Пірат

Розділ перший

Гострий як голка струмінь душу, що бив по тім'ю, заглушив ревіння чотирьох потужних реактивних двигунів. Стінки вузької душової кабінки стали затуманюватися від пари. Він почав швидко розтирати мило в запашну піну, яка покрила все тіло, а потім змив її і різко перемкнув воду з гарячої на льодяну. Після цього вимкнув воду і вийшов з душової кабінки.

Як звикле, на нього вже чекав Джабір, через його руку висіли важкий купальний халат та пухнасті рушники. Він обгорнув тіло хазяїна рушниками.

— Добрий вечір, хазяїне,— лагідно мовив він по-арабському.

— Добрий вечір, друже,— відповів Бейдр, завзято витираючись.— Котра година?

Джабір зиркнув на випуклого годинника фірми «Сейко», із неіржавіючої сталі — подарунок хазяїна.

— За паризьким часом зараз дев'ятнадцять годин п'ятнадцять хвилин,— проказав він гордо.— Чи хазяїн трохи відпочив за цей час?

— Так, дякую,— сказав Бейдр, кидаючи рушники і пірнаючи в халат, який Джабір тримав напоготові.— Де ми знаходимося?

— Над Ла-Маншем,— відповів Джабір.— Капітан просив переказати вам, що ми будемо в Ніцці о двадцятій годині сорок хвилин.

— Добре,— кинув Бейдр.

Коли Бейдр проходив до своєї кабіни, Джабір притримував двері маленької ванної кімнати прочиненими. Хоча головний салон був великий і займав майже одну третину інтер'єру «Боїнга-707», повітря було затхле, в ньому витав їдкий сморід гашишу та амінітрату.

Якусь мить Бейдр мовчав. Він не звертав уваги на сморід, доки користався цим зіллям, та опісля від нього нудило.

— Тут смердить,— сказав він.— Дуже прикро, що ми не можемо відчинити вікно та провітрити приміщення. Бо на висоті тридцять тисяч футів це може створити проблеми.

Джабір не засміявся.

— Так, пане.— Він пройшовся по салону, швидко відкриваючи всі протяги, потім узяв ароматизований аерозольний розпилювач і побризкав ним по салону. Після підійшов до Бейдра.— Чи хазяїн уже вирішив, який гарнітур одягнути?

— Ще ні,— відповів Бейдр. Він окинув зором величезне, королівського розміру ліжко, що займало майже половину салону.

Там, обійнявши одна одну, лежали дві дівчини, їхні голі тіла відсвічувалися в м'якому золотавому світлі салону. Для світу вони не існували. В пам'яті Бейдра вимальовувалося все те, що відбувалося кілька годин перед цим, так ясно, ніби це було зараз.

Він стояв біля ліжка і спостерігав, як вони любилися. Їхні голови були між ногами одна одної, їхні роти та язики затято пожирали одна одну, як раптом вони стали перекочуватися одна через одну, і перед ним, ніби близнюки, засяяли два півмісяці білих сідниць. Він відчув, як по всьому тілу прокотилася хвиля збудження, і, глянувши вниз, побачив, що пеніс у нього піднявся, став твердим і запульсував. Швидким рухом він згріб зі столу ампули з аміноїдами, став над дівчиною навколішках і націлив свій пеніс в отвір її ануса. Його сильна рука ковзнула під живіт дівчини і притиснула її. Він просунув руку далі, досяг лобка. Язик іншої дівчини, що облизувала клітор, ковзнув по його пучках. Він немилосердно смиконув її на себе і потужним поштовхом глибоко встромився в її анус.

Від неочікуваного втручання дівчина на мить застигла, потім роззявила рота, щоб заверещати. Тільки вона почала втягувати в легені повітря, як він розламав перед її обличчям дві ампули. Секундою пізніше він розчавив ампулу з аміноїдами для себе і вибухнув оргазмом, який, здавалося, ніколи не закінчиться. Кімната навкруг нього завирувала, і він пірнув у темінь. Його наступними свідомими діями були пробудження і похід у душ.

Зараз він знову стояв біля ліжка і дивився на них згори вниз. Та на цей раз він не відчував нічого. Почуття притупилися. Дівчат використали, вони виконали своє призначення — притамували нудьгу довгого польоту з Лос-Анджелеса. Тепер він, може, й не згадає їхніх імен. Він повернувся і попрямував до дверей салону. На порозі повернувся до Джабіра.

— Розбуди їх і скажи, хай одягаються,— сказав він і зачинив за собою двері.

Він рушив по вузькому коридору, проминув дві кабіни для гостей і пройшов до головного салону. Його помічник Дік Керрідж сидів у передній частині салону за письмовим столом, поруч з телефонами та телексом. Як звикле, молодий правник був одягнений офіційно: біла сорочка, краватка і темний костюм. Бейдр не пам'ятав такого випадку, коли б той був у самій сорочці.

Керрідж звівся на ноги.

— Добрий вечір, шефе,— сказав він офіційним тоном.— Добре відпочили?

— Так, дякую,— відказав Бейдр.— А ви?

Молодий правник ледь всміхнувся — єдине послаблення, яке він собі дозволяв.

— Я так і не навчився спати в літаках.

— Ще навчитеся,— всміхнувся Бейдр.— Треба тільки трохи потерпіти.

Керрідж не посміхнувся.

— Якщо я за два роки не навчився, то боюся, що вже так і не навчуся.

Бейдр натиснув кнопку виклику прислуги.

— Що твориться в світі?

— Кругом спокійно,— відповів Керрідж.— Вихідні, ви ж знаєте.

Бейдр кивнув. То була субота. Він і не очікував якої-небудь ділової діяльності. Коли вони вилетіли з Лос-Анджелеса, була перша година ночі.

З камбуза прийшов головний стюард Рауль.

— Слухаю, сер?

— Каву,— наказав Бейдр.— Каву по-американському.— Його шлунок ще не був готовий до крутої еспресо-кави, яку волів подавати стюард. Він повернувся до Керріджа.

— Ви зв'язувалися з яхтою?

Керрідж кивнув.

— Я розмовляв з капітаном Петерсеном. Для сьогоднішньої вечірки все влаштовано. В аеропорту на вас чекає «ролле» та «Сан Марко». Якщо море не розхвилюється, то, на його думку, «Сан Марко» доставить вас до Канн за двадцять хвилин. Поїздка автомобілем забере більше години, бо дорога запруджена машинами учасників та гостей кінофестивалю.

Повернувся з кавою стюард. Доки той наливав філіжанку, Бейдр запалив сигарету, потім відсьорбнув кави.

— Може, чогось з'їсте? — спитав стюард.

— Дякую, поки що ні,— відповів Бейдр. Він звернувся до Діка: — А моя дружина — на борту яхти?

— Капітан сказав, що вона — на дачі. А Юсеф уже приїхав з Парижа і чекає на яхті. Він попросив переказати вам, що запросив на вечірку знаменитість,— це стане сенсацією.

Бейдр кивнув. Юсеф Зіяд був керівником паризької контори. Бейдр тримав по офісу в кожній країні. І в цих офісах сиділи яскраві, чарівливі, освічені молодики, що любили робити гроші і кар'єру. Головною справою цих контор було звідництво та постачання гарненьких дівчаток для оздоби вечірок, які Бейдр влаштовував задля сприяння своїм справам.

— Зв'яжіться по телефону з місіс Аль Фей, я маю з нею переговорити,— сказав він. Він перейшов до їдальні і сів за круглий стіл з червоного дерева. Рауль знову наповнив його філіжанку. Бейдр мовчки сьорбав каву. За хвилю задзеленчав телефон. Він підняв слухавку.

Почувся голос Керріджа.

— Місіс Аль Фей удома немає. Я тільки-но розмовляв з її секретаркою, яка сказала, що пані пішла в кіно і прибуде на яхту безпосередньо звідти.

— Дякую,— кинув Бейдр, кладучи слухавку. Для нього те не було дивиною. Він не сподівався, щоб Джордана сиділа вдома, принаймні не тоді, коли проходив кінофестиваль або десь проводилася вечірка. Вона мала бути там, де щось діялось. На мить він відчув роздратування, потім це минулося. Врешті-решт, власне це приваблювало його в ній від самого початку. Вона була американка, а не арабка. Американські дівчата не звикли сидіти вдома. Якось він спробував було розтлумачити це своїй матері, та вона так ніколи і не змогла його зрозуміти. Вона була розчарована тим, що, розлучившися зі своєю першою дружиною, Цін не одружився вдруге на арабській дівчині.

Знову задзвонив телефон. Він підняв слухавку. Це був пілот, капітан Ендрю Хайєтт.

— З вашого дозволу, пане,— почав пілот,— якщо ми пробудемо в Ніцці достатньо довго, я хотів би, щоб літак обслуговувала фірма «Ер Франс».

Бейдр подумки посміхнувся. Таким чином капітан дізнавався, скільки часу може погуляти його екіпаж.

— Вважаю, що ми зможемо пробути там до середи. Чи цього часу буде достатньо, Енді?

— Так, сер.

— Це був гарний політ, Енді. Дякую.

— Дякую вам, сер,— в голосі пілота бриніло задоволення.

Бейдр натиснув кнопку виклику Керріджа.

— Для екіпажу замовте місця в «Негреско» до вівторка.

— Слухаю, шефе,— Керрідж завагався.— А як бути з дівчатками, ми запрошуємо їх на прийом?

— Ні,— голос Бейдра прозвучав сухо.— Про цю дрібничку Юсеф уже потурбувався.

— Як з ними повестися?

— Влаштуй їх в «Негреско» з екіпажем,— сказав він.— Дай кожній по п'ятсот доларів і по зворотному квитку до Лос-Анджелеса.

Він відклав слухавку і став задумливо дивитися в ілюмінатор. Вже майже стемніло, і там, далеко внизу, на французькому узбережжі, вже почали блимати вогники. Він намагався вгадати, чим же там займається Джордана. Минув майже цілий місяць, як він востаннє бачив її з дітьми в Бейруті. Вони домовилися зустрітися на півдні Франції в день її народження. Він згадав про діамантовий разок намиста, що придбав у «Ван Кліфа», і зважував, чи він їй сподобається. Він просто не міг дійти до пуття. Тепер усі кругом носили джинси та штучну біжутерію. Вже більше нічого не було справжнього, навіть їхні почуття одне до одного, вважай, стали штучними.

Джордана встала з ліжка і попрямувала до ванної, прихопивши одяг.

— До чого така спішка, люба? — почувся з ліжка чоловічий голос.

Вона затрималася в дверях ванної і глянула на нього через плече.

— Мій чоловік приїжджає,— сказала вона,— і щоб перевдягтися на вечірку, я мушу бути на яхті вчасно.

— Може, його літак спізниться,— сказав чоловік.

— Літак Бейдра ніколи не спізнюється,— сухо кинула вона. Вона зайшла до ванної, причинивши за собою двері. Нахилилася над біде і відкрила крани, регулюючи гарячу та холодну воду, доки температура стала такою, яку вона хотіла. Відкривши сумочку, дістала звідти пластикову мильницю зі своїм власним милом, осідлала біде і стала митися.

«Коли-небудь спробую не помитися,— подумала вона.— Цікаво, чи він здогадається, коли почне ласувати мною».

Подумки засміявшись, вона відкинула цю ідею. Чоловіки настільки поглинуті думкою про невідразну силу своїх непереможних півників, що не можуть уявити собі, як це жінка, в яку вони проникають, мала б якісь інші відчуття, опріч оргазму за оргазмом. Вона могла б полічити на пальцях рук, скільки разів у неї була справжня кульмінація. Та в одному вона була певна. Якщо коли-небудь стануть вручати академічні нагороди за вміння викликати оргазм у чоловіка, то вона буде отримувати їх кожного року.

Вона натиснула на важіль і піднялася, витираючи себе, а вода тим часом булькотіла по зливу. Біде французьких готелів звучали однаково: чи то в Парижі, чи в Каннах, чи в провінції: «Глог-глог, тиша, глог-глог-глог». Витершись, вона змочила пучки пальців парфумами і злегка потерла ними по єдвабному, м'якому волоссі лобка. По тому хутко одяглася і вийшла із ванної.

Чоловік сидів у ліжку голий, граючись своїм півником, який знову стояв.

— Поглянь, люба, що у нас робиться.

— Ой які ж ви молодці,— сказала вона.

— Sucez moi,— сказав він — Pa partir come sa[1].

Вона похитала головою.

— Даруй, любий. Я спізнююсь.

— Може, пізніше, на вечірньому прийомі,— продовжував він,— ми зможемо знайти тихий куточок, подалі від натовпу.

Вона подивилася йому в очі.

— Ти не йдеш на вечірній прийом.

— Але ж, люба,— запротестував він.— Чому ж ні? Я був з тобою на яхті цілий тиждень.

— От тому,— сказала вона.— Бейдр — не дурень.

— А коли ж я побачу тебе? — спитав він, його півник почав спадати.

Вона знизала плечима.

— Не знаю,— вона відкрила сумочку і витягла звідти маленького конверта зі стофранковими банкнотами. Кинула конверт на ліжко поруч з ним.— Це покриє твій рахунок за проживання та інші витрати,— сказала вона.— І дещо залишиться на той час, доки знайдеш когось іншого.

В голосі чоловіка забриніла образа.

— Але ж, люба, невже ти вважаєш, що це було лише задля грошей?

Вона засміялася.

— Маю надію, що ні. Мені було б прикро так думати.

— Я ніколи не знайду такої жінки, як ти,— проказав він з сумом.

— Тільки поглянь навколо,— мовила вона.— Нас повно кругом. І якщо тобі потрібна рекомендація, скажи їм, що я задоволена тобою цілком.

Доки він зібрався з відповіддю, її вже не було в кімнаті. Чекаючи в коридорі на ліфт, вона глянула на годинника. Було без чверті вісім. У неї залишалося часу тільки на те, щоб добратися до яхти та прийняти гарячу ванну, перед тим як одягтися для прийому.

Розділ другий

Коли Юсеф вийшов з таксі, він помітив запаркований перед готелем «Карлтон» білий з відкидним верхом «корніш» Джордани. Розраховуючись з водієм, він пошукав її очима, та помітив лише водія Гая, який гомонів з іншими водіями. Він повернувся і зайшов до холу готелю.

Був переддень офіційного відкриття кінофестивалю, і більшість об'яв уже висіли на стінах, а дрібніші об'яви кінопрокатників розмістилися на стендах. На хвилю він затримався біля них.

Велетенське полотнище, на всю ширину холу, було найпомітнішою з об'яв: «Олександр Залкінд представляє «Три мушкетери». Він став повільно читати перелік акторів: Майкл Йорк, Олівер Рід, Річард Чемберлен, Рокуел Уелч, Чарлтон Хестон, Фей Данавей. Це дійсно був парад зірок. Навіть на нього, фаната кіно з дитячих літ, перелік справив враження. Він наблизився до конторки консьєржа.

Елі, старший консьєрж, усміхнувся і вклонився.

— Приємно бачити вас знову, мсьє Зіяд.

— Приїжджати сюди завжди приємно, Елі,— всміхаючись, відповів Юсеф.

— Чим можу допомогти, мсьє Зіяд? — запитав чоловічок.

— Я приїхав, щоб зустрітися з містером Вінсентом,— сказав Юсеф.— Він уже тут?

— Він чекає на вас у малому барі,— сказав Елі.

— Дякую,— відказав Юсеф, повернувся, а потім, ніби згадавши, оглянувся і запитав: — Між іншим, ви не бачили пані Аль Фей?

Не вагаючись, Алі похитав головою.

— Ні, не бачив. Чи не хотіли ви що-небудь їй переказати?

— Ет, дрібниця,— сказав Юсеф.

Він повернувся і попрямував до малого бару, біля ліфтів.

Елі підняв з-під стойки слухавку телефону і пошепки назвав номер. Оператор у ліфті, що опускався, відповів. За мить він поклав слухавку і повернувся до Джордани.

— Пан Елі пропонує пані спуститися ліфтом до виходу, що на рю де Канада. Він послав служника, щоб той зустрів вас на антресольному поверсі.

Джордана позирнула на оператора. Його обличчя було непроникливе, ліфт уже зупинявся на антресольному. Вона кивнула.

— Дякую.

Вона вийшла і коридором пішла бічним крилом готелю. Вірний своєму слову Елі справді прислав служника, який чекав її в кабіні старомодного ліфта, що обслуговував це крило будівлі в особливих випадках.

Вона вийшла через бар «Карлтон», пройшла терасою, а потім по під'їзній до головного входу готелю. Її водій Гай помітив її і підбіг до дверцят «роллс-ройса». Перед тим як спуститися по сходинках, вона зазирнула в хол. Над головами людей, що стовпилися біля конторки консьєржа, вона зустрілася поглядом з Елі і кивнула йому на знак подяки. Не змінюючи виразу обличчя, він ледь схилив голову.

Гай притримував дверцята, поки вона сідала до машини. Вона не здогадувалася, від чого вберіг її Елі, та було достатньо того, що він це зробив. Елі був, мабуть, наймудрішим чоловіком на Рів'єрі. І, очевидь, найобачнішим.

В малому барі було людно, Майкл Вінсент зайняв столик між стойкою і входом. Коли Юсеф зайшов, він підвівся і подав йому руку.

Юсеф потиснув її.

— Даруйте, що спізнився. Рух на Круазет — просто жахливий.

— Жодних проблем,— відповів Майкл. Було дивно чути ніжний голос здоровила шість футів і чотири дюйми зростом. Жестом він показав на молодих жінок, що сиділи з ним за столиком.

— Як бачиш, я проводив час якнайприємніше.

Юсеф посміхнувся. Він знав їх. Вони були частиною групи, яку він привіз із Парижа.

— Сюзанна, Моніка,— промимрив він, сідаючи.

Дівчата майже відразу звелися. Вони зрозуміли натяк. Це була ділова зустріч. Вони мусили йти до своїх покоїв і готуватися до вечірнього прийому.

Кельнер хутенько підійшов з пляшкою «Дон Периньйону» і показав її Юсефові, чекаючи на його схвалення. Юсеф кивнув. Кельнер швидко відкоркував пляшку і запропонував йому келих на пробу. Юсеф знову кивнув, а кельнер перевів погляд на Майкла Вінсента.

— Я займуся віскі,— сказав кінорежисер.

Кельнер наповнив келих Юсефа і відійшов. Юсеф підняв келиха з вином.

— Смію надіятися, що покої вам сподобалися.

Чолов'яга відповів посмішкою.

— Найкращий номер у цьому готелі, і ви ще питаєте, чи мені подобається? Все, що я хотів би знати,— як ви це зробили. Коли два тижні тому я зателефонував сюди, то на час фестивалю по всьому місту не було жодного вільного покою. А ви телефонуєте за день до початку, і немов хто чарівною паличкою махнув — маєш покій.

Юсеф загадково посміхнувся.

— Скажемо так — ми тут дещо важимо.

— От за це давайте й вип'ємо,— сказав американець. Він допив віскі і жестом показав, щоб принесли ще.

— Містер Аль Фей попрохав мене переказати, що він усвідомлює, на які ви наразилися турботи, пов'язані з вашим приїздом сюди. Він з нетерпінням чекає зустрічі з вами.

— Я — теж,— відказав Вінсент. Він на хвилю завагався, а потім заговорив знову: — Мені ще не зовсім віриться.

— Ви про що? — запитав Юсеф.

— Та, про все оце,— відповів Вінсент.— Щоб зібрати гроші для зйомок «Ганді», мені потрібно було більше п'яти років, а тут приходите до мене ви, з десятьма мільйонами доларів, і питаєте, чи я зацікавлений у тому, щоб показати життя Магомета на екрані.

— Мене це не дивує,— сказав Юсеф,— І вас теж не буде дивувати, коли ви зустрінетесь з паном Аль Феєм. Він — чоловік великої інтуїції. Подивившись ваші кінофільми про великих філософів,— Мойсея, Ісуса Христа та Ганді,— що могло б бути більш природним, аніж звернутися до вас, єдиного чоловіка, котрий зможе втілити цей великий задум у життя?

Режисер кивнув.

— Будуть труднощі.

— Звичайно,— погодився Юсеф,— Де їх немає?

Вінсент спохмурнів.

— Нелегко буде запустити його в прокат. В кінопромисловості — дуже багато євреїв.

Юсеф посміхнувся.

— Про це будемо клопотатися тоді, коли дійдемо,— мовив він спокійно.— Можливо, містер Аль Фей купить одну з потужних компаній і розповсюджуватиме фільм сам.

Вінсент знову сьорбнув віскі.

— Мабуть, він не простий собі чолов'яга, отой ваш містер Аль Фей.

— Ми вважаємо, що ні,— сказав спокійно Юсеф. Він пильно вдивлявся в режисера і гадав, чи зміниться думка цього чоловіка про Бейдра, коли він дізнається, як пильно його вивчали, перш ніж вибір впав на нього. На столі Бейдра лежала течка, в якій були зібрані всі дані про те, чим Вінсент займався з самого дитинства. Жодна дрібничка приватного життя цього чоловіка не залишилась непоміченою. Дівчатка, молодиці, випивка, навіть участь у таємному товаристві Джона Берча та в деяких інших групах з нахилом до антисемітизму. Там було все. Аналіз того, чому він став persona non grata в кінопромисловості, був теж туди прилучений. В такій чутливій справі, як кіно, антисемітизм приховати важко. Відтоді, як фільм «Ганді» був знятий, минуло вже п'ять років, а на екранах західного світу він так і не з'явився. І з того часу цьому чоловікові не було зроблено жодної пропозиції. Протягом кількох останніх років він існував лише завдяки друзям та обіцянкам. А ще — пляшці віскі.

Юсеф не сказав йому, що перш ніж вибрати його, Бейдр звертався до багатьох режисерів. Та всі вони відхилили пропозицію. І не тому, що життя Пророка не було б добрим сюжетом для стрічки, а тому, як вони вважали, що призначення такого фільму сьогодні було б не філософським, а пропагандистським. Всі вони розуміли суть ідеї і боялися євреїв, бо євреї цупко тримали зашморг на шиї кінобізнесу, от вони й боялися їм протиставитися.

Він поглянув на годинника і звівся на ноги.

— Даруйте, та я маю йти. Є кілька справ, які потребують моєї пильної уваги.

Вінсент підвів на нього очі.

— Звичайно, розумію. Дякую, що знайшли час зустрітися зі мною.

— Я зробив це з задоволенням,— Юсеф дивився на нього згори.— Яхта буде в затоці, перед готелем. Починаючи з десяти тридцяти, в кінці пристані «Карлтон», буде ціла флотилія моторних човнів, які і перевозитимуть гостей на яхту. Ласкаво просимо вас після десяти тридцяти в будь-який час.

Підійшов з рахунком кельнер. Вінсент підвівся, Юсеф підписав рахунок. Два чоловіки потисли один одному руки. Юсеф пішов, а Вінсент замовив ще одне віскі.

Вийшовши з готелю, Юсеф помітив, що автомобіля Джордани вже немає. Він поглянув на «п'яже» на зап'ясті. Було кілька хвилин на дев'яту. Спустився сходами і повернув до готелю «Мартінез». Перед ним уже тупцялися цікаві. Кожного вечора протягом кількох наступних тижнів люди будуть збиратися тут, приїжджаючи з усіх усюд, щоб хоч оком кинути на якусь із кінозірок; тут буде шаленство. Він швидко пройшов крізь натовп, не роззираючись. До того, як повернутися на яхту та зустрітися з Бейдром, у нього ще є добра година в запасі.

У вестибюлі «Мартінез» такого натовпу, як у «Карлтоні», не було. Він попрямував до ліфта і піднявся на горішній поверх. З ліфта пішов по коридору до входу в пентхауз. Натиснув на кнопку дзвоника. Всередині м'яко прозвучав гонг. Він почекав деякий час, а потім знову натиснув на кнопку.

Крізь зачинені двері долинув хрипкий голос:

— Qui est la?

— C'est moi. Ouvrez la porte[2].

Забряжчав ланцюжок, двері широко відчинилися, на порозі стояв високий молодий блондин. Він гнівно дивився на Юсефа.

— Спізнюєшся,— сердито сказав він.— Ти ж сказав, що будеш тут ще годину тому.

— Я попередив тебе, що в мене є справи,— пояснив Юсеф, проходячи повз нього до покою.— Ти ж знаєш, що на прожиття мені доводиться заробляти.

— Ти брешеш! — зачиняючи двері, гаркнув молодик.— Ти був з Патріком.

— Я ж сказав тобі, що Патрік у Парижі,— одказав Юсеф.— Я не хочу його тут бачити.

— Він тут,— сухо сказав білявий молодик.— Сьогодні я бачив його в літаку. Він був з тим англійцем, власником універмагів.

Юсеф помовчав, тамуючи гнів, що закипав у ньому. Він дав Патріку чіткий наказ сидіти в готелі і не показуватися до завтрашнього дня.

— От курва! — вилаявся він.— Хай начувається!.

Він перейшов через кімнату до столу з баром. У відерці з льодом стояла пляшка «Дон Периньйону». Він налив собі келих і повернувся до молодика.

— Чи не хочеш випити вина, любий мій?

— Ні,— буркнув насуплений молодик.

— Ну, згода, Жаку,— сказав Юсеф примирливо.— Не будь такий. Ти ж знаєш, що я замислив для тебе.

