Пірат

Розділ перший

На пляжі «Таїті» Юсеф зайшов до ресторану через бокові двері з боку шосе. В темному костюмі, білій сорочці та краватці, петляючи поміж напівголими чоловіками та жінками, він виглядав недоречно. Ось і вихід на пляж. Опинившись знову в яскравому сонячному світлі, він заморгав очима. Жмурячись, став оглядати публіку за столами. За хвилю він його побачив. Той сидів біля пляжного бару, критого пальмовим листям, і жваво розмовляв з гарним молодим чорношкірим чоловіком.

Коли тінь Юсефа впала на нього, Жак підвів очі.

— Юсефе,— мовив він по-французькому, зводячись,— яка приємна несподіванка. Ми не чекали на тебе.

У відповідь Юсеф не посміхнувся.

— Я й сам бачу,— сказав він холодно. — Скажи своєму petit ami[24], щоб він ушився.

Лице Жака спохмурніло.

— Яке ти маєш право...

Юсеф не дав йому докінчити.

— Ти — моя власність, ти — шмонька! — визвірився він. — А зараз скажи, щоб він ушився, або я викину тебе знов на паризьку помийницю, де я тебе підібрав! Будеш знову відсмоктувати у туристів за десять франків!

Чорношкірий звівся на рівні, стис кулаки так, що йому м'язи випнулися на руках.

— Жаку, хочеш, я допоможу тобі відкараскатися від нього?

Юсеф пильно подивився на Жака. За мить Жак опустив очі.

— Гадаю, тобі краще піти, Жераре,— сказав він, не дивлячись на чорношкірого.

Жерар презирливо скривив губи.

— Poule![25] — кинув він Жакові і відвернувся. Пройшовши кілька кроків, він хляпнувся на пісок і затулив очі рукою, роблячи вигляд, що не звертає на них ніякої уваги.

Щойно Юсеф сів на стілець, який звільнив чорношкірий, підійшов кельнер.

— Мсьє?

— Коку. Beaucoup de glace[26]. — Він повернувся до Жака, який опускався на стілець. — Де вона?

Жак втупився в землю.

— Звідки мені в чорта знати? — похмуро відрубав він. — Я чекаю на неї отут на пляжі битих дві години.

— Ти мусиш знати! — роздратовано кинув Юсеф. — Якого біса, ти думаєш, я плачу тобі гроші? Щоб ти отут жарився на пляжі з якимось petit negres?[27]

Кельнер поставив на стіл кока-колу і відійшов. Юсеф узяв склянку і жадібно випив.

— Ти був з нею минулої ночі? — спитав він.

— Так.

— Знімок є? Сфотографував?

— Як я міг? — відповів Жак запитанням. — Вона так і не зайшла до покою. О третій вона залишила мене на дискотеці і сказала, щоб я зустрів її сьогодні в полудень на пляжі.

— Так ти всю ніч був з отим чорним?

— А що мені залишалося? — відповів, захищаючись, Жак. — Берегти себе для неї?

Юсеф засунув руку у внутрішню кишеню піджака і витяг звідти нову золоту табакерку. Він повільно відкрив її, обережно дістав сигарету і постукав нею по кришці табакерки.

— Не дуже ти спритний,— сказав він, беручи губами сигарету і запалюючи її. — Зовсім не спритний.

Жак широко відкрив очі.

— Як я міг сфотографувати, коли вона не заходила до покою? Ні разу. Ми завжди займалися цим там, де їй забагнеться,— він глянув на море через плече Юсефа. — О, ось вона пливе.

Юсеф оглянувся. З моря до берега прямував великий «Сан Марко». Юсеф опустив руку до кишені піджака, дістав ключі і кинув їх на стіл перед Жаком.

— Я зарезервував для тебе номер у «Біблосі». Там є вся потрібна апаратура. Кімната прослуховується. В суміжній кімнаті фотограф буде чекати, аж доки ти його випустиш. Заведи її туди. Мене не цікавить, як ти це зробиш, замани. У тебе лишається єдина ніч.

— Чому такий раптовий поспіх? — спитав Жак здивовано.

— У мене в кишені телеграма від її чоловіка. Завтра після обіду вона відбуває літаком до Каліфорнії.

— А якщо вона не схоче лишитися? Що я маю робити, торохнути її по голові? Якщо буде так, як минулої ночі, вона піде о третій ранку, повернеться на «Сан Марко» і поїде до Канн.

Юсеф звівся на ноги і глянув на Жака згори.

— Я потурбуюся про те, щоб на «Сан Марко» вийшов з ладу двигун. Все інше залежить від тебе,— він озирнувся на море. «Сан Марко» повільно запливав у мілководдя пляжу. — Заходь у воду, хлопчику-коханчику,— мовив він саркастично,— та допоможи дамі зійти на берег.

Мовчки Жак підвівся із стільця і попрямував до води. Якусь хвилю Юсеф стежив за ним, а потім повернувся і став пробиратися через ресторан до шосе, де він запаркував свого автомобіля.

Він сів у авто і, перш ніж увімкнути запалення, якусь хвилю сидів непорушно. Якби тільки Джордана не ненавиділа його. Тоді це все не було б потрібне. Та він пам'ятав, скільки разів вона намагалася настроїти Бейдра проти нього тільки тому, що їй не подобалися їхні стосунки. Врешті-решт він був лише найманим працівником, а вона була дружиною боса. Якби дійшло до проби сил, то немає сумніву, хто був би переможцем. Вона б виграла, не поворушивши навіть пальцем. Та коли цієї ночі Жаку вдасться зробити знімок, такого ніколи не станеться. Досить буде погрози дати Бейдрові доказ її невірності, і вона ж зразу посмирнішає. Юсеф знав, що найкращий союзник — переможений ворог.

Джордана розплющила очі в ту мить, коли важкий рев двигунів стишився до холостих обертів. Вона глянула на годинника. Минуло сорок хвилин, як вона відпливла із Канн. Сушею, з транспортними пробками, це зайняло б години півтори. І справа була навіть не в швидкості, море було гладеньке і вона проспала всю дорогу.

Вона сіла, дістала верхню частину бікіні та сорочку. Оглянула себе, налягаючи бюстгальтер. Її груди, як і все тіло, покривала рівна засмага кольору золотаво-брунатного каштану, а її соски були темно-фіолетового кольору, замість червоно-рожевого, як звичайно. Вона була вдоволена собою. Її груди все ще були пругкі. Тіло ще не ставало брезклим, як у багатьох жінок її віку.

Інстинктивно вона глянула через плече, чи спостерігають за нею два стернові матроси. Вони вдавали, що дивляться в інший бік, та вона знала, що вони спостерігали за нею через дзеркальце тильного огляду, прикріпленого до вітрової шибки перед ними. Про себе вона всміхнулася. Щоб піддрочити їх, вона пропонуюче взяла свої груди в долоні і стисла так, що соски налилися. І тільки після того застебнула ліф.

Мимо пропливав водяний велосипед з двома голоцицими дівками. Вони провели поглядом семидесятитисячнодоларовий «Сан Марко» з неприхованою надією та цікавістю. І знов вона всміхнулася про себе, коли по їхніх лицях пробіг вираз розчарування, бо вони уздріли, що єдиним пасажиром була вона, їхні наміри були такі очевидні. Педальник повільно повернув убік.

— Алло! — гукнули з другого боку катера.

Вона обернулася. На човні з підвісним двигуном підпливав Жак. Під літнім сонцем його білий чуб побілів зовсім, ще більше відтінюючи засмаглість. Вона мовчки помахала йому рукою.

— Я приплив, щоб перевезти тебе на берег,— гукнув він. — Я знаю, як ти не любиш замочувати ноги.

— Зараз пересяду,— кинула вона і повернулася до матросів. — Чекайте тут,— сказала вона по-французькому. — Коли буде пора вертатися, я вас викличу.

— Oui, Madame[28], — відповів матрос за кермом. Його напарник підступив до неї, щоб допомогти перелізти через борт. Вона подала йому велику пляжну сумку, яку носила з собою завжди. В ній були її черевики, переміна одягу на вечір, портативна рація для зв'язку зі швидкісним катером, а також косметика, сигарети, гроші та кредитні картки.

Матрос перехилився через борт і підтяг човен ближче до катера. Він кинув торбу прямо в руки Жака, а коли Джордана перекинула ногу через борт, він подав їй руку. Як тільки вона всілася, він відштовхнув човен.

Вона сіла лицем до корми. Жак усівся за румпель підвісного двигуна.

— Вибач, що спізнилася,— мовила вона.

— То нічого,— всміхнувся він. — Як спалося?

— Дуже добре. А тобі?

Він скривився.

— Та поганенько. Я був дуже... Як його?.. Розбитий.

Вона глянула на нього. Вона не могла розкусити його до кінця. Марта сказала, що він жиґоло, та вона й сама давала йому гроші кілька разів, але він повертав їх з ображеним виглядом. І говорив, що це не робота, він закоханий у неї. Та все ж тут щось було не те. В Каннах він зняв дорогий номер у «Мірамарі» на вулиці Круазет, найняв новенький «ситроен-СМ» і, здавалось, не страждав від нестатку грошей. Він ніколи не дозволяв їй навіть доторкнутися до квитів, як то робили інші жиґоло і нежиґоло. Кілька разів вона помічала, як він задивлявся на хлопчиків, та при ній не робив ніяких кроків. Вона була достатньо впевнена в одному, що він бісексуал і що, можливо, його справжнім коханцем є чоловік, який послав його на літо на Лазурове узбережжя, та це її не бентежило. Вона вже давно дійшла висновку, що бісексуальні чоловіки бувають найкращими коханцями.

— З таким багатим вибором, наявним у тій дискотеці,— засміялася вона. — Я б ніколи не подумала, що у тебе можуть бути якісь труднощі.

— У мене їх і не було,— подумав він, згадуючи ніч, проведену з Жераром.

У нього став підійматися пеніс — він згадав, як ліз на нього чорношкірий, відтягуючи крайню плоть на своєму гігантському дишлі, щоб оголити червоно-фіолетову розбухлу головку. В уяві своїй він побачив, як лежить на спині, наче жінка, підіймає ноги, а потім його проймає солодкий біль від того, що здоровий пеніс грубо проштовхується в його анус. Він квилив, як жінка, а потім заверещав, коли його охопив оргазм і сім'я вдарило струменем між їхніх міцно притиснутих один до одного животів.

— Глянь,— сказав він уголос, виставляючи свій виструнчений пеніс з-під плавок. — Бачиш, що ти робиш зі мною? Отаке буває кожного разу, тільки тебе побачу. Минулої ночі мені довелося випорожнитися три рази.

— Хіба тобі ніхто не говорив, що це шкідливо для здоров'я? Ти ж перестанеш рости, якщо будеш робити це так часто,— засміялася вона.

Він не засміявся.

— Коли ти зможеш провести зі мною цілу ніч? Щоб хоч один раз ми займалися любощами і я не відчував, що краєчком ока ти позираєш на годинник. Щоб ми скупалися в наших насолодах сповна.

Вона знову засміялася.

— Ти дуже жадібний. Ти забуваєш, що я заміжня жінка і маю свої клопоти. Я мушу ночувати завжди вдома, щоб бачити своїх дітей, коли прокидаюся вранці.

— А що станеться жахливого, якщо не побачиш? — мовив він, копилячи губи.

— В такому разі я була б недбайлива до одного обов'язку, який поклав на мене мій чоловік,— сказала вона. — А цього я не зроблю.

— Твоєму чоловікові байдуже. Інакше він би відвідав тебе і твоїх дітей хоча б єдиний раз за ці три місяці,— сказав він.

Її голос скрижанів:

— Що робить мій чоловік і чого він не робить, це вже не твоя справа.

Він зразу відчув, що зайшов задалеко.

— Але ж я кохаю тебе. Я так хочу тебе, що аж божеволію.

Вона поволі покивала головою, відтаюючи.

— Тоді залиш усе на самотік,— сказала вона. — А якщо ти маєш намір погратися своїм півником, то краще заверни човен у море, поки ми не врізалися в берег.

— Якщо я так зроблю, ти посмокчеш мене?

— Ні,— різко кинула вона. — Мені більше б смакувала склянка білого вина.

Вона очманіла. В «Папагайо» — не простудитися. Строб-світло било її очі як стоп-кадр кіноапарата, важке бухання рок-гурту різало слух. Вона ще раз ковтнула білого вина й оглянула стіл. За столом сиділо чотирнадцять чоловік, кожен намагався перекричати сусідів, щоб усі почули його голос у гуркоті дискотеки.

Жак балакав з англійкою, що сиділа праворуч від нього. Вона була акторка, щойно завершила зйомки в картині з Пітером Селлерсом і була з людьми, що приїхали на вихідні з Парижа. Джордана почала збирати їх на пляжі цього ж таки полудня і остаточно укомплектувала цей гурт у «Л'Ескалі», де вони попили коктейлі та повечеряли. А десь опівночі подалися до дискотеки.

Причиною, з якої вона зібрала цілу компанію, було те, що Жак їй набрид. Він забагато дозволяв собі і вважав, що має на це право. Багато чим він скидався на жінку, але на відміну від жінки гадав, що весь світ обертається навколо його півника. Він почав набридати їй. Здавалося, що, окрім спорадичних контактів з представниками чоловічої статі, навкруги не було нічого надійного. Власне з нудьги вона і закурила марихуану. Як правило, на людях вона її ніколи не курила. Та коли в дамському туалеті одна англійка запропонувала їй косячок, вони простирчали там до тих пір, аж доки випалили всі сигарети.

Після того вечоринка для неї стала нестямно цікавою. Їй здавалося, що вона ніколи в житті не сміялася більше, аніж цього вечора. Всі були нестерпно розумні та дотепні. Зараз їй хотілося танцювати, але всі поринули в балачку.

Вона підвелася зі стільця і попрямувала до танцювального майданчика одна. Пробившись крізь натовп, вона стала танцювати. Щаслива, що перебуває на півдні Франції, де нікому не здається дивним, що жінка чи чоловік хоче танцювати наодинці, вона заплющила очі і віддалася музиці.

Коли вона розплющила очі, перед нею танцював високий пристойний чорношкірий чоловік. Він піймав її погляд, та вона не забалакала. Вона помітила його ще вдень на пляжі, пізніше вона бачила його під час коктейлю, він був у барі «Л'Ескаля», а зараз він — тут. Так, він сидів за столиком недалеко від неї.

Він рухався фантастично гарно, його тіло прямо переливалося під сорочкою, яка була розстебнута до пояса і зав'язана вузлом якраз над ніби приклеєними чорними джинсами. Вона почала рухатися з ним в такт.

За хвилину вона запитала:

— Ви — американець, чи не так?

Вимова у нього була південна:

— Як ви взнали?

— Ви танцюєте не так, як француз: вони сіпаються вгору-вниз, англійці підстрибують і присідають.

— Мені це ніколи й на думку не спадало,— засміявся він.

— Ви звідки?

— Із штату «Білої бідноти»,— відповів він. — Джорджії.

— Я там ніколи не бувала,— сказала вона.

— Ви небагато втратили,— сказав він. — Тут мені краще. Бо там ми ніколи не змогли б отак.

— До цих пір? — спитала вона.

— До цих пір,— відповів він. — Люди там не змінюються.

Вона промовчала.

— Je m'appelle Gerard[29],— сказав він.

Вона була вражена. У нього була паризька вимова, без найменшого акценту.

— Ви добре говорите по-французькому.

— А як же інакше,— сказав він. — Мої батьки послали мене сюди до школи, коли мені минуло вісім років. Я повернувся, коли вбили мого батька,— мені тоді було шістнадцять, та я не зміг там прижитися. Я повернувся до Парижа зразу, як тільки зібрав трохи грошей.

Вона знала, скільки коштує навчання у французькій школі, сума кругленька. Його сім'я, мабуть, грошики мала.

— А чим займався твій батько?

Його голос прозвучав спокійно.

— Він був звідник. Та він знімав вершки скрізь. Але ж він був чорний, і білим це було не до вподоби, тож вони і підрізали його в глухому провулку, а звинуватили перехожого негритоса. Потім вони самі того негритоса повісили, і все було о'кей.

— Вибач.

Він знизав плечима.

— Мій батько говорив, що одного дня з ним так і вчинять. Він не скаржився. Життя в нього було привільне.

Музика ревонула фіналом, а коли програвач завів повільний танець, з майданчика натовп схлинув.

— Приємно було з вами поговорити,— сказала вона, рушаючи до столу.

Він спинив її, узявши за лікоть.

— Не треба вам туди повертатися.

Вона мовчала.

— Здається мені, ви жінка рішуча, а там сидять одні лопухи,— сказав він.

— Що ви задумали? — спитала вона.

— Діяти. Це те, що я успадкував від мого батька. Я рішучий чоловік. Чому б нам не зустрітися надворі?

Вона знову промовчала.

— Я бачив, як ви розглядалися навколо,— сказав він. — Ця компанія вам ні до чого. Він усміхнувся. — Чи доводилося вам коли-небудь спробувати з чорношкірим?

— Ні,— відповіла вона. Вона таки ніколи не пробувала.

— Хоч вони й вихваляють себе, та я кращий за всіх,— сказав він.

Вона поглянула в бік столу. Жак все ще був заглиблений у розмову з англійкою. Він, мабуть, і не помітив, що вона вийшла з-за столу. Вона повернулася до Жерара.

— Гаразд,— сказала вона. — Але у нас не більше години. Потім я піду.

— Години вистачить,— засміявся він. — За годину я промчу тебе до місяця і назад.

Розділ другий

Коли вона вийшла, він стояв на набережній навпроти дискотеки і спостерігав, як останній із вуличних художників спаковує на ніч свій реманент. Почувши цокання її високих каблучків, обернувся.

— Були перепони? — спитав він.

— Ні,— відповіла вона. — Я сказала їм, що йду до туалету.

Він усміхнувся.

— То що, підемо пішки? Моє помешкання — он там, на цій вулиці за «Ле Горілль».

— Інакше ми туди не доберемося,— сказала вона, підстроюючись під його ходу.

Незважаючи на пізню годину то тут, то там ще вешталися купки людей. Вони розважалися як могли: розглядали один одного, а також чудові яхти, припнуті обіч вулиці. Для багатьох це була єдина розвага, бо всі їхні гроші йшли на плату за житло і харчування, а ця плата під час курортного сезону була чимала. Французи немилосердно визискували туристів будь-якої національності, не роблячи винятків для своїх співвітчизників.

Минувши «Ле Горілль», з його запахами смаженої яєчні та картоплі фрі, вони стали підійматися по вузькому пішоходу. Пройшовши з півкварталу, вони зупинилися перед дверима старого будинку з антикварною крамничкою на першому поверсі. Він відчинив їх важким старомодним залізним ключем і, зайшовши всередину, клацнув вимикачем. У холі засвітилося світло.

— Нам на другий поверх.

Вона кивнула і пішла за ним старими дерев'яними сходами. Східці другого прольоту упиралися прямо в двері його житла. На цих дверях замок був сучасніший. Він відімкнув його, відчинив двері і впустив її всередину.

Вона пройшла до кімнати. Тут було темно. Двері за нею зачинилися, і в той же час вона почула, як клацнув вимикач освітлення. Кімната наповнилася м'яким червоним світлом двох ламп, по одній з кожного боку ліжка біля протилежної стіни. Вона з цікавістю розглядала кімнату.

Меблі були дешеві і поношені, такого типу, який французи надають літньому курортникові. В кутку кімнати була раковина, а під нею, на шарнірі,— біде. Туалет був за вузькими дверима, схожими на комірчину. Не було тут ні ванни, ні душа, ні кухні, і лише на письмовому столі, поруч з armoire[30], стояла електрична плитка.

Він перехопив її погляд.

— Це небагато,— сказав він. — Та це — дім.

— Я бачила й ще бідніші,— засміялася вона. — Тобі повезло, що вбиральня не в коридорі.

Він підійшов до письмового столу і висунув шухляду. Звідти взяв косячок і запалив його. Коли він передав їй самокрутку, її ніздрі залоскотав солодко-уїдливий запах марихуани.

— У мене немає чого випити.

— Не турбуйся,— сказала вона, смачно затягнувшись. — А травичка таки добряча.

Він усміхнувся.

— Це мені тільки що підкинув приятель із Стамбула. Він постачив мене також хорошим марафетом. Вживаєш?

— Інколи,— сказала вона, передаючи йому косячок. Вона спостерігала, як він затягується, а потім поклала свою пляжну сумку і підійшла до нього. Вона відчула, як у голові зашуміло, а між ногами зволожилося. Це справді була хороша травичка, коли так діє одна затяжка. Вона смикнула вузол його сорочки.

— То що, будемо язиками теліпати чи трахатися? — спитала вона. — У мене — Лише година.

Він поволі поклав самокрутку в попільничку, а потім зняв з її пліч прозору кофтину, відкриваючи голі груди. Він узяв по одній в кожну руку, стискаючи соски між великим і вказівним пальцями, аж доки її тіло блискавкою пронизав різкий біль.

— Біла сучка,— процідив він, посміхаючись.

Її посмішка була такою ж глузливою, як і його.

— Негритос.

Він притиснув її плечі руками так, що вона впала перед ним навколішки.

— Краще навчись трохи просити, коли хочеш, щоб мій півник побував у твоїй маленькій гарячій чубатці.

Сорочка вже була розв'язана, а тепер вона потягла за блискавку на його джинсах. Під ними не було нічого, і коли вона стягла його штани до колін, його пеніс вільно випурхнув назовні. Вона охопила рукою його дишло і потягла до рота.

Його рука притримала порух її голови.

— Проси! — кинув він.

Вона підняла на нього очі.

— Будь ласка,— прошепотіла вона.

Він посміхнувся і послабив руку, даючи їй взяти його до рота, а тим часом потягся до висунутої шухляди і взяв звідти маленький флакончик з марафетом. До корка, на короткому кульковому ланцюжку була прилаштована маленька ложечка. Він вправно зачерпнув ложечкою порошок і по черзі нюхнув кожною ніздрею. Потім його зір опустився на неї.

— Твоя черга,— сказав він.

— Мені гарно,— сказала вона, цілуючи його і облизуючи його тестикули. — Я не потребую.

Він потяг її за волосся, відводячи її голову назад.

— Біла сучка! — він підняв її на ноги, наповнив ложечку і підніс до її ніздрів.

— Ти роби так, як я сказав. Нюхай!

Вона вдихнула повітря через ніс, і порошок з ложечки втягнувся в її ніздрю.

Не пройшло й секунди, як він знов наповнив ложечку й підніс їй під другу ніздрю. На цей раз він не встиг і слова проронити, як вона нюхнула. Вона майже відразу відчула, як у неї заніміло в носі, а потім порошок вибухнув в її геніталіях.

— Господи! — скрикнула вона. — Це шаленство. Я кінчила просто від понюшки.

Він зареготав.

— Ти ще нічого не бачила, лялечко. Мені хочеться показати тобі декілька трюків з оцією юриндою, яких навчив мене мій татусь.

За хвилю вони вже були голі в ліжку, і вона заливалася сміхом. Вона ніколи так гарно себе не почувала. Він набрав ще одну ложечку і розтер по яснах, змусивши її зробити те саме. Затим він став лизати її соски, аж вони стали мокрі від його язика, після цього трохи посипав на них білим порошком і став масажувати їх устами та пальцями.

Їй і на думку не спадало, що вони можуть стати такими повними та пругкими. На кілька мить їй здалося, що вони от-от вибухнуть від болісного задоволення. Вона почала стогнати і звиватися.

— Всовуй,— простогнала вона. — Всовуй!

— Е, ще рано,— засміявся він. — Ми лише починаємо. — Він підкинув її ноги вгору, мов лезо складаного ножа, і посипав кокаїном її клітор, а потім опустив голову між її ноги.

За хвилю вона верещала так, як ніколи до того. Їй ввижалося, що з кожним оргазмом вона підіймається вище й вище, на нечувану височінь. Вона потяглася до його пеніса, а намацавши, перехнябилася так, щоб його можна було взяти до рота. Вона почала жадібно смоктати його. Вона хотіла проковтнути його цілком, задушити себе до смерті оцим прекрасним гігантським знаряддям.

Раптом він відірвав її. Вона здивовано підняла на нього очі, майже задихаючись. Він опустився на коліна між її ногами, його пеніс націлявся прямо в неї. Він узяв флакончик і почав посипати порошком полискуючу мокру головку доти, доки вона стала схожою на грудку цукру. Потім він широко розчепірив їй ноги і поволі занурився в неї.

Вона відчула, як переповнилися її легені. Він був такий великий. І на хвилю вона перелякалася, що він не поміститься. Він заполонив у ній все і на мить затих. Вона відчула, як по животу пішли кольки. Він почав повільно рухати, спочатку гладенько, довгими плавними ходами, потім набрав темп і вганяв його, ніби вбиваючи цвях.

Десь, ніби здалеку, вона чула свій вереск, коли оргазм за оргазмом роздирав її на шматки. Так вона ніколи не кінчала. Ніколи. Вона, яка завжди думала, що подібне статеве збудження було чимось таким, яке люди або вигадують, або про яке вичитують. Люди придумали для себе гру, за яку ховають свої почуття. А якщо це правда, то, значить, у неї бракує здатності відчути таке. Для неї секс був її тріумфом над чоловіками і будь-яке задоволення ним було чисто випадковим. Та тут було інакше. Тепер її використовували, їй давали насолоду, вона віддавала, вона брала, її довершували.

Нарешті вона переповнилась по вінця. Все.

— Стій! — скрикнула вона. — Припини, будь ласка!

Його тіло нависло над нею. Він усе ще був у ній, він усе ще був пругкий. Вона підвела на нього очі. В тьмяному червоному світлі на його лиці полискувала тонка патина поту, а груди віддавали міддю. Коли він посміхнувся, його зуби засяяли яскраво-біло.

— Ти задоволена, біла пані?

Вона кволо кивнула головою.

— Ти кінчив?

— Ні,— сказав він. — Це — єдине, чого не навчив мене мій татусь. Використовуй стільки, щоб була задоволена дама, і того буде достатньо, щоб ти цього не зробив.

Вона довго ошелешено дивилася на нього, а потім неждано і безпричинно заплакала. Якийсь час він дивився на неї, потім мовчки встав з ліжка і підійшов до раковини. Нахилившись, він вивів біде в кімнату, відкрутив кран з водою, випростався і поглянув на неї.

— Якщо потрібна гаряча вода, то треба спускати її протягом декількох хвилин,— пояснив він.

Він відчинив невеличку шафу над раковиною, витяг звідти рушник та мочалку і повісив їх на трубу. Він попробував пальцем воду і сказав:

— Все готове для тебе.

Вона мовчки зиркнула на нього.

— Ти сказала, що в твоєму розпорядженні година, чи не так? — спитав він.

Вона кивнула і звелася в ліжку.

— Я не впевнена, що зможу триматися на ногах.

Він усміхнувся.

— Почни рухатися, і все буде гаразд.

Вона поволі встала з ліжка. Він мав рацію. Після першого ж кроку в її кінцівки стала повертатися сила. Вона присіла навпочіпки над біде і взяла з його простягнутої руки мило та мочалку. Вона поспіхом помилася. Тепленька вода освіжала. Рушником вона витерла себе і, поки він мився, стала одягатися.

— Мені шкода, що ти не зробив цього,— мовила вона.

— Все гаразд. Я ж обіцяв тобі подорож до місяця і хотів, щоб ти там побувала.

— Чудова подорож,— сказала вона. — Я цього ніколи не забуду.

Він завагався.

— Може, ми ще коли-небудь зробимо її?

— Можливо,— сказала вона. Одягтись, вона потяглася до своєї пляжної сумки і дістала звідти гроші. Вона відібрала декілька грубих банкнотів і простягнула йому. — Гадаю, суперечити не будеш.

Він узяв гроші.

— Я можу скористатися з них. Та тобі цього робити не обов'язково.

— В кінечному разі я не так багато і дала,— сказала вона.

— Ти дала мені багато, пані,— відповів він. — Ти полишила всіх своїх друзів, щоб піти зі мною. Це вже дещо.

Щось в інтонації його голосу насторожило її.

— Ти мене знаєш?

— Ні,— похитав він головою.

— То чому ж ти мене запросив?

— Я бачив тебе на пляжі,— мовив він. — Після того як той чоловік послав Жака зустріти тебе.

— Ти знаєш Жака? — здивувалася вона.

— Так,— сказав він. — Минулу ніч я провів з ним.

Хвилю вона мовчала.

— То Жак...

Він кивнув.

— Йому краще було б народитися дівчиною.

— А ти?

— Мені подобається трахатися,— сказав він. — Мені все до лампочки, коли є дірка, в яку можна встромити.

— Ти знаєш чоловіка, який розмовляв з Жаком?

— До того я ніколи його не бачив. Він — темноволосий, розмовляє по-французькому з арабським акцентом. Я чув, як він сказав, що Жак цієї ночі має щось зробити, бо ти від'їжджаєш завтра до Каліфорнії і що Жакові не треба ні про що турбуватися, бо той чоловік уже потурбувався про те, щоб «Сан Марко» не зміг відвезти тебе назад до Канн.

Раптом у її голові все склалося докупи. Єдиний, хто знав, що вона завтра від'їжджає, був Юсеф. За наказом Бейдра він прибув з Парижа, щоб приготувати все для її від'їзду.

Від когось вона чула, що між Юсефом та княжною Марою колись був якийсь зв'язок. А Жака їй підставила Мара. Єдине, чого вона не розуміла, це який можливий зиск може з цього мати Юсеф. Опріч — опріч того, що він хотів цим вбити клин між нею та Бейдром.

