П'ять життів доктора Гундлаха

I. ВИЗВОЛИТЕЛЬ

— Пане доктор, — сказала секретарка, коли Гундлах повернувся з обіду, — директор Вінтер просить вас через десять хвилин до себе. Він там для вас дещо передав, гляньте на вашому столі…

— Що ж він хоче?

Секретарка, як завжди, знизала плечима. Ця жінка ніколи не знала більше, ніж їй було сказано.

— Здається, щось термінове, — мовила вона.

Очевидно, знову якийсь «пожежний» виклик — відрядження за кордон, можливо, до того брудного Каїра. Або ж за океан, в Індію, чи в чорну Африку, де завжди щось негаразд… Ой, як йому все це набридло! Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва споруджувало електростанції в таких країнах, як Заїр і Малі — несло, так би мовити, світло у царство тьми. А коли де-небудь виникали якісь неприємності, посилали його, Ганса Гундлаха, бо він володів трьома іноземними мовами і мав неабиякий хист вести переговори — з надзвичайною вправністю міг переконати будь-якого співрозмовника. Здебільшого йому давали на допомогу когось з економістів, юристів або інженерів, кого-небудь з проектувальників або навіть з відділу кадрів, — залежно від проблеми. Він був четвертим за рангом у відділі преси й реклами концерну, але на час таких відряджень мусив відкладати свої власні справи на потім. І тут уже нічого не вдієш. Усі знали, що Гундлах усе владнає.

Він узяв газету «Франкфурте альгемайне», яку прислав йому Вінтер. Гундлах сподівався, що там вже лежали заготовлені для нього виїзні документи. Власне, більше ніж мета поїздки й країна, його цікавило, хто цього разу з ним поїде. Аби тільки не сам директор. Вінтер мав років п'ятдесят п'ять, був на двадцять літ старший за Гундлаха, на двадцять кілограмів важчий, двома рангами вищий по службі — ну який з ним можна зав'язати контакт? Колись Гундлах уже супроводжував його, й цього досить, йому здавалося, що Вінтер був невдахою в особистому житті, сексуально розчарований, як і багато інших в такому віці. В цьому Гундлах пересвідчився дорогою назад, коли Вінтер, випивши дві-три чарки коньяку, заходився дратувати стюардес, перекручуючи назви повітряних ліній, кидаючи недолугі дотепи й розповідаючи затерті непристойні анекдоти. Це жалюгідне базікання аж ніяк не сприяло їх зближенню, і кожен кілометр, що наближав їх додому, додавав Гундлаху почуття власної переваги.

Але для чого ж це він передав? Газета була торішня, від 16 жовтня 1979 року. Гундлах перебіг очима оголошення й рекламу, свою галузь. Проте Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва в цьому номері реклами взагалі не давало. Зате у літературному відділі Гундлах натрапив на великий, на дві сторінки, матеріал, який Вінтер позначив зеленим фломастером. Під наївним заголовком «До людей усього світу» на семи шпальтах ішов текст із трьома нечіткими фотографіями, звірячі розправи, статистика й емблеми якоїсь одіозної Революційної партії робітників Центральної Америки. Ні, це був не рекламний, а швидше агітаційний матеріал: стаття закликала поставитися з розумінням до повалення уряду в одній з країн Центральної Америки. А втім, на другій сторінці редакція виправдовувалась, що до цієї публікації її змусили шантажем.

Гундлах перебіг очима текст: свинцева пустиня з моторошними оазисами. Надто дивно звучали такі бойові заклики, як «Хай живе право сальвадорського народу на революційно-визвольну боротьбу!» і звинувачення підпілля з далекої тропічної країни на адресу своїх ворогів. Але чому ця публікація з'явилася в Німеччині? Бунтівники, очевидно, не мали доброго журналіста, який гідно представив би їх самих і розмалював відповідними фарбами їхніх ворогів. Усе вийшло бліде, розпливчате, спотворене багатослів'ям і ненавистю. Він, Гундлах, зумів би все це відредагувати, зробити ефектним, адже колись він саме цим і займався. За 53 250 — ціна за друкований аркуш, «Франкфуртер альгемайне цайтунг», тобто за дві газетні сторінки можна опублікувати дещо таке, від чого в читачів мурахи по тілу забігають. Але для чого, власне, Вінтер передав йому цю газету? Може, це має якесь відношення до їхнього проекту перебудови гавані в Сальвадорі?

Вже підіймаючись ліфтом на директорський поверх, Гундлах раптом пригадав, що минулої осені там, на березі Тихого океану, було викрадено двох північноамериканських промисловців; їхні водій і охоронець при цьому загинули. В тій маленькій країні викрадення заложників стало майже звичною справою. Це приносило не тільки величезний викуп, а й пропагандистський капітал. Погрожуючи смертю заложникам, викрадачі зуміли помістити свій маніфест у вигляді великого оголошення і в «Франкфуртер альгемайне», й у «Нью-Йорк таймс», «Лос-Анджелес таймс», «Монд», «Дейлі міррор» та в десятку інших газет. Гундлах пригадав навіть назву потерпілої компанії: «Бекман», фірма приладів з Лос-Анджелеса; оті два заложники були керівниками її філіалів у Сальвадорі.

І цей випадок був не єдиний. Два-три роки тому подібне оголошення помістили в «Зюддойче цайтунг» аргентінські партизани — коштом концерну «Бунге і Борн» з Буенос-Айреса. Викрадення директора фірми «Мерседес», також в Аргентіні, вилилось в цілу низку оголошень, оплачених фірмою «Даймлер-Бенц». А електрогігант «Філіпс» за свого викраденого в Сальвадорі менеджера змушений був фінансувати в тридцяти двох країнах друкування аж на двох сторінках матеріалу, в якому партизани звинувачували режим цієї центральноамериканської країни в демагогії й злочинах, таких, як корупція, таємні вбивства і звірячий садизм; опубліковано було також фотографії замордованих, так само, як і в цій газеті… Неодноразово такі об'яви адресувалися й японським концернам, а зараз, схоже було, черга дійшла й до їхньої фірми.

— Ось така справа, — сказав Вінтер, коли Гундлах сів перед ним у крісло. — Ви зробили правильний висновок, на інше я й не сподівався. Так, цього разу й ми попались. Учора ввечері, точно опівдні за місцевим часом. І просто в центрі столиці.

— Є жертви?

— Здається, поки що — немає. Пан Дорпмюллер, очевидно, дотримувався нашої вказівки не чинити в таких випадках опору. — Ці слова Вінтер сказав тихо, схиливши набік голову і дивлячись униз, можливо, тому, що викрадену, навіть коли вона ще жива, жертву слід поважати й журитися з цього приводу. В нього були маленькі щільно посаджені очі, між бровами залягли дві тоненькі лінії клопотів і розчарувань, які ставали ще глибшими, коли він з ким-небудь не погоджувався. Опущені куточки рота й тоненька верхня губа надавали обличчю неприємного виразу.

— А тепер докладніше, — по хвильці озвався він. — Вимога надійшла нам ще сьогодні вранці, ми повинні сплатити півтора мільйона доларів… Чималу суму заберуть також оголошення в газетах — це теж одна з умов.

— Я повинен узяти це на себе? — запитав Гундлах.

— Та ні, це зробить швейцарське агентство. Як ви могли подумати! Буде складено такий собі патетичний текст, перекладено різними мовами світу й надруковано в різних газетах. Для цієї суто технічної роботи мені вас просто шкода турбувати, — додав Вінтер, намагаючись загладити свій докір. — Це не наше діло, воно надто дрібне.

— Звичайно. Але що ж тоді маю робити я?

— Вам доведеться летіти туди; по можливості, навіть сьогодні.

Гундлах не відповів; новина була надто несподіваною, хоч він і чекав чогось подібного. Гундлах відчув, що Вінтер нетерпеливиться, й поглянув на нього з ледь помітною посмішкою, самовпевненою і разом з тим люб'язною. Гундлах досяг чималих успіхів у своїй професії, що додавало йому почуття власної гідності. Але ж чи варто кидати виклик? Вінтерові очі він ніколи не любив, їхній погляд здебільшого був трохи цинічний. Сьогодні очі були ніби й байдужі, проте хитрі… Гундлахові здалось, ніби Вінтер хоче його налякати. Але Гундлах не дасть йому такої втіхи. Вінтер полюбляв наганяти страх, показувати свою владу, але зрештою хотів мати поряд рішучих і сильних помічників.

— Гаразд, пане директор. Я негайно забронюю місце на найближчий рейс. А як з грошима для викупу?

— Доведеться все сплатити. Будь-яке зволікання ризиковане… Дві третини, між іншим, компенсує страхове агентство.

— Я хотів спитати інше: як туди перешлють гроші і як я їх віддам. Акредитивом чи чеком для нашого банку в Сан-Сальвадорі? Чи, може, там, крім Дорпмюллера, ще хтось має таку суму? Отже, в якій формі…

— Ні в якій. Це вас не стосується. Ми домовились з американським детективним бюро, воно владнає фінансову частину справи, там працюють фахівці, викупи — їхній профіль. З ними ви почнете співробітничати на місці; докладні пояснення знайдете в оцих документах.

Гундлах помацав зелену папку, що лежала на столі шефа, але не наважився її розгорнути.

— Повідомлення агентства, напевне, вже є, думаю, що воно буде надруковано в сьогоднішньому номері «Тагесшау», проте ми повинні дотримуватися секретності, — почув Гундлах хриплий голос Вінтера, — Зрозуміло? Здається, я все пояснив.

— Одна деталь незрозуміла: в чому саме полягає моє завдання, якщо цю роботу виконає детективне бюро?

— Ну, коли говорити відверто, ваше відрядження є своєрідним жестом. У нас там є кілька надійних людей, американські детективи, безсумнівно, добрі фахівці, але ж ми зобов'язані особисто урочисто зустріти потерпілого. І це зробите ви, як представник керівництва фірми. Зрозуміло?

Урівноваженість Вінтера навіть дивувала, він сидів у кріслі, надійно захищений своїм жиром, ніби панцирем, — уособлена непохитність всесвітньовідомого концерну. І хоч як Гундлахові було неприємно усвідомлювати себе й викраденого Дорпмюллера лише як звичайні шахові фігури, але він подумав, що було б нерозумно хвилюватися через це. Такий випадок не повинен впливати на нормальний хід справ. А для Дорпмюллера буде організовано, що належить; більше того: все робиться не похапцем, а розважливо, як звичайнісінька буденна справа.

— А втім, якщо виникнуть ускладнення, орієнтуйтеся самі, ми розраховуємо на вас, — закінчив Вінтер, підводячись і надаючи своїм професійним напучуванням видимої сердечності. — Пам'ятайте, пане Гундлах, ми вважаємо вас певною мірою аварійним майстром, нашим надійним помічником. І при виборі кандидатури ми саме й враховували ваші особисті якості… Отже, бажаю вам і нам, щоб там усе обійшлося як слід. До побачення й щасливого вам польоту!

«Знову в дорозі, — подумав Гундлах, коли реактивний лайнер піднявся з аеропорту «Рейн-Майн», — зальотник знову в польоті», — пригадав він репліку свого заступника Фрідріхса. Той мав на увазі, що Гундлах знаходить спільну мову із жінками, навіть на борту літака, чи то з стюардесами, чи з пасажирками. Це тільки допомагало йому скоротити час, а подорожі його ніколи не приваблювали: монотонне гудіння і свист турбін за бортом. Його непокоїло, з ким же він полетить, а тепер виявилося — летить сам. Йому тільки зауважили, що його знання іспанської мови недостатні для переговорів, у яких ідеться про життя або смерть, тож він повинен узяти собі місцевого перекладача. Місія Гундлаха була досить формальна, діяти мали інші: американські детективи викуплять Дорпмюллера, швейцарське агентство розішле оголошення в газети, страхова компанія простежить за фінансуванням… Гундлах летів лише для того, щоб зустріти Дорпмюллера від імені концерну.

А чому ж тоді така квапливість? «Розважливо й без поспіху», — говорив йому Вінтер, ніби даючи вказівку на оптову закупівлю, хоча покупець мав сам за все відповідати. Але Гундлах сумнівався, чи цього разу все мине гладенько, дарма що викрадачів, крім оголошень у газетах, цікавили тільки гроші. Навіть звичайні переговори легко затягуються, але ж тут ідеться про злочин, потрібна обережність. Він багато наслухався про всілякі викрадення й тепер передчував, що навряд чи можна розраховувати на негайне визволення жертви. Хіба що американці досягли в цій справі якихось зрушень і можуть скоротити процес викупу до двох-трьох днів?

Можливо. Випадки викрадення дедалі частішають, і для врегулювання процесу викупу, очевидно, виникла ціла служба сервісу. Стабільний бізнес. У самому тільки Сальвадорі, не більшому за німецьку землю Гессен, викрадачі заложників, якщо вірити документам, протягом останнього року одержали п'ятдесят мільйонів доларів викупу. Гаразд, з грошима Гундлах не матиме ніякої справи. Тих трьох мільйонів марок вони, очевидно, йому не довіряють, бо, що не кажи, це спокуса не тільки для нежонатого чоловіка. І все-таки Гундлах захопився справою, йому хотілося якомога швидше визволити Дорпмюллера, якого бачив один-однісінький раз на будівництві греблі в чорній Африці.

Гундлах добре його запам'ятав. Дорпмюллерові шістдесят років, це дуже рухливий чоловік з майже зовсім лисою головою і трохи витрішкуватими очима.

«Однією нашою технікою тут нічого не зробиш, — говорив Дорпмюллер. — Потрібні люди, які залишаться біля цієї техніки. Потрібен досвід і постійний нагляд. Потрібно багато років, щоб звикнути до такого життя, до роботи, щоб розуміти тутешніх людей. Якось треба погодити наші наміри з їхнім способом життя. Ви тільки погляньте, як впливає підняття рівня води в річках і озерах на сільське населення й навколишнє середовище…» Можливо, Гундлахові запам'яталися ці слова тому, що вони його вразили. Вода принесла з собою, звичайно, не тільки врожай, а й певну дисгармонію навколишнього світу, зокрема, поширилися глисти. Ця страшна хвороба прийшла з залитих водою рисових полів, з мальовничих озер і перегачених річок, у яких купалися діти й брали воду для поливання городів та пиття… Він людина, яка за все вболіває. О боже, як часто буває, що удар дістається не тому, кому належить.

І Гундлах повинен просто потиснути Дорпмюллерові руку від імені керівництва фірми й надати позачергову відпустку, яка в таких випадках, звичайно, гарантована. Не завдання, а нісенітниця. Страви, які подали йому над Біскайською затокою, були звичайні. Обідаючи, щоб прогнати нудьгу, він переглядав схему повітряних ліній.

— Може, ви ще чогось хочете? — запитала стюардеса, забираючи тацю. Вона здалася йому трохи схожою на Сільвію. Гундлах підвівся, в салоні першого класу було мало пасажирів. Пройшовши між рядами, він знайшов стюардесу в бортовій кухні.

— Адже це літак тої ж моделі, на якому минулого року загинуло триста чоловік?

— Все зроблено, щоб таке не повторилося, сер. Це справді надійна машина.

— Але ж п'ять тижнів польоти на ній були заборонені?! Чи не зіпсувався був тоді двигун? Він же важить аж вісім тонн.

Замість звичайних відповідей, — що то була не помилка конструкторів, а звичайна перевтома матеріалу, що трапляється при скороченні контрольних оглядів — стюардеса лише всміхнулася до нього знизу вгору:

— Якщо ви все це знаєте, то навіщо ж тоді ризикували?

— Це не я ризикував, а мій шеф, який, звичайно, вважає, що мені його завдання приносить втіху.

— Ну а що ви думаєте про це?

Вона йому дуже подобалась. Гундлах із задоволенням провів би з нею ніч, якби можна було все влаштувати.

— Ми робимо зупинку у Панамі, — сказала вона. — Ви там сходите? — її слова звучали як пропозиція.

Він похитав головою, промимривши:

— Мені треба до Сальвадору.

— Ви, мабуть, смілива людина; адже там зараз стріляють.

— Нехай собі. Хіба це обходить тих, хто сидить дома?

— А ваш шеф не міг якось інакше спекатися вас?

— Та щоб бути точним: з усієї фірми я єдиний знаю, де знаходиться та країна.

Тепер їй треба було варити каву, й Гундлах повернувся на своє місце. Баляси (із стюардесою) нічого не змінили, й нудьга не минала. Сонце заходило ніби опираючись, бо летіли йому навздогін. Якось Гундлахові навіть здалося, що сонце заходить на сході. Це сталося того разу, коли дзьобатий «Конкорд» за двісті двадцять п'ять хвилин між першим і другим сніданком доніс його з Парижа в Нью-Йорк. Двадцять процентів надбавки за перший клас, бортовий туалет тісний, мов ящик фокусника, в якому тебе наче розпилюють перед глядачами, шипіння і свист у синьо-фіолетовій висоті… Лайнер літав, як і раніше, незважаючи на значне зростання цін на пальне; лише наполовину завантажений пасажирами, пролітаючи над Атлантикою, він спалював по тонні гасу на кожного пасажира; в чотири рази більше, ніж літак типу «Джамбо». Вінтер мало не послав був його летіти «Конкордом» через Каракас, або через Лондон на Мехіко.

Завжди оця навіжена квапливість! Вона й окрилювала, стимулюючи активну діяльність, й водночас викликала в нього почуття спустошення й монотонності, банального марнування життя. Кому потрібна така «реактивна» діловитість? Зрештою, усе, що Гундлах досі робив, його майже не цікавило, лише сприяло кар'єрі. Йому здавалось, ніби між ним і навколишнім світом стоїть холодне скло, якого він не помічає. В студентські роки вони навіть винайшли слово для назви цього поняття: відчуження. Тоді вважалося модним пояснювати все суспільними законами, посилатися на раннього Маркса. Тим часом він віддав перевагу Фрейду, новоявленому Мойсею, цілій школі, на яку спиралося також його ремесло… Ні, ця його жадоба дії й нетерплячка йшли, мабуть, від усвідомлення того, що живе він лише раз. Кожен поспішає зробити якомога більше в своєму житті, якомога більше досягти за ці відпущені йому роки; так, мабуть, і повинно бути.

В усякому разі Гундлах це зрозумів — і все-таки не знаходив виходу. Хто ж наважиться вистрибнути з поїзда на повному ходу? Він цього не зробить. Краще замовить зараз подвійну порцію віскі, щоб заснути. З іншими в таких випадках буває по-різному: одні розкисають і починають думати про своїх рідних удома, показуючи супутникам сімейні фотографії, інші шлють з вокзалів і аеропортів барвисті поштові листівки. На нього, звичайно, також чекали вдома, проте він чітко знав, що все це його мало хвилювало, коли лише іноді згадував прожитий з Франціскою рік. Вони навіть не поспали разом перед його від'їздом — не мав часу, довелося нашвидку пакувати речі, але йому було байдуже. Шкода, що Франціска не може поїхати разом з ним, сказав він на прощання, дивлячись на її сумне обличчя. Вона відповіла, що не має великого бажання подорожувати. Їй досить усвідомлення того, що всі ті країни, де він бував, справді існують…

Він схаменувся аж тоді, коли схожа на Сільвію стюардеса, ніби ненароком, доторкнулась до його руки. Стояла темна ніч. Унизу миготіли сигнальні вогні аеропорту Панами. Потім Гундлах відчув, як літак доторкнувся до землі, зашурхотіли колеса, літак попрямував до будівель аеропорту, і ось вони вже чекають, поки підкотять трап. Потім від розпеченого сонцем бетону на Гундлаха пахнуло гарячим повітрям, довкола миготіли вогні, гуркотіли мотори. В залі для пасажирів, де було приємно прохолодно, він довідався, що літак, на який мав пересісти, сьогодні з технічних причин не полетить. Гундлах подався до каси повітряних таксі. Лишилося ще якихось тисячу кілометрів, не більше, отже, можна долетіти й на повітряному таксі. За це йому вдома ніхто нічого не скаже.

Якийсь японець, виявляється, теж вирішив летіти повітряним таксі, та ще й у тому самому напрямку. Через сорок хвилин обидва пасажири вже були в повітрі. Гундлах напружено дивився в ілюмінатор, проте бачив лише язик полум'я під крилом літака, а далі тяглися панамські джунглі.

— Ви часто туди літаєте? — запитав Гундлах свого попутника.

— Шість разів на рік. — Кругле обличчя в окулярах розпливалось від усмішки. — Ми виробляємо там текстиль, шкіряні речі, а ще синтетичні ланцюги для їзди на автомобілях слизькими дорогами.

— А це зручне місце для такого виробництва?

— Ідеальне навіть, принаймні донедавна.

— А тепер? Певно, багато чого змінилось?

— Побачите самі й самі зробите висновок; мені ви навряд чи повірите.

Гундлах далі не розпитував, знаючи небажання промисловців і комерсантів висловлювати свої думки про ситуацію в країнах, у яких вони працюють. Отже, текстильні боси Японії дають роботу жителям Сальвадору, і це триватиме доти, доки вони не замінять останню швачку роботом «кавасукі». Вони перетинають океан, щоб боротися з безробіттям, яке — за підрахунками Вінтера — становить тут близько тридцяти п'яти процентів. Заробітна плата, приблизно п'ять марок в день, не вища, ніж у Шрі-Ланці, або на Філіппінах…

— А ми, — сказав Гундлах, — збудували тут новий аеровокзал, споруджуємо морський порт в Акахутлі, електростанцію на річці Лемпі.

— Незабаром ми й до вас прийдемо зі своїми ланцюгами для слизьких доріг, — пообіцяв маленький японець. Він несподівано розстебнув свій дипломат і, сяючи, заходився витягати звідти рекламні проспекти. Здавалося, у напханому непотрібним мотлохом дипломаті він мав намір розчистити куточок ринку для своїх товарів.

— Багато шоферів уже пролили немало крові, поту і сліз над вашими ланцюгами, призначеними для їзди по слизькій дорозі, — вів далі японець, тихо, але впевнено. — Повірте мені, тепер цього вже не буде… Наш філіал у Сальвадорі виготовляє не тільки ланцюги, а й захисні жилети з того самого матеріалу для поліції. Досі кулезахисні жилети були або заважкі, бо в них умонтовували металевий панцир, або ж надто незграбні, якщо їх виготовляли на нейлоновій підкладці.

— Отже, ваші жилети теж уписуються в цей ландшафт?

— Ми виготовляємо жилети за ліцензією. Кожен другий з шестисот п'ятдесяти тисяч поліцаїв у Сполучених Штатах уже носять їх, а не менше ніж трьом сотням наші жилети врятували життя. Випробування показали, що такий жилет не пробиває навіть випущена з близької відстані куля дев'яти-міліметрового «магнума», якщо вам це щось промовляє. «Магнум» — найпотужніший з усіх видів ручної вогнепальної зброї; єдине, що він може заподіяти вдягненому в наш жилет, — невеличке садно.

Над озером Нікарагуа саме сходило сонце. Гундлахові несподівано закортіло придбати найперше жилет, і пізніше, ланцюги для слизьких доріг. Він не міг запропонувати японцеві чогось подібного. Адже не так легко когось умовити на побудову ангара або електростанції.

— Уже йдемо на посадку, — сказав пан з Осаки. — Лишилося всього двадцять хвилин… Погляньте, чудовий краєвид! У затоці Фонсека сходяться кордони трьох держав. Невеличке місто отам, на острові, біля кінчика крила, Амапала — єдиний справжній порт Гондурасу на Тихому океані.

Гундлах дивився проти сонця на велику бухту у формі трьох рукавів завбільшки — ну, приблизно, як Ейселмер в Голландії. Два конуси вулканів стояли обабіч входу до бухти. З-за крила літака стало добре видно один з них, можна було навіть зазирнути в кратер. А поряд розляглося сліпучо-блакитне водне дзеркало, що виблискувало сріблом, усіяне скелями й рифами, навколо яких пінились хвилі. Видно було й кілька мілин із зеленою водою. По той бік затоки над пасмом лісистих гір з'явився цілий ряд інших вулканів, які справили гнітюче враження, хоча вже й давно погасли. Попереду відкривався шматочок оголеної природи, яка ніби чимось загрожувала Гундлахові… Його навіть дрож пройняв, це відчуття виявилося зовсім не таким, на яке він сподівався. Гундлах чекав чогось привітнішого. Йому здалося, що цю картину він не забуде до кінця своїх днів.

Міжнародний аеропорт Ілопанго лежав, ніби в ранковому сні. Це був єдиний державний аеродром країни, яка не мала внутрішнього повітряного зв'язку. Неподалік злітно-посадочної смуги Гундлах помітив військові машини — легкі бойові вертольоти й літаки-винищувачі типу «Магістр» з Франції, носова частина в них була закопчена пороховим димом бортової зброї. Та незважаючи на це, загальна картина аеропорту справляла враження сільської місцевості, якщо не брати до уваги ще радарної установки, а також блиску скла й алюмінію в залах митниці; це була візитка його фірми.

На Гундлаха вже чекав Гертель — ще зовсім молодий керівник транспортного відділу філіалу Дорпмюллера. Маленький, вертлявий Гертель був убраний, як на весілля. Він сказав, що візи тут не вимагають, рідко коли контролюють багаж, навіть довідок про щеплення віспи не треба; штамп у паспорті дає дозвіл на три місяці перебування в країні. А хто прилітає приватним літаком, того вважають значною персоною й майже не турбують. Всі формальності Гертель уже залагодив.

— Ви довго чекаєте мене?

— З пів на шосту ранку, пане Гундлах. З дев'ятої вечора до п'ятої ранку — комендантська година. — На стоянці за аеропортом Гертель, не перестаючи балакати, кілька разів озирнувся. — Доктор Зайтц чекав на вас іще вчора, він думав, ви прибудете «Іберією» з Мадріда. Але на той рейс ви, мабуть, не встигли. В місті досить спокійно. Ми замовили для вас номер у «Каміно Реалі», там вам буде добре, першокласний готель.

— Спочатку поїдемо до філії, — сказав Гундлах. Вже на широкій чотирисмужній автостраді Гертель сказав:

— Тут усього п'ятнадцять кілометрів, але часто бувають перевірки. — Він подивився в дзеркало заднього виду. — Ліворуч проминули славетне озеро Ілопанго. Колись це був величезний кратер, діаметром чотирнадцять кілометрів… — Гертель прокашлявся, очевидно, щоб подавити тремтіння, яке з'явилось у голосі. — Наприкінці дощового сезону тут здебільшого буває один-два поштовхи землетрусу, епіцентр — точно посеред озера.

— Вас непокоїть це озеро?

— А чому ви про це питаєте? — запитанням на запитання відповів Гертель.

— Бо ви ввесь час озираєтеся.

— Просто мені здалось, ніби хтось учепився за нами. Якийсь жовтий «датсун».

— Заспокойтеся.

— Мені тільки здалось. Тут на таке звертають увагу, — пояснив Гертель.

— Ми з вами не такі й важливі персони, — вів далі Гундлах. Назустріч уже насувалося місто, хаотичне громаддя з мільйонним населенням. Місто було праворуч, воно тулилось до підніжжя гори, яка теж вивершувалася кратером вулкана. — А це дуже незручно — комендантська година?

— Та ми вже пристосовуємося. Сальвадорці — народ імпульсивний, розумієте, їм легше звикнути. За кілька дрібних монет сальвадорець вам з радістю танцюватиме на вулкані. Такі спектаклі-ревю на роликах ви можете побачити навіть у вашому готелі або в сусідньому «Шератоні», щоправда, треба мати спеціальні перепустки. Після ревю — всілякі напої, закуски, танці й суботнє шоу, ночівля, потім чудовий сніданок з шампанським.

— Business as usual?[1]

— Саме так, пане доктор. Та й найстаріше ремесло квітне. На повну потужність працюють розважальні заклади «Гваделупа» в кварталі Сан-Маркос і «Глорія» неподалік «Шератона». Але не вночі, як раніше, а тільки опівдні, до комендантської години. Клієнти «Глорії», якщо беруть таксі, то кажуть водіям, щоб везли їх до «Сінаю». А «Сінай» — це похоронна контора, розташована якраз навпроти, отже, одночасно й там створюється кон'юнктура.