Вперше, від того часу як Юсеф зайшов до покоїв, Жак подивився на нього.

— Коли я маю з нею зустрітися? — запитав він.

— Цього вечора на яхті,— відповів Юсеф.— Я все влаштував.

— Я йду з тобою? — запитав Жак.

Юсеф похитав головою.

— Ні, ти навіть мене не знаєш. Якщо вона запідозрить, що ми приятелі, пиши пропало. Я влаштував так, що ти будеш супроводжувати принцесу Мару. З господинею познайомить тебе вона.

— Чому Мару? — запротестував Жак.— Ти ж знаєш, що я її не терплю.

— Тому, що вона зробить те, що накажу їй я,— сухо відповів Юсеф.— Під час прийому вона знайде нагоду відвести Джордану вбік і розкаже їй, який ти неперевершений у ліжку і який у тебе здоровий прутень.

Жак зиркнув на нього.

— І цього буде досить, щоб леді закохалася в мене?

— Ні,— відказав Юсеф.— Все інше залежить від тебе. Джордана — справжня американка, тож коли така досвідчена жінка, як Мара, відрекомендує тебе, то на неї це справить враження. Опріч того, Джордана жадібна до доброго прутня.

Молодик мовчки підійшов до бару і налив собі склянку шампанського.

— Гадаю, що ти маєш рацію,— сказав він, сьорбнувши.— А що, коли є ще хто-небудь, ким вона зацікавлена?

— Був,— сказав Юсеф.— Я взнав це від екіпажу яхти. Та наскільки я знаю Джордану, то, щоб не мати жодних ускладнень, бо під боком її чоловік, вона вже відкараскалася від коханця.

— А якщо я їй не сподобаюся? — спитав Жак.

Юсеф посміхнувся і відставив свій келих. Він підійшов до молодика і смикнув за кушак, яким був підв'язаний халат. Поли халата розкрилися. Юсеф узяв пеніс Жака і ніжно його погладив.

— Десять чудових дюймів,— проворкотів він.— Чи зможе вона не полюбити таке?

Розділ третій

Телетайп заторохтів саме в той мент, коли літак зупинився на західному кінці поля, аж біля товарних складів. Дік Керрідж відстебнув ремінь сидіння і підійшов до апарата. Він почекав, доки телетайп замовкне, тоді одірвав стрічку, сів за письмовий стіл і відкрив книгу шифрів, яку завжди тримав при собі.

Бейдр поглянув на нього і повернувся до своїх дівчат. Вони вже повідстебувалися і зводилися на ноги. Він підвівся разом з ними і усміхнувся.

— Сподіваюся, що вам сподобається на Рів'єрі.

Білявка посміхнулася у відповідь.

— Ми дуже хвилюємося. Досі ми тут не бували. Шкодуємо лише про те, що не зустрінемося з вами.

Він невиразно махнув рукою.

— Справи. Завжди справи.— Його думки зосередилися на телеграмі. Якщо телетайп запрацював у вихідний, то мусить бути щось важливе.— Та якщо чогось забажаєте, то телефонуйте просто до Керріджа і він про все подбає.

— Ми так і зробимо,— відповіла темноволоса. Вона офіційно простягнула руку.

— Щиро дякую за чудову подорож.

Білявка засміялася.

— Так, це була справжня подорож!

Бейдр теж засміявся.

— Дякую за товариство.

До них підійшов Рауль.

— Автомобіль чекає на леді біля воріт.

Бейдр подивився, як дівчата пішли за стюардом до виходу, і повернувся до Керріджа. За хвилю молодик завершив дешифровку телеграми. Він вирвав з блокнота аркуш з текстом і простягнув його Бейдрові.

Бейдр незворушно проглянув телеграму, потім порвав її на клаптики. Керрідж зробив те саме з телетайпограмою і висипав клаптики до конверта. Він повернувся до столу і витяг з-під нього річ, яка зовні виглядала на кошик для сміття з кришкою. Він відкрив кошика, вкинув туди папірці, закрив його і натиснув на маленьку кнопку, що була прилаштована збоку. На хвилину кнопка зажевріла яскраво-червоним світлом, потім погасла. Він знов відкрив контейнер і заглянув усередину. Від клаптиків паперу залишився лише ламкий сірий попіл. Він вдоволено кивнув і підійшов до Бейдра.

— На коли б ви хотіли призначити зустріч з містером Ясфіром? — запитав він.

— Сьогодні. Запроси його на прийом.

Керрідж кивнув і повернувся до столу. Бейдр відкинувся на стільці, міркуючи. І отак завжди. Хоч як би старанно він планував свої вихідні, завжди втрутиться щось і поламає задуми. Та це справа важлива і потребує уваги. Абу Саад — фінансовий аґент «Аль-Іхвану», одного з наймогутніших угруповань руху федаїнів, і суми грошей, які проходили через його руки, сягали астрономічної цифри. Інвестиції поступали від шейхів та монархічних держав, таких, як Кувейт, Дубай та Саудівська Аравія, котрі хотіли зберегти свій імідж в очах мусульманського світу. І з типовою близькосхідною обережністю керівники «Аль-Іхвану» відкладали частину грошей для інвестицій та зберігання, на випадок, якщо рух опиниться в скруті. Вірогідно, що на боротьбу за визволення використовували не більше ніж 50 відсотків отримуваних сум.

Бейдр тихо зітхнув. Шляхи Аллаха — незвідані. Для арабського світу воля завжди була нездійсненною мрією. І мабуть, уже так судилося, що нездійсненною вона і залишиться. Звичайно ж, є такі, як він, на кого Він зглянувся, а іншим Він вибрав іншу долю — жити в нужді і виборювати свободу. Та ворота раю відчинені для всіх, хто вірує. Настане день, коли всі прийдуть до тих воріт. Можливо.

Він підвівся і підійшов до столу.

— Дістаньте із сейфа намисто,— сказав він Керріджеві. Поклав у кишеню оксамитовий футляр і пішов до люка літака. На порозі оглянувся.— Побачимося об одинадцятій на яхті.

Керрідж кивнув.

— Гаразд, сер.

Біля трапу на нього чекав Джабір.

— Автомобіль чекає, щоб відвезти вас на катер, хазяїне.

На полі біля літака стояв великий чорний лімузин — кадилак. Обіч автомобіля стояв Рауль, а також чоловік в уніформі французької митної служби. Чоловік доторкнувся рукою козирка кашкета, ніби віддаючи честь.

— Vous avez quelqeu chose pour declarer, monsieur?[3]

Бейдр похитав головою.

— Ні.

Митник усміхнувся.

— Merci, monsieur[4].

Бейдр сів у автомобіль. Джабір зачинив за ним дверцята і сів поруч з водієм. Запрацював двигун, машина розвернулася і покотила до західних воріт летовища.

Там стояв «Сан Марко», прив'язаний до старої рахітичної пристані. На нього чекали два матроси та помічник капітана. Коли він вийшов із автомобіля, помічник віддав честь.

— З щасливим поверненням, містере Аль Фей.

Бейдр усміхнувся.

— Дякую, Джоне.

Матрос подав руку, Бейдр взявся за неї і зійшов на катер. За ним ступив Джабір, потім матроси. Бейдр пройшов вперед і став за пульт стернування. Капітан простягнув йому жовтий плащ і картуз.

— Ось вам дещо непромокальне. Вітерець повіває, а ця кобилка так вибрикує, що бризки летять.

Бейдр мовчки підставив руки, і матрос допоміг йому надягти плащ. Джабір, так само як і матроси, взяв плащ і одягнувся. Бейдр повернувся до пульту стернування і натиснув на кнопку стартера. Двигун з гуркотом ожив, аж сколихнулася ніч.

— Віддай швартови,— кинув через плече Бейдр.

Матрос кивнув і рвонув мотузку. Канат стрибнув над кнехтом, мов звивиста змія, і матрос відштовхнув човен від причалу.

— Рушили, сер! — гукнув він, розпрямляючись і згортаючи канат кільцями біля ніг.

Бейдр увімкнув зчеплення, і катер повільно рушив. Бейдр помалу збільшував швидкість, направляючи катер у море. Він плинув легко, як птах. Бейдр сів на сидіння і пристебнувся ременем безпеки.

— Пристебніться,— наказав він.— Я хочу дати на повну.

За його спиною почулося шарудіння, а потім, перекрикуючи ревіння двигуна, долинув голос капітана.

— Все готово, сер.

Бейдр відкрив заслінку до кінця. Раптовим стрибком вперед катер, здавалось, вихопився із води, і струмінь бризок з-під корми вогненною дугою повис над їхніми головами. Вітер ударив йому в обличчя, забило дух, і він скривився, вишкіривши зуби. Глянув на спідометр: вони мчали з швидкістю сорок вузлів. Він насилу стримався, щоб не зареготати, легко повертаючи кермо і направляючи човна до Канн. В пучках його пальців була сила трьохсот двадцяти коней, вітер шматував його обличчя — в якомусь сенсі це було краще, аніж секс.

В покої Алі Ясфіра задзвонив телефон. Куций гладкий ліванець почвалав до телефону і підняв слухавку.

— Ясфір слухає.

У слухавці почувся тріскучий голос американця. Вислухавши його, він кивнув головою.

— Так, звичайно. З величезним задоволенням. Нетерпляче буду чекати зустрічі з його екселенцією,— він поклав слухавку і почвалав назад, до своїх гостей.

— На мазі,— задоволено оголосив він.— Увечері зустрічаємося у нього на яхті.

— Це добре для вас,— сказав сухорлявий чорноволосий француз, що сидів на дивані.— Та це не вирішує наших проблем.

— П'єр має рацію,— сказав американець в яскраво розцяцькованій спортивній сорочці.— Мої контакти в Америці мають серйозніші проблеми.

Алі Ясфір повернувся до нього.

— Ми розуміємо і робимо все, щоб налагодити справу.

— У вас виходить це повільно,— сказав американець.— Нам доведеться вишукувати інших партнерів.

— Отуди к бісу! — вигукнув П'єр.— Тепер, коли переробні лабораторії запрацювали безперебійно.

— І немає нестатку в сировині! — докинув Алі.— Фермери постаралися. Врожай був хороший. І постачання йшло без перешкод. Мені здається, Тоні, що ми терпимо невдачу за невдачею через неполадки у вашій системі доставки товару. Дві великі партії з Франції перехоплено в Сполучених Штатах.

Обличчя американця скам'яніло.

— Прокол десь тут. Інакше ФБР ніколи б їх не виявило. Ми будемо шукати інший шлях ввозу до США.

— З Південної Америки,— сказав француз.

— Це не допоможе,— запевнив Тоні.— Ми зробили так минулого разу і товар спопашили. Якщо інформація витікає десь тут, то нам гаплик.

Алі зиркнув на француза.

— Копає хтось із вашої організації.

— Неможливо,— сказав француз.— Всяк чоловік, що працює на нас, перевірений і переперевірений.

— Можливо, у нас не буде вибору,— вів далі Алі.— Ми не можемо фінансувати ваші операції, коли товар не попадає на ринок.

Француз деякий час сидів мовчки, розмірковував.

— Давайте без спішки,— сказав він нарешті.— На цьому тижні ми відправляємо товар. Давайте подивимося, що з того вийде.

Алі Ясфір поглянув на американця. Американець кивнув. Алі обернувся до француза.

— D'accord[5], П'єре. Почекаємо, побачимо.

Після того як француз пішов, Тоні глянув на Алі.

— Що ви на це скажете?

Алі знизав плечима.

— Не знаю що і думати.

— Може, продає нас він,— сказав Тоні.— Товар все ще доходить до Західного узбережжя. Тамтешній банді ми сплачуємо рівно стільки, скільки нам потрібно, щоб триматися в сідлі.

— Їхній товар поступає з Індокитаю? — спитав Алі.

Тоні кивнув.

— І дешевше нашого.

Алі похитав головою.

— І на те є причина. Наші ціни були б нижчими теж, якби нас фінансувало ЦРУ.

— Це тільки частина клопоту,— сказав Тоні.— Гарячим товаром в Штатах являється марафет. А у нас тут якраз слабинка.

— Ми зважуємо цю справу,— сказав Алі.— У мене в Боготі є контакти і наступного тижня я туди полечу.

— Хлопці радо зустрінуть цю вість. Ми б воліли підтримувати ділові контакти з вами, аніж шукати нових партнерів.

Алі звівся на ноги. Зустріч завершена.

— Ми ще довго будемо вершити справи разом,— він провів американця до дверей. Вони потисли руки.— Зустрінемося в Нью-Йорку на початку наступного місяця.

— Сподіваюся, що до того часу справи підуть на лад.

— Впевнений, що так і буде,— відказав Алі.

Він зачинив за чоловіком двері, защепнув їх і ланцюжок вставив у паз. Від дверей попрямував до ванної, де ретельно помив руки і витер їх рушником. По тому він підійшов до дверей спальні і легенько постукав.

Двері відчинилися, і на порозі постала дівчина. Оливкова шкіра, темні очі і довге чорне волосся здавалися несумісними з її сучасними потертими джинсами та сорочкою «сан тропез».

— Зустріч завершилася? — спитала вона.

Він кивнув.

— Може, вип'єш чогось холодного?

— А кока у вас є?

— Авжеж,— відповів він, пішов до кухні і приніс з холодильника кока-колу. Налив у склянку і подав їй.

Вона жадібно випила.

— Коли ми вилітаємо? — спитала вона.

— У нас зарезервовані місця на рейс до Бейрута на завтра,— відповів він.— Та може бути затримка.

Вона питально подивилася на нього. Він витримав її здивований погляд.

— Сьогодні я зустрічаюся з твоїм батьком.

В її очах відбився переляк.

— Ти мене не викажеш? — вона поставила склянку.— Мені пообіцяли, що він нічого не знатиме. В іншому разі я б не втекла зі школи у Швейцарії.

— Та йдеться зовсім не про тебе,— запевнив він.— Твій батько нічого не підозрює. Нам треба заладнати з ним деякі справи.

— А які справи? — в її голосі забриніла підозра.

— Твій батько оперує багатьма нашими вкладами. У нього є entree[6] до таких сфер, куди ми, з тих чи інших причин, проникнути не можемо. Він також може закупити сировину та materiel[7], які не можемо ми.

— Він знає, що це для справи?

— Так.

На її обличчі з'явився дивний вираз.

— Він наш прихильник,— швидко додав Алі.

— Я не довіряю йому! — скрикнула вона.— Мій батько прихильний лише до грошей та влади. Страждання людей і справедливість для нього нічого не важать.

— Твій батько — араб,— сказав він сухо.

Вона пропекла його поглядом.

— Ні! Він більше білий, аніж араб. Інакше він би не розлучився з моєю матір'ю і не одружився б з тією жінкою. І те ж саме з його бізнесом. Скільки часу він проводить зі своїм власним народом, на своїй власній землі? Два тижні за цілий рік? Мене не здивує, коли я дізнаюся, що він торгує з ізраїльтянами. На Заході у нього є багато друзів із євреїв.

— Твій батько по-своєму зробив багато для нашої справи.— Алі усвідомив, що він захищає чоловіка, якого ніколи не бачив.— Наша битва не може бути виграна лише одними вояками.

— Наша битва буде виграна тими, хто готовий пролити кров і віддати своє життя, а не такими людьми, як мій батько, чиї інтереси обмежуються тільки зисками, які він може отримати.— Вона сердито шугнула до спальні і хряпнула за собою дверима.

Він постукав у двері.

— Лейло,— сказав лагідно.— Хочеш, я замовлю обід?

— Забирайся геть,— долинув з-за дверей її приглушений голос.— Залиш мене одну. Я не голодна! — Крізь дерев'яні панелі почулося її приглушене схлипування.

Хвилину він постояв в нерішучості, потім пішов до своєї спальні одягатися на обід. У молодих в голові одні ідеали. Для них все або чорне, або біле, і ніяких відтінків у проміжку. Це і добре, і погано.

Та виносити вироки — це не його справа. Щоб зробити якесь діло, потрібні не тільки ідеали. Молодим і не в здогад, що для того, аби щось діялося, потрібні гроші. За гроші купуються їхні уніформи, їхні харчі, постачаються гвинтівки та інша зброя, а також проводиться вишкіл. Сучасна війна, навіть партизанська війна,— дуже дорога. І саме тому вони доклали стільки зусиль, щоб привернути її на свій бік.

Вони використали її невдоволення своїм батьком і зрештою довели її до такого стану, що вона ладна була стати федаїном не тільки душею, а й тілом. І не тільки для того, щоб поповнити нею лави бійців. Багато інших дівчат здатні були їх поповнити.

Та в жодної з них не було такого батька, який би був одним із найбагатших людей у світі. Мимоволі з його вуст зірвалося зітхання. Післязавтра вона вже буде в учбовому таборі, в горах Лівану. От коли вона буде там, повністю в їхніх руках, можливо, Аль Фей прихильніше поставиться до деяких планів, які він уже відхилив. Вона буде кращим знаряддям, аніж пістолет, приставлений до його скроні.

Розділ четвертий

— Сполучені Штати на ваше замовлення, містере Керрідж,— повідомила по-англійському телефоністка готелю.

— Дякую,— сказав Дік. У слухавці запікало, заклацало, потім почувся голос.— Алло,— озвався Дік.

Знову заклацало, потім задзижчало.

— Алло! Алло! — прокричав він. Раптом на лінії стало тихо, і він почув голос своєї дружини. Алло, Марджері? — прокричав він.

— Це ти, Річарде? — в голосі чувся сумнів.

— Звичайно ж, це я — Річард,— чомусь роздратовано відрубав він.— А ти чекала когось іншого?

— Твій голос такий далекий,— сказала вона.

— А я і є далеко,— сказав він.— Зараз я в Каннах.

— Що ти там робиш? — спитала вона.— Я гадала, що ти працюєш.

— Господи, Марджері, авжеж я працюю. Я ж казав тобі, що шеф планує провести вихідні тут, щоб відсвяткувати день народження своєї дружини.

— Чий день народження?

— Його дружини,— прокричав він.— Та облишмо це, Марджері. Як там дітлахи?

— З ними все гаразд,— сказала вона.— Тільки Тіммі застудився. Я сьогодні не пустила його до школи. Коли ти приїдеш додому?

— Не знаю,— сказав він.— Шеф дуже багато справ закрутив.

— Але ж ти сказав, що на цей раз — лише на три тижні.

— Багато роботи накопичилося. Не моя в цьому вина.

— Коли ти працював на «Арамко», нам з тобою було краще. Тоді ти принаймні повертався додому щовечора.

— І водночас грошей заробляв набагато менше,— сказав він.— Дванадцять тисяч на рік замість сорока.

— Але ж я нудьгую без тебе,— сказала вона; по голосу чулося, що ось-ось закапають сльози.

Він розчулився.

— Я теж за тобою скучаю, кохана моя. І за малими теж.

— Річарде,— мовила вона.

— Так, люба.

— В тебе все добре?

— Просто чудово,— відповів він.

— Я весь час хвилююся. Мені здається, ти завжди літаєш, ніколи не затримуєшся на одному місці настільки, щоб відпочити як слід.

— Я навчився спати в літаках,— збрехав він.— Почуваюся пречудово.— Вільною рукою він потягся за сигаретою і запалив її.— В усякому разі ми пробудемо тут до середи, а до того часу я зорієнтуюсь.

— Я така рада,— сказала вона.— Ти скоро повернешся?

— Відразу ж, як тільки зможу,— запевнив він.

— Я кохаю тебе, Річарде.

— І я тебе кохаю,— сказав він.— Міцно поцілуй за мене хлопців.

— Поцілую,— сказала вона.— До побачення.

— До побачення, кохана.

Він поклав слухавку і глибоко затягнувся сигаретою. Розглянувся по кімнаті готелю. Вона видавалася по-чужому порожньою і стерильною. Готельні покої скрізь, по всьому світі, одинакові. Спроектовані вони таким чином, щоб ти не почувався вдома.

Він хотів би бути схожим на Бейдра. Хоч куди Бейдр ступає, він завжди почувається як удома. Чужі помешкання і незнайома обстановка на нього не впливають. Звичайно, майже в усіх великих містах у нього є власні будинки чи помешкання. Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Париж, Лондон, Женева, Бейрут, Тегеран. Та навіть коли йому доводилося жити в готелі, він умів змінювати кімнату так, що вона відповідала його стилю.

Можливо, він набув такого вміння тому, що все своє життя провів на чужині. Ще хлопчиком батько послав його до школи в Англію, потім — до коледжу в Штати, спершу — до Гарвардської школи бізнесу, потім до Стенфорду. Дивно, але факт: його спосіб життя був спланований ще до того, як він народився. Племінник правлячого еміра та єдиний нащадок роду по чоловічій лінії,— природно, він мав успадкувати всю власність родини. З розробкою нафтових родовищ гроші попливли до їхніх скринь потоком. І всі капіталовкладення були ввірені Бейдрові, бо до людей Заходу Аль Феї не відчували довіри. Опріч основних відмінностей у філософії та релігії, існувала ще довга історія колоніального гніту. Розпочавши заможним, Бейдр ставав ще заможнішим. Тільки на одних комісійних його доходи перевищували п'ять мільйонів доларів на рік, а ще він контролював Міжнародний інвестиційний фонд, що налічував більш як п'ятсот мільйонів доларів. І, можливо, найдавнішим у цій ситуації було те, що він керував своїм бізнесом без централізованої організації. В кожній країні він тримав лише невеличку групку фахівців, підпорядкованих безпосередньо йому. Врешті-решт усі рішення він приймав сам. І тільки він знав, куди що йде і звідки приходить. Зараз, після двох років роботи, Дік почав осягати весь масштаб роботи, проте розумів, що кожного дня може виникнути новий поворот, який зіб'є його з пантелику.

Вперше до нього дійшло, що Бейдр може бути пов'язаним з «Аль-Іхваном», коли він побачив телеграму, підписану Абу Саадом, фінансовим представником групи. Він завжди гадав, що Бейдр, з його капітальним консерватизмом, до курсу, якого дотримуються федаїни, ставиться з недовірою і вважає, що він більше згубний, аніж корисний для арабської справи. І все ж, виявляється, він підтримує з ними ділові зв'язки. У Керріджа вистачило глузду зрозуміти, що справа тонка. Діється щось таке, про що знає тільки Бейдр. А він, Керрідж, міг тільки здогадуватися. Дізнається він тільки згодом. Коли Бейдр визнає за потрібне розкрити карти.

Керрідж поглянув на свого годинника. Була вже майже десята. Час одягатися та рушати на яхту. Коли велися ділові переговори, Бейдр любив, щоб він був напохваті.

Бейдр зупинився біля суміжних дверей їхніх кают. Він хвилю постояв у задумі, потім підійшов до туалетного столика і взяв футляр, обтягнутий оксамитом. Взутий у пантофлі, він нечутно ступав по килиму з високою ворсою. Чутно було лише шелест його атласної бавовняної джелаби, коли він переходив до її кімнати.

В її каюті була суцільна темінь, окрім пучка світла, яке пробивалося крізь прочинені двері. Простирадло м'яко облягало її випуклі обриси. Він тихо причинив двері, підійшов до ліжка і сів. Вона не поворухнулася.

Через мить він обізвався:

— Джордано.

Не було жодної ознаки, що вона його почула.

— Ти спиш? — прошепотів він.

Відповіді не було. Він нахилився і поклав футляр на подушку, де лежала її голова, звівся на ноги і попрямував назад до дверей. Він був узявся за кулясту ручку, та раптом загорілося світло. Він заблимав і озирнувся.

Вона сиділа на ліжку, її довге біляве волосся спадало на білі плечі і на повні груди з сосками, які були мов троянди. Вона мовчала.

— Я гадав, що ти спиш,— сказав він.

— Я спала,— відповіла вона.— Як пройшов політ?

— Добре,— кивнув він.

— Хлопці будуть раді побачити тебе,— сказала вона.— У тебе буде змога трохи побути з ними в цей приїзд?

— Я планую пробути тут до середи,— сказав він.— Можливо, завтра ми зможемо повезти їх на Капрі і побути там кілька днів.

— Вони поїдуть туди з радістю,— сказала вона, потім відкинула простирадла і встала з ліжка. Її халат висів на стільці, вона зняла його. В дзеркалі на протилежному кінці каюти їй було видно, що він пильно слідкує за нею.— Я маю одягнутися для прийому,— мовила вона, накидаючи халат і повертаючись до нього.

Він не сказав нічого.

— Тобі б краще теж одягтися.

— Я так і зроблю,— відказав він.

Він дивився, як вона пройшла до ванної, зачинила за собою двері, потім глянув на ліжко. Футляр чорного оксамиту лежав на подушці. Вона навіть не помітила його.

Він вернувся до ліжка, взяв його і тихо вийшов до своєї каюти. Там натиснув кнопку виклику Джабіра.

Джабір виник, мов у казці.

— Слухаю, хазяїне.

Бейдр подав йому футляр з коштовностями.

— Хай капітан сховає його до сейфа. Я віддам його вранці.

— Слухаю, хазяїне,— відповів Джабір, кладучи футляр з коштовностями до кишені.— На вечір я підготував чесучовий смокінг. Це вас влаштовує?

Бейдр кивнув.

— Цілком.

— Дякую,— відказав Джабір, вклонився і вийшов із каюти.