Її охопило незвичне для неї почуття страху. Юсеф завжди недолюблював її, та чи могло це стати достатньою причиною для такої інтриги? Вона губилася в здогадах. Все, що вона знала напевно, це те, що цієї ночі їй конче треба добратися до вілли.

Та в цьому й була заковика. В Сан-Тропезі таксі після півночі не ходили. А свого водія Гая вона відпустила на ніч, тож викликати його вона не могла.

Вона глянула на Жерара.

— В тебе є машина?

— Ні.

— От лиха година! — на її обличчі з'явився стурбований вираз.

— У мене є моцик,— сказав він. — Якщо ти згодна їхати на задньому сидінні, я тебе відвезу.

— Ти — чудо,— раптом усміхнувшись, мовила вона і в нестримнім пориві полегкості міцно обняла його і поцілувала в щоку. — Це буде так здорово.

Він опустив її руки, несподівано збентежений.

— Не будь такою самовпевненою, пані. Побачимо, чи ти будеш так думати, після того як я тебе довезу туди.

Розділ третій

Минуло вже майже дві години, як вони вилетіли з Парижа. Обслуга на літаку була заклопотана приготуванням сніданку. Джордана озирнулася на Юсефа.

— Я б хотіла трохи поспати.

Юсеф відстебнув ремені безпеки і звівся на ноги.

— Я звелю негайно приготувати вам місце,— він поглянув на Діану, секретарку Джордани. Вона куняла під вікном, на сусідньому сидінні. Перед нею на таці стояв недопитий напій.

Він пройшов до головного стюарда, що стояв біля камбузу.

— Мадам Аль Фей хоче відпочити.

— Але ж ми ось-ось будемо подавати dejeuner[31],— запротестував стюард.

— Вона не голодна.

— Слухаюсь, мсьє,— поспіхом мовив стюард, відійшов від камбузу і пройшов через зашторену перегородку, яка відокремлювала перший клас від економічного.

Юсеф повернувся і глянув на Джордану. Її очі були повністю прикриті великими темними окулярами, та на її обличчі не було жодної тіні, яка б вказувала на те, що попередню ніч вона не спала. Вона проглядала часопис «Ер Франс», попиваючи із склянки біле вино.

Він стримав позіх. Почувався геть виснаженим. Він не спав від четвертої ранку, відколи Жак зателефонував йому з Сан-Тропеза і доповів, що вона зникла.

«Сан Марко» все ще стояв у порту. А в містечку не було ніде і сліду її. Юсеф поклав слухавку, розлютований.

Йому нічого не лишалося робити, як тільки чекати до ранку, щоб добратися до вілли та відвезти її до аеропорту. Знову заснути він уже не міг. Всі гроші, які він віддав Жаку, всі плани, які він снував, зведені нанівець. І навіть те, що він наказав механіку з гаража «Сітроен», щоб цього ранку той забрав у Жака авто, не принесло задоволення.

Коли десь о дев'ятій він прибув на віллу, Джордана снідала. Про вечір вона не сказала нічого, нічого вона не згадала і про те, як вона добралася додому. У одного з охоронників він допитався, що вона приїхала на віллу десь о п'ятій ранку з Канн на таксі.

У лімузині, по дорозі до аеропорту, він пояснив їй, як буде проходити політ. Чотири останні місця — їхні. Два — для неї. Він та її секретарка займуть місця безпосередньо за нею. Він зарезервував три перших місця в економічному класі, таким чином, якщо вона захоче відпочити, вона може лягти там. Особливе розпорядження було дане щодо її багажу. Його розмістять у кабіні, таким чином їй не доведеться чекати на нього в Лос-Анджелесі. Після прильоту на них буде чекати особливий митний агент США, тож вони зможуть швидко перебратися до вертольота, який доправить їх до ранчо «Дель Соль». Згідно з розкладом літак рейсом AF-003 приземляється в Лос-Анджелесі о 16.00 за місцевим часом; вечеря на ранчо «Дель Соль» призначена на двадцяту. Якщо все піде за розкладом, то в неї буде достатньо часу, щоб перевдягтися.

До нього знов підійшов стюард.

— Все готове для мадам.

— Дякую,— сказав Юсеф. Він попрямував до Джордани. — Все о'кей,— сказав він їй.

Вона кивнула і звелася на ноги. Потім відкрила свого гаманця, вийняла звідти флакончик і витрусила з нього на долоню дві таблетки. Вона хутко проковтнула їх, запивши вином.

— Це для певності, що засну.

— Ясна річ.

— Простеж, щоб мене розбудили хоча б години за півтори до приземлення.

— Я подбаю про це,— відповів він. — Доброго відпочинку.

Якусь хвилю вона дивилася на нього.

— Дякую.

Він провів її поглядом і, коли вона зникла за шторками, знову плюхнувся на своє сидіння. Діана заворушилася на сусідньому сидінні, та очей не розплющила. Він поглянув на годинника і визирнув у вікно. Залишалося ще одинадцять годин. Цього разу він позіхнув, не стримуючись, і склепив повіки, сподіваючись трохи відпочити.

«Ер Франс» працювала добре. Навкруг її фотелів напнули тимчасові завіси, такі, які використовувалися для запасного екіпажу під час дуже довгих безпосадочних польотів. На вікнах опустили штори, і коли вона роздяглася і натягла на себе ковдру, було темно.

Вона тихенько лежала, чекаючи, доки таблетки зроблять свою справу. Вона стала відчувати болючий протест її тіла; виснаження просочувалося у всі клітини. Вона ще відчувала, як мотоцикл трясеться по дорозі, коли вони гнали крізь ранній світанок до Канн. Вона попросила Жерара зсадити її в центрі міста, біля залізничної станції. Там завжди стояли таксі.

Вона запропонувала йому ще грошей, та він відмовився.

— Ти дала мені достатньо,— сказав він.

— Дякую,— сказала вона.

Він увімкнув передачу.

— Знайди мене, коли повернешся в Сан-Тро.

— Знайду і ще раз дякую.

Він забрав у неї захисний шолом, якого позичав їй, і пристебнув його до заднього сидіння.

— До побачення.

— До побачення.

Він дав газу і рвонув. Вона провела його поглядом до повороту до моря, потім підійшла до черги таксі і сіла в першу машину.

Коли на віллі вона зайшла до спальні, було кілька хвилин по п'ятій і зовсім видно. Попід стіною стояли акуратно спаковані її валізи, все ще не замкнені, на той випадок, коли їй в останню хвилину щось забажається туди покласти. На нічному столику, обперта об лампу, стояла цидулка від секретарки. Вона взяла її. Цидулка була стисла, в звичайному стилі Діани:

«Від'їзд з вілли — 9.00

Від'їзд з Ніцци до Парижа — 10.00

Відліт з Парижа до Л-А — 12.00

Час прильоту в Лос-Анджелес за розкладом — 16.00, час тихоокеанського узбережжя».

Вона знову глянула на годинник. Якщо вона збирається поснідати з хлопчиками о сьомій годині, то йти спати зараз немає сенсу. Їй краще вже не лягати, а спробувати поспати в літаку.

Вона пішла до ванної кімнати, відчинила аптечку і вийняла звідти флакончик з таблетками, вкинула собі до рота дексаміл, ковтнула і запила водою. На цьому вона протримається, принаймні доки літак відлетить з Парижа.

Поволі вона почала роздягатися. Коли вже була гола, оглянула своє відображення на повний зріст у дзеркалі, що було вмуроване в стіну її туалетної кімнати. На її грудях, там де їх стиснув Жерар, були помітні синці, в тьмяному світлі їх не було видно, а вдень легенький макіяж тіла їх сховає. Живіт був до міри плоский, а на її стегнах і сідницях зайвого жиру не було. Вона поклала руку на лобок і злегка розгорнула м'яке біляве волосся, критично себе розглядаючи. Вона відчувала, що її піхва важка, набухла, червона і, здавалося, запалена. Коли вона згадала про те, як чорний оволодів нею, по тілу пробігли легенькі кольки, їй і не снилося, що можна скінчити стільки разів, скільки це зробила вона. Вона повернулася до аптечки і взяла звідти упаковку «масенгілу». Спринцюватися не боляче і принаймні це трохи потамує запалення. Коли вона розмішувала розчин, у неї промайнула ще одна думка. А що, коли у чорного венерична хвороба? Таке аж ніяк не виключено. Особливо тепер, коли вона дізналася, що він бісексуал. Десь вона читала, що гомосексуалісти найбільше наражаються на венеричні захворювання. Вона знов відчинила аптечку. Цього разу вона ковтнула дві таблетки пеніциліну. Потім поклала флакончик до сумочки, щоб не забути приймати їх протягом кількох наступних днів.

Дексаміл починав діяти, і, коли вона поспринцювалася, то пішла прямо під душ. Гаряча і холодна, гаряча і холодна, гаряча і холодна: тричі, так, як це робить Бейдр. Вийшовши з-під душу, вона чулася такою бадьорою, ніби проспала цілу ніч.

Вона сіла за туалетний столик і повільно почала накладати макіяж. Потім одягнулася і спустилася до їдальні, щоб поспілкуватися з синами.

Вони здивовано дивилися на неї. Зазвичай вона з ними не снідала. Вони заходили до її кімнати тільки тоді, коли вона прокидалася, а це, як правило, було перед її обідом.

— Мамо, ти куди їдеш? — спитав Мухаммед.

— Іду в Каліфорнію до татка.

— Ми теж їдемо? — спитав він, засяявши.

— Ні, любий. Я туди й назад. Через кілька днів я вже буду тут.

Він явно був розчарований.

— А татко з тобою приїде?

— Не знаю,— і то була правда. Вона не знала. Бейдр попросив приїхати тільки її. Про свої подальші плани він не сказав нічого.

— Сподіваюся, що він усе-таки приїде,— сказав Самір.

— Я також сподіваюся,— відповіла вона.

— Я хочу, щоб він послухав, як добре ми вміємо розмовляти арабською мовою,— сказав малий.

— Матусю, ти скажеш йому? — спитав Мухаммед.

— Я перекажу йому. Татко буде вами дуже пишатися.

Обидва дітлахи усміхнулися.

— Скажи також, що ми за ним скучили,— сказав Мухаммед.

— Скажу.

Самір поглянув на неї.

— А чому татко не навідується до нас, подібно іншим таткам? Батьки моїх друзів приходять додому щовечора. Він що, не любить нас?

— Татко любить вас обох. Але татко дуже зайнятий і мусить тяжко працювати. Він хотів би приїхати додому і побачитися з вами, та не може.

— Мені б хотілося, щоб він приходив додому, як інші батьки,— сказав Самір.

— А що ви будете робити сьогодні? — спитала Джордана, щоб перемінити тему.

— Няня бере нас із собою на пікнік,— радісно повідомив Мухаммед.

— Там, мабуть, буде весело.

— Там гарно,— сказав він. — Але, коли татко бере нас з собою кататися на водних лижах, нам набагато веселіше.

Вона подивилася на своїх синів. Щось було таке поважне у виразах їхніх облич і у великих темних очах, що їй аж защеміло серце. Багато в чому вони були зменшеними подобами свого батька, і часом вона усвідомлювала, що може зробити для них так мало. Хлопцям треба наслідувати свого батька. Цікаво знати, чи він відає про це. Інколи вона задавалася думкою, чи Бейдр взагалі дбає про щось інше, окрім свого бізнесу.

До кімнати зайшла няня.

— Зараз, хлопці, у вас урок верхової їзди,— сказала вона сухим шотландським голосом. — Учитель уже тут.

Вони зразу скочили зі своїх стільців і з радісними вигуками побігли до дверей.

— Хвилинку, хлоп'ята,— сказала няня. — А чи ви нічого не забули?

Хлопці поглянули один на одного, а потім, засоромившись, рушили назад до матері. Підставили свої щоки для поцілунку.

— Я придумав,— сказав Самір, підіймаючи на неї очі.

Вона глянула на малого й усміхнулася. Вона знала про що йдеться.

— Так?

— Ти привезеш нам пречудовий подарунок,— сказав він поважно. — Як ти гадаєш, непогана думка?

— Цікава думка. А про який подарунок ти мрієш?

Він нахилився і щось прошепотів братові на вухо. Той кивнув.

— Пам'ятаєш бейсбольні кепки, ну, такі, як носить татко, коли він на човні? — спитав він.

Вона кивнула.

— Зможеш нам привезти схожі до тих? — спитав він.

— Спробую.

— Дякуємо, мамусю,— дружно вигукнули вони.

Вона ще раз поцілувала їх, і вони, не озираючись, вибігли. На хвилю вона сіла на стілець, потім підвелася і пішла до своєї кімнати. Коли о дев'ятій Юсеф прибув на лімузині, вона вже на нього чекала.

Монотонне гудіння двигунів та сонні таблетки почали діяти. Вона заплющила очі і згадала про Юсефа. Що він намагався зробити? Діяв він по своїй волі чи за вказівкою Бейдра? Дивно, що Бейдр не з'являється вже три місяці. Так довго вони в розлуці ще не були. Це не просто інша жінка. Тут щось інше. Вона знала про зальоти Бейдра і про його жінок ще задовго до того, як вони побралися. Так як і він знав про її скороминущі зв'язки.

Ні йому, ні їй не хотілося доскіпуватися до подробиць. Ні, тут щось інше. Дещо глибше і важливіше. Та вона ніколи про це не дізнається, якщо він сам не розкаже.

Хоча він і став багато де в чому узахіднений, а вона стала мусульманкою, вони все ще були віддалені одне від одного філософією цілого тисячоліття. Це тому, що хоч Пророк і наділив жінок більшими правами, аніж вони мали доти, він усе ж не дав їм рівності. По суті, всі їхні права були підпорядковані бажанням чоловіків.

Це єдине, що лишається ясним у їхніх стосунках. Знала це вона, знав і він. Немає нічого такого, чого б він не міг у неї забрати, якщо йому заманеться, навіть її дітей.

По тілу пробігли дрижаки. Та вона відкинула цю думку. Ні, він цього ніколи не зробить. Вона йому потрібна ще багато для чого. Як от і зараз, коли він захотів, щоб вона з'явилася в західному світі поруч з ним, аби там не думали про нього, як про чужинця.

Це була остання думка Джордани перед тим, як вона заснула.

Розділ четвертий

Обіднє сонце пробивалось крізь листя дерев у лоджію будівлі басейну для водного поло, що біля готелю «Беверлі Хіллз», кидаючи тонкі лінії на рожеві скатертини. Бейдр сидів у затінку однієї з кабінок, ховаючись від сонця. Навпроти нього сиділи Керрідж та два японці. Він спостерігав за тим, як вони доїдали обід.

Ножі та виделки було скрупульозно покладено на тарілки по-європейському — паралельно одне одному, щоб показати, що вони закінчили їсти.

— Каву? — спитав він.

Вони кивнули. Помахом руки він покликав кельнера і замовив чотири кави. Бейдр запропонував їм сигарети, ті відмовилися, тоді він запалив сам і сидів, спостерігаючи за ними.

Старший японець щось сказав супутнику своєю мовою. Молодший подався вперед.

— Пан Хоккайдо питає, чи у вас був час обдумати його пропозицію.

Бейдр звернувся до молодика, хоча він і знав, що Хоккайдо розуміє кожне його слово.

— Я все обдумав.

— І? — молодик не міг приховати свій інтерес.

Бейдр помітив, як по обличчю старого прокотилася хвиля осуду і хутко зникла.

— Нічого не вийде,— сказав він. — Угода надмірно одностороння.

— Не розумію,— сказав молодик. — Ми ладні збудувати вам десять танкерів по запропонованій вами ж ціні. Все, що ми просимо,— це проводити фінансові операції через наші банки.

— Здається мені, ви не зрозуміли,— спокійно сказав Бейдр. — Ви говорите про продаж, а я зацікавлений у створенні цілого консорціуму. Я не бачу сенсу в конкуренції один з одним у купівлі певного майна. Все, чого ми цим можемо досягти,— нагвинтити ціну, яку врешті-решт самі ж будемо платити. Як приклад, розглянемо угоду «Ранчо «Дель Соль». Його щойно купила одна із ваших груп.

— То була інша група, не наша,— швидко сказав молодий чоловік. — Та я не мав уявлення, що ви в цьому зацікавлені.

— Я не був,— сказав Бейдр. — Та в тій галузі можлива інша велика розробка, в якій зацікавлені ми і ваша група також. Кінцевим результатом є те, що початкова ціна підскочила вдвічі і все, що кожен з нас буде отримувати, вже втрачене ще до того, як ми розпочали проект.

— Ви ведете перетрактації через ваш банк в Ла Гойя? — спитав молодик.

Він повернувся до Хоккайдо і швидко заговорив по-японському. Хоккайдо уважно слухав, киваючи, а потім відповів. Молодик звернувся до Бейдра:

— Містер Хоккайдо висловлює свій жаль з приводу того, що ми опинилися в стані конкуренції стосовно того майна, та він додає, що перетрактації розпочалися ще до того, як ми сконтактувалися один з одним.

— Мені теж жаль. От тому-то я й прийшов до вас, щоб відновити дружні стосунки. Жодному з нас не потрібні гроші другого. Кожен з нас має своїх більше ніж достатньо. Але якщо ми будемо співпрацювати, то зможемо принести користь один одному в інших справах. Ось чому я говорив про будівництво для нас танкерів.

— Та навіть у цьому ви створюєте труднощі,— сказав молодик. — Ми збудуємо ті десять танкерів, які ви просите, та де ми зможемо знайти десять танкерів, щоб поставити їх вам відразу? На ринку немає жодного.

— Я знаю, але ж у вашому торговому флоті їх більше сотні. Для вас було б зовсім нескладно перевести їх нашій компанії, в якій кожен з нас став би власником п'ятдесяти відсотків. Таким чином ви не втрачаєте з них зиску.

— Ми втрачаємо п'ятдесят відсотків,— сказав молодий японець. — І ми не бачимо, як ми можемо відшкодувати їх.

— П'ятдесят відсотків прибутку від додаткових танкерів, які ви будуєте, перекриють їх з лихвою,— сказав Бейдр.— А до п'ятдесяти відсотків зарубіжних інвестицій, які я даю, ваш уряд поставиться сприятливо.

— Клопотів зі схваленням наших зарубіжних вкладів у нас не було,— сказав молодий японець.

— Умови в світі міняються,— спокійно мовив Бейдр. — Спад у західному світі може змінити ваш сприятливий баланс виплат.

— Нічого подібного на виднокрузі в даний час не видко,— сказав молодик.

— Хто знає. Зміни в світовому постачанні енергоносіїв може привести його технократію до різкої зупинки. Тоді перед вами постануть дві проблеми. Брак замовників — раз; неспроможність підтримувати інтенсивність власного виробництва — два.

І знову молодик звернувся до Хоккайдо. Слухаючи, старший чоловік повільно кивав. По тому він повернувся до Бейдра і заговорив по-англійському:

— Якщо ми пристанемо на вашу пропозицію, чи будете ви використовувати танкери для поставок нафти до Японії?

Бейдр кивнув.

— Виключно?

Бейдр кивнув знову.

— Яку кількість нафти ви можете гарантувати? — спитав Хоккайдо.

— Це буде цілком залежати від того, скільки дозволить мені мій уряд. Я гадаю, що за сприятливих умов можливо досягти задовільної угоди.

— Чи зможете ви забезпечити статус нації найбільшого сприяння?

— Я в змозі це зробити.

Хоккайдо якусь мить мовчав. А потім він сказав чітко і ясно:

— Виходячи зі сказаного вами, пане Аль Фей, резюмую: ми даємо вам зараз п'ять кораблів за півціни і будуємо для вас ще п'ять на наші власні кошти, тоді у вас буде можливість використовувати ці кораблі для того, щоб поставляти в нашу країну нафту, яку ми у вас купуємо.

Бейдр мовчав. Його лице було байдужим.

Раптом японець посміхнувся.

— Тепер я знаю, чого вас кличуть Піратом, хоча насправді ви — самурай. Та все ж я маю обговорити цю справу з моїми партнерами в Японії.

— Звичайно.

— Ви зможете прибути до Токіо, якщо у нас буде бажання продовжувати справу?

— Так.

Японець звівся на ноги. Підвівся і Бейдр. Пан Хоккайдо вклонився і подав йому руку.

— Дякую за дуже приємний та змістовний обід, містере Аль Фей.

Бейдр потис йому руку.

— Дякую за те, що знайшли час, а також за терпіння.

Коли японці відійшли, Керрідж жестом попросив принести чек.

— Я не знаю, на що вони скаржаться,— сказав він, сміючись. — За обід платимо ми. — Він підписав чек і додав: — Майкл Вінсент чекає на вас у бунгало.

— Гаразд,— сказав Бейдр і спитав: — О котрій годині прибуває літак Джордани?

— Час прильоту за розкладом — чотири години,— відповів Дік. — Я довідувався якраз перед обідом. Запізнення хвилин на п'ятнадцять. Ми маємо виїхати з готелю не пізніше трьох тридцяти.

Вони зайшли в темне приміщення з басейном для гри в водне поло і вийшли на сонячне світло, прямуючи доріжкою, що вела до їхнього бунгало. Їхні кроки відлунювалися від рожевого цементного пішоходу.

— Ви довідувалися, як там справи на ранчо «Дель Соль»? — спитав Бейдр.

Керрідж ствердно кивнув.

— Все готове. Ми найняли для вас приватний будинок біля основного будинку, з краєвидом на поле для гри в гольф. А місця для всіх банкірів зарезервовані в самому клубі. Вечеря, з коктейлями на початку, буде в окремому залі. Це дасть нам усім змогу познайомитися один з одним.

— Хто-небудь відмовився?

— Ні. Там будуть усі. Вони цікавляться вами в такій же мірі, як і ви ними.

Бейдр засміявся.

— Цікаво, що б вони подумали, якби я з'явився в національному вбранні?

Керрідж засміявся і собі.

— Вони, мабуть, понакладали б у штани. Подейкують, що вони підозрюють, буцімто ви — звичайнісінький дикун. Туди з'їдеться дуже снобістське зборище. Стопроцентні американці. Немає ні євреїв, ні католиків, ні іноземців.

— Тоді Джордана їм сподобається,— сказав Бейдр.

Це була правда. За походженням та вихованням вона була справжня каліфорнійка, тож вони не мали підстав вважати себе стопроцентнішими за неї.

— Інакше й бути не може,— підтакнув Керрідж.

— І все ж це буде не просто. Я помітив, що вони ставляться до нового почину без особливого ентузіазму, до того ж відколи банк перейшов у наші руки, декілька солідних вкладників перевели свої рахунки в інші банки.

— Згідно з їхніми звітами вони перекладають за це вину на банки в Лос-Анджелесі, які перебувають під контролем євреїв.

— Це надто примітивне пояснення, воно мене не задовольняє. Я завжди ставлюся з підозрою до того, що вони говорять і гадають, що те я маю сприйняти на віру. Вони спартачили пропозицію, викладену на ранчо «Стар», і дали можливість японцям підвищити ставки.

— Вони твердять, що японці працюють через банки Лос-Анджелеса.

— Це дурне. Тоді вони були ще тільки на першій сходинці. Нам треба було облаштувати все ще до того, як в ЛА почули про таку ситуацію. Тепер треба вимощувати шлях до Токіо й назад.

Вони наблизилися до бунгало. Керрідж відчинив двері, і вони зайшли всередину. Після спеки білого каліфорнійського сонця в прохолодній, напівтемній кімнаті з кондиціонером вони відчули полегкість.

Вінсент звівся на ноги. На коктейльному столику перед ним стояла незмінна склянка віскі.

— Радий знову бачити вас, Бейдре.

— З вами завжди приємно зустрічатися, мій друже,— вони потисли один одному руки. Бейдр обійшов навкруг маленького столика і сів на канапу. — Як ідуть справи зі сценарієм?

— Власне в цій справі я й хотів з вами зустрітися. Спочатку я гадав, що це буде неважко. Розумієте? Коли я знімав стрічки про Мойсея та Ісуса, у мене завжди були в запасі чудеса, якими можна було подіяти на уяву глядачів: коли розступилося перед ізраїльтянами Червоне море, Воскресіння. А тут — зовсім інше. Вашого Пророка не супроводжували ніякі чудеса. Він був просто людина.

Бейдр засміявся.

— Це правда. Просто людина. Як і будь-хто з-поміж нас. Не більше і не менше. Це вас розчаровує?

— З точки зору кінематографії, так,— відповів Вінсент.

— Мені здається, що це повинно зробити ідею Пророка навіть ще переконливішою і драматичнішою. Що, власне, будь-який чоловік має донести одкровення Аллаха до своїх співвітчизників. А його переслідування арабами-язичниками, кпини євреїв та християн, а його вигнання та втеча до Медіни? А його намагання повернутися в Мекку? Немає сумніву, що драматичних подій тут вистачить на декілька стрічок.

— Можливо, це так для мусульманського світу. Та мене, в значній мірі, беруть сумніви, що західному світові пристане до смаку бути в ролі лиходіїв. І чи не ви говорили, що ця стрічка має обійти весь світ, правда ж?

— Так.

— От у чому заковика,— відповів Вінсент. Він узяв склянку з віскі і осушив її. — Ми мусимо розібратися з цим ще до того, як почнемо писати сценарій.

Бейдр мовчав. Правда Корану є очевидна — то чому ж тоді завжди виникає оця проблема? Віруючі не хочуть навіть слухати. Коли б хоч раз вони осягнули розумом і серцем послання Пророка, вони б просвітилися. Він замислено подивився на режисера.

— Наскільки я пригадую вашу постановку стрічки про Христа, його розп'яли римляни, а не євреї, чи не так?

Вінсент кивнув.

— Це не суперечить фактам? — спитав Бейдр. — У дійсності, чи не самі євреї осудили Ісуса на хресні муки?

— Існують різні думки,— сказав Вінсент. — Бо Христос сам був єврей і зрадив його один із його власних апостолів — Юда, який теж був єврей. І тому, що його ненавиділи рабини ортодоксальних храмів, бо боялися за свою владу та авторитет, чимало вірять у те, що євреї змусили римлян його розп'ясти.

— Лиходіями у фільмі виступали римляни-язичники, хіба ні?

— Так.

— Тоді у нас є відповідь,— сказав Бейдр. — Ми створимо нашу стрічку на основі конфлікту Пророка з Кураішом, що призвело до його втечі в Медіну. В дійсності війни Пророка велися не з євреями, які уже сприйняли принцип єдинобожжя, а з трьома великими арабськими племенами, які поклонялися багатьом богам. Власне вигнали його з Мекки вони, а не євреї.

Вінсент поглянув на нього з подивом.

— Пам'ятаю, що я читав таке, та я ніколи не думав про це в такому світлі. Я вважав, що араби були за нього завжди.

— Тільки не на початку,— сказав Бейдр. — Плем'я Кураіша складалося з арабів-язичників, які поклонялися багатьом богам і, власне, до них, а не до євреїв та християн Магомет звернувся із своїм вченням правдивого Аллаха. І, власне, їх він уперше назвав невіруючими.

— Я спробую такий підхід,— сказав Вінсент. Він знову наповнив свою склянку і поглянув через стіл на Бейдра.— А може, ви згодитеся стати співавтором сценарію?

Бейдр засміявся.

— Я — бізнесмен, а не сценарист; пишіть його самі.

— Але ж ви знаєте цю тему краще, ніж будь-хто інший.

— Прочитайте Коран ще раз. Можливо, ви побачите те, що побачив я. — Він підвівся. — Юсеф прибуде сьогодні вдень, і ми ще раз зберемося після вихідних. А тепер, з вашого дозволу, я поїду в аеропорт зустрічати дружину.

Вінсент теж підвівся.

— В такому разі не буду вас затримувати. Та я радий, що нам випала нагода поговорити. Гадаю, що ви спрямували мене на правильний шлях. Я з ходу беруся за роботу, враховуючи новий підхід.

Вони потисли руки, і Вінсент вийшов з бунґало. Бейдр повернувся до Керріджа.

— Яка ваша думка? — спитав він.

— Якщо хочете почути мою думку, шефе, то я гадаю, що вам треба з ним розплатитися і забути про все. Єдине, чого ви можете сподіватися з отакої стрічки,— це збитки.

— Коран учить, що людина може мати користь від своїх дій, домагаючись не тільки зиску, а й добра.

— Сподіваюся, ви маєте слушність, та я б радив посилено поміркувати, перш ніж узятися за постановку цього фільму.

— Ви дивний хлопець. Чи ви коли думаєте про що-небудь, окрім доларів та центів?

Керрідж витримав його пильний погляд.

— Не тоді, коли я працюю. Я вважаю, що ви найняли мене на роботу не для того, щоб я займався добродійництвом.

— Думаю, що ні,— сказав він. — Та існує багато дечого важливішого за гроші.

— Тут вирішувати не мені,— мовив Дік. — Адже гроші ці ваші. — Він став вкладати папери до своєї теки. — Моя робота — бути певним, що ви знаєте, наскільки ризикована та чи інша справа. Все інше — то діло ваше.

— І ви гадаєте, що ставити цей фільм — справа ризикована?

— Дуже.

Бейдр поміркував хвилину.

— Я буду мати це на увазі. Ми ще не взялися його ставити. Коли сценарій буде завершено і кошторис складено, ми знову повернемося до цього питання.

— Гаразд, сер.

Бейдр попрямував до дверей своєї спальні.

— Дякую, Діку,— сказав він тихо. — Будь ласка, не подумай, буцім я не ціную того, що ти намагаєшся для мене зробити.

Дік зашарівся. Не часто Бейдр його хвалив.

— Вам немає за що дякувати мені, шефе.

Бейдр усміхнувся.

— Я хутко прийму душ і буду готовий до виїзду через кілька хвилин. Потурбуйся, щоб автомобіль подали під двері бунґало.