— Дякую за інформацію, але я хотів би почути щось нове про Дорпмюллера.

— На жаль, я не можу випереджати пана доктора Зайтца.

Виходячи з машини, Гундлах помітив позаду, кроків за п'ятдесят, жовтий лімузин марки «датсун», який теж завертав на стоянку. Гундлах нічого не сказав, навіщо зайвий раз лякати Гертеля, котрий намагався видати себе за бувалого в бувальцях, хлопець і так занадто знервований і переляканий. Філія Рейнського промислового концерну, ніби магазин косметичних товарів, містилася на елегантному бульварі де лос Ероес, займаючи цілий поверх висотного будинку. Але доктора Зайтца, начальника канцелярії Дорпмюллера й другої особи філії, ще не було.

Було ще десь біля восьмої години. Секретарка Зайтца, яка теж тільки-но прийшла, зварила для Гундлаха каву. її звали Люцією Біндінг.

— Адже ніхто не знав, коли саме ви прибудете, — ніби вибачаючись, сказала вона, набираючи телефон шефа. Вона мала років тридцять; досить приємна собою, її волосся було зв'язане на потилиці акуратним вузликом, проте Гундлах до такого типу жінок був байдужий. Як завжди в таких випадках, ніби мимоволі, він відразу прикинув, скільки приємних хвилин і радості могла б принести йому ця жінка; результат на цей раз дорівнював нулю.

Пані Біндінг повідомила, що пана Дорпмюллера викрали біля самої його квартири на Ескалоні: заблокували машину, витягли звідти шофера, а Дорпмюллера повезли на його ж автомобілі. Вона згадала ще кілька подробиць, відомих працівникам філії, але Гундлах її майже не слухав. Подробиці тепер не мали значення. Дорпмюллер перебував у руках невідомих людей, головне зараз було знати, чи він живий, які умови обміну, чи озивалися викрадачі — але про це вона нічого не знала, очевидно, доктор Зайтц був мовчазної вдачі.

Нарешті прийшов Зайтц, худорлявий літній чоловік із жовтавим обличчям, колючими очима і, як здалося Гундлаху, справді небагатослівний. Зайтц справляв враження жорстокої властолюбної людини. Дотримуючи всіх правил хорошого тону, він все-таки дав зрозуміти, що чекав людину вищу за чином, аніж Гундлах. Він вважав, що тут було порушено субординацію. Хто тут вищий по службі і хто чиї накази повинен виконувати, молодий посланець з Німеччини його накази, досвідченої людини на місці — чи навпаки? Таку проблему Гундлах завжди вирішував несподіваним наступом, дружніми вказівками, і все швидко ставало на місце, але Зайтц чинив опір.

— Майте терпіння, — холодно порадив він. — Не можна поки що нічого робити, щоб не зашкодити панові Дорпмюллеру. Та й для переговорів ми не маємо достатньої свободи дій. На жаль, нам лишається тільки прийняти умови…

— Ми ж уже прийняли їх. Тільки, як воно буде далі?

— А це справа наших довірених детективів Ворда, Вебстера і Віллоубі.

— Це ви їх підключили?

— Я запропонував їхні кандидатури концернові телеграфом і дістав згоду. В даному випадку це єдиний вихід. ВВВ, тобто Ворд, Вебстер і Віллоубі — фахівці своєї справи. Ми весь час підтримуємо з ними зв'язок, і вони щодня звітують нам про зроблене.

— І що ж вони повідомляють?

— Власне кажучи, ми поки що маємо тільки один їхній звіт. — Доктор Зайтц причинив внутрішні двері, які вели до секретарки, потім дістав із сейфа якісь папери. — Будь ласка, прочитайте самі.

Під помпезною шапкою фірмового бланку (шапку було набрано аристократичним сірим друком у Мехіко) з абревіатурою ВВВ центральноамериканська філія детективної фірми повідомляла, що двічі входила у контакт з викрадачами. Внаслідок цього ті учора повідомили телефоном бюро Рейнського концерну про свої вимоги й надіслали магнітну плівку з голосом Дорпмюллера. Проте запис виявився неякісним, з нього не можна було пізнати голос Дорпмюллера. Решта все не суттєве. Звіт підписав якийсь містер Хілларі, уповноважений філії ВВВ в Сан-Сальвадорі, й містер Пінеро, їхній спеціальний агент, чи щось на зразок цього.

— Оце і справді все, пане Зайтц?

— О боже, а чого ж ви ще хотіли? Зараз абсолютно все диктують злочинці, у чиїх руках перебуває наша людина.

— Але ж обоє повідомлень йшли до вас, незалежно одне від одного, отже, виходить, ВВВ просто підключились до вашого телефону й про все дізналися. Я не бачу їхньої заслуги. Ці високооплачувані люди повідомляють нам лише те, що ми й самі знаємо.

— Будь ласка, не так голосно… — Зайтц приклав праву долоню до нижнього ребра; в нього було жовте обличчя й жовтаві білки очей, усе це свідчило про хворобу печінки й уселяло в Гундлаха надію, що він покладе непокірного буркотуна на обидві лопатки. Гундлах інтуїтивно відчував: причиною надзвичайної обережності Зайтца та його намагання тримати в секреті все, що, напевне, вже знала навіть преса, була не лише турбота про шефа. Це скоріше скидалося на симптом душевної кризи. Зникнення Дорпмюллера, очевидно, вразило його мов шок: уся відповідальність тепер тягарем лягла на його плечі! Тому Зайтц дуже хотів знайти надійних детективів… Можливо, він надто довго вважав себе в безпеці й гадав, що викрадачі не піднімуть руки на великий Рейнський концерн, бо він творить справжні дива, такі як гребля на Лемпі тощо, через те малоймовірно, щоб на представників концерну дивились як на експлуататорів і кровопивць. Зайтц лише не розумів, що подібні дива відкривають зелену вулицю для іноземного капіталу — і не лише з погляду ультралівих. Зайтц також навряд чи припускав, що викрадачі обрали жертву не з політичних міркувань, а лише через суму, яку за нього можна отримати. А з цієї точки зору Рейнський концерн мав, звичайно, досить великі можливості. Очевидно, Зайтц взагалі був не дуже далекоглядний, тому найкраще, коли він не втручатиметься.

— А можна прослухати плівку?

— Вона в містера Хілларі.

— Ви її випустили з рук?

— Ваші запитання, пане Гундлах, вказують на деяку, хоча й зрозумілу, некомпетентність у врегулюванні таких випадків.

— А вам не спадало на думку, що ВВВ, зрештою, може й саме бути замішане в цій справі?

— Що ви хочете цим сказати?

— Можливо, ці люди, яких ви майже не контролюєте, самі все й регулюють — викрадення, переговори, вимоги, викуп.

— Це просто абсурд! У вас надто розвинена фантазія щодо кримінальних справ.

— Але ж такі випадки трапляються. Хочете приклад?

— Я вже нічого більше не хочу! — Зайтц підніс до рота хустинку, потім розслабив краватку, здавалося, ніби він задихається від люті. — Запитайте в нашому посольстві… Запитайте кого завгодно й де завгодно — в американських фірмах, у японців або французів, які живуть у цій країні, майже всі вони користувались послугами ВВВ й лишились цілком задоволені.

— І не дивно, пане Зайтц. Так має бути завжди, коли все в одних руках, а ВВВ є тільки інкасаційною конторою викрадачів.

На мить Гундлахові здалося, що він переконав свого співрозмовника. Але помилився — він просто недооцінив Зайтца. Хоч той аж побілів од люті, проте й не думав відступати.

— А якби й справді було так? — сказав Зайтц. — Адже все одно гарантується успішне завершення операції!

— Отже, ви припускаєте таке? І все ж погоджуєтесь на цю сумнівну допомогу?

— Я нічого не припускаю. Я тільки відмовляюсь розмовляти далі в такому тоні. Сказати відверто, якої я зараз думки про вас? Мені здається, ви хочете будь-що перебрати цю справу до своїх рук, хочете показати керівництву фірми, який ви спритний і здібний чоловік — і якими бовдурами виявилися решта. Ви намагаєтесь вислужитися й заради цього відразу після прибуття провокуєте скандал! І ще одне я вам скажу: якщо вам хочеться вислужитись коштом Дорпмюллера, тоді робіть це, будь ласка, без мене.

— Я зовсім не зазіхаю на вашу репутацію, — сказав Гундлах. — Адже це суперечить здоровому глуздові. Звичайно, ми мусимо активно діяти, щоб виконати своє завдання, але в жодному разі не коштом Дорпмюллера. Про це не може бути й мови. А втім, я зрозумів, що ви погоджуєтесь передати справу ВВВ або ж мені. Ви маєте адресу детективів?

Зайтц сидів спантеличений, здавалось, він уже не спроможний ні на який опір і дуже боїться, щоб його й далі не мордували; він витратив увесь свій запал.

— Адресу вам дасть пані Біндінг, — просичав він, розгортаючи тремтячими руками носовичок. Озирнувшись з-за порога, Гундлах побачив, що Зайтц накриває собі хустинкою обличчя. Це справило на Гундлаха дуже дивне враження, адже так прикривають обличчя мерцям… А, може, саме так цей чоловік витирав з обличчя піт після кожної сутички.

Звичайно, то була провокація. Гундлах і не допускав, що ВВВ перебуває в спілці з викрадачами. Гроші переведено на детективне бюро ще вчора, навіщо б їм тоді зволікати зі звільненням Дорпмюллера? Щоб приховати дійсний стан справ? Це здавалось нелогічним. І все-таки Гундлах мав таке враження, ніби ВВВ веде нечесну гру. До цієї думки він прийшов, ураховуючи ту незвичайну славу, якою користувалося детективне бюро. Надто впадала у вічі своєрідна монополія ВВВ в справах з викраденими людьми. Виконуючи найрізноманітніші доручення фірми, Гундлах виробив у собі особливе почуття — нюх до всього сумнівного, до всіляких напівлегальних махінацій, що маскувались під тінню законності.

Стояв ясний ранок. Сан-Сальвадор, щедро залитий сонцем, здавався затишним і чистим, пишаючись широкими алеями, мармуровими статуями, ошатними крамницями, ресторанами й нескінченним потоком автомашин. Ніяких слідів громадянської війни. Шурхотіли віяла пальм. Вісімсот метрів над рівнем недалекого звідси моря надавали кліматові помірності. Гертель знову показував Гундлахові визначні місця, а той не переставав думати. Він обмірковував свій план: як йому, практично не маючи ніякого прикриття, спекатись американських детективів? Можливо, цим він перевищить свої права, але ж Вінтер говорив йому: «Якщо виникнуть ускладнення, орієнтуйтеся самі, ми розраховуємо на вас». Коли викуп Дорпмюллера затягується, то, виходить, вже виникли ускладнення, згідно з якими він зобов'язаний діяти; саме це він зараз і робить.

Детективне бюро містилося на бульварі Рузвельта. Тут було трохи спокійніше, але так само гарно, як і на де лос Ероес. Зовсім поряд виднілось швейцарське посольство, а над ним розташувалось агентство бразільської авіакомпанії. Над входом в детективне бюро красувалась велика вивіска «Фірма Італія». Гундлах подумав, що сюди більше личила б назва «Фірма Мафія». Його скепсис був небезпідставним і зростав по мірі його знайомства з цією конторою. Тут-таки золотими літерами на чорному склі було виведено прізвища власників фірми: Ворд, Вебстер і Віллоубі. Цей скромний напис чомусь нагадував Гундлахові вивіску похоронної контори, хоча, може, це було не дуже далеко від істини. Гертель розповідав йому про надзвичайні заходи безпеки в бюро. І справді, вже на першому поверсі довелося зупинитися перед переговорною установкою, яка була з'єднана з двома вічками телекамер. Можливо, Гундлах зміг зайти до будинку лише завдяки тому, що пані Біндінг попередила про його візит. Охоронець для форми вибачився й блискавично обшукав його, чи немає в нього зброї. «ВВВ захищає насамперед себе», цей девіз був написаний невидимими літерами на других, броньованих, дверях у порожньому коридорі, що являв собою чудове поле обстрілу.

Якщо зовні демонструвалась професійна безпека, то за сталевими дверима, схожими на двері сейфа, все сяяло розкошами й красою. Фірма купалася в золоті й грошах; та воно й не дивно, коли врахувати її річний прибуток — тридцять мільйонів доларів, а також те, що майже дві третини цієї суми становили гроші, отримані за викрадених осіб. Тільки шеф бюро, містер Хілларі, здивував Гундлаха. Гундлах уявляв собі його худим і довготелесим, спритним янкі, який пройшов через вогонь і воду, щось середнє між біржевим маклером і сектантським проповідником, а опинився перед солідним, навіть простодушним чоловіком, який наказав подати гостеві з ФРН сніданок, оскільки той ще не снідав. Неприємне враження справила на Гундлаха лише непроникність обличчя Хілларі, ввічлива міміка якого не дозволяла розгадати, про що він думає: американська школа самовладання. З'ївши з апетитом сандвіч, Гундлах так нічого й не довідався, Хілларі здавався йому неприступним, мов граніт.

— Ми пояснили панові Зайтцу, щоб він вимагав точного підтвердження, — сказав Хілларі після кількох незначних слів. — Найкраще — звичайно, фото, на якому жертва була б зображена з сьогоднішньою газетою в руках. Зараз ми чекаємо телефонного дзвінка і зробимо монтаж розмови. Ми підключились до лінії вашої контори; це був наш перший крок.

— А хіба магнітної плівки не досить?

Рішуче заперечивши, Хілларі пояснив, що гудіння зіпсованого кондиціонера так сильно глушило голос, що зрозуміти можна лише кілька речень, та й то не зовсім; між іншим, там є таке місце, де Дорпмюллер — якщо це був справді він — запевняє, ніби з ним усе гаразд і він переконаний, що за півтора мільйона його звільнять…

— Пан Зайтц не зміг упізнати Дорпмюллера з голосу. Та плівка дійсно може виявитися сфабрикованою людьми, які знають, що сталось, і хочуть отримати гроші, не маючи Дорпмюллера.

Ці повчання ставали нестерпними.

— Про суму викупу газети не писали; незважаючи на це, їм вона відома.

— Таке трапляється.

— А хто першим прослухав плівку? — запитав Гундлах. — Ви чи пан Зайтц?

— Він доручив це нам, бо касета не підходила до його магнітофона й він боявся пошкодити плівку. Адже в нас із ним тверда домовленість — без нас нічого не робити.

— Він сам приніс вам касету?

— Ні, пан Пінеро ходив по неї. Саме він і веде цю справу. Ми ніколи не йдемо на ризик.

Почуття недовіри в Гундлаха зростало. «Невже викрадачі такі простаки?» Як правило, вони завжди уникають робити будь-які записи, котрі могли б виказати місце перебування викрадачів, але невже вони такі дурні, що не зуміли виготовити фотографію, яка не видасть їх? Друга загадка: Дорпмюллер говорив англійською мовою, очевидно, за вказівкою викрадачів, які хотіли розуміти все, що він скаже; проте дуже дивним здавалося, чому Хілларі й Пінеро спочатку прослухали плівку без Зайтца. Вони дуже легко могли поліпшити якість запису, зробивши копію й зменшивши сторонні шуми. Але лишається неясним: що це їм дало б? Гундлах думав, дожовуючи сандвіч. Звичайно, з трьох мільйонів марок можна брати майже тисячу марок прибутку щодня; а коливання курсу на біржі давали, крім всього, ще й спекулятивні прибутки, але для детективів такого гатунку то дрібниці. Не інакше, як ці два пани просто наповнюють власну кишеню; тоді, виходить, їхні мотиви зрозумілі.

— А сума вже лежить напоготові?

— Звичайно.

— А чи не могли б ви показати мені ті гроші?

Хілларі мовчав. Обличчя, як кажуть, дзеркало душі, але в обличчі Хілларі нічогісінько не віддзеркалювалось, воно лишалося незворушним, як маска, як зображення на картах для гри в покер. Мить тривала напружена мовчанка, нарешті Хілларі сказав:

— Гроші ми поклали в банк.

— На свій рахунок? — глянув на нього Гундлах, усвідомлюючи, що питання досить пікантне; у своїй фірмі він лише в крайньому випадку зважився б на таке приниження співробітника. Але тут належало розставити всі крапки над «і», чітко з'ясувати, кому, власне, належать гроші й хто ними повинен розпоряджатися. Саме настав той крайній випадок.

— Ні, в сейфі,— відповів Хілларі по певній паузі.— Десять тисяч банкнотів по сто доларів і десять тисяч — по п'ятдесят доларів, у двох валізках, як обумовлено вимогою. Може, хочете самі пересвідчитись?

— Пізніше. І краще тут. Гроші повинні лежати напоготові. Адже тут для них теж надійне місце.

— Трохи ризиковане.

— Заради визволення вашого клієнта треба, звичайно, йти на такий ризик. Я мав можливість бачити частину вашого захисного обладнання, воно справляє враження… А поліція в курсі справ?

— Яка саме поліція?

— Як то «яка»?

— Ну, в Сальвадорі, власне, вісім різних служб, які відповідають за порядок та безпеку. З котрою саме, на вашу думку, ми повинні співробітничати?

— Це вам краще відомо.

— Відверто кажучи, я трохи здивований. Найчастіше, ми працюємо самостійно. В нормальних випадках цього від нас навіть вимагають і обумовлюють договором.

Гундлах кивнув, вирішивши облишити цю тему. То був один з прийомів його тактики. Під час суперечки він намагався спантеличити партнера несподіваними запитаннями. Тепер він відчував, що йому пощастило трохи втомити Хілларі й змусити до відступу. Справжній бій попереду, він ще дасть йому ні» носі, як любив висловлюватись батько, котрий служив під час другої світової війни в чині капітана.

— Після обіду ми повернемося до нашої розмови, — сказав він, а вже біля дверей почув слова Хілларі:

— Може, прислати людину для вашої особистої охорони? Пана Зайтца ми також охороняємо.

— Ні, щиро вам дякую.

— Як хочете, сер.

— Адже викрадачі не зважаться двічі доїти одну й ту саму корову.

— На вашу думку, супротивник не дуже численний і діє згуртовано?

— А хіба ліві сили діють не досить раціонально? — перепитав Гундлах.

— За машиною, яка везла вас із аеропорту, їхав жовтий «датсун». Хочу відразу внести ясність: то було не наше авто… Ніхто не думає про небезпеку, аж поки вдарить грім, але тоді вже пізно.

Йдучи сходи ми вниз, Гундлах подумав, що ті слова Хілларі нагадують приховану погрозу. Проте, коли він знову сидів у автомашині, то намагався переконати себе, що це в нього від гризот сумління — адже він поводився з ними досить різко. Ні, чесний початок — завжди добра прикмета. Всілякі жорстокі непорозуміння треба владнати насамперед, як казан Макіавеллі. Та горила поводиться досить нахабно, набиває собі ціну, а пропозиція надати охоронця — то вже справжнє знущання.

— До готелю? — запитав Гертель.

— Спочатку в посольство. І будь ласка, надалі не розповідайте нікому, якщо вам здаватиметься, що за вами назирці хтось їде. Це викликає всілякі непорозуміння… А як шеф транспортного відділу, ви взагалі не зобов'язані супроводжувати мене особисто.

— Відділ розвалиться й без мене.

— Дайте мені машину, план міста — і все буде гаразд.

— Пане доктор, ми добре знаємо свої обов'язки.

Гундлах засміявся, йому сподобався тон розмови, їздити самому, без начальства, звичайно, зручніше. Тут є свої переваги, бо під час закордонних відряджень їхні співробітники не завжди дотримувались субординації і опікали один одного незалежно від посади, яку вони займали по службі.

На посольство Гундлах не покладав особливих надій. Воно містилося трохи вище на Ескалоні, де починалась вулиця Поніенте. Обабіч парадного входу росли великі декоративні кущі з яскравими квітками, кущі навіть заважали ходити, та й персонал посольства зараз був невеликий. Через хитку політичну ситуацію в країні посол Нойкірх разом зі своїм штабом був тимчасово відкликаний. За відомостями Вінтера, в керівних колах Федеративної Республіки Німеччини точилася дискусія щодо Сальвадору, і там досить скептично дивились на тутешній наскрізь прогнилий режим. Міністр економічного співробітництва заморозив допомогу, виділену для розвитку країни на суму двадцять мільйонів, в той час як міністр закордонних справ за порадою США гальмував розрив стосунків із Сальвадором. Внаслідок цього зійшлись на середньому: дипломатичну діяльність у цій країні зведено майже нанівець, хоч до цілковитого розриву й не дійшло: обов'язки посла ФРН виконував тепер генеральний консул та повірений у справах ФРН.

Гундлаха прийняв радник посольства Вальман, дебелий русявий чоловік з голубими очима. Його обличчя і тіло, здавалося, мають схильність розпливатись. Незважаючи на люб'язність, він видався дуже несимпатичним, навіть бридким. В його відсутності співробітники називали його то Ляльмаиом[2], то Швальманом[3].

— Ми саме чекали на вашого представника, — мовив він, трохи підвівшись, але його важка туша знову плюхнулась у крісло. — Що ж ми можемо для нас зробити? Боюсь, дуже мало… В цьому трагічному випадку ми, на жаль, майже безпорадні. Наш пилив на уряд з кожним місяцем зменшується. Не кажучи вже про те, що цей уряд, хоч як би ми до нього ставились, не відповідає за дії повстанців. Та цього й не можна від нього вимагати.

Вальман намалював досить невтішну картину. Його гладенькі руки, натреновані як на заперечливих, так і на лагідних, заспокійливих жестах, безцільно лягли на стіл.

— А ви не маєте контактів з повстанцями? — запитав Гундлах.

— О боже, як ви собі це уявляєте?!

— Зрештою, представники так званого Фронту національного визволення їздять по країнах Європи, домагаються матеріальної й моральної підтримки, їх приймали навіть у Бонні.

— Можливо. Але тут, у цій країні, нам ніхто б не подарував таких контактів.

— Ну, я думаю, Фронт не залишився б у боргу. Принаймні вони б хоч не чіпали наших людей.

В очах Вальмана раптом з'явився якийсь божевільний переляк.

— Це було б цілковитим порушенням міжнародних правил. Ми можемо говорити лише з представниками того уряду, в якого ми акредитовані.

Гундлах іншого й не сподівався почути. Допомога Дорпмюллерові була поза межами повноважень посольства. Залишався один вихід. Гундлах розповів про підключення до справи американських детективів, про поки що невтішні наслідки їх роботи і попросив Вальмана навести довідки про фірму ВВВ: чи можна їй довіритись? Вальман кивнув і, трохи заспокоївшись, щось занотував, оскільки ж у приймальні не виявилося секретарки, він викликав чергового й передав ним записку в якийсь відділ посольства.

— Ваше завдання нелегке, — пробелькотів Вальман, щоб заповнити паузу. — Будівництво на річці Лемпі припинилось. Там тепер дуже небезпечно. Ми, звичайно, в курсі справи… Та я хотів би, зрештою, щоб ми могли…

— Пробачте, що б ви хотіли?

— Покинути все отут і повернутися додому. Аби якнайдалі звідси! Ви знаєте, що в цьому місті вже викрадено понад два десятки дипломатів? А нещодавно — послів Південно-Африканської Республіки й трьох сусідніх держав. Це тут зайшло дуже далеко. За представників фірм вимагають грошовий викуп; таку умову легко виконати. А за дипломатів ставлять інші вимоги: уряди повинні передавати по радіо й з телеекранів їхні відозви, випускати на волю заарештованих, хоч це й дуже шкодить їхньому авторитету! Проте вони змушені на це йти. А що вдієш?!.

Гундлах міркував, чи чекають від нього співчуття до високооплачуваних державних службовців, яким за кордоном жилося зовсім непогано, але жаль до них не прокидався в його душі. Прихід посильного звільнив його від мук сумління.

— Репутація Ворда, Вебстера й Віллоубі бездоганна, — сказав Вальман, прочитавши принесений йому папірець. — Очевидно, досить кваліфіковані люди. Їхнє бюро від Мексіки до Аргентіни владнало п'ятдесят інцидентів з викраденням.

— Це що, відомості з комп'ютера?

— Ні, це довідка співробітника американського посольства, ми з цим чоловіком часом консультуємось у таких питаннях… Сподіваюсь, пане Гундлах, що я певною мірою вам допоміг. Мені здається, вам не залишається нічого кращого, як співробітничати з ВВВ. Бажаю успіхів!

Сідаючи в машину, Гундлах сказав:

— До готелю.

Автомобіль повільно котився згори.

— Бачите оту дівчину на розі, перед кафетерієм? — запитав Гертель. — Раніше вони збиралися в центрі, а тепер підходять аж до посольства… — В голосі його вчувалися нотки вдоволення; як і багатьом чоловікам, Гертелеві подобалося дивитись на таких жінок. — Представниць касти середньої ціпи розпізнають за сумочками; типовими вважаються сумочки з лакованої шкіри. Коли дівчина заходить до свого постійного ресторану, бармен забирає від неї сумочку, а коли виходить з клієнтом, дівчина повинна відкупити сумочку за двадцять колонів, це приблизно сімнадцять марок. Отже, ресторани мають на цьому чималий зиск, і, незважаючи на все, «бізнес» існує й далі.

«Каміно Реаль» стояв у величавій самозакоханості старовинного іспанського стилю серед цілого ряду готелів, таких, як «Хілтон» і «Ріо-Гранде», ніби скопійованих один з одного.

— Пообідаймо разом, — запропонував Гундлах; йому хотілось розпитати в Гертеля про події на берегах Лемпи та в інших районах країни. Але в того, напевне, були якісь інші плани, чи, може, він не хотів викликати невдоволення Зайтца, який понад усе цінував васальну відданість свого підлеглого.

Піднявшись до себе в номер, Гундлах став під душ. Щоб прийти в форму перед другим раундом, він мусив трохи перепочити й добре попоїсти. Номер вражав помпезністю; масивні меблі з кедрового дерева чудово гармоніювали з облицьованими стінами і, здавалося, пахли ніжніше від квітів у вазонах. Тут, певне, саме чекали приходу високого начальства. На догоду вередливим янкі — найчастішим тутешнім клієнтам, кахлі аж ряхтіли бірюзою, величезний рушник, мило та зубна щіточка були запаковані в целофановому пакеті.

Внизу, в ресторані, Гундлах замовив перед супом склянку сухого мартіні. Чекаючи потім на смажену баранину, він перезирнувся з високою чорнявою дамою, яка з соломинкою в зубах сиділа за два столи від нього, напівзакрита квітчастою перегородкою. — Він відчував, як тілом приємно розходиться алкоголь. Настрій, трохи зіпсований розмовою з Вальманом, поступово піднімався. До смаженого м'яса з молодою картоплею та зеленими бобами він замовив півпляшки рожевого шампанського; за це йому ніхто не зважився б дорікнути після всього, що він пережив після Франкфурта… Даму затулив кельнер. Широким жестом подаючи зеленкувате фісташкове морозиво, він намагався показати все своє мистецтво й таким чином підняти собі ціну, а заодно й суму чайових. Поверх усього він приправив морозиво свіжими полуницями, привезеними літаком з Каліфорнії; ці екзотичні ягоди він спритно обрізував срібними щипчиками, опускав кожну окремо в крижану воду, щоб потім змочити тонким шаром вершків. Коли кельнер відійшов і Гундлах знову глянув на те місце, де сиділа дама, там уже нікого не було. Замість кави Гундлах випив чарку віскі, підписав рахунок і зібрався зателефонувати Гертелеві.

