Пан Ніхто

Богомил Райнов ПАН НІХТО

_{Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Господин Никой. — София, Народна младеж, 1967.}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Вечірнє небо над Афінами казкової краси: темно-синє, безмежне, усіяне великими мерехтливими зорями.

Трохи інакшим видається воно, коли дивитись на нього крізь тюремні грати. А я саме крізь них і дивлюся на небо. Тому мені зовсім байдуже до мерехтіння південних зірок. Я припав до грат лише для того, аби не чути нестерпного смороду сечі, якою просякли камера.

— Нікчемний зраднику! — чую позад себе хрипкий, утомлений голос.

Я не відповідаю; припавши до грат, жадібно вдихаю нічну прохолоду.

— Ми гниємо у в'язницях за соціалізм, а такі зрадники, як ти, тікають від нього! — чую той самий голос.

— Заткни пельку, тварюко! — кидаю у відповідь, не обертаючи голови.

— Мерзенний, нікчемний зрадник — ось хто ти! — знову чується із глибини камери.

Отак знехотя ми обмінюємося «люб'язностями» вже п'яту добу. Відтоді, як його посадили в цю камеру і я необачливо прохопився, що втік з Болгарії, цей тип безперервно обзиває мене негідником і запроданцем. Він нібито македонець десь з-під Салонік, видає себе за визначного революціонера, та, мабуть, це звичайнісінький провокатор, якого підсадили до мене. Я зовсім не цікавлюсь ним і міг би терпляче слухати його лайки, якби він хоч трохи урізноманітнював їх. Погодьтесь, коли тобі, як з тієї зачовганої пластинки, сто разів на день повторюють одне й те саме: «Нікчемний зрадник», — це, зрештою, набридає.

Мій сусіда ще раз промовляє завчену фразу, та я не реагую. Він замовкає. Я рвучко обертаюсь і од вікна прямую до дерев'яних нар, засланих смердючою ковдрою. Це моє ліжко. Свіже повітря подіяло на мене, як снотворне, і я випростуюсь на нарах, щоб хоч трохи покуняти, доки мене не збудять. Бо ж, помітивши, що я заснув, мене відразу зганяють з нар, ведуть до пустої напівтемної кімнати і там спрямовують у вічі яскравий промінь настільної лампи і починають обстрілювати запитаннями, такими ж одноманітними, як лайка мого набридливого співмешканця: «Хто послав тебе за кордон?», «З ким тобі наказано зв'язатися?», «Які маєш завдання?».

На кожне з цих запитань я щоразу відповідаю однаково. Та кожна моя відповідь неодмінно породжує нове запитання, наступна відповідь — ще запитання, і так триває годинами, аж поки від надто яскравого світла в мене перед очима починають спливати червоні кола, а від утоми тремтять коліна. Іноді котрийсь із допитувачів зненацька підхоплюється з місця і горлає мені в обличчя:

— Ач! А минулого разу ти казав зовсім інше!

— Нічого іншого я не казав, — спроквола відповідаю, силкуючись утриматись на ногах. — Я не міг говорити нічого іншого, бо все, що сказав, — свята правда.

Часто допитувач виявляється менш витриманим за мене і дає волю своїм нервам, нагороджуючи мене кількома ляпасами.

— Хочеш нас обдурити? Кроть твою ма! Зараз я покажу тобі, як розмовляють з такими, як ти, брехунами!

Якщо ж не зважати на ці відхилення, допит загалом ведеться одноманітно: ті самі запитання і однакові відповіді. А за кілька годин, як тільки допитувачі помітять, що я задрімав на своїх смердючих нарах, починається все з початку.

Але сьогодні події розгортаються трохи незвично. Мене привели не у велику напівтемну кімнату, а в іншу — значно меншу. За столом стояв низенького зросту, опецькуватий чоловік з лискучими залисинами. Він подав знак конвоїрові залишити нас, показав мені на стілець і вийняв з кишені сигарети. Перша сигарета за шість місяців! Добре, що я сів, бо інакше, напевно, втратив би рівновагу від запаморочення.

Опецькуватий терпляче ждав, поки я кілька разів затягнувся сигаретою, а тоді добродушно всміхнувся й проказав:

— Вітаю вас. Нарешті ваші муки скінчились.

— Тобто?

— Ми повертаємо вас до Болгарії.

Я так щиро жахнувся, що, якби чоловік за столом був ідіотом, то й тоді б помітив це. Однак він удав, ніби нічого не бачить, хоч насправді уважно пильнував за мною.

— Ну то як, задоволені?

Я помовчав, мовби опановуючи свій переляк. Потім машинально відклав сигарету і сказав:

— Отже, повертаєте, щоб мене ліквідували… Але скажіть, бога ради: яка вам з цього користь?..

— Ну-ну, — заспокійливо махнув рукою коротун. — Ніхто вас не каратиме. В найгіршому випадку трохи всиплють за те, що не виконали завдання. Та ви поясните їм, що у Греції дурнів нема. Так я кажу?

І він знову добродушно засміявся.

— Стривайте! — схвильовано вигукнув я. — Мене там розстріляють, я знаю це! Благаю вас, не повертайте мене туди!

— Можна й так! — погодився раптом опецькуватий. — Але в такому разі ви гнитимете в тутешніх в'язницях. Навіщо нам болгарські комуністи, в нас і своїх вистачає.

— Я не комуніст. А то б чого я тікав за кордон? Якщо хочете, тримайте мене у в'язниці, але не відправляйте в Болгарію! У в'язниці людина все-таки живе…

— Гаразд, — засміявся коротун. — У вас буде таке життя, що ви самі радніші будете вмерти. — Потім він зовсім іншим тоном додав: — А найкраще — зізнатись у всьому. Зізнайтесь — і я урочисто обіцяю вам, що ми повернемо вас додому. Нічого лихого ми не заподіємо вам: ви ще не встигли вчинити ніякого злочину. Отже, вас негайно відправлять на батьківщину.

— Та збагніть ви нарешті, що мені нема в чому зізнаватися! — вигукнув я, втративши терпець. — Кажу вам святу правду: я втік, щоб пожити на волі! Втік, бо там мені не було життя! Я втік, утік, розумієте?

Чоловік простяг пухкеньку руку, наче хотів захиститися від моєї істерики, а другою натиснув кнопку.

— Виведіть його!

Вартовий вивів мене, підштовхуючи в спину. Я йшов довжелезним порожнім коридором, намагаючись угамувати свої думки, а чийсь голос насмішкувато шепотів мені на вухо: «Можеш пожалітися таткові й мамі!»

Це сталося в обідню пору. Зараз уже вечір, а мене й досі не чіпають. Немов усі забули про мене, всі, крім мого співмешканця, котрий через кожні п'ять хвилин нагадує мені про те, що я зрадник. Мене облишили. Та я певен: тільки-но спробую заснути, вони зараз же прийдуть і розбуркають мене.

Нари огидливо брудні, насичені задавненим смородом людського поту. Я лежу горілиць, — так менше дошкуляє той сморід, — і намагаюсь не думати про те, що чекає на мене. Я вже обміркував усі можливі варіанти й вирішив, як діяти в кожному окремому випадку. Тож на сьогодні досить, можна відпочити. Адже думки неабияк стомлюють. Як і оті безглузді звинувачення мого сусіди.

— Вставай!

Голос долинає здалеку, і я не зважаю на нього.

— Вставай!

Тепер голос лунає виразніше. Я чую не лише звук, а й стусана в бік. Отже, не помилився: не встиг заснути, як розбудили знову.

Розплющую очі. Вартовий штурхає мене важким черевиком. Поруч з ним стоїть один з моїх постійних допитувачів.

— Вставай! Ти що, оглух!

Мене привели до тієї самої кімнати. Але зараз опецькуватого немає. Замість нього біля темного вікна спиною до дверей стоїть стрункий сивоголовий чоловік у бездоганно скроєному сірому костюмі. Люди, які супроводжували мене, залишають кімнату, зачинивши двері. Сивий ще з хвилину дивиться у вікно, ніби не помічаючи мене, потім ліниво обертається і з цікавістю розглядає мене.

— Пан Еміль Бобев?

Я киваю, трохи здивований таким звертанням. Досі ніхто тут не величав мене паном.

— Моє прізвище Дуглас. Полковник Дуглас, — відрекомендовується чоловік у сірому.

Знову киваю, чекаючи, що буде далі.

Далі з'являється пачка сигарет «Філіпп Моріс».

— Курите?

Киваю втретє, беру сигарету, припалюю, про всяк випадок зіпершись рукою на край столу.

— Та сідайте ж!

Сідаю на стілець біля столу. Сивий також сідає, але не в крісло, а на ріжок столу, глибоко затягується сигаретою і уважно оглядає мене безбарвними очима. В нього все якесь безбарвне, наче від надмірного миття: солом'яні брови, бліді, аж білі, губи, світло-сірі очі.

— Повезло вам, чи не так?

Він знає болгарську мову, але розмовляє з виразним акцентом.

— Тобто? — обережно запитую я.

— Тобто прагнули свободи, а опинились у в'язниці! — відповідає чоловік у сірому і раптом заходиться сміхом, аж надто гучним як для такої непоказної людини.

— Всяк буває, — промимрив я, відчуваючи приємне запаморочення від тютюну.

— Наше життя, пане Бобев, це ланцюг везінь і невезінь, — повчально вимовляє сивоголовий, уриваючи сміх.

Я мовчки палю сигарету, оповитий нікотиновим туманом.

— Отже, треба мати терпіння і чекати, що викине доля; вона може всміхнутись і бути щасливішою за нинішню.

Дуглас розмірковує банально, але логічно, тому я не перебиваю його. А він, здається, хоче втягнути мене до розмови.

— Чи не розповіли б ви мені про дотеперішні свої пригоди, спокійно й щиро, як другові…

— Знову? — страдницьки дивлюся на нього.

Сивий підводить безбарвні брови, ніби здивований такою реакцією. Це ще дужче дратує мене.

— Чуєте, пане Дугласе: ви кажете про везіння в житті, але тут ідеться про звичайнісіньке тупоумство. Дурні, які ось уже протягом півроку тричі на добу влаштовують мені допити, не можуть збагнути, що я не маю ніякого відношення до болгарської розвідки. Я розповів їм усе про своє життя, відколи пам'ятаю себе, але ці ідіоти…

— Тс! — чоловік у сірому змовницьки прикладає до губів пальця, чиркнувши на стіну так, ніби побачив крізь неї прихований десь поблизу апарат для підслухування.

— Вони не варті й мідного шеляга, — буркнув я. — Нехай слухають, якщо мають бажання. Нехай чують, що вони ідіоти…

— Та-а-ак, — непевно мовив полковник. — Чи не продовжити нам розмову десь у більш підхожому місці? Де б ви мали змогу заспокоїтися і почувати себе певніше.

— Я вже не вірю в чудеса, — байдуже відказую йому. — Перестав вірити навіть у минуле.

— Я поверну вам віру, — підбадьорливо вимовляє сивий, встаючи зі столу. — Ви маєте друзів, пане Бобев. Друзів, про яких ви навіть не здогадуєтесь.

Ресторан оповитий рожевою напівтемрявою. З кутка, де розмістився оркестр, долинає протяжливе квиління блюза. На матово-молочному дансингу кружляють пари. Я сиджу за столиком і дивлюся крізь тютюновий дим на сивоголового. Його обриси тануть, розпливаються, як відображення в струмочку води.

Це запаморочення викликане не трьома келихами шампанського і не десятком сигарет, а тими змінами, що сталися так несподівано і приголомшили мене. «Ланцюг везінь і невезінь», — як казав пан полковник.

Все сталося протягом якихось трьох годин, так швидко, що я навіть всього не запам'ятав. Окремі враження переплуталися в моїй голові, наче знімки, зроблені недосвідченим фотографом на один і той самий кадр. Швидкий рух «шевроле» з різкими поворотами, натискання на газ, вечірні панорами незнайомих вулиць, упевнена рука на кермі та уривчасті репліки з протяжним акцентом: «Ви дуже суворі до наших грецьких хазяїнів… Можливо, їх методи трохи грубі, але ж вони дійові… Недовіра, пане Бобев, це якість, що заслуговує на повагу…»

А згодом — розкішні сходи. Ліфт із дзеркалами. І знову голос Дугласа: «Зараз я поверну вам людську подобу… Я люблю мати справу з гідними партнерами». Розкішна квартира. Буфет з різнобарвними пляшками. Плюскіт води, що наповнювала ванну. І знову голос Дугласа: «Трохи віскі?.. Будьмо… А тепер прийміть ванну й поголіться».

Вода в сніжно-білій ванні аж чорніє, як я намилююсь.

— Правду кажучи, я трохи обізнаний із вашою одіссеєю, — каже Дуглас, обіпершись на двері. — Через те й вирішив допомогти вам. До речі, за що вас вигнали з радіомовлення?

— За помилки у тексті передачі, — машинально відповідаю я, вдруге намилюючись.

— А саме?

— Дурниці: замість слова «капіталізм» було написано «соціалізм», замість «революційно» — «реакційно» і ще дві-три помилки такого ж характеру.

— Інакше кажучи, ви жартували з існуючим режимом, використовуючи офіційні передачі?

— Я не хочу приписувати собі подібного героїзму, — заперечую я, стоячи під душем. — Зрештою, помилки були припущені з вини пришелепкуватої друкарки, а я не вичитав тексту після передруку. Винна була та дурепа, але все окошилося на мені — через моє буржуазне походження і мою поведінку.

— Вашу поведінку… — повторює полковник. — Якою ж була ваша поведінка?

Він допитливо дивиться на мене, а я купаюсь під душем — і раптом шпигає думка: ще шість місяців тому я ніяковів би від цього погляду, а тепер він не справляє ніякого враження. Шість місяців життя в нелюдських умовах цілком достатньо для того, щоб перетворитися на тварину. Та це непогано. Я відчуваю, що за мною тепер постійно стежитимуть очі незнайомих людей. Тож на краще, що я своєчасно згрубів.

— Ви трималися зухвало? — знову запитує Дуглас.

— Очевидно, так їм здавалось. Проте я вам уже казав, що не збираюсь удавати з себе героя. Я жив так, як мені хотілося, і говорив те, що думав. І тільки. Бо не бажав, щоб будували соціалізм моїм горбом…

Я намилив голову й знову став під душ. Тільки-но встиг змити піну, як чую нове запитання полковника:

— Ваш батько був, здається, книгарем?

— Книговидавцем, — поправляю я, трохи ображений. — Між іншим, видавав і твори англійської літератури…

— Я — американець, — сухо уточнює Дуглас.

— І американської теж: «Віднесені вихором», «Містер Бербіт», «Американська трагедія»…

— Цікаво, — зовсім байдуже буркоче полковник. — Однак не зловживайте купанням. Віднині ви матимете можливість купатися, коли вам заманеться. З того боку є гардероб із костюмами й білизною. Приміряйте ось цей, гадаю, вам підійде… От і чудово… Ще трохи віскі?

Я відчуваю чистоту свого тіла, і це п'янить мене. Так само, як і дотик чистої прохолодної білизни. Костюм сидить на мені так, наче шитий для мене. Черевики трохи завеликі, але це краще, ніж малі.

— Ви не голодний? Я, наприклад, страшенно хочу їсти.

Знову карколомна поїздка на «шевроле», фасади будинків, що схиляються над нами при поворотах, гуркіт мотора на підвищеній швидкості й різке гальмування під величезним неоновим написом: «Копакабана».

Обличчя Дугласа зникає у сигаретному диму, а я намагаюся звільнитись од легкого запаморочення і збагнути зміст слів, що їх вимовляє полковник:

— Я забув вам сказати, що я полковник розвідки, а не піхоти…

— Хіба не однаково… — процідив я крізь зуби, великодушно махаючи рукою, і наливаю в келих шампанського, намагаючись міцно тримати пляшку.

— Не зовсім однаково. Бо коли б я був полковником піхоти, то не зміг би вам допомогти, а так можу вас запросити працювати на нас.

— Я ладен працювати й на дідька, — не дуже тактовно заявляю. — Працюватиму на кого завгодно, аби тільки мене не вертали назад у Болгарію й не кидали знову до в'язниці.

— Ми пропонуємо вам працювати не на дідька, а на свободу, пане Бобев.

— Гаразд, працюватиму на свободу, — примирливо киваю головою. — Я згоден працювати на будь-кого, тільки б не повертали мене назад.

Якийсь час полковник мовчки стежить за мною. Його губи й очі здаються напрочуд білими навіть у рожевій напівтемряві. Труба і саксофон з оркестру випромінюють сріблясті блискавки й солодкі тягучі звуки.

— Ваші погляди, якщо ви їх маєте, видаються мені аж надто цинічними, — зауважує Дуглас із холодною безбарвною посмішкою.

— Ви вгадали. Але не намагайтесь доводити свою вищість, бо й у вас були б такі самі погляди, якби ви прожили моє життя.

— Гаразд, гаразд, — полковник заспокійливо підносить руку. — І все-таки, що ж підбило вас на втечу?

— Зовсім не прагнення боротися за свободу батьківщини. Моя спонука називається «Младеиов».

— Я вже чув це ім'я. То прізвище чоловіка, з яким ви перейшли кордон, чи не так?

— Вам, мабуть, усе відомо…

— Майже все, — уточнює сивий.

— То навіщо ви розпитуєте? Невже й досі не вірите мені?

— Розумієте, Бобев: якби вам не вірили, ви б сиділи у своїй камері. Давайте вважатимемо розмову на цю тему вичерпаною. Просто я звик усе чути на власні вуха. Та й не люблю працювати з посередниками.

— Гаразд Запитуйте мене про все, що вас цікавить. Я можу відповідати на будь-які питання.

— Йдеться про Младенова, — нагадує полковник. — Що він за птах?

Блюз кінчився. Темні пари розходяться з дансингу в рожеву напівтемінь. До нашого столика підійшов офіціант у білому смокінгу.

— Ще пляшку? — пропонує Дуглас.

— Дякую, з мене досить, — відмовляюсь я. — Не вживаю зайвого.

— Чудова звичка, — погоджується полковник, заперечливо махаючи офіціантові. — Ну, то що ж за один цей Младенов?

— Велике цабе… В середовищі, звісно, колишньої опозиції. Сидів. Потім випустили. Ми випадково познайомилися в забігайлівці й потоваришували. Колишній міністр, але тепер він скотився до рівня шинкарського політикана. «Якби я зміг перейти кордон, то став би асом паризької еміграції», — сказав він мені одного разу. «То перейди, хто ж тобі заважає?»— відповів я. «Не знаю каналів». — «Це можна влаштувати. Але з умовою, що візьмеш і мене». На цьому й зійшлися.

— А ви звідки знали про канал? — запитує Дуглас, пригощаючи мене сигаретами «Філіпп Моріс».

— Тоді я ще нічого не знав. Але моя мати родом з прикордонного села. Мені й раніше спадало на думку попросити одного друга дитинства провести мене через кордон. Правда, це бувало вряди-годи, коли мені аж надто допікали. Я, пане Дуглас, людина дійова і не люблю фантазувати. Перейдеш кордон, а якого дідька робити далі? Хіба найнятися вантажником у Піреї?

Я замовкаю, не зводячи погляду з полковника, немов чекаю відповіді. Його застигле обличчя виразно вимальовується в серпанку тютюнового диму. В моїй голові проясніло. Поводжу довкола очима і за сусіднім столиком помічаю молоду жінку. Мене не обведеш, я добре пам'ятаю: ще хвилину тому цей столик був вільний, а зараз там раптом з'явилася чорнява красуня в строгому темному костюмі з срібними ґудзиками, недбало закинувши одну на одну рівні, мов виточені, ніжки.

Дуглас перехоплює мій погляд, та вдаючи, що нічого не помітив, нагадує:

— Ви розповідали про Младенова… Так, так. Лише коли я познайомився з Младеновим, мої мрії про втечу стали реальніші. Младенов — це прапор певної частини політичної еміграції. В Парижі його б носили на руках, і я теж якось би влаштувався біля нього. До того ж цей дідусь подобався мені.

— Він приваблював вас своїми ідеями. Чи не так?

— Ет, ідеї!.. Ідеї в наш час нічого не варті, пане Дуглас. Вони можуть бути лише прикриттям корисливих намірів.

— Невже ви не визнаєте ніяких ідей?

— Ніяких, крім суто негативних.

— А саме?

Мій погляд мимоволі прикипає до жіночих ніжок, що зухвало схрестилися за три метри від мене. Може, вони трохи заповні, але гарної форми. Жінка дивиться кудись у бік дансингу, не звертаючи на мене ніякої уваги.

— Наприклад, я проти соціалізму, — промовляю я, насилу переводячи погляд на свого співбесідника. — Мене ніхто не запитував, бажаю я будувати соціалізм чи ні, — значить, мені хотіли силою нав'язати його. Але я не знаю, що протиставити соціалізму, і взагалі ці високі ідеї мене не обходять. Досить з мене особистих клопотів. Нехай кожний влаштовується, як сам знає. Це найкраща політична програма.

— Отже, ви до деякої міри анархіст?

— Та-а, — мимрю я, відчувши, що жіночі ніжки знов оволоділи моїми думками, мов нав'язлива ідея. — Якщо вам здається, що я анархіст, нехай буде так. Мені байдуже.

— Що сталося з Младеновим? — повертає полковник на своє, збагнувши, що сусідній столик відволікає мене.

— Сталося так, як я й передбачав. Можливо, я не спроможний на високі ідеї, але людина я досить практична. Через третю особу я запросив свого друга із села до Софії, дав йому грошей, щоб заохотити його, — і ми про все домовились. У призначений час ми з Младеновим прибули в умовлене місце. Друг мій виявився досвідченим провідником, і ми б непомітно перетнули кордон, коли б не та пригода… Та вам усе, мабуть, відомо…

— В загальних рисах. Однак не завадило б почути про це ще раз.

Я гублюся. Не тому, що хочу щось замовчати, а тому, що в цю мить оркестр загримів якийсь оглушливий твіст. Пари знову заполонили дансинг і заходилися танцювати з таким завзяттям і вихилясами, що здалося, я от-от матиму морську хворобу від цієї несамовитої хитавиці тіл. Дуглас дивиться на мене крізь тютюновий дим, мабуть, все ще вивчає мене.

— Сталося непередбачене. Нас помітили і відкрили вогонь. Младенов, можливо, й великий політик, але виявився боягузом. Він розгубився й побіг не туди, куди слід. З кущів прямо на нього вискочив прикордонник із автоматом. Коли б я не вистрелив, — там йому був би амінь. Солдат упав. Я потяг за собою Младенова, і ми скотилися косогором на грецьку територію.

Біля нашого столика знову виструнчується офіціант у білому смокінгу. Я кидаю на нього невдоволений погляд, бо він заступає мені сусідній столик.

— Може, ще по чарочці? — звертається до мене Дуглас. — Я не зловживаю питвом, але сьогодні можна зробити виняток.

Я байдуже знизую плечима, і Дуглас киває офіціантові, показуючи на порожню пляшку. Людина в білому смокінгу підхоплює відерце і льодом і, мов привид, зникає. За мить повертається, спритно відкорковує шампанське, наповнює келихи, вклоняється і знову непомітно йде геть. Дама за сусіднім столиком неквапливо обводить чорними очима залу і, ковзнувши ними по нас, зупиняє погляд на вході.

— Будьмо! — каже полковник, відпиваючи з келиха. — Мушу вам сказити, пане Бобев, що саме цей інцидент на кордоні зробив мене вашим прихильником. Ви не дитина і, очевидно, здогадуєтеся, що ваші свідчення належним чином перевірялися. Після цього я — в мене є звичка з дрібниць робити великі узагальнення — вирішив, що ви кмітлива, розважлива й хоробра людина, а значить, можете бути корисним для нас…

— Не знаю, який я, — недбало відповідаю йому. — Знаю тільки, що поки я шість місяців гнив у смердючій в'язниці, Младенов, напевно, безперешкодно дістався до Парижа.

— Може, це й на краще, як кажуть у вас, — всміхається полковник блідими губами.

— Мені краще в Парижі.

— Туди ніколи не пізно. Побуваєте і в Парижі. А втім, судячи з того, як ви задивляєтесь, ви вмієте помічати красу не лише в Парижі.

— О, це зовсім інша річ, — відповідаю я, зніяковіло відводячи погляд од чорнявої сусідки. — Коли шість місяців не бачиш жінки, то звичайнісінька спідниця видається божеством.

— Ви можете вибрати собі жінку, яка вам до вподоби, — зауважує Дуглас.

— Отакої! — саркастично посміхаюся я. — Ви, здається, забуваєте, що на мені навіть костюм чужий.

— Ви кажете про сьогодні, пане Бобев, а я маю на увазі завтрашній день. Завтра ви опинитесь у чудовій віллі, з ванною, садком і всіма іншими вигодами і зможете харчуватись і одягатися, як вам заманеться.

— А що я робитиму на тій віллі?

— Потроху опановуватимете нову професію, — ухильно відповідач полковник, люб'язно наповнюючи мій келих.

— Чи зможу я звідти виходити? — підозріло запитую його.

— Поки що ні…

— Отже, знову в'язниця, тільки вищого гатунку.

Дуглас енергійно крутить головою.

— Помиляєтесь, друже, помиляєтесь. Ідеться не про ув'язнення — це професійна обережність. Згодом ви ходитимете де завгодно. А поки що для розваги підшукаємо вам жінку.

Він лукаво дивиться на мене і широко розводить руки.

— Вибирайте, пане Бобев! Вибирайте кого хочете! Пересвідчитесь на практиці, що полковник Дуглас слів на вітер не кидає.

Сивий обводить рукою залу, багатозначно показуючи на бар, де на високих стільцях сидить з півдюжини красунь. Я обдивляюсь їх і знову втуплююсь у чорняву даму за сусіднім столиком.

— Досить, — піднімає руку Дуглас, усміхаючись блідими губами. — Я зрозумів.

Він підкликає офіціанта і як тільки той з'явився поблизу, щось шепоче йому на вухо. Офіціант улесливо всміхається й прямує до чорнявої.

Мій співрозмовник у сірому костюмі підносить келих і змовницьки підморгує мені, навіть не глянувши на сусідній столик. Він знає, що воля полковника Дугласа — закон.

Шкода тільки, що існують ще й порушники закону. Дама байдуже вислуховує офіціанта, презирливо всміхається і відповідає йому щось не дуже приємне, що згодом той переповість сивому. Полковник невдоволено супить солом'яні брови, відсьорбує з келиха й дивиться на мене:

— Здається, ми помилилися. Дама каже, що вона не з професіоналок, та я ладен битись об заклад, що якраз навпаки. Треба ще звернути увагу на бар.