— Буде зроблено, шефе,— Бейдр ще не зачинив двері спальні, а Керрідж уже був на телефоні.

Розділ п'ятий

Як завжди, літак з Парижа спізнився на годину. Про себе Бейдр кляв авіалінії. Всі вони однакові. Точної попередньої інформації про посадку вони ніколи не давали, тож залишалося тільки сидіти в аеропорту і чекати, доки літак приземлиться.

В кімнаті для поважних гостей задзеленчав телефон, чергова підняла слухавку, хвилину послухала, потім звернулася до них:

— 003 вже приземляється. За кілька хвилин буде біля терміналу.

Бейдр звівся на ноги. Чергова підвелася з-за столу і підійшла до них.

— Містер Гансен зустріне вас біля сектора і допоможе місіс Аль Фей швидко пройти всі формальності.

— Дякую,— сказав Бейдр.

Біля сектора прибуття був натовп. Містер Гансен, кремезний дядько в уніформі авіакомпанії «Ер Франс», вийшов їм назустріч. Він швидко провів їх униз східцями, потім службовим ходом — через митну зону. До них приєднався офіцер в уніформі митної служби, і вони зайшли до приміщення прибулих якраз тоді, коли Джордана вийшла з літака.

Він із задоволенням відмітив про себе, що у Джордани добре розвинуте почуття такту. Старих варених джинсів та майже прозорого одягу, що вона вподобала на півдні Франції, не було і в згадці. Замість того, на ній був сучасний одяг — вишукано вбрана каліфорнійська дружина. Гарнітур фірми «Діор» зі скромно скроєною спідницею, капелюх з опущеними крисами і легкий макіяж були якраз до речі в товаристві, до якого вони незабаром приєднаються. Він ступив уперед, щоб привітати її.

Вона підставила щоку для поцілунку.

— Гарно виглядаєш,— сказав він.

— Дякую,— усміхнулася вона.

— Політ був приємний?

— Я проспала всю дорогу. Для мене замовили спеціальне ліжко.

— Добре. У нас попереду важкувата програма.

Трохи пожмаканий, у своєму темному костюмі, за нею появився Юсеф з секретаркою. Бейдр потиснув їм руки, а тим часом представник «Ер Франс» збирав паспорти для перевірки. Він відвів Джордану вбік від натовпу, щоб можна було поговорити приватно.

— Дуже прикро, що я не зміг вирватися цього літа,— сказав він.

— Нам також. Особливо хлопцям. Вони просили переказати тобі одну річ.

— Слухаю.

— Вони хотіли сказати тобі, що у них дуже добре іде справа з арабською мовою. Що тобі не доведеться за них червоніти.

— Насправді так? — спитав він.

— Гадаю, що так. Вони наполягають на тому, щоб з усією обслугою розмовляти тільки по-арабському, незважаючи на те чи їх розуміють чи ні.

Він удоволено всміхнувся.

— Я радий,— Він подивився їй у вічі. — А ти? Чим займалася ти?

— Нічим особливим, тим, чим завжди.

— Виглядаєш ти чудово.

Вона не відповіла.

— Цього року було багато світських прийомів?

— Прийоми завжди є.

— Що-небудь особливе?

— Не дуже,— вона оглянула його. — А ти схуд. З виду змарнів.

— Мені б треба більше їсти,— сказав він. — Якби в отакому вигляді мені довелося повернутися на Близький Схід, цього б ніхто не схвалив. Вони могли б подумати, що я попав у скруту.

Вона посміхнулася. Вона розуміла, про що він говорив. Араби все ще судять про успіхи чоловіка, зважаючи на його черево. Огрядного чоловіка завжди трактували поважніше, аніж худорлявого.

— Їж хліб та картоплю,— сказала вона. — І більше баранини.

Він гучно засміявся. Вона знала, наскільки західні у нього були вподобання. Він уникав борошняної та масної їжі, віддаючи перевагу біфштексам.

— Я скористаюся з твоєї поради.

До них підійшов Гансен.

— Усе в порядку,— сказав він. — На вас чекає автомобіль, щоб довезти вас до вертолітного майданчика.

— То ходімо,— мовив Бейдр. Він поманив Юсефа, той підійшов. — Вінсент зупинився в готелі «Беверлі Хіллз»,— сказав йому Бейдр. — Проведіть з ним вихідні і спробуйте допевнитися, в якому стані наша справа. Я з вами зв'яжусь у понеділок.

Юсеф намагався приховати своє розчарування. Він прагнув бути в курсі всіх справ, які могли стати важливими.

— Ви гадаєте, що з Вінсентом у нас халепа?

— Не знаю, та я вважаю, що за три місяці він міг би хоч започаткувати сценарій.

— Покладіться на мене, шефе,— сказав самовпевнено Юсеф. — Я вже піддам йому жару.

— На місці будемо десь через півгодини,— сказав пілот вертольота, коли вони злетіли.

— Яку сукню одягти на вечір? — спитала Джордана. — Скільки ми маємо часу?

Бейдр поглянув на годинника.

— Коктейлі — о восьмій, вечеря — о дев'ятій. Краватка чорна.

Джордана глянула на нього. Вона знала, як він ненавидить вечірнє вбрання.

— Ти хочеш справити добре враження.

— Атож,— сказав він. — Власне я хочу зробити саме це. У мене таке відчуття, що вони супляться на мене за те, що я забрав у них банк.

— Я впевнена, що вони змінять гнів на милість, коли з тобою поспілкуються.

— Сподіваюся на це,— сказав замислено Бейдр. — Та певності не маю. Надто вже вони тут збиті в клан.

— Вони приймуть тебе. Цю публіку я знаю добре. Це вихідці з Пасадени. Та вони нічим не відрізняються від інших. На грошики вони клюнуть.

Величезний букет червоних троянд, який Джордані подарували гості, президент банку Джозеф Е. Хачінсон III та його дружина Доллі, підтвердив, що вона, принаймні частково, мала рацію.

У двері тихо постукали, і приглушений голос Джабіра сповістив:

— П'ятнадцять хвилин на восьму, хазяїне.

— Дякую,— озвався Бейдр. Він підвівся з-за столика, за яким він читав останні банківські звіти. Часу якраз стільки, щоб прийняти душ, перед тим як перебратися в смокінг. Він хутко зняв сорочку та штани і голий пішов до ванної, яка відділяла кімнату Джордани від його.

Він відчинив двері якраз тоді, коли вона підвелася з напахченої ванни. Хвилю він стояв, дивлячись на неї з широко розплющеними очима.

— Вибач,— сказав він імпульсивно. — Я не знав, що ти ще тут.

Вона витримала його погляд.

— Все гаразд,— сказала вона з легкою іронією. — Нема чого вибачатися.

Він мовчав.

Вона дотяглася до рушника і почала замотуватися. Він зупинив її рукою. Вона поглянула на нього питально.

— Я майже забув, яка ти прекрасна,— мовив він і повільно потяг з її рук рушник. Вона пустила його, і рушник упав на підлогу. Його пальці ковзнули по її щоці, по червоному соску, по маленькій заглибині, в якій сховався пупок, і до м'якої припухлості її лобка.

— Просто прекрасна,— прошепотів він.

Вона не поворухнулася.

— Глянь мені в вічі! — неждано сказав він. В голосі прозвучала наполегливість.

Вона підняла голову. В його очах був ніжний смуток.

— Джордано.

— Слухаю?

— Джордано, що з нами сталося? Чому ми стали чужими?

Раптом її очі почали наповнюватися сльозами.

— Не знаю,— прошепотіла вона.

Він обійняв її і пригорнув її голову до свого плеча.

— Так багато зроблено помилок,— сказав він. — Навіть не знаю, з чого почати виправляти їх.

Їй хотілося розмовляти з ним, та вона не знаходила слів. Вони — вихідці з різних суспільств. В його суспільстві жінка була нічого не варта, а чоловік був усім. Якби вона сказала, що в неї такі самі потреби, як у нього, ті самі статеві і соціальні потяги, він розцінив би таке, як загрозу його чоловічій зверхності. І ще б він подумав, що вона не є достойною дружиною. Все ж власне ці потреби звели їх на самому початку.

Вона притулилася лицем до його щоки, тихенько плачучи.

Він ніжно гладив її волосся.

— Мені дуже бракує тебе,— сказав він, узяв за підборіддя і підняв її лице. — Тебе мені ніхто не замінить.

«То чому ж ти сторонишся? Навіщо тобі інші?» — спитала вона подумки.

І, ніби читаючи її думки, він відповів:

— Вони нічого не значать, вони лише для того, щоб пробавити час.

Вона все ще мовчала.

— Чи у тебе — так само? — спитав він.

Вона заглянула йому в вічі. Він знав. Він завжди знав. І все ж він ніколи не заводив про це балачки. Вона кивнула.

На мить він стис уста. Потім зітхнув.

— Свій рай чи пекло чоловік започинає тут — на землі. Так, як почав його я.

— Ти не гніваєшся на мене? — прошепотіла вона.

— Чи я маю право? — спитав він. — Судний день настане, коли ми предстанемо перед Аллахом і зачитають книгу нашого життя. Мені достатньо моїх власних гріхів. А ти не належиш до нас, навіть якщо і можна застосувати закони, то вони не матимуть сили. У мене буде лише єдине прохання до тебе.

— А яке? — спитала вона.

— Не допускай, щоб це сталось у тебе з євреєм,— сказав він. — Щодо інших, то я буду таким же сліпим, як і ти.

Вона опустила очі.

— А інші хай будуть?

— Я не можу відповісти за тебе,— сказав він. — Я — чоловік.

Їй нічого було сказати.

Він підняв її лице знову і поцілував.

— Я кохаю тебе, Джордано,— вимовив він.

Вона відчула, як по її тілу розливається хвиля його тепла, коли вона пригорнулася до нього. Його твердіюча міць вперлася їй у живіт. Її руки опустилися, щоб охопити його. В її пальцях він був твердий і вологий.

— Бейдре,— простогнала вона. — Бейдре.

Він довго вдивлявся в її очі, а потім взяв її руками під пахви і підняв перед собою. Її ноги автоматично розвелися, щоб охопити його стан, і він повільно опустив її на нього. Коли вона відчула, що він проник у неї, їй перехопило дух. Здавалося, ніби гарячим шкворнем він пронизує її серце. Все ще стоячи і тримаючи її, він почав повільно рухатися в ній. Її вкинуло в жар, і вона вже не могла стримати себе. Вчепившись в нього, мов та мавпочка, вона почала спазматично рухатися на ньому, і її стали потрясати оргазм за оргазмом. В голові божевільно трепетала думка: «Це неправильно. Це не те, чого вона заслужила. Це не та кара, якої вона шукала».

Вона широко відкрила очі і дико дивилася йому в лице.

— Вдар мене,— заблагала.

— Що?

— Вдар мене. Прошу. Як ти зробив минулого разу. Кращого я не заслужила.

Якийсь час він стояв непорушно, потім опустив її на підлогу і розвів її руки, що обвивалися круг нього. Його голос раптом став холодним:

— Ти краще одягнися, а то ми спізнимося на прийом.

Він рвучко повернувся і пішов назад до свого покою. За хвилю її почало трясти. Проклинаючи себе, вона підняла рушник. Вона нічого не вміє робити правильно.

Розділ шостий

Здавалося, що жаром білого сліпучого сонця дихали зазубрені скелі та пісок пустелі, що розляглася перед ними. Розкидані то тут, то там дикі чагарники, пригнуті до землі гарячим вітром, стали брунатними та кволими. Кулеметна торохня десь попереду них стихла.

Лейла причаїлась у мілкому стрілецькому шанці. Вона відчувала, як у неї під пахвами, між грудями та між стегнами все мокре від поту. Обережно вона перевернулася горілиць. Глибоко з полегкістю зітхнула. Тупий біль у грудях від того, що вона щільно притискалася до землі, почав ущухати. Вона примружено подивилася на небо. Чи довго ще їй доведеться отут пролежати? Найнятий федаїнами інструктор-сирієць, відповідальний за їхнє навчання, наказав їй не рушати з місця до тих пір, аж доки до неї приєднається решта взводу. Вона скоса зиркнула на важкий чоловічий годинник. Вони мали бути отут принаймні вже десять хвилин тому.

Вона стоїчно змусила себе чекати. Можливо, то були лише маневри, але стріляли на них, як виявилося, справжнісінькими кулями, і вже одна жінка вбита, а ще три — поранені. Після останніх маневрів по всьому табору гуляв сумний жарт: «Хто більше зробить для винищення федаїнів — вони самі чи ізраїльтяни?»

Їй хотілося запалити, та вона не рухалася. Хмаринка диму в чистому повітрі могла б привернути до себе увагу стрільця. Позаду шанця щось зашаруділо.

Безшумно вона перевернулася долілиць і оглянулася, щоб побачити, що там діється, одночасно підтягуючи до себе рушницю. Вона трохи підвелася в шанці, підіймаючи голову над насипом.

На неї опустилася важка рука, насуваючи стальний шолом та підкладку на самі вуха. Крізь біль вона почула хрипкий голос найманця:

— Тупа шмонько! Тобі ж сказали, щоб не вистромляла голову. Я міг би тебе підстрелити ще за сотню ярдів.

Він гепнувся на дно шанця поруч з нею. Це був присадкуватий кремезний чоловік, задиханий і нетерплячий.

— Що там твориться на пагорбі? — спитав він.

— Звідки мені в біса знати? — огризнулася вона сердито. — Ти ж наказав мені не вистромляти голови.

— Але ж тобі призначалося бути передовим розвідником.

— То розтлумач мені, як би я робила і одне і друге,— кинула вона саркастично,— «взнати, що твориться, не вистромляючи голови з шанця».

Він мовчав. Без єдиного слова витяг пачку сигарет і простяг одну їй. Вона взяла її, і він підпалив сигарети обом.

— Я вважала, що курити нам заборонено,— сказала вона.

— А, пішли вони кобилі на капсуль,— сказав він. — Мені вже набридло грати в оці тупі ігри.

— Коли підійде взвод?

— Не раніше, як стемніє. Ми вирішили, що до тих пір вирушати їм небезпечно.

— То чому ж сюди прийшов ти?

Він зиркнув на неї, очі його були похмурі.

— Хтось же мусив передати тобі про зміни в плані.

Вона здивовано подивилася на нього. Він міг би послати кого-небудь іншого, самому йому йти було не обов'язково. Та вона здогадалася, чому прийшов власне він. Дотепер вона залишалася єдиною жінкою у взводі, котрою він не заволодів.

Її це не дуже обходило. Вона могла б удовольнити його, в разі потреби. Або якби хотіла. В багатьох аспектах все стало набагато доступнішим. Усі традиційні мусульманські табу зникли. Жінкам сказали, що в боротьбі за волю їхнім обов'язком стало приносити втіху і задоволення чоловікам. У новім вільнім суспільстві ніхто не посміє закинути в їхній бік криве слово. Це — просто ще один спосіб, яким жінка може допомогти здобути перемогу.

Він зняв зі свого ременя баклажку, відгвинтив ковпачок, відхилив голову, і вода цівкою повільно полилася йому в горлянку, потім простягнув їй. Вона капнула на пальці і змочила собі обличчя.

— О Аллах, як же пече,— сказав він.

Вона кивнула, повертаючи баклажку.

— Тобі повезло,— сказала вона. — Я вже дві години без води. В тебе її не вистачить до темноти.

Вона знову перевернулася горілиць і насунула на лоб козирок шолома так, щоб прикрити очі від сонця. Намагалася принаймні влаштуватися зручніше, чекаючи сутінок. Через деякий час вона відчула на собі його погляд. Через зіщулені повіки вона бачила, як жадібно він на неї дивиться. Вона ясно уявляла темні плями поту на її бавовняній уніформі: під пахвами, вниз по стану і на промежині її штанів. Нібито вона намітила шлях до потаємних місцин.

— Я спробую відпочити,— мовила вона,— ця спека виснажила мене.

Він нічого не відповів. Вона подивилася на небо. Воно було блакитне, саме того відтінку, що, мабуть, завжди з'являвся під кінець літа. Дивно, що все так влаштовано. Раніше вона завжди пов'язувала цю барву з закінченням літніх канікул і поверненням до школи. В її пам'яті зринули спогади. Був день, подібний цьому, під цими самими блакитними небесами, коли мати сказала їй, що батько збирається розлучитися. Заради тієї американської сучки. Через викидень, що лишив її безплідною, таким чином вона не могла народити йому сина.

Того дня Лейла гралася на пляжі зі своєю старшою сестрою, коли раптом з'явилася Фаріда, їхня економка. Вона була незвично збуджена.

— Негайно йдіть додому,— сказала вона. — Ваш батько від'їжджає, і він хоче попрощатися з вами.

— Гаразд,— мовила Лейла. — Ми тільки переодягнемося — скинемо мокрі купальники.

— Ні,— різко кинула Фаріда. — На це немає часу. Ваш батько поспішає.

Вона повернулася і хутко пошкандибала до будинку. Вони рушили слідом за нею.

— Я думала, що тато ще трохи побуде з нами,— сказала Амаль. — Чому він їде?

— Я не знаю. Я — лиш служниця. Розпитувати чому — не моя справа.

Дівчата перезирнулися. По ідеї, Фаріда мала знати геть усе. Коли вона говорить, що не знає, то лише тому, що не хоче, щоб знали вони.

Перед боковими дверима будинку вона зупинилася.

— Обтрусіть із ніг пісок,— наказала вона. — Батько чекає на вас у передньому салоні.

Вони швидко витерли ноги і вбігли в будинок. Батько чекав біля передніх дверей. Джабір уже виносив його валізи до автомобіля.

Раптом Бейдр повернувся до них й усміхнувся. Та в його очах була якась дивна темна печаль. Коли вони підбігли до нього, він присів на одне коліно, щоб обняти їх.

— Я такий радий, що ви прибігли вчасно,— сказав він. — Я боявся, що мені доведеться поїхати, не попрощавшись з вами.

— А куди ти їдеш, татку? — спитала Лейла.

— Я мушу поїхати знову до Америки у важливій справі.

— Я думала, що ти побудеш із нами,— сказала Амаль.

— Я не можу.

— Але ж ти обіцяв покататися з нами на водних лижах,— сказала Лейла.

— Вибачте мене,— здавалося, що йому забило дух, і раптом його очі сповнилися сльозами. Він міцно притис їх до себе. — Поводьтеся добре, як належить дівчатам, і слухайте свою маму.

Щось було не так. Вони це відчували та не могли второпати, в чому тут справа.

— А коли повернешся, візьмеш нас кататися на водних лижах? — спитала Лейла.

Батько не відповів. Замість того він притискав їх до грудей ще міцніше. Потім рвучко відпустив їх і звівся на ноги. Лейла підвела на нього очі і подумала: «Який він гарний. Ні в кого немає такого татка, як у нас».

Позад нього у дверях з'явився Джабір.

— Часу обмаль, хазяїне. Треба поспішати, якщо хочемо встигнути на літак.

Бейдр нахилився і поцілував їх, перше — Амаль, а потім — Лейлу.

— Я сподіваюся, що ви будете берегти свою маму і слухатися її.

Вони мовчки закивали. Він рушив до дверей, а вони пішли за ним. Він уже наполовину спустився сходами до автомобіля, коли Лейла вигукнула йому вслід:

— Тебе не буде довго, татку?

Здавалося, він на мить завагався, та потім сів у машину, зачинив дверцята, так і не давши відповіді. Вони дивилися вслід машині, а потім повернулися до будинку.

На них чекала Фаріда.

— Мама у себе в кімнаті? — спитала Амаль.

— Так,— відповіла Фаріда. — Вона відпочиває. Вона почуває себе недобре і попросила не турбувати її.

— Вона прийде вечеряти? — спитала Лейла.

— Гадаю, що ні. Тепер, дівчатка, до ванної і змийте з себе весь пісок. Чи прийде ваша мама вечеряти, чи ні, я хочу, щоб за столом ви обидві сиділи чистенькі і свіженькі.

І тільки пізніше того вечора вони дізналися, що сталося. Після вечері приїхали батьки їхньої матері. Коли бабуся уздріла їх, вона розплакалася і схвильовано притулила їх до своїх пишних грудей.

— Мої бідолашні сирітки,— приказувала вона. — Що з вами тепер буде?

Дідусь Ріад відразу ж розгнівався.

— Замовкни, бабо! — рикнув він. — Що ти хочеш натворити? Перелякати дітей до смерті?

Амаль відразу ж заплакала.

— Літак мого татка розбився! — залементувала вона.

— От, бачиш?— у голосі дідуся прозвучав тріумф.— Що я тобі говорив? — Він відсторонив дружину і загріб старшу дівчинку в свої руки. — З вашим татком нічого не сталося. Він живий і здоровий.

— Але ж Нана сказала, що ми сироти.

— Ви не сироти,— сказав він. — У вас є ваша мама, ваш батько і ми.

Лейла з подивом дивилася на свою бабусю. Фарба з густо нафарбованих вій старої пані розтеклася по щоках.

— То чому ж Нана плаче?

Старому стало ніяково.

— Вона засмутилася тим, що ваш тато поїхав. Ось чому.

— Ну то й що? — знизала плечима Лейла. — Тато завжди від'їжджає. Все, як має бути. Він повернеться.

Дідусь Ріад подивився на неї і нічого не сказав. До світлиці зайшла Фаріда.

— Де твоя господиня? — спитав він.

— Вона у себе в кімнаті,— відповіла Фаріда і поглянула на дітей. — Час уже спати.

— Це правда,— підхопив дідусь Ріад. — Ідіть спати. Побачимося вранці.

— Ви візьмете нас на пляж? — спитала Лейла.

— Аякже,— відповів дідусь.— А зараз робіть так, як сказала Фаріда. Ідіть спати.

Коли вони почали підійматися по сходах, Лейла почула голос дідуся:

— Передай своїй господині, що ми чекаємо на неї в світлиці.

— Господиня дуже пригнічена,— в голосі Фаріди прозвучали нотки протесту. — Вона не спуститься.

— Вона зійде,— владним голосом проказав дідусь. — Ти передай їй, що я сказав, що це — нагальне.

Пізніше, вже лежачи в ліжках, вони почули знизу гучну розмову. Вони вислизнули зі своїх ліжок і прочинили двері. Голос мами звучав різко і сердито.

— Я віддала йому своє життя! — репетувала вона. — І замість цього я отримую банки. Бути покинутою через якусь біляву американську сучку, що вилупила йому сина-байстрюка!

Голос дідуся звучав тихіше і спокійніше, проте їм чутно було кожне його слово:

— Він не мав вибору. Це був наказ князя.

— Ти захищаєш його! — ображено скрикнула мати. — Відступаючись від власної плоті і крові, ти обстоюєш несправедливість. Ти турбуєшся лише про свої банки та свої гроші. До тих пір поки в тебе лежать їхні вклади, тобі все одно, що буде зі мною!

— А що з тобою станеться? Тебе покинули мільйонершою. Він не забирає від тебе дітей, хоча по закону міг би це зробити. Він віддав тобі маєтність і будинки тут і в Бейруті, а також спеціальну стипендію для дівчаток. Що ти більше можеш просити?

— Чи це моя провина, що я не можу дати йому сина? — викрикнула Маріам. — Чому завжди винною залишається жінка? Чи ж я не народила йому дітей, чи ж я не була йому вірною дружиною, незважаючи на те що він по цілому світі тягався з невірними повіями. Перед лицем Аллаха, хто із нас прожив більш достойне життя? Звичайно, я, а не він.

— Це воля Аллаха, щоб у чоловіка був син,— сказав її батько. — А так як ти не змогла, це не тільки його право, а навіть і обов'язок забезпечити себе наступником.

Голос Маріам зараз звучав тихіше, та в ньому чулася нотка погрози:

— Можливо, це є воля Аллаха, та колись він поплатиться за те, що вчинив. Його дочки будуть знати про його зраду, і в їхніх очах він буде ніщо. Він їх ніколи не побачить.

Потім голоси стихли і знизу вони вже більше нічого не чули. Діти тихенько зачинили двері і повернулися до своїх ліжок. Все це було таким незвичним, чого вони в дійсності не розуміли.

Наступного дня всі вони були на пляжі. Неочікувано Лейла підняла очі на свого дідуся, який сидів на стільці під парасолькою і читав газету.

— Якщо тато справді хотів сина,— сказала вона,— чому він не попросив мене? Я б із задоволенням була хлопцем.

Дідусь Ріад опустив газету.

— Це не так просто робиться, дитино.

— То — правда, про що казала мама? — спитала вона. — Ми його ніколи не побачимо?

Перш ніж відповісти, він довгенько мовчав.

— Ваша мама була сердитою. З часом вона відійде.

Та вона так і не відійшла. І з плином років дівчатка поступово сприйняли відношення матері до їхнього батька. А оскільки батько не робив ніяких спроб заладнати прогалину в їхніх відносинах, вони врешті стали впевнені, що їхня мати мала рацію.

Сонце покотилося за обрій, і повітря ставало прохолоднішим, а літня блакить вицвіла в темінь. Лейла перевернулася набік і поглянула на сирійця.

— Скільки ще часу?

— Десь іще з півгодини,— сказав він, посміхаючись. — Для нас часу вистачить. — Він потягся до неї.

Вона відмахнулася від нього.

— Не руш.

Він здивовано поглянув на неї.

— Що з тобою? Ти що, лесбіянка?

— Ні,— сказала вона тихо.

— Тоді не будь старорежимною. Як ти думаєш, навіщо вам, дівчатка, дають оті таблетки?

Вона зневажливо подивилася на нього. Всі чоловіки одинакові. В її голосі прозвучала зневага.

— Для моєї безпеки, а не для твоєї зручності.

Він осяяв її, як він вважав, переможною усмішкою.

— То давай же,— сказав він, знову тягнучись до неї. — Можливо, я зможу навчити тебе отримувати від цього задоволення.

Рухи її були швидкі, і її рушниця вперлася йому в живіт.

— Сумніваюсь,— сказала вона тихо. — Ти можеш мене навчити, як користуватися цією рушницею, але як трахатися, я вже знаю.

Він поглянув на гвинтівку, потім глянув їй в обличчя і зареготав щиро, від душі.

— Я не сумнівався в цьому ані хвилини,— сказав він скоромовкою. — Я тільки турбуюся, щоб ти не втратила навики.

Розділ сьомий

Звиваючись мов змія, Лейла повзла по твердому, присипаному піском кам'янистому ґрунті до тих пір, поки досягла рядів колючого дроту. Вона зупинилася, хапаючи ротом повітря. За хвилю обернулася, вдивляючись у освітлений блідим місячним світлом простір. За нею повільно повзли огрядна єгиптянка Соад та ліванка Аїда.

— Де Хамід? — спитала вона.

— Звідки мені в дідька знати? — чортихнулася єгиптянка.— Я думала, що він там, попереду нас.

— Джаміля здерла коліно, коли впала на каміння,— сказала Аїда.— Я бачила, як він накладав їй пов'язку.

— Це було годину тому,— саркастично сказала Соад. — Тепер він уже, мабуть, перев'язує їй шмоньку.

— Що будемо робити? — спитала Лейла. — Щоб пройти крізь оце, нам потрібні кусачки.

— Гадаю, що вони є у Фаріди,— сказала Аїда.

— Передай по ланцюгу,— сказала Лейла.

Повідомлення швидко пройшло по ланцюгу жінок, що витяглися за нею смужкою. За хвилю кусачки вже передавалися із рук до рук, аж доки дійшли до Лейли.

Їх передала їй Соад.

— Ти коли-небудь користувалася ними?

— Ні,— відповіла Лейла. — А ти?

Соад заперечливо похитала головою.

— Це, мабуть, неважко. Я бачила, як минулого разу це робив Хамід.

Вона взяла важкі кусачки, підповзла до огорожі з колючого дроту і перевернулася на спину. Повільно підняла кусачки над головою. На відполірованих металічних лезах відбилося місячне сяйво. Це тривало лише частку секунди, та відразу ж попереду зататахкав кулемет і над їхніми головами засвистіли кулі.

— Чорти б їх забрали,— скрикнула з досадою Лейла, намагаючись втиснутися в землю. Вона не осмілювалася навіть повернути голову, щоб оглянутися назад, на інших.

— Де ви? — гукнула вона.

— Ми тут,— сказала Соад,— ми принишкли.

— Нам треба тікати звідси,— сказала Лейла. — Вони нас засікли.

— Сама тікай. Я не зрушу з місця, доки стрілятиме кулемет.

— Якщо ми відповземо, будемо в безпеці. Кулі летять десь зо три фути над нашими головами.

— То ж араби,— сказала саркастично Соад. — А я жодного не зустрічала, щоб стріляв точно. Я звідси не рушу.

— Я змиваюсь. А ви можете залишатися тут хоч усю ніч, коли вам до вподоби.

Обережно вона перевернулася долілиць і поповзла вздовж дротяної огорожі.

Через деякий час вона почула позад себе шарудіння. Вона озирнулася. Інші жінки повзли за нею.

Десь через півгодини вона зупинилася. Кулемет усе ще стріляв, та кулі вже більше не свистіли над їхніми головами. Вони вибралися з сектора його обстрілу.

На цей раз вона не стала ризикувати. Щоб леза кусачок не вилискували при світлі місяця, вона замазала їх брудом. По тому вона перевернулася горілиць і потяглася до дроту. Перекусити його виявилося важче, аніж вона уявляла, і тріск так гучно відлунювався в нічній тиші, та, здається, його вже ніхто не чув. За кілька хвилин вона прорізала собі дорогу через перший ряд. Крізь прохід вона проповзла до наступного ряду. Ще два, і вони будуть на відкритому просторі.

