Пісні (Canti) - Вибрані українські переклади

До Сильвії

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

Чи, Сильвіє, спогадуєш ти ще

Своє життя погасле,

Коли краса сіяла

В твоїх очах, радіючих і бистрих,

I на пороги зрілості своєї

Обачно ти ступала?

Лунали у кімнатах

I по садах, тишинами пойнятих,

Твої пісні всякчасні,

Коли, при хатній ти роботі, пильна,

Сиділа - і раділа мрії власній

Про дні майбутні, золоті і щасні.

Так день минав твій. Травень був надворі,

I травень плив пахуче і квітчасто.

I залишав я часто

Науку милу і поважні книги,

Яким я молодість віддав і часть

Себе самого кращу - і з балкона

Я прислухався до твоїх пісень,

До їх живого звуку,

I зір скеровував на бистру руку,

Що полотно старанно вишивала.

Погожі небеса я споглядав,

Сади і вулиці, всі в сонці, море

I мрійні, дальні гори.

Язик не скаже людський,

Що в серці відчував я.

О Сильвіє, які солодкі мислі,

Які були солодкі сподівання,

Як легко вірилося в існування

I в долю людську нам!

І як згадаю я про все колишнє,

Мене чуття гнітить

Гірке і безпотішне,

I давнє горе знов мене болить.

Чому, чому, природо,

Не держишся того, що обіцяєш?

Чому дітей своїх

Обманюєш так тяжко?

Зима ще не прибила трав блідих,

Як, здолана сухотами, померла

Ти, ніжна. Цвіту юності своєї

Не зріла ти; тебе

Не приголубила хвала утішна

Тут - чорним кучерям твоїм, а там -

Твоїм невинним люблячим очам,

I з подругами ти не говорила

У свято про кохання.

Тож і моє вповання,

Солодке, згасло; доля і мені

Відмовила в дарах,

Належних рокам молодим. Як сталось,

Що відійшла, що відійти могла ти,

О люба подруго моєї юні,

Моя, сльозами зрошена, надіє!

І що цей світ? Що мають означати

Любов і радість, вчинки і події,

Що ми про них так часто розмовляли?

І це є жереб людський?

Розкрився справжній зміст його - і ти

Упала, бідна,- і здаля рукою

Показуєш мені на смерть холодну

З могилою нагою.

A SILVIA

Silvia, rimembri ancora

quel tempo della tua vita mortale,

quando beltá splendea

negli occhi tuoi ridenti e fuggitivi,

e tu, lieta e pensosa, il limitare

di gioventú salivi?

Sonavan le quiete

stanze, e le vie dintorno,

al tuo perpetuo canto,

allor che all’opre femminili intenta

sedevi, assai contenta

di quel vago avvenir che in mente avevi.

Era il maggio odoroso: e tu solevi

cosí menare il giorno.

Io, gli studi leggiadri

talor lasciando e le sudate carte,

ove il tempo mio primo

e di me si spendea la miglior parte,

d’in su i veroni del paterno ostello

porgea gli orecchi al suon della tua voce,

ed alla man veloce

che percorrea la faticosa tela.

Mirava il ciel sereno,

le vie dorate e gli orti,

e quinci il mar da lungi, e quindi il monte.

Lingua mortal non dice

quel ch’io sentiva in seno.

Che pensieri soavi,

che speranze, che cori, o Silvia mia!

Quale allor ci apparia

la vita umana e il fato!

Quando sovviemmi di cotanta speme,

un affetto mi preme

acerbo e sconsolato,

e tornami a doler di mia sventura.

O natura, o natura,

perché non rendi poi

quel che prometti allor? perché di tanto

inganni i figli tuoi?

Tu, pria che l’erbe inaridisse il verno,

da chiuso morbo combattuta e vinta,

perivi, o tenerella. E non vedevi

il fior degli anni tuoi;

non ti molceva il core

la dolce lode or delle negre chiome,

or degli sguardi innamorati e schivi;

né teco le compagne ai dí festivi

ragionavan d’amore.

Anche pería fra poco

la speranza mia dolce: agli anni miei

anche negâro i fati

la giovanezza. Ahi, come,

come passata sei,

cara compagna dell’etá mia nova,

mia lacrimata speme!

questo è quel mondo? questi

i diletti, l’amor, l’opre, gli eventi,

onde cotanto ragionammo insieme?

questa la sorte dell’umane genti?

All’apparir del vero

tu, misera, cadesti: e con la mano

la fredda morte ed una tomba ignuda

mostravi di lontano.