Пірат

Пролог — 1933 рік

То був восьмий день піщаної бурі. Такої бурі, як ця, ніхто не пам'ятав. Навіть Мустафа, старий погонич верблюдів, який сам був такий старий, що в порівнянні з ним усі інші в каравані здавалися хлопчаками, теж такого не пам'ятав.

Прикриваючи обличчя гутрою, він насилу брів до намету Фуада — ватажка каравану, щомиті зупиняючись, щоб зиркнути крізь вузьку щілину між складками матерії і впевнитися, що не збився з напрямку і не подався з крихітного притулку оази у пекучий вир піску відкритої пустелі. Щоразу, коли він зупинявся, зернятка піску впивалися в його обличчя, мов шротинки з рушниці. Перед тим як зайти до невеликого намету, він похаркав, намагаючись відплюватися і прочистити горло. Та слини не було, на зубах потріскував лиш пісок.

Фуад сидів на стільці, що стояв біля маленького столика, на якому блимав каганець, лише кидаючи темні тіні. Він зиркнув на погонича верблюдів, але не проронив ні слова. Здоровенний дядько рідко коли подавав свій голос. Мустафа випростався на весь зріст — трохи менше п'яти футів, як це він завжди робив, коли говорив з ватажком каравану.

— Пісок запорошив очі Господу,— сказав він.— Всевишній осліп і втратив нас зі свого поля зору.

Фуад крякнув. Нараз у нього знайшлися слова.

— Ти, віслюче,— гаркнув він.— Тепер, коли ми сходили на прощу до Мекки, ти вважаєш, що на шляху додому Він може втратити нас із поля зору?

— В повітрі витає смерть,— вперто продовжував Мустафа.— Навіть верблюди відчувають її. Вперше вони так розхвильовані.

— Накинь їм на голови ковдри,— сказав Фуад.— Якщо їм не буде видно, то вони будуть спати і їм будуть снитися верблюжі сни.

— Я вже так робив,— сказав Мустафа.— Та вони поскидали ковдри геть. Вже дві ковдри загубилися в піску.

— То дай їм пожувати трохи гашишу,— наполягав Фуад.— Та не стільки, щоб вони почали казитися, а до міри, щоб заспокоїти їх.

— Так вони ж просплять цілих два дні.

Ватажок каравану глипнув на нього.

— То й нехай. Ми нікуди не збираємося їхати.

— І все ж — це погана прикмета. Як там справи у нашого хазяїна?

— Він — хороший чоловік,— відповів Фуад.— Він не скаржиться, весь час дивиться за своєю дружиною, а його молитовний килимок завжди спрямований на Мекку.

Погонич верблюдів прицмокнув губами.

— Ви вважаєте, що їхні молитви дійдуть до Бога після того, як вони побували на прощі?

Фуад зиркнув на нього виразно.

— Все в руках Аллаха. Та її час підступає все ближче і ближче. Скоро ми дізнаємося.

— Син,— мовив Мустафа.— Я молю Аллаха, щоб він послав їм сина. Три дочки — це важкий тягар. Навіть для такого хорошого чоловіка, як він.

— Син,— повторив Фуад.— Аллах буде милостивий.— Він підвівся зі свого стільця, нависаючи над дрібненьким чоловічком.— Ану, віслюче,— раптом гарикнув він,— чеши до своїх верблюдів і пантруй за ними, а то я поховаю твої старі маслаки в їхніх кізяках.

Великий намет, поставлений посеред оази між чотирма гігантськими пальмами, сяяв жовтим світлом електричних лампочок, стратегічно розвішаних по кутках основного покою. З-за однієї завіси долинало приглушене торохтіння бензинового двигуна, який приводив у рух генератор, що давав електрику. Із-за іншої завіси пробивався солодкий аромат м'яса, яке в маленькому міднику смажилося на деревному вугіллі.

Вже вдвадцяте за цей день лікар Самір Аль Фей підіймав завісу, підходив до зовнішньої стінки намету і визирав надвір, але не міг прозирнути крізь піщану віхолу.

Пісок засипав вузькі щілинки повік і впивався в очі. Не було видно навіть верхівок дерев на висоті п'ятнадцяти футів над наметом чи краю оази, де, як видавалося, вируючий пісок стояв стіною, що звивалася в небо. Він закрив отвір і, простуючи до основного покою намету, витирав з очей пісок. Він ходив беззвучно, бо його капці занурювалися в м'які килими, що повністю покривали піщану долівку.