Незважаючи на прохолоду їй стало жарко. Сторожко вона приступила до роботи над другим рядом. На те, щоб прорізати вдвоє скручений дріт, пішло двадцять хвилин. Останній ряд був оповитий потрійним дротом, і поки вона пробилася через нього, минуло сорок хвилин.

Вона лежала горілиць, хапаючи ротом повітря, її руки та плечі аж гули від болю. Через хвилю вона зиркнула на Соад.

— Повземо аж до білих стовпців. Вони мусять бути звідси десь за двісті метрів. Після цього ми, вважай, переможці.

— Гаразд,— відповіла Соад.

— Не забудьте пригинати голови,— сказала Лейла.

Вона перевернулася долілиць і поповзла вперед. Двісті метрів на животі здавалися тисячею миль.

Нарешті їй уже було видно білі стовпці, які стирчали з землі за кілька метрів перед нею. В цей самий час вона почула голоси — чоловічі голоси.

Лейла підняла руку долонею назад, щоб жінки затихли. Це буде ганьба, коли їх застукають зараз. Усі вони втиснулися в землю.

Голоси долинали зліва від неї. В місячнім сяйві їй було видно трьох вояків. Один з них курив сигарету, а двоє інших сиділи за кулеметом. З рук вояка вогненною дугою відлетів сірник і впав біля обличчя Лейли.

— А ті шльондри все ще там,— сказав вояк з сигаретою.

Один з них підвівся, став махати руками, щоб зігрітися.

— Хамідові доведеться гріти чимало остуджених шмоньок.

Вояк з сигаретою засміявся.

— Хай передасть кілька мені. Я допоможу йому їх розігріти.

— Хамід не віддає нічого,— сказав той, що сидів. — Він поводиться, мов паша в своєму гаремі.

Пролунав приглушений гудок. Вояк з сигаретою взяв радіотелефон. Лейлі нечутно було, про що він говорив по рації, та вона чула, що він сказав своїм товаришам, коли він поклав її.

— Це був перший пост. Вони застукали їх, а потім згубили. Гадають, що вони можуть просуватися в цьому напрямі.

— Та вони там наклали повні трусики,— сказав один із решти. — При місяці я бачу на півмилі. Там немає нікого.

— Все одно, розтуляй баньки ширше. Бо це ж буде ганьба, коли кілька дівчат підставлять нам під ніс ослячу сраку.

Лейла подумки посміхнулася. Це власне те, що вони і намагаються зробити. Вона потягнулася назад і постукала по плечі Соад. Це значило: «Ти чула?»

Соад кивнула, так само як і жінки позад неї. Вони всі чули.

Лейла широко махнула рукою. Вони зрозуміли. Вони поповзуть широким півколом, щоб вийти на кулеметне гніздо ззаду. Повільно, стримуючи дихання, вони рушили.

Минула майже година, поки вони забралися далеко за білі стовпчики й опинилися за кулеметом. Лейла дала сигнал.

З вереском жінки зірвалися за нею на приступ. Лаючись, вояки обернулися в їхній бік, та їм в очі дивилися цівки рушниць.

— Ви взяті в полон,— кинула Лейла.

Капрал раптом посміхнувся.

— Мабуть, що так,— визнав він.

Лейла впізнала його: це той, що курив сигарету. Не приховуючи нотки тріумфу в голосі, вона сказала:

— Може, ти тепер будеш думати по-іншому про жінок-вояків.

— Можливо,— кивнув капрал.

— А що ми тепер будемо робити? — спитала Соад.

— Не знаю,— сказала Лейла. — Гадаю, що ми мусимо зв'язатися з штаб-квартирою і повідомити, що ми взяли їх у полон. — Вона повернулася до капрала. — Дай мені твій радіотелефон.

Все ще посміхаючись, він подав його.

— Можна внести пропозицію?

— Коли до вподоби,— сказала Лейла діловим тоном.

— Ми ваші бранці, правда ж?

Лейла кивнула.

— А чому б вам нас не зґвалтувати, перш ніж рапортувати? Ми не будемо скаржитися.

Жінки загигикали. Лейла розсердилася. Арабські чоловіки являють собою найгірші зразки чоловічого шовінізму. Вона натиснула кнопку виклику на радіотелефоні. Та, перш ніж вона отримала відповідь, до них легкою ходою підійшли Хамід та Джаміля, так невимушено, ніби вони провели надвечірок у парку.

— Де ти в чорта був? — визвірилася вона на Хаміда:

— Ішов слідом за вами.

— А чому не допомагав нам?

Він знизав плечима.

— Навіщо? Ви все робили як слід.

Вона зиркнула на Джамілю. На пиці пухкенької палестинки був блаженний вираз, і Лейла здогадувалася чому. Вона знов звернулася до Хаміда:

— А як ви пробралися крізь колючий дріт?

— Запросто,— мовив він, його лице розпливлося в широкій посмішці. — Ми прокопали для себе міленький рівчачок і протрахали по ньому собі дорогу.

Лейла спробувала надати своєму лицю суворості, та потім засміялася. У сирійського найманця було дивне почуття гумору, і це її розсмішило. Вона передала йому радіотелефон.

— Тримай, виходь на зв'язок,— сказала вона. — Може, ти зможеш умовити начальників, щоб вони прислали за нами вантажівку. Мабуть, усім нам не завадить скористатися гарячим душем.

Над душовими кабінами казарми підіймалася пара. Крізь плюскіт води долинав жіночий гамір.

У кожній душовій кабіні було по чотири лійки, якраз для чотирьох жінок. А оскільки було лише дві кабіни, то перед ними завжди стояла черга жінок, які чекали, поки відкриється душ. Тож Лейла воліла почекати, доки можна буде помитися під душем спокійно. Спершись ліктями на підвіконня, вона курила сигарету, прислухаючись до жіночих балачок.

Минуло майже три місяці відтоді, як вона попала в табір, і весь цей час, зранку і до ночі її муштрували. Якщо її тіло мало зайву вагу, то вона давно щезла. Зараз тіло її було струнке, м'язи її стану та живота були тверді, її груди — мов два яблука. Її лискуче темне волосся, для зручності коротко підстрижене, коли вона приїхала сюди, тепер спадало на плечі.

Кожного ранку, перед сніданком, дві години тривали фізична підготовка і муштра. Після сніданку проводилися практичні заняття: жінки освоювали зброю, вчилися нею користуватися та як доводити її до ладу. Вивчали вони також і гранати, освоїли пластикову вибухівку і методи виготовлення і пакування поштових бомб та застосування транзисторних таймерів. Після обіду відпрацьовували прийоми боротьби: як рукопашної, так і зі зброєю. А пізніше їм читали лекції про політику. Ідеологічна обробка вважалася важливою частиною програми, бо кожна з цих жінок мала стати пропагандистом нового порядку в арабському світі.

Згодом політичні лекції були замінені на уроки військової тактики, напіввійськову інфільтрацію та саботаж, партизанські дії та підривні акції.

А протягом останнього місяця всі вони тренувалися на полігоні. Все, чого вони навчилися, було випробуване. Лейла відчувала, що з кожним днем загартовується. Дедалі менше вона думала про себе як про жінку. Мета, для якої вона тренувалася, захоплювала її і ставала трибом життя. Власне, дякуючи їй та іншим, таким як вона, прийде новий порядок. Якось вона згадала про матір та сестру. Вони були в Бейруті, все ще жили в тому старому світі — її сестра зі своїми дріб'язковими родинними та побутовими проблемами; її мати, все ще зла й ображена на батька за те, що він її кинув. Життя своє вона так і не зуміла влаштувати. На мить Лейла заплющила очі, згадавши той день на півдні Франції перед своїм від'їздом. Вона згадала свого батька та його синів, як вони каталися на водних лижах перед «Карлтоном». Її батько не змінився з тих пір, коли, майже дев'ять років тому, вона бачила його востаннє. Він залишився таким же високим та вродливим, повним сили та життєздатності. Якби він тільки розумів, якби він тільки знав, яку велику допомогу він міг би принести справі визволення арабів від імперіалізму Ізраїлю та Америки. Якби він тільки знав про нужду, страждання та пригнічення своїх братів, він би не стояв бездіяльно осторонь і не допустивши цього. Та це лише благі марення. Звичайно ж, він знає. Він мусить знати.

Йому просто байдуже. Багатство належало йому з народження, а єдиною його турботою було — примножувати його. Він любив розкіш та владу, що стелилися до його ніг за порухом його мізинця. І страшна правда в тому, що він не був єдиний. Шейхи, князі та королі, банкіри та багачі — були одинакові. Араби і неараби. Вони дбали лише про себе. А коли вони й жертвували щось на загальну справу, то хіба що якийсь дріб'язок. У кожній арабській країні все ще мільйони селян жили на грані голоду, в той час як їхні правителі роз'їжджали в «кадилаках» з кондиціонерами, літали власними реактивними літаками, тримали палаци та вілли по всьому світі, а потім ще й велемовно розпатякували про волю для свого народу.

Врешті-решт, це мало статися. Війна велася не тільки проти іноземців — це був лише перший крок. Наступним кроком і, можливо, найважливішим, буде війна проти власних пригноблювачів — людей, подібних до її батька, людей, які брали все і нічим не ділилися.

Душова кабіна звільнилася. Лейла перекинула свого пухнастого рушника через перегородку і ступила під струмінь душу. Тепло води розлилося по її тілу, мов заспокійливий бальзам. Вона відчувала, як розслаблюються її м'язи. Стала повільно намилювати себе, доторки пальців до шкіри давали їй чуттєве задоволення.

В цьому вона була схожа на батька. І знов вона уявила його на водних лижах, напружені м'язи урівноважували тягову силу линви, все його єство упивалося фізичним зусиллям майстерності і рівноваги.

Вона намилювала м'яке лобкове волосся; темні його завитушки покрилися білою піною. Потім вона випнула живіт, щоб струмені води билися прямо по ньому. По тілу пробігли кольки і хвиля тепла. Ніжно, майже автоматично, вона стала погладжувати себе. Зненацька для неї видіння батька на лижах і різкий порух стегон вперед викликали оргазм. Перш ніж вона змогла зупинитись, її тіло струсонув другий оргазм. Вона була ошелешена, відчула гнів, а потім і відразу до себе. Її занудило від того, що вона дозволила розгулятися своїй уяві. Вона рвучко закрутила гарячу воду і стояла, не ворухнувшись, під крижаним потоком, аж поки її шкіра не посиніла від холоду. Потім, прихопивши рушник, вийшла з кабіни.

Це якесь божевілля. Досі у неї ніколи не виникало подібних думок. Мабуть, дається взнаки голос крові. Стільки разів торочила про це її мати. Мовляв, вона, Лейла, подоба свого батька. Ним правило його тіло; його хіть і апетит ніколи не можна було вгамувати. Її мати багато їм розповідала про його походеньки. Він, мовляв, не той чоловік, який міг би задовольнитися однією порядною жінкою. «Погана кров»,— говорила її мати, і це звучало як пересторога.

Вона витерла себе і, обмотавшись рушником, пішла до казарми.

Соад, чиє ліжко було поруч її, була вже майже одягнена.

— Ти що робиш увечері?

— Нічого,— дістаючи халат, відповіла Лейла. — Я думала просто повалятися в ліжку та почитати.

Соад почала фарбувати уста.

— У мене побачення з Абдуллою і його приятелем. Чому б тобі не піти зі мною?

— Мені щось не хочеться.

Соад позирнула на неї.

— Ходімо. Тобі б не зашкодило трохи розвіятися.

Лейла не відповіла. Вона згадала Соад у перший день її приїзду. Вона прийшла сюди, щоб бути поруч зі своїм хлопцем і всім говорила, як вона не дочекається, щоб побути з ним разом. Та коли він тут не появився, вона пережила це спокійно. Вона сприйняла жіноче визволення всерйоз. У цій армії у жінок були рівні права, і дотепер перетрахалася з усім табором і анітрішечки цим не переймалася.

— В Каїрі це було б неможливо,— говорила вона і заходилася хрипким сміхом.

— Послухай-но,— продовжувала Соад. — Якщо ти підеш зі мною, я віддам тобі Абдуллу. Він найкращий трахальщик у таборі. А я займусь його приятелем.

Лейла поглянула на неї.

— Гадаю, що не треба.

— Для чого ти себе бережеш? — спитала Соад. — Навіть якщо ти не хочеш сама, це — твій невід'ємний обов'язок. Чи не говорила наша командувач, що нашим обов'язком є давати втіху й відраду нашим чоловікам? Я не можу уявити собі кращого сполучення обов'язку та задоволення, і все одночасно.

Лейла засміялася. Думка Соад працювала в одному напрямі.

— Ти справжнє диво,— сказала вона. — Та жоден з цих чоловіків мене не приваблює.

— Ніколи не знаєш, аж доки скуштуєш,— сказала Соад. — Чоловіки здатні дивувати. Найкращі коханці іноді виглядають нікчемно.

Лейла похитала головою.

На лиці Соад з'явився вкрай здивований вираз.

— Ти що — ще незаймана?

— Ні,— усміхнулася Лейла.

— Тоді ти закохалася,— сказала Соад упевнено.

— Ні.

— В такому разі я тебе не розумію,— здалася Соад.

Це була найправдивіша фраза, яку Соад сказала будь-коли. Та як вона могла змусити жінку зрозуміти, що існують речі важливіші, аніж секс.

Розділ восьмий

Рівно через десять хвилин після побудки двері казарми несподівано розчинилися, і Хамід з порогу ревнув: «Струнко!»

Зчинилася метушня, жінки на різних ступенях одягання шикувалися перед своїми ліжками.

Хамід відступився вбік, і до казарми зайшла командир. Швидкий погляд темних очей відразу охопив усю казарму, потім вона вийшла на середину приміщення. Те, що деякі з жінок були напівголі, очевидно, її не обходило.

Перш ніж заговорити, вона витримала довгу паузу. Її голос звучав рівно, без будь-яких емоцій.

— Сьогодні — останній ваш день. Ваше навчання завершено. Наша робота зроблена. Цей табір буде закритий, і кожному з нас призначено роботу в інших місцях.

На хвилю вона замовкла. Жодна з жінок не поворухнулася, жодна не звела очей з її обличчя.

— Я пишаюся вами,— провадила вона.— Всіма вами. Були й такі, що дивилися на нас із презирством і насмішкою. Вони говорили, що жінки, особливо арабки, не можуть бути добрими вояками, що вони здатні лиш поратися на кухні, господарювати та доглядати за дітьми. Ми довели, що вони помилялися. Ви є члени «Аль-Ікхвану». Ви — рівні будь-якому солдатові наших армій. Ви пройшли такий же вишкіл, що й чоловіки, і досягли того ж, що і будь-який із них.

Жінки мовчали. Командир вела далі:

— У вашому розпорядженні рівно година, щоб спакувати свої особисті речі і приготуватися до відправки. З кожною із вас я матиму особисту розмову, під час якої дам вам ваше наступне завдання. Це завдання не повинно, повторюю, не повинно обговорюватися поміж вами. Це ваше особисте завдання і цілком таємне. Будь-яке обговорення вашого особистого завдання буде розглядатися як зрада і буде каратися смертю, бо розголос таємних даних може стати причиною загибелі багатьох ваших товаришів по зброї.

Вона попрямувала до дверей, потім повернулася до них.

— Ан-наср! Я вітаю вас. Хай Аллах збереже вас. — Вона чітко відсалютувала рукою.

— Ан-наср! — вигукнули вони, відповідаючи на салют. — Ідбах аль-аду! — коли двері за нею зачинилися, приміщення наповнилося голосами.

— Наближаються якісь важливі події.

— Ми скінчили на місяць раніше, аніж передбачалося за програмою.

— Щось, мабуть, сталося.

Лейла взагалі нічого не говорила. Вона відчинила рундучок і почала витягати звідти одежу, яку вона носила перед приїздом сюди. Вона мовчки дбайливо склала копичкою на ліжку уніформу та спецодяг. Вона склала навіть ліфчики, труси, черевики, боти та панчохи.

Вона відкрила маленьку валізку, що привезла з собою, вийняла звідти сині джинси, що купила у Франції перед виїздом до табору, і одягла їх. І тільки тепер вона усвідомила, як змінилося її тіло. Джинси, що колись обтягували її, зараз були широкими в стані та сідницях. Навіть сорочка звисала охляп, тож вона підкотила рукава, бо, здавалося, вони стали довшими. Вона зав'язала сорочку на талії і взула легенькі сандалії. Впакувала гребінця, щітку і косметику. Потім ретельно перевірила рундучок. Він був порожній. Потім клацнула віком валізки.

Після всього вона сіла на ліжко і закурила сигарету. Інші жінки ще гадали, що взяти з собою, а що полишити. Соад звернулася до неї:

— Ти вбралася у свій одяг?

— Командир сказала — особисті речі,— кивнула вона. — Це все, що я маю.

— А як бути з уніформами? — спитала одна з гурту.

— Якби вони хотіли, щоб ми їх узяли з собою, сказали б.

— Гадаю, що Лейла має рацію,— сказала Соад. Вона повернулася до свого рундучка. — Мабуть, мені слід перевдягтися у свій звичайний одяг. — За мить вона розпачливо вигукнула: — Нічого не підходить. Все завелике.

— Це не так і погано,— засміялася Лейла. Вона вийняла з рота сигарету. — Уяви, скільки буде радощів, коли станеш купувати новий одяг.

Коли вона вийшла з будинку, над горами підіймалося сонце. Вранішнє повітря було свіже і прозоре. Вона глибоко вдихнула його.

— Готова? — почувся позаду голос Хаміда.

Вона обернулася. Він стояв, прихилившись до стіни, в губах стирчала постійна сигарета.

— Готова, як і завжди буду,— сказала вона.

Він дивився на неї, не кліпаючи.

— Ти не така, як інші, ти це знаєш.

Вона не відповіла.

— Тобі не потрібно було встрявати в це діло. Ти багата. Ти могла б мати все, чого б тільки забажала. — Очі найманця дивилися на неї захоплено.

— Чи ж би мала? Звідки ти знаєш, чого я хочу?

— Ти ж не віриш у всю оцю балаканину, правда? — засміявся він.— Я вже воював у трьох війнах. І кожного разу одне й те ж саме: гасла, вигуки, погрози, запевнення, що ми помстимося... Та коли починається стрілянина, всьому кінець. Вони повертаються і тікають. А політики продовжують свою справу.

— Можливо, настане час, коли все буде по-іншому,— сказала вона.

Він витяг з кишені ще одну сигарету і запалив її від недопалка попередньої.

— Як ти думаєш, що станеться, коли ми відвоюємо Палестину?

— Люди будуть вільними,— відповіла вона.

— Вільними від чого? Вільними голодувати, як решта з нас? При таких грошах, які пливуть зараз до арабських країн, люди все ще голодують.

— Це теж зміниться.

— Чи ти гадаєш, що Хуссейн, нафтові шейхи, навіть твій батько та його князь добровільно поділяться з масами тим, що мають? Зараз вони змушені принаймні щось робити. А коли ми переможемо і на них не буде ніякого тиску, що тоді? Хто їх примусить ділитися? Ні, вони стануть лиш багатшими.

— Люди матимуть змогу замінити їх іншими.

Хамід гірко всміхнувся.

— Мені прикро, що ця робота завершилася. Це була добряча робота. Тепер вимушений шукати іншу.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона. — Що, у них немає для тебе іншого призначення?

— Призначення? — засміявся він. — Я — професіонал. Мені платять. За цю роботу — тисячу ліванських фунтів у місяць. Я не знаю іншого місця, де я зміг би заробити такі гроші. За сто п'ятдесят у місяць я мушу рвати пупа,— додав він. — Я волію «Братство». Воно більше платить. Здається, що у них завжди достатньо грошей, щоб кинути їх туди-сюди.

— Ти не віриш у нашу справу? — спитала вона.

— Певно, що вірю,— відповів він.— Я просто не вірю нашим вождям. Їх так багато і кожен зайнятий тим, що, видряпуючись нагору, набиває власні кишені.

— Не може бути, щоб усі вони були такі.

Він поблажливо посміхнувся.

— Ти — ще молода. Навчишся.

— Що сталося? — спитала вона. — З чого раптові зміни в планах?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Наказ прийшов учора ввечері і командир, здається, спантеличена в такій же мірі, як і всі ми. Вона не спала всю ніч, клопочучись, щоб усе було готове.

— Вона — незвичайна жінка, чи не так?

Хамід кивнув.

— Якби вона була чоловіком, можливо, у мене було б більше довіри до наших вождів. — Він насмішкувато поглянув на неї. — А ти знаєш, ти мені щось винна.

— Я — винна? — спитала вона здивовано. — Що?

Він тицьнув на казарму позаду.

— Там, у взводі,— чотирнадцять дівчат. Ти — єдина, яку я не трахнув.

Вона засміялася.

— Мені прикро.

— Тобі має бути прикро,— сказав він напівсерйозно. — Тринадцять — нещаслива цифра. Може скоїтись щось погане.

— Не думаю,— всміхнулася вона. — Дивись на це з іншого боку: у тебе є до чого прагнути.

Він оскалився.

— По руках. Якщо ми коли-небудь зустрінемося, байдуже де, ми це зробимо.

Вона простягла руку.

— Згода.

Вони потисли руки. Він заглянув їй у вічі.

— Ти знаєш, а ти непоганий вояк, як для дівчини.

— Дякую,— сказала вона.

Він поглянув на годинника.

— Гадаєш, вони вже готові?

— Мусять бути,— сказала вона. — Речей у них не так багато.

Він кинув на землю сигарету, повернувся і відчинив двері казарми.

— Ну, дівчатка,— гаркнув він своїм командирським голосом. — Бігом марш!

Минуло майже дві години, відколи їх запустили в штаб-квартиру загону. Поки вони чекали, табір розбирали на їхніх очах. Чоловіки переносили з казарм на вантажні автомашини все: ліжка, одяг, зброю. Табір став схожим на містечко-привид. У відчинені вікна та двері вривався пісок пустелі, намагаючись відібрати своє.

Жінки стояли біля штабу, спостерігаючи, як виїжджали одна за одною навантажені автомашини. Будинок штабу мав бути розібраний останнім. Коли їх впустили, звідти вже виносили меблі.

За алфавітом Лейлу мали викликати першою. Вона зачинила за собою двері, ступила до столу командира і хвацько відсалютувала.

— Аль Фей за вашим наказом з'явилася,— в синіх джинсах це виглядало не так доречно, як в уніформі.

Командир утомлено відповіла на салют.

— Вільно. Ан-наср,— кинула вона і заглянула в аркуш паперу, що лежав перед нею на столі. — Аль Фей, це твоє прізвище?

— Так, пані,— уперше Лейла подумала про неї як про жінку. Командувач була зморена.

— Ти мусиш повернутися в дім матері, в Бейрут,— сказала вона. — Там з тобою зв'яжуться і дадуть нове завдання.

— Це все, пані? Більше нічого?

— Поки що — це все. Та не хвилюйся, ми про тебе не забудемо.

— Та як я довідаюсь? Чи немає якогось кодового слова чи чогось іншого, щоб я була певна, що...

Командир перебила.

— Коли виклик прийде, ти дізнаєшся,— сказала вона. — Твоє теперішнє завдання — дістатися додому і чекати. Не зв'язуйся ні з якими політичними групами, хоч якими прихильниками нашої справи вони себе видаватимуть, і навіть не наближайся до них. Про свої погляди і плани нікому анічичирк. Живи звичайним сімейним життям своєї родини. Ти розумієш?

— Так, пані.

Командир на мить зупинила на ній свій погляд. Здавалось, хотіла сказати ще щось, та стрималася.

— Щасти тобі,— сказала вона. — Можеш іти.

Лейла відсалютувала, хвацько повернулася кругом і вийшла з кімнати. Вона пішла по коридору штабу. Інші жінки кидали на неї зацікавлені погляди, та вона мовчала.

Надворі стояла вантажна машина. Хамід жестом показав на неї.

— Твій лімузин чекає на тебе.

Лейла кивнула, мовчки видряпалася в кузов і сіла на одну із лавок. Не минуло й півгодини як вантажівка була заповнена.

Стояла напружена тиша. Раптово вони стали чужі одна одній, пов'язані наказами і перелякані тим, що можуть необачно виказати якусь таємницю.

Напруженість розрядила Соад.

— А знаєте,— мовила вона своєю хрипкою єгипетською говіркою,— я справді буду нудьгувати за цим місцем. Було не так вже і погано, тут мене трахали краще, аніж будь-де раніше.

Це їх розсмішило і всі відразу загомоніли. Було стільки пригод, про які вони будуть згадувати і сміятися з них: сутички, помилки, ба навіть труднощі. Пройшло ще з півгодини, та вантажівка не рухалася.

— На кого ми чекаємо? — гукнула до Хаміда одна із жінок.

— Командира,— відповів він. — Вона з'явиться за хвилину.

Він мав рацію. Через мить вона з'явилася на порозі дверей, що були за його спиною. Жінки замовкли, здивовані погляди були спрямовані на неї. Кожна з них бачила її без уніформи вперше в житті. Вовняний гарнітур французького покрою сидів на ній охляп. Жакет був закороткий, спідниця задовга. Рубці на її панчохах були скривлені, її хода була незграбна, бо, щоб здаватися вищою, вона взула черевики на високих підборах. Командирська аура, що її мала в уніформі, якимсь чином зникла. Навіть її обличчя виглядало одутлим і мало нерішучий вираз.

«Коли б вона була трохи огряднішою,— подумала Лейла,— то на вигляд не набагато б відрізнялася від моєї матері чи будь-якої іншої жінки в моїй родині».

Хамід відчинив дверцята, і вона сіла в кабіні вантажівки поруч з водієм. Він оббіг машину, скочив у кузов і сів серед жінок.

— Гайда! — крикнув він водієві.

Коли вони виїхали на дорогу і прилаштувалися позаду інших вантажівок, з казарм виносили останні меблі. За хвилину за ними виїхала остання вантажівка і просигналила: пора рушати. Передня вантажівка рушила, і незабаром усі вони покотили шляхом до узбережжя.

Коли вони повернули, об'їжджаючи гору з південного боку, перед їхніми очима востаннє постав табір. Він був спорожнілий і минулий, немов учорашній день. І знову жінки замовкли. Жартів уже не було чути. Кожна заглибилася у свої думки. Не минуло й години, коли позаду, там, де лишився табір, загриміли вибухи. За хвилину вони почули гуркіт літаків, і раптово бойові машини промчали над їхніми головами. Передня вантажівка вибухнула полум'ям.

Хамід, який сидів на задній лавці кузова, враз підхопився.

— Ізраїльські винищувачі! — закричав він водієві. — З'їжджай з дороги!

Та в ревінні і галасі водій його не почув і замість того, щоб повернути, натиснув на газ і врізався у вантажівку попереду. В той же самий час над вервечкою автомашин низько пролетів ще один реактивний літак. У повітрі знову задзижчали кулі. Вони попали ще в одну вантажівку, і та вибухнула. Жінки верещали, намагаючись перелізти через задній борт.

— Через бокові! — несамовито кричав Хамід. — Ховайтеся в кюветах!

Лейла рухалася напівсвідомо. Вона гепнулася на землю, перекотилася, поповзла на узбіччя і кинулася стрімголов у кювет.

З ревінням на них падав ще один реактивний літак. Цього разу вона побачила вогненні сліди, полишені його ракетами. Знялися клубки диму. По всій очевидності, вибухнули ще кілька вантажівок.

— Чому ми не відстрілюємося? — почула вона чийсь вигук.

— Чим? — крикнув хтось у відповідь. — Вся зброя складена у вантажівках!

Ще якась жінка стрибнула в канаву і впала поруч з нею. Лейла чула, як та схлипувала. Вона не підвела голови, щоб глянути на неї. Бойовий захід робив ще один літак.

Цього разу ракета влучила у вантажівку, на якій їхала вона. Машина розірвалася на тисячі уламків, і повітря наповнили болісні зойки. Навкруг неї падало шмаття понівеченого металу та людських тіл. Вона ще глибше заривалася в канаву, намагаючись втиснутися в смердючу багнюку. У неї було одне бажання: уникнути смерті, яку несли ці летючі потвори.

Літаки ще раз проревіли над головами, за ними лишився тільки пронизливий свист їхніх турбін, а ракети ще раз розпанахали колону машин. Відлетіли вони так само зненацька, як і появилися, забираючись високо в небо і прямуючи на захід. Сонячні промені осяювали помальовані синьою фарбою зірки на їхніх фюзеляжах.

На мить запанувала тиша, а потім залунали болісні крики: стогони, зойки, благання помочі. Повільно Лейла підвела голову з канави.

На дорозі метушилося кілька чоловік. Вона повернулася поглянути на жінку, яка стрибнула в кювет і впала поруч з нею. То була Соад.

— Соад,— шепнула вона. — З тобою все гаразд?

Єгиптянка повільно повернула до неї голову.

— Здається, я поранена,— сказала вона на диво тихим голосом.

— Давай я тобі допоможу,— сказала Лейла, сунучись до неї.

— Дякую,— прошепотіла Соад.

Вона спробувала підвести голову, але голова важко впала на землю. Через рот і ніс забулькав потік крові, заливаючи під нею землю, а потім її очі розширилися і стали непорушні.

Лейла дивилася на неї. Ще ніколи в житті на її очах ніхто не вмирав, та їй було ясно, що Соад — мертва. Холодні дрижаки пробігли по тілу Лейли. Зусиллям волі вона відірвала погляд і звелася на рівні.

Насилу тримаючись на ногах, вона вибралася з канави. Земля була вкрита уламками. Перед нею лежала відірвана рука. В світлі сонця на одному з пальців засяяв перстень з діамантом. Вона відштовхнула її ногою і пішла до вантажівки.

