— Вас… не поранено, браття? — озирнулася Анжела, котра весь цей час нерухомо простояла на місці зі своїм іграшковим стилетом. — Я… я просто не встигла… не встиг…

— Та чого там, брате Октавію! — гідний брат Петро явно прийняв «не встигла» за звичайну обмовку, на які й сам був майстер. — Усього й діла! І ви, отче Гільйоме, дарма ризикувати! Дарма меча брати.

— Так, даремно, — я відчув страшенну кволість. Двадцять років я не тримав у руках зброї й думав, що цього вже не станеться ніколи. Звісно, для Андре де Ту така сутичка — просто щуряча метушня, розминка перед вечерею, але для брата Гільйома це забагато. Навіть занадто…

— «І, зробивши бича із мотузок, вигнав із храму всіх, — задоволено проговорив Ансельм, згортаючи батога, — і овець, і волів; і гроші в міняйл розсипав…»[25]

— Брате Ансельме, — зітхнув я. — Нам немає чим пишатися. Бійка з мужичнею — не доблесть для бенедиктинця. До того ж ви все-таки взяли з собою кинджала.

— «…а столи їхні перекинув…»[26] Отче Гільйоме, ви справедливо засудили мою грішну пристрасть до зброї, та все ж таки не заборонили брати її.

Я знову зітхнув. Поганець точно мене підчепив.

— Я відішлю вас до отця Бернара, брате Ансельме. Він поставить вас головним чистильником корит у свинарні. У Клерво просто обожнюють молодих нахаб, котрі начиталися Ареопагіта.

— «І він радий був наповнити черево своє ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому»[27], — незворушно відреагував італієць. — Цікаво було б поговорити з отцем Бернаром…

Я уявив собі Ансельма перед світлими очима гіпсового ідола й гмикнув. Тим часом П’єр, наче нічого й не сталося, вже взявся збирати хмиз.

— Вони не повернуться, — мимохідь зауважив він, легенько штурхнувши нашого бранця черевиком. — Я знати цих мужиків! А добре ви, отче Гільйоме, мечем махати… махнути… розмахнути…

При цьому він знову копнув шляхетного розбійника під ребра. Почувся зляканий писк.

— Саме що «розмахнути», — я на мить забувся. — Брате Петре, щоб працювати мечем, потрібно щодня тренуватися — і більше, ніж ми молимося! Прокинутися вдосвіта, пробігтися, облитися водою — й до справи. Якби на нас напали не ці йолопи, мене поклали б нараз… І не бийте полоненого — так не годиться.

— Вороги — це ті, хто оголосив нам війну, або кому ми оголосили війну за всіма правилами й звичаями, — вставив Ансельм. — Решта ж є злодії й розбійники, на котрих закон не поширюється. Так, здається, в кодексі Феодосія?

— А може, відпустимо його, брати? — раптом запропонувала Анжела, що мовчки слухала нашу розмову.

П’єр навіть засопів від обурення, але де Гарай, натхненний цією пропозицією, сіпнувся й підвів голову — зробити більше не давали змоги мотузки, якими обплутав його Ансельм.

— Так, так! Відпустіть мене, святі отці! Не віддасте ж ви мене вартовим. Це не по-християнському!

Ансельм скривився, але я був уже готовий погодитися. Справді-бо, не тягти ж цього заступника вдів і сиріт до Пам’є!

— Відпустіть мене, святі отці! Відпустіть! Я накажу своїм хлопцям ніколи не зачіпати ченців із Сен-Дені…

— Що?! — ми з Ансельмом разом перезирнулися. Дурня підвів язик — у його присутності ми жодного разу не згадали наше абатство.

— Сину мій, — зітхнув італієць, підходячи ближче до шляхетного розбійника. — Висповідайся нам, отцям твоїм духовним. Повідай, яка наволоч нацькувала тебе на трьох мирних братів з обителі Святого Діонісія?

П’єр, котрий нарешті допетрав, у чому річ, насупив брови й стис кулачиська. Це не приховалося від нашого бранця.

— Всечесні отці! — заволав він. — Бачить Господь, нічого не знав, не відав! Випадково зустрів вас на стежині, клянуся святим Христофором, і святим Боніфацієм, і святим Рохом!

— Богохулить, собака, — зітхнув Ансельм. — Отче Гільйоме, ви б…

Я зрозумів. За інших обставин, звісно, я б не потурав такому, але тепер йшлося не тільки про мою голову.

— Брате Октавію, — я повернувся до Анжели. — Чи не пройдетеся ви зі мною для невеличкої наукової розмови?

