Пірат

Розділ перший

Дік Керрідж тихо постукав у двері кімнати Бейдра. Крізь двері почувся злегка приглушений голос Бейдра:

— Зайдіть.

Дік відчинив двері і на мить примружився. Фіранки були широко розсунуті, і кімнату заливало вранішнє швейцарське сонце. Бейдр сидів за маленькою конторкою спиною до вікна. На тлі світлого вікна обличчя його було затінене. Він звів погляд на Керріджа.

— Слухаю.

— Французи чекають, шефе.

Бейдр поглянув на свого годинника.

— Рано вони встають.

Керрідж посміхнувся.

— Вони страхуються. Хочуть випередити можливих суперників.

Бейдр засміявся.

— Це хороша риса у французів. Можна бути певним, що більше ніж себе вони не полюблять нікого.

— Що мені їм відповісти?

— Скажіть, щоб трохи зачекали. — Він простягнув Керріджеві декілька аркушів паперу. — Що ви знаєте про це?

Керрідж узяв звіт і поглянув на нього. Заголовні літери, надруковані згори аркуша, сповіщали: «Арабляльки Лтд.» У течці було кілька відривних квитанцій та накладних. На кожній накладній стояв штамп «Заплачено». Він глянув на Бейдра.

— Не більше, аніж знаєте ви, окрім того, що вони оплачують свої рахунки справно.

Бейдр взяв папку назад.

— Отож-то й воно. Це якось не характерно. Чи ви знаєте хоч одного ліванця, який би оплачував рахунки справно?

— Я не розумію. Вони добрі клієнти. На що ми можемо скаржитися?

— Ще одна дивна річ,— мовив Бейдр. — Вони платять надбавку за термінову доставку. Що там у дідька може бути таке важливе в тих ляльках, щоб платити надбавку за швидку доставку? Це теж не характерно. Ліванці ні за що не хочуть платити надбавку, навіть якщо від того залежатиме їхнє життя.

— Наближається Різдво. Можливо, вони хочуть, щоб їхні ляльки до того часу вже лежали на полицях крамниць.

— Навіть якби вони відправили їх зараз, і то вони б дісталися туди вчасно. Та вони почали це робити ще у вересні. — Бейдр віддав течку Керріджеві. — Дайте мені короткий виклад по цій компанії.

— Буде зроблено, шефе. Він взявся за клямку дверей. — Щось іще?

Бейдр похитав головою.

— Пригостіть французів кавою. Я вийду через кілька хвилин.

Коли за Керріджем зачинилися двері, Бейдр підвівся, відчинив засклені стулчасті двері за своєю конторкою і вийшов на терасу. У вранішньому чистому повітрі відчувалися перші ознаки швейцарської зими. Бейдр глибоко вдихнув, набираючи повні легені повітря.

Вдалині ясно вимальовувалися блакитно-зелені гори, їхні вершини вже почав увінчувати сніг. Бейдр поглянув униз на місто, яке вже пробуджувалося. Відчувалося, що на вулицях панує атмосфера збудженості.

Женева. Тут було все. Гроші, влада, дипломатія, торгівля. Війни треба вигравати ось тут, а не на близькосхідних полях битви. Банки та торгові зали цього дивного старого швейцарського міста створювали позірне враження, ніби вони вище всіляких суперечок та боротьби, проте вони прагнули одержати зиск від будь-якої зміни напрямку вітру, незважаючи на те, з якого боку він дме.

Бейдр повернувся до кімнати і роздивився навколо. Номер люксу винаймався цілорічно і підходив для його випадкових візитів. Та наступного року йому доведеться провести тут набагато більше часу, розмірковував він. Недостатньо великий, недостатньо презентабельний для прийомів, які він планував тут влаштовувати.

Що більше він думав про це, то ясніше у нього стало визрівати рішення. Постійна база тут буде потрібна. Опріч того, зимова пора в Швейцарії — завжди хороша. На теренах між Санкт-Моріцом та Гштадом зберуться люди зі всього світу. І, певна річ, Джордані сподобаються вечірки, світські розваги, зимовий спорт.

Він вирішив зателефонувати їй сьогодні ж і повідомити про своє рішення. Потім треба буде дати Керріджеві завдання, щоб той передав маклерові, що Бейдр хоче купити дім у Женеві і віллу в Гштаді. Він був упевнений, що невдовзі щось знайдеться. Гроші спроможні влаштувати геть усе.

Він підійшов до люстра і оглянув себе. В білій сорочці і темних брюках він видавався більше європейцем, ніж арабом. Потім він зайшов до гардеробної ніші. За хвилину він вийшов, несучи своє арабське вбрання. Він вправно накинув на себе темно-брунатний мішлах і білий башлик з чорною стрічкою, який сягав йому до плечей. Знову глянув у дзеркало. Цього разу він із задоволенням кивнув. Зараз він був схожий на араба. Усміхаючись до себе, він попрямував до дверей. Виглядати екзотичним тубільцем теж інколи вигідно. Особливо, коли справу маєш із французами, які думають, що вони вище всіх на земній кулі.

— Ми — маленька країна, мсьє Дюшам,— вів Бейдр по-французькому,— з усіх боків повністю оточені сушею, виходу до моря не маємо і в цьому відношенні залежимо від доброї волі наших сусідів, тож ви можете добре зрозуміти нашу скруту. Вода. У нас є нафта, але немає води. Я не раз чув, як мій князь казав, що він би з радістю поміняв надмір своїх нафтових свердловин на свердловини, які б качали воду. При наявності води наша країна процвітала б.

Дюшам поглянув на свого колегу і кивнув на знак розуміння.

— Мсьє Аль Фей, Франція завжди була серед націй світу, які перші зрозуміли труднощі народів Близького Сходу та їхнє бажання домогтися самовизначення і здобути свободу. Ми публічно засудили визискування природних багатств, якими ви володієте, і висловили підтримку вашій справі, і ця наша позиція часто шкодила нашим стосункам з великими державами і суперечила настроям громадськості. Ви пам'ятаєте, як під час попереднього конфлікту, в шістдесят сьомому, ми відмовили Ізраїлю в поставці п'ятдесяти реактивних винищувачів «Міраж»?

— Пам'ятаю. — Він не додав, що не забув, як Франція не тільки відмовила Ізраїлю в поставках, а й не повернула йому сто мільйонів доларів, які вона взяла за літаки. Та все ж він не зміг утриматися, щоб не вколоти француза: — З того часу, як ви так великодушно надали незалежність Алжирові, ви стоїте на передній лінії тих, хто визнає великий принцип самовизначення арабів.

По обличчю француза майнув вираз дискомфорту, потім зник.

— Зараз Франція ладна підписати замовлення на поставки арабським країнам будь-яких потрібних їм матеріалів. Наші заводи працюють на повну потужність: будують літаки, автомобілі, танки, майже все, що потрібно для арабського світу, щоб довести свою спроможність захистити себе.

Бейдр чемно всміхнувся.

— Мені дуже приємно. Я звичайно передам це повідомлення до відповідної комісії. Наскільки вам відомо, я не підрядник військового відомства.

— Я ніяким чином з військовою технікою не пов'язаний. Мене цікавлять питання дотичні до промислового розвитку. Якби у вас було устаткування, що виробляє воду, я був би вкрай зацікавлений.

— У нас є установки, які виробляють воду, та, на жаль, для їхнього запуску потрібна вода.

Бейдр запитав з удавано-наївним виразом:

— Справді?

— Ядерні опріснюючі установки. Вони дорогі, але вони працюють. На жаль, ваша країна з усіх боків оточена сушею.

— Це так, проте у нас є домовленість з нашими сусідами — Сирією, Іраком, Йорданією та Саудівською Аравією — про розробку засобів виробництва для спільних потреб.

— Чи ви репрезентуєте і згадані країни? — спитав француз.

— У цій царині арабський світ уперше єдиний. Наш промисловий і сільськогосподарський потенціал ми будемо розбудовувати разом. Наприклад, ми досягли згоди з італійським «Фіатом» про випуск варіанту їхнього автомобіля. Авто-будівельні підприємства будуть створені в різних країнах, таким чином, робітники кожної з них зароблятимуть добрі гроші.

— Чудова ідея,— силувано-схвальним тоном мовив француз.

— Звичайно, робити ці автомобілі самим коштуватиме трохи дорожче, аніж імпортувати їх. Але оскільки ми зацікавлені більше не в доходах, а в тому, щоб забезпечити свою економічну самостійність, то вважаємо це за варте. Ми ведемо перетрактації і в інших галузях: налагоджуємо виробництво побутових приладів і телевізорів. Дивовижно, скільки людина може зробити, коли вона працює охоче.

— Наскільки, ви вважаєте, буде дорожчим виробництво цих товарів, порівняно з їхньою купівлею? — спитав Дюшам.

Бейдр знизав плечима.

— П'ятдесят відсотків, сто відсотків. Яке це має значення? У нас є гроші, щоб заплатити за це. Ми можемо собі дозволити.

Француз якийсь час мовчав. Коли він заговорив, він уже не був такий самовпевнений, як раніше.

— Ми зацікавлені також у тому, щоб допомогти вашій промисловій програмі. Я впевнений, що ми могли б розробити багато проектів, які були б взаємовигідними. Французька продукція неперевершена в цілому світі.

— Я радий чути це. Що мене найбільше цікавить — це ваш ядерний завод по опрісненню води. Певна річ, ця царина заслуговує пильної уваги і є однією з тих, в якій ми можемо працювати разом.

— Можливо, з усіх проектів це один із найдорожчих,— швидко сказав Дюшам.

— Як я вже сказав,— не в грошах справа. Тільки в моїй маленькій країні доходи від нафти перевищують один мільйон доларів у день. Якщо ви помножите це на решту країн арабського світу, сума стає астрономічною.

— Франція — не бідна. У нас є стільки доларів, скільки потрібно. По суті, більше ніж достатньо.

— Я знаю про це, та існують інші засоби міжнародних розрахунків, і хоч я і не займаюся політикою, та коли будуть прийматися рішення, мої рекомендації матимуть чималу вагу.

Француз дивився на нього пильно. Обидва розуміли, про що говорить Бейдр. Предметом торгівлі була нафта, не за гроші, а за співробітництво.

— Пане Аль Фей,— сказав він. — Я не можу не висловити свого задоволення з того, що ми знайшли царину, в якій можемо співпрацювати. Будьте певні, що я скоро повернуся до вас з кількома дуже конкретними пропозиціями.

Бейдр звівся на ноги.

— Я буду з великим нетерпінням чекати на ваше повернення.

Француз теж підвівся. Бейдр формально вклонився, зробивши традиційний арабський жест прощання: «Іди з миром».

Тільки-но французи вийшли, до кімнати зайшов Керрідж.

— Вони вже починають сходитись,— сказав він. — Це ООН у мініатюрі: німці, італійці, румуни, норвежці.

— Чутка шириться швидко, чи не так?

Керрідж покивав головою.

— Вони прибули тільки позавчора. Вони кружляють, як пси навколо сучки на порі.

Бейдр засміявся.

— Зателефонуйте-но до банку і дізнайтеся, чи не змогли б вони позичити нам пару секретарок. А потім складіть розклад прийому. Нам треба зустрітися з усіма ними.

— Навіщо? Тут дуже мало таких, які можуть стати нам у пригоді.

— Я знаю, та все одно. От зараз вони всі ошелешені звісткою про ембарго. Вони все ще не вірять у це. Коли воно вступить у силу, всі вони будуть у паніці, всі будуть сердиті. Мета нашої роботи на даному етапі — зберегти стільки друзів, скільки зможемо.

— Добре, шефе,— Керрідж рушив до дверей.

Бейдр зупинив його:

— Діку, знайдіть по телефону пані Аль Фей. Вона в Бейруті, в домі мого батька.

— Буде зроблено.

Двері за ним зачинилися, і через якусь мить задзеленчав телефон. Швейцарська телефонна служба пишалася своєю оперативністю. На лінії була Джордана.

— Як там діти? — спитав він.

Голос Джордани звучав глухо:

— Добре.

— Чи школа їм подобається?

— Я не знаю, подобається їм чи ні, та вони ходять.

— Ти дуже зайнята?

Хвилина мовчання.

— Ти що, кепкуєш з мене? — сказала вона. — Я — в Бейруті. Тут мені абсолютно немає чого робити.

— Тоді, може, ти погодишся приїхати сюди та допомогти мені. Я вирішив придбати в Женеві дім, а в Гштаді — віллу. Але я буду дуже зайнятий, щоб цим займатися.

— Бейдре, ти це серйозно?

— А чому б мені не бути серйозним? Здається, що в близькому майбутньому ми будемо проводити тут багато часу. Ти приїдеш?

Вона засміялася.

— Вилітаю наступним літаком.

— Добре,— він посміхнувся в слухавку. — Повідом нам номер рейсу і я вишлю Джабіра, щоб він привіз тебе з аеропорту.

Тільки-но він поклав слухавку, до кімнати повернувся Дік. На його обличчі був дивний вираз.

— Там на вас чекає дівчина.

Раптово Бейдр розсердився.

— Ви маєте знати, що робити в таких випадках, Діку,— сказав він різко. — Мені стільки треба зробити, ніколи мені возитися сьогодні з дівчатами. Відішліть її.

— Я вже це зробив раз,— сказав Дік. — Та за кілька хвилин вона повернулася з Джабіром. Він сказав, що ви приймете її з охотою.

Бейдру це здалося дивним. Джабір ніколи не зв'язувався з жінками.

— Хто вона?

— Не знаю, сер. Ні вона, ні Джабір не схотіли сказати, як її звуть. Вони сказали, що хочуть зробити вам сюрприз.

Бейдр міркував хвилину. Мабуть, тут щось важливе. Джабір не має звички жартувати.

— Гаразд, я прийму її,— сказав він. — Та лише на хвилину. І скажи Джабірові, що я роблю це як люб'язність для нього і не хочу, щоб це повторилося.

— Слухаюсь, сер.

Бейдр підійшов до столика і налив собі кави. Тримаючи в руці філіжанку, він повернувся до письмового столу. Потім почув, як за ним відчинилися двері, і обернувся.

У дверях стояла молода жінка, дивлячись на нього ледь сором'язливо. Вона була гарна, її обличчя з темно-синіми очима та блискучим чорним волоссям, що спадало на плечі, за формою нагадувало серце. На ній була сорочка та сині джинси, такі, які носила сьогодні майже вся молодь. Та в око йому впало, що фігуру вона мала гарну. Він помітив, як у її темно-голубих очах з'явився вираз страху. Раптом усе стало на свої місця.

— Лейла! — скрикнув він.

Крізь страх пробилася тремтлива усмішка.

— Добридень, тату,— сказала вона тихо.

Він пересік кімнату і обняв її.

Розділ другий

— Мені майже дев'ятнадцять, тату, і в школі я далека від усього, що в світі діється,— сказала вона. — Там відбувається стільки важливих подій, і я хочу бути їх частиною.

Він посміхнувся. В ній було так багато такого, що нагадувало йому самого себе. Така ж нетерплячка, така ж допитливість та бажання бути причетною.

— А що б ти конкретно хотіла робити?

Відповідь була туманна:

— Не знаю. Все, що я знаю, це те, чого я не хочу робити. Я не хочу бути такою, як моя сестра. Я не хочу, щоб заміжжя та сім'я стали основною метою мого життя. Дідусь уже навіть вибрав мені когось у чоловіки.

Бейдр розвеселився.

— Твій дідусь не змінився. Я гадаю, що це багатий чоловік із порядної сім'ї?

— Звичайно,— засміялася вона. — Дідусь Ріад був завжди в цьому добрий мастак.

Бейдр засміявся.

— Мені б належало це знати. Та серйозно, існує дуже багато речей, якими б ти могла зайнятися. Хоча б навчати. Нам потрібні всілякі вчителі.

— Ти маєш на увазі загальноприйняті жіночі професії? — вона не могла приховати легкої нотки відрази в голосі. — Цього я теж не хочу. Я просто не хочу займатися тим, чим жінкам дозволялося займатися протягом багатьох поколінь. Я хочу бути причетною до чогось справжнього, що рухає нас уперед. По-своєму я хочу робити те, що робиш ти, допомагаючи вивести нас у сучасний світ та змушуючи цей світ приймати нас на наших умовах.

— Це не так просто, як ти думаєш. Чи ти знаєш, як багато людей у цьому світі все ще тримаються думки, що ми — примітивний народ?

— Я знаю,— швидко сказала вона. — І власне це я хочу змінити. Зараз, коли ми перемогли у війні, у нас є нагода змусити світ визнати, що ми такі ж здібні, як і вони.

— Ти віриш, що ми виграли війну? — з цікавістю спитав Бейдр.

— Я знаю, що ми перемогли. Якби нас не змусили припинити війну, ми б знищили ізраїльські армії раз і назавжди. Вони йшли прямо в пастки, влаштовані для них у Сирії та Єгипті.

Бейдр позирнув на неї. Багато дечого вона ще не знала і повторювала стандартне тлумачення подій, яке нав'язувалося народу панарабськими пропагандистами. Він не переставав дивуватися тому, що більшість арабів вірила в це. Те, що Ізраїль відрізав Третю єгипетську армію і за кілька днів міг би захопити як Каїр, так і Дамаск, здавалося ніколи не спадало їм на думку.

— Я все ще не уявляю, чим ти можеш зайнятися,— сказав він.

— У мене є ідея.

— Яка?

— Я могла б працювати на тебе,— вона подивилася йому в вічі.

Вона була настільки цілеспрямована, що він не посміхнувся.

— Що робити? — лагідно спитав він.

— Я могла б бути твоїм помічником,— сказала вона серйозно. — Мати завжди говорила, що мені треба було народитися хлопцем. Що я — викапана ти.

— Боюсь, що ні,— м'яко відказав він. — Усі мої помічники, щоб зайняти свої посади, пройшли спеціальний вишкіл. Здебільшого — робота специфічна і пов'язана з використанням складного устаткування.

— Я не маю на увазі — прямо зараз,— сказала вона швидко. — Я могла б почати як клерк чи секретарка, доки достатньо не підучуся.

— Ти вмієш стенографувати чи друкувати? — спитав він.

— Я трохи вмію друкувати.

Він помовчав, а потім похитав головою.

— Боюсь, що ні. Навіть для цих посад нам потрібні люди, які для цього навчалися.

— Я могла б сидіти на прийомі. Я залюбки почну з чого завгодно.

— Ти моя дочка. Як ти гадаєш це буде виглядати?

— Ніхто про це навіть не взнає. Ми зможемо це втаїти.

— Ні. Це не пройде. В такій роботі таємниць немає.

Вона була в розпачі.

— Я не повернуся в ту школу,— сказала вона вперто. — Я її ненавиджу.

— А ти і не мусиш. У мене є інша задумка.

Вона поглянула на нього з надією.

— Якщо те, про що ти говориш,— серйозно, я можу влаштувати тебе до університету в Штатах, де ти змогла б опанувати менеджмент. За кілька років ти б мала достатньо знань, щоб обійняти якусь посаду в нашій організації.

— На це підуть роки,— сказала вона нетерпляче. — А що як зараз? До того часу, як я закінчу навчання, все буде зроблено.

Він засміявся.

— Я так не думаю. Роботи більш аніж достатньо і вистачить її на два наших з тобою життя.

— А чи не можу я навчатися прямо тут? — спитала вона. — Таким чином, я могла б навчатися і одночасно, після занять, працювати.

— Це — не рівноцінно. Все, чому вони можуть навчити тебе — стенографії, друкуванню і,можливо, простій бухгалтерії.

— Це було б початком, а якби я побачила, що мені це вдається, то могла б поїхати навчатися до Штатів.

— Дай мені це обмізкувати.

— Тут немає про що думати,— сказала вона, мов про вирішену справу. — Я чула, як твій співробітник телефонував до банку, шукаючи секретарок. Поки ти чекаєш на них, я могла б відповідати на телефонні дзвінки і бути твоєю секретаркою. Я дуже вправна на телефоні. Справді.

Він засміявся.

— Ти дуже рішуча молода особа.

Вона витримала його погляд.

— Ти просто не знаєш наскільки.

— Я починаю усвідомлювати,— він весело хмикнув, та потім посмішка зникла з його лиця. — Ти знаєш, я маю обговорити цю справу з твоєю матір'ю.

— Чому? До цього ти ніколи з нею про мене не говорив.

— Це те, що вона тобі казала?

— Так.— На мить вона опустила очі, потім знову підняла на нього свій зір. — Чому ти ніколи не хотів нас бачити, після того як залишив нас?

Бейдр витримав її погляд.

— Це те, що сказала твоя мати?

Вона кивнула.

Бейдр мовчав. Який сенс був говорити про те, як багато разів він прохав про можливість побачити її чи їй відвідати його, а закінчувалося це одним і тим же: Маріам відмовляла йому, говорячи, що вона не хоче мати з ним нічого спільного. Лейла знала лише те, що він залишив їх, і так повинно і залишатися. Він глибоко вдихнув, а потім поволі випустив повітря.

— Ну, це неправда,— сказав він тихо.

Вона мовчала. Він відчував, що вона сумнівається.

— Та зараз це не має значення,— сказав він м'яко.— Ти тут, і я говорю з тобою.

Вона кивнула, все ще мовчки.

— Розкажи мені,— ніяково сказав він,— як там твоя сестра?

— Добре. Вона заміжня. З нею та її чоловіком я зустрічаюся рідко. У нас небагато спільного. Вони дуже благопристойні. О, так, Амаль гадає, що вона, напевне, вагітна.

Він посміхнувся.

— Ти хочеш сказати, що я скоро стану дідом?

— Це цілком можливо.

Він легенько свиснув.

— Це чисто по-американському,— сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Цей свист. Що він означає?

Він засміявся.

— Мені треба багато дечого переварити. По-перше, я тільки-но усвідомив, що я батько дев'ятнадцятилітньої дівчини, а тут ні сіло ні впало — я дід.

Лейла засміялася.

— Не зважай на це. Амаль кожного місяця гадає, що вона вагітна. Можливо, і на цей раз буде, як у попередні.

— Ти знаєш, що у тебе є два брати?

— Я знаю. Мухаммед і Самір.

— Ти знаєш, як їх звуть?

— Це не цілковита таємниця. В газетах завжди є про тебе оповіді. І фотографії.

— Вони гарні хлопці. Тобі вони сподобаються.

— Я б хотіла зустрітися з ними.

— У тебе буде нагода. Невдовзі. — Він звівся на ноги. — Де ти зупинилася?

— У подружки,— сказала вона. — Її родина живе в Женеві.

— Швейцарці?

— Так.

— Ти залишишся там чи, може, хотіла б перейти сюди, до мене?

— Як ти скажеш,— сказала вона, відводячи очі.— Гадаю, що так.

— Тоді збирай свої речі,— сказав він. — Ти встигнеш повернутися до обіду?

Вона підвела голову. Її очі сяяли.

— Мабуть, устигну.

— Гаразд, тоді — гайда. Мені треба працювати.

Вона підвелася із стільця і обняла його.

— Дякую, тату.

Він легенько поцілував її в лоба.

— Не треба дякувати мені. Врешті-решт, я твій батько, чи не так?

Вона стояла у дверях кав'ярні, обводячи поглядом столи. Приміщення було майже порожнє, лише декілька конторських службовців посьорбували свою вранішню каву, перед тим як податися до роботи. Вона позирнула на свого годинника. Одинадцята. Вони мусять прибути сюди з хвилини на хвилину. Вона підійшла до столика і сіла.

Тієї ж миті з'явився кельнер.

— Qui, mademoiselle?[32]

— Coca avec citron[33].

Він приніс напій і відійшов. Вона запалила сигарету, пригубила напій. Він був солодкий. Не такий солодкий, як кока-кола в Лівані, та солодший за французький, хоча і подавався на французький кшталт. Зверху плавав один шматочок льоду, якого було недостатньо, щоб охолодити напій, хіба що будеш відсьорбувати рідину біля нього.

У дверях з'явилися два молодики і молода жінка. Вони були одягнені майже так, як і вона: в джинси, сорочки та жакети. Вона помахала їм, вони підійшли до її столу і сіли. Знову з'явився кельнер. За хвилину він приніс їм каву і відійшов геть.

Вони очікуючи дивилися на неї. Вона мовчки дивилася на них. Зрештою поклала сигарету і підняла два пальці, склавши їх знаком «V» — перемога.

На обличчях інших розцвіли посмішки.

— Пройшло добре? — спитала жінка англійською мовою з сильним акцентом.

— Як по-писаному.

— Він не ставив ніяких запитань?

— Звичайні батьківські запитання,— відповіла вона. Потім вона оскалилася. — «Ти знаєш, я маю поговорити про це з твоєю матір'ю»,— перекривила вона.

Вираз стурбованості пробіг по обличчю жінки.

— А якщо він так зробить?

— Він цього не зробить,— сказала вона впевнено. — Я знаю свою матір. Десять років вона з ним не говорила, не має наміру говорити і зараз.

— Ти маєш намір працювати на нього? — спитав один з молодиків.

— Неповний робочий день. Він гадає, що спочатку я мушу піти до школи бізнесу, щоб набути деяких навиків. Опісля я зможу працювати весь день.

— І ти працюватимеш? — спитала жінка.

— Звичайно. Якщо ні, він може щось запідозрити. Окрім того, це триватиме лише деякий час.

— Як він виглядає? — спитала жінка.

Лейла зиркнула на неї, ніби бачила її вперше.

— Ти маєш на увазі мого батька?

— А про кого ж іще я питала б? — відповіла жінка. — Чи він чимось схожий на того героя, про якого ми так багато читали? Ну, на плейбоя, якому не може відмовити жодна жінка, і таке інше.

Очі Лейли стали задумливими.

— Гадаю, що так,— сказала вона непевно. — Та я не дивилася на нього з такої точки зору.

— А як же ти на нього дивилася?

Голос Лейли прозвучав різко:

— Я дивлюсь на нього і бачу в ньому все, проти чого ми боремося. Гроші, влада, его. Тип людини, яка дбає лише про себе. Його зовсім не обходить боротьба нашого народу. Він думає лише про зиск, який він може отримати завдяки їй.

— Ти справді цьому віриш?

— Якби я в це не вірила,— відповіла Лейла твердим, рішучим голосом,— я б не була тут і не робила б те, на що я дала згоду.

Розділ третій

Коли Джордана зайшла до кімнати, перше, що промайнуло в голові Лейли, було: «Яка ж вона вродлива!» Висока, біляве волосся медового кольору, яскрава засмаглість від каліфорнійського сонця, струнка постать і довгі прекрасні ноги. Вона була всім тим, чим арабка бути не могла. За мить вона зрозуміла, чому її батько зробив власне так, а не інакше.

Потім у ній піднялася стара гіркота та ворожість і вона мусила зібрати всі свої сили, щоб коли Джордана підійшла до неї, ті почуття не проявилися в її погляді.

— Це — Лейла,— з гордістю сказав Бейдр.

Очі Джордани були чисті та відверті, її усмішка щира і тепла. Вона подала руку.

— Я така рада, що ми нарешті зустрілися. Твій тато часто розповідав про тебе.

Лейла подала руку. Потиск Джордани був такий же теплий, як і її привітання.

— Я також рада з вами познайомитись,— сказала вона, ніяковіючи.

— Бейдр, твій батько, каже, що ти хочеш пожити у нас.

— Якщо я не буду на заваді.

— Ні в якому разі,— запевнила її Джордана. — Я дуже задоволена. Можливо, тепер у мене буде нагода з ким-небудь погомоніти, коли його немає вдома. Він дуже багато подорожує.

— Я знаю,— сказала Лейла. Вона поглянула на свого батька. — Вибачайте, я трохи стомилася. Нічого, якщо я пропущу вечерю і відразу піду спати?

Бейдр кинув швидкий погляд на Джордану, потім на Лейлу.

— Звичайно ж.

— Ви теж не маєте нічого проти? — спитала вона Джордану. — До того ж, вам двом, мабуть, є про що поговорити.