Від неї залишилося тільки покручене дерево та залізяччя, а навкруги були розкидані понівечені і скалічені тіла. Вона довго тупо дивилася на них, а потім обійшла автомашину спереду. Тіло командира наполовину лежало на водієві, наполовину стирчало з відчинених дверцят. Її спідниця непристойно задралася на її огрядних стегнах.

Краєм ока Лейла помітила якийсь рух. Один з вояків знайшов її руку і стягував з пальця перстень. Коли перстень опинився в його руці, він уважно оглянув діамант і поклав до своєї кишені. Відчувши на собі її погляд, підняв очі.

Вона дивилася на нього мовчки.

— Мертвим уже не потрібно нічого,— сказав він, дурнувато всміхнувся і зайшов за машину.

До її горла підкотилася нудота, вона в три погибелі зігнулася від болю, почала блювати і випльовувати блювотину на шлях. Вона відчувала, що втрачає свідомість і падає, коли її плечі обхопили сильні руки.

— Заспокойся,— сказав Хамід. — Заспокойся.

Її шлунок спорожнів, вона відчувала слабкість, тіло її тремтіло. Вона обернулася до нього і уткнулася обличчям у його плече.

— Чому? — ридала вона. — Навіщо вони з нами таке зробили? Ми ж ніколи нічим перед ними не завинили.

— Це війна,— сказав Хамід.

Вона заглянула йому в лице. На його щоці була розмазана кров.

— Вони знали про наближення рейду, ось чому вони вивозили нас.

Хамід нічого не сказав у відповідь.

— Значить, це була тупість,— кинула вона сердито. — Як можна було вишикувати всі оті вантажівки на дорозі вервечкою? Як можна було підставити їм таку ціль?

Хамід поглянув на неї без абиякого виразу.

— Оце для цього ми навчались? Щоб нас перестріляли мов ягнят?

— Коли ми послухаємо увечері радіо, все буде виглядати інакше,— сказав він. — За моїм прогнозом, ми героїчно збили, як мінімум, шість ізраїльських реактивних літаків.

— Про що ти говориш? — ошелешено спитала вона. — Ти з глузду з'їхав? Ми не зробили жодного пострілу.

Він продовжував тихим голосом:

— Це правда. Але є сто мільйонів арабів, які тут не були і цього не бачили.

— Євреї. То — тварюки. Ми були беззахисні, а вони взяли й напали на нас.

— Вчора, згідно з радіоповідомленням, ми отримали велику перемогу,— сказав він. — У Тель-Авіві був підірваний шкільний автобус, загинуло тридцять дітей. Гадаю, що в такий-от спосіб вони показали, що те їм не припало до вподоби.

— «Братство» має рацію,— сказала вона. — Єдиний спосіб зупинити їх — винищити їх.

Якусь мить він мовчки дивився на неї, потім сягнув до кишені, витяг сигарету і запалив. Випустив дим через ніздрі.

— Гайда, мала, ходімо звідси. Тут нам робити немає чого, а перед нами ще довга дорога.

— Може, ми залишимося, допоможемо їх поховати?

Він кивнув назад. Вона повернулася і побачила, як чоловіки порпалися в потрощених машинах.

— На разі вони зайняті пошуками того, що попаде їм під руки. Пізніше вони понабивають один одному пики, щоб утримати те, що кожен знайшов. Опісля їм доведеться битися тільки за тебе, бо ти єдина жінка, яка лишилася живою.

Вона безмовно дивилася на нього широко відкритими очима.

— Я думаю, що твого бажання дати втіху та ласку за один раз не вистачить на двадцятьох чи тридцятьох наших побратимів.

— А ти впевнений, що вони не будуть переслідувати нас?

Він ураз нагнувся і підібрав щось із землі біля своїх ніг. Уперше вона помітила, що у нього автоматична гвинтівка, а за поясом заткнутий пістолет.

— Ти передбачав це?

Він знизав плечима.

— Я сказав тобі, що я — професіонал. Зброя лежала у мене під лавкою, і я схопив її, перед тим як вистрибнути з вантажівки. Окрім того, у мене було передчуття. І чи не говорив я тобі, що тринадцять — цифра нещаслива?

Розділ дев'ятий

Бейдр спостерігав за Джорданою з протилежного кінця зали. Він був вдоволений. Він зробив вірний вибір. Вона була тією противагою, яка йому потрібна. Зараз вона зичила на добраніч Гатчінсонам. Вона справила враження на дружин і, без сумніву, це вплинуло на його стосунки з працівниками банку. Тепер вони в одному запрягу.

Звичайно, значною допомогою стала його пропозиція по розподілу зиску. П'ятнадцять відсотків зиску, які мають бути розподілені поміж співробітниками, пропорційно до числа акцій, якими вони володіють, він віддавав з легким серцем. Усіх людей об'єднувала одна спільна риса — жадоба.

До нього підійшов Джо Гатчінсон.

— Я радий, що ми змогли зібратися разом,— сказав він своїм гучним каліфорнійським голосом. — Приємно було довідатися, що чоловік, з яким працюєш, має такі ж самі погляди, як і ти.

— Я теж задоволений, мій друже,— сказав Бейдр.

— Дівчатка теж непогано порозумілися,— мовив Гатчінсон, оглядаючись на свою дружину. — Ваша хазяєчка запросила Доллі в гості на південь Франції наступного літа.

— Добре,— посміхнувся Бейдр. — Ви теж приїжджайте. Ми зможемо там гарно провести час.

Каліфорнієць підморгнув і оскалився.

— Я чув про французьких рибочок,— сказав він. — Це правда, що на пляжах вони ходять без верхньої половини купальника?

— На деяких.

— Ручуся головою, приїду. Під час війни до Європи я так і не дійшов. У Північній Африці мене збили зенітки, і з дівчат я бачив тільки повій-чучмечок. Жоден поважаючий себе чоловік не доторкнувся б до них. Або вони були по шию в трипері, або у них, десь там у завулку, стояв чорножопий, готовий всадити в тебе ножаку.

Гатчінсон явно не усвідомлював, що говорить про одну з арабських країн. У його мозку не виникало зв'язку між тубільцями Північної Африки та чоловіком, що стояв перед ним.

— Війна — то були скрутні часи,— сказав Бейдр.

— У вашій родині хто-небудь воював?

— По-справжньому — ні. Наша країна маленька, і я гадаю, що нікому й на думку не спало завойовувати її. — Він не обмовився про те, що князь Фейяд підписав угоду, яка передбачала, що в разі перемоги Німеччини на нього покладається відповідальність за видобуток нафти на Близькому Сході.

— Як ви гадаєте? — спитав Гатчінсон. — Чи буде ще одна війна на Близькому Сході?

Бейдр глянув прямо йому в вічі.

— Ви можете це вгадати з таким же успіхом, як і я.

— Ну, якщо вже щось і станеться,— сказав Гатчінсон,— я думаю, що ви дасте їм бубни. Настав час, щоб хтось поставив цих євреїв на місце.

— У нас не густо євреїв-клієнтів, правда ж? — спитав Бейдр.

— Ні, сер,— з ентузіазмом підтвердив Гатчінсон. — Ми їх просто не заохочуємо, ось чому.

— Чи не думаєте ви, що ми зірвали розробку «Ранчо «Дель Соль» з саме цієї причини? — спитав Бейдр. — Тому, що деякі підрядчики були євреями?

— Вірогідно, це і було причиною,— сказав швидко Гатчінсон. — Вони хотіли мати справу з єврейськими банками в Лос-Анджелесі.

— Цікаво. Хтось мені говорив, що нам збили ціну. Л.-А. дав їм гроші по собівартості, а ми хотіли на півтора відсотка більше.

— Євреї зробили це навмисне, щоб підкосити нас,— сказав Гатчінсон.

— Наступного разу підкосите їх ви. Я хочу, щоб наш банк був конкурентоспроможним. Це єдиний спосіб вийти на великі справи.

— Навіть на справи з євреями?

Голос Бейдра пролунав сухо:

— Не збивайте себе з пантелику. Ми говоримо тільки про долари. Про долари Сполучених Штатів. Та угода могла б через два роки принести нам якнайменше два мільйони. Якби ми скинули піввідсотка — це все-таки було б півтора мільйона. А я не хотів би, щоб такі гроші пропливали мимо наших рук.

— Але ж євреї все одно підкосили б нас.

— Можливо,— сказав Бейдр. — Але нам треба буде пам'ятати, що відтепер ми будемо кредиторами, які надають рівні можливості для всіх.

— Гаразд,— сказав Гатчінсон. — Як скаже шеф, так і буде.

— Між іншим,— продовжував Бейдр. — Та остання цифра, яку ви називали мені по «Місту Розваг», все ще актуальна?

— Дванадцять мільйонів, так. Япоші нагвинтили ціну.

— Притримайте на цій сумі.

— Але ж зачекайте. У нас таких вільних грошей немає,— запротестував Гатчінсон.

— Я сказав, дайте згоду, а не заплатіть. Думаю, що під кінець цього тижня у нас буде партнер.

— Згода нам коштуватиме десь біля десяти відсотків: мільйон двісті тисяч. Коли партнер не знайдеться, ми втратимо їх. На це піде наш річний зиск. Ревізорам це до смаку не припаде.

— Я ризикну. В найгіршому разі, я внесу свої власні гроші. — А якщо все буде гаразд, ні йому, ні банкові не доведеться давати жодного пенса. Шість мільйонів викладуть японці, а ще шість поступлять із його близькосхідної групи, яку в змозі фінансувати Нью-Йоркський банк, і він влаштує це трьома способами. Банк візьме пайку з грошей та з маржі, він візьме свою частку з акцій у японському консорціумі і ще в нього була маржа в близькосхідній групі. Здається, у грошей є дивна здатність: годувати себе і рости.

Нарешті Гатчінсони пішли. Джордана повернулася до зали. Вона знесилено плюхнулася на стілець.

— О Господи,— проказала вона. — Не можу в це повірити.

— У що ти не ймеш віри? — всміхнувся він.

— Що існують ще в світі люди, подібні до цих. Я гадала, що дотепер вони всі щезли. Я пам'ятаю їх ще з мого дитинства.

— З часом ти усвідомиш, що люди в дійсності не міняються.

— Гадаю, що міняються. Ти змінився. Змінилась я.

Він подивився їй в очі.

— Не обов'язково на краще, правда ж?

— Це залежить від того, як ти почуваєшся. Я не думаю, що зможу повернутися до такого трибу життя. Так, як і ти — повернутися додому і залишитися там.

Він мовчав. Частково вона мала рацію. Повернутися додому і жити так, як його батько, для нього було неможливим. У світі так багато діється.

— Я б побалувалася самокруткою,— сказала вона, підіймаючи на нього очі. — Чи є у Джабіра отой його гашиш?

— Я впевнений, що є,— сказав він, ляскаючи в долоні.

З суміжної кімнати з'явився Джабір.

— Слухаю, хазяїне?

Бейдр щось сказав скоромовкою по-арабському. За мить Джабір повернувся зі срібним портсигаром. Він відкрив його і простягнув Джордані. Сигарети були чудово скручені, заклеєні з обох кінців. Вона обережно взяла одну. Він повернувся і простягнув портсигар Бейдру, він теж узяв одну. Джабір поклав портсигар на столик для кави перед Джорданою і запалив сірника. Він тримав язичок полум'я на належній відстані, таким чином, щоб тільки кінчик полум'я досягав сигарети і вона не нагрівалася. Таким же чином він запалив сигарету Бейдра.

— Дякую,— мовила Джордана.

— Це честь для мене, господине,— промовив Джабір, зробив уклін і тихо вийшов із зали.

Джордана втягнула дим глибоко в легені і відчула його заспокійливу дію.

— Пречудово,— сказала вона. — Здається, ніхто не вміє обробити його так, як Джабір.

— Коноплю вирощує його сім'я на своїй маленькій фермі, недалеко від того місця, де народився мій батько. Араби називають оцю річ перепусткою в країну мрій.

— Вони мають рацію,— раптом засміялася Джордана. — Ти знаєш, я вже млію. Моя втома зникла.

— Моя теж,— Бейдр сів на стілець навпроти неї, поклав сигарету в попільничку, подався вперед і взяв її за руку. — Що б тобі хотілося зробити?

Вона глянула йому в вічі. Раптом очі її наповнилися слізьми.

— Я б хотіла повернутися назад,— сказала вона,— назад до того часу, коли ми зустрілися вперше, і почати все заново.

Мить він мовчав, а потім заговорив:

— Я теж,— сказав він тихо. — Та ми не можемо.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, по щоках текли сльози. Потім закрила обличчя руками.

— Бейдре, Бейдре,— вигукнула вона. — Що з нами сталося? Що було не так? Ми були тоді такі закохані.

Він пригорнув її голову до своїх грудей, сумно вдивляючись у якусь далеку далечину. Його голос прозвучав в її вухах тихим громом.

— Я не знаю,— сказав він замислено, пригадуючи, яка вона була гарна, коли він побачив її уперше.

Він згадав холодне і біле сліпуче світло, що відбивалося від снігу, і білі будинки навколо трибун, зведених для гостей, запрошених на інаугурацію. То був січень 1961 року. Наймогутніша країна світу урочисто вводила на посаду глави держави свого нового президента, молодика по імені Джон Ф. Кеннеді.

Шість місяців тому на Близькому Сході ніхто навіть не знав імені молодика. Потім, негадано, він став кандидатом від демократичної партії. А зараз на його столі лежала телеграма від князя: «Яка політика Кеннеді щодо Близького Сходу?»

Його відповідь була стисла: «Проізраїльська. Більше нічого не відомо».

Телефонна розмова наступного дня була теж стисла. Князь телефонував йому особисто: «Знайди можливість вкласти у виборчу кампанію Ніксона один мільйон доларів».

— Це буде не так легко,— відповів він. — У Сполучених Штатах правила про вклади в кампанію — особливі.

Князь насмішливо кахикнув.

— Політики кругом однакові. Я впевнений, що ти знайдеш спосіб. Містер Ніксон, містер Ейзенхауер повелися дуже до нас прихильно, коли в п'ятдесят шостому британці та французи хотіли захопити Суец. Ми мусимо принаймні показати, що ми вдячні.

— Я потурбуюсь про це,— відповів Бейдр. — Та, з вашого дозволу, я пропоную зробити символічний внесок у кампанію Кеннеді про всяк випадок.

— Навіщо? — спитав князь. — Ти вважаєш, що у нього є шанс?

— Згідно з опитами населення — ні, та це — Америка. Ніхто не може бути певним.

— Покладаюсь у цьому на тебе,— сказав князь. — Я починаю думати, що ти більше американець, аніж араб.

Бейдр засміявся.

— Американці так не думають.

— Як там твоя дружина та дочки? — спитав князь.

— Вони почувають себе добре,— відповів він. — Я розмовляв з ними вчора увечері. Вони зараз у Бейруті.

— Тобі б краще приїхати додому,— сказав князь.— Я все ще чекаю на спадкоємця, якого ти мені обіцяв. Мені б хотілося побачити його, доки ще не пізно. Я аж ніяк не молодію.

— Аллах збереже вас,— сказав Бейдр. — Ви проживете ще цілу вічність.

— Сподіваюся, що в раю. — В слухавці, мов шелест, пролунав сміх князя. — Тільки не на цій землі.

Бейдр задумливо поклав слухавку. Князь ніколи нічого не говорив навмання. Цікаво знати, чи він чув, що після народин останньої дівчинки Маріам більше не може завагітніти. Але коли б він чув, то не спитав би про наступника.

Він наполіг би на тому, щоб Бейдр розлучився і одружився на іншій. За мусульманським звичаєм, бездітність була поважною причиною для розлучення. Проте Бейдру цього не хотілося. І не тому, що він кохав Маріам. Цього між ними ніколи не було, і чим довше тривало їхнє подружнє життя, тим менше, як видавалося, вони мали спільного. Вона була така провінційна; вона щиро незлюбила Європу та Америку. По-справжньому вона була щаслива лише тоді, коли була в своєму рідному оточенні, у світі, який вона розуміла. В цьому крилася справжня біда, думав Бейдр. Вона була арабка надто великою мірою. І перспектива шлюбу з іншою арабкою його не приваблювала.

Можливо, князь і мав рацію. Можливо, в значній мірі він, Бейдр, справді був американцем. Бо він справді віддавав перевагу західним жінкам, а не своїм. Вони були в гущі життя, у них був стиль, вигляд, розкутість, чого не було в арабок.

Бейдр знайшов спосіб зробити внески. Обидва. У нього було багато друзів серед ділових людей в обох партіях. Символічний внесок оплатився, і князь отримав окреме запрошення від комітету, що відав церемонією інаугурації. Князь запрошення відхилив, посилаючись на поганий стан здоров'я, а своїм особливим представником на церемонії призначив Бейдра.

Бейдр сидів досить близько від інаугуральної трибуни — у секторі для представників зарубіжних країн. Хоч під протокольним фраком, жилеткою кольору сірої перлини та штаньми на ньому була білизна з підігрівом, на пронизливому вітрі йому було незатишно. Циліндр, натягнутий на голову, щоб його не здуло поривом вітру, не дуже захищав її від холоду.

Він оглянувся круг себе. Деякі з присутніх дипломатів, зі своїми дружинами, підготувалися до оказії краще, ніж він. Вони були старшого віку і, вірогідно, бували в таких обставинах уже не вперше. Він помітив, як вони прикладалися до невеличких срібних баклажок, а ще вони прихопили багатенько термосів.

Він подивився на годинник. Була майже четверть по дванадцятій. Затримка. Церемонія мала початися в полудень. Він сягнув у кишеню, хотів витягти темні окуляри. Від яскравого сонця і сліпучого снігу у нього заболіли очі, та він передумав. Ніхто з присутніх окулярів не одягав. Публіка на трибунах заворушилася. Він підвів очі, пролунали оплески. На трибуну сходив обраний Президент. Він ішов твердими кроками, вітер куйовдив його волосся, і він виглядав дуже юним і вразливим. Здавалося, він не зважає на холоднечу. На трибуні без капелюха та пальта був лише він.

За мить виступив священик і проголосив благословення. Його голос звучав гугняво і монотонно, подібно голосам усіх священиків будь-якої віри, та молодий Президент стояв непорушно, пальці рук стиснуті, голова — шанобливо схилена. «Аллах би не наполягав на такій довгій молитві в таку холодну погоду», — подумав Бейдр.

Коли священик скінчив, підвели іншого чоловіка. Він був старий, сивоволосий, а його обличчя, здавалося, було витесане з того ж граніту, що і будівля за його спиною. Бейдр почув, як навкруг нього зашепотілися. Це був Роберт Фрост, один з великих американських поетів.

Старий чоловік заговорив. У зимовому повітрі з вуст злітала пара. Бейдр не міг розрізнити слова. За хвилю він замовк. Сталася заминка. Вперед виступив чоловік і затінив пюпітр капелюхом. Очевидно, старого засліпило сонце і він не міг прочитати аркуша, що лежав перед ним. По трибунах знов пронісся шепіт. Чоловік, що тримав капелюха, був Ліндон Джонсон, майбутній віце-президент. Старий щось сказав йому, новообраний віце-президент відступив на крок назад, і старий почав читати вірш по пам'яті. Його голос відлунювався через систему підсилювання, та Бейдр перестав слухати. На платформі, в третьому ряду, за президентом, він уздрів дівчину.

Вона видавалася високою, та він не міг сказати напевно. Трибуна була скомпонована з ярусів таким чином, щоб усім було видно і всіх було видно. Вона була простоволоса. Довге рівне пряме волосся облямовувало обличчя золотавою засмагою. Її сині очі сяяли над високими вилицями, які прямими лініями спадали до майже прямокутного підборіддя. Вона слухала поета, злегка розтуливши уста, за якими виднілися рівні білі зуби. Коли поет закінчив читати, вона злегка усміхнулася, потім засміялася і захоплено заплескала в долоні. Бейдр чомусь подумав, що вона — каліфорнійка.

Потім Президент складав присягу. Сама церемонія, здавалося, тривала лиш одну мить, після чого він повернувся до пюпітра, щоб виголосити промову. Бейдр слухав уважно.

Прозвучало одне речення, яке змусило Бейдра подумати, що Президент, можливо, читав Коран. Здавалося, що воно взяте зі Святої Книги. «Ввічливість — не ознака слабкості, а щирість завжди треба доводити».

Коли Президент скінчив промову, Бейдр пошукав поглядом дівчину, та її вже не було. Він намагався знайти її в натовпі людей, які зійшли з трибуни, та її ніде не було видно.

Коли після обіду він відпочивав у номері свого готелю, її обличчя все ще стояло перед його очима. Декілька разів він продивився репортажі по телевізору про інауґураційну церемонію в надії побачити її хоч краєм ока, та кут охвату камери був завжди не такий як треба.

Лишався єдиний шанс. На письмовому столі Бейдра лежали запрошення на чотири інаугураційні бали, на кожному з них обіцялася поява Президента. Вона мусить бути на одному з них, подумав він. Та, на якому? Ось у чому заковика.

Відповідь була проста. Він відвідає всі. Якщо Президент може це зробити, то він також.

Розділ десятий

Бейдр міг пробути на кожному балу не більше години. Всі бали були майже одинакові: суцільний натовп і багато галасу, танцювальні майданчики забиті людьми, одні були тверезі, інші напідпитку, одні балакали, інші просто швендяли. Їх об'єднувало те, що вони — демократи і раді знов бути в сонячному світлі після восьми років темряви. З часом Бейдр почав дивуватися, чи в країні зосталося хоч трохи республіканців.

Він прибув на перший бал якраз після того, як Президент поїхав на другий. Він уважно обшарив очима приміщення. До того він ніколи не усвідомлював, як багато у Вашингтоні блондинок, та жодна з них не була тією, яку він шукав. Він підійшов до бару і замовив келих шампанського.

До нього підійшов якийсь чолов'яга і цапнув його за руку.

— Ти його бачив? — збуджено запитав він.

— Кого? — спитав Бейдр.

— Президента, кого ж іще,— відповів ображеним голосом чоловік. — Про кого б іще я питав.

— Я бачив його,— посміхнувся Бейдр.

— Величина, правда ж? — чоловік усміхнувся і відійшов, не чекаючи відповіді.

Бейдр відставив свій келих і вирішив поїхати на наступний бал. Добре було, що їхати недалеко, бо вулиці все ще покриті ожеледицею. Доки він добирався, Президент знову приїхав і від'їхав. Бейдр обстежив приміщення і, не побачивши дівчини, навіть не залишився на келиха.

На третій бал він попав у розпалі танців. По периметру майданчика скупчилися люди, намагаючись щось роздивитися крізь натовп танцюючих.

Бейдр проштовхався вперед. Він поплескав по плечу якогось чоловіка, що стояв спереду.

— Що там діється?

— Президент танцює з якоюсь дівчиною,— відповів чоловік, не озираючись.

З протилежного боку майданчика блимали фотоблискавки. Бейдр став пробиратися в тому напрямі. Коли він проштовхувався, то почув, як одна жінка говорила невдоволеним голосом:

— Чому він не танцює з Джекі?

Він почув обурений голос її чоловіка:

— Він змушений робити такі речі, Мері. Це політика.

— Тоді чому це завжди повинна бути вродлива дівчина? — заперечила його дружина. — Я не бачила, щоб він танцював з однією з нас, хто так тяжко працював на його кампанію.

Бейдр був на краю майданчика. Фотографи та кінооператори лізли один поперед одного, щоб сфотографувати Президента. На мить вони його притисли до колони, та він таки спромігся повз них прослизнути. Навкруг Президента та його партнерші був невеликий вільний простір. Інші танцюристи по суті не рухалися, вони просто човгали ногами і не зводили очей з Президента. Бейдр став і собі роздивлятися його. Президент танцював з його дівчиною.

До серця підступило занудливе почуття гіркоти. Те, як ці двоє сміялися та розмовляли, свідчило, що вони, напевно, знають одне одного досить добре. Надії на те, що можна знайти кого-небудь, кого б вони обоє знали, щоб та особа їх познайомила, згасли. Не дуже-то попросиш Президента Сполучених Штатів познайомити тебе з дівчиною. Опріч того, він теж чув певні балачки про Президента. Здається, з жінками він поводився по-чоловічому.

Доки він спостерігав, музика скінчилася. Відразу їх оточили юрми людей. Фотографи продовжували знімати. Затим Президент повернувся до дівчини і, всміхаючись, щось їй сказав. Вона кивнула, потім Президент повернувся і пішов. Натовп потягся за ним, і наступну мить дівчина стояла майже одна.

Він набрав повні легені повітря і підійшов до неї.

— Даруйте, міс?

Зблизька вона була навіть ще прекрасніша, ніж здалеку.

— Слухаю? — мовила вона ввічливо. У неї був низький голос, з ледь помітним західним акцентом.

— Що ви відчували, танцюючи з Президентом Сполучених Штатів?

— Дивне запитання.

— Як вас звуть?

— Ви журналіст?

— Ні,— відповів він. — Ви добре знаєте Президента?

— Чи не забагато запитань від чоловіка, який стверджує, що він не журналіст.

Він посміхнувся.

— Гадаю, що так. Та я не можу вигадати жодного іншого способу, щоб втримати вас біля себе.

Вперше вона глянула просто в вічі.

— Я можу,— сказала вона. — Чому б вам не запросити мене до танцю?

Розділ одинадцятий

Її звали Джордана Мейсон, народилася вона і виросла в Сан-Франциско. В одному він мав рацію: вона була каліфорнійка. Батьки її розлучилися, ще коли вона була маленькою. Відтоді вони позаводили нові сім'ї, та відносини між ними залишилися добрими. Джордана підтримувала стосунки зі своїм батьком, незважаючи на те що жила вона у матері. Їй виповнилося дев'ятнадцять років, вона була студенткою посеред останнього курсу Берклівського університету, стала одним із організаторів руху студентів «За Кеннеді», що і спричинило її запрошення на інаугурацію.

Вона впала в око кандидатові ще на мітингу в Сан-Франциско. Його уповноважені по зв'язках із пресою приділили велику увагу фотографуванню його зустрічі із студентами, там він і пообіцяв їй, що коли переможе, то вона отримає запрошення.

Вона не була настільки наївна, щоб повірити в те, що він запам'ятає обіцяне. Вона була впевнена, що його думки снують навколо важливіших питань. Тому, коли одного ранку з поштою прийшло запрошення, вона здивувалася.

Вона збуджено гукнула матері:

— Чи ж це — не прекрасно?

Мати поставилася до цього стримано. В сім'ї всі були запеклими республіканцями.

— Сподіваюся, тобі дадуть супровідницю,— сказала її мати.

— Мамо,— сказала Джордана. — Це пік 1960-го, а не 1900-го. Я доросла дівчина. Я в змозі подбати про себе сама.

— Я впевнена, що ти в змозі це зробити, доню,— спокійно відповіла її мати. — Та чи забезпечили вони тебе пристойним житлом? І хто заплатить за твій авіаквиток?

— Очевидно, про всі ці речі я повинна подбати сама. Запрошення дійсне тільки на інаугурацію. А в ньому говориться, що мені буде забезпечене місце на одній трибуні з Президентом.

— І все ж таки, мені це не подобається,— пирхнула її мати. — Я вважаю, що тобі краще обговорити цю справу з твоїм батьком.

Вона зателефонувала своєму батькові до його контори в адміністративному центрі. Він також був не в захопленні, але розумів, як багато це для неї значило. Він застеріг її, що у Кеннеді не дуже висока репутація, а проте, висловив упевненість, що вона може дати собі раду сама. Але тепер, коли він, Кеннеді, став Президентом, то, певна річ, буде триматися в рамках пристойності. Батько згодився купити їй квиток, але хотів, щоб вона спитала матір, чи немає у неї знайомих, у яких вона могла б зупинитися. Готелі у Вашингтоні, як усім відомо, стали кублами розпусти, які кишіли всілякими політиками з південних штатів і чорношкірими, а також іноземцями, які намагалися щось там у столиці проштовхнути. Зрештою виявилося, що всі їхні друзі — республіканці і що Джордані краще зупинитися в якомусь готелі, ніж хтось із них довідається, що один з їхньої сім'ї перемайнув на бік демократів.

Про все це Бейдр довідався під час першого танцю. Коли музика спинилася, Бейдр повів її, шукаючи вільного столика, де б їм можна було сісти і погомоніти. Знайшли вони його в невеличкій кімнатці, відокремленій від бального приміщення. Кругом снували кельнери, ошаліло намагаючись виконати замовлення, що надходили з усіх боків.

Бейдр розв'язав проблему швидко. Він спіймав погляд старшого кельнера, помахавши рукою, в якій був затиснутий десятидоларовий банкнот. За мить на їхньому столі з'явилася пляшка «Дон Периньйону».

— Це ж дуже дороге шампанське,— сказала Джордана. — Ви впевнені, що воно вам по кишені?

— Гадаю, що так,— ухильно відповів Бейдр. Він підняв свій келих. — За найвродливішу дівчину у Вашингтоні.

— Звідки ви знаєте? — засміялася вона. — Ви їх усіх не бачили.

— Я набачився їх достатньо.

Вона скуштувала вино.

— Яке чудове. Кажуть, що шампанські вина з Каліфорнії такі ж добрі, як і французькі, та вони не такі, як оце.

— Каліфорнійські шампанські вина непогані.

— Б'юсь об заклад, що ви ніколи не пили жодного з них,— закинула вона.

Він засміявся.

— Я навчався в Гарварді, а потім кілька років ще й у Стенфорді.

— А чим ви займаєтеся?

— Я бізнесмен.

Вона поглянула на нього з сумнівом.

— Ви здаєтеся замолодим для бізнесу.