У вестибюлі, біля телефонних кабін, Гундлах знову побачив ту даму. Зупинившись, він зважував, чи досить тверезий і чи зможе мобілізувати свій бідний запас іспанських слів, щоб зробити комплімент цьому чудовому створінню. Гундлаха трохи спантеличило, що дама теж зупинилась. Майже поруч. На ній була елегантна світла сукня, крізь яку просвічувала засмагла шкіра. Чи жінка ледь помітно всміхнулась а чи йому лише так здалося від випитого віскі, та вона раптом спитала:

— Чи не мені ви хотіли зателефонувати?

Гундлахові аж подих перехопило. Хоч вона й схожа була на повію, його ніби електричним струмом ударило йому страшенно захотілось побути з нею, й негайно, цю ж мить! Він лише спромігся сказати:

— Я думаю, що моя кімната вам сподобається… — Гундлах був такий збентежений, що нічого кращого йому не спало на думку.

Жінка якось особливо всміхнулась і попливла поперед нього. На зріст вона була приблизно така сама, як і він. Гундлах пожадливо спостерігав за рухами стрункого жіночого стану в елегантній сукні й з приємністю думав, що вона вже майже належить йому. Їй було років двадцять п'ять — тридцять, її темне волосся, зв'язане в тугий «кінський» хвіст, вільно спадало на спину. Ввесь її вигляд хвилював його й збуджував, хоч, як йому здавалося, знадливість цієї жінки не була штучною, професійною. Ще не цілком вірячи своєму щастю, він спритно прослизнув услід за нею до ліфта, мов той мисливець, що боїться проґавити здобич; при цьому він намагався бути коректним і, наскільки дозволяв йому випитий алкоголь, тримався солідно.

Вгорі він одімкнув перед нею двері. В голові роїлись найневірогідніші думки: «Може, через комендантську годину вони змушені займатися своїм ремеслом в обідню перерву?..» його дещо здивувало, що, ввійшовши до кімнати, вона не почала одразу роздягатися.

— Що питимемо? — запитав він, глянувши на телефон.

— З вас уже досить. Я до вас у справі… Мене просили переказати вам, що в ваших інтересах, а надто в інтересах вашого земляка ви повинні триматись якомога далі від американців.

Гундлах слухав, нічого не розуміючи. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж до його свідомості дійшов зміст сказаного. Все довкола затягло туманом, Гундлах уже не бачив стрункого знадливого стану жінки, перед ним лишилось тільки її серйозне обличчя: в очах у неї жевріли водночас сум і суворість, ніби вона зібралася видерти в нього з рук гроші, яких там не було; в тих очах полум'янів бойовий заклик і приреченість зацькованої людини. У всякому разі такі думки снували в його притуманеній алкоголем свідомості.

— Але чому? — промимрив Гундлах.

— Агенти ВВВ діють спільно з американським посольством. Вони хочуть нас вистежити. Тримайтесь якнайдалі від цих людей, інакше Дорпмюллера більше не побачите.

Вона кинула на стіл конверт і швидко вийшла з кімнати, й за нею зачинилися двері. Все відбулося блискавично й приголомшило Гундлаха, як і та, сказана нею у вестибюлі, фраза. Неспроможний відразу все збагнути, він важко опустився в крісло, потім різким рухом розірвав конверт. Звідти вислизнула фотографія. Дорпмюллер був зображений з розгорнутою газетою в руках. На газеті було чітко видно її назву «Діаріо Латіно» і сьогоднішню дату.

— Ми повинні якомога швидше відмежуватись од тих людей, — сказав за двадцять хвилин по тому Гундлах у кабінеті шефа філії Рейнського акціонерного товариства. — Я відразу помітив, що з цими детективами не все гаразд.

— Відразу? — перепитав доктор Зайтц.

— Це було неважко зробити. Фірма ВВВ за рік уладнала шістдесят процентів справ з викупом викрадених у цих краях осіб. Такого успіху ніхто не спроможний досягти без попутного вітру. За фірмою стоїть американське посольство — воно сприяє їй і прикриває її діяльність, яка допомагає Сполученим Штатам утримувати тут ключові позиції. Пан Вальман може вам це підтвердити. Звичайно, все робиться не безкорисливо. Схоже, американське посольство передає роздобуті фірмою ВВВ дані службі безпеки Сальвадору.

— Це ж звичайнісінька спекуляція.

— Повстанці вже відчувають це на собі. Ми, власне, теж відчуваємо. В такий спосіб американці допомагають місцевому урядові в його боротьбі проти лівих сил, але хочуть зробити все за наш рахунок. Отже, Дорпмюллера ми повинні звільнити без агентури ВВВ. Вважатимемо, що для нас вона не існує.

Зайтц, худий і зблідлий, сидів з фотографією Дорпмюллера в руці — то було кольорове фото, надіслане викрадачами. Від Зайтца чекали рішення, якого він волів би не приймати. Про це свідчив увесь вираз його обличчя й сердита поза. Хворобливий переляканий чоловічок чіпко тримався за свої права керівника.

— А як сталось, що оцю річ передали вам, замість того, щоб надіслати сюди? — спитав Зайтц.

— Вони їхали за автомашиною Гертеля в аеропорт і з аеропорту, тож, очевидно, здогадались, ким я є насправді: вповноваженим з Німеччини.

— Про ваші повноваження мені нічого не відомо.

— Ми повинні анулювати договір з детективами. До того ж негайно, якщо ми хочемо діяти активно.

— Не поспішайте, пане Гундлах, на це ми не маємо права. На такий крок можна зважитись лише з дозволу центру. — Зайтц підніс фотографію до світла і почав уважно обмацувати її пальцями, немов банкноту, справжність якої викликала сумнів. Увесь його вигляд свідчив, що він вірить далеко не кожному слову Гундлаха. Фотографія була єдиним доказом, і Зайтц, здавалося, зважує, чи не підроблена вона. Щоб позбутися зайвих клопотів, він охоче переслав би її детективам. Підробка! В добре обладнаній лабораторії фахівці змогли б підставити Дорпмюллерові газету так, ніби він тримає її в руках, але таке було б можливе лише за умови, що в них є його фотографія. Однак, якщо зважити всі обставини, таке припущення здавалося досить безглуздим, і якщо воно в нього виникло, то лише через те, що він і досі почував себе ображеним: адже Гундлах намагався перед обідом вибити його з сідла. Не полишаючи думки про помсту, Зайтц знову взявся рукою за печінку й схилився на бік.

— Це нічого не допоможе, пане Зайтц. Ми повинні бути готовими платити. Зателефонуємо до дирекції або дамо телеграму!

— Воно можна б, але ж там зараз десята година вечора: кого з керівних працівників ми застанемо на роботі? — Поки пані Біндінг замовляла телефонну розмову, він, глянувши на Гундлаха, доказав — І ще одна проблема. Хто ж, коли не агенти ВВВ, передасть гангстерам гроші?

— Ну, це можу зробити і я.

Зайтц кивнув головою, ніби знайшовши підтвердження своїх здогадів. Здавалось, він тепер не довіряв не лише фотографії, а й самому Гундлахові! Чи не вважав він його здатним загарбати призначені для викупу півтора мільйона доларів і втекти? В це було важко повірити, але саме таку підозру можна було прочитати в очах Зайтца.

— Сьогодні вранці, — сказав Зайтц, — ви підозрювали детективів у спільництві з викрадачами, а зараз уже твердите, ніби вони, навпаки, — допомагають поліції. Це звучить не дуже переконливо.

«До чого ж обмежена людина! — думав Гундлах. — Міркує досить тверезо, але на рівні завідувача поштово-телеграфної каси, який намагається впіймати злодія, що засунув руку до нього в касу». Звичайно, Гундлах сам винний, він повинен був би врахувати чутливість цього чоловіка, пошкодувати його честолюбство; не завжди пряма дорога є найкоротшою.

Нарешті трансатлантична служба зв'язку з'єднала їх з Кельном. До телефону підійшов хтось з керівництва фірми. Покректуючи від хвилювання, Зайтц так скупо й мляво пояснював суть справи, що Гундлах на превелику силу стримував себе від спокуси вирвати в нього з рук трубку. Проте так і не наважився, це завело б надто далеко. А за кілька секунд він уже пошкодував, що не зробив цього.

Гундлах зрозумів, що до думки Зайтца у Кельні надто прислуховуються. Зайти, повагом поклав трубку й сказав:

— Директор Люпп не хоче сам вирішувати цієї справи. Він винесе запитання на завтрашнє засідання, а о дванадцятій нам повідомлять.

— Завтра о дванадцятій може бути запізно. Дозвольте, я з ним поговорю.

— Будь ласка.

Зайтц відвернувсь, а пані Біндінг, розшифрувавши його рух, відразу ж сказала, зв'язок поновити неможливо, бо директор Люпп розмовляв по телефону-автомату, а більше нікого з керівництва нема. Вона, між іншим, повідомила, що в приймальні чекає пан Пінеро зі звітом про роботу детективів протягом дня.

— Скажіть, нехай увійде, — наказав Зайтц.

Пінеро був дужий кремезний молодик з коротко підстриженим густим волоссям. Він увійшов пружинистою ходою, на обличчі його немов застигла сяюча усмішка, оголивши білі блискучі зуби. Гундлахові не відразу впало у вічі, що в рисах Пінеро є щось йому дуже добре знайоме, аж потім він пригадав: молодик схожий на Гаррі Гранта зі старих фільмів, або на полковника Каддафі. Пінеро тримав у руках невеликий папірець, і це свідчило про дріб'язковість справи, у якій він прийшов. Після пишномовного порожнього вступу в звіті зазначалося, що викрадачі десь близько одинадцятої години запитали Зайтца по телефону, чи готові гроші для викупу; їм було поставлено вимогу дати ще одне підтвердження того, що Дорпмюллер живий… І ось вони дали це підтвердження. Все відбувалось саме так, як і передбачав учора Вінтер.

— Фотографія вже в нас, містере Пінеро. — Зайтц затнувсь, ніби він не наважувався казати далі. – Але гангстери, здається, заперечують проти вашого посередництва.

— На якій же підставі, сер?

— Вони пояснили панові Гундлаху, що ваша фірма має зв'язки з американським посольством.

Пінеро лишався підкреслено люб'язним.

— Це що, націоналістична упередженість? — запитав він.

— Мабуть, не тільки, — мовив Гундлах. — Вони бояться пастки. Між іншим, чи зазнавали ви останнім часом якихось невдач, чи не пробували ви ошукати своїх партнерів?

— Навіщо? І як би ми могли це зробити?

— Як? Наприклад, з допомогою радіопередавача в автомашині, що перевозить гроші для викупу, або з допомогою мініпередавача в самому мішку з грошима. А навіщо — то ваша справа. Люди не хочуть ваших послуг — і цього досить.

— Це важке звинувачення, сер. Чи не змогли б ви пройтися зі мною до містера Хілларі, щоб він міг дати вам відповідь?

— Сходіть, Гундлах, — сказав Зайтц. — Ми просто зобов'язані це зробити. Пан Хілларі повинен сказати свою думку.

Гундлах знову сів до Гертеля в машину, й вони поїхали вслід за Пінеро в напрямку бульвару Рузвельта.

— Детектив як з Голлівуда, — мовив Гундлах.

— Ви недооцінюєте його, — відповів Гертель. — Пінеро — експерт. Раніше він працював на британську детективну фірму «Контрол ріскс лімітед», співробітничав із страховою компанією «Ллойд», захищав високопоставлених осіб від викрадання й шантажу. Тепер його завербувала фірма Ворда, Вебстера і Віллоубі. ВВВ, звичайно, знали, на що він здатний. Пінеро носить чорний пояс.

— Я й не звернув уваги.

— В нього п'ятий дан, це ступінь майстра з карате.

— Це він вам розповів? Надто пишна реклама? Видно, що він силач, навіщо ж йому ця писанина, звіти? Але тепер його вже звільнять від цієї роботи.

За броньованими дверима бюро стояли напоготові дві валізи з грішми.

— Звинувачення безпідставне, — мовив Хілларі. — Дехто з наших, можливо, й заходить до посольства; зрештою, ми американські громадяни й повинні залагоджувати свої особисті справи там. Але ми діємо тільки на благо наших клієнтів, у рамках закону.

— Тут уся сума?

— Хочете перерахувати?

— Звичайно. Ми з містером Гертелем упораємося до закриття бюро. А потім ми заберемо їх з собою. Приготуйте, будь ласка, розписку.

Кам'яне обличчя Хілларі ніби враз ожило.

— Це виключено, — рішуче сказав він. — Просто так ми не маємо права. Нам потрібне підтвердження керівництва вашої фірми, телеграфом, або…

– В Німеччині зараз ніч.

— Дуже шкодую.

— Ви ще більше пошкодуєте, якщо заважатимете мені. Доктор Зайтц може підтвердити, коли вам не досить підтвердження містера Пінеро. Ми із Зайтцом діємо за вказівкою нашої дирекції, як її повноважні представники в цій країні. Для вас досить нашого слова.

— Нам не досить вашого слова. Сума надійшла з Німеччини, й тільки звідти можуть ЇЇ переадресувати.

— Ні, сума знята з тутешнього рахунку нашого концерну, а ним розпоряджається Зайтц.

— Але ж не такою великою сумою…

Вони сперечались про юридичні деталі. Та Гундлах перепинив цю суперечку:

— Ви й справді стаєте нам на перешкоді й ставите на карту життя людини?! Щомиті може надійти вимога про сплату грошей, а ми не можемо цього зробити, бо ви вчепилися за букву договору! Повинен вам сказати, містере Хілларі, ваші дії змушують мене виступити перед громадськістю.

— Що ви сказали, сер?

Гундлах з відляском кинув на стіл пачку з грішми.

— Я негайно звернусь до преси, радіо й телебачення. Розповім широкій громадськості про вашу поведінку.

— Ви це серйозно?

— Можете не сумніватись.

Їхні погляди немов схрестились у двобої над купою грошей, що лежали на столі. Нарешті Хілларі сказав:

— Гаразд, забирайте. Але щоб потім не шкодували. Це робота не для початківців. В цьому місті вам доведеться попріти з оцим вантажем на плечах.

— Хочете знову запропонувати мені особисту охорону?

— О ні, ми умиваємо руки. Хочу тільки сподіватись, що ви не пошкодуєте, зважившись на такий крок.

Коли вони нарешті ввіпхнули дві валізи з грошима до багажника, була шоста година вечора. Двадцять тисяч банкнот перерахували двічі, першого разу не вистачало 750 доларів, а потім ще півсотні. Очевидно, їх хтось забрав, сподіваючись на те, що за такої великої суми на ту дрібницю ніхто й уваги не зверне, і що ця мізерна нестача не зможе зірвати операцію. Гундлах змусив Хілларі відшкодувати нестачу грошей. Але куди ж тепер з такими грішми? Всі банки вже були зачинені. В сейфах готелю навряд чи можна їх залишати. Гундлах тепер і не радий був — то здавалось Пірровою перемогою. Він виявився жертвою власної рішучості.

— Найкраще їхати до фірми… — мовив Гертель, сидячи за кермом. — Ця машина ще ніколи не була такою дорогою, як оце сьогодні.

Доктор Зайтц уже чекав на них. Він відчинив дверцята сейфа, але той виявився надто малим для обох валіз. Тоді вони втиснули туди, скільки можна було, а решту заховали до канцелярської шафи.

— Ми з Гертелем охоронятимемо їх цілу ніч, — сказав Гундлах. — Тільки залиште мені ключі на той випадок, якби довелося сплачувати гроші до дев'ятої ранку, а то, може, навіть о п'ятій.

Віддаючи ключі від сейфа, Зайтц скривився, мов полководець, що віддає свою шпагу. Нової суперечки він уже не починав, проте, виходячи, докинув:

— На вашу відповідальність!.. Але ж ви, здається, неозброєний? Я поставлю за дверима вартового.

— А хто захистить нас від нього? Будь ласка, тільки щоб ніхто нічого не здогадався.

Коли Зайтц пішов додому, Гертель приніс із автомашини пістолет.

— Може, й вам такий знадобиться? — запитав він. — Я можу купити на чорному ринку.

Гундлах похитав головою. Така річ потрібна фізично слабкій людині для самовпевненості, а йому зброя тільки заважала б. Він любив захищатися зброєю обачливості, найпершим його засобом оборони була діловитість і холодний розум. Завдяки цьому Гундлах уже багато чого досяг, хоча, звичайно ж, йому того здавалося замало… Шість років мусив витратити на те, щоб забулося його минуле, коли він активно підтримував лівих, зрештою домігся в концерні кар'єри середнього службовця, до того ж у неймовірно складній галузі. Коли він розмірковував над цим, то завжди доходив висновку, що продає себе надто дешево. Те, що він робив, не відповідало ні його здібностям, ані його мріям. Але що ж його вабило? Влада й блиск? Цього Гундлах ще й сам не знав; хотілося в дечому випробувати свої сили; одне було йому ясно: людина з видатними розумовими здібностями може багато чого досягти, але, щоб зробити кар'єру, одного цього замало. Треба мати ще й чутливе серце, людське тепло. Це в очах інших людей вважалось недоліком. Іноді він і сам погоджувався з таким висновком; його розум міг досить тверезо оцінювати все, що стосувалось його особисто й мало для нього певне значення.

Невже він потрапив у безвихідь? Це могло довести до самотності. Його надмірна раціональність і елегантна напористість не раз відштовхували від нього інших, бо люди не могли збагнути причин і суті цих його якостей, вважали Гундлаха холодною, пихатою й хворобливо честолюбною людиною. Коли йому давали слово на зборах чи засіданнях, усі захоплювались його виступами, гостротою ідей, чіткістю формулювань і діловитістю пропозицій. А коли це миттєве захоплення минало, люди знову намагалися триматись од нього на відстані або вдавали, ніби не помічають його. Гундлахові випало зазнати й поваги та захоплення, і недовіри. Якщо він приходив з новими ідеями, його запідозрювали в тому, що він намагається вислужитись. Коли виступав у пресі зі статтями про суспільні взаємини, його звинувачували, ніби він удається до нападів на окремих осіб. Навіть якщо торкався приватних питань, у яких, на його думку, він добре розібрався, то це також часто сприймали з недовірою. Чому ж так виходило? Гундлах був щиросердою людиною, все в нього виходило до ладу, крім одного: він думав швидше й точніше, діяв рішучіше, ніж більшість інших. А це вселяло в них острах, почуття неповноцінності, люди замикались у собі. Через те Гундлах мусив іноді поступатися, щоб не розривати стосунків. Чому б і зараз не почати саме з цього? Адже йому не раз щастило, міг би й тут спробувати.

Коли Гертель приніс бутерброди з найближчого кафетерію, Гундлах поцікавився його ім'ям; той звався Петером.

— Як ви, Петере, почуваєте себе на цій купі доларів?

— Трохи незвично. Таку силу грошей навряд чи доведеться ще раз побачити, пане доктор.

— Називайте мене просто Гансом. Уявіть собі, що комусь пощастило б забрати в нас ці гроші — як би він звідси вибрався?

— Ви маєте на увазі країну?

— Так. Адже тут зараз гарячі часи — йде війна. Мабуть, жоден злодій не зважився б у таких умовах скористатись своєю здобиччю.

Гертель вагався, здавалось, він не встигає за думками Гундлаха. Хлопець навіть уявити собі не міг, щоб така сума грошей раптом пропала. Гундлах уловив на собі його погляд, який ніби промовляв: «Чому ти про таке питаєш?» Адже це дуже цікаво уявити собі, що могло б статися з грошима. Про щось же треба говорити — то чому б і не про гроші. В Гундлаха виходило завжди так. Для нього це також була тема для розмови, як і будь-яка інша, а людей вона лякала, їх раптом проймав жах, для них існували всякі табу, і їхня обмеженість ставала перешкодою для нормальних стосунків, заважала Гундлахові здружитися з ними.

— Аеропорт виключається, — мовив нарешті Гертель.

— Ну, країна ж маленька. Якихось півтори години автомашиною — й ти вже за кордоном.

— А прикордонний контроль… Гансе?

— Чи є тут у вас бодай вертольоти?

— Є два, тільки немає дозволу літати ними. Починаючи з літа, на кожен виліт треба брати спеціальний дозвіл, обгрунтувавши його причину.

— Залишається ще морський шлях. Можна найняти човен і втекти до Гондурасу! Там здати всю суму в канадський банк і з акредитивом у кишені полетіти собі в Монреаль.

Вони перебрали безліч різних варіантів, аж поки Гундлах сказав:

— Ви повинні дивитися на це простіше, Петере. Можливо, надійнішим було б спочатку закопати грошики…

Тепер уже й Гертель увійшов в азарт. Розмова перейшла від можливостей утечі до замітання слідів: зміною прізвища і прийняттям громадянства іншої країни. На чорному ринку Сан-Сальвадора неважко було купити паспорт будь-якої країни. Під новим прізвищем злодій може скористатись навіть послугами аеропорту, найняти повітряне таксі, а вже дорогою змінити маршрут.

Гундлаха раптом пройняло невиразне почуття спокуси, але це тривало лише мить. Гундлах сказав про це Гертелю, згадавши, що й у доктора Зайтца з'явилась була підозра, ніби він, Гундлах, здатний привласнити собі гроші. Зайтц припускав, що кожен може втратити розум. Певною мірою він, можливо, й мав рацію — адже комерційна й злочинна уяви існують по сусідству, іноді вони навіть переливаються одна в одну. Гундлах сам дивувався, що уявне часом починало несподівано переплітатися з реальністю, в жартома сказаних словах звучали нотки серйозності. Але таке відбулося тільки з ним. Для Гертеля розмова лишалася грою фантазії, справжньою мильною бульбашкою. Гертель навіть з пістолетом не зміг би стати партнером, якби задум був реальним. Хлопець злякався звичайного телефонного дзвінка. Гертель захоплювався сміливістю Гундлаха й навіть, набравшись мужності, виявив бажання супроводжувати його під час передачі грошей. Проте на аферу, на злочин, він за ним не пішов би… Хоч багато чого в житті, та й саме життя, особливо зараз, було досить непевним! У вчинках Гертеля переважали здоровий глузд, інстинкт самозбереження. Можна сказати, в його психології брало гору прагнення до міщанської зручності. Нелегко схилити такого на свій бік, завоювати його довіру, але на кого ж іще міг би покластись Гундлах.

Гертель вартував першим. До того, як лягти на диван, Гундлах вирішив уладнати деякі справи. Насамперед відправив додому телеграму, яка мусила переконати директора Вінтера в доцільності й вимушеності вжитих ним, Гундлахом, заходів, його все-таки непокоїло, що він самочинно взяв на себе відповідальність за таку суму грошей. Зайтц і той не давав згоди, аж поки Гундлах учинив сварку. Тепер, шукаючи виправдання, знайшов і придатний для телеграми вираз: «Необхідність змусила вдатись до негайних дій». Гундлах усвідомлював — для виконання навіть правильного рішення необхідна певна підтримка.

Після прильоту з Панами він майже не відпочивав, тому відразу міцно заснув. Йому приснилося, ніби детективи з помічників поліції перетворилися у спільників викрадачів. Прокинувшись на мить, він сам себе спантеличено запитував, чи таке вже було з ним, чи може, то віщування?.. Потім його знову здолав сон. У видіннях, які його мучили, з'являвся містер Пінеро, який, мабуть, здогадувався, де лежать гроші. Пінеро переслідував його човном, коли він перепливав бухту, потім гнався суходолом, дерся за ним на гору — аж до кратера якогось вулкану. Нарешті рішучим ривком наздогнав Гундлаха за порогом якихось дверей і, застосовуючи прийоми карате, бив його й вимагав віддати ключі від сейфа. Саме на цьому місці, трясучи Гундлаха щосили, Гертель ледве збудив його. Кімнату освітлювало червонувате мерехтіння неонових ламп великого магазину чи кінотеатру. Було десь близько третьої ночі. Гертель сказав, що він задрімав біля столу й почув якісь звуки.

Десь далеко пролунало кілька пострілів, і Гундлах запитав, чи не стрілянина розбудила Гертеля. Але той заперечив: адже до таких звуків тут усі звикли. Вони вийшли в коридор. Двері поверху були замкнені, але в шпарині з внутрішнього боку стирчав запасний ключ; це було необачністю, адже ззовні його можна було вхопити спеціальним інструментом і обернути. Другий замок був справний, засув — також. Лишалось вікно. Гундлах і Гертель оглянули всі кімнати, всюди ходили тільки вдвох, нарешті несподівано наштовхнулись на телетайпний апарат, в якому стирчала передана з Німеччини телеграма. На ній був зазначений час відправлення: 9 годин 55 хвилин. Отже, якщо відняти сім годин різниці в часі, то вона тільки-но надійшла; Гертеля, напевно, збудило цокання телетайпа.

Гундлах жадібно відірвав стрічку, де мало бути схвалення вжитих ним дій, проте був розчарований. «Не робіть необачних кроків… — прочитав він, відчуваючи, як у ньому підіймається гіркота образи. — Дії без участі ВВВ вважаємо недоцільними й безвідповідально ризикованими. Ми перевіримо ситуацію. Чекайте вказівок. Вінтер. Закордонний відділ Рейнського акціонерного товариства промислового будівництва». От і все. Приголомшливий абсурд! Не дії без участі ВВВ, а навпаки — дії спільно з ними, а також зволікання були б безвідповідально ризикованими!

Гіршого він навіть не міг собі уявити. «Якщо виникнуть ускладнення, дійте на власний розсуд, ми розраховуємо на вас», — говорив йому на прощання Вінтер, а тепер відмовився від своїх слів. Те побажання й досі стояло в нього у вухах, але ж воно ніде не записане… Поступово гнів Гундлаха влігся. Від такого типа, як Вінтер, іншого й не можна було сподіватись. Людина без розмаху. Певно, хотів застрахувати себе, як оце Гундлах, але ж Вінтер не належить до керівництва концерну. Не інакше як директор Люпп вплинув учора ввечері на нього. Отже, тепер вони обговорюватимуть це на правлінні — їм однаково, що тим часом може статися з Дорпмюллером, сидітимуть собі за овальним столом і ділитимуть відповідальність так, щоб зрештою ніхто з них її не ніс. Вони схвалюватимуть, звичайно, і його дії, особливо якщо вони виявляться успішними.

А якщо ні?.. Пославши все до біса, Гундлах засунув телеграму в кишеню; він не збирався показувати її Зайтцові. Таке треба приховати, він тепер має покладатись лише на себе. Щоб відігнати неприємні думки, зателефонував Францісці. В Німеччині було вже чверть на одинадцяту, вона мала скоро вийти з дому. Їх з'єднали напрочуд швидко, але коли Гундлах розмовляв з Франціскою, дзвінкий голос якої дуже чітко долинав до нього чи трансатлантичним кабелем, чи через супутник зв'язку, він помітив, що до телефону й досі підключені підслуховуючі апарати детективів. Можливо, Ворд, Вебстер і Віллоубі зараз і не підслуховували його, але їхні прилади все записували.

— Так, все йде, як і повинно бути, — сказав він, вражений несподіваним здогадом. — Цю справу ми владнаємо, Франціско, не турбуйся.

— Ти просто заспокоюєш мене? Щойно радіо передавало зовсім інше про події в тій країні… Сутички в столиці… Хіба ти не помічаєш там нічого?

— Та ні, тут абсолютно спокійно. Якби й справді таке діялось, то чи зміг би я зараз взагалі з тобою говорити?

— Будь обережним — обіцяєш мені? Я дуже боюся, Гансе.

Йому перехопило дух. Він так виразно її чув, а сама вона була так далеко, і, як і завжди, якась трохи чужа. Найбільш близькими вони почували себе лише тоді, коли між ними пролягало кілька тисяч кілометрів. Йому вчулось, ніби вона схлипнула; мабуть, він їй все ж таки потрібен, як і вона йому. З її попередницею він ніколи не був упевнений, що не почує в трубку сторонніх звуків; одного разу з його ж квартири йому відповіли чоловічим голосом. Якщо Франціска й справді наставляла йому роги, то робила це досить розумно, дбаючи про його спокій; підходила до телефону завжди сама.

