П'ять життів доктора Гундлаха

III. Немає вороття

Які ж довгі їхні мандри! Вівторок 13 січня 1981 року був останнім днем подорожі. Під час пересадки в столиці Коста-Ріки Сан-Хосе Гундлах пригадав, що якось уже пролітав над цими краями: повітряним таксі з отим японцем, що розповідав йому про ланцюги для слизьких доріг і захисні жилети; Коста-Ріка, говорив японець, не має армії, це своєрідна Швейцарія Центральної Америки, а Сан-Хосе — єдина столиця, в якій серед ночі не ризикуєш позбутися гаманця. Минуло якихось три місяці, а життя Гундлаха надзвичайно змінилось. Воно вибило його зі звичайної колії, й, усвідомивши це, Гундлах відчув задоволення. Всяка зміна підносить настрій, так говорили ще римляни; а Наполеон вважав, що треба частіше змінювати спосіб життя, якщо хочеш мати постійний успіх.

Життя — це своєрідне мистецтво… Обличчям Гундлаха промайнула ледь помітна усмішка. Звідки такий цинізм? Йому тепер не подобались такі думки, вони здавалися сумнівними, й коли з'являлись, Гундлах намагався прогнати їх навмисною діловитістю й іронією. Світ і далі крутився! Хоч хай би як усе змінювалось навколо нього, сарказм і непохитність завжди допомагали йому дивитись на речі й людей довкола себе з погляду здорового глузду. Йому здавалося, й Гладіс, яка так відрізнялась од нього вдачею, дуже цінувала його войовничість, зухвалі жарти, скептицизм, спрямований проти себе самого та власних дій. Кохання цієї жінки він також домігся з допомогою наполегливості, а також покори й ніжності. Власне, її почуття до нього спалахнуло п'ять тижнів тому, коли він розгромив її ворогів, передусім отого містера Біма.

Відпустивши руку Гладіс, він одхилив спинку крісла. За бортом невпинно свистіли й гули мотори, але це допомагало йому розслабитись, усвідомити, що найтяжче вже позаду. Щоправда, лишилась подорож від Тегусігальпи на південний захід, якихось сотня кілометрів, короткий стрибок через кордон, а там — війна. Але це його не лякало, адже поруч з ним будуть надійні, досвідчені товариші. Він був впевнений, що тепер ночуватиме себе в Сальвадорі не, так, як наприкінці листопада минулого року. Все віщувало близький кінець, перемога здавалася зовсім близькою. Режим хитався під натиском мас, розбігались навіть солдати й найманці.

Гундлах був спокійний. Незабаром все владнається. Його щастя було з ним. Після Відня Гладіс більше не уникала його, й це подвоювало сили. Пощастило зробити багато дечого, навіть більше ніж планували, хоч Гладіс, через оту погрозу, з обережності вже сама їздила до Бонна й Парижа. В Парижі Гладіс побувала на прийомі в Данієли Міттеран, дружини лідера соціалістичної партії. Там вона зустрічалась з Режі Дебреєм, автором книг «Революція в революції» та «Палаючий сніг». Дебрей був у близьких стосунках з Міттераном, який мав зв'язки з іменитими представниками лівих кіл Латинської Америки.

Зроблено справді чимало, незважаючи на труднощі. Гундлах і Гладіс мали бути задоволеними, особливо він. Поворот його життя виявився дуже радикальним. Чого варті усі оті закулісні махінації, рекламні кампанії та злети кар'єри проти того, що він робить сьогодні? То були тільки ілюзії, міраж, трюкацтво. Яким порожнім та блідим здавалось йому тепер колишнє існування — праця, до якої він був байдужий, і задоволення власних потреб. Все те виявилося самооманою. А тепер і його прагнення спрямовані до однієї мети, думки й дії нероздільні, як невдачі й радощі; раніше він навіть не уявляв, що так може бути. Чи ще хто відчув коли щось подібне? Таке пульсування крові в жилах, таке піднесення! Найбільша радість була для нього, коли говорила Гладіс і її можна було просто слухати, не перекладаючи, як у Каракасі та Панамі. Окрилена успіхом, вона виступала щораз переконливіше, дедалі удосконалюючи свій хист промовця, іноді ставала — так йому здавалось — безмірно незалежною, але водночас такою ж простою і скромною, як завжди. Він вважав тепер ту прямодушну, наївну й непохитну жінку своєю дружиною, і це приносило йому безмежну радість, додавало гордощів, робило щасливим… Та що ж саме він відчував? Це важко було описати, йому хотілося зберігати тверезість і не вдаватись до мрії. Можливо, не існує й слова для назви такого почуття, в усякому разі він не міг його підібрати, він навіть ніколи не сподівався, що такого досягне. Він відчував, ніби пливе на самому гребні хвилі, перед ним розкинулась чудова далека країна, а ззаду — бушує бурхливе море. Хвиля несе його вперед крізь вир громадянської війни назустріч берегові привабливої країни, до миру, якого всі так прагнуть.

Дорогою Гладіс багато чого навчилася від нього: по-дипломатичному люб'язно вести розмову, бути сміливою й непохитною, якщо це потрібно. А він перейнявся її впевненістю, вірою в перемогу. Вона була послом Революційно-демократичного фронту, але й безсумнівно, наполовину його витвором. У Римі, Відні, Брюсселі, Амстердамі, Копенгагені, в Осло й Стокгольмі він допомагав їй, іноді виступав замість неї або давав поради, а тепер вона чудово засвоїла всю його науку… Гундлах заплющив очі, й в уяві пропливали, змінюючи одна одну, картини пережитих разом днів.

«Старі режими Центральної Америки повинні бути повалені, — говорила Гладіс перед журналістами в Амстердамі, — вони вже не можуть іти в ногу з соціальними змінами. Практика показує, що такі зміни можуть відбуватись не лише шляхом насильницького захоплення влади, а й парламентським шляхом. Сальвадор перебуває в центрі цього процесу. Ми хочемо обраного вільними виборами уряду, до якого входили б усі ті сили, що зараз в опозиції. Й ви, панове, могли б посприяти тому, щоб малі країни, такі як наша, дістали право самостійно розв'язувати власні проблеми, без втручання великих держав… Вам здається, що дуже важко вплинути на дії й рішення вашого великого партнера по пакту. Але я думаю, що ви змогли б пробудити їхнє сумління і звернути їхню увагу на те становище, в якому сьогодні живуть країни «третього світу», такі як Сальвадор».

А як мудро вона сказала позавчора на прес-конференції в Каракасі: «Ми маленька країна з дуже невеликими можливостями і обмеженим промисловим розвитком. Ми не можемо забувати про географічну близькість нашої країни до Сполучених Штатів. Ми прагнемо до конструктивних відносин з США, торгуємо з ними, отже, й уряд Рейгана повинен ставитись відповідним чином до нашої країни. Ми не можемо перекреслити Сполучені Штати на карті світу, то й Вашінгтон повинен рахуватись з існуванням країн Латинської Америки, в тому числі й Сальвадора».

Іще переконливіше виступала вона в Панамі: «Ми вже давно дали зрозуміти, що готові вести переговори, але на конструктивній основі. А посол США Уайт відверто заявляє, що його країна не допустить, аби в нас до влади прийшов марксистсько-ленінський уряд. Отже, виходить, що питання про те, чи залишиться в нас при владі хунта, або чи буде вона повалена, вирішують Сполучені Штати. Але ж хунта вже протягом тривалого часу відстоює інтереси лише невеличкої групи християнських демократів, плантаторів і армії, яка заплямувала себе кров'ю народу. І з нею в нас не може бути примирення». Гундлах пояснив їй, що політика — це вміння робити необхідне можливим і це дуже тонка робота, своєрідне мистецтво. Гладіс прислухалася до його порад, хоч сам він всупереч самому собі в деяких випадках і хапався за кия.

В Панамі хтось несподівано її спитав, чи правда, нібито вона побувала в катівні? й чи не думає іноді про помсту? Гладіс відповіла, що в Сальвадорі після перемоги ніхто не вдаватиметься до розстрілів, як було й після перемоги сандіністів у Нікарагуа. Сальвадорські революціонери прагнуть лише відновити втрачені права народу, знищити експлуатацію й подолати злидні. Ніхто не думає про помсту, крові й так уже забагато… Саме коли Гундлах згадав цей епізод, йому здалося, що в літаку оголосили, щоб пасажири пристебнули пояси й не курили, бо літак іде на посадку в аеропорту Ілопанго під Сан-Сальвадором.

Гундлах перелякано скочив на ноги — літак справді пішов на посадку, аж під грудьми здавило; попереду вже виблискувала гладінь озера… Як же це могло статись? Він був задрімав, а тепер спантеличено дивився на закрилки літака. Це просто неможливо! Вони вибрали південний маршрут, сіли в Панамі на літак авіалінії «Мексікана», з посадками у кожній столиці центральноамериканських країн — крім Сан-Сальвадора. Через бої, які точилися там уже кілька днів, аеропорт Ілопанго був закритий, там нібито пошкоджено злітно-посадочну смугу, як же тепер вони збираються сідати? До того ж аеропорт перебував у руках режиму! Отже, це кінець…

Але Гладіс сміялася з нього. Що це він собі надумав? Зараз літак сяде в Манагуа, адже внизу синіє величезне Нікарагуанське озеро, його аж ніяк не можна переплутати з невеликим озером Ілопанго. Ну гаразд, гаразд… Серце Гундлаха знову билося спокійно. Проте в її рішучих словах Гундлахові вчулася тривога, ніби Гладіс аж тепер усвідомила, до чого ж вузька та стежка, якою вони рушили вдвох. Гундлах охочіше летів би іншим маршрутом — через Беліз, щоб потім човном дістатися до Гондурасу, а звідти пішки через сальвадорський кордон. Але Гладіс дуже тягло додому, особливо коли звідти почали надходити найнесподіваніші звістки. Отже, вона послухала не його, а емігрантський комітет у Панамі. Там сказали, що південний маршрут набагато надійніший.

Можливо, воно так і було. Адже зовсім безпечної дороги взагалі не існує. Навпаки, на початку року Гондурас посилив охорону морських кордонів, наскільки йому дозволяють його збройні сили. Та й всередині країни треба зважати на контроль: адже не проштемпельований паспорт не дуже надійний. Найкраще, звичайно, в'їжджати в країну легально, а не прокрадатись через задні двері. Як тільки вони вийшли з літака, їх ніби вдарило гарячим промінням. Підошви грузли й прилипали до асфальту. Гладіс наділа темні окуляри, скельця яких закривали навіть скроні й трохи змінювали обличчя.

— Стільки поту й нервів, — прошепотів їй на вухо Гундлах, — а за віщо? Є набагато легші способи добування грошей. Все, що ми веземо з-за океану, можна було отримати, викравши двох важливих осіб, адже так?

Гладіс поморщилася, ледь помітно всміхнувшись. Він бачив, як блиснули її зуби, й чекав: зараз вона відповість йому, що його фірма не дала б за нього викупу. Гладіс ніби й хотіла відповісти йому в такому стилі, бо він зачепив її за живе, але цього разу змовчала — очевидно, через нестерпну спеку. Та він не вірив у це.

Літак мав заправлятись, тому пасажири мусили вийти. Аеропорт називався Лас-Мерседес. Тут після державного перевороту сандіністи вели останній бій. У залі для транзитних пасажирів Гундлах купив усі газети, які там були; у вічі впадали заголовки: великий успіх партизанів; партизани наступають в одинадцятьох з чотирнадцяти провінцій Сальвадору; в аеропорту Ілопанго повітряним силам режиму завдано удару базуками; армія забарикадувалася в казармах; генеральний страйк промислових районів Сальвадору; партизани наступають на головні міста багатьох провінцій.

Майже все це Гундлах знав, але перечитував кожне повідомлення знову й знову: полковник Адольфо Махано, усунений у грудні від влади, перейшов на нелегальне становище. Прихильники відсахнулись від нього. Командира гарнізону Санта-Ани, другого за величиною міста, застрелили два офіцери штабу. А солдати гарнізону спалили штаб і 160 з них (за іншими джерелами — 800) перейшли на бік партизанів. Населення будує барикади. В повітря злітають мости, транспортний зв'язок від Санта-Ани аж до порту Ла-Уньйон паралізований, і тут ведуться бої. В Морасані, північно-східній провінції, до партизанів перебіг підполковник Наваррете. Досі він мав славу крайнього консерватора, тепер же разом з батальйоном, вишколеним американцями для боротьби з партизанським рухом, перейшов на бік партизанів, коли ті штурмували Сан-Франціско-Готера — головне місто провінції. По радіостанції Фронту національного визволення «Венсеремос» він звернувся до армії, закликаючи військовослужбовців наслідувати його приклад: «Солдати й офіцери, ваші керівники втратили моральне право командувати вами. Їм немає виправдання. Не виконуйте наказів цієї злочинної кліки, яку давно пора викинути на смітник історії».

Сильні слова, Гундлах прочитав їх, Гладіс відповіла, що в них суміш здорового глузду й опортунізму, цьому панові закортіло бути на боці переможців; вона йому просто не вірила. Гладіс повільно пила сік, удаючи, що її все мало цікавить; вона порадила і йому взяти себе в руки, щоб не звертати на себе увагу пасажирів. Проте й Гладіс над силу приховувала збудження, хоч і намагалась невимушено всміхатися. Ненароком навіть зачепила склянку, чого раніше з нею не траплялося. Дивлячись на її широкий, наморщений лоб, Гундлах намагався розгадати її думки; йому здавалось, ніби вона тріумфує.

Їх знову запросили до літака. Вони проскочили під нестерпним сонцем і сіли на свої місця. Преса Нікарагуа була стриманішою, проте й там сторінки були сповнені ентузіазму. Подробицям про наступ сальвадорських партизан тут відводилося більше місця, ніж у газетах Панами. Проте, враховуючи власний досвід, кореспонденти Нікарагуа писали й про труднощі, пов'язані з переходом до вирішального наступу.

— Симпатична країна, — сказав Гундлах, коли літак вирулював на старт. — Шкода тільки, що вона не межує з твоєю.

В «Пренсі», рупорі буржуазних кіл Манагуа, було надруковано: хоч страйк і вивів з ладу 25 великих підприємств Сан-Сальвадора, проте до центру хвиля страйків майже не дійшла. Багато магазинів працює, всі державні службовці на місцях. Військові патрулі і праві екстремісти грабують населення. В передмісті Мехіканос, де в суботу й неділю точилися запеклі бої, настало затишшя. Тут армія не відступала, відбивши наступ; населення й досі в паніці. Сальвадорці побоюються, щоб режимові не прийшла допомога з Гватемали й Гондурасу. Згідно з повідомленнями преси, під Тегусігальпу вчора передислокувався десятий батальйон повітряних десантників. Він приведений у стан бойової готовності. Можливо, все це підпорядковано тій же меті.

— Ми скоро будемо в Тегусі.

Гладіс назвала столицю Гондурасу скороченою формою, наче місцева жителька. В її граційно-недбалій позі було надміру незворушності. Хоча Гундлах багато зробив для успішного завершення їхньої місії, проте ж вона була головною дійовою особою й тепер знову ніби ввійшла в роль. Все було як і на початку їхньої подорожі, Гладіс у всьому бачила початок кінця режиму: військовий апарат розвалюється, адміністрація майже розпущена, в чому ж тут можна сумніватись? Адже тепер вже піднявся й народ… Наполеон Дуарте ніколи не здобував перемогу, глузливо думала вона. Ще починаючи від різдва, він втратив владу. Посміховисько, та й годі! Слова «біль», «помилковість» і «трагічність» дедалі частіше з'являються в його промовах. «Наполеон Дуарте дуже сумний», — сказав він учора ввечері про себе від третьої особи, виступаючи по радіо. Потім, усміхнувшись, немов місцевий князь, патетично додав: «Я виконую свій історичний обов'язок». Хоч його промова й звучала бундючно, проте була схожа на лебедину пісню. Його старт керівні кола США вітали в стилі астрономічного відомства HACA: 22 грудня об 11 годині 10 хвилин приступив до виконання державних обов'язків, о такій-то годині виступив з тронною промовою, тоді-то поставив свій перший підпис. Схоже було, ніби повідомлялось про комету, що несподівано з'явилась у всесвіті, або про запущену на орбіту Землі ракету. А тепер?

— Тепер він тривожиться про м'яку посадку, — мовив Гундлах, сам помітивши, що його жарт вийшов невдалим. Приховуючи в собі якийсь подвійний зміст, він був дещо схожий на гумор приреченого до шибениці. Коли літак через двадцять хвилин знову піднявся в повітря, в Гундлаха похололо на серці. Він на превелику силу приховував свій неспокій. Гладіс аж сяяла рішучістю й відвагою, але цього разу те сяйво його зовсім не зігрівало, воно здавалося чужим і далеким від дійсності. Гундлах укотре подумки перебіг схему їхньої дороги: з аеропорту до столичного готелю «Майя», там, щоб замести сліди, найняти машину й дві години їхати автострадою Інтерокеаніка на південь, потім звернути праворуч і Панамериканською автострадою прямувати до самого Ла-Бреа, ну а там уже поряд кордон. Він розтягся кілометрів на триста, осторонь від доріг, і майже не охоронявся; тут була широка зона звільнених районів, небезпека могла загрожувати хіба з повітря.

Різкий поштовх, виск гумових коліс, що торкнулися бетону, й літак покотився смугою аеропорту. Задушливе повітря, штовханина, Гундлах узяв свої речі, потім, поки підкотили трап, тривала нестерпна тиша; нарешті вони вийшли з літака. Настрій раптом зіпсувався, серце ніби обірвалось, ледве він уявив собі прибуття до Сальвадору. Гундлах уже точно не пам'ятав суми, яку пощастило зібрати, та її вже досі, напевно, переказали в Сан-Сальвадор. Це був їхній внесок у загальну справу. В його голові ще роїлися думки, але вже якісь розпливчасті. Недовіри до нього, чужинця, як тоді в Мехіко, мабуть, уже не буде, хоча в керівництві не обходилося без суперництва; він розраховував лише на Гладіс, її авторитет, дружбу й любов… Романтична хвиля, яка несла його до берегів цієї країни, виявилась ілюзією, земля тутешня була кам'яниста й не менш страшна, ніж бурхливе море.

Тегусігальпа, розташована високо в горах, зустріла їх веселим гамором і блакитно-білими прапорами. Гондураська столиця була сонячним курортом, запах живиці та барвистих квітів змішувався з бензиновим чадом, обрій обмежували лісисті гори.

— Шановна сеньйоро, — звернувся до Гладіс чоловік біля проходу, — скиньте, будь ласка, ваші окуляри.

Гладіс навмисне повільно виконувала його вказівку, тим часом другий службовець узяв паспорт Гундлаха.

— Скільки ви збираєтеся тут пробути? — запитав він.

— Три-чотири дні, якщо цього вистачить, щоб побувати в Копані, — чемно відповіла вона своїм приємним голосом. — Щонайбільше тиждень…

— Ви подорожуєте вдвох?

— Я перекладачка сеньйора Рокемона, — відповіла вона.

Гладіс говорила надто багато, її безтурботність була нещира, й це впадало в око, особливо натреноване… Паспорти в них забрали. Гундлахові перехопило дух, він ніяк не міг позбутися неприємного відчуття страху. Це вже була двадцята країна, в їхніх паспортах повно штампів, і завжди все миналося; тут теж не повинно нічого статись. Проте рух черги припинився, їх чемно попросили пройти за скляні двері. За ними сидів офіцер, акуратний, навчений тонких манер у поводженні з туристами, очевидно, з прикордонної поліції або митниці. На столі перед ним лежали папери, ліворуч висів кольоровий портрет президента в генеральському мундирі.

— Щось негаразд? — запитав Гундлах англійською мовою.

— Ваша мета, містере Рокемон, — руїни Копана? — замість відповіді спитав офіцер.

Гундлах кахикнув.

— Якщо дозволите, — несміливо мовив він.

— Я не маю нічого проти. — Офіцер перегортав сторінки Гундлахового паспорта. Він був чистий. Навіть кубинці не поставили там штемпель.

Коли внесли їхні речі, Гундлах спитав:

— Може, ми порушили якийсь митний закон?

— Та що ви, це нас мало цікавить… Щоправда, я маю наказ, який змушений виконати… Вас обох розшукує сальвадорська поліція, мені дуже прикро.

— Але ж на якій підставі? — У Гундлаха навіть голос пропав.

— Вас підозрюють у викраденні людей і вбивстві, ми тут просто безсилі…

У Гундлаха наче щось обірвалося всередині.

— Я хотів би поговорити з моїм посольством, — над силу мовив він.

— З яким: французьким чи німецьким? — уїдливо запитав офіцер.

Гундлах мовчав, коліна були ніби з воску. Скляними дверима несподівано ввійшло двоє військових, які вправно заломили йому руки й зв'язали. Один з них мовив:

— Не ображайтесь, ми лише виконуємо свій обов'язок.

Гундлах майже нічого не розумів. Хвиля, на якій він плив, з гуркотом прокотилась над ним. Мовби здалеку він почув розпачливий голос Гладіс:

— Це абсурд, я представниця політичної місії… Тому від її імені… прошу захисту згідно з конвенцією про притулок для політичних осіб…

Гундлах чув слова про якесь право і недоторканість дипломата, але нічого до пуття не міг збагнути. Він уже не міг навіть поворухнутись, і в голові промайнула думка, що це кінець. Відчайдушно напруживши всі сили, Гундлах обернувся й побачив Гладіс перед гофрованим склом, побачив сльози на її обличчі й спробував заспокоїти її:

— Не плач, ми й це витримаємо.

Він мовив це по-німецькому, і вона нічого не зрозуміла; коли їх вивели, Гундлах повторив ці слова французькою мовою. Гладіс кивнула, хоча він і сам не вірив у те, що говорив.

Це були мандри пеклом, вони не мали краю й вимотували нерви. Фіналом їхніх митарств, очевидно, буде знищення. Той ящик, у якому їх везли, не мав вікон, чути було лише ревіння мотору, тхнуло мастилом, потом і шкірою, смерділо війною й кров'ю, їх привезли на аеродром, де стояли бойові машини в зелено-рудому камуфляжі. Годині о третій дня їх увіпхнули у вертоліт, де сиділо вісім парашутистів і два пілоти. Гундлах знав цей тип вертольотів, вони вже років двадцять були на озброєнні американської армії, літали дуже повільно й з величезним гуркотом. До Гладіс неможливо було заговорити, між ним і нею сиділо троє солдатів, а ще п'ятеро — навпроти, спинами до стіни, де був прочинений люк. Та й що б він міг сказати? Нахилившись уперед, Гундлах бачив її профіль, і їхні погляди зустрічались… Нічого доброго чекати не доводилось, жодних надій.

Засвистіли лопаті, загриміли мотори потужністю 600 кінських сил — аж у вухах позакладало, й Гундлах подумав: «Саме отак, напевно, й везуть до катівень». Режим перебував у скруті, він був засліплений люттю, немов поранений звір… Скільки ж їм ще летіти? Повітряним шляхом до Сан-Сальвадора лишалось кілометрів двісті, то була їхня станція призначення. Треба мати мужність, щоб підвестись у наручниках, переплигнути через оту річ, що лежить на підлозі, й кинутись у люк — він прочинений настільки, що можна вистрибнути. Це набагато краще, ніж, змирившись, чекати, що буде далі! Але Гундлах знав, що то безглузда думка. Коли вертоліт робив поворот, він бачив порослі лісом верхи, потім унизу вищирився кратер якогось вулкану. Коли вертоліт почав приземлятись, у Гундлаха перехопило подих. Він глянув на годинник солдата, що сидів поруч. Було за двадцять хвилин п'ята.

Лопаті, затріщавши, незабаром спинились; один солдат рвучко відсунув двері, Гундлаха виштовхнули на сліпуче сонце. Його повели до «джипа». Сідаючи в кабіну, він спіткнувся й побачив, що Гладіс ведуть до другої машини. Це, очевидно, було Ілопанго. Оплот режиму! Гундлахові аж в очах потемніло, їх повезли до пофарбованих у зелене кам'яних бараків, повз реактивні винищувачі, повз уламки літака, що впав носом на бетон; тут же лежав понівечений корпус вертольота, обгорілий і схожий на кістяк велетенського страховиська. Кілька французьких «магістрів» стояли на колесах, але були «розбазарені», як висловлювалися своїм жаргоном пілоти, — розібрані на деталі для ремонту інших літаків. Трохи віддалік височіла акуратна споруда аеровокзалу, зведеного Рейнською фірмою промислового будівництва, а поперед неї — касовий зал, поруч з яким були стіною викладені мішки з піском; біля них стояла варта. Військовий сектор аеропорту був обгороджений двома й навіть трьома рядами колючого дроту. Над огорожею височіли сторожові вежі з прожекторами; тут жодна людина не могла проскочити непоміченою… Гундлах пригадав минулу осінь, повітряне таксі й чемного хлопця Петера Гертеля. Тоді Гертель казав: непотрібно ніяких формальностей, все минеться гладенько, доктора Гундлаха тут вважають значною персоною… До певної міри це й сьогодні так, бо хіба інакше вони везли б його сьогодні в вертольоті? Чи, може, це єдиний можливий шлях, бо партизани контролюють всі наземні дороги?

