П'ять життів доктора Гундлаха

II. У партизанів

«Санчо Панса», — подумки назвав Гертеля Гундлах по дорозі в парк. Хоч вони воювали й не проти вітряків, однак це порівняння здавалось йому влучним. Блискучий план на грані з безумством! Звичайно, Гертель виявився практичнішим і розсудливішим за нього, хоча таку рису можна було назвати обережністю, навіть боязкістю. В кожному разі Гертель мав чуття міри, тоді як він, Гундлах, не зупинявся ні перед чим, випробовуючи свої сили. А сили були в повному розквіті. Гертеля полонив його розмах. Учора в тій харчівні хлопець іще вагався й побоювався, а сьогодні, як вірний друг і помічник, чатує в номері біля телефону. Зрештою на нього, мабуть, подіяла та сама сила сугестивності, якій дуже легко піддаються деякі жінки.

Лишалося з'ясувати, чи в усьому можна покластись на такого товариша. Всі ці дні, а особливо першої ночі Гундлах спостерігав за ним мимохіть і зрозумів, на що той здатен. Петер Гертель — гарний хлопець, жвавий, пунктуальний і привітний; але що це, власне, означає? З одного боку, прагне справити вигідне враження, з другого — боїться світу, а в глибині душі, звичайно, відчуває себе невдахою; таких людей Гундлах зустрічав чимало. Робота не давала Гертелеві втіхи, вона була для нього лише засобом до існування. Хоча коли він приходив на роботу, всі ці сумніви й клопоти випаровувалися. Він залюбки керував автомобільним парком фірми, мов дитина іграшковою залізницею. Гертель займався й спортом, бігав, найчастіше ранками, але то була втеча від самого себе. А регулярне відвідування «Глорії» завершувало його портрет. Звичайно, чоловікові за кордоном важко зав'язати спокійні любовні взаємини, але хизування частими відвідинами цього закладу справляло неприємне враження і свідчило про душевну вбогість… Гертель виявився досить пересічною людиною, отже, й покладатися на нього було трохи ризиковано. Але де ж знайти кращого, якщо зараз взагалі немає нікого поряд.

Гундлахові не хотілося бути несправедливим до Гертеля. Зрештою, не набагато кращим був він і сам. У цьому хлопцеві, мов у зменшувальному дзеркалі, Гундлах угадував своє власне відображення; щоправда, сам він був дужчий, рішучіший і розумніший, а сірий костюм і голуба сорочка підкреслювали правильні риси його свіжого обличчя. Енергійний вираз очей свідчив про ще не згаслу жадобу діяльності. Гундлах теж був переповнений ідеями й потягом до самовдосконалення, одним словом — людина на шляху до себе самого.

Хоча насправді все було не зовсім так. Бо відколи скінчилося його перше життя, він, як і Гертель, увесь час утікав од себе. Зараз Гундлах з несподіваною чіткістю усвідомив, що протягом останніх шести років працював не на себе, а на кар'єру; він активно діяв, але вже не творчо. Фірма дала йому гроші, та зупинила його розвиток. Відповідною аналогією Гертелевих дам із «Глорії», звичайно, трохи вищого гатунку, були для нього Ульріка й Франціска… Як і Гертель, він також любив носити зброю — ніби для певності й самоповаги.

Несподівано все пропало, оголивши перед ним порожнечу такого існування. Концерн, перед яким Гундлах так наполегливо вислужувався й дечого навіть досяг, відштовхнув його через невдачу, яка могла трапитися з кожним… Та хай їм біс, це принаймні буде добрим уроком. Він більше не повернеться до тієї молотильні: вони змусили його тверезо розглянутися довкола. Може, двері життя знову відкриються перед ним? Він ще не відав, як увійти в ті двері й куди вони ведуть, і все-таки йому здавалось, що в нього з'явився шанс. Він, мов повітря, вдихав на повні груди ту надію, ніби пив якийсь цілющий напій, що зміцнював його сили. Наближався момент нового старту! Так, щось схоже на це.

Великий початок того нового, чого він вже давно з нетерпінням чекав…

З цими роздумами Гундлах увійшов до маленького парку. Його буйна фантазія, переходячи далеко за межі комерції і криміналістики, свідчила про його необмежені спроможності. В досвітніх сутінках жовтими плямами серед силуетів піній мерехтіли ліхтарі. Він одразу розгледів вимощений плиткою майданчик, який поволі спадав униз. Крізь дерева, що кидали на землю рухомі тіні, з бухти долинав свіжий, ще не насичений димом бриз, бо рух транспорту тільки-но починався. Це, очевидно, був Італійський парк, засаджений середземноморськими квітами й іншими декоративними рослинами, то там, то там біліли витесані під антику з своєрідного римського черепашника обеліски, статуї, вази.

Але ні скульптури Аполлона, ні водограю Гундлах ніде не бачив. Може, це не тут? Десять хвилин до п'ятої; де ж та жінка? В парку не видно жодної душі. Жодної прикмети, що вона тут… На майданчику видніла статуя богині щастя, з бронзового рогу достатку якої, очевидно, били фонтани, якщо ввімкнути крани. Ортега переплутала богиню щастя з богом мистецтва, для архітектора це було навіть дивно. В напівкруглій ніші з тисового живоплоту стояли мармурові бюсти, які, за підписами, зображали Карло Гольдоні, Енріко Карузо та співачку Каталані.

Найближча до фонтану лава була обернена на схід, над нею широким шатром нависало лапате віття пінії, що м'яко лягало на сталеву решітчасту підпору. Всівшись, Гундлах відчув, як від ранкової прохолоди по спині пробіг легкий дрож, і задоволено схрестив на грудях руки. Він чекав, відчуваючи щось більше ніж звичайне хвилювання перед побаченням, це вже було повнокровне інтенсивне життя, але що ж воно йому готує? Гундлах добре виспався й був у злагоді з самим собою. В ці хвилини він усвідомлював, що справді живе. Він, Ганс Гундлах, діє за власною волею. Перестав бути шаховою фігурою, якою совають туди й сюди, перестав грати роль, від якої його нудило, бо знав текст напам'ять. Це і було життя! Воно, нарешті, повернулось до нього.

На тлі небосхилу поволі блякло світло ліхтарів, схилами гори з боку аеропорту під радісний щебет птахів піднімався новий день. Над дахами будинків немов розпливались ніжно-зелені та яскраво-рожеві барви — кольори впевненості, промені надії. Ортега пообіцяла прийти. Але про непунктуальність жінок пишуть у всіх романах! Гундлах був певний — вона дотримає слова. Цього разу побачення не може зірватись, це просто виключено. Хто сповнений таким бажанням, у того все повинно бути добре. «Наше сонце не заходить», — думав Гундлах. Ці слова він чув од батька. Найкращі парфуми для чоловіка — успіх.

За дві хвилини до шостої поза верхнім краєм парку проїхав японський легковий автомобіль. У сутінках Гундлах не розгледів кольору, проте йому здалося, ніби це той самий жовтий «датсун», що їхав за ним першого дня з аеропорту. Машина об'їхала кругом парку й зникла за деревами. Очевидно, викрадачі перевірили, чи немає засади, бо незабаром знову з'явились. Мотор заглух, тихо клацнули дверцята. «Японці все копіюють, — подумав він, — але їхні конструктори не такі нездари як американські, вони будують чудові моделі на європейських задніх мостах».

Проте справжнім дивом була жінка, що вийшла з машини, — модель початку п'ятдесятих років, досконала модель, бо й сьогодні бог творив не кращих. Гундлах чув цокання її підборчиків асфальтовою доріжкою, що навкіс перетинала парк, то були кроки високої стрункої жінки, яка не дуже поспішає. Обминувши фонтан, вона підійшла до лави, вбрана сьогодні в легкий темно-зелений костюм, який доповнювали рукавички й елегантна сумочка. Примхливий погляд, очевидно, був камуфляжем, зате які витончені манери, скільки елегантності! Вершина досконалості жіночої вроди… Гундлах підвівся й ступив їй назустріч.

Гладіс Ортега закам'яніла, мов та статуя:

— Ви?! Що це означає?

— Ну, ми ж домовились.

Вона перелякалась, подумавши, що потрапила в пастку, через те він поспішив її заспокоїти, перш ніж вона чкурне назад до машини.

— Вчора біля дев'ятої години вечора ми з вами розмовляли телефоном. У вас по-французькому виходить краще, ніж у мене — по-іспанському.

Гундлах легко знаходив спільну мову з молодими, вродливими й навіть розумними жінками, його поводження вселяло в них довіру, їм подобалася його діловитість і дотепність, він не буй бундючним і зарозумілим. Гундлах і тепер покладався на це, але не справив на неї жодного враження.

— Ми наводили довідки в «Шератоні», — сказала Ортега. — Там справді живе той чоловік, з яким я вчора ввечері розмовляла… Що ви з ним зробили?

— Викрали й перевели в «Каміно Реаль»… — Гундлах розповів їй про свій трюк, без якого йому не пощастило б її побачити. Отже, до певної міри він задоволений своїм вчинком. Ситуація була діаметрально протилежна тій, під час їхньої першої зустрічі. В Ортезі не лишилось і сліду колишньої зверхності, це робило її вразливою й симпатичною. То було не збентеження або ніяковість, викликана тим, що вона запізнилась і переплутала статуї; Ортега просто неспроможна була в цю мить думати! — Вам нема чого мене боятися. Я ж не виказав вас у будинку священика! А тоді це було б набагато простіше зробити.

— А для чого вам я? Що ви хочете мені сказати?

— Хочу вас попередити. Мене самого обдурили й забрали гроші, призначені для викупу. А тепер вони ще мають намір зробити з мене приманку… Але не вийде.

— Хто це «вони»?

— Ворд, Вебстер і Віллоубі. Їхні представники Пінеро й Хілларі. — Гундлах розповів, що трапилось учора, але не зумів розвіяти її сумніви. — Що вас лякає? — запитав він.

— Я не розумію вашої поведінки.

— Я вам щойно все пояснив.

— Так, сеньйоре Гундлах. Усе це сталося з вами через нас. Ми хотіли провести операцію без посередництва детективного бюро. Якщо ви сказали правду, вам довелось нелегко, а ви ще й вирішили застерегти нас? До такої великодушності з боку іноземних компаній ми тут не звикли. Отже, що вас привело до мене?

— Дорпмюллер… Віддайте мені без викупу, бо я вже не маю грошей. Я думаю, ми тоді будемо квити. Ви не матимете жодних неприємностей.

Вони стояли біля мармурових фігур, але Ортега вже поривалась іти, ніби побоювалася, що за тисовим живоплотом причаївся ворог.

— Вашому Дорпмюллерові живеться в нас непогано, навіщо ж ми повинні відпускати його без викупу? В концерну багато грошей.

Отже, Гундлах її недооцінив. Оговтавшись, молода жінка мислила чітко й виказала неабиякий характер. Звичайно, він зробив їм велику послугу, через те вони не поведуться з ним так, як оті керівники концерну, інакше вона та її товариші стануть схожі на тих, проти кого борються.

— Дорпмюллер не заслуговує на таке, — сказав Гундлах. — Ви взяли заложником не ту людину… Ви зобов'язані його звільнити. Ось у чім справа! Ви хочете успішно виконати своє завдання. Адже так?

— Так, звичайно, — стомлено відповіла Ортега. — Ми з вами міркуємо майже однаково. А самі ж ви що за це матимете? Сподіваєтесь на винагороду?

— Послухайте, я навіть хлопчиком ніколи не грав у бізнесменів, завжди віддавав перевагу шахам.

— Гроші — це ще не все? Розумію, ви не прагнете до багатства, воно вам бридке. Вас непокоїть лише доля Дорпмюллера, бо він добра людина, й ви це робите аж ніяк не задля кар'єри.

— Кар'єра скінчилась, — мовив Гундлах і чомусь пригадав, як агресивно розмовляла вона позавчора з архієпископом. Приблизно так само, як оце з ним. Від її безпідставного глузування в нього аж дух перехопило, й він, майже не чуючи своїх слів, кинув:

— Будь ласка, візьміть мене замість нього.

— Ви хочете обміняти його на себе?

— Так. Візьміть мене, якщо це принесе вам гроші. Нехай валізи стоять, беріть мене.

— Ви втратили на вазі, що ж тепер за вас заплатить фірма?

— Можливо, не так багато.

— Тоді ви нам не підходите як об'єкт обміну.

Вони мовчки перетнули майданчик. Під балюстрадою стояла скульптурна група — дівчинка й хлопчик, які не милувались одне одним, а скорше сварились. «Це була б любов, сповнена зненависті, — подумав Гундлах, — якби мені довелося відчути до цієї жінки щось більше, ніж просте бажання».

— Дозвольте не погодитися з вашою думкою. — Він сказав це, щоб відновити розмову. — Не має значення, що фірма зараз мене не цінує; якщо я визволю Дорпмюллера, це змусить її змінити ставлення до мене…

Вона різко махнула рукою:

— Навряд чи ви так думаєте, просто я образила вашу гідність! Адже ви людина горда, і я перепрошую… Але чого ви прагнете насправді? В чому полягає ваш мотив?

— Сеньйоро Ортега, я, як і ви, вийшов живий з того побоїща біля собору. Життя, подароване людині вдруге, не гоже витрачати так, як досі, в безперервній гонитві за успіхом або ж у гульбищах. Треба боротися й помститись винним.

Вона зупинилась і глянула на нього:

— Отже, ви хочете помститись отим янкі?

— Це було б для мене тріумфом! Інакше я просто здурію… Людина повинна боротись, бачачи мету й відчуваючи, що здатна на боротьбу. А я себе певний. Вони ще пошкодують.

Гундлах знову бачив лише її обличчя, великі карі очі, в яких прочитав співчуття.

— Ваш перший мотив з тих, що ви назвали, цілком зрозумілий, і я його приймаю. Тільки ви назвали їх щось забагато, і це вносить плутанину. Ідіть, будь ласка, до готелю й чекайте. Ми вам зателефонуємо, як діяти. У справі «Передача» виконуйте наші вказівки. А поки що дуже вам дякую.

Вона простягла йому руку й пішла до «датсуна», який уже муркотів біля тротуару. Коли вона сіла в машину, Гундлах збагнув свою помилку. Йому не слід було пропонувати себе замість Дорпмюллера, в цьому не було ніякої потреби. Ортега могла витлумачити його пропозицію як намагання пробратись у їхній стан. Очевидно, вони зараз радяться, чи можна йому вірити, чи не провокатор він, поплічник Пінеро, якого той послав з попередженням про їхнє знищення.

Машина зникла. Оговтавшись після побачення з Ортегою, Гундлах повертався до готелю, силкуючись збагнути останні події. Тут повним ходом велась підпільна війна, й він опинився в самому її центрі. В той час, як після другого побачення з цією жінкою 36 годин тому він дав собі слово в чужу боротьбу не втручатися… І саме це виявилося неможливим.

Щойно Гундлах сказав собі, що йому буде важко перенести перемогу над Пінеро. Він не схильний був радіти наперед, проте ще раз проаналізував цю думку. Перемоги він переносив душевно гірше ніж поразки; він просто намагався якомога швидше їх забути. Нікому не вдається швидко викинути з пам'яті те, що з ним колись трапилось. Біль, заподіяний витівкою Пінеро, можна було вгамувати, наприклад, уявивши собі, що втративши три мільйони, фірма не добрала всього лиш якийсь мільйон валового прибутку. Все залежить від уміння снів-ставляти. Тобто, не втрачати голову в будь-яких випадках. Коли навіть якась жінка й піднесе гарбуза, то слід собі просто спокійно сказати: «Жінок вистачає всюди, як піску в морі».

Така риса характеру просто необхідна людині, яку у всьому супроводжує успіх. Вона допомагає орієнтуватись на правду, бачити людей і особливо себе самого з правильної точки зору. Коли Гундлах ще був журналістом, він відкрив у собі ознаки манії величності і усвідомив це як рушійну силу свого характеру. Яка користь з тих тисяч публікацій по всій країні, навіщо до надрукованої продукції додавати ще щось, коли воно нічим не відрізняється від решти? Невтримне прагнення бути найвеличнішим; в межах розумного констатувати: в цій галузі, на цьому ступені шкали ти в даний час найкращий… Без такого почуття не було б стимулу трудитись на повну силу, отже, й не було б максимальних досягнень. Проблема полягала лише в тому, щоб своєчасно обмежити корисну дію тієї рушійної сили. Встати з-за редакторського столу для нього означало б випасти на ходу з сідла!.. Він почував би себе як спортсмен, що зійшов з дистанції.

Згодом, коли Гундлах працював у Рейнському акціонерному товаристві промислового будівництва, все радикально змінилося. Щоправда, його першість у відділі преси ніким не ставилась під сумнів, це визнавало навіть начальство. Але в його характері тепер брало гору не прагнення до підсиленого досвідом і чуттям усвідомлення статечності, ні, про це не варто й говорити, він просто приховував почуття власної гідності під маскою самоконтролю і показної колегіальності. Проте поривів фантазії тепер майже не траплялось, їх джерело в ньому зсякло, і він усвідомлював причину цих змін. То було його змужніння. Він не ставив собі за мету життя збагачення, як більшість його соратників і суперників, отих бовдурів. Він все ще з приємністю згадував про свою участь у лівому русі, важко було перекреслити те минуле — та зрештою він і не хотів його забувати, бо усвідомлював, що то були найкращі дні в його житті, частка його особистості, коріння його духовного існування, без якого він може засохнути.

Вільно думати, уважно до всього придивлятись — яка то насолода; цього взагалі нічим не заміниш. І аж ніяк не інтересами концерну, до них він ставився досить холодно. Зрештою однаково, що вибирати — Кельнське акціонерне товариство чи будівельний концерн в Ессені, що як генеральний підрядчик на площі понад сто квадратних кілометрів споруджує в Джідді найбільший у світі аеропорт загальною вартістю сім мільярдів марок. Чи Франкфуртське акціонерне товариство «Філіпп Гольцман», колись карликове підприємство, що в поточному році збирається освоїти в Саудівській Аравії майже чотири мільярди марок. Або тих, що будували порт в Джубайлі чи греблю в Ваді Джісані, немов у якійсь казці з «Тисячі і однієї ночі».

Ніби вже бачачи перед собою золоте майбуття, шеф концерну барон фон Деккен недавно з захопленням говорив: «Резервів нафти в арабській пустині є приблизно на дванадцять тисяч мільярдів марок, панове, то ж тримайтеся за них міцно! В нашому змученому кризами світі не часто трапляється, щоб партнер з певністю міг сказати: «Гроші не відіграють ніякої ролі…» Іншими словами, приступаймо до діла. Йдеться про власний шматок, про частку пирога Рейнського акціонерного товариства; звичайно, не слід скидати з рахунку і мрій та честолюбства інженерів. Араби, здавалось, пишалися архітектурним шедевром — водонапірною баштою Ер-Ріяда, яку спорудила Мюнхенська будівельна фірма «Дюкергоф і Відмани». Ця емблема столиці повинна в наступному році навіть прикрашати поштові марки. Але Гундлаха все це не хвилювало, такі речі не могли ввести його в оману; тим більше, що, як він пам'ятає, там найвідсталіший феодальний лад на всьому Близькому і Середньому Сході. Шефи концернів таємно бились об заклад, чи режим королів і принців протримається ще п'ять або десять років; він до цього ставився менш легковажно. Знання можна заперечувати, але витравити з пам'яті їх навряд чи можна. Якою б чудовою не була його кар'єра, вона нічого не заглушила в його душі. Щоправда, мрії в нього колись були інші, але й від них щось залишилось.

Перед «Каміно Реаль» Гундлах раптом звернув увагу на те, чого не помітив удосвіта, виходячи з готелю. Машину, яку він увечері лишив перед входом, хтось перевів на стоянку. Піднявшись у номер, він запитав про це в Гертеля, але той відповів, що не виходив з готелю. Гертель уже замовив у номер розкішний сніданок на двох і, виголосивши тост за друга, взявся до яєчні з шинкою; на столі ще стояли запечені плоди з сиром, апельсиновий сік і кефір. Здавалося, він збирається наїстись на цілий день. Крім того, він уже озброївся, купивши револьвер на чорному ринку, не виходячи з приміщення, бо цей «ринок» був списком телефонних номерів. Перед ним лежав шестизарядний магнум. Гундлах пригадав, що японець, з яким летів у повітряному таксі, саме про цей револьвер говорив як про «найпотужніший з усіх видів ручної зброї». Револьверне дуло було завдовжки понад шістнадцять сантиметрів.

Його «власний» пістолет був дещо застарілого зразка. Для порівняння Гундлах навіть вийняв його з кобури, але, коли поклав поряд з револьвером, то побачив у стволі щось біле — згорнений трубочкою клаптик паперу. Хто, крім Гертеля, міг його туди запхнути? Витягши папірець, Гундлах розгорнув і прочитав одне-єдине речення: «Обережно, хлопче, це не іграшка!» Який безглуздий жарт!..

— Воно наче й дотепно, Петере, — сказав Гундлах, — але в твоєму віці таке вже не личить робити.

— Ти що, це не моя записка!

Виходить, її вклав хтось інший. Але коли, хто й навіщо? Одне він добре пам'ятав: коли вчора опівдні клав пістолет на стіл у конторі філіалу, записки ще не було; та й тоді, як купували кобуру, теж. Про пістолет у багажнику не знала й поліція, та їй було й не до того, її цікавили гроші… Це не просто жарт, хтось хотів їх залякати, і йому це вдалось. Спохопившись, Гундлах приклав пальця до губів. Не слід говорити вголос, адже тут, напевне, є мікрофон. В Гундлаха стиснулось під грудьми.

— Ну, як, подобається? — запитав Гертель, щоб порушити напружену тишу. — Власне кажучи, я хотів купити магнум з коротким стволом, або кольт.

— А що, ті стріляють краще?

— Ні, просто кращі на вигляд. Але була тільки стара модель «Вікторія» й армійський револьвер, та він для мене надто важкий.

«Неначе хлопчик, просто схибнувся на зброї», — подумав Гундлах. Раптом він помітив, що під запобіжник його парабелума щось укладено. То був всього лиш маленький уламок леза безпечної бритви, але він заблокував затвор і не дав би вистрелити. Гундлах вийняв магазин і виявив ще один сюрприз: у трьох верхніх патронах не було куль. Якби він вистрілив, гільза лишилася б у затворі, зброю було б виведено з ладу. Він мовчки вийняв холості патрони й перезарядив пістолет з Гертелевих запасів.

— Ну й халепа, — тільки й сказав Гертель. Гундлах був тієї самої думки. Вчора по обіді Гундлах розлучався з пістолетом тільки двічі: залишав його в машині, йдучи до банку й, звичайно ж, не брав на аудієнцію до Махано, бо ще, чого доброго, могли подумати, ніби він планує замах. За ті дві-три години, поки вони перебували в президентському палаці, можна було впоратися з усім, особливо якщо маєш ключі від машини. Бо ж дверцята були згодом так само добре замкнені, як і тепер, коли він її бачив унизу, щоправда, на стоянці, а не перед під'їздом, де він її увечері залишив.

У філіалі завжди зберігався дублікат ключів, але дзвонити й перепитувати вони не наважились, бо Зайтцові могло спасти на думку забрати в них машину. Лишалося два пояснення: або до їхньої машини підійшов ключ «датсуна», яким їздили викрадачі, або ж ключі підібрали детективи — помічники Пінеро. Гундлах був схильний думати, що все то витівки Пінеро. Проаналізувавши все це, він занепав духом. Гундлах збирався помститися Пінеро, але ж як, коли в того стільки сил? На якусь мить йому подумалося, що ця справа — не для них. Раптом у нього з'явилося бажання втекти, спакувати валізу й накивати п'ятами.

Але тут задзвонив телефон. Гундлах підняв грубку й почув голос Ортеги:

— Ви готові? Їдьте до готелю «Хаятт-президент». У реєстратурі запитаєте сеньйора Дельгадо.

— Він буде приймати?

— Про це він сам вам скаже.

І розмова обірвалась.

«Хаятт-президент» був один з найновіших готелів столиці — величезна споруда з чотирма чи п'ятьма прибудовами, що розходились у різні боки, в довідці концерну він ще не значився. Це ще один недолік писанини докторів Коха і Коха з групи аналізу прес-центра Рейнського акціонерного товариства. Гундлах знав, що Хаятт не був великою фігурою в історії країни, проте це питання його зараз мало цікавило. Він зайшов до реєстратури й спитав пана Дельгадо.

— Він уже поїхав, — сказав черговий.

— Може, щось переказував для мене? Моє прізвище Гундлах.

— Ви містер Гундлах?!

— А чому це вас дивує?

— Хвилин зо три тому якийсь пан прийшов і сказав, що він ваш приятель, сер. Ми й віддали йому записку містера Дельгадо.

— Це непорозуміння. А який на вигляд отой мій приятель?

— Досить приємний, приблизно ваших літ, такого спортивного складу, судячи з акценту — американець із Штатів… Хвилинку, записка, здається, ще тут. Він прочитав її й повернув.

Черговий нахилився й дістав записку, — очевидно, з корзинки для паперів. Під фірмовим штампом готелю було зазначено час (7 годин 34 хвилини ранку), далі йшов текст англійською мовою: «Містере Гундлах, пропоную вам поїхати в неділю на екскурсію до Сансонате. Цьому місту вже 400 років, воно розташоване за 40 миль на захід від столиці. Особливої уваги заслуговує собор, головна баня якого крита білою порцеляною. Їдьте повільно, по той бік Панамериканської автостради я, можливо, вас наздожену. Якщо ж ні, тоді знайдете мене пізніше в готелі «Регіс». Матимете можливість помилуватись чудовими краєвидами, це не партизанський район. Ваш Мануель Дельгадо».

Гундлах сунув записку до кишені, подякував і пішов, а під ложечкою в нього знову засмоктало. Нінеро діяв швидше за нього, як справжній пройдисвіт. Цей детектив, очевидно, довіряв Гундлахові, проте нічого не полишав на самоплив. Замість того, щоб їхати за ними своїм «фальконом» і коригувати по радіо дії своїх спільників з поліції, він просто спритно розвідав маршрут і навіть його кінцеву точку.

Коли Гундлах сів до Гертеля в машину, на думку йому спало ще одне. Якщо Пінеро нічого не полишав на самоплив, то, мабуть, він, маючи ключ, і тут поставив підслуховуючий прилад. Чи в суцільній металевій коробці це неможливо? Певне, для цього ж потрібно мати якусь приховану антену або використати антену автомобільного радіоприймача? Гундлах цього не знав, але на всяк випадок подав Гертелю знак, що не слід казати нічого зайвого. Потім мовив:

— Їдемо Панамериканською автострадою.

— Слава богу, що хоч не старим маршрутом. — Збагнувши причину небагатослівності Гундлаха, Гертель увімкнув радіо: бува прохопиться зайвим словом. — Якби знову довелось їхати дорогою номер п'ять, я б уже не витримав.

Вони заправились на південно-західній околиці міста й у промінні ранкового сонця, що світило їм у спину, незабаром вибралися з широкої долини. Першокласна бетонна дорога перетинала пасмо порослих пралісом гір, які оточували Сан-Сальва юр. Обабіч автостради тяглася зелена стіна густого, м'ясистого листя, ліан і орхідей та іншої тропічної рослинності, чиї полум'яно-яскраві квіти поширювали важкий запах. На поворотах з'являлося сонце і, ковзнувши променями по листі, розсипалося в краплях роси тисячами іскринок. Іноді навіть крізь рокіт мотору ставало чути шум гірських потоків, переповнених зараз, у кінці дощового періоду.