— Я не заперечую,— відповіла Джордана.

— Тоді, на добраніч.

— Добраніч.

Коли двері за нею зачинилися, Бейдр повернувся до Джордани.

— Яка твоя думка? — спитав він.

— Я гадаю, що я їй не до вподоби.

— Як ти можеш так говорити? — в його голосі прозвучав подив. — Вона тебе навіть не знає.

— Твоя донька — ревнива.

— Ти говориш дурниці,— мовив він, у його голосі чулося роздратування. — До чого вона має ревнувати? Я запросив її пожити у нас, правда ж?

Джордана глянула на нього. Є речі, яких чоловіки ніколи не розуміють. Вона згадала, як ревниво вона ставилася до свого батька і що відчувала, коли вперше побачила його з новою дружиною.

— Власне, це не має ніякого значення,— мовила вона. — Я рада за тебе.

Він не відповів.

— Вона дуже гарна дівчина,— сказала вона.

— Так.

— Що змусило її так раптово залишити школу?

— За її словами, вона відчула, що життя проходить повз неї,— відповів він і пирхнув. — У дев'ятнадцять років!

— Це не так вже й смішно,— сказала вона. — Я можу це зрозуміти.

— Можеш? — він здивувався. — Тоді, можливо, ти зможеш пояснити мені, чому раптом після всіх цих років несподівано вона захотіла мене побачити?

— А чому б і ні. Ти — її батько. У дівчат до батьків дуже особливе ставлення.

Хвилину він мовчав.

— Я мушу зателефонувати її матері і розповісти їй.

— У мене таке відчуття, що краще не треба. Про це її мати вже знає.

— Що тебе наводить на цю думку?

— Твій батько говорив мені, що вона провела майже все літо у своєї матері і що вона виїхала з Бейрута кілька тижнів тому. Її мати напевно знала, куди вона їде.

Він поглянув на неї з подивом. Дивно. Лейла дала йому зрозуміти, що приїхала зі школи. Вона нічого не сказала про те, що побула вдома. Він розмірковував, чому вона не розповіла йому про це, та вирішив Джордані не говорити.

— Гадаю, що мені треба зателефонувати моєму батькові,— сказав він. — Нехай він поговорить з її матір'ю.

Джордана посміхнулася. Інколи вона бачила його наскрізь. Він не хотів розмовляти зі своєю колишньою дружиною.

— Хлопці питали, чи зможуть вони навідатися сюди, коли ми купимо будинок. У них ніколи не було нагоди погратися в снігу.

Бейдр засміявся.

— Перекажи їм, що вони зможуть приїхати сюди того ж дня, коли почне падати сніг.

Дік Керрідж відкинувся на своєму стільці і зняв окуляри для читання. Він узяв з шухляди столу клаптик замші і, відвернувши стілець від яскравого світла тензорної лампи, почав повільно протирати скельця. За вікном ліниво кружляли великі білі сніжинки.

Вони пробули в Швейцарії майже місяць, перш ніж випав перший сніг, і Бейдр, вірний своєму слову, того ж дня приправив літаком своїх синів. Тепер вони проводили вихідні в Гштаді. Сам він залишився в Женеві, щоб розібрати стос паперів. Бейдр зателефонував йому сьогодні вранці. Настрій у нього був чудовий. А хлопцям тут дуже подобається.

Керрідж посміхнувся до себе. Всі батьки на диво одинакові, незважаючи на свій майновий статус. До своїх синів Бейдр ставився майже так само, як і він до своїх. Він знов повернувся до столу і поглянув на фотографію своєї дружини і синів. Фотографія, зроблена в його саду, в Каліфорнії, раптом навіяла на нього гостре почуття самотності. Вони були так далеко від снігів Швейцарії.

Він почув, як за його кабінетом, який служив їм конторою, коли вони працювали в цьому великому домі в Женеві, клацнула клямка дверей. Він поглянув на годинник. Було вже по другій годині ночі. З фойє почулося човгання товстих підошов черевиків по мармуровій підлозі. Безсумнівно, ритм кроків був жіночий. Це, мабуть, прийшла Лейла. Вона була єдиний член родини, хто не поїхав до Гштада. Вона щось говорила про додаткові суботні заняття в школі, але туди вона не пішла. Замість того, вона до обіду просиділа в своїй кімнаті, потім вийшла і повернулась тільки зараз.

«Щось було дивне в її поведінці»,— подумав він. Незважаючи на показну люб'язність і охоту до співпраці він відчував якусь відчуженість, стриманість в її очах, наче вона вела якісь свої розрахунки. Випадком він перехоплював у її погляді неприязнь, особливо по відношенню до Джордани, хоча, очевидячки, вона намагалася її приховувати.

Кроки досягли східців і стали підніматися, потім вони зупинилися. За мить ручка кабінетних дверей непевно покрутилася.

— Заходьте,— сказав він.

Двері широко відчинилися, на порозі стояла Лейла, одягнена в свої незмінні голубі джинси.

Інколи він подумки питав себе, чи була в неї якась інша одежа.

— Я не хотіла турбувати вас, але з-під дверей пробивалося світло.

— Нічого. Ви мені не заважаєте. Однаково я вирішив зробити зараз перерву.

Вона зайшла до кімнати, йому було видно, як на її волоссі та одязі тануть сніжинки.

— Від того часу, як батько поїхав учора вранці, ви так і не підводилися.

Він посміхнувся.

— Це єдина нагода розібратися з паперами. Коли він тут, у мене не так багато для цього часу.

— А вихідні ви коли-небудь берете?

— Авжеж. Коли декілька місяців тому ми були в Каліфорнії, я провів з сім'єю цілий тиждень.

— А з того часу? — наполягала вона. — Ви нікуди не ходите навіть у суботу й неділю?

— Навіщо? — запитав він. — Мені нічим не хочеться займатися.

— Ви б могли повечеряти в ресторані. Сходити до кінотеатру.

— Я краще попрацюю. Я не люблю займатися такими речами на самоті.

— А вам і не треба бути на самоті. В Женеві багато дівчат, які напрошуються на побачення.

Він засміявся.

— Дівчат багато скрізь. Та ви забуваєте, що я одружений.

— Мій батько теж одружений, та це його не зупиняє,— зауважила вона.

Він пильно подивився на неї, зважуючи наскільки багато вона знає.

— Є певні речі, якими вашому батькові доводиться займатися,— сказав він швидко. — Це його справа.

— Чи ж так? Про нього багато чого розказують.

Він мовчав.

— Багато чого розказують і про Джордану. — Вона глянула на нього з викликом. — Це також стосується справи?

Він холодно подивився їй у вічі.

— Завжди знайдуться лихі на язик люди. Більшість із них навіть не знає, про що базікає. Я дійшов висновку, що найважливіший внесок, який я можу зробити в справу твого батька,— нікуди не стромляти свого носа.

Вона засміялася.

— Тепер мені ясно, чому мій батько так вам довіряє. Ви — вірний йому.

— Він мій роботодавець,— сухо сказав він. — Я його дуже поважаю.

— А він вам подобається? — різко спитала вона.

— Так,— хутко і прямо відповів він.

— Навіть тоді, коли він не дає вам вихідних?

— Це моє право вибору,— відказав він спокійно. — Якщо я вважаю за потрібне не брати їх, то вже моя справа.

Вона обійшла ріг його письмового столу і поглянула на стос паперів.

— Гроші можуть купити багато, чи не так? — це було ствердження, а не запитання. — В цій системі ви такий же раб, як і всі.

— Єдиним кращим способом заробляти на життя, відомим мені,— відповів він по-арабському. — це мати багатого батька.

Він побачив у її очах швидку блискавку гніву і зрозумів, що попав у болюче місце.

— У мене немає... — вона опам'яталась і замовкла.

— У вас немає чого? — спитав він тихо.

Вона швидко потамувала свій гнів і осміхнулася.

— Нічого. Де ви так добре навчилися розмовляти арабською мовою?

— Вдома.

Вона була здивована.

— Я думала, що ви американець.

— Так і є,— всміхнувся він. — Мої батьки переїхали туди з Йорданії. Їхнє прізвище було Кхурейджі. Мій батько змінив його на Керрідж ще до того, як я народився, коли він відкрив свій перший ресторан. Він гадав, що американцям буде легше вимовляти «Дім Керріджа», аніж «Дім Кхурейджі».

— Вони ще живі?

— Ні.

— Чи їм коли хотілося повернутися додому?

— Так.

— Можливо, й добре, що вони не зробили цього,— швидко сказала вона. — Бо євреї все ще стоять на їхньому порозі.

Він мовчки подивився на неї. Справжня трагедія полягала в тому, що вони таки повернулися. Можливо, якби вони цього не зробили, то були б і досі живі.

Вона прийняла його мовчанку за згоду.

— Так завжди не буде. Скоро ми позбавимося від євреїв. Цього разу ми були близькі до цього, але нас зрадили.

— Хто?

— Дехто з наших людей. Люди, які думали лише про свої власні кишені, про свою власну владу. Якби вони нас не зупинили, ми б загнали євреїв у море.

— Я все ще не знаю, хто ці люди.

— Взнаєте,— сказала вона, раптово роблячись таємничою. — Дуже скоро. — Вона посміхнулася і змінила тему: — Хочете, я зварю каву?

— Це дуже люб'язно з вашого боку. Та я не хочу наражати вас на клопоти.

— Ніяких клопотів. Опріч того, я й сама б випила філіжанку. По-американському чи по-турецькому?

— По-турецькому,— сказав він, хоча більшу перевагу він віддавав каві по-американському.

— Добре,— мовила вона, рушаючи до дверей. — Я скоро повернуся.

Коли вона зникла, він з подивом глянув на двері. Дивна якась. Якби докопатися, що в неї на думці в дійсності. Він ліниво підняв зі стосу паперів наступну папку. Це був звіт, який Бейдр просив його підготувати по фірмі «Арабляльки Лтд.» Літери розпливалися, і він поклав його на стіл. Він був втомлений більше, аніж він те усвідомлював. Робота почекає, поки він вип'є каву.

Пройшла майже чверть години, коли вона повернулася з кавою. Коли він побачив її, у нього від здивування мало не одвисла щелепа. У неї таки був інший одяг. Замість постійних голубих джинсів на ній був білий халат із золотою оборкою, яка пробігала зверху донизу, повторюючи конфігурацію ґудзиків, які з'єднували поли. Спалахи її золотавого, засмаглого тіла, видимі крізь проміжки халату, свідчили, що під ним на ній не було нічого.

Вона помістила срібну тацю для кави на маленькому столику перед кушеткою і стала повільно розливати каву в маленькі філіжанки. Біла пара здіймалася чудернацькими завитками. Вона підвела на нього очі.

— Щоб випити каву, ви можете вийти з-за свого столу,— сказала вона. — Я обіцяю не говорити батькові.

Він посміхнувся і звівся на ноги.

— Щось мені підказує, що ви цього і так не зробите.

— Авжеж.

Він сів на кушетку поруч з нею. Вона взяла філіжанку і подала йому.

— Покуштуйте.

Він слухняно відпив. Від солодкої густоти він мало не похлинувся, бо пив каву без цукру.

— Достатньо солодка?

— Цілком,— сказав він, не моргнувши оком.

Вона задоволено всміхнулася.

— Мені подобається пересолоджена кава.

— Вона дуже смачна.

Вона відсьорбнула свою каву.

— Ви курите? — спитала вона.

— Сигарети на столі,— сказав він, підводячись.

Її рука зупинила його.

— Я маю на увазі не такі.

— А,— сказав він, дивлячись на неї — Часом буває, але не тоді, коли я працюю.

Вона відкрила маленьке срібне пуделко, що лежало на таці, поруч з кавником.

— Вам не здається, що на сьогодні ви попрацювали достатньо?

Він поглянув на ретельно скручені самокрутки.

— Це мені дав Джабір,— пояснила вона. — У нього найкращий гашиш у цілому світі. Він скручує їх спеціально для мого батька.

— Я знаю,— сказав він.

Вона взяла цигарку і черкнула сірником. Якусь мить, доки обгорала сірка, полум'я горіло яскраво, потім вона піднесла його до цигарки. Зробивши кілька затяжок, вона простягла самокрутку йому.

Він сидів непорушно і дивився на цигарку.

— Ну ж бо,— наполягала вона. — Розслабтеся. Трохи відпочиньте. Вранці робота буде на місці.

— Ет, гаразд,— сказав він. Він узяв з її руки цигарку і затягнувся. Після декількох затяжок знов передав самокрутку їй. — Добряча,— сказав він.

— Оце краще,— сказала вона, знов потягуючи самокрутку. Вона усміхнулася. — Ви знаєте, у вас уперше появляється людський вигляд.

Він узяв від неї сигарету і затягнувся. У голові стало паморочитися.

— А як я виглядаю звичайно?

Вона відкинулася на спинку кушетки.

— Завжди дуже серйозним. Весь час діловим. Ніякого виразу. Усміхаєтеся дуже рідко. Розумієте, що я маю на увазі?

— Я навіть цього не усвідомлював.

— Більшість людей не підозрюють, як вони виглядають. — Вона подивилася на нього. — Знаєте, без цих окулярів ви виглядали б навіть гарним з обличчя. — Вона потяглася і зняла їх з нього. — Підійдіть до дзеркала і подивіться самі.

— Немає потреби. Я знаю, який у мене вигляд. Я голюся кожного ранку.

Вона засміялася.

— Це дуже смішно.

— Хіба? — усміхнувся він.

Вона кивнула.

— Знаєте, а ви не дуже бридкі, як на американця. Як правило, американці мені не подобаються. Та ви — інший. Можливо, тому, що ваші батьки були араби.

Він мовчав.

Якийсь час вона пильно дивилася на нього, потім подалася вперед і поцілувала його в уста. Він був захоплений зненацька і наче закостенів.

Вона відхилилася і заглянула йому в вічі.

— В чому справа? Тобі не подобається?

— Не в тому річ,— сказав він ніяково. — Все-таки я чоловік одружений.

— Я знаю про це. Але ж твоя дружина на другому кінці світу.

— Чи це міняє суть справи?

— А міняє? — спитала вона, дивлячись на нього.

Він не відповів. Замість того він ще раз затягнувся. Раптом голова перестала паморочитися, стала геть зовсім ясною. Він відчував, ніби всі його відчуття загострилися. Втоми він уже не відчував.

— Чого ви власне хочете від мене?

Їхні очі зустрілися.

— Я хочу вивчити все, що стосується справи мого батька. І в моїй науці можете допомогти ви.

— Я з охотою буду робити це, і вам не треба спати зі мною. — Він не сказав їй, що Бейдр наказав йому заохочувати її зацікавленість у справі.

Очей вона не відвела.

— Але ж я хочу спати з вами.

Він потягся до неї, та вона виставила руку, зупиняючи його.

— Зачекайте хвилинку.

Він спостерігав, як вона звелася на ноги, перейшла до його письмового столу і вимкнула світло. Складалося таке враження, ніби вона пливе. Вона повільно обійшла кімнату, вимикаючи кругом світло, окрім однієї лампи в віддаленому кутку. Потім підійшла до кушетки, стала перед ним і почала повільно розстібати гудзики зверху донизу таким чином, щоб халат повільно сповз на підлогу.

Він простяг до неї руки і вона ввійшла в його обійми. Він майже грубо охопив її уста своїми.

— Не поспішай,— відірвавшись, прошепотіла вона. — Ти все ще одягнений. — Вона почала розстібати гудзики його сорочки. — Розслабся. Дай мені роздягти тебе.

Згодом, коли вона стогнала під ним, коли він почав насолоджуватися пругкою силою в її молодому зграбному тілі, коли він відчував міць в її глибинах, які засмоктували його в себе, мов у порожнину, він почув, як вона почала майже нечутно мимрити.

Він напружив свій мозок, щоб почути її слова. Коли її охопили болі дивного фізичного та ментального оргазму, вона без упину повторяла одне і те ж саме слово: «Тату! Тату! Тату!»

Розділ четвертий

Незважаючи на зимну погоду та дощ пізнього листопаду, який огорнув Париж, подібно вицвілій сірій обгортці, Юсеф почував себе добре, простуючи по авеню Георга V, і, дійшовши до кав'ярні «У Фуке», він повернув на Єлисейські Поля, де містилася його контора. Він зайшов до вузького французького ліфта, зачинив дверцята і натиснув кнопку верхнього поверху. Залізна клітка повільно поповзла до даху. Він всміхнувся до себе, згадуючи свого нового маленького друга, хлопчика-грека, стрункого та молодого з чорнющими кучериками, що обрамляли лице, та величезними темними очима. Хлопець був закоханий у нього. Він був певен цього. Це повинно бути якраз те. Коли він запропонував хлопцеві гроші, той образився і його очі наповнилися сльозами. Він швидко вибачився і позаціловував сльози. Коли він пообіцяв зустрітися наступного вечора, хлопець просяяв усмішкою.

На його поверсі залізна клітка зарипіла і зупинилася. Він вийшов з ліфта, старанно зачиняючи двері, щоб той зміг зреагувати на інші виклики. Двері його контори були зроблені в істинно французькому стилі, з дерева, на великому затемненому склі трафаретними чорними літерами була нанесена назва фірми: «Медія (Франція) СА».

Коли він зайшов, його секретарка, яка заодно служила і регістраторшею, підвела на нього очі й усміхнулася.

— Bonjour, Monsieur Ziad[34].

— Добридень, Маргарите,— відповів він, проходячи повз неї до свого кабінету. Він зачинив за собою двері, зняв свій дощовик і підійшов до вікна. Незважаючи на дощ Єлисейські Поля були залюднені. Туристи вже купували квитки на сьогоднішню виставу в «Лідо», що на протилежному боці бульвару, а в крамницях було вже повно відвідувачів.

Двері за його спиною відчинилися, і він, не обертаючись, простягнув свій дощовик.

— Які новини? — спитав він, коли жінка взяла в нього плащ.

— Коли я прийшла цього ранку, на апараті був телекс із Женеви,— відповіла вона.

— Де він?

— У течці на вашім столі. Я поклала його зверху інших паперів.

Він розкрив течку, взяв жовтий аркуш телексу і швидко пробіг очима.

Він відчув, як його занудило. Він плюхнувся на свій стілець, чоло покрилося потом. У його мозку думки стрибали одна поперед одної. Щось пішло наперекосяк. Якимось чином його викрили. Він відчув, що в горлі йому піднімається блювота, і насилу встиг добігти до туалету.

Коли він вирвав, йому покращало. З карафки, що стояла на столі, він налив склянку води і, перечитуючи текст, повільно надпив. Шлунок став угамовуватися. Можливо, це було зовсім не те, про що він уперше подумав. Це були його власна вина і страх, що охопили його. У Бейдра могли бути тисячі вагомих причин для такого рішення, відмінних від тих, яких він боявся.

Він повинен триматися спокійно, щоб можна було все зважити і з'ясувати істинні причини дій Бейдра. А вже після він буде розплановувати подальші дії. Він закурив сигарету і поклав телекс на стіл текстом униз. Зараз йому доведеться виконати отримані накази. Він підняв слухавку.

— Зв'яжіть мене з Майклом Вінсентом,— наказав він секретарці.

— Oui, Monsieur Ziad[35],— відповіла Маргарита.— Ви бажаєте з ним поговорити?

— На разі, ні,— відповів він. — Спочатку я хочу поговорити з мсьє Ясфіром. Ви маєте знайти і його.

Він поклав слухавку і намагався дати лад своїм думкам. Для Вінсента він уже отримав чотириста тисяч доларів, та йому виплатив тільки половину тієї суми. Він розмірковував, чи зможе облаштувати справу таким чином, щоб закрити цю справу на цій цифрі. Тоді виявиться тільки те, що вони вже виплатили ці гроші. І тоді Бейдрові не залишалося б нічого іншого, як тільки бути враженим такою оперативністю. Він підбадьорився. Можливо, справи вже не такі й погані, як здається.

На його столі задзижчав телефон. Це була секретарка:

— Я викликала для вас мсьє Ясфіра.

— Де він?

— У Женеві.

Він натиснув кнопку і заговорив по-арабському, таким чином, якщо хто і підслуховував, то не зміг би зрозуміти.

— Я отримав наказ припинити поставки для «Арабляльок». Чи є у вас які здогади — чому?

Голос Ясфіра був спокійний:

— Ні. Вони навели які-небудь підстави?

— По суті — ні. Вони тільки сказали, що розслідують діяльність компанії.

Ясфір мовчав.

— Мені доведеться послати телеграму до нашої контори в Бейруті,— сказав Юсеф.

— Ні,— озвався Ясфір холодним тоном. — До самого Різдва у нас заплановані поставки по двічі на тиждень. Для нас — це найважливіша пора.

— Я нічого не вдію,— пояснив Юсеф. — Якщо я не виконаю цього, поплачусь роботою.

— Тоді, мій друже, ти вліз у халепу. Якщо цих поставок не буде, мої спільники можуть утратити більше двадцяти мільйонів доларів. А це, певно, не сподобається.

— Я нічого не вдію,— повторив Юсеф. — Хоча я не хочу втрачати свої комісійні, та роботу теж не хочу втрачати.

— Ти випустив з уваги одну обставину,— сказав Ясфір. — Краще бути безробітним та живим, ніж мати роботу і бути мертвим.

Раптово зв'язок перервався. В ту ж мить ввімкнувся французький оператор.

— Avez-vous termine, Monsier?[36]

Хвилину Юсеф дивився на телефон.

— Oui[37],— похапцем відповів він і знову відчув болі в животі, чоло покрилося потом. Він охопив голову руками. Треба подумати. Треба знайти спосіб, як змусити Бейдра перемінити його рішення.

Знову задзеленчав телефон. Він підняв слухавку. Голос секретарки був такий веселий, що діяв на нерви. Дивна річ: кожний успішно здійснений телефонний виклик французи вважають власною перемогою.

— Мсьє Вінсент тільки що вилетів з Лондона до Парижа,— доповіла вона. — Очікується, що десь о п'ятій він уже буде на авеню Георга V.

— Перекажіть, що мені треба зустрітися з ним за обідом. Маю дуже важливу справу.

Він поклав слухавку і майже зразу підняв її знову.

— Принесіть мені дві таблетки аспірину,— сказав він. — А потім зв'яжіть мене з мсьє Керріджем у Женеві.

Аспірин не дуже допоміг. І лінія на Женеву саме була зайнята. Юсеф поглянув на годинника. Було вже по одинадцятій. Взагалі він був непитущий, та цього разу міг зробити виняток.

Він підвівся і вийшов з кабінету.

— Я незабаром повернуся,— сказав він секретарці.

Маргарита була здивована.

— З вами все гаразд? — спитала вона занепокоєно.

— Я почуваю себе чудово,— кинув він, вийшов до коридору і зайшов до залізної клітки, яка повільно опустила його на перший поверх. Він вийшов з дверей будинку, де містилася його контора, і завернув ліворуч до «У Фуке».

Він підійшов до бару. Бармен з'явився негайно.

— Bonjour Monsieur Ziad[38], чим вас пригостити?

— Що у вас є, щоб угамувати розладнаний шлунок?

Бармен позирнув на нього.

— «Алька-Сельтцер». Як на мене, то це дуже дійовий засіб.

— Ні,— різко кинув Юсеф. — Щось міцніше.

— «Ферне-Бранка», мсьє,— поквапливо сказав бармен. — Це старі ліки, але й досі найкращі.

— Давайте їх. Зробіть подвійну порцію.

— Подвійну, мсьє? — з подивом зиркнув на нього бармен.

— Так. І дайте її хутчіше. — Юсеф був роздратований. — Чому повсюди виникають труднощі?

— Oui, Monsieur[39],— бармен повернувся і дістав пляшку. За мить перед Юсефом у старомодному келиху стояла темно-брунатна рідина. — Je pense que c'est trop, Monsieur,— сказав він. — Va doucement[40].

Юсеф глянув на нього з презирством. Французи завжди наполягають на тому, щоб ти робив усе по-їхньому. Він узяв келих і вихилив напій. На мить він стояв паралізований: страшного смаку рідина пропалювала собі дорогу по його горлу. Потім, затуливши рота долонею, він крутнувся і побіг угору східцями до туалету.

Майкл Вінсент був у доброму гуморі. Відчинивши Юсефу двері він усміхнувся і простягнув руку.

— У мене хороша новина,— сказав він тепло. — Я завершив першу версію сценарію.

Юсеф поглянув на нього, не виказуючи особливої радості.

— Виникли проблеми, які треба обговорити, мій друже.

Вінсент умить насторожився. Він знав, що на мові кінобізнесу «проблеми» значило приречення. Та він також знав, що відверто реагувати не пристало.

— Немає проблем, яких не можна було б вирішити.

Юсеф глянув на американця. Уперше від початку їхнього знайомства здавалося, чоловік був зовсім тверезий. Чому власне цього разу? Він волів мати справу з Вінсентом, коли той був напідпитку.

— Я взяв на себе сміливість замовити внизу стіл на обід,— сказав він.

Вінсент усміхнувся.

— Чудово. Я дуже хочу їсти. Сьогодні я не снідав.

— Що б ви бажали випити? — спитав Юсеф, коли вони сіли за столом.

Вінсент похитав головою.

— На тщесерце ніколи не п'ю.

Юсеф повернувся до шеф-кельнера.

— Тоді ми подивимося меню.

— У нас чудовий варений лосось, мсьє Зіяд,— запропонував шеф.

Юсеф був неперебірливий у харчах.

— Звучить симпатично. — Він позирнув на американця. — Що ви на це скажете?

— Мені теж.

Юсеф чортихнувся про себе. Настрій у Вінсента був надто умиротворений. Він сподівався, що той таки щось вип'є.

— Пляшку «Мутраше»,— сказав він шефові. Можливо, добре біле вино допоможе.

Шеф уклонився і вийшов. Якийсь час обидва мовчали. Вінсент заговорив перший:

— Ви щось говорили про те, що виникли проблеми?

— Так,— поважно відповів Юсеф. Він подивився на Вінсента і вирішив сказати відверто, хоч відвертість була невластива для його вдачі: — Я щойно отримав розпорядження відмінити постановку.

Обличчя Вінсента лишилося безвиразним. Потім з його уст зірвалося легеньке зітхання.

— Я так і думав, що може трапитися щось подібне. Все йшло так гладко, що слід було чекати найгіршого.

— Ви не здивовані?

Режисер похитав головою.

— Ні. Бо кілька тижнів тому у «Голлівудському віснику» я прочитав, що якась компанія, з Марокко, наступної весни приступає до зйомок фільму про життя Пророка.

Юсеф відчув, як у нього відлягло від душі. То, значить, телекс прислали з цієї причини. Принаймні не тому, що його запідозрили в махінаціях.

— Так,— сказав він, зберігаючи байдужий вигляд.

— Та не переживайте,— сказав Вінсент. — Якби ви стільки покрутилися в кінобізнесі, скільки я, ви б зіткнулися і з гіршими невдачами.

— Навіть у такому разі,— сказав Юсеф,— нам доведеться розв'язати ще одну неприємну проблему. Мене попросили вирішити всі справи відносно вашого контракту.

Вінсент насторожився.

— Немає чого вирішувати. Мій контракт залишається в силі. Я отримую один мільйон доларів незалежно від того, зроблений фільм чи ні.

— Я так не думаю. Наскільки я розумію, половина вашої платні виплачується тільки в ході зйомок. Ми до зйомок не приступили, це значить, що виплати не буде. Той мільйон включає також двісті тисяч на непередбачені витрати в ході постановки. Якщо вони припинені, ми не маємо виплачувати навіть і цю суму.

— Я розумію контракт по-іншому. Я гадаю, що можу отримати всю суму.

— Яким чином? — різко спитав Юсеф. — Якщо ви почитаєте контракт, то знайдете там, що угода складена на основі законів Лівану, і будь-які питання, пов'язані з нею, повинні розглядатися ліванським судом. Чи ви гадаєте, іноземцю, що маєте якийсь шанс проти Аль Фея? Ви нічого не отримаєте. Вірогідно ви навіть не знайдете правника, який би взявся за справу проти нас.