Солдати були в іншій формі, кольору хакі, пропотілій наскрізь, і їх важко було відрізнити один від одного. Гундлаха повели довгим коридором. Всюди грюкали солдатські підбори, а він ніяк не міг збагнути, де ж поділася Гладіс. Десь недалеко клацали електричні друкарські машинки, його ввіпхнули в двері, на яких висіла табличка «МААГ». Кімната порожня, на вікнах жалюзі. З коридору долинуло кілька слів англійською мовою; можливо, тут якась американська служба? За мить увійшов худорлявий чоловік у гарному цивільному костюмі. Він діловито сів за стіл і наказав вартовому вийти за двері. Очі його так і бігали, рухи були, ніби в кота. Це викликало тривогу. Нахиливши голову з пласким лобом уперед, він пересвідчився:

— Містер Гундлах, так?

Тоді підвівся й зняв з Гундлаха наручники.

— Зараз ми підемо до шефа, — сказав він. — Але я хочу дати вам пораду: не затримуйте нас, у нас іще багато роботи, до того ж ми все про вас знаємо.

Судячи з уніформи, шеф був майором військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки. Він сидів у гвинтовому кріслі за письмовим столом, на якому, крім двох телефонів і попільнички, не було нічого. Це був стрункий чоловік років під сорок, на його маленькій голові сивіло коротко підстрижене волосся, з-за окулярів з воронованого металу на Гундлаха дивились уважні очі. Шкіра кістлявого, з міцними щелепами обличчя мала колір вівсяного відвару, здавалося, ніби майор прибув сюди зовсім недавно й ще жодного разу не виходив із цієї кімнати.

— Сідайте! — запропонував він. — Що, перелякались? У вас жалюгідний вигляд.

— Майоре, де моя супутниця? — спитав Гундлах.

— Тут, поблизу, — відповів той. — Вона ще в нашому розпорядженні.

— Ви наказали привезти нас сюди, підозрюючи в убивстві?..

— Не ми, а власті Сальвадору. Вони не мають спеціального договору з Гондурасом, інакше й мови не було б, передавати чи не передавати вас у їхні руки.

— Отже, ви припускаєте, що це просто помилка?

— Ніякої помилки тут немає, — підвищив голос чоловік у цивільному. — Адже сеньйора Ортега без усякого сумніву замішана у викраденні людей. І ви дуже доречно тут приземлилися. — Він ніби аж звівся навшпиньки, далі почав ходити туди й назад за спиною Гундлаха, й голос його був ущипливий і підступний. Він зненацька схопив Гундлаха за вилоги піджака й повільно притяг до себе — Ну, кажи ж! — Кожен звук пронизував Гундлаха наскрізь. — Не бійся сказати правду!

Вони взяли його в лещата, запитання сипались на нього з усіх боків, щораз несподіваніші. Ці люди знали про нього все, їх цікавили лише деталі, наприклад, як Гундлах і Гладіс пробралися через Беліз і чому завернули на Кубу.

— То була своєрідна перевірка, — відповів Гундлах. — Вони хотіли пересвідчитися, чи я не троянський кінь.

Засмаленими пальцями розчавивши в попільничці сигарету, майор прикурив нову.

— Перевірка? — Він уважно подивився на Гундлаха й наказав принести кави. Після напруженого перехресного допиту майор трохи розслабився і заговорив до Гундлаха вже як до рівного. Звичайно, він належав до тих, що домагаються свого, навіть не підвищуючи голосу. — І все-таки ви допомогли мені дещо зрозуміти.

— Не хотілося вас засмучувати, — мовив Гундлах.

— Це добре. Збільшуються ваші шанси якось вискочити з цієї халепи.

В кімнаті гув кондиціонер, який боровся з тютюновим димом.

— Майоре, я не агент і не маю чого від вас приховувати… Ну гаразд, ми вели агітацію і збирали пожертви на користь Фронту національного визволення, хоча це, звичайно, вам не дуже подобається…

— Щодо мене, — сказав майор, — то кожен має право вільно висловлювати свою думку, навіть помилкову. Проте хунта дивиться на це по-іншому. І все-таки я спробую умовити їх, щоб вони лише вислали вас із країни.

В Гундлаха з'явилося якесь незрозуміле відчуття, схоже на вдячність. Він щойно проклинав цих людей, а тепер ніби каявся. Їм було щось потрібне від нього, інакше навіщо б вони пропонували йому каву й після того виснажливого допиту знову заводили невимушену розмову? Але що ж він міг їм запропонувати?

— Я дуже прошу вас, зробіть те саме й для Ортеги, сер. Вона завжди підкреслювала, що партизани згодні вести переговори з вами, з вашим урядом. А ви ж знаєте, що означає передати її в руки хунти.

— Можливо, це можна буде зробити й для неї, — встряв у розмову цивільний, — якщо ви засвідчите перед журналістами, що отримали на Кубі гроші, за які купили зброю, скажімо, у Брюсселі.

— О боже, на таку брехню вона нізащо не погодиться! — з жахом вигукнув Гундлах.

— Ну що ж, ми можемо два-три дні потримати вас у себе, але потім… Розумієте?

Гундлаха знову огорнув страх. Тільки-но він думав про майора, що то порядна людина, раціоналіст, і, хоч яка жорстока його робота, він просто нездатний змушувати людей, тим більше жінку, говорити неправду, піддавати їх тортурам. Адже це не В'єтнам. Він має справу з освіченими людьми, які говорять з ним на його ж мові. А тепер Гундлах уже не мав упевненості в цьому. Він відчував — майор здатен піти на все, жорстокий і байдужий до чужої долі. В кімнаті хмарою повисла тривога. Те, що відбувалося на цій землі, дуже непокоїло майора, він мусив щось робити, а Гундлах мав йому в цьому допомогти.

— Якщо ваша подруга така непідкупна, — сказав майор, — то, може, ви спробуєте її вмовити? У вас проблеми свої, а в нас — свої, найкраще їх розв'язувати спільними зусиллями. Вашу думку ми знаємо, за океаном ви говорили надто гучні слова; було б чудово, якби ви добре обдумали свою поведінку. Якою б не була ваша допомога, вона нічого не варта, якщо ви діятимете без переконань. Гадаю, вам усе зрозуміло?

Гундлах нічого не відповів.

— Любий мій, адже ми стоїмо тут спиною до стіни.

— Що ви маєте на увазі, сер? — запитав Гундлах.

— Не прикидайтесь дурником! — сердито крикнув цивільний.

— Ви боїтесь хунти, — сказав майор, — і страх ваш небезпідставний. Ми знаємо їхню лють і знаємо, що буде, коли передамо вас їм до рук. Ми не маємо іншого виходу. І все-таки хочемо вам допомогти, незважаючи на небезпеку, на яку можемо наразитися, хоча ми й громадяни США. І це справді ваш останній шанс…

У майора погасла сигарета, й помічник умить підніс йому запальничку. Він зробив це так блискавично, ніби вона горіла ще в кишені.

— Так, я говорю про комуністичну загрозу, радянську експансію. Наступ іде через Анголу й Ефіопію, через Кубу й Нікарагуа, сягаючи аж сюди!..

Гундлах зрозумів, що майор чекає від нього відповіді.

— Яка ж причина цієї експансії? — запитав він.

— Хто його знає, — мовив майор. — Чому нації повинні пройти через таку фазу? Франція протягом двохсот років проводила експансіоністську політику; і все це закінчилось битвою біля Ватерлоо, а остаточного удару було завдано цій політиці під Седаном.

— Німеччина також простягала свої руки до чужих земель, майоре.

— Кожна країна, навіть Японія, пройшла через таку гарячу фазу.

— Так само й Сполучені Штати, — вставив Гундлах.

Це було схоже на своєрідну вікторину, вони кидали один одному репліки. Ситуація знову пом'якшала. Гундлах змирився з повчальним тоном співбесідника.

— Така фаза почалася для Америки ще в дев'яностих роках минулого сторіччя і закінчилась в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому році відкликанням нашого посольства з Сайгону. Відтоді ми займаємо оборонну позицію. — Майор випустив в повітря кільця диму в тому напрямку, де їх всмоктував кондиціонер. — Кінець можна визначити точно: для Німеччини це був бункер фюрера, для Японії — Хіросіма, для нас — В'єтнам… Це якісь загадкові історичні цикли, якими живуть великі народи, а росіяни дійсно великий народ. Все це заварюється на національній гордості, на економічній силі, на бажанні допомагати іншим. Саме зараз сила впливу Радянського Союзу дуже зростає, він претендує на першість у світі.

— Мені здається, на це швидше претендує ваша країна, — заперечив Гундлах.

Майор відкинувся в кріслі й зчепив пальці обох рук; йому начебто сподобалися слова Гундлаха.

— А вам не хочеться бути багатим і могутнім? — сказав він. — Та навряд чи вам пощастить, мені здається, ви про це й не думаєте.

— Ви здрібнюєте свою ж тезу про експансіонізм: дуже легко зводити все до прагнень індивідуума.

— Наші уявлення про супротивників повинні бути реалістичними. Я не вірю, нібито росіяни хочуть завоювати увесь світ. Китайці тримають коло себе чверть їхньої бойової потужності, решту сковують країни Західної Європи; незабаром підключиться і Японія… Якщо ми вистоїмо тут, буде зовсім непогано.

Майор дістав з портсигара нову сигарету, й помічник знову блискавично підніс йому запальничку. Гундлах з напівусмішкою дивився на майора, якого тішила запопадливість підлеглого. Схоже було, за напускною чванливістю майор намагається приховати свої невдачі. Він вірить у можливість реваншу воєнним шляхом.

— Я мабуть трохи відстав, — озвався він після паузи. — І все ж мені подобається ваша відповідь. Вона свідчить, що ви не погоджуєтеся зі мною. Чудово! Якби ви в усьому згоджувались, то я сприйняв би це, як бажання ввести мене в оману… Спасибі, друже. Подумайте добре над усім цим сьогодні вночі. Мені здається, ми знайдемо з вами спільну мову.

Надворі вже стемніло, й Гундлах вирішив, що тепер його відведуть до камери. Що ж він повинен обдумувати вночі? Чого від нього хочуть? У голові все переплуталося. Хоч би чого від нього вимагали, це не мало значення. Всі їхні зусилля будуть спрямовані на те, щоб зломити його волю, підкорити, змусити щось робити для них. Він був уже готовий здатися, — говорити журналістам неправду, тимчасово, а потім усе спростувати; а Гладіс? Для неї це означало б зраду, він знав — Гладіс швидше дасть порубати себе на шматки, ніж завдасть шкоди своєму рухові. Коли він погодиться на їхній шантаж, утратить Гладіс, а цього він просто не міг уявити, це здавалося неможливим, йому вже не раз доводилось відступати перед переважаючою силою. Він ніколи не ставив на карту свого життя, відступав, коли цього вимагали обставини. Ухиляючись від ударів, тимчасово відходив назад, щоб потім при щасливій нагоді знову рушити в наступ. Але, більше він не піде на таке, зараз у його життя ввійшла Гладіс. Тепер Гундлах не міг діяти на власний розсуд, а без неї взагалі все втрачало сенс. Наскільки він розумів, йому лишалось обирати між фізичним і духовним знищенням.

На шефи ви справили приємне враження, — сказав уже в кінці коридора солдат, який супроводжував Гундлаха. Проте не забувайте ще й про нас. Починається другий раунд.

— Ми йдемо до пані Ортеги? — запитав Гундлах.

— Не поспішайте. Ви ще не скінчили своїх справ у нас, — буркнув той у відповідь.

Вони проминули скляні двері, крізь які в коридор проникало матове світло; військова база, здавалося, в цей час була переповнена. Зрештою вартовий упхнув Гундлаха в якусь кімнату. Стіни тут були завішані картами дислокацій військових частин, на столі лежала ціла гора морських карт. А за телетайпним апаратом стояв… Пінеро. Його атлетична постать чітко окреслювалась на тлі вікна, комір сорочки був широко розстебнутий.

— О, яка зустріч, — радісно вигукнув він, прямуючи назустріч Гундлахові, ніби нічого й не сталося. Губи його розпливлись від усмішки, оголивши блискучі білі зуби, хода була впевнена й навіть трохи недбала.

Гундлах машинально відповів на привітання. Може, це був просто рефлекс, а може, початок відступу. Він ще не усвідомлював, що з ним відбувається. Вся його зненависть випарувалася. Невже це справді відступ? Гундлах був ніби паралізований і насторожено стежив за власними діями.

— Містере Гундлах, посадка в Ілопанго завжди була для вас приємною, еге ж? Нам вас тут дуже бракувало.

— Вам — тобто Бордові, Вебстеру й Віллоубі?

— Я кажу взагалі. На цілу чверть року ви зникли з поля зору, на цілих чверть року…

— Я зник? А тут мене підозрюють в убивстві. Мені здається, хтось переплутав ролі.

— Не треба нервувати, — злорадно посміхнувся Пінеро. — Менше дослухайтесь до того, що вам говорять, а зважайте більше на те, що роблять.

— Що роблять? Роблять усілякі маніпуляції з вибухівкою! — випалив у відповідь Гундлах.

— На цьому вчаться; така вже ця країна…

— А хто ж натискував на кнопку, ви особисто?

— Забудьмо про це, як про торішній сніг, — примирливо мовив Пінеро.

— Е, ні! — сердито відповів Гундлах. Це не мало сенсу, проте він і далі наступав, хотів упевнитись, чого від нього хочуть. Перед майором він уже прийняв був рішення відступати, але тут, угледівши перед собою людину, яка хотіла його вбити, він затявся не здаватись. — Ви вбивця, Пінеро!

— Вам од цього полегшало? Розплювались… Але до мене не пристає, воно відлітає від мене, як конфетті. У мене до таких речей вже виробився імунітет.

— А що ж тоді до вас пристає? — запитав Гундлах.

— Ніколи сперечатися з вами, — тихо відповів Пінеро. — Ви говорите так гордо й з таким бойовим запалом, але для кого, власне? Адже вас ніхто не чує. Якщо питаєте про Гертеля, то він на вашому рахунку. Вибухівка була призначена для інших. А ви хотіли мене обдурити, Гундлах, і поплатилися за це. Тепер ми квити. А щоб таке більше не повторювалось, вжито заходів.

— Мене тільки цікавить, яким чином ви збиралися визволити Дорпмюллера? Вбивши тих, хто його викрав?

— Помовчте краще, — невдоволено буркнув Пінеро.

— Для вас головне було зустрітися з ними.

— Зате вам пощастило з ними зустрітись і змовитися.

— І звільнити Дорпмюллера без грошей, щоб ви…

— Досить! — крикнув Пінеро. — Ми робили все, щоб перешкодити тим бандитам озброюватись, тоді як ви роздобували їм гроші для закупки зброї, з допомогою якої вони завдають відчутних ударів.

— Схоже, вам тепер доводиться скрутно? — з іронією запитав Гундлах.

— Ще все попереду. Оскільки ж ви допомагали роздмухувати пожежу, то вам же доведеться її й гасити. Ви тепер міцно з нами зв'язані, й ніхто не зможе знову спокусити вас. Коли ви ввійшли, мені впало в око, що ви на диво спокійний. І це закономірно. Тепер ви вже не зможете повернути назад, ви переступили рубікон.

— А як же далі? — запитав Гундлах.

Пінеро сидів на краю стола, з нетерпінням чекаючи, коли можна буде приступити до головного.

— Цю справу ми з вами залагодимо дуже швидко. Ваша дама тут ні до чого, її я заарештував просто так…

— А що ж буде з нею?

— Все залежатиме від вас. Мені було б її дуже шкода!.. Мабуть, приємно з нею подорожувалося, в ній є щось самобутнє, екзотичне… Не вішайте носа, Гундлах. Коли з ділом буде покінчено, вона знову належатиме вам. Ми теж не безсердечні, розуміємо страждання інших людей і усвідомлюємо, що кожен має право на щастя. Постарайтесь — і за три дні знову матимете свою дівчинку, й вона обсипатиме вас у постелі палкими поцілунками.

— Не забувайтесь, Пінеро!..

— Я хотів лише нагадати, що нічого людського ми не цураємось. І я певен — уладнаємо все. Не забувайте: цього разу ви, як і наш господь бог, на боці сильнішої армії.

«До чого дійшло?..» — майнуло Гундлахові. Він намагався не думати про Гладіс. Слухаючи Пінеро, хотів зрозуміти більше, ніж той говорив. Йому було ясно, що в американського корпусу радників зараз гарячі дні, надто багато роботи, а людей не вистачає. Чотири дні тому вони просто недооцінили сутичок біля вулканів під Сан-Сальвадором, а то виявилося початком загального наступу партизанів. Армійські частини сидять по казармах, пересуватися можуть лише при підтримці танків. Партизанам бракує артилерії, вони використовують тільки базуки й ручні гранати, а цього недостатньо для штурму значних укріплень. Війна зайшла в глухий кут. Обидві сторони сповнені люті, проте ні та, ні та не може здобути остаточної перемоги: рівновага сил…

Але на думку Пінеро, злам не за горами. Все вже підготовлено. Партизани діяли дуже хитро: для наступу вони обрали останній тиждень перебування Картера на посаді президента, розраховуючи на те, що Вашінгтон не зуміє ужити рішучих заходів. Однак партизани помиляються, воєнна допомога надходить у великих масштабах. Незабаром ми візьмемо їх у лещата, застосувавши розроблену н Колумбії тактику. Партизани будуть оточені, потім буде скинуто десант, який розіб'є оточених їхніми ж методами. В різних районах країни вже зафіксовано п'ять-шість партизанських центрів, їх буде знищено один за одним, як тільки урядові армійські чистини отримають підкріплення й перегрупуються.

— Ми підемо напролом, і хай тоді бог боронить тих, хто заварив кашу.

Психологічна криза, несподіваність нападу. За словами Пінеро, дуже важко було виявити рух ворожих підкріплень. Дві сусідні країни доклали всіх зусиль, щоб перекрити свої кордони, але в Гондурасі не вистачає на те сил; а ще й морський кордон — він простягся на добрих двісті миль! І досі не пощастило перекрити дорогу підкріпленням. Щоправда, один винищувач-бомбардувальник сьогодні пранці перехопив великий катер, але відразу ж потопив його, хоча мусив захопити й привести в гавань. Зброї, яку катер віз на борту, в морі виявити не змогли, на жаль, течією винесло лише кілька уламків… Пінеро дуже шкодував, що бракує доказів про ввезення зброї, хоча Гундлах здогадувався, чому їх немає. З погляду майора й офіційних кіл, тут мала бути замішана Москва або Кастро, але вони не можуть роздобути фактів. Очевидно, Пінеро отримав завдання — сфабрикувати факти, щоб «узгодити теорію з практикою».

— Пошліть туди водолазів. Чи, може, там дуже глибоко? — запитав Гундлах.

— Тепер не можна знайти місце. Я пролітав над тією дільницею — марно. Течія змінюється, вона могла віднести уламки куди завгодно.

— Ну то, мабуть, з'являться інші катери, — невпевнено мовив Гундлах.

— Ми не можемо чекати, ми самі повинні послати той катер. І на ньому попливете ви, Гундлах. Розумієте? Післязавтра.

У Гундлаха від несподіванки перехопило горло, він не міг вимовити й слова. Схоже було, його збираються випустити, щоб імітувати ввезення зброї до Сальвадору. Й вони в ньому впевнені, адже тут заложницею лишається Гладіс.

— А де ж буде взято ту зброю?

— В Нікарагуа, — впевнено сказав Пінеро.

Отже, план уже розроблений. Доказів не було, але ці люди хотіли сфабрикувати їх самі, підтасувати факти, як це називається в пресі. Таке не раз траплялося в багатьох країнах, коли для морального виправдання власних махінацій усе шляхом підтасовки фактів приписували супротивникові.

— В Нікарагуа? — здивовано перепитав Гундлах.

— А хіба що? Ви ж тільки сьогодні звідти вилетіли. Отже, швиденько повернетесь назад, через Тегусі, цілком легально. — Зсунувшись із столу, Пінеро, мов тигр, обійшов навколо Гундлаха. Він був дуже захоплений своїм фантастичним планом. — Ви все зробите офіційно, без ризику, просто звернетесь до уряду від імені Фронту національного визволення Сальвадору, так, як ви це робили в країнах Європи. Адже в Манагуа ви людина відома, про вас писали газети, завдяки своїй Гладіс ви здобули популярність. Ваше прохання про посилку зброї для партизанів у східну провінцію Ла-Уньйон, яка перебуває в скрутному становищі, не лишиться без відповіді, обов'язково озветься їхнє революційне сумління, адже в них теж є нерви, та й події у власній країні ще не вивітрилися з пам'яті…

Гундлах дав згоду. А що мав робити? Провінцію Ла-Уньйон відділяла од Нікарагуа лише бухта Фонсека: якихось сімнадцять морських миль. Колись він перетнув її повітряним таксі за кілька хвилин.

— Ви хочете підкинути мене своїм літаком?

— Звичайно, це наша умова, — відповів Пінеро.

— Вона мені не подобається! Не хочу бути мішенню для пілотів, які вміють непогано стріляти.

— Не вважайте нас невігласами. Ви ще нам будете потрібні: виступите перед журналістами. Справжнього значення ви набуваєте для нас лише після того, як знову зійдете на землю. Де ми ще знайдемо таку людину? Вашу безпеку я гарантую!

— Ви особисто? Це мене заспокоює. Досить переконливий аргумент.

— Навіщо такий сарказм? Збройні сили під моїм безпосереднім наглядом оберігатимуть вас як сире яйце.

— Щоб потім розбити на сковорідці! Хто мені гарантує, що після прес-конференції ви не віддасте мене в руки хунти?

— О боже, ваша недовірливість просто хвороблива! Хіба ми поводилися з вами не досить коректно? Чи хоч пальцем доторкнулись до вашої дами? Ні, бо ми на вас розраховуємо. Попереду велике турне, десятки інтерв'ю й прес-конференцій. Довірю вам ще одну таємницю — вам буде надано змогу написати книжку про свої пригоди в партизанів! Ми подбаємо, щоб вона стала справжнім бестселером, видамо дванадцятьма мовами, з попередньою публікацією в газетах міжнародного значення.

Пінеро захоплювався, розмальовуючи рожевими барвами його майбутнє. Відхід Гундлаха од Фронту національного визволення буде щедро винагороджений. На нього чекають овації, журналістська слава. Проте Гундлах не надавав великого значення всьому цьому, хоча й не заперечував. Усе це, можливо б, його цікавило, якби йшлося лише про нього. Адже нерідко агентів перевербовували й з успіхом використовували в новій ролі, тільки тепер про це не могло бути й мови… Вони вже добре знали, чим його можна заманити, але Гладіс не дуже пасувала до цієї гри, без неї було б набагато простіше. І взагалі вони дивились на стосунки Гундлаха та Гладіс як на звичайну пригоду, з якою задля кар'єри можна будь-коли покінчити. Що ж насправді було між ним і Гладіс, їм просто не збагнути.

— У мене є умова, Пінеро, — мовив Гундлах. — Коли я почну виконувати ваше завдання, я хочу бачити її або розмовляти з нею двічі на день.

— Вистачить з вас й одного разу, — відповів Пінеро.

— Мені хотілося б поговорити з нею негайно! Без цього я взагалі нічого не починатиму. А потім, тільки-но повернуся катером назад, ви повинні відправити її літаком у Манагуа.

— Гаразд, гаразд, це ми тоді й вирішимо.

— Ні, зараз. Коли я знову буду в ваших руках, ви повинні її звільнити. Це не надмірна вимога.

— У вашому становищі я був би трохи скромнішим, — іронічно посміхнувся Пінеро.

— Адже ми з вами партнери, Пінеро? Поки Гладіс не зателефонує мені з Манагуа, я й рота не розтулю, щоб сказати хоч слово для преси.

— Ви краще зараз його не надто розтуляйте. Тут вирішуємо ми, що робити, а чого не робити. Ну, а ви нічого не програєте.

Вони сперечались, аж поки терпіння Пінеро урвалося, й він, набравши якийсь номер, передав телефонну трубку Гундлахові. Почувши голос Гладіс, Гундлах хрипким від хвилювання голосом запитав:

— Як твої справи, Гладіс? У тебе все гаразд?

— Так, Гансе, — почув він у відповідь. — Я ще в аеропорту… Як же це нам дозволили з тобою поговорити?

— Я попросив, — відповів Гундлах. — Ти в одному з тих зелених бараків? А хто там з тобою?

— Одна американка. А раніше приходив якийсь чоловік. Примушував мене виступити публічно з брехливою заявою… Може, і ти хочеш мене про щось умовляти?

— Ні, Гладіс. Лишайся такою, як є!

— Досить! — крикнув Пінеро. — Говорити можна лише про особисті справи.

— Будь обережний, Гансе! Я прошу тебе — ні на що не згоджуйся, — почув він її благальний голос.

— Не бійся, Гладіс. Через три дні ми будемо на волі.

— Але як?.. Де?

— В Манагуа, — сказав Гундлах. — Можеш мені повірити.

Пінеро натиснув на важіль:

— Ви надто зухвало користуєтесь цією річчю.

— Я хочу вам дещо показати, Пінеро, — сказав Гундлах, висмикуючи із штанів сорочку. — Ось тут, під лопаткою, ваша позначка! Гадаю, вона щось та важить.