— Я ще подзвоню тобі… — сказав він, кладучи трубку. Жінок Гундлах розрізняв за їхніми додатковими якостями. У Франціски він любив м'яку теплу шкіру, запах, її п'янкі обійми, решта була для нього другорядним. Вона ніколи не розуміла його проблем, та й її переживання залишались для нього неприступними. «Можливо, колись усе це зміниться», — подумав він сумно, але уявити собі такої зміни він не зміг.

Після п'ятої години надворі все ожило. Ще огорненим досвітніми сутінками бульваром де лос Ероес уже носились автомашини. Гундлах вважав передсвітанкові години найнебезпечнішими. Оскільки Гертель ще спав, Гундлах спробував сам відімкнути од телефону додаткову лінію; проте його знання в цій галузі були досить обмежені, він побоювався, щоб апарат не відключився зовсім, адже зараз цього аж ніяк не можна було допустити.

Незабаром телефон справді озвався.

— Сума приготовлена? — запитав жіночий голос. Можливо, це була та сама, з готелю, хоча Гундлах не був цього певний. — Тримайте всю її разом.

— Коли й куди вам її доставити?

— Сьогодні передачі не відбудеться. Чекайте мого дзвінка завтра о цій же порі в готелі «Каміно Реаль». — І на лінії знову запанувала мертва тиша.

О восьмій годині з'явився доктор Зайтц.

— Ось тобі й маєш, — буркнув він. — Нова халепа: сиди на купі грошей і чекай… Схоже, банки сьогодні не відчиняться. На околицях міста, кажуть, готується заборонена демонстрація, через те жодна установа не працюватиме.

— Не думаю, щоб клієнтів нашого рівня обмежували годинами прийому. Якщо хочете, я організую транспорт.

— Будь ласка.

Гундлах сів до телефону й кілька разів набрав номер банку, з яким працювала їхня фірма, проте там ніхто не відповідав Мовчав і домашній телефон керуючого. Гундлах записав адреси службовців банку, щоб з'їздити до них і домовитись на місці.

— Спочатку краще з'їздіть до готелю, — порадила пані Біндінг, даючи йому план міста. — Банки в першу чергу обслуговують старанно поголених клієнтів.

— Маєте рацію, — погодився Гундлах. — У бій треба йти при всьому параді.

Вона йому всміхнулась, і хоч її усмішка не зачарувала його, та все ж додала мужності.

В готелі «Каміно Реаль» на Гундлаха чекала звістка, котру він, як виявилось, уже знав. О 5 годині 58 хвилин черговий записав телефонограму: «Сьогодні передача не відбудеться. Чекайте дзвінка завтра в цей самий час». Очевидно, телефонували ще до того, як подзвонили в контору філіалу. З цього можна було зробити висновок — протилежна сторона змушена була перенести день зустрічі через сьогоднішні події. Дорогою до готелю Гундлах не помітив нічого надзвичайного, і все-таки напруження відчувалось. На проспекті Кускатлан і вулиці Рубена Даріо вітрини, які не мали жалюзі, були позабивані дошками. Власників, очевидно, попередили.

Гундлах вирішив теж бути обережним і не кататися містом без діла. Нарешті він додзвонився до директора банку. Той говорив зі свого власного будинку на околиці міста, в аристократичному районі Сан-Беніто. Директор сказав, що, на жаль, для транспортування цінних речей (Гундлах для маскування сам придумав такий вислів) — ситуація зараз дуже непідходяща… Очевидно, він мав рацію. Коли вже викрадачі протрубили відбій, то нехай гроші залишаються там, де вони лежать…

Гундлах зателефонував до Зайтца й натяками переказав йому думку директора.

— Я знав, що так воно й буде, — відповів Зайтц.

Тепер Гундлах мав вільний час, уперше в цій країні. Прийнявши ванну і поснідавши, він прочитав матеріали зеленої папки Вінтера. Там було дещо про політичну ситуацію в країні, проте головного він так і не міг второпати. Все якесь абстрактне, заплутане, незрозуміле й не хвилювало. Звичайно, він умів читати досьє, розбиратись у складеному спецвідділом його шефа сухому аналізі першопричин, але все це мало його цікавило. Коли йшлося про те, щоб для втілення проекту будівництва здобути прихильність того чи того високопоставленого африканського службовця, то там належало знати, як він одержав посаду, хто його вороги, де він навчався і які його політичні погляди. Але ситуація в цій країні, вважав Гундлах, не мала суттєвого значення для його завдання. Вона лише гальмувала, оскільки ж нічого не можна було змінити, то й вивчати її не варто; концерн і так поступово згортає тут свою діяльність.

Гундлах вийняв кишеньковий калькулятор. Він завжди брав у відрядження цей досить дорогий прилад, частково як допоміжний засіб для розрахунків, а частково просто як символ цивілізації. Вчора, наприклад, він вирахував з допомогою калькулятора тривалість польоту й денний прибуток за вкладення в банк трьох мільйонів марок. Зараз Гундлах зайнявся набагато складнішими проблемами, суто особистими, — хотів угадати свою долю. Іноді в години дозвілля він пробував з допомогою калькулятора зазирнути в майбутнє. Бо за інструкцією фірми, що випускала ці прилади, стан людини можна визначити, якщо дату свого народження ввести до однієї з зазначених в інструкції формул, закодованих назвами виготовлюваних у Техасі текстильних виробів. Коли вірити інструкції, внутрішній стан кожного індивідуума визначається трьома складовими: фізичною, емоційною та інтелектуальною, які змінюються за синусоїдальним законом, причому криві цих характеристик мають різний період коливання й відраховуються з моменту народження людини. На основі цього з допомогою математичних розрахунків мінікомп'ютер і визначає стан людини.

За п'ятнадцять хвилин Гундлах уже знав, що його інтелектуальна крива спадає до нуля. Фізична оцінюється на плюс чотири і теж має тенденцію до спаду, тим часом емоційна лінія почуттів підіймається стрімко вгору. Отже, на нього чекали глибокі почуття, що приведуть його в якийсь дім, адже такі почуття можливі лише в жіночому товаристві, а зараз тут для цього непідходящі умови. Інші показники були гіршими. Не дивно, що він у такому агресивному стані переміг за очками своїх супротивників, а тепер його акції падають. А може, все це дурниці, якась астрологія. Гундлах часто думав так, коли наслідки обчислень виходили не дуже втішними, хоч Фрідріхс і запевняв його, що біологічним кривим можна вірити. Фрідріхс дійшов до того, що записував дати народження впливових людей, щоб перед важливими засіданнями врахувати їхні біоритми. Це допомагало обрати правильну тактику. В свої двадцять дев'ять років він дослужився до посади заступника Гундлаха, і ця стрімка його кар'єра, звичайно ж, дозволяла зробити висновок, що в усіх цих розрахунках дійсно щось є.

Об одинадцятій сорок п'ять Гундлах вийшов з готелю.

— Будьте обережні, — попередив його портьє. — З передмістя наближаються три колони, понад сто п'ятдесят тисяч чоловік… Такого в нас тут ще не бачено.

— Що то за демонстрація?

— Кажуть, нібито ліві партії об'єдналися. Вони називають цю демонстрацію «Маршем єдності».

Гундлах вирішив оглянути центр міста. Центр уявлявся йому серединою шахової дошки, на якій він завтра гратиме. А тепер вабила ще й демонстрація. Тут приховувалась загадка, яку хотілось розгадати, бо в паперах Вінтера було затуманено характер режиму, який називався там то «хунтою реформ», то «молодими офіцерами» чи «військовою молоддю». Гундлах був певен, що тут справжнісінька військова диктатура. Для фірми режим був партнером, вона описувала його з прихильністю. Але диктатори дозволяють марширувати тільки своїм поплічникам, решту демонстрацій і мітингів вони терпіти не можуть, розганяють їх, нерідко із застосуванням зброї… В Гундлаха раптом пробудилась цікавість, кортіло почути відгомін далекого грому, який був частиною його власного минулого. Гундлах пригадав похмурий листопадовий полудень 1968 року, коли він виколупував з бруківки західноберлінського району Шарлоттенбург каміння й кидав ним у поліцаїв, атака яких незабаром захлинулась. Він відчув якусь дивну полегкість, коли один з кинутих ним каменів влучив у поліцая. Згодом Гундлахові здавалося, що, беручи участь у тих вуличних боях, він протестував проти рідного батька, надолужуючи хлоп'ячу свободу перехідного віку, якої він був позбавлений надто суворим вихованням.

План міста був схожий на решітку, як і в більшості населених пунктів Нового Світу. З півночі на південь тяглись проспекти — «авеніди», їх зі сходу на захід перетинали вулиці-«кальє», суворо перпендикулярні й рівні, мов струна. У тому місці, де аве-ніда Кускатлан сходиться з кальє Дельгадо, й був центр, хоч само «серце міста» — площа із статуєю вершника-визволителя — лишалася трохи на схід. Далі був парк. Свободи з пам'ятником Незалежності. Над білим мармуром здіймалось блакитне небо. Всюди все було біле та блакитне — національні кольори країни.

Автомобілів на вулицях ставало дедалі менше, зникла поліція. Гундлах повернув під палючим промінням назад, у напрямку церков та соборів, де, за його розрахунками, мало бути серце міста. Перша церква його розчарувала. В неї були товстелезні стіни й низькі дзвіниці, очевидно, через часті землетруси. Між кам'яних мурів застрявало відлуння далекого гомону. Ринкова площа за славетним Національним палацом була пустельна. Це дивувало. Адже тут мало бути черево міста, а Гундлах побачив лише кілька перекупок, які в кошиках і на хистких прилавках виставили овочі й плоди. Була саме пора сієсти — пообіднього відпочинку, — може, через неї так спорожніли вулиці, а може, ця пустельність була провісником подій, що наближалися з невиразним гомоном. Гундлах купив пупусів — начинених м'ясом та бобами кукурудзяних пиріжків, бо вони, як йому казали, дуже корисні і є тут національною стравою.

Не встиг він з'їсти пиріжка, як побачив голову колони й відійшов до будинків. Гундлах вирішив піднятись на сходи якогось великого палацу — муніципалітету чи, може, театру — й звідти спостерігати за всім, а при потребі сховатися за колонами. Натовп, розлившись на всю вулицю, з прапорами й транспарантами, наближався досить організовано. То там, то там лунали вигуки. Посилених гучномовцями закликів Гундлах не розумів, проте йому пощастило прочитати транспаранти: «Покінчити з терором!», «Справедливої заробітної плати!», «Роботу для всіх!». Демонстранти вимагали розподілу землі, сформулювавши цю вимогу лунким гаслом: «Tierra o sangre!», тобто «Земля або кров!» Це гасло грізною луною котилося над колоною, повторюючись на численних картонних транспарантах.

Гундлах спокійно стояв під портиком, звідки все було добре видно. Люди поводились дисципліновано, колона справляла досить мирне враження, можливо, через те, що не бачила ворога. Занепокоєння викликали хіба що шеренги юнаків у голові та з флангів колони. На головах у них були легенькі капюшони й карнавальні маски, що затуляли половину обличчя, або просто смужки тканини з прорізами для очей. Це багато промовляло Гундлахові. Ось кілька хлопців, одділившись від колони, спритно, мов коти, збігли сходами палацу нагору. З плечей у них звисали звичайні господарські сумки, в яких було щось важке, навряд чи продукти, швидше за все зброя. Гундлах запитав одного з фоторепортерів, які гасали довкола, і той розповів, що молоді люди попереду та обабіч колони охороняють учасників демонстрації від можливого нападу фашистів… А де ж поліція? Вона завжди з'являється, коли натовп підходить до урядових будинків. За планом міста в цьому районі згруповано принаймні чотири важливі об'єкти: резиденція уряду, замок архієпископа, головпоштамт і муніципалітет; десь тут мали бути й міністерства.

Була перша година дня. Поки Гундлах роздумував, чому уряд боїться дивитись у вічі своєму народові, від неоковирного, обставленого риштуванням собору на площу вийшла ще одна велика колона. З площі пролунали вітальні заклики, й колони з радісними вигуками злилися в єдиний потік; усі були в захваті від цієї ніби несподіваної зустрічі, хоча зустріч, звичайно, планувалася заздалегідь; колона тріумфувала, вируючи радістю і об'єднаним тепер бойовим завзяттям. Поряд з Гундлахом хтось крикнув: «Тепер нас уже ніхто не втримає!» Гундлахові раптом здалося, ніби кроків за п'ятнадцять від нього майнуло обличчя тієї жінки з готелю, яка сьогодні вранці телефонувала йому. Він міг би заприсягтися, що то була вона. Гундлах зійшов униз, протиснувся в колону й наддав кроку. Попереду раз у раз мелькало то її темно-каштанове, зв'язане «конячим» хвостом, волосся, то її стрункий стан, яким він тоді так милувався; вона була в тій самій тонкій сукні.

Гундлах ніяк не міг протиснутися до жінки. Та й що йому від неї треба? Заговорити до неї, приголомшити власною появою, як це вчинила вона в готелі? Сказати, що ладен зробити все, щоб викуп минув гладенько; ладен забути навіть її обличчя, хоч цс й здавалося просто неможливим. Адже тут, серед натовпу, вона нічим не ризикує, та й він почуватиме себе в безпеці, як її діловий партнер. Проте наблизитись до неї не щастило. Він не наважувався розштовхувати людей, намагався лише обережно обходити їх, пробираючись до неї. Поряд ішли, очевидно, селяни, за поясами в них стриміли мачете[4], дехто був босий. Гундлах не втрачав жінку з поля зору лише завдяки її зростові. Якийсь хлопець неподалік від неї ніс шибеницю, на якій висіла лялька з написом «Дядечко Сем». Гундлах подумав: коли б Хілларі або ще хтось із детективного бюро побачив його в цій колоні, то відразу послав би в посольство донос, що містер Гундлах брав участь у демонстрації, спрямованій проти Сполучених Штатів. Між іншим, не виключено, що він таки потрапив в об'єктив когось із репортерів і його фото з'явиться в пресі або ж осяде в якомусь досьє.

Він пройшов у колоні ще зо сто кроків, і тоді в нього виникло неприємне почуття ніяковості. «Як нерозумно бігти разом із цією юрбою, — подумав він. — Я роблю не те, чого від мене сподіваються». Йому здалось, ніби він потрапив у самісінький центр циклону, в точку відносного затишшя, й ось-ось ударить спустошливий шквал, що принесе за собою хаос. Повернутись назад не було змоги, ззаду напирала юрба, а дрейфувати в натовпі йому було неприємно. Гундлах співчував злидням цих людей, проте нічим допомогти їм не міг. Та й яке він мав до них відношення? Раніше прагнув таких вражень, хвилюючого відчуття ліктя, «купання в масі», це додавало впевненості, лікувало від дріб'язковості й самоти. А сьогодні він уже не міг більше всього цього витримувати, людська маса гнітила його… А втім, розмова з тією жінкою нічого не дала б, швидше зашкодила б. Показники його основних біокривих спадали тепер униз, дійшло навіть до смішного: він біжить вслід за жінкою, у відповідності з синусоїдальною кривою, яка піднімається круто вгору.

Гундлах зупинився, але, відчуваючи, що зараз на нього ззаду наштовхуватимуться люди, вирішив протиснутися до тротуару. Намагаючись випорснути з суцільного потоку демонстрантів і сплетіння багатьох рук, він прямував у бік спорудженого в стилі ренесансу Національного палацу, перед парадним входом якого, ніби на чатах під блакитно-білим прапором, стояли кам'яні статуї Колумба й Ісабели Іспанської. В цю мить на балконі щось заблискало і усіх боків пролунали постріли, навіть з риштувань собору градом посипалися кулі. В натовпі почулись розпачливі крики, люди кинулись урозтіч. Гундлах побіг за юрбою переляканих людей. Спіткнувшись об якогось чоловіка, що лежав на бруківці, він упав, потім схопився й чимдуж побіг далі від ляскання пострілів, від куль, які тьохкали над головами, ніби хтось розриває шовкову тканину, або, рикошетивши від каміння, дзижчали джмелями. Задихаючись, Гундлах насилу добіг до дверей церкви й разом з охопленими панікою людьми, весь мокрий від поту, пірнув у тьмяну прохолоду храму і, як йому здавалося, в надійний захисток.

Гундлах уже був свідком державного перевороту в Сомалі і вбивства на Фернандо-По, відтоді давно не потрапляв у небезпечні для життя ситуації, хіба що під час дійсної служби в бундесвері. Він бачив спалені ферми в Зімбабве, коли ця країна ще звалась Родезією, бачив згарища Бейрута. Але тут, у Сальвадорі, все було по-іншому, як сказав директор Вінтер, — заворушення в столиці. Там, за кованими дверима й розбитими вікнами церкви спалахнув справжній бій, що тривав кілька годин. Юнаки-охоронці тримали тепер у руках зброю, яка раніше була в сумках. Один хлопець стріляв по даху протилежного будинку з автомата, ствол якого закінчувався розтрубом, і за кожним влучанням бурхливо радів.

За спиною в Гундлаха в півтемряві склепіння з'юрмилось понад тисячу людей, серед них жінки і діти, були й поранені. Щоразу, коли починалася стрілянина і в церкві тхнуло пороховим димом, обложені присідали, ховалися за колонами, у вівтарі, за чашою із свяченою водою або сиділи, зіщулившись, на лавах, інші, вклякнувши, молились, благаючи в бога ласки. Перед світом насильства разом з іншими впав навколішки й він, Гундлах, а коли страх трохи минув, сталося щось дивне: Гундлах мав таке відчуття, ніби в ньому тріснула шкаралупа, в якій досі перебувала його душа. Він помітив це з того, що несподівано для себе почав дослухатися до мимовільних сусідів, хоча й погано розумів іспанську. Він навіть сам заходив у розмову з людьми, до яких раніше ставився байдужно. Досі він вважав їх не вартими уваги, непотрібними йому, бо не міг розраховувати на їхню допомогу. Зараз також ніхто з них не міг йому допомогти, адже вони сиділи в пастці: довкола панував кривавий психоз, їх звела докупи неволя, й, мабуть, саме це тягло його до них. Горе зближує… Поговоривши з кількома чоловіками, Гундлах збагнув, у якому становищі опинився й де перебуває. Церква звалась Ель Росаріо, тобто Трояндовий вінок, вона була дуже стара й висока, бо споруджувалась без урахування сейсмозахисних вимог. Гундлах ковзнув поглядом по колонах до склепіння головного нефу, пофарбованого в біле. На стінах видніли великі тріщини, взяті скобами й зацементовані. Гундлах дивився на розкішно оздоблену кафедру, позолочений вівтар і криласи. Зараз там на ковдрах лежали поранені, їх доглядали одягнені в біле черниці. Хтось показав Гундлахові ризницю, тепер вона правила за перев'язочний пункт, потім його провели до саркофага отця Дельгадо — одного з перших борців за визволення країни. Гундлах прочитав, що 1811 року Дельгадо вдарив у дзвони, закликаючи народ на боротьбу проти іспанського колоніального гніту; на той останній бій, який щоразу виявлявся передостаннім. Біля самого входу лежала бетонна надмогильна плита, під якою минулої осені було поховано 20 жертв вуличних боїв.

— Коли ми зібрались були винести їх звідси, щоб поховати на кладовищі, — сказав Гундлахові священик, — снайпери взяли вихід на мушку й не випускали нас із церкви. За два дні ми поховали вбитих отут… Таке в нас часто трапляється.

За останні півтора року це, здається, була вже четверта чи п'ята кривава розправа в центрі столиці. Перед Великоднем якісь невідомі застрелили у маленькій капличці під час богослужіння архієпископа країни Оскара Арнульфо Ромеро, бо той захищав інтереси бідного люду. Під час поминальної меси по архієпископові теж сталась трагедія: з десятків тисяч її учасників, що зібрались на площі Барріос, п'ятдесят чоловік загинуло й сотні були поранені. А коли кардинал Мексіки в оточенні двадцяти трьох сановитих священнослужителів з'явився на сходах собору й у своїй промові закликав можновладців до справедливості, молився за любов між людьми, за мир і братерство, з вантажного автофургона пролунали постріли. Стріляли навіть з Національного палацу, як і сьогодні. Навіть бомби кидали, сказав священик, очевидно, маючи на увазі ручні гранати.

Які абсурдні імпульси штовхнули Гундлаха сюди, змусивши стати учасником таких подій, розділити долю людей, що юрмляться тепер у цьому храмі? А що спонукає їх знову й знову повертатися на те саме місце, де з ними вже не раз траплялося подібне? За чотири години перебування в церкві Гундлах, здавалось, уже знав відповіді на ці запитання. Хунта «молодих офіцерів», яка цілий рік утримувала державну владу, проголосила реформи, спрямовані проти широких народних мас. Селяни домагалися землі, а отримали свинець, бо великі землевласники захищали свої інтереси. Людей привели сюди не гасла, за які люди розплачувались власною шкурою, і не «марш миру», який скріплював союз їхніх вождів. Людей гнали голод і розпач, страх перед анонімним свавіллям землевласників. Те, що терпіли вони тут, під ненадійним захистом церкви, об'єднувало їх, бо було їхнім спільним лихом. Мали надію, що засоби масової інформації не мовчатимуть. Люди сподівались — режим побоїться осуду з боку інших країн.

Гундлах мусив будь-що вийти звідси до початку комендантської години, щоб не проґавити вранці телефонний дзвоник. А в людей, що тулилися поряд, були свої проблеми: кожен хотів живим дістатись додому, на околицю міста та в навколишні села. «Кого ще сьогодні спіткає лиха доля?» — говорили між собою люди. Вони боялись вертатись додому. В провінції панувала анархія, розкладене суспільство було в руках напівневігласів, які посилали банди найманців прочісувати й грабувати села, спустошувати країну… Як італійські найманці часів Макіавеллі; подібний хаос діявся і в Німеччині в період Тридцятилітньої війни. Люди з жахом говорили про різанину в селах, про помсту, що на них чекає, як тільки-но вони розійдуться. Гундлах замислився; хоч усе це його мало обходило, але він відчував: серце б'ється тепер зовсім по-іншому, ніби в його душі з'явилося щось досі йому зовсім незнайоме. Гундлах багато чим відрізнявся від людей, з якими звела його доля; тут усе було далеко не так, як тоді в Західному Берліні, коли він сам бунтував, виступаючи проти ненормальних суспільних взаємин. І все-таки…

Але потім, було вже пів на шосту, в ньому прокинувся новий імпульс, який штовхав до рішучої дії, спонукаючи вирватися звідси на власний страх і ризик. Гундлах приєднався до британського репортера на прізвище Мак-Лін, худого довгов'язого чолов'яги з блідим обличчям. За його ж словами, він писав для трьох газет різних політичних спрямувань, був досить спритний і всюди знаходив вихід із скрутного становища. Мак-Лін сказав, ніби тут є таємний хід у будинок священика, звідки можна зателефонувати, наприклад, у посольство; треба тільки якось прослизнути повз вартових…

Гундлах вирішив спробувати.

Їм справді пощастило вибратися чорним ходом з церкви, й вартові пропустили їх, після того як Гундлах пообіцяв підняти на ноги ввесь дипломатичний корпус. Прохід між колонами у внутрішньому дворі був своєрідною нейтральною зоною й прострілювався: і обох боків. Пригинаючись, вони перебігли до будинку священика. Двері легко відчинились, але на сходах у коридорі сиділо двоє солдатів з воронованими штурмовими гвинтівками північноамериканського виробництва. Гундлах підняв руки, а Мак-Лін розмахував над головою носовичком, вигукуючи:

— Ми іноземні журналісти!

— А, вам потрібне інтерв'ю? — спитав один солдат, тримаючи палець на спуску автоматичної гвинтівки. З-під військової зеленої сорочки виглядала футболка з написом «Лас-Вегас». Важко було зрозуміти, який смисл він уклав у своє запитання. Солдати були схожі на перебраних у військову форму мафіозо.

— Ми просто хочемо добратись додому, — крикнув Мак-Лін, — до готелю.

— Тут не готель.

— З нас уже досить, хлопці! Ми не герої!

— Ми також не герої, — сказав солдат.

Гундлах простяг йому п'ятдесятидоларову банкноту. Солдат миттю сховав гроші в кишеню, обшукав обох європейців і пропустив у дім.

— Добре вийшло, — сказав Мак-Лін. — Так робитимемо й надалі: я говоритиму, а ви будете платити… Оті двоє — з батальйону, розташованого в казармах Сан-Карлоса, отже, діють під командуванням полковника Махано. — В цю мить Мак-Лін був схожий на справжнього мисливського пса, який узяв слід.

Гундлах не став питати, хто такий Махано. В будинку почулися голоси. Телефон стояв на маленькому столику в коридорі. Набираючи номер свого посольства, Гундлах крізь напіврозчинені двері побачив священнослужителя — той саме розмовляв з кількома черницями. Він був у мереживній білій рясі, з блискучою шовковою шапочкою на голові й в окулярах із товстою оправою. Одяг свідчив про високий сан.

— Ми врятовані, — прошепотів Мак-Лін. — Це архієпископ!

— А хіба його не вбили?

— Це наступник того…

Телефон посольства був увесь час зайнятий. Мак-Лін відразу збагнув, що тут відбувається: архієпископ прибув зі свого палацу для переговорів про припинення вогню. Проте Гундлах ніяк не міг уторопати, хто ж тут репрезентує ворожі сторони; навряд щоб оті черниці могли бути представницями лівих партій… Коли по-іспанському розмовляли повільно, він усе розумів: черниці скаржились своєму пастиреві, а той пишномовно заспокоював їх. Мова його була риторична, пересипана словами з Біблії. І все ж вони сперечалися з ним.

— У Чалатенанго ніхто вже не ходить до церкви, — сказала одна черниця. — Бояться солдатів. Сестри не можуть відвідувати навіть свої сім'ї. Люди не наважуються вітатися з ними на вулиці. Постійні обшуки, під час яких крадуть речі. І це ще не найгірше, монсеньйоре… В цілій провінції лишилося тільки два священики!

— Сказане вами варте вдумливого аналізу. Але в яких парафіях справи найгірші? Саме в тих, які мають зв'язки з народними організаціями…

Гундлах не вішав трубку. Нарешті на лінії щось клацнуло й він почув:

— Другий секретар посольства слухає.

Гундлах пояснив йому ситуацію.

— Ми чули про події в центрі міста, але з поліції нам повідомили, що всі військові частини перебувають у казармах. Нас у цьому запевнив сам шеф поліції.

— Отже, коли вірити властям, нічого не відбувається?

— Звичайні збройні сутички між екстремістськими угрупованнями.

— І сили правопорядку терплять усе це й ні в що не втручаються — навіть щоб захистити нас?

— Ніхто не хоче збільшувати напруження, кожен просто утримується від будь-яких дій. Військові частини теж не введено в дію.

— Я щойно розмовляв із двома солдатами з батальйону, дислокованого в Сан-Карлосі.

— Мені дуже жаль, пане Гундлах. Лишайтесь у будинку священика, зараз саме тривають переговори про припинення вогню. Як показує досвід, все повинно з'ясуватись протягом ночі.

— Тоді для мене буде надто пізно.

— Було б вам все-таки не виходити з готелю.

Гундлах поклав трубку.

— А ви не спробуєте зателефонувати своїм? — спитав він.

Мак-Лін приклав до губів указівний палець. У сусідній кімнаті велася дискусія, а він стенографував.

— В нас у Тепекойо, — крикнула одна з черниць, — спалили будинки церковних служок, трьох взагалі вбили. В Колоні солдати ескадрону смерті зґвалтували й замордували двох служок парафії тільки за те, що ті роздавали бідним продукти. Наша амбулаторія ще працює, але поліція шпигує за кожним, хто приходить на прийом. Озброєні молодчики знущаються з людей, які ходять до церкви або монастиря. Раніше в кінці тижня на месу сходились тисячі людей, а сьогодні наважується прийти, може, сотня. Проте свавілля чинять не тільки типи в цивільному, а й поліція та солдати національної гвардії; грабують, плюндрують, забивають худобу… А уряд переслідує нас і нашу церкву дедалі жорстокіше!