— Але… — дівчина насторожено перевела погляд з усміхненого П’єра на незворушного Ансельма, котрий уже встиг виламати кілька довгих гнучких лозин. — Брати… Що ви…

— Муки тілесні, — повчально промовив італієць, — не менш за муки душевні ведуть грішника до просвітління.

— Ага, — підтвердив задоволений П’єр. — Комусь зараз слід просвітитися!

Я порадів грамотно складеній фразі й відвів «брата Октавія» далі від галявини. У спину нам ударив крик — просвітління грішника почалося.

— І все ж таки ви такі… — дівчина смикнула плечима й відвернулася. — Добрі!

— Я відповідаю за цих двох хлопців, — я зітхнув і поморщився — новий крик просвітлюваного різонув вуха. — Мені треба повернути їх до Сен-Дені живими. На війні як на війні. Не хочу нагадувати, дочко моя, що було б, якби ви потрапили до цих захисників бідноти.

Тепер крики йшли один за одним — очевидно, просвітління пішло в дві руки.

— Напевно, це те саме, що потрапити до рук вартовим, — дівчина різко повернулася й скинула каптур. — Не відводьте очей, отче Гільйоме! Можу зняти рясу й показати — мене вдарили ножем. На щастя, я все-таки дочка жонглера й змогла ухилитися, залишилася лише подряпина. Ці вартові…

— …Нітрохи не кращі за розбійників, — кивнув я. — На жаль, і таке буває.

— Нічим не кращі за вас! — відрубала дівчина. — Ви й цей панич багато говорили про те, що належить робити ченцеві. Але я бачила його з кинджалом, а вас — із мечем. «Паничем» вона охрестила Ансельма. У спостережливості їй не відмовиш.

— Мені шкода лише П’єтро, — помовчавши, додала вона. — Ви зробите з нього такого ж бездушного лицеміра…

Я зітхнув:

— Нехай же будуть ваші жалощі, дочко моя, виявлені лише на відомій відстані.

Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.

— Отче Гільйоме! — почувся голос П’єра. — Він просвітився!

На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.

Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.

— Кажи, сину мій, — звелів італієць. — Повідай про гріхи свої.

— Вони… — почав де Гарай і знову схлипнув. — Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!

Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.

— Тільки одного! Найстаршого!

— І хто тобі звелів, сину мій? — підбадьорив розбійника Ансельм.

— Н-не знаю.

Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.

— Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він — вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!

Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.

— Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!

Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.

— Святі отці, — зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. — Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!

— Ти що, темряви боїшся? — незворушно поцікавився нормандець.

Запитання було складено абсолютно правильно, але де Гарай вочевидь погано розумів латину. Ансельм гмикнув і повторив запитання «ланг д’ок».

— Так! Так! — розбійник раптом розсміявся. — Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!

Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся — не темряви, але того, що в ній ховалося.

VI

Я наказав вартувати по черзі. Відважного де Гарая ми вирішили зв’язати й покласти осторонь. Кілька разів я намагався розпитати в розбійника, що може нам загрожувати, але у відповідь чув лише дивний, нервовий сміх. Усе це не налаштовувало на милостивий лад, до того ж, мене як і раніше, не полишало відчуття небезпеки. Щось тут було не так. Розбійник не повинен боятися нічного лісу!

Я вирішив чергувати першим і присів до вогню, час від часу підкидаючи дрібні сухі гілки. Меч лежав напохваті, хоча я молив Творця, щоби зброя більше не знадобилася.

Цього вечора сталося страшне — брат Гільйом на кілька хвилин зник, а з мертвого мороку забуття воскрес граф де Ту — задерикуватий веселун, котрий просто заради задоволення перерубав би всіх цих придуркуватих тюхтіїв. Перерубав — а потім довго чистив би меча, опоганеного кров’ю мужланів. Я вчасно загнав мерця в небуття, але він був готовий повернутися…

— Святий отче! — чийсь тихий голос вчасно відірвав мене від похмурих думок. — Святий отче!

Відважний захисник сиріт, виявляється, не спав. Більше того, він примудрився сісти, щоправда, спираючись не на те місце, що зазвичай, а на бік.

— Чого тобі, сину мій? — поцікавився я. — Бажаєш висповідатися в гріхах своїх?

— У гріхах? — розбійник несподівано гмикнув. — Та годі вам, отче! Це хто ще грішник? Ченці, а дівку із собою тягнете!

— Усі ми грішні, — погодився я. — Цікавість, особливо зайва, теж гріх.