Вінсент мовчав. Власне оця клаузула в угоді йому й не подобалася. Це була єдина клаузула в контракті, щодо якої вони стояли твердо. Тепер він знав чому.

Зараз Юсеф чувся в більшій безпеці.

— Друзям — не місце в суді,— сказав він. — Краще дійдемо згоди самі. Світ малий. Хтозна, може, коли-небудь у майбутньому ми ще станемо один одному в пригоді.

— Що ви пропонуєте?

— Ви вже отримали двісті тисяч. Виплата ще однієї сотні вичерпує наші зобов'язання по сценарію. Я пропоную на цьому поставити крапку.

Вінсент мовчав.

— І я відмовляюсь від комісійних,— поквапом додав Юсеф. — Я гадаю, що це єдино вірний шлях у ситуації, коли проект застопорився. Таким чином, усі гроші будуть вашими.

— А як бути з моїми поточними видатками? — спитав він. — За час написання сценарію я мав отримати сто тисяч.

Юсеф на хвилину задумався. Американець сказав правду. До того ж, у нього вже були гроші на його платню, так що клопотів не буде. Наскільки Бейдрові було відомо, гроші вже були виплачені. Та все ж він не міг притлумити властиву йому жадібність.

— Якщо ми заплатимо видатки, я наполягаю на моїх комісійних.

Вінсент подумки підраховував. Триста тисяч доларів чистоганом чи чотириста тисяч мінус двадцять відсотків. Різниця складала лише двадцять тисяч доларів, та це було краще, аніж нічого. Раптом він засміявся.

— Згоден,— сказав він. — З однією умовою.

— Якою саме? — сторожко запитав Юсеф.

— Що ви докладете усіх зусиль, щоб заангажувати мене на наступну картину.

Юсеф з полегкістю посміхнувся.

— Це ми зробимо в кожному разі.

Підійшов винний офіціант, хвацько відкоркував пляшку і налив Юсефу пробу для схвалення.

— Tres bon[41],— сказав Юсеф, киваючи офіціантові, щоб той наповнив келих Вінсента.

Вінсент перепинив його рукою.

— Я передумав,— мовив він. — Принесіть мені подвійне шотландське з льодом.

Розділ п'ятий

Алі Ясфір зайшов до кав'ярні, що на протилежному боці вулиці від женевського готелю «Президент Вільсон». Він поглянув на свого годинника. Була майже шоста і кав'ярня кишіла службовцями, які зайшли сюди випити чарку, перед тим як поїхати з міста до своїх домівок у передмістях. Він знайшов затишний столик у глибині під стіною, замовив каву і приготувався чекати. Вона сказала йому, що навряд чи зможе вирватися раніше шести. Він розгорнув газету «Геральд трибюн», яку приніс із собою.

Газети були заповнені статтями про паніку в Сполучених Штатах, викликану ембарго на нафту. Спочатку країна перебувала в стані шоку. Люди не могли повірити в те, що з ними діється. Та потім вони оговталися і стали намагатися діставати пальне всіма правдами і неправдами. Про себе він посміхнувся. Небагато вони зможуть зробити. З початком зими вони справді попадуть у скруту. А коли настане весна, вони усвідомлять, що для повторного розвитку своїх власних ресурсів нафти, які вони привели до занепаду, через дешевий імпорт, потрібно буде років п'ять, і будуть повзати на колінах, благаючи, щоб змилувалися над ними.

Це в тому випадку, коли араби зможуть зберегти свою єдність. У панцирах уже починають з'являтися тріщини. Ходять чутки, що танкери, споряджені до Америки, прослизають через Оманську затоку не тільки з Ірану, але і з Об'єднаних Арабських Еміратів, Кувейту і навіть із Саудівської Аравії. Ані на мить він не мав жодного сумніву в тому, що чутки — достовірні. Кожна з цих країн була пов'язана з Америкою не лише симпатіями, а й холодною твердою валютою, їхні інвестиції в американську економіку були такими значними, що вони не насмілювалися шкодити їй, з остраху, що це може призвести до хаосу і втрати всіх їхніх інвестицій. Той факт, що, обстоюючи свої інтереси, вони гальмують поступ арабського світу до повної його незалежності, для декількох обраних, які правили цими країнами, нічого не важив. Вони використовували кризу лише для прибільшення своєї власної влади та багатства. Це були люди, подібно Аль Фею — можливо, найгіршому з усіх,— від яких треба позбутися ще до того, як араби зможуть зайняти своє достойне місце під сонцем. Те, що вони дають для руху, це просто нікчемна подачка в порівнянні з їхніми доходами.

Пророк сказав: «Стережись Судного дня». Та вони не готові так довго чекати. Вже складено плани, як повернути владу цих людей проти них самих. Цей процес розпочнеться скоро, і в свій час вони відчують силу гніву зрадженого люду.

Алі Ясфір пив уже другу філіжанку кави, коли зайшла молода жінка і зупинилася перед ним. Нічого не кажучи, він показав на стілець із протилежного боку столу.

Вона сіла і з'явився кельнер.

— Coca-Cola avec citron[42],— сказала вона. Коли кельнер зник, вона підвела на нього очі. — Даруйте, що спізнилася, та викликали ви мене несподівано, і мені було важко вирватися.

— Я б тебе не турбував, якби справа не була така важлива.

— Я розумію. — Підійшов кельнер з її напоєм і відійшов. — Що діється? — спитала вона.

— Багато дечого,— з притиском сказав він. — Можливо, найгірше те, що над ембарго нависла небезпека зриву.

Вона мовчки потягувала свій напій, її очі вдивлялись у його обличчя.

— Сполучені Штати роблять великий натиск на таких людей, як твій батько. Вони погрожують конфіскацією їхніх інвестицій у Штатах.

— Навіть натяку на це не зауважила. А я працюю в конторі кожен день і я прочитую чи не кожен клаптик паперу, що проходить через мої руки.

— Вони не настільки дурні. Існують речі, які ніколи не довіряються паперові. А погрози все ж є. І твій батько на них реагує.

— Як? Мій батько не має нічого спільного з розподілом нафти.

— Та його вплив у раді директорів — великий. Рано чи пізно вони будуть прислухатися до нього чи до інших, подібних йому.

Вона закурила сигарету і глибоко затяглася.

— Значить у дійсності речі не такі, якими вони видаються, чи не так?

Алі Ясфір кивнув.

— Можливо, ми будемо змушені вдатися до акції скоріше, ніж ми планували.

Вона повільно випустила з рота дим.

— Ти не передумала? — спитав він швидко. — Ти все ще притримуєшся тих самих поглядів?

— Ні, не передумала. Як я можу передумати? Я все ще пам'ятаю криваву баню, яку влаштували нам ізраїльтяни, вчинивши авіаналіт. У мене й досі перед очима мертві тіла й обличчя моїх друзів. Я бачила неспровоковану жорстокість ізраїльтян. Я не передумаю, аж доки вони всі будуть мертві.

Він трохи заспокоївся.

— Я боявся, що твій американський коханець вплинув на твої погляди.

Вона витримала його погляд.

— Він мені не коханець,— сказала вона холодно. — Я використовую його, щоб мати доступ до бізнесових справ мого батька.

— Тоді ти вже, мабуть, знаєш про наказ припинити поставки від «Арабляльок»?

— Так.

— Ти знаєш чому?

— Я не впевнена, проте гадаю, що Зіяда підозрюють у тому, що він підробляє на цій операції. Зараз ведеться розслідування, щоб дізнатися, чи це так.

— Для нас дуже важливо, щоб поставки тривали. Це наше основне джерело американських доларів. Ти гадаєш, що зможеш вплинути на свого американського друга, щоб той відмінив ці накази?

— Не знаю,— сказала вона з сумнівом. — Він отримав розпорядження мого батька зупинити ті поставки. — Вона глянула на нього. — А що, як я поговорю зі своїм батьком безпосередньо?

— Ні. Твій батько нічого не знає про ті поставки. Якби він знав, то напевно припинив би їх. Він відмовляв нам і до цього.

— В такому разі я не знаю, що можу зробити.

— Можливо, ти зможеш переконати американця, щоб він доповів твоєму батькові, що з поставками немає ніяких проблем і що Зіядові нічого з них не перепадає.

— Це правда?

— Звичайно ж ні,— сказав він роздратовано. — Не будь такою наївною. Як ти гадаєш, ми могли б отаку свиню, як він, схилити до співпраці з нами, окрім як підкупити? Ти можеш сказати своєму приятелю: ти щойно довідалась, що «Арабляльки» належать твоїм друзям і тобі б не хотілося, щоб їх спостигла така невдача.

— Ви гадаєте, що він повірить у це?

— Хто знає краще за тебе? Ти повинна знати краще, аніж будь-хто, який ти на нього маєш вплив.

Її вуст торкнулася посмішка.

— Можливо, він і зробить це. Ми бували разом щонайменше по чотири рази на день, доки мій батько був у Гштаді. Він мов навіжений і ніколи не залишає мене одну.

— Якщо це так, то в тебе не буде з ним жодних труднощів.

— А що як він відмовиться?

— Ти можеш налякати його тим, що підеш до свого батька і розповіси йому все про ваш зв'язок. — Він побачив ошелешений вираз на її обличчі і хутко додав: — Та це тільки як останній засіб. На разі ти тільки попросиш його і не більше. Ми зустрінемося завтра увечері в цей же час, і ти повідомиш мене, що він відповів.

— Щось іще?

— Не тепер.

— Скільки ще мені тут залишатися? — спитала вона. — Я пройшла вишкіл не для того, щоб бути секретаркою. Коли я дістану змогу зробити щось справжнє?

— Якраз зараз ти і робиш для нас дуже важливу справу. Та, можливо, нагода взятися за іншу справу з'явиться швидше, ніж ти думаєш.

Коли спеціальний посланець консулату вийшов, Керрідж поглянув на свого годинника. Сьома година. Він витяг шухляду свого письмового столу, взяв звідти відповідний ключ, щоб відкрити течку. Там має бути щось дуже важливе, якщо вирішили прислати його останнім літаком з Бейрута в запломбованій дипломатичній течці.

Всередині була лише папка з єдиним аркушем паперу. Через усю папку чіткими червоними літерами були надруковані слова: «Таємний звіт — «Арабляльки».

Він відкрив папку і став швидко читати. Зміст був короткий і стислий: «Арабляльки» — це ширма наркосиндикату». До переліку власників входять: американський мафіозі, французький корсиканець, спеціаліст по виробництву героїну та два ліванці, один з них має широкі контакти з власниками макових плантацій як у Лівані, так і в Турреччині, а другий — банкір, який репрезентує різні групи федаїнів у багатьох їхніх фінансових операціях.

Тепер йому стало зрозуміло, чому за відправки їхнього товару вони платять такі комісійні. Вони знайшли законного поставника, щоб ввозити їхні наркотики до Сполучених Штатів, тому що «Медія» не тільки надавала транспорт, але, будучи ліцензованим комісіонером митної служби США, вона також звільняла їхні поставки від огляду і доставляла безпосередньому адресатові в Нью-Йорку. Хоча нью-йоркський адресат був відомий оптовий імпортер іграшок, Керрідж не мав сумніву, що вони зробили все необхідне, аби їхній товар попав у Штатах кому треба.

Керрідж підняв слухавку і попрохав з'єднати його з комерційним директором фірми «Медія», яка займалася відправками. Йому треба було з'ясувати ще одну річ.

Обізвався директор. Він аж затинався від хвилювання, усвідомлюючи, що удостоївся високої честі розмовляти з виконавчим помічником Аль Фея. Він уперше розмовляв з кимось, хто по ієрархії був вище Юсефа, і намагався бути якомога більш догідливим.

Ні, особисто він нічого не знав про «Арабляльки», окрім того, що вони поводилися дуже чемно і що їхні накладні оплачувалися справно. Він бажав би, щоб усі його клієнти були такі акуратні, та, ба, ви знаєте, які вони є.

Дік поспівчував йому, сказавши, що містер Аль Фей у курсі справ його труднощів і ставиться до цього з розумінням. Потім він запитав, як вони отримали замовлення — хто з їхніх агентів зініціював його.

Директор став вибачатися. На жаль, жоден з його людей не міг похвалитися такою удачею. Вся заслуга в організації цієї справи належить містерові Зіяду, саме він облаштував її в Парижі. Їм залишалося тільки виконати замовлення. І вони приділяли особливу увагу тому, щоб цього клієнта обслуговувати якнайкраще. Такі добрі замовлення трапляються рідко.

Дік подякував і поклав слухавку. Чи ж відомо було Юсефові, що це за товар, розмірковував Дік. Йому було важко повірити в те, що Юсеф насмілився піти проти політики Бейдра. Особливо після інциденту з Алі Ясфіром минулого літа в Каннах йому було добре відомо, що Бейдр відмовився бути прикриттям для нелегальних дій федаїнів, незважаючи на те наскільки шляхетними, як вони заявляли, були їхні мотиви.

І все ж, таку справу можна було вирішити тільки єдиним способом. Хтось дістався до Юсефа. Йому було цікаво, наскільки Юсеф знав Алі Ясфіра. Він намагався згадати, чи бачив їх разом у Каннах, та він зміг згадати тільки те, що він попросив Юсефа передати Ясфіру запрошення Бейдра на прийом на яхті.

Тільки він замкнув папку в сейфі, повернулася Лейла. Він підвів на неї очі, подумки даючи собі слово: перше, що він зробить вранці,— зателефонує Бейдрові.

— Щось не так? — швидко запитала Лейла. — У тебе такий серйозний вигляд.

— Здається, мій мозок перевантажився,— він видавив посмішку. — Як там твої приятельки?

— А, дурепи. В школі з ними було цікаво, та мені здається, що зараз я їх переросла. Все, про що вони можуть балакати,— про хлопців.

Він засміявся.

— Мені здається, що це нормально.

— Так ото і все, про що вони думають.

— А про що думаєш ти?

Вона підійшла до його письмового столу і схилилася над ним так, що її обличчя майже торкалося його.

— Щоб трахнутися з тобою,— мовила вона.

Розділ шостий

Бейдр відповів на телефонний дзвінок веселим голосом:

— Доброго ранку, Діку.

— Доброго ранку, шефе. Як там у вас справи?

— Просто чудово. І хлопцям усе до вподоби. Ти б бачив їх на лижах. Вони наче тут народилися.

— Добре,— мовив Дік. — Я маю обговорити з вами деякі ділові речі. Чи шифратор увімкнутий?

— Ні,— відповів Бейдр. — Хвилин через десять зателефонуйте мені на інший телефон. Тим часом я його причеплю.

Дік поклав слухавку і для певності пересвідчився, що його власний шифратор підключений до лінії. Він клацнув вимикачем, і загорілася червона лампочка. Шифратор діяв. Він вимкнув пристрій. Вони спеціально замовили цей пристрій для того, щоб коли навіть хто випадково підключився до їхньої лінії, то не почув би нічого, окрім ряду незрозумілих звуків.

Його думки повернулися до вчорашнього вечора. Справа фірми «Арабляльки» дедалі ускладнювалася. Зараз визначилося нове відгалуження, бо негадано до справи проявила інтерес Лейла.

Вона підійшла до неї манівцями, в істинно арабському стилі. Насолодившись любощами, вони лежали в ліжку голяком, попихкуючи косячок. Він відчував, що починає чманіти.

— Цікаво, чи ми матимемо змогу отак зустрічатися, коли повернеться мій батько,— сказала вона.

— Якось ухитримося.

— У тебе не буде часу. Коли він тут, у тебе ніколи немає часини для себе.

Він промовчав.

— Інколи я думаю, що ти перебуваєш ще в більшій рабській залежності, аніж Джабір.

— Ну, не аж так зле.

— Достатньо зле,— мовила вона, здавалося, що в її очах бринять сльози.

— Гей, ану припини,— сказав він, притягуючи її до себе.

Вона схилила йому на груди свою голову.

— Даруй мені,— прошепотіла вона. — Я просто починаю звикати до тебе, просто починаю відкривати, який ти чудовий.

— Ти сама на диво чудова.

— Я повинна висповідатися перед тобою.

— Ніяких сповідей.

Та вона продовжувала:

— Ти перший справжній чоловік, з яким я будь-коли була. Всі інші були просто хлопчаками. Я ніколи не відчувала з ними чого-небудь такого, що я відчуваю з тобою.

Він мовчав.

— Чи в тебе такі самі відчуття? Чи ти почуваєш те саме зі своєю дружиною, що і зі мною?

Він згадав свою дружину і синів, які були за шість тисяч миль звідси, і відчув муки сумління.

— Це негарне запитання,— заперечив він.

— Вибач, це було безглуздо з мого боку. Більше я питати про це не буду. — Вона простягнула руку і взяла самокрутку з-поміж його пальців. — Дай мені потягнути.

Він дивився, як вона втягувала солодкі пахощі. Після кількох затяжок вона віддала сигарету йому. Він узяв її і поклав у попільничку. Потім перевернув її горілиць і заліз на неї.

Вона тихо постогнувала, її руки притиснули його обличчя до свого.

— Клянусь життям Аллаха, аби ти знав, як я це люблю! — Вона підняла його обличчя так, щоб їй було його видно. — Чи ти знаєш: ти — перший чоловік, який їв мене?

Він похитав головою.

— Жоден з хлопців, з яким я мала діло, не робив цього. Бо вони всі були араби,— мовила вона. — Арабські хлопці — паршиві коханці. Все, про що вони думають,— це про власне задоволення. Скажи мені, чи всі американці це роблять?

— Правду кажучи, не знаю.

— А ти хочеш, щоб я взяла тебе?

Вів кивнув.

— То дай мені,— сказала вона, зіштовхуючи його з себе. Вона взяла його збуджений фалос обома руками і накрила губами його жолудь. За хвилю вона підняла голову і глянула на нього. — У тебе чудовий півник, ти це знаєш? Товстий і гарний. Він — дуже американський.

Він голосно засміявся.

— Не смійся, це правда,— сказала вона серйозно. — У всіх арабських хлопців, яких я знала, вони були довгі і сухі.

Він не сказав їй, що, можливо, так було тому, що хлопці були молоді і в них ще не повиростало.

— А ти знала лише арабських хлопців? — спитав він.

— Ні, одного разу у мене був французик. Та було темно і він зробив це так швидко, що у мене не було навіть нагоди роздивитися. — Вона обдивилася його згори. — Ти знаєш, я буду нудьгувати за твоїм.

Потім несподівано вона засміялася.

— У мене з'явилася божевільна думка. Я бачила в одному із часописів рекламу, де говорилося, що продаються надувні ляльки натуральних розмірів. Як ти гадаєш, може, мені замовити ляльку з тебе? Таким чином я могла б тримати її в кімнаті і коли тебе не було б поруч, то я могла б надути її, і ти — зі мною.

— Це божевілля,— засміявся він.

— Ручуся, я можу попрохати своїх друзів із «Арабляльок», щоб вони зробили таку ляльку,— сказала вона.

В його голові гучно і чітко тенькнув тривожний дзвінок.

— Я не думаю, що вони займаються такого роду речами,— сказав він.

— Для мене вони зможуть зробити. Фірмою володіє батько Єссама Мафрада, а він близький приятель батька моєї мами.

Мафрад був ліванський банкір, який репрезентував «Аль-Ікхван» і було більше ніж імовірно, що її дід його знав. Ліванська громада банкірів була тісно пов'язана. Та після її наступного запитання він відкинув можливість простого збігу обставин.

Сидячи в ліжку, вона запитала так, наче це їй щойно спало на думку:

— А чи це не та компанія, вироби якої мій батько не хоче поставляти?

Він кивнув.

— Як же так! Вони дуже близькі наші друзі. Вони будуть дуже розстроєні.

— Тоді скажи про це своєму батькові. Я впевнений, що коли він почує про це, то перегляне своє рішення.

— Я не можу цього зробити. Ти ж знаєш мого батька. Йому не до вподоби, коли хто-небудь підказує, що йому робити.

Він мовчав.

— Ти зможеш щось для цього зробити. Ти можеш дати добро відвантаженням?

— А як же тоді з твоїм батьком? Якщо він дізнається про це, то дасть мені під зад.

— А він не повинен про це дізнатися. Просто не показуй йому документів. У нього стільки різних справ, що йому ніколи буде про це і подумати.

— Я не можу цього зробити.

— А чому? Ти зробиш йому добру послугу. Наші родини дружать уже багато років, і батько може попасти в незручне становище.

— У мене не та посада. Я не маю таких повноважень.

— Тоді зроби це заради мене. А якщо батько дізнається, ти можеш сказати йому, що зробити це попросила тебе я. Я тільки намагаюсь запобігти сварці між родинами.

— Вибачай,— сказав він твердо.

Раптом вона розлютилася. Вона підвелася з ліжка і стала над ним.

— Ти поводишся зі мною так, ніби я дурненьке дівча! — вибухнула вона. — Як трахати, так зі мною все гаразд, а коли справа стосується чогось іншого, то про це забуваємо!

— Гей, не поспішай,— сказав він примирливим тоном. — Я нічого подібного і в гадці не маю. Я ставлюся до твоєї думки з великою пошаною. Я не маю сумніву, що ти маєш рацію, хоч ти просиш мене зробити таке, на що я не маю повноважень. Та я спробую щось уладнати. Завтра я розкажу твоєму батькові те, що розповіла ти, і я впевнений, він дозволить поставки.

— Мені не треба твого заступництва! — різко кинула вона. — Я не хочу, щоб ти говорив йому що-небудь, ти це розумієш? Нічого, взагалі!

— Тоді я не скажу, якщо ти цього не хочеш.

— Це те, чого я не хочу. Якщо в мене буде, що йому сказати, я скажу йому сама!

— Гаразд, гаразд,— сказав він.

Вона підхопила зі стільця халат і попрямувала до дверей, потім повернулася до нього лицем.

— Ви всі боїтеся мого батька, а я — ні. І настане день, коли ви всі дізнаєтесь про це!

Він ще довго сидів у ліжку, курячи сигарету за сигаретою. Певно, це щось більше, аніж збіг. Навіть якщо сім'ї Ріада та Мафрада справді приятелювали, її тривога за даних обставин викликала підозру.

Він розмірковував, чи доводити це до відома Бейдра, чи ні, та зрештою вирішив, що не слід. Це тільки виявить їхній зв'язок, і йому доведеться піти з роботи. Хоч Бейдр і терпимо ставиться до всяких прогріхів, але в цьому випадку він — батько.

Може, до ранку вона і вгомониться. А тим часом він вирішив зробити одну річ.

Незважаючи на пізню годину він узяв слухавку приватного телефону, що стояв на тумбочці, і натиснув на кнопку протипідслуховуючого пристрою, щоб при паралельному включенні в будинку ніхто не міг його підслухати. Він набрав номер приватного детектива, послугами якого компанія користувалася вже не раз.

Поговоривши з ним, він поклав слухавку і відчув полегшення. Відтепер, хоч коли б Лейла вийшла з будинку, вона буде під наглядом. До кінця тижня він матиме повне уявлення про те, з ким вона бачиться, а також про кожного її приятеля в Женеві. Можливо, коли всі відомості складуться докупи, він зможе збагнути, чим вона керується.

До контори Керрідж прийшов ще до восьмої ранку. Він знав, що о цій порі там ще не буде нікого і він застане Бейдра за сніданком. Час уже телефонувати до Бейдра. Він, мабуть, уже підключив шифратора. Керрідж набрав номер.

— Дік? — озвався Бейдр.

— Так.

— Натисни на вимикач.

Він почув, як на лінії задзижчало, і натиснув на кнопку шифратора. Дзижчання відразу ж припинилося.

— Тепер гаразд?

— Відмінно,— сказав Бейдр. — Що там таке?

— «Арабляльки»,— він говорив стисло. — Вони — вивіска. Боюсь, що ми возили для них наркотики. — Він стисло розповів, про що зміг довідатися.

Якусь мить Бейдр мовчав.

— Як ми в це встряли? — спитав він. — Чи про все було домовлено в Бейруті?

— Ні, в Парижі. Мене проінформували, що умову підписав сам Юсеф.

— Я цього й боявся. Я чув, що він зустрічався з Алі Ясфіром. Та я не думав, що Юсеф зважиться піти на таке самотужки. Мабуть, його спонукали до цього великі гроші.

Керрідж здивувався.

— Ви знали про контакти між ними?

— Так, але я думав, що Юсеф прагне тільки підгримувати зв'язки з цими людьми. Очевидно, що я помилявся. На його ліві справи я дивився крізь пальці. То були більш-менш звичні справи. Але це вже щось інше.

— Що ми з цим будемо робити?

— Небагато ми можемо зробити. Розкрити цю махінацію публічно ми не можемо, бо це може стати для нас скринькою Пандори. Одне слово — і ми втратимо комісійні привілеї митниці США, а також пільги перевозок.

Нам доведеться залагоджувати цю справу самим, без публічності. Треба визначити, як глибоко ми вскочили в цю халепу.

— Ви прибудете сюди, щоб зустріти його? — спитав Дік.

— Ні. У Женеві забагато допитливих спостерігачів. Краще запросити його до мене в Гштад.

— Гаразд. Бажаєте, щоб я приїхав теж?

— Гадаю, що вам краще лишатися на місці. Що менше людей біля нього, то краще.

Дік згадав і ще про одну річ.

— До мене дійшли чутки, що Мафрад і Ріад — дуже близькі приятелі. Гадаєте, що ваш колишній тесть може бути якось з ними пов'язаний?

— Неможливо! — реакція Бейдра була категорична. — Ріад — старомодний консерватор. Він і близько не підійшов би до такого діжа, як Мафрад, навіть тоді, коли б той був обсипаний золотом.

— Я просто подумав, що вам це треба знати,— сказав Дік. І він згадав Лейлу. Слова мало не зірвалися з язика, але він передумав. Треба почекати до суботи, коли він буде знати більше. Поклавши слухавку, він деякий час сидів, розмірковуючи. Якщо між цими родинами немає ніякого зв'язку, чому вона так наполегливо твердила, що він є? Щось тут не те, але розібратися в цьому поки що важко.

Двері відчинилися і зайшла його секретарка. Вона здивовано заклякла.

— Містере Керрідж,— сказала вона з швейцарським акцентом. — Ви сьогодні прийшли рано.

— Так, треба було зателефонувати, вирішити деякі важливі справи.

— Може, вам кави?

— Вип'ю з задоволенням. І принесіть ваш журнал. Я хочу послати телекс Зіядові до Парижа.

Коли вона повернулася з журналом, він передумав і вирішив замовити переговори.

Телефоном він зможе повідомити про виклик Бейдра недбалішим тоном, аніж то можна зробити в холодному телексі. Він смакував каву, коли Юсеф відповів по телефону.

— Шеф попросив мене зателефонувати вам і попросити, щоб ви приїхали до Гштада, коли у вас буде час, щоб переговорити,— сказав він.

У голос Юсефа прокралася нотка тривоги:

— Чи щось там особливе?

Дік засміявся.

— Я не думаю. Між нами, я гадаю, що йому трошки надокучило грати роль сім'янина. Можливо, він шукає привід для відлучки.

Юсеф, очевидно, відчув полегшення.

— У мене якраз є привід. Вінсент згодився розірвати з нами контракт без оплати зверх того, що ми уже йому виплатили. Я можу сказати, що шефові треба приїхати сюди, щоб підписати папери.

— Йому це сподобається,— сказав Керрідж.

Відчуваючи, що конфіденційність установлена, Юсеф заговорив майже панібратським тоном:

— У чому полягає зацікавленість шефа в «Арабляльках»?

Дік відповідав у такому ж тоні:

— Не можу нічого сказати. Він не говорив мені. Та ви знаєте його до такої ж міри, як і я. Він цікавиться будь-якою новою справою, якщо вона пахне грошима. Можливо, він хоче ввійти в долю.