Його дружина Набіла звела на нього очі.

— Не вщухає? — спитала вона тихим голосом.

Він заперечливо похитав головою.

— Як ти гадаєш, коли стихне? — спитала вона.

— Не знаю,— відповів він.— В усякому разі нічого не віщує, що буря ущухне.

— Шкодуєш? — в її голосі бриніла ніжність.

Він підійшов до її стільця, дивлячись на неї згори.

— Ні.

— Якби я не наполягала, ти б не пішов на прощу.

— Я пішов на прощу не тому, що ти наполягала, а заради нашого кохання.

— Але ж ти не вірив, що подорож до Мекки зможе якось вплинути,— сказала вона.— Ти говорив мені, що стать дитини визначається при заплідненні.

— Це тому, що я лікар,— сказав він.— Але я також віруючий.

— А якщо народиться дівчинка?

Він не відповів.

— Ти б розлучився зі мною та взяв би іншу дружину, як радить тобі твій дядько князь?

Він стиснув її руку в своїх долонях.

— Дурненька моя Набіло.

Вона заглянула йому в вічі, на обличчі їй світилася тривога.

— Наближається час. Мені стає лячно.

— Зовсім немає чого боятися,— сказав він заспокійливо. Опріч того, ти народиш сина. Хіба я не казав тобі, що серцебиття у немовляти характерне для хлопчиків?

— Саміре, Саміре,— прошепотіла вона.— Ти говоритимеш мені що завгодно, щоб відвернути від тривожних думок.

Він узяв її руку і притиснув до вуст.

— Я кохаю тебе, Набіло. Я не жадаю іншої дружини, іншої жінки. Коли у нас не буде сина тепер, то буде наступного разу.

— Для мене наступного разу вже не буде,— сказала вона сумно.— Твій батько дав слово князеві.

— Ми залишимо країну. Ми зможемо виїхати до Англії і жити там. Я там навчався, у мене там є друзі.

— Ні ж бо, Саміре. Твоє місце вдома. Ти потрібен нашому народові. Те, чому ти навчився, вже приносить йому користь. Хто міг подумати, що генератор, який ти привіз із Англії для освітлення своєї операційної, започаткує фірму, яка принесе на нашу землю світло?

— І дасть більше багатства нашій родині,— додав він.— Багатства, в якому у нас немає потреби, бо і так усе належить нам.

— Та вжити багатство на благо всіх, а не декількох, зумієш лиш один ти. Ні, Саміре, ти не можеш виїхати. Наш народ потребує тебе.

Він мовчав.

— Ти мусиш заприсягнутися мені,— вона заглянула йому в вічі.— Якщо буде дівчинка, дай мені померти. Я не допускаю життя без тебе навіть подумки.

— Буря,— сказав він.— На тебе вплинула буря. Іншого пояснення, чому ти надумала таку дурницю, я не знаходжу.

Вона не витримала його пильного погляду і опустила очі.

— Це не буря,— прошепотіла вона.— Вже починаються перейми.

— Ти впевнена? — спитав він. Згідно з його підрахунками, лишалося ще три тижні.

— Я народила трьох дітей,— сказала вона спокійно.— І я знаю. Перші перейми були зо дві години тому, останні — ось зараз, коли ти дивився на віхолу.

Затулившись від віхоли трьома ковдрами та накрившись з головою, Мустафа спав, зігріваючись з обох боків теплом верблюдів. Йому снився рай, наповнений золотим сонячним сяйвом, кругом снували прекрасні гурії з шкірою такого ж золотавого кольору, з повними грудьми, пухленькими животами та сідницями. То були прекрасні гашишові сни, бо він не був уже таким безкорисливим чоловіком, щоб дати своїм верблюдам гашишу і відмовитися самому від самокрутки, та й відправити їх блукати по раю без свого нагляду. Без нього бідолашні створіння заблудилися б.

А над ним вирувала віхола, вітер шарпав його ковдри, потім повернувся і дмухонув з іншого боку і зірвав їх. На самому краю раю один із верблюдів відсунувся від Мустафи, і раптовий холод став пробиратися до його старих кісток. Інстинктивно він підсунувся до тепла тварини, але та відсунулася від нього далі. Підтягуючи ковдри, він підсунувся до іншого верблюда. Та й цей відсунувся, і тепер холод напав на нього з усіх боків. Повільно він став очунюватися.