Невиданими очима Бейдр дивився на двері, які слуга щойно зачинив. Неможливо. Вона не могла не помітити футляр з коштовностями на подушці прямо у неї під носом. Вона зробила це навмисне.

Він рвучко повернувся і знов пішов до її кімнати. Вона сиділа за нічним столиком і дивилася в дзеркало. В ньому вона побачила його відображення і повернулася.

Його відкрита долоня ляснула її по обличчю так, що вона полетіла з стільця на підлогу, її рука змела з нічного столика майже все: парфуми, дрібні пляшечки косметики посипалися на підлогу. Вона дивилася на нього широко відкритими очима, більше з подивом, аніж з страхом. Потім торкнулася щоки, її пальці майже відчули відбиток його долоні. Вона не поворухнулася, щоб підвестися.

— Це було безглуздо з твого боку,— сказала вона майже безвиразно.— Тепер я не зможу з'явитися на своєму дні народження.

— На вечорі ти будеш,— сказав він твердо.— Навіть якщо тобі доведеться надягти чадру, як порядній мусульманці.

Вона провела його очима до дверей. Він затримався і зміряв її поглядом.

— З днем народження,— сказав він і зачинив за собою двері.

Дік стояв біля бару і дивився на свого патрона на протилежнім кінці палуби. Бейдр стояв з Юсефом та кількома іншими чоловіками, слухаючи, з притаманною йому мовчазною увагою, одну з нескінченних оповідок Юсефа. Дік поглянув на свого годинника. Була майже перша година ночі: Якщо Бейдр і нервувався, що Джордана ще не появилася, то зовнішньо цього не показував.

З гучномовців, що висіли десь вище тенту над верхньою палубою, лунала музика. Кілька пар танцювали, їхні тіла купалися в світлі ліхтарів, розвішаних по всій яхті з нагоди прийому. Інші пари сиділи на банкетках вздовж поручнів та за маленькими коктейльними столиками навкруг танцювального майданчика. Буфет був влаштований на основній нижній палубі, та Бейдр ще не дав знаку сідати за стіл.

До нього підійшов Алі Ясфір. Незважаючи на прохолоду вечора, опасисте лице ліванця блищало від поту.

— Прегарний корабель,— сказав він.— Які його виміри?

— Сто вісімдесят футів завдовжки,— відповів Дік.

Ясфір покивав головою.

— А здається більшим,— він глянув через палубу на Бейдра.— Здається, наш хазяїн веселиться собі не журиться.

Керрідж посміхнувся.

— Він завжди так робить. Я не знаю іншої людини, яка могла б поєднувати роботу з дозвіллям таким же чином, як робить він.

— З виду — дозвілля на першому місці,— в голосі Ясфіра прозвучав осуд.

Голос Керріджа був ввічливий і холодний.

— Врешті-решт, сьогодні день народження мадам, і в цю поїздку він не планував займатися справами.

Ясфір сприйняв натяк докору без коментаря.

— Я ще не стрічався з леді.

Керрідж видавив з себе посмішку.

— Це її день народження, а ви знаєте, які вони — жінки. Можливо, вона планує грандіозний вихід.

Ясфір поважно закивав.

— Західні жінки дуже відрізняються від арабок. Вони допускають такі вільності, про які наші жінки навіть мріяти не можуть. Моя дружина...— він затнувся на півслові, втупивши погляд у сходи нижньої палуби.

Керрідж простежив за його пильним поглядом. Там з'явилася Джордана. Розмови припинилися. Ревіла тільки музика над головами, та раптом і вона змінилася на розкуту мелодію «Мізірлу».

Ось вона вийшла на середину майданчика. Здавалося, що всю її огортає сяйво. Вбрана вона була в шати східної танцівниці. Груди її прикривав ліфчик із карбованого золота, нижче, аж до талії, було оголене тіло, а сам пояс був оздоблений коштовним камінням, і з нього звисали різнокольорові стьожки прозорого шифону, що замінювали спідницю. На голові блищала діадема, а по плечах спливало золотаве волосся. Обличчя прикривала єдвабна вуаль, і було видно тільки її спокусливі очі. Вона підняла над головою руки і якусь мить стояла непорушно.

Керрідж почув, що у ліванця перехопило подих. Джордана ніколи не виглядала такою прегарною. Була окреслена кожна лінія її чудового тіла. Повільно, в такт музиці, вона почала колихати стегнами. Спочатку, в такт музиці, зазвучали кастаньєти в її руках, а коли ритм став чіткішим, вона почала свій танок. У свій час Керрідж бачив багато танцівниць живота. Він походив із сім'ї вихідців з Близького Сходу і знав цей танець змалечку. Та йому ніколи не доводилося бачити, щоб його виконували так блискуче.

Це була вершина сексуальності. Кожен її рух воскрешав у пам'яті багатьох жінок, яких він пізнав, вони всі зосередилися в еротиці її танцю. Він одірвав від неї свій погляд і розгледівся навколо.

Захоплені були всі — і чоловіки, і жінки. Їхня пристрасть і жадання виявлялися в тому, як вони невідривно стежили за рухами, які ставали дедалі жагучішими, в міру того як танець завершувався. Всі, окрім Бейдра.

Він стояв мовчки, спостерігаючи кожен її рух. Та його обличчя залишалося незворушним, очі — відчуженими. Вираз його обличчя не змінився навіть тоді, коли вона наблизилась до нього, стала навколішках і робила класичні рухи, що означають запрошення. Музика сягнула своєї кульмінації, і вона пала ниць, торкаючись чолом його ніг.

На хвилю запала тиша, а потім — шквал оплесків. Лунали вигуки bravo, разом з арабським ahsanti. Та Джордана залишалася нерухомою.

За мить Бейдр схилився до неї, взяв за руку і звів її на ноги. Коли він обернувся до гостей, вони все ще плескали в долоні. Він здійняв руку, щоб заспокоїти їх. Оплески стихли.

— Від імені моєї дружини та від свого власного дякую за те, що розділили з нами радість такого свята.

Оплески та здравиці в честь дня народження залунали з новою силою. Він зачекав, аж доки вони знову стихнуть.

— А тепер нам нічого не залишається сказати, окрім того, що... стіл накритий.

Все ще тримаючи її за руку, він повів її до сходів і вони стали спускатися вниз. Решта рушили за ними, і галас балачок знов заглушив нічну тишу.

Розділ п'ятий

Кельнери в уніформах стояли біля фуршетного столу, готові обслужити гостей. Стіл аж вгинався від їжі: ростбіфи, окости, індики та здоровезний, тільки сьогодні спійманий в Середземному морі, осетр. Посередині лежала велика витесана з льоду рибина, наверху якої була поміщена ваза з п'ятьма кілограмами крупнозернистого малосольного кав'яру білуги.

Чимало столів та скамейок вже були зайняті голодними гостями, коли Керрідж помітив, як Бейдр вибачився і попрямував до дверей салону. Він озирнувся, відшукав очима Керріджа і кивнув у бік Ясфіра, який ще стояв у черзі до столу. Потім Бейдр повернувся і, не озираючись, вийшов з салону.

Керрідж підійшов до ліванця.

— Якщо ви не заперечуєте, пан Аль Фей чекає на вас.

Шлунок коротенького чоловіка аж бурчав від чекання їжі. Він неохоче намірився поставити на стіл пусту тарілку, яку тримав у руці, та Дік узяв тарілку з його рук.

— Я розпоряджуся, щоб кельнер приніс вам поїсти.

— Дякую,— сказав Алі.

Дік віддав тарілку кельнерові і наказав наповнити її і принести містеру Ясфірові до кабінету, потім повернувся.

— З вашого дозволу, я вас проведу.

Ясфір пішов слідом за ним через салон до коридору, який вів до кают. Дік зупинився біля дверей з червоного дерева і постукав.

— Ввійдіть,— пролунав з-за дверей голос Бейдра.

Керрідж відчинив двері і відступив убік, пропускаючи Ясфіра. А сам залишився стояти на порозі.

— Будуть якісь подальші розпорядження, сер? — спитав він.

— Ввімкніть свій біпер,— сказав він.— Можливо, ви понадобитеся пізніше.

— Слухаю, сер,— відповів Керрідж. Тут прийшов кельнер з повною тарілкою.— Занесіть до кімнати,— наказав він. Коли кельнер вийшов, Дік зачинив двері, рушив по коридору, почув, що двері замкнулися.

— Вибачте за незручності,— почав Бейдр.

Ліванець уже сидів і їв.

— Жодних проблем,— сказав він, наминаючи кав'яр. З куточка його рота потекла чорна цівка, він акуратно витер її серветкою.

Бейдр підійшов до невеликого письмового столу і дістав з середньої шухляди папку. Він поклав її на столі поруч з тарілкою Ясфіра.

— За домовленістю з вашими зверхниками,— сказав він,— я підготував перелік інвестицій, включаючи акції та нерухоме майно, які за десятилітній період, згідно з нашими заниженими підрахунками, будуть приносити нам дванадцять відсотків річних. Сюди входять шість відсотків приросту і стільки ж дивідендів готівкою. Це означає, що за десятилітній період ми отримаємо більше сорока відсотків зиску, тобто десять мільйонів фунтів стерлінгів, в той час як вартість нашого основного капіталу зросте вдвічі.

— Це дуже добре,— сказав Ясфір, узявшися до шматка курчати.

— Все, що мені потрібно для втілення плану в життя, це «добро» ваших зверхників,— провадив Бейдр.

Ясфір не виявив бажання ознайомитися із змістом папки. Він поклав кісточку курчати на тарілку і злегка прицмокнув губами, щоб показати, як дуже йому смакувала їжа.

— Чи можна помити руки? — спитав він.

Бейдр кивнув. Він провів ліванця до невеличкого туалету поряд з кабінетом. Коли коротун повернувся, Бейдр сидів за письмовим столом. Папка лишилася лежати на столі біля пустої тарілки, а ліванець сів за стіл навпроти. Бейдр чемно чекав, доки той заговорить.

— Людина пропонує, Господь диспонує,— проказав Ясфір.

Бейдр мовчав.

— Обставини змушують змінити наші плани,— мовив Ясфір.— Боюсь, що ми не зможемо здійснити план інвестицій.

Лице Бейдра залишалося незворушним. Він мовчав.

— Ці капітали мають піти на інші призначення.

— Розумію,— спокійно сказав Бейдр.— Я розпоряджуся, щоб сума в десять мільйонів фунтів стерлінгів була повернена вам негайно.

— В цьому нагальної потреби немає,— спішно відмовив ліванець — Ми не бачимо причини, яка б перешкодила вам довершити цю справу. Звичайно, з вашими звичними комісійними.

Бейдр мовчки кивнув.

— Як вам відомо, Ізраїль з кожним днем стає сильнішим. І дедалі жорстокішим. Страждання нашого народу під його гнітом посилюються. Народ благає своїх братів подати йому руку допомоги. Час підпирає. Ми мусимо діяти швидко або втратимо все назавжди.— Ліванець зробив паузу, щоб набрати в легені повітря.— Ми досягнули певної домовленості з Societe Anonyme Materiel Militaire[8], і ця домовленість передбачає поставки на шість мільйонів фунтів. Ми вам довіряємо і тому дійшли згоди, що ви будете нашим довіреним торговим агентом. За це ми готові сплачувати вам, опріч витрат, ваші традиційні десять відсотків комісійних.

Бейдр усе ще мовчав.

— Щоб збалансувати три мільйони чотириста тисяч фунтів, що залишаються після купівлі, ми асигнуємо мільйон фунтів на інвестиції в колумбійське сільське господарство — звичайно, в кавові плантації.

— Звичайно,— сказав Бейдр. Та обидва розуміли, що він знає більше.— Залишається два мільйони триста.

Ясфір посміхнувся. Він явно був задоволений. Він знав, що коли гроші опиняться на рахунку Бейдра, його співучасть у їхніх планах буде забезпечена. Хоч який він багатий, але завжди захоче більше.

— Ми не передбачили жодних заходів для збалансування,— сказав він.— Ми вважали, що, можливо, список цінних паперів на цю суму приготуєте ви, а ми дамо перелік певних числових рахунків у Швейцарії та Багамах, де вони будуть кредитоспроможними.

— Розумію,— кивнув Бейдр.

— Звичайно ж, і з цього балансу ви отримаєте свої десять відсотків комісійних,— швидко докинув Ясфір.— Це означає, що ви отримаєте майже мільйон фунтів за те, що проведете гроші через ваш рахунок.

Бейдр зиркнув на нього. Ось у чому крилася слабкість арабського світу. Корупція та хабарі стали невід'ємною частиною їхньої комерції. З десяти мільйонів фунтів тільки шість мільйонів передбачалося використати на благо народу. Та й те благо було вельми сумнівним. Все, що потрібно людям, це — харчі та освіта, але не зброя. І звичайно ж, їм немає потреби за власний рахунок збагачувати своїх вождів.

Ліванець сприйняв його мовчанку за згоду. Він звівся на ноги.

— Відтак, я можу переказати своїм зверхникам, що ви беретеся за цю справу,— сказав він вдоволено.

Бейдр звів на нього очі.

— Ні.

У Ясфіра від здивування аж щелепа одвисла.

— Ні? — перепитав він.

Бейдр підвівся із стільця. Він поглянув на коротуна згори вниз.

— Гроші будуть повернені в понеділок вранці, як тільки відчиняться банки,— сказав він.— Перекажіть своїм людям: я шкодую, що не можу бути їм корисним. Брати участь у таких операціях мені бракує хисту. Впевнений, що вони знайдуть людей більш кваліфікованих для цього, аніж я.

— У Писанні говориться, що за рішення, прийняте поспіхом, часто доводиться жалкувати,— сказав коротун.

— У Писанні також говориться,— підкреслено процитував Бейдр,— що, коли людина живе чесно, їй нема за чим жалкувати.— Він натиснув кнопку на сигнальному пристрої, вмонтованому в електронний годинник на його письмовому столі, і попрямував до дверей.

— Пане Аль Фей,— обізвався Ясфір.

Бейдр озирнувся.

— Слухаю.

— Ще до приходу зими буде війна,— ліванець уперше заговорив арабською мовою.— Коли вона закінчиться, ми будемо контролювати Близький Схід. Ізраїль перестане існувати, бо ми поставимо світ на коліна. Старі порядки міняються — в народі постає нова сила. Якщо ви приєднаєтеся до нас зараз, то будете з переможцями.

Бейдр не відповів.

— Піски пустелі почервоніють від крові наших ворогів,— додав Ясфір.

— І нашої власної,— відказав Бейдр — І коли це все скінчиться, нічого не зміниться. Якихось сто ярдів сюди, сто ярдів туди. Ми — просто пішаки в руках великих держав. Росія та Америка не можуть допустити, щоб виграла одна із сторін.

— Вони будуть змушені прислухатися до нас,— сказав Ясфір.— Ми контролюємо постачання їх нафтою. Якщо ми перекриємо кран, вони стануть на коліна.

— Тільки до деякої міри,— відказав Бейдр.— А потім вони вимусять нас стати на наші власні коліна.

В двері постукали. Бейдр відімкнув їх і відчинив.

— Проведіть, будь ласка, містера Ясфіра до товариства,— сказав Бейдр Керріджові. Потім звернувся до ліванця: — Якщо вам щось понадобиться для того, щоб ваш візит приніс вам більше приємності, ми — до ваших послуг.

Ясфір дивився на нього широко розплющеними очима. Біль розчарування пік його груди. Та він видавив з себе посмішку. Бо коли Бейдр дізнається, що його дочка — в їхніх руках, все швидко переміниться.

— Кхатрак,— промовив він.— Ви не заперечуєте?

— Ідіть з миром,— сказав традиційне прощальне слово арабською мовою Бейдр. Він зачинив за ними двері, підійшов до столу і взяв папку. Якийсь час дивився на неї, а потім кинув у кошик для сміття.

Це була просто наживка, щоб спіймати його на гачок. Вони навіть не збиралися проводити операцію з цими паперами. Тепер він це знав. Він усвідомлював також і те, що вони від нього не відступляться. Вони не заспокояться до тих пір, доки стягнуть світ до свого власного рівня. А якщо таке не вдасться, зруйнують його.

Раптом на нього навалилася втома, він підійшов до столу, сів і заплющив очі. В уяві постали ніжні чисті очі його батька, що зазирали йому в саму душу. Картина виринула з пам'яті про дитинство. В той час йому заледве виповнилося десять років.

Дітлахи грали у війну, і він гатив свого товариша кривою дерев'яною шаблею і репетував: «Умри, невірний, умри! Іменем Пророка, умри!»

Раптом шаблю у нього вирвали, він здивовано озирнувся і побачив батька.

Його товариш плакав і шморгав носом. «Чому ти зупинив мене? — спитав він сердито.— Ахмед грав єврея».

Батько опустився на коліна так, щоб подивитися йому в очі.

«Ти блюзнірствував,— сказав він лагідно,— Ти вимовляв ім'я Пророка, щоб виправдати свої власні дії».

«Та ні ж,— відказав він.— Я захищав Пророка».

Батько похитав головою.

«Ти забуваєш, мій сину, що Пророк, якого ти намагаєшся захистити насильством, знаний також як Провісник Миру».

Це було тридцять літ тому. А у пам'яті його вже зринули інші спогади.

Розділ шостий

Двомоторний ДС-3 облетів летовище по краю пустелі, готуючись до приземлення. Злітно-посадочна смуга мерехтіла в полудневій спекоті. Бейдр почув, що літак випустив шасі, і почав розглядати поле через ілюмінатор. В дальньому кінці злітно-посадочної смуги стояли в чеканні кілька великих чорних кадилаків; за ними, в затінку пальмових дерев, відпочивали верблюди та їхні погоничі. Скрекотіння закрилків свідчило про те, що літак пішов на посадку.

Бейдр оглянув салон. Стюардеса вже сиділа на своєму місці, пристебнувшись поясом до сидіння. Джабір, що сидів навпроти нього, пристебнувся теж. Коли літак став плавно знижуватися над пустелею, він пристебнув і свого пояса.

Під ілюмінатором проносився пісок, і здавалося, що пілот приземлить літак на піщаний ґрунт пустелі. Потім під ним побігла бетонна посадочна доріжка, коли колеса торкнулися її, літак здригнувся. За мить пілот натиснув на гальма, Бейдра смикнуло вперед, і пояс врізався йому в живіт. Тиск одразу ослаб, і літак м'яко покотився до кінця злітно-посадочної доріжки. Шум двигунів у салоні стишився, стюардеса встала зі свого місця і рушила до нього.

У білявої американки була та сама награна фахова усмішка, яку виробляють у себе стюардеси незалежно від того, на якій повітряній лінії вони працюють. Той факт, що це був власний літак його батька, здавалося, ніяким чином не впливав на її ставлення до пасажирів.

— Сподіваюся, ви вдоволені польотом, містере Аль Фей.

— Все було чудово, дякую,— кивнув він.

— Ми швидко прилетіли,— сказала вона.— З Бейрута — лише за вісімдесят сім хвилин.

— Дуже швидко,— згодився він.

Літак зупинився. Через ілюмінатор йому було видно, як кадилаки почали підкочуватися ближче. З першого автомобіля вискочили декілька чоловіків у напіввійськовій формі. Кожен тримав у руках автомат, і вони враз розбіглися займати навколо літака призначені їм місця. Дверці другого автомобіля були зачинені. Крізь темно-коричневі сонцезахисні шибки Бейдрові не було видно, хто там сидить усередині. Трап, який штовхали через доріжку чотири робітники, підкотився до літака.

Бейдр смикнув пряжку, звівся на ноги і рушив до дверей. Джабір перегородив прохід рукою.

— Почекайте хвилинку, паничу, зробіть таку ласку.

Бейдр кивнув, і слуга пішов до дверей перший. З кабіни вийшов другий пілот і став з стюардесою біля виходу. Відчинити двері вони не збиралися. Джабір відгорнув полу куртки і витяг з-під пахви важкий автоматичний пістолет «люгер», відтяг запобіжника і став з ним напоготові.

У двері постукали. Раз, два, три. Другий пілот підняв руку і поглянув на Джабіра.

— Раз, два,— сказав слуга.— Вони мають відповісти: раз, два, три, чотири. Коли не так — злітаємо.

Пілот кивнув. Стукнув кулаком у двері: раз, два.

Відповідь була негайна і правильна. Пілот потягнув засув, і двері широко відчинилися. Вгорі на трапі вже стояли два охоронці. Біля підніжжя сходинок — ще два.

Бейдр рушив до дверей, та Джабір знову перегородив дорогу рукою.

— З вашого дозволу, паничу.

Він ступив на трап і швидко переговорив арабською мовою з одним із охоронців, потім повернувся до Бейдра і кивнув.

Нестерпна спека пустелі залила юнака ще до порога. Бейдр вийшов на сонце, часто кліпаючи від яскравого світла. Він почав спускатися по трапу, і тоді дверцята другого лімузина відчинилися — звідти вийшов його батько.

Він рушив назустріч Бейдрові, а слідом за ним ішли охоронці. На ньому було традиційне легке убрання шейха пустелі, а його голову і шию захищала від сонячних променів гутра. Бейдр поспішив до батька, взяв простягнуту руку і припав до неї устами в традиційному прояві поваги.

Самір другою рукою підняв голову сина. Його очі довго вдивлялися в обличчя юнака, потім він нахилився, обійняв його і розцілував в обидві щоки.

— Мархаб. Ласкаво просимо до нашого дому, синку.

— Йа халабік. Це щастя знову бути вдома,— Бейдр випростався. Він був на голову вищий за батька.

Самір подивився на нього знизу вгору.

— Ти підріс, мій сину,— сказав він з гордістю.— Ти змужнів.

— Вже 1951 рік, тату,— усміхнувся.— Ніхто не залишається хлопчаком навічно.

Самір покивав головою.

— Ми пишаємося тобою, мій сину. Ми пишаємося твоїми успіхами в американських школах, пишаємося тим, що тебе прийняли в Гарвардський університет, що в Бостоні, штаті Массачусетс.

— Я прагну щосили того, щоб батьки мої пишалися мною і раділи,— сказав Бейдр.— Він глянув на автомобіль.— А як моя мати і сестри?

Самір усміхнувся.

— Вони здорові. Незабаром ти їх побачиш. Твоя мати з нетерпінням чекає на тебе вдома, а твої сестри з чоловіками сьогодні вечором прийдуть до нас на вечерю.

Якщо Бейдр і був розчарований тим, що вони не приїхали на летовище, щоб привітати його, то він не став цього виказувати. Це не Сполучені Штати, де він прожив останні п'ять років. Арабчанки не показуються на людях; принаймні порядні жінки.

— Я чекаю на зустріч з ними,— сказав він.

Батько взяв його під руку.

— Ну, синку, пішли до машини. Там нам буде прохолодніше. Це остання модель, з кліматизацією проти цієї нестерпної спеки.

— Дякую, тату,— Бейдр чемно почекав, доки батько сяде в машину перший.

До автомобіля хутко підбіг охоронець з автоматом і зачинив за ними дверцята, потім сів на передньому сидінні, поруч з водієм. Решта охоронців втиснулися до лімузина, що стояв попереду. Коли вони рушили, Бейдр побачив, як погоничі стали палицями підганяти верблюдів до літака, щоб забрати речі та провіант. Автомобіль виїхав з летовища і повернув на бетонну дорогу, що вела в гори, які бовваніли за кілька миль. Позаду них прилаштувався броньований лендровер з кулеметом на кузові.

Бейдр поглянув на батька.

— Війна скінчилася ось уже багато років тому, тож я гадав, що охоронці вже більше не потрібні.

— В горах усе ще багато бандитів,— сказав його батько.

— Бандитів?

— Так,— відказав його батько.— Тих, що пробираються через наш кордон, щоб грабувати, ґвалтувати, убивати. Дехто думає, що то ізраїльські партизани.

— Але ж Ізраїль тут не має з нами кордону,— здивувався Бейдр.

— Це правда,— відповів батько,— але вони можуть бути їхніми наймитами. Ми не можемо послаблювати свою пильність.

— А ті бандити коли-небудь тривожили вас? — спитав Бейдр.

— Ні. Нам везло. Та ми чули, що тривожили інших,— Самір посміхнувся.— Та давай поговоримо про приємніші речі. А ти знаєш, що твоя найстарша сестра має народити дитину через два-три тижні?

Автомобілі почали підійматися в гори. Через кілька хвилин Бейдр побачив обабіч дороги перші ознаки зелені. Кактуси змінила низькоросла сосна, з'явилися квіти, розложиста бугенвілія і зелена трава. Батько простягнув руку і натиснув кнопку, щоб опустити шибки. В автомобіль полилося свіже духмяне повітря, витісняючи затхле охолоджене повітря машини.

Батько глибоко вдихнув.

— Людина багато дечого винайшла, та ніщо не може відтворити пахощі гірського повітря.

Бейдр кивнув. Вони швидко підіймалися до гірського перевалу. Їхній дім стояв на протилежному схилі, що спускався до моря. Бейдр думав, чи дім і досі такий, яким він його пам'ятав.

Будинок стало видно, як тільки вони переїхали через перевал і дорога пішла вниз. Бейдр побачив білі дахи будинку. Він став більшим від того, що залишився в його пам'яті. Додалися прибудови. В віддаленім кінці садиби, на зверненому до моря схилі, був збудований великий плавальний басейн. Було дещо інше, чого він тут ніколи не бачив. Навкруг усього комплексу була зведена висока стіна, а на ній, приблизно через кожні п'ятдесят ярдів, стояли сторожові будки і в кожній — по вартовому з автоматом.