— А я що? Справа ваша… Та тільки хочу вам сказати, що краще б ви назад голоблі повертали. Схоже, єпископові ви впоперек горла. У мене не вийшло — в інших вийде.

Розбійник був не тільки спостережливий, але й не дурний. Та я не люблю, коли мене лякають.

— Слова твої, сину мій, свідчать про те, наскільки ти милосердий і співчутливий. Та коли й інші найманці монсеньйора Арно де Лоза настільки ж відважні, як ти, боятися нам немає чого.

— Немає чого? — розбійник захихотів. — А як ти думаєш, попе, чого це я до лісу йти побоявся?

— Хто вас знає, відважних розбійників? — незворушно зауважив я. — Може, ви й справді боїтеся темряви?

— Темряви? Та моли Бога, попе, щоб…

Раптом він замовк, до чогось прислухаючись, відтак його неголена фізіономія перекосилася, губи сіпнулися:

— Накликав! Господи, помилуй, накликав! Врятуйте, святий отче!

— Спокійно! — в руках у мене вже був меч.

Я підвівся й прислухався. Легке потріскування гілля у вогнищі, похропування П’єра, шум вітру у верховітті дерев, що підступили до галявини… Я вже почав заспокоюватися, коли раптом почувся вдалині глухий важкий удар, потім — ще один. Хтось ішов — розмірно, неквапно, продираючись крізь зарості.

Ішов просто до нас.

— Він! Він! — шепотів розбійник. — Розв’яжіть мене! Розв’яжіть!

Кроки голоснішали. Було зрозуміло — це не людина й не звір. Хтось ішов сюди на двох лапах — або ногах, величезний, важкий, знищуючи все на своєму шляху…

— Браття! Прокиньтеся!

Ансельм підхопився миттю, навіть не розліплюючи очей. Меч був у руці, друга обмацувала пояс. П’єр здивовано розплющив очі, а тоді теж підвівся. Анжела підняла голову.

— Хтось іде, — я намагався говорити спокійно. — Великий. Можливо, не людина. Запаліть смолоскипи.

— А-а-а… — П’єр озирнувся, схопив гілку й застромив її в багаття. Ансельм поглянув на мене й раптом перехрестився, що траплялося з ним нечасто.

— Брате Октавію, втікайте! — я кивнув у бік, протилежний до того, звідки йшов нічний гість. — Хутко!

Анжела неквапливо підвелася й повільно похитала головою.

— Розв’яжіть! — знову закричав розбійник. — Це він! Він! Він нікого не щадить! Нікого!

Я кивнув, і Ансельм перерізав мотузки.

З диким лементом де Гарай зник у кущах. Я подумки пом’янув Святого Бенедикта й повернувсь туди, звідки вже чувся тріск гілля й важкий хрипкий подих. Земля здригнулася — гість уже близько. Гілка високого дерева на краю галявини колихнулася.

— Святий Бенедикт! — П’єр упустив «ґирлиґу» й відсахнувся. — Та що ж оце?

Я теж побачив — «оце» виходило на галявину. Першої миті здалося, що перед нами все ж таки людина — тільки дуже висока. Та відразу ж зрозумів — ні. Люди не бувають такого зросту. У людей не побачиш таких пліч, таких довжелезних, нижче колін, рук — і величезної, низько посадженої голови. І люди не вкриті шерстю.

Почувся сміх — Ансельм стиснув меча двома руками й похитав головою:

— А я не вірив у демонів! Отче Гільйоме, втікайте. Він — по мене!

Чудовисько почуло. Величезна голова повільно повернулася. До нас долинув низький черевний рик.

Я швидко озирнувся — П’єр стояв навколішки й шепотів молитву, швидко хрестячись. Раптом я помітив, що Анжела, котра не зводила очей із нічного гостя, повільно потяглася до запаленої гілки.

Величезна постать колихнулася — чудовисько зробило крок. Воно не поспішало — здобич була поруч. Промайнула й зникла думка вчинити так само, як і хоробрий де Гарай, але було зрозуміло — не втекти.

Я витер спітнілу долоню й стис руків’я меча. Звісно, це безглуздо. Кошлата лапа довша за мою руку вдвічі…

Раптом спалахнув вогонь. Анжела, стискаючи в руці запалену гілку, кинулася вперед. Я не встиг навіть крикнути — дівчина підбігла до чудовиська. На мить світло впало на кошлату морду, відбилося у величезних чорних очах, стало видно ощерену пащу з величезними жовтими іклами. «Оце» не злякалося вогню — величезна лапа зі швидкістю блискавки метнулася вперед, перехопила гілку, інша вдарила дівчину просто в груди. Анжела встигла відскочити, новий удар — дівчина стрибнула, майнули поли білої ризи, й кошлата лапа впіймала повітря.