— Це зайве. І взагалі не турбуйтесь за мене.

Мені зовсім не до шмиги ідея — мати даму на замовлення, і все ж відчуваю, що відмова чорнявої образила мене. Дуглас, мабуть, також трохи розчарований, що не зумів довести своєї всемогутності.

— Нічого, — раптом промовляє він. — Однаково матимете вашу обранку, хоч вона, може, не з професіоналок.

— Яка вона обранка… Облиште цю пихату курву! — зневажливо заперечую я.

— Ні, вона таки буде вашою, і ви пересвідчитесь, що полковник Дуглас не пустомолот.

Він повільно повертає голову, неприязно дивиться на чорняву і підкликає офіціанта:

— Рахунок!

Прокидаюсь я в сонячній, блідо-зеленій кімнаті. Миюсь у ванні, що виблискує синьою емаллю й нікельованими кранами. Снідаю в затишному рожевому холі, потім випростовуюсь у м'якому кріслі під жовтогарячим накриттям веранди й дивлюся на буйну садову зелень. Одне слово, обіцяна вілла — вже реальність.

Окрім мене, на віллі тільки двоє — садівник і прислужник. Вони в моєму розпорядженні, а я — в їхньому, бо їм, мабуть, наказано пильнувати мене. Мені так і кортить кинути їм: «Займайтеся своїми справами, я не такий дурний, щоб тікати з раю!» Але не кажу нічого, аби тримати їх у постійному напруженні.

Взагалі я не дуже балакучий. Життя навчило мене: коли багато базікаєш, неодмінно ляпнеш зайве, інші ж використають це проти тебе. Отже, якщо хочеш поговорити, говори подумки. Розмови призводять до самовиказування, а в житті заведено так: хто менше розкривається, того важче вразити.

Беру пачку «Філіппа Моріса», залишену чиїмись дбайливими руками, запалюю сигарету і знову задивляюся в садок. Сріблясті маслини аж побіліли на сонці. Листя помаранчевих дерев темне й густе, а за ними чорною стіною височать кипариси. Цей райський куточок досить густо засаджений деревами, щоб нічого не видно було довкола.

За стіною кипарисів гуркоче автомобіль, зупиняючись десь поблизу. Потім біля вхідних дверей лунає дзвоник, і невдовзі в холі позад мене чути швидкі, впевнені кроки.

Повертаю голову. Наді мною схиляється бліде, безбарвне обличчя полковника Дугласа, яке немов допіру побувало в хімчистці.

— Доброго ранку! Як настрій? — промовляє він з виразним акцентом.

— Дякую, все гаразд, — відповідаю я, підводячись.

Полковник не сам. Ліворуч нього стоїть низенький чоловік у білому капелюсі й чорних окулярах.

— Пан Гарріс буде вашим учителем, — пояснює сивий, відрекомендувавши нас один одному. — Ви, якщо не помиляюсь, добре володієте французькою?

Я ствердно киваю головою.

— От і чудово. Пан Гарріс ознайомить вас із матеріалом, потрібним для вашої майбутньої роботи. З усіх питань звертайтеся до нього. Я певний час не бачитимуся з вами, та це не означає, що я не думатиму про вас. На все добре і приємного дозвілля!

Полковник кривить бліду посмішку, потискає мені руку і йде до дверей. Але я наздоганяю його біля виходу.

— Пане Дуглас! Можна вас на два слова?

— Звичайно, — відповідає він незворушно.

— Прошу вас, не повертайте мене туди!

— Я матиму на увазі ваше прохання, — байдуже промовляє полковник. — А ви теж пам'ятайте, що я не всемогутній. Такі речі вирішують інші люди.

— Якщо я повернусь туди, мене відправлять на той світ. Адже ви обіцяли послати мене до Парижа! Я чудово знаю мову і можу бути корисним для вас.

Полковник пронизує мене поглядом безбарвних, стомлених очей і каже лагідно, як дитині:

— От що, друже: при нагоді ви побуваєте і в Парижі, і ще багато де, житимете в затишних будиночках, як оцей, відвідуватимете розважальні заклади, матимете вродливих подруг і взагалі радітимете свободі. Але всі ці радощі треба оплачувати напруженою роботою і певним ризиком, пане Бобев! Ви не дитина й добре розумієте, що на цьому світі ніщо не робиться задарма.

Він махає мені рукою і швидко зникає, перш ніж я встигаю сказати йому що-небудь. Та, зрештою, це зайве. Я й справді не дитина і розумію, що мою долю вже вирішено якимись незнайомими людьми в невідомих канцеляріях під час розмов, про які я ніколи не дізнаюсь. Розкішна вілла і все інше — це блеф, що прикриває жорстокий присуд: перекинути мене назад через кордон на той бік. Невідомо тільки, коли й для чого саме.

Я повертаюся в хол. Пан Гарріс, поклавши на стіл перед себе маленьку чорну теку, сидить на стільці й куняє.

— Якісь неприємності? — люб'язно запитує він, помітивши мій стан. І, не дочекавшись відповіді, додає: — Сідайте тут! Ось так, А зараз почнемо. Гадаю, ви знаєте, що таке криптографія?

Я мовчу, втупившись очима в перську скатертину на столі, і, певна річ, найменше думаю про криптографію.

— За відомою формулою Джона Бейлі, «криптографія — це мистецтво писати в спосіб, незрозумілий тому, хто не має ключа від цієї системи».

Низенький чоловічок дивиться на мене крізь темні окуляри, сподіваючись, напевно, що формула Бейлі приголомшить мене, та я й далі розглядаю скатертину, байдужий до Бейлі і його формул.

— Є різні види криптографії. Зараз ми з вами познайомимося з так званим шифром. Гадаю, це слово вам відоме…

Нарешті пан Гарріс помічає, що мої думки дуже далекі від проблем шифру. Він ввічливо кашляє і додає іншим тоном:

— Пане Бобев! Предмет, який нам треба вивчити, досить складний, часу ж обмаль. Тому я прошу вас уважно слухати мене. Про свої клопоти розповісте потім.

Пан Гарріс відкриває теку, дістає звідти кілька аркушів паперу і, змінивши чорні окуляри на прозорі, перебігає очима папірці й подає один мені:

— Що ви тут бачите?

На папірці через рівні інтервали написано кілька цифр: 85862 70113 48931 66187 34212 42883 76662 18984…

— Числа, — неохоче відповідаю я.

— П'ятизначні числа, — уточнює містер Гарріс. — Ці п'ятизначні числа становлять зашифрований текст. Перед вами шифрограма, якою радянська розвідка попередила Сталіна про підготовлюваний напад гітлерівських армій. Якщо ці числа відповідним чином розшифрувати, вони означатимуть: «Дора директорові через Тейлора. Гітлер остаточно визначив 22 червня днем нападу на Радянський Союз…»

Я знову вдивляюсь в числа, та вони видаються мені надто невинними й банальними для такого драматичного змісту.

— Зараз більшість розвідок користуються для шифру п'ятизначними числами, — веде далі пан Гарріс. — Але кожна розвідка зашифровує й розшифровує тексти за допомогою спеціального секретного ключа. Вам, до речі, треба опанувати майстерність здійснювати ці обидві операції за допомогою одного певного ключа. Ми, звісно, почнемо з найпростіших речей.

Шоста година вечора. Знесилений, з важкою головою, лежу в холі на канапі, безтямно ввіп'явши зір у білу стелю. Стеля видається мені не білою, а змережаною п'ятизначними числами, які з божевільною настирливістю стрибають перед очима. Склеплюю повіки, щоб відігнати ці числа, але вони так само миготять в очах. Двох годин занять до обіду і чотирьох після обіду виявилося цілком досить, щоб мені остогидли всі види п'ятизначних чисел.

Дзеленчить дзвоник, та я не зважаю, бо не чекаю ні на кого аж до завтрашнього ранку, коли знову з'явиться пан Гарріс зі своєю зловісною чорною текою. Двері кімнати відчиняються, чути кроки по килиму й м'який жіночий голос наді мною:

— Сплячий красень… Спіть, спіть, не соромтеся.

Розплющую очі, підводжусь. Переді мною чорнява дама з «Копакобани». Вона стоїть, склавши руки на грудях, і розглядає мене з цікавістю, наче експонат в зоопарку. Струнка постать незнайомки в чудовому вбранні: тютюнового кольору костюм з бежевою облямівкою по краях. Цей притамований тютюновий колір наче навмисно вигаданий для її білого обличчя і плавних чорних хвиль зачіски. — Даруйте, промовляю я. — Єдине моє виправдання в тому, що мені снилися саме ви.

— Ви брехун за фахом чи просто аматор? — запитує чорнява без тіні посмішки.

— Не люблю брехати, — сухо відповідаю. — Коли правда не на мою користь, волію мовчати.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо киває гостя. — Ще рано говорити про характер. Краще скажіть, як вас звати.

— Еміль.

— Лише Еміль? — вона здивовано підводить брови (дуже гарні й зовсім природні, між нами кажучи) і потім спроквола додає: «Еміль, або Про виховання»… Нещасний Руссо! Коли б він знав вас, то навряд чи об'єднав би у своєму заголовку ці два несумісні поняття. — Краще облишмо класиків, — пропоную я. — Ваше ім'я?..

— Франсуаз.

— Чим ви дозволите мені спокутувати свою провину? Віскі чи мартіні? — запитую, підходячи до буфета, в якому я вже встиг усе обстежити.

Вся ця балаканина — суцільні дурниці, але якщо розмова почалася нещиро, її вже важко змінити, треба якийсь час побазікати.

— Я віддаю перевагу перно, якщо, звичайно, воно у вас є, — заявляє Франсуаз.

Ця назва викликає в моїй свідомості лише якусь далеку літературну асоціацію. На щастя, чорнява приходить мені на поміч і відшукує в буфеті пляшку перно, на якій написано «Рікар». Потім, знову ж таки спільними зусиллями, беремо з холодильника на кухні кілька кубиків льоду, знаходимо глечик з водою, келихи, виходимо на веранду і розставляємо все це на столику.

Праця зближує людей. Коли ми нарешті сідаємо коло своїх келихів, фальшивий тон розмови змінюється на пристойний.

— Ваш приятель виявився страшенно наполегливою людиною, — звіряється мені Франсуаз, припаливши запропоновану мною сигарету й опустившись у крісло.

Я не знаю, яке справжнє ім'я моєї гості, та, судячи з її вимови, вона француженка. А втім, цього разу мене цікавила не стільки її вимова, як дві стрункі ніжки, що їх вона необережно схрестила перед моїми очима. Я намагаюсь відвести погляд і незручно соваюся в кріслі.

— Вас щось турбує? — невинно запитує гостя.

— Оці ноги…

— Боїтесь, щоб не наступили на вас?

— У переносному розумінні так. На серце.

— Вибачайте. Наступного разу я прийду в бальній сукні. Їх за традицією шиють аж до п'ят.

— Отже, мій приятель наполеглива людина? — запитую, щоб покласти край дурницям.

— Просто нестерпний. Мене тільки дивує, чому ви вирішили діяти не сам, а через нього. Спочатку я була подумала, що ви глухонімий.

— Я соромливий. Надто соромливий.

— Соромливі люди не хваляться своєю скромністю. А втім, ще побачимо.

— І швидко настане це «ще»?..

Жінка кидає на мене швидкий погляд, але тільки промовляє:

— Я страшенно голодна.

— Тут десь є прислужник, але я не знаю, куди він запропастився, — виправдовуюсь я.

— Ви, бачу, знайомі з цим будинком так само, як і я…

— Вгадали, — киваю головою. — Я тут з учорашнього вечора.

— Як же це? — питає Франсуаз, беручи другу сигарету. Підношу їй вогню, потім припалюю сам і двічі глибоко затягуюся для того, щоб виграти час. Тоді пояснюю:

— Це просто неймовірна історія, люба Франсуаз. Увечері, покинувши вашу досить непривітну компанію, ми вирішили зіграти в покер, і наш спільний знайомий програв мені цю віллу…

— … в яку ви негайно ж перебралися, — додає чорнявка. — Що ж, для людини, яка не любить брехні, вигадка непогана. Сподіваюсь, це не єдина страва, якою ви почастуєте мене.

— Боюся, що таки єдина, — скрушно визнаю. — Якщо тільки ми не докладемо спільних зусиль…

— «Еміль, або Про виховання», — сумно вимовляє жінка, гасить у попільниці сигарету й, прикро зітхнувши, підводиться. — Бідолашний Руссо! Та що вдієш… То ходімо, чого ж сидите?

Так ми спільними зусиллями беремось іще за одну справу. За півгодини на столі в холі з'являється щось схоже на холодну закуску: ковбаси, варене курча, рибні консерви і салат. Нестачу їжі якоюсь мірою врізноманітнюють численні пляшки.

Як уже я казав, праця зближує людей. За вечерею ми невимушено розмовляємо про те, про се. З притаманною жіноцтву цікавістю запитує здебільшого Франсуаз, а я задовольняюся відповідями. За шість місяців я набув у цьому певного досвіду, цілком достатнього, аби зрозуміти, що запитання чорнявої, начебто байдужі і на перший погляд зовсім безневинні й щирі, ставляться з метою довідатись про моє минуле, сьогоднішнє і, наскільки це можливо, про майбутнє. Я її, звісно, дурю, імпровізуючи зі сміливістю й легковажністю людини, яка не прагне, щоб їй вірили.

Після однієї такої довгої й вигадливої історії Франсуаз утомленим жестом зупиняє мене:

— Досить. Тепер я маю деяке уявлення про вас. Ви, звичайно, безбожно брешете, забуваючи, що навіть коли людина бреше, в неї іноді прохоплюється правда. Тож краще приступаймо до кави.

Я скоряюсь їй і виходжу на кухню. Жінка йде за мною, стежить за моїми діями. Не зайва обачність, оскільки за своє життя я рідко пив каву і ніколи не готував її. На кухні я знаходжу чималий запас розчинної кави й кави в зернах. Яскраві етикетки розчинної кави викликають у мене більше довіри. Я висипаю в каструлю цілу банку кави, добавляю на око цукру, потім наливаю холодної води і ставлю все це на електроплитку.

Незважаючи на мій рішучий вигляд, мета якого — викликати довіру, Франсуаз заклала руки за спину і скептично спостерігає за моїми діями.

— Бідолашний мій друже, вам бракує не лише виховання, а й глузду, — каже вона, хапаючи посудину і виливаючи з неї все в умивальник. Потім береться за каву сама.

Нарешті кину приготовано, а згодом — і випито. Франсуаз дивиться на свій годинник.

— Мабуть, пора закінчувати ці відвідини, — каже вона, гасячи сигарету.

Ця жінка зовсім не дбає про економію — всі сигарети гасить недопаленими.

— Ви жартуєте? — запитую, намагаючись вгадати, правду вона каже чи жартує. — Бал тільки починається.

— Ах, я й забула про маленьку дрібницю, — відповідає Франсуаз, підводячись.

Вона виходить на середину холу, визивно піднімає до волосся руки, демонструючи свій високий бюст, і майже з прикрістю промовляє:

— Я маю роздягтися сама чи ви допоможете мені?

Я уважно дивлюся на неї, потім відводжу погляд і встаю.

— Ви далеко заходите у своїх жартах, — відповідаю якомога байдужіше.

— Які ж це жарти? — скидає очима чорнява. — Хіба ви не для цього кликали мене? А тепер, коли я до ваших послуг, чомусь вважаєте це за жарт.

— Помиляєтесь, — сухо відказую я. — Я кликав вас не як вуличну дівицю.

— Значить, сталося непорозуміння. Мені здалося, що вам тільки цього й бракує.

Я не маю настрою сперечатися. Жінка розуміє це і збирається додому. Супроводжую її до виходу. Біля дверей вона обертається, кидає на мене швидкий погляд і м'яким байдужим голосом промовляє:

— Фінал трохи не вийшов… Та нічого, це вам буде уроком на майбутнє: в таких справах треба брати до уваги й думку другої сторони.

Махнувши мені на прощання чудовою білою рукою, вона простує у вечірні сутінки, де біліє довгастий спортивний автомобіль. Я повертаюся до холу в настрої, про який не варто й писати.

Якщо випадок колись зведе вас із паном Гаррісом, раджу не піддаватися його сумирному виглядові. Наскільки мені відомо, історія не знала жахливішого інквізитора, ніж цей миршавий чоловічок у чорних окулярах і з чорною текою. Кілька днів підряд він запаморочував мені голову п'ятизначними числами й арифметичними вправами, а потім з диявольською посмішкою заходився навчати мене азбуки Морзе. Й не тільки азбуки, а й управ для пальців.

Коли не зважати на тортури, яким піддає мене Гарріс, моє життя на віллі плине без істотних змін. Садівник і прислужник стежать за мною настільки тактовно, що я майже не відчуваю їхньої присутності. Вільні від чисел та азбуки Морзе години я проводжу переважно під жовтогарячим накриттям веранди. Випроставшись у кріслі, неуважливо споглядаю побляклу зелень маслин, густо-зелені помаранчеві дерева і далі — стіну високих кипарисів, думаючи про те, що чекає на мене попереду.

Зрештою, майбутнє неважко собі уявити: думка про нього щоразу викликає неприємне відчуття в шлунку, як після надмірного вживання їжі або від страху.

Я не думаю про майбутнє «взагалі», бо не люблю обмірковувати «взагалі» будь-яку справу: сушити голову одним і тим же обридає, ти це й зайве. Мій мозок зайнятий розробкою необхідних дій для кожної можливої зміни обставин. Бо ж обставини так чи інакше зміняться і то, напевне, скоро і навряд чи на мою користь.

У перервах між роздумами я часто згадую Франсуаз. Після стількох місяців самоти думки про чорняву красуню викликають у мене далеко не снотворні картини. Щоб відігнати їх, переконую себе, що сама Франсуаз мене аніскільки не цікавить, — мене приваблює тільки жіноче тіло. Але це неправда. І хоч у світі, де ми живемо, не обійтися без брехні, обманювати самого себе просто безглуздо. Коли б мене вабило тільки жіноче тіло, — в «Копакабані» є широкий вибір. Але після Франсуаз жодна з тих жінок не цікавить мене. І все ж я задоволений, що того дня не кинувся на чорнявку. Нехай бачить, що ми бідні, але чесні або ж хоч здатні вдавати, що чесні.

Якщо деякі мої сумніви виявляться небезпідставними, Франсуа і повинна знов з'явитися на моєму обрії. Якщо ж ні, то ми зустрілися й розійшлися:і нічийним рахунком.

Минув цілий тиждень мого перебування на віллі, поки чорнявка завітала до мене вдруге. Це сталося надвечір — о порі, коли самотність гнітить навіть таких людей, як я, — тобто тих, кого життя наділило тільки самотністю. Я саме знімав піжаму, щоб надягти нову білу сорочку, як раптом чую дзвоник. Коли Франсуаз входить до холу, я саме вожуся з краваткою.

— Добрий вечір. Ви прокинулися чи збираєтесь знову лягати? — запитує вона, дивлячись на мене із вибачливою цікавістю.

— Ні те, ні друге. Просто готуюся до зустрічі з вами, — скромно відповідаю я.

— Яка інтуїція… Схоже, що кохання робить людей ясновидцями.

— І зненависть теж.

— У такому разі мені, мабуть, краще піти.

— Дозвольте, я хоч пригощу вас кавою.

— Невже ви настільки ненавидите мене? Краще вже пригостіть ляпасом.

— Гаразд, не будемо лаятись, — примирливо бурмочу я. — Пригощу вас келихом перно, а ви мене — кавою.

Вдягаю піджака і прямую до буфета, намагаючись обмежуватись лише суто діловими рухами й не дивитися на Франсуаз, бо сьогодні вона ще більше збуджує мене. Не знаю, чим це викликано: тим, що образ цієї жінки переслідував мене цілий тиждень, чи її визивним туалетом, але присутність Франсуаз знову впливає на мене як ідея фікс. На ній світло-синій костюм, який щільно облягає її форми, й поплінова блуза в синьо-шоколадних квітах. Я вже не кажу про імпозантні обриси бюста. Пастельно-синій колір надає її волоссю, чорним очам та білому обличчю якоїсь майже неймовірної ефектності. Цій жінці личать усі кольори.

— Ви, певно, збиралися кудись? — цікавиться гостя, поки я пораюсь із пляшками й келихами.

— Не вгадали. Я звідси не виходжу.

— Правда? Навіщо ж тоді цей вишуканий вигляд?

— Так, для самопочуття.

— Сьогодні ви говорите якось незрозуміло.

— Що ж тут незрозумілого? — відповідаю я, кидаючи в келихи лід і наливаючи питво. — В такий час люди, як правило, виходять розважатись, поспішають у ресторан або на побачення. От і я приготувався, наче теж кудись іду. Це створює ілюзію, нібито і я такий, як інші.

Жінка кидає на мене свій звичний швидкий погляд і каже:

— Мені здається, що замість такого сеансу самонавіювання простіше було б вийти, як це роблять усі.

— Згоден, — схвально киваю головою. — Тоді допоможіть мені винести все це начиння на веранду.

Якийсь час ми сидимо під жовтим накриттям, п'ємо з холодних запітнілих келихів, випускаючи в повітря цівки тютюнового диму.

— Ви не відповіли мені, — нагадує Франсуаз.

— Значить, не мав бажання відповісти.

— Це нетактовно…

— Чому? Ви теж не про все розповідаєте.

— Наприклад?

— Будь ласка: чому ви приходите сюди? Я не повірю, якщо ви переконуватимете мене, буцімто не можете без мене жити.

— Не хвилюйтесь. Я брешу помірніше, ніж ви.

— Чому ж тоді?

— Нещасна ви людина! Скільки вам треба ще прожити на цім світі, доки збагнете, що найбільша втіха кожної жінки — задовольнити свою цікавість? Ви викликали в мені цікавість до себе. Ваш посередник, який заманив мене сюди, ваше відлюдництво у цій віллі, яка, звичайно, не належить вам, не кажучи вже про безліч вигадок, що ними ви пригостили мене, — все це дуже загадкове.

— І не здогадувався, що в мене такий загадковий вигляд. Але якщо так, спробую зберегти його, щоб не втратити такої клієнтки.

Франсуаз підводиться, робить кілька кроків по веранді і зупиняється біля мого крісла. Це, звісно, продуманий маневр, а можливо, й наслідок звичайного пригнічення. Я не дуже цікавий співрозмовник… Цього разу я вже не можу відвести очей од її стрункої звабливої постаті, — вона заступила мені весь виднокруг. Я підводжусь, наче загіпнотизований.

— Скажіть, Емілю… — вона замовкає, ніби їй важко вперше вимовити моє ім'я.

— Що? — шепочу я пересохлими вустами, намагаючись щось розгледіти в темряві її чорних очей.

— Скажіть… ви мене справді кохаєте?

— Не меліть дурниць. Між такими, як ми, не може бути справжнього кохання, — відповідаю я.

І обіймаю її округлі тугі плечі.

Після азбуки Морзе беремося за тайнопис. Я вивчаю всілякі рецепти, хімікалії, слухаю технічні настанови. Знання пана Гарріса невичерпні і бездоганні — справжня енциклопедія. Об'ємиста й корисна енциклопедія, яка навряд чи скоро побачить світ, бо назва їй — «Довідник шпигуна». Шкодо, що невдовзі Гарріс візьме під пахву свою чорну теку й подасться читати лекції новому дебютантові, я мене пошлють складати іспити шпигунства в країні, з якої я ледве втік.

Непокоїть мене й інше. З кожним днем я все більше усвідомлюю, що заняття наближаються до кінця. Поки що мене вчать теорії. Про те, що буває потім, я не раз чув у Болгарії: замість Гарріса з'явиться Дуглас чи хтось інший і викладе конкретний план операції, який я змушений буду не тільки завчити напам'ять, а й здійснити на практиці.

В ці дні напруженого очікування єдина втіха для мене — Франсуаз. Побоювання, що після першої фізичної близькості вона надокучить мені, не справдились. Либонь, через те, що ми з Франсуаз, хоч таке трапляється рідко, аж надто рідко, підходимо одне одному. Й саме тому, що вона не належить до так званих «солоденьких жіночна», Насолода, зрештою, колись, а часто й першого разу, обертається гіркотою. Прагнеш охолоджувального напою, а маєш клейкий сироп петицій і примх. А Франсуаз мені цим не загрожує. Після нашої першої безсонної, п'янкої ночі вона вдоволено кинула крізь прочинені двері ванної:

— Ти виявився аж надто стомливим коханцем, наче дикун. Добре, що більшість не такі, як ти.

У такий же спосіб Франсуаз і надалі виявляла свою прихильність до мене. Все ж це краще, аніж коли б вона вішалася мені на шию, волаючи: «Любий, ну скажи, що ти мене кохаєш!» Особливо коли брати до уваги, що зріст її сто сімдесят два сантиметри і вага відповідна до зросту.

Франсуаз приходить через день і завжди надвечір. Програма наших зустрічей одна й та сама: помірна чарка з помірною їжею, саморобна вечеря й кохання без зайвих балачок. Хтось інший на моєму місці вже, мабуть, вирішив би, що жінка ця нестямно закохана в мене і я став невід'ємною часткою її життя. Я ж відчуваю, що ми обоє прагнемо почути одне від одного щось інше, приховане, те, що не має ніякого відношення до наших взаємин як чоловіка й жінки.

Нарешті одного дня пан Гарріс повідомляє, що моє навчання закінчено, й безбарвним голосом бажає мені успіхів у застосуванні цих знань на практиці.

Увечері, коли ми з Франсуаз, як завжди, сиділи під жовтим накриттям, випиваючи звичну дозу хмільного й обмінюючись компліментами, я вирішив, що час поговорити з нею. Слабший завжди змушений починати першим. Такий закон гри, і проти нього нічого не вдієш, бо вигаданий він не мною.

— Люба Франсуаз, твої дотепи справді вже перевірені часом, але вони одноманітні. Чи не здається тобі, що нам не завадило б змінити тему?

В цих словах не було нічого незвичайного, але мій погляд був досить красномовним.

— А тобі не здається, що нам варто також змінити й місце? — замість відповіді запитала Франсуаз. — Ми так подовгу лежимо під цим накриттям, що я боюся залишитись оранжевою на все життя.

Вона підводиться, сходить трьома мармуровими приступками на алею, що веде в садок. Досі нам чомусь ніколи не спадало на думку прогулятися садком. Я рушаю за нею і, коли ми опиняємось у темній алеї під кипарисами, запитую:

— Ти гадаєш, нас тут не підслуховують?

— А ти як гадаєш?

— Звідки я знаю…

— То кажи те, що знаєш.