Сам будинок ховався за деревами. Бейдр оглянувся на батька.

— Чи всі садиби так охороняються?

Батько кивнув головою.

— У деяких навіть більше охоронців. В літній резиденції князя — більше ста чоловік.

Бейдр не сказав нічого. В тому щось було зле, коли люди самі робили з себе в'язнів, щоб чутися в безпеці. Автомобіль з'їхав з дороги на алею, що вела до будинку. За хвилину вони минули дерева, що закривали його від дороги, і підкотили до величезних залізних воріт у стіні. Поволі, обладнані безшумними електричними моторами, ворота почали відчинятися. Автомобілі проїхали, не зупиняючись. За четверть милі вони спинилися перед великим білим будинком. Підбіг служник, щоб відчинити дверцята автомобіля. Першим вийшов батько, Бейдр за ним.

Він звів погляд на грандіозні мармурові сходи, що вели до дверей. Двері були відчинені. В дверях з'явилася жінка, вона була без чадри, але в хустці і в довгій білій тобі[9].

— Мамо! — скрикнув він, вибігаючи сходами нагору і стискаючи її в обіймах.

Набіла вдивлялася в сина, а в куточках її очей блищали сльози.

— Прости, мій сину,— прошепотіла вона.— Але я ніяк не могла дочекатися, щоб побачити тебе.

Оскільки це не була офіційна оказія і присутні були лише члени родини, вони всі обідали разом. При офіційних оказіях чоловіки їли окремо, а жінки їли або опісля, або зовсім не їли.

Бейдр подивився на своїх сестер, що сиділи в кінці столу. Фатіма, старша від нього на три роки,— кругловида, тіло важке дитиною, аж сяяла, красуючись поряд із своїм чоловіком.

— Буде хлопчик,— говорила вона.— В сім'ї Салахів народжувалися лише одні хлопчики, і всі кажуть, що я виглядаю точнісінько як його мама, коли вона його носила.

Її батько засміявся.

— Бабусині казки. Не зовсім науково, та доки ми не знайдемо більш надійного способу, я готовий пристати й на такий.

— Я принесу вам першого онука,— з натяком сказала Фатіма, позираючи на свою сестру Навал, у якої вже був первісток — дівчинка.

Навал не сказала нічого. Омар, її чоловік, він працював лікарем у лікарні тестя, теж промовчав.

— Хлопчик чи дівчинка,— сказав Бейдр,— на те буде воля Аллаха.

З цим усі погодилися. Самір звівся на ноги.

— У західному світі є такий звичай,— сказав він.— Щоб усмак покурити сигару, чоловіки виходять в іншу кімнату. На мою думку, чудовий звичай.

І він перший рушив до кабінету. Бейдр та його швагри пішли за ним. Слуга відчинив їм двері, а потім зачинив за ними. Самір відкрив скриньку з сигарами, що стояла на письмовому столі. Дістав сигару і з задоволенням її понюхав.

— Кубинські сигари. Їх мені прислали з Лондона.

Він запропонував іншим. Салах та Омар взяли по одній, а Бейдр заперечливо похитав головою. Він витяг з кишені пачку американських сигарет.

— Я звик до цих.

Самір посміхнувся.

— Навіть мова твоя більш скидається на американську, аніж на арабську.

— А от американці так не вважають,— сказав Бейдр. Він запалив свою сигарету і чекав, доки інші запалять свої сигари.

— Що ти думаєш про них? — з цікавістю спитав Самір.

— В якому плані? — спитав Бейдр.

— В основному там одні євреї,— сказав Салах.

Бейдр повернувся до нього.

— Це не так. У пропорції до всього населення, євреїв у них дуже мало.

— Я був у Нью-Йорку,— сказав Салах.— Місто аж кишить євреями. Вони контролюють усе: уряд, банки...

Бейдр поглянув на свого швагра. Салах був кремезний педантичний молодий чоловік, чий батько нажив маєтність, будучи лихварем, а тепер володів одним з найбільших банків Бейрута.

— То ви ведете справи з єврейськими банками? — спитав він.

Лице Салаха скривилося від жаху.

— Звичайно ж, ні,— обурено відповів він.— Ми маємо справу тільки з найбільшими банками: Банком Америки, Першим Національним та «Чейзом».

— А вони — не єврейські? — спитав Бейдр. Куточком ока він помітив батькову посмішку. Батько вже второпав, куди він гне.

— Ні,— відповів Салах.

— Виявляється, євреї не все контролюють в Америці,— продовжував Бейдр.— Чи не так?

— На щастя,— сказав Салах.— Воно б так і сталося, якби у них була така можливість.

— Але ж Америка — проізраїльська,— сказав Самір.

— Так,— кивнув Бейдр.

— Чому?

— Ви спробуйте зрозуміти американську ментальність. Вони співчувають тому, хто потерпає. А Ізраїль дуже вдало зіграв на цьому своєю пропагандою. Спочатку проти британців, а тепер проти нас.

— Яким же чином ми можемо що-небудь змінити?

— Дуже просто,— мовив Бейдр.— Дати Ізраїлю спокій. Це лише вузенька смужка землі в нашому оточенні, не більша, аніж блоха на спині слона. Як вони можуть нам зашкодити?

— Вони не лишатимуться блохою,— сказав Салах.— Біженці з усієї Європи стікаються туди тисячами. Покидьки Європи. Вони не вдовольняться тим, що мають. Єврей завжди хоче мати все.

— Так це чи ні — цього ми ще не знаємо,— сказав Бейдр.— А якби ми їх привітали як братів та працювали з ними для добробуту країн, а не конфліктували, то, можливо, побачили б щось зовсім інше. В давнину говорили так: «Могутній меч може зрубати одним ударом дуба, та не може розітнути єдвабний шарф, що в'ється на вітрі».

— Боюся, що з цим ми вже занадто запізнилися,— сказав Салах.— Плач наших братів, що мучаться під їхнім гнітом, лунає в наших вухах.

Бейдр знизав плечима.

— Америка цього не знає. Вона знає тільки те, що крихітна нація числом в один мільйон живе в оточенні ворожого світу, який переважає її в сто разів.

Його батько поважно кивнув.

— Тут є над чим поміркувати. Це дуже складна проблема.

— Ніяка вона не складна,— різко кинув Салах.— Запам'ятайте мої слова, з часом ви зрозумієте, що те, що я говорю,— правда. Тоді ми об'єднаємося, знищимо їх.

Самір поглянув на свого другого зятя.

— А ти якої думки, Омаре?

Молодий лікар збентежено прокашлявся. Він був надзвичайно сором'язливим.

— Я не розуміюся на політиці,— сказав він.— Тож я і не думаю про такі справи. В зарубіжних університетах Англії та Франції, де я навчався, було багато професорів-євреїв. Вони були хорошими лікарями і хорошими вчителями.

— У мене теж склалося таке враження,— сказав Самір. Він поглянув на Бейдра.— Сподіваюся, що ти нічого не запланував на завтра.

— Я приїхав додому,— сказав Бейдр.— Які в мене можуть бути плани?

— Добре,— сказав Самір.— Бо завтра ми мусимо бути на вечері у його світлості князя Фейяда. Він хоче відсвяткувати твоє вісімнадцятиріччя.

Бейдр розгубився. Його день народження минув кілька місяців тому.

— Його світлість тут?

— Ні,— сказав Самір.— Він в Алаїху, відпочиває від сім'ї та обов'язків. Ми запрошені назавтра до нього.

Бейдр уже знав, що про причину розпитувати не слід. Якщо його батько вважає за потрібне, то скаже.

— З великим задоволенням, тату,— сказав він.

— От і добре,— всміхнувся батько.— А що, приєднаємося до твоєї матері та сестер? Я знаю, що вони з нетерпінням чекають на твої розповіді про Америку.

Розділ сьомий

Алаїх — це невеличке село в горах, за тридцять миль від Бейрута. Там немає ні промисловості, ні торгівлі, ні сільського господарства. Своє існування воно виправдовувало тільки тим, що тут можна було розважитися. Обабіч головної вулиці, що проходила посередині села, розташувалися ресторації та кав'ярні, в яких виступали танцівниці та співаки з усього Близького Сходу. Західних туристів зустрічали стримано, з'являлися вони тут рідко, якщо взагалі з'являлися. Вчащали сюди багаті шейхи, князі та бізнесмени, які приїздили, тікаючи із світу, де панували суворі моральні обмеження і нудьга.

Тут вони мали змогу насолоджуватися тим, що не дозволялося вдома. Вони могли пити напої та смакувати делікатеси, які заборонялися суворими приписами Корану. І, мабуть, найважливішим було те, що перебували вони тут анонімно. Хоч як добре міг один чоловік знати іншого, тут він його не впізнавав, а якщо і заговорював з ним, то тільки в тому разі, коли той до нього звертався.

Коли наступного вечора лімузин Саміра підкотився до найбільшої на всій вулиці кав'ярні і зупинився там, було вже по десятій. Згідно зі своїм становищем, князь Фейяд закупив весь заклад на цілу ніч. Сидіти поруч з випадковим відвідувачем для нього було б недостойно. Він був абсолютним монархом клаптя землі в тисячу квадратних миль, що межував з чотирма країнами: Іраком, Саудівською Аравією, Сирією та Йорданією. Те, що його земля входила зазубнем у територію кожної із цих країн, значення не мало і навіть створювало деякі вигоди. Ворогуючі сторони могли вільно прибути в його країну і тут, почуваючись у безпеці, спокійно переговорити і залагодити суперечку. Бабуся Бейдра доводилася сестрою батькові князя Фейяда і, як двоюрідні родичі королівської сім'ї, Аль Феї були другою за знатністю родиною.

Тож саме батькові Бейдра князь надав право володіння підприємствами служби побуту. Самір володів електротехнічною та телефонною компаніями, а зі свого боку сім'я будувала школи та лікарні, де навчався і лікувався кожен, хто мав у цьому потребу. Вони були багаті з самого початку, та завдяки своєму привілейованому становищу розбагатіли ще більше, не докладаючи особливих зусиль.

Дуже смутило сім'ю те, що князь не мав нащадка по чоловічій лінії, якому він міг би передати трон. Він одружувався неодноразово і завжди виконував свої подружні обов'язки належним чином. І коли чергова дружина виявлялася неспроможною народити нащадка, він розлучався з нею. Тепер же, проживши шістдесят літ, він прийшов до висновку, що коли Аллах у своїй мудрості не дав йому прямого нащадка, він потурбується про те, щоб ним його постачив двоюрідний брат.

І саме з цієї причини вісімнадцять років тому Самір вирушив на прощу до Мекки. Відповіддю на його молитви було народження Бейдра. Та попри свою обіцянку Фейяд ще не призначив хлопця своїм спадкоємцем. Замість того він наполіг на тому, щоб Бейдр набував західних манер, жив і проникався західним світом. З багатьох причин Самірові така перспектива подобалася. Його син стане лікарем, і вони працюватимуть разом пліч-о-пліч.

Та князь плекав інші задуми. Лікарем може стати будь-хто. Нехай ним стане інший хлопець. Бейдр мусить отримати освіту у важливішій галузі — опанувати комерцію та фінанси. Тільки досконало вивчивши всі механізми економіки, можна підняти добробут і міць країни (під країною він мав на увазі себе, свою родину). У нього було природжене арабське недовір'я до людей із Заходу, з якими він мав ділові зв'язки. Він відчував, що вони дивляться на нього звисока, трактуючи мало не як хлопчиська, бо бачили його неуцтво. Отже він і вирішив, що Бейдр поїде не до Англії, як його батько, а до Америки, де бізнес є поважним і престижним фахом.

Коли вони вийшли з лімузина, Самір з гордістю подивився на сина. Той був одягнений у традиційне арабське вбрання: гутра спадала аж на спину, накидка обтягувала його високу струнку постать,— гарний юнак. Сильне підборіддя, чималий ніс та темно-сині очі, що глибоко сиділи над високими вилицями і щоками оливкового кольору, свідчили про силу та вдачу молодика. Князь буде вдоволений. Можливо, тепер він призначить Бейдра своїм спадкоємцем.

Подумки він просив у Аллаха прощення за свої земні надії та суєтні бажання. Досить було й того чуда, що він подарував йому в пустелі сина. Він мусить бути вдоволений. Хай збудеться воля Аллаха.

Порухом руки він дав знак Бейдрові, і той рушив слідом за ним східцями кав'ярні. У дверях, з двома озброєними охоронцями поряд, стояв дворецький князя. Він упізнав Саміра і вклонився в традиційному привітанні.

— Ас-салам алейкум.

— Алейкум-ас-салам,— відповів Самір.

— Їхня світлість з великим нетерпінням чекає на приїзд свого улюбленого кузена,— сказав дворецький.— Він звелів, щоб я провів вас до нього, як тільки ви прибудете. Він — нагорі, у своїх апартаментах.

Через порожню кав'ярню вони прослідували за дворецьким до сходів у кінці залу. В кав'ярні стояла тиша. Кельнери, які звичайно були у русі, тепер стояли купками й балакали, а біля підмостків сиділи, палили та гомоніли музики. Не було видно ні співаків, ні танцівниць. Нічого не розпочнеться до тих пір, аж доки князь подасть на те знак.

Апартаменти над кав'ярнею резервувалися для особливих відвідувачів та їхніх гостей, які після ночі веселощів у кав'ярні надто стомлювалися, щоб повертатися додому; або ж воліли залишитися і насолодитися іншими втіхами, які дирекція охоче могла їм запропонувати. Дворецький зупинився біля дверей і постукав.

— Хто там? — почувся голос підлітка.

— Лікар Аль Фей зі своїм сином прийшов провідати його світлість,— відповів дворецький.

Двері відчинив підліток, одягнутий у єдвабні сорочку та штани. Його брови були густо підведені, щоки нарум'янені, а довгі нігті нафарбовані.

— Просу, заходьте,— прошепелявив він ламаною англійською мовою.

Бейдр та його батько зайшли до кімнати. В повітрі висів одурманюючо-солодкий сморід гашишу. В кімнаті не було нікого.

— Просу вас, шідайте,— сказав підліток, вказуючи на фотелі та стільці. Він вийшов до суміжної кімнати, залишивши їх самих.

Не проронивши ні слова, Бейдр переглянувся з батьком.

В кімнату повернувся підліток.

— Їх швітлість вийде до вас жа хвилину. Чим можу вам шлужити? Шолодощі? Може, перекушите? Маємо англійшьке вішкі, якщо бажаєте.

— Ні, дякую,— похитав головою Самір.

Двері знову відчинилися, і зайшов князь Фейяд. Він був у повному королівському убранні, а його голову покривав білий міткаль. Він перейшов усю кімнату і підійшов до свого кузена.

Самір з Бейдром підвелися і схилилися перед своїм монархом у традиційному уклоні. Фейяд, усміхаючись, відсторонив руки Саміра. Чи так зустрічаються кузени, які давно не бачилися? — він обійняв Саміра, розцілував його в щоки, потім, усе ще усміхаючися, повернувся до Бейдра.— А це той маленький хлопчик, який так плакав, коли вперше від'їжджав на навчання за кордон?

Бейдр відчув, що червоніє.

— То було давно, ваша світлість.

— Не так уже й давно,— сказав князь і засміявся.— Мені здається, тоді тобі було шість років.

— Тепер йому вісімнадцять,— сказав Самір.— Він уже дорослий чоловік, хвала Аллаху.

— Аль хамду лі-ллах,— прозвучали луною слова князя. Він поглянув на Бейдра, який був на голову вищий їх обох.— Високий твій син. У нашому роду таких високих не було, наскільки я пам'ятаю.

— Це харчування, ваша світлість,— сказав Самір.— Харчі в Америці збагачені різними вітамінами та мінеральними солями. Тож молоде покоління і виростає вищим за батьків.

— Ви, вчені люди, можете творити справжні чудеса,— сказав князь.

— Чудеса творить Аллах,— відповів Самір.— А ми — тільки знаряддя в його руках.

Князь кивнув на знак згоди.

— Нам є про що поговорити, брате мій,— сказав він.— Та це ми можемо зробити і вранці. Сьогодні ми будемо насолоджуватися нашою злукою та взаємним спілкуванням.— Він плеснув у долоні.— Я розпорядився, щоб для вас підготували покої, де ви могли б трохи освіжитися після подорожі. Опівночі ми збираємося внизу, в кав'ярні, де для нас буде влаштовано банкет.

Самір вклонився.

— Ми щиро вдячні за щедру вашу гостинність.

Знову з'явився підліток.

— Проведи моїх дорогих родичів до їхніх покоїв,— звелів князь.

— Ж великим жадоволенням, васа швітлість,— вклонився той.

Кімната Бейдра була відокремлена від батькової просторою вітальнею. Він залишив батька і пішов до своєї спальні, стіни якої були пишно оздоблені дорогими єдвабами та атласами. На канапках лежали оксамитні подушки. Не встиг він роздивитися, як у двері постукали.

— Зайдіть,— гукнув він.

До кімнати зайшла молода служниця і шанобливо схилила голову.

— Чим можу служити панові? — спитала вона тихо, сором'язливо потупивши очі.

— Навіть не можу придумати чим.

— Можливо, я приготую хазяїнові гарячу купіль, щоб він зміг змити втому подорожі? — запропонувала вона.

— Це було б добре,— сказав він.

Бейдр задумливо подивився їй услід. Тепер він усвідомив, що він — удома. В Америці так не обслуговують.

Кав'ярню заповнили звуки кануна та барабанів. А на підмостках пурхала танцівниця, її різнобарвні шарфи обвивалися навколо її гнучкого тіла, срібні оздоби її ліфа кидали в різні боки іскристі зайчики. Гості князя, що сиділи за підковоподібним столом перед самими підмостками, уважно стежили за танцем.

Князь сидів в осередку столу. На почесному місці, праворуч від нього,— Самір, Бейдр — ліворуч. На низеньких стільчиках, позаду князя, сиділи декілька підлітків, старанно розмальованих, як і той, що вітав їх у покоях князя. За ними стояв дворецький, який наглядав за роботою кельнерів та інших слуг. Біля кожного з гостей стояло цеберко з пляшками шампанського, і їхні келихи постійно наповнювалися. На столах стояли більше п'ятдесяти сортів холодних закусок і місцевих делікатесів. Гості брали їжу пальцями, а слуга старанно витирав щойно змоченою в теплій воді серветкою руку гостя після того, як той посилав до рота чергову порцію. Біля дверей та попід стіною стояло кільканадцять особистих охоронців Фейяда, які не зводили з нього очей.

Музика досягла крещендо, і у фіналі танцівниця впала навколішки. Першим заплескав у долоні князь. За його знаком кельнери вихопили із цеберок пляшки з шампанським і, ставши навколішках перед помостом, стали по черзі відкорковувати пляшку за пляшкою, вистрілюючи над головою танцівниці. Князь ліниво взяв з купи, що лежала перед ним, чималеньку банкноту, зіжмакав її в руці і кинув на підмостки перед дівчиною. Плавним, сповненим грації рухом танцівниця підняла гроші і заткнула їх за пояс, що оперезував її стан трохи нижче пупка. Вона знову вклонилася і, звабливо усміхаючись, позадкувала з підмостків.

Князь поманив дворецького і щось прошепотів йому на вухо. Дворецький кивнув, повернувся до хлопчиків, що сиділи позаду князя, і подав знак оркестрові.

З першими звуками музики на підмостки вийшли чотири дівчини і почали танцювати. Поступово світло стало тьмяніти, аж доки в залі стало зовсім темно, і тільки вузенькі промені голубого світла вихоплювали танцівниць з пітьми. Коли музика прискорювала темп, прожектор губив танцівницю, а потім зненацька освітлював її ще манливіші рухи. Танок тривав більше п'ятнадцяти хвилин, і дівчата, здавалося, дійшли до нестями, коли він скінчився, вони знесилено попадали на підлогу, і підмостки огорнула суцільна темінь.

На хвилю запала тиша, а по тому князь уперше зааплодував з запалом. Поступово засвітилося світло. Танцівниці, все ще розпростерті на підлозі, почали зводитися на рівні. Бейдр не повірив своїм очам. На помості були не танцівниці, що починали танець. Замість них там опинилися хлопчики, які сиділи позаду князя.

Цього разу князь навіть не утруднював себе жмаканням банкнотів. Під акомпанемент бабахкання корків, він жменями жбурляв їх на поміст.

Бейдр поглянув на батька. Обличчя Саміра залишалось байдужим. Юнак намагався відгадати, що думає про цей вечір батько.

Банкноти, які так щедро кидав під ноги танцюристам князь, були стофунтівки. Таких грошей пересічний робітник не заробляв і за рік.

Князь глянув на Бейдра і спитав по-французькому:

— C'est beau, c'est magnifique, non?[10]

Бейдр глянув йому в вічі. Вони були насторожені і допитливі.

— Oui.— Він на мить завагався.— C'est tout pederaste?[11]

Князь кивнув.

— Vous aimez? Chosissez quelqu'un pour votre plaisir[12].

Дивлячися в очі князя, Бейдр заперечливо похитав головою.

— Merci, non. Pas pour moi. Je prefere les femmes[13].

Князь зареготав і повернувся до Саміра.

— У тебе чудовий син і в нього незіпсований смак,— сказав він.— А ще — дуже схожий на американця.

Самір глянув на сина і гордо всміхнувся. Якимось чуттям Бейдр усвідомив, що перший іспит князя він витримав.

Була вже п'ята година ранку, в горах уже світало. Бейдр побажав батькові спокійної ночі і пішов до своєї кімнати. Завіси були спущені і в кімнаті було темно. Він потягся рукою до вимикача.

Його зупинила чиясь рука. Голос жінки був лагідний з ледь помітною єгипетською вимовою.

— Ми запалимо свічки, ваша світлість,— коли вона відходила, на нього легенько повіяло запахом мускусу.

Він стояв у теміні не рухаючись, намагаючись розгледіти її, та марно. Аж ось чиркнув сірник, полум'я освітило кімнату. Тоді її темні з великими віями очі всміхнулися йому, і вона запалила свічку.

По кімнаті розлилося м'яке жовтаве світло. В жінці він упізнав одну з танцівниць, які виступали цього вечора. Єдиною частиною вбрання, що змінилося, був ліф. Її груди вже не закривалися металевими пластинками срібла. Замість них вони були прикриті прозорим єдвабним покривалом, крізь який ясно виднілися темні кружальця її сосків. Вона знову усміхнулася йому.

— На випадок, якщо ви втомилися, ваша світлість, я приготувала теплу купіль.

Він нічого не відповів.

Вона плеснула в долоні. З темряви кутків кімнати з'явилися ще дві жінки. На них було ще менше одежі, аніж на першій. Їхні груди прикривали тонюсінькі вуалі, такими ж були прикриті і їхні стегна. Коли вони проходили повз свічку, він розгледів форми їхніх оголених тіл та їхні позбавлені волосся лобки. Лише нижня частина обличчя була прикрита традиційною мусульманською чадрою.

Перша жінка знов плеснула в долоні, і з дальнього кутка з'явилася ще одна жінка. Вона ввімкнула програвач, і по кімнаті розлилася лагідна музика. Вона почала легенько колихати стегнами в такт музиці. Дві інші взяли його під руки і повели до ліжка. Стали роздягати його. Їхні рухи були легкі і вправні. Він усе ще мовчав.

Перша жінка запалила сигарету і подала йому, він затягнувся. Солодкуватий їдкий запах гашишу заповнив його ніздрі, і він відчув, як по його тілу пробігла легенька хвиля тепла. Він ще раз глибоко затягнувся і віддав сигарету.

— Як тебе звуть?

— Надія, ваша світлість,— відповіла вона, вклоняючись. Він усміхнувся їй, відчуваючи, як у ньому підіймається хвиля статевого збудження. Випростався в ліжку на весь зріст.

— Чи купатися обов'язково? — спитав він.

— Як того хоче ваша світлість,— засміявшись, сказала жінка.

Він оглянув їх усіх. Гашиш проникав аж до крижів. Потім подивився на свій фалос: він стирчав над животом, тонкий, довгий і твердий. Бейдр перевів погляд на першу жінку.

— Я хочу вас усіх,— сказав він.

Розділ восьмий

Коли він прокинувся, по кімнаті розливалося сонячне світло, біля його ліжка, з філіжанкою паруючої турецької кави, стояв Джабір. Бейдр зробив ковток страх як пекучого напою.

— Котра година? — спитав він.

— Полудень, паничу,— відповів слуга.

Він розглянувся по кімнаті і намагався пригадати, коли пішли дівчата. Останнє, що залишилося в пам'яті,— шалений клубок тіл та тепла. Він лежав на боці. Спочатку одна із дівчат насмарувала його тіло благовонною олією, а потім вони почали лизати язиками: його анус, його мошонку, його соски, його фалос, його пупок, аж доки відчуття стало таким гострим, що життєвий сік вивергнувся з нього несамовитим виснажливим гейзером. По тому він пірнув у небуття.

Він ще раз відсьорбнув пекучої кави і труснув головою.

— Батько встав?

— Так, паничу. Він — з князем. Чекають вас до сніданку.

Він зробив ще один ковток кави і підвівся з ліжка.

— Перекажи їм, що я прийму душ і миттю прийду.