— В наш час вік великої ваги не має,— відказав він. — Кеннеді — сорок три роки, і він — Президент.

— Вам немає сорока трьох,— кинула вона. — Скільки вам років?

— Я дорослий у достатній мірі,— сказав він, наповнюючи келихи. — Коли ви плануєте рушати додому?

— Завтра вранці.

— Не треба. Тепер, після того як я доклав стільки зусиль, щоб розшукати вас, ви не можете зникнути так швидко.

Вона засміялася.

— В понеділок мені треба бути на заняттях,— на її лиці з'явився спантеличений вираз. — Що ви маєте на увазі під «доклав стільки зусиль, щоб розшукати мене»?

— Сьогодні вдень я побачив вас на церемонії інаугурації. Ви так глибоко запали в мою пам'ять, що я вирішив почергово відвідувати всі бали до тих пір, аж доки знайду вас. Я був упевнений, що ви будете на одному з них.

— Чесно?

Він мовчки кивнув.

Вона опустила очі на свій келих.

— Я мушу повернутися.

— Але ж не завтра,— сказав він. — До того, як ви маєте повернутися, ще буде субота й неділя.

— Мені тут холодно. Я ще так не мерзла ніколи в житті. У мене немає одягу на таку погоду.

— Цю проблему ми можемо розв'язати. Сьогодні ж увечері ми можемо полетіти до Акапулько. Там тепло.

— А що, так пізно є рейс? — спитала вона.

— Рейси є завжди.

— Збожеволіти можна,— сказала вона, посміхаючись. — Окрім того, я не впевнена, що зможу вилетіти звідти до Сан-Франциско. Ви ж знаєте ці мексиканські авіалінії.

— Я гарантую,— сказав він твердо. — Що ви на це скажете?

Вона скептично глянула нього.

— Не знаю. Я не впевнена.

— В чому?

— Навіщо ви це робите? Ви мене навіть не знаєте.

— Це — один із способів пізнати вас краще.

Вона глянула йому в вічі.

— Що ви з цього отримаєте?

Він спокійно витримав її погляд.

— Задоволення спілкуватися з вами.

— Це — все? Нічого більше?

— Чи цього не достатньо? — засміявся він. — Я не сексуальний маніяк, якщо це те, про що ви думаєте. Вам абсолютно немає чого боятися.

— Але ж я навіть не знаю вашого імені.

— Це ми можемо поправити,— він витяг зі свого гаманця візитку і простягнув їй.

Вона розглянула її.

— Бейдр Аль Фей. «СБКРІ Інк., 70, Уолл-стрит, Нью-Йорк»,— прочитала вона вголос. — «СБКРІ» — що це означає?

— Це назва моєї фірми,— сказав він. — “Спілка близькосхідних компаньйонів по розбудові та інвестиціях”.

— Ви — не американець?

— Ні, а ви гадали, що я — американець?

— Я думала, що ви єврей,— сказала вона.

— Чому?

— Не знаю. Гадаю, що з вашої зовнішності.

— Багато людей роблять таку саму помилку,— сказав він благодушно. — Я — араб.

Вона помовчала, потім знову заглянула в візитку.

— Там щось не так? — швидко спитав він.

— Ні, я просто думала, от і все,— вона підвела на нього очі. — Я ніколи не робила нічого подібного.

— В житті усе завжди робиться в перший раз.

— Можна мені подумати і повідомити вас зранку?

— Звичайно, можете. Та шкода пропускати цілий сонячний день.

Вона знову завагалася.

— А ви це серйозно? За цим нічого не криється?

— Навіть тіні немає.

Вона піднесла келих до уст і спорожнила його.

— Моя кімната нагорі, в цьому готелі. Я підіймуся і зберу свої речі. За п'ятнадцять хвилин я буду готова.

— Добре,— сказав він, помахом руки вимагаючи розрахунок. — За цей час я встигну зателефонувати в справах і домовитися про авіарейс. Ми можемо забрати мої речі по дорозі до летовища.

Коли лімузин повільно пробирався до летовища, знову пішов сніг. Джабір мовчки сидів поруч з водієм, курячи сигарету.

— А ми не запізнимося на рейс? — спитала вона.

— Ні в якому разі,— відказав Бейдр.

— Як ви гадаєте, політ не затримається через погоду?

— Я літав у значно гіршу погоду.

Коли вони зайшли в аеропорт, зали були майже безлюдні. Джабір та водій несли за ними валізи.

— Я не бачу пасажирів,— сказала вона, коли вони підходили до виходу на посадку. — Ви впевнені, що літак там є?

— Літак там є,— посміхнувся він.

І тільки тоді, коли вони вже були на трапі, підіймаючись в «Лір Джет», вона усвідомила, що вони заходять у приватний літак. Вона затрималась на верхній сходинці і глянула на нього.

Він заспокійливо кивнув головою.

Стюард чекав на вході.

— Добрий вечір, пані. Добрий вечір, містере Аль Фей. — Він повернувся до Джордани. — З вашої ласки, дозвольте мені показати ваше місце.

Він підвів Джордану до зручного відкидного фотелю і взяв у неї пальто. Потім він перехилився і застебнув ремінь безпеки.

— Вам зручно, пані?

— Так, дякую.

— Дякую вам, пані,— сказав він і відійшов.

Бейдр сів поруч з нею і защепнув свій ремінь безпеки. За хвилину стюард повернувся з пляшкою «Дон Периньйону» і двома келихами. По кивку Бейдра він наповнив обидва келихи і знов пішов.

Бейдр підняв свій келих.

— Щиро вітаю вас на борту «Зорі Сходу».

— Ви не сказали мені, що ми летітимемо вашим літаком,— сказала вона.

— А ви мене не питали. Ви спитали лише, чи я впевнений, що буде рейс.

Вона відпила ковток шампанського.

— Смачне. Знаєте, дівчину можна спокусити такими речами.

— Я можу придумати й більші спокуси,— посміхнувся Бейдр.

Літак виїхав на злітну смугу. Вона мимоволі схопилася за його руку.

— При зльоті я завжди нервуюся.

Ніжно тримаючи її за руку, він посміхався.

— Немає потреби тривожитися. У мене на борту два дуже вмілі пілоти.

Крізь ілюмінатор вона подивилася на снігопад.

— Їм майже нічого не видно.

— А їм і не треба бачити,— сказав він. — Цю роботу виконує радар і бортові авіаприлади.

Реактивні двигуни запрацювали, і за хвилину вони вже були в повітрі. Коли літак злетів над снігом і хмарами, в усіяному зірками небі, вона повернула голову і побачила, що її рука все ще лежить у його руці. Вона підвела на нього очі.

— Ви — дивна людина,— сказала вона тихо. — Ви робите так часто?

— Ні,— відповів він. — Для мене це теж уперше.

Вона ще раз мовчки сьорбнула шампанського.

— Чому я? — спитала вона.

У нього були очі такої сині, як нічне небо.

— Здається, я закохався у вас тієї самої миті, коли вас побачив.

Знову підійшов стюард, наповнив їхні келихи і зник. Вона смакувала вино і раптом засміялася. Він подивився на неї здивовано.

— Мені привиділася чудернацька картина,— сказала вона.

— Розкажіть яка.

— У всіх кінофільмах, що я бачила, з пустелі виїжджає шейх, кидає дівчину на свого білого огиря і мчиться галопом у ніч. Чи не робите ви зараз щось подібне?

— Сподіваюся, що так,— посміхнувся він. — Розумієте, я хочу з вами одружитися.

Розділ дванадцятий

Їм випало жити разом три роки, до того як вони побралися. І це сталося лише після народження їхнього першого сина Мухаммеда.

Протягом трьох літ вони були нерозлучні. Хоч у який закуток світу він мандрував, вона їхала з ним. Окрім тих випадків, коли він повертався на Близький Схід. Туди вона не бажала.

— Доки не поберемося — ні,— повторювала вона. — Я не хочу, щоб на мене там дивилися, як на наложницю.

— Ми можемо побратися,— говорив він. — За мусульманським законом мені дозволяється мати чотирьох дружин.

— Чудово,— сказала вона саркастично. — Одружуйся ще з трьома арабськими дівчатами.

— Справа не в тому, Джордано,— відмовив він. — Я не хочу одружитися більше ні з ким. Я хочу мати за дружину тільки тебе.

— Тоді бери розлучення.

— Ні.

— Чому ні? — спитала вона. — Її ти не кохаєш. Ти ніколи не бачишся з нею. А розлучення для мусульманина взяти просто, чи не так? Ти сам про це говорив.

— Ми були одружені за велінням князя. Щоб розлучитися, я повинен отримати його дозвіл, а задля одруження з невірною він його мені не дасть.

— Бейдре, я кохаю тебе,— сказала вона. — І я хочу бути твоєю дружиною. Але твоєю єдиною дружиною. Ти це розумієш? Отак мене виховали. Одною-єдиною дружиною.

Він посміхнувся.

— По суті, це зовсім не важливо. Важливо те, як ти це сприймаєш.

— Тоді гаразд,— сказала вона рішуче. — Ось так я це сприймаю. Змінюватися я не маю наміру.

Він не відповів. Врешті, він не дуже і поривався одружуватися знову. Не тому, що були інші жінки. З того часу як він зустрівся з нею, їх було дуже мало. І то тільки в тих рідкісних випадках, коли їм випадало бути нарізно. Коли вони були разом, він ніколи не відчував потреби в іншій жінці.

Спочатку її батьки були обурені її поведінкою. І тільки тоді, коли Бейдр відкрив значні рахунки з комісійними на ім'я її вітчима, вони стали з ним спілкуватися. Після цього, коли батьки приїздили в Сан-Франциско, вони інколи запрошували їх на вечерю. Та ці вечері завжди були обмежені лише сімейним колом. Ніхто не мав бажання визнавати, що Джордана живе в гріху, а ще до того й з арабом.

Бейдр купив на півдні Франції віллу, і вони проводили там стільки часу влітку, скільки могли. Джордана вивчала французьку мову і стала вправно говорити по-французькому. Рив'єру вона любила. Там було весело і жваво, і люди з'їжджалися туди, щоб добре провести час. А місцевому люду було зовсім байдуже до твого приватного життя. Аби тільки у тебе були гроші і ти міг тішитися радощами життя.

Взимку вони жили в Нью-Йорку, а відпочивали в Акапулько, де він купив будинок, в якому вони провели свої перші вихідні. Часом вони ходили на лижах, та оскільки він не полюбляв холод, намовити його на це вона могла не дуже часто. Кожні три місяці Бейдр повертався на два тижні додому. Поки його не було, Джордана приїжджала до Сан-Франциско і гостювала у батьків. Та завжди, коли наставали два тижні, вона з готовністю зустрічала його в Нью-Йорку чи Лондоні, Парижі чи Женеві, чи будь-якому іншому місці, де він мусив бути у своїх справах.

Проте одного разу, коли він прибув у їхню нью-йоркську резиденцію, вона там не чекала, щоб привітати його.

— Чи була звістка від мадам? — спитав він старшого лакея, який прийняв у дверях його пальто та капелюха.

— Ні, сер,— відповів той. — Наскільки мені відомо, мадам і досі в Сан-Франциско.

Він чекав на її приїзд весь день і, нарешті, після вечері зателефонував додому її матері в Сан-Франциско. На телефонний дзвінок відповіла Джордана.

— Люба, я починаю тривожитися,— сказав він. — Коли ти приїдеш додому?

— Я не приїду,— відповіла вона стомленим голосом.

— Що ти маєш на увазі під «не приїду»? — в його голосі звучало збентеження.

— Те, що сказала. Мені вже двадцять один рік, і я маю щось робити зі своїм життям. Я не повернусь.

— Але ж я кохаю тебе.

— Цього недостатньо,— сказала вона. — Я стомилася жити інкогніто. Гадаю, що два роки — достатньо для будь-якої дівчини. Мені вже час дорослішати.

— У тебе хтось є?

— Ні. Ти це знаєш краще мене. Окрім тебе, у мене нікого не було.

— Тоді що?

— Ти можеш повірити в те, що я стомилася жити так, як ми живемо? Стомилася прикидатися місіс Аль Фей, не будучи нею,— вона заплакала.

— Джордано.

— Не намагайся умовити мене, Бейдре. Я не така, як арабки, ти ж знаєш. У мене своя голова на плечах.

— Я не намагаюся умовити. Я просто хочу, щоб ти обміркувала все ще раз.

— Я все обміркувала, Бейдре. Я не повернуся.

Він відчував, як у ньому наростає гнів.

— Тоді не чекай, щоб я бігав за тобою,— сказав він. — Я це вже раз зробив.

— Всього кращого, Бейдре.

Слухавка в його руці замовкла. Він поглянув на неї, а потім сердито хряснув нею. Кілька хвилин він тупо дивився в простір, потім підняв слухавку і зателефонував знову.

На цей раз відповіла її мати.

— Вибачте, чи можна поговорити з Джорданою? — спитав він.

— Вона побігла до своєї кімнати,— сказала її мати. — Я її покличу.

Бейдр чекав, аж доки мати не повернулася до телефону.

— Вона сказала, що не хоче розмовляти з вами.

— Місіс Мейсон, я не розумію, що твориться. Що сталося з нею?

— Це цілком нормально, Бейдре,— спокійно мовила вона. — Вагітні дівчата завжди дуже дражливі.

— Вагітна? — скрикнув він. — Вона вагітна?

— Авжеж,— відповіла пані Мейсон. — Вона вам не сказала?

Через сім місяців він стояв біля її лікарняного ліжка. В руках вона тримала його сина.

— Він схожий на тебе як дві краплі води,— промовила вона сором'язливо. — І такі ж сині очі.

Він згадав, що якось сказав його батько: «У всіх новонароджених очі сині».

— Ми назвемо його Мухаммадом.

— Джоном,— сказала вона. — Як мого батька.

— Мухаммедом,— повторив він. — Як Пророка. — Він глянув на неї зверху вниз. — А тепер ти вийдеш за мене заміж?

Вона витримала його погляд.

— А ти розлучишся спочатку?

— Невірна не може стати моєю єдиною дружиною,— сказав він. — Ти приймеш віру?

— Так,— мовила вона.

Він підхопив дитя і притис його до себе. Немовля почало кричати. Він поглянув на Джордану з гордою усмішкою батька.

— Наш син буде князем,— сказав він.

Коли Бейдр зайшов до покою, старий князь підвів на нього очі. Він махнув рукою, і юнак, що сидів у його ногах, устав і вийшов з кімнати.

— Як справи, сину мій? — спитав старий чоловік.

— Я приніс вам новину про спадкоємця трону, ваша величність,— мовив він. — У мене — син. З вашого дозволу, я назову його Мухаммедом.

Старий хитро подивився на нього.

— Дитина від невірної коханки не може претендувати на трон Пророка.

— Я одружуся з цією жінкою,— сказав Бейдр.

— А вона прийме віру?

— Вона це вже зробила,— відповів Бейдр. — І вона вже знає Святий Коран краще за мене.

— Тоді я дозволяю тобі одружитися з цією жінкою.

— Я прошу ще однієї милості у вашої величності.

— Якої?

— Негоже, щоб спадкоємець трону походив від другої в домі дружини. Прошу вашого дозволу спочатку розлучитися.

— Мусять бути причини,— сказав князь. — Кораном заборонено розлучення через примху чи пиху.

— Причини є,— відповів Бейдр. — Моя перша дружина безплідна з часу народження її останньої доньки.

— Я чув такі балачки. Це правда?

— Так, ваша величність.

Князь зітхнув.

— Тоді дозвіл даємо. Та рішення мусить бути справедливим і згідно із Святим Письмом.

— Воно буде більше ніж справедливим.

— Коли ти одружишся з цією жінкою, я б хотів, щоб ти представив її і її сина перед мої очі.

— Я зроблю так, як ви забажаєте, ваша величність.

— Усе залежить від волі Аллаха,— проказав старий. — Коли твій син досягне десятирічного віку, він наречеться моїм спадкоємцем. — Він нахилився, Бейдр поцілував його руку і піднявся. — Іди з миром, сину мій.

На їхньому весіллі Джордана потішила і здивувала його та його батьків, розмовляючи з ними арабською мовою. Потайки від нього вона найняла репетиторів і пройшла інтенсивний курс, тож зараз вона добре говорила по-арабському, але з чарівним американським акцентом, який придавав її мові майже музичності. Бейдр згадав, як його мати та сестри були просто в захваті від її волосся, як вони торкалися його, майже гладячи, захоплюючись його м'якістю та кольором золотистої пряжі. Він також згадав, який гордий був його батько, коли тримав у руках свого першого внука.

— Мій маленький князю,— промовив тихо Самір.

Після весільної церемонії вони рушили на прощу до Мекки, не через пустелю на верблюді, як то робили його батько та мати, а на реактивному літаку «Лір Джет», який подолав відстань за кілька годин, а не за кілька днів.

Вони стояли на спокійному тихому майдані поруч, одягнені в білі вільні хітони, подібно іншим прочанам, і, коли пролунав заклик до молитви, кожен розпростерся на землі перед Каабою — святим домом Аллаха.

Опісля, в літаку, по дорозі в гості до князя, він повернувся до неї, говорячи по-арабському: «Тепер ти справді — мусульманка».

— Я стала нею відтоді, як ми вперше зустрілися,— сказала вона. — Я просто цього не знала.

Він узяв її за руку.

— Я кохаю тебе, моя дружино.

Згідно з арабською традицією, вона піднесла його руку до своїх уст і поцілувала.

— І я кохаю тебе, мій повелителю.

— Якщо твій син має стати моїм спадкоємцем,— сказав старий князь,— ти збудуєш свій дім поруч з моїм, щоб я бачив, як він росте і розвивається.

Бейдр помітив переляк в очах, що виднілися над традиційною чадрою Джордани, яку вона одягала на офіційні зустрічі.

Він похитав головою, подаючи знак, щоб вона мовчала.

— Ви будете жити в будинку,— продовжував князь,— за стінами палацу, які відгородять вас від зла.

— Але ж моя робота, ваша світлість,— запротестував Бейдр. — Більшість часу я мушу бути в від'їзді.

Князь усміхнувся.

— В такому разі ти влаштуєш все таким чином, щоб приїжджати додому частіше. Для чоловіка бути занадто довго далеко від сім'ї — недобре.

Тієї ночі, в своїх покоях, Джордана говорила йому:

— Невже він серйозно? Тут мені немає чого робити. Я збожеволію.

— Це триватиме недовго. Деякий час ми вимушені будемо його улещувати, а потім я скажу йому, що потребую твоєї допомоги по роботі і він зрозуміє.

— Я не зроблю цього! — вигукнула вона. — Я — не арабка, якою можна понукати, як рабинею!

Його голос прозвучав холодно. Це була риса вдачі Бейдра, якої вона раніше не знала.

— Ти — дружина мусульманина,— сказав він,— і ти зробиш так, як тобі звеліли!

Можливо, власне тоді взаємини між ними почали змінюватися. Бейдр був вірний своєму слову. Та минуло шість місяців, перш ніж він зумів переконати князя в тому, що їм треба влаштувати домівку в іншому місці. До того часу шкода була вже заподіяна. Для них обох.

Між ними і їхнім коханням виросла невидима перешкода, і хоч вони намагалися зламати її, зробити цього так і не змогли.

Розділ тринадцятий

Джордані не спалося. Широко розплющеними очима вона вдивлялася в темінь, прислухаючись до його тихого глибокого дихання, яке долинало з протилежного боку королівського розміру ліжка. Нічого не змінилося. Навіть Джабірова штучка мрій не могла звести їх разом.

До того як вони побралися, їхній секс був сповнений теплоти та радісних ніжних відчуттів, незважаючи на те що деяких способів любові він не допускав. Він виціловував її груди, її живіт, та оральним сексом не займався. Багаторазово вона намагалася підвести його до цього, та хоча він і мав насолоду з того, що вона брала його устами, але ніколи не допускав, щоб вона займала домінуюче положення і могла контролювати їхні рухи. Не висловлюючи того словами, він дав їй зрозуміти, що речі, на які вона хотіла його наразити, були нижче його гідності як чоловіка. Чоловік ніколи не повинен потакати жінці.

Та все ж те суттєвої ролі не грало. Він був чудовим коханцем. Та невдовзі після їхнього одруження вона помітила зміни. Секс став майже машинальним. Він входив у неї майже без підготовки і швидко спорожнявся. Спочатку вона пояснювала це тим, що його виснажує робота. Князь ставив перед ним усе нові й нові завдання. Сфера його діяльності розповсюджувалася на всі країни західного світу, а його організація ставала дедалі складнішою. Поступово Бейдр зібрав когорту молодих людей, що, як і він, були близькосхідного походження і мали досвід роботи на Заході. Члени цієї когорти постійно проживали в країнах, які вони найкраще знали, і їхня робота полягала в тому, щоб вони стежили за його інвестиціями кожен день. Та Бейдр і сам мандрував від одного свого бюро до іншого, щоб приймати остаточні рішення і направляти розмаїті зусилля в одне зискове річище.

Щоб розтягувати зашморг часу, «Лір Джет» змінився на «Таємницю Двадцять», потім на «Супер Каравеллу» і нарешті — на «Боїнг-707 Інтерконтиненталь». Тепер він міг покривати далекі відстані без вимушених зупинок, та навіть таким чином через його подорожі їхні розлуки ставали дедалі тривалішими. Завжди було ще одне місце, де він мав неодмінно бути, ще одна непередбачена заковика, розв'язати яку міг тільки він. Їхнє традиційне літо у Франції опинялося на узбіччі, і все частіше їхня величезна яхта, яку вони купили для спільного відпочинку, сиротливо теліпалася на хвилях затоки.

Здавалося, що невдовзі після народження Саміра, їхнього другого сина, їхні любовні ігри припинилися зовсім. Якось уночі, коли вона в своєму розпалі дотягнулася до нього, він узяв її руку і поклав між ними зверху простирадла. Голос його був холодний.

— Дружині робити починання — непристойно.

Вжалена відмовою, вона розплакалася, а потім розлютилася. Ввімкнула світло, сіла в ліжку і дістала сигарету. Вона повільно запалила її і глибоко затягнулася, намагаючись вгамувати себе.

— В чому справа, Бейдре? Чи я вже для тебе більше нічого не важу?

Він не відповів.

— Чи є хтось інший?

Він розплющив очі і, не моргаючи, суворо подивився на неї.

— Немає.

— Тоді в чому ж справа?

Хвилину він мовчав, потім устав з ліжка.

— Я втомився,— сказав він. — Я хочу спати.

Вона подивилася йому прямо в вічі.

— А я хочу трахатися,— грубо сказала вона. — Чи в цьому є щось погане?

— Достатньо того, що ти поводишся як повія,— відповів він. — Тобі не випадає говорити таким чином.

— Тобі б та ще й не знати,— сказала вона ущипливо. — Ти з ними проводиш багато часу.

Його лице потемніло від гніву.

— Те, чим займаюся я,— не твоя турбота.

— Я твоя дружина, а ти не живеш зі мною місяцями. То що ти маєш на увазі, говорячи, що це не моя турбота?

— Коритися волі чоловіка — то є обов'язок дружини.

— Вийшовши за тебе заміж, я не стала другорядною людиною,— кинула вона. — У мене є права і почуття теж.

— Ти забула, що говориться в Корані,— сказав він. — Ти — моя дружина, моя власність, і ти мусиш мати тільки ті права та почуття, які я тобі дозволю.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Тоді я прошу тебе дати мені розлучення. Я не хочу жити подібним чином.

— Я відкидаю твоє прохання,— сказав він. — Ти будеш жити так, як я тобі повелю.

— Це не середньовіччя,— сказала вона. — Якби ми жили на Близькому Сході, ти міг би замкнути мене в гаремі. Завтра я полечу додому і подам на розлучення.

Його погляд блиснув крижаним холодом.

— Якщо ти це зробиш,— сказав він тихо,— то вже ніколи не побачиш дітей. Ти знаєш, що в мене є така влада.

Голос її затремтів від болю і урази.

— Ти не можеш зробити нічого подібного!

— Я можу і зроблю,— ствердив він рішуче.

Очі їй заслали сльози, говорити вона не могла. Якусь мить він дивився на неї і коли заговорив, у голосі його співчуття не було.

— Ніякого розлучення не буде. На карту поставлено так багато. Я не бажаю, щоб зведення мого сина на трон було зіпсоване скандалом. Тільки не після того, як я приніс таку жертву, щоб він міг отримати таку можливість.

Вона скептично подивилася на нього.

— Яку ти приніс жертву?

— Я зламав свою гордість і попросив дозволу одружитися на невірній, попри всі поради, які мені давали. А всі говорили, щоб я не робив цього кроку. Але я хотів для свого сина трон. Його пообіцяли.

— Але ж я прийняла віру, хіба ні? — вигукнула вона.

— Устами, та не серцем. Якби ти прийняла її воістину, ти б знала своє місце і не піддавала б мої дії сумніву.

Від розпачу вона закрила лице руками.

— О Господи! — простогнала вона.

— До якого Господа ти звертаєшся? — спитав він жорстким голосом. — Свого чи мого?

Вона опустила руки і глянула на нього.

— Немає Бога, опріч Аллаха.

— Доверши фразу.

Якусь мить вона мовчала, потім її погляд впав.

— А Магомет — Пророк його,— прошепотіла вона.

Він глибоко зітхнув і рушив до дверей.

— Пам'ятай це.

— Бейдре! — її оклик затримав його. — Що ти хочеш, щоб я робила?

Не кліпаючи, він суворо подивився на неї.

— Я дарую тобі волю робити все, що тобі заманеться, доки ми одружені, проте існують два застереження. Перше — це розсудливість. Ти не повинна допускати чогось такого, що б зганьбило наш дім. Для всього світу наше подружнє життя має залишитися таким, яким воно було завжди.

— А друге?

— Уникай євреїв, цього я не потерплю.

Мить вона мовчала, потім кивнула:

— Буде так, як ти бажаєш.

Він вийшов до суміжної кімнати, лишивши за собою двері прочиненими. За хвилину він повернувся, тримаючи пальцями жовту металеву коробочку. Він причинив за собою двері, підійшов до підніжжя ліжка і глянув на неї зверху вниз. Потім відкрив коробочку і поклав її на нічний столик біля ліжка. В жовтому переплетінні вона побачила ампули.

— Ти знаєш, я не люблю амілнітрату.

— Мені не обходить, що ти любиш, а що — ні,— грубо мовив він. — Ти поводишся і розмовляєш як повія. Тож з тобою і будуть поводитися як з такою.

Він розстебнув верхні ґудзики піжами і зняв її, потім смикнув за мотузку шальварів. Вони впали на підлогу, і він просто з них виступив.

— Скидай нічну сорочку,— наказав він.

Вона не поворухнулася.

Він рвучко нахилився, схопив за пелену сорочки і зірвав її з неї.

Її груди оголилися, і він цапонув за одну.

— Це те, чого ти хотіла? — спитав він.

Вона не відповідала.

Він стиснув ще міцніше. Від болю їй перехопило подих. На мить вона глянула йому в вічі, потім її затуманений погляд ковзнув по його руці. Він тримав швидко твердіючий фалос, напрямлений на неї.

— Це те, чого ти хотіла?

— Бейдре,— вигукнула вона.

Він рвучко встромив його їй до рота. Вона задихнулася і закашлялася. А в його голосі звучало глузування.

— То це не те, чого ти хочеш, безбожна повіє? — він відвів її лице від нього і заглянув їй у очі. — Може, це тобі більше сподобається.

Він швидко розпластав її на ліжку і прожогом глибоко загнав у неї три пальці. Це сталося так швидко і неочікувано, що з її уст зірвався стогін болю. Він став швидко рухати пальцями туди-сюди, а вільною рукою потягся до коробочки з ампулами.

Коли він зламав ампулу у неї під носом, вона відчула, як у її мізку стався вибух. Її серце так калатало, ніби прагнуло вирватися з грудей, і, незважаючи на це, вона відчула, як її тіло пронизали конвульсії оргазму.

Враз він вийняв пальці і перевернув її на ліжку долілиць.

— Спинайся на руки та на коліна, мов безбожна сучка, якою ти є! — наказав він.

Вона не могла поворухнутися.

Він ляснув її долонею по сідниці. Вона скрикнула. Знову і знову його рука ляскала по її тілу. Вона почала звиватися і стогнати. Це було якесь божевілля: «Я божеволію,— подумала вона. — Таке мені подобатися не може». — Та тепло, яке розливалося по її крижах, стало приносити їй задоволення.

— По-собачому, бабо! — наказав він.

— Так, так,— простогнала вона, зводячися на коліна та високо підіймаючи свої сідниці. Коли вона звелася на лікті, її груда звисали до самого ліжка. Вона відчула, як він прилаштувався ззаду неї, і озирнулася, щоб глянути на нього.

— Не дивися на мене, безбожна сучко! — гаркнув він, грубо смикаючи її за волосся, щоб відвернути її обличчя.

Тремтіння, яке почалося всередині, швидко охопило все тіло, навіть коліна затрусилися. Якось вона бачила, як тремтіла кобила, чекаючи, що на неї залізе жеребець. Тепер вона знала достеменно, що відчувала тварина. Потім вона згадала, як велетенське червоне дишло випружинилося з нього і пропороло кобилу і як кобила впала на коліна від несамовитості шаленого приступу.

Він потяг її за волосся назад так, щоб її шия витяглася дугою, а потім розчавив у неї під носом ще одну ампулу. І знов її пойняли оргазми.

Вона почула, як він розчавив ще одну ампулу. Але вже не для неї, а для себе. Потім вона відчула, як його пружність ввігналася в неї і його тіло шалено рвонулося вперед, притиснувшись до її сідниць.