— Франсуаз, я хочу до Парижа!

— То й їдь. Щасливої дороги!

— Я не можу без тебе. Тобто я хотів сказати: без твоєї допомоги.

— Чому?

— Бо я опинивсь у безвиході. Тільки ти можеш врятувати мене.

— Невже ти дійшов до того, що тебе має рятувати якась «пихата шльондра», — так, здається, ти висловився перед своїм Дугласом?

— В тебе надзвичайно гострий слух…

Власне, й найгостріший слух не вловив би в гомоні нічного кабаре моєї репліки на відстані трьох метрів. Та я чув, що слух іноді підсилюють за допомогою спеціальної апаратури. Проте зараз мені не до таких дрібниць.

— Франсуаз, ти добре знаєш, чому я на цій віллі і що тут роблю…

— Припустімо, знаю. А далі?

— Мене готують закинути в Болгарію. Звідти я насилу виніс ноги півроку тому, а вони знову хочуть повернути мене туди…

— І ти дрижиш від страху, так?

— Тут не тільки страх. Це покладе край моїм надіям. Усе життя я мріяв про Париж… мій батько отримав французьке виховання… я жив мрією…

— Досить, а то розплачешся.

Сила була на її боці, й Франсуаз, звичайно, скористалася з цього. Я не збирався плакати, але замовк, зрозумівши, що від мене вимагають не сповіді, а відповідей на запитання. Що ж, я вже звик.

В тіні кипарисів невиразно біліє лавочка, та Франсуаз обминає її і зупиняється аж в кінці алеї. Потім подає мені знак підійти ближче і ледь чутно проказує:

— Як ти гадаєш, чи не почати нам усе з початку?

І ми починаємо з початку.

Жінка майстерно задає питання, в цьому я пересвідчився ще за час нашої водевільної розмови. Кожне запитання спрямоване на вузлову проблему, допит провадиться так вправно й напружено, що за п'ятнадцять хвилин Франсуаз витягує з мене все, на що грецька поліція витрачала години.

— Младенов може становити для нас певний інтерес, — зауважує чорнявка, закінчивши допит. — Не знаю тільки, чи буде якась користь із тебе…

— Послухай, Франсуаз: я виконаю будь-яке доручення. Я закоханий у Францію…

Жінка підводить на мене задумливі очі — в притіненій алеї вони великі й сумні.

— Людина, яка не любить своєї батьківщини, неспроможна полюбити іншу країну, Емілю.

Я промовчую. Вона, мов кобра, знає, куди жалити.

— Але не це головне. Ти сам казав, що між такими, як ми, не може бути кохання. Зараз ти злякався. Не виключено, що ти лякатимешся й надалі. Не думай, що небезпечно тільки там, у Болгарії.

— Франсуаз, я не боягуз.

— Цього я не певна. Однак тепер усе залежить від тебе: якщо ти виявишся боягузом, довго не проживеш… Ходімо. Тривалі прогулянки можуть викликати підозру.

— Зачекай, — кажу я. — Для мене немає вороття назад. Сьогодні скінчився курс моєї підготовки. Можливо, вже завтра ввечері мене відправлять за кордон.

Франсуаз була вже рушила алеєю, та по цих словах зупиняється й обертається до мене.

— І ти кажеш це мені тільки зараз? Міг би почекати, ще й прислати телеграму з кордону. Що ж я можу зробити за дві години?

— Врятуй мене звідси. Франсуаз, я вже добре знаю тебе. При бажанні ти можеш зробити все.

Комплімент, сказаний жінці, навіть такій, як Франсуаз, має велику силу. Принаймні більшу, ніж вигуки на зразок: «Заради нашої дружби!» і йому подібні. Франсуаз дивиться на чорну стіну кипарисів, щось обмірковуючи. Її обличчя ледь біліє у вечірньому мороці, але темне, дбайливо зачесане волосся приємно пахне духами «Шанель». Та я не відчуваю її чарів, бо в цю мить бачу перед собою не жінку, а анонімного представника відомства, яке вирішує мою долю.

— Ніколи підготувати навіть якийсь документ, — розмірковує Франсуаз, немов сама з собою. І, помовчавши, раптом додає: — Це гірше. Але спробуємо без документа. Пан Ніхто, родом з Нізвідки. Національність — ніяка…

Вона бере мене під руку і, повільно простуючи до вілли, тихо каже:

— Зараз я піду. Ти проводжаєш мене до дверей, п'ять хвилин вечеряєш, грюкаєш посудом і йдеш до спальні. Гасиш світло, ніби лягаєш спати, потім вистрибуєш через вікно надвір і тут, на краю алеї, перелазиш через огорожу. Зразу ж перед тобою шосе. Збочиш ліворуч. Я чекатиму за третім поворотом.

Білий «ягуар» летить по шосе, трохи перевищуючи дозволену швидкість. Обабіч шляху в темряві мерехтять вогні афінських передмість. Угорі на безмежному темно-синьому афінському небі миготять великі зорі. Дивовижне небо, та мені все не випадає помилуватися його красою. Франсуаз, уп'явшись очима вперед, мовчки стежить за освітленою потужними фарами стрічкою асфальту. Я теж мовчу, намагаючись подолати неприємний трепет, острах можливого переслідування.

Я мало вірю в те, що за нами женуться. Все сталося швидко й тихо, точно за планом, розробленим Франсуаз. Невідомо лише, що ми робитимемо далі. Проте, хоч як неприємно ступати в безвість, я не наважуюсь ні про що розпитувати чорнявку, і тільки дивлюся на білий капот автомобіля, який підминає під себе стрічку шосе.

Електричне світло обабіч шосе яскравішає. Автомобіль вихоплюється на вулиці Афін. Франсуаз зменшує швидкість: привертати до себе увагу поліції — то зайва розкіш, та ще коли з тобою людина без документів. Мчимо зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину, а мені здається, що ми повземо, як черепахи, і це мене дратує. Намагання якнайшвидше втекти, звичайно, безрозсудливий, тваринний інстинкт. Вирішивши тебе схопити, поліція в наш час не женеться слідом, а перетинає шлях спереду.

Вже за північ. На перехрестях миготять жовті вогники світлофорів: можеш їхати, але будь насторожі. Ми вже звикли до цього. На моєму життєвому шляху рідко коли горіло зелене світло. Майже завжди червоне, в найкращому випадку — жовте. Застережливе жовте око: їдь, але на свій ризик.

Виїздимо на довгий бульвар, знайомий мені з вечірньої прогулянки з полковником. За хвилину перед нами спалахують білі неонові вогні готелю «Великобританія», а навпроти — зелені літери «Копакабани». Їдемо ще кілька хвилин, потім «ягуар» різко збочує в маленьку напівтемну вуличку й зупиняється. Франсуаз бере ключі від машини й виходить.

— Піду зателефоную. Зачекай тут.

Треба чекати, нічого не вдієш. Минає більш як чверть години, в чорнявки нема. Значить, вона не телефонує, а пішла до якогось представника вищої інстанції.

Нарешті Франсуаз повертається, сідає в машину, заводить мотор і дає хід, не проронивши й слова. Їдемо маленькими темними вуличками вздовж парканів залізничних складів і пустирищ. Знову виїздимо на широкий асфальтований бульвар. По один бік бульвару сяють вітрини й барвисті назви фірм, по другий — темніють неясні контури пароплавів, труб і щогли. Мабуть, ми в Піреї. Франсуаз гальмує.

— Вийди тут і почекай.

Автомобіль проїздить ще метрів двісті і зупиняється біля освітлених вітрин. Франсуаз виходить з машини й зникає в дверях якогось закладу. Невдовзі з'являється вже в супроводі чоловіка у чорному костюмі, набагато нижчого від неї. Вони перетинають бульвар і неквапом простують до мене.

— Ось тобі пасажир, — каже Франсуаз, коли вони порівнялись зі мною. — Емілю, це Жак. Відтепер про тебе піклуватиметься він.

— Ходімо, — бурмоче незнайомець, навіть не поглянувши на мене, і веде нас у темряву до пароплавів.

— Прийшли, — незабаром повідомляє він.

Перед нами низенький товарний пароплав з низенькими товстими трубами. На кормі виразний напис: «Етуаль». Чоловік підходить до трапа, простягає Франсуаз на прощання руку, а мені киває, щоб ішов за ним.

— Вирушаєте на світанку, — інформує мене Франсуаз, супроводжуючи до трапа. — Людина, до якої тебе відведуть у Парижі, буде попереджена. Скажеш тільки: «Я — Еміль, мене прислала Франсуаз».

— Спасибі, — відповідаю їй. — Щиро тобі вдячний…

— Годі про це, — заспокоює мене Франсуаз. — Ну, збирайся, бо мені вже хочеться спати.

Вона й справді чудова жінка. Тисну її руку і йду трапом за незнайомцем. Вже на палубі озираюсь на берег, обводжу поглядом просторий набережний бульвар, яскраву низку розважальних закладів і темні громади будівель за ними. Можливо, саме в цей час десь далеко звідси хтось комусь дає наказ заарештувати мене. Але я вже на маленькому хиткому клаптику французької території, і переслідувачі навряд чи знайдуть мене. Треба було б радіти цьому, а я відчуваю в своїх грудях якусь тяжку, пекучу порожнечу. Я самотній, безнадійно самотній серед цієї ночі, цього бульвару, серед громаддя цих будинків і людей, поглинутий темрявою і пригнічений порожнечею.

Франсуаз і досі стовбичить на пристані. Намагаюся спіймати поглядом цю невиразну жіночу постать, вихопити її з порожнечі і махаю їй рукою. І хоч у темряві не видно обличчя Франсуаз, та я уявляю собі, що вона всміхається мені, й відразу чую її м'який незворушний голос:

— Прощавай, пане Ніхто! Щасливого плавання!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

— Я — Еміль. Мене прислала Франсуаз.

— А, гаразд. Як подорожувалося?

«Препогано. Мене передавали з рук в руки, як поштову посилку», — хочеться відповісти. Та чоловікові за столом, очевидячки, байдуже, як я добирався, отож відказую:

— Дякую, все було чудово.

— Сідайте, — запрошує чоловік за столом. — Курите?

«Курю, та не такі», — крутиться на язику, бо я вже пізнав смак «Голуаз». Та я знову дякую і обережно запалюю страшенно міцну сигарету.

Чоловік за столом якихось півхвилини відверто й по-діловому вивчає мене. Я теж дивлюся на нього краєчком ока. Худорлявий, гостроносий, з пронизливим поглядом і рівними, ніби умисне для погонів, плечима. Смаглява шкіра й коротко підстрижене, мов щітка, сиве волосся доповнюють військовоцивільний вигляд незнайомця.

— Отже, ви — Еміль. Моє прізвище Леконт. Що ви скажете мені про себе, пане Еміль?

Я починаю розповідати, знаючи, що скоро мій монолог перетвориться на запитання й відповіді. Так і сталося. Через дві години, коли в кімнаті було накурено так, що хоч сокиру вішай, і мене занудило від міцного тютюну, пан Леконт переходить до іншого.

— Гаразд. Усе це нам більш-менш відомо. В цьому поки що нас особливо цікавлять ваші взаємини з Младеновим. Ви певні, що зможете стати його довіреною особою?

— Я вже давно його довірена особа.

— Раджу вам не дуже покладатися на те, що ви врятували йому життя. Людство, знаєте, складається переважно з невдячних.

— Я був його довіреною особою ще задовго до випадку на кордоні. Те, що він мені доручив організувати втечу, щось та важить. І потім Младенов знав, що не всі зустрічатимуть його з квітами, дехто може злякатись, відчувши загрозу кар'єрі, тому й казав мені, що йому потрібний відданий помічник і що цим помічником буду я…

— Гаразд, сподіватимемось… А ваш приятель справді дещо передбачив з перебігу тутешніх подій. Младенов — велика політична фігура, і це дратує тих, які бояться бути зміщеними.

Леконт підводиться і ступає п'ять кроків до вікна, що дивиться у закіптюжену вологу стіну. Від неї в кімнаті напівтемно, і навіть н обідній час під запиленим абажуром горить тьмяна електрична лампочки. Спершись кощавими руками на підвіконня, виглядає у вікно, помітивши щось цікаве. Тоді повільно повертається і знову підходить до мене. Я теж пройшовся б по кімнаті, щоб трохи розім'ятися, але незручно, і я мовчки дивлюся на заповнену недопалками фаянсову попільничку.

Леконт сідає на стіл і втуплює в мене гострий погляд.

— Емігрантський центр, в якому вам доведеться працювати, діє головним чином у трьох напрямах: пропаганда серед еміграції, видання журналу і таке інше; збір інформації про становище в Болгарії із залученням до цього співвітчизників, які тимчасово перебувають у Парижі; при потребі — відповідно обробляти їх, щоб не поверталися на батьківщину. Ці три напрями його діяльності, зрозуміло, становлять для нас певний інтерес. Однак найбільше нас цікавить діяльність Центру та окремих його представників на користь американської розвідки.

Леконт заклопотано висуває шухлядку столу, наче шукає якийсь важливий документ, і виймає звідти… ще одну пачку «Голуаз». Неквапом розкриває її, підозріло придивляється, немов впевнюючись, що в ній справді двадцять сигарет, і лише тоді подає мені.

— Дякую. Я вже накурився.

— Куріть, поки молодий. Це в моєму віці курити шкідливо, — бурмотить Леконт.

Попри це зауваження він запалює сигарету, глибоко затягується і випускає ніздрями гострого носа дві густі цівки диму.

— Американці, звісно, наші союзники, та це не заважає їм діяти на власний розсуд, не питаючи нашої думки. А нам зовсім не байдуже знати, як вони діють, надто на нашій території. Це, між іншим, з галузі великої політики, але воно пов'язане з тими скромними завданнями, які нам з вами належить вирішувати. А саме…

Леконт знову підводиться, спирається спиною на стіну за столом, де висить адміністративна карта Франції, і починає викладати мої скромні завдання, для більшої переконливості вимахуючи сигаретою.

— Зрозуміло? — питає він.

— Зрозуміло.

— Повторіть, щоб я був певен, що ви все зрозуміли.

Я повторюю.

— Гаразд, — киває Леконт. — Вам, мабуть, зайве нагадувати, що ваші дії мають бути цілковито конспіративними. Не кажучи вже, що означав би провал для вас особисто, — та це завдало б і нам багато неприємностей. Сподіваюся, що ви виявлятимете спритність у кожному конкретному випадку.

— Я також сподіваюсь, — скромно відповідаю я.

Леконт міряє мене гострим поглядом.

— Припустімо, вам треба зустрітися з мосьє П'єром. Як ви перевірите, що ніхто за вами не стежить?

— Завертаючи за ріг, непомітно озирнуся.

— Добре, — киває Леконт. — А якщо ви бачите позад себе кількох осіб, як встановите, хто саме з них стежить за вами і чи справді стежить?

— Пройду ще трохи, тоді зупинюся й, різко повернувшись, піду в зворотному напрямку, наче збився з дороги. На перехресті озирнуся знову, щоб пересвідчитись, чи не кинувся за мною хтось із тих підозрілих.

— Дуже добре, — схвально киває Леконт. — А якщо ви переконалися, що за вами таки стежать, як ви позбавитесь переслідувача?

— Зупинюсь біля першої ж вітрини, зачекаю, поки він промине мене, і тоді кинуся в якийсь під'їзд.

— Чудово, — киває задоволено Леконт. — Хоч на вашому місці я зацідив би йому по зубах так, щоб уже ніколи не хотілося.

Він дивиться на мене з убивчою вибачливістю, гасить у попільниці сигарету й натискає на кнопку.

— Бідний мій друже, спочатку вам треба пройти найелементарнішу підготовку. Інакше ви не зможете встановити навіть номер взуття вашого Младенова…

У дверях з'являється сержант у чорному мундирі.

— Покличте Мерсьє, — наказує Леконт. І, звертаючись до мене, додає: — Як ви щодо короткого відпочинку у невеличкій віллі поблизу Фонтенбло?

«Мені вже остобісіли ваші вілли й підготовки», — хочеться вигукнути мені, але я промовчую і тужливо чекаю появи того Мерсьє.

Рю-де-Параді — довга й непривітна вулиця, врізана в одноманітні блоки сірих будівель. Якщо з її вигляду судити про самий рай, то переконуєшся, що людина даремно тисячоліттями оплакувала своє вигнання з раю. І все ж Рю-де-Параді прикметна одним, що вирізняє її з-поміж сотень інших, схожих на неї похмурих паризьких вулиць. З невідомих причин тут розміщено добру половину посудних магазинів міста. Їх так багато, їхні вітрини настільки захаращені крихким товаром, що так і кортить пустити сюди молодого грайливого слоника, щоб він прогулявся цією вулицею з кінця в кінець.

Рівно дванадцята година. Я ходжу тротуарами Рю-де-Параді, байдуже роздивляючись вітрини. Мене, власне, не стільки цікавить порцеляни, скільки звичайнісінькі темно-зелені двері непримітного будинку за другим перехрестям вулиці. Доходжу до дверей, простую до наступною рогу, потім вертаюся назад. Маршрут доводиться повторювати кілька разів. Нарешті зелені двері відчиняються і на вулицю виходить худорлявий чоловік в трохи заширокому, але модному, бронзового кольору плащі. Я поспішаю назустріч йому. Чоловік упізнає мене, коли ми майже порівнялись.

— Емілю!..

— Бай Марине…

Він нахиляється і незграбно обіймає мене за плечі:

— Що з тобою, хлопче? Відколи ти тут?

— Ось уже три дні. І всі три дні блукаю самотою. Зустрів одного знайомого емігранта, і він сказав, що ти живеш на цій вулиці.

— Ні, тут наш Центр. Ось так. А де ти пропадав досі?

— Де… В Греції, у в'язниці… Довга історія.

— А мені обіцяли відразу ж одпустити тебе… Ну, що було, те було. Головне, що ми зустрілися!

Обхопивши моє плече кощавою рукою, він веде мене вулицею вниз і нерозбірливо бурмоче:

— Тут, за рогом, є кав'ярня, де ми збираємося… Я познайомлю тебе з усіма… Емілю, хлопчику мій, ти не уявляєш, як ти мені потрібний. Нам з тобою доведеться добре попрацювати. Та про це потім. Ось і кав'ярня… Власник її з наших, болгарин…

Кав'ярня виявляється звичайним квартальним бістро, трохи модернізованим рожевим неоном та кількома великими дзеркалами за стойкою. Усередині гамірно і людно — саме обідній час. Младенов зупиняється біля тоталізатора, де стоять двоє, — один з них несамовито тарабанить по автомату, а другий спостерігає за ним.

— Хлопці, знайомтесь: це Еміль, ми разом утікали. А це Тоні Тенев і Милко Ілієв, гарні хлопці, свої люди…

Милко з видимим невдоволенням припиняє гру, щоб подати мені руку, і знову починає натискати кнопки. Тоні привітніший і пробує завести розмову, та Младенов тягне мене далі:

— Потім, потім. Треба познайомити тебе й з іншими.

«Інші» сидять за маленьким столиком у кутку. Двоє з них, мабуть, поважні особи, бо, знайомлячи, Младенов називає їх паном Димовим і паном Кралевим. Пан Димов чи не найголовніший. Це видно з його флегматичної поведінки й знудьгованого виразу. Він низенький, огрядний, обличчя якесь хворобливо-зеленувате. Кралев — смаглявий похмурий чоловік із широкими чорними бровами й таким же масним волоссям, прилизаним на квадратному черепі. Він такий чорнявий, що здається неголеним, хоч, напевне, зранку вже двічі шкрябав бритвою свої щоки. Младенов відрекомендовує мене мало не як опору опозиції комунізму, нагадуючи, що саме я врятував йому життя. Та ні Димов, ні Кралев не звертають на мене особливої уваги. Проте перший милостиво, але байдуже подає мені товсту пітну руку, а другий ледь киває йоржиком.

За столом сидять ще двоє, певно, особи незначні — їх називають фамільярними прізвиськами Ворон і Вуж. Є й жінка, якій має симпатизувати Димов, оскільки вона сидить поруч нього і дозволяє собі називати його Борею. Вона дебела, в якійсь вогнисто-червоній сукні, такій же яскравій, як і пурпурова помада на її губах.

— Пані Марія Кірова, наша відома актриса, — відрекомендовує її Младенов.

— Мері Лямур! — підправляє його відома актриса і великодушно показує на місце біля себе.

Я чемно всміхаюсь, аби показати, що оцінив її великодушність, хоч від Мері Лямур разом з гострим запахом парфумів трохи тхне жіночим потом.

— Гарсоне! — кличе Младенов офіціанта таким царственим порухом, ніби щонайменше замовить пляшку шампанського. — Два пива!

— Як там у Болгарії? — запитує Мері, вирішивши, як дама, підтримати розмову за столом.

— Дуже кепсько, — відповідаю я, с мутнішаючи.

— Звісно, — бурмоче Димов. — Люди невдоволені, товарів немає, ціни ростуть…

Він говорить, стискаючи товсті губи, ніби смокче цукерку. Його товсті, короткі пальці граються ключами від автомобіля, на яких прикріплена срібна пластинка з зображенням скорпіона. Шеф, певно, народився під знаком Скорпіона.

— Я не те мав на увазі, — несміливо зауважую я.

Димов дивиться на мене сонними очицями, немов здивований тим, що я хочу сказати щось таке, чого він не знає.

— Кепсько в тому розумінні, що комуністи добре окопалися. Нема надії на скоре…

— Вибачте, але ви не бачите далі свого носа, — м'яко проказує Димов, все ще смокчучи неіснуючу цукерку.

— Годі тобі, Борисе! — добродушно втручається Младенов. — Я не збираюся робити компліментів, але Еміль Бобев — один з найталановитіших наших журналістів. Комуністи, якби у них був здоровий глузд, повинні б золотом обсипати таких, як він, а не звільняти…

Він бере кухоль пива, який приніс кельнер, чокається зі мною і додає:

— Гадаю, нашому журналові потрібна саме така людина, як Еміль.

— Щоб писати про даремність боротьби з комунізмом, — уперше озивається Кралев низьким грубим голосом.

— І ви теж! Напалися на людину! — стає на мій захист Мері Лямур. — Він каже те, що думає. Як на мене, люди, які кажуть те, що думають, у сто разів кращі за тих, що вислужуються, аби тільки здерти з вас кілька франків, а потім за спиною показати вам язика!

— Дякую вам, пані, — промовляю я, на що вона відповідає милою усмішкою. — Все життя я був досить відвертим і не маю чого запобігати перед будь-ким. І зазнав чимало неприємностей від режиму. Тому зайве доводити, що він мені ненависний. Пишучи статті, ми, звісно, виходимо з тих завдань, що стоять перед нашою пропагандою. Та це зовсім не означає, що нам треба сприймати цю пропаганду за чисту монету. Найперша умова, аби перемогти ворога, — реальне уявлення про його силу.

Ця коротенька промова про політичну зрілість виголошена спокійно, але з необхідною твердістю. Враження саме таке, як я й сподівався: Кралев дивиться на мене з-під товстих вій з одвертою неприязню. Зате Младенова моя впевненість підбадьорила. Він ще раз демонстративно чокається зі мною і одним духом допиває пиво. Димов тримається нейтральної позиції.

— Не гарячкуйте, — примирливо мовить він, солодко копилячи губи, аби не виплюнути неіснуючу цукерку. — Ми люди поінформовані й більш-менш знаємо вашу біографію. І саме тому, що поінформовані, мушу сказати: ні в якому разі не можна піддаватися занепадницьким настроям. У Болгарії ви не могли знати дечого з того, що відомо нам, але ми не звинувачуємо вас. Недооцінювати ворога, звісно, легковажність, але й переоцінювати його — згубно.

На ці слова шеф підкидає вгору ключі з зображенням скорпіона і знову затискає їх у своїй пухкій долоні, мовби підкреслюючи цим, що сказав, як треба було сказати.

— Цілком згоден, — погоджуюсь я, і це повністю розряджає атмосферу.

— То ходімте обідати, — пропонує Димов і підводиться з-за столу.

Решта також підводиться. Младенов дістає з кишені гроші, уважно відраховує кілька монет і залишає їх на столі.

— Мені також треба піти залагодити твою справу, — шепоче він. — Ось тобі моя візитна картка з адресою. Приходь о шостій, поговоримо. На нас чекає багато справ.

Я сиджу біля опустілого столу, захаращеного чашками з-під кави і зеленими пляшками перно. Маю більш як п'ять годин вільного часу й не знаю, як його згаяти. В барі, на оббитому мідною бляхою великому прилавку, лежать поштові листівки — кольорові фото Парижа з ясно-синім небом, білими хмаринками і яскраво-зеленими автобусами. Це наштовхує мене на думку черкнути кілька слів своїм знайомим, як усі порядні люди, прибувши на якесь уславлене місце. Купую п'ять-шість однакових краєвидів з Ейфелевою вежею — найхарактернішою ознакою Парижа, сідаю за прибраний стіл і починаю складати тексти шаблонного в подібних випадках змісту: «Нарешті я в Парижі», «Палкий привіт з Парижа» і т. д. Правду кажучи, люди, яким я надписую ці листівки, не такі вже й щирі друзі, та самий факт, що я комусь шлю листівки, сповнює мене відчуттям, що я не зовсім самотній на цьому світі.

— Тебе залишили розрахуватись? — запитує Тоні, підходячи до мого столу.

Мабуть, втомився стукати по автомату.

— Поки що ні, — відповідаю. — Але може бути й таке.

— І Младенов навіть не запросив тебе на обід?

— Начебто ні.

— Скільки ж він тобі підкинув?

— Ніскільки.

— От скнара! — дивується Тоні.

Він підсовує ногою стільця й сідає навпроти мене. Підходить Милко й теж сідає.

— Покинули людину й пішли собі, — пояснює йому Тоні. — Отакі-то шефи. А як у тебе з грошима? — звертається він до мене.

— Кепсько.

— Шкода, значить, не пригостиш, — усміхається Тоні.

— Пригощу, коли мені підшукають роботу. Младенов обіцяв, що якось влаштує…

— А коли влаштує, то почнеш жити на всю губу, чи не так? Те обіцяли й нам із Милком. Не думай, що в нас грошей як маку. Ей, гарсоне!

Гарсон, який годився б Тоні в батьки, ліниво човгає до столу.

— Щось перехопимо, га? — пропонує Тоні. І, не чекаючи відповіді, замовляє: — Три біфштекси із смаженою картоплею і пляшку вина! Тільки швидше, чуєш!

— Ти часом не журналіст? — знову звертається до мене Тоні.

— Та ніби.

