Пісні (Canti) - Вибрані українські переклади

Вечір після свята

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

Ясна і кротка ніч, не дише вітер;

Спокійне сяйво місяця лягло

На кожен дах і сад - і вдалині

Розкрило кожну гору. Заніміли

Дороги всі, о пані, і від вікон

Спливає скудне світло ламп нічних.

В своїх покоях тихих ти лежиш,

Пойнята добрим сном; турбота жадна

Тебе не мучить - і не знаєш ти,

Яку ти рану завдала мені.

Ти спиш,- а я хотів би небо це,

Таке зичливе з вигляду, вітати,

I древню, всемогутню цю природу,

Що для страждань мене створила. Мова

Її була до мене: "Сподіватись

Тобі не вільно, сподіватись навіть,

I блиск твоїх очей - він слізний буде".

Цей день був святом. По його розвагах

Ти спочиваєш і, можливо, сниш,

Скільком подобалася ти і скільки

Подобалось тобі -а я не мислю,

Щоб ти мене згадала лиш. Питаюсь,

Я падаю, кричу, тремчу. О дні,

Жахливі в віці юному!

З дороги

Доноситься до мене спів самотній

Ремісника, що по забаві, пізно

Вертається в свою убогу хату,

I біль моє стискає серце люто

На думку, що минає все на світі

Сливе без знаку: ось минуло свято,

I вслід за святом будній день надходить,

I пориває за собою час

Діла людей. Де голос наших предків

Преславних, де держава сильна Риму

I зброя, і нестримний гуд, що звучно

Котився суходолом і морями?

Скрізь мир і тиша, все земля забрала,

I вигасла про все це мова людська.

В дитиннім віці ще, коли нам свято

Таке жадане, по його відході

Ще довго я на подушці лежав,

Сумний, без сну - і пізньої доби

Спів, що доносився з доріг нічних

I завмирав поволі вдалині,

Стискав мені тим самим болем серце.

LA SERA DEL DÍ DI FESTA

Dolce e chiara è la notte e senza vento,

e queta sovra i tetti e in mezzo agli orti

posa la luna, e di lontan rivela

serena ogni montagna. O donna mia,

giá tace ogni sentiero, e pei balconi

rara traluce la notturna lampa:

tu dormi, ché t’accolse agevol sonno

nelle tue chete stanze; e non ti morde

cura nessuna; e giá non sai né pensi

quanta piaga m’apristi in mezzo al petto.

Tu dormi: io questo ciel, che sí benigno

appare in vista, a salutar m’affaccio,

e l’antica natura onnipossente,

che mi fece all’affanno. — A te la speme

nego — mi disse, — anche la speme; e d’altro

non brillin gli occhi tuoi se non di pianto. —

Questo dí fu solenne: or da’ trastulli

prendi riposo; e forse ti rimembra

in sogno a quanti oggi piacesti, e quanti

piacquero a te: non io, non giá ch’io speri,

al pensier ti ricorro. Intanto io chieggo

quanto a viver mi resti, e qui per terra

mi getto, e grido, e fremo. O giorni orrendi

in cosí verde etate! Ahi! per la via

odo non lunge il solitario canto

dell’artigian, che riede a tarda notte,

dopo i sollazzi, al suo povero ostello;

e fieramente mi si stringe il core,

a pensar come tutto al mondo passa,

e quasi orma non lascia. Ecco è fuggito

il dí festivo, ed al festivo il giorno

volgar succede, e se ne porta il tempo

ogni umano accidente. Or dov’è il suono

di que’ popoli antichi? or dov’è il grido

de’ nostri avi famosi, e il grande impero

di quella Roma, e l’armi, e il fragorío

che n’andò per la terra e l’oceáno?

Tutto è pace e silenzio, e tutto posa

il mondo, e piú di lor non si ragiona.

Nella mia prima etá, quando s’aspetta

bramosamente il dí festivo, or poscia

ch’egli era spento, io doloroso, in veglia,

premea le piume; ed alla tarda notte

un canto, che s’udía per li sentieri

lontanando morire a poco a poco,

giá similmente mi stringeva il core.