Верблюди спиналися на ноги. Як завжди, коли вони нервувалися, то починали випорожнятися, а потім і мочитися. Бризки, що падали на його ковдри, розбудили його зовсім. Лаючись, що йому перебили сон, він відповз від гарячого кислого потоку.

Ставши навкарачки, він визирнув з-під ковдр. Раптом йому перехопило подих. Прямо крізь стіну піску, верхи на ослі, на нього їхав чоловік. За тим чоловіком тюпав інший осел з порожнім сідлом. Вершник повернувся, щоб глянути в його бік.

От тоді-то Мустафа й заверещав. У чоловіка було дві голови. Два білих обличчя втупилися в нього своїм білим сліпучим сяйвом.

Мустафа зірвався на рівні. Забувши про пісок, що впивався йому в обличчя, він побіг до намету ватажка каравану.

— Ай-і-і! Ай-і-і! По наші душі прийшов ангел смерті!

Фуад вилетів зі свого намету, мов блискавка, схопив Мустафу своїми величезними ручищами і, тримаючи його в повітрі, трусив, мов грушу.

— Заткни пельку! — ревнув ватажок каравану.— Чи в нашого хазяїна мало клопотів з дружиною, в якої пологи, щоб ще вислуховувати твоє наркотичне белькотання?

— Ангел смерті! Я його бачив! — зуби Мустафи цокотіли. Він показав рукою.— Гляньте! Он там, біля верблюдів!

До них підбігло ще декілька чоловіків. Всі вони повернули голови туди, куди тицяв пальцем Мустафа. По тому, як із теміні та осліплюючого піску виринули два віслюки, почувся багатоголосий зойк переляку, бо на першому віслюку сидів чоловік з двома головами.

Майже так само хутко, як збігалися, так чоловіки і щезали, кожен зникав у своєму власному сховку, лишаючи Мустафу, що ще пручався в руках Фуада. Та руки, що міцно тримали погонича верблюдів, мимоволі розслабилися, і маленький чоловічок вислизнув із залізних обіймів і пірнув до намету, залишивши Фуада одного, віч-на-віч з ангелом смерті.

Фуад майже паралізований, вирячився на віслюків, що зупинилися перед ним. Вершник заговорив людським голосом.

— Ас-салям алейкум.

— Алейкум ас-салям,— автоматично відповів Фуад.

— Прошу вашої допомоги,— промовив вершник.— Через цю бурю ми блукаємо вже кілька днів, занедужала дружина, їй уже на порі.

Повільно й обережно вершник почав злазити з віслюка. І тільки тоді Фуад зауважив, що ковдра вершника прикривала двох людей. Він рвучко подався вперед, щоб допомогти.

— Спирайтеся на мене,— сказав він тихо.— Я допоможу вам.

З теміні з'явився Самір, одягнений в грубий бежовий мішлах.

— Що тут діється? — спитав він.

Фуад повернувся, жінка на його руках лежала, мов пір'їнка.

— Подорожні заблудилися у віхолі, хазяїне.

Чоловік стояв похитуючись, спираючись на свого осла.

— Я навіть не пам'ятаю, скільки днів ми блукали,— він став сповзати на пісок.

Самір підхопив його і підтримав рукою під пахву.

— Спирайся на мене,— сказав він.

Із вдячністю, чоловік важко схилився на нього.

— Моя дружина,— прошепотів він.— Вона хвора, без води.

— З нею все буде гаразд,— заспокійливо сказав Самір. Він глянув на ватажка каравану.

— Віднеси її до мого намету.

— А як з ослами? — спитав чоловік.

— За ними теж доглянуть,— сказав Самір.— Ласкаво просимо до мого дому.

Обличчя чоловіка було подряпане піщинками, якими жбурлявся вітрюган.

Воно кровоточило, вуста розпухли і вкрилися пухирями. Маленька філіжанка чаю повністю сховалася в його пошрамлених долонях. Він був високий, вищий за Саміра, десь біля шести футів, з великим носом та проникливими блакитними очима, що ховалися під опухлими повіками. Він спостерігав за Саміром, що схилився над матрацом, де лежала його дружина.

Самір повернувся до нього. Він не знав, що сказати. Жінка помирала. Вона була майже повністю обезводжена, пульс був нестійкий, тиск крові — загрозливо низький.

— Скільки днів мотала вас віхола? — спитав він.

Чоловік дивився на нього широко відкритими очима. Потім заперечливо похитав головою.

— Не знаю. Здається, вічність.