— Тоді щось підшукають. Коли б перекинули тебе на журнал, мені хоч трохи світ розвиднів би. А то зовсім збожеволіли! Де це бачено, щоб двоє працівників робили цілий журнал!

— А хто другий? — запитую я.

— Милко, — відповідає Тоні, немов сам Милко глухонімий.

Йому приблизно тридцять. У нього напрочуд біле обличчя і м'яке світло-каштанове волосся. Більше сказати про нього не можу, оскільки він досі не підводив очей і я не чув од нього жодного слова.

— Хіба у вас немає співробітників?

— Які в біса співробітники! Є один з радіо «Вільна Європа», готує політичні коментарі, та ще напівбожевільний чоботар приносить вірші про велику Болгарію. Ото й усі співробітники…

Похилого віку гарсон вкриває стіл паперовими серветками, ставить вино й келихи, а потім подає біфштекси в пластмасових тарілках. Що й казати — кав'ярня не першорядна.

Якийсь час мовчимо. Тоні, як господар, наповнює келихи і потім замовляє ще одну пляшку. Нарешті каву й по чарці коньяку.

— Тут, брате, грошву підбирають шефи, а для нас із тобою, що крізь пальці впаде, — повертається до попередньої розмови Гоні, закурюючи сигарету.

Я теж закурюю, але не таку, як у нього, бо він курить «Голуаз». Тут, здається, всі курять «Голуаз».

— Щоб мати гроші в Парижі, треба бути шефом або на зразок Мері Лямур, — просторікує Тоні, балакучий після випивки.

— Вона, здається, актриса?

— Ще й яка! Спочатку вертіла задом у кабаре, поки не прилипла до нашого Димова, й витягує з нього гроші. Така актриса!

— Не говорив би ти цього, — тихо зауважує Милко. В нього глухий, трохи хрипкуватий голос. І в цьому нічого дивного, якщо зважити, що він так рідко говорить.

— Чому не можна? Хіба неправда? — огризається Тоні.

— Тобі не треба так казати, — повторює Милко, наголошуючи на слові «тобі».

— Ти диви! А чому? Вона мені тітка чи сестра?

Милко промовчує. Він підводиться, іде до прилавка, розмінює дрібні гроші й прямує до тоталізатора.

— Він зовсім отупів від цієї машини, — довірчо каже мені Тоні. — А взагалі непоганий хлопець. Якщо тобі нічого робити, можна прогулятися. Мене аж нудить тут.

О п'ятій годині, після що кількох таких закладів на Великих бульварах, ми сідаємо на терасі ресторану «Кардинал». Пообіддя вогке й сіре. Вітер жене по небу темні, як дим, хмари. Побіля самих столів суне густий натовп людей. На перехресті вулиць Рішель і Друа утворилося стовпище автомашин, і поліцай, як вітряк, марно розмахує руками в білих пальчатах.

— Можна збожеволіти від цього гамору й нудьги, — каже Тоні, пригладжуючи жовтими від тютюну пальцями довге волосся. — Ні з ким навіть перекинутися словом. Милко балакучий, як риба. Жінки тільки втомлюють мене та й здирають останні гроші. Якщо хочеш, можу тобі підкинути. Є в мене одна русява, з отакими персами. Офіціантка з «Лібр-сервісу» на Єлісейських Полях. Якщо бажаєш, можу влаштувати…

Лице в Тоні трохи зблідло від спиртного. Волосся скуйовджене, тому що він раз у раз поправляє його прокуреними пальцями. Він уже встиг викласти мені все наболіле і тепер повторює сказане.

— Два рома, — замовляє Тоні офіціантові.

— Мені б краще каву, — осмілююсь заперечити я.

— Буде й кава, — заспокоює мене Тоні. — Нам стане часу на все. Якщо вже ти зі мною, то сповна накуштуєшся. Я не такий скнара, як інші.

Він і справді не скнара: щедро розкидає гроші, попри постійні нарікання на безгрошів'я. Взагалі Тоні видається непоганим чолов'ягою, коли не зважати на те, що п'є і базікає більше, ніж треба. Я вже знаю, що він утік з Болгарії п'ятдесятого року, ледве закінчивши гімназію, шукав пригод, «а тепер ось тобі всі пригоди!». Помічав також, — але це між нами, тільки між нами, — що йому часом уривається терпець і він ладен повернутися на батьківщину, але його стримує страх, що там його посадять у в'язницю.

— Поглянь, який навколо хаос і гамір, — каже Тоні, дивлячись на людей, що натовпом сунуть повз ресторан. — Кожен шукає грошей і норовить підставити іншому ногу. — Він підводить на мене скляний погляд і додає: — Коли б я був молодший, то спробував би стати звідником… Краще бути звідником, ніж повією…

— Найкраще не бути ні тим, ні другим, — обережно заперечую я..

— Звичайно, але ж як? Ми не такі багаті, щоб жити чесно. Тим-то й пишемо, що велять, і робимо, що наказують, чекаючи, поки перепаде якийсь франк… Іноді хочеться плюнути на все і піти геть, та не в моєму віці вантажити ящики на ринку. Я вже пройшов це. З мене досить.

Гарсон приносить ром і перебиває черговий уривок з біографії Гоні, вже відомий мені. Для годиться я трохи відпиваю з чарки і, відчуваючи, що сп'янів, кидаю погляд на годинник Тоні.

— Пора йти.

— Куди? До Младенова? На біса тобі цей скнара!

— Треба йти. Я обіцяв.

— Тоді спробуй його трохи обскубти. Скажи, я врятував тобі життя, як тобі не соромно скупитись!

— Скажу, — обіцяю підводячись.

— Якщо він тобі підкине трохи грошенят, дай знати. Я тебе навчу як їх краще використати.

Ми прощаємось, і я йду бульваром Османн. Минаю якесь поштове відділення і згадую, що треба кинути в скриньку листівки зображенням Ейфелевої вежі. Відтак простую далі, користуючись порадами Тоні, як краще знайти будинок Младенова.

Тоні або гарний хлопець, або ж добре виконує своє завдання. Аж надто добре для такого п'янички. Навіть виду не подає, слухає мене, не ставить жодного підступного запитання, — звісно, маленький сеанс, щоб втертися в довіру. Та, на його нещастя, такі номери можуть мати успіх тільки серед простачків.

Рю-де-Прованс, де мешкає Младенов, виявляється близько. Його будинок — старенька закіптюжена чотириповерхова споруда, як, до речі, й усі довколишні. Сходи чисті, в доброму стані, але вузькі й круті, тому я добряче засапався, доки дістався до четвертого поверху. Младенов відчиняє мені з гостинною усмішкою, проводить якимось темним вестибюлем зі спущеними жалюзі й запрошує до просторого холу, безладно обставленого псевдостаровинними меблями.

Кощаве тіло господаря загорнуте в порівняно новий бежевий халат, заляпаний масними плямами. Звичку Младенова вмочувати одяг я знаю ще з давніх зустрічей у нашій квартальній забігайлівці. Тоді я гадав, що це в нього від квапливості й зажерливості, з якою він хапав закуску із спільної тарілки, щоб його не випередили. А тепер бачу, що він не може не замаститися, навіть коли їсть сам.

— Що тобі налити? — гостинно запитує господар, підходячи до буфета.

— Дякую, я вже пив.

— Тоді кави. Вона трохи охолола, але я люблю саме таку.

Младенов приносить дві склянки, для годиться оглядає їх на світло, чи чисті, й наливає з великого кавника схожу на чай рідину.

Кава не те що холодна, а наче вчорашня. Я відставляю склянку на камін, запалюю сигарету і зручно вмощуюся в кріслі. Младенов підсовує ближче до мене стільця й собі сідає.

— Ти прибув саме вчасно, мій хлопче. Нам з тобою треба багато зробити, — вже втретє за сьогоднішній день повторює ту саму фразу дідусь.

Хоч подумки я й називаю його дідусем, Младенов виглядає досить бадьорим як на свої шістдесят років. Він трохи сутулий і кощавий, але ще міцний, як горіх.

— Зробимо все, що треба, — заспокоюю його. — А як щодо мого трудовлаштування?

— Все влагоджено. Було нелегко, але все гаразд. Спочатку обидва пручалися, особливо Кралев: мовляв, ми не знаємо, що він за один, навіщо вам їжак за пазухою. Уся Болгарія знає його, кажу їм, тільки ви не знаєте. Ви про нього теж чули, але вдаєте глухих. Нам саме така людина й потрібна! Вламав їх таки.

Младенов сперся на крісло, нахиляючись до мене:

— Сказати тобі, чому вони впиралися? Бо ти — моя людина.

— Може, й не тільки тому. Після обіду я весь час був з Тоні.

— Тоні — то пусте! — презирливо кривиться Младенов. — Облиш цього п'яничку, він — нешкідливий. Милко також. Ворон і Вуж — це дрібнота, слуги й охоронці, хто їм платить — тому й служать. Всі капості від отих двох — Димова й Кралева.

Дідусь вмовкає, задумливо втупившись у потьмяніле дзеркало над каміном. Потім якось урочисто промовляє:

— Тільки подумати, в чиї руки віддано наші національні ідеали!..

Младенов — політикан старого вишколу. Тому не може говорити про свої особисті справи, не зачепивши національних ідеалів.

— Ти сам мешкаєш у цих хоромах? — запитую я, щоб повернути свого друга до дійсності.

— Сам, хоч вони для мене завеликі й доводиться платити скажені гроші. Я взяв би тебе до себе, вдвох дешевше, але ж не дозволяють…

Він знову нахиляється до мене й шепоче:

— Не буду критися: тут, розумієш, бувають люди, неохочі до зайвих свідків. Тому й наполягають, щоб я був сам.

— Як хочеш. З мене зараз користі ніякої. Я, бай Марине, не маю й ламаного гроша.

Натяк досить прозорий, але це брехня. В мене в кишені куди більше грошей, ніж мені зараз потрібно. Та справа в тім, що я не маю права витрачати їх, доки не забезпечу собі якісь прибутки від Центру.

Младенов, здається, передбачив таку розмову. Він лізе в кишеню халата й витягає п'ять стофранкових папірців.

— Не хвилюйся, без грошей не сидітимеш. Я завжди дбаю про своїх людей. Візьми поки це, а коли одержиш платню, повернеш.

Я швидко, але поважно, як людина, яка думає повертати борг, перелічую гроші і ховаю у внутрішню кишеню. Младенов з неприхованим жалем стежить за моїми рухами, бо ще задовго до мого приходу обміркував неминучу жертву і вагався, дати мені десять банкнотів чи тільки п'ять, — попервах, у пориві великодушності, відрахував десять, а тоді забрав п'ять назад, запевняючи себе, що це привчить мене бути ощадливим.

— То, кажеш, робота? — повертаюсь я до нашої розмови.

— Робота, мій хлопчику, і дуже серйозна. Скажу тобі, що Центр фактично, хоч це й секрет, існує на кошти американців. Люди, звичайно, цінують мене, бо є різниця між політичним лідером Младеновим і якимось там емігрантом Димовим. Це й не подобається Димову. Він крутився, вертівся і вже, здається, встиг декого переконати, що хоч я й впливова фігура, але, бачте, без його ділових якостей. І все стало так, як він хотів: я — це фірма, а справжній шеф — Димов.

— Як же це? То це ти без ділових якостей! — дивуюсь я, хоч і усіх здібностей бай Марина мені відомо лише його вміння непомітно вислизати якраз перед тим, як настає час розраховуватись.

— От і кажи їм! — вигукує Младенов.

— А чому ж ти миришся?

— А хто питає… Якось я поставив питання руба: «Скажіть мені нарешті, хто тут керівник — я чи Димов?» — «Ти керівник, — кажуть, — але й Димов корисна людина, і треба рахуватися з ним». І попередили, що не бажано загострювати взаємини в Центрі. А якщо ті, хто дає гроші, кажуть «не бажано», це означає «не дозволяємо».

— І що ж тепер?

— Я розраховую на тебе. Досі я був сам, без надійної людини, і через те вони просто ізолювали мене. А тепер треба навпаки: ми їх ізолюємо і доведемо американцям, що можемо керувати роботою краще за різних димових. Певна річ, треба діяти делікатно й поступово. Для початку ти візьмешся за журнал. Він на такому рівні, що буде неважко поліпшити його. Це помітять, де треба. Потім ти потрапиш і до іншого сектора. Ми залучимо на свій бік Тоні й Милка. І Димов муситиме відступити. Він хитрий, але піддатливий, і примириться грати другу скрипку. Найнебезпечніший Кралев.

— Що ж воно виходить? Ти заслона для Димова, а Димов — для Кралева…

— Якоюсь мірою так. Принаймні поки що, — супиться Младенов.

— А звідки сили у Кралева?

— Як звідки? Адже він вершить усю роботу. Димов без нього й кроку не ступить, тому танцює під його дудку, не розуміючи, що одного дня той сяде на його місце.

— В чому ж полягає робота Кралева?

— Потім все зрозумієш. Час є, — ухильно відповідає Младенов.

І справді. Я не наполягаю.

— Ми ще продовжимо нашу розмову, — каже бай Марин, поглядаючи на годинник. — Поки що твоя мета — журнал. З нього почнеш завойовувати авторитет. А в потрібний час візьмешся за інше.

Він знову позирає на годинник, і я підводжусь.

— Я хотів би з тобою повечеряти десь, але до мене мають прийти люди. Тому відкладемо це на інший раз…

— Не турбуйся, — заспокоюю його, виходячи з кімнати.

— А ти де оселився? — нарешті цікавиться Младенов, проводжаючи мене темним вестибюлем.

— Ніде. Де ж мені взяти грошей?

— А де речі?

— Які речі? Я, бай Марине, два тижні працював у марсельському порту, доки зібрав грошей на дорогу й на оце ганчір'я, — відповідаю, показуючи на свій костюм, дійсно не першорядний.

— Отже, ти якось викрутився. А щодо ночівлі, то поблизу Сен-Лазара є безліч недорогих готелів.

— Де це?

— Біля вокзалу, за два кроки звідси. Спитаєш — кожен покаже.

— Гаразд, це пусте, — кажу я, відчиняючи двері.

На порозі обертаюсь і, дивлячись старому у вічі, спокійно кажу;

— Що ж до іншого, будь певен, — ми так не залишимо. Все зміниться, і, можливо, навіть швидше, ніж ти сподіваєшся. Ти ж знаєш, я не люблю базікати.

— Знаю, мій хлопчику, знаю! — киває Младенов. — Саме тому я всі ці шість місяців тільки й думав про тебе!

І він по-батьківському всміхається. Але в його втомленому погляді більше невпевненості, ніж надії.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Якщо хтось сподівається довідатися від мене про Париж, раджу йому не гаяти марно часу й купити «Синій путівник». Там про все сказано, можливо, трохи нудно, зате вичерпно. Мій Париж не має нічого спільного з тим путівником, де фігурують Ейфелева вежа, Обеліск, церква Мадлен та інші визначні пам'ятки. Абияк умебльована мансарда, що має гучну назву «квартира», доповнена тісною кухнею і ще тіснішою ванною, що її домовласник розрекламував як кімнату, з вікон якої відкривається чудовий краєвид на цинкові дахи міста. Дев'яносто дві вузькі, напівстерті кам'яні сходинки з квартири на вулицю. Сама вулиця — то два ряди задимлених, майже чорних будинків і магазин ортопедичних пристроїв на розі. Через наступну вулицю — пекарня, бакалія, м'ясна крамниця й винний магазин. Далі ще дві вулиці без магазинів. Потім — відома вам Рю-де-Параді, кав'ярня «У болгарина», приміщення, що належить Центру. Такий мій Париж.

Центр міститься у величезній квартирі з шести напівтемних кімнат, куди в жодну пору дня і року не проникає сонячний промінь. На вхідних дверях латунна дощечка з написом: «Імпекс», але це про людське око, аби була якась адреса для оплати за електрику. Димов, Кралев і Младенов займають окремі кабінети. Дві кімнати займає так звана редакція, цебто я, Тоні й Милко. Остання кімната — щось ніби склад і архів. У кухні господарюють Ворон і Вуж, варять при потребі каву шефам і їхнім гостям, чистять свої пістолети й заразом обговорюють події, якщо можуть щось уторопати із заголовків ранкових газет.

Вуж — це звичайнісінький грубіян з червоним рябим лицем; у його лексиконі здебільшого лайливі слова. А от до Ворона в мене антипатія. Вона така непереборна, що одного погляду на його високу, в незмінно чорному костюмі постать досить, щоб викликати в мені нудоту. В нього довгаста, мов диня, голова з рідким темним волоссям на тім'ї, великий навислий ніс, що мало не зазирає в рот, великі й жовті кінські зуби, часто вискалені в усмішку, в якій немає нічого веселого. Я зненавидів його відразу, як, судячи з його поведінки, і він мене. Ніби кохання з першого погляду, але навпаки.

Вже понад місяць, як я працюю, строк достатній, щоб дати певний лад своїм справам. Я найняв за фантастичну для мене ціну згадану вже квартиру. Придбав три костюми, готові, звичайно, бо певен, що зовнішній вигляд залежить не від крою костюма, а від власного крою, який, до речі, в мене непоганий. Одну з кімнат редакції я перетворив на свою канцелярію, до другої без заперечень перейшли Тоні й Милко, бо вони здебільшого стирчать у кав'ярні. Ну й, нарешті, власний «ягуар», куплений принагідно на виплат.

Мій «ягуар» викликав у Центрі певне пожвавлення. Димов не втримався від зауваження, що кожен, хто потрапляє сюди, передусім прагне придбати автомобіль, навіть якщо це справжнісінький мотлох. Тоні заперечив: навпаки, мій «ягуар» не мотлох, а пречудова машина, тільки давно застаріла модель. Ворон обмежився тим, що з усієї сили вдарив по крилі ногою, аби випробувати, від чого моя таратайка мало не розвалилася. Навіть Младенов по-батьківському покартав мене, мовляв, перш ніж розтринькувати гроші, треба порадитись.

Але я задоволений своєю покупкою — в ній є одна дрібничка: під старою обшивкою «ягуара» встановлено зовсім новий, потужний двигун — маленька таємниця моя і мосьє Леконта.

Якщо не рахувати автомобіля, мій авторитет у Центрі значно виріс ще першого місяця роботи, особливо після виходу журналу. Младенов мав рацію: журнал робили й оформляли так незграбно, що людині з елементарними знаннями було неважко поліпшити його. Номер, що готувався під моїм безпосереднім керівництвом, за змістом і виглядом так різнився від попередніх, що викликав у Центрі неабиякий переполох. Навіть Кралев не знайшов до чого присікатися і лише запитав:

— Скільки нам коштуватиме така приємність?

— Стільки ж, скільки й коштувала.

— Тямить людина в цій справі, — великодушно визнав Димов, задоволено підкидаючи ключі з зображенням скорпіона.

А Младенов лише хитро підморгував, — мовляв, чи не я вам казав, що це золотий хлопець.

Після журналу я поки що нічого не роблю, щоб завчасу не створювати собі авторитету у Центрі. І, можливо, саме тому поступово зростає довіра до мене. Я не пхаю носа в чужі справи, не запобігаю ні перед ким, не накидаю своєї дружби, а, виявивши щось цікаве, вдаю, ніби нічого не помітив.

Спочатку мене дивувало, що в Центрі тільки п'ять чоловік, один з яких фактично нічого не робить, а двоє інших ведуть якийсь журнальчик для жменьки емігрантів. Потім я збагнув, що в Центрі набагато більше людей. Були ще якісь невідомі суб'єкти, різні за віком і статками — наскільки про це можна судити з їхніх костюмів. Вони приходили за якимось не відомим мені розкладом, їх приймали Кралев або Димов, а деяких навіть Тоні — цей приймав просто на складі. Відвідини були короткі, і це наштовхнуло мене на думку, що коли вони доставляють у Центр якісь повідомлення, то в письмовій формі. Мій здогад потребував перевірки, і одного дня принагідно я здійснив свій намір. Виявилося, що я не помилився.

Будильник на столі дзеленчить так пронизливо, що я насилу стримую себе, аби не пожбурити в нього подушкою, та натомість покірно підводжуся з ліжка, бо дзвінок той адресований мені.

Шоста година ранку, а робота в Центрі починається о дев'ятій, і я міг би полежати ще зо дві години, коли б не треба було попередньо влаштувати кілька справ. Щоб умитися, поголитись і вдягтись, мені потрібно рівно двадцять хвилин. Заходжу в комірку біля кухні, де в мене сигарети, і витягаю зелену пачку «Житана». Відкриваю її і ховаю під сигарети кілька дбайливо згорнених тоненьких аркушів паперу, рясно списаних дрібним почерком. Це мій почерк. Зелений «Житан» значно м'якший від синього «Голуаза», тому я палю саме їх. До того ж пачка в них досить широка і має перевагу: не розкривається самохіть, коли це небажано, а висувається, як шухлядка.

Щоб зігрітися, дев'яносто двома сходинками збігаю на вулицю. Квітневий ранок сонячний і вітряний, але для того, аби пересвідчитись, що він сонячний, треба задерти голову, бо прірва вулиці, як завжди, тоне в густих сутінках. Але дивно подумати, що ці сутінки тут ще від часів Другої імперії.

Вулиця порожня. Тільки мої кроки самотньо відлунюють по тротуару. Дістаюся рогу й за ортопедичним магазином збочую. На вітрині виставлено дві штучні ноги й одна рука, густо запорошені пилом. Можливо, для когось ці протези — нездійсненна мрія, а на мене вони справляють гнітюче враження, я чомусь щоразу думаю, що такі суглоби жахливо скриплять. Минаю ще три вулиці, такі ж безлюдні, й опиняюся біля вокзалу Сен-Лазар. Тут уже досить людно. Купую в кіоску «Фігаро», кладу в кишеню. Потім заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу й сідаю за столиком у глибині приміщення.

— Велику чашку крему і два рогалики, — замовляю офіціантові.

Кладу на стіл сигарети й сірники і розгортаю газету. Бої у В'єтнамі і збройні сутички на ізраїльсько-сірійському кордоні. Нічого особливого. Підвищення цін на свинину. Я свинини не їм. Офіціант подає сніданок. Беруся до нього, поклавши на стіл розгорнуту газету.

— Тут вільно?

Це запитує літній чоловік, зовні схожий на урядовця з потертою коричневою валізкою в руці. Я ствердно киваю. Незнайомець сідає, ставить біля себе валізку, виймає сигарети, закурює і кладе пачку на стіл. За якимось збігом, він також палить зелений «Житан».

— Каву! — гукає офіціанту чоловік із валізкою.

Потім помічає мою газету.

— Дозвольте?

Я знову ствердно киваю. Незнайомець бере газету і заглиблюється в читання. Я закінчую снідати, беру зі столу зелену пачку і запалюю сигарету. Пачка не моя, моя ще ціла, але я не формаліст і тому ховаю чужі сигарети собі в кишеню.

Офіціант приносить незнайомцеві каву, і я використовую це, щоб розрахуватися. Моя газета лежить згорнена на столі. Я недбало засовую в кишеню і її. Потім підводжусь, недбало киваю сусідові з валізкою і виходжу.

Сьома година. На роботу ще рано, але я люблю працювати рано, коли ніхто не заважає. Біля вокзалу вирує людський глум. Хто від'їздить, а більшість прибуває з навколишніх селищ. Рушаю по Рю-де-Шатодьйон. Рю-де-Параді звідси недалеко, та й прогулянка перед робочим днем завжди корисна.

О сьомій тридцять дістаюся Центру. Про всяк випадок дзвоню, але ніхто не озивається, і я відчиняю двері й заходжу. Зазираю в усі кімнати. Ані живої душі. Кабінети Кралева і Димова, як завжди, замкнені. Про всяк випадок заглядаю в замкову шпарину. Начебто нікого. Виймаю з кишені ключа, відчиняю кабінет Димова, замикаюся зсередини й ховаю ключа. Сьогодні субота. Зібрана за тиждень різними каналами інформація лежить у столі Димова. Вона підготовлена Кралевим, але тільки Димов уповноважений передавати її кому слід. Щосуботи. І тільки в суботу.

Шухляду замкнено секретним ключем, та в мене є досить удала його копія. Перш за все уважно оглядаю шухляду ззовні, щоб пересвідчитись, чи не зроблено якоїсь позначки. Тоді відмикаю її і, перш ніж вийняти папери, добре запам'ятовую, як їх покладено.

Я вмію швидко читати й запам'ятовувати, тому перегляд документів забирає не більше десяти хвилин. Ховаю аркушики назад, замикаю шухляду і тільки-но збираюсь покинути кімнату, як лунають чиїсь кроки. Спочатку глухо й віддалено. Хтось відчиняє й зачиняє двері. Тоді кроки стають виразніші, вони десь зовсім поруч.

Я вже давно знаю, що коли хтось застукає мене в цій кімнаті, сховатися можна тільки за припорошеною пилом темно-зеленою шторою в кутку біля вікна. Звичайно, сховище ненадійне, але кращого немає. Кроки наближаються. Я причаююсь за оксамитовою шторою. Якщо це Димов, є надія, що він трохи посидить і, нічого не помітивши, кудись вийде. А може, й не Димов.

Кроки затихають біля самих дверей. Хтось легко натискає на клямку. Потім настає тиша, хтось, мабуть, зазирає у шпаринку. Потім кроки віддаляються, клацає замок, і чути рип дверей кабінету Кралева.

Отже, це Кралев. Дивно, чому він передусім перевіряє двері кабінету Димова. Йому нічого шукати в столі шефа, оскільки все, що там є, йому добре відоме. Отже, сумнівається, чи хтось інший, не використав нагоди обстежити кабінет у неробочий час.

Всі ці думки пролітають у моїй голові блискавично, бо аналізувати події немає часу. Треба якомога швидше й тихіше вислизнути звідси, бо невдовзі прийдуть Ворон і Вуж і вибратися буде неможливо.

Виходжу з-за штори й нечутно скрадаюся до дверей. Беру ключ, обережно встромляю його в замок і тихо повертаю, намагаючись не рипнути. У такий спосіб мені вдається нечутно прочинити двері, вийти в коридор і навіть замкнути кабінет. Щойно я сховав до кишені ключа, як відчиняються двері кабінету Кралева. Тут же простягаю руку й стукаю в двері Димова. Нерозумно. Але це єдиний вихід і такому становищі.

— До кого це ти? — глузливо запитує Кралев.

— Як до кого? До Димова… Мені потрібні болгарські газети.

— Димова ще немає, ти це добре знаєш.

— Я думав, може, він уже прийшов…

— А ти коли прийшов?

— Хвилин десять тому.

— Ти диви! А чого ж я тебе не бачив? Я обійшов усі кімнати.