Вечеря, розкладена на таці, складалась із фрикасе з рисом, абрикосів, крекерів і шоколаду. Це був солдатський пайок, який протягом шести годин міг підтримувати рейнджерів у формі, навіть серед джунглів; Гундлах зараз також перебував у своєрідних джунглях, але та страва лягла каменем у його шлунку. Рештками пива з бляшанки він запив снотворне й умостився на похідному ліжку, однак заснути не міг. Це приміщення не призначалося для гостей. Гундлаха запхнули в якусь комірчину, заставлену картонними ящиками з милом, пральним порошком і якимись дезинфекційними сумішами. Від ящиків ішов приємний запах. Складалось враження, ніби північ Америки поставила собі за мету привчити південь до гігієни. Двері комірчини були замкнені, вікно запнуте протимоскітною сіткою, яку не так легко роздерти, та й навіщо? Гундлах і не збирався нікуди втікати — там, за дротяною огорожею, на нього чекало ще гірше.

Було вже попівночі, до слуху доносилось клацання друкарської машинки — зовсім як у цивільній установі. Іноді те клацання заглушував гул літаків, що здійснювали посадку або піднімались у повітря, а крізь гуркіт моторів десь справа долинала канонада. Іноді до слуху доносилося монотонне гудіння апаратури, у коридорі лунали кроки, немов на великому підприємстві: військова база жила, солдати й офіцери працювали, причому половина з них, як і в його колишньому концерні, була зайнята тим, що документувала роботу другої половини. Вони робили магнітофонні записи, складали всілякі акти, щоб потім усе це спалити, як свого часу в Сайгоні або в Тегерані. Спалювання військової документації в Ілопанго, знищення слідів перед втечею — йому було приємно уявити собі таку картину — отой тип з котячими рухами виймає з кишені запальничку, й ось уже все горить, починаючи від протоколів Гундлахового допиту й кінчаючи картами Пінеро. Можливо, цей день вже не за горами.

Його становище було дуже складне, хоча в цій грі він діставав свободу дій, можливість урятувати Гладіс, незважаючи на те, що вона застерігала його. Але комусь же треба щось робити, інакше ніхто з них не вибереться звідси живим. Гундлах збагнув, що він був для Пінеро останнім козиром, бо хто ж краще за нього міг зіграти роль «добувача зброї» після його європейського турне. Між ними почався новий двобій, обидва пильно стежили один за одним, намагаючись перехитрити, як і тоді, и жовтні. Але цього разу Гундлах буде обачнішим. Хитрість проти зарозумілості, адже Пінеро надмірно покладався на всемогутність свого апарату. Але чи достатньо буде самої хитрості? Гундлах цього не знав, а діяти мусив. Треба використати можливість. Проте, що саме він робитиме, який буде його наступний крок, Гундлах не уявляв.

Думки повільно розсіювались, натомість знову оживали картини. Він бачив перед собою Гладіс, її рідне обличчя, густе волосся, яке від вологи ставало кучерявим, її серйозні карі очі. Він намагався згадати тембр її голосу, коли вона, затинаючись, говорила з ним по телефону. Сум і збентеження звучали в тому голосі, бо катастрофа так несподівано впала на їхні голови перед самим кінцем нелегкої подорожі. Але все це тільки міцніше зв'язало їх одне з одним. Її кохання принесло йому душевний спокій і мир, злагоду з самим собою. Це було почуття, яке ніколи не могло зів'янути, бо суттю своєю, своїм корінням, сягало в минуле, в його перше життя… Освідчення було банальним, а таємниця залишалась.

Гундлах іноді ловив себе на тому, що, перебуваючи з Гладіс, мимоволі думає про Сільвію, хоча вони зовні зовсім не схожі. За ці п'ять тижнів то рух, то несподіване слово Гладіс розбуркувало спогад про те його перше кохання. Часом ці неясні образи не полишали Гундлаха тривалий час. Він не забув, як Сільвія картала його за податливість і схильність до компромісів. Дивувало її вміння залишатись непохитною навіть там, де інші відступали. Він позадкував був перед навалою реакції, влаштувався в газеті, сподівався з допомогою 60 тисяч примірників змінити систему. Як Сільвія іноді глузувала з його ілюзій! А яким безпорадним стояв він перед нею, коли вона, остаточно розчарована, знущалася з нього. Потім, покинувши його, почала працювати в підпіллі, якийсь час він міг лише читати про неї в газетах, аж поки сліди Сільвії загубилися десь на Близькому Сході… Це не повинно було повторитись, такого він не зміг би витримати вдруге.

Спогади ставали нестерпними. Гундлах знову ввімкнув світло й розгорнув газети, які йому дав Пінеро; читав не лише заради розваги. То була преса Нікарагуа, він мусив познайомитися з умовами в країні. Як колишній журналіст, він умів це робити. В Манагуа, здається, виходить три газети. Треба вчитатись, щоб уже завтра бути готовим до дії. Проте Гундлах ніяк не міг сконцентрувати увагу, тому й почерпнув з тих газет хіба що загальну картину про становище в країні. Його здатність ловити все на ходу останнім часом послабилась.

«Барикада» була єдина вечірня газета, рупор сандіністського фронту національного визволення. Статті відзначались неабияким оптимізмом та гумором. Ліворуч від заголовку партизан, сховавшись за барикаду з каміння, приготувався вистрелити. Внизу першої сторінки було постійне гасло: «Народ, армія, єдність — гарантія перемоги!» Газета не мала відділу так званої чорної хроніки, — найулюбленішої сторінки, заповненої повідомленнями про крадіжки, шахрайство і любовні пригоди — ніби злочинство з початком нового суспільного ладу в країні раптово зникло.

Газета «Нуево діаріо», яка називала себе народною, проте мала більш національний, ніж сандіністський ухил, виступала з критикою уряду, злочинності не замовчувала. «Пренса» — поважний орган старої й нової опозиції — виступала за плюралізм, скромність, примирення класів, ставлячи християнську любов вище від «сандіністської зненависті». Багато матеріалів присвячувалося Сальвадору, великому наступові Фронту національного визволення. І раптом Гундлах помітив, що останні номери газет йому вже знайомі: вісім чи десять годин тому він сам купив їх в аеропорту Мерседес, коли Гладіс і він були ще вільними і були разом.

Нарешті він погасив світло, в голові все переплуталося, якась круговерть фантазії впереміш із дійсністю. Ось у його уяві пропливає якась незвичайна подія: величезний транспортний літак типу «глоуббмастер» приземляється на аеродромі Ілопанго, його нижній люк опускається перед вилискуючим фарбами приміщенням аеропорту, звідти незграбно виповзають на бетон танки і самохідні гармати. На перепускному пункті стоїть Пінеро, він неймовірно виростає прямо на очах і кричить: «Хунта нам також остогидла, але такою вже є ця країна, їй також треба давати під зад, як і вам, Гундлах, негіднику ви. Дивіться ж, ніде не міняйте маршрут, бо на цей раз теж не зможете сісти!» Луна його голосу хаотично і оглушливо вдаряється об скляні двері й відлітає назад. «Ми зупинимо цей червоний наступ, давайте, дійте і ви з нами заодно! Вас не так уже й важко перевербувати, я спостерігав за вашими нашорошеними вухами, коли пообіцяв вам оті п'ять тисяч… Ще й як можна вас підкупити! Адже ми даємо вам аж п'ять тисяч — інші не дали б вам і мідного гривня. Завдяки нашій надзвичайній доброті ви маєте шанс бути на боці переможців».

Навіть у напівсні Гундлах усвідомлює, що Пінеро ніколи не говорив таким гучним голосом. І все ж побачене ним уві сні було якимсь натяком на дійсність, на головне… У цьому, очевидно, була якась істина. Що можуть вдіяти партизани проти такої могутньої держави, яка до того ж розташована так близько і має необмежені можливості завдавати ударів? І потопати разом з ними у крові лише заради жінки, або для того, щоб показати, який він молодець, пан Ганс Гундлах? Ні, він хоче жити, його вони не здолають. Він буде боротися, відступатиме, знову підніметься, як відомий діяч, і знову розпочне свою четверту кар'єру. Про свої пригоди він напише книгу, бестселер, а третину гонорару віддасть на користь Фронту визволення, тоді він із Гладіс зможе помиритись, і сумління його буде чисте. Та навіть половину він зможе віддати, і це його повністю реабілітує.

Голова аж гула від цих думок, він ніяк не міг зв'язати їх воєдино і розгадати зміст. Яка книга і про які пригоди? І незважаючи на це, він відчував якесь незрозуміле лоскотання нервів, в нього ніби появився якийсь проблиск надії виплутатися з усієї цієї історії. В його голові немов застряла сказана Пінеро фраза: «Ми любимо тільки переможців». Не Пінеро, саме життя навчило його цьому. Йому ще змалку втокмачували в голову: «Добивайся успіхів! Пробивай собі шлях у житті!»

Що могло бути приємнішим, ніж вдалий хід у грі? Звичайно, є й інші критерії, такі, як пристойність, мораль, але вони існують скоріше в книгах, у релігійних або політичних трактатах, ніж у справжньому житті. Ідеал мученика, людини, яка залишається вірною собі й іде при цьому на смерть. Страждання Гундлаха теж гідні подиву. Але це не для нього. Життя любить переможців, любить людей, які в усіх випадках утримуються на ногах і продовжують боротися. Страждання не допоможе, він мусив діяти. Світ любить того, хто вбивців називає вбивцями, але разом з тим уміє, коли треба, перехитрити їх. Такими були Гундлахові бажання, і він їх, здійснюватиме. Отже, нехай йому щастить.

Гундлаха розбудили вдосвіта. Похитуючись, він пішов до душової. Помічник майора із спритними котячими рухами підганяв його. Треба встигнути на ранковий рейс до Манагуа. Помічник назвав себе Джексоном.

— Я супроводжуватиму вас до Тегусігальпи, — додав він. — Є ще запитання?

— Джексон? — Відображене в люстерку обличчя Гундлаха розпливлось усмішкою. — Не Джоунс і не Сміт?

— Джексон! Так ви повинні до мене звертатись.

— Ну добре… Тільки не командуйте мною ще до сніданку.

В сутінках Джексон привів його до чотиримісного спортивного літака й підборіддям подав знак сідати. В літаку були бутерброди з шинкою й кава в паперових стаканах. Ще з вогким після душу волоссям, Гундлах сидів у літаку, який прогрівав мотори. Збоку йшов на посадку «С-130-Геркулес»… Нарешті їхній літачок вирулив на злітну доріжку й, розігнавшись, полетів назустріч сонцю, що тільки-но підіймалося з-за обрію. На мить Гундлах побачив унизу, просто під собою, Сан-Сальвадор, центр міста з церквами, вулицю Рубен Даріо, а далі потяглася зелень бульвару Рузвельта. Потім у скісному промінні з'явився кратер вулкана.

Джексон якось неохоче повернув Гундлахові паспорт, його гроші, крім того, ще дав американські чеки по сто доларів, інструкції й адреси: Урядової ради в Національному палаці, Державної ради та інших високих установ.

— Оперативна робота, — сказав Гундлах. — Хтось добре постарався. Але все це ще не гарантує успіху.

Джексон не відгукнувся. Він мав здібності фокусника й звичку оточувати всі свої справи ореолом таємничості, до того ж не любив, щоб хтось зазирав йому в карти.

— Вартість нікарагуанських грошей увесь час падає, — мовив він. — Офіційно за один долар тепер дають уже десять кордоб, а на чорному ринку всі двадцять п'ять, навіть більше. Але незаконне перевезення валюти через кордон, як і контрабанда, переслідується. За це можуть дати два роки в'язниці.

— Й лише на перевезення зброї дивляться крізь пальці? — запитав Гундлах.

— Ваша не буде контрабандою, ви перевезете зброю не таємно, вам її дадуть ім'ям революції… — Ці слова прозвучали так, ніби Джексон просто сплюнув.

З лівого борту потяглися гори, що кидали тінь на свинцево-голубу поверхню довгастого водосховища на річці Лемпі, яке кінчалось греблею й електростанцією. Далі починалась територія з невизначеним кордоном. На картах це місце позначалось написом «фотографувати заборонено». Тутешній кордон і досі був об'єктом гострих суперечок, тим більше в цьому партизанському районі. Джексон, випнувши, мов ящірка, голову з плоским лобом, дивився вниз, шукаючи ворога, але нічого не побачив. Тоді він заходився пояснювати Гундлахові ситуацію в Манагуа. Урядова верхівка складається там з друзів Москви, прихильників Кастро і представників третього шляху, буржуазія перебуває в опозиції… Гундлах запам'ятав кілька фактів і прізвищ, названих Джексоном. У своєму паспорті Гундлах побачив візу на в'їзд у Нікарагуа, видану в Римі; раніше її там не було. Які темпи! Ледве встиг він про це подумати, як пілот уже розвертав над Тегусігальпою.

В аеропорту проштемпельований Джексоновою пластмасовою печаткою паспорт відкрив перед Гундлахом усі двері. Джексон докладав усіх зусиль, щоб Гундлах устиг на турбогвинтовий літак панамської авіакомпанії «Копа», але так, щоб ніхто не звернув на нього уваги. Фарс холодного прощання перейшов у напівсекретний інструктаж.

— Незабаром ми поговоримо про все, — буркнув Джексон. — Але не повертайтеся без вантажу! О третій ваша перша розмова по телефону; ніколи не дзвоніть з готелю й запам'ятайте код. Ну, а що буде, коли ви зіпсуєте справу, вам ясно?

— Подбайте, щоб з сеньйорою Ортегою було все гаразд. Якщо я не зможу з нею поговорити…

— Що тоді? — примружив очі Джексон.

— Пальцем не кивну, поки не поговорю з нею.

Джексон підніс кулак майже до його носа, але передумав, нічого не сказавши на прощання, круто обернувся й пішов геть. На рівень вишколеності Джексона Гундлах звернув увагу ще під час інструктажу. На відміну від свого шефа він полюбляв погрозливі жести, ніби ще більше підкреслюючи ними всю фатальність становища. Це виявилось і зараз, ніби йшлося про зовсім звичайну справу. Пригнічений, Гундлах сів у літак. Він не бачив виходу із свого становища, його взяли в лабети. Або він роздобуде зброю й визволить Гладіс, ставши для неї зрадником, або ж вона потрапить до рук хунти. І все-таки Гундлах намагався не впадати в розпач; на відміну від Гладіс він мав якусь можливість діяти.

З кишені переднього крісла виглядали газети. Гундлах витяг і розгорнув одну. Тут ішлося про американських військових радників у Сальвадорі, яких, за офіційними даними, на чолі з полковником нібито було всього 45 чоловік. Інша стаття повідомляла про американського священика, який перейшов на бік партизанів. Священик виступив з інтерв'ю телекомпанії Сі-бі-ес, а в американське посольство передав листа з поясненням свого вчинку. Несподівано Гундлах натрапив на повідомлення під заголовком «Вторгнення іноземних партизанів», де наводились слова посла Роберта Уайта, нібито вчора вранці десантні катери закинули з Нікарагуа добровольців, а глава сальвадорської хунти Наполеон Дуарте навіть називав точну цифру: 100 чоловік; половину з них було вбито при висадці на берег, у них знайдено нікарагуанські чи кубинські документи… Дуже прикро! Якщо це була навіть вигадка, в Манагуа подвоять пильність. В наступній публікації теж нічого особливого не повідомлялось, її автором був відомий американський сатирик Арт Бухвальд. Він наводив інтерв'ю держсекретаря з Бобом Хоупом — одним з відомих коміків під час другої світової війни, а також під час воєн в Кореї та В'єтнамі: «Містер Хоуп? З вами говорить держсекретар Хейг… Пробачте, що забираю у вас час. Але я хотів би з'ясувати, чи готові ви виступити на різдво перед нашими хлопцями в Сальвадорі? Так, національна рада безпеки мала розмову з президентом, і той сказав, хто там буде організатором різдвяного шоу, підкресливши, що не пошле наших хлопців на війну, якщо там не буде вас, містере Хоуп…»

У Манагуа все починалось невдало. Незважаючи на ранню годину, стояла страшенна спека. Поки Гундлах їхав на таксі від аеропорту Мерседес, у нього сорочка прилипла до тіла. Манагуа в усій Центральній Америці, здається, була найнижче розташована над рівнем моря столиця. Ні з величезного озера, ні з недалекого океану не було й натяку на вітерець. Гундлах не знав, куди йому взагалі їхати. Шофер таксі попередив, що без броні в жодному готелі він не отримає кімнати; їх тут взагалі мало, та ще й землетрус багато поруйнував, і сомосівські бомбардувальники під час громадянської війни завдали чимало шкоди…

— Везіть до найбільшого готелю, — сказав Гундлах. Йому явно не щастило.

Місто лежало ніби в улоговині. Всюди ще видніли руїни, лише де-не-де порозрівнювані й засаджені деревами. Центр міста був унизу, біля озера; площа Республіки з величезним, ще не добудованим собором і Національний палац на перехресті проспекту Рузвельта й вулиці Норте. Там був і готель, до якого вони їхали. Дорога вела вгору повз тропічний центральний парк аж до вершини гори Тіскапа, де було набагато свіжіше повітря і не так жарко. В кінці вулиці розташована військова академія з казармами і відкритим військовим плацом, далі помпезно височів мавританський палац-замок Сомоси — своєрідна фортеця з двома сторожовими вежами. Решту будинків обабіч головної артерії міста в грудні 1972 року зруйнував землетрус. Неушкодженими залишилися лише дві будівлі: п'ятнадцятиповерховий банк, що нібито був споруджений з урахуванням усіх протисейсмічних заходів, і пірамідоподібний готель «Інтерконтиненталь». Саме навпроти його під'їзду шофер зупинив таксі. Він, між іншим, розповів, що на останньому поверсі готелю перед землетрусом жив відлюдкуватий мільярдер Говард Х'юз. Його приватний літак був єдиним цивільним літаком, який зміг вилетіти з міста через день після землетрусу.

Місць в готелі не було. В Гундлаха взяли валізу й поставили його на чергу. Суцільний ланцюг невдач не кінчався. Але що це? Щось його ніби стримує. Невже це від нестерпної спеки? Сумніви також роблять людину нерішучою і вганяють в піт.

Два поверхи Національного палацу, збудованого в неокласичному стилі, здалися йому кошмарним сном. Він розумів, що повинен звертатись у найвищі інстанції, до найвідповідальніших осіб, інакше все буде марно. Якщо говоритиме з менш авторитетними людьми, його засиплють бюрократичними запитаннями і зрештою, вимотуючи нерви, змусять чекати рішення вищих інстанцій. І все ж йому до обіду не пощастило пробитися ні до члена Урядової ради, ні до міністра внутрішніх справ Томаса Борхе, про якого вчора згадував Пінеро. Він розказував, що це професійний революціонер, йому сорок дев'ять років, що він користується авторитетом; це кремезний чоловік, уже з тринадцяти років він брав участь у робітничому русі і був одним із зассновників сандіністського фронту визволення. В 1976 році Сомоса заарештував його і протягом кількох місяців мордував у в'язницях. Борхе вийшов на волю аж у серпні 1978 року, завдяки перевороту в Національному палаці, рівно за рік до остаточної перемоги сандіністів. В колі друзів і соратників його з повагою називають Стариком. Якщо хтось і спроможний надати негайну допомогу бойовим соратникам, то це Борхе, він зробить все, лише скориставшись телефоном.

Але Томас Борхе не прийняв Гундлаха: в приймальні сказали, що міністра немає. Намагаючись говорити з секретарями й ад'ютантами якомога лагідніше, Гундлах розумів, що вони навмисне зволікають, щоб вивідати його наміри. А старанна перевірка могла йому й допомогти, й зашкодити. Вони вже знали, що Гундлах довірена особа Гладіс Ортеги, проте, якби звернулись до свого посольства в Римі, то фальшива віза, безперечно, викликала б підозру. Отже, сумніву не було, він застряв на самому старті. Гундлах сушив собі голову: йому не довіряють лише як європейцеві, чи в них виникла вже серйозніша підозра? В нього аж мороз по спині пробіг. Він ніяк не міг позбутись почуття, яке гризло душу й підказувало йому, що брехунові нема на що сподіватись.

Тричі його просили показати паспорт. Опівдні Гундлах зовсім знесилів, уже майже ладен був капітулювати. Що довше він сидів у приймальні, то нестримнішим ставало бажання негайно зізнатись у всьому. Щось схоже він учинив у жовтні, коли поїхав на побачення з Гладіс у той маленький парк. І тоді він одкрив свої карти, переграв Пінеро й поміняв фронт, зрештою, на своє щастя. Чому ж і тепер не повторити те саме? Томас Борхе — людина з досвідом, багатим минулим, ветеран революції, й він, звичайно, знайде спосіб вирятувати його із скрутного становища… Може, й справді віддати свою долю і долю Гладіс у його руки? Ця думка раптом здалася Гундлахові набагато мудрішою, ніж огидне й небезпечне намагання ошукати Борхе.

Але міністр внутрішніх справ, якщо він взагалі знав про Гундлаха, не бажав його бачити. Замість цього Гундлаха повели сходами й коридорами до шефа міліції, сказавши, що він тут зараз найвищий за рангом чиновник, якому можна викласти суть справи. Проте Джексон розповідав Гундлахові, що шеф міліції — людина, яка у всьому вбачає провокацію і всюди шукає зрадників. Тому сподіватись на його допомогу — справа марна. Від цієї згадки настрій Гундлаха раптом упав, під ложечкою щось засмоктало і бажання зізнатись погасло. Він твердо вирішив з шефом міліції бути обережним. Цього чоловіка звали Енріке Шмідт, до перемоги сандіністів він був їхнім представником у Бонні, Гундлах запам'ятав його тільки тому, що той мав німецьке прізвище.

Гундлах уявляв його зовсім іншим. Це був чоловік років під сорок, з відкритим обличчям, густим кучерявим волоссям і чорними вусами. Він був у цивільному, й хоч на вигляд не був сердитим, сама його посада вселяла страх; цій людині Гундлах не міг відкритися, він не сподівався, що Шмідт його зрозуміє. Його обов'язком було до всього ставитися з підозрою. Шмідт його спочатку заарештує, щоб розслідувати справу аж до найменших дрібниць і написати довжелезні протоколи. А що ж робитиметься в Ілопанго, поки він сидітиме в камері? Гундлах не мав права залишити Гладіс ні на кого, він сам мусив її визволити; як зможе це зробити начальник міліції іншої держави? йому не можна звірятись, він не та людина.

— Отже, вас послала Ортега? — Енріке Шмідт перегортав сторінки його паспорта. — А чому ж вона не приїхала з вами? Лише вчора ви вдвох пролітали через Мерседес…

— Вона в прикордонному районі біля річки Гоаскоран. Її просто не наважилися ще раз посилати, адже обличчя Гладіс багатьом знайоме. В Тегусі посилений контроль, цим шляхом взагалі скоро не можна буде користуватись.

— Мене дивує, що вам пощастило прослизнути. То яка ж у вас до мене справа?

— Пане Шмідт, Фронт національного визволення здобув перемогу в Ла-Уньйоні, але зараз наступ захлинувся; в боях за порт партизани зазнали поразки, їм багато чого бракує: крім медикаментів, насамперед, зброї, — парабелумів, автоматів, карабінів, базук.

— Ви знаєтесь на зброї?

— Я служив в армії.

— У французькій?

— Ні, я німець з Федеративної Республіки. Цей паспорт роздобув для мене Фронт національного визволення, а мій справжній залишився в посольстві, коли я перейшов на бік партизанів…

Де було можна, Гундлах казав правду: це викликало більше довіри, особливо коли йшлося про невідомі для співбесідника факти.

Шмідт уважно подивився на нього:

— Якщо ми і змогли б вам допомогти, то як же ви доставите зброю?

— Морем уночі. Якось та доставимо.

— Ви ще й моряк?

— Не треба бути моряком, щоб перетнути катером бухту Фонсека.

— Вночі неважко, а ось удень…

Гундлах не відповів на це зауваження, він вичікував. Адже повинні бути люди, які горять бажанням допомогти партизанам. Але ідея дати йому помічника, який знає фарватер, мала народитись у голові господаря кабінету. Той також мовчав. З його обличчя нічого не можна було вгадати. Настала напружена пауза, співбесідники ніби виважували один одного. Звичайно, справа була небезпечною, міг виникнути державний скандал. У Гундлаха склалося враження, ніби Шмідт іще не все про нього знає.

— Як ви знаєте, — нарешті тихо мовив Шмідт, — у Сальвадорі тепер дуже пильно стежать за такими речами. Ходять чутки, ніби позаминулої ночі там висадилась сотня наших людей, половину з яких було вбито при висадці. Балакають, мовбито в усіх убитих знайдено нікарагуанські або кубинські документи. Але ні трупів, ні зброї, ні тих документів ніхто не бачив, не кажучи вже про полонених. Єдиним доказом на прес-конференції фігурувала дерев'яна планка від того казкового десантного катера, і ніби з такого дерева, яке в Сальвадорі не росте… Справжніх доказів саме через те й немає, що такої підтримки ніхто сальвадорським партизанам не надавав.

— На мою думку, те судно могло вийти тільки з Гондурасу, отже, звинувачувати Нікарагуа немає жодних підстав.

Начальник міліції підняв руку:

— Ні, ми не втручаємось, хоча й не приховуємо своїх симпатій. На нас самих уже нападають з території Гондурасу… В нас половина населення недоїдає, діти без медичної допомоги мруть, багато людей не мають пристойного житла… Нам треба спочатку подбати про це, наша країна не може йти на авантюри.