— Виходячи з того, що чув я,— то тільки маленька операція. Я не думаю, що по розмаху вона пасує йому.

— Якщо під час вашого перебування ця тема виникне,— сказав Дік так само недбало,— ви зможете йому про це сказати.

— А це думка. — Дікові здалося, що він чув, як у голові Юсефа обертаються коліщата. — Мені треба з'ясувати там іще дещо. Перекажіть шефові, що я буду десь під вечір.

— Перекажу,— сказав Дік і поклав слухавку.

До кабінету, знову з повним кавником, зайшла секретарка.

— Там чекає міс Аль Фей,— сказала вона, ставлячи тацю на його письмовий стіл.— Вона питає, чи у вас вибереться цього ранку для неї хвилька?

— Запросіть її,— сказав Дік. Мабуть, Лейла щось задумала, подумав він, наливаючи каву. Зазвичай вранці до кабінету вона ніколи не заходила.

Він не пам'ятав такого, щоб вона так скидалася на дівча-підлітка, як цього ранку. Вона нерішуче стала перед його письмовим столом.

— Сподіваюся, що не заважаю,— сказала вона тихим голосом. — Твого часу я багато не заберу.

— Все гаразд. Хочеш кави?

— Ні, дякую. Я прийшла тільки для того, щоб попросити вибачення за вчорашній вечір.

— Забудь про те, що було. Я вже забув.

— Ні, я серйозно,— наполягала вона. — Я поводилася, мов вередливе дитя. Я була неправа — просити тебе про такі речі. Я не хочу, щоб це, в якій-небудь мірі, вплинуло на наші стосунки.

— А це й не вплинуло.

— Чесно?

— Чесно,— відповів він.

Він помітив прояв полегшення і дивний блиск тріумфу в її очах.

— Чи зможу я прийти увечері до твоєї кімнати? — спитала вона тим самим тихим голосом.

— Я буду дуже нещасний, якщо ти цього не зробиш.

— Я обіцяла подругам повечеряти з ними сьогодні вечором. Я постараюсь вирватися якнайшвидше і прийти додому.

— Я чекатиму.

Вона обійшла стіл, узяла його руку і приклала до своїх грудей.

— Не знаю, чи зможу дочекатися до вечора,— сказала вона.

Задзеленчав телефон. Він одірвав руку від її грудей і потягся до слухавки.

— Боюсь, юна леді,— сказав він удавано суворим тоном,— що нам обом доведеться це зробити.— Він підняв слухавку.— Зачекайте хвилинку,— сказав він. Потім він затулив рукою мікрофон і підвів на неї очі — От бачиш, мені треба працювати.

Вона швидко поцілувала його в уста і рушила до дверей. Напівдорозі вона зупинилася, ніби щось раптом спало їй на думку.

— До речі, ти нічого не збираєшся говорити моєму батькові, чи не так?

— Ні,— сказав він, все ще затуляючи мікрофон рукою.

Вона кивнула, усміхаючись.

— Добре,— вона послала йому рукою поцілунок. — До вечора.

Він утримував посмішку на обличчі, аж доки за нею зачинилися двері, та коли він зняв руку з мікрофона, у нього з'явився заклопотаний вираз.

Мізком своїх кісток він відчував, що щось тут не так. Дуже не так.

Розділ сьомий

Бейдр підняв слухавку. Голос Юсефа звучав весело.

— Я ось тут, у готелі, в місті, і я привіз із собою з Парижа щось дуже особливе,— сказав він. — Чи не хочете ви приїхати й повечеряти?

— Думаю, що не зможу.

— Шефе, ви ж знаєте мене. Коли я говорю, що щось особливе, то так воно і є. Ви навіть не уявляєте, яка в неї фігура, і вона навіжена, зовсім навіжена. І хоч що б ви придумали, вона все охоче зробить.

— Прибережи її на пізніше. Якось іншим разом. У нас сьогодні на вечерю запрошені люди.

— Тоді, можливо, завтра вранці.

— Це теж виключено. Завтра вранці я маю вдома декілька зустрічей.

— То коли ви бажаєте зустрітися зі мною? — спитав Юсеф. — Завтра за обідом?

— Весь день забитий. Приходь сьогодні пізно ввечері.

— Сьогодні пізно ввечері? — в голосі Юсефа відчулося занепокоєння.

— Так. Мої вечірні гості розійдуться десь опівночі. Припустимо, ти з'явишся тут десь о пів на першу.

— Ви впевнені, що не хочете приїхати сюди? — перепитав Юсеф. — Дівчина буде дуже розчарована. Я розповідав їй, який ви великий чолов'яга.

— Купи їй якийсь дріб'язок у ювелірній крамниці готелю і віддай їй з моїми вибаченнями, а ще скажи їй, що я шкодую так само, як і вона.

— Гаразд, шефе. Тоді, до зустрічі вночі. О дванадцятій тридцять, так?

— Так,— сказав Бейдр і поклав слухавку. Він усе ще сидів у напівтемряві бібліотеки, коли до кімнати зайшла Джордана.

— Хлопці лягають спати,— сказала вона.— Вони питають, чи ти не піднімешся, щоб побажати їм на добраніч.

— Авжеж,— сказав він, зводячись на ноги. Він рушив повз неї, коли вона зупинила його, взявши за руку.

— Щось негаразд? — спитала вона, дивлячись йому в обличчя.

— З чого ти взяла?

— У тебе стурбований вигляд. Хто це тобі телефонував?

— Юсеф. Він приїде зустрітися зі мною після того, як розійдуться гості.

— Ого.

— Він приїжджає один. Нам треба обговорити дуже важливі справи.

Вона мовчала.

— Він тобі не подобається, чи не так?

— Він ніколи мені не подобався,— відповіла вона. — Ти це знаєш. Він схожий на тих людців, що вештаються навкруг тебе зграєю. Вони гуртуються, ніби хижі круки, в надії поласуватися недоїдками. А тим часом плазують перед тобою, ніби перед яким богом. Є ще один такий, якого я бачила двічі: раз на яхті, а раз у Каліфорнії, після того як ти поїхав. Алі Ясфір. Це одне кодло.

— А я й не знав, що він був у Каліфорнії,— сказав Бейдр.

— Він там був. Я бачила, як він заходив до «Поло Лаундж». Якраз тоді, коли ти виходив. Він ішов на зустріч з Юсефом. Я б не наважилася стати спиною до жодного з них.

Він уважно дивився на неї. Дивно, що вона змогла пов'язати цих двох докупи. Вона спостережливіша, аніж він гадав.

— Сходи в спальню,— сказала вона. — Хлопці чекають, і в тебе залишається обмаль часу, щоб одягтися, перш ніж прибудуть наші гості.

— Гаразд.

— Бейдре!

Він знову обернувся.

— Дякую тобі.

— За віщо?

— Я ніколи не бачила хлопців такими щасливими. Ти знаєш, що за ці два тижні ти провів з ними більше часу, ніж за минулі три роки? Їм подобається, коли батько поруч. Мені теж.

— Мені також сподобалося.

— Сподіваюся, що у нас буде більше таких можливостей. — Вона поклала свою долоню на його руку. — Дуже вже давно так не було, як зараз.

Він не поворухнувся.

— Ти гадаєш, що такі тижні у нас ще будуть? — спитала вона.

— Побачимо. Завжди так багато роботи.

Її долоня сповзла з його руки. Вона намагалася надати своєму обличчю байдужого виразу.

— Краще поспіши,— сказала, відвертаючись від нього. — Я маю перевірити останні приготування до вечері.

Він дивився, як вона йде до дверей великої зали. І тільки після того, як вона зникла, він пройшов до холу і східцями піднявся до кімнати хлопців.

Вони сиділи у своїх ліжках і чекали на нього. Він заговорив по-арабському:

— Вам було весело сьогодні?

— Так, тату,— відповіли вони майже хором, тією ж самою мовою.

— Мама сказала, що ви хотіли побачити мене.

Діти переглянулися.

— Ти проси його,— сказав Мухаммед.

— Ні,— відповів Самір. — Проси його ти. Ти старший.

Бейдр засміявся.

— Хай будь-хто із вас попросить, а то мені треба йти одягатися.

Мухаммед глянув на батька. Його очі були широко відкриті й серйозні.

— Нам подобається тут, тату.

— Я радий,— сказав Бейдр.

Поглядом Мухаммед просив у молодшого брата підтримки.

— Мені теж подобається,— сказав Самір тоненьким голоском. Він поглянув на свого брата. — А тепер ти можеш просити його.

Мухаммед глибоко вдихнув.

— Тату, нам би хотілося жити тут з тобою.

— А як же Бейрут?

— Він нам не подобається, тату,— швидко сказав Мухаммед. — Там нічого робити. Там немає снігу чи чогось іншого.

— А як же зі школою?

— Ми говоримо зараз по-арабському набагато краще, тату,— швидко сказав Самір. — Чи не міг би ти, ми подумали,— у нього пропав голос. Він благально подивився на Мухаммеда.

— Ми маємо на увазі,— підхопив Мухаммед,— чи не міг би ти перенести для нас школу сюди? Таким чином у нас був би сніг і змога ходити до школи.

— Це не так легко,— засміявся Бейдр.

— Чому? — спитав Самір.

— Не можна просто так узяти цілу школу і перенести її. А що буде робити решта учнів? У них не буде куди ходити до школи.

— А ми і їх заберемо,— сказав Мухаммед. — Ручуся, їм теж тут більше сподобається.

— Мама говорить, що ти можеш зробити все що завгодно, якщо захочеш,— сказав Самір.

Бейдр посміхнувся.

— Ну, вона помиляється. Є речі, яких навіть я не можу зробити. І якраз так виходить, що оце одна з них.

Їхні обличчя розчаровано витяглися.

— Але я скажу, що для вас можу зробити,— додав він.

— А що? — спитав Мухаммед.

— Десь через два місяці у вас знову будуть шкільні канікули,— продовжував він. — Я тоді знову привезу вас сюди.

— Але ж снігу, мабуть, зовсім не буде,— сказав Самір.

— Тут він іще буде. Це я вам обіцяю. — Він став на коліно і по черзі поцілував кожного. — А тепер давайте спати. Я поговорю з інструктором по лижах. Можливо, завтра він дасть нам спуститися з північного схилу.

— Там, де катаються великі хлопці? — збуджено запитав Мухаммед.

— Так, але пообіцяйте бути дуже обережними.

— Ми будемо, тату,— майже одночасно сказали обидва.

— Тоді, добраніч.

— Добраніч, тату,— відповіли вони.

Він рушив до дверей.

— Тату,— гукнув йому вслід Мухаммед.

— Слухаю?

— Ми забули подякувати тобі. Дякуємо, тату.

Мить він стояв як укопаний.

— Хай збереже вас Аллах, сини мої. Доброго вам сну.

Коли він вийшов з їхньої спальні, в залі на нього чекала Джордана.

— Вони заснули?

Він всміхнувся.

— Я тільки що понакривав їх. Ти знала, що вони збиралися просити у мене?

— Ні. Вони не захотіли мені сказати. Сказали тільки те, що щось дуже важливе.

Він рушив по коридору до їхніх покоїв. Вона йшла поруч нього.

— Вони сказали, що хочуть жити тут. Вони не хочуть повертатися до Бейрута.

Вона мовчала.

— Вони навіть хотіли, щоб я перевіз сюди школу з усіма учнями. — Він засміявся. — Ніколи не знаєш, з якими дикими ідеями можуть звернутися до тебе діти.

— Ідеї ці не такі вже й дикі,— сказала вона. — Це виявиться тоді, коли зрозумієш, чого, власне, вони просять.

— І чого ж вони просять?

Вона подивилася йому в січі.

— Вони люблять тебе,— сказала вона. — Ти їхній батько і ніщо тебе їм не замінить. Вони хочуть жити з тобою.

— А ти ніколи не пояснювала їм, скільки роботи на моїх плечах? Певно, їх можна змусити зрозуміти.

— Це не так легко, як ти думаєш,— відповіла вона. — Як ти можеш витлумачити дитині, що сонце в небі, яке дає всьому життя,— це щось таке, чого не можна бачити кожного дня?

Розділ восьмий

Не дивлячись на холод обличчя Юсефа покрилося дрібними крапельками поту, доки він з важкою валізою піднявся східцями вілли. Двері відчинив Джабір.

— Ахлан,— сказав він.

— Ахлан фікі,— відповів Юсеф, переступаючи поріг і ставлячи валізу. Він випростався. — Чи не потримаєш ти оце у себе, доки я вийду? — спитав він.

— Із задоволенням, пане,— відповів Джабір.— Хазяїн чекає на вас у книгозбірні. Коли ваша воля, ідіть за мною.

Юсеф скинув пальто і віддав його Джабірові, потім рушив за ним через великий хол до дебелих двостулчастих дерев'яних дверей. Джабір тихо постукав.

— Заходьте,— гукнув Бейдр.

Джабір відчинив двері і тримав їх, доки Юсеф зайшов, а потім тихо зачинив. Юсеф розглянувся по книгозбірні. То була велика старомодна кімната з книжковими полицями від долівки і до самої стелі. Бейдр сидів за письмовим столом, спиною до високих засклених стулчастих дверей, що вели до саду. Єдиним світлом у кімнаті була лампа на столі Бейдра з чудовим абажуром, який затіняв його обличчя. Коли Юсеф підійшов до нього, він не підвівся.

— Вілла — прекрасна,— почав Юсеф. — Та, врешті, я нічого іншого і не чекав.

— Вона затишна.

— Треба було мене попередити, що добиратися сюди важкенько,— усміхнувся Юсеф. — Місцями дорога покрита ожеледдю. Особливо на поворотах під скелею.

— Я не подумав про це,— ввічливо мовив Бейдр. — Я забув, що бувають ночі, коли на дорозі ожеледиця. Мені треба було б послати за вами одного з моїх водіїв.

— Дрібниця. Я упорався. — Він сів у фотель навпроти столу. — Дуже шкода, що ви не змогли сьогодні увечері приїхати до готелю. Дівчина була дуже розчарована.

— Цяцька не помогла вгамувати її біль?

— Я купив їй золотого «П'яже». Допомогло.

Бейдр зиркнув на нього. Уяву він мав слабеньку. Та, врешті, що ще можна купити для дівчини в Швейцарії, окрім годинника? Він помітив блиск поту на обличчі Юсефа.

— Може, вип'єте кави? Чи чогось холодного, наприклад шампанського?

— А є ще що-небудь? — засміявся Юсеф, злегка з надмірною готовністю.

Бейдр смикнув позаду себе шворку дзвоника. Джабір відчинив двері.

— Пляшку шампанського містерові Зіяду.

— Чи Дік говорив вам про те, як я владнав справу з Майклом Вінсентом? — спитав Юсеф, коли Джабір вийшов по вино.

— Так. Як ви зуміли змусити його так легко від нас відчепитися?

— Це було не так легко. Та, зрештою, я примусив його зрозуміти, що, притягши нас до суду, він нічого не виграє. Що ми зв'яжемо його на роки і в результаті він позбудеться всього того, що він міг би отримати як законну винагороду. Потім я пообіцяв, що ми заангажуємо його на іншу картину, якщо в майбутньому ми вирішимо її створити. Тоді ми неодмінно звернемося саме до нього.

— Ви дуже добре впоралися з цією справою,— сказав Бейдр.

До кімнати повернувся Джабір з пляшкою «Дом Периньйону» в цеберку з льодом і двома келихами на срібній таці.

— Я радий, що ви задоволені,— сказав Юсеф, спостерігаючи, як Джабір вправно відкоркував пляшку і наповнив обидва келихи. Слуга вийшов, і Юсеф узяв келих. Він поглянув на Бейдра. — А ви не будете пити?

Бейдр похитав головою.

— Мені треба рано вставати. Я пообіцяв хлопцям, що вранці піду з ними кататися на лижах.

— То, будьмо,— сказав Юсеф. Він спорожнив келиха одним спраглим ковтком і наповнив знову. — Я навіть не усвідомлював, що мені так хочеться пити.

Другий келих вина Юсеф пив повільніше. Він відкинувся на спинку фотеля, починаючи розслаблятися. Наступні слова Бейдра поклали цьому кінець.

— Розкажіть мені про «Арабляльки»,— сказав він.

Юсеф відчув, як його чоло знову зросилося потом.

— А що там говорити? Вони — добрі клієнти. Опріч цього, я про них знаю дуже мало.

Бейдр вдивлявся в нього пильним поглядом.

— Це на вас не схоже. Як правило, ви знаєте все про людей, з якими ми маємо діло. Це завжди було одним з наших основних правил.

— Вони не належать до числа наших вагомих клієнтів. Я не бачив причини придивлятися до них. Перевозки були малі, і вони платили добре.

— Чимала доплата,— сказав Бейдр. — Чи цього було недостатньо, щоб зацікавитися ними?

— Ні, я був заклопотаний важливішими справами.

— Ви не подумали, чому вони сконтактувалися з вами в Парижі, а не, як звикле, у нашій конторі в Бейруті? Певно, що для угода такого масштабу це було б нормально.

— Я думав, що то був простий збіг,— швидко відповів Юсеф. — Я зустрів того американця в барі, що на вулиці Георга V, де він розповів мені про труднощі, які спіткали його, коли він хотів налагодити імпорт ляльок до Сполучених Штатів, і я сказав йому, щоб він звернувся до нашої контори в Бейруті. Що, можливо, ми зможемо йому допомогти.

— Згідно з інформацією контори в Бейруті вони керувалися контрактом перевозок, який прислали ви. Вони не зв'язувалися з жодним працівником нашої компанії.

Юсеф відчув, як спітніло під пахвами.

— Може, й так. Я міг лишити вказівки на подальші дії своїй секретарці. Як я вже вам сказав, я не вважав, що це така важлива справа, щоб їй треба було приділяти особливу увагу.

— Ви брешете,— тихо проказав Бейдр.

Юсеф був ошелешений.

— Як? Як? — перепитав він, затинаючись, ніби недочув.

— Я сказав: «Ви брешете»,— повторив Бейдр. — Зараз про цю компанію ми знаємо все. Ви поставили нас у становище перевізників наркотиків до Сполучених Штатів. Через це над нами нависла загроза втратити весь наш доробок за всі довгі роки. Зараз я хочу, щоб ви розповіли всю правду.

Бейдр спостерігав, як Юсеф дістає сигарету і запалює її тремтячими пальцями.

— Розкажіть мені,— сказав він тихо,— скільки дав вам Алі Ясфір, щоб ви влаштували ці перевозки?

Прямо на очах Юсеф розпадався на шматки. Зараз його голос тремтів так само, як і його пальці.

— Він примусив мене це зробити, хазяїне,— скрикнув він. — Він втягнув мене в це діло силою. Я зробив це тільки для того, щоб вас захистити!

— Захистити мене? — запитав Бейдр холодним голосом.

— У нього були знімки і він погрожував опублікувати їх.

— Хто міг би повірити в такі знімки? Та ще й з такого джерела? Чому ви не прийшли до мене відразу?

— Я не хотів завдавати вам болю, хазяїне. То були знімки вашої дружини,— очі Юсефа наповнилися справжніми слізьми.

— Вони у вас тут?

— Так, хазяїне,— сказав Юсеф притишено. — Вони у валізі, яку я залишив у холі. Я сподівався, що до цього не дійде.

— Принеси,— спокійно сказав Бейдр.

Юсеф вискочив з кімнати мало не бігом і через хвилину повернувся, несучи валізу. Бейдр мовчки дивився, як він відкриває валізу і витягає звідти портативний відеокасетний програвач і портативний американський телевізор. Він вправно під'єднав два апарати і озирнув кімнату, шукаючи розетку. Одна з них була збоку письмового столу. Він устромив туди штепсель, потім поставив касету.

Глянувши на Бейдра, він завагався.

— Мені все ще здається, що вам не слід на це дивитися, хазяїне.

Голос Бейдра прозвучав майже з люттю:

— Вмикай!

Юсеф натиснув кнопку, і екран заповнився яскравим порожнім світлом. Чувся шурхіт стрічки, яка розмотувалася. За мить з'явилися перші розпливчасті кольорові образи. Юсеф підреґулював, і раптово зображення ввійшло в чіткий фокус.

У ліжку, на спинах, лежали Джордана та якийсь чоловік, очевидно зняті камерою, що містилася над ними згори. Обоє були голі і по черзі передавали один одному сигарету в той час, коли вони явно стежили за чимось, що діялося поза кутом камери. Зображення на екрані на мить зникло, потім з'явилося, і почулися голоси, що долинали з гучномовця. Джордана сідала на чоловіка верхи.

— Просто чудово,— сказав чоловік, оглядаючи її.

Бейдр не проронив ні слова, аж доки касета закінчилася і екран погас. Потім він потягся через стіл і вимкнув апарат. Вираз його обличчя був кам'яний.

— Цього чоловіка я бачив раніше. Хто він такий?

— Американський актор,— відповів Юсеф.— Рік Салліван. Його справжнє ім'я — Ізраель Соломон.

— Єврей?

Юсеф кивнув.

— Це було ще однією причиною, чому я не хотів, щоб зйомки були опубліковані.

Обличчя Бейдра все ще було безвиразне.

— Коли це сталося?

— На вечірці в домі актора, в Каліфорнії, після того як ви вилетіли до Токіо.

— Ясфір був на цій вечірці?

— Ні.

— Ви були?

— Так. Я супроводжував на вечірку Майкла Вінсента і вашу дружину. Та я пішов рано — боліла голова.

— Як ця стрічка попала до Ясфіра?

— Я не знаю. Він мені не говорив.

— Чи є інші примірники?

Юсеф глибоко зітхнув. Якщо Бейдр повірить тому, що він скаже зараз, він врятований.

— Він сказав, що є інші, які він передасть для публікації, коли перевозкам що-небудь завадить.

— Чому він залишив цю вам?

— Я не знаю,— завагався Юсеф.

— Чи запропонував він вам показати мені стрічку, коли у вас виникнуть неприємності?

— Ні, хазяїне, повірте мені,— сказав щиро Юсеф. — Тільки думка про те, що ви повірили, буцімто я зрадив вас, змусила мене показати вам оце,— він упав перед Бейдром на коліна, схопив його руку і став цілувати її. — Клянусь життям мого батька, я краще помру, аніж зраджу вас,— він почав ридати.

Якийсь час Бейдр дивився на нього мовчки. Коли він заговорив, його голос був суворим:

— Заспокойтеся, чоловіче. Не ридайте тут, як баба.

Юсеф звівся на ноги, по його щоках текли сльози.

— Я мушу почути з ваших вуст слова прощення, мій хазяїне,— вигукнув він.

— Я вас прощаю,— сказав тяжко Бейдр. Він устав, показуючи на двері. — Там ванна. Вмийтеся. Не годиться вам появлятися в такому стані перед слугами.

— Дякую, хазяїне! — палко сказав Юсеф, знову хапаючи руку Бейдра і цілуючи її.— Тепер, коли з моєї душі знято тягар, у моє життя знов повертається світло.

Бейдр спостерігав, як він зайшов до ванної і зачинив за собою двері. Він не повірив жодному слову цього чоловіка. Він сам себе викрив. Ніхто, окрім Юсефа, не міг заволодіти цією стрічкою. Ясфір не міг здобути її ніяким чином, якщо він не був на тій вечірці. Він мовчки перейшов кімнату і відчинив двері.

В кінці коридору, на ослоні сидів Джабір. Побачивши Бейдра, звівся на ноги. Бейдр підійшов до нього.

— Слухаю, хазяїне?

Голос Бейдра був спокійний:

— Той кавалок верблюжого кізяка приніс безчестя нашому імені.

Очі Джабіра холодно засвітилися, на вилицях натяглася шкіра. Він мовчав.

— За милю по дорозі, за горою, де скеля обривається майже на двісті метрів, є крутий поворот. Дуже прикро, що його автомобіль мусить зіслизнути з обледенілої дороги.

Джабір кивнув. З його горлянки почулося глухе гарчання:

— Це буде трагічний випадок, хазяїне.

Бейдр повернувся до книгозбірні. За хвилину він почув гуркіт автомобільного двигуна, що долинув крізь зачинене вікно. Він обернувся, розтулив шторки якраз тоді, коли «ленд ровер» Джабіра зникав за поворотом дороги. Він повернувся до письмового столу і стомлено сів.

Через мить з ванної повернувся Юсеф. Він майже зовсім оговтався. Навіть тон його голосу свідчив, що до нього повернулася впевненість.

— А що ми зробимо з цим, шефе?

— Мені потрібен час, щоб подумати, до того ж я прийму рішення. Цієї ночі нам уже немає чого робити.

— Мабуть, що так,— сказав, вагаючись, Юсеф.

— То спробуємо трохи відпочити. Ви, краще, повертайтеся до свого готелю.

Юсеф поглянув на відеокасетний програвач.

— Може, ви хочете, щоб я зберігав це у себе?

— Ні, залиште, його мені,— Бейдр звівся на ноги. — Я проведу вас. Всі слуга вже сплять.

І аж тоді, коли потужний «ленд ровер» з вимкнутими фарами налетів на нього невблаганно, безжалісно штовхаючи його крихітний, узятий напрокат «опель», до прірви, і коли охоплений жахом Юсеф озирнувся й уздрів зловісно згорбленого за кермом Джабіра, аж тоді він згадав одну річ, яку йому ніколи не слід було забувати. Думка сяйнула йому якраз тієї самої миті, коли його автомобіль розірвав благенькі канати, що служили огорожею на краю скелі, і злетів в повітря. Він не почув вереску страху, що вирвався з його горла, коли він падав у обійми смерті, але думка пропекла його мозок.

Джабір ніколи не йшов спати, доки ляже Бейдр.

Розділ дев'ятий

Бейдр сидів один в алькові для сніданків, з якого відкривався вид на сад. Він проглядав паризьку «Геральд трибюн» і попивав каву, коли до кімнати зайшов чванливий англійський дворецький. Чоловік прокашлявся, Бейдр підвів на нього очі.

У чіткому голосі дворецького чулися нотки несхвалення:

— Там декілька добродіїв із поліції, хочуть зустрітися з вашою світлістю.

Бейдр глянув на нього. Незалежно від того, скільки разів він розтлумачував дворецькому, що він не посідав звання, яке б уповноважувало звертатися до нього ж «світлість», чоловік відмовлявся звертатися до нього на якийсь інший манір. Його попереднім роботодавцем був претендент на трон Іспанії, і «світлість» це було найнижче, на що він міг опуститися з «величності».

— Проведіть їх до книгозбірні,— сказав Бейдр.— За хвилину я до них прийду.

— Слухаюсь, ваша світлість. — Дворецький вийшов з кімнати; його пряма спина та квадратні рамена якимось чином натякали, що він цей візит не схвалює.

Бейдр повільно згорнув газету і акуратно поклав її на стіл. Допив каву, підвівся і пішов до книгозбірні.

Там були два поліцаї: один в уніформі, а другий у цивільному. Той, що в цивільному, вклонився і заговорив по-англійському:

— Містер Аль Фей?

Бейдр кивнув.

Поліцай уклонився знову.

— Дозвольте відрекомендуватися. Я — інспектор Фрьоліх, а це мій помічник, сержант Вернер.

— Чим можу бути корисним добродіям?

— По-перше, я маю вибачитися перед вами за те, що відірвали вас від сніданку, та боюсь, що я приніс вам досить неприємну звістку. Ви знайомі з містером Юсефом Зіядом?

— Так. Він — виконавчий директор мого паризького бюро. Минулої ночі ми з ним отут зустрічалися. А чому ви питаєте про нього? У нього якісь неприємності?

— Ні, містере Аль Фей, у нього жодних неприємностей. Він мертвий,— сказав інспектор.

— Мертвий? — прикинувся ошелешеним Бейдр. — Що сталося?

— Очевидно, він не впорався з управлінням автомобіля і звалився з дороги. Автомобіль пролетів майже двісті метрів.

Бейдр якусь мить здивовано дивився на нього, потім обійшов письмовий стіл і сів. Його обличчя було суворе.