— За селом повернеш ліворуч, — сказав Гундлах, розгорнувши на колінах карту. Він часто озирався, і хоч здавалось, ніби ніхто за ними не їде, але сумніву не було, що їх тримають на мушці. Вони їхали ніби із заткнутими ротами, не зважуючись говорити навіть про незначне, стороннє, дарма що Гертелеві це завжди приносило полегкість.

— Незабаром нюхатимемо перуанський бальзам, — озвався він, коли звернули з Панамериканської автостради. — Справжній бальзам видобувають саме в Сальвадорі, бо лише тут, біля Соламенте, росте бальзамове дерево, більш ніде в світі його немає.

Дорога була добра, тільки трохи вужча, вони проминали села, відразу ж забуваючи їхні назви. Коли вирушали із столиці, стояла приємна прохолода, а тепер у бляшаній коробці машини стало досить жарко. Вони минули схожі на великий парк гори, де паслись череди корів, далі тяглись плантації цукрової тростини й кавові дерева, подекуди траплялись індіанські селища з закуреними, критими пальмовим листям або дерном хатками, далекими від гігієни і цивілізації. Просто край дороги валялись обвуглені головешки, з улоговин і вигрібних ям нестерпно смерділо.

Ще на заправочній станції вони купили кока-коли. Гундлах відкрив пляшку й подав Гертелеві:

— Дельгадо попереджав, щоб ми їхали повільно.

Гертель зменшив газ і ковтнув з пляшки, а Гундлах відчув себе ніби приманкою для обох сторін. Ішлося вже не про гроші, бо ті й ті знали, що доларів у валізах небагато; лишалася просто зненависть. І ті, й ті жадали крові, це стало звичайним полюванням на людей, лихоманка охопила й Гундлаха. В ньому закипала лють до Пінеро, який так підступно його ошукав, а тепер ще й перетворив у приманку, але нехай начувається, негідник. З'явився чудовий шанс помститись йому. Гундлах уявив собі, що на місці фіктивної передачі грошей партизани тримають у засідці загін, з яким не під силу справитись, звичайно, і сільській поліції. Друзі Гладіс Ортеги мали досить часу, щоб улаштувати засідку й серед дороги, що для Пінеро могло виявитися несподіванкою.

— Щось не сходиться із запискою Дельгадо, — озвався Гертель. — Нижче від озера Ісалько починається партизанський район. Усе передгір'я вулканів небезпечне. І чи випадково ми знову їдемо до нашого колишнього будівельного майданчика? За Сонсонате — Акахутла, де ми реконструювали порт, найкращий у країні. Може, це поганий знак…

«Дуже добре, — подумав Гундлах. — Отже, біля озера Ісалько». Але раптом йому майнуло, що все може обернутися зовсім по-іншому, якщо Пінеро відчув пастку. Недаремно ж він хотів вивести з ладу пістолет, мабуть, уже як останнє попередження, потім перевів на стоянку їхню машину й нарешті побував у готелі «Хаятт-президент»… Це безумовно означало, що він увесь час підслуховував їхній телефон. Від такого можна було всього чекати. Зрештою він міг навіть тримати під постійним контролем телефон Гладіс Ортеги, міг дізнатися, що їй учора ввечері дзвонили з бару «Лагуна Верде». Побувавши в барі, Пінеро легко міг навести довідку, хто звідти телефонував, а потім чекав дзвінка! Бармен мусив запам'ятати своїх останніх відвідувачів, тим більше, що вони замовляли дороге віскі.

Гундлах майже нічого не помічав довкола, йому здавалося, що його наскрізь пронизували поглядами. Від цієї думки боляче стискалось серце, а в горлі пересохло й страшенно захотілось пити. Він помацав під сидінням, де лежало ще багато пляшок, і відчув щось липке. Він витяг ту річ на світло. То була грудка вже знайомої пластмаси, вагою, може, з півкілограма, як і та, що лежала тоді в багажнику. З неї звисав коротенький провід. Гундлах пом'яв пластмасу й виявив усередині циліндричний капсуль, завбільшки з наперсток. «Детонатор!» — обпік його здогад. Це вже було не застереження. Виходить, Пінеро все знав і запланував убивство… Отже, гра скінчилася.

— Зупинись! — крикнув він до Гертеля. — Тут вибухівка!

— Викинь її, — відповів Гертель, який не бачив детонатора, бо пильнував за дорогою.

Вони під'їздили до річки. Перед самим мостом повз них шаснуло «шевроле» з п'ятьма пасажирами. Гундлах жбурнув свою знахідку в воду.

— Стій, тут, здається, ще є! — знову крикнув він.

Позавчора в багажнику теж було дві грудки пластика, сьогодні ж він виявив ще й детонатор, але Гертель не хотів зупиняти машину на мосту, він просто не вірив у небезпеку. Тоді Гундлах повернув ключ запалення й щосили потяг за ручне гальмо. Машина зупинилась уже на протилежному березі.

— Спокійно, не треба нервувати, — сказав Гертель. — Це знову блеф.

Позад них зупинився високий «рейнджровер», з кабіни виглянув сальвадорець.

— У вас аварія? — запитав він. — Може, допомогти?

Гундлах виліз із машини, намагаючись збагнути, що, власне, діється. Він знав од Гертеля, що тутешні водії завжди допомагають один одному в дорозі, але така швидка допомога його насторожила ще більше. В «рейнджровері» було повно пасажирів — самі чоловіки, очевидно, рибалки, бо нагорі були прив'язані вудочки. «Хто ж це такі?» — думав Гундлах, ідучи до них.

— Тиск мастила впав, — сказав він, лише щоб виграти час. — Лампочка горить. Може, у вас є в запасі?

— На жалі», немає, але я можу взяти вас на буксир. До заправної станції недалеко.

«На буксир…» Ці слова блискавкою вдарили Гундлаха, і він ураз усе збагнув. Ніхто в світі не міг би зараз примусити його знову сісти в машину. Але як витягти звідти Гертеля, який так нічого й не збагнув? Гундлахові аж тепер упало в око, що вже давно не було зустрічного руху, ніби десь попереду перекрита дорога, а позад них, на пагорбі, стояла третя машина, схожа на «фалькон». Гундлах знав, що це досить популярна модель мікролітражок середнього класу з досить дешевим обладнанням салону і хромованою штангою над переднім сидінням, як у таксі. Завдяки потужному мотору вона може розвивати швидкість до 180 кілометрів на годину. Хто не гониться за престижем, їздить на «фальконі». Вона зупинилась у затінку, тому звідси не можна було розгледіти колір. Дивно, чому ця машина теж стоїть, та ще й так далеко — метрів за триста?.. Ці думки, випереджаючи одна одну, роїлись у голові Гундлаха, до того ж йому хотілось якомога швидше витягти з кабіни Гертеля, кинути машину й повернути додому пішки чи автобусом, утікати, аби тільки душа в тілі!

В цю мить над гладінню річки вдарив фонтан, а потім почувся страшенний вибух, і Гундлах відчув — щось болісно кольнуло його під ліву лопатку. Він обернувся, побачив, що горить їхній автомобіль, і кинувся на допомогу Гертелеві. Гундлах зрозумів, що в машині вибухнула друга міна. Підломлювались ноги, в обличчя пекло вогнем, йому здавалось, він задихається від напруження, немов уві сні, й на превелику силу рухається. Потім хтось ухопив його попід пахви, потяг назад і штовхнув у чужу машину.

— Ви повинні його врятувати… — Гундлах щось проковтнув, але рот знову наповнився рідиною, він витер рукою губи й побачив на пальцях кров.

«Рейнджровер» на безпечній відстані обминув палаючу машину й на повному газу понісся в напрямку гір.

— Що рятувати? — запитав хтось гортанною іспанською мовою, коли автомобіль за наступним пагорбом звернув з автостради. — Вашого друга розірвало на шматки. Біля машини лежали тільки ноги.

В перші дні Гундлах, повільно одужуючи, був зайнятий тільки собою, своїми болями. Незабаром він збагнув: йому пощастило. Осколок, що влучив йому у шосте ребро, мав би по прямій досягти серця, але, наткнувшись на ребро, не зміг його пробити, ковзнув убік, бо був не досить твердий та й швидкість мав не дуже велику. То був не осколок гранати чи снаряда, а шматочок бляхи від кузова автомашини, який застряв у нижній частині лівої легені. Лікар, який все це розповів, витяг той осколок довгим пінцетом. Тепер усе звучало ніби й просто, але операція була пов'язана з великим ризиком: довелося розітнути грудну клітку, зробити так звану торакотомію, — одне слово, він був на волосинку від смерті.

Це була не міська хірургічна клініка, а польовий лазарет партизанів. Багатьох інструментів і приладів не вистачало, але до таких поранень тут звикли і відразу ж поставили правильний діагноз: пневмоторакс. Осколок бляхи застряв на глибині семи сантиметрів у м'якій тканині, розітнувши немов ножем судини, з яких у грудну порожнину витікала кров. Гундлах втратив півтора літра, тобто майже четверту частину всієї крові. Крізь рану між ребрами, через поранену плевру заходило повітря, ще більше загострюючи і без того критичний стан. Легеня з боку серця, за свідченням хірурга, повністю відмовила, і дихання організму забезпечувала тільки права легеня. В такому стані, як сказав доктор Діас, хворий довго не протяг би, оскільки все в грудній порожнині змістилось вліво, даючи сильне навантаження на серце, яке аж калатало в середостінні грудної клітки. Тому Діас прямо без наркозу засунув між ребер у плевральну порожнину товсту голку, відсмоктав спочатку кров, а потім повітря, що туди потрапило. Після цього рану міцно забинтували. Пробитий осколком отвір у грудях між ребер також зашив. Та рана була досить маленька, отже, незабаром інкапсулювалась і загоїлась. Гундлах, зліплений з крутого тіста, стійко витримав конячі дози ліків і пролежав лише десять днів.

За тиждень він уже виходив з приміщення. Де він зараз, що буде з ним далі? Він нічого не боявся, але почав замислюватись над багатьма питаннями. Звичайно, його лікують, проте й стережуть. Він міг ходити в розташуванні табора лише в полі зору вартового. Його статус був йому невідомий. Сидіти Гундлах міг ще лише між стільцями — не дуже зручна поза, але колись все це мусило скінчитись.

Одного разу лікар повів його на край кратера, який круто спадав до зеленаво-жовтого, мов сірка, озера.

— Ніхто не знає, яке місце бог обрав для раю, але принаймні не це, — мовив лікар Діас, юнак, який, очевидно, після закінчення навчання проходив практику в джунглях. Дорогою назад, сягнувши поглядом у долину, він сказав:

— Люди отам, унизу, важко працювали, найкращі свої роки віддавали плантаціям і тривалий час не ставили ніяких запитань.

— А тепер запитують?

— Так. І одержують відповідь. Ви вже її чули.

Гундлах кашлянув, під лопаткою боляче кольнуло. Туга пов'язка не давала дихнути на повні груди.

— Що ви збираєтеся зі мною робити?

— Поставити вас на ноги.

— А потім?

— Буде видно.

Лікар, мабуть, і сам не знав. Це вирішуватиме хтось інший, а Діаса, здавалося, воно зовсім не обходить. Набагато охочіше він говорив про те, за що вболівав душею, — про медичну службу у цій глушині.

— В цьому таборі ми готуємо переважно санітарів — бригади охорони здоров'я. Вони нам були потрібні з самого початку, бо наших людей ми не могли класти в лікарню, поліція забирала їх просто з ліжок… Коли ми потім перейшли в гори, виникла необхідність організувати медичне обслуговування селян.

— Не тільки тих, що борються у ваших лавах?

— Звичайно. У звільнених районах ми відповідаємо за все. Бо хто б же пішов за нами, якби ми нічого не давали людям? Між іншим, режим одного разу зробив нам закид, ніби ми вивезли з столиці відомого хірурга, щоб він ампутував ногу пораненому партизану. Це було просто смішно, адже в нас є свої лікарі — їх, правда, не вистачає, але в нашій країні ніколи не було достатньої кількості лікарів. Тим часом ми вже маємо сто п'ятдесят членів бригад здоров'я, це бійці, що одночасно виконують і обов'язки санітарів; серед них часто зустрічаються і такі, що тільки в нас навчилися читати.

— Ви б дозволили такому робити вам ампутацію?

— Звичайно. В нашому лазареті лежать одинадцять поранених, по двох місяцях війни. Четверо в пас померли. Ми б усіх їх врятували, якби в нас було більше антибіотиків і обладнань для анестезії. В інших таборах справи кращі. У більших повстанських районах є центральні клініки і багато санітарних пунктів, якими керують бригадисти. Крім того, кожна партизанська частина з дванадцяти чоловік і більше має свого медика-бригадиста, а в кожному таборі і в кожному звільненому селі є комітет охорони здоров'я…

Згодом Діас розповів йому про місцевість, де розташований їхній табір. Всього на відстані двадцяти кілометрів звідси лежить Гватемала, а недалеко звідси є туристична база. Весь район вартий уваги туристів, особливо пасмо трьох вулканів, а справжня перлина це — калько, геометрично точний конус висотою 1800 метрів. Звідси його не видно, бо його закривають дерева, що стіною стоять на передньому плані. Колись вогняні бризки, що через ритмічні інтервали виривалися з кратера, служили орієнтиром для суден, капітани називали його Тихоокеанським маяком. Коли вони його бачили, то знали, що порт Акаютла вже недалеко.

— Перед французькою революцією там було кукурудзяне поле, — сказав Діас. — А одного дня прямо посеред поля з'явився отвір, звідти валувала їдка пара. Селянин побіг до сільського священика. «Там відкриваються ворота в пекло!» — перелякано сказав він. Молитви і процесії повинні були прогнати диявола. В бій проти цього виступив бог — покровитель села, а також боги кукурудзи і дощів та інші божества народу майя. Але щілина все ширшала, випльовуючи полум'я й попіл. Крок за кроком довкола отвору конусом накопичувалась лава, і виріс вулкан… Кожні десять хвилин повторювались виверження, до яких тут уже звикли; тільки паузи між вибухами лякали людей, за кожною затримкою очікувалось сильне виверження. По них визначали майбутнє — завдяки вулканічному попелу помітно покращали врожаї. Так, по сусідству з вулканом, виявляється, можна жити. Протягом всього минулого століття тут продавали прохолодні напої й сувеніри всім, хто приходив чи приїздив подивитись на чудо. Потім появилась автострада, пікнік-парк, а на сусідній вершині побудували готель з плавальним басейном, щоб за пляшкою віскі можна було прямо з гори милуватися бризками у вигляді вулканічного виверження. Але перед самим відкриттям готелю вулкан оголосив страйк, майже через двісті років свого існування. Лава наповнила кратер, затверділа, утворивши таким чином кам'яний корок, який вулкан виштовхнув з останніх сил. В тисяча дев'ятсот шістдесят шостому році вулкан потух. Протягом тринадцяти років готель стояв майже порожній, а зараз там дислокуються солдати.

— Наступний вибух буде таким же. — Гундлах натякнув на подібність подій історії. — Армія чекає безперечно на нього.

— Так, вона напоготові, вже двічі навідувались до нас. Але вулканічні процеси важко визначити наперед, ніхто не знає, як довго спатиме вулкан. Можливо, готель ще послужить своєму призначенню, стане колись найзнаменитішим місцем у всій країні.

Вони поминули лінію вартових, де зустріли групу молодих хлопців, серед них немало й дівчат з найрізноманітнішою зброєю, від французького спортивного карабіна «22 комбо» і старого вінчестера Томсоиа до сучасного АР-10 з легкого металу і чорного пластика, які виготовляються в Лос-Анджелесі і які зі своїм порожнистим прикладом навіть плавають на воді. Гортслю сподобалася б така різноманітність. Шкода, що його більше немає. Гундлаху навіть здалося, що він чує його слова: «Послухай, Гансе, а ми з тобою непогана пара. З таким, як ти, страшенно приємно робити одну справу».

Петер Гертель: всі роздуми Гундлаха кінчалися згадкою про нього. Ці думки заходили іноді досить далеко і впливали йому на нерви, вони були для нього мукою. Невже він так ослаб, що весь час в нього з голови не виходять такі міфічні поняття, як вина, доля, кара? Треба вирватися з цього зачарованого кола, він твердо вирішив не піддаватись своїм почуттям і не тлумачити свої вчинки з точки зору містики. Він звик до раціональних цілеспрямованих дій; в цьому була його сила; а від вимушеної бездіяльності, немов бульбашки на болоті, в його голові з'являлися сумніви.

Ні, йому просто не пощастило, невдача в бою. А життя — це боротьба. Інші, буває, гинуть в результаті транспортної катастрофи від зіткнення машин чи падіння літака. А Гертель загинув у бою, можна сказати, з честю… Але думаючи про це, Гундлах спіймав себе на тому, що сам себе обманює. Гертель хотів помститись агентству, але не ціною власного життя, бо яке йому діло до цієї країни, до громадянської війни, що там відбувається? А тепер вина за його смерть падає на плечі Гундлаха, бо сталось це через їхнє втручання в чужі справи, через Гундлахову войовничість. Можливо, хтось інший на місці Гундлаха вчинив би по-іншому і зміг би врятувати товариша? Хтось інший? Звичайно, ні! А сам Гундлах безперечно зміг би. Він мав би тверезо оцінювати межі своїх можливостей і бути обережнішим. Але цього він не зробив, та й не міг в силу свого характеру. Він завжди рвався в саме пекло, завжди ризикував, наражався на небезпеку… В нього раптом з'явилось бажання спіймати на мушку Пінерового «фалькона» і спустити курок. Черга з АР-10 звільнила б його від почуття невдачі. А потім, о боже, потім він нарешті зміг би спокійно спати.

Згодом лікар приніс йому газети за останній тиждень жовтня. В Сальвадорі виходило сім газет — чотири в столиці, дві в Сан-Мігелі і одна «Діаріо де оссіденте» в Санта-Ані, другому по величині місті країни і її центрі виробництва кави. Санта-Ана розташована в цьому західному повстанському районі, і газети прийшли, напевне, звідти. Вони писали про боротьбу за владу на Ямайці, про бомбовий терор в Манілі, про страйки в Польщі і телевізійну передвиборну боротьбу в Північній Америці; комерційна преса, як повідомляв відділ внутрішнього життя, перебуває під наглядом військової цензури. Повідомлялось про виступи лівих екстремістів, про напад на армійський конвой, про ракетний обстріл революційною народною армією посольства США в Сальвадорі, яке охороняють 160 морських піхотинців. Далі йшло повідомлення про об'єднання чотирьох груп опору, в тім числі і бійців комуністичної партії, у «Визвольний фронт імені Фарабупдо Марті». Редакція зазначала, що Фарабупдо Марті 50 років тому заснував комуністичну партію, а в 1932 році загинув у визвольній селянській війні… Дії військової хунти і правих сил, як кинулось Гундлаху у вічі, описувались дуже обережно, або й зовсім не згадувались.

Деякі місця Діас обвів олівцем. В органі бізнесменів «Діаріо латіно» повідомлялось про вбивство Гертеля в провінції Сопсонатс і про зникнення самого Гундлаха, якого вважали викраденим. «Прен-са графіка» писала про передачу грошей за викуп раніше викраденого директора Дорпмюллера, що «закінчилась трагедією» біля озера Ісалько; довкола вся земля була усипана обгорілими банкнотами. В «Мундо» Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва давало роз'яснення, що фірма не посилала своїх співробітників до Ісалько чи Сонсонате ні з грошима, ні без грошей. У своєму інтерв'ю доктор Зайтц сказав, що перед цим було зроблено невдалу спробу викупити Дорпмюллера, й що він, Зайтц, намагавсь утримати в готелі тих двох співробітників, які тепер самі стали жертвами. І якщо вони, незважаючи на його заборону, все ж поїхали кудись, то це була або суто приватна подорож, або ж подорож за чиїмось завданням. «Ель діаріо ой» називала цей випадок «темним і заплутаним розділом з трагічної книги насильств». Мова повідомлення надто складна, вітіювата. Ніде на шпальтах не зустрічались прізвища Ворда, Вебстера й Віллоубі. З усього ставало ясно, що концерн намагається вмити руки, його зовсім не бентежить доля Гундлаха. Та на інше він і не сподівався. Його вже давно списали, так само як і Гертеля. В усьому іншому панує сваволя, хаос, анархія. Навіть поліція нічого не повідомила про цей особливо тяжкий злочин. Немає ладу в цій країні, навіть преса кульгає.

За два дні Гундлах отримав від Дорпмюллера лист, написаний англійською мовою. Почерк був чіткий, розбірливий, як у деяких інженерів старої школи, ніби виведений друкованими літерами; можливо, Дорпмюллер починав колись креслярем. Для підтвердження автентичності в листі було згадано про їхню зустріч на будівництві греблі в Африці, про що ніхто інший не міг знати. Далі Дорпмюллер писав: «Ви не можете навіть уявити, як глибоко вразила мене смерть Петера Гертеля і як я зворушений і вдячний вам за те, що ви запропонували себе в обмін на мою персону, коли викуп розладнався не з вашої провини. Мені сказали, що післязавтра мене відпустять. Коли це справді станеться, я докладу всіх сил і, звичайно, зумію переконати дирекцію, щоб вона подбала й про вас. Інтерв'ю доктора Зайтца грунтується на незнанні справи, тож не варто звертати на це уваги. Дорогий Гансе, не почувайте себе всіма забутим, ми незабаром вас визволимо. А головне, я щиро бажаю вам якнайшвидше одужати. Вдячний вам Георг Дорпмюллер».

На звороті було дописано: «Ви, очевидно, теж відчули, що партизани, незважаючи ні на що, досить пристойні люди. Мені жилося в них непогано… Ми повинні їх зрозуміти, тим більше, що, як мені здається, за кілька років вони все тут візьмуть у свої руки — всю країну, як у Нікарагуа. І вони мають на це повне право так само, як там, в Нікарагуа».

Звичайно, це могло бути сказано для красного слівця, своєрідний жест вдячності, продиктований страхом або радістю, яка на нього чекала. Як відомо, в неволі з викраденими особами траплялися психози, внаслідок чого жертва заявляла про солідарність зі злочинцями; подібний випадок стався кілька років тому зі співробітниками західноберлінської фірми Лоренц. Там дійшло навіть до братання жертв з тими, хто в даний час мав над ними владу, тобто, з викрадачами. Але Дорпмюллер не був боягузом. Навряд чи він написав би всупереч своїм переконанням. Ні, він написав те, що думав.

Який приголомшливий поворот справ. Гундлах думав над цим цілий день і до півночі. Зрештою він сам запропонував себе в тому маленькому італійському парку. Якщо Дорпмюллер турбується за нього, то, мабуть, думає, що він хоче реабілітувати себе перед концерном і врятувати кар'єру. Очевидно, в Дорпмюллера теж не лишилося вибору, він просто повинен виконувати розпорядження. Але що ж спонукало викрадачів піти на такий крок? Вони відпускають його без викупу! Після розмови з Гундлахом вони навряд чи розраховували отримати викуп і за нього. Шаховий хід був такий загадковий, що Гундлах не міг його пояснити.

Гундлах так і не міг зрозуміти мотиву. Зрештою ж, їм потрібні були гроші для закупок на чорному ринку всього необхідного, чого не здобудеш у бою. В цій невидимій громадянській війні супротивні сторони покривали свої витрати з чужих кишень, в основному коштами свого ворога. Армія й сили правопорядку утримувалися за рахунок податків і експлуатації трудящих, а також за рахунок допомоги США, тобто теж з народної кишені. Ліві сили в різний спосіб вилучали частину прибутку концернів. Армії споконвіку любили поживитись за рахунок ворога… У таких роздумах Гундлах провів майже півночі, і в глибині його душі зростала симпатія до тих, хто, як йому здавалось, умів бути великодушним. Бо вони вчинили таки великодушно, а може, просто далекоглядно. Очевидно, відпустили Дорпмюллера, не взявши за нього викупу, через те, що він, Гундлах, попередив їх про підступні плани Пінеро. Мабуть, зробили з цього висновок, що Гундлах схильний перейти на їхній бік.

Гундлах ще довго не міг заснути. Надворі знявся вітер, і свіже повітря потрапляло й під протимоскітну сітку. Гудлах попав сюди через отой заряд вибухівки, він відчував вину за той вибух і за смерть Гертеля. Адже той вагався, і тільки він, Гундлах, в запалі втяг його в цю справу! Гундлах в уяві побачив, що вони з Гертелем сидять у приймальні полковника Махано і Гертель говорить: «Краще не треба, Гансе… Облиш… Це гангстерська війна, вони нас нещадно перестріляють».

Видиво змінилось, приймальня з усіма картинами колишніх володарів палацу перетворилась на клітку для птахів, на порожніх рамах з-під картин гойдаються папуги, паскудять прямо на паперові серветки, якими по щиколотки усипана підлога, і скрипучими голосами хором повторюють: «Нещадно, нещадно!»

Гундлах прокинувся з напівсну. Подібні сни він не раз бачив після того вибуху. Напевне Гертель передчував, чим може все кінчитись, але не хотів бути боягузом і твердо став на бік Гундлаха. Його захоплення Гундлахом було сильнішим за страх. Так, а він, Гундлах, його підвів… Ця думка була нестерпною, він не міг змиритися з нею, бо в дійсності ж убивцею був Пінеро. Гундлах повторював про себе ті слова, і це трохи заспокоювало. Але почуття гіркоти не проходило. Він не зміг поквитатися з Пінеро, недооцінив його. І до речі, вже вдруге.

Поступово в Гундлаха визріла надія на третій раунд. «Що буде з ним, коли загоїться рана? — розмірковував він. — Чи зможе він розраховувати на партизанів як на майбутніх спільників, які допоможуть йому поквитатися з Пінеро, чи на нього теж чекає ефект фірми Лоренца — побрататися з викрадачами, коли дійде до вибору між життям і смертю?» Його трохи лихоманило. Щоб вгамувати біль, він ліг на правий бік, як під час операції. І перед тим як заснути, ще встиг подумати, що неправильно ставить питання. Справа не в тім, що людина про себе думає чи що з нею станеться. Важливо те, що людина сама вирішила робити. Але й цього він ще не знав.

Гундлах поступово одужував, і його дедалі більше почало цікавити питання, хто ж вони такі, оті партизани? Група, дислокована в лісах над озером Ісалько, здавалось, чисельністю не перевищує роти, й він запитував себе, чому ж армія, яка знав про цей табір, не нападає на них. Можливо, ця бойова група не виявляє активності? Звичайно, війська блокували її, інкапсулювали їх як його тіло решту осколків, але кільце було не таке-то й щільне, щоб цілком ізолювати партизанів од зовнішнього світу й сусідніх груп.

За повідомленням Національного радіо і всієї радіомережі режиму регулярна сальвадорська армія вела бої «з терористами, які хочуть штовхнути країну в пазури комунізму», тобто шістнадцять тисяч солдатів воювали проти трьох-чотирьох тисяч партизанів. Співвідношення сил було надто нерівне, але Гундлах знав: чисельна перевага навіть у чотири або п'ять разів буває недостатньою для перемоги. Армія США у В'єтнамі була майже в десять разів сильнішою і все ж нічого не змогла досягти.