— Східна провінція Ла-Уньйон сподівається на солідарність з вашого боку.

— Ми здобували свободу власними силами. Справи складаються так, що ми можемо надати сусідам лише моральну підтримку… Згадайте про Південно-Східну Азію. Тоді янкі ввесь час кричали у В'єтнамі про «агресію з Півночі» й погрожували вжити заходів проти «джерела їхніх невдач». Вони бомбардували Ханой і навіть напали на Лаос і Камбоджу. А сьогодні вони кричать, що повстання в Сальвадорі спровокували Куба й Нікарагуа, й погрожують уже нам. Отже, ми не можемо створювати привід! Та й кому від цього буде користь? У всякому разі не сальвадорським товаришам. Якби ми навіть мали зайву зброю й ризикнули — кілька катерів з боєприпасами не дуже велика допомога партизанам, принаймні вона буде набагато меншою, ніж та, яку зможе перевезти хунті один-єдиний американський транспортний літак.

Гундлах підвівся і подякував начальнику міліції за надану йому можливість поговорити. Він розмірковував, чи й справді вони намагаються триматись осторонь, чи просто не довіряють йому, хоч зрештою це одне й те ж. Він зрозумів, що зазнав невдачі. Енріке Шмідт вийшов з-за столу, спитав його, де він зупинився, й пообіцяв улаштувати номер у готелі «Інтерконтиненталь».

— Будете нашим гостем, я вам зателефоную туди. Можливо, ще хтось виявить бажання з вами поговорити.

Сонце стояло в зеніті, розігнавши з вулиць все живе. Сорок градусів вище нуля, й жодного таксі на вулиці. Гундлах повільно сходив на гору, до піраміди древніх майя, поряд з якою стояв готель. Ще позаминулого літа готель належав Сомосі, там була штаб-квартира його національної гвардії. Сомосівці потім так утікали, розповідав хтось, поки Гундлах чекав у вестибюлі, що покидали й свої захисні жилети, й карти генерального штабу, й порнографічні фільми, й навіть невідкорковані пляшки віскі… Гундлах також думав про відступ, останні слова Енріке Шмідта не провіщали нічого втішного. Тільки легковажна людина могла на щось сподіватися. Та йому б і не хотілося вдруге зустрічатися з шефом міліції. Шмідт, очевидно, наводитиме довідки, а саме цього Гундлах боявся над усе. Якщо Шмідт довідається про вчорашній арешт у Тегусігальпі — тоді нічого не допоможе; а зізнаватись у всьому було пізно.

У вестибюлі діяли кондиціонери. Черговий адміністратор сказав Гундлахові, що за годину для нього звільнять кімнату. Гундлах вирішив піти до їдальні. «Повертатися з порожніми руками? — думав він у розпачі. — Але спочатку треба зателефонувати Гладіс…» Біля дверей їдальні він почув своє ім'я й здивовано обернувся. Під час подорожі по Європі таке не раз траплялося. Адже там його багато хто знав, Гундлах навіть пишався тим. Але тут, перебуваючи в такому непевному стані, він навіть здригнувся від оклику.

— Мак-Лін, — мовив довготелесий худий чоловік з похмурим поглядом. — Ви пам'ятаєте мене?

Гундлах ледве впізнав британського репортера, з яким кілька місяців тому втікав із церкви Росаріо. Це був неприємний спогад, але вже неможливо було спекатися цього типа. Кістляве обличчя Мак-Ліна тоді в церкві ще бліде, тепер так засмагло й висохло на сонці, що було схоже на мумію.

Вони сіли; меню було зовсім просте. Мак-Лін сказав, що народ змушений смоктати пальці, навіть червоних бобів не вистачає, проте настрій у людей піднесений, якась незбагненна ейфорія від перемоги… Їм поставили воду з льодом.

— А ви переді мною в боргу, дозвольте вам нагадати. Я сподівався тоді отримати від вас цікавий матеріал для повісті. Ви ж мали мою адресу? Проте жодним словом не відгукнулися.

— Просто не міг.

— Я знаю, де ви побували. — Його широко розставлені, немов у риби, вицвілі сірі очі хитро мружились, а на зморшкуватому обличчі з'явився нетерплячий вираз. — Пан Дорпмюллер розповідав мені, що ви пожертвували заради нього собою. Отже, розкажіть мені про всі ваші пригоди, й ми будемо квити.

— Коли ви бачили Дорпмюллера?

— Вісім днів тому, напередодні отих подій… Мені пощастило вчасно вислизнути. Ваш концерн готовий був вас викупити, але, за словами Дорпмюллера, ніхто викупу не вимагав. Це його дуже засмутило, він неодноразово намагався зв'язатися з викрадачами, проте, здається, так і не зміг, бо вас викрала вже якась інша група… А виявляється, ви вільні?

— Мабуть, що так.

— Отже, ви тоді таки втекли?

— Послухайте, мій друже, до того, як ми звідси підемо, мені дуже хотілося б дізнатися, що ви тут робите?

— Я хочу докопатись до першопричин усього. Ця країна також пов'язана… — Мак-Лін затнувся, їм принесли обід. Він жадібно їв рибу, що називалась куапоте; її ловили, певно, в Манагуанському озері, де водилися навіть акули, єдині у всьому світі прісноводні акули, бо це озеро колись було тихоокеанською бухтою. Коли Мак-Лін ковтав, на його худій шиї сіпався борляк. — Втручання Вашінгтона очевидне, — повів Мак-Лін уже за десертом. — Американська вояччина дуже прагне грати не останню скрипку. Консервативній Америці конче потрібна перемога над якоюсь червоною революцією, щоб нарешті покласти край суцільному відступові, який почався з В'єтнаму. В Сальвадорі є для цього можливість: варто лише сказати, що тут діють комуністи, — американці відразу вдарять. Але чи замішані тут Гавана та Москва, чи отримують сальвадорські партизани звідти допомогу? Гундлах опустив ложку.

— І що ж ви про це думаєте? — запитав він.

— На рівні урядів допомога, звичайно, не надається! Проте, можливо, іншими шляхами? Може, самовільні акції, як ото виступ Че Гевари в Болівії? Для уряду такі виступи, можливо, й небажані. Розумієте, Сальвадор не моноліт, десятки партій, навіть ультралівих, і маленькі групи троцькістів, яких мало обходить, що країна може потрапити в скруту… — На висушеному обличчі Мак-Ліна з'явилась невиразна посмішка, ніби він уже володів таємницею, але вмів її зберігати. — Надзвичайно важко щось вивідати! Я побував у всіх трьох тихоокеанських портах, там взагалі все спокійно. — Він витер серветкою губи й замовк.

Гундлахові почало здаватися, що цей чоловік зможе йому допомогти. За його балакучістю приховувалось щось інтригуюче.

— А що ж у портах може відбуватись?

— Як це що! Тут жодна революція не обходиться без десанту ззовні — так уже здавна ведеться в Карібському басейні, я можу назвати вам десятки прикладів. Але чому ви про це питаєте?

Гундлах помітив, що Мак-Лін, нахиляючи голову над мисочкою з манго й ананасами, раз по раз кидав на нього меткий погляд.

— Допитливість людська… Адже ви теж цікавитеся мною.

— Ні, це не проста допитливість… Ходімте до мене в кімнату, я вам щось покажу. А потім ми запишемо на плівку вашу історію, поки вона ще не втрачена для світу.

— Тобто — для вас?

— Іноді це одне й те саме. — Мак-Лін вправно спорожнив тарілку з фруктовим салатом, покликав кельнера, вони розплатились і рушили до виходу. Вже в ліфті Гундлаха охопило якесь незрозуміле напруження, схоже на нетерплячку; він передчував наближення розгадки. Мак-Лін дав йому знак бути обережним. Здавалось, він знає більше, ніж каже. Можливо, від Дорпмюллера? Цікаво, що той йому розповів? Вони були схожі на гравців у покер, кожен хотів вивідати наміри другого. Вже в номері британець витяг з чемодана пляшку шотландського віскі «Білий кінь» і крикнув служникові готелю, щоб принесли льоду, але Гундлах зупинив його.

— Оце й усе, що ви хотіли мені запропонувати? — розчаровано спитав він.

Мак-Лін лукаво посміхнувся, й спритно, мов циркач, розгорнув на столі карту Гідрографічного офіса Лондонського адміралтейства. На ній у масштабі 1: 145 000 було зображено бухту Фонсека, здебільшого в чорно-білих кольорах, водна гладінь була світло-голуба, суходіл позначався сіруватим тоном; в узбережній смузі виділялося шість маяків, майже всі на північному заході… Мак-Лін показав на щось пальцем у правому ріжку аркуша. Там, на південному сході бухта утворювала конус, який переходив у звивисту річку на території Нікарагуа. Річка була судноплавна, береги її поросли лісом, ширина сягала половини морської милі. Позначена цифрами глибина сягала від трьох до одинадцяти футів.

— Моє відкриття — Естеро-Реаль, — сказав Мак-Лін майже пошепки, але надаючи своїм словам якогось особливого значення. В цю мить він був схожий на зухвалого старого фокусника. — Естеро-Реаль — так називається оте дивне гирло. Цією річкою сплавляють ліс, і, як я виявив, традиційним ремеслом тут є контрабанда. І саме тут, містере Гундлах, на цих диких берегах, які практично неможливо контролювати, може бути джерело довозу зброї! Річка бере початок зовсім недалеко, чи не в Манагуанському озері. Не дуже великим судном можна пливти на добрих тридцять миль вгору від гирла.

Переваги цього шляху здавались очевидними: зовсім немає потреби випливати в одкрите море, від гирла річки дуже близько до Гондурасу, отже, не натрапиш на сторожові судна, які курсують у морі; далі під прикриттям безладно розкиданих у морі шести чи восьми скелястих островів можна пропливти до самого Сальвадору… Мак-Лін, як видно, діставав насолоду, демонструючи свої знання. Повідомляючи про ці, роздобуті ним деталі, він, здавалося, дуже пишався, а їх політичне значення його мало цікавило. Він належав до того типу репортерів скандальної хроніки, яких професійні успіхи й невдачі ганяють з одного кінця планети в інший.

— А найкраще те, що умови для плавання в усій бухті нормальні, — сказав він із задоволенням, поклавши на карту розчепірену долоню, мов піаніст завчений акорд. — І до Сан-Лоренсо в Гондурасі, й до Амапали на острові Тігре, і ліворуч до Ла-Уньйон. Там завжди повно спортивних яхт, аквалангістів і рибалок, отже, поміж них, я певен, дуже легко замаскуватись і контрабандистам… Чому ви на мене так дивитесь? Позавчора я взяв напрокат човна і все роздивився.

— А де зараз той човен?

— Я зафрахтував його на цілий тиждень. Він стоїть рівно на сімнадцять миль вище від гирла на лівому березі, три години їзди автомашиною… А чого ви так нервуєте? Якщо він вам потрібен — беріть. Але з єдиною умовою: ви надаєте мені виключні права на повість, яку я напишу за вашим матеріалом.

— А хто вам сказав, що мені потрібен човен?

Очі Мак-Ліна задоволено зблиснули:

— Можливо, вам не обов'язково потрібен саме човен; може, тільки певність, що цю країну можна покинути, минувши контроль на авіалініях і прикордонних постах. Я помітив це з вашої поведінки, вже тоді, коли ви перелякалися, побачивши мене. Вам чомусь не сподобалася смачна риба в їдальні, ви сиділи як на розжареному вугіллі, вас не дуже цікавило, чи дадуть вам кімнату в готелі. — Він покрутив чарку з віскі, намагаючись удихнути його аромат, очі його зблиснули незрозумілою зловтіхою. Відпивши ковток, він знову встромив носа в склянку й аж примружився, ніби всю увагу зосереджував на пахощах, не бажаючи більше нічого знати.

— Ну гаразд, чоловіче, ви виграли. Мені справді треба звідси вислизнути. І якщо допоможете — повість ваша.

— З виключними правами на неї?

— Звичайно. Можна скористатися вашим телефоном?

— Скільки завгодно! А я тим часом піду гляну на машину.

— Гаразд. Колись у будинку священика ви мені сказали: «Я говорю, а ви платите!» Пам'ятаєте?

— А тепер ми зробимо навпаки.

Мак-Лін по-змовницькому підморгнув і зачинив за собою двері. Гундлах вважав його досить порядною людиною, якщо не брати до уваги, що той дуже любив усюди стромляти носа. Мак-Лін був надміру самолюбний і занадто наполегливий, особливо коли йшлося про цікавий репортерський матеріал; тут він готовий був іти у вогонь і в воду.

— Я хочу поговорити із Сальвадором, — сказав Гундлах; була чотирнадцята година сорок хвилин, о п'ятнадцятій там чекали його дзвінка. — Терміново! Скільки доведеться чекати?

— Це залежить не від нас, — відповіли йому з телефонної станції «Інтерконтиненталь». — З деякими містами зараз взагалі немає зв'язку через ті події.

— Я хотів би поговорити з аеропортом Ілопанго, номер чотири-дев'ять-вісім, а перед цим код…

— Дякую, код ми знаємо… Будь ласка, покладіть трубку, сер, зараз я спробую.

Гундлах сидів на дивані. Лишалося вісімнадцять хвилин. Принаймні пунктуальність їх утішить. Він мимоволі розстебнув комір сорочки й заходився обмахуватись блокнотом. Якщо все йтиме належним чином, то це буде його перший і останній дзвінок. Звичайно, це трохи всупереч правилам: Джексон заборонив телефонувати з готелю, але ж він дзвонить не зі своєї кімнати. Краще заплутати сліди тут, ніж тягтись у спекоту на головний поштамт і задихатися в паркій кабіні! Все одно ніхто не дізнається, звідки він дзвонив; навіть якщо телефон прослуховується, слід поведе до Мак-Ліна, а вони з Мак-Ліном тим часом будуть далеко.

Чотирнадцять сорок п'ять. Гундлах ліг на диван, щоб трохи розслабитись, бо відчував дедалі більший неспокій. У голові роїлися всілякі думки. Багато чого тепер залежало від зв'язку — власне, все. Він почав пригадувати шифри, які йому дали в Ілопанго: «тютюн» — вогнепальна зброя, «бавовна» — ракети, «грейпфрут» — боєприпаси й так далі. Все дуже легко запам'ятовувалось і було по-індіанському наївним. Слово «кава» означало, що прибудуть два судна, а якщо він говоритиме про «транспортування лісу», то це означатиме, що суден буде більше. На перший погляд це відповідало спискові експортних товарів Нікарагуа, отже, все матиме вигляд звичайнісінької комерційної розмови… Телефон задзеленчав, Гундлах миттю схопив трубку й упізнав Пінеро, незважаючи на те, що той говорив іспанською мовою й назвав себе Раміресом; тембр голосу не залишав сумніву. Себе Гундлах назвав сеньйором Акостою.

— Ну як ваші справи? — спитав Пінеро без жодного акценту.

— Поки що все гаразд, — якомога впевненіше відповів Гундлах. — Але було б набагато краще, якби я узяв із собою дружину. Вона б дуже допомогла мені домовитись.

— Хапаєте нас за горлянку? — почув він у відповідь. — Дуже шкода, шановний, але не можемо нічого вдіяти. Адже це не весільна подорож…

Гундлах на щось інше й не розраховував. Тепер, коли він упевнився, що зв'язок є, його нервозність пройшла, серце билося спокійно, й він готовий був зробити те, на що зважився, — лишилось не так-то й багато, йому здавалося, ніби Пінеро стоїть перед ним і глузливо посміхається у відповідь на його пропозицію відпустити сюди й Гладіс.

— Інакше тут не багато можна досягти, старі зв'язки порушилися, — холодно пояснив Гундлах. — Без неї навряд чи пощастить щось зробити, Рамірес. Її відсутність викликає підозру, ви й самі це знаєте.

Знову настала пауза. Гундлах розумів, що не повинен відступати, а, набравшись терпіння, виждати. Він умів у телефонних розмовах переконувати, іноді навіть з великим успіхом; його вухо тоді перетворювалось на найчутливіший орган, спроможний крізь тріск і всілякі перешкоди на лінії вхоплювати всі відтінки голосу свого співбесідника й навіть його дихання, здалеку разом із шумом технічних перешкод сприймати слова, тут же відфільтровувати їх і перевіряти, щоб потім відреагувати на них в найбільш оптимальний спосіб.

— Ви серйозно говорите, що без неї не можна нічого роздобути?

— Саме так: ні тютюну, ні цитрусових… — Уже не певний, чи правильно зашифровує слова, Гундлах затнувся, потім додав: —… не кажучи про решту.

В голосі Пінеро з'явилися сталеві нотки, в яких відчувалися лють і зненависть, ніби йшлося про справу його життя.

— Це дуже прикро! Та й вам навряд чи піде на користь.

— У країні голод, від цього й експорт збіднів.

— Ваша дружина дуже шкодуватиме. Я навіть боюсь, що ця звістка її приголомшить.

— А можна мені зараз із нею поговорити? — Немає ніякої потреби.

— Ну, Рамірес, ви не можете мені в цьому відмовити. Я маю й дещо особисто для вас.

— Що ж саме?

— Транспорт для перевезення вантажу. Порожнє судно, думаю, теж чогось варте. Адже це краще, ніж повертатися з порожніми руками. Якщо в цьому є нагальна потреба… — Говоріть ясніше, будь ласка.

— Ви отримаєте те, що вам потрібно, але в Гондурасі, згода? Товари там майже такі самі, починаючи від тютюну й кінчаючи бавовною, та й ціни приблизно однакові. Якщо я завтра виїду звідси порожнім катером і прибуду в Сан-Лоренсо, це вас улаштує?

Минула якась мить; Гундлахові здалося, ніби він почув, як на другому кінці впала монета.

— Ну гаразд, у крайньому разі можна й так.

— Тоді дайте трубку моїй дружині.

Очевидно, Пінеро спересердя грюкнув трубкою об стіл. Гундлах ураз пожвавішав. У мембрані щось тріснуло, потім він почув голос Гладіс:

— Це ти, Гансе? Звідки ти говориш?

— Здалеку… — Її голос уразив його наче електричним струмом. Гундлах підвівся зі стільця, спокій і холоднокровність як рукою зняло.

— Де ти зараз?

Ні, він не міг би й далі обдурювати її, та в цьому вже й не було сенсу.

— Гладіс, я в Манагуа.

— Але ж як?.. Що ти там робиш?

— Адже ти знаєш, укладаю торговельні договори… — Гундлах затнувся, неспроможний докінчити речення, втратив обережність. Він раз у раз мимохіть прохоплювався зашифрованими словами, й вона нічого не могла втямити. — Я роблю це задля тебе, задля нас обох. А в тебе все гаразд?

— У Манагуа… — глухо повторила Гладіс. Вона була спантеличена. — Як же ти туди потрапив?

Гундлах почув якесь жеботіння, ніби там, на другому кінці дроту, її вмовляли й не давали більше говорити. Розхвильований до краю, Гундлах бігав туди й сюди кімнатою, наскільки дозволяв телефонний шнур, мов пес на цепу, та й почував він себе не краще. Між ним і Гладіс, це він відчував усіма фібрами своєї душі, виникло нестерпне напруження. Знову почувся шум, Гладіс кричала, але він не міг зрозуміти що; а за хвилину вони заговорили навперебій. Її голос був якийсь писклявий, здавлений, потім Гладіс пронизливо зойкнула, ніби її чимось шпигонули, й цей звук уразив Гундлаха як удар. Його мучила свідомість того, що він вільно може йти, куди хоче, а Гладіс сидить у клітці. Тремтячи всім тілом, стискаючи кулаки й обливаючись потом, Гундлах млів од безсилої люті. «О боже, — промайнула думка, — вона в їхніх руках, отже, і я також…»

— Ти працюєш на них? — почув він її запитання. — Але ж цього не може бути, Гансе! Скажи мені, що це неправда…

— Це неправда, — вичавив він із себе й затнувся. — Гладіс, я запевняю тебе… — Цього Гундлах міг би й не казати — він відчував, що говорить у порожнечу, Гладіс його вже не чула, в неї вирвали трубку. Натомість озвався Пінеро.

— Мені дуже шкода, — мовив він, силкуючись надати голосові діловитого тону. — Мені не хотілось цієї розмови, але ж ви наполягали. Нервова криза — через неї ваша дружина й повинна лишатися тут. Але не лякайтесь, вона перебуває під наглядом лікаря, лікар обіцяє швидко її вилікувати. Просто потрібен спокій.

— Дурниці, Рамірес! їй потрібен я, і ви це дуже добре знаєте.

— Тоді поспішайте.

— Ви повинні мене зустріти.

— В якому розумінні?

— В буквальному. Коли я пристану до берега, то хочу побачити Гладіс, щонайпізніше завтра о цій порі.

— Але ж ви повинні зрозуміти — вона нетранспортабельна.

— Послухайте мене нарешті: ви привезете мою дружину в Сан-Лоренсо! При цьому нічим не ризикуєте, я вчора з'ясував, що це ваш район; і лікар зможе вас супроводжувати.

— Ні, Акоста, так не вийде.

— Вийде. Гладіс для мене вдесятеро важливіша за ваш вантаж, Рамірес, щоб ви знали. Якщо вона мене покине, для мене все втратить сенс. Навіщо тоді мучитись? Я повинен поговорити з нею, й не телефоном, де тобі заважають говорити, а віч-на-віч, завтра в порту, вам ясно? Чому ви не відповідаєте? Ви мене зрозуміли?

В трубці чулось лише дихання Пінеро. За кілька секунд він сказав:

— Ну, добре, побачимо…

— Якщо її не буде — я умиваю руки.

Гундлах рішуче поклав трубку, відчуваючи, що здобув перемогу. Хоч і тимчасово, а все-таки він свого досяг. Останнє речення Гундлах напівголосно повторив сам собі, ніби ще раз зважуючи, яке враження воно справило на Пінеро, та задоволення не відчував. Він уявив собі вираз обличчя Пінеро й раптом знову побачив безпорадну, нещасну Гладіс. Йому здалося, що він її втрачає. Він посіяв сумнів у душі цієї жінки, а сумнів для неї означав розчарування. Яка користь від того, що завтра він побачить її в Сан-Лоренсо? Хіба там буде не те саме, що й в аеропорту Ілопанго? І що, власне, він хотів їй сказати? Гундлах цього не знав, Гундлах просто не бачив виходу. Він зрадив її народ, її справу — все те, що разом з нею обстоював у Європі, а зраду не можна виправдати, навіть якщо він пішов на це не задля себе, а задля Гладіс… Потім Гундлах спохватився: хай вона думає про нього що завгодно, зате в Гондурасі її вже ніхто не зможе мучити і вбити. Страх мовби відійшов на задній план. «Принаймні хоч цього досяг, — міркував він, — а це теж виправдання».

Гундлах дістав нотатник і заходився шукати телефон сальвадорського філіалу свого концерну. Якщо Георг Дорпмюллер, оговтавшись після потрясіння, минулого тижня розмовляв у Сан-Сальвадорі з Мак-Ліном, то він, очевидно, ще там. Аеропорт від початку воєнних дій лишався закритим, будівництво електростанції на Лемпі опинилося в самому центрі боїв, тож Дорпмюллер мав бути на бульварі де лос Ероес. Телефонний номер контори — 44–21–20 — Гундлах продиктував телефоністці й на диво швидко діждався дзвінка. Гундлах упізнав голос пані Біндінг.

— Пана Дорпмюллера, будь ласка, — сказав він німецькою мовою, зважаючи на те, що в Манагуа або в Сан-Сальвадорі його можуть підслухати. Якщо розмову й буде записано, то поки її перекладуть, він матиме досить часу.

Люція Біндінг аж скрикнула від несподіванки. Вона теж впізнала Гундлаха з голосу, іншим разом це його навіть утішило б.

— Мені здається, вам пощастило, доктор Зайтц зараз у Кельні, а пан директор повинен бути вдома, — проторохтіла вона. З її запопадливості і чемності Гундлах збагнув, що його престиж у фірмі відновлено. — Зачекайте-но, я зараз вас переведу на його телефон…

За мить Гундлах уже почув у трубці голос Дорпмюллера.

— Докторе Гундлах, та невже ж це ви?! — гукнув він своїм рейнським діалектом. — Де тільки я вас не шукав — аж ви самі дзвоните! Де ви зараз?

— Двісті миль на південний схід від вас, у Нікарагуа.

На лінії почулись чужі голоси — хтось швидко розмовляв іспанською мовою.

— Прокляття, звільніть лінію! — майже не тямлячи себе від хвилювання, крикнув Гундлах у трубку. В нього аж пальці засвербіли від збудження, він знову почав бігати кімнатою. Йому щойно спала на думку ідея, яка не давала спокою. Раптом у трубці тріснуло, голоси зникли, натомість виникла перешкода, схожа на ритмічне зітхання. Й тут Гундлах знову почув співучий голос Дорпмюллера і відповів:

— Це правда, пане Дорпмюллер, я зміг для вас дещо зробити, але не варто дякувати… До того ж, у мене в самого є прохання: чи не могли б ви зв'язатися з тими людьми, в яких ви були минулої осені?

— З ким, з ким?

— З тими людьми, в яких були минулої осені, а потім розпитували про мене.

— Вони перебували тоді на сході й нічого про вас не знають.