— Даруйте, джентльмени,— мовив він. — Я просто приголомшений. Містер Зіяд був моїм давнім і цінним помічником.

— Ми розуміємо, сер,— сказав чемно той, що у цивільному. — У нас є декілька стандартних запитань, та ми спробуємо бути, по можливості, стислими. — Він витяг з кишені невеликого записника і відкрив його. — Ви згадували, що минулої ночі зустрічалися з містером Зіядом. О котрій годині він приїхав сюди?

— Десь о пів на першу.

— Чи була якась особлива причина його приїзду в таку пізню годину?

— Треба було обговорити важливі справи по роботі. І на жаль у нас із дружиною були за вечерею гості, що й перешкодило нашій зустрічі раніше.

— А приблизно о котрій годині він від'їхав?

— По-моєму, десь о другій годині.

— Чи містер Зіяд щось пив, коли був тут?

— Нічого особливого.

— Ви можете сказати точніше?

— Ми відкоркували пляшку шампанського «Дом Периньйону». Він випив її сам майже всю. Та це на нього не повинно було подіяти. Містер Зіяд пив його постійно. Це було його улюблене вино.

— У нього був добрий смак,— сказав інспектор. Він поглянув на сержанта в уніформі. Між ними пробіг підсвідомий сигнал порозуміння. Інспектор закрив записника і знову повернувся до Бейдра. — Я гадаю, що на цьому наші запитання вичерпалися, містере Аль Фей,— сказав він, і в його голосі прозвучало вдоволення. — Дякую за співпрацю.

Бейдр підвівся.

— Я мушу дати розпорядження про похорон. Його тіло треба відправити літаком додому. Де він зараз?

— У поліцейському морзі,— то вперше заговорив сержант. — Те, що від нього залишилося.

— Ото так?

Інспектор сумно похитав головою.

— Ми зібрали всі останки, які тільки могли знайти. Ідентифікували завдяки його гаманцеві та паспортові. Сам автомобіль розтрощений на тисячу уламків. Як погано, що люди не усвідомлюють, до чого може призвести на зльодянілій нічній дорозі навіть найменша кількість алкоголю.

Коли поліцаї вийшли, Бейдр якусь хвилину сидів, потім узяв телефон і подзвонив Дікові до Женеви.

— Передзвоніть мені через шифратор,— сказав Бейдр, коли Дік відповів. — За хвилину задзеленчав інший телефон і він підняв слухавку. Дзижчання припинилося, як тільки він підніс її до вуха. — Дік?

— Так.

Голос Бейдра був безвиразний.

— Тільки що від'їхала поліція. Вчора автомобіль Юсефа зірвався в прірву і він загинув.

— О Господи! Що трапилося?

— Дорога покрита ожеледдю, і поліція вважає, що він хильнув лишку. Він був украй пригнічений, коли від'їжджав звідси, та ще й випив майже цілу пляшку шампанського.

Якусь мить Дік мовчав.

— Чи ви взнали від нього що-небудь про «Арабляльки»?

— Він стверджував, що в цю справу його втравив Алі Ясфір.

— У такому разі ми мали рацію. Він признався, що йому за це заплатили?

— Ні. Він божився, що грошей від них не отримав.

— Я цьому не вірю,— сказав Дік.

— Зараз це вже не важить, чи не так? Він помер, і все скінчилося.

— Чи ж так? — відповів Дік. — Ми не знаємо, що зараз зробить Ясфір.

— Дуже мало він зможе зробити. Він знає, що на нас натиснути він не зможе.

— Сподіваюся, що так. Проте з таким сучим сином загадувати важко. Не знаєш, що він може ще викинути.

— Коли він з чимось висунеться, ми знайдемо на нього управу,— спокійно відказав Бейдр. — А зараз у нас ще є незакінчені справи. Можливо, я пошлю вас до паризької контори, доки знайдемо заміну.

— Гаразд.

— А тим часом потурбуйтеся, щоб його сім'ю та паризьку контору повідомили про нещасливий випадок. Також домовтеся з похоронним бюро, щоб його останки забрали з поліційного моргу в Гштаді й відправили їх до його дому.

— Я потурбуюся про це.

— Сповістіть команду, щоб вона підготувала літак на п'ятницю до польоту на Бейрут. Джордана з хлопцями полетять додому.

— Це ж на тиждень раніше, аніж планували, шефе?

Голос Бейдра прозвучав безапеляційно:

— Просто зробіть це. Я гадаю, що їм краще бути там, вдома.

Він майже хряпнув слухавкою і сів, утупившись у відеоплеєр.

Раптом він перетнув кімнату і замкнув двері. Потім витяг з кишені ключ, відімкнув середню шухляду столу і дістав касету. Вставив її до апарата і натиснув кнопку відтворення.

Якусь мить екран був білий, а потім з'явилися зображення і звук. Стрічка моталася, а він сидів, мов закам'янілий. Там було все так, як ніби то було з ним. Краса її тіла, млосні чуттєві рухи, слова, тихі звіроподібні вигуки, які підіймалися до верескливого, нестямного крещендо. Там було все, та на цей раз те діялося не для нього. То було для іншого чоловіка. Єврея.

Екран погас якраз тієї хвилі, коли вузол у його шлунку вибухнув пекучим болем. Він зі злістю гепнув кулаком по клавіші «стоп», мало не розтрощивши її. Потім підніс руки до очей, роздивляючись свої тремтячі пальці.

Раптово він зціпив їх у кулаки і вдарив ними по столу. Він знов і знов гатив ними в унісон з вигуками: «Будь проклята! Будь проклята! Будь проклята!» — аж доки пальці зомліли і розпухли.

Він знову втупився в свою руку, а потім на апарат.

— Джордано! — скрикнув він, ніби вона була в апараті. — Чи це для того я зробився убивцею?

Екран не відповідав йому. Він був порожній. Бейдр ткнувся обличчям у стіл і заплакав так, як тоді, коли він був малим хлопцем.

На його уста зійшла молитва, якої він не промовляв з дитинства:

Він відчув, як йому легшає на душі від заспокійливої дії молитви. Сльози висохли, вщухли ураза і біль. Дуже легко забувається мудрість Аллаха, мудрість, повідана Пророком. І ще легше забуваються закони Аллаха, повідані Пророком, дані людині, щоб вона керувалася ними в своєму житті.

Надто довго він намагався жити за законами невірних, та вони — не для нього. Відтепер він буде жити так, як йому начертано. За єдино праведним законом. За законами Аллаха.

До книгозбірні зайшла Джордана. В її голосі ще відчувався шок.

— Я тільки що почула про Юсефа,— мовила вона.— Я не можу в це повірити.

— Він був гавнюк,— сказав Бейдр холодно. — Та зараз він стоїть перед судним троном і має відповідати за свої гріхи. І навіть Аллах, наймилосердніший, не знайде для нього прощення. Я майже певен, що він уздріє вогонь пекла навіки-віків.

— Та він же був твоїм приятелем. — Вона не могла зрозуміти такої в ньому переміни. — Він служив тобі протягом багатьох років.

— Він служив тільки собі. Він нікому не був приятелем, тільки собі.

Вона спантеличилася.

— Що ж між вами двома сталося? Що він вчинив?

Його обличчя була суцільна непроникна маска, його очі приплющені повіками.

— Він зрадив мене так само, як і ти.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Тепер я взагалі не розумію, про що ти говориш.

Він глянув на неї таким поглядом, ніби її зовсім не бачить.

— Ти не розумієш?

Вона мовчки похитала головою.

— Тоді я покажу тобі.— Він перейшов через кімнату і замкнув двері книгозбірні, повернувся до столу і натиснув кнопку відеопрогравача.— Підійди сюди.

Вона стояла за столом поруч з ним і дивилася на маленький екран. Якусь мить він був білий і сяяв, потім з'явилося зображення. З її уст зірвався приглушений зойк, бо від неймовірності побаченого їй перехопило подих.

— Ні! — вигукнула вона з наступним подихом.

— Так,— тихо сказав він.

— Я не буду дивитися! — сказала вона, пориваючись вийти.

Його рука міцно стиснула її лікоть, так міцно, що біль стрільнув у плече.

— Ти залишишся, жінко, і будеш дивитися.

Вона заплющила очі і відвернула голову. Його пальці, наче крицеві клещата, схопили її підборіддя, знову повертаючи її обличчя до екрана.

— Ти будеш дивитися,— сказав він холодно. — Бачити все оце. Всю свою ганьбу. Як довелося мені.

Стрічка крутилася, а вона стояла мовчки. Здавалося, що це триває вічність. Її занудило. Жах, та й годі! Справжня мука. Весь той час на них була наведена камера, і зробити це можна було лише в єдиний спосіб: оперувати камерою міг тільки сам Салліван.

Потім вона пригадала. Він виходив з кімнати перед тим, як вони почали. Він вмикав апарат. А його наполегливість, щоб вони лежали у верхній частині широчезного ліжка? Мабуть, камера була налаштована таким чином, що націлювалася тільки на ту частину. Він, мабуть, хворий на сексуальну манію, більш хворий, аніж можна уявити.

Раптом усе скінчилося. Екран погас, і Бейдр вимкнув відео. Вона повернулася і подивилася на нього.

Його обличчя було зовсім безвиразне.

— Я просив, щоб ти поводилася обачно. Ти ж цього не зробила. Особливо я просив тебе уникати євреїв. Той чоловік був євреєм.

— Це не так,— спалахнула вона. — Він актор по імені Рік Салліван.

— Я знаю, як його звуть. Його справжнє ім'я — Ізраель Соломон.

— Я цього не знала.

Він не відповів. Очевидно, він їй не вірив.

Раптом вона згадала. На вечірці був Юсеф.

— Цю стрічку приніс тобі Юсеф?

— Так.

— Це було десь три місяці тому. Чому він так довго вичікував, щоб віддати її тобі?

Він не відповів.

— Мабуть, він чимось завинив перед тобою,— доречно зміркувала вона. — І він думав, що за допомогою цього він зможе себе обілити.

— Він сказав, що той, хто приніс цю стрічку, шантажував його. І коли б він не виконав їхні вимоги, вони б скомпрометували тебе.

— Я не вірю цьому! Він був там єдиний, кому вона була потрібна. Я впевнена, що він збрехав.

І знову він не відповів. Все, що вона говорила, тільки підтверджувало те, в чому він був переконаний.

— Чи існують інші примірники?

— Сподіваюся, що ні, хай Господь помилує моїх синів так само, як і твоїх. Мені б не хотілося, щоб вони дізналися, що їхня мати прелюбодіяла з євреєм.

Уперше в його голосі прозвучав біль його душі:

— Ти знаєш, що ти зробила, жінко? Якби це вийшло на яв, то Мухаммед ніколи б не став, спадкоємцем трону. Коли ми перебуваємо в стані війни з Ізраїлем, як будь-який араб може сприйняти своїм повелителем і духовним вождем того, чия мати вчинила перелюб з євреєм? Навіть законність його влади була б піддана сумніву. Своїм учинком ти могла б унеможливити не тільки спадкоємність свого сина, для якої він народився, але й звести нанівець усе те, чого протягом усього нашого життя домагалися мій батько і я.

— Даруй мені, Бейдре,— сказала вона. — Та ми так далеко відійшли одне від одного, що я вважала: між нами вже все скінчено. Я знала про твоїх жінок. Я навіть змирилася з їхнім існуванням. Зараз я усвідомлюю, що я не мала навіть права приймати ту відпускну, яку ти дав мені. Можливо, якби я була арабкою, я б це знала. Але я не арабка. І я ніколи не змогла б прожити життя, прикидаючись, як це роблять вони, бачать і відвертаються, вірячи в слова, які суперечать діям.

— Про це все говорити запізно. Я вже розпорядився, щоб післязавтра ти з дітьми повернулася до Бейрута. Ти залишишся в нашому домі в самоті. Тобі не вільно буде полишати дім, тобі не вільно буде з кимось зустрічатися, тобі не вільно буде ані листуватися, ані розмовляти по телефону, опріч близьких членів нашої родини та челяді до січня, коли буде оголошено, що Мухаммед стає князем і спадкоємцем трону.

— А після того?

— Наступного дня після його введення в сан тобі буде дозволено повернутися додому до Америки, до твоїх батьків. Ти будеш там тихенько сидіти, аж доки отримаєш папери про наше розлучення.

— А як з дітьми?

Його очі були темні, мов синій лід.

— Ти їх ніколи вже не побачиш.

Біль у її серці перехопив подих.

— А що, як я відмовлюсь? — спромоглася вона запитати.

Ще ніколи він не був такий невблаганний.

— У тебе немає вибору. По закону Ісламу покарати за перелюб — закидати камінням до смерті. Ти хочеш, щоб твої діти це бачили?

— Ти цього не зробиш! — вражено скрикнула вона.

Він навіть не кліпнув оком.

— Зроблю.

Враз до неї дійшло.

— Юсеф! Ти вбив його!

Його голос прозвучав презирливо:

— Юсеф убив себе сам,— сказав він, показуючи на відео. — Оцим.

Вона зламалася. Більше не в змозі втримувати сльози, більше не в змозі дивитися на нього, вона впала на коліна, затуляючи обличчя долонями. Її тіло здригалося від ридань.

Він стояв, байдуже дивлячись на неї згори; тільки живчик, який бився на його скроні, свідчив: він робить зусилля, щоб утримати себе в руках.

З часом сльози вилилися, і вона підвела на нього очі. Вони опухли, лице витяглося від болю.

— Що мені робити? — мало не про себе прошепотіла вона хрипким порожнім голосом. — Що то буде за життя без них?

Він мовчав.

Вона повільно звелася на ноги і попрямувала до дверей. Напівдорозі вона обернулася.

— Бейдре,— мовила вона, в її очах і голосі ясно чулося моління.

В його голосі звучала та сама невблаганність:

— Не марнуй свого часу, жінко, просячи мого прощення. Замість того іди і проси у Аллаха його милості.

На мить їхні очі зустрілися, потім потім вона свої потупила. У неї вже не лишилося снаги для боротьби. Повільно вона вийшла з кімнати.

Він замкнув двері і повернувся до письмового столу. Довго стояв, дивлячись на відеовідтворювач, потім нахилився і ще раз натиснув на кнопку відтворення. І, майже одночасно, він натиснув іншу, кнопку з поміткою «стирання».

Стрічка прошурхотіла через апарат із швидкістю в десять разів більшою, аніж відтворення. Сорокахвилинна стрічка пройшла з початку до кінця лише за чотири хвилини. Щось клацнуло, і він натиснув «стоп». Хвилиною пізніше він знов натиснув на кнопку відтворення. На цей раз стрічка рухалася із швидкістю відтворення. Та екран залишався білим і порожнім.

Стрічка була стерта начисто.

Бейдр натиснув кнопку «стоп». Машини все робили дуже просто.

Якби була така кнопка, щоб її можна було натиснути і стерти стрічку життя дочиста і розпочати знову.

Розділ десятий

Зайшовши до літака, Джордана здивувалася, побачивши там Лейлу з двома молодиками. Молодики були одягнені в погано підігнані темні костюми з відстовбурченими кишенями, які звичайно носили за кордоном конторські працівники з близькосхідних країн. Вони чемно підвелися, щоб привітати її.

— Я і не знала, що ви летите з нами,— мовила Джордана.

В голосі Лейли прозвучала дивна нотка виклику. Вона говорила по-арабському:

— Ви заперечуєте?

Джордана вразилася. Лейла завжди розмовляла з нею по-англійському чи по-французькому. Та це, можливо, тому, що її друзі не такі вправні в цих мовах, як вона. Вона облишила цю думку і відповіла по-арабському:

— Зовсім ні. Я рада, що ви будете з нами. Я просто була здивована. Твій батько не згадував про це.

— Можливо, він забув,— сказала Лейла.

«Він не забув»,— подумала Джордана. Вона не бачила його з того ранку, коли він сказав їй, що вона має виїхати з Швейцарії. Пізніше, того ж дня, він повернувся до Женеви і заскочив додому тільки для того, щоб попрощатися з хлопцями.

— Його голова забита всякою всячиною,— сказала вона, все ще арабською мовою. Вона ввічливо повернулася до двох молодиків.

Лейла вловила натяк і відрекомендувала їх:

— Мадам Аль Фей — друга дружина мого батька. А це — Фуад Азіз та Рамадан Сідкі. Вони приєдналися до мене, щоб провести вдома вихідні.

— Ахлан,— сказала Джордана.

— Ахлан фікі,— ніяково відповіли вони, незграбно кланяючись, ніби це для них не було звичним.

Тільки потім по трапу літака піднялися двоє дітей, їхня шотландська нянечка Анна та її особиста служанка Магда.

— Лейла! Лейла! — весело загукали хлопці, угледівши свою сестру і підбігаючи до неї.

Вона поставилася до них майже холодно, хоча коли вони зустрілися вперше, то прямо носила їх на руках і прововтузилася з ними добрячу частину двох днів до того, як вони виїхали до Гштада.

Джордана подумала: вона така стримана тому, що не хоче відриватися від компанії своїх друзів.

— Діти, займіть свої місця,— наказала вона,— і не забудьте прищепнути ремені безпеки. Через кілька хвилин ми злітаємо.

— Чи можна нам сісти поруч з Лейлою? — спитав Самір. — Можна?

Вона глянула на Лейлу.

— Якщо ваша сестра не буде заперечувати.

— Я не заперечую,— сказала Лейла. І знову в її голосі Джордана вловила нотки невдоволення.

— Гаразд, тільки поводьтеся добре.

— Мамо,— спитав Мухаммед,— а чому ти розмовляєш арабською мовою?

Джордана всміхнулася.

— Я думаю тому, що друзі твоєї сестри, можливо, не можуть спілкуватися по-англійському, як ми. Так вимагають правила ввічливості, коли люди не розуміють, про що ти говориш.

— Ми розмовляємо по-англійському,— чистою британською вимовою сказав молодик по імені Рамадан.

— От і добре,— сказала вона і поглянула на Лейлу, чиє обличчя було безвиразне. — Даруйте, що неправильно зрозуміла.

До салону повернувся стюард Рауль.

— Капітан Гайяд цікавиться, чи ви вже готові до вильоту, мадам?

— Ми будемо готові, як тільки всі займуть свої місця,— сказала вона, рушаючи до заднього місця, біля круглого столика, за яким звичайно сидів Бейдр.

Всі заворушилися: хлопців прищеплювали поясами, інші займали свої місця. Рауль і стюардеса швидко обійшли салон, перевіряючи ремені безпеки. Потім Рауль кивнув Джордані й попрямував до носової частини. За хвилину великий літак покотився до злітної доріжки.

Коли вони вже були в повітрі і табло з написом «Пристебніть пояси!» погасло, Джордана підвелася зі свого місця. Вона поманила Рауля, і він підійшов.

— Приготуйте, будь ласка, постіль у кабіні містера Аль Фея. Я б хотіла лягти й відпочити.

— Слухаюсь, мадам. — Він хутко дав знак, щоб це діло зробила стюардеса.

Хлопці повзали по Лейлі, яка, здавалося, нервувалася і насилу їх терпіла.

— Не турбуйте свою сестру,— різко сказала Джордана. — Можливо, вона втомилася.

Хлопці слухняно повернулися на свої місця.

— Я кепсько себе почуваю,— пояснила Джордана. — Гадаю, мені краще прилягти на деякий час.

Лейла мовчки кивнула, не сказавши ні слова. Вона простежила, як Джордана пройшла в хвостову частину літака і зайшла до каюти. Вона не могла зрозуміти, що її батько в ній знайшов. При денному світлі вона не була такою гарненькою, якою видалася вперше. Без макіяжу вона була довгообраза, з темними колами під очима, а волосся її було аж ніяк не шовковисте і не таке біляве, як здавалося тоді. Та вона таки пішла спати. Це, можливо, полегшить справу.

Фуад поглянув на свій наручний годинник, а потім на неї.

— Ще півгодини,— мовив він.

Вона кивнула, відкинула голову на підголівник і склепила повіки. Ще півгодини — вже не так і довго чекати, порівняно з часом, який вона змарнувала на підготовку до цього.

Джордані здавалося, що вона тільки-но заплющила очі, коли крізь сон почула плач дитини. Вона неспокійно засовалася, надіючись, що плач вщухне. Та цього не сталося, і поступово вона усвідомила, що плакало одне з її дітей. Вона рвучко сіла в ліжку, прислухаючись.

То був Самір. Але то не був його звичайний плач чи пхикання. В ньому чулася особлива нотка. Нотка страху.

Вона хутенько підвелася з ліжка і обсмикнула сукню. Потім відчинила двері і вийшла до салону, далі по вузенькому коридорчику — до передньої частини літака. При вході вона зупинилася мов укопана. Її мозок не сприйняв того, що вона побачила. «Це, певно, мені сниться,— билася дика думка.— Певно, що так».

Скупчені за буфетом, у закутку, який використовувався Керріджем, коли він був на борту, як офіс, стояли діти, їхня нянька, її служниця та обслуга салону, Рауль та Маргарита. Однією рукою Рауль спирався на перегородку, щоб підтримати себе, а по його лицю, з порізу на вилиці, струменіла кров. Перед ними, зі своїми двома дружками, стояла Лейла.

Та це була така Лейла, якої вона ніколи не бачила. В руці вона тримала великий автоматичний пістолет, а з пояса її синіх джинсів звисали дві ручні гранати. Два чоловіки були озброєні навіть дужче: окрім гранат, звисаючих з поясів, у кожного було ще й по швидкострільній автоматичній рушниці.

Самір побачив її перший.

— Мамцю! Мамцю! — заволав він, вирвався з обіймів своєї няні і підбіг до неї.

Лейла спробувала була схопити його, та він був спритнішим. Джордана подалася вперед, і хлопчик стрибнув їй на руки. По його щоках текли сльози.

— Вони вдарили Рауля і в нього тече кров! — кричав він.

— Нічого, нічого,— заспокійливо говорила Джордана, міцно притискаючи його до себе.

Лейла махнула пістолетом.

— Давай сюди, до купи.

Джордана дивилася на неї широко розплющеними очима.

— Ти з глузду з'їхала? — сердито сказала вона.

— Ти чула, що я сказала,— кинула Лейла. — Давай сюди, до купи.

Замість того Джордана крутнулася на підборах і рушила по коридору до салону. Лейла догнала так швидко, що Джордана навіть не усвідомила, що вона вже ззаду, до тих пір, доки раптовий удар по спині пістолетом звалив її на підлогу вузького коридорчика. Дитина випала з рук, ударившись об підлогу.

Дитя відразу почало лементувати. Воно накинулося на свою сестру, лупцюючи її своїми маленькими кулачками.

— Ти, не бий моєї мамки, ти погана дівчина!

Лейла байдуже ляснула хлопця по щоці так, що він відлетів і впав на матір. Вона прикрила його рукою. В протилежнім кінці салону заплакав Мухаммед. Він випручався з рук няньки, підбіг до неї і став біля неї навколішки. Джордана охопила його другою рукою.

— Ці діти — твої брати,— сказала вона, долаючи гострий біль у попереку при спробі сісти. Вона підвела на Лейлу очі. — За свої гріхи ти відповіси перед Богом.

— Суко! — вуста Лейли розтягнулися в оскалі.— Вони — не мої брати. Вони діти американської шльондри!

— В Корані записано, що брати і сестри об'єднані своїм батьком,— сказала Джордана.

— Не цитуй мені Священну Книгу, хвойдо! — відрізала Лейла. — Поєднані справжні брати та сестри, а не ці, котрі, як ти зуміла впевнити мого батька, являються його власними. Я все це чула від своєї матері.

— Ти все ще робиш злочин супроти свого батька,— промовила Джордана.

Лейла засміялася.

— Мій батько підірвав довіру, яку я могла б до нього відчувати. Він зрадив свій народ і став спільником і знаряддям євреїв та імперіалістів.

Джордана здивовано усвідомила, що не відчуває страху за себе, тільки за дітей.

— Все буде добре,— прошепотіла вона їм. — Досить уже плакати.

— Устань! — крикнула Лейла.

Морщачись від болю, Джордана зіп'ялася на ноги. Пістолетом Лейла показала їм: ідіть уперед. Тримаючи Саміра на руці та ведучи за руку Мухаммеда, вона насилу пробиралася через салон.

— Віддай дітей няньці,— скомандувала Лейла.

Джордана глянула на неї.

— Роби, як я сказала! Квапся! А то їм доведеться корчитися від болю! — Лейла по-звірячому замахнулася.

Джордана мовчки віддала своїх хлопців няньці. Вони підвели на неї перелякані очі. Вона поплескала їх заспокійливо.

— Не бійтеся. Все буде гаразд.

Вона ледь не скрикнула від болю, відчувши, як цівка пістолета вп'ялася в її поперек. Коли вона обернулася, то побачила дивний вираз задоволення в очах Лейли. Вона стиснула уста. Ні, вона не порадує її, не застогне.

— А ти йди з Рамаданом до кабіни пілотів,— прошипіла Лейла.

Молодик змусив її іти попереду. Як тільки вона відчинила двері до кабіни пілотів, він різко штовхнув її всередину. Вона спіткнулася і впала на коліна, а він ускочив у вузький простір позад нею.

Капітан Гайяд, другий пілот Боб та бортінженер Джордж здивовано озирнулися. Джордж потягнувся до гайкового ключа, що був над головою.

З неочікуваною швидкістю Рамадан ударив його прикладом рушниці в обличчя, відкидаючи його назад на сидіння. З його розбитого носа зацебеніла кров.

— Не намагайтеся зробити яку-небудь дурницю,— кинув він своєю чіткою англійською мовою,— бо цим ви вгробите всіх, хто в цьому літаку.

Енді Гайяд глянув на нього, потім — на свого бортінженера.

— Ти — в порядку, Джорж?

Джорж кивнув, затуливши ніс носовиком. Джордана звелася на ноги.

— Де аптечка?

— В коробці, над сидінням Джорджа,— відповів Боб.

Вона взяла металеву коробку і відкрила її. Поквапом зірвала з кількох пакетів марлевих бинтів упаковку і подала їх Джорджеві. Тоді перевела очі на капітана.

— У Рауля глибоко розрізана щока.

Вона намірилася була йти до салону.

— Зачекай хвилину! — перегородив їй дорогу Рамадан. — Ти ще тут не скінчила. — Він повернувся до капітана. — Нас троє на борту і всі озброєні автоматичною зброєю та гранатами. Це дає нам право розпоряджатися літаком, ти це розумієш?

— Вас троє? — спантеличено спитав Гайяд.

— Лейла — одна з них,— сказала Джордана.

— Лейла? — Гайяд довго і протяжно свиснув. — Такого ще світ не бачив. Бути викраденим дочкою твого власного боса.

— Тепер, коли ви все зрозуміли, мусите виконувати мої розпорядження точно так, як я вам їх даю,— сказав Рамадан.

Гайяд зиркнув на Джордану. Вона кивнула. Він перевів погляд на молодика.

— Слухаю,— відповів він.

— По-перше, ти поінформуєш Бейрут, що плани польоту змінилися, ти запросиш дозволу на переліт з Лівану до Дамаска.

Гайяд занотував щось у записнику, який лежав поруч.

— Це є.

— Коли ми будемо летіти над Сирією, скажеш їм, що у нас знов помінялися плани, і запроси дозволу полетіти через Ірак до Тегерана.

Гайяд глянув на нього.

— У мене не вистачить пального, щоб долетіти до Тегерана.

— Не турбуйся,— довірливо сказав Рамадан. — Ми туди не полетимо.

— А куди ж ми полетимо? — спитав капітан.

З кишені свого піджака Рамадан витяг клаптик паперу і подав пілотові.

— Ось куди ми летимо.

Капітан поглянув на цидулку, потім на молодика.

— Ти — божевільний,— сказав він. — Там немає місця, щоб приземлити літак такого розміру, як цей. Там же одні гори.

— Є там місце,— сказав Рамадан. — Я покажу тобі, коли прилетимо туди.