Але чудовисько було спритним. Мить — і воно опинилося поруч із Анжелою, тільки-но та встигла стати на ноги. Удар — дівчина спробувала пригнутися, та все ж таки її зачепило — Анжела впала, швидко перекотилася й спробувала підвестися. Чудовисько заревло й кинулося вперед, намагаючись наздогнати жонглерку. Пазуристі, схожі на ведмежі лапи потяглися вперед…

І наткнулися на мій меч. Поки чудовисько дивилося на Анжелу, я встиг підбігти й стати між ними. Запалена гілка опинилася за спиною тварюки, тож я бачив тільки величезний чорний силует. «Оце» відсмикнуло лапу, на яку припав удар, і здивовано зупинилося. Я засміявся:

— Овернь і де Ту! — наш старий девіз сам собою зірвався з вуст. — Іди сюди, нелюде!

У відповідь я почув неголосне бурчання. Я готовий був заприсягтися, що це — сміх. Чорний силует трохи нахилився, я спробував пригнутися…

Що сталося далі, я так і не помітив. Удар — і в моїх руках залишився лише руків'я. Тварюка зламала лезо, немовби воно було з очерету. Я відсахнувся, але зрозумів — усе марно.

Волохата пазуриста лапа зметнулася вгору…

Я чекав. Миті, довгі, немов роки, тяглися одна за одною, але удару не було. Нелюд зволікав, лапа, піднята для удару, нерішуче здригалася. Нарешті я отямився. Тварюка не боїться вогню, не боїться меча…

— Згинь! — я зірвав із шиї хрест. — В ім’я Господа й Святого Діонісія! Згинь!

…Старий хрест — темний, із ліванського кипариса. Колись його мені дав батько, проводжаючи до Палестини. Батькові він дістався від діда, а той освятив його спекотного липневого дня, коли тисячі лицарів стали навколішки біля Гробу Господнього, славлячи Христа в звільненому від сарацинів Єрусалимі.

Пазуриста лапа опустилася. Тварюка вагалася, і я несподівано відчув упевненість. Обережно, не відриваючи очей від готової знов здійнятися лапи, я зробив крок уперед.

— Згинь! — я зрозумів, що говорю ледь чутно, майже шепочу, але голос зник. У відповідь — бурчання. Чудовисько невдоволено повело широчезними плечима й неохоче відступило. Я перевів подих. Невже?

— Господи, пробач мені невір’я моє!

Знову гарчання — цього разу злякане. Тварюка махнула лапою. Мені здалося, що в моторошному рику я розрізняю дивні незрозумілі слова, немов нічний гість намагається порозумітися. Раптом стало весело.

— Та гаразд! Забирайся — й не сварімося!

Я знову підняв хреста, й раптом здалося, що галявиною промчав вихор. Наступної миті тварюка зникла. Не тріснула гілка, не зашелестіла трава. Там, де щойно стояло волохате чудовисько, було порожньо.

Повільно, дуже повільно я опустив руку. Не було сили навіть прочитати «Отче наш».

Чомусь хотілося сміятися, але я не міг навіть усміхнутись. Я живий…

— Отче Гільйоме! — Ансельм був уже поруч, як і раніше, стискаючи меча. — Отче Гільйоме…

— Анжела! — я прокашлявся, намагаючись прочистити захрипле горло. — Що із нею?

— Я тут, — дівчина підійшла, потираючи рукою плече. Удар розірвав рясу, але крові я не помітив.

— Не ухилилася, — жонглерка посміхнулась і похитала головою. — Батько б мені надавав потиличників за таку роботу! Я думала, це звір. Колись ми вогнем відлякували ведмедів… А ви — дуже хоробра людина, отче Гільйоме!

Остання фраза пролунала дивно — дівчина чи то дивувалася, чи то докоряла.

— Шкода, тут немає вашого батька, дочко моя! — голос, нарешті, став звичайним. — Оскільки потиличники, вами згадані, ви цілком заслужили. Ця тварюка зламала меча ледь торкнувшись!

— Ми всі виявилися маловірами! — несподівано заговорив Ансельм. — Навіть ви, отче! Ви взяли меча, не повіривши в силу хреста. А я… я не вірив у те, що демони існують. Не вірив, що вони можуть прийти по грішника.