— Ми не відчуваємо підтримки нашого архіпастиря, ми ніби полишені напризволяще… — сказала інша черниця, й голос її змусив Гундлаха прислухатись уважніше; він не міг бачити цієї жінки, хотів був підійти до дверей, але Мак-Лін його втримав. Для репортера головне було зібрати матеріал. Гундлах ставився до нього без особливої симпатії: Мак-Лін був представником тієї преси, яка колись нещадно розгромила прогресивну газету, в якій він співробітничав і на яку покладав надії.

— А що ми тепер мусимо самі про себе дбати, — почувся той самий жіночий голос, — то кажемо: зараз було б безглуздям відступати, оскільки це означало б іти на вірну смерть. Нас дуже здивувало, монсеньйоре, що ви заявили перед іноземною пресою, ніби уряд не переслідує церкву.

— Церква увійшла в контакт з політиками. — Архієпископ уже махнув рукою на вишуканість мови. — Тому нас і б'ють як політиків. Ми, звичайно, в слушну хвилину виступимо вам на захист, але тепер ситуація складна.

— Ви, монсеньйоре, навіть не знайшли часу вислухати нас, бо ваш час регламентує хунта…

Цей голос… Де він його чув? І раптом Гундлах здогадався, хто там говорить.

— Ви нічого для нас не зробили, — сказала жінка.

— Ми робили, що могли.

— Нас переслідують, мій чоловік загинув…

— Він удався до зброї!

— Бо ви нас не захищаєте.

— Якщо хунта з підозрою ставиться до церкви, то в цьому винна сама ж церква, самі парафіяни!

— В тому, що служить своєму народові?

— Не старайтеся перекидати провину на інших, якщо ви розчарувались у житті. Я молився й роздумував над тим, чи можна продовжити лінію монсеньйора Ромеро… Так, я намагаюся йти на компроміс, вибираю той шлях, на якому церква досягне більшого, ніж коли б одверто виступила проти існуючого ладу, повірте мені!

Архієпископ ніби аж благав зглянутись над ним, мов людина, притиснута до стіни, а не церковний владика, який вимагає послуху. Видно було, що його співрозмовниця набагато сильніша за нього. В цю мить до коридору ввійшов офіцер, а вслід за ним, гупаючи ногами, ще четверо чи п'ятеро військових чинів. Вартові солдати рвучко розчинили перед ними двері, схоже було, ніби тут чекали на цих гостей. Мак-Лін прошепотів:

— Полковник Махано! Я так і знав.

Махано поцікавився їхніми особами. Він був чорнявий, середній на зріст, віком приблизно такий же, як і Гундлах. Скельця його окулярів були вгорі затемнені и надавали поглядові похмурого, загрозливого виразу. Проте коли Гундлах назвав свою фірму й мету приїзду, полковник полагіднішав.

— Я чув про той інцидент і бажаю щасливого розв'язання, — мовив Махано півголосно й майже співчутливо. — Ви нам потрібні, ми надаємо великого значення вашій діяльності, — закінчив він, підбадьорливо посміхаючись і по-дружньому доторкнувшись на прощання до його руки. В розчинених дверях на нього вже чекали учасники переговорів: попереду архієпископ, а поруч із ним, у тонкій квітчастій сукні, та жіночка з готелю.

Гундлах утупився в неї очима. Вона примружилась, також упізнавши його.

— Полковнику, ви могли б мені допомогти? — спитав Гундлах і побачив на її обличчі раптове напруження, немов у людини, загнаної в глухий кут. Очевидно, жінка вирішила, що він зараз її викриє й передасть у руки властей.

— Будь ласка, я слухаю.

— В тій справі я конче мушу повернутися до готелю! Мені мають зателефонувати.

— Візьміть це на себе! — звелів Махано лейтенантові зі свого почту. Потім, ледь торкнувшись пальцями козирка, сказав Гундлахові:— Отже, приємно було з вами познайомитись.

Гундлах намагався ще раз заглянути в очі жінки, ніби хотів переконатись, яке враження справив на неї своєю великодушністю, хоч насправді його вчинок був продиктований лише здоровим глуздом. Адже заложників не звільнюють шляхом видачі тих, в чиїх руках вони перебувають. Але молода жінка вже дивилася на архієпископа, який, очевидно, мав бути посередником між нею та Махано.

Внизу Гундлахові та його товаришу кивнули на «джип», Мак-Лін невдоволено буркнув:

— Хіба не можна було трохи потерпіти? Я зробив тільки півділа!

— Зате самі ще цілі.

— Ви відшкодуєте мені цю втрату, якщо розповісте свою історію!

Гундлах відмовився. Вже сутеніло, з півночі, десь із узгір'їв, долинало торохтіння автоматичної зброї. Вони проїхали кілька безлюдних кварталів, але наступні вулиці були дедалі неспокійніші. На авеніді Кускатлан гуркотіли автобуси, з дверей у них звисали цілі грона пасажирів. Люди, які в п'ятницю поверталися з роботи, мусили будь-що до комендантської години дістатись додому, хоч хай би як далеко мали їхати. В душі Гундлаха наростало роздратування проти Мак-Ліна в міру того, як вони віддалялися від арени бойових дій. Він подумав про обложених у церкві Ель Росаріо людей. «Тепер, — міркував він, — отой жвавий полковник і змучений ваганнями архієпископ виторгують перемир'я».

— Я живу в готелі «Шератон», — сказав Мак-Лін, злазячи з «джина». Якщо захочете обмінятися думками — я до ваших послуг!

Гундлахові не хотілось його навіть бачити. Мав таке відчуття, ніби цей чоловік застукав його на чомусь непристойному. Гундлах ішов до готелю «Каміно Реаль», що, виблискуючи склом, здіймався над сусідніми ресторанами.

Він твердо вирішив не встрявати більше в жодні авантюри. Зараз прийме душ і добре попоїсть, щоб викреслити з пам'яті всі неприємності. А потім чекатиме телефонного дзвінка від жінки, врешті-решт зобов'язаної йому тим, що перебуває на волі.

Сидячи пізнього вечора в номері готелю, стіни якого пахли кедровим деревом, Гундлах побачив на екрані телевізора свого рятівника, полковника Махано, який вів діалог з репортерами. Ті згадали вісімдесят убитих і двісті поранених, говорили про десятки тисяч демонстрантів, які, шукаючи захисту, сховались у стінах університету, де їх тепер «охороняють» солдати. Репортери в надто чемній формі поставили запитання про винуватця сьогоднішніх подій, і це дало можливість Махано козирнути цілою пачкою фотографій:

— Ось тут, панове, ви бачите тих, хто починав… — На фотографіях були зображені юнаки в напівмасках, ті хлопці з сумками, які супроводжували колону, а потім прикривали її вогнем.

Гундлах вимкнув телевізор і взяв пластмасову папку Вінтера. Його зацікавила особа полковника. Він не покладав особливих сподівань на політичні довідки, складені двома науковцями з його ж відділу; один з них був істориком, а другий політологом, зовсім випадково обидва мали однакове прізвище Кох[5], проте кашу зварили несмачну. Їхню писанину іноді навіть важко було зрозуміти. Самі вони в цих краях не були, не мали про них ані найменшого уявлення, а висновки робили на підставі агентурних донесень, повідомлень преси, дещо брали з архівів концерну, якими заправляв доктор Цорн. В архівах» були звіти закордонних філіалів фірми, в цих звітах часом об'єктивно описувався стан справ; проте ці документи відразу лягали під сукно, бо здебільшого містили скарги на несприятливі умови для виконання замовлень. А репортери, навпаки, все драматизували, полюбляючи сенсації, які підносили їхній престиж. Тож Кохи все це перемісили й підретушували, присмачивши оптимістичними висновками й прогнозами, додавши надміру світлих фарб, і внаслідок їхньої писанини складалося враження, ніби дивишся крізь гарну гардину на рівнинний краєвид.

В їхньому опусі було навіть безліч похибок мовного характеру, про політичні й казати нічого. Вони, наприклад, пишуть, що 15 жовтня 1979 року у Сальвадорі відбулась революція через те, що в армії було скасовано генеральське звання. Малась на увазі, очевидно, зміна влади, перехід її в руки «молодих офіцерів», а саме в руки двох полковників; піднявши путч, вони, як уже повелося в цьому регіоні, усунули кількох генералів, не претендуючи на те, щоб цей військовий чин відразу присвоїли їм. Така відмова створювала видимість прогресивних, радикальних нововведень. Це формулювання нагадувало Гундлаху фрази з правил вуличного руху, згідно з якими на вулиці сутеніє, коли засвічуються ліхтарі. Або ще речення з закону про службовців: «Якщо службовець помирає у відрядженні, то службове відрядження на цьому припиняється».

Але про Махано Кохи написали досить чітко. Він був керівником «військової молоді», що, очевидно, значило «молодих офіцерів», і здобув посаду не без допомоги посольства й держдепартаменту США. Але яку посаду? Керівника військової хунти, яка в складі п'ятьох чоловік заступила диктатора й стала над міністрами? До складу хунти входили й троє цивільних: один — соціал-демократ, професор, другий — член християнсько-соціальної партії, ректор університету, й третій — позапартійний підприємець; а з військових, крім Махано, сюди входив ще ставленик Пентагону полковник Гутьєррес. Більше Гундлахові вже й не треба було читати. І так було ясно, що протягом року внутрішньої боротьби за владу Махано, якщо він справді симпатизував лівим, утратив позиції. І саме про це, про втрату влади полковником Махано, детально описувалось у документі. Ліберальних офіцерів з його оточення було поступово відтиснуто на задній план або просто підкуплено. Вже за перші три місяці їм видано на хабарі добрих 15–20 мільйонів доларів. У травні 1980 року вплив Махано був настільки підірваний, що його суперник полковник Гутьєррес прибрав до рук усю повноту військової влади, ставши верховним головнокомандуючим збройних сил. До вересня решту ще не підкуплених учасників перевороту було усунено з командних постів. Тепер тільки батальйон з казарм Сан-Карлоса охороняв посаду й життя Махано. Полковника використовували для переговорів з демонстрантами або посилали на телебачення, де він мусив захищати тих, хто випихав його на задвір'я.

Гундлаху стало жаль цього чоловіка, що не зміг утриматись на висоті. Гундлах прочитав історію стрімкого злету й падіння. Він цікавився подібними людьми, намагався простежити їхню долю, знайти ту точку, в якій відбувався злам: угорі чи ще внизу? Він знав, без грошей у країнах «третього світу» далеко не зайдеш і високо не підлетиш, хіба тільки в армії. Армія — ніби ліфт між класами, хто знайде потрібну кнопку і вчасно натисне на неї, може вмить опинитися вгорі. Але хто ловитиме гав і замість того, щоб діяти, захопиться ілюзіями, відірвавшись од реальності, той неодмінно полетить униз. Добрі наміри самі по собі ніде й ніколи не цінувались! Невтішна правда, проте Гундлах її добре засвоїв. Він міг би навіть дати тому чоловікові пораду щодо техніки користування владою, міг би бути радником цього державного діяча. Досить приваблива ідея.

Перед тим як заснути, Гундлах знову в уяві побачив ту струнку жінку. Коли він бував у відрядженнях, то часто думав про жінок, але ця особливо його приваблювала. Вона привернула до себе його увагу насамперед несподіваністю зустрічей з нею, щоразу вона з'являлася в таких досить різних ролях. Спочатку він подумав, що то поважна дама, потім — повія, а врешті виявилося, що вона партизанка. І ось у своїй квітчастій сукні вона опинилась серед одягнених у біле черниць, як повноважний представник підпілля. В колоні йшла разом з усіма, навіть без маски, хоч це й необачно, адже могла потрапити в об'єктив чийогось фотоапарата і її могли б упізнати. Вже вчора в ресторані вона привернула до себе його увагу, йому важко було навіть уявити її в ролі бійця. Він зараз охоче поспав би з нею в ліжку. І така можливість, мабуть, не виключена. Адже їм так і не вдалося поговорити ближче. Зараз їх зв'язують мільйони; можливо, йому колись і усміхнеться щастя. Він прагнув її як жінку. Серед його знайомих ще не було подібного створіння. Чудово було б заповнити цю прогалину.

Він прокинувся від мелодійного дзвінка, коли надворі ледь починало сіріти. Йому здалося, що ще надто рано, але, піднявши трубку, почув жіночий голос:

— Рівно о сьомій ви повинні бути з обома валізами біля Науково-дослідного інституту тропіків. — Цього разу голос її звучав по-іншому, був різкішим, ніж учора, й нагадував грубий наказ.

— А де саме? Там є головний під'їзд?

— Праворуч є телефон — підійдете до будки і чекатимете нашої вказівки. Зрозуміло?

Розмова закінчилась. Гундлах подзвонив у фірму й тільки сказав:

— Починається.

Тоді глянув на годинник і розгорнув план міста. Інститут тропіків був на північно-західній околиці, неблизько. Він нашвидку вдягся і, навіть не поголившись, узяв таксі біля готелю й поїхав на бульвар де лос Ероес. «Точна назва», — подумав він з гірким гумором, бо минулої ночі йому там довелось не солодко. Сьогодні гроші стерегли Зайтц і Гертель, сидячи над ними, як дракони над скарбом. Дорогою Гундлах нарікав на свою слухову пам'ять. Все побачене ним майже фотографічно закарбувалось у свідомості, а от звуки і їх відтінки не так. Гундлах карався сумнівами, чи з нею він щойно розмовляв. По телефону він важко впізнавав голоси.

Зайтц зустрів його холодно.

— Директор Зерінг незадоволений, — сказав він. — Ми вже дві ночі сидимо на купі грошей!

— Зараз ви їх позбудетесь.

— Пан Зерінг сказав, що страхове бюро не схвалює ваше рішення діяти без детективів… — Зайтц не зміг приховати в'їдливості, якою були просякнуті його слова. — Сподіваюсь, ви розумієте, що це означає?

Гундлах не міг про це не думати. Зерінг був фінансовим директором концерну, а страхове бюро попередило, що відмовиться відшкодовувати страхову суму, якщо гроші пропадуть. Звичайні махінації… Вчорашні події відвернули увагу Гундлаха від основного завдання, а за цей час його супротивники обабіч океану встигли згуртуватися.

— Сума солідна, — сказав упівголоса Зайтц, — то чи не пустити на певній відстані за вами нашу машину?

— Краще не треба. Це може все зіпсувати.

— Воля ваша…

Певно, Зайтц пропонував це не через те, що мав якусь підозру чи його дуже непокоїла доля грошей; швидше за все він вирішив зробити відповідний запис у протоколі й у разі необхідності прикритись ним.

— Інститут тропіків, — сказав Гертель, коли вони поклали в багажник машини обидві валізи з грішми, — з їхнього погляду ідеальне місце. Але, можливо, то лише перша з п'яти або шести зупинок. Нас ганятимуть від одного місця до іншого, щоб перевірити, чи немає за нами хвоста.

Гертель говорив як людина, що має певний досвід. Гундлах погодився. Вони під'їхали до університетського містечка; перед учбовим корпусом Гундлах побачив два танки. Все це викликало тривогу, хоч він і не міг збагнути причини того неприємного відчуття. Можливо тому, що мусив зараз підійти до телефону? Очевидно, тут викрадачі припустились помилки, давши досить часу для того, щоб детективи підключились до телефону біля інституту тропіків і підслухали, куди їх звідти спрямують… Але він одмахнувся від цієї думки, просто він зараз надто знервований. Утримуючи в себе Дорпмюллера, викрадачі можуть бути впевнені, що їх не ошукають.

Гертель їхав тепер зеленими околицями. Дорога вела вгору, і попереду вже було видно інститут тропіків. Його біла споруда височіла на голому пагорбі; викрадач, який там, очевидно, чатував, має можливість тримати в полі зору всі підходи. Трохи віддалік над долиною здіймався вулкан з двома жерлами кратерів.

— Вони називаються Бокерон і Пікачо, — сказав Гертель; голос його ледь відчутно здригнувся. Він був тепер насторожений і, як тоді в аеропорту, намагався за балакучістю приховати свій страх. — Інститут зразковий, має досить пристойні лабораторії ботаніки, хімії, зоології, вулканознавства, метеорології… Він отримує допомогу з Бонна. Вчені багатьох країн мають тут можливість досліджувати проблеми тропіків.

— Облишмо поки що ці проблеми…

Але Гертеля не можна було зупинити. Якби викуп затягся, то він, як гід на екскурсії, розповів би про все місто. Напружене мовчання сотало його нерви.

І раптом їх зупинили. Неподалік від інституту, біля якогось садівництва солдати махнули їм, щоб спинилися на узбіччі. Гундлах вийшов з машини і, як робив це вдома, порушивши правила руху, спокійно і ввічливо дістав паспорт і документ із посольства. Та й чого йому турбуватись? Після вчорашньої сутички з солдатами, яка закінчилася знайомством із полковником Махано, він почував себе впевнено, йому здавалось, що, давши вчора хабара солдатам у будинку пастора, він купив прихильність усієї армії.

Солдати звеліли підійти до начальницького «джипа», який стояв на території садівництва, між ділянками гвоздик, гладіолусів і гортензій. На передньому крилі машини, звісивши ноги, сидів невиспаний лейтенант у польовій уніформі. Солдат передав йому знайдений у машині Гундлаха пістолет.

— Навіщо ви його возите з собою? — запитав лейтенант.

То був пістолет Гертеля, вони відразу його знайшли в скриньці біля щитка приладів. Що за ідіотське запитання, адже тут багато хто носить зброю. Тут просто необхідно носити зброю, пояснював Гундлах, хоч би для захисту від нападів, тільки минулого тижня викрадено шефа їхнього філіалу, й зовсім поряд, в Ескалоні.

Лейтенант ізсунувся з «джипа» так, що аж радіоантена загойдалась, і просто грядкою пішов до їхньої машини.

— А що в багажнику? Також зброя?

— Ділова документація, пане лейтенант.

— Будь ласка, відчиніть.

— Це секретні фірмові папери.

— Тільки не для мене, сеньйоре.

— Тоді прошу з'єднати мене з полковником Махано.

— Що вам ударило в голову? Як же я це зроблю?..

— Ми перебуваємо під його особистою охороною.

Лейтенант замислився. Він або не хотів наражатись на неприємності, або ж просто був стомлений, бо вирішив не зв'язуватися з німцями. Гундлах отримав назад свої документи й навіть Гертелів пістолет. Удихнувши пахощів європейських квітів, — а на них він добре знався, — Гундлах знову сів у машину.

— Поїхали, Петере! — сказав він. — І викиньте, будь ласка, кудись оцю залізяку.

Рушаючи з місця, Гертель дав занадто багато газу, так що аж скати пробуксували.

— Ці хлопці ще не зажили сумної слави, — мовив Гертель. Він кахикнув, бо від страху аж захрип. — Коли я побачив нашивки на їхніх рукавах, то відразу збагнув: солдати з батальйону Сан-Карлоса, цих нічого боятись.

Гундлах не відповів. Зупинившись біля інституту тропіків, вони зразу побачили відкритий телефонний апарат, куди можна було дзвонити з міста; над апаратом нависав лише невеличкий козирок із плексигласу. Було за дві хвилини сьома. Вони чекали біля телефону. Надворі стояла приємна прохолода. Від них у промінні ранкового сонця падали на асфальт кумедні довгі тіні.

— Неначе в кіно, — мовив Гертель.

— Тільки не дуже веселому, — байдуже відказав Гундлах. «Я вже третій день у цій країні», — подумав він і раптом збагнув, що його так збентежило недавно та й зараз бентежить. Майже на кожному перехресті стояли поліцейські й армійські патрулі — відгомін учорашніх подій; викрадачі йшли на великий ризик. Та й Гундлахові з Гертелем не минути контрольних постів, а вони ж не мали супровідного листа чи підтримки полковника. Якщо викрадачі діяли вчора так обережно й відклали викуп, то чому так ризикують сьогодні? Ось що насторожувало Гундлаха — їхня легковажність.

Нарешті різко задзвонив телефон, і Гундлах зняв трубку. Чоловічий голос наказав:

— Тепер їдьте до парку Бальбоа, там повернете на південь, об'їхавши озеро Ілопанго, дістанетесь дороги номер п'ять і повільно рухатиметесь нею в напрямку Ілобаско. Якщо вам блимне фарами «ленд-ровер», зупинитесь, одчините багажник і чекатимете, поки ми все зробимо. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Гундлах і повісив трубку. Гертель заховав пістолет у багажник, щоб під час наступної перевірки уникнути неприємностей. Досить смішний маршрут околицями вигадали викрадачі, мабуть, лише для того, щоб на не забитих транспортом вулицях переконатися, що за ними не стежать. Парк Бальбоа був край долини біля південних відрогів гори. Отже, доводилось їхати назад майже через половину міста, ширина якого з півночі на південь була, на щастя, меншою, ніж його протяжність зі сходу на захід. За парком вони проїздили кварталом, який дуже нагадував дачну місцевість, — футуристичні бунгало з басейнами, газонами й породистими псами.

— Вони глузують з нас, — буркнув Гертель. — Дорога номер п'ять веде до нашого будівельного майданчика на Лемпі.

— Через повстанський район?

— Удень тут порядкують урядові війська, але повстанці чатують завжди поблизу.

Гундлах кивнув, задоволений відповіддю. Йому було не до жартів. Він міркував. І тепер йому здалося, ніби все стало на свої місця. Викрадачі діяли в своєму районі, це цілком логічно. Парк Бальбоа, розташований на висоті тисяча метрів над рівнем моря, був майже порожній. У ньому були концертний павільйон, оглядове колесо, копії статуй майя, дерев'яні столики і місця для вогнищ. Тут стояв непоганий ресторан «Лос Планос де Рендерос». Планосом називався гірський хребет, підніжжям якого розтяглось велике передмістя з віллами й розкішними садками. А що означало «Рендерос» — Гундлах ніяк не міг пригадати, він знав лише близькі за звучанням слова «рендімьєнто», що означало «прибуток», «віддача», і «рендісьйон», тобто «передача», «капітуляція», «приборкання»; саме ці слова найбільш пасували для такої ситуації.

— Сюди треба приїхати ввечері, — мовив Гертель. — Отой отвір угорі, ніби ворота між скелями, називається Пуерта-дель-Дьябло, тобто Ворота диявола, там стародавнім індіанцям якось явився диявол власною подобою.

— Не лякайте, то їм, мабуть, увижалося.

— Крізь ті ворота видно все місто, мов у рамі, — улюблений мотив для фотографій. Долина передгірних лук, так назвали іспанці цю місцевість, та й у наші дні, особливо навесні й улітку, долина нагадувала велике пасовисько, і незважаючи на це, вони поставили посеред неї місто Сан-Сальвадор… А ліворуч — гори Гондурасу, де вибухнула так звана «футбольна війна», що тільки недавно офіційно припинилась.

Найближчі два ресторани серед розкішних дерев називались «Белла Віста» й «Монтеррей». Машина їхала повз тенісні корти й гольфові майданчики. Тут був аристократичний район міста. Віддалік ресторану «Монтеррей» стояв перевтомлений поліційний патруль. У Гундлаха й Гертеля, як і на першому контрольному пункті, перевірили документи, пістолета цього разу не знайшли, але попросили вийти з машини; Гертель передбачливо замкнув рульову колонку й витяг ключ. Їх підвели до гладкого офіцера, який не радив їхати далі: за вулицею номер п'ять уже небезпечно — бандити.

— На жаль, мусимо, — сказав Гертель. — Ми не катаємось, капітане! На Лемпі наша фірма споруджує об'єкт.

— Може, вам дати супровід до Ілобаско?

— Дякую, дуже люб'язно з вашого боку, але…

Поки вони розмовляли, під'їхав поліційний автобус і заступив собою їхню машину. Гундлах занепокоївся, хотів уже йти.

— Дайте ваше посвідчення, — сказав капітан. — Документ з посольства, сеньйоре! Ми повинні поставити штамп.

— Навіщо?

— Для підтвердження перевірки. Тоді вас не перевірятимуть на наступному контрольному пункті. Матимете зелену вулицю.

Він був аж занадто ввічливий. Гундлах послав Гертеля до машини, а сам залишився тут, проте не зводив погляду з поліційного автобуса. На дверцятах кабіни був намальований яскравими фарбами великий державний герб з написом довкола: «Департамент Сан-Сальвадор — сільська гвардія». Посеред герба було п'ять вулканів у промінні сонця й червона санкюлотська шапочка, як символ визволення, а також дата 15 вересня 1821 року… Все це чітко закарбувалось у пам'яті Гундлаха. Подякувавши, він взяв проштампований документ і, обминувши автобус, попрямував до своєї машини, яка вже стояла з заведеним мотором. Вони відразу ж рушили, щоб надолужити прогаяний час, адже попереду лишалась найвідповідальніша операція. Але знову сталась прикра випадковість.

За другим поворотом, знехтувавши осьову лінію, просто на них летів білий «сітроен». Гертель різко натиснув на гальма, з-під коліс бризнуло щебенем, і машина зупинилась біля самого кювета.

— На волосинку… — проказав Гертель. Пахло смаленою гумою. В дзеркалі заднього виду вони побачили хмару куряви. Звернули також увагу, що в них відчинився багажник. Гундлахові стало млосно: навіть від різкого гальмування багажник не повинен відчинятися! Він сам замкнув його біля інституту тропіків, після того як Гертель сховав туди пістолет.

Коли Гундлах виліз із кабіни, його ніби ножем різонуло. Багажник був порожній, якщо не брати до уваги запасного колеса, сумки з інструментами й пістолета.

Перше, що Гундлах почув, було жалібне схлипування. Біля нього стояв, зігнувшись і спершись на бампер, Гертель і гірко плакав; взяла гору схильність до сентиментів у його душі, і прорвавшись тепер, вибухнула істерикою.

— Немає, нічого немає! Тепер усе пропало, кінець…

О боже, чому кінець — адже все тільки-но почалося! Гундлахові ніби молотком гатило в скроні, здавалось, голова розколюється. Раптом він побачив на дні багажника дві завбільшки з кулак грудки коричневої тістоподібної маси. Очевидно, вони були приліплені до кришки відімкненого багажника й тримали її прочиненою, а від різкого гальмування відклеїлись і впали вниз… Під їх вагою кришка й трималась зачиненою після того, як у ній протягом якихось секунд був зламаний замок. То була пластикова вибухівка, на щастя, як показав детальніший огляд, без детонатора. Враз, мов блискавка, в Гундлаха промайнув здогад. Якась банда гангстерів була в курсі справи, очевидно, підключилась до готельного телефону й усе слухала. Вдало зроблений хід, добре обдуманий і вбивчий.

Вбивчий? Лише приголомшливий, але це проходить. Побачимо ще, хто тут виграв. Гундлах узяв у руки пістолет, просто інстинктивно, він не збирався стріляти — та й у кого ж, власне? Йому просто хотілось бути озброєним. Адже Гертель так перенервував, що йому й на думку не спало б у разі необхідності взятися до зброї.

Коли вони розверталися, здаючи назад, піднята кришка багажника закривала видимість. І ось вони вже знову на тому самому місці, з якого п'ять-шість хвилин тому рушили, не підозрюючи, що їх пограбовано.

Пост зник. Довкола не видно було жодного поліцейського. Контрольно-пропускного пункту також уже не було на місці. Очевидно, то був пересувний пункт контролю, до якого входило дві автомашини і кілька озброєних солдатів. Далеко та банда не могла втекти, але в якому напрямку вона майнула?

Обабіч крутої дороги розляглася долина без жодного путівця. На великій швидкості, різко гальмуючи на поворотах, Гертель об'їхав увесь парк Бальбоа — тільки гальма вищали на поворотах та підстукувала зіпсована кришка багажника. Ніде не було й сліду тих поліцейських машин, банда ніби в землю запала.