— Я був у вбиральні.

Вбиральня розташована в кінці приміщення, і, судячи з усього, Кралев туди не заходив.

З-під кошлатих брів на мене недовірливо й неприязно дивляться чорні очі. Та я витримую їхній погляд. Моя версія не дуже переконлива, але можлива. При бажанні в неї можна повірити.

— Ти що, влаштовуєш мені допит? — кажу я і ступаю на крок до нього аби краще чути відповідь.

— А ти, може, хочеш битися зі мною? — питає Кралев, так само пронизливо дивлячись на мене.

Я й справді з превеликою втіхою уцідив би його ключем по вугластій голові, але зараз не можу собі цього дозволити.

— Слухай-но, Кралев: я займаюся своєю справою, займайся й ти своєю — і годі переслідувати мене, бо коли-небудь я можу попсувати тобі настрій… і твою пику… хоч би там що…

Я промовляю ці слова, ледве стримуючись, щоб не здійснити своїх погроз. Смаглявий незворушно дивиться на мене, але це не означає, що він не чує моїх слів. Я повертаюся, не чекаючи відповіді, і простую до свого кабінету.

Подекуди не зайве вдати з себе й паливоду. Кралев відчуває свою силу, бо за спиною в нього стоять і емігранти, й американці, тоді як у мене лише Младенов, та й той зречеться мене, як тільки йому це буде вигідно. І все ж таки шибайголова, навіть самотній, може здатися небезпечним. Та й яка користь з того, що за спиною в тебе американці, коли він з тебе зробить шніцель?

З тактичних міркувань мені не варто виявляти своєї неприязні до Кралева, бо це насторожить його. Та оскільки він і так завжди на сторожі, постійно стежить за мною і ненавидить мене аж далі нікуди, — шкода од цього промаху незначна.

На дев'яту годину збираються всі, і в Центрі починається звичайне життя. Я займаюся матеріалами наступного номера журналу, водночас дослухаючись, що відбувається навколо: чи не збирається Кралев вжити щодо мене якихось заходів. Поки все спокійно. За дверима раз у раз дзвонять анонімні відвідувачі, яких Ворон заводить до Димова чи Кралева. Вуж варить на кухні каву для шефів і гостей. Тоні й Милко ліниво переглядають ранкові газети. Перед обідом до мене входить Димов.

— Як номер?

Він кидає косий погляд на розкладені на столі папери. У виразі його обличчя немає нічого підозрілого. Пухка долоня підкидає ключі з зображенням скорпіона.

— Помаленьку, — відповідаю я.

— Кажеш, помаленьку? — перепитує Димов таким тоном, наче хотів би, та немає чого сказати.

З якогось часу він зайняв щодо мене позицію великодушного доброзичливця.

— Так, — киваю головою. — Більшість матеріалів уже є. Лишилася передова стаття і…

— Гаразд, гаразд, бачу, — уриває він мене і виходить з кімнати.

Після першої години йду до кав'ярні, яку всі емігранти називають «У болгарина». Якось дивно — немов самі вони австралійці. Тоні й Милко, як завжди, зайняті тоталізатором. Обідаємо втрьох, а потім, оскільки сьогодні субота й робити нічого, починаємо пиячити. Один офіціант хворий, другий відгулює до вечора, тому нас обслуговує сам хазяїн. Це незграбний чоловік, з округлими, як у жінки, плечима і непорушним обличчям з обвислими щоками, що якось дивно контрастує із жвавими хитрими очицями.

— Консумуйте, хлопці! Профітируйте, поки я сам: пурбоарів не беру! — підбадьорює він нас, добираючи за звичкою французькі слівця з болгарськими закінченнями.

— Кажи це Емілеві, — озивається Тоні. — Сьогодні він пригощає.

Я не заперечую, хоч і не збирався нікого пригощати. Нашим шефам слід було б повчитися в нас: ми втрьох ніколи не сперечаємося, кому з нас розраховуватись.

— Ти надто стараєшся, друже, — каже мені Тоні після третьої чарки, коли хазяїн подав нам наступну пляшку божоле. — Якщо гадаєш у такий спосіб завоювати симпатію Кралева, то глибоко помиляєшся. Він убачатиме в тобі суперника і ще дужче зненавидить тебе. Бери приклад з мене й Милка. Тебе лаятимуть, але все буде гаразд, бо ти шпилька, яка не колеться…

Я не заперечую. Мені ліньки відповідати. Милко, за своїм звичаєм, теж мовчить. Це відкриває широкі можливості для Тоні, і він базікає без упину, заводить мову про стосунки у Центрі і про взаємини між двома статями.

— Як ти обходишся без мадам, га? Я починаю в тобі розчаровуватися… — впритул береться за мене Тоні.

— Для такого спорту я надто бідний.

— А навіщо бути багатим? Можна й з дрібними грошима. Я тебе зведу з своєю русявкою…

— Ти мерзотник, — кидає Милко низьким, хрипким голосом.

— Чому це мерзотник? Що вона мені набридла? Розтринькує мої гроші, а я ще й мушу ризикувати? Якщо її чоловік дізнається, він переверне весь Париж.

— А ти більше базікай, тоді не дізнається, — раджу йому.

— Вже й друзям не можна вилити своєї туги. І все ж таки я в тобі, друже, розчаровуюся… Більше місяця без мадам…

— Тебе кличуть до телефону, — повідомляє мене хазяїн.

Я йду до кабіни, а тим часом хазяїн каже Тоні:

— Ти вже три години дискутуєш про це. Мабуть, ти й сам нездатний.

У трубці чути голос Младенова:

— Емілю? Це ти? Щойно приїхала моя донька з Болгарії… Одне слово: в мене велика радість… Чи не міг би ти заглянути до нас? Так, так, зараз, негайно.

Ось вам і мадам!

Мадам, здається, вже встигла перевдягтись і причепуритися після дороги, бо виглядає досить привабливо. Я чув колись, ніби Младенов має дочку від дружини, з якою давно розлучений. Казав він і про те, що вона збирається втекти з Болгарії, виїхавши за кордон з екскурсійною групою. Але я й не припускав, що вона така приваблива, може, тому, що надивився на пику її батька.

— Це моя Ліда, — каже Младенов, провівши мене до вже знайомого, завжди захаращеного холу. — Познайомтесь.

Знайомлюсь. Ліда сідає, виймає із зім'ятої, майже порожньої пачки «Сонця» сигарету і закидає ногу на ногу, оголяючи стегна вище панчіх. Стегна гарні, але зумисність пози неприємно вражає.

Сказавши, що дочка Младенова приваблива, я трохи перебільшив. Попри струнку поставу, тонку талію і вродливе обличчя з великими карими очима, в цій дівчині — чи молодиці — є щось неприємне, я помітив це відразу, як тільки вона сіла, закинувши ногу на ногу. Хоча б у її манері триматися. Щось огидливе і в її надміру наквацьованих губах, у відвертому, нахабному погляді і в високо підтягнутих бюстгальтером грудях, які й без того великі, — в усьому її вигляді, що ніби промовляє: «Ми пройшли крізь вогонь і воду, нас ніщо не здивує, ми на все готові».

Я не мораліст — дивлюся на мораль зверхньо, але якщо вихвалятися тільки своєю розбещеністю, то на верхній щабель громадської ієрархії слід піднести повію. Тим-то дочка Младенова не приваблює мене, а, навпаки, відштовхує, і я відразу ж одношу її до категорії тих ще зелених німфоманок з кав'ярень, які дивляться на кохання, як на чарку коньяку. Це, власне, мене не хвилює, бо я не збираюсь одружуватися з нею.

Младенов не зважає на ніяковість першого знайомства і зараз же переходить до діла: йому хотілося б показати Ліді нічний Париж, але, як на зло, цього вечора в нього важлива зустріч. То чи не буду я ласкавий прогулятися з гостею.

— Татку, ну який ти! — вигукує Ліда без особливого почуття, мабуть, лише для годиться.

— А чого ж! Мені буде дуже приємно, — відповідаю я також для годиться, відзначаючи подумки, що старий хитрун вирішив заощадити за мій кошт кілька франків.

Виявляється, Ліда вже готова до прогулянки. Ми залишаємо батька готуватися до важливої зустрічі й тісними сходами спускаємося вниз.

Співвітчизниця трохи розчарована жалюгідним виглядом мого «ягуара», зате вражена спритністю й швидкістю, з якою ми протискаємось крізь потік автомашин. Кілька разів вона несвідомо хапається за моє плече, боячись, що за мить ми розсиплемося на друзки, але поступово звикає й заспокоюється.

— Ви справжній віртуоз! — зауважує вона, коли ми проносимося на волосинку від блискучого «кадилака», гордовито залишаючи його позаду.

Я думав, що вона скаже: «Ви шикарно водите машину» або «Ви справжній мужчина».

— Тут кожний мусить так їздити, — відповідаю їй, — якщо не хоче, щоб його вилаяли чи назвали старою черепахою.

— Батько казав, що ви страшенно смілива людина. Відтоді, як ви врятували йому життя, він вважає вас справжнім героєм…

— Ваш батько перебільшує, — перебиваю її, різко звертаючи в провулок. — І взагалі хтось казав, що героїзм — це яма, в яку людина втрапляє через необережність.

— Це скромність чи скептицизм?

— Швидше реалізм, якщо говорити мовою словника іноземних слів. Куди б ви бажали поїхати?

— Ви мчитесь так шалено — і не знаєте куди? — щиро дивується Ліда.

— Я завжди їжджу навмання.

Цю фразу я також кидаю навмання, і тому вона досить нещира, але дівчина хапається за неї:

— В дослівному чи в переносному розумінні?

— В обох, — продовжую брехати я.

— Я й не припускала, що людина може жити навмання. Тобто така розумна людина, як ви.

— Розумна чи дурна людина — з'ясовується тільки після її смерті, — зауважую я і знову роблю стрімкий поворот, мимовільно відштовхуючи свою супутницю до дверцят.

Виїхали на майдан Кліші, забитий автомобілями. Далеко попереду мерехтить червоне око світлофора. Я прилаштовуюсь до передньої машини і вимикаю швидкість.

— Якщо ви не вмієте жити навмання, то що ж ви тут робитимете? — повертаюсь я до нашої розмови, чекаючи зеленого вогника.

— В мене тут батько…

— Ну й що? Мати ж у Болгарії…

— Я не могла залишатися там… Якщо поводишся вільно і живеш як хочеш, на тебе тичуть пальцями… ображають як хочуть… Потім ця історія з батьковою втечею…

На перехресті спалахує зелене світло. Вмикаю першу швидкість, поки рушать передні машини.

— Розумію, — відповідаю я. — Це єдине виправдання. Ви спробували змінити становище, тікаючи навмання. Як і я.

Автомобілі повільно рушили. За ними просуваємось і ми. Та біля самого перехрестя знову спалахує червоне світло. Зупиняюсь і вимикаю мотор.

— Ви до кого їхали сюди? — запитує Ліда.

— Ні до кого.

— Ви їхали ні до кого, а я до батька — ось у чому різниця, — пояснює вона роздратованим тоном.

— А раніше ви теж жили в батька? — запитую ніби знічев'я.

— Я ніколи не жила в батька. Весь час з матір'ю…

«Тепер ти побачиш різницю, — подумки відповідаю їй. — Можливо, я помиляюся, але гадаю, що скоро ти проклинатимеш свого любого татуся».

— Чому ви спитали, де я жила?

— Просто так. Ви зацікавили мене, — пояснюю, знову вмикаючи першу швидкість.

Цього разу ми встигаємо проскочити майдан і збочуємо з бульвару на площу Пігаль.

— Якщо ви так мною цікавитесь, запросіть мене куди-небудь повечеряти. Я страшенно зголодніла.

— Саме це я й збираюся зробити, ось тільки обмірковую, куди краще податися. О, згадав! Ми поїдемо в затишний ресторанчик на Монмартрі.

Спочатку я був вирішив завести її в звичайну кав'ярню на бульварі й нагодувати квашеною капустою або біфштексом із картоплею. Але зараз міняю свій намір. Зрештою, вона не винна, що її батько скнара, отож нічого метатися на ній.

Залишаючи позаду Пігаль, в'їжджаю на площу Рошешуар і звертаю праворуч на круту вуличку. Невдовзі ми біля ресторану.

Ресторан — друге розчарування після «ягуара». Це невеличкий заклад з подвір'ям-садочком, що причаїлося між сліпих задимлених стін. Жодного натяку на розкіш, якого сподівалася ця дівчина, мріючи про «першу вечерю в Парижі». Я міг би показати їй і шик, бо зараз у мене досить грошей, та не бажаю удавати з себе казкового принца. До того ж у цьому ресторанчику, попри його скромний вигляд, добряче годують.

Смачна їжа і три келихи білого бургундського розсіюють Лідине розчарування. Ми допиваємо каву з лікером «Шартрез», і я розраховуюсь.

— Вже додому? — запитує дівчина, певно, сподіваючись, що я заперечу їй.

Я називаю її «дівчиною» лише тому, що вона незаміжня. А це слово до неї зовсім не пасує.

«Додому, а куди ж іще?» — хочеться відповісти, та в мені знову бере гору поблажливість.

— Можемо поїхати ще куди-небудь, — пропоную їй. — Що ви бажали б побачити?

— Стриптиз! — визивно відповідає вона.

— Гаразд. Я гадав, що стриптиз цікавить лише чоловіків.

— Чому лише чоловіків?

— Бо роздягаються жінки.

— Мене це також цікавить. Вважайте мене розбещеною.

— Я такого не казав, — заспокійливо промовляю я і веду її до «ягуара» надворі.

Я міг би показати їй «Лідо», і вона зі своїми провінційними смаками була б, звичайно, в захопленні від різнобарвних прожекторів та прибраних у рожеве пір'ячко танцівниць, але це не входить у мої плани. Я вже казав, що не хочу скидатись на казкового принца. Тому заводжу її в просякнутий потом і дешевим маслом притон під площею Пігаль, де півдоби показують атракціон і на тісній сцені одна за одною з'являються виснажені жінки, оперуючи, як автомати, своїми туалетами, що перетворилися на дрантя від безперервного скидання й одягання. Найпершою виходить якась перестаріла красуня з вислою плоттю. Вона так трясе грудьми, що припасовані до них китиці метляються з боку на бік. Видовище дуже вульгарне, жінка також вульгарна й відразлива, однак Ліда терпляче вичікує, сподіваючись, що головне буде попереду. Потім вискакує туркеня чи арабка — одне слово, представниця Близького Сходу, яка заробляє гроші на прожиття своїм рухливим тазом і животом. У неї білі дебелі стегна, прикрашені кількома синцями; її звідницький вигляд викликає несвідому огиду. З'являється ще кілька красунь з деформованими фігурами й грубими обличчями, вони трусять бюстами й розсувають стегна, навіть не сподіваючись викликати якесь інше почуття, крім відрази й нудьги.

— Оце й усе? — сумно запитує Ліда, щойно спалахує світло.

— Так. Сподобалось?

— Гидота.

— Тоді можемо рушати. Після антракту все почнеться з початку.

Виходимо надвір. Пропахле бензиновим чадом повітря здається мені подихом весняного вітерця після задушливого нікчемного салону.

— Може, пройдемось пішки? — пропоную я.

Вона байдуже знизує плечима. Після третього розчарування її цікавість почала зникати. Йдемо повільно і навмання; за моєю звичкою. Виходимо на Рю-Бланш. У тьмяно-зеленуватому й фіолетовому сяйві барів чатують жінки з фарбованим або знебарвленим волоссям, у вузьких коротеньких сукнях, з сумками під пахвою.

— Може, це й є…

— … повії, — докінчую я.

— Як усе гидко! Прагнеш бачити щось гарне, а навколо одне свинство.

— Не треба мріяти.

— А як інакше жити?

— Дуже просто: хай прикро, зате без розчарувань. Якщо не заперечуєте, вип'ємо кави?

Вона знову байдуже знизує плечима. Заходимо в найближчий бар і сідаємо у першій кабіні. Бар майже порожній, якщо не рахувати двох пар у кабінах і кількох жінок недвозначного фаху, що примостилися біля стойки. Офіціант приймає наше замовлення без ентузіазму: тут не заведено приходити з жінкою. Інакше що робити отим, біля стойки?

— Сподіваюсь, у Парижі не все таке нікчемне, як те, що ви показали мені цього вечора, — майже брутально кидає Ліда, запалюючи запропоновану сигарету.

— Звичайно, ні! Якщо маєте на увазі зовнішній вигляд. А все інше — такі самі ж злидні і в Парижі, і поза Парижем.

— Не знаю, що ви вважаєте злиднями.

— Те, що означає це слово.

— Для мене злидні — це той незатишний ресторанчик, дешеві серветки, подряпані прибори, сморід убогого салончика, потворність і безсоромність тих жінок.

— Зрозуміло, — перебиваю її. — Для вас злидні — це лише фасад. Але справжні злидні за фасадом. Усе купується й продається. Кожен чекає, поки хтось спіткнеться і, якщо може, добиває його. Коли жінка, що торгує собою, не потворна, а вродлива, і заклад, у якому її купують, не смердить потом, а пахне парфумами, — це не змінює становища.

Ліда двома ковтками допиває каву й кидає на мене роздратований погляд.

— Ви надто розумуєте. Можливо, ви кажете щось путнє, але я не люблю філософів. Мене нудить від них.

До речі, я також не терплю розумувань. Від зайвих теревень мене теж нудить, як від обжерливості. І взагалі не знаю, навіщо я марную час із цією юною дурепою.

— Я вас розумію, — киваю головою. — Наступного разу знайдете цікавішого проводиря.

— Так і зроблю, — відрубує вона. — Такого, хто береже свої мудрі думки і має гроші.

Нещасна. Ти сподіваєшся, що таких людей тут до біса, досить лише мати високий бюст.

— Можемо рушати, — сухо пропоную я.

Підводимося й виходимо. Ліда нібито хоче щось сказати, щоб якось загладити свою грубість, та я не дивлюсь на неї і швидко відчиняю дверцята «ягуара». Вона сідає, я хряпаю дверцятами, переходжу на другий бік, сідаю за кермо і зриваю машину з місця. Десять хвилин карколомної їзди спорожнілими вулицями — і ми на Рю-де-Прованс. Виходжу з машини, з такою ж сухою ввічливістю одчиняю дверцята, допомагаючи пані вийти, проводжаю її до дверей і подаю руку. Вона бере її, затримуючи в своїй, та я не виявляю ніякої схильності до зближення.

— Я була нестерпною, — несподівано каже вона, благально дивлячись на мене.

«Тільки не зарюмсай», — проноситься в голові думка.

— Не хотіла вас образити…

«Цього тобі й не вдалося», — подумки заспокоюю її.

— Просто я все уявляла собі інакше… Зовсім інакше…

— Ми завжди щось уявляємо собі інакше, — кажу їй, ризикуючи знову бути названим філософом. — Можливо, все лихо в тому, що зараз у мене мало грошей. Вибачайте, не хочу видатись брутальним, але таких прибутків, як ваш батько, я не маю…

— Прощавайте, — тихо мовить вона, роблячи крок до мене і не випускаючи мою руку.

Напевно, це означає, що й мені треба ступити до неї і залишити поцілунок на її цикламенових вустах. Однак я не люблю перебирати міру. Скнара батько, омріяний Париж і на довершення ще новий коханець — це забагато для одного вечора. Тому я висмикую руку й лише махаю на прощання.

— Не хвилюйтесь. Я не вразливий. Вважайте, що нічого не трапилось.

«І все ж треба було її поцілувати», — думаю я, повільно їдучи на своїй таратайці порожніми вулицями. Зв'язки з Франсуаз розбестили мене. Ледве місяць, як я тут, а вже мучить мене самотність, хоч вона завжди була моєю супутницею в житті.

«І все ж треба було її поцілувати, — кажу собі, роблячи довгі об'їзди, маневруючи, аби подолати бар'єри вулиць одностороннього руху й дістатися до свого будинку. — Вона, здається, більше вдає розбещену, ніж є насправді. Хай там як, а в її компанії мені приємніше, ніж у товаристві Тоні. Молода струнка дівчина щось та значить для такого, як я, чоловіка, далеко не улюбленця долі».

«Цілувати її? З якого дива? — заспокоюю себе, ставлячи нарешті машину біля будинку. — Вона розчарувалась. Уявляла все по-іншому. Я теж уявляв собі все інакше, проте не звинувачую в цьому нікого, окрім власної дурості. Нічого, дівчинко моя, твої розчарування ще попереду. Тоді ми й поговоримо. Можливо, навіть поцілую, якщо наполягатимеш…»

Запалюю в коридорі світло й неквапно долаю свої дев'яносто дві сходинки. Відчиняю двері, замикаю їх і входжу до своєї вбогої квартири. Клацаю вмикачем.

У кімнаті, на стільцях і на ліжку, на мене мовчки чекають люди з Центру.

Вони у повному складі: Димов, Кралев, Младенов, Тоні, Ворон і Вуж. Немає лише Милка. Певно, не встигли повідомити про судове засідання. Бо, здається таки має відбутися суд. А можливо, й екзекуція.

— Ба, яка несподіванка! — вигукую я найпривітнішим голосом. — Але чому поночі?

— Заткни пельку! — понуро попереджає Кралев. — Відповідатимеш лише на запитання.

— Можна й так, — погоджуюсь я, спираючись на двері. — Не первина.

— Бобев, ти, власне, на кого працюєш? — м'яко, майже лагідно запитує Димов, смачно плямкаючи товстими губами.

А мені раптом хочеться ляснути його по гладкій щоці, щоб він нарешті виплюнув оту неіснуючу цукерку.

— На вас, — відказую я.

— На кого ти працюєш? — повільніше, але так само лагідно повторює Димов, втуплюючи в мене сонні очиці. — Гадаю, ти розумієш, про що йдеться.

— Якщо ви маєте на увазі щось інше, крім роботи в журналі, то мушу сказати, що я нічого не розумію… Хтось, певно, звів на мене наклеп… Бо чим же пояснити ці нічні відвідини… На кого ж іще я можу працювати?

— Не пащекуй! — знов озивається Кралев. — Тут допитуємо ми.

— Чого ти! — кажу я, переходячи на свій звичайний тон. — Це ти їх так накрутив?

Кралев хоче щось відповісти мені, та Димов зупиняє його порухом пухкої білої руки.

— Знаєш що, Бобев: щоб не гаяти часу на марні виверти, ми спочатку розповімо тобі те, що знаємо ми, а тоді ти, якщо в тебе зосталася хоч крихта глузду, все збагнеш і викладеш нам, що знаєш ти. Кралев, поясни хлопцеві, що й до чого.

— Що йому пояснювати? — раптом озивається Ворон. — Давайте я заведу його в ванну, та й по всьому…

— Ти помовч, — кидає йому Димов. — Ану, Кралев, поясни хлопчиськові.

Мені незабаром сорок, але, називаючи мене «хлопчиськом», Димов мав на увазі не мій вік, а мою недосвідченість і самовпевненість, що підбили мене втрутитись у цю гру для дорослих. Поки що я не бачу виходу з становища, в якому опинився.

— Цей тип ще спочатку викликав у мене сумнів, — починає Кралев низьким, трубним голосом.

— Хіба тільки в тебе? — не стримується Ворон.

— Помовч! — знов гримає на нього Димов. — Ще раз озвешся — виставимо за двері.

Ворон скалить в ображеній посмішці великі жовті зуби, але змовчує, кидаючи на мене промовистий погляд, мовляв, не виставлять, будь певен.

— Ще з самого початку він викликав у мене підозру, тож я почав придивлятися до нього, — веде далі Кралев. — Помітив, що він надто всім цікавиться, хоч і прикидається дурником. Я попередив портьє, щоб той стежив, коли він приходить на роботу і йде з роботи. Таким чином я довідався, що в певні дні він приходить на роботу раніше. Сьогодні я також прийшов раніше і спіймав його на гарячому…

— Я стукав у ваші двері, — пояснюю Димову. — Оце й весь мій злочин.

— Ні. Зовсім не в цьому, — зітхає Кралев. — Я хотів дочекатися, поки ти вийдеш із кімнати, але не помітив тебе крізь шпарку, не догадався, що ти сховався за штору. Думав, кудись зник. А тепер дивися сюди.

Він виймає з кишені аркушик чорного паперу й показує мені.

— Це, щоб ти знав, фотопапір. Ми клали його в темряві на дно шухляди у стіл Димова і в темряві виймали. Однак він виявився засвіченим. Тепер ти зрозумів?

— В яку ще шухляду? — ущипливо перепитую. — Ні в яку кімнату я не заходив. Про яку шухляду і про які папери ти верзеш?

— Обшукайте його! — наказує Димов лагідним голоском, нетерпляче підкидаючи ключі від машини.

Ворон і Вуж разом підступають до мене, штовхаючи і безцеремонно смикаючи мій одяг, швидко, але уважно обшукують мене. Ключів при мені, звісно, немає. Може, я й новачок, але не зовсім дитина.

— Звідки в тебе стільки грошей? — запитує Димов, ретельно перерахувавши коротенькими, товстими пальцями банкноти в моєму гаманці.

— Щойно позавчора ви самі дали мені платню.

— Те твоє «щойно позавчора» було п'ять днів тому. Невже відтоді ти нічого не витратив?

— Він тільки сьогодні спустив шістдесят франків, — озивається Тоні, уникаючи мого погляду.

Младенов неспокійно зайорзав на місці.

— А ввечері водив на прогулянку дочку Младенова, — додає Димов. — Звідки стільки грошей?

— На вечір мені дав гроші бай Марин, — відповідаю я. — Він дав мені навіть більше, ніж я витратив.

— Бай Марин дасть йому гроші! Та ще й більше, ніж слід! — презирливо бурмоче Кралев.

Младенов, що доти сидів, наче закам'янілий, нетерпляче ворухнувся:

— Так, я дав йому гроші! Спеціально на цей вечір. До мене приїхала дочка!

Старий бреше переконливіше, аніж я сподівався.

— Якщо бажаєте, можу вам сказати, скільки витратив і скільки лишилося, — впевнено заявляю я, бо завжди намагаюся не мати при собі підозріло великої суми грошей.

— Але цього ти не поясниш! — гримає Кралев, знову покачуючи чорний аркушик.

— Сам пояснюй. Я не займаюся фотографією і не порпаюсь у чужих шухлядах. Може, хтось і відчиняв шухляду, але яке ти маєш право стверджувати, що це зробив я?

— От що, Бобев, — помахом руки зупиняє мене Димов. — Твої виперти даремні. Ми добре знаємо один одного. Не знали досі лише тебе, але тепер розкусили. Мою шухляду відмикав саме ти. Отже, на цьому крапка. Кажи одне: на кого ти працюєш?