— Є там оснащення для посадки по приладах? — спитав Гайяд.

— Ні,— відповів Рамадан. З нього вирвався короткий нервовий сміх. — Та в тебе ж репутація одного з найкращих пілотів. Певно, що у Аль Фея все тільки найкраще. Навряд чи тобі буде важко провести візуальний вихід і посадку.

— Сподіваюся, що ти маєш рацію,— промимрив Гайяд. Він потягся до вимикача рації. — Краще я зв'яжусь з Бейрутом.

— Хвилинку! — Рамадан підхопив головні телефони з панелі бортінженера і приклав один до свого вуха, в той же час тримаючи пальця на спусковому гачку свого автомата, який він притискав під пахвою другою рукою. — Тепер можеш викликати. І пам'ятай, ні слова про захват, бо застрелю на місці. Ми не хочемо, щоб хто-небудь знав про це. Поки що.

Гайяд понуро глянув на нього і кивнув.

— А тепер, можу я повернутися і допомогти Раулю? — спитала Джордана.

— Авжеж,— здавалося, що Рамадан трохи розслабився. — І поки ти будеш цим займатися, можеш сказати їм, що тут я все тримаю під контролем.

Розділ одинадцятий

Після обіду, десь біля четвертої, Бейдр зайшов до кабінету Діка. Він їздив до банку на обід, після провів кілька зустрічей. Він оглянув кабінет і запитав:

— Де Лейла?

Дік здивовано підвів на нього очі.

— Цього ранку вона полетіла до Бейрута.

— До Бейрута? — на обличчі шефа з'явився спантеличений вираз.

— Я думав, що ви знаєте. Вона полетіла з Джорданою та дітьми. Вона сказала мені, що з вами погоджено, що вона полетить зі своїми двома друзями. Вона хотіла з'їздити додому на вихідні.

— Напевне я старішаю. Дивно, та я про це нічого не пам'ятаю.

Він пішов до свого кабінету, зачинивши за собою двері. Дік довго дивився йому вслід, йому додумалося, що тут щось негаразд. На Бейдра не схоже, щоб він що-небудь забув.

Задзвонив телефон, він підняв слухавку. Якусь мить він слухав, потім натиснув кнопку втримання сигналу абонента і зайшов до кабінету Бейдра.

Бейдр одірвав погляд від паперів.

— Слухаю?

Дік намагався говорити спокійно:

— Зараз на лінії наша людина з бейрутського летовища. Він чекає там від першої години, а літак ще не прибув.

Бейдр підхопив слухавку, потім затулив мікрофон долонею.

— О котрій він мав там бути?

— Десь о пів на другу.

Лице Бейдра трохи зблідло. Він зняв долоню з мікрофона.

— Це Аль Фей,— сказав він. — Зателефонуйте диспетчеру і дізнайтеся, чи є у нього які вісті про літак. Я буду на зв'язку.

Він підвів на Діка очі, знову затуляючи мікрофон.

— Сподіваюся, нічого не трапилось.

— Не хвилюйтеся,— заспокійливо мовив Дік. — Енді надто вмілий пілот, щоб міг допуститися якоїсь помилки.

На лінії знову почувся голос. Якусь мить Бейдр слухав, потім, як здалося, трохи розслабився.

— Гаразд, щиро дякую.

Він поклав слухавку. На його обличчі був спантеличений вираз.

— Не розумію. В диспетчерській Бейрута сказали, що пілот запросив дозволу на політ до Дамаска.

Дік не сказав нічого.

— Зателефонуйте до Дамаска і довідайтесь, чи вони вже там приземлилися.

— Це я миттю, шефе. — Дік повернувся до свого кабінету і підняв слухавку. На те, щоб зв'язатися з повітряною диспетчерською службою Дамаска, пішло двадцять хвилин. Якусь хвилину він слухав, потім кивнув, замовив переговори з іншим абонентом і знов зайшов до кабінету Бейдра.

— Вони вже там приземлилися? — спитав Бейдр.

Дік похитав головою.

— Ні. Мені сказали, що вони пропустили літак через Багдад на Тегеран.

Бейдр вибухнув.

— Гайяд зовсім здурів! Ну, й буде ж йому від мене на горіхи. — Потім він заспокоївся. — Замов переговори з цими летовищами, і подивимося, що вони нам скажуть.

— Я вже це зробив,— мовив Дік.

— Добре. Як тільки щось довідаєшся, дай мені знати. — Він відкинувся на спинку стільця і мовчки дивився, як за Діком зачинилися двері. У зміні курсів польоту була одна вірогідна причина. Джордана. Вона намагається забрати від нього дітей. Від своєї власної глупоти його охопила лють. Як він міг бути таким упевненим, що вона виконає його розпорядження! Виконає після того, що сталося.

Через півгодини повернувся Керрідж. Обличчя його було похмуре.

— У Тегерані вони не приземлилися, а Багдад доповідає, що радар не зафіксував їхнього перельоту через територію Іраку. Я знов зробив запит у Дамаска, і вони доповідають, що з літака не було ніяких сигналів про неполадки чи щось подібне від того часу, коли вони пролітали над ними десь о другій після полудня.

— Літак не міг просто так зникнути, не полишивши ніякого сліду. — Якусь мить Бейдр мовчав. — Я думаю, що нам краще оголосити пошук.

— У мене тут за дверима є чоловік, з яким, на мою думку, вам слід поговорити, перед тим як це зробити.

— Скажи, щоб він зайшов пізніше,— відрубав Бейдр. — На разі у мене в голові більш важливі речі, аніж бізнес!

— Я думаю, що те, що він скаже, може навести нас на здогад, де може бути літак.

Бейдр здивовано дивився на нього.

— Впусти його.

Дік відчинив двері.

— Прошу, зайдіть, містере Дюпре.

У кімнату зайшов середнього зросту чоловік у непримітному сірому костюмі.

Дік провів його до столу.

— Містер Дюпре, містер Аль Фей.

— Маю честь, мсьє,— вклонився Дюпре.

Бейдр кивнув, але не проронив ні слова. Він питально подивився на Діка.

— Яке відношення він має до літака?

— Можливо, ніякого,— похапцем мовив Дік. — Та спочатку я краще дам деякі пояснення.

Бейдр кивнув головою.

Дік прокашлявся. Було видно, що він почувається незатишно.

— Містер Дюпре — приватний детектив. Ми користувалися його послугами декілька разів перед цим, у конфіденційних справах, і він довів свою повну компетентність. На початку цього тижня, через певні вислови Лейли я взяв на себе сміливість доручити її під його нагляд.

Голос Бейдра був холодний:

— Чому?

Дік витримав його важкий погляд.

— Тому, що наступного дня, коли ми припинили відправки товарів «Арабляльок», вона попросила мене створити можливість їх продовжувати. Коли я відмовився, бо це було супроти ваших наказів, вона сказала, що сім'ї Ріада і Мафрада зв'язані старою дружбою і що її дідусь Ріал був би дуже засмучений цим. Вона також сказала, що я міг би продовжити поставки і що вам навіть не обов'язково знати про це. — Він глибоко вдихнув. — Коли я дізнався від вас, що вони ніякі не друзі, то вирішив довідатися про неї все, що в моїй змозі.

Бейдр повернувся до приватного детектива.

— І що ви довідалися?

Пан Дюпре дістав декілька аркушиків із внутрішньої кишені піджака і розгорнув їх. Один примірник він поклав на стіл перед Бейдром, один дав Дікові, а ще один тримав у власній руці.

— На цьому аркуші паперу надруковані прізвища всіх людей, з якими ваша дочка контактувала на цьому тижні, а також час і місця їхніх зустрічей.

Бейдр пробіг очима папірець. Всі інші прізвища переважило одне: Алі Ясфір. На цьому тижні Лейла зустрічалася з ним п'ять разів, вчора — двічі. Повторялися декілька інших прізвищ, та вони були йому незнайомі.

Він підвів очі на приватного детектива.

— Боюсь, що ваша дочка тримається небезпечної компанії, мсьє,— мовив детектив. — Майже всі прізвища в цьому переліку — відомі арабські терористи або партизани і як такі перебувають під пильним наглядом швейцарської поліції. Вони молоді, і, видається, що чоловік по імені Ясфір надає їм найбільшу фінансову підтримку.

Отож, швейцарська поліція зітхнула з полегшенням, коли Фуад Азіз та Рамадан Сідкі, два чоловіки, які вважаються мастаками у використанні бомб та зброї, сіли з вашою дочкою у літак і вилетіли з країни. Хочу запевнити, що нової в'їзної візи їм не дадуть ніколи.

Якийсь час Бейдр вивчав папір.

— Що-небудь іще?

— Тільки це, пане,— відповів Дюпре. — Я взяв на себе сміливість зателефонувати до школи в Монтре, де навчалася ваша дочка. Я сподівався отримати деяку інформацію про дівчат, з якими вона бачилася. Та вони не могли відповісти мені нічого певного, окрім того, що вони не бачили вашої дочки від травня цього року, коли вона полишила школу в супроводі містера по імені Ясфір, який назвався вашим співробітником. У школі сказали, що вони мали намір приєднатися до вас на кінофестивалі в Каннах. Назад вона так і не повернулася.

Бейдр поглянув на Діка, потім на приватного детектива.

— Щиро вам дякую, містере Дюпре. Ви нам дуже допомогли.

Детектив зітхнув.

— Сучасні діти,— він чисто по-французьки розвів руками. — У мене самого дочка такого віку. Ніхто не знає, що у них на думці. — Він уклонився. — Коли знадобиться якась поміч від мене, не сумнівайтеся, викликайте,— він уклонився Дікові і вийшов з кабінету.

Дік обернувся до Бейдра.

— Мені не подобається те, про що я думаю, а вам?

— Мені теж,— Бейдр глибоко зітхнув. — Але тепер ми принаймні знаємо, що літак у безпеці, хоч і не знаємо де він.

— Це великий літак. Такого велетня надовго не заховаєш.

— Можливо,— голос Бейдра прозвучав ухильно.

— Що ми зараз зробимо?

— Будемо чекати.

— Чекати? — в голосі Діка прозвучало здивування.

— Так,— Бейдр підвів на нього погляд. — Ми гадали, який буде наступний крок Алі Ясфіра. Тепер ми знаємо. Скоро він зв'яжеться з нами, щоб сказати нам, чого йому треба.

Вони стояли на узліссі невеличкого лісу і дивилися на срібний «Боїнг-707», що залишився позаду. Дев'ять чоловіків повзали по літакові, натягуючи маскувальну сітку, щоб його не було видно згори. Щоб запримітити його з іншого літака, треба було пролетіти над ним на висоті меншій аніж двадцять футів.

Джордана обернулася до Гайяда, що стояв поруч з нею, не відриваючи погляду від літака.

— Ви посадили його чудово, капітане. Дякую вам.

— Якусь мить було трохи моторошно. Я думав, що ми вріжемось в оті дерева, в кінці злітної доріжки. — Він повернув голову, щоб ще раз глянути на літак. — Як ви гадаєте, чому вони збудували таку велику злітну смугу в горах? З виду можна сказати, що нею не користувалися принаймні років зо три.

— Я б не хотіла цього знати, капітане,— відповіла вона.

До них підійшов чоловік по імені Фуад.

— Гей, ви. Пішли звідси,— в його англійській мові чулася американська вимова. Він показав своїм пістолетом на ліс.

Джордана підійшла до дітей, які стояли між їхньою нянькою та її служницею Магдою. Хлопці спостерігали за маскуванням літака з великою цікавістю. Вона взяла їх за руки і стала чекати.

Попереду них стояли два вояки в грубих, погано підігнаних мундирах. На них не було ніяких знаків, які б вказували на приналежність до якої-небудь армії, якщо така існувала. По сигналу Фуада вони очолили колону. З'явилися ще декілька вояків, що йшли з боків; інші прилаштувалися ззаду. Зброя всіх була наведена на них.

Джордана з дітьми йшла мовчки. Ні Лейли, ні Рамадана ніде не було видно. З літака вони вийшли першими і через кілька хвилин після приземлення зникли.

Ліс ставав дедалі густішим і гілки дерев та кущів чіплялися і роздирали їхній одяг. Джордана намагалася прикривати дітей, та десь за десять хвилин їхні обличчя та руки були геть подряпані. Вона обізвалася до няньки:

— Анно, якщо ти, Магда, Маргарита та я будемо йти спереду, а діти зразу позад нас, їх не так буде дряпати.

Нянька кивнула, наблизилися до них і інші дівчата, утворивши підкову, з дітьми посередині.

Через кілька хвилин вони вийшли з лісу на вузький ґрунтовий шлях. Там стояли два джипи, в кожному — по водію.

— По машинах! — наказав Фуад. — Жінки з дітьми сідають у першу машину, чоловіки — в другу.

Через мить машини рушили вверх по дорозі. То була вузька, нерівна, подзьобана вибоїнами дорога, що то заводила в ліс, то виводила з нього, але постійно здіймалася вгору по схилу гори. Хвилин через десять у повітрі повіяло прохолодою.

Джордана глянула на небо. Сутеніло. Наставав вечір. Вона поглянула на хлопців, жалкуючи, що не подумала захопити їхні пальта. Вони були полишені на борту, як і все інше.

Хвилин через п'ять вони виїхали з лісу на просіку. На узліссі стояла купка стареньких дерев'яних будиночків. Вони були оточені низькою стіною, нагорі якої через певні проміжки були прилаштовані важкі кулемети. При кожному кулеметі були по два вояки. На кожному розі було по ліхтарю.

Коли вони в'їжджали до табору, Джордана розглядала вояків, а вони, в свою чергу, з великою цікавістю зирили на неї. Вслід їм полетіли непристойні коментарі, та їх не було чутно за гуркотом двигунів джипів.

Джипи зупинилися перед найбільшим з будинків. Водій жестом наказав їм вибиратися.

З будинку вийшли два чоловіки і, стоячи, спостерігали за ними. Одним з них, перевдягненим у мундир, був Рамадан. Та, перш ніж розпізнати другого, Джордані довелося придивитися. Це мундир ввів її в оману. Другим вояком була Лейла.

Лейла підійшла до неї. Якимось чином, у мундирі вона видавалася більшою і жорсткішою Вся чарівність, яку Джордана вбачала в ній, була стерта грубістю її поводження.

— Ти займеш одну кімнату з дітьми та іншими жінками,— сказала вона. — Чоловіки — другу. Вечерю принесуть вам через годину. Після того як поїсте світло буде вимкнуте на всю ніч. Після того як стемніє — палити заборонено. З повітря вогонь сигарети інколи видно за декілька миль. Будь-яке порушення наших правил буде безжально покаране. Це тобі зрозуміло?

— Тобі це так не минеться,— сказала Джордана. — Коли твій батько дізнається про це, ти ніде не сховаєшся: ні на землі, ні на небі.

Лейла подивилася на неї зневажливо.

— Мій батько зробить так, як йому накажуть — якщо він хоче будь-кого з вас побачити живим.

Розділ дванадцятий

І об'явився він тільки наступного ранку. Його голос проскрипів по телефону.

— Нам необхідно обговорити важливі справи,— мовив він. — Надто важливі, щоб обговорювати по телефону. Я думаю, що наша зустріч буде взаємовигідною.

— Можливо,— голос Бейдра був холодний.

— Де б це було зручним для вас? — спитав Ясфір.

— Я у себе в кабінеті.

— Я не вважаю, що це добра думка. З усією належною до вас повагою, там дуже багато можливостей бути підслуханим.

— Ми будемо одні.

— Одному Аллаху відомо скільки «жучків» ховаються в стінах будинків,— сказав Ясфір.

— Де ви пропонуєте?

— У взаємоприйнятному місці, можливо, на лавці в парку, що через вулицю, навпроти вашого готелю?

— Коли ви там будете?

— Я можу бути там через п'ятнадцять хвилин.

— Я буду там,— Бейдр поклав слухавку і натиснув кнопку дзвінка на своєму столі. До кабінету зайшов Дік.

— Він хоче зустрітися зі мною в парку через вулицю навпроти готелю. Як ви гадаєте, наш спеціаліст з електроніки зможе звідси записати нашу розмову через телескопічний мікрофон?

— Не знаю, можна спробувати.

— Тоді покличте його сюди. В нашому розпорядженні всього лиш п'ятнадцять хвилин.

Не минуло й десяти хвилин, як чоловік уже був у кабінеті. Бейдр підвів його до вікна і показав на парк через вулицю.

— Ви зможеш дістати нас звідси?

— Можливо,— відповів чоловік. — Це залежить від багатьох речей. Вуличний шум. Рух. Було б добре, якби ви перебували на одному місці.

— Не певен,— відповів Бейдр. — Багато залежить від співрозмовника.

— Я установлю апаратуру. Побачимо, що вийде.

Чоловік працював швидко. Він перевіряв свої підсилювачі, коли в двері просунув голову Дік.

— Вже майже час.

Бейдр збирався з неохотою. Він би краще зачекав ще хвилин з десять, щоб дізнатися, чи спрацьовує електронний підслуховувач, але боявся спізнитися. Через приймальню він пройшов до дверей. Джабір підвівся, щоб іти за ним.

Бейдр зупинив його жестом.

— Чекай тут.

Джабір повернувся на своє місце. Як тільки двері за Бейдром зачинилися, Дік поманив його.

— Твій хазяїн буде в парку через вулицю,— сказав він. — Іди слідом за ним, тільки на далекій відстані і не попадайся на очі. Я боюся за нього.

Джабір кивнув і мовчки вийшов з кабінету. Коли він вийшов з дверей готелю, Бейдр уже переходив вулицю. Джабір зупинився на розі, звідки він міг тримати його в полі зору.

Бейдр перетнув вулицю і зайшов до невеличкого парку. На першій лавці сиділа стара жінка, закутавшись від холодного осіннього вітру, і годувала голубів. Бейдр сів на протилежнім кінці лавки, подалі від старої. Він розглянувся: вліво, вправо, вздовж алеї. Там нікого не було, навіть службовців, які б бігли на роботу навпростець. Він дістав сигарету.

Через п'ятнадцять хвилин він палив уже четверту сигарету і став думати, що Ясфір просто обвів його круг пальця, коли зненацька стара жінка підвелася і пішла геть. Його очі з цікавістю стежили за нею: вона ж, вийшовши з парку, підійшла до краю пішохода і сіла в таксі. Дивно, щоб жінка, одягнена в таке дрантя, могла дозволити собі таксі. Потім у голову вдарила думка. Він зиркнув на ріг лавки, на якому вона сиділа. Там, під залишеним нею пакетом з-під арахісу, лежав аркуш звичайного білого паперу. Його очі пробігли по видрукованому на друкарській машинці посланню:

Внизу стояв підпис: «Братерство палестинських борців за волю».

Бейдр повільно звівся на ноги і рушив назад до своєї контори в готелі. Коли він з'явився в дверях, на нього вже чекав Дік.

— Що сталося? Ми нікого там не бачили і не змогли нічого записати.

— Ніхто не прийшов,— сказав Бейдр. — Натомість прислали оце,— він подав папір Дікові, який зайшов слідом за ним до кабінету.

Він обійшов свій письмовий стіл і важко плюхнувся у крісло. Дік продовжував читати папір, тим часом спеціаліст з електроніки похапцем зібрав своє обладнання і вийшов.

— Вони здуріли,— сказав, дочитавши, Дік. — Ви ніяким чином не можете на це погодитися.

Бейдр кивнув на знак згоди. Ніяким чином він не міг задовольнити третю й останню вимогу. Його частка в компанії не складала п'ятдесяти відсотків. У кращому разі вона досягала двадцяти.

— Я це знаю і ви це знаєте,— сказав він утомленим голосом. — Та не знають цього вони. А як можна вести перетрактації з тим, хто не хоче з тобою розмовляти? З кимось, кого не можна знайти.

— Треба його знайти. Має бути для цього якийсь спосіб.

— Ми, певна річ, його знайдемо, та мене турбує, що станеться з дітьми та Джорданою, коли ми це зробимо.

— То що ж нам робити? — спитав Дік.

— По-перше, ми організуємо все таким чином, щоб кожен день перераховувати ті гроші, і дамо хід тим поставкам, як вони вимагають. Цим ми виграємо час.

— Ці поставки можуть спричинитися до смерті у Штатах сотень людей. Я не хотів би, щоб це було на моєму сумлінні.

— Я теж. Ми знайдемо спосіб, як припинити поставки, але по-іншому.

— Як ви збираєтеся це зробити?

— У мене є приятель у Нью-Йорку, Пол Гітлін. Він адвокат, людина великої моральної сили духу і з сильним почуттям справедливості. Я впевнений, що він зрозуміє моє становище і поставиться з повагою до нашої довіри. Він знайде спосіб, як припинити ці поставки і водночас підстрахувати нас.

— А потім?

— Треба використати цей час, щоб дізнатися, де вони тримають мою родину, і визволити її. — Він устав із крісла і підійшов до вікна. — Влаштуйте справу з перерахуванням грошей і замовте розмову з Нью-Йорком,— сказав він, не повертаючись.

— Гаразд, сер,— сказав Дік, рушаючи до дверей.

— І ще одне, Діку.

Дік обернувся.

Бейдр стояв до нього обличчям. На ньому появилися зморшки, яких він ніколи не бачив досі.

— Зателефонуйте до «Юні-джет» і зафрахтуйте для мене літак. Я прихоплю з собою батька з Бейрута і ми разом відвідаємо князя. Можливо, він буде в змозі допомогти нам.

Старий князь дочитав аркуш, потім зняв тремтячими пальцями окуляри. На Бейдра і на його батька з-під гутри співчутливо глянуло його зморщене яструбине лице.

— Я знаю про існування цієї організації,— мовив він. — Це гурт людей, які відкололися від «Аль Фаттах»; їх виключили, бо вони поставили перед собою нігілістичні цілі.

— Я чув про це, ваша високість,— сказав Бейдр. — Я думав, що з вашою допомогою ми зберемо достатню силу, щоб вивести їх на чисту воду.

— А що б ти зробив потім? — спитав князь.

— Знищив би їх! — сказав жорстоко Бейдр. — Вони злодії, шантажисти і вбивці. Вони принижують і ганьблять справу, якій, як вони прикидаються, служать.

— Все, що ти говориш, мій сину,— правда. Та ми нічого не можемо вдіяти.

— Чому ні? — допитувався Бейдр. Він насилу стримував свій гнів. — Це ваш спадкоємець, наступник вашого трону, чиє життя в небезпеці.

Очі старого чоловіка були слабкі і сльозливі, але його слова ясні і чіткі.

— Він ще не є моїм наступником. І він не буде ним, доки я його не призначу.

— То ви допомоги не пропонуєте? — спитав Бейдр.

— Офіційно я не можу,— відповів князь. — Не міг би і глава будь-якої іншої держави, до якого б ти звернувся. Ця організація, яка називає себе «Братством», користується великою підтримкою серед деяких кіл. Навіть «Аль Фаттах» вважає, що її треба залишити в спокої.

Він узяв аркуш і подав його Бейдрові.

Бейдр мовчки взяв його.

— Неофіційно, якщо ти зможеш виявити місце, де ці злодюги тримають твою сім'ю, то можеш просити в мене стільки людей і стільки грошей, скільки потрібно для їхнього визволення.

Бейдр звівся на рівні з тягарем на серці.

— Дякую вам за вашу щедрість, ваша високість,— проказав він, як личить. Та він знав, що це було надарма. Без офіційної допомоги їх ніколи не знайдуть.

Старий князь простягнув руку і глибоко зітхнув.

— Якби я був молодший,— мовив він,— я б приєднався до тебе в пошуках. Іди з Богом, мій сину. Я буду молити Аллаха, щоб він зберіг твоїх близьких.

Біля великого палацу під сліпучим сонцем Дік чекав на них у лімузині з кондиціонером. Вони підійшли до автомобіля.

— Що він сказав? — запитав він.

— Він нічого не може зробити,— відповів батько Бейдра.

Машина рушила, Бейдр дивився у вікно.

— Безнадійна справа,— сказав він глухим голосом. — Ніхто нічого не може зробити. Ніхто не хоче мені допомогти.

Дік довго мовчав. На карту було поставлено так багато, стільки років. Вся робота, всі зусилля, спрямовані на те, щоб він попав сюди, підуть нанівець. Та є речі, які важливіші за роботу. Хоча б життя невинних дітей. Він згадав двох своїх синів і уявив, як би він почував себе, коли б вони попали в таке становище. Це зрештою примусило його прийняти рішення.

Він повернувся на відкидному сидінні так, щоб подивитися в обличчя Бейдра.

— Я знаю таких людей, які б допомогли вам,— сказав він.

— Хто?

— Ізраїльтяни,— спокійно сказав Дік.

Бейдр гірко засміявся.

— Чого б це вони мені допомагали? Я від народження їхній ворог.

Самір поглянув на свого сина.

— Люди не народжуються ворогами. Вони ними стають.

— А що, це міняє справу? — саркастично запитав Бейдр. Він повернувся до Діка. — А чому вони згодяться мені допомагати? — спитав він знову.

Дік подивився йому просто в вічі.

— Тому, що я їх про це попрошу,— сказав він тихо.

Якусь мить Бейдр мовчав. Легке зморене зітхання зірвалося з його вуст.

— Ти співпрацюєш з ними?

— Так,— кивнув Дік.

— Ти не ізраїльтянин,— сказав Бейдр. — Чому?

— Мої батьки повернулися жити до Йорданії,— мовив Дік. — Одного разу чоловік по імені Алі Ясфір зайшов до них і попросив їх, щоб вони дозволили їхній організації використовувати їхнє сільце як базу. Через кілька місяців там було зґвалтовано три дівчини, а багатьох намагалися згвалтувати, тож селяни стали вимагати, щоб бойовики забралися геть. На відповідь Алі Ясфір влаштував різанину. Він особисто очолював своїх людей, які вбивали всіх, обходячи хатину за хатиною. Пощастило врятуватися тільки одному хлопчикові та двом дівчаткам. Вони розповіли нам, що там діялося. А ще кажуть про звірства ізраїльтян. Обидві дівчинки самі бачили, як Алі Ясфір особисто зарізав моїх маму і тата.

— І тепер, зрадивши мене,— сказав гірко Бейдр,— ти думаєш, що мусиш мені допомогти.

Дік подивився йому в вічі відвертим поглядом.

— Не по цій причині. А тому, що ми обидва віримо, що араби й ізраїльтяни можуть жити і працювати в мирі. Це такі люди, як Алі Ясфір, унеможливлюють досягнення миру. Вони є нашими ворогами. Вони — це ті, кого треба знищувати.

Розділ тринадцятий

Бейдр оглянув двох людей, що стояли на порозі. Вони скидалися на арабів більше, аніж його батько чи він сам. Старий чоловік був високого зросту. Накидка на його голові майже закривала його обличчя, виділявся тільки великий яструбиний ніс, а його вицвіла джелаба звисала аж до підлоги. Молодик був чорнявий і засмаглий, з густими сирійськими вусами над верхньою губою. На ньому були вицвілі від сонця сорочка й штани кольору хакі.

Бейдр та його батько встали, і генерал Ешнев підвів їх до старого.

— Доктор Аль Фей, містер Аль Фей — генерал Бен Езра.

Якусь мить генерал уважно дивився на Саміра, потім усміхнувся.

— Це було так давно, мій друже.

Обличчя Саміра раптово зблідло. Його пройняла дрож. Краєм ока він поглянув на Бейдра, сподіваючись, що той не помітить його знервованості. Бейдр дивився на генерала.

— То це ваш син,— сказав генерал. — Аллах був добрий до вас. Гарний чоловік.

Самір потамував свою знервованість.

— Приємно зустрітися з вами знову, генерале.

Бейдр глянув на свого батька.

— Ви знаєте один одного?

Батько кивнув.

— Одного разу в пустелі наші шляхи перетнулися. Багато років тому.