— Вона дуже слаба,— мовив Самір.

Якусь хвилю чоловік мовчав, безцільно дивлячись у свою філіжанку. Його вуста заворушилися, та Самір не почув жодного звуку. Потім він звів погляд на Саміра.

— Ви — лікар?

Самір кивнув.

— Вона не помре?

— Я не знаю,— відповів Самір.

— Моя дружина хотіла, щоб наша дитина народилася на землі обітованій,— сказав чоловік.— Та британці не дали нам візи. Тож ми розміркували, що перетнемо пустелю і зайдемо в країну з іншого боку.

— Лише на двох віслюках? — спитав Самір ошелешеним голосом.— Вам доведеться перетнути ще майже шістсот миль пустелі.

— Розпочалася буря, і ми втратили всі наші припаси,— сказав чоловік.— Яке то було страхіття.

Самір повернувся до жінки. Він плеснув у долоні, і в кімнату увійшла Аїда, служниця його дружини.

— Приготуй цукровий сироп,— наказав він. Коли та вийшла з кімнати, він звернувся до чоловіка: — Зробіть усе, що у вашій змозі, щоб вона його випила.

Чоловік кивнув. Якусь хвилю він мовчав, а потім заговорив:

— Ви, певно, знаєте, що ми євреї.

— Так.

— І все ж ви волієте допомогти нам?

— Всі ми подорожні в одному і тому ж морі,— сказав Самір.— Ви б мені відмовили, якби ситуація була зворотна?

Чоловік заперечливо похитав головою.

— Ні. Як би, в ім'я гуманності, я зміг?

— То ж бо й воно,— Самір посміхнувся і простягнув руку.— Мене звуть Самір Аль Фей.

Чоловік потиснув руку.

— Ісайя Бен Езра.

До кімнати, з невеличкою мисочкою та ложкою, повернулася Аїда. Все це вона передала Самірові.

— Принеси свіжу серветку,— наказав він.

Взявши серветку, він присів біля матрацу, потім змочив серветку в теплій воді і притиснув її до вуст жінки.

— Дивіться, як я роблю,— звернувся він до чоловіка.— Трохи розтуляйте їй вуста, щоб краплі просочувалися до горла. На мою думку, тільки цим можна замінити внутрішньовенне підживлення глюкозою. Тільки робіть це дуже помалу, щоб вона не похлинулася.

— Розумію,— відказав Бен Езра.

Самір звівся на ноги.

— А зараз я мушу подбати про власну дружину.

Бен Езра питально подивився на нього.

— Ми повертаємося додому з прощі до Мекки, і тут нас настигла буря. Так, як і ви, ми хотіли, щоб наша дитина народилася вдома, та, видно, не судилося. Перейми почалися в неї трьома тижнями раніше,— Самір зробив красномовний жест.— Шляхи Аллаха незбагненні. Якби ми не поїхали до Мекки просити його, щоб він послав нам сина, і якби ви не захотіли, щоб ваша дитина народилася на землі обітованій, навряд чи ми б зустрілися.

— Вдячний Господу, що ви отут опинилися. Хай він пошле вам сина, за якого ви молитеся.

— Дякую,— відказав Самір.— І хай Аллах вбереже вашу дружину та дитину від всіляких напастей.

Він вийшов за параван, що розділяв покої, а Бен Езра повернувся до своєї дружини і став зволожувати її вуста змоченою серветкою.

І тільки десь за годину до світанку буря досягла свого апогею. Надворі, за стінками намету, віхола ревіла, мов відлуння далекої гармати, а пісок лупцював по наметові, ніби град, що сипався з розсердженого неба. Саме в цю мить Набіла зойкнула від болю та страху.

— Дитина, що в мені,— мертва. Я не відчуваю її життя та рухів.

— Цить,— лагідно сказав Самір.— Все буде гаразд.

Набіла потяглася до його руки. В її голосі зазвучав розпач.

— Саміре, пам'ятай свою обіцянку. Дай мені померти.

Він дивився на неї, і його зір стали застилати сльози.

— Я кохаю тебе, Набіло. Ти народиш мені сина.

Він діяв спритно, настільки спритно, що вона навіть не відчула, як підшкірна голка ввійшла в її вену, а відчула лише солодку хвилю полегкості, коли морфій почав діяти.

Він утомлено випростався. Вже більше двох годин він не міг своїм стетоскопом віднайти серцебиття дитини. А тим часом Набіла мучилася дедалі дужче від болю, а розширення було незначним.