— Мені нема чого казати. Якщо ви вирішили перевірити версію…

— Це твоя справа. Не скажеш — тим гірше для тебе. Зрозумій: від того, на кого ти працюєш, залежить твоя доля. Ми можемо просто вигнати тебе з Центру. А можемо й знищити.

Димов замовкає і очікувально дивиться на мене масними, сонними очицями.

«Не діждеш», — думаю собі, витримуючи його погляд.

— Мовчиш, значить, обираєш другий варіант, — зітхає Димов і поглядає на годинник.

Потім звертається до Ворона:

— Все готово?

— Все, шефе, — вищирює той свої кінські зуби.

— Зачекайте, це так не робиться! — озивається Младенов.

— Чого чекати? Нової брехні? Цьому немає меж, — огризається Кралев.

Цієї ж миті Димов робить ледве помітний жест пухкою рукою, в якій затиснуті ключі. Вуж і Ворон навалюються на мене. Один з них заламує мені за спину руки, другий заштовхує в рот брудного носовичка. Руки в них — мов лещата.

— Як домовлялися, без зайвого галасу! — попереджає Димов.

— Який там галас! Зануримо головою у ванну — і в Сену. Нехай потім доведуть, що не втопився, — вищиряється мені в лице Ворон, обдаючи гнилим запахом з рота.

Замість відповіді Димов знову змахує своєю провислою рукою. Ті тягнуть мене в ванну. «Кінець! — кажу сам собі, бо сподіватися нема на що. — Можеш пожалітися таткові й мамі».

В невеличкій кімнаті справді все готово: ванна наповнена водою, в кутку лежить пластмасовий лантух, очевидно, призначений для мого тіла. Наче крізь сон, чую за дверима заперечення Младенова, його «не поспішайте» і «так не роблять» і підсвідомо розумію, що ці заперечення навряд чи допоможуть.

— Надінь йому наручники! — наказує Ворон.

Тієї ж миті зап'ястя моїх рук, заломлені за спиною, обхоплюють металеві кільця.

— Настала й твоя черга, — цідить крізь зуби Ворон, смикаючи мене за вухо так, що мало не відриває його. — Я б з радістю розмалював твою пику… Шкода, що шеф наказав не залишати слідів… Я розчавив би тебе, як гниду…

Йому доводиться обірвати свою сповідь, бо в цю мить настирливо лунає дзвоник і хтось гучно грюкає в двері.

— Відчиніть, поліція! — чую виразно, і ця завжди зловісна фраза цього разу звучить у моєму пораненому вусі, як Ісусове: «Лазаре, підведися!»

— Нікому не відчиняти! — попереджає Кралев.

Але тут же доноситься м'який голос шефа:

— Тоні, відчини!

На порозі ванної стоїть чоловік у цивільному, за спиною в нього троє жандармів у чорних мундирах, з автоматами.

Цивільний уважно обводить очима спершу кімнату, потім присутніх, зупиняє погляд на мені і, звертаючись до Ворона й Вужа, владно наказує:

— Геть звідси!

І ось у моїй квартирі знову зібрався Центр у повному складі плюс чотири представники місцевої влади.

— Документи! — коротко кидає цивільний.

Усі покірливо виймають паспорти, крім мене, оскільки руки мої ще й досі в наручниках, а Ворон устиг лише витягти в мене з рота свого носовичка. Цивільний підходить до кожного з присутніх, уважно перевіряє паспорти й зневажливо повертає їх.

— Хто ватажок цієї банди?

— Ми не бандити, — без пафосу заперечує Димов.

— А, значить, ви шеф! — киває цивільний. — Може, поясните, що це за розправа, яку ви влаштовуєте?

— Яка розправа? — здивовано розкриває рота Димов так, що мені здається, ніби ось-ось випаде цукерка.

— От що, пане, запам'ятайте, ми з поліції, а не з церковного хору. Людина з кляпом у роті і в наручниках, повна ванна води, синтетичний лантух і двоє здоровил з обличчями найманих убивць — цього цілком досить, аби затримати всю вашу компанію і почати судову справу за спробу вбивства. Якщо ви такий кмітливий, то спробуйте вигадати якесь інше пояснення цій пантомімі, хай вам грець!

— Це був звичайнісінький жарт, — смиренно промовляє Димов, дивлячись на інспектора нерухомими сонними очима.

Цивільний допитливо дивиться на мене. Я мовчу. Хай у цих дружків трохи потремтять жижки. Бодай помщуся їм.

— Відповідайте, я чекаю! — підганяє мене інспектор.

— А чи не можна спочатку звільнити руки?

— В кого ключ од наручників? — запитує інспектор, обводячи поглядом увесь синедріон.

Вуж догідливо підбігає й подає інспекторові ключа, який власноручно визволяє мене від залізних пут.

— Ну?

Повільно обводжу обличчя людей з Центру і з задоволенням констатую, що всі вони напружено дивляться на мене, відтак переводжу погляд на інспектора:

— Справді, це був жарт. Хоча й досить таки безглуздий.

— Ну що ж! — знизує плечами інспектор. — Тоді вважайте, що й наша поява — також маленький жарт. Але запам'ятайте, панове: якщо ви повторите подібний жарт, ми пожартуємо так, що від вашого Центру не лишиться й сліду! І не думайте, що вам хтось зарадить. Ви у Франції і мусите дотримуватись французьких законів. Більше попереджень не буде!

Чоловік у цивільному подає знак жандармам і, не оглядаючись, виходить разом з ними.

— Вибачай за одвертість, але ти, Кралев, йолоп! — м'яко промовляє Димов і підводиться.

Таке зауваження приємно тішить вухо, хоч я ще й не розумію, за що саме заслужив його Кралев.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Сіро-зеленкувата злива спадає з навислого неба довгими струменями. Ми сховалися під навісом садового буфету, й дощ пере нас із трьох боків, такий рясний і щільний, що мені здається, наче ми сидимо за якоюсь лискучою напівпрозорою завісою.

Ось уже другий понеділок я приходжу на це домовлене місце, щоразу замовляю собі каву й дістаю зелену пачку сигарет «Житан», але чоловік з простим обличчям, якого я називаю подумки просто «мосьє П'єр» і який має запитати: «Дозвольте?» — і, в свою чергу, покласти на стіл пачку сигарет, — не з'являється. Натомість сьогодні прийшов інший чоловік, без розмов сів поруч мене і замість зеленого «Житана» витяг з кишені зім'яту синю «Голуаз».

Ми сидимо, відгороджені стіною зливи. Мосьє Леконт такий набурмосений, що я вважаю за краще дивитися на каламутні потоки.

— За вами хтось стежив?

— Якийсь тип, його обличчя наче знайоме. Мабуть, із емігрантів. Я одірвався від нього на площі Республіки.

— Ви певні, що він сам?

— Цілком.

— Зрештою, це не має особливого значення, — байдуже мовить Леконт. — Ми вважаємо вашу місію завершеною і мета мого візиту — повідомити вас про це.

— Моєї провини в цьому немає, — виправдовуюсь я. — Я зробив усе можливе.

— Не заперечую, — сухо відповідає мосьє Леконт. — Справа в тому, що ви тепер вибули з гри. Ми перешкодили їм скарати вас, але ви вибули з гри.

— Я продовжую працювати в Центрі…

— Так, але вони тримають вас, щоб не мати неприємностей з нашою поліцією. Відтепер не ви стежите за ними, а вони за вами. Ви — як би це краще висловитись? — амортизовані.

Я чудово розумію його. Розумію і те, що якби не злива, мосьє Леконт, напевно, зараз же підвівся б і пішов.

Для нього я вже викреслений зі списку. Я — зношена деталь, замінена й викинута, наче стара залізяка чи спрацьований автомобіль. Довідавшись, що французькі власті більше не цікавляться мною, мене завтра ж виженуть із Центру. Отже, мені лишається повіситись або йти на ринок вантажити мішки з картоплею.

— Маю пропозицію, — докидаю я. — Пропозицію, як остаточно розв'язати цю проблему.

Найрадикальніше розв'язання проблеми — ліквідувати Центр, але я знаю, що в цьому не зацікавлені ні американці, ні французи. Емігрантський центр завжди може знадобитися.

— Яку саме? — бурмоче мосьє Леконт.

Він, очевидно, вважає мою пропозицію не вартою уваги, але оскільки дощ не вщухає, то чому б і не вислухати мене.

— Маєте рацію в тому, що я вже не можу виконувати таких завдань, як раніше. Але я не поза грою, бо в мене в руках є ще такий козир, як Младенов.

— Якщо ви вважаєте Младенова козирем… — кисло посміхається Леконт, не закінчуючи фрази.

— Послухайте, мосьє Леконт, я не прагну знати більше, ніж належить такому пішакові, як я, але чи не зручніше було б для вас, замість того щоб з такими труднощами стежити за Центром, взяти керівництво ним до своїх рук?

— Яким чином? — різко запитує француз.

— Я пропоную усунути Димова й Кралева, і тоді на чолі Центру залишиться Младенов, який танцюватиме під мою, тобто під вашу дудку.

— Мерсі за пораду, — кисло посміхається мосьє Леконт. — Якби ми могли так вільно розпоряджатися Центром, то, будьте пенні, не вдавалися б до ваших послуг. У нас свої міркування, — викладати їх вам я не збираюся, — і ці міркування виключають наше безпосереднє втручання у справи Центру. Того вечора наші люди трохи притиснули цю зграю, аби врятувати вас, та все то блеф, легке попередження, щоб не заривалися…

Леконт замовкає, бо з павільйону вийшов гарсон, мабуть, аби своєю присутністю нагадати нам, що в кав'ярні треба щось замовляти. В такий час і негоду ми в нього єдині клієнти на терасі.

— Що вам узяти? — питає мій співрозмовник.

— Що й собі. Принаймні я буду певен, що ви не замовили мені отрути.

— Дві кави і два перно, — каже Леконт гарсонові. І коли той зникає, додає: — Я не замовляю для вас отрути і вам не раджу до неї вдаватися. Просто змініть професію і радійте, що врятували шкуру. Це не така вже дрібниця.

— Вибачайте, — кажу я, — але ми не порозумілися. Кажучи, що Димова і Кралева треба усунути, я мав на увазі самоусунення.

— Яке саме?

— Два тижні я сушив собі цим голову і, здається, знайшов засіб: у мене є навіть детальний план роздмухування таких чвар, що й Димов, і Кралев, і, якщо хочете, всі інші самоусунуться й створять можливість для нас із Младеновим захопити керівництво. Вам, звичайно, не треба нічого робити. Вони самі усунуть один одного.

Мосьє Леконт замислено дивиться в парк, немов оцінює, чи є в моїй пропозиції бодай натяк на здоровий глузд. Дощ трохи вщух. Замість обложної зливи вітер несе густий водяний пил, і крізь вологу імлу перед нами відкривається вид на густу зелень парку Бют-Шомон пласкими, порослими травою схилами, штучними цементними скелями і озером із застояною чорно-зеленою водою.

Гарсон приносить замовлене, кидає невдоволений погляд на затягнуте небо і бурмоче: «Яка жахлива погода», та, побачивши, що ніхто з нас не підтримує розмову, відходить.

Мосьє Леконт відпиває кави й запалює свою міцну «синю». Потім дивиться на мене пильно, навіть трохи здивовано, немов тільки зараз завважив мою присутність.

— Так. Це непогана думка. Я не кажу нічого певного, — він застережливо підносить руку, — але це думка. Щоб обмізкувати її, треба знати реальні можливості для її виконання. Ознайомте мене в кількох словах із вашим планом.

«Хмари трохи розвіює», — думаю я, хоч дощ знову посилюється і перед нами знову спадають напівпрозорі мокрі струмки, м'яко хлюпаючи в траву. Я й собі запалюю «зелену», прикро думаючи, що навіть сигарети вибирає для мене вища інстанція. Відтак починаю викладати свій план.

— Це цікаво, — повторює мосьє Леконт, уважно вислухавши мене. — Більше нічого не скажу, оскільки не можу відразу ж відповісти: «так» або «ні».

Дощ знову вщухає. Француз дивиться на небо, потім на моє розчароване лице й запитує:

— То рушаймо?

Він витягає з маленької кишені зім'яту банкноту і кладе на стіл. Ми підводимось і неквапом ступаємо по мокрій алеї, що веде на вершину пагорба. Піднімаємося й зупиняємось під високими деревами, з яких спадають зеленаві тіні й краплинки води. Внизу, далеко під нами, серед похмурих будинків передмістя звивається залізниця. Межа штучної бідняцької оази. Далі тягнуться рейки, темні насипи й задимлені стіни. Звідти починається життя.

— Гаразд, — киває Леконт, дивлячись на мене так, наче я щось сказав. — Якщо ваша пропозиція буде прийнята, ви одержите точні вказівки. Якщо ж ні, ми з вами ніколи не зналися.

— Розумію. Як я довідаюсь про вашу відповідь?

— Про це не турбуйтесь. Ми знайдемо спосіб зв'язатися з вами. В який вам бік? Бо мені в протилежний.

— Байдуже.

— Гаразд, тоді я піду вниз.

Він кивнув мені й закрокував алеєю вниз, а я стояв і дивився на залізницю, врізану в темні квартали передмістя, хоч з неба знову полилися цівки дощу.

— Ви кат! — каже вона, насилу стримуючись, щоб не відважити мені ляпаса.

— Можливо, — відповідаю, — але тут не місце для взаємних визначень. Зайдімо хоча б у цю кав'ярню навпроти.

— Ви кат! — повторює вона. — Не хочу й знати вас.

— Ну, тоді…

Я примирливо знизую плечима й іду далі.

— Чекайте! — гукає вслід мені Ліда, ледве не плачучи від люті. — Відвезіть мене додому! Мені дуже неприємно, але я не маю грошей навіть на таксі.

— Я не можу вас везти до батька у такому вигляді. Давайте зайдемо в кав'ярню.

Розмова відбувається о восьмій годині ранку біля чорного входу «Опери»: втаємничені знають, що цей вхід веде не в кулуари театру, а до підвалу, де проводять ночі повії. Фахівці називають його «Великою кліткою». Саме звідти видали мені на поруки Ліду.

Я пробую взяти під руку непокірливу жінку. Вона грубо вириває руку, але йде зі мною. Перетинаємо захаращену автомобілями вулицю й заходимо в кафе. Я посилаю Ліду у вбиральню, а сам сідаю за стіл біля вітрини й замовляю ситний сніданок: дві великі порції крему й булочки. За кілька хвилин молода жінка повертається вже трохи схожа на людину, вимита, причесана, з підфарбованими губами. Мовчки снідаємо, потім я пригощаю її сигаретою і спокійно кажу:

— А тепер розповідайте, що трапилося.

— І не думаю. Відвезіть мене додому.

— Гаразд, ваша воля. Принаймні я вам щиро кажу, що не розумію, в чому ви мене звинувачуєте.

— Навіть не розумієте? А хто мені призначив побачення на Рю-де-Прованс? Хіба не ви? І хто не прийшов на побачення? Теж не ви?

— Чекайте, чекайте! Давайте з'ясуємо все по порядку: Рю-де-Прованс, якщо не помиляюсь, це вулиця, на якій ви мешкаєте…

— А ви тільки відучора в Парижі і, звичайно, не знаєте, що там зборище повій…

— Зізнаюся: геть забув. Я призначив вам зустріч, бо ви там мешкаєте, та й од ваших тих сходинок у мене спирає дух.

— От-от! І оскільки ви так дбаєте про своє здоров'я, то зволили взагалі не прийти.

— Неправда. Я спізнився всього на кілька хвилин, тому що на розі бульвару Османн і вулиці Лафайєт утворилася пробка й мені довелося чекати…

— Так. А тим часом поліція заштовхала мене в машину разом з усіма тими… Боже, який жах! Я ніколи не сподівалася, що доживу до такої ганьби. Цілу ніч з тими нікчемами, як повія…

Вона знову на порозі істерики.

— Заждіть, — кажу я. — І тут я не винен. Скільки порядних жінок спокійно ходять по Рю-де-Прованс, і нікому не спадає на думку мати їх за повій, бо в них не такий вигляд.

— А в мене, значить, такий вигляд? На моєму обличчі написано, що я повія…

— Про обличчя не відаю. Людина собі його не вибирає. Але, даруйте, ви занадто наквацюєте його. І де ви взяли таку неймовірну спідницю, не кажучи вже про сумочку.

— Ви — кат!

Це трохи нагадує мені рефрени мого колишнього сусіди по в'язниці: «Ти мерзенний зрадник», та я лишаюся незворушний.

— Розумієте, Лідо, не виключено, що я справді кат, але з вашого боку не дуже чемно повторювати мені це після того, як я цілу ніч шукав вас по поліцейських дільницях і пунктах «швидкої допомоги».

— Яка жертва! Краще б ви своєчасно прийшли…

— А ви б краще менше слухали порад Мері Лямур…

— Мері Лямур тут непричетна. Я хотіла б спитати вас, як би одяглися ви на ту марницю, що мій батько мало не з кров'ю одірвав від серця… Божечку, оце так Париж і паризьке життя…

— Тільки не плачте, — кажу я. — Побережіть свої істерії до критичного віку.

Але вже запізно. Ліда глухо схлипує, затуляє обличчя руками і гірко плаче під байдужими поглядами перехожих, що густо сунуть повз вітрину кафе.

Ми сидимо з Тоні в кав'ярні болгарина й п'ємо свій обідній аперитив — мартіні з лимоном. Тоні п'є вже четверту порцію, не рахуючи того, що він вихилив до мого приходу: є дні, коли він готується до обіднього аперитиву з самого ранку. Ворон і Вуж, як простолюд, за сусіднім столиком п'ють вино. Після екзекуції ці двоє постійно крутяться біля мене, доки я в районі Центру. В інших місцях за мною назирці ходять інші емігранти, більшість яких я вже знаю в обличчя. Іноді я покірливо дозволяю їм слідкувати за собою, а подеколи заради різноманітності влаштовую своїм янголам-хранителям дрібні каверзи. Мої витівки різні, залежно від того, чи я пішки, чи на «ягуарі», але в обох випадках ефект однаковий: переслідувачі, витріщивши очі, гасають, як мавпи, несподівано й безповоротно, загубивши мене у міській веремії. Отже, хоч і з запізненням, а мені згодились уроки, одержані у віллі поблизу Фонтенбло. Всі ці витівки на перший погляд дитячі розваги, оскільки мені вже нічого критися. Але вони підтримують мій престиж, даючи підставу людям з Центру вважати, що я й досі працюю на французів. Саме в цьому й виявляється фальш мого становища: я вдаю, ніби розвиваю конспіративну діяльність, аби замаскувати своє неробство.

— Он іде Мері Лямур і підморгує тобі, — кажу я Тоні, помітивши імпозантну постать за вітриною кав'ярні.

— Не мели дурниць, — відмахується Тоні. — Мері Лямур не цікавлять такі, як ми з тобою.

— Чому? Невже ми такі потвори?

— Начхати їй на твою вроду. Їй потрібне зовсім інше.

— А знаєш, не така вже вона й погана… Хоч належить до важкої категорії.

Тоні, на диво, утримується від коментарів.

— Ти часом не шукав у ній своє щастя? — наполягаю я.

— Хіба я з глузду з'їхав? Мені, друже, ще не набридло життя.

Відколи розмова точиться довкола Мері, Тоні, хоч як він уже набрався, притишив голос і час від часу зиркає на стіл, де сидять Ворон і Вуж.

— Що ти цим хочеш сказати? — ніби не розумію я.

— А те, що коли ти спробуєш перевірити своє щастя на Мері і Димов спіймає тебе, — тобі не зарадить і французька поліція.

Літній гарсон проходить повз нас із порожньою тацею. Тоні перепиняє його рукою.

— Вороне, вип'єте ще по одній?

— Якщо пригостиш, — непривітно відповідає Ворон.

— Два мартіні й два великих вина! — замовляє Тоні. Потім, спершись ліктями на стіл, утуплює в мене каламутні очі. — Ти мене, друже, не підбивай: кажеш про Мері, а думаєш про іншу.

— І гадки не мав.

— Розказуй комусь іншому. В усякому разі, вибір непоганий: я маю на увазі дочку старого…

— Через таких і виникали ускладнення.

— Щодо цього ти маєш рацію. А в тебе їх аж занадто. Як воно в тебе виходить, чоловіче, що ти стикаєшся з Кралевим?

— До чого тут Кралев?

— Як до чого? До того, що й ти. Він теж клюнув на Ліду. Двічі вже запрошував її на вечерю…

— Тихіше, — попереджую я. — Йде Младенов…

Младенов наближається у супроводі Димова і Кралева. Вони вмощуються за столом у кутку, де, як звикле, сидять гості. Якщо врахувати, що біля входу Милко зайнятий тоталізатором, то Центр у повному складі.

— Центр у повному складі, — кажу я.

— Усі восьмеро… Нічого, скоро нас лишиться семеро, — кидає Тоні, прилизуючи жовтими від тютюну пальцями своє довге волосся. — Але сім — кепське число…

— Хто ж одсіється? Невже я?..

— А хто ж іще?.. Не з моєї вини, звичайно.

— Не вдавай простачка: і ти допоміг. «Тільки сьогодні він прогуляв 60 франків», — нагадую його репліку того вечора.

— Казав те, що мусив казати, — виправдовується Тоні. — На моєму місці ти зробив би те саме.

Підходить гарсон з повною тацею, ставить нам два мартіні й іде далі.

— Ти від початку пристав до мене, — байдуже нагадую я. — Всі твої звіряння були приманкою.

— Я говорив те, що мені веліли, — повторює Тоні. — Якщо ти впіймався на гачок, вина не моя.

— Чому це я упіймався?

— Бо впіймався!

Тоні виливає півкелиха рідини собі в рот, запалює сигарету й посміхається.

— Ти маєш себе за хитруна і, можливо, таки станеш ним, якщо вже не став. Коли до тебе хтось чіпляється і починає настроювати проти шефів або нахваляється сам повернутися назад, що ти повинен зробити? Є три варіанти: погодитись, промовчати або піти до шефів і доповісти їм про все. Ти, звичайно, не погодився, бо не зрадник, але й не доповів. А треба було, якщо ти кмітливий. Тоді б ти витримав іспит.

— Зате ти справжній пройдисвіт, — кажу я, відпиваючи з келиха. — Коли б я доповів, то знаєш, що б було? Кралев примусив би тебе відмовитись од своїх слів і стверджувати, ніби все це казав я, а тепер намагаюся перекласти на тебе. Отже, в кожному з трьох випадків мене чекала однакова доля, бо Кралев вирішив її заздалегідь.

Я навмисно двічі повторюю прізвище Кралева, щоб уловити реакцію Тоні. Але він не реагує. Тоні вже так нализався, що навіть не заперечує своїх зв'язків з Кралевим, а якщо й заперечує, то зовсім протилежне:

— Чого б це вони заздалегідь вирішували твою долю, га? Хіба хтось що мав проти тебе?

— Проти мене? Звичайно, ні. Я дрібна риба. Але оскільки вони мають зуб на Младенова, а я ніби його людина, то все скошується на мені.

— Не бери це близько до серця, — заспокоює мене Тоні. — Макітра в тебе варить. Значить, ти не пропадеш. Шкода лише, що тобі вже не ссати двох маток.

— А ви як? Хіба ви ссете одну? Всі ви…

— Тс-с! — уриває мене Тоні, прикладаючи до губів прокуреного пальця. — Не плещи язиком! Сси собі скільки хочеш маток, умій тільки… Нічого, все ще попереду, навчишся…

— Ти ніби знову набрався… — байдуже завважує Милко, підсідаючи до нашого столу, наморений тоталізатором.

— З горя, братку… Шкода, що знову лишаємося без редактора.

Милко не звертає уваги на його слова, очима шукає офіціанта, знаходить його і мовчки замовляє собі питво, показуючи на келих Тоні.

Мабуть, Милко також втаємничений. Здається, всі вони втаємничені, крім мене.

— Вип'єте ще по одній? — запитує мовчазний Милко, коли гарсон приніс йому келих мартіні.

— Чому по одній? Вип'ємо більше, — озивається Тоні охоче. — Замовляй повну пляшку, годі вже гратися в чарки.

— Тобі не вистачає тільки пляшки, — бурмоче Милко. І звертається до гарсона: — Ще два келихи.

Та мені не вдається скористатися його щедрістю. З-за столу її кутку підводиться Младенов і незграбно прямує до нас,

— Емілю, ти не підвезеш мене додому?

Я встаю, рушаю за ним. Мені вже відомо, про що йтиметься. Тому я трохи здивувався, коли в «ягуарі» бай Марин завів мову зовсім про інше:

— Чим ти думаєш, коли підколюєш Ліду такими шпильками?

— Якими саме?

— Що вона, мовляв, невідь як одягнена, що в таке ганчір'я вдягаються лише шльондри… Невже, Емілю, я лопатою гребу гроші?

— Зачекай, бай Марине, я казав Ліді не про гроші, а про пристойний вигляд. Вона може витрачати на вбрання значно менше і мати пристойніший вигляд.

— Я казав їй те саме. «Візьми, — кажу, — собі одну-дві сукні в монопрі[1], як це роблять скромні жінки». А вона послухала Мері Лямур і накупила цього страхіття. А тепер давай, тату, гроші на нові туалети. Наче в мене їх хоч лопатою греби…

— Є люди, які таки загрібають їх лопатою, — підтакую я. — Хоч би й Димов.

— Я знаю, скільки одержує Димов. На його гроші також не розженешся. Особливо коли на твоїй шиї така, як Мері. — Младенов замовкає, кидаючи на мене швидкий погляд. — Їдь повільніше. Поспішати нікуди. Я хочу сказати тобі й дещо інше.

Отже, ми дійшли до головного. Я їду повільно, оскільки в цей час рух такий, що навіть при бажанні не розженешся. Та й відстань од Центру до Рю-де-Прованс надто мала для такої важливої розмови.

— Вже двічі чи тричі заходила мова про тебе. Я всіляко намагаюся відкласти остаточне розв'язання, однак ті двоє наполягають на своєму: вони хочуть збутися тебе. Кажуть, ми його не чіпатимемо, нехай собі живе, але щоб щез з-перед очей. Їм не потрібен наглядач.

— Гаразд, бай Марине. Якщо треба, я щезну.

Младенов кидає на мене оком, здивований несподіваним відступом. Я дивлюся просто себе, намагаючись прилаштуватись між старим «сітроеном» і довгим блискучим «б'юїком».