Генерал Ешнев говорив швидко:

— Я мушу нагадати про нашу офіційну позицію, джентльмени, щоб ми всі ясно усвідомлювали наші можливості. В даний час діє дуже хистка угода про припинення вогню, тож ми ніяк не можемо дозволити будь-яку офіційну акцію, яка може бути пов'язана з проникненням на ворожу територію. Така акція могла б звести нанівець наші щирі зусилля, спрямовані на підтримку миру, якого так настійно бажає Ізраїль.

Він помовчав хвилину.

— Та ми не можемо перешкодити діям окремих громадян, не знаючи про їхні наміри заздалегідь. Чи ясно я виклав свою думку?

Всі присутні ствердно кивнули.

— Гаразд,— провадив він. — Генерал Бен Езра, звичайно ж, приватна особа. Він звільнився з військової служби вже багато років тому. І той молодик, що з ним,— теж. Колишній старший сержант сирійської армії попав у полон на Голанських висотах і за проханням генерала був звільнений під його відповідальність. Він проходить під іменем Хамід.

Сирієць поважно вклонився.

— Маю честь.

— Це для нас честь,— відповіли Бейдр та його батько.

— А тепер, джентльмени, я мушу вас залишити,— сказав генерал Єшнев. — На жаль, у мене є обов'язки, які вимагають моєї присутності в іншому місці.

Коли за ним зачинилися двері, вони сіли за невеликий круглий столик. З-під поли своєї джелаби Бен Езра витяг кілька карт, згорнених у рулони. Він розстелив їх на столі.

— Тиждень тому, коли ви прибули до Тель-Авіва, мені розповіли про вашу біду. Тож я спробував виробити план, як визволити бранців. Звичайно, я розумію, що перш за все нам треба виявити місце, де тримають заложників. Щоб це зробити, я попросив звільнити Хаміда під свою відповідальність. Багато років тому, коли ми з дідом Хаміда були дуже молоді, нам довелося служити разом у британському війську, і за родинною традицією Хамід став професійним вояком. Я знав, що останнім часом, перед війною, Хамід працював інструктором у таборі, де «Братство» готувало жіночий загін, подібний до того, який існує в системі «Аль Фаттах». З цього нічого не вийшло.

Він поглянув на Бейдра і продовжував таким же рівним голосом:

— Ваша молодша дочка Лейла провела в цьому таборі три місяці. Хамід розповів мені, що вона була добрим вояком, набагато сумлінніше виконувала свої обов'язки, аніж інші, її політичні погляди вирізнялися своїм ідеалізмом. Після того як скінчився табірний вишкіл, Хамід супроводжував її до Бейрута, де він зоставався доти, доки вирішив повернутися до Сирії на військову службу, бо можливості працювати найманцем у федаїнів уже не було.

Бейдр глянув на Хаміда.

— То ви знали мою дочку?

— Так, сер.

— Чи вона коли говорила про мене?

— Ні, сер.

— Про що вона говорила?

— Більше про визволення Палестини,— відповів Хамід. — Вона була переконана, що визволення гальмують не тільки євреї, але також багаті, елітарні араби, які хочуть увічнити свою владу над землею та її народами.

— Ви думаєте, що вона залічувала до цього гурту і мене?

Хамід завагався, потім кивнув.

— Так, сер, гадаю, що залічувала.

Бейдр повернувся до Бен Езри.

— Даруйте, генерале, я все ще намагаюсь зрозуміти, що ж сталося.

Генерал кивнув. Він поглянув на карту і показав пальцем.

— Ми гадаємо, що розташування табору, де їх тримають, ось тут. Ви кажете, що ваш літак — «707»?

— Так,— кивнув Бейдр.

— Тоді я впевнений, що це якраз тут,— мовив він, і в його голосі прозвучала легка нотка тріумфу. — В цьому місці є старий табір, збудований сирійцями і полишений більше як десять років тому. Він розташований прямо на північ від йорданського кордону, на захід від вашого князівства. В той час, коли він будувався, його планували використовувати як базу для тяжких бомбардувальників, але оскільки закупити літаки не вдалося, задум не був здійснений. Та злітно-посадкова смуга існує й досі, і по навколишніх селах ходять чутки, що табір використовує «Братство». Одначе існує одна чимала трудність: смуга міститься на висоті семисот метрів, а сам табір — десь на сто п'ятдесят метрів вище. Пробратися туди можна лише двома способами. Ми можемо дістатися до них літаками, та звук авіамоторів послужить для них попередженням, і вони розправляться зі своїми бранцями задовго до того, як ми до них доберемося. Інший спосіб добратися до них — пішки. Щоб нас не запримітили, ми мали б спішитися, щонайближче, за п'ятдесят миль від табору, ховаючись удень і пробираючись по труднопрохідній місцевості тільки вночі. Ми будемо змушені йти форсованим маршем дві ночі, а на третю — йти на приступ. Згідно з моїми підрахунками, які ґрунтуються на розмірах табору, людей там може бути добра сотня. Таким чином, навіть якщо нам пощастить звільнити бранців, перед нами буде стояти проблема доставити їх у безпечне місце, перш ніж ця сотня кинеться за нами навздогін.

Він обвів поглядом присутніх.

— Це все, що я хотів сказати. Є запитання?

— Звідки ми знаємо, що попадемо власне в той табір? Або, чи будуть вони там тоді, коли ми туди потрапимо? — спитав Бейдр.

Генерал відповів категоричним тоном:

— Ми не знаємо. Справа ця ризикована. Але зараз у нас немає вибору. Хіба що ви знаєте інше місце, де може приземлитися «707».

— Ніякого іншого місця я не знаю.

— Тоді, власне, ви маєте приймати рішення, іти нам чи не йти.

На мить Бейдр перевів свій погляд на батька, потім на генерала.

— Моє слово — «так».

Генерал усміхнувся.

— Добре сказано. Це неофіційна акція, тому нам доведеться набрати добровольців. Скажемо — п'ятнадцять, не більше двадцяти чоловік. Більший загін важко піддається керуванню і надто примітний. За таку небезпечну роботу їм треба заплатити, і, звичайно, заплатити дуже добре.

— Я заплачу стільки, скільки вони запросять.

— Чудово. Я знаю десять чоловік, у яких я цілком певний.

— Я теж ладен узяти участь в операції,— сказав Хамід. — Одного разу я був у тому таборі. Я знаю місцевість.

— Приймаємо,— сказав похмуро генерал. — Хоч формально ти військовослужбовець.

— Князь обіцяв дати мені стільки людей, скільки потрібно,— сказав Бейдр.

— А вони підходять?

— Його особиста варта — всі горяни з Ємену.

— Підійдуть,— сказав генерал. — Єменські верховинці вважалися найкращими вояками в ісламському світі. Нам потрібне буде обладнання, автомати, гранати, переносні ракетні установки, харчі, вода та інші припаси, а також літаки, щоб приставити нас до нашого вихідного пункту. Це буде коштувати дорого.

— Все це у вас буде.

— І ще одне. Нам потрібен буде вертоліт, щоб забрати нас звідти. Ми скоординуємо його приліт на смугу з часом нашого приступу.

— І це буде теж,— сказав Бейдр.

Генерал кивнув.

— Скільки часу займе підготовка?

— Три дні, якщо ви зможете вчасно приставити сюди своїх людей.

— Вони будуть тут,— відповів Бейдр і повернувся до батька. — Якщо твоя ласка, тату, навідайся до князя і попроси в нього помочі, яку він обіцяв. Я б хотів залишитися тут із генералом і простежити, щоб усе було в готовності.

— Я це зроблю,— кивнув Самір.

— Дякую, тату.

Самір глянув на нього.

— Вони ж мої онуки.— Він повернувся до Бен Езри.— Щиросердно дякую, мій друже,— сказав він.— Здається, Аллах знову послав мені тебе — в час моєї скрути.

— Не дякуй мені, мій друже,— сказав Бен Езра по-арабському. — Мені здається, що ми обидва осінені Його благодаттю.

Розділ чотирнадцятий

— Мамцю, а коли за нами прийде татко?

Джордана поглянула на личко Саміра, що виглядало з-під краю ковдри, підтиканої під його підборіддя. Потім вона перевела погляд на Мухаммеда, що лежав в іншому ліжку. Він уже заснув, повіки міцно стулені, лице притиснуте до твердої подушки. Вона знову перевела погляд на Саміра.

— Скоро, мій любий, скоро,— прошепотіла вона заспокійливо.

— Мені хочеться, щоб він прийшов завтра,— сказав Самір. — Мені тут не подобається. Люди тут нехороші.

— Татко скоро прийде. Закрий оченята і засинай.

— На добраніч, мамцю.

Вона нахилилася і поцілувала його в лобика.

— На добраніч, мій любий,— вона випросталася і вийшла до сусідньої кімнати їхньої невеличкої двокімнатної хатини. Посередині невеличкого столу, який правив їм за обідній стіл, жеврів каганець. Три інші жінки сиділи за столом, утупившись у полум'я каганця. Їм бракувало чим зайнятися, чого читати. Навіть балачка точилася сухо. Після двох тижнів полону вже не було про що говорити, адже вони мали не дуже багато спільного.

— Діти поснули,— сказала вона просто, щоб почути звук свого голосу.

— Хай Господь благословляє крихіток,— відгукнулася нянька Анна. Потім вона знову замовкла. Інші навіть не підвели голів.

— Господи! — вигукнула Джордана. — Зглянься на нас. Ми найнещасніші жінки в світі.

Цього разу вони таки підвели на неї очі.

— Ми повинні зважитися,— рішуче сказала вона. — Завтра треба буде щось задля себе зробити. Певно ж, тут десь у цьому проклятому таборі має бути голка з ниткою.

— Якщо і є,— відповіла стюардеса Маргарита,— то вони навряд чи їх нам дадуть. Весь потрібний нам одяг залишився в літаку,— та вони нікого не пошлють туди, щоб нам його принесли.

— Нам треба наполягти.

— З цього нічого хорошого не вийде,— сказала Маргарита. Вона поглянула на Джордану. — Не розумію, чому містер Аль Фей не заплатить викуп і не визволить нас?

Джордана глянула на неї.

— Звідки ми знаємо, що він цього не зробив? І що вони не висунули ще більших вимог?

— Я не бачу в цьому ніякого сенсу,— сказала Маргарита. Вона закрила обличчя долонями і заплакала. — Страшне діло. Вони не випускають нас нікуди, окрім нужника, та й то перед відчиненими дверима стоїть вартовий і спостерігає. Вони не дають нам поговорити з чоловіками. Ми навіть не знаємо, як вони там і що з ними діється. Може, їх уже немає в живих, ми нічого не знаємо.

— Вони живі й здорові,— сказала Джордана. — Я бачила, як позавчора, чоловік ніс їм на таці їжу.

Стюардеса враз перестала плакати.

— Даруйте мені, місіс Аль Фей. Я не хотіла все це на вас вилити. Здається, моя нервова система просто цього не витримує, от і все.

Джордана співчутливо покивала головою.

— Атож, усім нам дуже важко. І найважче те, що не знаєш, що діється. Вони це знають і от чому вони тримають нас, власне, в невіданні.

Вона підійшла до забитого вікна і заглянула у вузеньку шпарину між дошками. Окрім теміні ночі їй нічого не було видно. Вона повернулася до столу і сіла на стілець. За мить вона теж утупилася в жевріючий каганець.

Вона втратила відчуття часу і не знала, чи то було через півгодини, годину чи через дві години, коли двері хатини зненацька розчинилися. Вона, так як і інші, з подивом дивилася на двох солдатів, що стали на порозі.

Один із солдатів тицьнув на неї.

— Ти,— сказав він грубо по-арабському. — Ти підеш з нами.

— Я? — спитала вона приголомшено. Таке сталося вперше. Навіть щоденні записи на магнітофонну плівку проводилися в хатині. Їй тицяли до рук маленьку вирізку з «Геральд трибюн» з датою та заголовком і більш нічого. Вона читала текст вирізки в мікрофон, а потім додавала кілька слів про себе та дітей. Після, мікрофон та магнітофон забирали. Вона могла лише здогадуватися, що запис використовували, аби запевнити Бейдра, що вони живі та здорові.

— Так, ти! — повторив він.

Інші дивилися на неї з острахом в очах.

— Не хвилюйтеся,— сказала вона швидко. — Можливо, є якісь новини, яких ми чекаємо. Скоро я повернуся і розповім вам.

Вона підвелася зі стільця і попрямувала до дверей. Солдати стали обіч і повели її до командирської хатини. Вони відчинили перед нею двері і, зачинивши їх за нею, залишилися надворі.

Вона стояла, кліпаючи очима від незвично яскравого світла. Каганців тут не було. Десь за будинком гудів генератор. Електрика. В глибині кімнати з радіоприймача лунала арабська музика.

Лейла і Рамадан сиділи за столом з третім чоловіком, якого вона спочатку не впізнала, аж доки він підвівся, щоб привітати її.

— Мадам Аль Фей,— уклонився він.

— Містере Ясфір! — вона дивилася на нього вражено.

— Бачу, ви запам'ятали, як мене зовуть. Це для мене честь.

Вона не відповіла.

— Маю надію, що ви тут зручно влаштувалися,— сказав він люб'язно. — Мені прикро, що ми не можемо прийняти вас із такою щедрою гостинністю, як ви приймали мене, але ми робимо все, що в нашій змозі.

— Містере Ясфір,— сказала вона холодно. — Чому б вам зараз не оминути оце балабольство і не приступити до суті справи!

В очах Ясфіра з'явився твердий вираз.

— Я майже забув, що ви американка. — Він пошарив позад себе і взяв із свого письмового столу аркуш паперу. — Ви зачитаєте в магнітофон цю заяву.

— А якщо я відмовлюся?

— Це було б дуже недоречно. Розумієте, послання, яке ви будете змушені зачитати в магнітофон,— це наше останнє зусилля врятувати ваше життя і життя ваших дітей.

Вона перевела свій погляд з нього на Лейлу. На обличчі тієї не відбилося жодного виразу. Перед нею на столі стояла напівпорожня пляшка кока-коли. Вона повернулася до Ясфіра.

— Я зроблю це.

— Ось тут,— він провів її у куток кімнати, де на столі між двома стільцями був установлений магнітофон. Він узяв мікрофон і подав їй.— Говоріть повільно і чітко,— наказав він.— Важливо, щоб кожне слово на цій стрічці було зрозумілим.— Він натиснув кнопку.— Починайте.

Вона ковзнула поглядом по аркуші і стала читати:

Вона замовкла і глянула на нього з жахом.

Він жестом наказав їй читати далі.

Він вихопив з її рук мікрофон і гаркнув туди:

«Це наше останнє послання. Далі попереджувати не будемо. Будемо тільки діяти».

Він натиснув на кнопку «стоп».

— Ви, що — серйозно? — запитала вона.

Він посміхнувся, дивлячись на неї.

— Звичайно ж ні,— відповів він.— Та з вашим чоловіком важко домовитися, кому, як не вам, знати. Він має бути впевнений у щирості нашої погрози.— Він звівся на ноги.— Ви, мабуть, стомлені,— сказав він.— Може, хочете випити?

Вона сіла, онімівши, не спроможна відповісти. Раптом вона усвідомила, що в цій ситуації існує підтекст, який вона не здатна зрозуміти. Це було не просто викрадення заради грошей; тут діяли політичні мотиви, про які вона раніше й не здогадувалася. Їй здавалося, що в усьому Божому світі немає такої сили, яка б допомогла Бейдрові задовольнити вимоги цих людей.

Вона помре. Зараз вона вже це знала. І, якось дивно, це вже не мало значення. Навіть, коли б вона залишилася живою, в житті вже не було нічого. Вона сама знищила всі можливості повернути кохання Бейдра.

Враз її пройняло холодом. Діти. За ними немає ніякої вини. Не можна, щоб вони платили за гріхи своїх батьків.

Вона звелася на ноги.

— Думаю, що зараз я б випила,— сказала вона. — У вас часом немає якого-небудь вина?

— Є. — Він обернувся. — Лейло, принеси пляшку вина.

Лейла подивилася на нього, тоді повільно звелася на ноги. Нехотя вона вийшла до сусідньої кімнати і повернулася з вином. Вона поставила пляшку на стіл і рушила до свого стільця.

— Дві склянки, Лейло,— сказав він.

Вона підійшла до буфету і повернулася з двома звичайними гранчаками, поставила їх біля вина і сіла.

— У нас немає коркотяга,— сказала вона.

— Не біда,— сказав він і підійшов до раковини, що була в кутку кімнати. Він легенько цокнув закоркованою шийкою об її край. Шийка відпала, мов відтята. Зробив він це так вправно, що вилилося тільки кілька крапель вина. Усміхаючись, він повернувся до столу і наповнив обидві склянки. Взявши їх, він обернувся до Джордани і поставив одну їй.

Вона зачаровано дивилася на червону барву вина в склянці і не могла ворухнутися. Колір нагадував їй кров. Її кров. Кров її дітей.

— Беріть,— сказав він різко.

Його голос вивів її з нерухомості.

— Ні! — раптом закричала вона, вибиваючи з його руки склянку. — Ні!

Склянка влучила йому в груди, заливаючи червоним вином його костюм і сорочку. Він глянув на себе, потім на неї. Його очі налилися кров'ю від нестямного гніву.

— Сука! — ревнув він, ударивши її в обличчя.

Вона впала на підлогу. Дивно, вона не відчула болю, а тільки шок. Здавалося, що кімната пішла обертом навколо неї. Потім вона побачила над собою його схилене обличчя і його руку. Вона закрила очі, її обличчя пройняв біль; спочатку в одній щоці, а потім в другій. Їй здавалося, що вона чує сміх Лейли, який лунає десь здаля.

Потім біль ущух, і вона відчула, як рвуть її одяг. Вона почула тріск тканини, він смикнув полу її сукні. Вона розплющила очі. Раптом кімната заповнилася солдатами.

Над нею стояв Ясфір, аж червоний від напруги; поруч стояла Лейла, в її очах світилася дивна радість. Вона повільно повернула голову. З висоти свого зросту на неї дивилися два солдати, які привели її сюди, а поруч з ними стояли двоє інших, що вартували біля хатини. Позаду них були інші солдати, яких вона ніколи не бачила. Та всі обличчя здавалися одинаковими, на всіх відбився шалений сласний вираз. Не зрушив з місця тільки Рамадан. Він залишився сидіти на стільці, з гидливим виразом на обличчі.

Раптом вона усвідомила, що вона — гола. Вони спробувала була закрити себе руками від їхніх пожадливих поглядів.

Лейла знову засміялася.

— Сучка ховає те, що раніше показувала з гордістю. — Вона стала на коліно і схопила її за зап'ястя, відводячи руки від тіла, розтягуючи їх по підлозі, мов крила. Вона підвела очі на солдатів. — Хто буде перший, який поласується шльондрою мого батька?

— Дружиною твого батька! — скрикнула Джордана, намагаючись вирватися з цупких рук Лейли. — Ми були одружені за Кораном, перед лицем Аллаха!

В кімнаті запала раптова тиша, в настрої солдатів щось змінилося. Вони ніяково і незручно позирали один на одного, потім потихеньку стали відступати до дверей.

— Ви що, боягузи? — заверещала на них Лейла. — Боїтеся випробувати свою чоловічу силу на цій повії?

Солдати не озиралися. Один за одним вони виходили з хатини. Тепер на неї дивився тільки один Ясфір. Потім і він повернувся, пішов до столу і сів. Тремтячими пальцями він підніс до уст склянку з вином і одним ковтком осушив її.

Лейла враз відпустила її зап'ястя і звелася на ноги. Вона зиркнула на двох чоловіків, що сиділи за столом, потім пішла в дальній куток кімнати. Вона плюхнулася на стілець, поруч з магнітофоном, і мовчки сиділа, не дивлячись ні на кого.

Вперше звівся з місця Рамадан. Він опустився на коліна поруч з Джорданою і, просунувши їй під плечі руку, обережно звів її на ноги.

Даремно вона намагалася прикрити себе своєю розідраною сукнею. Він підвів її до дверей, узяв шинелю, що висіла на стіні, і накинув їй на плечі. Він відчинив двері і гукнув до вояків надворі:

— Проведіть мадам Аль Фей до її хатини.

— Дякую,— прошепотіла вона.

Він не відповів.

— Для нас надії немає? — спитала вона.

Хоча він і не проронив ні слова, ледь помітна зміна виразу його очей дала їй відповідь.

Вона глянула йому в вічі.

— Мені все одно, що ви зі мною зробите. Та мої діти. Прошу вас, не дайте їм загинути.

— Я простий собі солдат, який мусить виконувати дані йому накази,— сказав він не без співчуття. — Та я зроблю все, що в моїй змозі.

Вона ще раз подивилася йому у вічі, кивнула і відвернулася. Вона чулася слабкою і злегка спотикалася. Один з вояків взяв її за лікоть, щоб підтримати її. Надзвичайно дивно, але по мірі наближення до хатини вона відчувала, як повертаються до неї сили.

Надія таки була. Можливо, слабенька. Та все ж була.

Розділ п'ятнадцятий

Хамід опустив бінокль нічного бачення. З цього дерева зовсім близько від табору йому вдалося визначити, в якій хатці тримають жінок. Чоловіки мають бути в хатці, що поряд. Нечутно він зіслизнув по стовбуру на землю.

Бен Езра глянув на нього.

— Ну?

— Я визначив хатини, в яких тримають бранців. Вони посеред табору. Щоб дістатися до них, доведеться пройти повз усі інші хатини. В першій — тримають чоловіків, а в другій — жінок. Біля кожної хатини є по два вартових спереду і по два — ззаду. Командирська хатина — це ота велика, зразу біля входу. Зараз перед нею стоять три джипи.

— Скільки, по-твоєму, у них людей?

Хамід став швидко підраховувати. На стінах установлено дванадцять кулеметів, біля кожного завжди вартують по два чоловіки. Якщо кожен чоловік вартує дванадцять годин, то це вже набереться сорок вісім чоловік. Вісім чоловік біля будок в'язнів. Плюс ще ті, яких він не бачив.

— Дев'яносто, може, сто.

Бен Езра задумливо похитав головою. Для приступу у нього набереться щонайбільше вісімнадцять чоловік. Йому довелося залишити двох позаду, щоб стерегти злітно-посадкову смугу, яку вони захопили десь з годину тому. Там було сім вояків «Братства». Зараз усі вони мертві. Єменці попросили дозволу захопити смугу, і він його дав. Він згадав надто пізно, що єменці нікого не беруть у полон.

Він хотів, щоб Бейдр та Керрідж залишилися біля смуги, та Бейдр наполіг на тому, щоб піти з ним, тому йому довелося призначити двох з його власних добровольців, чоловіків, яких він дуже цінував. Він поглянув на годинник. Була десята. О четвертій ранку великий вертоліт, що його зафрахтував Бейдр, буде чекати їх на злітно-посадковій смузі. У ньому, з повною медичною бригадою, буде чекати доктор Аль Фей. Треба розрахувати час до сотої частки секунди таким чином, щоб вони досягли злітно-посадкової смуги ще до того, як будуть зібрані сили на погоню. Приступ має початися о другій годині. Не пізніше третьої треба буде повертатися до смуги. На їхню пішу подорож заледве стане однієї години, особливо коли згадати, що вони не знають, у якому стані перебувають вісім бранців. Він сподівався, що у них стане сили дійти без допомоги. Якщо хоч одного з них прийдеться нести, у нього може не вистачити людей.

Він знову звірився з годинником. До нуля — чотири години. Він звів погляд на Хаміда.

— А ти зможеш пробратися всередину і закласти пластикові міни?

— Можу спробувати.

— Найперше, що б я хотів,— вивести з ладу чотири потужних прожектори. Потім — джипи.

Хамід кивнув.

— Я хочу, щоб усі таймери були виставлені на другу нуль-нуль.

— Це буде зроблено,— відповів Хамід.

— Тобі потрібна допомога?

— Мені б став у пригоді один чоловік,— сказав ввічливо Хамід.

Бен Езра обернувся назад, до вояків. Вони всі були добряче вишколені професіонали. По суті, тут не було нікого зайвого, у нього була робота для кожного. Його погляд упав на Джабіра. Чоловік він був немолодий, та в ньому відчувалася прихована спроможність. Він спіймав його погляд і поманив.

— Хаміду потрібен один чоловік, щоб допомогти встановити пластикові міни,— сказав Бен Езра. — Підеш добровольцем?

Джабір озирнувся на Бейдра.

— Це честь для мене. Та з умовою, що в мою відсутність ви будете стерегти мого хазяїна.

Бен Езра кивнув.

— Я буду стерегти його, як свого власного,— пізніше він згадає свої слова. Він дійсно був його власним.

Він покликав ізраїльського капрала, який очолював групу.

— Установіть пускові ракетні установки і націльте їх на стіни під кулеметами. Наступною ціллю буде командирська хатина.

Ізраїльтянин козирнув і відійшов.

Він поманив єменського капітана.

— Розпочати штурм я доручаю вашим воякам. За першими вибухами пластикових мін ви знімете стільки чоловік при кулеметах, скільки зможете. Потім, незважаючи на результати, ви послідуєте за мною через ворота і, поки ми будемо шукати бранців, розгорнете своїх людей навкруг хатин із солдатами.

Капітан відсалютував.

— Ми вдячні за надану нам честь. Ми не пожаліємо життя, виконуючи свій обов'язок.

Бен Езра козирнув у відповідь.

— Дякую, капітане.

Він повернувся і став оглядати стіни табору. В тьмяному місячному сяйві вони відсвічували примарно-білим. Він оглянувся. Люди вже розсипалися, займаючи свої позиції, готуючись до приступу. Він повільно пішов назад до Бейдра і Керріджа і присів навпочіпки поруч з ними.

— Як посуваються справи? — спитав Бейдр.

Бен Езра поглянув на свого сина. «Як дивно,— думав він. — Як багато ми могли б значити один для одного. Та, ба, діяння Господні вище людського розуміння. Після стількох років бути зведеними разом у ворожому світі, переступити кордон ненависті, відгукнутися на поклик спільної потреби один одного».

Здавалося, що старий поринув у думки.

— Як посуваються справи? — повторив Бейдр.

Очі Бен Езри прояснилися. Він повільно покивав головою.

— Посуваються,— сказав він. — З цієї миті — ми в руках Господа.

— О котрій йдемо на приступ?

— О другій нуль-нуль,— його голос став суворий. — І я не хочу, щоб ви йшли з нами. Ви не вояк, і я не хочу, щоб ви наражали себе на смерть. Ви чекайте тут, аж доки я не пошлю за вами.

— Там моя сім'я,— сказав Бейдр.

— Мертвим ви їм добра не принесете.

Бейдр сперся спиною на стовбур дерева. Генерал виявився чудовим старим. Протягом двох ночей довгого напруженого маршу по найбільш труднопрохідній місцевості, яку будь-коли бачив Бейдр, генерал ішов так же легко і швидко, як і будь-хто з них. І ні разу Бейдр не бачив його змореним. Як там його називали ізраїльтяни? Левом Пустелі? Дуже влучне ім'я.

Бен Езра повернувся до ізраїльського капрала.

— За п'ятнадцять хвилин — нульова година. Перекажіть іншим.

Той побіг не гаючись. У генерала був стурбований вигляд.

— Хамід і Джабір все ще не повернулися.

Бейдр звівся на ноги. Він поглянув у бік табору. Там була тиша.

Десь збоку, з чагарників долинув шелест. Через якусь мить з'явилися Хамід і Джабір.

— Де ви так довго барилися? — спитав генерал.

— Нам довелося працювати поряд з вартовими,— сказав Хамід. — Вони там кругом сновигають, мов мухи. Я думаю, що мої підрахунки занижені. Там, мабуть, чоловік сто п'ятдесят.

— Це нічого не міняє,— сказав Бен Езра. — Коли ми ввійдемо туди, будь поруч зі мною. Випустивши всі ракети, ізраїльтяни допоможуть нам з бранцями.