Він пустив холодну воду, потім гарячу і знов холодну. За хвилю він зовсім очуняв, провів рукою по підборіддю і вирішив, що поголиться пізніше. Коли він вийшов з ванної, Джабір уже приготував для нього сорочку та широкі спортивні штани.

Коли він зайшов до кімнати, князь та його батько ще сиділи за столом. Дворецький прибирав тарілки після сніданку.

Бейдр поцілував батька, а потім руку князя. Потім сів, по знаку еміра.

— Може, ти хочеш поїсти? — ввічливо спитав князь.

— Ні, дякую,— відповів Бейдр. З його боку, було б непоштиво їсти тепер, коли вони вже поснідали.

— Тоді випий кави,— сказав князь.

— Дякую,— кивнув Бейдр.

Дворецький поспішив наповнити філіжанку. Бейдр покуштував. Кава була густа і солодка. Він спокійно й слухняно чекав. Хоча штори були спущені і затуляли вікна так, що сонячне світло до кімнати не проникало, князь був у темних окулярах, за якими не було видно його очей. Він мовчав, аж доки Бейдр поставив свою філіжанку.

— Ми з твоїм батьком обговорювали твоє майбутнє.

— Я ваш слуга,— мовив Бейдр, схиливши голову.

— Перше — ти мій родич, моя кров.

Бейдр мовчав. Та він і не мусив говорити.

— Світ швидко змінюється,— продовжував князь.— Багато чого сталося з того дня, коли ти народився. Згідно з тими подіями мусять мінятися і наші плани.— Він різко плеснув у долоні.

Дворецький відразу вийшов з кімнати, тихо причинивши за собою двері. В кімнаті вони залишилися одні. Князь почекав хвилину. Його голос перейшов майже на шепіт.

— Ти знаєш, що я завжди трактував тебе як свого спадкоємця і гадав, що настане день, коли ти займеш моє місце як правитель цієї країни.

Бейдр поглянув на батька. Його лице було безвиразне. Бейдр перевів погляд на князя.

— Та часи змінилися,— сказав емір.— І перед нами стоять інші, важливіші справи. По всьому Близькому Сході з-під пісків пустелі пробивається хвиля майбутнього, провісниця такого багатства, про яке ми і не мріяли. І джерелом цього багатства є нафта. Це життєдайна сила сучасного промислового світу Заходу. І наша маленька країна лежить на одному з найбільших, які були відомі людям, родовищ.

Він зробив паузу, щоб передихнути, підніс до вуст філіжанку і сьорбнув гарячого солодкого напою.

— Минулого місяця я підписав угоду з кількома американськими, британськими та європейськими компаніями про розробку цього родовища. За права на розвідку родовища вони згодилися заплатити нам десять мільйонів доларів. Якщо нафту буде знайдено, вони будуть платити додаткові суми за кожну робочу свердловину та відсотки з експортованої нафти. Вони також зобов'язалися побудувати нафтопереробні заводи та допомагати в розбудові країни. Все те багатообіцяюче, однак я не маю певності.

— Не розумію,— сказав Бейдр. Хоча самому все вже стало ясно. От чому його послали в науку до західного світу.

— Мені здається, що розумієш,— проникливо сказав емір.— Та дай мені довести свою думку до кінця. Світ осудив імперіалізм та колоніалізм як спосіб життя, проте існують і інші способи закабалити будь-яку країну та її народ. Один з них — нав'язати економічну залежність. Я не маю наміру дозволити Заходу зробити це з нами, але те, що вони будуть платити за наш поступ, збігається з моїми планами.

Бейдр кивнув. В ньому почала прокидатися до князя повага нового ґатунку. За всіма дивними та своєрідними примхами вимальовувався чоловік державної думки.

— Чим я можу бути корисним? — спитав він.— Я у вашому розпорядженні.

Князь поглянув на Саміра і схвально кивнув. Самір усміхнувся. Князь знову повернувся до Бейдра.

— У мене є для тебе важливіше завдання, аніж бути моїм спадкоємцем. Мені потрібна людина, яка могла б ходити по західному світу та збирати багатства, які вони так неохоче нам віддають, і використовувати їх за західним зразком, щоб отримати ще більші багатства. І якщо упораєшся з цим завданням, для якого ти вчився і будеш учитися і далі, я обіцяю, що твій син-первісток стане моїм спадкоємцем і наступним князем.

— Мені не потрібні обіцянки від мого володаря,— сказав Бейдр.— Я буду з великим задоволенням виконувати його бажання.

Емір звівся на ноги і обійняв Бейдра.

— Мій власний син не міг би зробити для мене більше.

— Я вдячний вашій світлості за довіру. Молю Аллаха єдино за те, щоб у своїй мудрості він спрямував мене на шлях, достойний тієї довіри.

— Хай збудеться воля Аллаха,— проказав князь. Він знову сів.— Ти повернешся до Америки, щоб продовжувати своє навчання. Тільки тепер твоя освіта буде в нових руках, в руках людей, рекомендованих мені американськими нафтовими компаніями. Ти не будеш ходити до звичайного навчального закладу. Твоя освіта буде спеціалізованою і завершиться в трирічний термін.

— Розумію,— кивнув Бейдр.

— А тепер залишилося владнати ще одну справу,— вів далі князь.— Твоє одруження.

Бейдр не міг приховати свого здивування. Це було щось таке, чого він не очікував.

— Моє одруження? — перепитав він.

Князь усміхнувся.

— Ти не повинен дивуватися. З розповідей про вчорашню ніч, що дійшли до мене, ти постачиш мені багатьох онуків.

Бейдр мовчав.

— Ми з твоїм батьком детально обговорили цю справу і після довгих роздумів підібрали наречену, якою ти можеш пишатися. Вона молода і вродлива і походить з однієї з найкращих родин Лівану. Звуть її Маріам Ріад, це дочка Мохаммеда Ріада, відомого банкіра.

— Я знаю цю дівчину,— вставив батько.— Вона дійсно дуже вродлива. І дуже благочестива.

Бейдр поглянув на свого батька.

— Скільки їй років?

— Шістнадцять,— відповів Самір.— Хоча вона й не була за кордоном, але отримала добру освіту. Зараз вона навчається в американському дівочому коледжі в Бейруті.

— В шістнадцять заміж виходити ще рано,— сказав Бейдр.

Емір засміявся.

— Я вибрав мудро. Можливо, в Америці дівчина в шістнадцять — ще неповнолітня, а в наших краях — якраз на порі.

На зворотнім шляху до Бейрута Бейдр сидів у машині мовчки. Самір заговорив з ним, аж коли вони в'їхали до передмістя.

— Що турбує тебе, сину мій?

— Нічого, тату.

— Ти розчарований, що не будеш спадкоємцем князя?

— Ні.

— Тоді ти думаєш про нав'язане одруження?

Бейдр завагався.

— Я навіть не знаю дівчини. До сьогоднішнього дня я навіть ніколи не чув про неї.

Самір подивився на нього.

— Здається, я тебе розумію. Тебе дивує, для чого ми стільки колотилися, даючи тобі освіту на західний манір, а затим повертаємося до своїх звичаїв, влаштовуючи твоє одруження. Чи не так?

— Гадаю, що саме так. В Америці спочатку, щонайменше, зустрічаєшся з дівчиною і виявляєш, чи одне одному до вподоби.

— І тут таке трапляється, сину,— лагідно сказав Самір.— Та ми не прості собі люди. На нас лежить відповідальність, яка вище наших особистих почуттів.

— Але ж ви з мамою зналися до того, як побралися. Практично разом виросли.

Самір усміхнувся.

— Це правда. Але наше одруження було узгоджене, коли ми ще були дітьми. Так чи інакше ми знали про це і це якраз нас і зблизило.

— Чи ви б одружилися на комусь іншому, якби на цьому хто-небудь наполягав? Враховуючи, звичайно, ваші почуття до мами.

Самір хвилю подумав, потім ствердно кивнув.

— Так. Можливо, таке мені було б і не до вподоби, та в мене не було б іншого вибору. Треба робити те, що треба. Це воля Аллаха.

Бейдр глянув на батька і зітхнув. Воля Аллаха. Цим виправдовувалося все. Сама людина мала дуже обмежений вибір.

— Мені б хотілося зустрітися з дівчиною,— сказав він.

— Це вже влаштовано,— відповів Самір.— Її родину запрошено провести вихідні в наших горах. Вони приїдуть післязавтра.

Раптом у голову Бейдра прийшла раптова думка.

— Ви давно про це знали?

— Не так давно,— відповів батько.— Князь повідомив мене про своє рішення минулого тижня.

— Мама знає?

— Так.

— Вона схвалює?

— Одруження? Так.

— Здається, ви завагалися,— підмітив Бейдр.

— Твоя мама плекала надії на твоє князювання,— Самір засміявся.— Жінки не завжди практичні.

— А ви, тату, були також розчаровані?

Самір подивився синові в очі.

— Ні,— він подумки полинув у ніч, коли народився його син.— Ти завжди був і назавжди залишишся моїм князем.

Розділ дев'ятий

Маріам Ріад, як і більшість ліванських дівчат, була невисока на зріст, не вище п'яти футів, з великими темними очима. Щоб здаватися вищою, вона викладала своє чорне волосся у високу зачіску, за останньою паризькою модою. Лице її було блідо-оливкового кольору і вона була схильна до повноти, проти якої боролася, сідаючи на дієту, чим дуже засмучувала батьків, бо вони віддавали перевагу традиційним, для арабки, округлим формам. Вона вільно розмовляла французькою мовою і невпевнено англійською, з великою неохотою ходила до американського дівочого коледжу і щоразу, при нагоді, нагадувала батькам, що треба було віддати її до швейцарської чи французької школи, як дітей інших заможних сімей.

На такі скарги у батька була одна відповідь: «Освіта для дівчат — марна праця, бо коли вони виходять заміж, їм залишається тільки поратися в хаті та народжувати дітей». Маріам з гіркотою спостерігала, як її брати вирушали до школи, а вона залишалася вдома. Їй ніколи не дозволялося робити те, чим насолоджувалися її друзі, навіть коли вона вже ходила до школи. Відразу ж після уроків вона мусила йти додому, їй ніколи не дозволялося ходити на побачення, виходити можна було тільки під наглядом нянечки і то з милостивого дозволу батька.

В лімузині по дорозі до дому Бейдра її батько поглянув на неї з задоволенням.

— От тепер, донько,— сказав він на свій грубуватий манір,— можливо, ти зрозумієш, чому твої батьки виховували тебе саме так. Можливо, тепер ти нам подякуєш.

Вона відвернула голову від вікна.

— Так, тату,— слухняно мовила вона.

— Невже ти думаєш, що якби ти навчалась у якійсь закордонній школі, вибір князя впав би на тебе? — спитав він.— Ні,— відповів він на власне запитання.— Йому потрібна була справжня арабка, а не зіпсоване закордонним впливом дівчисько.

Вона зиркнула на матір, та мовчала. Мама ніколи не заговорювала, коли батько був поруч.

— Так, тату,— знов сказала вона.

— А тепер я хочу нагадати тобі, щоб ти поводилася пристойно,— провадив батько.— Перш за все, будь ввічлива і стримана. Щоб не було мені ніяких фривольностей, яких ти набралася від своїх подружок у коледжі.

— Так, тату,— вона стомлено промовила втретє.

— Цей шлюб буде найважливішим у країні,— сказав батько.— Всім відомо, що твій перший син буде спадкоємцем князя.

Вона глянула скоса на батька.

— А що, коли в мене будуть самі дівчатка?

Батько отетеріло вирячився на неї.

— Ти народиш синів! — рикнув він, ніби це залежало від того, що він скаже.— Ти чуєш мене? В тебе будуть сини!

— Як на те буде воля Аллаха,— сказала вона з прихованою посмішкою.

— Хай збудеться його воля,— машинально сказала мати.

— Це і є воля Аллаха,— запевнив батько.— А то чого б ото Він влаштовував цей шлюб?

Маріам була дуже вражена тим, що вона уздріла, коли машина проїхала крізь ворота великого маєтку. Багатство вона знала, але такого не бачила ніде. Її батько був одним з найбагатших у Бейруті, та в порівнянні з Саміром він був просто заможний. Одним слугам і охоронцям тут не було ліку. Це був зовсім інший світ.

На честь такої оказії вся сім'я була вбрана в традиційний арабський одяг, та в їхніх валізах лежали убори останньої паризької моди, в які вони перевдягнуться на велику вечерю.

— Поправ чадру,— мовила мати, коли автомобіль зупинився і слуга підбіг, щоб відчинити дверцята.

Маріам швидко прикрила лице так, щоб було видно тільки очі. Вона глянула на східці і побачила, що до них спускається доктор Аль Фей. На півкроку позаду йшов Бейдр. Їй перехопило подих. Батько й син були теж в традиційному одязі. В поставі її нареченого було щось таке, що свідчило: він справжній син пустелі. Так може триматися тільки достеменний шейх.

З машини вийшов батько. До нього з розпростертими руками наближався Самір.

— Ахлан, ахлан.

— Ахлан фікум,— два чоловіки обнялися і розцілувалися в щоки.

Самір обернувся і відрекомендував сина. Бейдр шанобливо вклонився, вітаючи свого майбутнього тестя. Потім, уже за західним звичаєм, простягнув руку.

Вони потисли один одному руки і обернулися до машини. З машини вийшла пані Ріад, її привітав Самір. За хвилю на землю ступила Маріам. Її батько подав їй руку і підвів до лікаря.

— Пам'ятаєш доктора Аль Фея?

На мить вона підняла очі, затим, як годиться, опустила. Кивнула головою і схилилася в поклоні.

Самір узяв її за руку.

— Моя дитино,— сказав він.— Ласкаво просимо! Хай наша домівка навіки стане й твоєю.

— Дякую,— прошепотіла вона.— Хай збудеться воля Аллаха.

Самір подав знак, і Бейдр виступив уперед. Заради пристойності вона опустила очі так, що бачила тільки носаки його черевиків, що виглядали з-під джелаби, яку легенько колихав вітерець.

— Маріам,— мовив доктор Аль Фей.— Дозволь відрекомендувати мого сина Бейдра, твого майбутнього чоловіка.

Перш ніж підвести очі, вона вклонилася, потім підняла голову. На мить вона сторопіла. Їй ніхто ніколи не говорив, що у нього сині очі. Потім серце її закалатало, і вона відчула, як під чадрою її щоки запалали рум'янцем. Багато було такого, чого їй ніхто про нього не говорив. Він був такий високий. І такий гарний з лиця. Її очі впали долу, вона майже не чула його слів вітання, так гучно стугоніло її серце. Вперше в житті вона була дійсно вдячна батькам за те, що вони не послали її навчатися за кордон. Вона безнадійно закохалася.

Вечеря була справою формальною. Самір викликав із свого будинку в Бейруті шеф-кухаря француза, і той приготував чудовий стіл. Замість традиційного ліванського медзеху на закуску був паштет з гусячої печінки і крупнозернистий іранський кав'яр. Звичайне мулук'є (кролик з рисом) замінили в якості головної страви півнем у вині та тушеною бараниною, зате десерт був типовий: баклава більше як у двадцяти солодких видозмінах.

Єдиним порушенням мусульманського закону було шампанське, яке подавали протягом усієї вечері. Жінки були в довгих паризьких сукнях, чоловіки — в смокінгах. Розмова йшла на загальні теми, як то завжди буває, коли знайомляться між собою дві родини.

Коли вечеря завершувалася, пан Ріад звівся на ноги.

— З вашого ласкавого дозволу,— проказав він, надавши голосові якомога більше поважності,— мені б хотілося проголосити тост за нашого найшляхетнішого хазяїна, доброго лікаря Аль Фея. Хай Аллах сповна ощасливить своєю ласкою його самого та всю його родину.

Він підняв келих і відпив шампанського.

— Іще один тост,— поспішно додав він, все ще тримаючи свого келиха.— За мого майбутнього зятя, якого вже зараз я вважаю своїм сином, та за мою дочку. Хай Аллах благословить їхнє подружжя багатьма синами.

Маріам відчула, що червоніє, почувши доброзичливий сміх. Вона не осмілилася подивитися на Бейдра, що сидів через стіл навпроти. Її батько заговорив знову:

— Хоча між нашими сім'ями питання про посаг ніколи не піднімалося, я б не хотів, щоб цей давній і шанований звичай випав з поля зору. Бо як же батько може виказати любов до своєї дочки та повагу до її чоловіка?

Самір підвівся, протестуючи.

— Ні, Мохаммеде, такий подарунок, як твоя дочка — багатство само по собі.

— Мій любий лікарю,— перебив його банкір, усміхаючись.— Невже ви позбавите мене такої скромної втіхи?

— Звичайно ж, ні,— Самір знову сів на стілець.

— Сину мій,— сказав Ріад, повертаючись до Бейдра.— В день вашого шлюбу на твоє ім'я в моєму бейрутському банку буде відкрито рахунок в один мільйон ліванських фунтів. Це — для тебе, і ти зможеш розпоряджатися ними на свій розсуд.

Перш ніж підвестися і подякувати своєму тестеві, Бейдр поглянув через стіл на Маріам. Її лице зарум'янилося, вона не піднімала прикутих до столу очей. Бейдр повернувся до банкіра.

— Мій названий батьку,— поволі мовив він,— хай Аллах буде свідком вашої щедрості та доброти. Попрошу тільки ще одного — вашого напуття, щоб я міг мудро розпорядитися вашим великим дарунком.

— Ти його отримаєш,— швидко сказав Мохаммед. Він був вдоволений. Все йшло так, як він спланував. Він був упевнений, що цей рахунок започаткує ділові відносини його банку з сім'єю Аль Феїв.

Самір звівся на ноги. Вечеря закінчилася. Він звернувся до Бейдра.

— Було б добре, якби ти показав своїй нареченій наш сад,— сказав він,— поки ми трохи відпочинемо в книгозбірні.

Бейдр кивнув, обійшов навкруг столу, відсунув стільця, щоб Маріам могла вийти, і всміхнувся їй.

— Здається, вони хочуть нас позбутися.

Вона кивнула.

Він узяв її під руку, і вони попрямували до дверей, що вели в сад.

Коли вони були вже в дверях, пані Ріад повернулася до Набіли і мовила:

— Вони так пасують одне одному, правда ж?

Вони дійшли до басейну в дальньому кінці саду, не промовивши одне одному ні слова. Потім заговорили майже одночасно.

— Даруй мені,— сказала, загнувшися, Маріам.

— Це моя вина,— швидко відмовив Бейдр.— Що ти хотіла сказати?

— Пусте,— мовила вона,— А що ти хотів сказати?

Вони засміялися, трохи зніяковівши. Він поглянув на неї з висоти свого зросту.

— Цікаво, як ти до цього відносишся. Я маю на увазі наш майбутній шлюб?

Вона потупила очі і нічого не відповіла.

— Ти можеш не відповідати,— швидко сказав він.— Це було неввічливо з мого боку. В тебе не було вибору, чи не так?

Вона підвела очі.

— А в тебе?

Настала його черга промовчати. Він засунув руку в кишеню піджака і дістав пачку сигарет. Запропонував їй.

— Ти палиш?

Вона заперечливо похитала головою.

Він запалив сигарету, зробив глибоку затяжку і випустив дим.

— Це трохи старомодно, правда?

— Так.

— В Америці я майже забув, як це все влаштовується у нас.

— Я завжди хотіла поїхати за кордон,— сказала вона.— Але тато не пускав мене. Тобі там подобається?

— Так,— відповів він.— Люди там простіші. Майже завжди знаєш, про що вони думають.

Вона завагалася.

— А в тебе там була дівчина?

— Щоб якась одна-єдина — ні. Але на побачення ходив з багатьма. А ти?

— Мій тато дуже суворий. Мені майже не дозволялося виходити. Навіть коли я хотіла піти до коледжу, то довелося добиватися дозволу з боєм.

Вони знову замовкли. Він розглядав тліючий кінець сигарети. Цього разу першою заговорила вона.

— У тебе сині очі.

— Так,— сказав він.— Мій тато говорить, що це з часів священних воєн. Навіть з тих часів у роду час від часу появляються сині очі.

Вона відвернулася і подивилася на море. Її голос було ледве чутно.

— Мабуть, я дуже розчарувала тебе після всіх західних дівчат, яких ти знав.

— Та ні,— швидко сказав він.— Я ніколи не сприймав їх поважно. Вони такі пустоголові, не те що наші.

— Але ж вони такі гарні. Високі.

— Маріам,— сказав він.

Вона повернулася до нього.

— Ти теж дуже гарна.

— Я? — перепитала вона.— Ти дійсно так вважаєш?

— Атож, я так вважаю,— він узяв її під руку.— Ти все ще хочеш поїхати за кордон?

— Так.

Він усміхнувся.

— Тоді наш медовий місяць ми проведемо в Європі.

Так вони і зробили. Побравшись у кінці липня, серпень вони провели в мандрах по континенту. У вересні, коли Бейдр привіз Маріам до Бейрута і залишив її, щоб продовжити навчання в Америці, вона вже була вагітна.

Розділ десятий

Коли після вечері гості поволі зійшлися на верхній палубі, танці поновилися. Як і завжди, тільки-но подали наїдки, Бейдр зник. Проводити ділові зустрічі, коли всі їли, стало його звичкою, а коли вони наїдалися, він знову з'являвся і приєднувався до товариства. Таким чином, його відсутність не відчувалася.

Джордана підійшла до одного із столів і сіла так, щоб їй було видно, коли Бейдр знову з'явиться в салоні. Хоч минуло вже дев'ять років її заміжжя, та вона й досі не могла збагнути його до кінця. В ньому було щось таке, чого вона так і не зможе зрозуміти. Часом здавалося, що він зовсім не помічає її існування, а потім зненацька, ні сіло ні впало, хутко знаходить її без будь-яких там труднощів, і їй стає ясно, що немає майже нічого такого, чого б він про неї не знав.

От хоч би взяти сьогоднішній вечір. Вона бачила на подушці пуделко від «Ван Кліфу», та з якоїсь незрозумілої причини — її вона й сама повністю не зрозуміла — вирішила цього не показувати. Можливо, вона не хотіла пробачити його приходи та відходи. На відміну від американців, яких вона знала, його виною маніпулювати було неможливо. Він був таким, яким він був, і ніхто не міг з ним нічого вдіяти. Його реакція була пряма і проста. В його темному нутрі ревів дикун.

Її здивувала її власна реакція. В його несамовитості було щось заспокійливе. Вона була ніби дитина, що провокує батька на те, щоб він покарав її, аби впевнитися в його любові до себе. Починали прояснюватися її власні провини, і вона сама стала гадати, як знову здобути його прихильність.

Як тільки за ним хряпнули двері, вона підвелася й поглянула в дзеркало. На її щоці горів відбиток його долоні. Вона натиснула кнопку виклику своєї секректарки і попросила принести пак льоду, потім з добру годину просиділа в своїй каюті, притискаючи лід до обличчя, аж доки спала пухлина.

Власне отоді вона й вигадала своє вбрання. Вона буде дружиною мусульманина, якщо це те, чого він домагається. Дружиною, гурією, рабинею. Чи не саме це обіцяв Аллах, коли вони ввійшли у ворота раю?

Стежачи за дверима салону, вона піднесла до вуст келих шампанського. Бейдр усе ще не з'являвся.

— Джордано, люба,— пролунало біля її вуха.— Твій танок був такий прекрасний.

Вона обернулася на знайомий голос.

— О, це ти, Маро,— сказала вона, підставляючи щоку для традиційного поцілунку.— Ти — сама доброта.

— Ні, люба,— швидко сказала княгиня.— Це правда. Більш еротичного я ніколи й нічого не бачила. Була б я чоловіком, то я б у ту ж хвилину і на тому ж місці зґвалтувала б тебе.— Вона засміялася і додала: — А насправді, я й зараз змогла б.

Джордана засміялася теж.

— Це найприємніший комплімент, Маро.

Княгиня ще ближче нахилилася до вуха Джордани.

— Те, що ти зробила,— неймовірне. Ти помітила молодика, якого я привела з собою? Він прямо знавіснів. Я думала, що він розстебне штани.

Джордана поглянула на неї. Така нестримність Марі не притаманна.

— Справді, люба?

— Справді,— відповіла Мара.— Він просто вмирає, так хоче з тобою зустрітися. Вибереш хвильку?

Через плече княгині Джордана побачила, що Керрідж з містером Ясфіром вийшли із салону.

— Не тепер,— відповіла вона.— Скоро вийде Бейдр.

Ясфір прямував до неї.

— Мадам Аль Фей,— вклонився він.

— Це містер Ясфір,— відрекомендувала вона його Марі.

— Хочу висловити свою вдячність за чудовий вечір і принести вибачення за те, що на березі на мене чекають термінові справи.

Вона подала йому руку.

— Мені так шкода.

Він поцілував її руку.

— Можливо, наступного разу у нас буде більше можливостей познайомитися ближче,— сказала вона.

— Буду плекати надію,— промовив він.

Коли Ясфір спускався з палуби по трапу до катера, який повинен був доправити його на берег, Джордана помітила, що Керрідж підійшов до Юсефа. Юсеф та американський кінорежисер через салон рушили за Керріджем по коридору, що вів до кабінету Бейдра.

— Ще одна зустріч? — спитала Мара.