— Я, звичайно, не кину тебе в біді. Зроблю все, що зможу. Я вже де з ким переговорив, і, мушу сказати, відкривається чимало можливостей. Можеш піти у «Вільну Європу» і в інші місця, тільки май почуття міри. Наші емігранти, на жаль, здебільшого прості люди, а тут потрібні підготовлені хлопці, такі, як ти.

— За мене не турбуйся, — кажу я, щоб трохи збити його чванливість. — Якось дам собі раду.

Младенов знову кидає на мене допитливий погляд, але я саме проскакую між двома автомобілями. «Сітроен» бере трохи ліворуч, аби уникнути зіткнення, і дає мені можливість випередити «б'юїка», обдавши його ганьбою — хмарою синього бензинового диму.

— Емілю, тобі не слід ображатися на мене, бо ти неправий. Май на увазі, що я реагував надто болісно, але не все залежить від мене.

Я різко повертаю і виїжджаю на Рю-де-Прованс. Серед довгого ряду автомобілів, що вишикувались вздовж тротуару, треба відшукати місце і поставити свого «ягуара». Повільно їду повз них, раптом у кількох метрах попереду з шеренги вихоплюється «рено». Звільнене місце вузьке для мого «ягуара», та після кількох складних маневрів якось вдається притулитись до тротуару.

— Готово, — кажу я, однак старий не виходить.

— Я, звичайно, міг би різними хитрощами домогтися, тебе протримали на роботі ще якийсь час, але ти від цього не виграєш, а я програю. Якщо ж ти перейдеш на іншу роботу, позиції в Центрі зміцняться.

— Раніше ти казав протилежне…

— Раніше було одне, а тепер — інше. Та не я винуватець…

— Знаю, винен я, — примирливо погоджуюсь. — Тому більше не заважатиму тобі. Хочу лише попередити: якщо я піду, твої позиції анітрохи не зміцняться. Зараз вони прагнуть спекатися мене, а потім здихаються й тебе. Якщо, звичайно, не залишать пішаком.

— Младенов — не пішак! — з гідністю заперечує він.

— Згоден. Але вони намагаються зробити з тебе пішака. Так воно фактично і є. Та це мене не обходить. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, я завтра ж зникну.

— Зачекай! Ніхто не каже тобі робити це завтра ж. Підготуй наступний номер, нехай журнал вийде, і тоді звільнишся. Їх задовольнить, якщо скажеш, що ідеш добровільно.

— То скажи їм.

— Збагни нарешті, що я хочу цього від тебе не заради власного спокою, а заради того величного, яке ми робимо.

— Ти маєш на увазі американців?

— Емілю, я забороняю такі жарти. Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Ах, справді: національні ідеали. Тільки ті двоє продають національні ідеали значно вигідніше, ніж ти.

— Що ти верзеш?

— Вислухай мене, бай Марине! — Я довірливо нахиляюсь до старого, який уже був зібрався виходити з машини, і дивлюся йому в очі. — Я казав тобі, що вони хочуть зробити тебе пішаком, а насправді ти ним був у Центрі з самого початку…

— Я — шеф Центру, — обурено вриває мене Младенов. — Такий, як і Димов.

— Неправда. Головне свідчення того, хто шеф, а хто пішак, — кому скільки платять. Ти не маєш і десятої частки того, що одержує Димов.

— А тобі звідки відомо, хто скільки одержує? — різко запитує Младенов.

— Поцікався в банку і пересвідчишся, — відповідаю я і насмішкувато дивлюсь на старого.

Він змірює мене поглядом і усміхається:

— Ти гадаєш, що я цього не зробив?

Я зупиняюсь біля якоїсь випадкової кав'ярні на вулиці Лафайєт тільки тому, що тут є де поставити машину. Їм несмачний твердий біфштекс із смаженою картоплею, м'якою й холодною, здатною викликати відразу до будь-якої їжі. Як приправа до цієї несмачної страви, в голові неприємні думки. З деяких пір вони переслідують мене.

Спершу, одержавши від Леконта завдання, я почував себе справжнім паном Ніхто, невловимим і невразливим, який таємно і спритно стежить за діями інших. А тепер я почуваюсь як людина, намацана ворожим прожектором, спіймана й обплутана холодним сліпучим світлом, що проникає у найпотаємніші думки.

Кожен мій порух заздалегідь передбачено, кожне моє починання ще в зародку задушено, кожний мій удар падає на мене самого. Друг, на якого розраховував, перший зрікся мене. Гостинного прийому, якого сподівався, не відбулося взагалі. Замість колишньої довіри на мене ставлять пастки. Моя служба в Леконта кінчилася, майже не почавшись. І, нарешті, найновіший план також зривається, перш ніж я взявся до нього.

Втомлено рахуючи свої дев'яносто дві сходинки, я добираюся до своєї квартири. Стаю під холодний душ, потім закутуюсь у халат і лягаю. Хочеться відпочити, забутися, заснути. Але не можу цього зробити — треба дещо продумати, а мій мозок не звик відпочивати, коли є важливі справи. Отож я лежу, обмірковуючи можливі ходи й контрходи, з неприємним відчуттям, що навіть зараз, коли я поглинутий думками, за мною стежать.

Я не можу, звісно, стверджувати, що хтось читає мої думки, бо навряд чи вже вигадали таку апаратуру. А от що у власній квартирі мене підслуховують, в цьому я певен. За два кроки від ліжка, за тонким дерев'яним плінтусом, стирчить майже непомітний, як волосинка завтовшки, дротик, якого я знайшов, перебравшись сюди. Уроки в віллі поблизу Фонтенбло не минули марно. Саме тому й не висмикнув дротика, а тільки мовчки поглянув на нього. Отже, кожну мою розмову підслуховуватимуть. Що ж, нехай. Вони дуже здивуються, якщо їм удасться хоч щось почути, бо я привчився розмовляти тільки подумки.

Все це не дуже приємно, навіть коли звикнешся з думкою, що інакше й бути не може. Кожна жива істота має свої умови для існування. Карасеві не дано прогулюватись у садку, він до кінця своїх днів мусить киснути в болоті. Мені також не дозволено жити, як звичайній людині. Якщо інші роздивляються на вулиці вітрини жіночі ніжки, то я мушу стежити, хто рухається поперед мене й позаду і що це за люди — випадкові перехожі чи приставлені мене шпиги. Якщо більшість людей спочатку говорить, а потім думає, я маю попередньо зважити кожне слово. Якщо всі довкола вважають, що в них є особисте життя, то мені достеменно відома прикра істина, що я особистого життя не маю.

Найбезглуздіше те, що, хоч я ні на мить не залишаюся на самоті, мене постійно переслідує гнітюче почуття самотності. Мабуть, подібне відчуває людина на трапеції в ту мить, коли готується до смертельного стрибка над головами двох тисяч людей.

Поринувши в такі роздуми, я незчувся, як заснув, та пронизливий дзвінок будить мене, і я ледве стримуюсь, аби не пожбурити в годинник подушкою. Проте будильник ні при чому. Дзвонять у двері. Я підводжуся, кутаюсь у ще вогкий халат і йду подивитися, хто це.

— Мосьє Бобев?

У чоловіка на порозі коротке руде волосся й сіре обличчя. В голосі його вловлюю легкий, неприємний акцент.

— Що вам треба?

— Дозвольте ввійти?

— Хто ви?

— Я від полковника Дугласа.

Неохоче оступаюсь від дверей і пропускаю незнайомця. Він входить у квартиру впевнено, мов до себе в дім, скидає чорний попліновий плащ і недбало кидає на стілець, потім, не чекаючи запрошення, сідає:

— Ви нас піддурювали, пане Бобев.

— Вас особисто я взагалі не знаю, — кидаю я, беручи з каміна пачку «Житана».

— Ви ошукали полковника Дугласа.

— Якщо казати по порядку, то полковник перший обдурив мене, — уточнюю я, шукаючи сірники.

Рудий витягує з кишені запальничку й коротким рухом підносить мені. Закурюю, не пропонуючи йому сигарети. Хай не сподівається, що ми тут базікатимемо до ночі.

— Я казав полковникові Дугласу, що хочу потрапити в Париж. Він пообіцяв. Та замість цього мене ув'язнили в якусь віллу й почали готувати до повернення на батьківщину. Вибачайте, але, як у кожної живої істоти, в мене теж є інстинкт самозахисту.

— Ви нас ошукали, мосьє Бобев, — повторює незнайомець з неприємним американським акцентом.

— Ні. Я лише рятував собі життя.

— Ви спробували втекти від нас, — продовжує рудий, не звертаючи уваги на мої слова. — Вам, напевно, невідомо, що від нас не можна втекти. Наша організація могутня, мосьє Бобев, вона спроможна відшукати вас скрізь, де б ви не були.

— Гаразд, — кажу я. — Тільки не залякуйте. Ви знайшли мене. Далі?

— Далі все залежатиме від вас: якщо ви повернетеся до виконання своїх обов'язків, то вважайте, що інцидент поки що вичерпаний. Якщо ж відмовитесь — ми будемо змушені вдатися до небажаних, але необхідних заходів.

— Тільки не залякуйте. Для мене нічого страшнішого від повернення на батьківщину немає. Отже, якщо ви маєте на увазі саме це, кажу вам відразу, що не згоден. Кожен працівник, навіть найскромніший, має право ставити певні вимоги…

— У вас такого права немає, мосьє Бобев. Вимоги ставитимемо ми.

— Ставте їх комусь іншому. Я — вільна людина.

Незнайомець заходиться сміхом, схожим на іржання.

— Ви станете вільною людиною тільки на тому світі.

— Гаразд, і на це згоден. Тепер мені лишається тільки послати вас під три чорти!

— Кожний має туди свою чергу, — спокійно відповідає рудий. — Боюся, що ваша черга вже зовсім близько.

Я не вважаю за потрібне відповідати, але уважно стежу за рухами незнайомця.

— Не бійтеся, — знову ірже він, перехопивши мій погляд. — Я не видаю паспорти на той світ. Для цього є інші.

Він неквапливо вдягає плащ й рушає. Біля дверей зупиняється:

— Не знаю, чи добре ви зрозуміли мене. Ми позбавимося вас, мосьє Бобев. Позбавимося з чисто технічних причин: іншого способу примусити вас забути те, чого навчилися в нас, немає.

— Зрозумів, — відповідаю я. — Добре зрозумів.

— Тоді запам'ятайте цей номер телефону, — чоловік повільно й виразно промовляє три літери і чотири цифри. — Сьогодні четвер, даю вам подумати до неділі. Зателефонуйте увечері. Тільки увечері.

Він різко, нашвидку киває мені, наче йому сіпнуло голову, і виходить.

Я витягаю з піджака авторучку і про всяк випадок записую номер на пачці «Житана», хоча вже й так запам'ятав його.

Сьогодні вже четвер, і надвечір мене чекає одна суто приватна справа — поліпшення взаємин з Лідою, що зайшли в безвихідь, як і інші мої справи. Все складається якнайгірше, хоч щодо Ліди не так-то я й хвилююсь.

Цього разу побачення призначено на сьому в одному з найкращих ресторанів, та я про всяк випадок приходжу в умовне місце на півгодини раніше. Це дасть мені можливість трохи відпочити од «свіжого», просякнутого бензином повітря Єлісейських Полів і забути про розмову з рудим. Я сідаю на терасі біля «Колізею» і замовляю келих рікара. Аромат жовтуватого питва пробуджує в мені тугу за Франсуаз. Я щиро жалкую, що зустріч у мене з Лідою, а не з Франсуаз. Просто я ненавиджу жінок, які вважають своїми боржниками цілий світ і вимагають, щоб їх хтось захищав. Наче мені нема чого робити.

Закурюю, дивлячись на бульвар і пригадуючи терасу з жовтогарячим накриттям і міцні дотепи, якими ми обмінювалися з Франсуаз у той трохи сумний час нічних присмерків. Дивлюся на бульвар і несподівано бачу… Франсуаз. Вона простує до мене в строгому сірому костюмі в талію, у чорній мереживній блузці. Що за жінка! Їй личать усі кольори.

— О, дивне видіння! — шепочу я.

— Не пускай слину, — відповідає Франсуаз. — Краще подай мені стільця. Я взула страшенно незручні туфлі.

— В тебе немає й краплі людських почуттів, — зітхаю я, присунувши стільця від сусіднього столика. — Скажи бодай, «яка несподіванка!» чи щось подібне.

— Яка ж тут несподіванка, коли я йшла до тебе, — відповідач чорнокоса. — Замов і мені келих рікара.

Я виконую прохання і знову впиваюсь очима в Франсуаз. Яка жінка! Які форми! Вона й собі якусь хвильку роздивляється мене.

— Трохи погладшав. Нічого, тобі непогано. Раніше ти був аж надто елегантний. Елегантність і ти… це, знаєш, трохи несумісні поняття.

— Знаю, знаю. Так само, як я і вихованість. Тільки не тримай мене в напруженні.

— Спокійно, — тихо промовляє Франсуаз, знімаючи рукавички. — Дай мені сигарету. Як це ти куриш таку гидоту?

— А що ти бажаєш? — запитую, бо пояснювати, чому я курю «таку гидоту», надто довго.

Я гукаю дівчину з сигаретами, і Франсуаз, як я й сподівався, бере пачку «синіх». У цю ж мить приносять замовлений рікар. Чорнокоса запалює сигарету і кидає в келих грудочку льоду. Прозора рідина поволі каламутніє.

— Мене прислав наш спільний знайомий, — тихо каже Франсуаз, терпеливо чекаючи, поки суміш у келиху побіліє. — Твою пропозицію прийнято. Підтримуватимеш зв'язки зі мною. Інструкції одержиш від мене. Ніяких інших контактів. Між нами — звичайні сентиментальні стосунки, не більше.

— Сентиментальні стосунки з тобою! Не сміши мене.

Вона відпиває рідину, вже зовсім побілілу, затягується сигаретою й мовчки дивиться на мене.

— Хіба вони не знають, що ти допомогла мені втекти з Афін?

— Не знають. І ти також не силкуйся знати більше, ніж належить. А то схопиш запалення мозку, і ми не знатимемо, що з тобою робити.

— Це правда, — погоджуюсь я. — В такому товаристві, як твоє, психічні захворювання не виключені. Коли я одержу інструкції?

— Сьогодні ж.

— Слухай, Франсуаз. Через п'ять хвилин сюди прийде одна дівчина. Побачення.

— То розраховуйся, й ходімо.

— Франсуаз, благаю тебе: вкрай необхідно, щоб це побачення відбулося.

— Твої потреби мені добре відомі, — погоджується Франсуаз. — Я гадала, ти — серйозніший.

— Дуже прошу тебе: давай відкладемо справи на пізніше.

Франсуаз співчутливо дивиться на мене, потім зітхає:

— Не знаю, до чого б довели тебе твої примхи, коли б замість мене прислали когось іншого. Ну, дарма. Один раз можна й відступити. Куди ти підеш?

— Ми повечеряємо в ресторані «День і ніч», тоді можемо піти в кіно, після одинадцятої заглянемо в «Крейзі Хорс салон», і десь о третій ночі буду вдома.

— Ого, яка програма! Невже ти сам її склав? Сподіваюся, додому ти прийдеш сам?

— Звичайно. Тут зовсім інше, ніж ти гадаєш…

— Це мене не обходить. Гаразд. Твою адресу я знаю. І взагалі я зумію тебе розшукати.

Вона допиває рікар, гасить сигарету і підводиться. І вчасно: на розі вже з'являється Ліда. Та я така пропаща людина, що дивлюся не стільки на Ліду, скільки на струнку постать в елегантному сірому костюмі, що віддаляється.

— Давно чекаєте? — запитує дівчина, сідаючи на місце Франсуаз.

— Давно, але не через вас. Умисне прийшов раніше, щоб трохи побути на повітрі…

— Знайшли, де дихати… — кривиться Ліда. — Відколи я тут, в мене від бензину не перестає боліти голова.

— Звикнете, — заспокоюю її. — Тобто звикнете до головного болю. Що питимете?

— Те ж, що й ви. Замовляю ще дві порції рікара.

— Ви вже знайшли собі якесь товариство? — цікавлюсь.

— Де б я його знайшла? Єдина моя компанія — Мері Лямур.

— А Кралев?

— Не нагадуйте мені про нього.

— Невже встигли посваритися?

— Ми не сварилися. Просто я не терплю його. Розумієте, є люди, яких я не терплю. Він саме з таких. Коли його бачу, в мене мурашки по спині бігають.

— Раджу: не кажіть йому про це. Кралев — небезпечна людина. Отже, ви знайшли спільну мову лише з Мері Лямур?

— В тім-то й біда, що з нею не зовсім певно.

— Чому? Від неї у вас по спині теж бігають мурашки?

— Вона не така неприємна. Хоч, як на мене, надто цинічна.

— Лається чи…

— Лається вона рідко. Але в неї цинічні погляди на життя.

— А в кого вони інші? Всі ставляться до життя однаково, тільки одні приховують це, а інші — відвертіші.

— Неправда! — заперечує вона, і в її голосі звучить уже знайома мені дратівлива нотка.

Я не відповідаю, бо гарсон саме ставить на стіл питво. Кидаю в нього лід, а дівчині доливаю трохи води.

— Як наша мастика[2], — каже дівчина, відпивши ковток. — тільки гірша.

— Як на чий смик.

— Гірша! — настоює Ліди.

— Гаразд, — мимрю я. — Для вас — гірша, для мене — краща. Як кому.

— І сигарети в них гірші, — каже дівчина, пригощаючись з моєї пачки.

— То не куріть.

— Мене аж сіпає, коли я бачу, як наші болгари силкуються бути схожими на французів. Навіть батько надягнув короткого плаща й капелюха, наче двадцятирічний хлопчисько.

— Того дня ви теж мали далеко не вишуканий вигляд, — нагадую я. — Але сьогодні ви набагато пристойніша.

На ній дешевенька поплінова сукня, напевно, куплена ще тоді в «монопрі», — в сірі й білі лінії, але без претензії на кричущість. І оскільки Ліда непогано скроєна, сукня досить-таки терпима.

— Я це зробила не заради вас, — ущипливо завважує вона.

— Я цього й не думав.

Вона, звичайно, бреше. А я вдаю, що вірю їй. Вуста ледь підфарбовані, а чорні й фіолетові тіні під очима зникли зовсім. Отже, вона зважає на мої поради.

— Що ми робитимемо сьогодні? — запитує Ліда, дивлячись з-за плеча на людський глум.

Нашвидку знайомлю її з програмою вечора, коротко характеризуючи заклади, в яких збираємось побувати.

— Ви вирішили взяти реванш за той вечір…

— Ні, просто маю трохи більше грошей.

— Тут усі говорять тільки про гроші. Жах!

— А хіба десь говорять про інше?

— Але ж треба знати якусь міру.

— Така вже наша професія, — відповідаю. — Ми бізнесмени.

— А я вважала, що ви боретесь за якісь ідеї.

— Ідеї? Які ідеї?

— Це вам краще знати. Адже ви працюєте в емігрантському Центрі.

— А ви були там?

— Так, позавчора. Ходила по батька.

— І звернули увагу на вивіску біля дверей?

— «ІМПЕКС» або щось таке.

— Правильно. В цьому й полягає наша робота: ми експортуємо диверсантів, а імпортуємо секретні дані. Імпорт-експорт. Торгівля.

— Ви жахлива людина.

— Не більше за вашого батька. Тільки, на відміну від нього, не базікаю про національні ідеали.

— У цинізмі ви перевершуєте Мері Лямур.

— Дуже приємно почути це од вас. Вип'ємо ще?

— Дякую, не люблю мастики. Надто ж такої… А чи не краще нам без сварки розійтися по домівках?

Незважаючи на таку багату програму, вона чомусь сьогодні трохи засмучена.

— Не поспішайте, — кажу я. — Попереду нас чекає приємний вечір.

Приємний вечір завершується. А сказати точніше, ми поринаємо в синьо-рожевій напівтемряві «Крейзі Хорс салону». Програма давно скінчилася, і ми кружляємо на маленькому дансингу в ритмі старовинного танго.

— Виявляється, при бажанні ви можете бути й приємним… — каже Ліда, дивлячись на мене великими карими очима.

— Не з усіма.

— А я й не кажу, що з усіма, — значуще додає вона.

Вечір минув чудово. Кінофільм — якась драма про велике кохання — Ліді сподобався. Номери з роздяганням у кабаре в міру чергувалися з гумористичними скетчами, крім того, артистки були добре загримовані й гарні, як ляльки. Взагалі кінець вечора вийшов набагато цікавішим, ніж початок.

— Мені здається, я якось змирилася б з тутешнім життям, коли б поруч була справді близька мені людина, — знову починає Ліда, покірно дозволяючи водити себе в ритмі танго.

— Маєте батька.

— Я сказала: справді близька людина.

— Розумію. Те, чого ви прагнете, шукає і не знаходить цілий світ. Париж — це великий ярмарок. Як тільки ви звикнетесь із думкою, що треба продавати себе, життя відразу ж стане легшим і стерпнішим.

— Облиште свій цинізм. Не псуйте мені цей чудовий вечір.

— Гаразд, гаразд, — кажу я і міцніше пригортаю її, відчуваючи її тіло під простенькою попліновою сукнею, яка, на щастя, не дуже впадає у вічі в напівмороці.

Танок закінчується, і ми повертаємось до столика.

— Ще одне віскі?

— Мерсі. Краще чогось прохолоджуючого.

— Два шведських! — кидаю я гарсонові, що саме проходить.

— І одне шотландське! — чую позад себе м'який жіночий голос.

Озираюся. Біля столика стоїть Франсуаз у блідо-рожевій мереживній сукні. Яка жінка! Їй все личить! Але зараз вона не справляє на мене враження. А точніше, вона псує мені настрій.

— Що ж ти навіть не запросиш сісти? — питає Франсуаз. — Чи, може, забув, що призначив мені побачення?

— Завтра ввечері, — уточнюю я, кидаючи на неї убивчий погляд.

— Сьогодні ввечері, а не завтра, — наполягає Франсуаз, беручи стільця й улаштовуючись за нашим столиком. — Надмірні зв'язки, мій любий Емілю, призводять до хаосу в особистому житті. Я казала тобі не раз і не два.

Вона позирає на Ліду, вірніше на її жалюгідну поплінову сукню, з таким презирством, як це вміють тільки жінки, і додає:

— Ти все сам переплутав, але не гарячкуй! Познайом же нас!

Я знайомлю їх, з жахом помічаючи, що Ліда ось-ось розплачеться.

— Ви, здається, трохи засмучені, — зауважує Франсуаз, знову дивлячись на неї. — Він цього не заслуговує. Робіть, як я: не сприймайте його серйозно, і все буде гаразд.

Гарсон приносить напої й відходить.

— Я вважаю, що нам пора вже йти, — шепоче Ліда, ледве стримуючи сльози.

— Я проведу тебе, — кажу я.

— Ми разом проведемо її, — поправляє Франсуаз. — Хоч мені сьогодні страшенно хотілося потанцювати. — Вона відпиває віскі і знову повертається до Ліди: — Не хвилюйтесь, ми вас підвеземо. Моя машина надворі. Зачекайте, я лише переведу дух і викурю сигарету.

— Ти влаштовуйся позаду, — наказує мені чорнокоса, коли незабаром виходимо й сідаємо в її новий «сітроен».

Я скоряюсь, і, поки автомобіль мчить нічними вулицями Парижа, неуважливо дивлюся на розкішну високу зачіску Франсуаз, і ледве стримуюсь, щоб не схопити її за неї і добряче поскубти. Ліда сидить поруч неї, мов нежива.

Машина зупиняється на вулиці Прованс, я виходжу провести дівчину, але вона шепоче мені, навіть незлобиво, якось зовсім байдуже:

— Ідіть собі. Не хочу вас бачити.

Чекаю, поки вона заходить у вестибюль, і повертаюся в «сітроен».

— Франсуаз, ти справжнє чудовисько! — кажу я, поки вона стрімко зриває машину з місця.

— Облиш ці любовні освідчення, — перебиває вона мене. — Я просто дбаю про справи. На противагу тобі.

— Це не має нічого спільного з нашою справою.

— Навпаки, це частка справи. Інакше навіщо б я все це робила? Завдяки маленькому скандалові наш зв'язок раптом набув розголосу, і це буде нам чудовим прикриттям.

Вона веде машину швидко і спритно, уважно дивлячись поперед себе. Та це не заважає їй дивитися й на мене.

— А ти наче й справді зажурився? — несподівано каже вона.

— А ти й не здогадувалась, що людина може мати і якісь людські почуття?

— Тільки не людина нашої професії, — заперечує Франсуаз. І потім сухо додає: — Тобі цієї ж ночі треба ознайомитися з інструкціями. Завтра починаєш діяти.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І ось нарешті сонце не заімлене, а яскраве й тепле. Вже й пора, якщо взяти до уваги, що надворі травень. Я не фермер, і для мене погода не має особливого значення, та навіть найгірша робота приємніша, коли світить сонце.

Сонце бачиш лише по дорозі до Центру. В самому ж Центрі довідатись про погоду можна хіба з газет: тут завжди похмуро й темно, як зимового дня. У моїй кімнаті постійно горить настільна лампа. Навіть не піднімаю на вікні запилені важкі оксамитові штори, все одно не повидніє.

Мій стіл захаращений коректурою наступного номера журналу. Останні правки. Через три-чотири дні журнал іде до друку, а ще за кілька днів побачить світ. Того дня, коли перший примірник з запахом друкарської фарби покладуть на стіл Димова, мене звільнять з роботи. Так домовилися. Через те ніхто мною не цікавиться, навіть Кралев не звертає на мене уваги.

Нашвидку переглядаю коректуру, потім відношу в сусідню кімнату Милкові. Завжди мовчазний Милко, на мій подив, досить жваво розмовляє з Лідою. Щоправда, говорить Ліда, але він слухає її з видимою увагою. Знову ж таки, на мій превеликий подив, зауважую, що вони розмовляють на «ти», хоч ми з нею лишаємося все ще на «ви» і то не розмовляємо, а тільки обмінюємось холодними кивками.

Милко уриває розмову з Лідою, щоб вислухати вказівки щодо шрифтів заголовків, а вона тим часом байдуже дивиться у вікно, де нічого, крім сірих стін, не видно. Потім Милко береться гортати коректуру, перевіряючи, чи багато правок, а я сідаю за стіл Тоні й перечитую надрукований на обкладинці зміст. Ліда відривається від вікна і знову підходить до Милка. Оскільки той поринув у коректуру, вона бере кілька сторінок і недбало перегортає їх.

— Це ти сотворив ці перли? — запитує вона Милка, показуючи на передовицю.

Милко дивиться на текст, заперечливо хитає головою і знову схиляється над столом.