В сальвадорського режиму не вистачало сил, щоб одночасно атакувати більше, ніж один звільнений район і захистити від партизанських ударів усі міста, дороги й мости. Щоправда, армії допомагали загони поліції й правих екстремістів, зате партизанів підтримував сам народ, вони мали помічників як у місті, так і в селі.

Гундлах шкодував за зеленою папкою з даними групи аналізу, йому слід було б дійсно прочитати довільно і безсистемно підготовлений його асистентами матеріал про рух опору в Сальвадорі ї більше розібратися в цих подіях. Щоб з'ясувати причину повстання, Гундлах попросив одного разу дозволу взяти участь у політичній дискусії партизанського загону. Те, що він почув, дуже здивувало його. Тут, на зборах виступив з молитвою священик. Він почав з нагірної проповіді. Гундлах без особливих зусиль уловлював зміст його простої і виразної іспанської мови. Він говорив про «Зброю церкви Христа», пояснюючи, що насильственне повалення існуючого режиму — єдиний шлях народу до свободи… Священик добре володів мистецтвом оратора, і його слова дійшли навіть до свідомості Гундлаха. Він був, здається, одним з учнів покійного архієпископа, представляв ті сили в католицькій церкві, які шукали оновлення в народі, не лякаючись ніяких переслідувань.

— Коли я прийшов сюди, — признався йому після цього доктор Діас, — мені здавалось, що християнському вченню тут немає місця. Я вважав, що це свідчить про недостатню політичну зрілість нашого руху, про нерозуміння завдань боротьби народу. А потім зрозумів, що я помиляюся, через свою урбаністську обмеженість. Коли говориш з селянами, починаєш розуміти, що релігія не вступає в протиріччя з революційною боротьбою народу. У них, власне, однакова мета. Хто захоче відділити їх одне від одного, той ізолює себе від селян і зазнає поразки в боротьбі.

— Виходить, ви йдете на компроміс.

— Ні в якому разі. Наше ставлення до релігії ми розглядаємо не як тактичне завдання. Адже для селян релігія означає справедливість, солідарність у боротьбі за свої права, а не смиренне терпіння. Основні принципи християнства ніколи не суперечили характерові нашого визвольного руху, насильному характеру боротьби. Отже, ми продовжуємо ту справу, яку вже давно започаткували християнські селянські організації. Організації, в яких спочатку зовсім не було лівих, але які в дійсності розвивали ліві ідеї і ліві імпульси. Часто ліві групи утворювались прямо з церковних угруповань, йдучи, звичайно, на конфлікт з церковною ієрархією, з офіційною точкою зору церкви, але завжди на релігійній основі. Ми сприйняли християнські ідеї і вробили їх частиною нашого руху.

З того, що розповідав Діас, вимальовувалась сумна картина країни, що переживає тяжкі часи. Останній, повалений у минулому році диктатор Ромеро правив, опираючись на фінансових тузів, поліцію і сили безпеки, як тут вже повелося від початку тридцятих років. Великих труднощів, більше ніж його попередники, зазнав генерал від економічної кризи, яку поглибив нафтовий шок 1973 року. При Ромеро рівень безробіття досяг в Сальвадорі тридцяти двох процентів, а в селах, в період між збиранням урожаїв — зростав удвічі. Народ голодував, і все ширші маси п'ятимільйонного народу бачили корінь зла у зосередженні багатства країни в руках зростаючого клану експлуататорів, у відсталій соціальній структурі.

— Мене завжди вчили, — почув Гундлах знову слова священика, — що шлях народу це є також і шлях господній. Де є чоловіки й жінки, які страждають, там страждає і сам Ісус Христос. І сьогодні крик болю змушує багатьох священиків разом з народом не тільки молитись, а й боротись. Для мене Христос в цьому таборі є уособленням Фронту національного визволення. Влада капіталістів являє собою не що інше як порушення основних прав людини. А революційна боротьба самозахисту, названа нами, християнами, рухом опору, є менше зло, бо найбільшим злом є викорінення панівними класами цілих народностей. Як християни, ми не можемо дозволити, щоб влаштовували різню народу. Тому революційна боротьба необхідна, щоб можна було досягти миру і справедливості для спільного блага. Тому ще від часів Фоми Аквінського в церкві також існує поняття справедливої війни.

Піввіку воєнних диктатур привели країну до катастрофи. Крупним латифундистам (колись їх було лише чотирнадцять, а тепер ці «славетні сім'ї» становлять близько двох процентів населення) належало більше половини оброблюваних земель; до того ж найкращих. Ця еліта утворилась головним чином за рахунок торгівлі кавою, яка становить дві третини експорту країни. Кількісно це небагато означало для світу, проте якість кави найвища. Бавовна займала в експорті друге місце, її закуповувала в основному Японія. Зате по набагато дорожчій ціні ввозились такі продукти харчування як кукурудза, яку можна б тут вирощувати в достатній кількості. Дрібні арендатори і батраки животіли, мало не помираючи з голоду. Селяни у відчаї не раз повставали, але їх виступи нещадно придушувались. І це вже стало тут традицією.

Така перенаселена країна, де оплата праці така мізерна, а порядки драконівські, як магнітом притягала промисловців з-за кордону. Концерни США, Японії, Франції, а також ФРН досягли в промисловості Сальвадору п'яту частину валової продукції країни і отримували тут більше вісімдесяти процентів на кожен вкладений долар за рік, з яких знову вкладали ледве половину. За два з половиною роки вони повернули свої гроші, а заводи стоять, розростаються і дають продукцію… Встановлена законом мінімальна денна оплата праці не перевищувала п'яти марок, а сім'ї, щоб прогодуватись, потрібно принаймні вісім марок — все це тепер дійшло до свідомості Гундлаха. Якби це не було дійсністю, то можна було б подумати, що він прочитав підручник з історії революції.

— Таким чином, масовий партизанський рух переростає у народне повстання, — закінчив свою розповідь Діас. — Наша боротьба в основному носить воєнний характер. Але самими воєнними діями повної перемоги не досягти…

Гундлах вбачав тут також проблему: а чи не суперечить самовизволення кожного окремого індивідуума при дотриманні суворої революційної дисципліни звільненню всього народу? Але Діас пояснив йому, що координація дій віддалених один від одного партизанських штабів здійснюється шляхом постанови перед їхніми з'єднаннями завдань, а вже виконання їх — справа кожного загону.

В п'ятницю, сьомого листопада, через три дні після виборів в США, прийшли газети з результатами голосування, відомими вже за повідомленнями радіо: Джіммі Картер, як і передбачалось, не тільки зазнав поразки на виборах, а зазнав політичної катастрофи — Рональд Рейган здобув одну з найблискучіших перемог в американській історії. Майбутній сороковий президент Сполучених Штатів прибирає до рук владу попередника і приступає через десять тижнів до виконання своїх обов'язків. Преса горланила про поворотний пункт, про могутню силу повені, яка все змиває на своєму шляху, всі греблі, про таку радикальну і відчайдушну зміну курсу, про те, що, виблискуючи зброєю, наступає нова ера, ера стійкості і стабільності. Газета «Мундо» писала, що «нарешті для консерваторів пробив час». Тепер всі знали, в чому ж їх могутність. «Америка зібралася з силами, вона справедлива й міцна», — писала «Діаріо латіно», — «вона знайде своє благо в справжніх цінностях минулого». Новий президент замінив балаканину про права людини виступами проти тероризму, який, як свідчать усі оті викрадення, являє собою найбрутальніше порушення людських прав. У новому році у світі буде наведено порядок.

Настрій у таборі був пригнічений.

— Як же йому вдалося? — запитав Діас, переглядаючи вечірню пошту. — Рейгана посадили в президентське крісло товстосуми, він страшенно хитрий… Син бідних людей, який власними зусиллями став мільйонером, але дрова для себе, як кажуть, рубає сам, щасливо одружився, привітний, веселий, скромний! Молодцюватий чоловік, яких поруч багато, ніби зійшов з журнальної рубрики «Люди, такі, як я і ти», яку він і сам охоче читає, йому не потрібно, як Картеру, запевняти людей, що він ніколи не обманюватиме їх, його й так усі знають як чесного ковбоя з голлівудських фільмів, і йому й так вірять. Подумайте, як наглядач купалень він врятував від утеплення сімдесят сім чоловік. То хіба він не зможе врятувати і все людство! Потім — спортивний репортер, кіноактор, губернатор… Як ви думаєте, компаньєро, чи зможе він стати світовим лідером?

— Нашим, звичайно, ніколи!

— Ні, йому буде нелегко впоратися зі своїм безладдям, з проблемами, які підточують його державу. Той гігант, хлопці, хворий. Північна Америка переживає економічну кризу з інфляцією, дефіцитом бюджету, з чергами безробітних. Мільярдних втрат зазнають навіть такі всесвітньовідомі концерни як «Дженерал Моторс». А вони ж завжди були символом прогресу і успіхів у промисловості! І вже більше року найбільша країна Заходу покірно виконує вимоги Ірану і не може силою звільнити п'ятдесят двох заложників… — Так Діас намагався підтримати бойовий дух партизанів, і все ж, як здалося Гундлаху, повністю не розвіяв їхньої тривоги. Персія далеко, а тут зовсім під боком — могутня країна, і слід побоюватись загострення стосунків з нею.

Події в Вашінгтоні відтісняють на задній план периферійні події. По всьому було видно, що преса ніби навмисне вже не роздуває справи з викупом Дорпмюллера. Тільки десь на останній сторінці столична газета «Діаріо де ой» повідомила, що на днях поблизу селища Марома над річкою Лемпа на південному сході департаменту Усулутан в партизанському районі звільнено Дорпмюллера. Решта газет зовсім нічого не писала про цю подію. І тільки «Ла насіон», єдина газета, що виходила у східному місті Сан-Мігель, повідомляла, що, очевидно, це був обман: замість викраденого керівника філії добровільно визвався піти заложником один працівник фірми. Ім'я Гундлаха не згадувалося; коментарів будівельного концерну також не було.

— По радіо про вас не було жодного повідомлення, — сказав Діас Гундлахові. — В країні діє тридцять дев'ять радіостанцій, у самій столиці їх понад десять, ми всі станції слухаємо — ваші люди щось мовчать! Уже пора б запрацювати й сороковій радіостанції — нашій.

— Ви мене залатали, поставили на ноги, але так і не зробили на мені бізнесу.

— Ще не відомо.

— Думаю, за мене нічого не дадуть. Я про це попереджав сеньйору Ортегу. А де, між іншим, вона?

— Сподіваємось незабаром побачити її тут. Але не думайте, що ми сприймаємо вас виключно як об'єкт викупу, нас цікавить не лише комерційний бік справи.

— А що ж тоді? Яка ще вам від мене користь?

— Не поспішайте, роздивіться в нас спокійно. Мені здається, ви почуваєте себе тут як на зворотному боці Місяця. В нас не те, що у вашому концерні.

— Тут я справді багато дечого побачив.

— Говорите як дипломат. — Лікар посмикав себе за ріденьку бороду. — Це дуже добре! Можливо, саме в цьому ваша сила.

— Що ви маєте на увазі?

— Я ніяк не можу вас зрозуміти. Ви живете тут, розмовляєте з нами і, незважаючи на це, вас ніби нічого не хвилює.

— Я сприймаю речі такими, як вони є.

— Так вважає більшість людей, треба, мовляв, жити… Може, причина в тому, що це не ваша країна?

— Можливо.

— Але до чого ви прагнете, сеньйоре Гундлах, що ви хочете від життя?

— Якщо ви чекаєте від мене філософської відповіді, то, на жаль, марно. Я просто колекціоную враження, але ще їх не впорядкував.

— Ви на десять років старший за мене й не маєте ніякої мети?

— Мабуть, так воно й є, докторе. Досить сумно, правда?

— Іронія тут теж не рятує. Ви кумедний чоловік, дуже балакучий і в той же час ніби відлюдкуватий.

— Такий склад розуму в нас, німців. Ми ніколи не говоримо про головне. Це доводиться вирішувати наодинці з собою.

— Ви залишаєтесь вірний своїм принципам? Якщо так, тоді я вас поважаю.

Гундлах не збрехав. Йому дійсно необхідно було розібратись в собі. Кілька розмов з доктором Діасом зовсім вибили Гундлаха з колії. Він дедалі частіше задумувався над своїм минулим життям.

Чим він жив? До чого прагнув? Досі до звичайних речей: гроші, успіх, кар'єра. Він був переконаний, що в основі своїй людина не змінюється. Життя її може змінитись під ударами долі, від зміни професії або політичних поглядів, які дають інший напрямок його прагненням, не торкаючись головного.

В цьому він був твердо переконаний на власному досвіді. Але тепер, коли пропала його кар'єра і стала недосяжною мета, йому здавалося, що він божеволіє, за всім він тепер спостерігав ніби з відстані. Що, власне, робив досі він і йому подібні — його колеги й менеджери? Вони тримали світ у напрузі, прагнули забезпечувати його рух вперед (тільки — в якому напрямку?). Як посланці божі, вони вбачали своє покликання в тому, щоб совати, мов пішаками по шаховій дошці, людьми й багатствами, плюндрувати природу, вершити долю чужих, а часто й своїх, народів. Як королі, вони порівнювали себе з чудотворцями, приписували собі досягнення цивілізації, пишалися своїм умінням керувати, приносити користь і чекали винагород: просування по службі аж у керівництво концерну, в «раду богів». Їх мрії про владу межували з безумством. Але нікому з них не довелось побувати на зворотному боці Місяця і побачити те, що побачив Гундлах. Він був смертельно поранений, зовсім вибитий з колії життя і тільки після цього почав співчувати прагненням інших людей, які жадали хліба, миру, справедливості. Одного разу в своєму першому житті, років дванадцять тому, Гундлах мав можливість зрозуміти їх, але він не скористався з того шансу. Тепер він був готовий порвати з своїм минулим, але як це здійснити на практиці?

В середині листопада Гундлах почав хвилюватись, він вже майже одужав, міг вільно рухатись і навіть здійснювати далекі подорожі. Табірне життя тепер його мало цікавило, його інтерес тепер викликав хіба що жіночий персонал. Він завів шури-мури з двома дівчатами, і тепер йому навіть без кишенькового калькулятора легко було визначити криву підйому своїх біострумів. Одноманітна їжа — рис з бобами — йому вже набридла. І особливо нестерпним ставало для нього мовчазне чекання, що ж з ним буде далі. Одного разу він навіть подумав про втечу; але куди ж тікати? Назад у Кельн, в обійми Франціски — а що ж далі? Фірма й пальцем не ворухнула, не зробила навіть спроби, щоб його визволити. Очевидно, Дорпмюллер не зумів переконати начальство. Гундлах навіть уявив собі, з якою скептичністю вони там ставляться до його переконань, не бажаючи навіть нічого слухати про нього, Гундлаха. Так йому й треба! Найкраще — підвести під усім цим риску.

В основному про табір він знав майже все: про правила військової служби, про погляди більшості партизан, а з деякими був знайомий близько, знав звідки вони і як живуть тепер. Вони належали до Революційної партії Центральної Америки (РПЦА), яка змусила свого часу «Франкфуртер альгемайне» помістити на своїх сторінках ту велику об'яву, з якої для нього, Гундлаха, почалася його місія за дорученням Вінтера. Здебільшого це були батраки і кілька студентів. РПЦА вважала себе самостійною силою поруч з Національним фронтом визволення, від якого майже не залежала. Це, здавалось, була якась окрема група, що мала інтернаціональний характер, орієнтуючись, як і Фронт національного визволення, на Фарабундо Марті. Той чоловік в далекі похмурі часи, а саме ще в 1926 році, разом з гватемальськими і гондураськими революціонерами заснував Комуністичну партію Центральної Америки, хоч діяльність її й не виділялась особливими заслугами.

В спогадах з далеких студентських років перед Гундлахом з'явилась картина тодішнього безладного лівого руху. Навіщо ж кожну сутичку доводити до кульмінації, йдучи одночасно на зговір з правими, тобто з ворогами? Ліві сперечаються про шляхи і мету боротьби, а праві, зрештою, думають тільки про здобич. Хто хоче змінити світ, той живе мріями, а мрії бувають різні… Але хто не прагне ніяких змін і виступає за збереження існуючих порядків, той не плекає ніяких мрій, ніяких утопій, а відразу ж примикає до тих, котрі теж ні до чого не прагнуть. Без суперечок про шлях і мету боротьби не обійтись, але ж їх можна вести чесно, хоч це й набагато важче, ніж гризтись за здобич! Лише в цьому й полягає основна причина більшості поразок лівого руху.

Саме завдяки цьому, за словами Діаса, починаючи з 1970 року, лівий рух набагато зміцнів і став таким багатоликим. Тоді сили національного визволення формувались як сільські партизани за кубинським зразком. Народна революційна армія (НРА) виникла через рік і спрямовувала свої удари насамперед проти сил безпеки існуючого режиму. В 1975 році були створені Збройні сили національного опору (ЗСНО) як спеціальні партизанські загони популярної в народі лівої організації Об'єднаного народного фронту. ЗСНО здебільшого завдавали ударів по іноземних концернах і їх філіях, викрадали іноді директорів. Щоб не відстати від інших суперників, РПЦА також вдавалась до таких акцій, рекламуючи їх об'явами у світовій пресі. Навіть заснована 50 років тому, тепер уже легальна, Комуністична партія країни мала свої озброєні загони. Але протягом довгого часу всі ці групи діяли, зовсім не домовляючись одна з одною і не маючи ніякого зв'язку з цивільними підпільними організаціями, проводили з власної ініціативи сміливі бойові операції, завдаючи ворогові відчутних ударів.

Незважаючи на це, колишній диктатор, генерал Ромеро, сприймав ці розрізнені групи як серйозних супротивників. В північноамериканській пресі він зрештою міг прочитати, що ліві хочуть поступово, крок за кроком, позбавити його влади. Представники Революційного народного блоку відкрито оголосили йому там «затяжну народну війну», цю війну вони збирались розпочати демонстраціями, страйками, захопленнями фабрик і заводів, а в разі необхідності перейти до відкритих виступів і збройної боротьби. До складу Народного блоку входили профспілки, студентські й викладацькі союзи. За підрахунками таємних служб Ромеро позаминулого літа в їх лавах налічувалось понад 30 000 членів. Число партизанів становило тоді щонайбільше 2500 чоловік. Але роком раніше сандіністи в сусідній Нікарагуа вступили в бій з наполовину меншою чисельністю, і все ж Сомоса був вигнаний! У всякому разі, як сказав Діас, він через свою жадібність втратив прихильність крупної буржуазії; та ще й янкі не завжди його підтримували, оскільки він, а не вони, володів основними багатствами країни.

Незважаючи на те, що в таборі подейкували, ніби їхня група незабаром перейде під командування Національного фронту визволення, процес об'єднання, як видно, затягувався. Для об'єднання вже була маса приводів і причин, хоч би таких, як криваве вбивство архієпископа. Різня перед собором була останнім поштовхом до об'єднання, і все ж з ним ще й досі зволікали! Гундлах думав, що й його теперішнє непевне становище якоюсь мірою залежить від цього зволікання. Назви окремих груп не завжди відповідали їх суті: Народний блок, Об'єднаний народний фронт тощо; той, хто закликав до такого єднання всього руху опору, як видно, ще не міг цього досягти.

Опівдні 20 листопада його покликали у вогку прохолоду штабного бункера. На превеликий його подив, там сиділа Гладіс Ортега. На це він уже майже не сподівався, хоча досить часто думав про неї. Вона подала йому руку, їх залишили самих.

— Я дуже рада, що хоч ви лишилися живий, — рішуче сказала жінка. — За нами тоді, очевидно, стежили… Незважаючи на всі застережні заходи. Дуже підступний і небезпечний ворог!

— Ви маєте на увазі детективів?

— І їхніх господарів. То як, зважилися б ви допомагати нам у боротьбі проти цього ворога після того, що він вам заподіяв?

— Як саме допомагати?

Вона сиділа, спершись підборіддям на руку, на її напруженому обличчі з'явилися зморшки, ніби їй було важко продовжувати розмову.

— Ну, взагалі — своєю симпатією і підтримкою, — нарешті сказала вона.

— Я симпатизував вам з першого ж дня. А що ви маєте на увазі під словом «підтримка»? Може, ви сподіваєтесь від мене активної участі у вашому русі? Або щоб я приніс вам голову містера Пінеро?

— Дурниці! — її обличчя з енергійними губами й широким лобом, обрамленим густим чорним волоссям, так зморщилося, що стало навіть непривабливим. — Ви не той чоловік, що вміє стріляти.

— Хто вам це сказав?

— Послухайте, сеньйоре Гундлах, уже не раз іноземні друзі висловлювали бажання боротися в наших лавах. Нещодавно просилось двоє хлопців із Сполучених Штатів, і хоч ми зовсім не підозрювали в них агентів, все ж не дали згоди. Це суто наша боротьба, через те ми ведемо її самі, а рук, які вміють тримати зброю, в нас вистачає… Не вистачає скоріше зброї.

— То чого ви від мене хочете?

Ортега якусь мить мовчала, але вуста її лишились ледь розтулені, оголивши міцні зуби.

— Я збираюсь за океан, Фронт національного визволення посилає мене до Західної Європи… Мені поставлено завдання пробудити там розуміння ситуації в нашій країні. На нас там зводять усілякі наклепи, називають терористами, «рукою Москви» й таке інше. Після приходу до влади у Вашінг-тоні нового президента ситуація ще дужче загострилася. Ми змушені протидіяти! Багато наших людей має поїхати в різні країни, тож ми й подумали, чи не змогли б ви супроводжувати мене.

Для Гундлаха псе це було несподіванкою. Подорожувати разом з цією вродливою жінкою по Європі — в його уяві вмить спливли картини, які не залишали його байдужим. Незважаючи на свою діловитість, Ортега була його єдиною спокусою.

— Супроводжувати як перекладач чи як агітатор? — не зразу озвався він.

— Як людина, котра на власні очі бачила, що тут діється, й не побоїться сказати правду… Чого ви на мене так дивитесь? Вам це не подобається? Ви можете, звичайно, відмовитися, назвіть лише причину.

— По-перше, я не маю паспорта…

Гладіс Ортега аж зраділа. Гундлах дивився, як жінка порпається в торбинці; ні, вона не всміхалась, і все ж його дивувало, як швидко змінюється в неї настрій.

— Ви нас недооцінюєте.

Гладіс поклала перед ним французький паспорт з його фотографією: Жан Рокемон, народився 11 грудня 1944 року в Страсбурзі. Той самий паспорт, який обіцяли Гертелю і за який він уже навіть заплатив завдаток. Це свідчило про те, що підпілля має тісні зв'язки з чорним ринком і користується його послугами.

Паспорт мав досить переконливий вигляд, на відповідних сторінках стояли візи країн, які не викликали підозри. Останньою була відмітка: «Сан-Хосе, Коста-Ріка», візи Сальвадору в паспорті не було зовсім.

— Це позбавляє можливості вилетіти з аеропорту Ілопанго, — мовив Гундлах.

— А ми й не полетимо з Ілопанго. Моє обличчя відоме нашим властям, та й ваше, мабуть, також. Ви могли б хоч раз відмовитись од комфорту? Лікар вважає, що ви вже цілком здоровий і можете подорожувати будь-яким транспортом.

Вона намалювала їхній маршрут, принаймні першу його частину. Гундлах слухав, зачарований не так змістом сказаного, як її спокійним голосом. Вже завтра вони повинні бути в північній провінції Чалатенанго, а звідти через Гондурас, таємно, з допомогою зв'язкових вийти до Карібського моря. Там їх як туристів перевезуть човном через затоку до Белізу. А звідти, вже літаком, зі справжньою візою, вони вирушать прямо до Мехіко — осередку сальвадорської еміграції.

Все це легко злітало з вуст Ортеги, неначе їй просто не хотілося вдаватися в подробиці. Щоправда, деякі деталі вона згадувала, але лише для того, щоб заспокоїти Гундлаха. Перехід через кордон для неї був просто дрібничкою, певно, Ортега здійснювала такі подорожі не раз. Вродлива й незворушна, сиділа вона зараз перед ним, як тоді, в ресторані готелю. Його поступово охоплювало радісне передчуття — подорож разом з цією жінкою обіцяла багато.

— Чого ви сподіваєтесь від Європи? — запитав він, хоч, здається, вона йому це вже пояснювала.

— Там знають лише позицію хунти. Нехай побачать, що ми не звірі.

— Для цього треба посилати саме таких жінок, як ви…

— Годі вам! — Гладіс пильно глянула на нього, ніби намагалася збагнути якусь дуже важливу для себе істину. — Зараз не час для фліртів, справа досить складна. Очевидно, на уряди не слід покладатися, якщо нас взагалі там приймуть. То або союзники Сполучених Штатів, або ж залежні від них, і не зважаться ставати в них на шляху. Але ліва преса, безперечно, може підтримати нас, й частина населення також. Я не дуже сподіваюсь на керівників християнських партій — скоріше нас підтримають їхні молодіжні організації та низи.

Гундлахові важко було стежити за її думками, але він відчував, як до нього повертається життя. Час заціпеніння й чекання минув.

Після кількох тижнів одноманітного життя в партизанському загоні світ здавався оновленим. Край плантації цукрової тростини вони чекали на міжміський автобус. Незабаром з'явилася стара машина з поетичною назвою «Баронеса». Попереду було повно пасажирів, у вантажному відділенні чого тільки не напхано: кокосові горіхи, всілякі речі домашнього вжитку, мішки з бобами, навіть кози та кури. Гундлах умостився біля дверей і, виставивши назустріч вітрові руку, милувався краєвидами. Він і досі не міг отямитися від такої раптової зміни. Ще недавно його гнітила бездіяльність і апатія, й раптом протягом одного дня стільки подій.

Нещадно пекло сонце. За вікном потяглася рівнина без жодного дерева. Нарешті вдалині забовванів ліс. Але то виявилася плантація кавових дерев, які кидали на землю густу тінь. Там, за колючим дротом, із настанням сухого літа, як от зараз, починалось збирання спершу зелених, а згодом і стиглих кавових плодів. Їх, як розповідала Ортега, очищали від шкаралупи, мили й засипали в сушильні печі. Вона показала присадкуваті, криті пальмовим листям мазанки. Не в кожній хижці можна було побачити навіть коров'ячу шкуру замість ліжка, люди спали просто на долівці. Маєтки землевласників і цукрові заводи водій обминав, бо там була дуже небезпечна варта — бандити на службі в багатіїв.

Двічі бачили солдатів: спочатку під містечком Санта-Ана, яке вони обминули, зробивши гак, а потім при переїзді через Панамериканську автостраду, їхню колимагу не зупинили, хоч Гладіс Ортега вже готувалась до цього: Гундлах — французький турист, який вивчає життя місцевого населення, а вона — його перекладачка. Вона сподівалась, що в таких ролях вони не матимуть перешкод. Її низький мелодійний голос додавав Гундлахові впевненості. Вона сиділа поруч, сповнена життєвих сил і така приваблива, напівзатуливши обличчя сонячними окулярами, які загиналися скельцями аж на скроні. Її шаль хвилювалась од вітру, жінка сиділа в недбалій, але елгантній позі — очевидно, не боялась, адже тут вона була вдома й знала, що до чого. Якийсь час Гундлах почував себе добре, але незабаром йому знову стало нудно. Хотілось активної діяльності, самостійності не лише у виконанні завдань, а й у взаєминах із Гладіс. В її ставленні до нього відчувалась зверхність, як і під час їхньої першої зустрічі в «Каміно Реаль», коли він, випивши, спочатку був прийняв її за повію. Очевидно, нею заволодіти було так само важко, як і акціями компанії «Даймлер-Бенц».