— А ви підтримуєте з ними зв'язок? Маю передати їм маленьку звістку, чи не змогли б ви мені в цьому допомогти?

Знову стало важко розбирати слова, зітхання на лінії перетворились у суцільний гуркіт. Гундлах кілька разів повторював своє прохання, дедалі дужче нервуючи, навіть почав затинатись. Він боявся, що більше не почує Дорпмюллера. Якщо він зараз покладе трубку і якщо обірветься зв'язок, порятунку для Гладіс не буде. В скронях лунко стукала кров, гуркіт і деренчання на лінії рвали й спотворювали слова. Думка про те, що Дорпмюллер міг його не зрозуміти, аж пекла йому горло. Можливо, коли зважити на події в Сальвадорі, таке прохання здавалося справді абсурдним?

Несподівано перешкоди на лінії зникли, і в трубці знову пролунав голос Дорпмюллера:

— Що я повинен для вас зробити? — Те, приглушене перешкодами на лінії, запитання Дорпмюллера пролунало для Гундлаха немов звук горна.

— Передайте лише, що завтра Гладіс Ортега в Сан-Лоренсо потребуватиме їхньої допомоги.

— Сан-Лоренсо біля Сан-Вісенте?

— Що ви сказали?

— Сан-Лоренсо в провінції Сан-Вісенте, за п'ятдесят кілометрів звідси?

— Ні, Сан-Лоренсо в Гондурасі!

— Ага, невеличка гавань…

— Неподалік від гирла річки Естеро-Реаль, бухта Фонсека.

— Гаразд, я зрозумів. А де саме в Сан-Лоренсо?

— Точно не скажу. Очевидно, десь поблизу порту.

— Звичайно, це буде дуже важко, пане Гундлах. Я можу вам лише пообіцяти, що зроблю все можливе. Хоча мало шансів пробитись на схід, в зв'язку з воєнними діями; багато ліній взагалі пошкоджено.

— Дуже вам дякую! — В Гундлаха від хвилювання аж руки стали мокрі. Ця розмова тривала ненабагато довше, ніж попередня, але вона вкрай втомила його.

Вони виїхали «джипом» з центру о чверть на четверту пополудні. Стояла нестерпна спека, й довелось опустити лобове скло; тепер стало легше, зустрічний вітер освіжав. Коли проїжджали Карретеру Норте, зовсім поряд було озеро, ясно-блакитне, з похилим берегом. По розмірах воно було, може, вдвічі більшим німецького озера Бодензее. На протилежному березі, мов сторожа, стояли вулкани. З одного кратера раз у раз підіймались угору хмаринки пари, ніби нагадуючи подорожнім про одинадцять тисяч загиблих і триста тисяч тих, що втратили дах над головою під час останнього виверження. Мак-Лін дав трохи гаку, щоб показати Гундлахові визначне місце на західній околиці Манагуа. То були сліди людей і тварин, відбиті в застиглій лаві. Мак-Лін пояснив: це пам'ять про найдавніших живих істот Америки. Гундлах не реагував.

— Але ми таких слідів не лишаємо, — лукаво посміхнувся Мак-Лін. Його обличчя ніби глузливо промовляло: від мене нічого не приховаєш, я все знаю. Нестерпно пекло сонце, зустрічний вітер сушив шкіру, яка ставала схожою на пергамент. Вони мружились їм навіть важко було говорити.

Десь біля п'ятої приїхали до Леона, другого після столиці міста з найбільшим у Центральній Америці собором — розкішною, з показним декором спорудою в стилі колоніального барокко. На кожному кроці щирилися в небо руїни, сліди руйнування були і в бідняцьких кварталах. «Кінець світу!» — вигукнув єпископ восени 1978 року над трупами й руїнами свого міста, знищеного бомбами та снарядами національної гвардії. Тепер на будинку місцевого Комітету оборони висів чорно-червоний прапор сандіністів. У кав'ярні на розі люди задихались од спеки, витирали піт, сидячи за столиками. Від будинків та бетонних тротуарів, обмежених надто високими бровками, пашіло жаром. Коли заправлялись на околиці міста, Гундлах побачив зграйку босих дітей, які бігали й співали. «Як можна тут ходити босоніж?» — подумав він, а потім висловив цю думку вголос, на що Мак-Лін в'їдливо відповів, що Гундлахові, напевне, й крізь черевики припікає.

Тільки-но сонце потонуло за пагорбами в Тихому океані, Мак-Лін став балакучішим. Він то засипав Гундлаха запитаннями, то ніби морською хвилею заливав його всілякими розповідями, в яких звучали часом скарга, часом прихована іронія.

— Незабаром переможці перестануть радіти! Півтора року громадянської війни. Без сторонньої допомоги країні важко буде залікувати рани. Понад двадцять тисяч чоловік загинуло, кожен четвертий лишився без даху над головою, кожен п'ятий позбувся роботи, бо третину заводів і фабрик зруйновано, поля не оброблені, завдані війною збитки обчислюються мільярдом доларів, стільки ж вивезла з країни кліка Сомоси, яка ще до громадянської війни, після землетрусу, збанкрутувала й заборгувалась. Нині борги становлять півтора мільярда доларів. О, втішатись нічим! Великі землевласники перегнали свої череди до Гондурасу, тільки в районі Сомотіло — близько 60 тисяч голів. Гроші витікають тим самим річищем. Уряд нічого не приховує, навіть подає ці факти для преси як доказ того, що країні потрібен спокій і мир, освіта й охорона здоров'я… «Сандінізм — це суто нікарагуанський процес, який сягає корінням у нашу історію», — пояснив мені один з міністрів; точніше й не скажеш.

Мак-Лін мав дивну манеру змальовувати людей. Він розповідав Гундлахові про колишнього партизана, який став службовцем, тепер усі його товариші по зброї поставали службовцями. Війна в джунглях, визнав партизан, була напруженішою й цікавішою, ніж оця паперова війна. Мак-Лін, здавалося, зумисне збирав такі висловлювання. Від нього сподівалися значного твору, написаного на високому рівні, а він продавав британській пресі дріб'язок, приправлений анекдотами. Навряд чи Мак-Лін був спроможний на щось серйозніше, на якісь мистецькі узагальнення; він скоріше був слідчим, ніж дослідником, але слідчим уважним і скрупульозним. Він, бідолаха, торгував сенсаціями!

Але на місцевості Мак-Лін орієнтувався дуже добре.

Проминувши поля, засіяні бавовною, й плантації цукрової тростини, вони перед заходом сонця дісталися Чінандеги — останнього значного населеного пункту. Гундлахове хвилювання після телефонної розмови поступово минуло, а під кінець дороги він навіть розслабився. Проте неспокій на душі не минав. Не йшли з голови думки про Пінеро, а на тлі вечірнього неба Гундлахові навіть привидівся профіль Пінеро, що скидався на мисливського собаку, що йде по сліду. Мак-Лін зупинився на головній площі міста поряд із скромним пам'ятником жертвам визвольної війни. Тут також майоріли прапори революції. Мак-Лін вирішив купити на дорогу продуктів, але зумів роздобути тільки кукурудзяного хліба й соку цукрової тростини.

— Зовсім немає яєць! — лаявся він. — Пожерли всіх курей.

Вони рушили далі, незабаром дорога розгалужувалась. Ліворуч, на відстані двадцяти двох кілометрів, було містечко Корінто — єдина гавань на тихоокеанськім узбережжі. Праворуч дорога збігала до Пуерто-Морасана, річкового порту на річці Естеро-Реаль, куди вела й залізнична колія.

— Там, очевидно, і їхні перевалочні пункти, — мовив Мак-Лін. — Ну нічого, незабаром я матиму достовірні факти!

— А чого хоче від вас ваша газета? — запитав Гундлах. — Ви неодмінно повинні дістати матеріал про зброю?

— Я обслуговую аж три газети. Що вони хочуть? Кожна своє! Залежно від їхніх смаків я й варю соус. Але мені платять лише за смаженину: достовірні факти, сенсацію. Повірте — це жорстокий світ…

Перед смерком вони поминули якесь селище й підняли лобове скло, бо москіти заліплювали обличчя.

— Ваш катер у Пуерто-Морасані?

— Трохи вище, інакше було б необачно — він надто впадав у вічі… — Мак-Лін ще нічого не довідався, але, здавалось, був у доброму настрої. Що підказувало йому шукати в цьому гирлі контрабандні шляхи? Бо тут немає американських військових кораблів, як у відкритому морі?

«Джип» їхав темним лісом, у промінні фар, іноді, мов примари, з'являлись високі стовбури.

— Добре дерево, — мовив Мак-Лін. — Тут росте бук, кедр, червоне, залізне дерево, але їх треба бачити вдень: чудова картина. Хоча це вже жалюгідні рештки тропічних лісів. Дві третини лісу між Мексіко й Панамою пропало. Землю витоптують череди. Спочатку ліс випалюють, а потім на згарищах пасуть худобу, готуючи м'ясо на експорт в Сполучені Штати, в Гамбург, в обмін на ланцюги тощо. До цього підпряглися й деревообробні концерни, вони вирубують найкращі дерева, залишаючи сліди по всій Центральній Америці. До того ж багато деревного вугілля тепер іде на паливо, бо гас подорожчав. Назад до природи! Скоро все звідси порозтягають. «Від зеленого пекла до червоної пустелі» — так я назвав серію своїх оповідань.

Після того розгалуження дорога гіршала й гіршала, поки нарешті перейшла у вузеньку стежку; колеса «джипа» вже терлись об кущі обабіч, але він бадьоро котився далі. На світло фар злітались метелики й хмари москітів. Пахли квіти, з дерев звисали батоги ліан, теліпалась облізла слизька кора, всюди щебетали птахи й чулось безугавне тріщання цикад.

— Отже, до Сан-Лоренсо? — запитав Мак-Лін.

— Хто вам сказав?

— Таж не можна було не почути, як ви самі кричали про це по телефону.

— А доберемось туди завтра опівдні?

— Звичайно, якщо ви заплатите шкіперові триста доларів. Тут така такса, коли треба непомітно прослизнути повз військові судна. Туди шістдесят миль, а катер пливе зі швидкістю дванадцять вузлів. У всякому разі він пливтиме, поки я записуватиму на плівку вашу розповідь.

— До Сан-Лоренсо оповідання буде записане повністю.

Катер стояв за горбом у тихій бухті. Головна течія проходила віддалік, це було помітно й з берега. Шкіпер, кремезний мулат на ім'я Хосе Фернандес, сказав їм, що приплив жене воду вгору посеред ночі, й рушати треба разом з відпливом, тихо проминути Пуерто-Морасан і зайти в гирло річки. Катер був дванадцять метрів завдовжки й міг узяти на борт двадцять чоловік або дві-три тонни вантажу. Він звався «Рубен Даріо» — на честь відомого нікарагуанського поета, похованого в соборі Леона… Фернандес був у смугастому тільнику й мав на вигляд років сорок. Свій катер він купив ще за Сомоси, збивши гроші на контрабанді. Фернандес переважно катав туристів, організовуючи для них цікаві екскурсії до бухти Фонсека, але з початком громадянської війни потік туристів припинився, тому він знову взявся за старе ремесло.

В каюті нікарагуанське радіо передавало останні вісті із Сальвадору. Диктор повідомив, що незважаючи на недостатнє озброєння та погану військову виучку, патріоти домоглись чималих успіхів на всіх фронтах. Поряд з чотирма старими фронтами — на півночі, в центрі, на заході й сході країни — тепер утворився п'ятий фронт, на південному сході. Тут, у провінції Усулутан, тривають жорстокі бої за важливий у стратегічному відношенні міст через Лемпу. У східній провінції Ла-Уньйон взято штурмом сім населених пунктів. Страйкують майже три чверті водіїв приміського й міжміського транспорту.

Мак-Лін вимкнув приймач і дістав магнітофон. Його очі лукаво блищали — він чекав оплати. Гундлах почав розповідь з того ранку восени, коли Він-тер послав його до Сальвадору простежити за викупом Дорпмюллера. «Влаштуйте йому врочисту зустріч», — ще раз нагадав йому тоді Вінтер, і ці слова Гундлах переказав буквально. «У нас там є кілька надійних людей, американські детективи, безсумнівно, добрі фахівці… А втім, якщо виникнуть ускладнення, дійте на власний розсуд, ми розраховуємо на вас як на надійного працівника з репутацією аварійного майстра».

— Сподіваюсь, ваша репутація не підмокла? — з іронією запитав Мак-Лін. — Дорпмюллер на волі, зате ви добровільно опинилися в скрутному становищі.

Гундлах відмахнувся. Та ледве дійшов до того місця, коли в них викрали гроші, призначені для викупу, Хосе Фернандес покликав вечеряти: їли яєчню з чорними бобами під гострим соусом. Запаси шкіпера виявилися багатими. Вечеряли на палубі під сіткою проти москітів. З-за дерев зійшов місяць, у верховітті кричали мавпи-ревуни, а Хосе розповідав цікаві історії про далекі ранчо, лагуни і глухі заводі, що кишіли алігаторами, згадував мандрівні мілини в річках і швидкі течії попід навислими над водою ліанами, що утворювали своєрідні тунелі; говорив Хосе про затоплені кораблі, в чиїх трюмах було повно віскі, сигарет або зброї, про підступні затори сплавного лісу в гирлі річки. А Гундлах думав про Мак-Ліна, фантазія якого, напевно, розвивалась під впливом такого ж оповідача всіляких історій, як і він сам. Поряд з ними чорніли вічнозелені джунглі, наповнені шелестом листя, скреготом цикад і гудінням роїв москітів, мух, жуків і метеликів, що злітались на світло лампи, прилипали до сітки, бились об неї крильми.

— Чого нам зараз бракує — то це пристойного біфштекса, — поскаржився Мак-Лін. — Жалюгідні тропіки! Люди вирубують і спалюють ліси, забуваючи, що попіл удобрить землю лише на якихось два роки. Століттями створювані природою багатства підуть за димом. Підземні води вичерпуються, земля висихає, що ж залишається? Мільйони тонн сировини для цементної промисловості.

— Ти ба! — озвався Гундлах. — Кілька годин тому я й не підозрював, що тут є тропічний праліс.

— Можете про це відразу забути; незабаром його не стане.

По півночі у Гундлаха почали злипатись повіки. Розповідь наближалася до того пункту, коли злетіло в повітря його авто й загинув Гертель, коли скінчилось його друге життя і почалося третє — в партизанському таборі. Що він ще мав право розповісти? А Мак-Лін підганяв і підганяв, схожий на хижого звіра, який учув запах крові. Ось він уже знову замінив касету.

Гундлах вирішив розповісти про все, навіть про вчорашні події, ніби побоювався, щоб правда не згасла разом з ним. Але тепер несподівано вповільнив розповідь, аби не випереджати життя, бо Мак-Лін ще, чого доброго, затрубить відбій: незважаючи на прагнення дізнатись якомога більше, він, чого доброго, ще злякається. Гундлах вирішив закінчити свою розповідь завтра, вже перед Сан-Лоренсо.

Шкіпер попросив їх допомогти відчалити. Він одкинув швартову линву й завів мотор, але на середині річки знову його заглушив, і, поки Гундлах стояв біля керма, Хосе підняв на короткій щоглі допоміжні вітрила. Тут, на досить пристойній відстані од високого берега, сильний південно-східний вітер добре надував косий парус; «Рубен Даріо», гнаний вітром і течією, набрав чималої швидкості, можна було обійтися без мотора. Тепер, незважаючи на закрути, Естеро-Реаль котила свої хвилі до гирла зі швидкістю три вузли. Хосе сподівався, що зможе перед світанком на чималій відстані проскочити повз патрульне судно отак під вітрилами, якби ще на той час і місяць сховався за хмарами. Мулат запевняв — з ними все одно нічого поганого не станеться, адже катер «чистий», забороненого вантажу на борту немає. Єдине, що можуть зробити, — завернути їх назад.

Гундлах відразу заснув, ніби на нього накотилася важка хвиля й потягла аж на дно, де навіть сновидінь немає. Коли він виринув, прокинувшись, бо знову запрацював мотор, а в вічі різало світло, було вже пів на сьому. Над водою займався новий день.

Фонсека чимось нагадувала Кільську бухту, але вода в ній була набагато прозоріша. З лівого борту тягся ланцюг острівців вулканічного походження, а з правого накочувались буруни з сліпучо-білими гребенями. Тут починався виступ суші. Велика океанська хвиля вривалася сюди на повній швидкості. Праворуч, де над верховіттям дерев підіймалось криваво-червоне сонце, впадала річка Негро, яка служила кордоном між Нікарагуа й Гондурасом. Сонце освітило похилий піщаний берег, який раз у раз переходив у скелясті кручі, порослі пралісом. Яка арена для вирішальних подій!

Гундлах глибоко вдихав морське повітря. Все, що досі гнітило душу, ніби рукою зняло. Солонкуватий бриз додавав йому сил. Тоді, в жовтні, коли він дивився на цю бухту з неба, вона здавалася суворою: куток непривітної, ворожої природи, ніби необжита земля доісторичних часів. А нині, в так само ранній час, бухта здавалась чарівною. Певно, в давнину сюди не раз підпливали пірати, а над верховіттям праворуч, як оце тепер, привітно сяяло сонце. Сторожове судно, яке намагалося їх перехопити, безнадійно відставало, щонайменше миль на дев'ять-десять, воно було ще десь під вервечкою нікарагуанських вулканів з тисячами конічних кратерчиків, над якими височів прекрасний, стрімкий, укритий буйною зеленню кратер. Дух живиці й легенький вітерець освіжали Гундлаха, окрилювали його думки, додавали мужності. Іноді досить було відчути якийсь запах, побачити сонячний промінь або чудовий ранковий ландшафт — і Гундлах раптом починав усвідомлювати справжню вартість життя, хай навіть нелегкого.

Але тепер усе було набагато складніше. Його план утілювався, Гундлах готував себе до вирішальних подій і мав надію на успіх. У нього тепер було двоє надійних помічників — Дорпмюллер і Мак-Лін. Гундлах піднявся на палубу. Відразу після сніданку він знову почав начитувати на плівку свою сповідь, старанно пригадуючи факти, методично визбируючи все, що викривало діяльність Пінеро. Все це стане загрозою для супротивників, тільки-но британець зійде зі своїми касетами на суходіл. Навіть якщо сподівання на партизанів не справдяться (Дорпмюллер міг до них і не додзвонитись), то на Мак-Ліна з його невгамовною жадібністю до сенсацій Гундлах міг покластися з певністю. Загроза викриття на сторінках лондонської преси мусить спинити Пінеро. Тоді появиться шанс для врятування Гладіс. Таких людей, як Пінеро, треба залякувати, щоб вони тремтіли зі страху.

Мак-Лін притих, і це здавалося дивним. Відколи Гундлах почав розповідь про арешт у Тегусігальпі й допит в аеропорту Ілопанго, Мак-Лін лише мовчки змінював касети, ні про що більше не розпитуючи. А коли Гундлах розповів, яке завдання дав йому Пінеро, згадав учорашній політ до Манагуа й розмову з шефом поліції, Мак-Лін вимкнув магнітофон, підійшов до поручня і втупився у море, що пінилось за кормою. Віддалік на хвилях погойдувався червоний буй, позначаючи фарватер до Сан-Лоренсо. Далеко-далеко позаду біліли на сонці скелі острова Фаралонсса — останнього шматочка нікарагуанської землі Середня скеля, верх якої, згідно з позначкою на карті, сягав ста сорока футів над рівнем моря, була схожа на церковну дзвіницю, оточену гостроверхими вежами, як на кафедральному соборі.

— Щось сталося? — запитав Гундлах. — Може, моя розповідь надто страшна чи у вас скінчилася плівка?

— Ні, все в нормі; але яке ж місце посідаю в цій історії я? Ви вчора, крім Дорпмюллера, ще комусь телефонували?

— Так, звичайно, я розмовляв з Пінеро. Він чекає на мене сьогодні опівдні в Сан-Лоренсо, щоб навантажити судно тим, чого я не зміг дістати в Манагуа.

— Зброю?.. — Мак-Лін мало не захлинувся тим словом. — І ви кажете мені це аж тепер?

— Я розповідав усе по порядку. А чого ви так зблідли? Хіба це не було вашою мрією? Ще півтори години — й вона справдиться, ви сидітимете на трьох тоннах зброї, призначеної для визвольного Фронту, й будете єдиним репортером, який матиме такий чудовий матеріал.

— Якщо після цього взагалі ще матиму змогу щось публікувати. Невже ви не розумієте, куди ховають зайвих свідків такі пройдисвіти, як Пінеро?

— Не вішайте голову, за вами вся британська преса. Між іншим, на місці ми будемо значно раніше, ніж сподівалися: десь близько десятої.

— Я туди не можу, — заклопотано мовив Мак-Лін. Катер погойдувався на високій хвилі, що йшла від зустрічного вантажного судна. Обережно ступаючи, короткими й легкими, як у птаха, кроками, Мак-Лін підійшов до шкіпера й попросив його звернути поза піщаною мілиною на захід, до Амапали. А Гундлахові прошепотів, що збирається зійти на берег, бо не хоче зіпсувати гру, до того ж він не самогубець; в Амапалі він найме повітряне таксі, там є невеличкий аеродром, і полетить у Манагуа, де його при потребі можна буде знайти в готелі — «Інтерконтиненталь».

— Було б добре, Гундлах, якби ви зараз теж поїхали зі мною. Як ви казали тоді в будинку священика? «Ми не герої…»

— Ні, ці слова сказали ви.

«Рубен Даріо» зробив лівий поворот і взяв курс на південний закрайок острова Тігре, увінчаного високою конусоподібною горою. Амапала була єдиним глибоководним портом у бухті, до того ж набагато ближче, ніж Сан-Лоренсо. Очевидно, це було найкраще рішення — розлучитися саме тут. Коли поминули південно-західний мис Тігре та підводні рифи біля острова Караколіти, де на тлі невисокого лісу видніла смугаста вежа маяка, Мак-Лін мовив:

— Ну гаразд, грайте собі й далі роль героя, а я тим часом…

— Але повість ви не повинні публікувати, поки я не розповім вам її кінець.

— А якщо ви взагалі більше не озветеся?

— Тоді за п'ять днів можете публікувати. Даєте слово?

— Даю, Гундлах. Цей день легко запам'ятати: двадцятого січня президент Сполучених Штатів приступає до виконання своїх обов'язків, тож ми зробимо йому чудовий подарунок…

О пів на дев'яту вони причалили до дерев'яного пірсу між вантажними суднами й спортивними човнами. Амапала виявилась невеличким містечком на північно-західному березі острова з чудовим пляжем, де, за словами Фернандеса, добре ловилась глибоководна риба й були чудові умови для полювання на диких качок. Містечко нараховувало чотири тисячі мешканців, тут був пристойний готель, який називався «Морасан». Амапала мала телеграфний зв'язок із столицею, звідси ходили пасажирські катери до Сан-Лоренсо та Бреа, а в нормальні часи й до Ла-Уньйона. Особливо любили сюди їздити туристи. Над дахами будинків маяв чорно-білий смугастий рукав аеродромного флюгера. З берегів Сальвадору, до яких було миль дев'ять, долинав гуркіт канонади; іноді чулись вибухи важких мін урядової артилерії.

— Невже це обов'язково? — запитав Мак-Лін, тиснучи Гундлахові руку. Погляд вже не був таким похмурим. — І все через якусь спідницю! Жінок всюди вистачає.

— Лишайтеся при своїй думці. Але бережіть касети.

— Я віддам їх на зберігання в банк. Можете на мене покластись, я все роблю на совість.

— Добре, що ви хоч щось можете ще зробити.

Гундлах знову зійшов на борт. Він покладав тепер великі надії на цього високого кощавого чоловіка. Варто було б сказати Мак-Лінові одну мудрість: «Хто торгує, на того не можна покластись», або висловитися ще цинічніше. Прощання вийшло невеселе, воно не відповідало їхнім теперішнім стосункам і тій таємниці, яка їх єднала. В око впадали відвертий цинізм, притаманний чоловікам, стриманість і небажання обминати правду. Але думки Гундлаха поспішали вперед, хоч були далеко не втішними. Він думав лише про одну жінку, незважаючи на те, то в світі були мільйони жінок, які могли б дати йому спокій і втіху.

Містечко Сан-Лоренсо взимку 1981 року мало близько чотирьох тисяч жителів, церкву, дві каплиці, десяток шинків і кафе, одного лікаря й два готелі, з яких один (біля ринку) називався «Модерно», а другий (у порту) — «Коста-Асуль». Містечко лежало в тихоокеанській бухті Гондурасу. На 13°25′ північної широти і 87°27′ західної довготи на пологому північному березі ріки Естеро-Сан-Лоренсо, в трьох морських милях вище затоки Сан-Лоренсо, що тяглася в північно-східному напрямі від бухти Фонсека. З берега затоки, густо засадженого мангровою рослинністю, звисало повітряне коріння і смоктало воду, якої незабаром так не вистачатиме країні, особливо в її глибинних провінціях. Одинадцять рік, з яких лише по Естеро-Сан-Лоренсо можна плавати на невеличких суднах, пересікають порослу пустим кущуватим лісом болотисту місцевість і впадають у бухту. Тепер, у засушливу пору року, вода в них солона.