Джордана мовчки знизала плечима і підняла келих з шампанським. Княгиня плюхнулася на стілець поруч з нею.

— Один з моїх чоловіків був подібний до нього. Я забула котрий. Завжди ділові зустрічі. Мені це так набридло, що я з ним розлучилася.

Джордана всміхнулася їй.

— Бейдрові багато дечого можна було б закинути, але він не набридає.

— Я не хочу сказати, що він був нудний. Але ж декотрі чоловіки не можуть втямити, що, окрім справ, у житті мають місце ще й інші речі.

Джордана не відповіла. Вона смакувала шампанське. Раптом її охопив смуток. Їй здалося, що для неї з Бейдром вже не буде спільних радощів.

— Ну ж бо, люба,— наполягала княгиня.— Познайомся з моїм молодиком. Це принесе йому задоволення, а тебе на кілька хвилин розважить.

— А де він?

— Он там. Високий блондин, що стоїть біля сходів.

Джордана окинула його оком.

— Здається, він молодий.

Княгиня засміялася.

— Він і справді молодий, люба. Двадцять п'ять і стоїть як у бугая. Я не знала чоловіка, подібного йому, з тих часів, коли Рубі був у розквіті.

— Джіґоло? — спитала Джордана.

— Звичайно ж, люба,— сказала Мара.— Зараз усі молоді красені стають ними, хіба ні? Це спрощує життя. Коли вони набридають, кидаєш їм декілька франків і вони котяться геть. Ніяких ускладнень.

— Уже набрид тобі? Це тому ти його віддаєш?

Мара засміялася.

— Ні, люба. Просто він мене виснажує. Я не можу з ним зрівнятися. Він весь час стромляє в мене свого здорового прегарного півня, а я вже не така молода, як була колись. Я — виснажена.

— Принаймні тут ти відверта.

В голосі Мари прозвучала образа.

— Я завжди відверта. То ти будеш знайомитися з ним?

Джордана глянула в бік салону. Керрідж виходив один. Юсеф та Вінсент залишилися з Бейдром. Вона знизала плечима.

— Гаразд,— сказала вона.— Веди його.

Бейдр подав Вінсентові шотландське віскі та воду й жестом запросив сісти. Коли Бейдр сів навпроти американця, Юсеф відійшов у куток кімнати.

— Я віддавна шанувальник вашого мистецтва, містере Вінсент,— почав Бейдр.

— Дякую, містере Аль Фей. Правду кажучи, мені приємно це чути.

— Я впевнений, що я лиш один з багатьох,— продовжував Бейдр, вирішивши безпосередньо перейти до справи. Врешті-решт, цей чолов'яга — американець і немає потреби ходити кругом та навколо.— От чому я вирішив спитати, чи не були б ви зацікавлені в тому, щоб зняти стрічку, фабулою якої б стало життя Пророка. Вам коли-небудь спадало таке на думку?

Режисер приклався до свого напою.

— Відверто кажучи, пане Аль Фей,— ніколи.

— Були якісь на те особливі причини, пане Вінсент?

Вінсент похитав головою.

— Просто мені на думку не спадало. Можливо тому, що ми, американці, дуже мало знаємо про Магомета.

— Але ж більше чотирьохсот мільйонів знають,— сказав Бейдр.

Вінсент кивнув.

— Тепер про це знаю і я. Пан Зіяд дуже детально оповів мені про це. Він дав мені кілька життєписів Пророка, я мушу визнати, що ця ідея зачарувала мене.

— Як ви вважаєте, з цього вийде стрічка?

— Так, і дуже хороша стрічка.

— Така, що буде користуватися успіхом у західному світі? Така, що допомогла б їм зрозуміти, що наша цивілізація заснована на тих же моральних засадах, що і їхня власна?

— Успішний? Не знаю. Виникнуть труднощі з показом,— сказав режисер.— З точки зору сприйняття, я сказав би, що так. При умові, що стрічку будуть показувати.

Бейдр кивнув.

— Розумію. Припустімо, що це — можливо. Який повинен бути наш перший крок, щоб розпочати створення фільму?

— Всі кінострічки починаються зі сценарію.

— Для своїх стрічок ви писали сценарії самі. Як ви дивитеся на те, щоб написати і цей?

— Я б написав, якби достатньо знав тему, та боюсь, що цього мені бракує.

— А якщо ви отримаєте необхідну допомогу, чи тоді ви за це візьметеся?

— Якщо буду впевнений, що після написання сценарію приступимо до зйомок.

— А якщо я дам гарантію, що зйомки почнуться?

Вінсент поглянув на Бейдра і глибоко зітхнув. Якщо він скаже «так», а картина буде відхилена, для свого ремесла він пропав. Євреї подбають про це. Та якщо вона буде зроблена і вийде хорошою, вони будуть показувати її навіть у своїх кінотеатрах. Вони не будуть зважати на те, який то фільм, якщо він буде приносити до їхніх кас гроші.

— Я дорого беру,— сказав він.— Дешево мене не купиш.

— Я вже знаю про це, пане Вінсент. Чи гонорар в один мільйон доларів плюс відсотки від прокату картини будуть недостатніми?

Музика, що лилася із гучномовців, була повільна і романтична, майданчик був переповнений, коли Жак узяв з її рук келих з шампанським, поставив його і повів її на майданчик. Дивлячись на неї згори, він усміхнувся їй.

— Щоб запросити тебе до танцю, я довго чекав власне на таку музику.

Джордана відчувала, як у голові паморочиться від шампанського. Вона відповіла усмішкою.

— Як хороше.

Він притиснув її до себе.

— Ох, ці вже американці. Чи оце і все, що ви можете сказати: як хороше?

Вона глянула йому в вічі.

— Американка? Я — не американка. Хіба ти не бачиш по моєму вбранні?

— Не балакай,— сказав він.— Просто танцюй.— Він поклав її голову на своє плече, а другою рукою, що лежала нижче її спини, міцно притиснув до себе її стегна. Рухався він дуже повільно, в такт музиці, даючи їй можливість відчути його наростаючу ерекцію.

Через якийсь час він глянув на неї. Очі її були заплющені. Він опустив свою руку, в якій тримав її руку, а тоді, просуваючись ближче до поручнів, де нікому не було видно, що вони роблять, став водити її рукою по своєму твердому, мов камінь, дишлі.

— У мене на матні гудзики,— прошепотів він.— Не блискавка. Розстебни.

Вона витріщила на нього очі.

— Ти що, з глузду з'їхав? — прошепотіла вона.— Люди ж дивляться!

— Ніхто не помітить! — палко прошепотів він.— Ми стоїмо до них спинами. Поки ти танцювала, я вже двічі мастурбував. На цей раз ти мусиш хоч доторкнутися до мене.

Вона все ще дивилася йому в вічі, а її пальці намацали ґудзики й відстебнули їх. Він був навіть без трусів, і його пеніс вистрибнув прямо їй в руку. Він притиснув її голову до своїх грудей таким чином, щоб вона змушена була дивитися на його інструмент.

— Тягни! — наказав він.

Її долоня покрила не більше однієї третини його довжини. В матовому світлі їй було видно лискучу червону головку, яка випирала з крайньої плоті. Вона відчула, як її долоня зволожилася.

— Давай! — простогнав він.

Музики вона вже не чула. Єдиним ритмом була її рука, яка ковзала взад-вперед, взад-вперед по всій його довжині.

— Ну! — прохрипів він. Крізь поручні — в море! — він випорожнився.

Вона дивилася вниз, їй було видно викиди сімені, що вистрілювало з його пеніса, який здригався. Потім це скінчилося, вона підвела на нього очі.

— Дякую,— мовив він, усміхаючись. Зі своєї нагрудної кишені він дістав хустку.— Витри руки.

Вона взяла носовичок, витерла долоню, потім простягнула його йому.

Він заперечливо похитав головою.

— Витри і мене.

Вона обтерла, і він знов запхав пеніс у штани.

— Можеш викинути носовичок геть,— сказав він.

Носовичок полетів у море, а вони відступили від поручнів і повернулися на залюднений майданчик.

— Я мушу побачити тебе знову,— прошепотів він.— Куди я зможу тобі зателефонувати?

— Ти не зможеш мені зателефонувати. Я знайду тебе сама.

— Я — в готелі «Мартінез». Ти прийдеш? Обіцяєш?

Вона кивнула. Музика стихла якраз тоді, коли вона уздріла, як Бейдр у супроводі Юсефа та американського режисера підіймається сходами.

— Мій чоловік,— прошепотіла вона і рушила від нього, та він міцно тримав її за руку.

— Завтра? — прошепотів він.

— Так! — вона висмикнула руку і стала пробиратися по палубі до Бейдра. Її лице палало, і вона чулася так піднесено, нібито тільки що випалила самокрутку марихуани.

— Любий,— вигукнула вона.— Який чудовий день народження! Як я зможу в повній мірі тобі віддячити?

Розділ одинадцятий

Було вже за північ, і Лейла знудилася, сидячи сама в своєму покої. Вона стояла біля вікна і роздивлялася вулицю Круазет. Ніч була тепла, і люди юрбами шпацірували туди-сюди. Неонові вогні рекламних табло все ще висвічували назви фільмів, що будуть демонструватися під час прийдешнього фестивалю, і місто вже сповнилося світлим веселим настроєм.

Вона відвернулася від вікна. З неї було досить. Їй треба вийти прогулятися, а то вона збожеволіє. Вона схопила свою джинсову куртку та ключі і вийшла у хол. Чекаючи на ліфт, вона одягла куртку, а коли вийшла на вулицю, то нічим не відрізнялася від інших молодих жінок, які швендяли в теміні ночі у своїх джинсах та сорочках.

Вона довго дивилася на «Карлтон», трохи пройшла, зупинилася на розі вулиці Канадської, купила морозиво, потім перетнула вулицю і опинилася ближче до пляжу, де людей було менше. Проти «Карлтона» вона сіла на скошену бетонну огорожу майданчика для прогулянок і стала спостерігати, як люди заходили та виходили з готелю.

Вона доїла морозиво, з'їла до крихти солодкий, мов цукор, конус, а потім ще й старанно облизала пальці. З берега почувся гуркіт двигуна, вона обернулася.

До пристані готелю «Карлтон» прибивався великий катер «Ріва». На палубі не було нікого, окрім двох матросів в уніформах: білих футболках та парусинових штанях. Один з них стрибнув на пристань і прив'язав швартов до невеликого кнехта. За хвилину виліз і другий матрос, обидва стояли, знічев'я палили і гомоніли.

Вона подивилася на море. В затоці, за кількасот ярдів звідси, на якорі стояла яхта її батька; в теміні ночі на верхній палубі мерехтіли вогні святкових ліхтарів. До берега приглушено долинали звуки музики. Вона дістала сигарету і запалила.

Оглянулася на готель. Там нічого особливого не діялося. Вона зробила затяжку. Невелике авто, що проїжджало по Круазет, загальмувало і зупинилося напроти неї. Водій перехилився через сидіння, опустив шибку дверцят і щось гукнув до неї.

Їй не було чути, що він сказав, та вона знала, чого йому треба. Вона презирливо похитала головою і, звівшися на ноги, повернулася до нього спиною. У відповідь водій натиснув на гудок і рушив геть, скрегочучи передачами.

Імпульсивно вона рушила вниз по сходах, в напрямі пляжу, і вийшла на мол. Матроси мимоволі виструнчилися, та коли побачили дівчину, розслабилися і продовжували курити. По тому, як вона підходила до них ближче, вони не зводили з неї очей. Вона зупинилася на пірсі і мовчки дивилася на них згори.

— Bon soir[14],— обізвався вищий матрос.

— Bon soir,— відповіла вона, уважно обдивляючись катер «Ріва». То був великий катер з радіотелефоном та стереоустаткуванням. Лейла анітрішечки не сумнівалася, що він належить її батькові. Він був ласий на американські цяцьки.

— Сьогодні без роботи? — насмішкувато спитав нижчий матрос по-французькому.

Вона зігнорувала його. Вищий засміявся.

— Спускайся до нас,— сказав він.— Ми заплатимо тобі по десять франків за палку.

Вона втупила в нього очі.

— В чому справа? — уїдливо спитала вона, киваючи в бік яхти.— Дівчатка там для вас не по кишені?

Вищий матрос пустив її запитання повз вуха.

— По двадцять франків. Це наша остання пропозиція.

Почувши це, вона всміхнулася.

— Я дам вам даром, якщо ви прокатаєте мене туди.

Матроси перезирнулися, потім подивилися на неї.

— Цього ми не можемо зробити,— сказав вищий.

— Боїтеся, що втратите роботу? — шпигнула вона.— Те, що там діється, має таку вагу?

— Там святкують день народження дружини нашого патрона, шейха Аль Фея,— пояснив нижчий.

Щоб піддражнити їх, вона розстебнула ґудзики своєї джинсової куртки, поли її розійшлися. Вона підняла долонями свої повні груди і виставила їх, щоб матросам було видніше.

— Regardez ces tetons[15],— мовила вона. Чи не хотіли б ви припасти вустами до однієї з цих красунь?

Вони з сумом похитали головами.

— Двадцять п'ять франків,— нарешті спромігся вищий.

— Шкода,— сказала вона і спритно застебнула ґудзики.— У вас була можливість,— кинула, відвертаючись.

— Завтра,— гукнув їй вищий,— приходь до старого порту, отоді ми і покатаємо тебе.

— Завтра мене тут уже не буде.

— Зачекай! — гукнув їй вищий. Він щось швидко сказав напарникові так, щоб вона не чула, потім повернувся до неї.— Гаразд. Їдемо туди, об'їжджаємо яхту і назад, згода?

— Згода,— вона спустилася на найнижчу приступку, а вищий матрос стрибнув у катер. Гуркіт двигуна заповнив ніч. Нижчий матрос спробував був подати їй руку, коли вона спускалася в катер, та вона ступила на палубу без його допомоги, пішла на бак і сіла там.

Нижчий матрос відчепив швартов і стрибнув у катер. Потім він повернувся до неї і сказав:

— Краще пройди вперед, там, ззаду, ти промокнеш від бризок.

Вона всміхнулася йому.

— Я не боюся,— сказала вона.— Я люблю воду.

Коли «Ріва» почав набирати швидкість, він підійшов до неї, сів поруч, обійняв і відстебнув два верхні ґудзики на її блузці. Мозолиста рука грубо стиснула її груди.

— Magnifique,— сказав він.— Epatant[16].

— Чому ти так поспішаєш? — запитала вона.— Часу в нас удосталь.

Він нахилився і припав жадібним ротом до соска. Його зуби впилися в її шкіру. Вона відштовхнула його.

— Зачекай,— кинула вона сердито.— Скінчиться прогулянка — тоді.

Він вирячився на неї, аж побагровіла пика.

Вона мило усміхнулася до нього.

— Я не надурю вас, не хвилюйтеся,— вона зняла свій жакет і віддала йому.— Візьми це як заставу.

Він стояв з жакетом в руках, придуркувато дивлячись на неї.

— Що за гру ти затіяла?

Не встигла вона відповісти, як задзижчав радіотелефон. Вищий матрос підняв слухавку. Звідти почувся сердитий голос. Не проронивши ні слова, матрос кинув її на важіль і оглянувся на них, повертаючи човна широкою дугою.

— Ми мусимо повернутися до пристані,— сказав він.— Капітан нам крашанки повідриває. Там на березі чекають люди, щоб дістатися до яхти.

— Отуди к бісу,— чортихнувся нижчий. Він тицьнув їй жакет.— Одягнися.

— Я ж казав тобі, що нам не слід цього робити,— сказав вищий.

— Merde![17] — лайнувся нижчий.

Лейла мовчки застебнула жакет. Вона поглянула на пристань, де стояло декілька чоловік, одягнених у вишукане вечірнє вбрання. Матрос вимкнув двигун, і катер став повільно прибиватися до причалу.

Низенький матрос, тримаючи в руках швартов, вправно скочив на причал і зачепив його за кнехти. Високий матрос залишився в катері.

На причалі стояли два чоловіки та дві жінки, які з цікавістю розглядали її, коли вона виходила з катера. Вона вийшла на верхню приступку причалу і обернулася. Нижчий матрос з підкресленою увагою допомагав дамам зійти на «Ріву». Раптом він підняв голову і зиркнув на неї.

— C'est la vie[18]? — кинула вона згори, всміхаючись йому.

Люди вже були в катері, який почав повільно відходити. Нижчий матрос стрибнув у катер, повернувся до неї, засміявся і підняв угору руки в типово галльському жесті безпорадності.

Лейла стала спускатися з молу на пляж, коли він неочікувано з'явився з тіні купальної кабінки.

— Що за вибрики? — гримнув він.— В тебе що, клепка випала? Ти ж могла все зіпсувати.

Його поява застукала її зненацька.

— Я не бачила, як ти зійшов з катера.

— Коли я не знайшов тебе у покоях, то мало не збожеволів. Ти ж знаєш, що тобі не вільно було виходити з покоїв.

— Мені стало нудно,— сказала вона.

— То тобі стало нудно,— саркастично повторив він,— і тобі припекло вийти і покататися на катері?

Вона дивилася на нього здивовано.

— А чому я не можу цього зробити? — спитала вона.— Хто має на це більше прав? Врешті-решт, катер належить моєму батькові.

Була вже п'ята година ранку, коли останній гість сів в один із самих швидкісних катерів, щоб дістатися берега. Джордана саме прощалася з княгинею Марою та Жаком, коли Юсеф підійшов до Бейдра, який стояв на палубі осторонь.

— Залишити дівчаток? — спитав він, показуючи на двох актрис, що стояли з Вінсентом.

Бейдр похитав головою.

— Чи бажаєте ви, щоб я залишився на яхті?

— Ні. Я знайду тебе вранці в готелі.

— Гаразд,— усміхнувся Юсеф.— На добраніч.

— На добраніч.

Коли Джордана відійшла від трапу, Бейдра вже не було. Вона спроквола рушила до салону. До неї підійшов стюард.

— Чи мадам чогось бажає?

— Нічого, дякую,— сказала вона.— Між іншим, ти не бачив містера Аль Фея?

— Гадаю, він пішов до своєї каюти, мадам,— сказав стюард і вийшов із салону.

Вона пішла коридором до своєї каюти. Біля її ліжка самотньо горів нічний світильник: її нічний халат та спальна сорочка були акуратно розкладені на ліжку. Вона повільно роздяглася. Раптом вона відчула себе втомленою і виснаженою. Щока, по якій він ляснув, знову почала боліти.

Вона зайшла до ванної, відкрила аптечку і дістала звідти пляшечку «Перкодана», вкинула до рота дві жовті таблетки і запила водою. Подивилася на себе в дзеркало, подумала змити макіяж, але то було для неї завеликим зусиллям.

Вона повернулася до спальні і накинула на себе нічний халат. Зморено лягла в ліжко і, вимкнувши світло, пірнула в подушки.

В щілину під дверима його спальні пробивалося світло. Біль почав вщухати, і вона склепила повіки. Вона майже заснула, коли двері його спальні раптово розчинилися. Її очі враз розплющилися.

Він стояв у дверях усе ще зовсім одягнений. Цілу хвилину стояв мовчки.

— Я хочу, щоб о дев'ятій ранку діти були на яхті,— сказав він нарешті.

— Добре, Бейдре,— сказала вона.— Я потурбуюсь про це. Це буде чудово. Давно ми вже не були разом з дітьми.

Його голос звучав холодно і байдуже.

— Я сказав, щоб тут були мої сини, а не ти.

Вона мовчала.

— Я привезу їх назад у неділю.

— Ти не встигнеш на Капрі й назад.

— Ми не їдемо на Капрі. В понеділок рано-вранці я мушу бути в Женеві. Ми просто з'їздимо до Сан-Тропеза та до островів Поркерой.

Двері за ним зачинилися, і кімната знов поринула в темінь. Вона поглянула на освітлений циферблат електронного годинника, що стояв на столику поруч з ліжком. Було вже по п'ятій.

Вона дістала сигарету і закурила. Якщо треба привезти дітей на яхту о дев'ятій, то тут спати вже ніколи. Знехотя вона ввімкнула світло і натиснула кнопку виклику своєї служниці.

Треба одягатися та їхати на віллу зараз. Діти прокинуться десь о сьомій. Вона зможе виспатися після того, як вони поїдуть.

Розділ дванадцятий

Майкл Вінсент зайшов до ресторації готелю. Його повіки припухли від недосипу, на лиці прорізалися зморшки, видно було, що він після перепою. Виглядаючи Юсефа, він щурився від вранішнього сонця. Побачив його за столиком біля вікна. Юсеф був старанно виголений. Погляд ясний. На столику, поруч з філіжанкою кави, лежав бінокль.

— Доброго ранку,— привітався він з усмішкою.

— Доброго,— буркнув, сідаючи, Вінсент і глипнув на Юсефа.— Як це у вас виходить? Була вже, мабуть, шоста, коли ви пішли спати. І ось маєш, заледве о пів на десяту, а ви призначаєте зустріч.

— Коли шеф тут, ніхто не спить,— сказав Юсеф. Він узяв бінокль і простягнув режисерові.— Ось погляньте самі. Він уже встав і катається на водних лижах.

Вінсент напружено вдивлявся через бінокль, регулюючи чіткість доти, доки катер не вирізнився ясно і чітко. Він побачив «Ріву», коли той перетинав затоку. За ним, тримаючись однією рукою за буксирний трос, нісся Бейдр; другою рукою він притримував хлопчика, що сидів у нього на плечах.

— Що то за хлопчик? — спитав Вінсент.

— Менший син шефа — Самір,— відповів Юсеф.— Йому чотири роки, названий на честь діда. Старший син, князь Мухаммад, катається на лижах, он там, позаду свого батька. Йому — десять.

Зосередивши увагу на Бейдрові, Вінсент не помітив ще одного моторного човна. Він повів біноклем і побачив хлопчика. Десятилітній хлопчик був зменшеною копією свого батька; стрункий і сильний, він також тримався за трос однією рукою.

— Князь Мухаммад? — спитав він.— А що, Бейдр...

— Ні,— хутко відказав Юсеф.— Бейдр — двоюрідний племінник князя Фейяда, який сидить на престолі. Та оскільки у нього немає спадкоємців по чоловічій лінії, він визначив, що наступником трону буде син Бейдра.

— Цікаво,— сказав Вінсент. Коли кельнер підійшов до столу, він поклав бінокль і запитав: — Чи ще не зарано, щоб замовити «Криваву Мері»?

— Тут — ні,— посміхнувся Юсеф.— «Кривава Мері».

Кельнер кивнув і зник. Юсеф нахилився до режисера.

— Вибачте, що я потривожив вас так рано, але оце зранку шеф мене викликав, і я мушу виїхати з ним на кілька днів, то я подумав, що нам важливо завершити цю справу.

— Я гадав, що вчора вечором все було погоджено,— сказав Вінсент. Кельнер приніс напій. Юсеф почекав, доки той відійде і Вінсент зробить перший ковток.

— Майже все,— сказав він м'яко.— Окрім комісійних посередника.

— У мене немає посередника,— швидко відмовив Вінсент.— Я завжди веду переговори сам.

— На цей раз є,— сказав Юсеф.— Бачите, це справа звичаю, а наш народ любить звичаї.

Вінсент здогадався, але хотів почути це з уст Юсефа.

— І хто ж мій посередник?

— Ваш найбільший шанувальник,— сказав він чемно.— Чоловік, який рекомендував вас для цієї роботи,— я.

Якусь мить Вінсент мовчав, потім ще раз сьорбнув «Кривавої Мері». Він відчув, як голова стала прояснюватися.

— Традиційні десять відсотків? — спитав він.

Юсеф похитав головою, все ще посміхаючись.

— Це — західна традиція. Наша традиція — тридцять відсотків.

— Тридцять відсотків? — повторив ошелешено Вінсент.— Це нечувана сума.

— В цьому немає нічого несправедливого, якщо взяти до уваги, скільки ви отримаєте за цей фільм. Мільйон доларів — це нечувана сума. Між іншим, я дізнався, що це в п'ять разів більше, аніж ви отримали за свою останню стрічку. І вам не зробили б цю пропозицію, якби я не знав, що ця стрічка — виплекала мрія Бейдра і що він запропонує таку платню, яка спонукає тебе до співробітництва.

Вінсент вивчав обличчя Юсефа. Араб усе ще посміхався, та посмішка не могла приховати дуже серйозного виразу.

— П'ятнадцять відсотків,— запропонував він.

— У мене багато витрат,— сказав Юсеф і розвів руками.— Та ви мій приятель. Я не хочу з вами торгуватися. Двадцять п'ять відсотків.

— Які витрати? — поцікавився Вінсент.— Я гадав, що коли ви працюєте у Бейдра... Він мало вам платить?

— Ну, для пристойного існування достатньо. Та людина має думати про майбутнє. Мені доводиться утримувати велику родину, тож мушу відкладати якусь там пару доларів.

Вінсент понишпорив у кишенях, шукаючи сигарети. Юсеф випередив його. Він клацнув золотим портсигаром і простягнув режисерові.

— Гарний портсигар,— мовив той, беручи сигарету.

Юсеф посміхнувся і поклав його на столик перед режисером.

— Він ваш.

Від здивування Вінсент широко відкрив очі. Він ніяк не міг зрозуміти цього чоловіка.

— Це ж щире золото. Ви не можете віддати його просто так.