Від болю та від несамовитості оргазму в неї вихопився зойк, а він продовжував встромлятися в неї все глибше. Потім від натиску, як і та кобила, вона впала.

Опісля вона непорушно лежала на своєму боці ліжка, біль тремтіння в її тілі поволі вщухав. Він теж мовчав. І не ворушився. Між ними не було ніякого спілкування.

За хвилину він заговорив. Його голос був спокійний, ніби між ними нічого не сталося.

— Тепер, бабо, ти розумієш, де твоє місце?

Вона відчула, як очі наповнилися слізьми.

— Так,— прошепотіла вона ледве чутно.

Отак з тих пір і повелося. То вже більше не був акт любові, навіть не акт жорстокості. То було просто утвердження над нею його влади.

Сталося те в кінці літа, і тоді ж таки вона знайшла свого першого коханця. Після того все пішло як по-писаному. Хоча лише з небагатьма вона отримувала задоволення. Та все ж існувало щось, що вона отримувала. Чи було це правдою, чи ні, чи вона відчувала це, чи ні, чи вона платила їм, чи ні, та з їхнього боку то був вияв до неї любові.

А це було щось таке, чого Бейдр уже не виявляв давно.

Розділ чотирнадцятий

Її розбудило дзижчання електробритви. Джордана перевернулася на інший бік. Через прочинені двері, які вели до ванної, вона побачила, що він стоїть перед дзеркалом, його талія і плоский живіт були обмотані рушником. На його обличчі був знайомий зосереджений вираз. Здавалося, що процес гоління захопив його повністю.

Вона сіла в ліжку і потяглася за сигаретою. Це були дивні вихідні. Дивні тому, що були хвилини, коли, здавалося, вони досягали тієї близькості, яка існувала між ними колись. Та кожного разу, коли таке бувало, та чи інша подія відволікала їх і зводила їхні почуття нанівець.

На протязі цих вихідних вони два рази займалися любощами. Першого разу все зіпсувала вона, коли їй захотілося болю.

— Зроби мені боляче,— сказала вона і, мовивши це, відчула, як він скам'янів.

Другого разу це сталося напередодні увечері, після того як вони випалили по сигареті Джабіра. Цього разу вона була готова. Гашиш розслабив її, і вона чулася загальмованою і невимушеною. Вона просто хотіла прекрасної і простої любові. Вона просто хотіла, щоб він був таким, яким він був тоді, коли вони стрілися вперше.

Та сталося зовсім не так. Взяв він її грубо, просто різко встромившись у неї. Три рази він входив і виходив з неї, а на четвертий раз спорожнився. Заскочена його поспіхом, вона здивовано поглянула йому в лице. Воно було байдужим, ніби з ним нічого і не коїлося. Вона не прочитала на ньому ні радості, ні задоволення.

Через мить він перекотився на свою половину ліжка і дав хропака. Вона довго лежала без сну та все думала про той перший раз, коли він оволодів нею без любові, змусивши її відчути себе нічим іншим, як тільки вмістилищем його власної потреби та зручності. Тоді він дав ясно зрозуміти, що отак буде і надалі. До цих вихідних так воно й було.

Вона мала надію, що після першої невдачі до них ще прийде краща нагода побути разом. Та цьому бути не судилося. Чого він жадав від неї на початку цих вихідних — скінчилося. І вона гадала: чи у неї буде ще коли-небудь така нагода.

Він вийшов з ванної мокрий з-під душу і поглянув на неї згори вниз.

— Цього ранку ми летимо в Лос-Анджелес,— кинув він недбало. — Які твої плани на опісля?

Він поводився так, ніби вони були чужими.

— Приємно було зустрітися з тобою,— сказала вона. — Плекаю надію на подальші зустрічі.

На його лиці з'явився збентежений вираз.

— Що ти сказала?

— Нічого. Я не лаштувала жодних планів.

— Ти повернешся назад, до Франції?

— А їй? — спитала вона. — Було б зовсім непогано, коли б ти навістив дітей. Тебе не було там ціле літо, і вони нудьгують за тобою.

— Я не можу,— різко сказав він. — Якраз зараз тут дуже багато роботи. Окрім того, цієї осені я маю намір провести з ними деякий час у Бейруті. Я пробуду там щонайменше шість тижнів.

— Кілька днів важили б для них багато.

В його голосі почулося роздратування.

— Я сказав, що не можу марнувати час,— він попрямував через усю кімнату до платяної шафи і дістав звідти сорочку. — Можливо, я буду змушений терміново вилетіти до Японії.

— Я ніколи не була в Японії. Я чула, що то чарівна країна.

Він застібав сорочку.

— Токіо — то дурдім,— сказав він ухильно. — Страшний вуличний рух і кругом такий натовп, що навіть дихати не можна.

Вона облишила цю тему. Брати її з собою він не хотів.

— Гадаю, що на декілька днів я змогла б залишитися в Л-А. Побачуся з друзями, а тоді, можливо, поїду до Сан-Франциско погостювати у батьків.

Він пірнув у свої штани.

— Непогана думка. Та влаштуй усе таким чином, щоб на початку наступного тижня бути у Франції. Я не хочу, щоб хлопці надовго залишалися самі.

— Я потурбуюся,— відповіла вона. З чотирма служницями, двома охоронцями та нянькою діти були не зовсім самі.

Задзеленчав телефон, і він підняв слухавку. Якийсь час слухав, а потім з задоволеним виглядом кивнув.

— Гаразд, Діку,— мовив він. — Викликай літак і скажи їм, що ми вилітаємо, як тільки я дістануся до летовища Л-А,— і він відклав слухавку.

— Я відлітаю до Токіо прямо зараз,— сказав він. — Якщо тобі до вподоби, ти можеш залишитися в моєму бунгало цього готелю.

— Це було б добре.

— Юсеф зустрічається тут з Вінсентом. Якщо в тебе виникне якась потреба, можеш його викликати.

— Дякую.

Він вступив у черевики і попрямував до дверей.

— Як на твою думку, скільки часу тобі потрібно, щоб приготуватися до від'їзду?

— Небагато.

Він кивнув і вийшов з кімнати. Якусь мить вона сиділа в безрусі. Потім затушила сигарету і встала з ліжка.

Вона зупинилася перед дзеркалом, скинула халат на підлогу і оглянула своє оголене тіло. Фізично вона залишилася такою ж. Можливо, після народження дітей тільки груди стали повнішими, та вони були пругкі, а її тіло залишилося м'язистим, як у юності. Вона мала б бути задоволеною з себе. Але не була. Багатства і комфорту, що воно їй принесло, було недостатньо. Життя має дати щось більше, ніж можливість стояти і чекати, доки тобою скористаються.

У спальні Юсефа задзвонив телефон. Юсеф лежав непорушно, сподіваючись, що той замовкне. Він був виснажений. Американський молодик, якого він зустрів учора ввечері у барі «Після сутінок», висотав з нього всі соки. Він був ненаситний. Нарешті, коли вони вже майже не могли рухатися, Юсеф дав йому п'ятдесят доларів і наказав йому йти геть.

Чоловік подивився на п'ятдесятидоларову банкноту, а потім на нього.

— Хочеш, щоб я знайшов тебе ще разок?

— Мене тут не буде, вранці я відбуваю.

— Мені б хотілося зустрітися з тобою ще раз.

Юсеф достеменно відав, з чим би той хотів зустрітися. Ще з однією п'ятдесятидоларовою банкнотою.

— Коли я знов приїду до міста, я дам знати.

— У мене немає телефону, та ти зможеш залишити для мене цидулку у бармена.

— Гаразд,— сказав Юсеф.

Чоловік пішов, і Юсеф заснув сном мертвяка. А зараз чортів телефон ніяк не може вгамуватися. Якби Бейдр ще був у місті, то Юсеф прожогом кинувся б до телефону, та Бейдр учора ввечері відлетів до Японії.

Телефон перестав дзвонити в спальні, зате почав у вітальні. Юсеф накрив голову однією з подушок і спробував знову поринути в сон, та за мить телефон зарепетував у спальні.

Лаючись, він потягся за слухавкою.

— Алло! — хрипко гаркнув він.

Почулися слова французькою мовою, але із сильним арабським акцентом:

— Мсьє Зіяд?

— Слухаю,— Юсеф мимоволі перейшов на арабську мову.

Голос із того кінця дроту теж перекинувся на рідну мову.

— Ми з вами не зустрічалися вочевидь, але розмовляли по телефону. І ми були разом на балу на борту яхти Аль Фея того вечора, коли мадам Аль Фей святкувала день народження. Мене звуть Алі Ясфір.

— Ахлан ва сахлан,— сказав Юсеф, уже зовсім очунявшись. Алі Ясфіра він знав.

— Ахлан фік,— формально відповів Ясфір.

— Чим можу служити? — ввічливо спитав Юсеф.

— Мені б хотілося зустрітися з вами по важливих справах, які можуть являти спільний інтерес, якщо ви зможете вибрати хвильку часу.

— Де ви є?

— Тут, у Лос-Анджелесі. Можливо, ми разом пообідаємо?

— Це можна зробити. Де б ви хотіли, щоб я вас зустрів?

— Де завгодно. Там, де вам зручніше.

— Тоді о першій в «Поло Лаундж», тут, у готелі.

Він відклав слухавку. Йому було відомо про результати зустрічі Бейдра з Ясфіром. Він був також упевнений у тому, що Ясфір знає, що він про це знає. Все ж, коли Ясфір вийшов на нього, затівається щось серйозне. Зазвичай Ясфір починав прямо з верхів.

Юсеф знову потягся до телефону.

— Доброго ранку, містере Зіяд,— бадьоро озвався оператор.

— Чи не змогли б ви з'єднати мене з номером містера Вінсента,— він аж ніяк не міг бути на двох обідах одночасно. Вінсента доведеться відставити.

Згідно з арабським звичаєм Алі Ясфір не торкнувся мети цієї зустрічі до тих пір, доки перед ним поставили каву.

— Мені відомо, що ваша фірма по імпорту починає ввозити до США багато речей із-за кордону.

Юсеф кивнув.

— Це правда. Дивовижно відкривати, як багато речей, що їх ми виробляємо на Близькому Сході, залюбки купують американці.

— Я також розумію, що відкривати невеличкі фабрики на Близькому Сході, вироби яких, на вашу думку, можна викидати на продаж в Америці, теж входить у коло ваших обов'язків?

Юсеф знову кивнув.

— Я теж репрезентую певних виробників, які горять бажанням зайнятися поставками своїх виробів до Сполучених Штатів. У даний час ми співпрацюємо з європейськими експортерами і у нас з ними виникає дуже багато клопотів.

Юсеф мовчав. Він знав ті клопоти. Таки багато поставок перехоплено Федеральним бюро по боротьбі з наркотиками. На Близькому Сході ходять чутки, що певні високопоставлені люди дуже розчаровані роботою Ясфіра.

— Я чув, що ви переміщаєте значну частину ваших операцій до Південної Америки,— сказав він.

— Це правда,— кивнув Ясфір,— та це є частиною нашої програми розширення. Попит на інші вироби — такий же, як і завжди.

— Я хотів би бути корисним для вас,— сказав спокійно Юсеф. — Але містер Аль Фей уже сформував нашу політику і я сумніваюся, що він міг би змінити свою думку після моєї поради.

— Я впевнений, що пан Аль Фей не входить у подробиці оформлення кожного товару, який ви імпортуєте. Я впевнений, що все це віддано до ваших більш ніж здібних рук.

То була правда. Бейдрові знати не обов'язково. Перевозилося тисячі видів дрібних дешевих виробів, і він навіть не знав, що то були за вироби.

— Якщо ми знайдемо шляхи до співпраці, вас чекає щедра винагорода,— Алі Ясфір посміхнувся. — Ви ж знаєте, які зиски приносить наша торгівля. Інколи до мільйона доларів за партію, яка займає місця не більше, аніж ящик ляльок із Єгипту. Ви можете мати десять відсотків з премії просто за вашу добру послугу. В цьому немає ніякого ризику.

Юсеф глянув на нього уважно. То була купа грошей. Переборюючи себе, він похитав головою. Шкода, що вони пропливають крізь пальці. Та, незважаючи на те що говорив Ясфір, ризик тут був, і дуже великий. Рано чи пізно це випливе назовні. І тоді — всьому кінець.

— Дуже прикро,— мовив він. — На разі у нас немає можливості. Наша операція тільки-но починається. Можливо, пізніше, коли ми розширимося і будемо краще обладнані.

Алі Ясфір покивав головою. Він був задоволений. Рано чи пізно, Юсеф згодиться. Ітиметься лише про підвищення ставки до такої позначки, коли він не зможе втриматися.

— Ви подумайте про це. Ми ще повернемося до нашої розмови, коли ви прибудете до Парижа.

— Так,— сказав Юсеф. — Можливо, до того часу обставини зміняться.

Алі Ясфір підняв свою філіжанку кави.

— Містер Аль Фей зараз летить до Японії?

Юсеф кивнув. Він і гадки не мав, що вони так пильно стежать за діями Бейдра.

— Його перетрактації з японцями — багатообіцяючі,— сказав Ясфір.

— Я дуже мало про це знаю,— хутко вставив Юсеф.

Ясфір посміхнувся.

— Куди важливіше, ніж залагодити ту незначну справу, про яку ми отут говорили, було б зав'язати з ним добрі стосунки. Ми дуже високо його цінуємо.

— Всі його цінують,— додав Юсеф.

— Все ж ми відчуваємо, що він міг би стати впливовішим у нашій справі,— продовжував Ясфір. — Якби він зайняв активнішу позицію, то, можливо, це вплинуло б на тих, які подібно йому притримуються консервативніших поглядів.

Юсеф мовчав. Ясфір мав рацію. Це діло куди важливіше, ніж перевіз наркотиків.

— Якщо ви зможете знайти спосіб вплинути на нього, щоб він підтримав нашу справу,— сказав Ясфір,— ви б провели решту своїх днів у розкоші, а Аллах осипав би вас своєю милістю за поміч, подану його знедоленому люду.

— На містера Аль Фея вплинути не так легко.

— Він смертний,— відповів Ясфір. — Підхід буде знайдено. Рано чи пізно.

Жестом Юсеф попросив рахунок і підписав його. Вийшовши з «Поло Лаундж», вони наткнулися на Джордану.

— А я гадала, що ви обідаєте з містером Вінсентом,— мовила вона,— і я збиралася завітати сюди і сказати йому, що я з задоволенням прийду сьогодні на вечір.

— Я перекажу йому,— сказав Юсеф. — Можливо, ми підемо разом.

Потім вона зауважила, що поблизу стоїть Алі Ясфір. Він уклонився.

— Мадам Аль Фей,— мовив він. — Дуже приємно зустрітися з вами знову.

Юсеф помітив на її обличчі збентежений вигляд.

— Ви ж пам'ятаєте містера Ясфіра,— швидко сказав він. — Він був на вашому дні народження, на яхті.

— Звичайно ж,— сказала вона. — Як поживаєте, містере Ясфір?

Він знову вклонився.

— У мене все чудово, а ви ще погарнішали з того часу, коли я вас бачив востаннє. Вибачайте, я спізнююся на зустріч.

Вона дивилася, як він поспішно йшов по вестибюлю, потім повернулася до Юсефа.

— Сподіваюся, що Бейдр не має жодних справ з цим чоловіком,— сказала вона.

Юсефа це здивувало. Він уперше чув, щоб вона що-небудь висловлювала на адресу ділових спільників Бейдра.

— Гадаю, що ні,— відповів він. Потім ним оволоділа цікавість. — Чому ви так сказали?

Здавалося, що її очі сховалися за вуаллю.

— Не знаю,— відповіла вона. — Можливо, це жіноча інтуїція. Та я відчуваю, що в ньому чаїться якась небезпека.

Розділ п'ятнадцятий

Джордана оглянула велику затемнену вітальню і взяла свій келих з вином. Інші гості сиділи на кушетках та стільцях, розставлених по кімнаті, вдивляючись у великий кіноекран у глибині кімнати. То не була весела вечірка голлівудського зразка, як вона сподівалася. Суцільна урочистість і нудота.

Вона обернулася і оглянула задню частину кімнати, де біля бару самотньо сидів хазяїн, повернувшись спиною до екрана. Здавалося, що в ту мить, коли почалося кіно, гості перестали його цікавити. Можливо, це був прояв того, що називається привілеєм зірки.

Протягом багатьох років Рік Салліван був кінозіркою того, що називалося великим кіно, масштабним видовищем, яке створив С. Б. Де Міль, а пізніше Майкл Вінсент, проте популярністю вже не тішився. Потім Салліван зіграв заголовну роль у стрічці Майкла про Мойсея, і це послужило приводом для вечірки. По Голлівуду поширилася чутка про те, що невдовзі Майкл візьметься робити ще одну велику стрічку, і Салліван подумав, що було б не кепсько нагадати постановникові: він іще в сідлі.

Не те щоб йому бракувало грошей чи роботи. Протягом останніх п'яти років він виступав у одному з найпопулярніших серіалів на телебаченні. Та телебачення — це не те, що живий екран.

Він не полюбляв велелюдних вечірок, тож обмежив число своїх гостей до шістнадцяти. Окрім провідного голлівудського оглядача, звичайно ж, тут був його антрепренер та відповідальний за рекламу. Поміж гостей були його спільні з Вінсентом друзі, декілька акторів та акторок, які не користувалися надто великою популярністю, такою, щоб затьмарити його статус як зірки цього вечора.

Салліван відвернув свій погляд від бару і побачив на обличчі Джордани, яка дивилася на екран, вираз повної нудьги. Вона була зовсім не такою, якою він її уявляв.

Незрозуміло чому, та він очікував уздріти жінку, старшу віком. Можливо, це можна було пояснити тим, що її чоловік, який, кажуть, володіє величезним капіталом, мав би бути в солідних літах. Він оглянув кімнату, шукаючи чоловіка по імені Зіяд, який прийшов разом з ними. Той сидів на кушетці поруч з Вінсентом. Спочатку він припускав, що чоловік може бути коханцем цієї жінки, та потім відкинув цю ідею. Явно, той був гомосексуаліст. Він мав виконувати роль сторожа.

Вечеря була приємна: балачка пересипана взаємними лестощами. Кожен любив кожного — типова голлівудська застільна балаканина. Під кінець вечері він оголосив, що отримав копію великого фільму Майкла Вінсента і має намір його показати. Майклові було приємно, а гості, заходячи до вітальні і займаючи місця перед екраном, робили це, здавалося, з задоволенням.

Рік узяв свою склянку, пішов до Джордани і сів на стілець поруч з нею. Він зиркнув на екран і майже в ту ж мить відвернувся. То була одна із перших сцен, де молодий Мойсей уперше зустрівся з фараоном. З того часу відколи було знято цей фільм, минуло майже двадцять років, і він не терпів дивитися стрічки, в яких знімався ще молодим. Дуже вже вони йому нагадували про його вік.

Він помітив, що вона дивиться на нього, і сумно сказав:

— Я не люблю дивитися на себе. Гадаю, що це вияв марнославства або чогось подібного.

— Це може бути проблемою, наскільки я розумію,— сказала вона ввічливо.

— Здається, що і ви не дуже зацікавлені стрічкою.

— Я вже бачила її,— відверто відповіла вона. — Вона й тоді не пасувала моїм уподобанням.

Він засміявся.

— А які стрічки вам подобаються?

Вона на мить задумалася.

— Сучасні стрічки. Знаєте, такі картини, які знімають сьогодні.

— Ви не маєте на увазі порнофільми?

— Порно я ніколи не бачила.

Якусь мить він дивився на неї.

— А хотіли б побачити хоч одну?

Вона подивилася йому в вічі.

— Гадаю, що так. Але в мене в голові не вкладається, як можна зайти в один із тих низькопробних кінотеатрів.

— А вам немає потреби цього робити. Я можу влаштувати для вас показ.

— Це було б цікаво. Як ви гадаєте, коли б ви могли це зробити?

— Як ви дивитеся на те, щоб це зробити прямо зараз? — спитав він. Він зауважив на її лиці спантеличений вираз, коли вона обвела кімнату швидким поглядом. — Звичайно ж, не в цій кімнаті.

— А як же інші? — спитала вона.

— Вони не стануть нудьгувати без нас. Стрічка буде йти ще дві з половиною години. До того часу ми повернемось.

Коли вони покидали кімнату, ніхто навіть не глянув у їхній бік. Через передпокій вони пішли до його спальні. Він зачинив за собою двері і, недбало махнувши рукою, кинув:

— Сподіваюся, ви не маєте нічого проти того, щоб дивитися фільм у моїй спальні?

— Зовсім ні,— відповіла вона. — Та я не бачу екрана.

Натискуючи кнопку на стіні, він засміявся. Задзижчала машинерія, і до підніжжя ліжка зі стелі опустилася платформа. На платформі стояв величезний телевізор, спрямований униз.

— Я перекопіював стрічки на відеотеку,— сказав він. — Єдиною вадою є те, що ми вимушені будемо дивитися з ліжка.

— Ліжко не виглядає на таке вже незручне місце.

— Я маю заправити в апарат стрічку,— мовив він. — За хвилину повернуся.

— Гаразд.

Він рушив до дверей, потім зупинився і кивнув на тумбочку.

— В срібному пуделку є сигарети найзапашнішої колумбійської травички; а в пляшечці із рожевого скла, з золотими ложечками навколо,— найкращий у місті сніжок.

— Чудово,— всміхнулася вона. — В такому разі, можу я попросити принести з собою пляшку білого холодного вина? Наркотики завжди мене обезводнюють.

Коли він повернувся, вона лежала в ліжку гола, обережно тримаючи між пальцями сигарету. Фільм уже йшов.

Він хутко розібрався і сів на ліжко поруч з нею. Потягся до пляшечки зі сніжком та ложечками.

— А як щодо понюшки? — спитав він. — Збіса добра штука.

— Звучить привабливо.

Він глибоко втягнув порошок через кожну ніздрю, а потім простяг ложечку їй. Очі у неї засяяли: наркотик почав діяти.

— Ну, як? — спитав він.

— Краще не може бути,— вона потяглася до нього. — Ти великий чоловік.

— Раніше і я так думав, аж доки побачив отого куценького чоловічка отам на екрані. Він справді великий.

Вона захихотіла.

— Я не вірю. Це ж якийсь виродок,— вона зачаровано дивилася на екран. — О, ні! — вигукнула вона. — Ця дівчина не зможе взяти до рота весь. Це, певно, трюк.

— Це не трюк,— сказав він. — З того часу як вийшла ця картина, вона розбагатіла, навчаючи дам з Беверлі-Хіллз, як це робити. «Вся справа в тому, щоб уміти розслабити горло»,— говорить вона.

Вона нахилилася над ним, її язик ніжно лизнув його.

— Я буду щаслива, якщо візьму половину твого.

Він голосно засміявся, і вона запитливо глянула на нього.

— Ти знаєш, коли я вперше побачив тебе, подумав, що ти дуже доброчесна дама.

— Я і є дуже доброчесна дама,— всміхнулася вона і поважно сказала: — До цього я ніколи не дивилася фільми, де трахаються. — Потім вона наділася на нього.

— Прекрасно,— сказав він, спостерігаючи за нею і одночасно дістаючися до прихованої збоку ліжка кнопки, щоб увімкнути відеомагнітофон. Він не повідав їй, що єдиними стрічками з його участю, які він любив дивитися, були ті, що зняті прихованою камерою в цьому ліжку. — Просто прекрасно.

Через деякий час Юсеф відчув утому. Здавалося, що стрічка ніколи не скінчиться. Він ліниво оглянув кімнату. Раптом фільм ніби вимело з його свідомості. Джордана зникла. Те ж саме сталося і з хазяїном. Він розлютився на себе за те, що не помітив, коли вони вийшли.

Він звівся на ноги. Вінсент глянув на нього.

— Мені треба в туалет,— пояснив він пошепки. Тихо, навшпиньки, він вийшов з кімнати і в коридорі зупинився. Будинок був великий. Вони могли зайти до будь-якої з півдюжини кімнат.

Він зазирнув до кабінету, до їдальні, до буфету, у патіо — їх ніде не було.

Роздратований, він зайшов до ванної і вмився холодною водою. Телепень. Він мусив передбачити, що вона вислизне з ним. Він здоровенний дядько, привабливий і, більше того, кінозірка. Він не такий, як ті джиґоло, що вона підбирала на Рів'єрі.

Він вийшов із ванної і попрямував по коридору до вітальні. От тоді він і почув гудіння апарата, що долинало з-за зачинених дверей. Він зупинився, гадаючи, що це може бути агрегат кондиціонера. У американців була манера встановлювати такого типу обладнання в комірчинах. Та потім він почув приглушений гул, який скидався на голоси, що долинали з гучномовця. Він взявся за клямку. Двері не відчинялися. Вони були замкнені.

Він розглянувся, щоб упевнитися, що коридор порожній. Юсеф навчився багатьом хитрощам, включаючи практичне використання пластикових кредитних карток.

Хвилиною пізніше двері комірчини були відчинені, і Юсеф із подивом дивився на невеликий монітор відеомагнітофона. Звук був приглушений, та зображення було кольорове, чітке і ясне як удень. Джордана була гола, лежала на спині, її лице спотворене конвульсією оргазму. Здавалося, що вона дивиться прямо в камеру, а її ноги міцно обхоплювали талію чоловіка, який підстрибував на ній, мов вершник на дикому коні. В гучномовці віддалено відлунював її здавлений подих, коли чоловік почав випорожнятися в неї. Потім він повільно сповз набік і вийшов з неї мокрий і вже в'янучи. Він повернувся до Джордани і всміхнувся. Його рука опустилася до боковини ліжка. У Юсефа було достатньо часу, щоб упізнати обличчя господаря, до того як екран погас. На хвилю він закляк, а потім став швидко діяти. Він знався на цій апаратурі. У Бейдра на яхті була встановлена така ж сама система, але тільки блок відтворення, а не запису. Юсеф натиснув клавішу, яка викинула касету, потім він вийняв її з апарата, сховав під полу піджака і вийшов у коридор. Він причинив за собою двері і почув, як клацнув замок.

Через залу він попрямував до фойє. Із стільця біля дверей підвівся слуга і відчинив їх, як тільки Юсеф наблизився.

— Добродій уже від'їжджає? — спитав він.

— Ні. Я подумав, що було б непогано деякий час подихати свіжим повітрям.

Юсеф підійшов до свого авто. З переднього сидіння підвівся водій.

— Чи моя течка все ще в багажнику? — спитав Юсеф.

— Так, сер,— водій пішов до тилу автомобіля і відкрив багажник. Він витяг звідти течку і подав Юсефові. Юсеф хутко поклав у неї відеокасету, замкнув течку і передав водієві.

— Нагадай мені, щоб я забрав, коли увечері приїдемо до готелю.

— Слухаюся, сер.

Юсеф простежив, що водій поклав течку в багажник, і пішов до будинку. Це перевершувало все те, що він планував, перевершувало все те, на що він сподівався. Тепер лишалося чекати слушної нагоди, коли найкраще буде пустити касету в хід.

Він знову плюхнувся на стілець поруч з Вінсентом і підвів очі на екран. Вінсент повернувся до нього і прошепотів:

— Рік створив фантастичного Мойсея, правда ж?

— Так,— відповів Юсеф. — Як ви вгадали, що він так добре зіграє цю роль?

Вінсент повернувся до нього, посміхаючись.

— Я не міг помилитися,— відповів він. — Коли Соломон став зніматися в кіно, він змінив своє прізвище на Салліван. Як же Соломон міг погано зіграти Мойсея?

Юсеф втупився в обличчя Мойсея, яке саме з'явилося великим планом на весь екран. Авжеж. Він дивувався, чому він не помітив цього відразу. У нього було обличчя типового єврея.

Позаду почувся рух. То повернулася Джордана з Ріком. Куточком ока він спостерігав, як вони пройшли через залу до ляди бару і сіли. Він бачив, як Рік глянув через плече на екран і щось їй сказав. Вона засміялася і підняла келих вина, який поставив перед нею бармен.

Юсеф відчув приплив ненависті: «Смійся, сучко! — думав він з несамовитою люттю. — Я тобі покажу. Смійся, підстилка жидівська».

Тепер він знав достеменно, що він збирається зробити зі стрічкою. Бейдр буде вічно вдячний йому за те, як він вберіг його ім'я від того, щоб цілий світ дізнався про те, що його дружина зрадила йому з євреєм.

Розділ шістнадцятий

Лейла глянула на свою матір, що сиділа на протилежному кінці кімнати.

— Я тобі вже не раз говорила, мамо, Хамід — просто приятель і все. Я його серйозно не сприймаю. У мене немає наміру виходити за нього заміж. Він — просто приятель.

Маріам тяжко зітхнула.

— Я не знаю, що з тобою коїться. Він — звичайний собі сирієць, навіть не з порядної сім'ї. Не можу збагнути, що ти в ньому знайшла.

Лейла запалила сигарету.

— Мені треба з кимось спілкуватися.

— Кругом стільки гарних хлопців, з якими ти могла б поговорити. Мій батько сказав, що з ним говорив промисловець Фаваз. Його син — у тому віці, коли пора одружуватися, і він зацікавлений тобою.

— Хто? — саркастично спитала Лейла. — Фаваз чи син?

— Не будь непоштивою. Дід тобі, окрім добра, нічого не бажає.

— Так, як він бажав і для тебе? — ущипливо спитала Лейла.

— То не його помилка,— відповідала, захищаючись, Маріам. — Ніхто з нас не знав, який в тебе батько. Ми все робили вірно. Ніхто не зможе закинути нам за зле.

— Я не бачу причини, щоб закинути зле і моєму батькові,— сказала Лейла. — Очевидно, нікому немає до людини діла до того часу, доки в неї є достатньо грошей.