Судна, які плавали до Сан-Лоренсо, спочатку звертали в Амапалу, щоб розвантажитись і владнати митні формальності. Тут вони брали лоцмана, бо в бухті було безліч підводних рифів і мілин. До Сан-Лоренсо доводилося рушати за півтори години до найвищого припливу, щоб прибути разом з ним у порт. Опівдні Сан-Лоренсо наче вимирав — усі мешканці відпочивали, його бруковані тротуари й одноповерхові будиночки з опущеними жалюзі на вікнах викликали асоціацію з розкопаним археологами селищем.

Щоправда, клімат тут був трохи здоровіший, ніж на спекотливому й вологому атлантичному березі Гондурасу. З Тегусігальпою Сан-Лоренсо сполучався телефоном, телеграфом і пристойним шосе. Інтерокеаніка, що тяглася від Пуерто-Кортеса, перехрещувалася під містечком з Панамериканською автострадою. Вкрита товстим шаром асфальту, який в обідню спеку лип до коліс, Інтерокеаніка гордо заходила з півночі в містечко, а виходила з нього вже вузенькою стежкою. Залізниці тут немає; Тегусігальпа — єдина столиця на перешийку, що не має залізничного сполучення з провінціями. Немає в Сан-Лоренсо і аеропорту, щоправда, вертольоти й невеличкі літаки, які не потребують спеціальної злітної доріжки, сідають просто на лузі за казармою… Експортується звідси деревина.

Сан-Лоренсо спокійне містечко. Поліція має справи хіба що з контрабандистами або з п'яницями. Якщо десь в країні після довгого затишшя і появляться партизани, що носять чорно-червоні прапори, як і сандіністи Нікарагуа, то сюди доходять про них лише чутки. Всі мешканці тут знають один одного. Містечко розташоване в глухій провінції Чолутека, що лежить в палючій, безводній долині з майже суцільним бездоріжжям, дуже бідна й мало заселена. Взимку і навесні тут не буває опадів, і земля засихає, як камінь; випалена сонцем савана спроможна прогодувати лише небагатьох. Серед жовто-коричневої трави ростуть кактуси й великі живучки з вузлуватим галуззям, оповитим орхідеями з великими м'ясистими квітами і дивовижними плодами; мешканці села роблять з них посуд і пляшки, як і тисячі років тому. Коли на перешийку ще були дрімучі джунглі, тут процвітала колиска культури древніх майя. Мов дикі велетні, височіють залиті потоками лави гори, під далеких вулканів Сальвадору над вилискуючою сріблом затокою, немов гігантське шатро, розкинулося блакитне небо, а понад берегом тягнуться скалисті островки аж до гірського пасма Чінчайоте, що виграє здалеку кольорами лаванди з фіолетовим відтінком. Звідси, від напису на дорожній табличці «Дісперсьйон де Аг-вас», Панамериканське шосе мчить від Чолутека аж до Естелі в Нікарагуа. Починаючи з травня і до вересня, звідси бурхливими потоками в бухту течуть ріки, а потім вони пересихають.

Гундлах знав багато чого про це ще до того, як зійшов на сушу. Протягом майже двох годин шкіпер детально розповідав йому про Сан-Лоренсо так, як він це робив до початку громадянської війни, возячи туди туристів. В кінці дерев'яного пірсу стояв поліцай у зеленій сорочці з короткими рукавами і з просякнутими сіллю, мокрими від поту, схожими на півмісяці плямами під руками. Перевіривши Гундлахів паспорт, він запитав, чому там немає візи про виїзд з Нікарагуа. Він пояснює, що і при виїзді з країни обов'язково необхідно брати візу, яку в Нікарагуа видає бюро по міграції.

— Чи, може, ви політичний емігрант? — суворо запитав він.

— Ні, — відповів Гундлах. — Я лише приїхав на екскурсію. — Він непомітно вклав у паспорт десятидоларову банкноту й знову подав поліцаєві, після чого той побажав йому щасливої подорожі.

Щаслива подорож! Гундлах сів за столик на дерев'яній веранді готелю «Коста-Асуль» і замовив бляшанку пива. Дванадцята година дня. Здається, він прибув сюди першим. Пиво було таке холодне, що він мусив пити невеличкими ковтками. «Щасливої подорожі!» Це звучало, ніби в якомусь вестерні. Як у вестерні, дерев'яними були й пристань, і цей готельчик. Дерев'яні східці, стовпи й тротуари нагадували Беліз, де він у листопаді подорожував з Гладіс. Із веранди відкривався чудовий краєвид з горами острова Тігре, над якими кружляв літачок: можливо, тим літачком Мак-Лін уже летів до Нікарагуа. Випивши пиво, Гундлах підійшов до музичного автомату, з якого линули звуки джазу; хотілося послухати пісеньку Фелісіано, але в програмі автомату нічого подібного не було.

Транзисторний радіоприймач, якого Мак-Лін забув узяти, тепер стояв перед Гундлахом на столі. Радіо Манагуа передавало: «В останній тиждень свого безславного перебування на посту президента Джіммі Картер посилає на арену кривавої громадянської війни в Сальвадорі легіони «радників», знехтувавши свої обіцянки провадити політику дотримання людських прав, хоча саме завдяки цим обіцянкам він чотири роки тому здобув перемогу на виборах. Сальвадорські диктатори можуть покластися на свого старшого брата. Вашінгтон знову хоче поневолити всю Центральну Америку, він загрожує нам голодом, сприяє внутрішній реакції і зовнішній контрреволюції…»

Внизу, біля пірсу, сперечалося двоє індіанців у широких тикових штанях і сітчастих футболках. З їхньої сварки нічого не можна було зрозуміти, та й музика заважала. Рухи в індіанців були елегантні й стримані, мов у вождів стародавніх майя. Гунд-лаха втішило, що ота величавість не зникла навіть після п'ятьох сторіч поневолення. Це ніби спрямований у майбутнє промінь надії, якого прагне багатостраждальний народ Гондурасу. На боротьбу за звільнення піднімається й народ сусідньої Гватемали.

З транзистора було чути: «… Міністр висловив протест проти звинувачення, нібито Нікарагуа підтримує Фронт національного визволення Сальвадору зброєю й добровольцями. Ці вигадки імперіалісти використовують як привід для блокади, прикриваючи цим своє прагнення не допустити консолідації сандіністської революції».

В Гундлаха аж серце завмерло — він угледів тих, на кого чекав, і машинально вимкнув транзистор. Вони йшли не з порту, а десь від ринку чи казарми, наскільки Гундлах орієнтувався в містечку. Їх було четверо: Гладіс, Пінеро, Джексон і ще один величезний, як бугай, тип, очевидно, пілот або ж особистий охоронець Пінеро. Ішли пішки, мабуть, прилетіли літаком, отже, чотиримісним спортивним. Пальці Гундлаха вп'ялися в парапет. Джексон, який шастав очима на всі боки, помітив його першим і торкнув Пінеро. У Гундлаха враз пересохло в горлі. Гладіс! Вона йшла з гордо піднятою головою в тому самому світлому платті. З виразу її очей Гундлах не міг угадати, про що вона думає. Чоловіки були в легких піджаках, ледь випнутих під лівою пахвою: янкі полюбляли великого калібру револьвери, які не дають осічки.

Ніхто не вітався, ніби щойно бачились. Пінеро підійшов до Гундлаха, решта всілася біля парапету, де повівав свіжий вітерець. Пінеро сказав непідробно діловим тоном:

— Як бачите, ми свою обіцянку виконали. Тепер черга за вами. Де ваш катер? Скільки він може взяти на борт? Шкіпер у курсі справи й що він вимагає?

Гундлах сподівався гіршого: лайки, погроз; а від цієї діловитості в нього аж під ложечкою замлоїло.

— Ви повинні відкупити в нього катер і заплатити додатково за ризик.

— Він нічим не ризикує. Командування полку в Ла-Уньйоні вже все знає. Якщо катер причалить по той бік Пунта-Горди, шкіпера зустрінуть з розкритими обіймами.

— Але ж він позбудеться катера, якого ви хочете показати журналістам. А самого шкіпера ви теж приведете на прес-конференцію?

— Ні, досить і вас.

— Чи не збираєтесь ви показати його вже «німим»?

— У якому розумінні?

— Ви ж знаєте — вбитий нікарагуанець був би дуже доречним. Але в такому випадку на мене не розраховуйте.

— Гундлах, не ускладнюйте ситуацію.

— Я не забув про Гертеля… А ще один — це вже було б занадто.

Пінеро нервово кусав губи,' на його обличчі вигравала зневажлива посмішка, ніби він хотів сказати: «Якщо хтось хоче чогось домогтись, то він не повинен бути тонкосльозим».

— Я подбаю про вантаж і про того Фернандеса, адже так його звуть? А ви йдіть до своєї дами. Розтлумачте їй, що буде, якщо акція зірветься, — сказав Пінеро. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся.

Гундлах розмірковував: чого це йому так просто дозволяють говорити з Гладіс? Адже він зовсім не наполягав на цьому…

Внизу, біля пірсу, куди попрямував Пінеро, і досі жестикулювали двоє індіанців. Щойно Гундлах із захопленням споглядав їхню величавість, убачаючи в ній революційний дух; а тепер вони здавалися йому лише представниками місцевої народності, інтерес до якої відразу згас, ніби після відвідання краєзнавчого музею.

Він сидів навпроти Гладіс і намагався говорити з нею французькою мовою. Джексон не заперечував, проте не зводив з Гладіс очей. Може, він усе розуміє? Чи йому однаково, про що вони говорять? Обличчя жінки лишалось незворушним.

— Навіщо ти це робиш? — обережно запитала вона.

— Для нас обох. Не можна ж допустити, щоб усе отак закінчилось…

Гладіс кивнула, ніби на знак того, що вона й сама про це здогадувалась.

— Треба ж було щось робити.

— Завжди бути діяльним — такий у тебе девіз? Домагатись успіху! Нікому не давати себе повалити — в цьому ти мастак.

— Без цього не можна, Гладіс.

— Пристосовуватись ти завжди добре вмів.

— А як же інакше можна втриматись у цьому світі?

— Просто треба бути вірним і стійким… — Вона більше не могла пригадати французьких слів і перейшла на іспанську, незважаючи на Джексона. — Що вони тобі пообіцяли?

— Відпустити тебе на волю.

— Я так і знала. Адже ти вже був у безпеці. Але я не хочу, щоб ти через мене ставав зрадником.

— Зрадником… легко сказати.

— Легко? Бачить бог, мені це було нелегко сказати!

Діалог вийшов недоладний. Гундлах відчував — далі вона не витримає. І де тільки поділось його вміння переконувати? Він знову почав умовляти Гладіс, але з того нічого не виходило. Гундлах обережно взяв її руку, що безвільно лежала на столі. Гладіс не заперечувала, ніби не відчувала доторку або та рука вже не належала їй. Він нахилився, щоб погладити її по волоссі, яке кучерявилося над скронями. Очі жінки лишались байдужими. Коли їм принесли по склянці коктейлю з ромом, Гладіс підняла свою склянку.

— Давай вип'ємо за тебе, — з гіркотою в голосі тихо мовила вона, засмучено дивлячись на нього. — За того чоловіка, який ніколи не бореться до кінця, а домовляється з ворогом… Отже, за твою велику подорож до отих!

— Ти помиляєшся, Гладіс, я далі не піду, я лишаюсь на шляху до тебе.

— До мене! Як ти можеш у це вірити? Що з тобою сталося, Гансе, чого ти взагалі домагаєшся?

— Я хочу бачити тебе вільною… — Він затнувсь, одчувши відчуженість і не знаючи, як цьому зарадити. Кожне нове слово дедалі більше віддаляло їх одне від одного. Але він не хотів утрачати Гладіс. — Ти, звичайно, сильніша за мене, ти краща, — додав Гундлах, відчуваючи, яким жалюгідним він тепер їй здається, але не втрачав надії довести Гладіс, що все робить заради неї.

— Але ж ціна занадто висока.

— Так, ти краща… — Вона вже не слухала його, проте Гундлах цього не помічав. — Мені вже нічого не треба. Але що було б з тобою, якби я не діяв? Я відчував — над нами нависла тінь ще в Мадріді, Гладіс… Ти ніколи мені не розповідала, та я й сам знаю, що з тобою трапилося. Вдруге ти такого не витримаєш, і через те… через те… — Він так і не зміг доказати.

Вона різко перебила його:

–. Що трапилося зі мною, тебе не стосується… З нами жорстоко розправилась хунта, породжена Сполученими Штатами, розправилась їхніми методами і їхньою зброєю. А ти даєш їм привід діяти в нас як у В'єтнамі та Домініканській Республіці. Уяви собі всі наслідки. Що ми вдіємо вдвох? Облиш, Гансе! Давай попрощаємось, ми ще можемо це зробити, не соромлячись одне одного. Зі мною залишається твоя повага до мене, твоя любов…

— А твоя де поділась?

— Вона також іще належить тобі.

— Що ж мені робити?

— Є дві можливості, — знову заговорила жінка, старанно добираючи французькі слова. — Візьми катер, але приведи його до наших, а не до ворогів… Або ж продай себе і забудь мене! Мені вже все одно кінець, так або так. Як же я житиму після всього?.. — Гладіс не могла більше говорити. Важко дихаючи, вона різко підвелась і повисла в Гундлаха на шиї. Все це відбулося протягом миті, ніхто не зміг їм перешкодити. Тільки Джексон щось промимрив крізь зуби, продовжуючи сидіти. Спантеличений Гундлах відчув на вустах дотик її гарячих губів. Цей вчинок був зворушливий, сміливий, навіть героїчний, але нічого не змінював. То був якийсь відчайдушний, руйнівний поцілунок… «Напевне, це її останній», — промайнула в Гундлаха думка. Гундлаха ніби паралізувало, він не відповів на поцілунок, безпорадно шукаючи виходу. Але виходу, мабуть, уже не було. «Так, вона має рацію», — подумав він, нарешті збагнувши, якого осуду заслуговує його вчинок з боку товаришів Гладіс, як зневажатимуть вони їх обох, коли він врятує її такою ціною.

Нарешті підскочив Джексон і спробував розірвати їхні обійми, але марно: Гладіс міцно трималася за Гундлаха. Тоді Джексон схопив Гладіс за руку й заломив назад. Щосили пручаючись, вона вигукнула:

— Кінчай це неподобство, Гансе, бий їх!.. Джексон хотів затиснути їй рота, але Гладіс уп'ялася міцними зубами в його руку.

— Бий їх, як тоді в Цюріху, покажи їм силу своїх кулаків, бий їх у пику! — вигукнула ще вона.

Проте Джексон її швидко приборкав.

— Ну досить! — сердито сказав він. Цей чолов'яга був натренований саме на тому, щоб змушувати людей замовкнути. — І ви ще вважаєте, Гундлах, що володіли нею. Мабуть, саме навпаки — вона володіла вами.

— Відпусти її! — загрозливо крикнув Гундлах, але на допомогу Джексонові підбіг другий охоронець — чоловік з приплюснутим носом і густим безбарвним волоссям. Він вихопив револьвер і вправним рухом притиснув Гундлахові під ребра. Гундлах виявився безсилий. Вони в руках ворога, тут його територія, ці люди можуть зробити з ними все, що схочуть… «Володіла вами…»— Бридкі слова обпекли його, як удар батога. Очевидно, Джексон був невпевнений у своїй фізичній перевазі, інакше не став би його так ображати.

Внизу стояв «джип», ніхто навіть не чув, як він під'їхав. З нього вийшло двоє в зеленій формі, як і поліцейський на пристані. Вони швидко збігли сходами вгору, третій лишився за кермом.

— Що тут діється? — спитав один з них, очевидно, старший. — Ми не бажаємо, щоб у нашому Сан-Лоренсо…

Він наказав пред'явити документи. Гладіс не мала паспорта, паспорт був у Пінеро, а той пішов до катера, очевидно, відправляє вантажну машину. Недолугі пояснення викликали в поліцейських сміх. Вони вирішили затримати Гладіс і наказали їй сідати в машину: треба відвезти її до відділка й перевірити, адже саме таку особу зараз розшукують. Навіть є наказ про її арешт.

— Той наказ уже застарів, — пояснив Джексон. — Позавчора в Тегусігальпі… Це непорозуміння! Ви двічі заарештовуєте одну й ту саму людину? — Він показав їм своє посвідчення, але поліцейські відповіли, що такі документи їм невідомі.

— Краще буде, якщо ви не чинитимете опору, — суворо сказав старший.

— Джоне, поїдеш з ними, — звелів Джексон здоровилі з приплюснутим носом. — Подзвоніть у наше бюро в Тегусігальпі й привезіть цю жінку назад.

Гладіс вони посадовили між собою, а Джона — на запасному колесі, й, коли «джип» рушив, Гундлах раптом згадав, що нічого не сказав Гладіс про свої плани зірвати підступний задум Пінеро і викрити всю їхню брехню. Жодним словом не натякнув їй і про Мак-Ліна та його магнітофонні плівки. Навіть на думку не спало розповісти Гладіс.

Можливо, тому, що все це здавалось дрібним і неефективним. Якщо він потім і зможе їй про це сказати, то чи повірить вона йому. Та й сам він, власне, мало в те вірив. Сьогодні вранці Гундлах дивився на речі по-іншому, все здавалося йому дуже важливим, а тепер ніби втратило своє значення. Чи багато важитиме виступ газети далекої чужої країни про катер та «захоплену» на ньому зброю? Все він бачив тепер у зовсім іншому світлі.

Хвилин за десять по другій, спітнілий і стомлений, до готелю повернувся Пінеро. Він наказав виділити йому кімнату з душем. Джона й Гладіс досі не було, і Гундлах дуже хвилювався. Пінеро цідив крізь зуби холодне пиво, поки Джексон про все йому доповідав. Жоден м'яз на обличчі Пінеро не ворухнувся, лише шкіра довкола вуст ледь напружувалась, коли смоктав пиво. Раптом він рішуче махнув рукою. Здавалося, його не збентежила ситуація, хоча деякі ускладнення не дуже подобались. Він домовився зі шкіпером. Той заломив був надто високу ціну, бо йшлося про район воєнних дій, але взагалі був готовий піти на ризик, оскільки вважав, що везтиме зброю та боєприпаси для відрізаних у Ла-Уньйоні урядових військ. До того ж янкі, перед яким так запобігали місцеві власті, виявив бажання купити катер. Зрештою судно завантажили ящиками й картонними коробками, які важили тонн п'ять. Усе навіть не вмістилося в трюмі, і ящики почали вантажити прямо на борту. Катер занурився на десять дюймів, і шкіпер відмовився приймати далі вантаж, бо ящики могли зсунутися і перекинути судно.

Розповівши все це Джексонові, Пінеро зателефонував начальникові місцевої поліції. Той нічого не знав про арешт і висловив припущення, що то, певне, були люди з гарнізону. Митниця, поліція й армійський гарнізон Сан-Лоренсо хоча й містилися в одній зеленій казармі, оточеній муром з бійницями, проте не узгоджували своїх дій. Обдзвонивши всі три установи, Пінеро нічого певного так і не дізнався, йому сказали, що патруль на «джипі», очевидно, був з Чолутеки — центру провінції, якщо не з самої Тегусігальпи, а тут ніхто ніякого патруля не посилав. Пінеро обдзвонив і вищі інстанції, але теж марно. Гундлах почав здогадуватись, що сталося насправді. Він ще не вірив своєму щастю. Згодом стало відомо, що «джип» бачили на трасі Інтерокеаніки, за вісімдесят кілометрів звідси. Це було малоймовірним. Потім «джип» нібито з'явився на Панамериканській автостраді і з шаленою швидкістю гнав до прикордонної річки Гоаскоран. В ньому нібито сиділо двоє чи троє солдатів і лисий чоловік у цивільному. Ніхто нічого не згадував про жінку.

— Затримайте машину! — крикнув у трубку Джексон.

— Навіщо? — озвався Пінеро, витираючи з губів піну від пива. — Дурниці все це. Жінки в «джипі» ніхто не бачив, а якби вона була, її б відразу помітили. Та й відколи це Джон став лисим?

— Він справді лисий, — сказав Джексон, спритно затиснувши телефонну трубку між плечем і вухом, — але носить перуку.

— Що носить?

— Перуку, сер, вона дуже добре підігнана й не впадає в вічі. Але якщо перука з нього злетіла, то, виходить, руки в нього… — Глянувши на Гундлаха, він замовк.

— Зрозуміло, — сердито крикнув Пінеро, почервонівши, як рак, і навіть не приховуючи від Гундлаха своєї розгубленості. — Штучний скальп злетів, бо в нього зв'язані руки. Отже, його повезли разом з вашою дамою. Здається, вас це не дуже дивує? Тут теж не без вашого втручання?

— Ні, я не маю про це жодного уявлення. Якщо справді сталося саме так, то цілком випадково: партизани могли підслухати, коли ми вчора домовлялись про місце зустрічі й кілька разів назвали по телефону Сан-Лоренсо.

— Це ви його називали, — вигукнув Пінеро, — й тепер мені ясно, навіщо. Спробуйте хоч приховати свою зловтішну посмішку. Можливо, їх ще піймають. Однак для вас, Гундлах, це нічого не змінює… Операцію ми доведемо до кінця, тільки дещо ретельніше! Вам більше не захочеться жартувати.

В останньому донесенні повідомлялось про «джип», кинутий на узбіччі дороги між річкою Гоаскоран і прикордонним селищем Карідад. Втікачі, очевидно, перейшли річку й опинились на території Сальвадору. Джона вони, напевно, взяли заложником. «Джип», як аж тепер з'ясувалось, ті двоє вкрали біля комендатури в Карідаді. Карідад в перекладі означало «любов до ближнього»… Пінеро скрушно похитав головою, ніби ще раз знайшов підтвердження своїх думок про гондураську армію, яка погрузла в болоті й заснула летаргічним сном. На його гарному обличчі з'явився вираз огиди, він тепер уже остаточно пересвідчився: поки тут усе не зробиш власними руками, на успіх розраховувати не доводиться.

— Гундлах, мені стало цілком ясно, хто ви насправді, — сказав Пінеро дорогою до катера. — Вже кілька тижнів зряду, висолопивши язика, ви ганяєте за цією спідницею. А тепер вона зникла. Щоб і ви не піддалися такій спокусі, оскільки тепер у нас немає заложниці, з вами попливе Джексон. Він стежитиме за курсом, і я даю вам добру пораду: не сваріться з Джексоном.

— Що, він теж носить чорний пояс?

— Можна сказати, що так, і як стрілець Джексон перебуває в чудовій формі. Крім того, я теж увесь цей час буду з вами. — Пінеро постукав пальцем по своїй портативній рації, що висіла в нього на плечі; Джексон мав такий самий прилад. «Але що зможе зробити Пінеро на відстані? — подумав Гундлах. — Залишиться тут сам, адже Джона від нього забрали. В його розпорядженні буде лише телефон а чи багато ця машина зможе йому допомогти — щойно показала практика».

— Ви просто мене переоцінюєте. Я не герой, ви це знаєте.

— Ви добрий пройдисвіт, але з нас досить ваших витівок. Наступного разу ми просто пошлемо вас до риб.

— Розмовляючи з вами, не заснеш, — сказав Гундлах. — Навіть важко повірити, що ви мені виявляєте таку довіру.

— Будьте розсудливим, і ми вас оцінимо… — Пінеро говорив тихо, довірчим тоном, намагаючись тримати себе в руках, але голос раз у раз його зраджував. — Отже, бувайте! До зустрічі на прес-конференції в Сан-Сальвадорі! — сказав він на прощання, фамільярно плеснувши Гундлаха по плечі.

За п'ять хвилин до третьої шкіпер віддав швартовий, і катер, похитуючись на хвилях, швидко понісся за відпливом. За поворотом річки зникло містечко Сан-Лоренсо, виглядала лише вежа церкви. Джексон витяг антену своєї портативної рації.

— Павук, я Риба, Павук, я Риба, я Риба, — почув Гундлах його бурмотіння й здивувався, чому ці типи при всій хитрості придумують собі такі безглузді кодові прізвиська. — Ми пропливаємо східний мис острова посеред річки, на карті острів не позначений…

— Чого ви повзете, мов черепахи? — почулось у відповідь. — Неодмінно хочете, щоб вас і ніч там застала?

Виявилось, що «Рубен Даріо» з великим вантажем неспроможний був розвинути швидкість, вищу за вісім вузлів. Коли Фернандес додавав швидкості, катер плив трохи жвавіше, але задирав ніс; при такому навантаженні це було досить небезпечно. Біля гирла з'явилося більше зустрічних суден, і катер так підкидало та заливало водою, що Фернандес мусив іще зменшити швидкість.

Фарватер у цьому місці був досить вузький, обмежений мілинами й завалами сплавного лісу. Немов дивовижні темні квітки, стояли на березі дві пальми, а трохи віддалік за ними тягся мангровий ліс. Тхнуло гниллю, соляркою й відпрацьованим газом. Вітер повернув, і тепер вони пливли в хмарі диму від власного дизеля. Але попереду все-таки проглядався вільний простір, викликаючи незбагненне почуття безмежності. Гундлах відчував це всім своїм єством. Воно не мало нічого спільного з навколишньою природою, з цією вузькою бухтою, ніби затиснутою між стінами зеленого листя, з цією водою, на якій погойдувався перший червоний буй, позначаючи мілину. Ні, це почуття піднімалося з самого його єства… Гладіс була вільна; можливо, й він оце пливе до неї?