— Чому б і ні? Ви ж у захваті від нього.

— Це все ж таки не причина,— запротестував Вінсент.

— У вас свої звичаї, у нас — свої. Ми вважаємо, що обдарувати когось — це щастя.

Вінсент похитав головою, погоджуючись.

— Гаразд. Двадцять відсотків.

— Згода,— Юсеф усміхнувся і простяг йому руку.

Вони потисли один одному руки. Вінсент узяв до рота сигарету, а Юсеф підпалив її золотою запальничкою «Дюпон». Вінсент глибоко затягнувся, а потім засміявся.

— Я не насмілюся виразити захоплення вашою запальничкою, а то ви і її віддасте мені.

— Ви швидко засвоюєте наші звичаї,— з посмішкою сказав Юсеф.

— Я мушу,— відказав Вінсент,— якщо я збираюся знімати цю картину.

— Щира правда,— серйозно зауважив Юсеф.— Ми будемо дуже тісно співпрацювати над цією стрічкою, і коли настане час, я гадаю, що покажу вам, як ми разом зможемо заробити купу грошей.

Вінсент узяв склянку з «Кривавою Мері» і відпив ковток.

— Яким чином? — запитав він.

— Сума, яку вони попросять вас заплатити за послуги та матеріали, буде набагато більшою, аніж та, яку вони попросять від мене,— пояснив Юсеф.— Удвох ми будемо в змозі заощадити чималі гроші шефові і в той же час отримати самі помірний бариш за наші старання.

— Я буду мати це на увазі,— сказав Вінсент.— Напевно, я часто буду до вас звертатися.

— Я — до ваших послуг.

— Як ви гадаєте, коли контракт буде готовий до підпису? — запитав Вінсент.

— Десь за тиждень. Складають його в Лос-Анджелесі і, як тільки він буде готовий, передадуть нам телексом.

— А чому в Лос-Анджелесі? Чи ж немає хороших правників у Парижі?

— Звичайно ж є, та ви мусите зрозуміти шефа. Він в усьому вимагає тільки найкращого. А найкращі кіноадвокати в Голлівуді.— Він поглянув на свого годинника.— Я маю йти,— сказав він.— Я спізнююся. Шеф наказав мені забрати дівчат та доправити на яхту особисто.

Вінсент піднявся й собі, дивлячись на нього осолопіло.

— Дівчата? А місіс Аль Фей не заперечує?

— Місіс Аль Фей вирішила залишитися на віллі, щоб дати шефові більше часу побути наодинці з синами.

Вони ще раз потисли один одному руки, і Юсеф вийшов у хол. Вінсент знову вмостився на своєму стільці. Багато дечому доведеться вчитися, щоб збагнути цих людей. Вони не такі прості, як здавалося спочатку. Підійшов кельнер, і Вінсент знову замовив «Криваву Мері». Що ж, день розпочався як годиться.

Коли Юсеф вийшов із ресторану, акторки та Патрік уже чекали з валізами в холі.Він попросив Елі, щоб той розпорядився віднести їхні пожитки на причал і помістити на «Ріву».

— Ви йдіть,— сказав він.— А я буду там за хвилю. Мені ще треба зателефонувати.

Він підійшов до помосту з телефонами і набрав номер Жака в «Мартінезі». Телефон продзвонив десять разів, аж поки відгукнувся сонний голос.

— C'est moi, Youssef[19],— сказав він.— Я розбудив тебе?

— Так,— голос Жака був невдоволений.

— Шеф попросив супроводжувати його в подорожі на яхті, протягом кількох днів, і я зараз відпливаю. Я хотів дізнатися, як тобі з нею ведеться.

— Пообіцяла подзвонити.

— Ти гадаєш, що вона це зробить?

— Не знаю. Я примусив її здоїти мене без особливих труднощів.

— Значить, вона прийде,— сказав задоволено Юсеф.— Коли пустила в руки, то пустить і між ноги.

— Коли ти повернешся? — спитав Жак.

— У неділю увечері. Тієї ночі шеф від'їжджає до Женеви. А якщо вона не обізветься до тих пір, то я дам обід на честь американського режисера і ти зустрінешся з нею там.

— Мені не прийдеться телющитися з тією княгинею Марою, га? — спитав Жак.— Я не переношу тієї жінки.

— Ні. На цей раз ти прийдеш один.— Юсеф вийшов з телефонної будки і дав телефоністці кілька франків чайових. Він поліз у кишеню за портсигаром, а потім згадав, що віддав його. Він лайнув себе, та потім, сходячи східцями на вулицю, посміхнувся. Це була непогана оборудка. Табакерка в триста доларів принесла йому ще п'ять відсотків. А п'ятдесят тисяч доларів — це тобі не понюшка тютюну.

Коли він зайшов, вона стояла біля вікна і дивилася на море.

— Ти зібралася? — спитав він.

— Так,— сказала вона, повертаючись до нього.— Батькова яхта відпливає.

Він підійшов до вікна і виглянув. Яхта повертала дугою і виходила в море, прямуючи до Естерелю. Небо і вода були одинаково блакитні, а сонце розсипалося золотими блискітками.

— Сьогодні буде тепло,— мовив він.

Вона все ще дивилася на нього.

— Він катався на водних лижах зі своїми синами.

— Твоїми братами?

В її голосі прозвучала нотка гіркоти.

— Вони — не мої брати! Вони — його сини,— вона повернулася до вікна спиною.— Настане день, коли він це зрозуміє.

Алі Ясфір мовчки дивився, як вона перейшла кімнату і сіла на стілець біля ліжка. Вона запалила. Вона навіть і не усвідомлювала, наскільки була дочкою свого батька. Це струнке сильне тіло було не від материного родоводу. Її мати, як і більшість арабок, росла вшир.

— Пам'ятаю, коли я ще була малою, він брав нас із сестрою кататися на водних лижах. Він був такий хороший і було так весело. А потім, коли він розлучився з моєю матір'ю, все скінчилося. Він ні разу нас не провідав. Він викинув нас геть, мов старі черевики.

Несподівано для себе Алі став захищати Бейдра.

— Твоєму батькові потрібні були сини. А твоя мати народжувати дітей більше не могла.

В голосі Лейли бриніла зневага.

— Ви, чоловіки, всі одинакові. Можливо, колись і ви зрозумієте, що помилялись, думаючи, буцімто ми створені для вашої розваги. Навіть тепер жінки приносять справі більше користі, аніж більшість чоловіків.

Він не мав бажання дискутувати з нею на цю тему. Це не його робота. Його завдання — приставити її до Бейрута, а потім — в гори до таборів підготовки. Після того нехай дискутує від пуза. Він натиснув на кнопку виклику носильника.

— Яким літаком ми летимо? — спитала вона.

— До Рима літаком «Ер Франс», а потім до Бейрута — літаком «МЕА».

— Ох, і тягучка,— сказала вона, потім устала із стільця, підійшла до вікна і виглянула.— Цікаво, що б подумав мій батько, коли б дізнався, що я тут? — спитала вона.

Розділ тринадцятий

Бейдр поглянув на свого наручного годинника.

— До відкриття біржі в Нью-Йорку залишається п'ять годин,— сказав він.

— Щоб перевести в кредит десять мільйонів фунтів стерлінгів, це дуже обмежений час, мсьє Аль Фей,— сказав швейцарський банкір пан Брун.— І наказ на продаж відміняти вже запізно.

Джо Стерлінг-Джоунз, його британський компаньйон, кивнув на знак згоди.

— Це зробити неможливо. Пропоную вам переглянути ваше рішення, містере Аль Фей.

Дік Керрідж спостерігав за своїм хазяїном з віддаленого кутка кімнати. Обличчя Бейдра лишилося безвиразним, хоча він і знав, що саме пропонує йому британський банкір. Було б простіше підняти слухавку і повідомити Абу Саада про те, що він пристає на їхню нову пропозицію. Та коли він так зробить, то буде в їхніх руках. А він не збирається допустити цього. Ні в якому разі після стількох років, витрачених на виборювання незалежності. Зараз ніхто не може нав'язати йому свою волю, навіть його володар князь.

— Я наполягаю на своєму, містере Стерлінг-Джоунз,— спокійно сказав Бейдр.— Я не бажаю бути причетним до справи торгівлі зброєю. Якби я хотів цього, то зробив би це ще кілька років тому.

Англієць нічого не відповів.

— Скільки з цього я можу покрити? — спитав Бейдр, повертаючись до швейцарця.

Швейцарець зиркнув на свій стіл.

— У вас вільний баланс касового кредиту на п'ять мільйонів фунтів стерлінгів, мсьє Аль Фей.

— А також кредит позик?

— На сьогоднішній день? — спитав швейцарець.

Бейдр кивнув.

— Нуль,— відповів швейцарець,— А коли передумаєте, тоді, звичайно, у вас буде така сума, яку тільки забажаєте.

Бейдр посміхнувся. Лихварі скрізь одинакові.

— Якби я це зробив, то в мене не було б потреби у ваших грошах,— він сягнув до кишені і дістав чекову книжку.— Можна скористатися вашою ручкою, мсьє Брун?

— Авжеж, мсьє Аль Фей,— з готовністю простягнув йому ручку швейцарець.

Бейдр поклав чекову книжку на край столу і швидко заповнив чек, потім відірвав його і разом з ручкою посунув по столі до банкіра.

Банкір узяв чек і пробіг його очима.

— Мсьє Аль Фей,— мовив він здивовано,— Якщо ми виплатимо п'ять мільйонів фунтів по цьому чеку, це спорожнить ваш рахунок.

Бейдр звівся на ноги.

— Саме так, мсьє Брун. І закрийте його. За годину я чекаю на копію трансфера до мого банку в моєму нью-йоркському готелі,— він рушив до дверей,— До полудня ви отримаєте також розпорядження щодо інших довірених рахунків, що в моєму повноваженні. Маю надію, що ви закриєте їх з такою ж належною увагою, з якою і відкривали.

— Мсьє Аль Фей,— голос банкіра зірвався до писку.— Але ж ще ніхто не забирав з банку сорок мільйонів фунтів за один день.

— Знайшовся той, хто це зробив,— Бейдр посміхнувся, кивнув Керріджові, який пішов за ним до дверей. Вони вийшли на вулицю.

Коли вони вже були на порозі, їх наздогнав Стерлінг-Джоунз.

— Містере Аль Фей!

— Слухаю, містере Стерлінг-Джоунз,— повернувшись, глянув на нього Бейдр.

Англієць поспіхом, запинаючись, заговорив:

— Мсьє Брун і я переглянули наше рішення. Які ж збіса ми банкіри, якщо не дамо позики в п'ять мільйонів фунтів стерлінгів.

— Десять мільйонів фунтів. Я не бачу такої причини, щоб не скористатися своїми власними грошима.

Англієць дивився на нього хвилину, а потім кивнув:

— Десять мільйонів фунтів.

— От і добре, містере Стерлінг-Джоунз,— він повернувся до Діка.— Піди з містером Стерлінг-Джоунзом і забери чек, що я їм щойно віддав. А я піду на засідання «Арамко», знайдеш мене там.

— Гаразд, сер.

Бейдр приязно кивнув банкірові і, не попрощавшись, вийшов на вулицю, де на нього чекав лімузин. Водій вискочив з машини і відчинив йому дверцята.

Бейдр умостився в зручному сидінні і полегшено зітхнув. Банкіри не знали, що то був блеф. Він ніяк не міг закрити довірених рахунків без згоди на те ради директорів. Та той чек на п'ять мільйонів фунтів забив їм памороки.

Він запалив сигарету. Завтра це вже не буде грати ніякої ролі. Банк «Чейз Мангеттен», що в Нью-Йорку, дасть йому сімдесят відсотків ринкової вартості акціонерного капіталу у вигляді кредиту, і він поверне ці гроші швейцарському банку, бо лихва нью-йоркського банку — нижча. Тут це оголить його рахунок лише на три мільйони фунтів, які він, при нагальній потребі, покриє зі свого власного рахунку.

Між іншим, вийшло зовсім непогано. Можливо, треба подякувати за це Алі Ясфіру. Бо завдяки тому, що вони позбавили його своєї підтримки, він став основним власником контрольного пакету акцій невеликого банку в Ла Гойя, що в Каліфорнії; страхової компанії по заочному страхуванню з штаб-квартирою в Річмонді, штат Віргінія; та фінансової компанії, що субсидує житлове будівництво через сорок філій у Флориді. Активи лише цих трьох компаній перевищують шістдесят мільйонів доларів, з яких меншою мірою двадцять мільйонів доларів надходять готівкою, а річний зиск, після виплати податків, складає десять мільйонів доларів.

Він раптом вирішив не їхати на засідання «Арамко». Там справді немає чого робити. Річні показники плану виробництва та продажу досягнуті. Замість того він дав вказівку водієві їхати до готелю «Президент Вільсон», де він тримав номер. Підняв слухавку і зателефонував «Арамко», вибачився, що змушений відмінити з ними зустріч в останню хвилину, і попросив прислати Керріджа до готелю, коли той дістанеться до них. Потім зателефонував на летовище своєму пілотові і попросив негайно приготуватися до відльоту до Штатів.

Він зайшов до спальні, зняв жакет і з насолодою простягнувся на ліжку. Майже тієї ж миті із маленької кімнати, що позаду Бейдрової, з'явився Джабір.

— Чи хотів би хазяїн, щоб я приготував ванну?

— Ні, дякую. Я хочу просто полежати і поміркувати.

— Гаразд, хазяїне,— Джабір повернувся, щоб вийти, та оклик Бейдра зупинив його.

— А де дівчина? — він майже забув, що привіз із собою Сюзанну, дрібненьку рудоволосу французьку акторку, з якою Юсеф познайомив його в Каннах.

— Вона пішла по крамницях, хазяїне,— відповів Джабір.— Вона сказала, що скоро повернеться.

— Добре. Подбай про те, щоб мене не турбували хоч з годину.

— Слухаю, хазяїне. Затягти портьєри?

— Гарна думка.

Коли слуга вийшов, Бейдр стулив повіки. Так багато треба зробити, багато дечого обміркувати, а часу так обмаль. Він уже не йняв віри в те, що ще вчора після обіду зі своїми синами катався на водних лижах.

Кожну годину днини він проводив з хлопцями. Вони їздили на пляжі в пошуках черепашок, яких вони так і не знайшли, в Сан-Тропезі брали напрокат водні велосипеди, з маскою і трубкою обнишпорили море біля островів Поркерой. Обідали під відкритим небом на острові Леван. А після вечері дивилися мультфільми, які він тримав для них у фільмотеці яхти. Там також були інші стрічки, та для дітей вони не призначалися.

Аж на зворотному шляху до Канн, увечері в неділю, він усвідомив, що його щось турбує.

Вони сиділи в салоні і дивилися «Білосніжку та сім гномів», коли він збагнув, що саме. Він оглянув їхні захоплені обличчя, звернені до екрана, потім підняв руку, даючи знак стюардові, який був за кіномеханіка. Апарат було вимкнено, і в салоні загорілося світло.

Хлопці глянули на нього.

— Ще не час до ліжка, тату,— сказав Мухаммад.

— Ще ні,— відповів по-арабському Бейдр.— Я тільки усвідомив, що ми були настільки зайняті розвагами, що навіть не мали часу погомоніти.

— Гаразд, тату,— охоче відгукнувся хлопець.— Про що ми будемо говорити?

Бейдр глянув на нього. Мухаммад відповідав йому по-англійському.

— То, може, поговоримо арабською мовою? — сказав він.

По обличчю хлопця промайнула хвиля збентеження, але він кивнув головою.

— Так, баба[20],— відповів він арабською мовою.

Бейдр повернувся до свого молодшого сина.

— Ну, а ти ж як, Саміре?

Малий кивнув, не проронивши ні слова.

— Чи ви обидва вивчали Коран? — спитав він.

Обидва закивали.

— Ви вже дійшли до «Пророцтва»?

Вони знову мовчки закивали.

— А що ви засвоїли?

— Я засвоїв те, що є лише один Бог,— відказав, затинаючись, старший хлопець.— І що Магомет його Пророк.

Із відповіді дитини Бейдр зрозумів, що він забув вивчене. Тоді він поблажливо повернувся до Саміра.

— А що засвоїв ти?

— Те саме,— швидко відповів малюк англійською.

— Здається, ми зібралися поговорити на арабській мові,— сказав він м'яко.

Малюк глянув йому в вічі.

— Мені важко говорити, тату.

Бейдр мовчав.

По лицю Саміра промайнула тінь занепокоєння.

— Ти не сердишся на мене, тату, ні ж бо? — сказав він.— Я можу сказати це по-французькому: la meme chose[21].

— Я не серджуся на тебе, Саміре,— сказав він.— Ти — молодчина.

Малий усміхнувся.

— То ми знов можемо дивитися кіно?

Він кивнув і подав знак стюардові. Світло в салоні згасло, і на екрані знову з'явилося зображення. За якусь мить вони знову поринули в пригоди Білосніжки. Та в очах Мухаммада забриніли сльози.

Бейдр почувся безпомічним.

— Розкажи мені, в чому річ, сину мій,— спитав він арабською мовою.

Хлопець хвилину дивився йому у вічі, потім по щоках йому покотилися сльози. Він намагався стримати схлипи.

— Я так погано розмовляю, тату,— сказав він по-арабському з сильним англійським акцентом.— Я відчуваю, що ти соромишся мене.

— Я ніколи не буду соромитися тебе, мій сину,— сказав він, пригортаючи дитину.— Я дуже пишаюся тобою.

— Справді, тату? — крізь хлоп'ячі сльози сяйнула усмішка.

— Справді, сину мій. А зараз дивися кіно.

Після того як діти пішли спати, він довго сидів у стемнілому салоні. До приміщення зайшов Юсеф з двома француженками, і перш ніж він усвідомив, що тут Бейдр, увімкнув світло.

— Даруйте, шефе,— вибачився він.— Я не знав, що ви тут.

— Нічого, нічого,— сказав, підводячись, Бейдр.— Я саме збирався піти до своєї кімнати, щоб переодягтися.— У нього промайнула думка.— Ти був тут, коли Джордана з дітьми прибула з Бейрута? — спитав він по-арабському.

— Я супроводжував їх через митницю.

— А з ними був учитель арабської мови?

— Здається, що ні. Тільки нянька,— на мить задумавшись, відповів Юсеф.

— Цікаво, чому Джордана не привезла його.

— Не знаю, шефе. Вона мені ніколи нічого не говорить.

Лице Бейдра залишалося непроникним.

— Адже у нас з Джорданою майже немає можливості поговорити. Вона завжди чимось зайнята. Тут так багато вечірок.

— Мабуть, що так. Нагадай мені вранці, щоб я послав телеграму до Бейрута. Я хочу, щоб найближчим літаком батько прислав мені вчителя.

— Слухаюсь, шефе.

Бейдр рушив до своєї каюти.

— Чи для вечері о десятій «Мускарден», що в Сан-Тро, підійде? — спитав Юсеф.

— «Ле Мускарден» підійде чудово,— відповів Бейдр і пішов коридором до свого покою. Хай цим займається Юсеф. «Ле Мускарден» — це найвишуканіша ресторація в Сан-Тропезі, а Юсеф хотів лиш найкращого.

Наступного ранку, ще з летовища, перед вильотом літака до Женеви, Бейдр зателефонував Джордані.

— Що сталося з учителем арабської мови? — запитав він.— Я гадав, що він приїхав з вами.

— Він захворів, а часу, щоб знайти іншого, не було.

— Не було часу? — промовив він саркастично.— Ти могла б зателефонувати моєму батькові. Він би знайшов і відразу ж прислав заміну.

— Я не думала, що це так важливо. Врешті-решт у них літні канікули. Вони мають відпочити від навчання.

В його голосі прозвучали крижані нотки.

— Не важливо? Що дає тобі право вирішувати, що важливо, а що ні? Чи ти усвідомлюєш, що Мухаммад збирається стати правителем чотирьох мільйонів арабів, а він навіть не вміє говорити своєю рідною мовою?

Вона мовчала.

— Я бачу, що дав тобі завеликі права,— сказав він.— Я послав своєму батькові телеграму, щоб він прислав учителя, і після канікул, цієї осені, я відішлю їх жити в дім моїх батьків. Можливо, там вони отримають пристойне виховання.

Якусь хвилю вона мовчала. Коли вона заговорила, в її голосі звучав біль.

— А мене?— спитала вона.— Які плани ти виношуєш для мене?

— Взагалі ніяких,— кинув він.— Ти зможеш робити все, що тобі заманеться. Коли ти мені знадобишся, я дам тобі знати.

Розділ чотирнадцятий

Джордана була п'яна, п'янішою вона ще не була ніколи в житті. Сп'яніння — це було особливе відчуття, яке наступає тільки після глибокої депресії, таке сп'яніння дозволяє спостерігати за собою так, ніби ти дивишся на себе збоку. І в той же самий час вона була весела, чарівна, дотепна і розумна.

Відтоді як зателефонував Бейдр, вона весь день чулася пригніченою. Над усе вона щиро любила двох істот — своїх синів. Колись вона думала, що така ж глибока любов у неї і до Бейдра. Та тепер вона не могла сказати, які в неї до нього почуття. Можливо, тому, що не знала, які почуття у нього до неї.

Вперше за довгий час вона зраділа, отримавши запрошення від Юсефа. Він їй не подобався, та, врешті-решт, їй не подобався жоден із постійних підлабузників чи тимчасових звідників. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому Бейдр оточує себе людьми такого ґатунку, коли він може оволодіти будь-якою жінкою, яку вподобає, лиш поманивши пальцем. Досі вона не зустрічала чоловіка, який би так її збуджував, так приваблював.

Коли Юсеф пояснив їй, що він влаштовує вечірку на честь Майкла Вінсента, який буде ставити для Бейдра стрічку «Посланець», вона погодилася, що виступити в ролі господині було б непоганим жестом. Особливо коли Юсеф натякнув, що Бейдр буде цим дуже вдоволений.

На цю вечірку в ресторації «Ла Бонн Оберж», що на півдорозі між Каннами та Ніццою, Юсеф запросив двадцять осіб. Її посадовили на чолі столу, як господиню, а Вінсента, як почесного гостя,— праворуч. Юсеф сів зліва. Оскільки Бейдр був відсутній, місце навпроти чільного багатозначно порожніло. Десь посередині, між двома гарненькими жіночками, сидів Жак, білявий джиґоло, з яким княжна Мара познайомила її в день народження. «З ким же то він сьогодні»,— знічев'я гадала вона.

Вечеря, яку замовив Юсеф, була розкішна. А шампанське «Дон Периньйон» лилося нескінченним потоком. Ковтнувши перший раз вина, вона відчула, що воно її візьме. Та цього вечора їй було байдуже. Майкл Вінсент був розумний чоловік, і до того ж він був американець, тож навіть, незважаючи на те що він не пив нічого іншого, окрім шотландського віскі, з ним можна було перекинутися жартом, якого за столом ніхто не міг зрозуміти.

Десь після половини вечері вона зауважила, що Жак постійно за нею стежить. Кожного разу, коли вона оглядала присутніх, його очі намагалися піймати її погляд. Та щоб зав'язати балачку, вони сиділи одне від одного далекувато.

Після вечері, щоб продовжити гулянку, Юсеф запропонував усім піти на дискотеку. Вона вже була напідпитку, погодилася, що це чудова ідея. Танцювати вона любила. Десь через годину їхнього перебування в дискотеці «Віскі» вона звела погляд і побачила, що перед нею стоїть Жак.

Він майже церемонно вклонився.

— Чи можна вас запросити до танцю?

Вона слухала музику, піддаючись всевладному важкому біту «Роллінґ Стоунз». Поглянула на Вінсента.

— Вибачте,— сказала вона.

Він кивнув і повернувся, щоб поговорити з Юсефом, який сидів поруч, з іншого боку. Ще не дійшовши до майданчика, вона вже танцювала.

Жак повернувся до неї лицем і теж затанцював. Якусь мить вона дивилася на нього критично. Ні, рок — це не французький стиль. Він танцював напружено, скуто — на погляд французів, класно. У нього б виходило краще, якби він танцював бальні танці. Та невдовзі вона забула про нього, бо віддалася танцювальній стихії.

Раптом його голос перекрив звуки музики.

— Ви сказали, що зателефонуєте мені.

— Я таке говорила?

— Так.

— Я не пам'ятаю,— сказала вона, бо справді не пам'ятала.

— Ви кажете неправду,— сказав він докірливо.

Не проронивши ні слова, вона повернулася і рушила з майданчика. Його рука схопила її за зап'ястя і потягнула назад.

— Даруйте мені,— мовив він благально. — Прошу вас, потанцюйте зі мною.

Одну мить вона пильно дивилася на нього, а потім дозволила повести себе назад, на майданчик. Платівку з роком змінили на платівку з повільною баладою. Він обійняв її і міцно притис до себе.

— Останні три дні я не міг ані їсти, ані спати,— прошепотів він.

— Я не маю потреби в джиґоло,— холодно відмовила вона.

— Мені пристало це знати більше аніж будь-кому,— запевнив він. — Ви така красуня. Я хочу вас для себе.

Вона скептично глянула на нього. Його твердість впиралася в неї.

— Відчуваєте, як я вас хочу? — говорив він.