Щоразу, коли автобус зупинявся, здіймалась хмара куряви, палила нестерпна спека, але дороги, навіть далекі від головних артерій державного значення, були на диво добрі, іноді навіть асфальтовані.

Автобус ходив до розташованого в горах невеличкого провінційного містечка Ла-Рейна, в якому стояв гарнізон і збирався ярмарок. Приїхавши туди, вони знайшли закусочну, схожу на шинок, де продавали горілку на розлив, але їм тут засмажили яєчню із зеленим перцем, від якого пекло в горлі. Ортега розповідала, що «футбольна війна» в липні 1969 року почалася саме и цих краях. Під час відбіркового матчу на першість світу зчинилась кривава бійка, й після цього почались прикордонні сутички. Сальвадорська армія, яка набагато переважала війська супротивника, виступила нібито на захист трьохсот тисяч своїх громадян, які працювали на плантаціях Гондурасу. Внаслідок цього за три тижні було вбито три тисячі чоловік. Згодом сторони домовились про перемир'я, але мир було укладено аж через одинадцять років, і то лише з метою, щоб обидві країни могли вивільнити збройні сили для боротьби з партизанами.

— Сумна історія, — мовила вона. — Ненависть між сусідами, націоналізм, інспірований зверху. Територія Гондурасу в шість разів більша за територію Сальвадору, а населення — майже вдвічі менше. Ми, сальвадорці, змушені крутитись, навіть на роботу їздимо за кордон, якщо вдома кінці з кінцями не сходяться. Триста чоловік на квадратний кілометр; тут мимоволі будеш працьовитим. А коли наші люди починають у тій сонній сусідній країні відігравати певну роль, це, звичайно, викликає заздрість…

Було вже пополудні. В кінці завулка, на смердючому задньому подвір'ї, стояли два осідлані мули з провідником. Чи, може, Гундлах і Гладіс просто випадково на них наткнулися? Він не розумів місцевої говірки й не зміг розібратися в подробицях. Вся їхня екскурсія була ніби імпровізованою.

Ліворуч на спраглі схили гір поволі опускалося сонце. Їхали стежками на північ повз череди корів здебільшого бурої та рябої масті; пейзаж трохи нагадував Верхній Гарц, тільки бракувало вапняків, сланців і граніту. Здавалось, це рештки старих кратерів. На їхніх схилах росли дуби, пахучі тропічні сосни з великими наростами моху, які, немов казкові бороди, розгойдувались од вітру. Маленькі клаптики землі, на яких навіть вівця не напаслася б, були засіяні кукурудзою й просом.

Одного разу вони разом з провідником змушені були заховатися під деревами, бо в повітрі лопотів патрульний вертоліт, який, пролітаючи над прикордонною смугою, дав кілька кулеметних черг, очевидно, виконував якийсь військовий ритуал. Гундлах зовсім не злякався, він був радий нарешті злізти з сідла, в якому було не дуже зручно. Провідник сказав, що армійські частини, коли вони взагалі виходять з казарм, своєчасно повертаються й на ніч лишають увесь район «диким звірам». Його обличчя розпливлось у широкій усмішці; це був чистокровний індіанець, очевидно, партизанський зв'язковий.

Потім вони довго йшли вниз, перетнули заболочену долину, буйно порослу бамбуком і деревною папороттю. У густому вітті лунало щебетання, свист, цвірінькання, — там вирувало життя. Провідник часто змушений був братися за мачете й прорубувати дорогу. Надвечір похолоднішало, й мандрівники накинули на плечі ковдри. Близько десятої години вони дісталися до ледь освітленої хатини, де їм дали притулок і сяк-так нагодували. Відпочинок не дуже вдався, бо кругом кашляли й хропли люди, по кутках шаруділа мишва, за дощатою стіною рохкали свині… На щастя, це вже був Гондурас.

Уранці перед ними розляглася зелена долина, оточена синюватим пасмом гір. Гори були пустельні й дикі, суцільне бездоріжжя; мабуть, це було однією з причин того, що Гондурас — найбідніша в Центральній Америці країна. Половина неписьменних. Три п'ятих всього населення — позашлюбні, що пояснюється надто високою платнею за вінчання, більшість людей ходять босі. Маршрутне таксі на десять пасажирці наліталося «Платонічна любов» — ці два слова пишалися на вітровому склі. Дорога була жахлива, машина переповнена, Гундлах почував себе зовсім розбитим. Коли на крутих поворотах його притискало до жінки, яка ще вчора збуджувала палкі почуття, він лишався зовсім байдужим.

Обабіч дороги зустрічались поодинокі сосни, траплялись рідкі хвойні ліси, в яких зовсім не було кущів. Сосна, як сказала Ортега, прикрашала навіть державний герб Гондураса. Безмежні, зовсім безлюдні простори відділяли одне від одного селища з своєрідними назвами Ла-Пас, Ла-Іньйон, Есперанса або Ла-Консепсьйон, які перекладаються: Мир, Єдність, Надія, Зачаття. На честь святих часто додавались слова Сан або Санта, іноді табличка з назвою населеного пункту починалась словами «Dulce Nombre de…» («Солодка назва…») Так, назви селищ завжди звучали солодко, по-дитячому лагідно або просто виражали благі наміри. Ось навіть Сальвадор звався Спасителем, а найостанніше містечко мало назву Королева, і нікому це не здавалось смішним, та й Гундлаху не хотілось з цього приводу жартувати.

Опівдні дісталися Грасіаса — в перекладі це означало «дякую». Тут був невеличкий аеропорт. Гундлах полегшено зітхнув, коли довідався, що з Грасіаса літаки літають майже в усі куточки країни, а головне — при цьому не треба показувати паспорт. Гладіс Ортега сказала йому про це мимохідь, коли брала за 90 лемпір, що дорівнювало 45 американським доларам, два квитки до Пуерто-Кортеса. З проміжними посадками в Санта-Барбарі й Сан-Педро-Сулі вони мали надвечір дістатися порту на Карібському морі.

Сан-Педро-Сула, здається, — чимале торговельне місто, центр цукрової промисловості, тут міститься резиденція бананового концерну «Юнайтед Брандс». У Гондурасі щороку на кожного жителя збирають по два з половиною центнери бананів.

Гундлах мовчав. Усе це мало його цікавило й тільки стомлювало. Гвинтовий літак пробивався крізь густу запону хмар, над Пуерто-Кортесом ішов дощ. Коли спускались трапом, лило як з відра, все місто захлиналося, вулиці між критих бляхою дерев'яних будинків перетворились на річища. Вода хлюпотіла й розходилася за їхнім таксі, було дуже парко, одяг прилипав до тіла. Напевне ж, у цьому місті мав бути готель з кондиціонерами, проте Ортега скерувала таксиста через трамвайні рейки до брудного пансіонату «Париж» над невидимим у пасмах лощу Карібським морем. Там вона замовила лише одну кімнату, ніби їй було невтямки, що звичайно роблять чоловік і жінка в такій кімнаті, надто ж у дощ.

Гундлах утупився в єдине ліжко на латунних підпірках. Це була якась гротескна картина. Іншим разом він не тямив би себе від радості, але тепер його хопила лють. Просто ображало, що з ним поводяться, ніби з якоюсь річчю, Гладіс не зважає на те, що він, зрештою, чоловік. До того ж він стомлений, і йому зараз не до неї. Обливаючись потом, Гундлах стояв посеред цього убозтва й, майже торкаючись головою до стелі, слухав, як барабанять по даху дощові краплини. Рантом йому спало на думку, що Гладіс, очевидно, ощадить гроші, які належать не їй, але ж у нього теж є дещо. Отже, він може оплатити пристойну квартиру.

— Але ночуватимемо ми не тут, — розгублено сказала Гладіс, не зрозумівши двозначної ситуації. — Це тільки місце зустрічі, розумієте? Й тут ніхто не вимагає документів.

— З ким же ви хочете зустрітися?

— Ну, з тим, хто відвезе нас до Пунта-Горда… — Вона поправила перед люстерком мокрі пасма на лобі. Це в Белізі, звідти ми вже подорожуватимемо вільно.

— А що ви робили б, якби я далі поїхав сам?

— Якби ви що зробили?

— Якби я далі поїхав сам.

Гладіс розчісувалась.

— Я б, очевидно, теж ризикнула… Між іншим, якби ви й справді зробили так, то ми небагато втратили б.

Вечеряли бурою квасолею, солодкою картоплею та твердим сиром, після чого випили чимало кави. Поки Ортега розмовляла з кремезним негром, якому бракувало двох передніх зубів, Гундлах узяв телефонну книгу. Хотілося подзвонити в Кельн, Францісці. Але він побоювався, що вона розхвилюється. До того ж його відрадили: телефонувати звідси не зовсім безпечно.

Коли вони вийшли з пансіонату, злива вщухла, важка темна хмара посунула на захід. Із-за її золотавого краю незабаром на бухту й старий форт бризнуло сонячне проміння, осипавши яскравими барвами море, зафарбувало густою зеленню пальми, поцяцькувало привітними жовтими й рожевими тонами похмурі будівлі. Гундлах усе-таки пішов услід за жінкою й негром, який ніс її речі й мав перевезти на незнайомий берег. Човен стояв одразу за трамвайною колією, біля відшліфованого хвилями каміння; це був одкритий бот з підвісним двигуном. Негр вичерпав воду, запросив їх сідати й завів мотор.

— Скоро вам буде краще, — мовила Гладіс. — Зустрічний вітер освіжає. Я знаю, для вас це було дещо забагато… Ще п'ять годин, сеньйоре Гундлах, якихось сімдесят миль.

Далеко на обрії, в тому місці, де зайшло сонце, блимала зірочка маяка Кабо де Трес Пунтас. Маяк стояв праворуч від берегової смуги, яка ледве вгадувалася в згуслих сутінках, а незабаром і зовсім розтанула у вечірній імлі. Ортезі все тут було добре відоме, та й пейзажі її зараз не хвилювали. Вона пояснила, що треба не випускати маяка з поля зору і в той же час триматися не менш як на дев'ять миль од нього. Іноді тут може знести до берега надто сильною течією, а там небезпечні не тільки рифи. То крайній мис Гватемали, форпост фашистської держави, яка прагне й морських володінь. Гватемальські прикордонники нібито полюють на віскі та інші контрабандні товари з країн Карібського басейну, насправді ж бояться ввозу прогресивних ідей і визвольного руху. Вся Центральна Америка стоїть напередодні революції…

Гундлах мовчав. Міркування Гладіс про політичні події здавалися йому надто прямолінійними. Крізь гул мотору до його слуху доносились слова Гладіс. Вона розповідала, що з усіх шести центральноамериканських республік Гватемала має найбільшу кількість населення. До того ж більшість становлять індіанці, а це означає, що країна начинена соціальним динамітом. Навесні доведені до розпачу індіанці захопили там іспанське посольство. Режим віддав збройним силам наказ нещадно придушити заворушення. Штурмуючи резиденцію захопленого посольства, урядові війська підпалили будинок, і всі повстанці разом зі співробітниками посольства загинули. Врятуватися вдалося тільки послові, який перед початком штурму вистрибнув у вікно. Після цього побоїща представники двадцяти трьох індіанських племен розповсюдили заклик: «Всі повинні повстати!» Цим єдиним реченням закінчувалась відома легенда народу майя. І на боротьбу піднялось дві третини гватемальських провінцій. Навіть у Гондурасі, що також межує з Сальвадором, почались народні заворушення. Після довгих років затишшя і тут з'явились партизани. Вони, як і сандіністи в Нікарагуа, носили чорно-червоні платки. Це, звичайно, дуже сполошило янкі. Вони заслали в Гондурас своїх таємних агентів і виділили генералу-президентові не один мільйон доларів на створення п'ятнадцятитисячної армії. І все одно справи в Гондурасі не покращали, та й транзит через цю країну став ненадійним.

Гундлахові здавалось, що Гладіс підбадьорює себе цими розмовами. Кожне повстання в сусідній країні підкріплювало її надії, вселяло мужність. Але під маскою незворушності вона приховувала страх переслідуваної і зацькованої людини. Гундлах помітив це в ній під час їх першої зустрічі в готелі «Каміно Реаль»… Він занурив у воду руку. Вода була тепла і якось вороже виблискувала, ніби в ній аж кишіло хижими рибами. Гундлах теж боявся, але його страх був зовсім іншим. Відтоді як з поля зору зник горизонт, його мучило від хитавиці, зі шлунка піднімалась угору паралізуюча нудота. А довкола зловісна темрява і безкрає, сповнене таємниць, хоч і спокійне, море! То з лівого борту, то за кормою човна втішно поблимував маяк — єдина нерухома цятка світла в їх полі зору, крім зірок на небі.

Човен плив без сигнальних вогнів, довга мертва хвиля накочувалася зі сходу й зникала під кілем, раз по раз підносячи човен на гребінь і збиваючи з курсу. Але негрові це не шкодило, він навіть уві сні провів би бот правильним курсом. Та й для Гладіс вітер, туман, злива й штормові хвилі, які могли перекинути човен, просто не існували. В неї був лише один ворог. А Гундлах злякався, коли опустився ніс човна й заглух мотор. Але виявилося, човняр сам його вимкнув, щоб долити бензину. Нарешті він засвітив габаритні вогні й пінястою гладінню повів свою посудину до ще не видимого берега. На тлі ледь помітного, очевидно, порослого лісом берега, ближче до моря, височів тільки ребристий силует причалу, позначений тьмяним світлом ліхтаря, на який човняр почав орієнтуватися лише в останню чергу. Вправність цього негра була просто дивовижна. Він миттю пришвартувався, допоміг пасажирам піднятись на поміст і подав речі. Вони побажали йому щасливого повернення додому.

На пристані їх ніхто не зустрів, на березі теж нікого не було нидію, в митному бараці не світилося, всі приміщений стояли позамикані, жодного таксі, жодного поліцейського. Тільки пес пробіг, з моря доносився монотонний плюскіт прибою. Глупа ніч у містечку ІІунта-Горда. Від лісу тягло легеньким вітерцем, з верховіття виповзав блідий місяць… Якесь казкове царство або залишене селище шукачів золота…

Енергійним рухом закинувши сумку на плече, Гладіс попрямувала до схожого на склад приміщення. Там вони знайшли воду, кукурудзяний хліб, кілька бляшанок консервів і навіть гамаки з сіткою від москітів — чудова квартира. Гундлах не відчував голоду, хотілося тільки лягти й нарешті склепити повіки. Вже коли лежав у гамаку, йому здавалось, він погойдується на хвилях. У вухах ще лунало монотонне гурчання мотора, він кілька разів схоплювався, аж поки його здолала втома.

Наступного ранку маленький гвинтовий літачок авіалінії «Майя» піднявся в повітря з досить скромного аеродрому. За невелику платню він понад лагунами й зеленими горами через тридцять хвилин доправив Гундлаха й Ортегу в колишню столицю Белізу на морському мисі. Службовцям, які не знайшли в їхніх паспортах віз, Гундлах сказав, що він і пані добиралися сюди човном і не встигли залагодити всіх формальностей. Місцеву англійську мову важко було зрозуміти, в шкірі людей змішалися чорні, коричневі та білі кольори, тут жили навіть араби й китайці. Строкатість сприяла лояльності, їм поставили в паспорти штампи, які давали дозвіл на семиденне перебування в країні. Аж тут Гундлах збагнув по-справжньому значення обхідного шляху. Їх просто вважали робінзонами-відпускниками, які збираються провести час десь на островах або на Гловері — другому в світі за розмірами кораловому рифі, який вабив туристів.

А взагалі світ ніби й забув про існування Белізу. Гладіс по дорозі в готель розповіла, що ця країна за розмірами більша за Сальвадор, вона нараховує десь від ста до двохсот тисяч мешканців, точно ніхто цього не знає. Всі події довкола відбуваються так, ніби Беліза взагалі не існує — якийсь заспаний клаптик землі… В революційному лексиконі Гладіс взагалі не знаходилось місця для цієї країни. Говорячи про Центральну Америку, вона навмисне не згадувала про цей край. Вона і її друзі використовували цю сьому центральноамериканську країну лише як коридор для переходу кордонів і для завіряння документів. До 1973 року вона ще називалась Британським Гондурасом і була останньою англійською колонією на американському континенті, вважалась членом Британської Співдружності націй, відгороджена від інших країн континенту джунглями, рифами й мовними бар'єрами — надто скромний і занадто безлюдний край — на який же революційний рух там можна сподіватись?

Їхній рейс був аж наступного дня. Вони зняли номер у готелі за дванадцять місцевих доларів. Белізький долар рівнявся половині американського. Кімната була досить незатишна. Будинок готелю стояв на сваях, як і більшість тутешніх жител. Штормові хвилі часто затопляли вулиці міста. Гундлах прийняв душ. Вода спочатку не текла, і лише, коли він досить сильно стукнув кулаком по крану, спочатку закапала, а потім з сичанням полилась. Вікна були збиті з перекошених дощок, шибки вибиті. Крізь них налітав морський вітер і освіжав мокре тіло.

В цій країні багато чого сходило з рук. Гундлах купив пляшку віскі й льоду, примостився в холодку на дерев'яній веранді й, відпиваючи маленькими ковтками зі склянки, спостерігав за містом. Воно пропливало повз нього, було дуже розмаїте й мало присмак романів Хемінгуея або Гріна, але тут не було ніяких романів, тим більше між Гладіс Ортегою й ним. Усе залишалося мрією, навіть тоді, коли вона, скупавшись і причепурившись, сіла поряд і здивовано втупилась у пляшку, ніби ніколи досі не бачила, як п'ють віскі.

— Ви не схвалюєте моє марнотратство, — мовив він. — Але ж віскі тут дешеве. Випийте мені на втіху бодай трохи. — Він узяв другу склянку.

Гладіс похитала головою.

— Я знаю, що зараз у вас на душі. Ви п'єте, бо відчуваєте свою непотрібність. Але ви глибоко помиляєтесь! Без нашої допомоги мені б не пощастило прослизнути сюди.

— Тутешні власті пропускають кожного, хто має гроші.

— Не дуже. В Белізі ліві настільки небажані, що тут навіть запровадили правосторонній рух, всупереч правилам дорожнього руху в колишній материнській метрополії. Службу безпеки тут очолює англійський чиновник… Ну, а я не знаю жодного слова англійською мовою. А ви молодець, говорили так переконливо.

— Приємно, що ви намагаєтесь мене морально підтримувати. Робіть так і надалі. До Мехіко вистачить, а там я знову почуватимуся безробітним.

— Невже вам так важко набратись терпіння, поки приїдемо до Європи? — спитала вона. Гундлах дивився їй у вічі; уважний погляд Гладіс з-під темних брів і він пробуджував його до життя. Обличчя було сповнене життєвих сил, густе волосся кучерявилось над лобом, — Там ви задаватимете тон.

— Хіба? А який тон вам до вподоби? Гучні слова про перемогу або смерть? Пафос там не в пошані.

— Перемога або смерть — це дилема. Погляньте краще тверезо на речі! Досвід В'єтнаму вчить, що регулярна армія може здолати повстанців лише тоді, коли вона в десять разів їх переважатиме.

— Але вам такі розрахунки ні до чого?

— Так. Сьогодні в наших лавах уже втричі більше, ніж минулої осені, від восьми до десяти тисяч бійців. Це набагато перевищує число повстанців свого часу на Кубі й у Нікарагуа. — Вона говорила дуже швидко, схвильовано, навіть механічно кілька разів ковтнула зі склянки, яку він їй подав.

— А хіба зброя не відіграє ролі?

— Чому ж! Але в революціях завжди зазнавали поразки ті, хто був краще озброєний. Громадянські війни мають власні закони. Британські колоністи в Північній Америці були гірше озброєні, ніж Англія, й, незважаючи на це, здобули перемогу в війні за незалежність. Це стосується й Болівара та іспанської армії, і французького народу та королівського війська, і мексіканських повстанців, загонів Порфіріо Діаса. Всі без винятку революціонери були слабші за своїх ворогів, і все ж вони перемагали; над цим вам слід подумати.

— Судячи з того, що я чув у таборі, вас поки що вдесятеро менше, ніж урядових військ. Армія, поліція разом з усілякими службами безпеки нараховують загалом вісімдесят тисяч чоловік. А до того ще воєнізовані організації сил правопорядку!

Сама тільки терористична група «Орден» нараховує майже стільки ж…

— А ви хіба не знаєте, хто входить до «Ордена»? Здебільшого ті-таки військові. Не треба вдвічі перевищувати чисельність ворога!

— І все ж співвідношення один до десяти ви ще не досягли.

— Боже, що таке цифри! — Ортега від сильного збудження важко дихала. — Коли ви зважаєте на цифри, то вони невпинно зростають! Ви думаєте, лише озброєні люди є силою революції, і що її можна розгромити переважаючими силами солдатів і техніки, так? Це позиція Вашінгтона, логіка Пентагону, де є комп'ютери, нібито спроможні все обчислити, вирішити будь-яку проблему імперіалізму ескалацією сили… Але ви забуваєте про волю народу, який не хоче так жити далі, не хоче, щоб ним верховодили вбивці!

Гундлахові просто заціпило. Вона говорила з такою пристрастю, якій навіть він, чудовий пропагандист, міг позаздрити. Але ця жінка вражала його й ще чимось. Він відчував — поряд з ним людина цілісного характеру. Гармонійний взаємозв'язок між мисленням і діяльністю давно колись був і в нього.

— За таку прямолінійність вас варто любити, — мовив нарешті Гундлах. — Відверто кажучи, я просто заздрю такій силі, такій вірі у свою справу, Гладіс… Дозвольте мені вас так називати?

— Будь ласка, якщо вам так хочеться.

— Мене звуть Ганс.

— Будьмо друзями! — Гладіс підняла склянку, випила до дна- й подивилася на нього з відтінком сумніву — до чого ж призведе таке братання. — Ми друзі, — сказала вона, — бойові соратники, хоч і з різних країн.

— Наші шляхи схрестились у боротьбі з Пінеро.

— Краще не будемо більше пити. Зараз я піду в місто, а після цього ще хотіла б з вами поговорити, Гансе.

Коли вона пішла, Гундлах знову відчув себе зайвим. У телефонній книзі він побачив, що тут, у новій, малесенькій, загубленій серед джунглів столиці Белізу — місті Бельмопані, крім британського посольства, є також консульство Федеративної Республіки Німеччини. 123 Альбертстріт, номер 2461, там, певне, теж сидів хтось на зразок Вальмана. Фірми Ворда, Вебстера й Віллоубі Гундлах не знайшов. Оскільки йому не радили телефонувати до Європи, він вирішив надіслати Францісці телеграму: «Небезпека позаду Почуваю себе добре скоро подзвоню Цілую Ганс». Він розумів — цього замало, та мусив бути обачливим. Гундлах написав текст англійською мовою, потім, подумавши, замінив слово «цілую» на «люблю», і це йому здалося смішним. Відчуваючи, як по тілу розходиться алкоголь, він закоркував пляшку. В захмелілій голові роїлись думки: «Скільки ж часу, власне, минуло? Принаймні вже пора подати про себе звістку».

Вони попрощалися з зеленим світом тропічних лісів і піднялися в повітря з тихого, розташованого далеко за містом, аеродромчика, який гордо іменувався міжнародним аеропортом. З моря квітів просто в бій… Ще яскраво світило сонце, ліворуч на верхах Попокатепетля ряхтів сніг, коли вони, пролетівши понад сірими плато, пірнули в хмари, пробиваючись крізь рудий смог, що застеляв ілюмінатори. Повернення в цивілізацію. Літак ніби аж стрепенувся від огиди. За дев'яносто хвилин після заспаного Белізу — ніби якийсь удар, і над ними розверзлося гуркітливе й смердюче гігантське місто.

Вони вже були знайомі з Мехіко. Гладіс Ортега тут вчилась, а Гундлах укладав договір на будівництво цементного заводу, який тепер теж допомагав отруювати повітря. Шість тисяч фірм, він це ще добре пам'ятає, три п'ятих всієї промисловості великої країни скупчилося в цій котловині — металургійні і нафтопереробні заводи зробили цю високогірну долину схожою на Рурську область, пожираючи решту повітря, якого ще не встиг поглинути мільйон автомобілів і димарі старезних халуп з їхніми відкритими печами. Погода стояла похмура й холодна, Гундлаха оглушували реактивні літаки, хаос міжнародного аеропорту імені Беніто Хуареса, гуркіт на міській автостраді. Яка величезна арена, дванадцятимільйонне місто. Хіба це не його стихія? Ні, в нього навіть просльозились очі й появилось якесь гнітюче почуття, ніби в його житті починається якийсь гірший етап.

Альфредо, представник емігрантського комітету, замовив для них номери в одному з тисячі готелів міста і сам відвіз їх у готель. Ввічливо привітавшись із Гундлахом, що сидів позаду, він більше до нього не звернувся. Дорогою Альфредо запросив Гладіс виступити ввечері в Будинку профспілок недалеко від проспекту Хуареса, як свідка: там засідав постійно діючий трибунал народів, який розглядає також злочини хунти в Сальвадорі. Гладіс відмовилася. Здивований відмовою Альфредо гарячкував, а в суцільній лавині машин це було досить небезпечно. Пофарбований у блакитне й зелене готель «Аркос» стояв. у провулку. Коли вони вийшли з машини, Гладіс ніби почала згоджуватись. Гундлах не все розумів з їх розмови.

— Їм це треба, — сказала вона Гундлахові вже в готелі. — Важко відмовитись. Звичайно, там будуть представники преси, але Альфредо запевняє, що вони не фотографуватимуть.

Отже, Гладіс остерігалася фотографування. Ще в літаку вона казала: хоча в Мехіко вільніше дихається, однак не настільки, щоб утрачати пильність… Тут ворог діє досить активно. Його агенти сидять як у представництвах хунти, так і в посольстві США та в інших місцях, отже, треба бути готовим до всіляких несподіванок.

Нервово постукавши в двері, сильно збуджена Гладіс увійшла з журналом у руках до кімнати Гундлаха. Вона пояснила: журнал лежав у її ванній, розгорнутий, з позначками й підкресленнями. То був американський журнал «Ріскс інтернешнл», який спеціалізувався на карколомних пригодах у цілому світі, але Гладіс не вміла читати по-англійському.

Вона тривожно стежила за Гундлахом, поки він читав попідкреслювані місця. То було оголошення фірми Ворда, Вебстера і Віллоубі — її центральноамериканського бюро в Мехіко. Бюро пропонувало гарантовані послуги тим, кому загрожує небезпека. Клієнтам обіцяли надійний захист, детективи брали під охорону на визначений час також родичів клієнта, навіть хатніх тварин і майно. Пропонувало бюро й допомогу на випадок викрадення людей, у чому воно покликалося на численні успішні акції в обох частинах американського континенту. Найголовнішим своїм принципом бюро проголошувало життя й свободу людини, абсолютно незалежно від того, що було причиною її викрадення: жадоба грошей чи тероризм… Слово «тероризм» було підкреслене, можливо, лише тому, що воно стояло в кінці.

Гундлахові аж горло стислося, він мимоволі проковтнув слину. Випадковість виключалася, це був прямий виклик. Фірма ВВВ натякала, що всюди його знайде…

— Це стосується, мабуть, мене. Вони надіслали мені попередження і просто переплутали кімнати.