З лівого борту вже показався піщаний берег острова Ратон. Двадцять хвилин на п'яту. Гундлах зійшов у кубрик, розгорнув на ящиках залишену Мак-Ліном карту й почав вимірювати відстані. Десь о пів на п'яту, коли стемніло, вони встигли пропливти повз острів Тігре й побачити острів Мартін-Перес, розташований уже в територіальних водах Сальвадору. Далі, на північ від острова Пуанта-Сакате, було надто мілко навіть для їхнього катера… Якщо вони тепер пристануть не за маяком Пунта-Чікірін, а ближче, то можуть опинитися в партизанському районі. Гундлах намагався пригадати карту, яку бачив у бараці аеропорту Ілопан-го. Увесь цей район навколо вулкану Кончагуа, який мав висоту 1250 метрів і виднів тепер праворуч від Тігре, був партизанським. Хунта втримувала лише вузьку узбережну смугу від Ла-Уньйона до Пунта-Чікіріна.

Але це було відомо й Джексонові. Американець теж зійшов у кубрик.

— Вас цікавить вантаж? — запитав Джексон у Гундлаха ще зі східців. — Я охоче вам усе покажу.

— Ви ставитесь до мене по-батьківськи дбайливо, — відповів Гундлах, одпустивши карту, яка знову скрутилася трубочкою.

— Краще не піддавайтесь лихим думкам! Тут є датські автомати «мадсен», британські фугасні міни й бельгійські міни з годинниковим механізмом, дистанційні; ви, певне, про них чули? Магазини лежать окремо, боєприпаси також окремо, отже, тепер вам усе відомо, тож не треба нишпорити. Ви служили в армії й, напевне, зможете з'єднати одне з другим, але я вас випереджу… В картонних коробках перев'язочний матеріал, тут базуки, а тут пластикова вибухівка дистанційної дії М-112, її дуже люблять терористи. — Він говорив, ніби комівояжер про вироби своєї фірми. — Отже, ми про все подумали.

Гундлах протиснувся на палубу. Було десять хвилин до п'ятої. Підозрілість Джексона не обіцяла нічого втішного. Можливо, вони запланували пристрелити його відразу на березі? Джексон приставлений до нього явно не для охорони, від нього можна було всього сподіватись, це нагадувало гру в карти, в якій усе обумовлено наперед. В Сан-Лоренсо вони зрозуміли, що їх ошукано, й тепер не зводять з нього ока. А підозрювати вони мали досить підстав… Почуття страху дедалі зростало, Гундлах гарячково шукав виходу, але не знаходив.

О п'ятій хвилині на шосту вони досягли другого буя з намальованим на ньому хрестом; тут Мак-Лін, злякавшись, наказав сьогодні вранці повернути на захід. Попереду, виблискуючи на сонці, ширилося гирло. Річкова вода з силою налітала на морські хвилі, а вітер зривав з них гребені піни й розносив її з шумом та свистом. Ліворуч від Тігре видніли два сальвадорські острови — Кончагіта й Меангуера, обидва гористі й порослі джунглями. Сонце, що саме сідало між цими островами, кидало на бухту блискітливу доріжку. Фернандес цього разу не наважився скоротити шлях; він і далі тримав курс на південний захід, до Меангуери.

Що робити? Гундлах вагався. Коли пощастить вивести катер з ворожої смуги обстрілу, він знову опиниться серед друзів Гладіс. Але як упоратися з Джексоном? Той був менший за Гундлаха, але дуже спритний і легкий, натренований для бійки та вбивства. Джексон без особливих зусиль швидко вговтав Гладіс, ніби граючись, заломив їй руки, аж Гундлахові здалось, ніби він чує її голос: «Кінчай це неподобство, Гансе, бий їх, як тоді, в Цюріху, покажи їм силу своїх кулаків, бий їх у пику!» Ці слова тепер закликали його до дії. Так, у Лісабоні» й Цюріху в нього вистачило сили й нервів для перемоги, хоч там він здебільшого діяв словом, а тут… Що робити? Він не борець і не вбивця, як Джексон. Той саме знову кричав у мікрофон портативної рації: «Павук, я Риба, повідомляю координати… Павук, я Риба…» Зваживши свої шанси, Гундлах дійшов висновку, що вони дорівнюють нулю.

Гундлах подався до Фернандеса й спитав:

— Скільки вони вам заплатили?

— Цілу купу грошей… П'ять тисяч доларів! Я задоволений.

«П'ять тисяч, як колись мені в «Каміно Реалі», — подумав Гундлах. — П'ять тисяч — це або спеціальний ліміт Пінеро, або його платня за небезпеку».

— А хіба ваш катер не коштує більше?

— Звичайно, він удвічі дорожчий. А чому ви про це питаєте?

— Бо ви його втратите, Фернандес. Він їм потрібен, як речовий доказ контрабанди зброї з Нікарагуа. А нас обох, коли нам пощастить вижити, віддадуть під суд як контрабандистів.

Шкіпер здивовано витріщився на нього.

— Звідки ви це знаєте?

— Запитайте он його, — відповів Гундлах, кивнувши в бік Джексона. — Ваш катер тепер мов бочка з порохом.

— Егей, про що ви там змовляєтесь? — крикнув Джексон, намагаючись заспокоїти Пінеро. — Негайно розійдіться! А ви, Фернандес, беріть курс на захід!

— З таким вантажем я не можу пливти мілководдям, сеньйоре, — відповів Фернандес.

— Я сказав, тримати курс на захід! — просичав Джексон.

— Тільки не перед третім буєм. Гляньте, які хвилі, ми там не пройдемо.

Засунувши антену в апарат, Джексон тепер повільно наближався до Гундлаха й Фернандеса. Широко ступаючи й не зводячи з них очей, він обережно переступив через линву; вигляд у нього був загрозливий. Нахилившись вперед, він, мов боксер на рингу або хижий звір, підходив ближче й ближче.

— Фернандес боїться за свій катер, — сказав йому Гундлах. — Адже ви заплатили йому тільки півціни.

— Ага, он воно що? — ніби здивувавшись, озвався Джексон. Потім, примруживши очі, знову витяг антену. — Павук, я Риба, прийом. У нас тут виникла проблема. Всупереч моїй вказівці, Риба бере курс на Фаральйонес… — Решту його слів не можна було зрозуміти. Джексон стояв кроків за вісім од них під лівим бортом катера між ящиками, його слова, очевидно, злякали Пінеро: Фаральйонес був нікарагуанським островом. Катер справді дивився носом на той скелястий острівець, але тільки тому, що туди повертав фарватер. Зовні Джексон лишався незворушним, хоча насправді вже нервував. Гундлах раптом усвідомив, що разом з Фернандесом він подужає цього янкі, й почуття безпорадності зникло.

— Послухай, — звернувся він до Фернандеса, — він нас оббріхує.

Мулат рвучко крутнув штурвал ліворуч, і Джексон від несподіваного ривка впав навколішки. Неподалік погойдувався третій буй, катер став тепер боком до морських хвиль, які з гуркотом били в борт і заливали всю носову частину. Джексон підвівся, замість портативної рації, у нього в руці тепер був револьвер. Очевидно, він вирішив, що на катері бунт.

Мулат зіщулився. Револьвер промовляв набагато ясніше, ніж будь-які слова, що тут уже йдеться про життя й смерть. Він зненацька розвернув катер завантаженим бортом проти вітру, й хвиля, з силою вдаривши об судно, залила всю палубу, мало не змивши в море й Джексона, який лише в останню мить устиг схопитись за поруччя й тепер, промоклий до нитки, висів на одній руці, неспроможний прицільно стріляти. Незважаючи на це, він вистрелив, спочатку в повітря, а потім у лобове скло штурманської рубки; скло розлетілось в друзки. Це була його остання помилка. — Бери оту річ! — сердито крикнув Гундлахові шкіпер. І тут на човен налетіла нова хвиля. Гундлах збагнув, що шкіпер велить узяти прикріплений до борту багор. Відірвавши багор від щита, Гундлах, тільки-но над хвилею знову появився Джексон, замахнувся багром, немов списом, і влучив Джексона в голову. Той заревів, як поранений звір і, випустивши зброю, вхопився за обличчя, тоді вони, переповнені люттю й зненавистю, кинулись до нього вдвох. Човен знову залило хвилею, Джексон, звівшись на ноги, засліплений кров'ю, оскаженіло відбивався й навіть почав уже напирати на них. Проте вони його знову притиснули до поруччя й нарешті турнули за борт.

Гундлах перебіг на корму, позаду з піни виринула була голова Джексона, а потім знову зникла. Шкіпер застогнав, ніби вже шкодуючи.

— Якщо він досить натренований…

— Він чудово натренований, — сказав Гундлах.

— Тоді він має шанси врятуватись. Допливе до Тігре.

— Навіщо? — запитав Гундлах.

Крутий берег острова Тігре виднів на відстані трьох миль. Допливти до нього в теплій воді при відпливі було не дуже й важко. Але Фернандеса, як моряка, очевидно, мучило сумління, що змушений був покинути людину в біді. А Гундлаху було однаково, допливе Джексон до острова чи ні.

— Якщо потопаючого пацюка витягти з води, то він знову кинеться на тебе, — сказав Гундлах.

— Що ж будемо робити тепер, чоловіче? Куди брати курс?

Тепер усе змінилось. Була п'ята година сорок хвилин. Вони дрейфували на відстані чотирьох миль від острова Меангуери, розташованого майже в центрі бухти. Сонце саме заходило за горами острова, й на їхній катер тепер падала тінь. До Сальвадору було миль дванадцять, отже, півтори години, ходу, але шкіпер відмовився пливти в Сальвадор. Про Гондурас також не могло бути й мови, та й у Нікарагуа він не міг повертатися зі зброєю на борту. Хосе Фернандес вирішив насамперед позбутися свого вантажу, врятувати катер і себе самого. Ящики треба було викинути за борт. Але скільки часу це займе при такому неспокійному морі? Та й на якір стати не можна, бо затока в цьому місці надто глибока.

Гундлах порадив пливти до Меангуери. Згідно з позначками на карті Пінеро, острів утримувало кілька повстанців. Загальна площа Меангуери не перевершувала п'яти квадратних миль, там було одне маленьке селище Меангуера-дель-Гольфо й ніяких властей.

Вони рушили на повній швидкості саме туди. Під прикриттям острова хвилі, що з силою налітали з Тихого океану, дещо послабшали. Гундлах оглянув ніс катера, чи немає пошкоджень, і несподівано почув якесь квакання. Між ящиками застряла портативна рація з прибраною антеною. Апарат заливало водою, але не пошкодило. З нього чувся голос Пінеро: «Риба, Риба! Що там у вас трапилось, чому не відповідаєте?»

Гундлах присів на ящик, відчувши, як раптом затремтіли коліна. Голос іа апарату настирливо вимагав відповіді. Гундлах, натиснувши кнопку передачі, сказав:

— Павук, Павук, Рибу ми змушені були викинути геть, вона почала смердіти.

— Хто це говорить? — почулось у відповідь. — Гундлах, це ви? Дайте сюди негайно Джексона.

— Він плаває десь біля Тігре.

— Що ви верзете?

— Виловіть його там, Пінеро, у вас людей обмаль. А ви вже й так декого не дорахувались.

— Ви з глузду з'їхали? Навіщо ви це зробили?

— Змушені були. В нього нерви не витримали, він почав був у нас стріляти, а нам цс не дуже сподобалось… Оце і вся причина, чому ми змушені були з ним розлучитись.

— Якщо він потоне — стережись, Гундлах.

— Тоді ми просто будемо квити. Ти вже забув про Гертеля?

— Що ви задумали?

— Саме про це і я хотів тебе спитати, Пінеро. Тепер ти натиснеш кнопку? Адже тут досить вибухівки, чи, може, ти забув про дистанційний детонатор? Не вагайся, хлопче, безгрішних людей не буває…

За двадцять хвилин почувся гуркіт. Літака не було видно, мабуть, він кружляв поза кратером вулкана Кончагуа. Раптом крізь ревіння мотору прорвався звук, ніби строчили з кулемета: скориставшись останнім відблиском дня, літак пішов в атаку. Мабуть, на сусідній острівець Кончагіту, якого вони звідси не бачили, бо його своїми стрімкими скелястими берегами затуляв острів Меангуера. Кулеметні черги лунали з короткими перервами, гуркіт наближався. На Кончагіті також було невеличке селище.

Й ось літак яструбом завис над Меангуерою. На крилах його щось зблискувало, може, то були промінці вже не видимого з моря сонця, а може, вогонь пострілів? Невже він шукав саме їх? Шлунок Гундлаха судомно стиснувся у вузол. Невже вони так швидко зреагували?.. Хоча, правда, звідси до Ілопанго півтораста кілометрів, хвилин дванадцять льоту… Але ж ні, літак за якусь милю перед ними ринув униз на Меангуера-дель-Гольфо. Що ж він міг розгледіти на тому пустельному мисі? Селище принишкло, жодного вогника, мабуть, повітряні нальоти не були тут новиною. Раптом знову пролунала черга, довга й гучна, немов часті удари молота. Потім літак шугонув угору, пролетів над верхами, які вирізнялися чорними силуетами на тлі трохи яснішого неба. То був штурмовик «магістр» французького виробництва. Гундлах сподівався, що їхній катер не так легко виявити на чорній воді… Ось знову почулась кулеметна черга, ні, це не по них.

Щось миготіло над селом, яке згідно позначок на картах Пінеро було місцем курорту з пляжем. Напевне, там зайнялась хата. Мулат вилаявся, тиснучись під самий берег скелястого острівця, відділеного невеличкою протокою від південно-східного мису головного острова Меангуери. Шкіпер сказав, що той острівець зовсім безлюдний і зветься Меангуеріта або ще Перігалло, тобто острів-складка. Слово «перігалло» в перекладі означає складка на підборідді. Отже, за тією складкою можна було б сховатися… Але було вже пізно. Пілот їх побачив! Літак розвернувся і шугонув просто на них, задзвенів од напруження, мов сталевий ніж, і пішов у піке.

Це був кінець. Позаду завирувало море. Гундлах упав долілиць між ящиками з вибухівкою та боєприпасами, ніби вони могли його захистити. Раптом у голові потьмарилось, Гундлах відчув удар у стегно, але зопалу не звернув на те уваги. Гуркіт урвався, й літак так само швидко зник. Гундлах зважився підвести голову. Літак більше не повертався, мабуть, розстріляв усі патрони, а катер і досі плив, хоча з булькотом набирав воду. Гундлаха морозило. Він відчув запах паленого дерева і від цього йому стало зовсім погано. Просто дивно було, вони витримали атаку, навіть не вірилося, що катер не розлетівся в друзки. Тільки ліва нога в Гундлаха отерпла й не слухалась його. Зціпивши зуби, він підвівся і спробував стати на ноги, але його, мов блискавкою, пронизав нестерпний біль.

Потім Гундлах неясно пригадував якісь поштовхи, шурхіт під ногами, чиїсь кроки… Довкола росла висока трава, він лежав горілиць між кущами на твердому вулканічному грунті. Хосе Фернандес робив йому пов'язку. Гундлах від болю очуняв. Мулат розрізав йому холошу, туго забинтував ногу й силкувався накласти шину. Гундлах усе збагнув. Куля влучила в кістку. Але це теж було не смертельно. Восени було гірше поранення. Гундлаху трохи полегшало, коли Фернандес повідомив, що катер опинився на сухому, бо зараз відплив, у судні лише кілька пробоїн, їх, очевидно, можна буде залатати ще до початку припливу. Одне слово, вони уникли найгіршого, мабуть, завдяки темряві. Кулеметні черги головним чином пройшли поза бортом… Але чому так холодно? Гундлаха ніби аж морозом проймало. Мабуть, це від втрати крові.

Зійшов місяць, при березі грала хвиля, довкола дзвеніли цикади. Гундлах одмахнувся від москітів і відчув, що Фернандес чимось його обмощує.

Спершись на лікті, Гундлах побачив обидва маяки Амапали — миль за шість на північ. Маяки, гойдаючись у морі на понтонах, ритмічно спалахували. Нестерпно боліло стегно, іноді Гундлах цокотів зубами, але голова була ясна; незважаючи на страшенну слабість, він тримався. Гундлах знав, що лежить на північному мисі острівця, назви якого ніяк не міг пригадати. Може, Меадеро?.. Острів був безлюдний і пустельний. Отже, на ньому не могло бути й партизанів, які йому допомогли б. А головний острів усього за кабельтов звідси, докинув знову Фернандес, і Гундлах спробував пригадати, скільки це. Здається, десята частка милі, тобто 185 метрів.

— Скажи партизанам, щоб вони мене забрали, — попросив Гундлах.

Шкіпер кивнув і зробив йому укол у руку. «Ще одна ін'єкція, — подумав Гундлах. — На катері досить таких ампул, дорогий Пінеро подбав про все». Біль поступово втухав, відходив від ноги й розпливався всім тілом. Тепер можна було терпіти. Гундлах неначе плавав у тумані; йому стало зовсім добре, тепла місячна ніч на краю світу, так сказав би батько, у всякому разі на крайньому сході Сальвадору. Гундлах вірив, що все буде гаразд. «Треба лежати спокійно, — звертався він подумки сам до себе, — коли не рухаєшся, вгамовується біль». Гундлах застогнав і випростався, йому здалось, ніби він кудись летить. У вухах лунала солоденька пісенька, Гундлах намагався підспівувати, та ніяк не міг пригадати важкі для запам'ятовування слова. Нарешті, відігнавши геть усі труднощі й невдачі, він полинув у височінь, сягаючи внутрішнім зором далеко-далеко.

Свобода, справедливість і порядок — три святі поняття людських взаємин. Де він про них чув? Очевидно, це було в Швейцарії. Ті троє понять, опираючись одне на одне, нерозривно зв'язані в діалектичну єдність так, що жодне з них не може існувати окремо. Без свободи і справедливості розпадається й порядок і навпаки. Поразка або революція, між ними — ліворуч Сцілла, праворуч Харібда — дорога веде до чергового ступеня прогресу; так йому здається. Проблема полягає в тому, щоб кожен окремий індивідуум знайшов тут і свій шлях, інакше бути не може, іноді без цього не можна навіть жити… Але це означає, відігравати у тому процесі якусь роль, яка тобі не підходить і зовсім не відповідає твоєму характеру. Само поняття «я» в даному разі зменшується, ним можна маніпулювати, затримати його розвиток. Тут обмежується поняття самоповаги, і хто не витримує того натиску, топ шукає собі вихід в пошуках віскі, автомобілів, жінок, влади. Цілий ящик ширпотребу разом з невтримним прагненням авторитету, це ніби звучить зневажливо, проте кожен має невтримне бажання возвеличитись, досягти якоїсь значимості, бути для чогось або для когось незамінним. Це той рубіж, на якому виникає загроза впасти; якщо ми вже не можемо залишатись самими собою, то треба прагнути принаймні хоч взагалі існувати.

Сьогодні він існував, у повному розумінні цього слова. Його нелегко здолати. Коли не зважати на поранення, то він взагалі показав отим янкі, де раки зимують. Їм не пощастило його використати, мабуть, вони вже шкодують, що зв'язалися з ним. Нічого в них не вийшло. Перебування на службі в них, його четверте життя, швидко скінчилось; воно тривало всього кілька годин у Манагуа, коли він чекав у приймальні й коли говорив неправду начальникові міліції. Четверте життя минуло, що ж далі? Гундлах вважав, що не все позаду. Така людина, як він, безперечно, була потрібна скрізь. Він міг лишитися з повстанцями, які повинні прийти й забрати його, очевидно, десь на ранок, і він, звичайно, піде з ними, бо їхня дорога приведе його до Гладіс. Крім того, були й інші шляхи, — на той випадок, якби довелося зазнати поразки й емігрувати разом з Гладіс. Ні, Гундлах не мав ілюзій, він завжди дивився правді у вічі. Йому навіть здавалося, що з материка чути гуркіт бою. Гундлах не був упевнений, що Фронт національного визволення довго протримається, навіть якщо вони почнуть виготовляти зброю в таємних майстернях, як говорила йому Гладіс. Класові бої зазнали свого часу поразки в Іспанії, в Греції, в Чілі, втрати могли бути й далі, особливо коли втручатимуться Сполучені Штати, країна, яку аж розпирає від гонору й прагнення зверхності. Отже, що робити?

Гундлах уже знав відповідь на це запитання, мозок напружено працював, тверезо зважуючи всі можливості й визначивши три найоптимальніші з них. Він міг, наприклад, поїхати з Гладіс до Мексіки й звідти продовжувати боротьбу як вільний журналіст або радник уряду в еміграції. Думки невтримно вели його далі й далі, він змушений був пригальмувати їх, щоб не вийти за межі реального. Але в Мексіці їх, як і колись, можуть переслідувати, в такому разі довелося б їхати з Гладіс до Європи, можливо, в другу німецьку державу, в НДР. Там він міг би публікувати свої спогади, звести рахунки з Вашінгтоном, адже таких прикладів багато. Це буде початком його п'ятого життя, останнім великим кроком. Ніяких жартів і фарсів, а справді вирішальний крок, вороття з якого неможливе, тож усе треба добре обдумати і зважити — а часу для цього в нього тепер вистачить.

В одному Гундлах був твердо переконаний: усе знову якось влаштується. Завжди так бувало, він уже мав досвід, завжди все влаштовувалось і ставало на свої місця; сонце не повинно зайти назавжди, як казав його батько. Трудність Гундлах бачив зовсім в іншому. Книжку він напише, ну гаразд, а що ж далі? їздитиме всюди, знову й знову розповідатиме про все, що з ним сталося? Життя повинно бути нездоланним, ущерть заповненим активними діями, він зобов'язаний боротись, щодня мірятися силою, щоб відчувати, що він справді існує. Блискучим прикладом цього видалось йому життя Дорпмюллера. Неначе під впливом якихось чарів перед очима виникла картина їхньої давньої зустрічі в найглухішому районі Африки.

Ідеалом Дорпмюллера була гідроенергія, в ній він убачав найчистіше і найнадійніше джерело енергії; скільки води тече без користі. А скільки мегават могла дати лише енергія припливів і відпливів у гирлі Естеро-Реаль або в затоці Сан-Лоренсо? «Гідроелектростанції, — ніби чув Гундлах слова Георга Дорпмюллера, — забезпечують зараз лише п'яту частину світових потреб в електроенергії, а могли б покривати всі сто відсотків, не завдаючи непоправної шкоди живій природі. Європа освоїла три п'ятих свого гідропотенціалу, Азія — дев'ять, Африка — всього п'ять відсотків, Південна Америка — вісім…» Але кому це приносить користь? Гідроелектростанція на Вольті в Гані дає прибутки, головним чином, концерну США Кайзер-алюмініум-компані. Мультиміліонер обумовив договором на тридцять років тверду ціну на електричний струм, яка становить лише двадцяту частину її загальноприйнятої вартості.

І все це нас зовсім не турбує, тим паче, великі індустріальні держави зовсім не гарантують для країн, що розвиваються, захисту від супутних негативних наслідків. Якщо будівництво величезної дамби являє собою лише заплановане порушення екологічної системи ріки, то катастрофи для людей і природи тут аж ніяк не уникнути. Ми виганяємо мільйони жителів з їхніх споконвічних місць поселення. Штучно орошувані поля стають солонцюватими. Греблі, які затримують бруд, змушують витрачати кошти на штучні добрива. А водойми стають розсадниками збудників хвороб — в них розмножуються глисти, малярійні комари, дизентерійні палички… Рецепт відомий: найбільшу допомогу селам півдня, де кожен восьмий житель користується електроенергією, може принести лише малогабаритна техніка. Електроенергія, яку виробляють генератори завбільшки з чемодан, або шафу, вже приводять у рух машини, прилади домашнього вжитку, млини і пилки, наприклад, у Китаї. Регулювати рівень води в ріках можна з допомогою тисячі ставків замість одного велетенського водоймища, вони забезпечують зрошення рисових полів і до того ж дають мільйони тонн риби. Часи гігантських престижних проектів минули, розумні уряди, як наприклад, в Непалі і в Перу, вже не будують величезних дамб, вони споруджують гідроелектростанції потужністю близько одного мегавата. І навіть великі країни вчаться економити, як-от, Франція з її гордою програмою використання ядерної енергії одночасно послуговується тисячами таких мініелектростанцій.

Дорпмюллер називає такий метод «твердо стояти на обох ногах». Він щиро ставиться до країн «третього світу». Ще в Африці своїм основним завданням він вважав боротьбу з голодом, забезпечення бідних народів дешевою енергією; про все це Дорпмюллер розповів йому, Гундлаху. На Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва тут, звичайно, розраховувати не доводилося, воно бралось лише за грандіозні проекти. Але якщо Дорпмюллер зважився тепер зв'язатися з повстанцями, завдяки чому вдалося врятувати Гладіс, то, звичайно ж, матиме мужність порвати і з концерном, зможе разом з ними, Гундлахом і Гладіс, узятися за справу, яка ім'ям Організації Об'єднаних Націй дасть мільйонам людей світло, принесе допомогу молодим країнам, у яких при владі стоять помірковані уряди. Це мало зацікавити й Гладіс. Така мета — гідна будь-якого будівника… «Чудовий план, — думав Гундлах, — може, трохи фантастичний. І все ж він повинен зацікавити Гладіс. Вона сама казала, що «треба жити не лише для свого народу, а для всіх трудящих Землі». Якщо він захопився цією ідеєю, то чому б не зацікавитись нею і Гладіс? їй має сподобатись дещо інше втілення цих планів на той випадок, якщо війну буде програно.