Він замовк, і ми повільно рушили до багаття. Важко сказати, що мав на увазі італієць, але я згадав його сміх і дивні слова: «Він — по мене!» Ансельм не вірив у демонів, але тепер, нарешті, увірував. Чим же згрішив чорноокий? Не по кожного грішника пекло шле демона.

…Брат Петро, як і раніше, стояв навколішки, але вже не молився, а здивовано дивився на нас. І тут я збагнув, що на Анжелі немає каптура й навіть слабкого світла багаття досить, щоб побачити, хто такий «брат Октавій». Але нормандцеві, схоже, було не до цього.

— Браття! — радісно заволав він, підводячись. — Святий Бенедикт і Свята Діва Марія почули нас!

Ансельм коротко розсміявся.

— Ось хто істинно віруючий, отче Гільйоме! Дякуємо, брате Петре! Твої молитви й хрест отця Гільйома…

— Злякатися я… — П’єр зітхнув, але потім усміхнувся. — Але згадав, що коли сім разів прочитати «Радій», то будь-який демон, цеє, поринути…

Анжела повірила в звіра, мої хлопці — в демона. Але я вже знав, — те, що мало не вбило нас, — не демон. Не звір і не демон. І не людина…

— Амінь, — я приліг на траву, накинувши на голову каптура. — А тепер, брате Петре, прочитайте молитву — й спати. Ви, брате Ансельме, чергуєте, потім розбудите мене.

Я вже засинав, коли до мене нечутно підсів італієць. Якусь мить він мовчав, не наважуючись заговорити.

— Ви щось хочете запитати, брате Ансельме? — підбадьорив я.

— Багато чого. Наприклад, чому ви мені більше не говорите «ти»?

Дивно, я цього не помітив. Залишалося відбутися жартом:

— Брате мій! Позаяк ви тепер стали наставником, навчаючи славного брата Петра латини, то й звертаюся до вас відповідно… Що тебе мучить, брате мій?

— Отче Гільйоме… — Ансельм зітхнув, — якщо хтось… Якщо я страшно згрішив. Мені… мені ще можна врятуватися? Мені обіцяли, що коли я піду з миру, Христос мені простить. Мені відпустив гріхи Його Святість…

— Ви думаєте, брате мій, що цей демон приходив по вас?

— Так. Я — небезпечний супутник, отче Гільйоме. Але я думав… Папа обіцяв мені…

Я не знав, що відповісти. Пояснити хлопцеві, що до нас навідався не посланець пекла, а щось цілком земне, хоча й небезпечне?

Але тварюка злякалася хреста… Не допоможе — демон брата Ансельма в його душі. Що міг зробити цей хлопчина?

Не дочекавшись відповіді, Ансельм тихо відійшов і присів біля вогню. Майже відразу ж почувся шурхіт — поруч зі мною опинився П’єр.

— Отче Гільйоме… — достойний нормандець явно перебував у нерішучості. — Отче Гільйоме, мені ввижатися почало…

— Перехрестіться, — порадив я. — І півдюжини «Вірую».

— Читав, — почулося важке зітхання. — Однак ввижається. Нібито брат Октавій перетворився на якусь юницю…

— Та бути такого не може! — пробурмотів я, знову накидаючи каптура. — Ще дюжину «Радій» — тільки без помилок. І тричі «Отче наш».

Уночі мені знову наснився сірий пісок, порожній покинутий табір і темні вершники, що віддалялися до близького обрію. Я біжу за ними, але знаю — не наздогнати. Я знесилений, падаю, у ніздрі забиваються холодні вологі піщинки. Здаля долинає регіт, і знайомий голос атабека Імадеддіна звучить поблажливо, з легким презирством:

— Куди біжиш, старий? Ти змарнував час, Андре де Ту! Молися своєму Ісі й чекай!

— Смерті? — я озираюся, та навколо порожньо. Голос звучить немов нізвідки, хоча кожне слово чується ясно й чітко.

— Смерті? Та хіба ж ти живеш? Хіба так повинен жити воїн? Чому ти не вмер від моєї руки?

— Ти занадто впевнений у собі, атабеку! — в душі прокидається давня гордість. — Скажи, плече дотепер ниє до негоди?

Знову регіт:

— Ниє! Але ти не вбив мене, а я — тебе. Тепер тобі немає куди втікати. Чекай! Білий Лицар прийде…

Уранці, в променях яскравого літнього сонця, галявина здалася затишною і спокійною. Молитви брата Петра допомогли знову — Анжела зникла. Вона пішла на світанку, коли нормандець, котрий чергував біля погаслого багаття, ненадовго задрімав.