— Але як вони довідались?

— Мабуть, від когось із емігрантського комітету…

— Ви маєте на увазі Альфредо? Це виключено!

Перехопивши її погляд, похмурий і сердитий, він приклав до уст палець. Знову все, як і раніше, — постійна загроза й відчуття, що тебе підслуховують, стежать за кожним твоїм кроком. Не встигли вони бодай трохи відітхнути од цього, як їх знову починають цькувати. Гладіс викликала чергового та покоївку й запитала, хто підклав їй у ванну журнал, але нічого не домоглася. Ніхто нічого не знав, той журнал вони бачать вперше. Гладіс і Гундлах зійшли вниз і розповіли все Альфредо.

— Треба з'ясувати, — мовив той. Він провіз їх кількома вулицями, зробив кілька крутих поворотів — чи не сидить на хвості якась машина, а на стоянці біля Аламада-парку втиснув своє авто в прогалину й зателефонував комусь. По той бік висотного будинку починався парк з водограями, дерева там були здебільшого старі, скрізь бавились діти, в будиночках сиділи чистильники взуття, пропонуючи свої послуги туристам і перехожим, торгуючи повітряними кульками. Альфредо затяг Ортегу й Гундлаха в натовп, як у надійний захисток.

— Треба неодмінно поміняти квартиру! — сказав Альфредо.

— А чи це допоможе? — відгукнулася Гладіс.

— Нас тримають на прицілі, — докинув Гундлах.

— Я знаю, ви підозрюєте наш комітет…

— У нас немає підстав для цього.

— Не прикидайтесь, я ж бачу. Але так само ми можемо підозрювати вас. Гладіс найчастіше зупиняється в цьому готелі. Вчора в Белізі ви могли згадати про нього по телефону.

— Припини, — шикнула на нього Гладіс. — Ні про який готель ми не згадували.

Альфредо був молодий, але здібний адвокат, вільно володів французькою мовою й умів скритно, мов слідчий, розпитувати. Біля гранітно-мармурового Палацу образотворчого мистецтва, що виділявся ошатністю серед інших споруд, до них підійшов високий, худий емігрант-сальвадорець на ім'я Данієль (усі вони називали один одного лише на ім'я, хоча навряд чи ті імена були справжніми).

— До нас таких як він раз у раз підсилають, — сказав Данієль, маючи на увазі Гундлаха.

— Ви забуваєте, — крикнула Гладіс, — що він тоді мало не загинув.

— То могла бути випадковість. Адже він вийшов з машини перед вибухом? І просто не встиг відійти далі.

Гундлах майже все розумів, про решту здогадувався. Його ображало, що вони вдають, ніби його тут немає.

— Ви верзете дурниці, — втрутився він. — Невже хтось і справді зважився б заслати мене до вас, проливши стільки крові та ще й пожертвувавши людиною? Це було б схоже на зловісний жарт, а тінь падала б на тих-таки детективів.

— Їхнє бюро — то тільки ширма, сеньйоре. І все-таки хто їх поінформував?

— Розумію вашу нервозність, але я тут ні до чого.

— Ми шукаємо тільки місце, де просочується інформація. Навіть якщо ви до цього причетні, з вами нічого не станеться. Ми нікому не погрожуємо, але сподіваємось, що ви підете своїм шляхом, сеньйоре.

Що заважало Гундлахові повернутись і піти геть? Гордість чи прикутий до нього пристрасний погляд Гладіс? Коли б він отак пішов від них, це означало б визнати все. Якби її тут не було, Гундлах би так і вчинив. Гладіс рішуче виступила на його захист, вона й думки не припускала про зраду. Звичайно, хтось підслухав розмову й робить усе, щоб посіяти між ними непевність і недовіру, і якби зараз слухав їх, то зрадів би, що досяг мети.

Данієль сів на лаву в парку, байдуже схрестивши на грудях руки, по ньому було видно, що він залишався при своїй думці і запропонував винести свою підозру на суд комітету. Гладіс відбулася жартом, сказавши, що не збирається поряд з ним сідати на «лаву підсудних». Виявилось, що головних членів комітету в Мехіко взагалі немає, вони зараз у Сильна мірі налагоджують контакт з архієпископом. Ці слова зірвалися з вуст Гладіс, і вона тут же дістала иагіику: треба ж думати, перед ким можна таке говорити! Хоч пан Рокемон і не мас злих намірів, але ж було б неприпустимою наївністю відкривати йому такі таємниці.

Гладіс набридла ця сварка, й вона послала обох своїх співвітчизників знайти нове приміщення. З нею тут рахувалися. Гладіс і Гундлах пообідали навпроти церкви тіла Христового, яку було перетворено на музей народного мистецтва.

— Не ображайтесь на них, — сказала Гладіс, — вони так багато всього пережили…

Гладіс раптом перевела мову на інше, вона взялася пояснювати, як чотири архітектори спотворили будівлю Палацу образотворчих мистецтв. Цьому будинку всього п'ятдесят років, і в ньому зберігаються видатні твори мексіканських скульпторів і художників, тут же міститься величезний концертний зал і Національний театр з двадцятитонною завісою. Сама будівля палацу така громіздка і важка, що протягом недовгого часу на чотири метри погрузилась у м'який грунт… Гундлах зрозумів, що Гладіс просто хоче відвернути свої й його думки від неприємного інцидента.

Поки переїздили в пансіон «Ронда», настав час рушати до Будинку профспілок. Але виникли нові клопоти: Гладіс мерзла від вечірньої прохолоди, треба було купувати пальта, адже їм скоро їхати до Європи. Хоча, зрештою, вона могла тремтіти й від хвилювання: американський журнал у ванній кімнаті, й наступний вихід на трибуну…

Перед тим як увійти до невеличкого залу, де засідав постійно діючий трибунал, Гладіс наділа окуляри, які закрили майже половину її обличчя. Її та Гундлаха посадовили відразу за представниками преси. Зал, який уміщав чоловік двісті, був переповнений. Дві жінки і троє чоловіків, сидячи на підвищенні, вели це своєрідне судове засідання; хтось вів протокол, хоча все записувалось і на магнітну стрічку.

З трибуни свідків говорив індіанець — гватемальський горянин. Важко добираючи слова, збиваючись і повторюючись, він розповідав про загибель рідного села. Його іспанська мова була дуже бідна, тому Гундлах розумів кожне слово, його вразив зміст виступу… В село прибула військова поліція, щоб заарештувати «комітет відбудови». Вони стріляли, проводячи обшук, забирали все, що їм подобалось, убивали худобу, ґвалтували жінок, палили хижі. Хотіли винищити все село. Але більшість мешканців повтікало. Люди поховались у горах та джунглях, живилися там самим зіллям, особливо страждали немовлята. Чим їх годувати? У матерів немає молока…

— Військові пробули в селі цілий тиждень і застрелили шістдесят селян. — Продовжував він, не підвищуючи голосу. — Навіть у церкві все перевернули, шукали зброю. Знайшли десь старовинну рушницю, яка ще більше розпалила їхню лють… Пораненим ніхто не надавав допомоги, бо у всій окрузі немає жодного лікаря. Перекрили всі дороги. Ні «швидкої допомоги», ні санітарів, ні пожежної команди з Сан-Маркоса до нас не пропустили. Мертвих вони закопали, коли трупи почали смердіти. Було заявлено, що людей повбивали партизани. Згодом хунта пояснювала, що військових викликали після того, як у селі поширився сморід і нібито було знайдено таємне кладовище… Але це брехня!

Свідки обвинувачення, змінюючи один одного, розповідали про різанину по селах, в залі лунали вигуки, іноді щось питали репортери; їм хотілося цифр і дат, просили продиктувати назву села й провінцію по літерах. В повідомленнях свідків звинувачення не все було гладко, але саме такі імпровізовані, кострубаті розповіді найбільш переконували Гундлаха і свідчили про відсутність будь-якої попередньої підготовки. Щирість безхитрісних, позбавлених будь-якої штучності і витіюватості виступів не викликала ніяких сумнівів, незаперечні факти вражали присутніх. Іноді в залі наставала приголомшлива тиша. Гладіс, що сиділа поруч з Гундлахом, аж заціпеніла від напруження, ніби роздавлена всім почутим. В її країні діється те ж саме!

— Політичні вбивства, інспіровані урядом, — підвів підсумки голова суду, за словами Альфредо, юрист із Швейцарії. — Іншого висновку зробити не можна. А тепер переходимо до наступного пункту…

Знову почався перелік жахливих злочинів. Боляче було навіть слухати. Опустивши додолу погляд, Гундлах мовчав, його думки плутались: «Колись у світі вже таке діялось, це ті ж часи середньовічної інквізиції, Тридцятилітньої війни в Німеччині, і причиною того завжди були і залишаються люди, які конвульсивно чіпляються за свої привілеї і владу!» Форум викривав численні страждання безіменних покривджених; інакше про них ніхто б і не дізнався. Такі події, звичайно, стиснуті в цифри і короткі повідомлення, відразу забуваються серед буденного життя, зникають за лоском і потребами високопоставлених осіб. Замах на якогось державного лідера або шефа концерну, так, це хвилює громадськість, розбурхує пристрасті, змушує журналістів описувати жахливість і мерзенність вчинку. Про це вони охоче галасують, ніби куля вбивці влучила в серце цілої нації або навіть всього людства і тяжко поранила писак.

«Їх мучить сумління, — мовив про себе Гундлах. — Вони намагаються приховати свою жадобу до сенсації, їхнє вдаване співчуття, фанатичність і лицемірний відчай це лише маскування — навіть перед собою — зв'язку між долею видатної особи і тиражу газети або платні того середовища, якому вони так ревно служать. На стражданнях і смерті невідомих людей багато не заробиш; це видно хоч би по тій невеличкій групі присутніх тут журналістів, які, очевидно, представляють здебільшого ліву пресу. Кого ще все це турбує? Кому ще цікаво знати всі деталі про ті злочини?» Навіть Гундлах стомився слухаючи… І все ж засідання міжнародного трибуналу перевернуло йому душу. Не те що якесь коротке повідомлення про вбивство президента з усіма коментарями і медичними висновками. Хіба не почесніше бути адвокатом пригнічених, змусити інших прислухатись до їх голосу? Можливо, незабаром у Європі він зможе разом з Гладіс виступити на їх захист. Атмосфера залу, переповненого знедоленими людьми, пробуджувала в ньому симпатію до них.

Попереду, змінюючи одне одного, виступали нові свідки, змушуючи Гундлаха прислухуватись. Настала черга Сальвадору. Зі звинуваченнями виступали переважно жінки — активістки профспілок, педагоги, дружини заарештованих і тих, що пропали безвісти, дівчата з релігійних і медичних закладів. Жінки були медсестрами, санітарками, церковними служками або ж вивчали соціологію, не заради кар'єри, а для того, щоб допомагати біднякам, жити їх турботами. Не приховуючи своїх імен, вони розповідали, яких жахів довелося їм зазнати на короткому віку. Нестерпні умови життя змусили цих людей стати радикалами, єднатись у революційні групи, прообрази нового суспільства.

— Ваша хунта твердить, ніби в надзвичайно важких умовах веде боротьбу на два фронти — проти натиску зліва і справа, зауважив дзвінким і в'їдливим голосом якийсь журналіст. — Це правда?

— Ні, — відповіла жінка з трибуни свідків. — Нинішній режим дедалі більше захищає інтереси олігархії, вдаючись до жорстоких репресій, вбивств і тортур. Тільки протягом останнього року вбито й закатовано вісім тисяч чоловік, отже, хіба це не геноцид? У країні безборонно діють групи цивільних терористів, до того ж у тісному контакті з армією і поліцією. Через те їхні злочини й лишаються непокараними.

Репортер, який сидів трохи збоку, ледь підвівся й знову щось запитав; судячи з акценту, це був янкі. Очевидно, він називав своє прізвище і газету ще до приходу Гладіс і Гундлаха. На відміну від інших він не розмахував руками, зате ввесь час крутив головою; говорячи, він повертав її трохи вбік і, нахилившись уперед, свердлив поглядом присутніх, дослуховуючись до настроїв аудиторії, до загального обурення хунтою.

— А ліві сили не вдаються до терору?

Жінка на трибуні вагалась. Представляючись, вона назвала себе лікаркою. Мова в неї була чітка, але відповісти на таке запитання лікарка не була готова.

— Трапляється іноді, — нарешті відповіла вона. — Кількох відомих усій столиці вбивць було покарано, таких, наприклад, як брат останнього диктатора…

— Та й годі?

— Якось партизани спалили врожай кави одного латифундиста.

— Спасибі, що ви про це згадали. — Репортер сів, провівши долонею по світло-рудій шевелюрі. Залишалось незрозумілим, чи він був людиною упередженою, чи дошукувався запекло істини, чи просто мав звичку ставити запитання в різкій формі.

Й тут підхопилась Гладіс.

— Але хіба це можна зрівняти з «оздоровчими операціями» по селах, з кривавим побоїщем біля собору! — сердито крикнула вона. — Ви вже чули про вибухи бомб у комітетах профспілок, у редакціях, про страшні тортури — кастрацію, виривання язика, відрізання вух… У вагітних жінок видаляють плід і кидають собакам!

Репортер ніяково відвернувся і схилив набік голову, вдаючи, ніби він і не мав наміру ставити сказане під сумнів.

— Поїдьте в Сальвадор, сеньйоре, пройдіться по бідняцьких кварталах столиці! — її голос, низький і сильний, став раптом різким. — На світанку, до моменту відміни комендантської години, ви, напевне, наткнетесь десь за рогом на тулуб розрубленого навпіл юнака, а ноги його лежатимуть десь на іншому перехресті вулиць… Розрубати людину ударом мачете навпіл — це для жандармерії акт героїзму. Я на власні очі бачила голову профспілкової активістки, прив'язану за коси до тину сусіднього дому. А її голе тіло лежало поруч у стічній канаві. Вбивці й не намагались приховувати, хто вони, прикріпивши на тому ж тину папірець з написом «Орден» — назва однієї з правоекстремістських спілок! Отакі жахи зустрічаються в нас на кожному кроці, і відомо, хто їх чинить.

Запала тиша. Гладіс відмахнулась від Альфредо, який намагався її заспокоїти й усадовити на місце.

— Між іншим, твердження про те, ніби опозиція Сальвадору перебуває під керівництвом марксистських сил, — чистісінька дезинформація. До лав руху Опору входять усі прошарки населення, крім великих землевласників.

Украй знесилена Гладіс протовплювалася до виходу. Альфредо йшов за нею, вмовляючи повернутись назад, нагадуючи про витримку й дисципліну.

— Ні, ні! — рішуче заперечила вона. — Більшого від мене не чекайте, я сьогодні нездатна, пробачте мені…

Коли повертались додому, Гундлах узяв її під, руку й відчув, що вона тремтить усім тілом, — чи від нервового збудження, чи то від страху перед невидимим ворогом. Мабуть, і те, й друге. Здається, вона й на світло рампи не вийшла, щоб не називати свого прізвища. Вона вилила все, що накипіло на серці, й тепер, ніби в сховок, утікала до пансіону, де, звичайно, теж не було гарантії повної безпеки. Дорогою до Мексіки вона виявила набагато більше мужності, ніж тепер.

Уночі задзвонив телефон. Гундлах підняв трубку; він був майже певен, що чує, як на протилежному кінці дроту хтось дихає. Гундлах ще якусь мить чекав, але ніхто не озвався. Згодом дзвінок пролунав удруге. Цього разу чоловічий голос проказав англійською мовою з американським акцентом:

— Говорить Пінеро. Відгукнись, друже, якщо ти ще не втратив голосу. — Гундлахові здалося, що в нього розколюється голова, він аж відсахнувся, але слова, мов удари, наздоганяли його. Він їх ніби й не сприймав і все ж почав розмову. Згодом Гундлах насилу пригадав її зміст. Пінеро, чи хто там, говорив не дуже сердито, швидше по-дружньому; він зауважив, що його, Гундлаха, тримають у полі зору, бо за ним боржок. Гундлах відповів, що, навпаки, саме він, Пінеро, лишився перед ним у боргу. Мав таке відчуття, ніби його рот наповнений льодом чи склом, сотнями гострих скалок.

На світанку Гундлах дійшов висновку, що все те йому наснилось; але Гладіс потім сказала, що їй також телефонували. Побажали щасливо дістатись до Європи й докинули, що з нетерпінням чекають на неї в Мадріді. Мадрід справді був першим етапом її подорожі Європою. Отже, вона вирішила поміняти маршрут. У неї було таке враження, ніби для них наставлено пастку або що вони в неї вже навіть потрапили.

В агентстві мексіканської авіакомпанії на розі бульварів Бальдераса й Хуареса вони зустріли Данієля, який дуже радив їм летіти кружним шляхом: через Кубу. Туди за ними ніхто не поткнеться, навіть найрішучіший агент, для контрреволюціонерів Гавана — це поняття неприступної фортеці… Гундлахові здалося, що, говорячи ці слова, Даніель пильно спостерігав за ним краєм ока.

Данієль, лівий соціаліст, член політико-дипломатичної комісії Опору, запропонував їм свої послуги: йому буде зручніше, ніж їм перезамовити квитки і отримати візи в Кубинському посольстві. А вони тим часом пройшли по Пасео де ла Реформа, щоб купити собі зимовий одяг. Гладіс подобались речі солідні, за останньою модою вона не гналась, намагаючись одягатись зі смаком, але й щоб не кидатися в вічі. Подалі від широкої, з восьмирядною проїжджою частиною, вулиці, де були надзвичайно високі ціни — сто мексіканських песо рівнялись десь близько чотирьом доларам — вона купила собі туфлі, костюм кольору морської хвилі і плащ військового покрою з теплою підкладкою. Вона сказала Гундлаху, що вже тут надається велике значення зовнішньому вигляду, і тим паче в країнах Західної Європи, зазначених у маршруті їхньої подорожі. Її повчання здавались Гундлахові дещо смішними, він вбачав у них бажання Гладіс бути вродливою і подобатись. А вона й йому радила одягатись елегантно, бо, як кажуть, по одягу зустрічають; для Гавани це ще не обов'язково, а там, на Заході, вони повинні мати солідний вигляд.

Прогулюючись з Гладіс знову по Пасео де ла Реформа, широкій магістралі з деревами в чотири ряди вздовж тротуарів, нескінченним потоком машин і численними пам'ятниками, Гундлах поступово погоджувався з нею. Йому взагалі подобалось ходити по магазинах з вродливими жінками. Коли ж вона заговорила про Гавану, він намагався приховати від неї, що особливого ентузіазму не відчуває. Для нього Куба залишалась країною, близькою до Східного блоку. Мало що з ним може там статись, тим більше, що він подорожує з фальшивим паспортом. Але як же інакше замести свої сліди? А втім, тепер йому вже ніяк не можна було відмовлятись, щоб не посилити впевненості Данієля в його підозрі. Отже, він ішов по тонкому льоду, щоправда, поруч з Гладіс. Вони збирались летіти на Кубу. Щотижня до Гавани є два рейси, найближчий післязавтра. Гладіс Ортста сказала, що це буде її перша подорож до острова Свободи.

Наступного дня Альфредо запросив їх до себе в гості, в невеличку квартиру, що містилась у будинку поруч з ареною, де проводились кориди. Вони трохи проїхали в метро, яке було відкрито до Олімпійських ігор дванадцять років тому. Оскільки закордонні фірми відмовились будувати метро під містом, зведеним на болотах або вулканічному попелі, мексіканці, хоч не мали досвіду, взялися за цю справу самі й незабаром спорудили три лінії, якими курсували сучасні безшумні поїзди. Кожна станція нагадувала справжній музей, — тут експонувалися скарби епохи ацтеків, речі, знайдені під час прокладання тунелів.

Згідно з планом міста, Гладіс і Гуидлах зараз проїздили під резиденцією Ворда — Вебстера — Віллоубі. Від ВВВ не надходило більше жодної звістки, й Гундлах уже ладен був думати, що ті містичні дзвінки — наслідок його знервованості. Зрештою той журнал міг забути попередній мешканець номера, а обслуга не помітила й не прибрала. Бурхливе життя довкола створювало ілюзію нормальних взаємин у світі й між людьми.

А чи ж нормальні вони насправді?

З вікна своєї невеличкої квартири у висотному будинку Альфредо показував їм передмістя Койоакан із старовинними іспанськими церквами й ветхими провінційними будинками колоніальних часів. Як країна еміграції, Мексіка має яскраві, відомі всьому світові традиції. Поруч з революціонерами й антифашистами тут нерідко вживались різноманітні авантюристи й агенти; сорок років тому за тінистими деревами своєї схожої на фортецю вілли був убитий Лев Троцький… За кавою розмовляли про тишу в Сальвадорі —тишу перед бурею. Обидві сторони доозброювались матеріально й морально.

Американський посол Роберт Уайт дотримувався курсу позірної демократії, пін сказав: «Продовжувати й зараз вести суперечки про реформи — це все одно що в ніч загибелі «Титаніка» сперечатись про те; як розставити шезлонги на верхній палубі!» Він спонукав хунту діяти хитро, і вона для початку вивела з уряду колишнього ставленика Уайта полковника Махано. Ще до Нового року передбачалось посалити в урядове крісло Наполеона Дуарте.

Хто він такий? За слонами Гладіс, це п'ятдесятип'ятирічний інженер, один з організаторів християнсько-демократичної партії. В 1972 році Дуарте навіть отримав перемогу на президентських виборах. Вигнаний майже відразу з країни військовими, через сім років він все ж повернувся і почав служити тим, хто колись його прогнав. Партія його майже розвалилась. В нього залишилось лише кілька прихильників. Всіх їх архієпископ Ромеро перед своєю загибеллю назвав «зрадниками». Зі слів Альфредо Гундлах дізнався, що Гладіс представляє в керівній верхівці підпілля християнських демократів — частину Революційно-демократичного фронту.

Гундлах довідався, що створено головний штаб Опору — його цивільне керівництво і військову організацію, названу ФНВФМ, Фронтом національного визволення імені Фарабундо Марті. Штаб очолював мільйонер Енріке Альварес Кордова, заблудла вівця серед двохсот багатих сімей. В першому «цивільному» кабінеті, сформованому хунтою, Альварес отримав портфель міністра сільського господарства, але незабаром вийшов з уряду, бо аграрна реформа перетворилась просто у збройний похід проти селян. Приблизно в цей же час хунту, до складу якої входило п'ять чоловік, залишив соціал-демократ професор Унго. Він теж перейшов в табір опозиції, став членом її політичного керівництва.

— Розвиток нашої країни не може йти старим шляхом, — сказав він, пояснюючи свій крок.

— А по якому ж шляху він піде? — запитав Гундлах.

— По такому як слід, — відповів Альфредо.

— Це звучить як таємниця.

— Бо це й є таємниця.

— Не дуже відверта відповідь.

— Не знаю, як вам це розтлумачити.

Гундлаха образила така відповідь. Він зрозумів, що тут йому не довіряють. «Альфредо й Данієль, мабуть, думають, як одкараскатись від мене, щоб Гладіс подорожувала сама, але не знають, як це зробити, — міркував собі Гундлах. — А чи знають вони взагалі, чого хочуть, як захопити владу в країні. Адже громадянська війна не може продовжуватись без кінця, бо країна занепадає, спустошується, народ стікає кров'ю. Багатіям що? Вони прихоплять свої гроші і втечуть до Флоріди. Для ведення війни в них є армія і наймані бандити…» Гундлах важко переносив стриманість Альфредо й Данієля. Це наводило його на сумні думки. Гладіс також це відчувала. Але незабаром вони вирушили в дорогу. Наступного дня в напівпорожньому салоні літака кубинського цивільного флоту вона знову згадала про становище в Сальвадорі. Основне завдання Фронту національного визволення полягало в поступовому й невпинному ослабленні ворога. Треба виснажити його фізично, й тоді армія, як і державний апарат, почне розкладатись. Це щось на зразок запуску автомобіля — «маленький моторчик» — стартер, тобто збройні виступи окремих груп поступово розкручують «великий мотор» — народне повстання. І тоді все прийде в рух. Кинута згори грудка снігу може викликати лавину. Приблизно так розгорталися свого часу події в Нікарагуа.

— Сподіваюсь, цей принцип годиться й для ваших умов, — сказав Гундлах.

Коли праворуч з безмежної блакиті моря знову виринула земля — півострів Юкатан, — Гладіс пояснила, що дуже важливо — не проґавити сприятливу мить, спалах іскри. Саме такий момент спочатку було прогавлено в Гватемалі; також і в Манагуа зірвався замах, коли партизани влітку 1978 року пальнули ракетами по палацу тирана.

— Але через кілька тижнів, — продовжувала Гладіс, — два десятки партизан, одягнених у форму солдатів, увійшли ополудні в Національний палац. Вони перестріляли варту і взяли тисячу заложників, в тім числі сімдесят депутатів, двох міністрів, а також племінника і двоюрідного брата Сомоси. Коли армія вишикувалась перед палацом, щоб розпочати штурм, партизани виставили у вікнах друзів і родичів тирана… І Сомоса прийняв ультиматум: він звільнив в обмін на заложників шістдесят в'язнів і дозволив виголосити по радіо комюніке сандіністів. Їх супроводжували аж до аеропорту за п'ятнадцять кілометрів від центру, і що там робилось? Люди заполонили всі вулиці, вигукуючи «Слава сандіністам!» і «Геть Сомосу!». Оце і був той момент, Гансе. По телебаченню й за повідомленнями радіо люди стежили за цими сміливими подіями, які дали останній і вирішальний поштовх для перевороту. Всі побачили безпорадність диктатури, це вселяло народові мужність! Таке продовжувалось майже цілий рік, осінній наступ нічого не дав, але народ став активнішим, його мовчазний протест і збройна боротьба привели зрештою… Я знаю, повної аналогії тут бути не може. Ми підемо своїм шляхом, звичайно, боротьба буде нелегкою. Нам треба, набравшись терпіння, чекати своєї миті, — сказала вона, немовби вже бачила її в своїх мріях.

Літак нарешті приземлився; вони заповнили картки туристів, які для них роздобув Данієль. Аеропорт носив ім'я Хосе Марті. На злітній смузі виблискував сріблом літак радянського Аерофлоту. З моря повівав легкий вітерець, страшенно пекло сонце, тут було парко як і в Белізі. В приміщенні митного контролю їх зустріли два чоловіки: співробітник Інституту дружби народів і сивий сальвадорець, який по-батьківськи обняв Гладіс і потиснув руку Гундлаху. Їхня машина, що стояла внизу, як не дивно, теж була марки «фалькон». Земляк сказав Гладіс, що в їхнє розпорядження надається авто з водієм. Гладіс відповіла, що це занадто люб'язно, хоч, звичайно, їм невдовзі треба рушати далі. Представник інституту висловив жаль з цього приводу.

По дорозі в готель він весь час розповідав їм всяку всячину, на зразок того, наприклад, що «фалькони» закуплені на виручку рекордного урожаю, щоправда, вони вже брязкотять як поліцейські машини марки «альфа-ромео». Коли вони звернули біля цукрового заводу ліворуч, Гундлаха сильно кольнуло під лопаткою. Він обережно кілька разів коротко вдихнув повітря, і біль пройшов — це нагадала про себе рана. Велично, ніби в кіно, мимо пропливала Гавана. Спочатку — строкатість будівель міських околиць з їх буйною тропічною рослинністю, потім — широченні сходи перед університетом, далі хмарочос в стилі «арт-деко», як пояснила Гладіе. Вона все ніби жадібно поглинала, а Гундлах вслухався в себе, побоюючись нового приступу болю.