— Слухаюся, сер,— Хамід озирнувся. Бейдр почути їх не міг. — Я бачив його дочку. Вона була в командирській хатині. З нею було два чоловіки. В одному з них я впізнав Алі Ясфіра. Другого я не знаю.

Бен Езра скривився. Подобається це чи ні, а вона — його онука.

— Перекажи, щоб по можливості не завдали кривди дівчині,— сказав він.

— Слухаюся, сер,— Хамід побіг і зник поміж дерев.

До нуля — десять хвилин. Бен Езра підняв джелабу і відстебнув шаблю-пояс, якою він був оперезаний. Потім вправно пристебнув її зверху своєї вільно звисаючої хламиди. Взявшись рукою за ефес, він витяг з піхов криву шаблюку. Зграбно вигнута сталь блиснула в місячному світлі. Бен Езра ще раз відчув себе помолоділим. Шабля, без якої він ніколи не йшов на битву, була при боці. В світі все діялося як годиться.

Лейла взяла ще одну пляшку кока-коли і поставила її на стіл.

— Коли ви збираєтеся від'їжджати? — спитала вона Алі Ясфіра.

— Вранці.

— Мені б хотілося поїхати з вами. Я вже починаю божеволіти отут. Тут немає чого робити.

— Єдина дівчина серед ста сорока чоловіків і нудишся?

— Ви знаєте, про що я говорю,— сердито сказала Лейла.

— Скоро це все скінчиться. Тоді ти зможеш повернутися до Бейрута.

— Що буде з ними, коли все скінчиться?

Він знизав плечима.

— Невже ми маємо це зробити? Навіть якщо мій батько віддасть нам усе, що ми просимо?

— Їх так багато. Вони завжди можуть нас розпізнати.

— Але ж діти, невже і вони мають померти?

— Яка тебе муха вкусила? Я думав, ти їх ненавидиш. Вони вкрали в тебе спадщину.

— Не діти. Джордана та мій батько — так. Тільки не діти.

— Діти теж можуть нас розпізнати.

Якусь хвилю вона сиділа мовчки, потім звелася на ноги.

— Піду я, мабуть, подихаю свіжим повітрям,— сказала вона.

Коли за нею зачинилися двері, Ясфір повернувся до Рамадана.

— Якщо я вчасно не повернуся, наказ ти знаєш.

— Так,— відповів Рамадан.

— Вона мусить бути першою,— сказав Ясфір. — Вона більше, аніж хто інший, може послати нас на шибеницю. Вона знає про нас занадто багато.

Нічне повітря було прохолодне і приємно пестило її обличчя. Лейла повільно рушила до своєї хатини. Відбулося так багато такого, чого вона не передбачала. І не було в тих подіях нічого романтичного, захоплюючого, того, що вона прагнула побачити і відчути. Здебільшого вони породжували нудьгу. Нудьгу і порожні ночі та дні.

І не було ніякого відчуття причетності до справи визволення. Вона вже давно облишила спроби зв'язати те, що діється, з боротьбою за визволення палестинців. Всі бойовики були найманцями. І оплачувалися дуже добре. Очевидно, жоден з них не дбав про справу визволення. Лише про свою місячну платню. Це було зовсім не те, про що балакали в школі хлопці та дівчата. Тут слово «свобода» було тільки словом.

Вона згадала, як якось Хамід намагався їй це пояснити. Та тоді вона відмовлялася його зрозуміти. Здавалося, що це було так давно. А минуло ж лише шість місяців. У чому ж справа? Тоді вона відчувала себе такою юною, а зараз — такою старою?

Вона зупинилася на порозі своєї хатини і оглянула табір. Було тихо. Щось її занепокоїло, та вона не знала, що саме. Вона помітила, як на стіні щось майнуло. Один з кулеметників випростався, щоб потягтися. Проти блідого місячного сяйва вона побачила, як його руки підвелися вгору. Потім він раптом поточився й упав стрімголов із стіни сюди, у табір. За мить долинув звук пострілу. Вона застигла від подиву, а небо наче розверзлося і з нього на табір полився пекельний вогонь.

Коли вони побігла, в її голові заблиснула шалена думка. Тепер вона знала, що її занепокоїло. Тиша. Занадто вже було тихо.

Розділ шістнадцятий

Прокинулися діти, репетуючи від страху. Хатина здригалася від вибухів, які, здавалося, вибухали зовсім поряд. Джордана скочила зі своєї койки, підбігла до дітей і міцно притисла до себе.

Вона почула, як у сусідній кімнаті верескнула одна з жінок,— важко визначити, хто саме. Крізь шпарини, в забитих дошками вікнах, їй видно було спалахи червоного та жовтогарячого світла. Потім нічну тишу розірвав ще один вибух, і вся хатина здригнулася в конвульсіях.

Хоч як це було дивно, вона не перелякалася. Вперше з часу викрадення вона відчула себе в безпеці.

— Мамцю, що там діється? — спитав, схлипуючи, Мухаммед.

— За нами прийшов татко, любий. Не бійся.

— Де він? — спитав Самір. — Я хочу його бачити.

— І побачиш,— сказала вона заспокійливо. — Хвилин через кілька.

У дверях з'явилася нянька Анна.

— У вас все гаразд, мадам? — гукнула вона.

— У нас усе добре,— перекрикуючи галас, відповіла Джордана. — А у вас?

— Магді в руку попала скіпка дерева, а так усе гаразд. — Вона замовкла, коли ще один вибух струснув хатину. — Може, допомогти вам з дітьми?

— Ні, у нас усе гаразд,— сказала Джордана. Вона пригадала щось із фільму про війну, який вона колись бачила. — Скажи дівчатам, хай ляжуть на підлогу і закриють голови руками. Так їм буде безпечніше.

— Слухаюсь, мадам,— відповіла Анна, зберігаючи свій незворушний шотландський спокій. Вона зникла за дверями.

— На підлогу, хлоп'ята,— наказала Джордана, стягуючи їх додолу й лягаючи сама. Вони лягли, по одному з кожного боку, і вона притисла їх до себе, прикриваючи плечима їхні голови.

Грім від вибухів стихав. Тепер дедалі гучніше лунали постріли гвинтівок разом з тупотом ніг та криками. Вона міцно притискала дітей, чекаючи.

Лейла бігла через табір, заповнений чоловіками, які розгублено гасали туди-сюди. Нападники штурмували, здавалося, з усіх боків.

Очевидно, цілеспрямовано діяв тільки один чоловік. Вона побачила, як Рамадан з автоматом у руці мчить до хатини з жінками. Раптом вона згадала, що в неї на поясі є автоматичний пістолет, і вихопила його. Тепер вона не відчувала себе такою самотньою і беззахисною.

— Рамадане! — закричала вона йому навздогін.

Він не чув, біг далі і зник за рогом хатини з жінками. Не знаючи чому, вона побігла за ним.

Двері до хатини були відчинені, і вона вскочила туди. Вбігши всередину, вона раптово ошелешено зупинилася. Стовпившись купкою навколо Джордани з хлопцями під стіною дальньої кімнати стояли жінки. Рамадан, стоячи в вузьких дверях між кімнатами спиною до неї, наводив на них автомат.

— Лейло! — різко скрикнула Джордана. — Вони твої брати!

Рамадан крутнувся, направивши автомат на Лейлу.

І аж тоді, коли вона побачила холодну відсутність виразу на обличчі Рамадана, вона усвідомила правду. Вона значила для «Аль-Ікхваму» не більше, аніж її брати. Вони розуміли, яку вагу мають кровні зв'язки, хоч цього не розуміла вона. Для них вона була лише знаряддям, яким хотіли скористатися і викинути, коли воно буде їм непотрібне. Вона тримала перед собою обома руками важкий автоматичний пістолет. Її палець рефлективно натиснув на спусковий гачок. І аж тоді, коли обойма спорожніла і Рамадан важко гепнувся на підлогу, до її свідомості дійшло, що вона натиснула на гачок.

Глянувши поверх його тіла, вона помітила, як Джордана швидко відвернула обличчя хлопців від виду крові, яка струменіла з тіла Рамадана.

Зненацька Лейла відчула, як пара сильних рук схопила її ззаду, пришпилюючи її руки до її тіла. Вона стала дико пручатися.

— Лейло! Припини! — гримнув їй у вухо знайомий голос.

Вона крутнула головою, щоб побачити, хто ж то такий.

— Хамід? — скрикнула вона здивовано. — Звідки ти взявся?

— Для цього у нас ще буде час. — Крізь двері він потяг її назад. Випустивши її з обіймів, та все ж міцно тримаючи за одну руку, він потяг її за собою за хату, через пролом, зроблений вибухом у стіні, що оточувала табір.

Коли вони добралися до узлісся, він звалив її на землю. Вона підвела голову, щоб поглянути на нього.

— Що ти тут робиш?

Він знов пригнув її голову до землі.

— Ти пам'ятаєш, чого я тебе вчив? — сказав він суворо. — Перше — пригни голову!

— Ти не відповів на моє запитання,— сказала вона здушеним голосом.

— Я прийшов, щоб забрати тебе.

— Чому, Хаміде, чому?

— Тому, що я не хочу, щоб ти наразилася на смерть, от чому,— сказав він сухо. — Ти завжди була нікудишнім вояком.

— Хаміде, ти мене кохаєш,— сказала вона з ноткою подиву в голосі.

Він не відповів.

— Чому ти ніколи нічого подібного не говорив?

Він повернув голову, щоб глянути на неї.

— Яке я маю право кохати таку дівчину, як ти?

Бен Езра встигав кругом, командуючи своїми вояками, над його головою виблискувала його шабля. Він озирався навкруг лютим поглядом. Очевидно, опір потихеньку слабів. Він поглядав на всі боки, шукаючи Хаміда, та його ніде не було видно. Він голосно кляв його. Він не терпів вояків, які настільки втягувалися в битву, що забували про накази. Він наказував йому залишатися поруч з ним.

Ізраїльському капралові він скомандував: «Збирай своїх людей!» За хвилину він перехопив погляд Джабіра.

— Забирай свого хазяїна,— закричав він. — Ми виводимо бранців!

На іншому кінці табору знялася стрілянина. Він побачив, як декілька єменців кинулися туди. Він кивнув сам собі. Він зробив правильний вибір. Вони неперевершені бійці.

Бейдр зайшов у хатину перший. Коли він побачив синів, у нього зайшлося серце. Він став на одне коліно, щоб підхопити їх на руки, а вони підбігли до нього, вигукуючи: «Татку! Татку!»

Він поцілував одного, потім другого і відчув на устах сіль своїх власних сліз.

— Ми не злякалися, чесно, тату,— сказав Мухаммед. — Ми знали, що ти прийдеш по нас.

— Так,— вторив Самір. — Мамка говорила нам про це кожного дня.

Він глянув на неї. Його погляд затуманився від сліз, і він повільно звівся на ноги.

Джордана не ворухнулася: вона не зводила з нього очей.

Мовчки він простягнув їй руку. Повільно, майже нерішуче, вона взяла її.

Він довго дивився їй в очі. Потім сказав хрипким голосом:

— Ми насилу встигли.

Вона всміхнулася.

— Я не сумнівалася ані хвилини, що встигнете.

— Ти зможеш простити мене? — спитав він.

— Залюбки. Я кохаю тебе,— сказала вона. — А ти зможеш мене простити?

Він широко усміхнувся. Раптом він став Бейдром, якого вона вперше побачила і покохала.

— Залюбки,— сказав він. — Я теж тебе кохаю.

— Та виходьте ж,— гаркнув на них з дверей ізраїльський капрал. — У нас що, в розпорядженні ціла ніч?

Бен Езра стояв біля воріт табору.

— Ще хто залишився? — спитав генерал.

— Мої всі тут,— відповів капрал.

Він звернувся до єменського капітана:

— Ар'єргард організували?

— Так, сер,— відповів капітан. — Чотири чоловіки з автоматами повинні на деякий час забезпечити їх роботою. Чекати на них не будемо. Вони повернуться тією ж дорогою, що і прийшли, і ми підберемо їх через кілька днів на тому місці, де ми висадилися.

Бен Езра кивнув. Знають свою справу.

— Які втрати?

— Один забитий, кілька незначних ран — це все.

Бен Езра повернувся до ізраїльтянина.

— Два забитих.

— Нам повезло,— сказав похмуро генерал. — Ми застукали їх зі спущеними штаньми! — він поглянув на дорогу. Бранці зустрілися після розлуки. Чоловіки з команди літака були в хорошій формі і жінки теж. Вони скупчилися разом у тісний гурт. Всі намагалися говорити водночас. — Підженіть їх, хай рушають,— сказав Бен Езра. — Щоб збагнути, як нас тут мало, нашим друзям не треба буде багато часу, і тоді вони кинуться за нами.

Ізраїльтянин рушив. Бен Езра гукнув до нього:

— Ти бачив сирійця?

Вояк похитав головою.

— Я не бачив його відтоді, як тільки ми зайшли після залпів ракет. Він ішов попереду мене, а потім просто зник.

Бен Езра спантеличився. Щось тут не те. Хіба що хлопця вбили і він лежить десь непомічений. Та ж ні, це неможливо. Сирієць таки дуже добрий вояк. Рано чи пізно він об'явиться. Бен Езра повернувся і рушив за ними вниз по дорозі. Він поглянув на годинник. Якраз третя година. Точно по розкладу.

Якщо вертоліт прилетить вчасно, вранці вони будуть снідати у палаці князя.

Розділ сімнадцятий

Дік Керрідж без поспіху ходив по табору. Крізь відчинені ворота він бачив, як інші пішли вниз по дорозі, що вела до злітно-посадкової смуги. Та він все ще не був готовий піти звідси. Йому ще треба було доробити одну недовершену справу.

З різних кінців табору долинав спорадичний звук пострілів автоматичної зброї. Єменці робили свою роботу. Повільно й обережно він відчиняв одну за одною двері хатин, та його не було ніде.

Все ж цей чоловік мусить бути тут. Він не міг вибратися звідси до початку приступу. Ніхто не міг залишити табору непоміченим. Окрім того, він чув, як Хамід доповідав генералу, що бачив його за п'ятнадцять хвилин до початку приступу. При такому місцеположенні командирської хатини чоловік не мав часу, щоб утекти до лісу. Вона була в оточенні інших хатин.

Він обернувся й поглянув на командирську хатину. Перед нею стояли три обгорілі розтрощені джипи. Він сторожко повернувся і пішов назад, до хатини. Він уже раз обійшов усе всередині, та, можливо, там було щось таке, чого він не примітив.

Він знову обережно наблизився до дверей і став збоку з автоматичним пістолетом у руці. Тоді різко відчинив двері навстіж. Якусь мить він чекав. Зсередини не було чутно ні звуку.

Він зайшов у середину. Перша кімната була вся в уламках. Ракети попробивали в стінах хатини зяючі дірки. По кімнаті були розкидані папери та меблі, ніби після урагану.

Він зазирнув до другої кімнати. Тут просто не було місця, де хтось міг би заховатися. Він вийшов надвір, та на порозі зупинився.

Він відчув, як волосся у нього на голові стає сторч. Цей чоловік був тут. Йому підказував інстинкт. Не має значення, що він не може його знайти. Чоловік — десь тут.

Він повернувся і ще раз повільно обвів поглядом приміщення. Пусто. Якусь мить він стояв дуже тихо, а потім підійшов до ослону, поруч з раковиною, де він помітив кілька гасових ламп.

Розбиваючи їх одну за одною, він швидко розливав гас по кімнаті. Потім узяв стілець, поставив його в сінешніх дверях і сів на нього, обличчям до кімнати. Витяг із кишені коробку сірників, запалив одного і підніс його до коробки, а коли спалахнули всі інші, жбурнув її в кімнату.

Вогонь швидко побіг підлогою, тоді поповз по стінах. Дим почав заповнювати кімнату, але він сидів. Повітря аж пашіло, та він і не поворухнувся.

Раптом зсередини почувся приглушений звук. Він напружено вдивлявся крізь дим, та не бачив нічого. Звук почувся знову, скрипучий звук, ніби відчинялися двері на ржавих завісах. Йому було видно всю задню кімнату, та там дверей не було.

Потім долі щось заворушилося. Дік звівся на ноги. Частина дерев'яної підлоги піднімалася. Він підступив ближче котячими кроками.

Біля помосту він зупинився. Витяг носову хусточку і затулив нею носа та рота, щоб захиститися від диму. Зненацька дощатий поміст відкинувся набік і, кашляючи, звідти висунувся чоловік.

Ізраїльський агент задоволено кивнув. Це був той чоловік, заради якого він повернувся, це був чоловік, з яким йому треба було звести рахунки. Ніколи не треба боятися ідеаліста, треба боятися лише чоловіка, який очорнив ідеал.

Цей чоловік був очернитель. Повільно, не поспішаючи, перш ніж цей чоловік усвідомив, що хтось стоїть перед ним, Дік спорожнив у нього обойму свого автоматичного пістолета. Потім він повернувся і, навіть не оглянувшись, вийшов з хатини і пішов до дороги, зоставивши мертвого Алі Ясфіра лежати в його вогненній домовині.

Він пройшов дорогою з чверть милі, коли наткнувся на них. Тільки-но він вийшов із-за повороту, як вони з'явилися з лісу. Вони зупинилися, здивовано дивлячись одне на одного.

— Лейла,— сказав він.

Хамід повернувся до неї. На її обличчі він побачив дивний вираз. Він спостерігав за ними мовчки.

— Діку,— озвалася вона здавленим голосом. — Я...

Її перебив постріл. На обличчі Діка з'явився дуже здивований вираз. Потім у кутку його уст виникла дивна кров'яна бульбашка, він повільно поточився і впав на дорогу.

Хамід зреагував миттю. Поваливши Лейлу додолу, він упав долілиць, обличчям у той бік, звідки прозвучав постріл. За мить він угледів між деревами чоловіка. Він пильно наставив приціл свого автомата на проміжок між деревами, де мав пройти той чоловік. Він чекав, аж доки чоловік вийшов якраз на середину між деревами, і натиснув на гачок. Черга з автомата перерізала чоловіка мало не пополам.

Він повернувся до Лейли.

— Ходімо,— сказав він різко. — Давай тікати звідси!

Дік застогнав.

— Ми не можемо залишити його тут,— сказала Лейла. — Він помре!

— Все одно він помре,— жорстко сказав Хамід. — Ходімо.

— Ні. Ти мусиш допомогти мені доправити його до нашого гурту.

— Ти з глузду з'їхала? Ти знаєш, що буде з тобою, коли ти повернешся? Якщо вони тебе не повісять, ти проведеш решту свого життя у в'язниці!

— Мені однаково,— сказала вона вперто. — Ти допоможеш мені чи ні?

Хамід подивився на неї і похитав головою. Він подав їй автомат.

— На, неси його. — Він нахилився, підхопив Діка і перекинув через плече. — Ходімо. Бо через кілька хвилин слідом за тим, що я застрелив, підійдуть інші.

Бен Езра звірився з годинником. Була вже майже четверта.

— Де той клятий вертоліт?

Щойно він це промовив, як удалині почувся гуркіт мотора. Він удивлявся в небо. Та зараз, коли місяць зайшов, не було видно нічого, крім чорноти неба. Через десять хвилин гуркіт залунав над головою. За мить він перелетів через гірський кряж і зник.

З боку дороги, через ліс долинула тріскотня рушничних пострілів. Підбіг ізраїльський капрал.

— Вони наближаються. Ідуть слідом за нами по дорозі.

— Затримайте їх. Вертоліт має бути тут у будь-яку хвилину.

Та рушничні постріли залунали частіше, а вертольота все ще не було. Час від часу було чутно гуркіт його мотора, та потім він знову стихав.

Ізраїльський капрал повернувся знову.

— Давайте швидше з цим ділом, генерале,— сказав він. — Вони наближаються і пустять у хід важку зброю.

— Повертайся туди! — гаркнув Бен Езра. Він удивлявся в небо. — Знаєш, що я думаю? Я думаю, що отой чортів придурок, що вгорі, заблудився і не може знайти нас у темноті.

— А може, нам запалити багаття? — запропонував Бейдр. — Це буде служити йому маяком.

— Добра думка,— сказав генерал. — Та у нас немає нічого, з чого б зробити велике багаття. Ми змарнували б годину на те, щоб зібрати достатньо гілок, і все одно вони не будуть горіти. Від нічної вологи все промокло.

— У мене є таке, що горітиме.

— Що?

Бейдр показав на «707» під маскувальною сіткою.

— З цього буде пекло вогню.

— Ти жартуєш? — голос Бен Езри прозвучав питально.

Шум бою наростав і наближався.

— Я хочу врятувати свою сім'ю, і я це зроблю!

Він повернувся до капітана Гайяда.

— Енді, як би ти його підпалив?

Пілот подивився на нього.

— Енді, я не жартую! — гримнув Бейдр.— Від цього залежить наше життя.

— Відкрив би баки на крилах і вкинув би туди щось підпалене,— сказав Гайяд.

— Відкривай їх,— наказав Бейдр.

Енді з другим пілотом побігли до літака. Вони видряпалися до кабіни. За мить вони вискочили звідти з ключем від кришок баків і розбіглися в різні боки літака. Менше аніж за дві хвилини вони повернулися.

— Ми вже готові,— сказав Енді. — Але вам краще відвести всіх на протилежний кінець смуги, на той випадок, коли він вибухне.

Бен Езра віддав наказ якомога гучнішим голосом. Щоб відвести всіх на кінець смуги, пішло майже п'ять хвилин.

— Всім на землю! — наказав він, подаючи сигнал стрільцям.

Автомати застрочили мов навіжені. За мить почулося дивне шипіння, потім стогін: величезний літак вибухнув. Стовп полум'я знявся в повітря на сотню футів.

— Якщо вони цього не побачать, то вони сліпі,— сумно сказав Гайяд.

Бейдр помітив вираз його обличчя.

— Кинь сумувати. Це тільки гроші. Якщо ми виберемося звідси, я куплю тобі іншого.

Гайяд силувано усміхнувся.

— Буду сподіватися, шефе.

Бейдр озирав небо похмурим поглядом. Тріскотня рушничних пострілів дедалі ближчала. Він підійшов до Джордани.

— Ти в порядку?

Вона кивнула, хлопці тулилися до неї. Погляди всіх звернулися до неба.

— Здається, я чую його! — закричав Мухаммед.

Вони прислухалися. До них долинув приглушений свист гвинтів, який гучнішав щомиті. Через дві хвилини вертоліт був уже над головою, віддзеркалюючи заграву палаючого літака. Він став повільно опускатися.

Зараз спалахи пострілів виднілися майже біля злітно-посадкової смуги, бо вояки, згідно з планом, відступили.

Вертоліт торкнувся землі. Першим, хто зійшов з нього, був батько Бейдра.

— Дідусю!

Він підхопив онуків на руки. Підійшли і Бейдр із Джорданою. Всі почали збиратися біля вертольота. Посадка проходила хутко, на полі залишалося декілька чоловік, які відбивалися від бойовиків.

Бейдр стояв біля підніжки трапу поряд з Бен Езрою.

— Всі сіли? — спитав генерал.

— Так,— відповів Бейдр.

Бен Езра приклав до вуст руки, складені трубкою.

— Відводь їх сюди, капрале! — крикнув він гучним голосом, який, мабуть, було чути на іншому кінці поля.

На «707» вибухнув ще один бак, заливши все поле денним сяйвом. Бейдрові було видно вояків, які відступали задки з кінця поля, стріляючи по лісових заростях.

За хвилину вони були майже біля підніжки трапу. Перший з них повернувся і став підійматися по східцях. Бен Езра схвально плеснув його по спині плазом шаблі.

Жовте світло від палаючого літака освітило узлісся. Бейдр вдивлявся туди, бо йому почулося, що хтось покликав його. Раптом він побачив, як вона вибігла з лісу. За нею тюпав чоловік, який ніс перекинуте через плече тіло.

Автоматично вояк звів на неї автомат. Бейдр ударив по автоматові так, що цівка піднялася в небо.

— Зачекай! — рикнув він.

— Тату! Тату! — вигукувала Лейла.

Бейдр побіг їй назустріч.

— Лейло! Сюди! — закричав він.

Вона повернула, побігла прямо на нього і кинулася в його обійми. До нього рвучко підбіг вояк.

— Нам треба вибиратися звідси, сер!

Бейдр показав на Хаміда.

— Допоможи йому,— кинув він воякові.

Він повернувся і, обіймаючи однією рукою дочку, піднявся по східцях до літака. Хамід і вояк піднялися слідом, несучи Діка. Бен Езра зійшов на трап і спинився у відчиненому люці.

Хамід з вояком уже поклали Діка на ліжко і доктор Аль Фей з медичною бригадою уже почали вливати плазму та глюкозу.

— Злітай! — крикнув Бен Езра.

Коли над головою почали мляво обертатися роторні Гвинти, до генерала підійшов Хамід.

З-за спини генерала Хамідові було видно, як на поле вибігали бойовики.

— На вашому місці я б не стояв тут, генерале,— сказав він поштиво.

— Де ти в дідька пропадав усю ніч? — сердито крикнув генерал, коли вертоліт почав важко підійматися.

— Я просто виконував ваш наказ, сер,— відверто відповів сирієць. Він показав на Лейлу, яка навколішки стояла біля Діка. — Я робив усе необхідне, щоб з нею нічого не сталося.

— Тобі було наказано залишатися поруч зі мн...! — гнівний тон у голосі старого змінився тоном подиву.— О Боже мій! — вигукнув він. Рука раптом стала кволою, і шабля випала з неї. Він зробив непевний крок до сирійця і став падати.

Хамід схопив його на витягнуті руки. Він відчув, як кров старого просякла крізь м'яку бедуїнську хламиду. Хамід похитнувся і мало не впав, коли вертоліт ніби стрибнув у повітря.

— Генерала поранило! — пронизливо гукнув він.

Він ще не встиг договорити, як Бейдр і його батько були вже поруч. Вони обережно перенесли генерала на ліжко. Доктор Аль Фей перевернув його на бік, хутенько розтинаючи його хламиду.

— Не турбуйся, друже,— прошепотів генерал. — Бережи час для молодого чоловіка.

— З молодим чоловіком усе буде гаразд! — майже сердито сказав Самір.

— Зі мною — теж,— сказав тихо Бен Езра. — Тепер, коли я побачив свого сина, мені не страшно помирати. Ти зробив все добре, мій друже. Ти виростив справжню людину.

Самір відчув, як його зір затуманили сльози. Він став навколішки і притулив уста до вуха старого.

— Я надмірно довго дозволяв йому жити в неправді. Для нього настав час довідатися правду.

На вустах умираючого воїна промайнула бліда посмішка.

— Що є правда? Ти його батько. Це все, що він має знати.

— Ти його батько, не я! — палко прошепотів Самір. — Він мусить знати, що це твій Бог привів його на цей світ!

Бен Езра підвів очі, які швидко скляніли. Його погляд спинився на Бейдрові, потім знов — на лікареві. Його голос був кволий; він зібрав усі свої сили для останнього подиху. Щойно слова зринули з його уст, він був мертвий.

— Є лише один Бог...

ПІРАТ — Бейдр Аль Фей, який дивним вибриком долі був вихований як улюблений син у багатому та привілейованому світі багатої арабської родини Аль Фея. Його навчають бути вожаком, він усвідомлює, що те, чого він бажає,— включаючи людей,— буде в його руках.

Бейдр Аль Фей належить до нового арабського класу, що літає на реактивних літаках, який купається в нафті, його ненаситна енергія і амбіції штовхають його сновигати по всьому світі, шукаючи нових ділових угод і нових жінок. Він оточує себе людьми, яких він може використати, та серед тих, кого він відкинув, і його колишня дружина арабчанка Маріам, котру він відгорнув набік із-за золотоволосої прекрасної американки Джордани, та навіть вона не може заволодіти його увагою. Показати йому, що багатство та влада є лише частиною життя, випало його дочці-революціонерці, хоча до тих пір було майже запізно.