Людина здатна не тільки пристосовуватись до обставин і вижити, а ще й здобути вигоду! Гундлахові завжди щастило. Мусив лише бути гнучким, не втрачати розуму, якщо хотів чогось досягти і вижити, як людина. Головне тут знайти своє покликання й кинути виклик долі… Він підвів голову і закліпав; над ним, ніби гнані вітром, пронеслися тіні.

На тому боці, десь над гирлом Чолутеки в Гондурасі, сходило багряно-червоне сонце, незабаром почнеться пекельна спека. У стегні нестерпно сіпало, збудження наростало. Він не міг діждатись, коли по нього нарешті припливуть.

Потім напруження змінилося байдужістю. Гундлах і досі вірив у свою щасливу долю. Невже йому й цього разу пощастить вийти сухим з води? Ніч минула не марно. Незважаючи на слабість і періодичну втрату свідомості, він таки багато дечого обдумав і зрозумів. Зроблено великий вибір. Гундлах навіть уявляв собі майбутнє, бачив двох людей, на яких воно трималося. Його тільки непокоїв неприємний дрож у всьому тілі. Дедалі робилося холодніше, пальці терпли, але Гундлах мав таке відчуття, ніби температура різко впала. Невже це над морем опустилась імла? Він усвідомлював, що не все йде так, як мусило бути. Гундлах не бачив ні Фернандеса, ні щогли катера. Він ковтнув з боклаги води, спочатку вона здалася була свіжою, а потім стала гидкою, багато розлилось. А де ж повстанці з великого острова? Адже туди немає й двохсот метрів. Чого ж вони зволікають? Якщо не хочуть узяти його, чужинця, то повинні ж бодай забрати зброю! Чи, може, в них немає транспорту, може, їхні судна потоплені?

Нараз у нього промайнув смутний здогад, а потім Гундлах збагнув, чому нікого поряд немає. Там, на великому острові, ніхто й не підозрює про його існування. Фернандес, очевидно, задраїв пробоїни на катері й накивав п'ятами, адже до найближчого мису його батьківщини всього вісім миль, хвилин сорок плавання. Фернандес не зважився пливти повз сторожові судна з пораненим на борту, щоб не викликати підозри надто недовірливих властей… Шкіпер його так укутував, лишив удосталь їжі, зброю й навіть рацію, отже, намагався згладити почуття провини, покинувши його тут. Гундлах майже пробачив мулатові. Що, власне, їх зв'язувало, крім отієї короткої сутички з Джексоном? Адже й Фернандеса, як раніше Мак-Ліна й Петера Гертеля, він утяг у події, які мали чи могли мати для них фатальні наслідки. Отже, тепер нехай і він сам побуде трохи в їхній шкурі. Гундлах знав свою схильність використовувати інших людей, вплутувати їх в афери, приносити нещастя.

І незважаючи на це, він вірив, що доля не обмине його й сьогодні. Він лаштувався проповзти високою травою до протоки між островами й вистрілити в повітря або розпалити багаття, коли почувся гуркіт вертольота. Гундлах вирішив, що це по нього, адже його шукають, можливо, навіть Георг Дорпмюллер, який, за словами Гертеля, мав у своєму розпорядженні два вертольоти. Незабаром Гундлах визначив навіть тип машини: легкий «ірокез» широкого застосування, який був і на озброєнні НАТО. И ось крізь гуркіт мотора й лопотіння гвинта долинув голос, і Гундлах здогадався, що то не з вертольота, а з портативної рації: «Риба, Риба, будь ласка, озвись, ми бачимо тебе…» То був голос не Дорпмюллера, а Пінеро, хоча це не мало вирішального значення, адже тепер його, Гундлаха, так чи так мусять покласти до лікарні й вилікувати, вони нічого йому не зроблять, коли збагнуть, що про нього відомо вже багатьом людям. Для Гундлаха це була тепер єдино можлива, хоч і не пряма, дорога до повстанців, до тих, кого він цінував і любив.

Гундлах вийшов на зв'язок:

— Хелло, Павук, мені дуже шкода, але апарат був вийшов з ладу!.. — крикнув він у мікрофон. У цій ситуації Гундлах вирішив поводитися чемніше. Бачачи над собою оливково-зелений метал вертольота й шасі, яке могло його розчавити, він мусив скоритись, та й чи варто було починати сварку, в якій він однаково нічого не виграє.

Несучий гвинт вертольота притиснув до землі кущі й зняв пилюку, машина з гуркотом приземлялася за сотню кроків од Гундлаха. З кабіни вискочило кілька солдатів.

— Викинь зброю! — пролунав з рації голос, нагадавши Гундлахові, що він озброєний. Він узяв у руки ребристий автомат, знайомий з часів служби в бундесвері, поширений в арміях багатьох країн Західної Європи. Гундлах перевернувся долілиць і, відкинувши складаний приклад, приєднав ріжок магазина. В чудовій бойовій позиції залишив його Фернандес, поклавши поруч аж вісім магазинів по тридцять два й по сорок патронів у кожному, багатий боєкомплект; поки він кінчиться… Про бій Гундлах не думав, але й не викидав автомата, як вимагали оті. За їхнім наказом він мав пожбурити його якомога далі від себе. Ось нарешті заглух мотор вертольота, покрутившись іще трохи, зупинився й гвинт. Гундлах побачив, як ті підкрадаються до нього кущами й глузливо спитав:

— Чого лякаєтесь, хлопці? Покажіться ж! Невже боїтеся пораненого?

— Гундлах, а де ж заховався той мулат? — озвався Пінеро.

— Накивав п'ятами. Перелякався вашого нальоту.

— Літака посилали не ми.

— Приємно чути, — відповів Гундлах, хоч і не вірив жодному його слову. В кущах тріснула суха гілка, ситуація ставала небезпечною, й він вирішив розрядити напруження. — Пінеро, де ти? Чого пригинаєшся? Я не бачу твого зеленого берета.

— У мене й немає зеленого берета, бовдуре.

— Поки ти казав, нібито служив у фірмі Ворда, Вебстера й Віллоубі, тобі, звичайно, незручно було його носити, а тепер уже немає сенсу ховатись. Або вдягни чорний пояс, адже настає врочиста мить! Я здаюся, зараз ви візьмете мене… Можна вважати ваша операція вдалась. — Він жартував би й далі, та раптом відчув, що в голосі його з'явилися в'їдливо-глузливі нотки. Це додало йому витримки. Хоч і лежав долілиць, але плазувати перед ними не збирався.

— Заткни пельку! — гримнув Пінеро. — Негайно викинь зброю!

— Дай мені висловитись. Операція, якою ти керував, минула успішно. Але якщо ти зачепиш мене хоч пальцем, про неї дізнаються широкі кола читачів. Заживеш світової слави.

— Що ти маєш на увазі, Гундлах?

— Усю цю історію я наговорив на плівку одному журналістові, який зараз дуже далеко звідси, його ще можна зупинити — я міг би це зробити й навіть зроблю, якщо ти поводитимешся зі мною коректно. Але якщо я до понеділка йому не зателефоную, він опублікує її. Зрозумів? Саме в той час, коли новий президент приступатиме до виконання своїх обов'язків, журналіст випустить кота з мішка.

— Ах ти ж свиня, досить з мене твоїх витівок!.. — Голос Пінеро аж хрипів од люті. — Негайно замовкни і підніми руки над головою, інакше ми зробимо з тобою те саме, що й з твоєю дамою! Вона вже лежить на електричному матраці, і в неї приймають сповідь.

У Гундлаха мало не вилетіло серце з грудей.

— Ви її схопили?.. Не бреши, Пінеро!

— Навіщо мені брехати? Роби що тобі наказано, бо й тебе підсмажимо. Від тебе й мокрого місця не залишиться…

Гундлах вже не чув голосу Пінеро, забув і про нестерпний біль у нозі, щось в його душі зламалось, розум затьмарився, й він жадібно хапав ротом повітря… Інстинктивно перевівши автомат на постійний вогонь, він спрямував його в бік хащів і натиснув курок. Його обдало солодкуватим димом пороху. За мить магазин був порожній. Гундлах поміняв його й націлився на лобове скло вертольота — це було єдине, що він ще міг чітко бачити. Автомат нагрівся, Гундлах спітнілими пальцями всунув третій магазин, потім четвертий, поливаючи свинцем цупке блискуче листя найближчих кущів, з яких тепер також лунали черги. Але він того вже не відчував.

Тієї ночі — 16 січня 1981 року — капітан Пінеро, проспавши всього чотири години, прокинувся ще до схід сонця й заліз у кабіну вертольота, де вже сиділо двоє американських військових моряків і десяток сальвадорських рейнджерів. Машина летіла у ворожий район, а ці хлопці мали завдання охороняти його особу. Пінеро наказав узяти курс на південно-східне узбережжя. То було саме по дорозі, а він так чи так був зобов'язаний щоденно перевіряти цей район. У скісному промінні сонця на піску чітко видніли чиїсь сліди, але Пінеро навіть не повірив у своє щастя: з учорашнього дня його переслідували невдачі.

Завжди та сама картина. Підіймаючись у повітря з аеропорту Сакатеколуки, головного міста провінції Ла-Пас, розташованого в підніжжі вулкана Сан-Вісенте, він знову почув гуркіт бою і побачив барикади на проспекті Норте. Схожий на шахматну дошку, план вулиць був перерізаний вогняною смугою: вже п'яту добу лінія фронту проходила через місто. Між мостом і кладовищем вертоліт навіть обстріляли, й Пінеро звелів повернути різко на південь, до вокзалу.

Певний час летіли вздовж залізничної колії, яка, обминаючи два вулканічні масиви, вела до Сан-Мігеля; це місто, здається, ще перебувало в руках урядових військ. Потім перетнули в пониззі річку Лемпу й полетіли до широкої затоки Байя Хікіліско, поцяткованої маленькими болотистими острівцями. Все це наганяло нудьгу, в Пінеро боліла голова, й він почував себе препаскудно. Вчора Пінеро повернувся аж після півночі, коли з Ілопанго прислали заміну на місце викраденого партизанами Джона. Було й повідомлення від пілота штурмовика, який нібито затопив у сутінках біля Меангуеріти нерозпізнане судно. А коли стало відомо, що катер зі зброєю не прибув на призначене місце під Ла-Уньйоном, Пінеро відразу збагнув, що обстріляно катер Гундлаха. Сподівався, що пілот, як це не раз бувало, дещо перебільшив, і можна буде знайти бодай рештки судна. Адже з авіацією була домовленість: будь-що зберегти катер! На його додаткові запитання в штабі повітряних сил повідомили, що наказ відносно Меангуери виконано майже згідно з домовленням.

Все одне до одного — поспіль невдачі. Не пощастило виявити жодних слідів ні Джексона, ні Джона та Гладіс Ортеги. За втечу тієї зухвалої особи і втрату двох рейнджерів майор Фітцрой дав йому добру нагінку. Пінеро змушений був занести їх до списку військовослужбовців, що пропали безвісти, й написати листи їхнім рідним; нічого приємного. А ще гірше, що в штабі чекали високого гостя, якогось Джона Гласмена, співробітника державного департаменту, який повідомив, що прибуде о десятій годині, його прислав Уїльям Баудлер, державний секретар у справах країн Американського континенту. Гласмен мав доповісти йому про кількість і види зброї в повстанців й зажадав од Пінеро документа, який би підтверджував, що бойова техніка надходить контрабандними шляхами з Куби й Нікарагуа.

Це Пінеро дуже не подобалось. Він знав, що державний департамент збирається видати «білу книгу», яка підтверджувала б комуністичну експансію. Тоді можна буде збільшити допомогу хунті і дипломатично виправдати посилку туди військових радників або й, у разі потреби, війська. Але про це ще було рано говорити, тих доказів ніхто й в очі не бачив. «Біла книга» — так звичайно називали збірки всіляких фактів з питань, які становлять державний інтерес, — не повинна стати відвертим пропагандистським трюком, матеріали в ній мусять бути надійними, щоб не зазнати провалу… Пінеро зітхнув, увага його розсіювалась, страшенно палило сонце, а від гуркоту мотора закладало вуха; хоч взагалі він був звиклий до цього, проте зараз у нього було таке відчуття, ніби хтось стискує лещатами його скроні.

На косі перед дельтою річки Сан-Мігель пінився прибій. Далі миль на вісім тягся крутий скелястий берег з майже чорних вулканічних порід, які розпікалися від сонця й навіть відхиляли стрілку компаса. А потім — дев'ять миль піщаних пляжів курорту Ель-Куко, де три дні тому нібито висадився десант, сотня інтервентів-привидів, про яких з таким захопленням повідомляв американський посол Роберт Уайт. П'ятдесятьох убитих під час висадки десантників, на жаль, показати немає можливості, — як сказав президент Наполеон Дуарте здивованим репортерам, — убитих забрали живі… Що, з рештою, свідчить про їх моральний дух. Важко було уявити недобитих десантників, які, тікаючи в глиб країни, несуть на спині по вбитому… Цю історію, яка нібито підтверджувала втручання Нікарагуа, відразу підхопив Вашінгтон, хоч вона й була наскрізь безглуздою. Уламки судна, виловлені в морі після того інциденту, належали гондураському рибальському баркасу, який перед тим довелося затопити. А тепер він, Пінеро, мусив знайти підтвердження цій недолугій версії.

Та хай їй чорт, усій отій історії з Ель-Куко. Не він її придумав, але підтвердити цю історію він має будь-що; яка нісенітниця! В його службові обов'язки, які він виконував за вказівкою Фітцроя, входило спостереження за можливими шляхами інфільтрації, в тім числі і контроль за морськими шляхами, великого значення надавалося спеціальним завданням по роздобуванню речових доказів, які можна було показати представникам преси. І в той час, коли ці два офіцери, що відповідали за контрабанду зброї як повітряними шляхами, так і по суші, вже доповідали про свої перші успіхи, але їхні донесення аж зовсім не захоплювали його, Пінеро, сам він ще не мав про що доповісти. Жовтий і пустинний тягся під ним морський берег, а потім він знову став кам'янистим, де об скелі з шумом розбивалася морська хвиля, й де ніхто не міг висадитися на берег. Пінеро з приємністю думав про події минулої осені, коли він мав завдання як детектив вистежувати підпільників. Він був добре замаскований і мав деякі успіхи.

Ось на обрії з'явився мис Пунта-Ель-Фаро із смугастою вежею маяка. Над рифами вирувала піна. Пінеро мружив проти сонця очі, він ще ніколи не почував себе аж так не в формі. Обмаль часу, непосильне завдання — все це гнітило його. Звичайно ж, зброя якось просочується в Сальвадор, проте навряд, щоб вона надходила з комуністичних країн, її ввозили переважно із США, купували за гроші, отримані від викупу високопоставлених осіб. З часів своєї служби у ВВВ Пінеро знав, що торгівля зброєю тут перебуває в руках мафії. Їй же належала й ота, затримана в Гондурасі, колона вантажних автомашин з бойовою технікою. Тоді Пінеро отримав завдання довести, що зброю везли з Нікарагуа, бо це дуже пасувало до сценарію, хоча насправді машини йшли з Коста-Ріки. А повітряні шляхи? Пізньої осені літаками було привезено дві з половиною тонни зброї, але стався нещасний випадок: один літак упав у повстанському районі, а другий збили винищувачі… Але обидва літаки були не закордонні, а належали приватній фірмі повітряних таксі, власник якої не витримав допиту.

Залишилося ще тринадцять морських миль, хвилин вісім льоту. Гласмен нібито бачив документи, знайдені на горищі в будинку брата якогось комуніста. Служба безпеки роздобула їх ще в листопаді й передала через військового аташе США для аналізу в Пентагон. Частина паперів стосувалась подорожей комуністів до Східної Європи з Куби. Куба там була зашифрована під кодовою назвою «Есмеральда», а Нікарагуа фігурувала під назвою «Лагос». Але дешифрувальники, очевидно, були страшенні невігласи, бо так і не змогли виявити справжнього значення тих документів, натомість опублікували їх у пресі.

Звідси почалися непорозуміння. Пінеро знав лише деякі уривки з тих документів, проте й у них було дуже багато слабких місць. В ті часи комуністи Сальвадору лише починали створювати бойові загони. Їхня нерішучість в питанні збройних виступів до 1979 року призвела навіть до виходу з партії деяких комуністів і її розколу. З цієї причини ще рік тому в її рядах нараховувалось від 220 до 225 членів. Крім того, у них не вистачало воєнного досвіду, який мали інші керівники Опору. Але де вони роздобули стільки мінометів, ракет та іншого озброєння — лишалось неясним. Папери було складено дуже незграбно, пароль «Боротьба до перемоги або смерть» переплутано з паролем «Революція або смерть», хоча вони належали різним бойовим групам і т. д.

Ще гірше було з приписуванням Фіделю Кастро авторства листа про те, нібито єдність сальвадорського руху Опору досягнуто завдяки кубинським героям. Автори документа алегорично йменували Фіделя товаришем, братом і другом. Перше звучало досить коректно, але «брат» для офіційного листа-подяки видавалося надто фамільярним. «Друг» — іще гірше: в ужитку латиноамериканських революціонерів слово «друг» («аміго») означало не революціонера, а лише прихильника революції, який їй зрідка допомагав. Пишучи від імені керівництва лівої опозиції, автори згадували про колишні тривалі суперечки, а Кастро, як вони запевняли, допоміг їм подолати розкол. Зустріч з Фіделем нібито проходила «в палаці», хоча його приймальня містилась у будинку Центрального Комітету. Пінеро доводилося багато разів бувати туристом у Гавані, там, звичайно, був Палац Революції, але ж у ньому, колишній резиденції диктатора Батісти, містився музей. Кастро справді іноді приймав там, але зустріч названа в листі «переговорами», а не «прийомом».

Такі помилки, накопичуючись, дедалі більше руйнували вірогідність документа й свідчили про те, що автор дав надмірну волю фантазії. Це робило «білу книгу» схожою на збірку казок, з допомогою яких намагаються створити враження, ніби повстанці отримують широку допомогу від «друзів Москви». Завдяки цій допомозі партизани, мовляв, спромоглися налагодити в себе виробництво 120-міліметрових гармат. Такі вигадки тільки втомлювали читача. Потрібні були правдоподібніші факти, хай навіть сфабриковані.

Ліворуч тягся скелястий буро-зелений берег острова Меангуери, потім виринула Меангуеріта. Цей острівець був оточений підводними рифами, проте катера «Рубен Даріо» Пінеро не бачив. Очевидно, катер таки затонув, але в промінні ще низького сонця не можна було його побачити, дарма, що глибина не перевершувала тридцяти футів. Доведеться викликати водолазів. І раптом просто під собою Пінеро побачив у траві чоловіка. На нозі в нього біліла велика пов'язка, а поряд лежала зброя з боєприпасами. Пінеро наказав приземлитись на безпечній відстані, а сам по рації лагідним тоном заговорив до Гундлаха. Хоча цей тип завдав йому стільки неприємностей, Пінеро хотів узяти його живим, не застосовуючи сили.

Він намагався тримати себе в руках, але відчував, як його поступово охоплює лють. Майор Фітцрой доводив, ніби Гундлах загалом непоганий хлопець, його тільки треба було не примушувати, а переконати, ось тоді він міг би принести чимало користі! Але хіба Пінеро мав час на вмовляння? Та й Гундлах ставився до них різко вороже, про те свідчили всі його вчинки. Навіть особисто йому залив стільки сала за шкуру… «Спокійно, спокійно», — сам себе тепер умовляв Пінеро. Щоб не надто розчаровуватись, він думав про завдання, яке дав Гундлахові; завдання було настільки складне, що навряд чи Пінеро мав право сподіватись на його виконання. Адже Нікарагуа — це заразна бацила. Спочатку сандіністам допомагали Гондурас і Сальвадор. Між цими країнами існували дружні стосунки, багатьох людей, незважаючи на державні кордони, єднали родинні зв'язки, спільна мова, спільне почуття антиамериканізму, однаково непокірлива вдача. Тепер сандіністи зміцнювали свою армію, в них були ще свіжі спогади про власну боротьбу, революційна ідеологія й безробіття сприяли готовності народу до дії. Боєприпасів, узятих як трофеї в сомосівської національної гвардії, вистачало для окремих бойових операцій — чому ж тоді не спробувати розворушити осине гніздо в Сальвадорі?

Ні, ідея була правильна, але погано підготовлена. Завинили в цьому і майор Фітцрой, і Джексон, та й сам він, Пінеро, припустився чималих прорахунків. Діяли поспіхом, Гундлахові не дали навіть адресу представників Фронту національного визволення в Манагуа, а це насторожило місцеві власті. Та й чи мав право цей німець, який був лише перекладачем Ортеги, виконувати таку відповідальну місію? Якби в нього хоч часу було більше, принаймні днів зо три, щоб знайти підхід до впливових людей. За таких обставин навіть те, що він роздобув порожній катер, можна було вважати неабияким досягненням. Нікарагуанський катер з промовистою назвою «Рубен Даріо» — чудовий, незаперечний доказ! Тільки де ж той катер тепер?.. Можливо, лежить на морському дні, а може, його перекинула хвиля припливу і віднесла хтозна-куди, позмивавши всі ящики зі зброєю?

Вертоліт почав приземлятись, Пінеро чув слова Гундлаха, який повідомив, що шкіпер накивав п'ятами, хоча й отримав п'ять тисяч доларів. Коли вертоліт опустився на землю, Пінеро вистрибнув з кабіни й, тримаючи в руках портативну рацію, попрямував хащами до Гундлаха. Попереду скрадалися рейнджери. Пінеро був натомлений і лютий, колюча гілка подряпала йому шию, але він і далі перемовлявся з Гундлахом, хоча той зумисне його дратував. Почав з уїдливих натяків про зелений берет і чорний пояс, згадав про його службу у ВВВ, а звичайнісіньку невдачу назвав «успішною операцією».

Це було занадто, такого Пінеро вже не міг витримати. Він ще не бачив Гундлаха, але за кожним кроком його дедалі більше розбирала лють. Хрипким голосом він наказав, щоб Гундлах відкинув подалі зброю, хоч і не був упевнений, що той виконає його наказ. Пінеро вирішив відповісти на зухвалість німця якомога дошкульніше. Забувши про все, він вже не добирав слова, не контролював тон свого голосу. Роздратування виповнило його душу, переростаючи в зненависть. Цупке листя кущів дряпало по обличчі, а тоді він ще й почув зухвалі слова Гундлаха про магнітофонну плівку, здатну вибухнути бомбою.

Пінеро не тямив себе від люті. Він вже ладен був стріляти у відповідь на ті слова, але згадав, що Гундлах йому ще потрібен, і вирішив не знищувати його фізично, а натомість завдав психічного удару, збрехавши, що Гладіс уже схоплено і її катують. Гундлахові наче заціпило, він, мабуть, знав, як служба безпеки ламала її силу волі, — спочатку добре порахувавши кістки, а потім ще й піддавши електрошокові. Таких тортур не витримувала жодна людина, ніхто не виходив звідти неушкодженим — особистість просто деформувалась, перетворювалася в ніщо. Гундлах мав про це знати, якщо він лежав з нею в постелі. Не без утіхи подумавши про це, Пінеро перевів подих, але ту ж мить пролунала довга черга. Пінеро припав до землі, над ним просвистіли кулі, збиваючи листя й гілки. Лежачи долілиць, Пінеро збагнув, що зайшов надто далеко, але відступати було пізно. Він уже нічого не міг удіяти. Рейнджери відкрили вогонь без його команди, а Гундлах змінював магазин за магазином.

Яке безглуздя! Пінеро віддав наказ рейнджерам припинити вогонь, тим здалося, ніби він жаліє ворога, тоді Пінеро заходився розтлумачувати їм, щоб оточили німця й без зайвого шуму обеззброїли, як їх того навчено в спецшколі. Рейнджери ніби чекали такої команди. Не перестаючи стріляти, вони, мов тигри на здобич, кинулися вперед. Боєприпасів їм не бракувало, й витрачали вони їх не шкодуючи. З безглуздими затратами у цій оскаженілій країні не доводиться рахуватися.

Потім усе скінчилось, Пінеро доповіли: двох убито, в пілота відірвано половину вуха, одного рейнджера поранено в живіт, кабіну вертольота пошкоджено. А найбільше дісталось німцеві. Вони буквально начинили його свинцем і, очевидно, вже у вбитого, впритул, випорожнили всі магазини. Пінеро наказав перевернути Гундлаха горілиць. Спереду він був ще більше понівечений, його вже не можна було впізнати, отже, не можна було нікому й показувати. Навіть від паспорта лишилися самі закривавлені клапті.

Все. Гундлах тепер став схожий на тих жертв тортур, яких завтра знайдуть на узбіччях доріг, а фотографії вмістять у газетах. Пінеро відвернувся, йому боляче кольнуло в животі. Місію закінчено. Він наказав прибрати все на місці події й принести поліетиленовий мішок, завбачливо захоплений перед вильотом. Адже майор обов'язково захоче побачити все сам. Можливо, він кружними шляхами відправить труп в посольство, де й досі лежав справжній паспорт Гундлаха. Порядок лишався порядком. Можливо, там хтось зможе встановити його особу… але то вже їхнє діло.