— Стоп! — вигукнув Гундлах, коли минули дачне передмістя. — Ми, напевне, вже проїхали повз них. Вони, мабуть, заховались у якійсь садибі…

— І підстрелять нас, якщо ми їх справді знайдемо.

— Тоді давай назад, до центру. Треба хоч заявити.

— Куди — в поліцію? Гансе, ми сидимо по вуха в багні. Якщо все це випливе, фірма нас по голівці не погладить.

— Я за все відповім. А ваша яка вина?

— У нас немає свідків. Ми тільки можемо сказати Зайтцу, що потрапили в аварію.

Гундлах похитав головою, йому теж спадало на думку таке. Спробувати звернути все на аварію, непогана ідея, але на цій брехні далеко не заїдеш. Тут і викрадачі не мовчатимуть, та й Дорпмюллера не звільнено.

— Спасибі за поради, Петере, але в тому разі ми хіба що дістанемо відстрочку годин на дванадцять. Користі нуль… Їдьмо спочатку до посольства.

«Три мільйони марок… Погані справи. Такої втрати фірма нікому не подарує… І все-таки не треба впадати в розпач, — заспокоював себе Гундлах. — Ще є шанси, навіть якщо із страховкою не вигорить. Іншим і не таке сходило з рук. Наприклад, Люпп та ще дехто не такі справи завалювали — й нічого. Три мільйони це навіть менше половини вартості повітряного лайнера типу «аеробус». Найбільша західнонімецька фірма «Даймлер-Бенц» 1979 року мала три мільярди чистого прибутку, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва теж не набагато відстає, три мільйони це, може, тисячна частка його щорічного прибутку. Отже, все одно що укус комара, якось переживуть. В країнах «третього світу» часто доводиться миритись і не з такими втратами…»

Але ж він, Гундлах, не директор і не має права вписувати в розрахункові документи червоні цифри. Він службовець середнього рангу, отже, й масштаби інші.

На вулиці Поньєнте Гундлах згадав, що він неголений. Пальці були липкі від пластикової маси, яку він брав у руки. Гундлах вийняв з кишені носовичка й добре витер пальці. Коли приїхали, Гертель провів його лише до входу. В приймальні Гундлах попросив секретарку доповісти про нього торговельному радникові Вальману.

Вислухавши його, Вальман сказав:

— Неприємний сюрприз! Я ніби передчував… О боже, три мільйони! Пане Гундлах, мені здається, ви починаєте перетворюватись на дитину, що завдає всім надто багато клопоту. — Обливаючись потом, він важко сів у крісло, розплившись на всю його ширину.

— Ми потрапили в пастку…

— Я ж кажу — безневинне дитятко. Або просто невдаха, якщо вам це більше подобається!

— Мені це не дуже подобається. Я прошу вашої допомоги.

— О, звичайно. Позавчора ви звернулися за порадою, якою потім знехтували. Вчора чомусь опинились у самій гущі заворушень, знову безневинно, й просили, щоб ми вас визволили. А сьогодні сподіваєтесь, ніби я можу розв'язати й вашу проблему з трьома мільйонами марок? А чи не занадто багато ви від нас вимагаєте? Ви, мабуть, думаєте, посольство існує тут лише для того, щоб виручати вас із усіляких халеп?

— Я не міг діяти за вашою порадою, бо викрадачі категорично відмовились приймати гроші через детективів.

— Он воно що? Все одно ви діяли надто необачно, не прислухавшись до поради людей, які перебувають тут уже три роки, а не три дні… Такої ж думки дотримується й доктор Зайтц.

Гундлах підвівся.

— Де ви вчились так розмовляти з людьми? — сердито запитав він. — У Бонні, перед своїми дітьми? Можливо, їм і подобається такий тон, а мені не дуже. Ну що ж, я був вельми радий… І ще одне: у своєму звіті я постараюся оцінити підтримку, яку ви мені надали.

— Чому ви так хвилюєтесь? Звичайно, ми постараємося якось вам зарадити. Може, вип'єте чогось?

— Пийте самі. Я пити не хочу, я хочу знати точну адресу, куди можна заявити про пограбування, така заява неминуча.

— Така ж неминуча, як і безнадійна, мій любий…

— Ваше довір'я органам правопорядку режиму, при якому ви акредитовані, здається, похитнулося?

— Це ви так сказали. Їдьте спокійно у свою фірму, а я тим часом поміркую, що для вас можна зробити, — відповів Вальман, підводячись із удаваною посмішкою на обличчі.

Закінчуючи лагодити зіпсований замок багажника, Гертель сказав:

— Здорово, Гансе. Ну й піддали ви йому пари.

— А він і так ніби весь із пари… — відповів Гундлах.

Дорогою Гертель висловив йому свою думку про Вальмана. Млявий ветеран тропіків, який не зносить сонця, але подовгу вистоює в аеропорту, зустрічаючи поважних добродіїв. Нещодавно Вальман навіть йому, Гертелеві, протягом п'яти хвилин тричі міцно тиснув руку, коли він, Гертель, прилетів сюди. То була дуже важлива риса торговельного радника.

Зайтц був уже в курсі справ. Гундлах зрозумів, що це близький друг Вальмана. Він з виляском кинув на стіл грудку пластикової вибухівки, а як другий речовий доказ дістав з кишені видане йому посольством рекомендаційне посвідчення з поліцейською печаткою. Доктор Зайтц з огидою відвернувсь од вибухівки й уважно придивився до штампу в документі. На паперах він знався.

— Кажете, це офіційна печатка сільської гвардії? — здивовано вигукнув він. — І ви не мали часу перевірити? Тоді погляньте зараз! Це штамп похоронного бюро «Сінай»!

— Оце штука! — вихопилося в Гертеля. — Мафія!.. Теж по-своєму дотепно.

— Помовчте! — крикнув на нього Зайтц. — Ви також співучасник.

— Що ви маєте на увазі, пане Зайтц?

— Чи відомо вам, що таке продуктивність?

— Праця, виконана за одиницю. часу.

— Ні, корисний наслідок. У вашій діяльності він дорівнює нулю. Отже, помовчте. Хіба ви не підтримували пана Гундлаха у виконанні його задуму? Ви часто поводились надто зухвало, і тепер також. Зараз вам більше личило б трохи розкаятись у своїй провині.

З'ясувалося, що незабаром після того, як вони виїхали з двома валізами грошей у багажнику, зателефонували викрадачі й сказали те саме, що й учора: «Сьогодні передача не відбудеться…» Така ж телефонограма, сказав Зайтц, лежить на ім'я Гундлаха в готелі. Зайтц негайно вислав услід за ними автомашину, але через затримки на контрольних пунктах вона приїхала до інституту тропіків надто пізно. Він зателефонував до інституту, але був такий приголомшений і говорив так схвильовано, що там нічого не могли зрозуміти. Зайтц, здавалося, передчував нещастя, яке він неспроможний був одвернути. Але на відміну від Вальмана він не мав у душі зловтіхи, йому було боляче, що фірма втратила стільки грошей. Свою злість він зігнав на Гертелі, а той покірливо слухав його докори.

Лишалось питання, хто ж випередив викрадачів. Зайтц запевняв, що підпілля складається з різних угруповань, які суперничають одне з одним, і їхнє недавнє об'єднання лише поверхове. Ліві сили дуже різношерсті й роздроблені, це дивна суміш з ліберальних демократів, християнських соціалістів, комуністів і анархістів. Якісь терористи теж могли довідатися, що викрадачі вимагають за заложника велику суму грошей, і вирішили перехопити викуп, замаскувавшись під поліційний патруль. Усім потрібні гроші для придбання зброї, гроші посилюють вплив не тільки в економіці, а й у політиці. Повстанці в уніформі — це, між іншим, не такий-то рідкісний трюк. Вони намагаються захопити в бою не тільки зброю, а й уніформу, або навіть шиють її собі самі, як у сусідній Гватемалі. Початок поклали сандіністи, які свого часу, переодягшись у форму національної гвардії, блискавично захопили урядову резиденцію в Манагуа — це був початок кінця генерала Сомоси…

— В цьому випадку, — докинув Зайтц, — жодне розслідування нічого втішного не дасть.

Цими словами він ніби підсумував усі плутані здогади й сумніви; ніхто з них не бачив рятівного виходу. Вони стояли як баби-жалібниці, не був виключенням тут і Гундлах, незважаючи на його винахідливість, жвавість думки і його вміння вмить знаходити вихід з найскладніших ситуацій. «Аварійний майстер сам потрапив в аварію», — подумав Гундлах, впадаючи у депресію. Це завдання було для нього як занадто велика кістка для маленького собаки. Він відчував себе людиною, що упала на повному бігу, а тепер стоїть навколішках і ладна заридати, як і Гертель, перед порожнім багажником. Принаймні, на душі стало б легше… Одне було ясно: крах кар'єри, який він спостерігав учора в життєписі полковника Махано, загрожував тепер і йому самому.

В цю мить пані Біндінг доповіла по селектору, що прибули пани Хілларі й Пінеро з детективного бюро.

— Чого їм треба? — буркнув Зайтц. — Учора концерн розірвав з ними договір; за вашим наполяганням, пане Гундлах.

Гундлах нахилився над селектором, ніби він тут господар, і сказав:

— Попросіть їх зайти.

«Діяти, ніби нічого не сталося!» — подумав він. Зазнавали краху останні надії, але цього ніхто не повинен був помітити. Адже життя тривало. Доводилось рухатися вперед, хоч би й на колінах! Нерви його витримають. Пістолет, що лежав у внутрішній кишені піджака, заважав йому, Гундлах вийняв його й кинув на полірований стіл Зайтца поряд з пластиковою вибухівкою. Його зброєю була голова. Зараз він погодився б укласти угоду з самим чортом; гірше не буде.

— Джентльмени, — стомленим голосом мовив Зайтц, — чим можу служити?

— Я приніс вам заключний звіт, — відповів Хілларі. — Як бачите, ми дотримуємось належного порядку, незважаючи на те, що нас безпідставно відсторонено.

— Можливо, ваша допомога зараз буде якраз дуже бажаною.

— Але ж бачите, сер, ваша фірма іншої думки. Вчора вранці ми отримали з Німеччини телеграму, яка підтверджує розрив договору з нами й передачу грошей містерові Гундлаху. Отже, нас відсторонили од справи. Сподіваємось, вам пощастило передати суму й ви незабаром матимете змогу привітати тут бідолашного пана Дорпмюллера.

Зайтц нічого не відповів, учепившись у край столу.

— Звідки ви знаєте, — запитав Гундлах, — що передача грошей уже відбулася?

— Ми нічогісінько не знаємо, сер. Нас тільки дивують телефонні розмови, які велися з вашого апарата і які ми записали на плівку. Але це, звичайно, не наше діло. Мені дуже шкода, що ми через оті заворушення в місті лише тепер спромоглися від'єднатись од вашого телефону. Містер Пінеро супроводжує мене, щоб з вашого дозволу забрати підслуховуючі прилади і розірвати з вами всякі контакти.

— Лишіть усе як є! — Гундлах став між Пінеро й телефонним апаратом, аж задихаючись від раптової підозри. — Ви й досі нас підслуховували?

— Підслуховували, але згідно контракту. Тут велика різниця.

— Після передачі грошей договір з вами розірвано. А ви все ще продовжували нав підслуховувати? — Гундлах відчув, що ось-ось почне лаятись. А мав же намір, обираючи менше зло, укласти з детективами угоду. Щось дужче за здоровий глузд брало в ньому гору й підштовхувало на сварку. В непевних ситуаціях можна було б перечекати або вдатись до запобіжних дій. Він хотів показати, на що здатний, не даючи їм перейти в наступ.

— У нас ще немає письмового підтвердження про розрив, — незворушно вів Хілларі. — А без цього ми ніколи не припиняємо роботи. Додам, що саме завдяки цьому принципові ми про дещо дізнались… — Метким рухом, щоб не дати Гундлахові можливості перехопити звіт, він поклав його на стіл перед Зайтцом. — Це дало певну користь.

На відміну від попередніх звітів, що не сягали за одну-дві сторінки, цього разу детективи принесли цілу папку. Доктор Зайтц почав квапливо перегортати папери, потім, зупинившись на якомусь місці, почав уважно читати. Там було сторінок двадцять — тридцять тексту, акуратно надрукованого на електричній машинці.

— Ну що ж, панове, навіщо розбалакувати? — вигукнув Гундлах. — Грошей немає! Єдине, що нам за них дали, це дві грудки пластикової вибухівки, ось вони, та штамп похоронної контори «Сінай» на документі, який засвідчує мою особу. Півтори години тому нас підступно обікрали, а тепер ми сушимо собі голову над тим, хто ж інформував грабіжників.

— Прийміть моє співчуття, — мовив Пінеро, й досі не маючи змоги підійти до телефону, щоб від'єднати підслуховуючі прилади. — Таке часто трапляється в цьому місті, щоправда, не з нами… Містер Хілларі вас попереджав. Це робота не для дилетантів.

— Хочете сказати, що це ваша «робота»?

— Так, ми маємо в цьому певний досвід.

— Ви назвали «Сінай»? — запитав Хілларі. — А хто ж вас сьогодні супроводжував?

— За кермом сидів пан Гертель.

— Я так і думав, сер.

— Що ви хочете сказати?

— Поки що нічого. Хоча тут угадується смутний взаємозв'язок. Проте ми остерігаємось робити передчасні висновки. Нами виявлено, що пан Гертель останнім часом неодноразово брав біля свого готелю таксі й на запитання водія, куди везти, називав «Сінай».

— Ви добре знаєте, — вигукнув Гертель, — що так кажуть усі, хто їде до «Глорії», розташованої навпроти «Сіная». І не прикидайтесь, ніби вам невідомий такий заклад, як «Глорія»!

Чи ви маєте тут персональну шлюху? — запитий Гундлах.

— Для моїх співробітників бордель не табу. Інакше вони були б поганими детективами, панове. Але, якщо мені не зраджує пам’ять, пане Гертель, ви якось побували і в «Сінаї». Й відтоді там пропав штемпель, кругла печатка, така помпезна й дуже схожа на гербову.

— Тільки посередині замість вулканів домовина, — з уїдливою посмішкою додав Пінеро. — Що вам треба було в «Сінаї»?

— Та я туди ніколи не заходив!

— Досить, — сказав Гундлах до детективів. — Будьте такі ласкаві, посидьте хвилинку в приймальні. Нам хотілось би з'ясувати це питання без сторонніх.

— Я розумію, — спокійно сказав Хілларі, але в його голосі забриніли нотки зловтіхи.

— Та й на що це схоже? Приходите сюди і вчиняєте допит нашому співробітникові. Спочатку ви повинні відповісти на деякі наші запитання, а потім надійде ваша черга.

— Ми до ваших послуг.

Ледве вони вийшли, як доктор Зайти, важко застогнав, неначе його кольнуло в печінку. Не випускаючи паперів з рук, він опустився в крісло.

— Це жахливо… — вимовив він. Губи його тремтіли, бліді, мов у мерця.

— Це гангстери! — вигукнув Гертель. — Я ніколи не був у тому «Сінаї», що б я мав там робити, пане доктор! Не вірте їм.

— Замовкніть… Я далі не можу. Вас звинувачують у важкому злочині. Це звинувачення стосується й вас, Гундлах; навіть більше того…

— В чому ж нас звинувачують?

— За цим звітом, — над силу відповів Зайтц, роблячи короткі паузи, щоб перевести подих, — ви планували привласнити гроші. — Середнім пальцем правої руки він мацав нижнє ребро, не дивлячись ні на Гундлаха, ні на Гертеля. — Позавчора вночі, коли вдвох охороняли гроші, ви цілком серйозно обговорювали питання, яким чином їх найкраще вивезти з країни.

— Пробачте, але ж ми говорили не про себе! Йшлося про можливі дії злодіїв.

— Тут підкреслено двозначність вашої мови, але детективи вважають, що цим прийомом ви користувались для прикриття власних задумів — поки між вами ще не було остаточної домовленості. В процесі подальшої розмови це маскування відпало. Ви говорили, якими шляхами найбезпечніше втекти з країни, як з фальшивим паспортом добратись катером або повітряним таксі з Гондурасу до Канади, й навіть уже не натякали на уявного злочинця. І ви, пане Гундлах, виступаєте тут як призвідець. Хочете послухати? — Зайтц почав читати — «Називайте мене просто Гансом. Уявіть собі, що комусь пощастило забрати в нас ці гроші —як би він звідси вибрався?»— «Ви маєте на увазі країну?» — «Так. Адже тут зараз гарячі часи — йде війна. Мабуть, жоден злодій не зважився б у таких умовах скористатись із своєї здобичі». — «Аеропорт виключається». — «Ну, країна ж маленька. Якихось півтори години автомашиною — й ти вже за кордоном…» Я думаю, досить. Що ви на це скажете?

— Нісенітниця, — відповів Гундлах. — Ми говорили, щоб тільки не заснути. На папері воно звучить досить дивно, але якби ви прослухали магнітофонну стрічку, яка повинна десь бути, то відразу зрозуміли б, що то була просто розмова заради розваги.

— Оце ви так розважаєтесь? Трохи незвичайна розвага, коли не сказати зловісна. А від сказаного вами ви не підмовляєтесь?

= А чого б ми мали відмовлятись? — запитав Гертель. — Ми ж не дурні й не злодії, і ви повинні нам вірити.

— Я охоче зробив би це, якби гроші були тут.

— Але ж ми ще тут.

— Ви могли їх закопати десь у горах, адже часу у вас було досить. Нарешті ви наполягали їхати лише вдвох, відхилили мою пропозицію послати назирці за вами другу машину.

— Пане Зайтц, — мовив Гундлах, — цей звіт — підлий наклеп. Я тільки ще не знаю, для чого його на нас зводять, але докопаюсь до істини. Перш ніж читати далі, давайте з'ясуємо таку деталь: детективи не тільки підслуховували ваш телефон, як було домовлено, а й налаштували підслуховуючі апарати в приміщенні фірми. Адже ми з Гертелем розмовляли в одній кімнаті, а не телефоном…

— Зараз це вже однаково.

— А для мене ні. Та й для вас також. Ми маємо справу з протизаконним підслуховуванням, і воно триває. Підслуховуючі прилади ще десь тут, і все, що ми зараз говоримо, нелегально стає на бульварі Рузвельта магнітофонним записом.

— Але що ж це змінює? Вас обвинувачено, й від цього нікуди не втечеш.

— Ми передамо справу до суду, це промисловий шпіонаж.

— Ви й справді наважилися б у вашому становищі виступати перед судом? Юриспруденція цієї країни на дуже низькому рівні.

— Але ж ми повинні захищати інтереси нашої фірми.

— Ага, тепер ви повертаєте списа в інший бік, міняєте позицію і виставляєте аргумент проти аргумента.

— О ні! Закид, ніби ми хотіли привласнити гроші, це вигадка, яка грунтується на дуже хисткій підозрі. А беззаконне підслуховування — факт, який можна довести. Викличте спеціаліста з електроніки, нехай обстежить усі ваші приміщення й знайде вмонтовані тут мікрофони й мініпередавачі. Це й будуть наші докази… Якщо ж ми голослівно стверджуватимемо, що ВВВ веде промисловий шпіонаж на користь наших конкурентів з США, то опинимося на такому ж хисткому грунті підозрінь, на якому стоять зараз наші супротивники.

Досить переконливо сказано! Гундлах тріумфував, перевершивши в юридичних питаннях самого Зайтца — юриста за освітою. Докази Гундлаха були яснішими, точнішими, та й оперував він ними динамічно. Хоч він довго був журналістом, проте науку логіки засвоїв добре й тут міг би позмагатися з вченими юристами. Гундлаха варто було тільки добре притиснути, як оце тепер, і його духовна енергія миттю вивільнялась. Одночасно він, звичайно, відчував, що своїми влучними формулюваннями і професійною точністю висновків він багато чого втрачав в очах Зайтца. Люди ставилися до Гундлаха двозначно: його поважали, разом з тим не довіряючи, від нього були в захопленні і в той же час ненавиділи, хоч зараз йому дуже потрібна була їхня симпатія й підтримка! Саме через протиріччя його характеру він і потрапив у халепу: хотів здобути прихильність Гертеля, через те й повів оту нічну розмову, з якої тепер намагалися зсукати йому вірьовку… Немаловажну роль відіграла тут і явна безкомпромісність Зайтца в грошових справах, а також його бажання помститись Гундлаху за ту зухвалість, яка проявилася ще з самого початку у ставленні до нього, літнього чоловіка.

— Буде набагато краще, якщо ви не даватимете мені більше вказівок, — сердито мовив Зайтц, силкуючись промовляти голосом судді, хоч це в нього й не виходило, — Мені дуже жаль, але на вас падає підозра в заподіянні злочину. З цієї причини віднині до з'ясування справи вважайте себе звільненим від службових обов'язків! Те саме стосується й вас, пане Гертель.

Якусь мить всі мовчали, приголомшені тим, що сталося. Потім вони почали потроху оцінювати ситуацію, зважувати свою позицію й позиції інших. Доктор Зайтц, безперечно, розумів, що повинен ужити заходів, але не знав яких. Через те він, перервавши чиюсь телефонну розмову, що велася з приймальні, наказав пані Біндінг з'єднати його з посольством і запросив до себе торговельного радника Вальмана — найстаршого за чином дипломата і повіреного в справах Бонна. Комерсант Вальман виконував тепер функції тимчасово відсутнього посла, який за кордоном є найвищою інстанцією для співгромадян, що перебувають у цій країні, отже, він наділений правами відібрати паспорт і дати вказівки щодо інших заходів. Тому Зайтц настійно попросив його приїхати сюди і в цій своїй ролі, як стороння авторитетна особа, очолити комісію для розслідування справи.

Гундлах не міг цього уникнути. Він розумів, що Вальман, як і Зайтц, теж намагатиметься тепер показати йому свою владу, оскільки Гундлах недавно посварився з ним. Становище було зовсім кепське, над ними дедалі більше збиралися грозові хмари, і все-таки Гундлах не втрачав мужності: зрештою, він не винен, отже, поки змога, нещадно боротиметься з цією зграєю лютих псів, які з гавкотом збираються навколо нього, щоб зацькувати. Таке з ним уже не раз траплялося, але він завжди виходив переможцем.

Після розмови з посольством на селекторі спалахнула жовта лампочка. Це означало, що з приймальні хтось телефонує. Хоча його тільки-но звільнили з роботи, Гундлах підняв трубку і, як і передчував, почув голос Хілларі. Знахабнівши до краю, той просто звідси дзвонив до свого бюро на бульварі Рузвельта, доповів про останні новини.

— Гундлах хоче завдати нам зустрічного удару, — почулися з трубки слова, вимовлені жаргоном. — Він звинувачує нас у промисловому шпіонажі, проте містер Зайтц, здається, не зважає на нього. Позиції Гундлаха в очах Зайтца підірвані, вага у фірмі зведена нанівець. Зайтц звільнив його з роботи, а тепер викликав сюди ще й Вальмана, щоб вирішити, що робити з ним далі.

Це було верхом детективної хитрості й підступу. У цих негідників можна багато чому навчитись. Вони ввесь час мали під рукою людину, яка добре знала німецьку й могла з підслуханої розмови зробити правильні висновки. Але зараз і це не допоможе тим типам. Гундлах сам скаже їм у вічі, що думає про їхні трюки та брудні махінації… Зайтц закликав їх до кабінету й попросив прокрутити магнітофонний запис, бо їхній звіт не має юридичної сили, написане треба підтвердити.

Хілларі, як порядна людина, відкрив свій портфель. Побачивши на столі зброю, він ніби мимохідь зауважив:

— Парабелум дещо, правда, застарілого зразка, проте надійний. Сподіваюсь, він націлений не на мене.

— Не потішайте, — сказав Гундлах. — У кого чисте сумління, тому нема чого лякатись.

— Ми не дуже лякливі, — втрутився Пінеро. Він уклав касету, й магнітофон запрацював. Очевидно, там був лише уривок плівки, бо їхня розмова почалася з середини:

«— А прикордонний контроль… Гансе?

— Чи є тут у вас бодай вертольоти?

— Є два, тільки немає дозволу літати ними. Починаючи з літа, на кожен виліт треба брати спеціальний дозвіл, обгрунтувавши його причину.

— Залишається ще морський шлях. Можна найняти човен і втекти до Гондурасу! Там здати всю суму в канадський банк і з акредитивом у кишені полетіти собі в Монреаль.

— Я певен, що існують десятки можливостей і шляхів для безперешкодного виїзду за кордон».

Потім знову почувся голос Гундлаха:

«— Ви повинні дивитись на це простіше, Петере. Можливо, надійнішим було б спочатку закопати грошики…»

Тепер Гертель говорив про паспорти, які тут можна купити на чорному ринку, аби тільки гроші. А маєш паспорт — користуйся хоч послугами аеропорту: наймай повітряне таксі, а дорогою змінюй маршрут… Гундлах не вірив своїм вухам. Що довше крутилась касета, то більше він утрачав надію на те, що загальний зміст, слова й інтонація засвідчать: розмова ведеться заради розваги. Якість плівки була бездоганна, здавалось, її не піддавали жодним маніпуляціям, і все-таки: ніде не лишилося й натяку на те, що вся ця балачка велася в жартівливо-фантастичному тоні!

Ніде не трапилося слова «злодій» чи «злочинець». Або ж вони в запалі не вживали того слова, або ж техніки ВВВ його спритно повирізували й тепер усе звучало так, ніби Гундлах і Гертель справді заради маскування вдавали, що йдеться про якогось злодія, а потім, мовчки домовившись, обговорювали все як свої власні плани!

О боже, становище й справді виявилося кепським. І, коли говорити щиро, то була не тільки гра, в кожному разі з його боку. Гундлах тепер точно пригадав, як у нього з'явилося тоді ледь помітне відчуття спокуси, коли вони заговорили про мільйони. То була саме та крапля серйозного, яка буває в кожному жарті. Так, він тепер усвідомлював, що грав думками не лише для того, аби не заснути чи спантеличити Гертеля, а скоріше аби самому сп'яніти від такої фантазії. Три мільйони марок, десь у нетрях душі була й закралась така спокуса, але він швидко спекався її. А тепер магнітофон відтворив кожне сказане слово, й наслідок виявився вбивчим. Уперше за ці дві години, відколи вкрали гроші, його пройняв страх. Гундлах навіть відчував, що починає впадати в розпач. Плівку, звичайно, могли трохи підстригти, але в основі своїй розмова була справжня й підтверджувала лиху думку Гундлаха, яка, по суті, теж існувала, хоч і підсвідомо. Як же він тепер виплутається з цієї халепи?

Гундлах намагався збагнути найголовніший задум цих людей. «Який їм зиск від того, що підсунули цей звіт людям, які вже розірвали з ними контракт?» — думав він. Поки касета крутилась, Гундлах пильно стежив за обома детективами. І раптом, чи не з міміки Пінеро — губи в того якось особливо стислись, а в очах промайнув хижий блиск, — Гундлах усе зрозумів. Вони хочуть довести, що без них нічого не вийде. І щоб це стало прикладом для всіх ділових кіл Сальвадору! Хто без ВВВ матиме справу з викрадачами, той утратить готові гроші і зазнає удару від своїх же людей! Це наука, яку детективи намагалися втовкмачити всім фірмам країни. Через те й підстроїли йому таке.

Гундлах чув, як у паузах, поки в магнітофон закладали нову касету, протестує Гертель. Хлопець звинувачував детективів, що ті крадькома понатулювали в приміщенні підслуховуючих апаратів. Детективи намагалися затиснути йому рота своїми доказами, мовляв, мікрофони просто необхідно вмонтовувати на той випадок, коли б сталося непередбачене, бува, з'являться самі викрадачі. Таке вже не раз траплялось. Отже, апаратура — нормальний запобіжний захід для охорони інтересів клієнта, вони просто зобов'язані були його ужити, та й доктор Зайтц дав їм свободу дій.