— Аїдо,— гукнув він до старої служниці.— Поклич ватажка каравану. Щоб прийняти дитину, мені знадобиться його допомога. Та перед тим, як він ввійде до намету, старанно помий його.

Вона кивнула і з острахом вибігла з покою. Самір почав хутко викладати інструменти на чисте біле полотно поруч з ліжком.

Раптом Набіла здригнулася, і з неї стала струменіти кров. І справді, щось коїлось неладне — Набіла кровоточила. Було явно, що її напружене тіло намагалося виштовхнути дитину. Та Самір ніяк не міг намацати голівку немовляти. Тепер він знав, у чому була заковика. Вихід матки був перекритий послідом.

Пляма на простирадлі швидко збільшувалася, і Самір шалено працював, тамуючи наростаючий страх.

Ввівши руку в Набілу, він розширив шийку матки настільки, щоб мати змогу витягти послід. Вийнявши кривавий згусток, він розрізав плодовий мішок і скерував немовля, щоб воно вийшло з її тіла. Потім хутко перерізав пуповину і повернувся до Набіли. На якусь мить він затаїв подих, а коли побачив, що кровотеча припинилася, з полегшенням зітхнув. І лиш тоді він уперше поглянув на дитину.

То була дівчинка, і вона була мертва. Він знав це, навіть не доторкнувшись її. Він знов перевів погляд на Набілу, і в нього з очей покотилися сльози. Тепер вона вже ніколи не народить йому сина. Взагалі — нікого. Він буде стежити, щоб вона ніколи не завагітніла,— загроза її життю була б надто значною. Він відчув, як його охоплює розпач. Можливо, вона мала рацію. Смерть могла б бути милосердям.

— Лікарю! — в завішених дверях з'явився Бен Езра.

Самір дивився на єврея широко відкритими очима; зір йому потьмарився. Він не міг промовити ані слова.

— Моя дружина, лікарю,— переляканим голосом проказав Бен Езра.— Вона не дихає!

Самір механічно підхопив свій лікарський саквояж. Він знову глянув на Набілу. Морфій робив свою справу добре. Вона солодко спала. Він швидко перейшов до іншого покою.

Він стояв перед непорушною жінкою навколішках, шукаючи стетоскопом її серцебиття. Його не було. Він миттю приготував шприц з адреналіном і вколов прямо в серце жінки. Він силоміць відкрив їй рота і намагався вдмухнути в її легені повітря, та все було намарне. Зрештою він обернувся до чоловіка.

— Мені шкода,— сказав він.

Бен Езра втупився в нього розгублено.

— Вона не може бути мертвою,— видавив він.— Дивіться, в неї рухається живіт.

Самір поглянув на жінку. Бен Езра мав рацію. Здавалося, що в животі жінки прокочувалася хвиля.

— Дитя! — скрикнув Самір. Він сягнув до саквояжу і дістав скальпеля.

— Що ви робите? — вимогливо спитав Бен Езра.

— Дитина! — розтлумачив він.— Ще не пізно врятувати дитину.

Самір не мав часу на те, щоб розстебнути одяг жінки. Він хутко його розрізав. Нараз оголився живіт жінки, синюшного відтінку, розпухлий.

— Тепер закрийте очі, не дивіться,— кинув він.

Бен Езра зробив так, як йому сказали.

Самір вправно зробив надріз. Тонка шкіра луснула майже з виляском. Самір розчахнув черевну порожнину і за мить тримав дитину в своїх руках. Він швидко перерізав пуповину і зав'язав її. Два різких ляскачі по гузні дитини — і здоровий плач немовляти заповнив намет.

Він поглянув на батька.

— У вас — син,— сказав він.

Бен Езра, широко розплющивши очі, дивився на нього з дивним виразом. Він мовчав.

— У вас — син,— повторив Самір.

В очах Бен Езри стояли сльози.

— Що ж я робитиму з сином? — спитав він.— Без жінки, а попереду ще шістсот миль пустелі. Дитина помре.

— Ми охоче дамо вам харчі,— сказав Самір.

Єврей похитав головою.

— Це не допоможе. До того ж я криюсь від поліції. Мені нема чим годувати дитину.

Самір мовчав, усе ще тримаючи дитя на руках. Бен Езра поглянув на нього.

— А як ваша дитина? — спитав він.

— Мертва,— просто відповів Самір.— Гадаю, що Аллах у своїй мудрості не зважив доцільним відповісти на наші молитви.