Готель «Рів'єра». Сімнадцятиповерховий будинок з просторими довгими холами й ресторанами в бельетажі, споруджений в кінці п'ятдесятих років. За словами провожатих, це — один з найкращих готелів Гавани. Гундлах почував себе розбитим, стомленим, і ось він незабаром опиниться в зручному номері. Тихо шумить ліфт, ледь посвистують кондиціонери, десь знизу доноситься монотонний гул набережної — плескіт хвиль прибою і вигуки з шестикутного плавального басейну і з вишок для стрибків у воду— непевні звуки, які можна вважати: ш пішу. Над містом мерехтить імла, куполи Храму височіють біля гавані над морем, яким вважається тут Мексікаиська затока або Флорідська протока. Неповоротка обслуга готелю нагадувала Гундлаху берлінський «Хілтон» з його іноземним персоналом. Звичайно, є люди, які їдуть у комуністичну країну, а потім відразу ж сердяться, що там не все таке, до чого вони звикли. А для Гундлаха, що вже сидів у ванні, відтоді як він покинув Сан-Сальвадор, це було найприємніше місце відпочинку. Яке ж місто буде його наступним етапом — Рим чи Париж?

Задзеленчав телефон. Загорнувшись у широкий, махровий рушник, Гундлах підняв трубку. Голос Гладіе видався йому якимось здавленим, чужим.

— Гансе, пробачте, що я вас турбую, але сталась жахлива подія: в Сан-Сальвадорі викрадено Егіріке Альвареса й п'ятьох інших керівників Фронту. Вони були присутні на нараді в будинку юридичної консультації архієпископа… Хто? Я не знаю! Бандити! Або військові! Та це все одно! Нам повідомив про це Гільєрмо Унго, йому вдалося уникнути нападу… — В трубці несподівано клацнуло, Гладіс кинула її, не закінчивши розмови…

Гундлах витер ще мокре тіло. Керівництво Революційно-демократичного фронту, про який вчора йшла мова, виявилось не на висоті. Це безперечно тяжкий удар! Гундлах пішов до Гладіс, але в номері її не було. Можливо, вона телефонувала з іншого місця й не встигла про це сказати, або не мала можливості почекати на нього бодай дві хвилини. На столі він знайшов зім'яту телеграму «блискавку» з Мехіко з коротеньким текстом: «Радимо негайно продовжувати подорож одній Вітаємо Данієль».

Згодом вони зустрілися в вестибюлі. Гундлах так і не дізнався, де ж була Гладіс. Він пильно дивився на неї і по ній бачив, що вона не хоче, аби він її розпитував. Вона поїхала з ним до кінця 23-ї вулиці, де були розташовані агентства небагатьох країн, які мали повітряний зв'язок з Кубою. Маршрути заокеанських авіаліній кінчались у Берліні (Шенефельд), Празі, Москві, Мадріді. Гладіс уже набридло мандрувати обхідними шляхами. Вона замовила на перше грудня два квитки на літак «Іберія» до Мадріда, не згадавши й словом про телеграму.

Гладіс продовжувала мовчати. І все ж Гундлах зрозумів, що вона знехтувала порадою Данієля.

Його пропозиція, очевидно, грунтувалась на підозрі, що Гундлах міг виказати місце перебування керівників опозиції, назване нею тоді, в парку Аламеда. Ні, вона й не думала відмовлятись від його товариства! Він помітив це, коли вони виходили з авіаагентства, і простив їй її мовчазність — вона, мабуть, була під враженням тієї приголомшливої звістки. Гладіс серйозно ставиться до союзу, який вони заключили в Белізі; вона покладалась на свою інтуїцію, незважаючи на попередження товаришів, які могли помилятися під враженням непевної атмосфери в еміграції. «Ця атмосфера, — думав він, — перетворює людей у бойові машини, обмежує їхню особистість, а Гладіс залишилась сама собою — партизанкою її жінкою».

Зігрітий відчуттям, що вона вважає його своїм другом, він не дуже зважав, що тут, крім желе й крему, майже нічого не було їсти; в країнах Карібського басейну взагалі кондитерські вироби виготовлялись занадто солодкі. Обідали вони в «Рив'єрі», гам їх годували безплатно. Кубинці нібито збиралися відмінити гроші і для приїжджих застосовували п готелях систему кольорових карток, за які можна було купити й певну кількість дефіцитних або занадто дорогих товарів на зразок всілякого різьблення, рому… На 23-й вулиці вони зайшли в готель «Гавана лібре», куди Гладіс була запрошена на прийом. В переповненому фойє їм подавали бутерброди і напій, приготовлений з білого рому на льоду і з м'ятою. Відтиснутий натовпом від Гладіс, Гундлах випив кілька склянок, так і не довідавшись, на честь кого був влаштований прийом. Якась дама роздавала автографи, але Гундлах так і не розібрався, чи тут відмічався ювілей тієї зірки, чи цілої групи артистів; він стомився цими урочистостями і незабаром, пробираючись поміж тропічними деревами, що росли тут, сягаючи аж до третього поверху, непомітно вийшов з вестибюлю.

Надворі його обдало свіжим морським вітром. Він присів на парапет. Мимо проносились численні автомобілі, обдаючи його вихлопними газами, а іноді й подаючи сигнали. Асфальт ще віддавав акумульоване за день тепло, виблискуючи в неоновому світлі жирними темними плямами від мастила й гумових шин. Ця частина бульвару звалась Рампою, бо колись вона була просто косою, що заходила далеко в море, а потім стала вулицею двомільйонного міста; так, Рампа була не зовсім рівною, її строкаті ліхтарі й фасади будинків, виглядаючи з-за зелені пальм, свідчили, що тут колись були джунглі, Вавілон розпусти з ігорними домами, наркоманією і проституцією. А сьогодні? Йому сказали, що Куба єдина країна Карібського басейну, яка подолала злидні й неписьменність. Тут ніхто не ходить босий як в Сан-Сальвадорі, в містах повно іноземців, туристів, комерсантів, емігрантів. Право політичного притулку, ця іберійська традиція, збереглася тепер не всюди, тільки ще в Коста-Ріці, Венесуелі, Мексіці, а головним чином тут. Для втікачів з континенту це остання зупинка, найбезпечніший притулок. Якщо в Гавані є телефонна книга, то Ворд, Вебстер і Віллоубі, звичайно, там не зазначені. Тут можна вільно подорожувати по країні, не боячись переслідувань, емігранти мають право збиратись, вільно отримують місце в готелі тощо. Але всяка еміграція залишається місцем туги за батьківщиною, місцем надії на повернення.

Хтось заговорив до Гундлаха по-англійськи, подаючи йому якісь знаки, запитав, чи не хоче він продати сорочку, туфлі чи сигарети? Або чи не зможе він купити йому в магазині готелю «Гавана-лібре» кілька пляшок рому? Він би заплатив удвічі, а то й утричі дорожче. Гундлах, прагнучи скоріше спекатись нахаби, пояснив, що це не його готель. В його голові снувались різні думки. За два квартали звідси він бачив клуб під назвою «Коменданте Турсіос Ліма» на честь гватемальського партизана, боротьба якого вже стала легендою. Звичайно острів Свободи був форпостом революції, він, як магніт, притягував лівих, які, діставшись сюди, ніби робили стрибок з краю злиднів в суспільство справедливості і діставали тут політичний притулок. Про це знають вороги Куби на континенті і вже протягом двадцяти років погрожують їй і бойкотують. Тому на вулицях зустрічається так багато людей у військовій формі, країна повинна захищатись, нести тягар озброєння, це все й породжує нестатки. Але ж хіба це привід для того, щоб невдоволені ставали помічниками ворогів? З Гундлахом так часто бувало, коли випитий алкоголь не викликав у нього гризот сумління, а навпаки, загострював почуття; коли він бував напідпитку, він починав ламати голову над причиною тієї чи іншої дії, розплутувати всілякі загадки.

І на цей раз його роздуми були не марні. Сидячи тут на камені, він дійшов висновку, що йому немає ніякого діла до всього, що він бачить тут довкола. Його лише бентежило те, що Гладіс Ортега не бачила в ньому чоловіка — можливо, вона зберігала вірність своєму? Незважаючи на те, що він загинув? І все ж Гундлах міг би зв'язати з нею свою долю. Може б, стати просто її соратником по революційній боротьбі? Очевидно, Ортега належить до керівних кіл, вона один з небагатьох послів, які за дорученням Фронту національного визволення в момент перепочинку напередодні вирішальних подій летять в Європу. Якщо їх місія буде вдалою, то для Гладіс відкриється шлях угору, в вище керівництво Опору. Коли Гундлах дійсно зможе їй допомогти, він також піде на підвищення, стане їй необхідним. А потім одного чудового дня прийде перемога! її друзі візьмуть у свої руки владу, як недавно сандіністи в Нікарагуа, Фронт національного визволення стане урядом — а він, Гундлах, можливо, очолить їхню пресу, буде шефом пропаганди або співробітником служби зовнішніх відносин завдяки його мовним і дипломатичним здібностям. А чому б і ні, якщо він своєчасно покаже на чийому він боці і що він навіть життя не пошкодує для революції? Велику користь новому урядові можуть принести і експерти, а в цьому він майстер, в разі необхідності зможе використати досвід, набутий у концерні. З яким задоволенням він всі ці роки служив би ліпше такому молодому урядові, пояснюючи світовій громадськості його мету і наміри!

Ще відчуваючи легке сп'яніння, він підвівся, намагаючись триматись прямо, пішов назад. Яка чудова думка! Він знову бачив перед собою перспективу, він щасливий, його прийнято в товариство революціонерів, у їхній світ… Можливо, це дещо зухвала думка, надмірна і, звичайно, завчасна. Але хто може сказати, що вона безглузда? Адже заїжджий іноземець Кіссінджср став у США навіть державним секретарем. Ні, ця ідея йому подобається, він не облишить її, вона потрібна йому, вона освіжає, рятує від безвиході, від ролі перекладача й помічника, обтяжливої й жалюгідної. Та ще аби здоров'я не підвело. Але ж у нього пробудилось честолюбство — це добра ознака, бо ж хворий навряд чи будуватиме такі плани.

У вестибюлі йому назустріч ішла Гладіс, висока й струнка. Вона налагодила зв'язки з дипломатами, з деякими аташе, які пообіцяли їй, що допоможуть прискорити справу з отриманням необхідних ніз. Гундлах зі своїм французьким паспортом не сподівався зіткнутися в Західній Європі з якимись проблемами для себе. І все ж в той час, поки він мріяв, Гладіс займалася справами. Тепер все повинно бути по-іншому.

Гундлах піднявся в номер і взявся за підготовчу роботу, з піднесенням, як йому здавалось, і скрупульозністю, як колись в Рейнському концерні промислового будівництва. Підбадьорений випитим алкоголем, він переглянув документи, принесені Ортегою Гладіс, і розіклав їх по країнах згідно їхнього маршруту. В Мехіко їй дали директиви, адреси, вирізки з газет і журналів і записки на той випадок, коли їм доведеться вести переговори з партіями і комітетами взаємодопомоги, з якими вони мають зустрітись. Маса всілякої інформації, без його допомоги Гладіс просто потоне в ній. Загальними директивами її завдання спрямовувалось на налагодження контактів з християнськими і ліберальними колами, хоч це й не дуже вдячне поле діяльності. Політико-дипломатична комісія по-різному розподілила завдання між окремими делегаціями. Від Гладіс вона, враховуючи її партійну приналежність, сподівалась успіху серед нейтральних кіл з дещо правим ухилом, в той час як інші посли відразу отримали вказівку закласти фундамент дружніх взаємин з лівими партіями, членами Соціалістичного Інтернаціоналу. До такої партії, між іншим, належав і член комісії доктор Унго. В кінці березня на регіональній партійній конференції в Санто-Домінго він різко виступав з критикою вашінгтонської політики неоколоніалізму.

Розбираючи папери, Гундлах важко зітхав. Багато чого в схемі дій, які рекомендувала комісія, йому не подобалось. Директиви викладені надто детально, з подібним йому ще ніколи не доводилось мати справу. Він уявляв свою місію зовсім по-іншому, більш самостійно, головне — зчинити фурор, публіцистичну тріскотню, привернути увагу громадськості, зірвати оплески і зрештою добитись пожертвувань на допомогу. Якби все залежало тільки від нього, він не пропустив би жодного інтерв'ю, жодної розмови, намагався б досягти загальної підтримки, незважаючи на всілякі обмеження, надумані за зеленим столом комісії. Адже компетентність комісії щодо партійної ситуації і громадських настроїв все одно не позбавлена певних прогалин. Комісія, наприклад, не бачить різниці в тому, що християнські демократи Сальвадора — крім Наполеона Дуарте — мають дещо інші погляди, ніж християнські демократи по той бік океану, в консервативному Мадріді, Берні чи Бонні.

Схоже, що Гладіс з цими матеріалами ще не ознайомилась. А з них видно було, між іншим, що в червні західнонімецький ХДС «дуже сердечно» прийняв у Бонні урядову делегацію Сальвадору. Гостей, міністра внутрішніх справ і шістьох високопоставлених офіцерів познайомили в Західному Берліні з «досвідом німецької поліції по боротьбі з тероризмом». Режиму пообіцяли кредит в сумі 22 мільйони. Витрати на поїздку делегації взяв на себе «Фонд Конрада Адеиаусра», який до того ж поклав на особистий рахунок Дуарте півмільйона марок. Подейкували, ніби Дуарте в захопленні від такої подачки, велів називати себе «Аденауером Сальвадору». Коли ж у вересні в Бонн приїхав професор Унго, керівництво ХДС прийняло його з холодною ввічливістю і ні в чому не підтримало. Вони дорікали сальвадорським соціал-демократам за антиамериканські «заворушення» в Центральній Америці. Хіба на таких можна розраховувати?

Чим більше Гундлах входив у курс справ, тим наполегливіше переконував Гладіс використати під час їхньої поїздки всі шанси і можливості. Це, звичайно, нелегке завдання, але воно принесе свої плоди. Він уявляв собі все набагато простішим, надіявся на власний досвід рекламної роботи. Яка різниця, що рекламувати: будівництво аеропорту чи плани Фронту національного визволення? В своїй основі підхід тут однаковий. Але для проведення рекламної роботи потрібні кошти: на друкування статей у впливових газетах, на проведення «круглих столів» по телебаченню. А скільки всіляких перешкод виникне на їхньому шляху? Місцевих масштабів і світових, на зразок ВВВ тощо… Гундлах аж стомився, вивчаючи умови їхньої подорожі, адже треба бути до всього готовим. Після півночі його аж потом пробило; відчувши втому, він склав папери і, задоволений собою, ліг спати.

Готелі, мав багато всіляких зручностей, в ньому був навіть басейн зі спеціальним ліфтом, яким можна було підніматись і опускатись в купальних костюмах, а переодягались мешканці у номерах. Напхом напханий вказівками для подорожі по Європі, Гундлах наступного дня по обіді зустрівся у басейні з Гладіс, яка прийшла освіжитись в перерві між всілякими переговорами і мітингами солідарності, де вона виступала з промовами про національно-визвольну боротьбу народів Центральної Америки. Вийшовши з води, Гладіс не стала розтиратись рушником, а простяглася на лежаку. Її темно-коричневе волосся звисало майже до кахельної підлоги. Засмучено вона сказала Гундлахові, що про долю викрадених керівників сальвадорського Опору досі нічого не відомо, хунта, як завжди, робить вигляд, ніби вона не має до цього ніякого відношення…

Є підстави сподіватись найгіршого. Тоді керівництво Фронтом доведеться очолити, мабуть, доктору Унго. Хунта зараз досить ізольована як всередині країни, так і зовні. Унго зміг би утворити новий уряд.

Гундлах заплющив очі. Двоє молодят, що, очевидно, недавно одружились і жили тут за державний рахунок, стрибнули разом у воду, обдавши його бризками. Він тепер уже знав з розповідей Гладіс, що політолог доктор Унго був другом її родини. Ніби самі собою думки Гундлаха скеровувались у те ж саме русло, що й учора, він вважав, хоч ще й соромився свого припущення, що досить невеличкого поштовху, і Гладіс опиниться в керівництві державою. Привабливі перспективи. Він всюди супроводжуватиме її як радник, друг і шанувальник, буде її соратником по боротьбі, разом з нею підніматись угору й падати; а колись, зрештою, вона й належатиме йому як жінка, — неодмінно.

— Але не емігрантський уряд, на це ми не підемо, — сказала Гладіс, стоячи поряд з Гундлахом. — А створений шляхом збройної боротьби революційний уряд на землі своєї батьківщини. Я думаю, що розвиток подій вже дозволяє нам про це мріяти.

Добре, що їй невідомі були його мрії. Гундлах уникав зустрічатися з нею поглядом. Вона дедалі більше зваблювала його. Як колись біля Сільвії, він запитував себе, що йому більше подобається в ній — тіло в білому купальнику чи її особистість. Звичайно, все приваблювало в ній, і звук голосу, і навіть її мовчазність. Навіть її присутності досить, щоб серце билось частіше. Таке трапилось з ним вдруге в житті. Він покохав Гладіс, а раз так, він нізащо не залишить її.

Це сталося в перший вечір їхнього короткого перебування в Європі, в Мадріді. Гундлах згодом вважав, що він сам багато в чому винен. Вони приземлились, коли вже сутеніло, в аеропорту «Барахас» — на північному сході Мадріда — трохи з запізненням і не встигли на лісабонський рейс. Всього сорок хвилин льоту до мети — цей маршрут вони вибрали спеціально, щоб уникнути зустрічі з тими, хто їм погрожував — і ось така халепа. Де ж їм дочекатися наступного літака? В залі для транзитних пасажирів? Чи в найближчому готелі? До Гладіс підійшли двоє її земляків, почали умовляти: в північному передмісті столиці відбудеться мітинг протесту проти вбивства шістьох керівників Фронту, їх трупи дванадцять годин тому знайдені на околиці Сан-Сальвадора… Гладіс, глибоко вражена, погодилась, хоч тривалий переліт дався їй нелегко.

Тремтячи від холоду, в супроводі тих двох чоловіків, вони їхали в машині вулицями околиць міста. Гундлах, крім аеродрому, нічого в Мадріді не знав, і на цей раз йому не вдалось нічого побачити. Тут настала рання зима, на обочинах дороги лежав сніг, ішов дощ, крутила завірюха — все здавалося Гундлаху якимось чужим. Він не розумів, куди вони їдуть і яка користь їм від того мітингу. Навіть якщо вдасться посіяти зерно симпатії до Опору, на збирання врожаю часу не залишиться, політ в Лісабон відкладати не можна. Стомлений і роздратований, Гундлах мимоволі подумав про пастку. Зі слів тих двох сальвадорців він зрозумів, що вони також побоюються. Мабуть, існує такий емігрантський синдром, вигнанці всюди, куди б їх не закинула доля, відчувають своїх ворогів. А чи ж ті двоє взагалі емігранти? Можливо, вони тільки прикидаються ними.

Гундлах тепер насторожено прислухався до їх розмов. Вони розповідали Гладіс про становище в Іспанії: ситуація невтішна, нестабільна. Вони їхали досить довго, і сальвадорці мали нагоду вилити душу. В країні неспокійно, хоч офіційно оголошено, що з заворушеннями покінчено. В «Паласіо де Крісталь» біля парку Ретіро сам міністр культури відкрив першу виставку про громадянську війну, про ту жахливу війну, яка з далеких тридцятих років розколола націю на два ворожі табори — і такий стан триває ще й досі. Хоч в «Кришталевому палаці» й висять прапори уряду Народного фронту поруч з прапорами Франко, на фотографіях можна побачити й літаки фашистського легіону «Кондор», і маршируючі інтернаціональні бригади, а вслід за звуками гімну фаланги «Кара аль соль» лунає «Інтернаціонал». Але та примиреність тільки для людського ока, демократія позірна, фашисти все ще утримують у своїх руках армію та «цивільну гвардію» й готові до захоплення влади.

Чамартін виявився районом крупної буржуазії, зал кінотеатру був великий, але досить затишний, крісла кремового кольору, коли на них сідаєш, вони опускаються до необхідного рівня. Перші ряди, приблизно третину залу, заповнили розкішно одягнені люди, задні ряди були майже порожні. Гундлах сів поруч з Гладіс. Він шепнув їй, що перед публікою такого сорту не варто говорити, як на Кубі, про проблеми революції. Інша справа — показати, з якою брутальністю режим переслідує навіть своїх поміркованих противників. Шлях до сердець цих людей можна знайти, тільки закликаючи їх до співчуття, порядності і до рицарських почуттів… Організатори мітинга, очевидно, були такої ж думки: вони провели центральним проходом між рядами наперед дванадцятирічного хлопчика, який чудом уцілів після влаштованої хунтою різанини в його селі; і присутні по його вигляду все зрозуміли.

— Ми їхали на базар, — сказав хлопчик слабким голосом, — і тут наш автобус зупинили солдати. Шпики з нашого села показали на двох чоловіків. Військові відвели їх за автобус і розстріляли…

Хлопчик розповідав, що один з тих чоловіків був членом християнської профспілки, а другий — помічник пастора сільської парафії. На потилиці хлопчика червоніла незагоєна рана завбільшки з кулик, вона була така глибока, що там вже не росло волосся. Дві великі рани тяглися на шиї й на обличчі. Двома ударами мачете йому так пошкодили руку, що навіть вже через кілька тижнів він ледве міг ворухнути пальцями. На запитання, за віщо ж над ним гак знущалися, хлопчик відповів, що він син помічника пастора.

Серед гнітючої тиші на задніх рядах почувся вигук, якого Гундлах не зрозумів, а Гладіс зірвалася з місця, мов ошпарена, на якусь мить зчинився шум, приглушений звукопоглинаючими стінами. Гладіс вийшла наперед, ніби намагаючись втихомирити зал. Вона впевнено стояла на сцені. Зал відразу ж стих, чекаючи, що ж скаже ця вродлива жінка в елегантному костюмі кольору морської хвилі. Всім своїм виглядом вона завоювала симпатію публіки ще до того, як заговорила. Щоправда, з самого початку її виступу в кінці залу пролунало кілька реплік. Не приховуючи свого гніву і хвилювання, Гладіс перелічувала злочини хунти в Сальвадорі.

— А ви зможете поїхати додому після того як тут, за кордоном, обливатимете брудом своє гніздо? — запитав хтось з бокового проходу, де зібралась група розкішно одягнених молодих людей.

Якийсь чоловік, виступивши на захист Гладіс, вигукнув, що своїм виступом вона не забруднює своє гніздо, а очищає його від бруду. Зупинивши його помахом руки і суворо глянувши на молодиків, Гладіс продовжувала свою промову. Але тут знову хтось крикнув їй:

— Обережно, сеньйоро, а то й вас схоплять!

— Мене вже хапали, — вигукнула Гладіс з презирством і гнівом, — у квітні мене разом з кількома десятками інших витягли з колони демонстрантів і відвели в поліцію за те, що ми брали участь в марші протесту проти вбивства нашого архієпископа. Зі зв'язаними за спиною руками ми протягом кількох годин змушені були стояти біля камери і слухати, як там за дверима катують в'язнів. А коли потім почався допит, один поліцейський непомітно розв'язав мені руки, і я змогла вийти з в'язниці, ви уявляєте собі, аж на вулицю.

— Добрий поліцейський! І більше нічого вам не зробили? — запитав хтось з кінця залу.

— А тепер послухайте дещо! — вигукнула Гладіс, намагаючись перекричати шум в передніх рядах, де люди почали озиратись. — Я назву тільки один приклад. Розповім, що хунта вчинила з Беатріс Ландою, членом християнської спілки молоді. Після вбивства архієпископа Ромсро її схопили під час демонстрації протесту. На допиті від неї вимагали назвати призвідників. Вона цього не знала і знати не могла, бо демонстрацію ніхто не організовував — вона була стихійна. Беатріс мовчала, і тоді в кімнату ввели її заарештованого нареченого і зґвалтували дівчину в нього на очах. Наречений почав говорити бозна-що — загалом те, що від нього хотіли почути, але й цього виявилось недостатньо, аби такою ціною купити для неї свободу. Кілька годин лежала Беатріс на «сковорідці». Що це таке? Це металеве ліжко зі сталевими пружинами, що весь час перебувають під електричною напругою, яку можна збільшувати або зменшувати, повертаючи ручку. Її, голу, прив'язали за руки й ноги і мучили електричним струмом доти, поки не довели її до серцевого нападу. З допомогою ін'єкцій і штучного дихання її знову привели до свідомості. Я забула сказати, що їй заклеїли лейкопластирем очі: кати хотіли залишатись невідомими. І все ж двох вона впізнала по голосу. Коли електрошок нічого не дав, її, як і інших — нещадно били і прийомами карате зламали кілька ребер. Потім її голову втиснули в смердючу воду, і дівчина мало не захлинулась…

Гладіс, мов зацькована, говорила все швидше і дедалі тихше, ніби намагаючись втекти від того, про що вона розповідала. Раніше вона ніколи про це не згадувала, Гундлах відчував, що Гладіс і зараз не хотілось про це говорити, вона ніби через силу виривала з себе слова, спровокована ворогами. Зал, затамувавши подих, слухав цю жахливу сповідь. Зрештою в Гладіс пропав голос, вона, ніби задихаючись, схопилась за горло, і Гундлах підбіг до неї, щоб допомогти їй. Але вона знову взяла себе в руки і хрипким голосом вела далі:

— І все ж Беатріс витримала всі тортури і живою вибралася з в'язниці. А одинадцятеро з нас не повернулись на волю. Про них було оголошено, ніби вони пропали безвісти, а це означає, що їх закатували до смерті. Після цього, ви, напевне, не здивуєтесь, почувши, що один з катів, якого впізнала Беатріс, був застрелений у травні прямо на вулиці. Вбито одного ката за десятьох закатованих. Це досить скромна відплата. І ще одне: Фронт національного визволення не застосовує тортур, він користується справедливими методами оборони проти дій ворога, який не знає пощади, прагнучи створити в країні військову диктатуру, як у Парагваї й Чілі. Ультраправий полковник Добюїссон, який вихваляється своїми контактами з радниками Рональда Рейгана з питань Латинської Америки, сказав якось, що вже настав час пристрелити й консервативного християнського демократа Наполеона Дуарте. В його очах християнсько-демократичні партії у всьому світі, від Італії до Чілі, — це не що інше, як «праве крило комуністів».

Гладіс таки змусила замовкнути тих, хто заважав їй виступати. Виходячи з залу, вони зірвали своє зло тим, що, взявши з рук організаторів картки, на яких було написано, за якою адресою слід надсилати пожертвування для революційного Сальвадору, тут же з люттю кидали їх на підлогу. Гладіс перемогла, але якою ціною! Коли вони після закінчення мітингу їхали назад, Гладіс не сказала жодного слова. Відсунувшись подалі від Гундлаха, в самий куток машини, вона тільки тихо схлипувала. В нього промайнула думка, що Гладіс не така невразлива, якою йому здавалась у Гавані, після того, як вона, отримавши телеграму з Мехіко, нічого йому не сказала. Йому кинулось у вічі її небажання навіть там згадувати про знедолену батьківщину… Причиною цього була, безперечно, травма, про яку їй хотілось забути, викреслити її з своєї пам'яті, але тут дівчину змусили знову згадати про неї і все відверто розповісти. Він картав себе тепер як безсердечного імпресаріо, який ставить перед своєю зіркою надто великі вимоги. Він пригадав про Гертеля. Можливо, той і мав рацію, сказавши в приймальній полковника Махано, що навряд чи з ним, Гундлахом, можна довго дружити, оскільки в його характері проглядається якийсь диявольський холодний лоск, честолюбство, агресивність, цинізм… Їхня дружба була недовгою і закінчилась для Петера Гертеля смертю. Товаришувати з Гундлахом було ризиковано, мабуть, тому в нього було дуже мало друзів.