Гундлах думав над почутим, намагався вгадати, що приховано за словами. Очевидно, детективи спершу підслухали розмову, це й підказало їм ідею, потім вони вже діяли за виробленим планом: зібрали звинувачувальні матеріали і проти Гертеля, випередили викрадачів й передали по телефону свою фальшивку, потім зателефонували на контрольно-пропускний пункт поліції, чи хто там під нього маскувався, і повідомили, що тією дорогою має їхати машина з грішми. Усе могло бути й по-іншому, можна вигадати сотні різних варіантів. Якщо він правильно міркує, тими трьома мільйонами ВВВ поділилися з місцевими властями — службою безпеки тощо. Правда була такою неправдоподібною, що її не можна було не тільки довести, а навіть охопити розумом: ВВВ викрали гроші, щоб самим збагатитись і водночас підкупити місцеві власті, з якими вони перебували в спілці. Вдало зроблений хід, підтасовка фактів або підробка звинувачення, як кажуть у Сполучених Штатах, коли хочуть розквитатися з кимось; ведення сухопутної війни за всіма Гаагськими правилами, як говорив його батько.

У нього не було жодного шансу самому передати гроші викрадачам. Тут був район ВВВ; від зграї собак зайцеві неможливо втекти.

Але Гундлах не збирався здаватись.

— Це ви записали позавчора ввечері, — сказав він, коли плівка скінчилась, — а принесли аж сьогодні?

— Вчорашні заворушення перешкодили нам…

— Ага, від демонстрації ви ховаєтесь у нори? Ваша обережність заслуговує всіляких похвал. Але вашому клієнтові — моїй фірмі — вона коштувала великої суми грошей.

— Дуже зворушливо чути це саме з ваших вуст, — в'їдливо відповів Хілларі.

— Розкажіть краще, де ви поділи гроші, — втрутився Пінеро. — Поверніть їх, і ми негайно заберемо свій звіт назад.

— В такому разі загляньте в свій гаманець!

— Пане Гундлах, — сказав Зайтц, — не виходьте за рамки.

Йому саме доповіли, що прибув Вальман; обидва детективи підвелись.

— Ми дуже засмучені, — мовив Хілларі до Зайтца. — Хотіли зробити як краще, тоді й звітувати довелося б зовсім по-іншому. Надзвичайно невтішні наслідки, нам самим дуже прикро…

— Не вішайте носа, Хілларі! — крикнув Гундлах. — Ви вже й так мало не плачете.

— … але Ворд, Вебстер і Віллоубі чекають від нас суворої об'єктивності, — доказав Хілларі. — Ми не маємо права нічого прикрашати. Власне кажучи, втрачати клієнтів не в наших інтересах.

— Одного ви вже втратили, — озвався Гертель. — І причина цього вам відома.

Обличчя Хілларі лишалось незворушним, як у гравця в покер, з цього обличчя ніколи не можна було здогадатись, про що ця людина думає й що відчуває, зате Пінеро, прощаючись, по-юнацьки усміхнувся, показавши свої гарні зуби.

— На жаль, справи наші погані, панове, — заявив торговельний радник Вальман, коли пані Біндінг, яка вела й протокол, прокрутила йому магнітну плівку. — О боже, хто б міг подумати… Найкраще буде, якщо ви все визнаєте й повернете гроші! Тоді концерн навряд чи порушуватиме судову справу, я думаю, її можна буде зам'яти, правда ж? Адже гроші ніде не ділись?

— Ви не маєте права ставити нам такі запитання, — сказав Гундлах.

— Отже, наполягаєте на своєму… Шкода… — Вальман важко сидів у кріслі. Здавалось, він шкодував, що межі його повноважень надто вузькі. Поза стінами посольства він не мав права ні заарештовувати, ні навіть передати когось у руки місцевих карних органів, які через безлад у країні й самі собі не могли дати ради. Гундлах знав, що влада Вальмана над ним обмежена, Вальман міг тільки написати доповідну в Бонн і забрати в нього паспорт, що він і поспішив зробити. Зважаючи на те, що шкоди завдано не місцевій, а їх вітчизняній фірмі, стаття 16 конституції не дозволяла передавати його до рук іноземних властей. Через відсутність договору про видачу Вальманові лишалось тільки пригрозити міжнародною поліцією і змусити обох добровільно повернутись на батьківщину. Проте Зайтц, як видно було з його виразу й поведінки, сумнівався в їхній причетності до злочину, через те й утримувався від будь-яких висновків.

— Вважайте, що перебуваєте під домашнім арештом, — по довгій мовчанці заявив Вальман, глянувши на годинник: був саме час обіду. — Повертайтесь на свої квартири й, нікуди не відлучаючись, чекайте вказівок! Можете тепер спокійно розмовляти між собою, нічого не приховуючи, бо, власне, вже й нема чого…

— Сподіваюсь, ви не чекаєте, що ми дякуватимемо за таку ласку.

Вальман докінчив думку:

— Може, це змусить вас переглянути свої позиції. Якщо ж здумаєте зникнути, я оголошу розшук, повідомлення про вашу втечу будуть розіслані в посольства всіх країн, отже, далеко не втечете.

— Вас уплутали в чужі інтриги!

— Я вірю фактам.

— Сподіватимемося, правда переможе, — мовив Гундлах. Підвівшись, він узяв зі столу пістолет і сховав у бічну кишеню. Зброя випиналася з легкого піджака; як на арештанта він був аж занадто озброєний.

— Навіщо він вам? — запитав доктор Зайтц.

— Можливо, доведеться зробити певні висновки, але це вже моя справа.

— Залиште зброю тут, не втрачайте глузду!

— Ви всі його, здається, вже втратили.

Внизу, на бульварі де лос Ероес, по-дитячому зрадівши, Гертель крикнув:

— Ключ від машини вони нам залишили, він тепер для нас цінніший за паспорти! Паспортів кругом — як піску в морі…

Вони поїхали до готелю «Каміно Реаль».

— Коли наші справи зайшли вже так далеко, то перейдемо краще на «ти», — запропонував Гундлах.

Уже перед готелем Гертель запитав:

— А він не може подзвонити у федеральне управління кримінальної поліції, щоб нас доправили на батьківщину в наручниках?

— Нас можуть вивезти лише пароплавом, Петере. Повітряними лініями нікого не перевозять проти волі. Можливо, військово-морський флот пришле за нами есмінця. Але найвірогідніше — сюди прилетить федеральний прокурор, який вестиме нашу справу.

Вони обидва не уявляли, що з ними буде. Як і раніш, Гундлах запросив Гертеля пообідати разом, але той знову відмовився.

— Ввечері — з задоволенням… Відверто кажучи, Гансе, о цій порі я здебільшого буваю в «Глорії». Ти не ображайся.

— Гаразд, іди, у в'язниці не буде жінок. Тільки не переплутай знову «Глорію» з «Сінаєм» і не прихопи штемпеля. Грошей у тебе вистачить?

— На «Глорію»?

— На два паспорти. Досить буде тисячі доларів? Знаєш, підкинь мене ще до банку, поки тим не спало на думку закрити кредит.

Гертель зупинився на вулиці Рубен Даріо біля Сальвадорського туристичного агентства, бо перед банком не було вільного місця для машини.

— Залиш залізяку тут, — крикнув йому Гертель, — а то ще подумають, ніби ми прийшли грабувати банк.

«Якби хтось почув нашу розмову, — подумав Гундлах уже під віконечком каси, — то й не повірив би, як низько ми впали. Звучить ніби текст із голлівудської комедії. Говоримо, як герої кіноекрана, вдаємо, ніби нічого й не сталося…» Він подав у щілину кулезахисного скла кредитну картку й сказав:

— П'ять тисяч колонів, будь ласка.

Взявши картку, службовець відійшов. Погляд Гундлаха зупинився на двох поліцейських, які з автоматами напоготові охороняли заґратоване віконце каси. Гундлах сперся на бар'єр, йому пересохло в роті й навіть у горлі. Він тепер подумки дякував Гертелеві, який змусив його залишити зброю в машині. Гундлах відчув люту зненависть до поліції. О боже, скільки ж літ минуло відтоді, коли він з такою люттю називав їх «бугаями»? Те вже забулося, а сьогодні вранці вони знову завдали йому відчутного удару і ось наслідки… Ще ніколи поліція його так не била, очевидно, це й пробудило в ньому спогади про далеке минуле, про дні злиднів та бунту. Коли він зняв руку з бар'єра, пальці тремтіли. Раптом в уяві з'явилась картина: він стоїть перед сталевими дверима Ворда, Вебстера і Віллоубі з базукою в руках і стріляє, цілячись просто в замок.

Службовець повернувся з порожніми руками.

— Мені дуже жаль, сеньйоре! Нас тільки-но попередили, щоб ми вам більше нічого не виплачували.

— А де ж моя картка?

— Рейнське промислове будівництво вимагає, щоб картку повернули фірмі. Мені дуже шкода, але така вказівка.

Чітка робота. В цьому їм не дорікнеш. Закриваючи кредит, Зайтц навряд чи підозрював, що вони мають тепер три мільйони. Але це їх не втішало. Зайтц вчинив це цілком механічно згідно з службовими правилами, якими це передбачалось на випадок звільнення когось з роботи. Далі вже йшло само собою, апарат приведений у дію і спрямований проти Гундлаха. Йому здавалось, що зараз все було проти нього.

Обід у «Каміно Реаль» був так само вишуканий, як і минулого разу, але Гундлахові нічого не смакувало. Лише тут, у тиші ресторану, немов крізь густу запону імли, до свідомості почало доходити значення сьогоднішньої пригоди. Кінець кар'єрі. Трьох днів цілком вистачило для того, щоб зруйнувати все, чого він досяг за шість років, не враховуючи роки навчання. Якщо лишиться бодай крихта сумніву в його доброчесності, — а Гундлах тепер не бачив можливості, як його розвіяти, — то він назавжди втратить довіру концерну. Він для керівництва просто перестане існувати.

Отакі справи!.. Навіть фіктивна розтрата діє на нерви, на дуже чутливі фінансові нерви акціонерного товариства. В цьому воно не знає пощади. Обурення Зайтца, коли Гундлах сказав, що хотів лише пожартувати з Гертелем, промовляло само, за себе. Тут жартів не розуміють! Якщо він утратить репутацію, концерн викине його на вулицю, й він не зможе влаштуватись у жодній західнонімецькій фірмі. Між ними існує комп'ютерна система обміну інформацією, своєрідна мафія персональних справ; хоч куди б він подався шукати роботу, відомості випередять його зі швидкістю світла. І не лише в Федеративній Республіці Німеччини, а й у всій Західній Європі, в Канаді й Австралії, в майже половині країн світу, між якими існує кабельний зв'язок, роботодавці будуть з допомогою електронно-обчислювальних машин попереджені, що Гундлаха підозрюють у викраденні трьох мільйонів.

Це й справді, здавалося, був кінець. Лише з запізненням на кілька годин до нього дійшло, що його не тільки поклали на обидві лопатки, але й позбавили будь-яких шансів підвестись. Як же спекатися цієї злощасної підозри? Може, зважитись на відчайдушну спробу розшукати гроші і повернути їх концерну? Тільки це зможе когось переконати; тільки це остаточно його реабілітує. А якщо не вийде, тоді лишається купити фальшивий паспорт і під чужим прізвищем зникнути з поля зору, щоб потім десь, можливо, в США, розпочати все з нуля.

Дійшовши такої думки, він раптом відчув, ніби на нього хтось дивиться, й пригадав загадковий погляд отієї вродливої жінки. Позавчора вона сиділа праворуч від нього, напівзатулена квітчастою перегородкою, бентежно поглядала на нього, а коли кельнер подав фісташкове морозиво, непомітно зникла. Цілком вірогідно, що жінка знову прийшла, щоб відновити контакт. Адже вона могла й не знати, що в нього забрано все, — й визволення Дорпмюллера, й оті три мільйони, які її цікавили понад усе.

Проте коли він обернув голову, то за тим самим столом побачив людину, зустріти яку найменше сподівався, — пройдисвіта Пінеро. Той усміхнувся до нього, лукаво, підбадьорливо, поставив свою склянку й пружинистим кроком, немов приручений хижий звір, попрямував до нього.

— Дозволите? — запитав він, беручись рукою за спинку стільця.

— Ідіть геть!

І все ж Пінеро сів, покірливо схрестивши руки на грудях, хоч йому й нелегко було з такими в'язками біцепсів напускати на себе незворушність.

— Я розумію ваш стан, містере Гундлах, уявляю собі й ваші почуття в моїй присутності. І все ж, чи не змогли б ви взяти себе в руки й вислухати мене?

— Ні! Ні в якому разі. Не бачу в цьому потреби.

— Саме про це я й хотів з вами поговорити…

Гундлах шукав очима кельнера, щоб розрахуватись, але того ніде не було.

— Сер, я хотів би, щоб ви надали мені можливість поговорити з вами.

— Надати можливість, містере Пінеро? Але ж за все треба платити.

— О'кей. Називайте свою ціну!

— Двадцять тисяч кредиток у двох старих валізах. Півтора мільйона доларів.

— А чи не занадто багато вимагаєте?

— Ні, я вважаю, що це справедливо й дешево.

— Я міг запропонувати вам п'ять тисяч, хіба це мало?

— Та ви що? Всього лише третину процента від суми, яку ви в мене забрали? Я відмовляюсь од вашої милостині… — Гундлах підвівся й поклацав пальцями так гучно, що кельнер почув аж у протилежному кінці залу й поспішив до нього.

— Цей добродій заважає мені, — сказав Гундлах кельнерові. — Випишіть рахунок на мій номер і подбайте надалі, щоб тут можна було спокійно їсти.

Пінеро пройшов ще трохи за ним.

— Сер, — сказав він уже перед дверима, що не впускали всередину полуденну спеку, — ми повинні підтримувати з вами зв'язок… Отже, я знову прийду.

— Вам так дуже треба? Але тоді приходьте з пристойною пропозицією.

На стоянці автомашин чекав Гертель. Йому обіцяли два паспорти: один французький, а другий з Коста-Ріки, дешевший. Не вистачало тільки фотокарток. Вони поїхали в фотоательє на проспект Норте. Дорогою Гертель сказав, що хоче взяти собі костаріканський паспорт, оскільки не знає жодного французького слова.

— Хай буде так, Петере. Ти все швидко влаштував.

— Тобі ще потрібно купити секретну кобуру для пістолета, вони продаються отам за рогом, на вулиці Орієнте. Тут дуже не люблять, коли в когось щось випинається з-під піджака.

— Власне кажучи, це ж твій пістолет. Ну гаразд, я подарую тобі за нього… паспорт…

Як добре, що вони здружилися. Гундлах і Гертель замовили фотокартки, купили біля популярного ресторану «Комедор Ісальквеньйо» кобуру з портупеєю й поїхали до центру. Гундлах пристебнув під пахвою пістолет, розмірковуючи, що хотів од нього Пінеро. Чого б той не хотів, а він, Гундлах, не бажає мати нічого спільного з тією зграєю бандитів! Звичайно, він був далекий від думки, що з їхньою допомогою зможе повернути бодай частину викрадених у нього грошей. Проте був твердо переконаний, що дорога до грошей іде через начальство отих грабіжників в уніформі, особливо тих, кого обійшли при розподілі здобичі.

Йому пригадався полковник Махано. Наскільки Гундлаху було відомо, полковник виступав проти корупції в армії. Може, в нього ще вистачить сили залагодити цю далеку від політики кримінальну справу? Треба звернутися до нього, тоді й стане видно, чи ця державна влада ще бодай наполовину функціонує, принаймні, хоч так, як показують з телеекранів.

— До Національного палацу, — сказав Гундлах.

Але коли вони доїхали до площі Барріос, де він учора, з дуру погнавшись за тією жінкою, потрапив під перехресний вогонь, Гертель пояснив йому, що резиденція полковника не за тим пишним у стилі ренесансу фасадом біля пам'ятників Колумбові й Ісабеллі, а трохи далі, в президентському палаці, поряд із старовинною іспанською фортецею Сапоте.

За словами Гертеля, повстання проти останнього генерала-диктатора Карлоса Умберто Ромеро почалося в кінці літа 1979 року штурмом фортеці Сапоте, де генерал сховався після того, як за містом було вбито його брата. Сапоте — це назва ахрасового дерева або його плоду, схожого на яблуко з кашоподібною м'якіттю. І дійсно міські повстанці з допомогою базук та кулеметів майже на кашу перетворили фасад і гарматні амбразури фортеці, перш ніж іти на штурм… Гундлах майже не слухав, не помічав ні побитого кулями й осколками муру, ні дивних бійниць із зубцями, не звертав уваги на архітектуру розташованого поряд президентського палацу, його заполонило одне-єдине бажання: прорватися до полковника. Він вирішив скористатись посвідченням посольства, незважаючи на кладовищенський штамп, цілком переконаний, що тут його не розглядатимуть з такою ретельністю, як свої. При зустрічі з вартовими він поводився як фокусник-ілюзіоніст, і незабаром їм пощастило ввійти в «зала де еспера», залу надії і місце терпіння — приймальню Махано.

Там, під портретами колишніх володарів країни, під склепінням оздобленого в стилі барокко похмуpoгo залу час тягся дуже повільно. Гундлах відчував страшенну втому, але був сповнений рішучості дочекатись. Він ще сам не вірив, що йому завдяки його спритності пощастило сюди прорватись, через те сидів у розцяцькованому кріслі, напружено випроставшись. Нарешті підійшов ад'ютант і запитав про його бажання. З допомогою Гертеля Гундлах записав до журналу: «Ускладнення з викупом директора Георга Дорпмюллера, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва ФРН». Взявши журнал, офіцер зник за дверима.

Несподівано десь надворі пролунали два оглушливих вибухи, від яких здригнувся будинок.

— Що це, підземний поштовх чи реактивний винищувач? — запитав Гундлах.

— Ні, це бомби; тут нічого не літає швидше за звук… Знаєш, Гансе, ти мене просто дивуєш. Не маючи нічого за душею, дістаєш аудієнцію!.. І все ж я не хотів би бути в твоїй шкурі.

— Де відвага, там і перемога!

— Так, так, але не тому… Це мене захоплює.

Гундлах пожвавішав. Він відчув, як піднімається його настрій. Коли в нього відібрали кредитну картку, він був зовсім занепав духом.

— Що тебе турбує?

— Важко сказати. Мені здається, я ще не зовсім упевнений у тому, що на тебе можна покластись у всіх відношеннях… Що з тобою можна подружитись назавжди. А мені цього дуже хотілося б, повір мені, але навколо тебе якесь сяйво, якийсь лоск… Пробач мені, я кажу дурниці.

— Говори спокійно далі.

— Якийсь холодний лоск. Ти по суті цинік, правда ж? А до циніків у мене не лежить душа. Та ну його до біса, забудь про все. Мені не хочеться з тобою зближуватись… Ти, звичайно, захочеш знати, чому. Тепер кожен з нас повинен залишатись у своїй шкурі.

Гундлах думав над цим, аж поки їх покликали, йому здавалось, ніби щойно він довідався про щось нове в собі. Майже ніколи не траплялось, щоб інша людина відкривала перед ним свою душу, якщо не враховувати любовні акти. Гертель трохи зазирнув йому в душу, побачив його наскрізь, в цьому не було сумніву. Якщо він на це спромігся, тоді чи не варто зав'язати з ним справжню дружбу, а не просто вдавати, що дружиш? О, він знає, як важко йому це вдається! Забіяка Ганс Гундлах… Його стихією була боротьба, конфронтація, протидія — він мало з ким перебував у дружніх стосунках. Одна частина його душі, здавалось, противилась тому, щоб він вступав у стосунки, завойовував міцну дружбу чоловіків і жінок. То було недоліком його характеру. Але ж не можна бути одночасно всім, не можна мати все на світі.

— Отже, не вийшло? — спитав Махано, коли Гундлах, нагадавши про вчорашню зустріч, подякував за машину й солдатів для охорони, а потім розповів про своє лихо. Махано сидів між ад'ютантом і ще одним офіцером за величезним, позолоченим у стилі ампір столом наполеонівських часів, який був своєрідним бастіоном для всіх його попередників. Тепер цей стіл, здавалось, теж лишився останньою бойовою позицією полковника Махано. — Ми дуже шкодуємо, адже це стосується, зрештою, й нас.

— Так, полковнику, нас пограбували, вкрали в нас півтора мільйона доларів о сьомій годині п'ятнадцять хвилин на Планос східніше парку Бальбоа. За рестораном «Монтерей» стояв поліцейський контрольно-пропускний пункт, до складу якого входило чоловік шість — вісім. Нас зупинили і, відвернувши нашу увагу всілякими формальностями, зламали замок багажника і забрали звідти гроші. Коли ми в дорозі помітили, що нас обікрадено, і повернулися назад, від контрольного пункту і сліду не залишилось. Ми кинулись їх шукати, але ніде не знайшли…

— А ви не подумали, — запитав ад'ютант, — що то могли бути переодягнені бандити?

— У посольстві ми детально перевірили, наскільки це можливо. — Гундлах повторював факти, а всі деталі пропускав, щоб не заплутати офіцерів або ж не наштовхнути їх на думку перевірити, чи він взагалі уповноважений проводити розшуки. — Це виключається, панове. Ви можете це легко з'ясувати, якщо поцікавитесь, хто там на той час здійснював контроль.

Махано кивнув і наказав помічникам звернутись до головного управління поліції.

— Я не сумніваюсь у правдивості ваших слів і дуже шкодую, що так вийшло, — докинув полковник. — Ми все з'ясуємо! Це вже не перший такий випадок. Ми розширюємо службу безпеки, до чого нас змушують обставини, в наші ряди, на жаль, просотуються елементи, не досить ретельно підібрані, і їм іноді вдається завдавати нам шкоди.

— Георг Дорпмюллер, — сказав Гундлах, зворушений відвертістю полковника, — не заслуговує на таку долю. Це фахівець з великими знаннями й досвідом, людина бездоганної душевної чистоти. Це не просто підприємець, якого легко замінити іншим, а фахівець, котрий розуміє потреби країни, де доводиться працювати. З особливою сердечністю він ставиться, полковнику, до вашого багатостраждального народу. — Гундлах розумів, що йому пощастило знайти тон, приємний для слуху полковника. — Важко збагнути, чому саме його ліві сили обрали заложником. Якщо через бандитизм, — хто б за ним не стояв — викуп зірветься, тоді це буде подвійний удар для моєї фірми. Сеньйора Дорпмюллера просто ніким замінити. Фірма буде поставлена перед вибором: або працювати на півсили, або взагалі припинити діяльність, в тім числі і будівництво об'єктів у Сальвадорі. Бо коли на його місце й буде знайдено заміну — якщо взагалі хтось погодиться, — та людина опиниться під не меншою загрозою.

— Ні, такого не можна допустити! Електростанція повинна бути закінчена, так само як і порт… Якщо ви згорнете роботи, за вашим прикладом можуть піти й інші, ланцюгова реакція, й саме тоді, коли нам так потрібна допомога, особливо з-за океану, — Махано говорив розважливо, намагався детально все пояснити, не був таким різким, як учора в домі священика. Гундлах відчував, що тут говорить заклопотана, зацькована людина, приголомшена останніми політичними подіями в країні. Мабуть, на нього вже посипались докори його правих поплічників, що ліберальна млявість сприяла вчорашнім заворушенням, а тепер в газетах з'явилися численні статті з великими, досить неприємними заголовками, де уряд звинувачують у тому, що він влаштував криваву розправу.

Все йшло добре, Гундлах навіть не сподівався, що його так приймуть. Усунений від виконання обов'язків, він тепер отримував справжнє задоволення від того, як блискуче грає роль одного з керівників Рейнського концерну. Все це було втіхою для нього, полегшувало його падіння. На якусь мить йому здалося, що обидва вони, він і полковник, зараз немов артисти в театрі, двоє невдах, які втратили все, а тепер намагаються підбадьорити себе, вдаючи, ніби все ще можна поправити. Гнітючий, вдаваний стан. Досі лише Гундлах знав, що його звільнено з роботи, бо Махано справді вважав його повноправним представником фірми, можливо, не цілком усвідомлював він і своє реальне становище. А може, він справді ще щось міг? Може, міцніше сидить у кріслі, ніж про це написано в довідках концерну. Гундлахові хотілось, щоб усе саме так і було. Адже цей полковник лишився його останньою надією.

Махано підвівся, підійшов до карти на стіні й, мов начальник генерального штабу, взяв указку, яку поспішив дати йому ад'ютант. Він вказав на місце, де зливалися річки Лемпа та Сампа і вже тридцять років стояла одна з найбільших гідроелектростанцій Центральної Америки. Збудована колись північноамериканськими концернами, вона забезпечувала електроенергією й Гондурас, на території якого брали початок обидві річки.

— Ось гребля на Лемпі, — врочисто сказав полковник, ніби йшлося про Теннессі або Асуан. — Нічого значнішого за цю електростанцію в нашій країні не було збудовано від часу проголошення республіки Сальвадор… Потужність шістдесят п'ять тисяч кіловат. Одночасно розв'язано й проблему сплаву лісу. Але зростаючі потреби в електроенергії у зв'язку з підвищенням цін на нафту вимагають побудови нових гідроелектростанцій…

Слухаючи його, можна було подумати, що це будівництво одним махом розв'яже всі проблеми. Очевидно, полковник намагався сам себе підбадьорити. Або ж то було його хобі. Бурхливу річку він називав «слухняним генієм» і «могутньою рукою чарівника», а потім, ніби між іншим, показав на широкі заштриховані ділянки обабіч річки: партизанські райони. Гундлах відчував, що від згадки про це в полковника погіршав настрій. Тепер він говорив уже з меншим ентузіазмом. Ночами ворог безроздільно господарює на п'ятій частині всієї території країни. Партизанські райони здебільшого тяглись понад північним кордоном, але утворювали й чотири острови в центрі країни, місцями захоплюючи майже ввесь південний схід, аж до порту Ла-Уньйон.

Махано пояснював, що це прихована громадянська війна без чітких фронтів і флангів. Ворог стоїть і ліворуч, і праворуч. Це своєрідний терористично-анархічний заколот проти уряду, проти тієї «третьої сили», що стоїть над партіями, які плавають у крові. Намальована полковником картина жахливого побоїща здавалася Гундлаху пустопорожньою фразою. Та одночасно вона була яскравою ілюстрацією страшенної безпорадності і розгубленості полковника перед подіями в країні. В дійсності ж тут з одного боку мала місце боротьба латифундистів за свої привілеї, а з другого — народне повстання проти місцевих землевласників та іноземного капіталу. А з точки зору хунти всього цього, звичайно, не було і не повинно бути.

— Я кажу відверто, бо ви не представники преси. Оті набридливі кореспонденти все перекручують і драматизують, щоб дорожче продати свою писанину. А тут і так драма в прямому значенні слова. Хто намагається драматизувати драму, той пише бульварщину… Я не знаю, хто нам завдає більшої шкоди, партизани чи праві екстремісти. Якщо з обома не можна знайти спільної мови, то по них треба стріляти і, або ж вийти з цієї боротьби переможцем, або загинути. Бачить бог, ми шукали з ними діалогу, і не лише з допомогою церкви, як ви самі вчора бачили.

— Полковнику, а що за жінка була серед черниць?

— А чому ви про це питаєте? Вона має якесь відношення до вашої справи?..

— Вона справила на мене сильне враження.

— Вона й справді незвичайна жінка.

— Ви можете про неї щось сказати, чи вона вам незнайома?

— Ми маленький народ, прошарок освічених людей у нас дуже обмежений, отже, ми знаємо одне одного, — відповів Махано зі своєю урбаністською посмішкою на обличчі. — То була Гладіс Ортега, архітекторка; вона входила до спілки християнської молоді й навчалася разом з моїм братом. Здається, архієпископ до неї дослухається. Її чоловік нещодавно загинув у партизанському загоні, й особисте горе зробило Гладіс жорстокою й рішучою — аж до радикальності. Це саме те, що може нас загубити, поляризація здорового глузду і брутальної сили. Якщо нам ніхто не допоможе ззовні, то після всього тут зяятиме прірва, через яку не можна буде знайти примирення. Ви мене розумієте?