Маріам обурено похитала головою.

— Я завжди говорила, що ти успадкувала від свого батька більше, ніж від мене. Ти бачиш речі тільки такими, якими їх хочеш бачити. В жодному разі не треба було давати тобі дозвіл їхати до школи в Швейцарію. Єдине, чого тебе там навчили,— перебалакувати матір. Твоя сестра такого не робить.

— Моя сестра тупа! — вигукнула Лейла. — Все, про що вона піклується,— це про свій дім, про своїх дітей та про свої сутички з челяддю.

— Це все, про що повинна піклуватися жінка,— сказала Маріам. — Про що ж іще?

Лейла показала рукою на вікно.

— Там цілий світ, мамо. Невже ти не бачиш? Так багато років нас пригнічували, над нашим народом знущалися, поневолювали його. Наші брати в Палестині стогнуть у єврейському ярмі. І ти питаєш, що ще.

— То проблеми, які мають вирішувати чоловіки,— сказала Маріам. — А ми мусимо займатися своїми власними справами.

— Все дарма,— сказала з відразою Лейла. Вона попрямувала до дверей. — Я вийду.

— Куди ти йдеш? Знову до того Хаміда?

— Ні. Просто вийду і все.

— То чого ж така спішка? Ось-ось обідати будемо.

— Я не голодна. Не чекайте на мене.

Маріам сумно подивилася, як за дочкою зачинилися двері. Через декілька хвилин перед будинком загуркотів двигун авто. Вона підвелася із стільця і підійшла до вікна, якраз вчасно, щоб побачити, як невеличкий з відкидним дахом «мерседес» виїжджав на вулицю.

Як Лейла була схожа на свого батька. Ніхто не міг з нею побалакати. Вона згадала той день, коли в парадних дверях вона постала зі своїм приятелем — Хамідом. Вони були такі обірвані та брудні, що спочатку служниця, яка була в домі віднедавна, не хотіла їх впускати. Та згодом нехотя вона покликала свою господиню.

Маріам була ошелешена тим, як виглядала її дочка. Її шкіра так засмагла, що була схожа на шкураток, ніби вона днями була під пустельним сонцем, а на її тілі не було жодної випуклості. Вона була така струнка та пласка, мов хлоп'як.

— Що з тобою сталося? — скрикнула вона.

— Нічого, мамо,— спокійно відповіла Лейла.

— Але ж, глянь на себе. Що це за ганчір'я на тобі? Ти виглядаєш так, ніби не ходила до лазні декілька місяців.

— У мене все гаразд, мамо,— вперто стояла на своєму Лейла.

— Звідки ти приїхала? Я гадала, що ти ще в школі.

— Ми приїхали додому автостопом,— відповіла Лейла.

— Чому? Все, що ти мала зробити,— зателефонувати. Ми б купили тобі квиток.

— Якби мені потрібен був квиток, я б зателефонувала. Я хотіла приїхати, власне, таким чином.

І тільки тепер Маріам помітила Хаміда, який стояв за порогом. Вона подивилася на нього, а потім на свою дочку.

— Це мій приятель — Хамід,— сказала Лейла. — Він сирієць.

Хамід виступив крок уперед, торкнувся пальцем свого лоба.

— Ташаррафна.

— Гасалі шараф,— відповіла вона мимоволі. Інших традиційних слів привітання вона не додала.

— Я здибалася з Хамідом по дорозі,— розтлумачила Лейла. — Він добирається до своєї домівки в Дамаску.

Маріам промовчала.

— Він дуже мені допоміг,— додала Лейла. — Якби не він, у мене могли б бути неприємності.

Маріам обернулася до сирійця.

— Заходь,— мовила вона,— і будь у нас як дома.

Він уклонився ще раз.

— Дякую, пані, та в мене тут є друзі, у яких я зможу зупинитися.

Вона не стала настоювати. Він видався їй грубим і неотесаним. Та, зрештою, такі були майже всі сирійці.

— Я радий, що ти дома,— мовив він до Лейли. — А мені треба йти.

Лейла простягла йому руку.

— Ти ще зв'яжешся зі мною перед тим, як вирушиш з Бейрута?

Він кивнув головою, і вони потисли руки. Незважаючи на формальні слова Маріам відчула між ними фамільярність.

— Я зайду до тебе,— сказав він.

Та це було майже місяць тому, а він ще й досі не виїхав із Бейрута. Чим він займався, вона не знала. Що вона знала напевно, так це те, що майже кожного дня він зустрічається з Лейлою в готелі «Фінікія». Про це розповіли їй приятельки: вони бачили, як Лейла і він сиділи в кав'ярні і попивали кока-колу.

Вона запаркувала автомобіль на вулиці і зайшла до кав'ярні через бічні двері. Їй не подобалося заходити через розкішне фойє, заповнене юрбами американських та європейських туристів. Він сидів за своїм звичним столиком один, у кутку біля вікна. Перед ним була незмінна кока-кола зі шматочком цитрини. Коли вона сіла навпроти, він підвів на неї очі. Офіціантка без слів принесла кока-колу і їй.

Він зачекав, доки офіціантка відійде.

— Завтра я від'їжджаю,— сказав він.

Вона подивилась на нього. Вираз його обличчя залишався незворушним.

— Додому? — запитала вона.

— Може трапитися й так,— сказав він. — Тут нічого не діється, а я отримав листа від свого кузена. Я можу обійняти посаду сержанта в армії, зараховується стаж і гарантуються премії. Беруть ветеранів з досвідом.

— Я не розумію,— мовила вона. — Від них немає жодної вісточки, а вже минув майже місяць. Може, вони думають, що мене вбили разом з іншими.

— Вони знають, що ти тут. Я сказав їм, коли останнього разу їздив за платнею.

— То чого ж мене не викликають? Я божеволію від даремного чекання. Мати мені проходу не дає, все прискіпується.

— У них на думці зараз інші справи. Ходять чутки, що «Аль-Ікхвах» хотів, щоб твій батько зайнявся їхніми іноземними інвестиціями.

— Я знаю. Він відхилив їхню пропозицію. Це сталося до того, як я виїхала з Франції,— вона потягла свій напій через соломинку. — Вони здуріли. Мій батько і пальцем не поворухне, щоб допомогти кому-небудь, окрім себе.

— Вони намагаються знайти до нього нові підходи. Здається, що вони ставлять на нього велику карту.

— Бажаю їм успіху. Є тільки один спосіб примусити його допомогти їм. Наставити на нього дуло пістолета.

— Чому ти так говориш?

— Я знаю свого батька. Він і досі вважає, що все можна зарадити грошима.

— Так чи інакше, завтра я вирушаю. Краще служити у війську, аніж бити байдики.

— Можливо, мені поїхати та поговорити з ними? Я не для того пройшла вишкіл, щоб сидіти в материному домі.

— Не роби цього,— сказав він одразу. — Тобі наказали чекати, доки з тобою зв'яжуться.

Вона поглянула на нього.

— Тобі треба неодмінно їхати?

— Я мушу щось робити. Кишені у мене майже порожні.

— Гроші є у мене.

— Ні.

Вона хвилину помовчала, розглядаючи свій напій, потім підвела на нього очі.

— У мене була надія, що нас пошлють на завдання разом.

— Я їм не підходжу,— сказав він. — Вони воліють посилати на завдання студентів. Студенти менше привертають уваги.

— Ти ще настільки молодий, що можеш зійти за студента,— швидко сказала вона.

— Можливо,— засміявся він. — У сутінках.

— Якщо ти знову підеш до сирійського війська, тебе ніколи не відпустять.

— Можливо, я і сам не захочу. Судячи з того, як ми нарощуємо нашу потугу і як готується Єгипет, є шанс, що щось може статися. А якщо буде війна, мені можуть присвоїти офіцерське звання.

— Це те, чого ти бажаєш?

— Ні.

— А чого ж ти хочеш?

— Заробити великі гроші,— посміхнувся він. — Як твій батько.

— Перестань про нього говорити! — різко кинула вона, раптово розгнівавшись. — Куди б не поткнулася, я чую про нього. Мій батько — те, мій батько — се. Навіть моя мати не говорить про нього безупинно.

— Ти читала сьогоднішні газети? — спитав він.

— Ні.

— А дарма. Можливо б, ти довідалася звідти, чому всі говорять про твого батька.

— Що він зробив?

— Він уклав найбільшу за всі часи угоду з японцями щодо танкерів. Купив десять кораблів і вони будують для нього ще двадцять. Всі — супертанкери. Це буде найбільша в арабському світі флотилія.

— Слава Аллаху,— саркастично сказала вона. — Наскільки він став багатшим?

— Принаймні він щось робить. Чому це монополія на перевезення вантажів з наших портів має належати грекам та іншим чужинцям?

— А палестинцям це допоможе? — спитала вона.

Він мовчав.

— Даруй мені,— швидко мовила вона. — Я не мала наміру сперечатися з тобою. Я стаю просто дразливою від неробства.

— Прошу.

Вона поглянула на нього.

— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою до твоєї кімнати?

— Авжеж,— сказав він і посміхнувся. — Сподіваюся, ти не проти, якщо спочатку ми підемо до кінотеатру? В Дамаску крутять стрічки лише десятилітньої давності.

Бейдр поставив свою філіжанку і відчув, як від теплої саке у нього зашуміло в голові. Не встигло ще дно філіжанки торкнутися столу, як гейша, що сиділа за ним навпочіпки, наповнила філіжанку знову. Бейдр зиркнув на неї. Він не звик до випивки. Коли не коли — келих шампанського, а більше — ні. І хоча він перехилив лише три маленькі філіжанки, проте відчував їхню дію.

— Досить,— сказав він, намагаючись підвестися. Коли він звівся на рівні, то відчув, що в голові злегка паморочиться. Тільки-но він простягнув руку, гейша була тут як тут, щоб допомогти йому. Він усміхнувся їй.

— Спати,— сказав він.

Вона спантеличено дивилася на нього.

— Спати,— повторив він. Склав долоні і приклав їх до щоки, склеплюючи повіки.

— Хай! Хай! Спати.

Він кивнув.

Все ще підгримуючи однією рукою під лікоть, другою вона відсунула шторку, яка розділяла кімнати. Завела його до спальні і зачинила за собою панельні двері. Ліжко було дуже низьке, майже лежало на підлозі, і коли він спробував сісти на нього, то мало не повалився на спину. Йому здалося, що це дуже смішно, і він почав реготати. За ним засміялася й вона.

— Я мало не впав.

— Хай, хай,— проказала вона, розв'язуючи на його спині пояс, яким був підв'язаний його халат. Вона обережно вивільнила з халата плечі Бейдра і потім легенько його висмикнула з-під нього. Бейдр скотився в ліжко.

— Стомився,— промимрив у подушку і перевернувся долілиць. Ніби десь здалеку до нього долітав шелест її кімоно. Потім долинув ледь відчутний аромат талькового порошку, який мов легенька хмара осідав на його шкіру.

Її руки були легенькі, мов пір'їнки, і коли вона ніжно погладжувала його спину, її пальчики пробігали від його шиї до самого копчика. За хвилину вона стала масажувати його шкіру, намазуючи її ледь підігрітою олією. Він лише покректував від задоволення.

Її руки опустилися нижче спини, охоплюючи та погладжуючи його сідниці.. Потім він відчув, як вона легенько розділила їх і обережно встромила в нього пальчик. Вона намацала його простату і стала масажувати її круговими рухами.

Уже майже вві сні він відчув, як став твердіти його фалос, і він почав перевертатися набік. Ніжно, але твердо вона втримувала його так, щоб він не міг рухатися. Другою рукою, змащеною теплою олією, почала водити туди-сюди по його пульсуючому фалосу.

Він спробував вторити її рухам, та не зміг. Потім до його свідомості дійшло, що в кімнаті вже не одна, а дві гейші. Друга жінка зайшла з іншого боку ліжка і стала перед ним навколішках. Тепер замість двох було чотири руки. Не було такої частини його тіла, до якої б одночасно не торкалися, якої б не гладили, якої б не голубили.

Тиск на його простату і тестикули, доторк руки, що рухалася по його пенісу з наростаючою швидкістю, ставали нестерпними. Він відчув, як напружилося його тіло, конвульсії ставали майже нестерпними. Він розплющив очі.

Йому солодко усміхалася все ще вбрана в кімоно крихітна японка. Потім вона розтулила вуста і ніжно обвила ними його жолудь. На мить він чувся близько смерті, бо його ніби шарпонуло вибуховою хвилею, коли нафтовим водограєм вдарило його сім'я. Вибух ішов за вибухом, аж доки він не спустошився остаточно і все, що в ньому лишилося, це — легка приємна порожнеча.

Він ще бачив, як крихітна японка звелася на ноги і мовчки віддалилася геть. Він відчував, як інші руки закутали його в м'яке простирадло. Він склепив повіки і впав у глибокий безтурботний сон.

Коли він прокинувся, йому здалося, що він спав лише кілька хвилин. Насправді день був уже в розпалі, а над ним стояв Джабір.

— Даруйте, що турбую вас, хазяїне,— сказав він,— та тільки-но прийшла телеграма і містер Керрідж сказав, що це надзвичайно важливо.

Він повільно звівся і взяв жовтий аркуш. Послання було просте і таке, що його міг зрозуміти тільки він та князь.

Сон враз зняло мов рукою. Він знав, що це не має ніякого відношення до його сина. Тлумачення цього послання визначили дуже давно.

Війна. Війна з Ізраїлем. Вже зовсім близько час розплати за поразку в 1967 році. Принаймні так вважали вони. На нього накотилася хвиля суму.

Це було так завчасно. Надто завчасно. Можливо, напочатку араби здобудуть якусь малу перемогу, але ізраїльтяни порівняно з ними дуже досвідчені. Якщо війна протриває більше тижня, на арабів чекає ще одна поразка.

Навіть князь у цьому з ним погоджувався. Ще так багато треба зробити. Щоб виглядати перед світом згуртованими, треба здобути не одну лиш малу перемогу. Але не на полі бою, де гинуть чоловіки, а в банках та компаніях, де вони залишаються живими.

Інше місце Жовтень 1973 року

Запилючений «фольксваген» кольору гною, з фарбою, покопаною роками дії пустельного піску та вітру, кашлянув, чхнув і спинився, не доїхавши кількох ярдів до воріт стоянки. Вартові з цікавістю спостерігали, як старий, у такій же запиленій хламиді бедуїна, виліз із автомобіля і обійшов круг нього. Він підняв кришку багажника, де був двигун, і розглядав його довго й скрушно.

Один із вартових підійшов до нього.

— Що скоїлося, діду?

— А хто його знає. Навіть верблюд інколи хоче пити. А це створіння... Запевняю тебе, що в створінні, яке ніколи не потребує води, є щось безбожне. Якби це був верблюд, я б знав, що робити.

Молодий солдат засміявся.

— Що б ви робили, якби це був верблюд?

— Я б напоїв його водою. А якби і це не допомогло, я б дав йому копняка.

— А чому б вам не спробувати так зробити і з цим? — запропонував солдат.

— Я вже пробував. Не допомагає. Нічого не допомагає.

Старий так і стояв, скрушно дивлячись на двигун, а солдат заглянув всередину автомобіля. Там усе було таке ж обшарпане, як і зовні. Вся оббивка побралася зморшками тріщин, а прилади покрилися шаром пилу. Солдат нахилився і протер скло бензоміра, потім випростався і звернувся до старого:

— У вас скінчилося пальне.

— Не розумію. Раніше такого ніколи не бувало.

— Це сталося зараз,— сказав солдат поблажливим тоном.

Старий знизав плечима.

— Ну і добре, мене тішить, що не сталося нічого серйозного. Я боявся, що бідолашне створіння здохло,— він рушив до воріт. — Викотіть її на узбіччя,— кинув він через плече. — Я пришлю кого-небудь, щоб наповнили бак.

— Зачекайте хвилину, діду! — забіг наперед вартовий. — Сюди без перепустки не можна. Це закрита секретна зона.

— Перепустка у мене є,— сказав старий, простягаючи руку. Від пластикової картки, мов від люстерка, відбився сонячний зайчик.

Солдат узяв картку, поглянув на неї і виструнчився, як тятива.

— Вибачте, генерале,— сказав він, козиряючи.

Бен Езра козирнув у відповідь.

— Все гаразд, хлопче. Вільно.

Молодий чоловік розслабився.

— Ви знаєте дорогу, сер? — спитав він шанобливо.

— Дорогу я знайду,— посміхнувся Бен Езра. Він простягнув руку. — Можна мені забрати перепустку?

— Так, сер,— поспіхом сказав вартовий. — І не хвилюйтеся за свій автомобіль. Ми його доведемо до ладу.

Генерал усміхнувся.

— Дякую,— він повернувся і рушив, його бедуїнська хламида плавно розвівалася в такт його крокам.

— Хто він такий? — з цікавістю спитав другий солдат.

Голос першого солдата прозвучав притишено і шанобливо:

— Генерал Бен Езра.

— Лев Пустелі? — в голосі другого солдата прозвучало здивування. Він повернувся і подивився вслід старому. — Я думав, що він помер.

— Як бачиш — живий,— сказав перший солдат. — Пішли, допоможеш мені упоратися з машиною генерала.

У конференційній залі, за круглим столом, сиділи лише п'ять чоловіків: три американці, які були присутні на попередній зустрічі, Бен Езра і генерал Ешнев.

— Даруйте, що нас так мало, добродії,— вибачився Ешнев. — Усі інші мої люди на фронті.

— Немає потреби вибачатися,— мовив Вейгрін. — Ми розуміємо. — Він усміхнувся. — До речі, прийміть мої вітання. Ваші хлопці зробили добру роботу, загнавши Третю єгипетську армію в глухий кут.

Ешнев похмуро кивнув головою.

— Ви вітаєте нас передчасно. Ми ще цього не певні.

— Вони у вас в руках,— переконано сказав американський полковник.

— Нам ще потрібна допомога,— сказав Ешнев. — Чимала поміч. Ми заплатили високу ціну, дозволивши їм напасти на нас зненацька.

— Хто б міг подумати, що вони розпочнуть воєнні дії у день свята Йом Кіпур? — сказав Гарріс із держдепартаменту, намагаючись утішити Ешнева.

— Я,— твердо сказав Бен Езра. — Мені здавалося, що на останній зустрічі я виклав своє передбачення ясно.

— Це був тільки здогад,— заперечив Гарріс.

— Все, що може статися в майбутньому, це тільки здогад,— сказав тихо Бен Езра. — Та, навіть якби нічого не сталося, ви отут і палець об палець не ударили, щоб ужити якихсь заходів, хіба не так?

Гарріс промовчав.

— Скажіть мені, ви доповідали про те, що ми тут обговорювали, своєму начальнику? — конфіденційно запитав старий.

— Авжеж,— кивнув Гарріс.

Бен Езра глянув на нього і скрушно похитав головою.

— Цій трагедії можна було запобігти.

— Не бачу як,— сказав Гарріс.

— Треба було зробити так, як ми зробили минулого разу. Війна була б уже завершена.

— І громадська думка була б проти вас,— відказав Гарріс.

— Багато добра нам робить громадська думка зараз,— різко відповів Бен Езра. — Я не бачу жодної армії, що прийшла б нам на поміч.

— Що було, то вже загуло,— сказав швидко Ешнев. — Обговорювати минуле не на часі, генерале. Ми зібралися, щоб почути вашу оцінку теперішнього становища.

— Щоб таким же чином знехтувати її, як це ви зробили минулого разу,— саркастично кинув Бен Езра. Він помітив вираз болю в очах Ешнева і відразу ж поправився. — Даруйте мені, друже мій,— сказав він лагіднішим голосом. — Я забув, що ви розстроєний, певно, ще дужче, ніж я.

Ешнев не відповів.

Бен Езра поглянув через стіл на американців.

— Так прикро, що старієш,— сказав він.

За столом ніхто не обмовився і словом.

— Чи не будете ви настільки ласкаві, джентльмени, щоб відповісти на моє запитання? — спитав він. — Скажіть мені, навіщо ви отут зібралися? Адже для вас, як і для мене, очевидно, з цього нічого не вийде, нічого не зміниться, нічого не зробиться.

— Це неправда, генерале Бен Езра,— швидко мовив полковник Вейгрін.— Ми високо цінуємо ваші думки та ідеї.

Бен Езра посміхнувся.

— А я — ваші. Якби я тільки міг їх зрозуміти. Я до цього часу так і не дійшов висновку: ви нас любите чи ненавидите.

Ешнев спробував перевести розмову в потрібне русло:

— Ви одержали справу Аль Фея?

— Так,— кивнув Бен Езра.

— І яких висновків дійшли ви щодо нього?

— Якби араби були кмітливіші, та розпустили свої армії, та знайшли б ще трьох, таких як він, то оволоділи б світом без єдиного пострілу.

— Яким чином це можна було б зробити? — спитав Гарріс.

Бен Езра дозволив собі посміхнутися.

— Достатньо просто. Вони б купили світ.

Ніхто не засміявся.

— Війна вже програна, ви це розумієте,— сказав старий.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Вейгрін. — Вона ще не скінчилася. Ізраїльтяни вступили в Єгипет і Сирію. Садат уже заговорив про мир, він знає, коли пече.

— Він знає, коли він лежить на лопатках,— сухо мовив Бен Езра. — Все, що він хотів зробити,— врятувати арабський гонор. Він це зробив. Арабські вояки билися хоробро. Їхній гонор врятований. Оце і все, що він прагнув зробити. — Він сягнув рукою під полу хламиди, витяг звідти аркуш паперу. — Ми ще можемо виграти війну, та це залежить від того, скільки часу ви нам даєте.

— Я не зовсім вас розумію,— сказав Гарріс.

— Нам потрібно ще два тижні,— сказав Бен Езра. — Єгипет уже не має ваги. Нам треба обійти Каїр і захопити Лівію з одного боку і взяти Сирію — з іншого. Якщо ми це зробимо, нам удасться зламати хребет нафтовій блокаді, яка нам загрожує. Якщо ні, то ми будемо ізольовані; коли саме — це тільки питання часу.

— Що ми маємо зробити, щоб дати вам час? — спитав Гарріс. — Росія вже вимагає припинення вогню.

Бен Езра поглянув на нього.

— Невже ви такі тупоголові! — він сумно похитав головою. — Де була Росія, коли перемагали араби? Намагалася захистити нас, вимагаючи припинення вогню? Ні. Вони мовчали, доки бойова обстановка змінилася. Тепер вони хочуть припинення вогню, щоб захистити здобутки арабів. А араби щойно здобули зброю, про яку вони навіть не мріяли,— ембарго на нафту. Це в змозі зупинити західний світ швидше, ніж атомна бомба. Якщо ми будемо контролювати лівійську нафту та сирійські нафтопроводи, ембарго провалиться. Коли було б треба, ми змогли б постачити нафтою цілий світ. Іран уже обома ногами в західному таборі, Йорданія невдовзі зробить стрибок туди ж, і загроза зникне. Та якщо ми цього не зробимо, вся світова економіка піде прахом. Араби розколять світ. Франція відразу ж спробує зайняти свою окрему позицію і порушить європейську єдність. Японія вимушена буде піти слідом за нею, бо вона отримує вісімдесят відсотків нафти від арабів. І так, по частинах араби відлучать від нас багато країн світу. І в тому я їх не звинувачую, бо їхнє виживання таке ж важливе для них, як і наше для нас.

— Якщо ви перенесете воєнні дії в Сирію та Лівію, може втрутитися Росія,— сказав Гарріс.

— Сумніваюся,— сказав Бен Езра. — Росія так само, як і ви, страшиться конфронтації.

— Це ваша думка,— холодно сказав Гарріс.

— Правда,— сказав старий. — Та все ж, якби ваш містер Кіссінджер хоч трохи припинив свою гарячкову діяльність, ми б цього досягли.

Гарріс поглянув на Ешнева.

— На щастя, це не політика вашого уряду.

Ешнев нехотя кивнув.

— Ні.

Гарріс знову повернувся до Бен Езри.

— Містер Кіссінджер сподівається, що через два дні угода про припинення вогню вже буде укладена.

— Перекажіть містерові Кіссінджерові мої вітання,— голос Бен Езри звучав саркастично.— Він ще має нагоду стати Невілом Чемберленом семидесятих років.

— Гадаю, що ця дискусія виходить за межі програми нашої зустрічі,— сказав Гарріс офіційним тоном,— і повинна проводитися на вищому рівні. Зараз ми найбільше зацікавлені в тому, як ми зможемо використати Аль Фея.

Бен Езра глянув на нього.

— Я вважаю, що нам лишається тільки сподіватися, що він і далі чинитиме опір тискові зліва і буде триматися якнайближче до середнього курсу. Певна річ, він не зацікавлений віддати своє багатство та владу масам, не більше аніж інші багаті шейхи. Та всі вони ходять по вузенькій стежці. Як довго вони протримаються, можна тільки гадати. — Він повернувся до Ешнева. — Чи ви одержали яку-небудь додаткову інформацію щодо нього від того часу, коли розпочалася війна?

— Інформація мінімальна,— відповів Ешнев. — Тільки-но конфлікт розпочався, зв'язок стало підтримувати важче. Аль Фея відкликали додому і від того часу він там і залишається. Ми знаємо, що він має намір очолити об'єднаний інвестиційний комітет усіх країн — виробників нафти, та остаточні перетрактації по нафті будуть проводитися на спільному засіданні міністрів іноземних справ тих країн. Вони дуже стримано ставляться до ідеї зробити експорт нафти засобом політичного тиску і використати для цього гроші, які вони отримають від її продажу. Тепер прибуток для них не є головною метою. Новим гаслом для них стало: «Нафта — за справедливість».

— Ви гадаєте, що він зможе впливати на нафтову політику? — спитав Гарріс.

— Спочатку дуже мало,— відповів Ешнев. — Можливо, більше згодом, коли вони зрозуміють, що гальмування розвитку світової економіки чи її розлад призведе лише до втрати їхніх власних інвестицій. Я гадаю, що Аль Фей та його князь Фейяд усвідомлюють це, і саме тому він очолив комітет замість того, щоб грати більшою мірою політичну роль. Дякуючи своїй неполітичності, він буде в зручному становищі і зможе вільно проводити перетрактації з обома сторонами.

— Де його сім'я? — спитав Бен Езра.

— Дружина та сини все ще в Бейруті,— відповів Ешнев. — Там також його колишня дружина та дочка.

— Та, що навчалася в школі у Швейцарії? — запитав з цікавістю старий.

— Так,— відповів Ешнев.

— Вже ні,— заговорив уперше агент ЦРУ. — Молодша дочка Лейла три дні тому вилетіла до Рима. З нею була ще одна дівчина та молодик.

Ешнев був здивований.

— Як вам удалося це взнати?

— Молодик,— відповів Сміт. — Ми слідкуємо за ним уже давно. Він був замішаний у торгівлі наркотиками у В'єтнамі, а згодом перебрався на Близький Схід. — Сміт дістав сигарету. — Він був пов'язаний з мафією, та останнім часом став працювати на Алі Ясфіра.

— Яке відношення має він до дочки Аль Фея? — спитав старий.

— Ми це з'ясовуємо,— сказав Сміт. — У мене вже є певна інформація. Цієї весни вона покинула школу, щоб пройти партизанський вишкіл. Коли вона скінчила вишкіл, то з невідомої причини просиділа все літо вдома. Потім на неї вийшов цей чолов'яга і менше ніж за тиждень вони відбули.

— Чи наша розвідка одержала цю інформацію? — спитав Ешнев.

— Так. Я передав їм того ж дня, як тільки отримав її.

— Вони все ще в Римі? — спитав Ешнев.

— Не знаю,— відповів Сміт. — На летовищі вони розділилися. Дівчата сіли в одне таксі, а чоловік — у інше. Моя людина могла стежити тільки за одним авто. Вона сіла на хвіст молодикові.

— Молодик і досі в Римі? — спитав Ешнев.

— Так. У морзі. Його вбили через дві години після приїзду. Поліція вважає, що було зведено рахунки. Можливо, так і було. Мафія не терпить, коли її боєць перебігає до суперників.

— Треба знайти дівчину,— сказав старий.

— Я віддам своїм людям наказ, щоб вони цим зайнялися,— відповів Ешнев і звівся на ноги.

— Гадаю, порядок денний вичерпано, джентльмени. Якщо у вас немає для обговорення інших справ.

Американці переглянулися. Зустріч закінчена. Вони встали і потисли руки. Полковник Вейгрін і Гарріс поводилися по відношенню до старого офіційно, та Сміт — по-іншому.

Коли він звернувся до Бен Езри, по його обличчю пробігли зморшки.

— Знаєте, генерале,— сказав він своєю гугнявою говіркою уродженця Середнього Заходу,— ви абсолютно маєте рацію. Я б хотів, щоб більше наших людей прислухалися до вас.

— Дякую, містере Сміт. Я б також цього хотів.

— Ось моя візитка,— сказав цеерушник. — Зателефонуйте, якщо буде щось таке, що я зможу для вас зробити.

— Ще раз дякую,— відказав Бен Езра.

Американці вийшли з кімнати, а два ізраїльтянина переглянулися.

— Що ти на це скажеш, Ісайє? — спитав Ешнев.

Старий знизав плечима.

— Ти говориш на ідиш, Леве?

— Ні,— відповів Ешнев. — Я — сабра. Я так і не навчився.

— На ідиш є прислів'я,— сказав старий. — Думаю, що воно виникло багато років тому, в Польщі або в Росії, під час одного з погромів. «Швер цу сахн а йід».

— Що це означає? — запитав Ешнев.

Старий посміхнувся, та посмішка була невесела.

— «Важко бути євреєм»,— відповів він.