Вони змушені були відкласти дальший політ. Навіть в готелі Гладіс все ще ніяк не могла заспокоїтись. В її очах ще залишався якийсь прихований біль, той незбагненний вираз рішучості й страху, навіть приреченості, який так вразив Гундлаха під час першої зустрічі з нею в «Каміно Реаль». Кілька разів йому здавалось, що вона ось-ось заплаче. Мабуть, Беатріс Ланда була її близькою подругою. Після вечері Гладіс прийняла снотворні таблетки, але Гундлах побоювався, що вона ще, чого доброго, впаде, коли буде сама в кімнаті, і тому постукав їй у двері. Вона з розпущеним волоссям нерухомо сиділа біля люстра. У неї не було охоти говорити з Гундлахом, і вона відправила його з кімнати. Йому здалося дивним, чому вона не замкнула двері кімнати. Вже в своєму номері Гундлах, приклавши вухо до стіни, прислухався до звуків у її кімнаті, але звідти нічого не було чути. «Вона сильна, — запевняв Гундлах сам себе, завтра все минеться».

Серед ночі Гундлах прокинувся від гулу реактивного літака. Йому в голову несподівано прийшла думка, що Гладіс під час виступу в кінозалі на якомусь місці збрехала. Він ніяк не міг позбутись думки, що в розповіді Гладіс досить неймовірним звучало те місце, де вона розповідала, нібито поліцейський розв'язав їй руки і дав можливість втекти. Гундлах не сумнівався, що серед поліцейських трапляються й такі, які ненавидять брутальності і тому спроможні врятувати когось, тим паче вродливу жінку, якщо це не загрожує їх безпеці. Але одночасно в його свідомості зростала підозра, що Гладіс, детально розповідаючи про жахи у в'язниці, дещо приховала. Ні, не про долю іншої жінки говорила вона там в залі, а про свою власну! Ось чому пішов у партизани її чоловік і невдовзі знайшов свою смерть у бою. Ось як усе було.

Ці думки не давали Гундлаху заснути. Він ніколи не дізнається всієї правди, бо не посміє про неї навіть запитати. Проте вже тепер йому стало багато чого зрозумілішим в поведінці Гладіс. Так, звичайно, шок сильно вразив Гладіс, проте вона й тепер ревно стежить за своєю зовнішністю, одягається зі смаком. Але ж хіба вона не уникає будь-якого його жесту і дотику, за яким може приховуватись залицяння чоловіка? Ніколи йому ще не доводилось подорожувати з жінкою, яка з таким нехтуванням ставилась би до нього, як до чоловіка.

Та незважаючи на це, Гундлах не переставав з надією думати про неї день і ніч. Він дедалі більше проймався співчуттям до неї, відчуваючи, що кохає її ще ніжніше й безнадійніше. Йому залишалось поки тільки вірити, що все буде добре, що та глибока рана незабаром загоїться, якщо ніхто не буде її роз'ятрювати. Все-таки кілька довгих тижнів вони пробудуть в цивілізованій Європі, вдалині від хаотичного насильства Латинської Америки і боротьби на батьківщині Гладіс. Гундлах завбачливо намагався ставити перед нею завдання, які вона легко могла вирішувати, він сподівався на цілющу силу успіхів у цікавій праці; це було саме те, що й йому було потрібне як хліб насущний.

Гундлах відчував, що все буде добре. Головне, щоб їм тут, в Європі, від Мадріда до Стокгольма, усміхнулась доля.

Відліт до Лісабона вони одклали на два дні. Гладіс не хотілося лишати Іспанію — духовну прабатьківщину колишніх заморських колоній, у тім числі й Сальвадору. В Мадріді також був емігрантський комітет, який піклувався про них. Там вони довідались, що недавно, в середині грудня, в Мадрідському готелі «Мелія кастілія» відбувся 15-й конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу. З гордістю їм показали списки доповідачів: серед політичних керівників руху Опору стояло також прізвище Мануеля Унго. Як лідер соціал-демократичної партії, Унго представляв на конгресі Сальвадор; його доповіді, справила силі. не враження.

Гладіс ожила. Ім'я Унго серед таких відомих представників Соціалістичного Інтернаціоналу, як Франсуа Міттеран, Джузеппе Сарагат, Улоф Пальме, Анкер Йоргенсен, Бруно Крайскі, свідчило про те, що на старому континенті вони не самотні. Виступав також міністр зовнішніх справ Нікарагуа д’Еското. Спостерігачами на конгресі були чотири представники посольства США, шефом яких був Баудлер, спеціаліст по організації інтервенцій в країнах Центральної Америки; серед них також «незалежний експерт з аграрних питань» Рой Простерман, відомий своєю діяльністю у В'єтнамі, де він був інспіратором утворення так званих «оборонних поселень» і проекту «Фенікс», за яким було знищено 45 000 чоловік.

В бюро комітету співвітчизники показали їм прогресивні газети зі статтями про Сальвадор. З них Гундлах несподівано довідався, що навіть західноєвропейська християнська преса підтримує Фронт національного визволення — здебільшого молодіжні газети з незначними тиражами. Їхні редактори, що стоять в опозиції до партійного керівництва, працюють у свій вільний час зовсім безплатно, розмножують свої статті з допомогою гектографів або фотокопій, не вичитуючи і не звертаючи уваги на друкарські помилки, ніби оголосили війну одночасно і комерції, і педантичності. Гострою формою цих видань ніби підкреслюється, що це особливий спосіб вираження нового мислення. Текст статей розташований у таких випусках не стовпцями, як у звичайних газетах, а нанесений на сторінки як в оголошеннях без огляду на орфографію і інші правила друку. Преса брала участь і в збиранні пожертвувань для революційного народу; західно-берлінська «Тагесцайтунг» повідомляла, що триває збір коштів під девізом «Зброя для Сальвадору», вже зібрано чверть мільйона доларів.

Потім Гундлах швидко переглянув підпільно видану друковану продукцію. Він і не знав, що такі видання існують.

За порадою Гундлаха Гладіс зав'язувала ширші контакти, ніж їй рекомендувалось директивою; і вона розширювала їх аж до таких партій, як компартія Сантьяго Карільйо. Гундлах тим часом проводив прес-конференції, наніс візит лідеру Соціалістичної партії Іспанії Феліппе Гонсалесу. Цей чоловік, між іншим, повідомив, що збирається очолити Міжнародний комітет захисту Нікарагуа, який незабаром повинен утворитись. За його словами Соціалістичний Інтернаціонал вимагає від Вашінгтону припинити надання будь-якої підтримки сальвадорській хунті. Така політика зрештою може привести до утворення другої Куби… Як видно з усього, соціалістична партія відіграє вагому роль в громадському житті Іспанії.

Вони вилетіли в Лісабон аж на третій день. В сіточках на спинках передніх сидінь стирчали ранкові газети. В одній з них Гладіс знайшла інформацію про мітинг у кінотеатрі. «Собор в Сан-Сальвадорі став усипальницею невідомого партизана, — писала інша газета. — Ніхто не знає, скільки вбитих поховано перед вівтарем, нікому не відомі їх імена. Але ті, кого поховали там минулої середи, не були ні партизанами, ні невідомими людьми. Енріке Альварес Кордова — мільйонер і лідер опозиції «Фронт революційних демократів» (ФРД), а п'ятеро інших — також відомі партійні і профспілкові керівники. Тиждень тому їх схопили в приміщенні юридичної консультації єпископа і вбили. Представник посольства США в Сан-Сальвадорі визнав: є «дані», що за вбивцями стоїть уряд хунти».

Стаття закінчувалась запитанням, чи не занадто багато беруть на себе праві, прагнучи змести з свого шляху всі інші сили. Органи безпеки цинічно схвалили вчинок правих терористичних загонів, які зґвалтували, а потім убили трьох північноамериканських черниць і одну співробітницю служби соціального забезпечення. Це нагадує мерзенне вбивство фоторепортера з США минулого року в Нікарагуа; кінорозповідь про цей підлий вчинок обійшла весь світ і змусила Джіммі Картера в останню хвилину припинити надання допомоги диктатору Сомосі. Чи на вбивство черниць буде така ж реакція? Ні разу після інтервенції в Домініканську республіку в 1965 році Сполучені Штати за весь період кризи в країнах американського континенту не асигнували стільки грошей, як тут — 95 мільйонів доларів для військової і економічної допомоги тільки в цьому році.

Під час короткого перельоту в Португалію Гундлах намагався за повідомленнями преси скласти собі уявлення про політичне становище в цій країні. Прогноз невтішний, йде підготовка до президентських виборів. Наступної неділі боротьба прем'єр-міністра Са Карнейру за владу досягне свого апогею. Його правоцентристський союз в жовтні набрав 47 процентів всіх голосів, а португальські ліві партії, що протягом кількох років стояли при владі, зазнали поразки. Франсіску Са Карнейру, сухорлявий адвокат з міста Порту з задерикуватим довгим носом, вигравав тепер, як видно, раунд за раундом. Він прагнув сформувати найконсервативніший у Західній Європі уряд, замінивши президента Еанеша на молодого генерала, за яким, як таємний державний апарат, стояв «Союз екс-командос» — еліта колишньої колоніальної армії, що покрила себе ганьбою в Анголі і Мозамбіку. Са Карнейру навіть погрожував подати у відставку, якщо не буде обраний його ставленик — генерал. Гвардія того генерала нараховує три тисячі солдатів, запеклих убивць, яких лісабонська газета «О Діабо» назвала «людьми з граніту» і «скарбом португальської душі». Фінансована підприємцями, що називають себе «друзями командос», та гвардія служила досі для придушення бунтівних робітників. Жоден журналіст не наважувався критикувати акції тих головорізів.

Згадавши про свою батьківщину, Гладіс подумала, що зараз, мабуть, і тут не краще. За останні сім років після квітневої революції 1974 року Португалія різко скочувалась вправо. Прем'єр зганяв селян з усуспільнених земель, збирався запровадити 55-годинний робочий тиждень — на таке навіть сам Салазар не наважувався, — а після виборів планував навіть змінити конституцію і перевести банки й страхові компанії в приватний сектор, повернути їх колишнім власникам… Гундлах розумів, що цей вітер справа дме також і їм в обличчя. До того ж для них він був ще дошкульнішим. Але того, що сталось, ні чекати, ні передбачити аж ніяк не можна було. Буквально за п'ятнадцять хвилин до їх приземлення в аеропорту «Портела де Сакавем» на північній околиці Лісабона літак Са Карнейру, що гасав у передвиборній гарячці по країні, розбився! Загибель прем'єр-міністра — це вибух такої сили, який заглушив усі інші.

Таксі довезло їх до готелю «Дипломатіко» на вулиці Кастільйо. Комфорт повний, а ціна за номер зовсім невисока, через інфляцію в Португалії один ескудо йде за два центи. Ще з Мадріда Гундлах домовився по телефону про кілька ділових зустрічей, але коли набрав номери, плани його розладнались. Всі абоненти просторікувато вибачались, обіцяючи повернутись до цієї розмови наступного тижня, і навіть «Републіка», газета соціалістів, перенесла день зустрічі: що поробиш — вибори президента і сенсаційна смерть прем'єра, отже, їхній приїзд залишається ніким не поміченим. Кого цікавлять зараз події в далекій маленькій країні? Кожний сьомий португалець без роботи, інфляція мчить галопом, вони потрапили в одну з найбідніших європейських країн, заклопотану власним лихом, в найнесприятливіший момент. Кого вони розраховували привернути на свій бік і на що, власне, вони сподівались?

Гладіс наполягала на негайному від'їзді, її настрій зовсім зіпсувався. А Гундлах радив зробити перепочинок, а не гасати сторч головою з країни в країну! Повітря тут м'якіше ніж в Мадріді. Вони прогулювались по парку Едуарда VII, піднялись до колонади, спорудженої з дивовижною помпезністю в епоху Салазара. Внизу під ними прямо до центру міста простягся поміж пагорбами фешенебельний бульвар Свободи. Гундлах знав, що на одному з пагорбів ліворуч в затишному будинку, спорудженому в стилі барокко, з круглими вікнами на верхньому поверсі міститься посольство Федеративної Республіки Німеччини. Кілька років тому Гундлах був там з директором Люппом. Консервативні дипломати, щоб залишитись у грі, вдавали з себе поборників прогресу, дозволяючи прогресивним митцям працювати на ниві культурного обміну, але замовлення від Рейнського будівельного концерну не прийняли… Тоді цей крок здавався Гундлаху досить хитрим, а тепер він вважав його підступним.

— А он там, — запитала Гладіс, — що це, Африка?

Гундлах дивився, усміхаючись, на її відкрите обличчя: в ньому як у люстерку віддзеркалювався кожен порух її душі. Гладіс розсмішила його, переплутавши гирло Тежу з Гібралтарською протокою. Але він був радий, що нові враження покращують її самопочуття. Він зупинив таксі, щоб повезти її по місту, познайомити з площами і пам'ятниками Лісабона (сам він бував тут не раз), зайти в собор святого Георгія, що височів над провулками старих кварталів, подивитись на Белемську вежу з її мавританськими колонами й балкончиками в індійському стилі. Але пішов дрібний набридливий дощ, Лісабон якось відразу втратив свої барви, і лише в музеї Гульбепкяиа Гуидлахові вдалося розвеселити Гладіс. Їй сподобалась вже сама будівля музею — скло й бетон, а всередині — заповіт нафтового мільярдера на знак його вдячності Португалії за притулок і помірні податки. Розглядаючи шедеври мистецтва, Гладіс соромливо усміхнулась і призналась, що в юності мріяла стати художницею. Один друг їхньої родини давав їй уроки і по-батьківськи підтримував.

Добре проголодавшись в музеї, вони пішли в кав'ярню на вулиці Россіу. Там Гладіс продовжувала розповідати про себе. Вона була членом католицької спілки студентів, яка на початку сімдесятих років прагнула об'єднати в своїх лавах, крім студентської молоді, також і робітників та селян, де б вони навчались розуміти, що відбувається з ними і з їхньою країною. По-іншому, ніж всілякі прихильники реформ з середніх класів, знала вона обличчя тих, для кого спочатку хотіла будувати житла, а потім присвятити їм все своє життя. Злидні, які вона бачила на власні очі, розвинули в неї почуття приналежності до народу і ненависті до системи, яка породжує такі умови життя. Боротись в рядах Опору вона почала тоді, коли хунта, чинячи масові вбивства, пішла в наступ проти народу. Гундлах розумів її. Його самого зухвале вбивство студента Бенно Онезорга 2 червня 1967 року біля оперного театру в Західному Берліні спонукало до участі у вуличних боях, в роботі напівлегальних лівих організацій. До підпілля, продовжувала Гладіс, їй залишався тоді лише один крок, за який вона тоді заплатила, як і кожен, дорогою ціною. Вона втратила свого чоловіка, інші залишали у батьків або в друзів своїх дітей і лише іноді зустрічалися з ними таємно, хоч це було й дуже небезпечно. Розлучаючись з дітьми, вони прощалися з ними, і партизанський табір ставав їх сім'єю. З емансипацією жінки це не має нічого спільного, підпілля вимагає скоріш чоловічих достоїнств, таких як мужність, витримка, організаторський талант. А оскільки дівчата з дитинства не граються зброєю, то в партизанах їм вдвічі важче.

Після устриць і крабів їм подали на стіл дуже смачну каракатицю. Гундлах підливав Гладіс вина. Відчував, що вони тепер були ближчими одне до одного. Вино впливало на нього сильніше, ніж на Гладіс. Вже після третьої склянки він через силу стримував себе, борючись проти впливу її чар, а вона, весь час говорячи про щось стороннє, трималась на пристойній відстані від нього. Коли він признався, що колись був учасником лівого руху, співробітничав у газеті, Гладіс здивувалась. На її обличчі з'явилася спантеличена посмішка.

— Ваша газета збанкрутувала, і ви поміняли свої погляди? — запитала вона з іронією. — Здалися, пристосувались? Як же так? А що ж тоді робити нам у нашій ситуації?

Він спробував виправдатись:

— В порівнянні з Сальвадором ми живемо ніби у ваті. Або в тюремній камері, стіни якої оббиті гумою. Але удар шматком металу в спину змусив мене опам'ятатись. Та частково й ви, Гладіс…

Вона метнула на Гундлаха погляд, від якого йому перехопило подих. Розуміючи, що він хотів сказати, вона, щоб не образити його, уникла прямої відповіді.

— Облиште, Гансе… Не виправдовуйтесь. Ви старались, хотіли мати успіх… Але що це вам дає? Анічогісінько. Людина заробляє гроші, заслуговує авторитет, але втрачає саму себе…

В кав'ярні загорілись світильники, заграла музика, вони продовжували пити вино, і це підбадьорювало Гундлаха.

— Розумієте, Гладіс, — мовив він. — Я повинен весь час собі доводити, що я добре розбираюсь у своїй професії, краще, ніж у чомусь іншому.

— Тому ви й їздите зі мною по світу?

— Можливо. А чому б і ні? Це ніби мій третій старт.

— Старт? А яка ж ваша мета?

— Зачекайте… — сказав Гундлах обережно, але йому вже набридло грати весь час у схованки. — Для вас і для вашого фронту наша подорож має неабияке значення… Якщо ми привеземо з собою мільйонів два-три, фальстартом це не буде. — Дай то, боже…

Гундлах уловив у голосі Гладіс нотки сумніву. Отже, знову порвалась нитка, яка їх зв'язувала…

До десерту вони не доторкнулись, не хотілось більше солодкого. Гундлах розплатився, і вони вийшли з кав'ярні. На вулиці Россіу мрячило, вечірні вогні потопали в імлі. Вони спустились у метро. Проїхали три станції. «Може, вона вважає мене досвідченим «зальотником»?» — міркував про себе Гундлах. Щоправда, зізнався сам собі, що наполовину він і був саме таким, але не став ламати собі над цим голову. Коли вони вийшли з метро на площі з пам'ятником якогось вершника, Гладіс намагалась розвеселити його жартом. Вони ніби помінялись ролями: ще недавно, в парку, вона грала в мовчанку, а тепер він зціпив зуби. Мабуть, приїзд в Португалію — була помилка. Самі тільки витрати.

Що це не зовсім так, Гундлах зрозумів у готелі, коли портьє передав їм конверт. Там було офіційне запрошення від радіотелевізійного агентства Португалії. Закордонний відділ державного телебачення пропонував Гладіс дати інтерв'ю завтра об одинадцятій ранку. Ого! Гундлах відразу повеселішав. Виходить, їх справи таки пішли вгору! Лісабон відразу став для нього привабливим і гостинним містом.

Вранці вони ледве знайшли телестудію неподалік музею античного мистецтва. В приміщенні було неприбрано, студія містилась у старому будиночку. Домовилися, що бесіду буде знято на відеоплівку, а потім після їхнього від'їзду — передано в ефір. Гладіс пропонувала: оскільки її співбесідник представляє американський журнал «Ю. С. ньюс енд уорлд ріпорт», близький до кіл американських військових промисловців, — то бажано, щоб у ході дискусії було виявлено головні протиріччя сторін, глядачі люблять дискусії. Телекоментатор, спритний жевжик на ім'я Фуртадо, очевидно, пам'ятаючи настанови своїх босів, не згодився.

Супротивника Гладіс у дискусії звали Бімом, він уже сидів у гримувальному кріслі, йому причісували світло-руде, мокре, як після душу, волосся, підмальовуючи обличчя. Коли він повернув голову, Гундлах відразу пригадав, звідки він його знає. Це був той самий репортер, який своїми запитаннями в Мехіко змусив Гладіс дати йому нищівну відсіч.

— Ми зустрічаємося з вами по обидва боки океану! — крикнув Гундлах крізь гудіння фена. — Очевидно, ви єдиний на всі Сполучені Штати фахівець з питань Сальвадору.

— О ні, в нас їх вистачає.

— Я теж можу це підтвердити. Будьте надалі обережнішим у зізнаннях, сер. Ви знову осідлаєте свого конька — терор чи, може, цього разу у вашій програмі щось інше?

— Не поспішайте, — самовпевнено відповів Бім. Він поводився так, ніби грає тут першу скрипку.

Нарешті вони всілися за вигнутим дугою столом, спалахнули прожектори, Фуртадо, вдаючи цілком безсторонню особу, зробив короткий вступ. Важко сказати, зауважив він, що довело Сальвадор до громадянської війни, — соціальна несправедливість а чи вплив світового комунізму. Цікаво уточнити: війна почалась без стороннього втручання чи то рука Москви? Гладіс відповіла, що про Москву не може бути й мови. Кремль надто далеко від її країни, а ось Вашінгтон зі своїм Білим домом, держдепартаментом і агресивним Пентагоном — близько…

— Але ж Вашінгтон сприяє розвиткові вашої країни, — перебив її Фуртадо.

— Він «сприяє» переважно поставкам зброї для режиму, — сказала Гладіс. — Збирається різко скоротити економічну допомогу. Рональд Рейган хоче підтримувати лише ті країни «третього світу», котрі слухняно виконують його вказівки. Американські гроші йдуть на втихомирювання слаборозвинених народів! У нашій країні триває суто внутрішня боротьба за соціальну справедливість. Москва тут ні до чого.

— Без неї ніде не обходиться, — загадково докинув Фуртадо.

. — Ви міркуєте в принципі невірно. Країни «третього світу» вже не хочуть бути пішаками на шаховій дошці міжнародної політики.

Бім, що сидів у кінці столу, поки що вичікував, схиливши набік припудрену голову, й щось занотовував. Нарешті він сказав, що в Сальвадорі ліві сили роздмухують конфлікт під самим носом у Сполучених Штатів, а Штати, навпаки, прагнуть соціальних реформ і врегулювання конфліктів… Бім говорив примирливим тоном, його зморшкувате лискуче обличчя весь час мінилося, він схиляв голову набік, виставляючи вперед то лоб, то підборіддя, підсилюючи в такий спосіб значення своїх слів. Гундлах з іронією спостерігав за смішними, немов у боксера на рингу, рухами його голови. Бім жонглював словами, йому було однаково, що говорити, бо він вже давно розучився в будь-що вірити. Метушня, накладні витрати, Стара Європа, добра їжа, розпуста — ось що вабило його в житті. І трішечки — журналістська діяльність. Бім добре знав своє ремесло; під прикриттям телекоментатора він тут робив усе вправніше, ніж тоді в Мехіко; Гладіс опинилась у скруті. Вона розхвилювалася, скронями в неї котились перлини поту, яких вона навіть не обтирала, щоб не показувати свою слабість.

— Я вам не заздрю, — глузливо мовив Бім. — Як войовнича католичка лівого ухилу, ви сподіваєтесь на співчуття португальського середнього класу, а той клас прагне спокою, бо нещодавно сам пережив щось подібне в своїй країні. Ви дієте згідно своїх переконань, сеньйоро Ортега. А ваш Фронт грає з розподілом ролей. Тільки в червні і липні комуністи з керівної верхівки вашої країни на кошти Москви об'їздили всі країни східного блоку, від Праги до Ханоя, щоб роздобути зброю, і всюди їх запевнили в підтримці. А чому? Це також ясно як білий день. Бо в період відносного спокою явна слабість комунізму завдяки збройним конфліктам і припливу радикальних елементів враз перетворюється в загрозливу силу.

— Коли так, — озвався Гундлах, — тоді це, очевидно, помилка вашої адміністрації. Підтримувана Сполученими Штатами хунта перша взялася до зброї.

— Хто вам таке сказав?

— Я сам був свідком учиненої нею кривавої розправи біля собору в Сан-Сальвадорі.

— Мій уряд не схвалює подібних дій.

— Якби не схвалював, їх би й не було. Так само виправдовуються й за океаном, пане Бім. Вашінгтон знову йде шляхом ескалації сили й ускладнення міжнародної обстановки… Будь ласка, не перебивайте мене… В зоні Панамського каналу на складах зберігаються боєприпаси для повітряного мосту Сполучених Штатів, створення якого йде повним ходом. Налагоджуються зв'язки з правоекстремістськими воєнізованими групами в Гватемалі та Гондурасі… Хвилинку!.. Диктатури таких країн, як Уругвай і Чілі, дістаючи від США зброю й допомогу в підготовці військових кадрів, уже давно втягнуті в конфлікт. З часу висадки десанту в Санто-Домінго ваша країна ще не виділяла таких високих асигнувань на придушення народного руху в Латинській Америці — майже сто мільйонів доларів тільки цього року. А тепер ваша черга.

Бім зігнувся, його усмішка зникла, відповідаючи, він говорив різко й сердито. Гундлах, майже не слухаючи, завдавав йому все нових і нових ударів, намагаючись покласти хвалькуватого янкі на обидві лопатки. Фактів Гундлах мав напоготові більше, ніж Бім на аркушиках, які той перегортав у руках. Не звертаючи уваги на Фуртадо, котрий уже мовчки сидів крам столу, Гундлах із задоволенням, немов козирями, бив новими й новими неспростовними доказами. Під час коротенької паузи, поки він переводив дух, у дискусію знову включилася Гладіс:

— Ви говорите про врегулювання, про реформи! Аграрну реформу хунта використала лише для того, щоб захопити в свої руки землю, зігнати селян у казарми. Так, селянам пообіцяли кооперативи, армія навіть дозволила вибрати для них керівників — а наступного дня всіх обраних перестріляли. Як колись у В'єтнамі, селян зігнали у воєнізовані села. А по тих, хто лишився дома, стріляли з вертольотів, полювали на них, як на звірів.

Нарешті дискусія скінчилась, і Фуртадо пригнічено промимрив заключне слово. Воно прозвучало як запізнілий порятунок для Біма.

Позмивавши грим, Гундлах і Гладіс вийшли зі студії. Лив дощ, але, захмелілі від перемоги, вони його майже не помічали. Гундлах махнув рукою, зупиняючи таксі.

— Ми рубонули його під корінь, — сказав він. — Але, думаю, говорили досить стримано, інакше цю розмову не випустили б в ефір.

— А вчора я думала, що тобі до всього байдуже…

Гундлах стрепенувся. Вона назвала його на «ти», хоча це в неї вирвалось, мабуть, мимохіть. Таксі їхало переповненими транспортом і людьми вулицями. Гундлах підсунувся до неї ближче, й Гладіс, ніби вона давно звикла до цього, схилила йому на плече голову, стомлена й задоволена. А він уже розфантазувався й бачив себе разом з нею в подорожі країнами Європи; двоє закоханих, їм усі заздрять — яка щаслива пара. Вони всіх зачаровують, перед ними відкриваються двері, серця й чекові книжки. Це тому, що Гладіс така приваблива. Та й він хлопець непоганий, «аварійний майстер», на якого можна покластись. Невгамовний боєць Ганс Гундлах. Але цього разу в нього вже є мета, варта того, щоб покінчити з минулим, оголосити жорстоку війну собі самому. Як тоді, коли він був з Сільвією. Перед ним чітка мета і поруч людина, в якої така ж сама мета, жінка, яку він кохає. Її образ немов вогнем випалений в його уяві — її стан, шкіра, голос — і яка саме зараз почала виявляти до нього почуття.