Очі її заплющилися, і вона поклала свою голову на його плече. Вона вже не опиралася тому, щоб дотик твердого тіла давав їй задоволення. Хміль у її голові забарвив усе в рожеві тони. А може, зрештою, він каже правду.

Чого вона не бачила, то це того, як він з Юсефом обмінялися посмішками.

Хакі з жорсткої бавовни її мішкуватих сорочки та штанів натирали їй шкіру, коли вона з п'ятьма новоприбулими жінками пройшла до штаб-квартири командира. Грубі шкіряні боти важко гупали по дерев'яній підлозі. Жовтаве світло гасових ламп кидало по кімнаті хисткий відблиск.

Командир сиділа на протилежнім кінці кімнати за столом, обіруч неї сиділи двоє бійців в уніформі. Не відриваючи очей, вона уважно вчитувалася в якийсь папір на столі, аж доки вони завмерли перед нею.

— Струнко! — гаркнув їхній сержант.

— Ан-наср. Перемога,— вигукнули вони, як їх вчили з першого вечора, відколи вони прибули сюди кілька днів тому.

Коли Лейла випростала плечі, то відчула, як на її грудях туго напнувся ліфчик. Він теж був пошитий із жорсткої бавовни. Вона дивилася просто себе.

Командир повільно звелася на ноги. Лейла помітила, що на її погонах були зірочки полковника. Хвилину вона мовчки дивилася на них, а потім на диво гучним голосом вигукнула: «Ібдах аль-аду!»

— Смерть ворогам! — крикнули вони у відповідь.

Вона кивнула, на устах її ковзнула схвальна усмішка.

— Вільно,— скомандувала вона вже нормальнішим голосом.

Жорстка матерія зашаруділа, жінки прибирали розслабленішої пози. Командир обійшла круг столу і зупинилася перед ними.

— Від імені Братства палестинських борців за волю благословляю вас на нашу святу борню. Борню за звільнення нашого народу від ярма Ізраїлю та від поневолення імперіалізмом. Я знаю, що, прийшовши сюди, кожна із вас принесла неабиякі жертви: відчуження близьких, можливо, несхвалення ваших сусідів; та я можу обіцяти вам лише одне, що в кінці нашого шляху вас чекає воля, якої ніхто і ніколи не знав. Вас призовуть ще на більші жертви. Для герцю за волю, якої ми прагнемо, потребується ваша честь, ваше тіло і, можливо, навіть життя. Бо ми переможемо. Тут вас навчать багато дечому: користуватися такою зброєю, як пістолети, автомати, ножі; як виготовляти бомби, великі й малі. Як забити ворога голими руками; прийомам рукопашного бою. Всьому тому, що допоможе вам разом з нашими чоловіками скинути сіоністських загарбників у море і повернути нашу землю справжнім її господарям — нашому народові. Кожна з вас уже прийняла священну клятву вірності нашій справі. І з цієї миті ваші справжні імена будуть забуті і ніколи не будуть названі в цьому таборі. Ви будете озиватися тільки на призначені вам імена і, таким чином, якщо вам доведеться попасти в полон, ви ніколи не видасте імен ваших товаришів. З цієї миті ви віддані єдино вашій справі та вашим братам по зброї.

Командир хвилину помовчала. Жінки теж зосереджено мовчали.

— Наступні три місяці будуть найтяжчими у вашому житті. Та потім ви будете в змозі гідно зайняти місце поруч з Фатмах Бернауі, Міріам Шакхашір, Аїдою Ісса та Лейлою Халед, як і з багатьма іншими героями вашої статі, що довели свою рівність зі своїми братами по зброї.

Вона обійшла стіл і знову стала між двома бійцями.

— Хай вам щастить.

— Струнко! — гаркнув сержант.

— Ан-наср,— виструнчившись, вигукнули вони.

— Ібдах аль-аду! — гукнула командир.

— Ібдах аль-аду! — гукнули вони у відповідь.

Командир узяла під козирок.

— Розійдись!

Шеренга розпалася, і вони пішли за сержантом назад у темряву ночі.

— Розійтись по казармах, дівчата,— сухо кинув сержант. — Завтра ваш день розпочинається о п'ятій ранку.

Вони рушили до свого бараку, а він повернувся і пішов до чоловічої частини табору. Лейла порівнялася з молодою жінкою, що займала сусіднє ліжко.

— А наша командир — просто диво, хіба ні? — спитала Лейла. — Вперше моє життя стало цілеспрямованим.

Жінка глянула на неї так, ніби та впала з іншої планети.

— Я рада, що ти так це все сприймаєш,— мовила вона прісним голосом. — Єдина причина мого приходу сюди — це бути поруч з моїм хлопцем. Та в мене ще не було можливості хоч якось зблизитися з ним і я сатанію до такої міри, що не здивуюся, якщо цієї ночі виявиться, що я втраплю до твого ліжка і буду смоктати твій стулень.

Бейдр спав на висоті тридцять п'ять тисяч футів над Атлантичним океаном під зоряним небом, а його літак долав час, прямуючи до Нью-Йорка. Раптово він прокинувся, сів у ліжку, його очі були мокрі від сліз.

Він змахнув їх і потягся за сигаретою. То, мабуть, від страшного сну. Та в серце заповзало передчуття якоїсь біди, дивне почуття, що тягарем лягало на душу.

Поруч з ним заворушилася дівчина.

— Q'est-ce que c'est, cheri?[22] — спитала вона сонним голосом.

— Bien,— відповів він. — Dors[23].

Вона лежала мовчки і через деякий час одноманітне гудіння двигунів заколисало його. Він загасив сигарету і поринув у сон.

Інше місце Червень 1973 року

Чорний «кадилак» з дипломатичними номерами підкотив до фасаду адміністративного будинку, з нього вийшли троє: два були в цивільному, а третій — у формі полковника американської армії. Вони стали підійматися сходами, що вели до дверей будинку. Два ізраїльські солдати, що стояли на варті біля входу, відсалютували зброєю. Полковник віддав честь, і всі троє зайшли до будинку.

Старший сержант, що сидів за столом приймальні, підвівся і віддав честь. Полковник теж узяв під козирок. Сержант усміхнувся.

— Ви знаєте, як пройти, полковнику? — то було більше ствердженням, ніж запитанням.

Полковник кивнув і посміхнувся у відповідь.

— Я вже тут був, сержанте,— він повернувся до двох інших чоловіків. — Гайда за мною...

Він провів їх по коридору до ліфта і натиснув кнопку виклику. Двері тихо розчинилися, і вони зайшли до кабіни. Він натиснув кнопку на панелі, і ліфт став опускатися. На шостому підземному поверсі кабіна зупинилася, і двері знову розчинилися. Полковник повів їх до іншої приймальні, де сидів ще один старший сержант. Цього разу сержант не підвівся. Він подивився на них, потім на перелік на столі.

— Прошу назватися, джентльмени.

— Альфред Р. Вейгрін, полковник, армія Сполучених Штатів,— назвався першим полковник.

— Роберт Л. Гарріс, Державний департамент Сполучених Штатів,— відрекомендувався цивільний в костюмі на три ґудзики.

— Сем Сміт, американська фірма по постачанню водогінно-каналізаційних матеріалів,— сказав чоловік у пожмаканій спортивній куртці.

Сержант стримав посмішку, викликану абсурдністю назви прикриття агента ЦРУ. Він поставив галочки в переліку і видав кожному з чоловіків по пластиковій жовтій картці, що підтверджувала особистість, які вони начепили на лацкани. Він натиснув на якусь із кнопок на столі, і з дверей, що по праву руку від нього, з'явився капрал.

— Проведи, будь ласка, цих джентльменів до конференційної зали «А».

Конференційна зала «А» була в кінці довгого вузького сірого коридору і охоронялася двома солдатами, а за столом сидів уже третій сержант. Перед столом капрал зупинився і зачекав, доки сержант звірить їхні пластикові посвідчення, а потім натиснув на кнопку, і двері з електронним керуванням автоматично відчинилися. Гості зайшли до кімнати, і двері автоматично зачинилися.

В кімнаті було чоловік дев'ять, тільки два з яких були в уніформі армії Ізраїлю: бригадний генерал та полковник. Бригадир виступив уперед і, всміхаючись, простягнув руку.

— Радий зустрітися з тобою знову, Альфреде.

— Радий бачити тебе, Леве,— усміхнувся в свою чергу американець і потиснув руку. — Рекомендую тобі Боба Гарріса із Держдепартаменту та Сема Сміта. Джентльмени,— генерал Ешнев.

Вони потисли один одному руки. Генерал відрекомендував їх присутнім у кабінеті, а потім жестом запросив усіх підійти до великого круглого столу в віддаленому кінці великої конференційної зали.

— Давайте займемо наші місця, джентльмени. — Їхні місця визначали плакетки з надрукованими прізвищами, і коли вони всі посідали, залишився незайнятим лише один стілець. Він стояв зліва від ізраїльського генерала, і позаяк його звання було найвищим серед присутніх, то це могло значити, що вільне місце призначалося його начальникові. Американці поглянули на плакетку з прізвищем з цікавістю, але без коментарів.

Генерал Ешнев перехопив погляд.

— Перепрошую за затримку, джентльмени, та як мене повідомили, генерал Бен Езра вже їде. Він застряв в одному із транспортних заторів, але буде тут з хвилини на хвилину.

— Бен Езра? — прошепотів Гарріс полковникові. — Я ніколи не чув про такого.

— Боюсь, що він був знаний ще до того, як ти народився, Бобе,— посміхнувся той. — Лев Пустелі — майже легендарна постать. Чесно, я думав, що його вже давно немає на світі.

Генерал Ешнев почув лише останній уривок фрази.

— Чи не ваш Макартур сказав: «Старі вояки ніколи не вмирають, вони просто відходять»? Бен Езра доводить неправдивість цього твердження. Він відмовляється вмирати, відмовляється й відходити.

— Йому вже має бути десь за сімдесят,— сказав цеерушник. — Востаннє ми чули, що після війни в шістдесят сьомому він подався до свого кібуцу.

— Йому сімдесят чотири,— сказав ізраїльтянин. — А щодо його кібуцу, то у нас немає змоги дізнатися, скільки часу він там проводить. Весь кібуц стоїть за нього горою. Навіть діти нічого нам про нього не виказують. Ми ніколи не знаємо, чи він там, чи десь за межами.

— Мені здається, що, коли хочете знати його думку, тримайте його в Тель-Авіві,— сказав Гарріс.

— Це створило б деякі труднощі,— сказав Ешнев.— Лев Пустелі ніколи не вирізнявся тактовністю. Здається, ваш президент ще пам'ятає його критичні зауваження, коли Ейзенхауер зупинив захоплення Суецького каналу британцями та французами в п'ятдесят шостому. А знаєте, операцію для британців планував він.

— Я не знав цього,— зізнався Гарріс. — Та чому президент має сердитися? Адже тоді він ще не був президентом.

— Він був віце-президентом, а Бен Езра був дуже відвертим на предмет підтримки ним певних арабських елементів, які і вплинули на рішення Ейзенхауера. Бен Езра дійшов до того, що порадив британцям, щоб ті передали Ейзенхауерові, щоб той займався своїми власними справами, і боюсь, що не зовсім добирав дипломатичних виразів. Після такого казусу у Бен Гуріона не залишалося іншого вибору, як послати його у відставку. От тоді він і поїхав на Синай, щоб жити в кібуці.

— Ви сказали, що він появився у шістдесят сьомому? — спитав Гарріс.

— Так. Але не офіційно. І це також створило труднощі. Він наполягав на тому, щоб ми не зупинялися, йшли до самого Каїра і домагалися повної капітуляції. Він говорив, що коли ми цього не зробимо, то, згідно з даними його власної розвідки, років через сім ми будемо вимушені починати все заново.

— Що дає йому певність, що його джерела вірогідніші за наші власні? — спитав цеерушник.

— Його мати була арабка, і дехто вважає, що він більше араб, аніж єврей. Так чи інакше, він живе між ними і, здається, як це не дивно, вони довіряють йому і приходять до нього за порадою. Араби називають його імамом — святим чоловіком, чоловіком, який керується шляхетними засадами. Кордони він перетинає без будь-яких клопотів і сам-один.

— Він був одружений? — спитав Гарріс.

— Двічі,— відповів генерал Ешнев. — Раз ще в молодості, його дружина померла в пустелі при пологах, дитя померло теж. Це коли вони намагалися прослизнути до Палестини через британський заслін. А другий раз — після того, як він пішов на пенсію. Він одружився на арабській дівчині і, наскільки мені відомо, вона жива-здорова, мешкає з ним у кібуці. Дітей у них немає.

— Чи його прихід означає, що виникла якась загроза? — спитав полковник Вейгрін.

Ізраїльтянин знизав плечима.

— Євреї завжди пильнують, боячись загрози. Особливо, коли що-небудь діється, а ми не розуміємо, до чого воно.

— А саме? — спитав Гарріс.

— Ми якраз і зібралися отут, щоб дізнатися про це,— сказав Ешнев.— Давайте почекаємо Бен Езру. Після двох місяців повного мовчання він дав знати про себе і зажадав зустрічі.

— І старий чоловік отримує те, чого зажадав, отак запросто? — в голосі Гарріса вчувалася іронія.

— Не зовсім так. Спочатку йому довелося запевнити Даяна в тому, що він має в своєму розпорядженні певну інформацію. А потім Даян звернувся до прем'єр-міністра. Власне вона і схвалила зустріч.

— Як ви гадаєте, будучи таким настирним, прибуде він учасно? — спитав Гарріс.

— Він старий чоловік,— сказав примирливо Ешнев.— Їздить тільки своїм власним автомобілем, старим «фольксвагеном», який от-от розвалиться. Від нас автомобіля він не приймає. І якби я не дав розпорядження, то впевнений, що його навіть на стоянку не пустили б. — Перед ним задзеленчав телефон. Він підняв слухавку, кивнув і поклав її. — Генерал уже йде, джентльмени.

Електронні двері безгучно відчинилися, і всі голови повернулися. На порозі стояв високий, більше шести футів зросту чоловік, зодягнутий у запилений, присипаний піском одяг бедуїна. Сивий чуб і борода прикривали його зморшкувате, почорніле від сонця обличчя і робили його більше схожим на араба, ніж на єврея. Тільки разючі темно-сині очі свідчили про безпідставність припущення, що за походженням він араб. Він рушив назустріч генералові Ешневу, його хода була тверда і гордовита. Голос у нього виявився скрипучий, ніби роз'їдений часом і піском пустелі.

— Вітаю тебе, Леве,— мовив він, подаючи руку.

— Вітаю вас, генерале,— відгукнувся, підводячись, Лев Ешнев. Вони потисли руки. — Джентльмени, дозвольте відрекомендувати вам генерала Бена Езру. — Затим він відрекомендував кожного з присутніх, починаючи справа від старого і далі — проти годинникової стрілки.

Вимовляючи своє ім'я, Бен Езра дивився прямо у вічі кожного чоловіка. Коли знайомство було завершене, вони посідали.

Ешнев повернувся до старого.

— Це ваша нарада, генерале.

— Дякую,— старий говорив по-англійському зовсім без акценту.— Я гадаю, що ви всі обізнані про зосередження єгиптян уздовж Суецького каналу та сирійців уздовж Голанських висот. І я гадаю, що ви також знаєте про нове військове спорядження, що прибуває з Росії та Китаю в кількостях більших ніж будь-коли. Я гадаю, що ви чітко усвідомлюєте: якщо така інтенсивність постачання буде підтримуватися, то невдовзі їхня військова потуга зрівняється з нашою і, можливо, за короткий проміжок часу, їхній ударний потенціал перевищить наш.

— Це правда,— сказав Ешнев. — Ми все це знаємо.

— Я також упевнений, що ви знаєте про масове прибуття північнокорейських пілотів, які літають на винищувачах та бомбардувальниках.

— Так,— сказав Ешнев. — Одначе ми знаємо також, що Садата різко критикують помірковані за те, що він підпав під російський вплив.

Бен Езра кивнув.

— Але ми не можемо допустити, щоб це навіяло на нас оманливе почуття безпеки. Вперше вони лаштують боєздатну військову машину. А таке робиться тільки тоді, коли її збираються пустити в хід.

— Згода,— сказав Ешнев. — Та може пройти ще півтора року, аж доки вони будуть готові.

— Ні,— сказав Бен Езра.— Вони вже зараз готові. Вони можуть ударити будь-коли.

— То на що ж вони чекають? — тон Ешнева був ввічливий, та в голосі прозвучали нотки нетерплячки. — До цього часу ви не сказали нам нічого такого, чого б ми не знали.

Бен Езра не знітився.

— Цього разу ми не можемо розглядати їхні рішення, виходячи лише з військових засад. В їхніх планах, опріч військових, грають і інші чинники. Вони просякають у західний світ фінансовими інвестиціями. Крім того, вони згуртовують країни — видобувані нафти, щоб створити економічну силу, яка може бути використана для зменшення підтримки, яку ми одержуємо від технічно розвинутих країн. Вони вдарять тоді, коли ці плани втіляться в життя, і не раніше.

— Чи є у вас докладна інформація з цього питання? — спитав Ешнев.

— Ні. Все, що я знаю, я зібрав під час своїх мандрів. По Синаю розповсюджуються чутки, що федаїни тиснуть на поміркованих. Вони беруть на приціл своїх же арабів, щоб примусити багатих нафтових виробників до співробітництва.

— Щодо цього докази є?

Старий похитав головою.

— Власне для цього я й попросив зустрічі,— він поглянув через стіл на американців. — Я гадаю, можливо, про цей тиск знають щось наші ділові друзі.

— Я б хотів, щоб це було так,— почав Гарріс, поглянувши на своїх супутників. — Та знаємо ми дуже мало.

Лице Бен Езри було непроникним.

— Ви — представник Держдепартаменту?

Гарріс кивнув.

— Зрозуміло,— сказав Бен Езра. Він глянув прямо у вічі цеерушникові. — А ви?

Сміт чувся незручно.

— Ми знаємо про їхні економічні плани.

— Слухаю?

— Та ми ніяк не можемо звести все докупи,— сказав Сміт. — Складається враження, що економічною політикою керує один чоловік — особистий представник князя Фейяда — Бейдр Аль Фей. Наскільки нам відомо, він повністю незалежний, знаний своїм консерватизмом і прибічник зближення з Ізраїлем. Не тому, що він любить вас,— він просто вважає, що може принести економічне рішення, яке буде на користь усьому Близькому Сходові. Та у нас немає змоги знати про все напевно. Ми до цих пір так і не змогли проникнути до його організації.

— Ви не змогли? — глянув на нього Ешнев.

— Ні,— похитав головою американець.

Ешнев посміхнувся з ледь помітним відтінком тріумфу.

— Тоді, можливо, ми станемо вам у пригоді. У нас там є своя людина.

За столом запанувала тиша. Її порушив Бен Езра.

— І хто ж? — спитав він.

Голос Ешнева був спокійний.

— Здається, що на даний момент основний інтерес Аль Фея полягає в його бажанні створити фільм, оснований на життєписі Магомета, який буде називатися «Посланець». Ми також знаємо, що він відкинув пропозицію «Аль-Ікхвану» проробити для них деякі фінансові операції.

— Чи був причетний до цієї пропозиції Алі Ясфір? — спитав Бен Езра.

— Як ви про це взнали? — настала черга здивуватися і Ешневу.

— Я не взнавав,— сказав старий. — Та Ясфір щойно об'явився в одному із таборів «Аль-Ікхвану» в Лівані, з тим, кого вони називають найважливішим рекрутом з усіх завербованих будь-коли. Дочкою найбагатшого чоловіка в арабському світі. Чи є у цього чоловіка дочка?

— У нього їх дві,— сказав Ешнев. — Одна — заміжня, живе в Бейруті біля матері, колишньої дружини Аль Фея. Молодша навчається в школі, в Швейцарії.

— Ви впевнені? — спитав Бен Езра.

— Жодного слова, щоб підтвердилося протилежне, до нас не дійшло,— сказав Ешнев. — Та ми можемо перевірити це достатньо швидко.

— Є у нього інші діти?

— Так. Два сини від його теперішньої дружини-американки. Старший син, йому десять, має бути призначений князем Фейядом як спадкоємець його трону.

— То якщо дівчина в їхніх руках, вона може стати ключем до Аль Фея,— мовив Бен Езра.

— Вірогідно.

— На Синаї я спробую вивідати про це докладніше,— сказав Бен Езра. — А ви, люди, зверніться до своїх джерел.

— Ми це зробимо,— сказав Ешнев.

— Згода,— додав Сміт.

— Та все ж у нас залишилося ще одне невияснене питання,— сказав Ешнев. — Як на вашу думку, коли вони нападуть?

Бен Езра глянув на нього.

— Зразу ж після свята Рамадан,— сказав він просто.

У голосі Ешнева почувся неприхований сполох:

— Та це ж випадає десь на Святі дні. Вони цього не зроблять. Повага до заповідей Мойсея все-таки є важливою частиною їхньої релігії.

— Не настільки важливою, як для нашої,— мовив Бен Езра і звівся на ноги.

Ешнев подивився на нього.

— Якщо вони підуть на це, ми будемо готові дати їм відсіч.

— Сподіваюся, що так воно і буде,— сказав старий. — Та є кращі шляхи.

— Ударивши першими? — спитав Ешнев і, не чекаючи на відповідь, продовжив: — Ви ж знаєте, що ми не можемо цього зробити. Наші союзники нам не дозволять.

Бен Езра позирнув на нього, потім на американців.

— Може, і дозволять, коли усвідомлять, що без нас вони втратять контроль над Близьким Сходом. Шостий флот не може перетнути пустелю і зайняти нафтові родовища.

— Державний департамент притримується тієї думки, що в найближчому майбутньому нападу з боку арабів не буде,— холодно промовив Гарріс.

— І ви тієї ж думки? — посміхнувся Бен Езра, дивлячись на цеерушника.

Сміт не відповів. Робити офіційні заяви — то не його справа.

Бен Езра повернувся до американського вояка.

— Розгортання на Суеці та Голанських висотах найновіших російських ракет «земля — повітря» — завершене. Я бачив їх на власні очі. Чи не згодні ви з тим, що коли ваша оборона укріплена, час для нападу наспів?

— Я б сказав, що так,— кивнув Вейгрін.

— Тоді вони готові,— Бен Езра оглянув усіх за столом, хвилю помовчав і додав: — їм лишилося зробити одне-єдине діло: навести у своєму домі певний порядок.

— А ми можемо довідатися, коли саме розпочнеться їхня акція? — спитав Ешнев.

— Не можемо,— знизав плечима старий. — Довідаємося тоді, коли вона розпочнеться. Хіба що...

— Що?

Очі старого застигли в задумі. На мить здалося, що він поринув у спогади, потім його погляд прояснився.

— Можливо, це для вас звучить дивно, та мої старі костомахи відчувають, що ключем до відповіді є Аль Фей. Вітри, які дмуть через пустелю, починаються вже не на Сході — вони приходять із Заходу. Арабські шейхи усвідомили силу свого багатства. Це справді покладе кінець російському впливу. Комунізм не знаходить у них відгуку. А контроль над Близьким Сходом — це тільки початок. Якщо вони вкладуть свої багатства мудро, то зможуть оволодіти світом без єдиного пострілу.

Він оглянув мовчазних людей за столом.

— Мені незручно розвіювати ваші ілюзії, добродії, та справа в тому, що для ісламу ми вже нічого не важимо, на шальках терезів — лише їхня гордість. Вони мусять отримати якусь перемогу, бодай маленьку, аби тільки підтримати свою репутацію. Коли баталія скінчиться, вони зроблять великий ривок,— він повернувся до американців. — Нам буде потрібна ваша поміч. Цим разом. Пізніше — вам буде потрібна наша.

— Чому ви так вважаєте? — ввічливо, але зневажливо спитав Гарріс.

— Тому, що ми, як ніхто інший у цілому світі, розуміємо їх,— відказав старий, зморшки його обличчя лягли суворими яструбиними лініями. — А ще тому, що в дійсності мішенню є ви, а не ми.

І знову запала тиша. Перший мовчанку порушив Ешнев.

— Ви й надалі будете інформувати нас про все, що взнаєте?

Старий кивнув головою.

— Само собою. Я був би вдячний вам, якби і ви вдовольнили одне моє прохання.

— Виконаю, якщо я зможу,— відповів Ешнев.

— Мені хотілося б мати повне досьє на Аль Фея — все про його життя. Як особисте, так і ділове. Я хочу знати про нього все.

Ешнев оглянув присутніх за столом. Заперечень не було. Він кивнув:

— Це буде зроблено негайно.

— Ви перекажете мою думку прем'єр-міністрові? — спитав Бен Езра.

— Так, я зроблю це.

— А також поцілуйте її за мене,— посміхаючись, сказав Бен Езра. — Гадаю, що вона не буде опиратися.

За столом ввічливо засміялися. Задзеленчав телефон, і Ешнев підняв слухавку. Він слухав з хвилину, потім поклав її.

— Захопили ще один літак,— сказав він. — Лайнер «Люфтганзи» з Дюссельдорфа. Зараз летить до Бейрута.

Бен Езра сумно похитав головою.

— Як сумно. Як безглуздо,— він поглянув на американців. — Єдиний наслідок — заголовки в газетах. І поки ми сидимо отут, збентежені новиною, ніхто навіть не здогадується, як тихо, прямо під нашим носом, вони захоплюють світ.