— То був син? — запитав єврей.

Самір похитав головою.

— Дівчинка.

Бен Езра ще раз глянув на нього.

— Можливо, Аллах мудріший за нас обох і тому звів нас у пустелі разом.

— Не розумію,— відказав Самір.

— Якби не ви, дитя померло б разом з матір'ю. Ви доводитеся батьком йому більше, аніж я.

— Ви з глузду з'їхали,— кинув Самір.

— Ні,— здавалося, що голос Бен Езри набирав впевненості.— Зі мною він помре. Коли я візьму його, то цей тягар зведе мене до могили теж. Та Аллах зглянувся на ваші молитви про сина. З вами він виросте в добрі і достатку.

Самір глянув євреєві в вічі.

— Але ж він буде мусульманином, а не євреєм.

Бен Езра пильно подивився на лікаря.

— Чи це справді важить? — запитав він.— Чи не ви мені сказали, що всі ми подорожні в одному і тому ж морі?

Самір подивився на крихітне хлоп'я в своїх руках. Неждано його охопила така любов до нього, якої він не відчував ніколи. Справді, Аллах по-своєму зглянувся на їхні молитви.

— Нам не можна баритися,— сказав він.— Ходімо зі мною.

Самір заніс немовля до свого покою.

— Беріть ту дитину.

Бен Езра підняв мертвонароджене немовля і пройшов за завісу. Самір поклав свого сина на стіл і загорнув його в чисте біле полотно. Ледь він закінчив, як зайшли Аїда з Фуадом.

Він глянув на жінку.

— Скупай мого сина,— наказав їй.

Якусь хвилю жінка безтямно дивилася в його очі, а потім її вуста заворушилися.

— Хвала Аллаху.

— Для цього буде час при ранковій молитві,— обірвав він її, потім перевів погляд на ватажка каравану.

— Ти йди зі мною,— і першим пройшов за завісу.

Так само раптово, як віхола звалилася на них, так вона і ущухла. Ранок цього дня видався світлим і чистим. На краю оази, біля свіжих могил, стояли два чоловіки. Поруч з Бен Езрою стояли його два віслюки: один з поклажею води та харчів, а другий — під старим вичовганим шкіряним сідлом. Бен Езра і Самір ніяково дивилися один на одного. Жоден не знав, що сказати.

Ісайя Бен Езра простягнув руку. Самір потис її мовчки. Вони відчували тепло і приязнь один до одного. За хвилю руки опустилися, і єврей скочив у сідло.

— Кхатрак,— сказав він.

Самір глянув на нього. Правою рукою він зробив традиційний жест: торкнувся чола, вуст і, нарешті, серця.

— Ас-салам алейкум. Бережи тебе Господь.

Бен Езра мовчки подивився на могили, а потім — на Саміра. В очах обох чоловіків стояли сльози.

— Алейхем шолом,— сказав він і стьобнув свого віслюка.

Якийсь час Самір стояв, дивлячись йому вслід, по тому повернувся і повільно пішов до свого намету. Біля входу на нього чекала Аїда, в її голосі бриніло збудження.

— Господиня прокинулася.

— Ти їй сказала? — запитав він.

Служанка заперечливо похитала головою.

Він ввійшов через занавішені двері і взяв дитину на руки. Коли його дружина відкрила очі, він стояв поруч неї і, всміхаючись, дивився на неї.

— Саміре,— прошепотіла вона.— Вибач.

— Немає чого вибачатися,— сказав він лагідно, віддаючи їй до рук дитя.— Аллах зглянувся на наші молитви. У нас — син.

Вона довго дивилася на дитину, потім повернулася лицем до нього. В її очах блищали сльози.

— Мені наснився страшнючий сон,— промовила вона півголосом.— Мені наснилося, що немовля померло.

— То був сон, Набіло,— сказав він.— Лише сон.

Набіла глянула на дитя, її пальці відгорнули біле простирадло з лиця дитини.

— Який красень,— сказала вона. Потім на її обличчі відбився стурбований вираз. Вона глянула на чоловіка.— Саміре! — вигукнула вона.— У нашого сина голубі очі!

Він голосно засміявся.

— Жінко, жінко,— мовив він.— Коли ти навчишся? У всіх новонароджених дітей очі голубі.

Та Аллах дійсно сотворив чудо. Бо Бейдр Самір Аль Фей виріс з темними, майже фіолетовими, синіми очима, кольору неба над нічною пустелею.