Він аж затремтів, схвильований цими роздумами, але мовив:

— У Парижі клімат буде сприятливіший. Навіть дружина лідера опозиційної партії підтримує нас, вона очолює «Комітет допомоги». Там можна розраховувати на пристойну суму.

— Спочатку до Цюріха, треба відкрити рахунок, — сказала Гладіс.

— Ну, гаразд. Ти ж бос — тобі й вирішувати, — жартівливо відповів Гундлах.

Гладіс стомлено всміхнулась.

— У нас немає авторитарного керівництва. Командує той, хто може переконати й водночас готовий вислухати будь-яке заперечення. Нам потрібне і те й те, дисципліна й самостійність.

Гундлахові здалося, що колись він уже чув ці слова, дванадцять років тому.

Коли Гладіс була весела, Гундлах теж почував себе добре. За Піренеями густа завіса хмар розірвалась, вони пролетіли над Тулузою, а потім над попелясто-сірими горами. Женевське озеро, складчасті засніжені Альпи, усе це було для Гладіс новим, усім вона захоплювалася. Як чудово з нею подорожувати! Тритурбінний «Боїнг-727» португальської авіакомпанії точно за графіком приземлився в аеропорту Клотен, — у самому центрі Європи, як писалося в рекламах.

Гундлах бував тут не раз, він почував себе як дома. За п'ять франків, в сім разів дешевше, ніж обійшлось би на таксі, автобус привіз їх до міського агентства авіакомпанії «Свіссср»… Гундлаха тішило, що Гладіс з таким захопленням за всім спостерігає.

— Стокгольмський аеропорт Арланда ще далі від нашої мети, — тоном знатока мовив Гундлах.

Вулиці Цюріха в передноворічному наряді. Ось вони вже на Бангофштрасе, що вже підготувалась до новорічних свят. За голими деревами — скло і лоск, вулиця ніби запрошувала зробити дві тисячі кроків, пройшовши всю її довжину, щоб переконатися в працьовитості й заможності швейцарців. Магазини, парфюмерні крамниці, облицьовані полірованим мармуром парадні входи банків, знаменитий «Гранд-отель» Дольдера, кав'ярні Шпрюнглі й Кранцлера, у вітринах магазинів південні плоди, вироби з шкіри, делікатеси, брильянтові кольє. Майже ніяких слідів листопадового безладдя, коли молодь обливала нечистотами фасади будинків, била вікна і вивалювала на брук урни зі сміттям прямо посеред заціпенілих від страху багатих кварталів.

— Спробуймо й ми завоювати цей шоколадний рай, — пожартував увечері Гундлах, пройшовшись разом з Гладіс цією, заповненою вщерть «реактивною публікою»[7], алеєю аж до кінця. Тут починалось Цюріхське озеро, що розтяглось аж на сорок кілометрів. А далі височіли силуети гір. — Партизани в самому серці буржуазії.

Здавалося, все складається вдало.

Професор Драйшіллінг, член міжнародного трибуналу в Мехіко, телефонував у всі інстанції, прокладаючи їм дорогу. Буржуазія не схвалювала дій своїх вихованців й закликала їх до порядку з допомогою гумових куль, однак майже нічого не мала проти змін по той бік Атлантичного океану, була завжди лояльною, коли це в даний час не стосувалось їхніх суспільних порядків. Звичайно, преса спочатку дотримувалась дистанції, однак коли газета «Нойє Цюрхер цайтунг» опублікувала прихильний огляд виступів сальвадорських дипломатів, Гладіс дала інтерв'ю газеті «Тагесанцайгер», журналові профспілок, а також «Айсбрехеру» — органові прогресивної молоді. Бульварна газета «Блік» умістила її фото (Гундлах уникав потрапляти поряд з нею в об'єктив). Що відбувалося у Сальвадорі — було відомо всім, прихильники лівих сил висловлювали своє співчуття, дехто навіть обурювався, але ж грошима володіли здебільшого не вони. І лише на третій день почали надходити пожертви.

— Полярна крига починає скресати, — сказав Гундлах. — Потроху капає в нашу касу.

Вперше «накапала» сума, яка набагато перекрила всі їхні витрати на подорож, в тім числі й вартість авіаквитків.

Їм лишилось тільки виступити в актовому залі Вищої технічної школи, де часто збиралися такі форуми. Недавно швейцарські видавці обговорили там план трансляції телевізійних передач, які з допомогою супутникового зв'язку протягом семи хвилин виправдують рентабельність цілої години ефіру.

— Це надзвичайно вигідно, — продовжував Драйшіллінг, — півмільярда франків. Дуже високі проценти відраховує телевізійна система.

— Ми були б задоволені самими процентами, — зауважив Гундлах.

— Чого нам не вистачав, то це телебачення. Але ми не маємо на нього впливу. Ну, а іноді звідти ведуться радіопередачі…

Вони їхали на конференцію біло-блакитним трамваєм. Гундлах був у всеозброєнні, в кишені лежали поштові листівки з короткими тезами, перед вимогливими слухачами належало бути коректним, точним і, звичайно, стриманим, хоч це й нелегко, — тут було не те, що в Лісабоні. Гундлах уже думав і про дальший маршрут, авіаквиток до Франкфурта коштував усього 185 марок, але що чекало на них там?

За неприємності на службі він переживав мало. Його більше непокоїла нерішучість боннського керівництва в справах політично-морального визнання й гуманітарної підтримки національно-визвольної боротьби. Соціал-демократи на Рейні озлоблено боролися самі з собою. Подібне відбувалось, очевидно, й на Дунаї, на Тібрі, на Сені й на Темзі. Гундлаху неважко було уявити взаємозв'язки там, де політика й економіка тісно переплелись. Судячи з преси, західноєвропейські країни в питаннях Сальвадору неохоче прислухаються до закличних звуків труби з Вашінгтону, а коли й підкорялись їй, то тільки під тиском. Всі розуміли, що кровожерні державні структури за океаном приречені. Ні, це не людинолюбство прокинулось раптом в західних політиків, а простий розрахунок. Будь-яка спроба увіковічити несправедливість і насильство тільки озлобить народи Латинської Америки і викличе їх неприязнь до країн Західної Європи. А це зменшить їхній вплив і завдасть великої шкоди зовнішній торгівлі і експорту капіталів тих країн. Не обов'язково треба бути демократом, щоб збагнути це і вчасно прикрити обличчя. Міністр закордонних справ Бонна полюбляв підкреслювати: «Наша лінія в країнах Центральної Америки не може полягати в підтримці віджилих державних систем». А його відомство доповнювало: «Ми досягнемо довгострокової стабільності за рахунок короткострокової нестабільності», — тобто шляхом швидкої переорієнтації. А для моралістів на кшталт голови СДП в регіоні вже навіть «пробив час правди для демократичного визволення і соціальної справедливості».

Гундлах запам'ятав це, щоб згодом навести у своєму виступі. Він розповість і про ущерблення здорового глузду під тиском США навіть тут, у нейтральній Швейцарії. І про зарозумілість Вашінгтону, про те, що часи крокування в ногу з партнерами по НАТО давно минули, про його монополію в Карібському задвір'ї, про віддану союзникам, крім Голландії і Данії, вказівку дотримуватись нейтралітету по відношенню до країн того регіону. Він зробить цікавий огляд подій, не поминувши і нещасного випадку з Геншером, який ще в травні, незважаючи на нажим США, відмовився давати сальвадорській хунті фінансові ін'єкції. А починаючи з липня, він вже не бачить альтернативи для цього загниваючого режиму, хоч містер Маскі доводив йому, що хунту треба утримати в сідлі будь-якою ціною… А може, не слід про це говорити? Про його виступ можуть дізнатись у Бонні, і це потім зашкодить їм. Краще процитувати Рейгана, який під час передвиборної боротьби, дивлячись на карту Афганістана, вигукнув: «Я сумніваюсь, що буде неправильно дати вільному народові зброю, аби він:» її допомогою міг боротися за свою свободу». А тепер пін говорить: «В Сальвадорі ведеться своєрідна громадянська війна, не можна одночасно вести війну і проводити земельну реформу, спочатку треба покінчити з війною».

Гундлах нервував, у голові роїлись найрізноманітніші думки, Щось ніби обручем стискувало груди і утруднювало дихання. Можливо, він перевтомився в Цюріху? Трамвай звернув за ріг, де височіла величезна, облицьована мармуром споруда, банк; там з понеділка до п'ятниці від чверть на дев'яту до без чверті п'ять можна відкрити номерний рахунок, варто лише пред'явити паспорт і зробити перший внесок, принаймні 40.000 франків…

Коли вони виходили з трамваю, Гундлаха боляче кольнуло в спину, як в Гавані, тільки ще різкіше, ніби під лівою лопаткою хтось крутнув ножем. Гундлах ухопився за Гладіс, вона злякалась, але підтримала його. Так спливло кілька секунд, потім нестерпний біль минув, і всім тілом розпливлася слабість. Груди ніби обручем здавило. Гундлах ледве дійшов до під'їзду. Гладіс хотіла відвезти його в готель, професор давав свою машину, але Гундлах опирався, йому полегшало, це був останній виступ Гладіс, хто ж перекладатиме? Не можна ж перевантажувати Драйшіллінга, він і так багато для них робить.

Амфітеатр із суцільними рядами крісел був повний, унизу виднівся довгий стіл з чотирма чи п'ятьма обличчями біля мікрофонів, телевізійної камери не було, це добре; з екрана його легко могли б упізнати. Міцні потиски рук, професор представив гостей. У залі сиділо двісті чи й триста слухачів, очевидно, студенти й викладачі, але вони мовби розпливалися перед очима Гундлаха. Підійшло ще якихось двоє, в одного з них світло-руда чуприна, мов у того містера Біма з Мехіко й Лісабона. Гундлах вирішив, що просто помилився, в такому стані то було б не диво, але ж ні, обличчя Біма розпливалось усмішкою, він приязно кивав головою, всідаючись разом зі своїм товаришем крісел за п'ять від Гундлаха; отже, цього разу не наважився прийти сам.

В залі запала тиша. Драйшіллінг зробив досить дипломатичний вступ. У світі, наскільки йому відомо, є три типи урядів: одні ставлять свободу особи над справедливістю, другі обмежують цю свободу на користь справедливості і соціального прогресу, а треті підтримують порядок, топчучи під ноги свободу й справедливість. Хунта Сальвадору виявила себе найбільш нестерпним і найбільш хитким урядом третього типу. Без свободи й справедливості не може бути й порядку. Ці три поняття так переплелись у діалектичній єдності, що жодне з них просто не може існувати окремо. Але хто мріє про їхню гармонійну єдність, той повинен знати: цього можна досягти лише ціною великих жертв і народних мук, хоча соціальні зміни відбуваються нелегко. Щоб переконатись у цьому, не варто навіть їхати за океан.

Пролунали оплески, й слово дали Гладіс Ортезі. Гундлах не встигав за нею, не міг зосередитись. Його сусід казав, ніби все транслюватиметься по радіо, і Гундлах відчував, що перекладає надто повільно й не зовсім точно, слова Гладіс у його тлумаченні звучали без натхнення, мляво. Він вже не раз про все це говорив і тепер лише відшліфовував фрази. Він поглянув скоса на Біма; той удавав, ніби не знає Гундлаха, схиливши голову на бік, щось занотовував, готував репліки-снаряди. Це вже була їхня третя зустріч і, звичайно ж, не випадкова. Хтось спостерігав за ними здалеку, смикав за невидимі ниточки, до яких були прив'язані й той-таки Бім, і Пінеро, й багато інших. Один з них натиснув на кнопку й підірвав Гертеля, а йому, Гундлахові, загнав між ребра шмат бляхи.

Гундлах здогадувався про взаємозв'язок усіх цих подій. Щоправда, Пінеро та Бім відрізнялись один від одного, професії в них також були різні, один — детектив, а другий репортер, схожими, мабуть, лишалися тільки усмішки, породжені усвідомленням того, що їх обох охороняють таємні сили. То взагалі тільки личина сили. Але й цих ознак досить, щоб в образі репортера можна було розпізнати вбивцю. На якусь мить обидва вони мовби злилися, й Гундлах побачив в очах репортера нещадну лють, якої не помічав раніше. Раптом Бім, що досі виставляв себе захисником прав людини, назвав катування всього лише «продовженням піренейських традицій».

Це вже було занадто. Гундлах відчув, що обличчя набрякає кров'ю, а під лопаткою знову пече. Він різко осадив американця:

— В Лісабоні ви так не висловлювались. А тут називаєте «піренейською традицією» те, що армія СІНА тисячі разів чинила у В'єтнамі, а тепер те ж саме повторює в країнах Латинської Америки. Це визнала комісія вашого сенату. Від імені пані Ортеги я відхиляю формулювання, яке ображає увесь континент. Тирани наказують катувати, переймаючи досвід інших тиранів. Тортури завжди були тісно зв'язані з боротьбою за владу. В країнах третього світу вони стали улюбленим знаряддям боротьби багатіїв проти бідноти, останньою надією експлуататорів на порятунок…

Йому важко було стримуватися. Забувши про свої нотатки, він завдавав Бімові дедалі відчутніших ударів. Гундлах волів побачити його переможеним, як у Лісабоні, хотів розтоптати цього Біма-Пінеро. Знехтувавши намір дотримуватись коректності, він розпалився, немов на дуелі. Гундлах чув репліки, йому здавалося, ніби слухачі заохочують до нових ударів, і він бив навідліг, але Бім не падав додолу, завзято захищався, надійно підтримуваний поплічником, що прийшов разом з ним. Він щось розпливчасто говорив про підривні елементи й таємне втручання Москви, згадав Ефіопію, Анголу, Афганістан, зробив наголос на тому, що Куба й Нікарагуа мають тісні зв'язки з підпільниками Сальвадору і нібито постачають їх зброєю.

— А як: морем, суходолом, чи повітряними шляхами?

— Рано уточнювати.

— Просто у вас немає фактів, самі слова!

— А факт полягає в тому, що моя країна змушена буде вжити відповідних заходів проти Кастро.

— Ви готуєтеся блокувати Кубу чи відразу висадити десант?

— Жодна розумна людина не зважиться на такий крок.

— Це правда. Той, хто на це зважиться, діятиме нерозумно. В Сальвадорі ви також нічого не досягли розумом, через те й озброюєте хунту.

— Якби ми не допомагали хунті, то мали б по сусідству ще один тоталітарний режим!

— Саме таким режимом і є хунта!

— Ми змушені були зупинити комуністичну експансію. З вашого, лівоекстремістського погляду, може, це тільки здається чимось…

— Я далекий від лівоекстремізму, але мені вже набридло слухати одне й те саме. Ви ще з Мехіко їздите за нами по п'ятах. Хто вам, власне, наказує?

— Дивно, що з наших зустрічей ви робите такі висновки. Ми обидва робимо одну й ту ж справу І, звичайно ж, нам не обійтися без цих зустрічей.

Бімів супутник, ледь уклонившись, теж втрутився у розмову. В нього було дивне обличчя — ніс зігнутий, ніби він принюхувався до сліду, але ніяк не міг його вхопити. Певно, то були сліди комунізму… До Гундлаха долинули слона:

— Здається, містер Бім заважає вам поширювати ваші ідеї?

Публіка запротестувала, заохочуючи Гундлаха, який уже зовсім знесилів. Його морозило, руки терпли, страшенно боліла потилиця. Йому здавалося, ніби він у клітці з двома лютими хижаками. Гладіс ледве встигала схоплювати його слова, які перекладав їй Драйшіллінг. Гундлах часто відхилявся од теми й завдавав нових і нових ударів, а потім — він сам не помітив, як це сталося, — знову вийшов за рамки своєї теми й торкнувся основної стратегічної лінії Штатів, які, намагаючись бути державою номер один, хотіли б знесилити супротивника гонкою озброєнь або утримувати його на другому місці.

— Ви закликаєте до скорочення радянських ракет, здатних досягти лише Європи, а своїх скорочувати не збираєтесь, — сказав, обливаючись потом, Гундлах.

— Ми говоримо про зброю для Сальвадору!

— Ви говорите про малі країни, а я — про великі. В їхніх арсеналах зібралося п'ятдесят чотири тисячі тактичних і стратегічних атомних зарядів, що дорівнює мільйонам бомб, скинутих свого часу на Хіросіму…

Ніхто його не зупиняв, Гундлах чітко спростовував кожну в'їдливу репліку, буквально затикаючи роти Бімові та його зброєносцю.

— Ваші ракети, — кричав Гундлах, ніби йшлося про особисту власність Біма, — то зовсім новий вид зброї, зброя надмогутньої руйнівної дії, ви самі це визнаєте в своєму журналі. Така ракета за вісім хвилин може долетіти до Ленінграда, отже, можливість попередження зведена до нуля, ракета влучає в будь-яку ціль розміром навіть тридцять метрів. Супротивник позбавлений шансу відповісти на удар, а ви пишете: «Перемога можлива…»

— Це писалось не в нашому журналі, а у «Форін полісі»…

— Деякі впливові особи у вас справді вважають, що атомну війну можна виграти. Щоб створити таку загрозу для вашої країни, яку ви створюєте в Європі соціалістичним державам, Схід мав би встановити ракети принаймні на Кубі, але ж цього не робиться! А ви без жодних на те підстав нахвалюєтеся виступити проти Куби. А самі хочете перетворити Європу на стартовий майданчик для запуску ракет…

Голос Гундлаха уривався, у нього гуло в голові й кололо під лопаткою, він вирішив закінчити:

— Хто вважає за можливе перемогти в ядерній війні, того як суспільно небезпечного треба спровадити в лікувальний заклад, панове. Коли нарешті й ви зрозумієте, що гонка озброєнь набагато ризикованіша від роззброєння й що тільки врівноважений сил створить надію на мир, — лише тоді в нас знову з'являться шанси. Для вашого журналу, мабуть, не дуже вигідно, щоб представники військо-но-промислового комплексу перестали так інтенсивно публікувати свою рекламу. І ви не матимете можливості постійно описувати нові види зброї, нові стратегії, вишукувати нових ворогів? Повірте, мене навіть морозом проймає… Мільярди й мільярди витрачаються щороку в світі на війну, незважаючи на голод, нестачу енергії, економічні кризи й порушення екологічних взаємозв'язків; це найжахливіше безглуздя нашою сторіччя!

Публіка зустріла його слова схвальними вигуками, хтось вийшов до мікрофонів і сказав:

— Більшої загрози не можна уявити. Та, незважаючи ні на що, вона зростає! Асигнування на зброю в двадцять два рази перевищують кошти на допомогу країнам, що розвиваються.

Бім стукнув по столу і вигукнув:

— Ми тут опинилися мовби на лаві підсудних. Це було некоректно.

— Коли йдеться про життя або смерть, — відповів Гундлах, — коректності не дотримуються!

Крізь шалений гамір у залі ледве прорвався розпачливий голос Біма:

— Я, мабуть, потрапив не на ті збори?

Гундлах уже майже нічого не чув, сили його вичерпались. Йому тепер здавалося, ніби він виступає не в ролі учасника, а звичайним глядачем дивиться драматичну виставу, в постановці якої сам частково брав участь. Він мало вловив із заключного виступу Драйшіллінга. Ніби здалеку чув, як той говорить: «Вашінгтон знову веде в Центральній Америці нечесну гру, загрожує існуванню цілого народу; Сальвадор став пробним каменем нашої довіри до суспільних систем Сходу й Заходу, мірилом нашої готовності підтримати борців проти реакції, будьмо ж солідарними з його народом, покажімо, хто насправді є поборником гуманізму і прогресу…»

Бім і його помічник, навіть не дослухавши заключного слова, вийшли з залу. Гундлах полегшено зітхнув. Він витримав, незважаючи ні на що, змусив тих обох покинути поле бою. Навколо спалахнули бліци фоторепортерів, сьогоднішня подія мала набути широкого розголосу.

Підійшов Драйшіллінг.

— Ваш останній удар був просто нищівний, — сказав він Гундлахові, — ніхто такого не сподівався. Ніхто й не підозрював, що з вас такий атомний реактор.

— Реактор трохи вийшов з-під контролю, даруйте, професоре! До речі, як сюди потрапив цей містер Бім?

— Його запросили на пропозицію американського посольства, і я не шкодую: такі принципові дискусії бувають у нас дуже рідко.

— Мені також здається, було досить цікаво.

Гладіс пильно глянула на нього, між її бровами запала глибока зморшка.

— Ти говориш так, ніби побував на спектаклі, — мовила вона.

— А хіба ж не так? — відповів Гундлах.

Професор відвіз їх до готелю й, потиснувши обом руки, поїхав. Гундлах відчував себе спустошеним. Ні про що не думаючи, він ступав поруч із Гладіс, плів їй дурниці, все здавалося дивним і нереальним. Разом з ключем черговий подав йому великий конверт: якась друкована продукція, очевидно, реклама. Навіть не глянувши, що там, Гундлах замовив у номер віскі з льодом: він зараз повинен випити, тоді йому буде краще.

— Дві склянки, — сказала Гладіс французькою мовою.

Гундлахові стало приємно: отже, вона дбає про нього.

Гладіс сиділа в його номері. Кельнер приніс тригранну пляшку дванадцятирічного шотландського віскі, обкладеного крижинками, в яких віддзеркалювався бурштиновий напій. Перша порція збадьорила Гундлаха. Гладіс проголосила тост за його сьогоднішню перемогу, але він не зрадів, для нього то було просто красивими словами… Вона заклопотано, якось по-материнському намагалася його заспокоїти, та йому пригадалася кімната в Пуерто-Кортесі, де вона повелася з ним дуже зверхньо. Хоча все тоді могло йому просто здатися. Тепер Гундлах уже розумів причину її тодішньої поведінки, і все-таки йому від того не ставало легше. Він знову налив, Гладіс, набравшись хоробрості, намагалась не відставати од нього, а Гундлах не знав, навіщо вона це робить, бо вже дійшов до краю, дуже стомився і почував себе приблизно так, як тоді перед латунним ліжком у пансіоні «Париж».

Гладіс долила собі содової води й усміхнулась, але то була миттєва, майже підсвідома усмішка.

— Хтозна, можливо, тепер у них і відпаде бажання плентатися за нами… Драйшіллінг каже, ти завдав їм «атомного удару».

— Заради справедливості хочу підкреслити, що я намагався бути коректним і переміг завдяки тобі.

— Мені? Я ж не сказала й слова!

— Досить було самої твоєї присутності. Це завжди піднімало мій бойовий дух. Так було й у Лісабоні… Чому воно так?

— Чому? — перепитала Гладіс, спостерігаючи за бульбашками в склянці. — Бо тобі цього хочеться. Ти шукаєш бою і знаходиш його. Так, мабуть, буде й надалі.

— А ти все дотримуєшся дистанції, — з докором мовив Гундлах.

Знову обірвалась нитка, якою він намагався зміцнити їхні взаємини. Вона, як завжди, відмахується від усього, що могло б сприяти їх інтимності. Через якусь мить він мовив:

— А чи можна взагалі якось загальмувати оце безглуздя? Бідарі всього світу так багато відривають від свого бюджету на озброєння.

— Не так бідарі, як ті, що ними керують.

— Самі вони нічого не виготовляють, але послуговуються міжнародним збройним ринком, розумієш? Його річний обіг становить понад тридцять мільярдів доларів. Країни, що розвиваються, в сімдесятих роках закупили втричі більше озброєння, ніж у попередньому десятиріччі.

— А що тоді залишається робити нам? Гундлах кивав головою, він був згоден, за доброю пляшкою можна з усім погоджуватись…

— Шкода, що ви не дістаєте озброєння зі Сходу, тоді не довелося б здійснювати цього жебрацького турне.

— Куба дає нам лише медикаменти.

— Аз другого боку, якби ви діставали все на Сході, то не зайняли б Дорпмюллера, й ми б тоді ніколи не зустрілись.

Така вродлива і така холодна сиділа вона навпроти нього й відмовлялася ловити кинутий м'яч. Гундлаха почала долати втома, розмова не клеїлась. Ні, тут не було на що сподіватись, іскра не спалахувала… Після третьої чарки Гладіс побажала йому доброї ночі й вийшла.

Гундлах узяв конверт, адреси відправника на ньому не було зазначено. З конверта випав журнал «Міжнародний військовий огляд», а в ньому — закладка саме на тому місці, де врозворот надруковано об'яву. Дивно, британська торговельна фірма «Комерс інтернешнл» пропонувала зброю. Автомати Калашникова «АК-47» по 400 доларів за штуку, міни, 40-міліметрові міномети, безвідкатні 106-міліметрові гармати, здвоєні зенітні гармати, різноманітні боєприпаси в необмеженій кількості, танки, усього лиш по 200 000 доларів, все у вільному продажу, поза конкуренцією, дешево. Адреса: Брюссель, Авеню дез Ар. «Фірма, — прочитав далі Гундлах, — на вимогу покупця доставляє зброю власним морським або повітряним транспортом».

«Якась нісенітниця. Навіщо це мені?» — подумав Гундлах.

«Купуйте негайно! — було написано на закладці. — Але зважте на труднощі з оформленням паспортів у Західній Німеччині».

У Гундлаха тьохнуло серце: вони стежать за ним, знають навіть, що в нього фальшивий паспорт. Отже, тепер доведеться утриматись від поїздки до Бонна, а також до Парижа. Тут вони діяли витонченіше, ніж за океаном, постійно тримали його на прицілі, і, мабуть, вже починають цькувати… Але сьогодні вони вже не насміляться. Гундлах викинув журнал у кошик, хильнув ще; йому страшенно хотілося спати, й він ліг у постіль. Тепер до всього стало байдуже.

Вже засинаючи, почув, ніби клацнули двері. Невже він їх не замкнув? Гундлах засвітив лампу. Посеред кімнати стояла Гладіс у накинутому на плечі плащі. Картина була приголомшлива, хоч йому й здавалося, ніби контури трохи розпливаються. І все-таки Гундлах помітив, що під плащем на ній майже нічого немає. Невже не помилився?

Вона мовчки вимкнула світло й, зашарудівши плащем, лягла поряд… Таке могло тільки наснитись. Але ж ні, вона таки лежала в нього під боком, гладила його по щоках і горнулась, він відчував дотик її шкіри, запах тіла. Якщо це не була помилка, якщо Гладіс поборола себе, то це, мабуть, тому, що він так наполегливо впадав біля неї. Його палке почуття без слів передалося їй, адже Гундлах в пориві почуттів і слова не міг вимовити. Нарешті! Він намагався її поцілувати, шкодуючи, що й досі не проходить хміль. «Можливо, — думав він, — і їй оп'яніння додало хоробрості…» Проте Гундлах не міг ворухнути рукою — Гладіс міцно її тримала.

— Мені просто хочеться трохи побути біля тебе, Гансе, розумієш?

— Та розумію… але не зовсім.

— Попереду в нас багато часу. Ще чотири-п'ять тижнів… Дозволь мені просто полежати. Потерпи трохи — добре?

— Ну, я спробую… Адже ти начальство… Тільки дотримуй дистанцію.

Він відчув біля вуха дотик її губів.

— Для тебе дистанцій не існує, Гансе.

— Так, Гладіс. Я знаю.