— Та прірва може стати братньою могилою цілої нації.

— Так. Але я не згоден з людьми, які бачать у суспільстві лише два табори, що борються один проти одного, дві міцні однорідні маси, революційну і реакційну сили… Якби так було насправді, то політика являла б собою дуже просту річ на зразок дитячої гри, її практично взагалі не існувало б і було б дуже легко писати історію.

Зараз він справляв враження змученої внутрішніми протиріччями, безпорадної людини, у якої вислизає з рук влада. По ньому видно було, що в нього немає інстинктивної жадоби влади. Якби він був надто властолюбним, то менше вдавався б у філософію. Наче щоб уникнути офіційної брехні, він говорив з Гундлахом щиро, і той ніби аж переймався до нього довірою. Махано виправдував свій стриманий курс — властолюбці цього не роблять — і хоча й досить стримано, висловився проти політики США — країни, якій завдячував освітою, кар'єрою, і від якої врешті й залежав. Здавалось, він хоче сказати: ваша техніка, а наші старання. Ваше знання, а наша вольовитість — такі люди як ми, якщо нам дадуть змогу все зробити, і мій народ буде оздоровлено! І все ж Гундлах був зворушений; Махано не прагнув викликати співчуття до себе. В цю мить повернувся ад'ютант і доповів:

— Нічого, полковнику. Шеф поліції говорить, що такого випадку не було, в головному управлінні поліції теж про це нічого не знають. Всі твердять, що сьогодні вранці біля «Монтерея» не було ніякого контрольно-пропускного пункту. Якась містика.

Все. Остання надія загинула. Однак цей його крок відкрив йому очі, і тепер Гундлах уже знав, що не варто марнувати час, ходячи по установах. Якщо вже Махано, формальний глава уряду, не зміг нічого вдіяти, то що казати про інших? Украдені гроші зникли в лабіринті, в череві режиму.

— Ми матимемо цю справу на увазі, — пообіцяв полковник, — На жаль, стан фінансів не дозволяє нам відшкодувати ваші збитки. А за життя пана Дорпмюллера не треба боятися. Партизани, безперечно, знову вийдуть на вас і з вашим другом нічого не станеться. Вони не вбивають заложників, хіба що під час нападу на них самих, коли жертва обороняється. В нас не те що у вас на батьківщині або в Італії; тут не було жодного випадку, щоб когось убили, як це сталося з Альдо Моро або з Шляйєром. Викрадачі оберігають свою жертву, адже це їхній капітал… Можу я для вас іще щось зробити?

— Я був би вдячний, полковнику, якби нам видали документ, який би зобов'язував усі інстанції сприяти нам у випадку порятунку заложника.

Махано зняв окуляри з напівзатемненими скельцями, які надавали йому приреченого зловісного вигляду. Протираючи очі, він мовчав, ніби й сам сумнівався в значенні документу, на якому під президентською печаткою стоятиме його підпис.

— Якщо ви цього бажаєте, — тихо мовив він. — Як цивілізована людина ви, звичайно, вірите в силу паперу.

«Аварійний майстер загинув», — подумав Гундлах у ліфті. Щойно, входячи до готелю, він мимохіть пошукав очима Пінеро, але марно; мабуть, і для того він уже втратив будь-яке значення. Незважаючи на почуті в президентському палаці красиві слова, ці години остаточно підтвердили його поразку. Але в основному він цього й заслужив.

«Відплата за все життя», — сказав подумки Гундлах. Він завжди надривався, хитрував, викручувався, мов акробат, лавірував, жонглював словами; був жорстокий до друзів і до жінок, а нерідко й до себе. Агітував, домовлявся, заводив зв'язки, о боже, робив кар'єру! Як йому все це набридло! Діловитість аж до запопадливості й самообману стали в нього самоціллю, це не могло тривати безконечно. Але як же бути далі, з чого почати? Йому бракувало орієнтиру, іноді здавалось, із нього вирвали нутрощі, висмоктали всі соки і довели тепер до нуля. Що він хоче, і хто він такий взагалі? Він був повністю в полоні цих безутішних роздумів, вважаючи, що як людина він уже нічого не вартий ні в очах інших, ні навіть для самого себе.

Його кімната була відчинена. Ввійшовши, він побачив Пінеро, який лежав на дивані. Помітивши Гундлаха, той чемно підвівся.

— Що це з вами, містере Гундлах? Ви наче в воду опущений. Полковник Махано теж не допоміг вам знайти гроші?

— Ви стежили за мною?

— Не було такої потреби. Шеф поліції сказав нам по секрету. Знаєте, Гундлах, ви мені подобаєтесь. Я люблю чіпких! Чесно кажучи, ваша манера напосідати на мого приятеля Хілларі, щоб забрати в нього гроші, справила на мене гарне враження. Мені його навіть шкода стало, бідолаху, але тепер він взяв реванш.

Гундлах сів на поважній відстані, щоб у разі чого можна було вихопити зброю. Непрошений візит Пінеро не провіщав нічого доброго.

— Що вам потрібно?

Я хотів би спочатку пояснити, що мені подобається наш стиль. Ви вмієте триматись на ногах, досить діяльний, енергійний; сміливо атакуєте будь-кого й так само вмієте при потребі домовлятись; це дуже похвально. Вам не пощастило тільки через те, що ви не зорієнтувались. Ви на чужій землі, тут наш район. За це й поплатились. Та не приймайте близько до серця. Гундлах, забудьте все! Бізнес є бізнес. Проти вас ніхто нічого не мав.

Можливо. Гундлах теж про це думав. Отже, він прийняв на себе удар, спрямований не проти нього. Цілком імовірно, що детективи нічого не мали проти нього особисто, хоч він з ними і зчепився. Проте якби поводився й чемно, навряд чи щось змінилося б. Вирішальне значення зіграло те, що він став їм упоперек дороги, порушивши табу. Як янкі, вони дуже вірять у принцип доміно: коли штовхнеш одну кісточку, то вона повалить і решту. Отже, вони хотіли оберегти перших, акція була спрямована не проти нього особисто; це частина їхньої роботи.

— Ви по самі вуха погрузли в багно, але ми не такі, як ваші господарі в Німеччині, ми нікому не дамо загинути, а тим більше вам. Такі хлопці завжди знадобляться.

— Для чого я вам потрібен?

— Як аварійний майстер. Це робота на все життя.

— Облишмо таку далеку перспективу. Для чого я вам потрібен зараз?

— А ви самі не здогадуєтесь?

— Викрадачі, мій контакт…

— Я знав, що ви самі зрозумієте. Ваші валізи лежать в оцій стінній шафі. Завданням номер один буде передача грошей.

Гундлах розсунув двері шафи й побачив обидві свої напхані валізи. Йому аж горло перехопило.

— Ви так нічого й не скажете?

— Я вже й не сподівався їх побачити.

— Містер Зайтц побоявся б іще раз віддати їх вам. Але ми не такі педанти й довіряємо людям.

— Тут усі гроші?

— Ну, власне, там не так уже й багато. Справжні банкноти лише зверху й знизу кожної пачки. Стоп, не чіпати!

— Та я й не збираюсь брати кота в мішку.

— Але на цей раз доведеться… По-перше, банкноти оброблені спеціальним препаратом. Якщо візьметеся за них, то у вас кілька днів будуть сині руки. А по-друге, коли підняти кришку валізи, починає працювати мініпередавач… Як бачите, я відкриваю вам карти.

Гундлах мовчав. Добре продумано, нічого не скажеш. Виявляється, він ще має для них значення, оскільки через нього вони можуть вийти на партизанів. Тому й підіслали цього Пінеро, який з чуйністю екскаватора допоміг йому підвестись, похвалив його, зігравши на почуттях власної гідності, пообіцяв постійну роботу, щоб заохотити його до нової діяльності і, так би мовити, її мотивувати. Сам він нічого кращого не придумав би. А після всього — носаком під зад… Бізнес є бізнес. Нічого, ще побачимо, хто кого. Він погодиться на їхню пропозицію, а потім віддячить за все. Треба тільки поманіжитися трохи, щоб не викликати підозри.

— Що вас непокоїть? — спитав Пінеро.

— Доля заложника. Що станеться з Дорпмюллером, коли справа зірветься?

— Ми заарештуємо ту банду й визволимо його. Таке вже двічі було в нашій практиці, і ми мали успіх, тому ви повинні покластись на нас.

— Ви вважаєте, я не маю вибору?

— Чому ж? Ви вільні обирати між нами й своїм концерном. У нас ви на перший випадок отримаєте десяті, тисяч: п'ять перед операцією й п'ять опісля. — Пінеро підрахував п'ятдесят стодоларових банкнот, взятих, очевидно, з цих самих валіз. — П'ять тисяч відразу на руки. Я думаю, непогано? Хтось інший не дав би вам зараз і п'яти мідяків.

— Кожен має свою ціну…

— Вас не так-то й важко було сторгувати. Ще сьогодні в обід ви нашорошили вуха, коли я натякнув про п'ять тисяч.

— Ви надто поспішаєте з купівлею.

— Це вигідно й для нас, і для вас.

— Я цього не дуже певен, Пінеро.

— О боже, що ж ви ще хочете? Отримаєте свого співробітника й залишитесь чистим перед фірмою.

— Ви серйозно думаєте, що все минеться добре?

— Я переконаний. І все ж мені дуже хотілося б, щоб ви потім лишилися з нами. У вас є талант…

— Облиште нісенітниці.

— Ми вас дуже високо цінуємо.

— Хто «ми»?

— Ну, скажімо, тутешні сили правопорядку. Ви й справді не знаєте, на що йдуть отримані за викуп гроші? Бандити скуповують за них зброю на чорних ринках всієї Америки. Протягом останнього року вони роздобули таким чином п'ятдесят мільйонів, а наслідок — заворушення і хаос у країні! Щоб покласти цьому край, ми повинні перекрити всі їхні джерела фінансування. Ми їх виснажимо. Допомогти нам у цьому — абсолютно почесна справа.

— Якщо зірветься, накажіть покласти мені на могилу гарний вінок.

— Та що ви, не говоріть дурниць, з вами нічого не трапиться! Поки вони розкриють наші валізи, ви будете на відстані трьох миль. Крім того, ми теж вас підстрахуємо.

— Викрадачі повинні бачити мене тільки в тій автомашині, якою я користувався досі; й з Гертелем за кермом.

— Ви хочете, щоб він був разом з вами?

— Так переконливіше.

— Слушно, зміни можуть їх насторожити.

— Гертелеві теж треба заплатити. Він мій друг і ризикує так само, як і я. Отже, повинен отримати не менше за мене.

У вікнах раптом задеренчали шибки, задвигтів увесь будинок, як пополудні в приймальні полковника Махано, згасло навіть світло.

— Бомба? — запитав Гундлах.

— Землетрус, — відповів Пінеро. — Завжди на початку й у кінці дощового періоду. Тут є якийсь взаємозв'язок з озером.

Гундлах пригадав, що в долині біля передгір'я двічі на рік бувають два підземні поштовхи середньої сили, про це розповів йому Гертель. Їх епіцентр міститься посередині озера Ілопанго, за аеропортом. Озеро являє собою заповнений водою кратер вулкана, рівень води в ньому залежить від кількості дощових опадів. Природного витоку звідти немає, але в засушливий період вода сильно випаровується, зменшуючи тиск на тоненьку вулканічну кору на дні кратера, і вона трохи піднімається, спричиняючи землетрус номер один. З травня до жовтня рівень в озері піднімався, отже, кора під тиском води знову подавалась на кілька сантиметрів: отже, тепер маємо землетрус номер два. Центральний запобіжник міської енергосистеми, зв'язаний з сейсмографом, відразу ж відключає електромережу — якщо заваляться будинки, то, принаймні, щоб хоч не загорались відразу.

Пінеро клацнув запальничкою, його силует ковзнув по стіні тінню хижого звіра.

— Це був своєрідний сигнал, який свідчить, що дощовий період офіційно закінчився, містере Гундлах. Тепер цілих нівроку яскраво світитиме сонце, це непогана прикмета для пас обох.

Тільки-но Пінеро вийшов з кімнати, зателефонував доктор Зайтц.

— Пане Гундлах, я тричі набирав ваш номер, і все марно! В чому справа?

— Чим можу служити?

— Просто своєю присутністю. Я повинен вам нагадати розпорядження торговельного радника Вальмана бути весь час у готелі. Він, як найстарший начальник — оскільки мою владу ви ставите під сумнів — і як найвищий за чином представник нашої країни, поставив перед вами таку вимогу, і ви погодились. Що ви тепер на це скажете?

— Під час вашого першого виклику, я, напевне, снідав…

— Ми попросили покликати вас із ресторану.

— Я не завжди харчуюсь у готельних ресторанах, іноді віддаю перевагу кав'ярням. А під час другого виклику я міг бути на прийомі президента.

— Якого президента?

— Президента республіки Сальвадор.

— Що ви сказали?.. Чого ви ходили туди?

— Сповістити найвищу інстанцію про викрадення грошей. Мене супроводжував пан Гертель. Нам висловили своє співчуття й усе ретельно розслідують. Я ж не думаю, ніби ви змирилися з тим, що підозра так і лишилась на нас.

— Мене це дивує, адже факти свідчать проти вас.

— Зараз ви ще більше здивуєтесь. Після того мене затримав представник фірми Ворд, Вебстер і Віллоубі.

— Ви знову звертались до ВВВ?

— Навпаки — вони до мене.

— Щоб допитати вас?

— Щоб завербувати. Вони пропонують співробітничати з ними. Більше я не можу вам нічого сказати. У всякому разі це проливає світло на стиль роботи ВВВ. Вони намагаються переманити до себе на службу людину, на яку падає найбільша підозра. Навряд чи це можна назвати солідною діловою практикою, як ви вважаєте?

— І ви дали згоду?

— А ви хіба проти?

— Авжеж. Ви не маєте на це права, поки триває чинність вашого договору з нами. Досі ще ніхто не звільняв вас з роботи.

— А хіба ви не послали телеграфом клопотання про моє звільнення? Зрештою ж за вашою вказівкою в мене відібрано паспорт і кредитну картку; й це після шести років чесної праці й абсолютної лояльності. Я був дуже розчарований вашим вчинком. Мені здається, я цього не заслужив, хоча не певний, чи ви сплатите мій рахунок за готель… Тому я змушений подбати про себе, адже тричі на день мені ще й хочеться їсти.

— Ви повинні невідлучно сидіти в готелі! Решту вирішить дирекція. Зараз у цій справі саме відбувається засідання: Люпп, Вінтер і Зерінг…

— Передайте їм моє вітання.

— Пане Гундлах, я вас попереджаю, не будьте таким норовистим! Нам уже відомі ваші коники, тепер ми намагаєтеся викинути ще одного, це може ним лише зашкодити.

— Незабаром стане видно, хто з нас мав рацію. Щойно детективне бюро сплатило мені аванс, набагато більший під місячного заробітку. Те саме бюро переконувало вас, ніби я вкрав ті мільйони. Подумайте над цим гарненько і повідомте концерн, що я знову працюю, але, на жаль, в іншій фірмі. Дякую, пане Зайтц, за ваше дружнє піклування про мене, бажаю вам доброї ночі.

Гундлах поклав трубку. Це змагання трохи підбадьорило його. Він таки добре всипав тому Зайтцеві! Гундлаху хотілось висловлюватися ще ясніше, але мав зважати й на мікрофони. Хто знає, скільки часу пробув Пінеро в кімнаті, і, можливо, вже й тут понаставляв свої підслуховуючі прилади; на всякий випадок або й підсвідомо, немов той терміт, що скоряється вродженому рефлексові. Гундлах вважав, що з допомогою транзисторного радіоприймача можна знайти схований мініпередавач, і шкодував, що рівень його технічних знань у цій галузі не дозволяє цього зробити. Немає всебічних фахівців, окрім хіба що Пінеро; до того ж він був добре натренований фізично, небезпечний ворог.

За двадцять хвилин до восьмої Гундлах спустився в фойє. Коли обертові двері відчинялись то в один, то в другий бік, з танцювального залу, прориваючись крізь гуркіт оркестру, долинало солоденьке терликання скрипки. Була субота, й, згідно з вивішеним оголошенням, там починалися славетні «Танці на вулкані» — танці на роликах, розвага, яка відбувалася в кінці кожного тижня, незважаючи на комендантську годину. Гундлах вийшов з готелю в обійми теплої ночі й від сусіднього кафетерію подзвонив до Гертеля. Той запропонував зустрітись у закусочній на півдорозі між «Каміно Реаль» і своїм готелем «Бруно».

Гундлах узяв таксі й назвав водієві іншу адресу, щоб звідти решту шляху пройти пішки. Двічі він, сховавшись десь у ніші будинку, стояв, щоб пересвідчитись, чи ніхто не йде назирці, але хвоста не було… Гертель уже чекав на нього, сидячи за столом серед брязкоту тарілок, гамору, співу й апетитних пахощів риби; очевидно, харчівня була рибальською, дешева забігайлівка з пластмасовими ширмами замість дверей, алюмінієвими стільцями та барвистими столиками, з яких ніхто не прибирав брудного посуду, решток їжі й паперових серветок. На серветках кельнери записували також свої рахунки. Все це прибиралося лише після закриття кафетерію, а тепер вони цілими купами валялись на кам'яній підлозі, і Гундлаху доводилось прямо по паперу, що шелестів під ногами, сягаючи іноді аж до щиколоток, іти до стола, за яким сидів його приятель.

— Я сюди часто приходжу, — мовив Гертель. — Тут лангусти дешеві й майже завжди свіжі. Гундлах замовив собі черепаховий суп і якусь незнайому рибу з рисом і салатом «пальміто». Тепер він міг собі дозволити ці тихоокеанські делікатеси. Він сунув під столом Гертелю пачку стодоларових банкнот і переповів суть справи.

— Друзі ділять усе порівно… — сказав він.

Гертель видимо злякався. Щоправда, гроші він узяв, щоб не видатись боягузом і не зіпсувати гри, але лангусти застрявали йому в горлі, й він змушений був запивати пивом, щоб не вдавитись.

— Краще не треба, Гансе… Облиш це. Якщо обман спливе нагору, вони безжально перестріляють нас та ще й Дорпмюллера на додачу. Це мені нагадує гангстерську війну в Чікаго, а ми ніби в самому її центрі, ти те й з отим негідником… У мене таке передчуття, що вони хочуть використати нас лише як приманку, а потім знищити.

Саме так, у мене теж склалося таке враження, Саме це вони й планують, через те й грошей не шкодують. Але як ми діятимемо, це вже інша справа.

— А що ти хочеш робити?

— Насамперед попередити партизанів.

— Щоб застрахувати себе? А як же ти до них підступишся?

— Принеси телефонну книгу, Петере. Може, вдасться знайти телефон. Вона повинна бути в книзі.

— Хто «вона»?

— Гладіс Ортега, архітекторка. Оскільки вона проживає легально, ми повинні її знайти.

Гертель приніс від каси неймовірно пошарпану телефонну книгу. В цьому мільйонному місті мешкало десятки людей на прізвище Ортега, проте жодної жінки серед них не було. Вони знайшли запис: «Ортега Мігель, архітектор». Гундлах висловив припущення, що це міг бути її чоловік. Але Гертель похитав головою. В Латинській Америці жінка після одруження не змінює дівочого прізвища, подружжя, як правило, має різні прізвища, в той час як діти носять обидва; в наступному поколінні друге прізвище відпадає… Нервуючи, Гертель знову ставав надто балакучим.

— І все-таки треба спробувати, — мовив Гундлах, виписуючи з книги номер. — Зрештою, вони можуть просто знати одне одного.

В харчівні було дуже гамірно, довелося розплатитись і пошукати кращого місця. Наближалася комендантська година, й усі ресторани та інші подібні заклади швидко порожніли, наступала парка ніч. Кількома сходинками в зеленому освітленні неонових ламп вони зійшли у бар «Лагуна Верде». Там уже не було жодного відвідувача, й господар зіставляв на столи стільці. Гундлах замовив американське віскі, щоб від них мали хоч якусь виручку, й коли зі склянкою підсів до телефону, Гертель увімкнув за його спиною музичний автомат.

Їм пощастило, трубку підняв Мігель Ортега. Відчувалося, що він знає телефон колеги, проте не наважується відразу назвати номер чи дати адресу.

— А хто ви такий? — запитав він.

— Я архітектор із Страсбурга, — відповів Гундлах французькою мовою, бо тутешня інтелігенція віддавала перевагу саме їй. Настала пауза. Гундлах розумів англійську мову і міг нею сяк-так користуватись, італійську знав вільно, зате французькою володів як своєю рідною, відчував усі її тонкощі; тільки акцент у нього був як у ельзасця, його іспанська мова була бідна, він знав, може, з тисячу слів, розмовляючи з полковником Махано, Гундлах змушений був раз по раз переходити на англійську. Основи іспанської мови він здобув на швидкісних курсах, багато допомагало також вивчення в школі латини і спорідненість іспанської мови з Двома іншими романськими мовами, які він засвоїв раніше. Так само орієнтувався Гундлах і в португальській, в його вустах вона так само, як надто збіднена іспанська, дуже нагадувала так звану базову латину, якою користувались римські легіонери.

— Ви приїхали до нас як архітектор? — запитав нарешті Ортега.

— Ні, як турист, сеньйоре. Але я член комісії захисту прав людини.

Цей аргумент мав би вплинути, проте Ортега й досі не наважувався називати номер, він попросив, щоб Гундлах дав йому свій телефон, і пообіцяв незабаром подзвонити.

— Тільки, будь ласка, не примушуйте мене довго чекати. З певних причин я телефоную не з готелю, а з одного бару і скоро, як ви знаєте, не можна буде виходити на вулицю. — Він поклав трубку.

— Ну що, виходить? — запитав Гертель.

— А чому нам увесь час повинно не щастити?

Вони подивились на годинник — двадцять хвилин до дев'ятої. Таксі в цей час уже не можна було зловити. Машина Гертеля стояла за рогом, і вони вирішили переночувати в готелі «Каміно Реаль», Гертель міг улаштуватись на дивані. Зараз їм все-таки краще бути разом.

Гундлах випив віскі, це зігріло його, в роті поширився приємний запах, і незабаром алкоголь перейшов у кров. За його спиною Хосе Фелісіано співав романтичну пісеньку «Дитя природи» — про хлопчака, що вирушив у широкий світ шукати щастя. Мелодія роз'ятрила Гундлахові душу. Він не чув цієї пісні вже, мабуть, з рік, тому від слів «по морях далеких і чужих краях» в нього аж мурахи повзли по спині: йому здалося, ніби з-за темних хмар раптом бризнуло яскраве проміння сонця. І чарка віскі, й ця пісня переповнили його серце. Він навіть не знав, чому його так схвилювали останні слова: «Адже найбільше в світі щастя — коханим бути і кохать». Можливо, тому, що після того літа, проведеного з Сільвією під час його першого життя, він більше не знав такого палкого кохання, про яке з такою щирістю співав Фелісіано: «коханим бути і кохать». В цьому — цілий океан наївних почуттів; очевидно, то і є щастя. Кінець мелодії тільки полоскотав нерви, зате голос співака, зблиснувши, мов ніж, різонув по серці.

Нарешті озвався телефон. Це могла бути тільки вона. Знявши трубку, він відрекомендувався:

— Жан Рокемон слухає. — Це ім'я стояло в паспорті, який обіцяли Гертелю.

— Ви приїхали з Франції? — запитав жіночий голос дуже ламаною французькою мовою. — В якій справі ви хотіли зі мною поговорити?

— Питання дуже важливе й, звичайно, не особистого характеру. Чи не могли б ми завтра зустрітись десь у центрі, якомога раніше?

— А де ви мешкаєте?

— В «Шератоні». Але я не певний, що зможу ще сьогодні туди попасти. О п'ятій тридцять ранку вас улаштовує? Я не знаю, чи далеко вам їхати.

— Але о п'ятій тридцять ще темно, сеньйоре.

— Саме це й добре. Відколи я сюди приїхав, мене не полишає відчуття, ніби за мною хтось тягнеться тінню.

— Постарайтесь позбутися тіні… О п'ятій годині сорок п'ять хвилин можна?

— Звичайно. Я вам дуже вдячний. А де? Я боюсь, у цей час іще будуть зачинені всі ресторани.

— В маленькому парку між «Шератоном» і ринком. Там є фонтан з мармуровим Аполлоном.

— Гаразд, я чекатиму на найближчій лаві.

— Як я вас упізнаю? Може, читатимете «Монд»?

— Та ні, адже буде ще темно. Та ви не турбуйтесь, мадам, не розминемось. До того ж я знаю вас із фотографії.

— Звідки у вас моє фото?

— На жаль, у мене його немає, я бачив його колись… Даруйте, мушу кінчати розмову, бо вже зачиняють бар. До побачення!

Вже не Фелісіано, а хтось інший співав «Звуки тиші», ніби нагадуючи про мару, що опускалася над містом. Коли вони розрахувались і вийшли, була вже за вісім хвилин дев'ята. Вулиці вимерли.

— А тепер щодуху додому! — сказав Гундлах.

— Повинні встигнути, Гансе… Аби лише не трапилась аварія! Зараз почнеться полювання на цивільних, а ми не маємо навіть паспортів.

— Тільки не хвилюйся. Хіба ти забув, що в нас є охоронна грамота полковника Махано?

— Захисний жилет зараз більше придався б. Папір — це не панцир, якщо стріляють без попередження.

Вони на шаленій швидкості пролетіли повз рубіново-червоний неоновий напис «Глорія».

— Яка чудова річ життя! — в захопленні вигукнув Гундлах, — salud, dinero у amor[6]… — додав він слова з староіспанського прислів'я, яке йому так подобалось, бо в ньому йшлося про три поняття, які він дуже цінив: здоров'я, гроші і любов. Він вважав, що в своїй діалектичній єдності ці три поняття становлять основу людського щастя. Він помітив, що трохи захмелів, тому й такий веселий, тому й думає, й говорить зараз на різних мовах. А що може бути прекраснішим за життя, за активну діяльність та ще в спілці з добрим партнером?

Усупереч правилам, вони поставили машину перед входом і рівно о дев'ятій убігли до готелю.

— Панове, панове!.. — сказав портьє.

З вестибюля Гундлах зателефонував до «Шератона» й попросив, щоб на ім'я Жана Рокемона одразу записали кімнату з видом на північний захід, на вулкан, додавши, що він затримався через комендантську годину, а завтра о шостій ранку приїде. Якщо хтось подзвонить йому, то, будь ласка, нехай черговий запише повідомлення і скаже, що з шостої години він уже буде на місці…

Гертель аж рота роззявив, слухаючи його й дивуючись, коли ж він встигне.

— Не забувай про підслуховуючу апаратуру, — мовив Гундлах у ліфті. — Забудь про події останньої години! Ми відразу ж ляжемо. Ти молодий, тобі треба багато спати — жодного слова більше.

— Гаразд, сер. Навіть уві сні мовчатиму.

Вони були збуджені, як і першого дня. З самого ранку їх переслідували невдачі, лише зараз напруження трохи спало.

— Хілларі тепер чухатиме потилицю, — прошепотів перед дверима кімнати Гертель. — Ти, Гансе, розумний хлопець, світла голова. Я просто в захопленні від твоєї діловитості і активності.

— Таким і треба бути на роботі… — мовив Гундлах, відмикаючи двері. Його раптом охопило таке ж почуття, як недавно від співу Фелісіано. Здавалось, усе повинно бути добре. Навіть його останній впевнений крок був свідчення віри в себе. Тепер він не просто фігура в шаховій грі, не ним тепер грають: тепер він сам робить ходи — та ще й які!

— Ми з тобою добра пара… — мовив Гертель.

— Ну звичайно, — відповів Гундлах, — як Дон Кіхот і Санчо Панса.