— То, певно, ви автор? — запитує Ліда, неприязно зиркаючи на мене.

Це перші слова, які вона зволила сказати після того нещасливого вечора.

— Автора немає, — відповідаю я. — Більшість матеріалів не підписуємо, а якщо й підписуємо, то, як правило, вигаданими прізвищами.

— Гаразд, але ж хтось написав цю дурницю, — наполягає дівчина.

— Чому дурницю?

— Тому що це суцільна вигадка. Виходить, у Болгарії люди мруть з голоду, а міліція з автоматами на кожному розі полює на мирних громадян.

— Вважайте, що це пропаганда, — примирливо кажу я.

— Не пропаганда, а паскудна брехня! — вигукує Ліда, роздратована моїм спокійним тоном.

— Скажете своєму батькові! — відповідаю я.

— І скажу! Ніколи не думала, що ваш Центр — кубло брехунів!

— Ш-ш! — застерігає Милко.

— Нічого на мене шикати! — скипає Ліда. — Я не боюся — нехай чують!

— Ваш героїзм похвальний, — спокійно зауважую я. — Але ми на роботі…

— На роботі!.. Розплескуєте помиї довкола себе… Ось ваша робота!

Дівчина хапає зі столу свою сумку, кидається до виходу й грюкає дверима. Милко якийсь час дивиться їй услід, та раптом дзвонить телефон, і він знімає трубку.

— Так, це я… Гаразд, тобі нема чого приходити, я сам занесу коректуру… Ні, по чарці іншим разом… Так, сам… Якщо це так важливо… Бути на Сен-Мартен?.. О сьомій? Гаразд, якщо це так важливо…

Він кладе трубку, кидає погляд на двері, немов чекає, що там знову з'явиться Ліда, і тоді звертається до мене:

— Навіщо дратуєш дівчину?

В цю мить я думаю не стільки про Ліду, як про несамохіть почуту розмову, і тому механічно відповідаю:

— А чого це я її дратую?

— Ти міг би сказати їй: стаття не моя і не твоя, її написали інші.

— Чого це я повинен давати їй пояснення?

— Отже, дратуєш її.

— Знаєш що, Милку: мене такі істерії анітрохи не хвилюють. Хіба гроші, на які батько її вдягає, не з Центру? Хіба франки, за які ми пригощаємо її, не з Центру? То чому вона видає себе за ягня? Якщо вона така чесна, нехай вимітається геть, а не читає тут нотації. Мені вже остогидли повчання.

Милко задумливо дивиться на мене, але змовчує. Сьогодні він уже стільки наговорився, що, мабуть, два тижні не розтулятиме рота. Він схиляється над коректурою. Потім несподівано підводить очі і мовить, мовби сам собі:

— Нещасна вона дівчина.

Ач, який мовчун.

Я виходжу з Центру, як завжди, о дванадцятій, але не йду до кав'ярні «У болгарина», бо надворі яскраво світить сонце і до того ж мене запросила на обід Франсуаз.

Продираючись на своєму «ягуарі» крізь ряди автомобілів по вулиці Лафайєт, я повертаюся думками до почутої телефонної розмови. Цілком зрозуміло, що дзвонив Тоні. Зрозуміло також, що зустріч призначено на сьому годину вечора. Незрозуміло тільки, що таке «Сен-Мартен». Таку назву мають дві вулиці і один бульвар, не кажучи вже про передмістя Сен-Мартен, браму Сен-Мартен і станцію метро «Сен-Мартен». Найнезрозуміліша причина зустрічі. Це щось настільки важливе, що Милко мусить зустрітися з Тоні не в кав'ярні, де вони бачаться щодня, а десь на Сен-Мартені. І чому аж о сьомій? І чому, коли, певно, Тоні запитав його: «Чи ти сам?» — Милко відповів: «Так, сам», — хоч я був у кімнаті і чув розмову?

Я збочую по Шосе д'Антен і виїжджаю на бульвар Капуцинів. Він забитий автомашинами, та мені вдається проскочити тільки тому, що мій «ягуар» старенький. Коли мчиш на такій таратайці, водії розуміють, що тобі нема чого втрачати, і дають дорогу.

«Так, я тут сам». Значить, Тоні не хотів, щоб їхню розмову чув хтось сторонній, а ним міг би бути тільки я, бо, крім мене, майже ніхто не заходить до їхньої кімнати. «Так, я тут сам». Значить, Милкові було байдуже, що я чую розмову. Отже, він не надавав особливого значення цій розмові або не боявся мене.

Чому він не боїться мене? Тут усі бояться один одного. Чим я міг завоювати в нього довіру, якщо протягом двох місяців ми перекинулися лише кількома фразами?

Спускаюся по вулиці Пе, минаю Вандомський майдан і виїжджаю на Сент-Оноре. Тут живе Франсуаз. Обстановка в її квартирі вищого гатунку.

Салон вистелений товстим блідо-рожевим килимом. Модні меблі сірого дерева оббиті таким же блідо-рожевим оксамитом. Низенькі поліровані столики, лампи у китайських вазах із шовковими абажурами і решта, включаючи бар з напоями. Господиня зустрічає мене в строгій темно-сірій сукні, яка, певно, має підкреслити, що обід матиме суто діловий характер.

Взявши з уже згаданого бару все потрібне для одного скромного аперитиву, ми виходимо на терасу, де серед чепурненьких кущів вічнозелених рослин накрито стіл на двох.

— Бракує лише жовтогарячого накриття, — зауважую я, сідаючи на запропоноване мені місце і роззираючись.

— Зате є ти. Разом з усіма неприємностями, що йдуть від тебе.

— Можна б ввічливіше. Не забувай, що розмовляєш з людиною, яка стоїть однією ногою у труні. А про мертвих кажуть або добре або нічого.

— Ти, здається, вже прожив два подарованих дні…

— Сьогодні другий. Строк був до неділі.

— Я не здивувалася б, якби ти тим часом подзвонив рудому… — бурмоче Франсуаз, виходячи по їжу.

Вона, звісно, знає, що я нікому не дзвонив. Припускаю навіть, що оцінила мою твердість і акуратність, з якою я доповів їй про візит рудого.

Згодом, вже обідаючи, я знову повертаюсь до наших американських колег.

— Цікаво, як Дуглас не пронюхав, що ти влаштувала мені втечу…

— Бо відразу після того я пішла в «Копакабану», і він мав нагоду особисто засвідчити мою присутність. Наступного дня я завітала на віллу «провідати» тебе. Служник пішов доповісти про мене, і я виразно почула голос Дугласа: «Виряди її. Зараз тут бракує тільки її!» Ту бідолашну віллу так натоптали мікрофонами, що не вистачило навіть для садка.

— Слава богу. Інакше б дерева були обвішані мікрофонами, як новорічні ялинки прикрасами. До речі, як там з моєю технікою?

— Усе гаразд.

— Вона у тебе?

— Даруй мені, але я не магазин радіотоварів. Усе потрібне ти одержиш. А поки їж.

— Закуска була чудова. Риба — також. Про печеню годі й казати, — заявляю я на кінець обіду. — Франсуаз, нам з тобою треба подумати про родинне вогнище. Ти чудова господиня, та й квартира в тебе непогана.

— Моя квартира для однієї людини. А обід доставили мені з ресторану на розі.

— Ти завжди знайдеш спосіб остудити мої почуття відром холодної води. Тоді зроби для мене хоч невеличку послугу: мені потрібна виписка з банкового рахунку мосьє Димова.

— Французький закон гарантує таємницю приватних збережень.

— Тому й звертаюся до тебе. Інакше б я це зробив сам. Офіційно Димов тримав гроші в Ліонському банку. Але я майже певен, що він має рахунки і в інших. Саме вони й цікавлять мене.

— Гаразд, зробимо запит. Їж!

— Я вже наївся. Здужаю хіба що чашку кави.

Вона приносить з кухні тацю з фруктами, кришталевий кавник, а тоді й плескату картонну коробку.

— Це тобі на десерт, — каже Франсуаз, кладучи коробку біля моєї тарілки.

Відкриваю. В ній новенький воронований маузер калібру 7.65 і три обойми патронів.

— Сподіваюсь, ти вмієш його заряджати.

— Якщо треба буде, покличу на допомогу тебе, — кидаю я, ховаючи пістолет і обойми в задню кишеню.

— Цього не станеться. Не думай, що тобі доведеться гратися в «пух-пах». Тобі видано пістолет, але користуватися ним забороняється. Крім…

— Знаю, знаю. Розумію.

Поки п'ємо каву, я розповідаю Франсуаз останні новини в Центрі, уточнюю деталі щодо моєї поведінки на найближче майбутнє і одержую вказівки про те, як мені буде доставлено необхідну апаратуру. Підводжуся з-за столу, але чорнявка, незважаючи на свою строгу сукню, так діє на мене, що я зупиняюся посеред холу й міцно обіймаю її.

— Облиш… Ніколи… Й тобі також. — Та, зауваживши, що я спохмурнів, Франсуаз додає: — Можеш зайти ввечері… Якщо доти… не мине. Але не раніш одинадцятої…

Якийсь час кружляю бульварами на своєму «ягуарі», — мені нема чого робити, та й хіба завадить поїздити навмання, аби пересвідчитись, що попереду й позаду тебе немає охочих будь-що скласти тобі компанію! Поки що мене ніхто не супроводжує. Доїжджаю аж до Рошешуара, мчу по Мажента і завертаю на Північний вокзал. Вибираю місце для стоянки й заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу. Рівно о третій годині спускаюсь у підземелля, де розташовані телефонні кабіни. Вирішую подзвонити саме з другої кабіни, але вона якраз зайнята. Виймаю з кишені «Франс суар» і пробігаю очима заголовки. За склом кабіни бачу чоловіка з телефонною трубкою в руках. На його губах, що беззвучно ворушаться, висить неприпалена сигарета. Нарешті чоловік вішає трубку й одчиняє двері кабіни.

— З бабусею розмовляли гак довго? — невдоволено кидаю я. — Певно, зовсім глуха.

— Поговоріть ви з нею, — похмуро відповідає чоловік. — Вона на тому світі.

Заходжу й набираю номер телефону. Озивається незнайомий чоловічий голос.

— Це Сальпетрієр?[3]

— Ідіть під три чорти, — відповідає мені голос.

Сьогодні чомусь усі заповзялися посилати мене якнайдалі. На полиці під телефоном хтось забув ключа з металевим номерком 56. Про всяк випадок кладу його в кишеню й виходжу з кабіни. У кав'ярні навстоячки випиваю чашку кави, безцільно роззираючись навкруги. Присутні не звертають на мене уваги. Залишаю обов'язковий франк, виходжу з кав'ярні, перетинаю вулицю і опиняюся біля вокзалу. Знаходжу камеру схову, зокрема шафу 56, відмикаю її щойно знайденим ключем. Там виявляється невелика, але важка чорна валізка. На щастя, мій «ягуар» зовсім близько. Через дві хвилини я вже їду, не знаючи куди. І оскільки я не люблю їздити навмання, всупереч тому, що я кажу при людях, збочую в найближчу темну вуличку й відчиняю валізку. В записці, що лежить в умовленому місці, зазначено точну адресу. Зачиняю валізку і рушаю далі.

Установа знаходиться десь за брамою Клінанкур. Біля маленької конторки з іржавою вивіскою: «Комісійні автомобілі» — мене зустрічає літній чоловік у засмальцьованому вигорілому халаті.

— Пошкоджених автомобілів не купую, — попереджає він, коли я зупинив машину перед конторкою.

— А я не продаю, — заспокоюю його. — Мене прислав Жак.

Чоловік зиркає на мене швидко, а тоді киває головою.

— Чим можу служити?

— Вмонтуйте мені одну деталь.

— Вона при вас?

Я показую очима на сидіння, де лежить валізка.

— Куди її вмонтувати?

— Під шасі, до бака.

— Гаразд, почекайте.

Чоловік сідає за кермо, підгонить мого «ягуара» до цементованої ями, потім вилазить і зникає під машиною.

— Усе гаразд, — повторює він, вилазячи з ями. — Вона не така трухла, як здається.

Поки чоловік шукає підхожу металеву коробку для моєї «деталі» і згодом, коли він прикріплює її до шасі, з прибудови до конторки двічі визирає молода жінка. У неї прищаве обличчя, накручене волосся. Мабуть, вона здивована тим, що якийсь клієнт завітав до їхньої конторки.

— Моя дружина, — заспокоює господар.

Він виявляється спритнішим, ніж я сподівався. Через півгодини коробку з «деталлю» надійно прикріплено до шасі. Я вирішую скористатися нагодою й залагодити ще одну справу. Входимо в конторку, і, перш ніж розрахуватись, пояснюю йому, що за справа, виймаючи з кишені маузер з обоймами. Чоловік киває. Приносить звідкись банку з-під мастила і знімає кришку, очевидно, заздалегідь припасовану. Потім замотує пістолета з обоймами в ганчір'я, кладе все це на дно банки і знову закриває її.

— Киньте в багажник — ніхто не зверне й уваги.

Розрахувавшись, я так і роблю. Заводжу мотор і на прощання махаю рукою. У вікні знову з'являється прищаве обличчя жінки з накрученим волоссям.

Поки я петляю «ягуаром» по бульвару Орнано, мої думки знову повертаються до Сен-Мартена. Найкраще б взяти під приціл Милка, й він сим вивів би на місце зустрічі. Але я не знаю, де мешкає Милко, і не думаю, щоб він ще й досі марнував час у кав'ярні. Тоні ж, певно, там, і оскільки він другий учасник зустрічі, я простежу за ним.

Виїжджаю на вулицю Параді й бачу, що чорна «сімка» Тоні стоїть на своєму звичайному місці. Задкую, звертаю у першу ж вуличку, ховаючи свого «ягуара» за широким «шевроле» так, щоб у разі потреби його можна було швидко вивести на вулицю Параді. Відтак виходжу трохи розім'ятися.

— Нарешті хоч один друг! — зустрічає мене Тоні, коли десь о п'ятій заглядаю до кав'ярні «У болгарина».

Він, як завжди, за чаркою, але ще не п'яний. Замовляю собі кухоль пива й сідаю за його столик.

— Розумію, друже, твою самотність, але нічим не можу зарадити, — співчутливо підморгує Тоні.

— А я не розумію того, що ти розумієш, — відповів я, запалюючи «зелену» сигарету.

Людина — така тварина, що звикає до всього, навіть до «зелених» сигарет. Мені тепер здається, що я змирився б з іншими.

— Не вдавай дурника, — зауважує Тоні. — Всім відомо, що Кралев викрав її в тебе перед носом. А ти, щоб якось утішитись, підкотився до француженки. Така здорова й чорнокоса… начебто не наша…

— Вигадуєш таке, що…

— Так, друже, про все дізнаються… Дарма що Париж — велике місто… Чим швидше ти це збагнеш, тим менше поротимеш дурниць.

— Про Кралева — це твоя вигадка, — кажу я кисло, хоч зараз Кралев цікавить мене так само, як і Ліда.

— Вигадую? Коли б ти був тут в обід, то побачив би, як вони туркотіли за цим столом. А потім Кралев повів її в Ельзаський пивний бар. Кажи що хочеш, але наш Кралев — путній хлопець: що задумав, того доб'ється.

— Вигадки! — повторюю я. — Кралев не бабій. Від злоби йому ніколи й про жінок думати.

— Що не бабій, це правда, — погоджується Тоні. — Але якщо вже запалиться, — краще, друже, відступитися. Такий запалюється один раз у житті, і не знаю, що зупинить його.

Ми ще якийсь час продовжуємо цю розмову. Я вдаю, що плітки про Ліду мене не обходять, але роблю це так неоковирно, щоб Тоні думав, ніби я тільки вдаю, хоч усе це й справді мало хвилює мене. Згодом я помічаю, що співрозмовника також мало цікавить те, про що він розповідає. На думці в нього зовсім інше. Мабуть, має статися або вже сталося щось дуже важливе, бо сьогодні Тоні навіть не хоче пити.

Як я й передбачав, десь о шостій він розраховується й залишає мене, посилаючись на те, що хоче трохи відпочити. В кав'ярні крім нас, жодного болгарина, якщо не брати до уваги хазяїна, який саме підраховує виторг. Отже, вдаватися до надто складних маневрів нічого. Через дві хвилини після Тоні я також виходжу надвір, звертаю в сусідню вуличку і, завівши мотор, чекаю чорної «сімки».

Стежити з автомобіля за людиною, яка припускає, що за нею можуть стежити, — морочлива справа. Ще менш розумно робити це з автомобіля, який вона добре знає і може впізнати його за триста метрів. Але я ладен піти на це, оскільки іншого виходу немає. Аж раптом бачу — Тоні пішки перетинає вулицю і йде зовсім у протилежний Сен-Мартену бік. Чекаю хвильку в «ягуарі», щоб він трохи відійшов, кидаю машину і рушаю за ним.

Те, що Тоні не скориставсь автомобілем і пішов не в бік Сен-Мартена, можна пояснити кількома причинами. Він вирішив щось купити або залагодити якусь справу до зустрічі з Милком. Чи вирішив дістатися на місце зустрічі в таксі. Або просто хоче перевірити, чи не стежать за ним. До зустрічі з Милком у нього може бути ще якась зустріч. Не виключено, що він і не збирається йти на домовлене місце.

Ідучи назирці за маленькою постаттю вздовж довгого ряду машин біля тротуару, що прикривають мене, я механічно аналізую всі ці причини. Коли б Тоні треба було щось купити або зробити якусь справу, він не став би чекати до останньої хвилини, маючи в розпорядженні добрих півдня. А якби хотів перевірити, чи стежать за ним, то вийшов би з кав'ярні набагато раніше, аби лишився час спекатися можливого переслідувача. Якщо ж вирішив не їхати на місце зустрічі власним транспортом, то мав досить часу, щоб поставити «сімку» десь далі й дістатися Сен-Мартена пішки. Отже, залишається тільки дві останні причини, друга з яких видається мені неприйнятною.

Тоні крокує швидко й упевнено і тільки один раз оглядається навкіл — на перехресті Пуасоньєр. Так роблять усі, перш ніж перейти вулицю. Так чи інакше я від нього дуже відстав, настільки відстав, що, коли він наближається до перехрестя, де Шатодьєн вливається у Лафайєт, мушу прискорити ходу, аби не випустити його з поля зору.

Незабаром пів на сьому, і на центральних вулицях люднішає. Насилу відшукую Тоні в натовпі на лівому тротуарі за Шатодьєн і поспішаю туди. Доходимо до майдану Кошута, і тут за двадцять метрів від мене Тоні раптом зникає.

В таких випадках легко впасти в паніку: від думки про те, що все безповоротно втрачено, можна зупинитися посеред вулиці і, як останньому дурню, роззиратися навкруги. Я на межі саме такого стану, але відразу ж опановую себе й заходжу в кав'ярню на розі. Звідси можна споглядати за майданом без особливого ризику бути поміченим. Тоні був надто близько від мене, щоб устигнути сховатися в котрусь із сусідніх вулиць або перебігти майдан. Отже, він незабаром має з'явитися, якщо тільки не шугнув у якийсь, тільки йому відомий, будинок із кількома входами.

Кидаю 20 сантимів у автомат біля вітрини, вдаючи, що захопився грою, а тим часом уважно стежу за майданом, особливо за лівим тротуаром. Минає п'ять хвилин. Тоні з'являється несподівано в кількох кроках від кав'ярні, зупиняється на брівці тротуару і, швидко роззирнувшись, перетинає вулицю. Він вийшов з букіністичної книгарні поряд і тримає якийсь кримінальний роман з «чорної серії» — факт сам по собі незвичайний. Тоні навіть кримінальний роман прочитає тільки тоді, коли йому за це добре заплатять.

Я дозволяю своєму підопічному звернути на Монмартр і знову вирушаю за ним, кинувши погляд на букіністичну книгарню. Напевно, Тоні використав її як спостережний пункт, роздивляючись крізь захаращену книгами вітрину довколишню панораму.

Перегинаючи вулицю, щоб вийти на Монмартр, бачу, що Тоні завертає на вулицю Сен-Лазар. Роблю те саме і своєчасно, бо він рангом зникає у дверях якогось невеличкого готелю.

Тоні в готелі, отже, треба чекати, а на годиннику рівно пів не сьому. Якщо я стоятиму тут — прогавлю зустріч на Сен-Мартені, а мені дуже хочеться потрапити на те побачення, хоч мене ніхто не запрошував. Заходжу в якісь двері, щоб не бути помітним з вікон готелю, і обмірковую подальші дії, аж раптом бачу на протилежному тротуарі знайому постать. Дуже імпозантну й надмірно чутливу, з дебелими стегнами, що так і колихаються під лимонно-жовтою льняною сукнею, з бюстом, що випинається не менш як на 15 сантиметрів уперед. Мері Лямур підходить до готелю і, хитро й уважно оглянувшись навкруги, зникає за дверима.

Чекати більше не варто. Іду назад до майдану взяти таксі, хоч і розумію, що зараз легше будь-куди дістатися пішки, ніж доїхати автомобілем. Поруч станція метро «Ле Пелтьє», і я щодуху біжу сходами вниз, спритно лавіруючи в натовпі й не звертаючи увагу на лайки, що сиплються навздогін.

На пероні шумно й душно, як у лазні, навіть білі плитки на стінах блищать у тьмяному освітленні флуоресцентних ламп точнісінько, як у лазні. Вскакую в перший же поїзд і, хоч юрба натискує, умудряюсь залишитися біля виходу. Виходжу на шосе д'Антен і пересідаю на інший поїзд, в напрямку площі Республіки. Навколо мене купчаться люди з потомленими обличчями, заклопотані повсякденними справами: одному треба купити молока на вечерю, другому — забрати з дитсадка дітей, а я думаю про своє: якщо Тоні не збирається з'являтися на місце зустрічі, значить, туди прийде хтось інший, хто був зацікавлений певний час лишатися в тіні.

Найважливішим і найнезрозумілішим для мене поки що лишається значення «Сен-Мартен». Якщо мається на увазі якась вулиця, моя місія безнадійна, бо мені вже ніколи бігати вулицями. Одна лише Сен-Мартен завдовжки більше кілометра. Призначаючи зустріч, не могли б назвати лише вулицю, довжина якої більше кілометра. Якщо ж побачення відбудеться на перехресті, Милко мусив би сказати: «Брама Сен-Мартен». Найімовірніше, що зустріч призначено на станції метро «Сен-Мартен», оскільки в цьому місті, як правило, всі побачення відбуваються на зупинках. А втім у мене лишилася можливість дістатися тільки до станції, та й то невідомо, де саме відбудеться зустріч — під землею чи вгорі, на вулиці.

Поїзд гуркоче тунелем від станції до станції. На стінах мигтять надокучливі жовто-зелені написи: «Дюбо. Дюбон… Дюбоне…», що рекламують однойменні напої. Сходами перонів сунуть натовпи людей. Монмартр… Бон Нувель… Страсбур-Сен-Дені. Якщо вірити схемі, що висить у вагоні, наступна станція «Сен-Мартен». Я проштовхуюсь уперед, готуючись до виходу. Поїзд гуркоче в тунелі, несподівано з'являється перон «Сен-Мартен», але поїзд несе мене далі — до станції «Площа Республіки».

В цій порожній станції, з невідомих причин давно вже, певно, зачиненій для пасажирів, є щось гнітюче, майже зловісне. Безлюдні, запилені перони, гори мішків з цементом і купи залізяччя, вицвілі від часу афіші про якийсь кінофільм Бінга Кросбі, тьмяне світло кількох жовтих лампочок — від усього віє самотністю й занедбаністю.

Та я не дуже вразливий, надто коли цього вимагають обставини, і тому, вийшовши на багатолюдний перон «Площа Республіки», передусім думаю про те, що треба чимшвидше дістатися пішки до станції «Сен-Мартен», — хоч вона й закрита, але це ще не означає, що там не може відбутися зустріч.

Коли я нарешті добираюся до порожніх сходів під брудною кам'яною загородкою, на якій в іржавій рамці висить облуплений напис «Метрополітен», — на годиннику за десять сьома. Зазираю у підземний вхід. Його загороджено рухомою гратницею, але гратниця до краю не присунута. Це спантеличує мене: не виключено, що зустріч призначили під землею. Якщо це якась особливо важлива зустріч, вона відбудеться саме там.

Квапливо оглядаюсь і, пересвідчившись, що ніхто не звертає на мене уваги, збігаю сходинками вниз, минаю не зачинений кимось прохід, штовхаю хиткі двері й опиняюся в підземному коридорі. В напівтемному тунелі ледве мерехтять рідкі лампочки. Холодно, тхне цвіллю й вогкістю. Мої кроки так відлунюють на цементній підлозі, що доводиться притишити ходу. Приступки, що ведуть до перону, теж безлюдні й ледве освітлені. На пероні — ані душі. Ліворуч чути далекий гуркіт поїзда, що наближається.

Ця занедбана станція, певно, править за склад. На пероні правильними штабелями лежать мішки цементу. Вглибині кілька великих дерев'яних ящиків. Я прошмигую туди й ховаюся за ними в темний куток саме тоді, коли повз перон з гуркотом пролітають освітлені вагони. Гуркіт затихає. Я збираюся продовжити своє дослідження, коли з протилежного боку, на сходах, почулися кроки. Милко. Він виходить на перон, роззирається, ступає ще кілька кроків і стає за горою мішків. Потім блимає на годинник, виймає з кулька банан, повільно чистить і починає їсти.

Коли б у мене був час розсунути ящики, моя схованка стала б зручнішою, а так доводиться задовольнятися тим, що є. Порожні ящики, вищі зросту людини, надійно приховують мене, але я мушу ставати навколішки, використовуючи для спостереження широку шпарину між двома дошками в одному з ящиків.

На сходах знову лунають кроки — і на перон виходить Кралев. Милко, певно, здивований, бо перестає жувати, очікувально дивлячись на прибульця.

— Ти що, чекаєш поїзда? — запитує Кралев гучним голосом, який у порожньому приміщенні звучить справді мов труба. — Мушу тобі сказати, що з деякого часу на цій станції поїзди не зупиняються.

Милко мовчить, не зводячи очей з Кралева.

— Ти, певне, гадав, що прийде Тоні, але він трохи зайнятий, тож розмовлятиму з тобою я, — продовжує Кралев. — Йдеться про твоє службове становище…

Милко мовчить, потім дивиться на банан у руці й починає знову їсти, повільно і якось болісно ковтаючи.

— Спершу я думав, що ти працюєш тільки на нас. Потім зрозумів, що працюєш і на французів…

— Я не працюю на французів, — тихо відповідає Милко, переставши їсти.

— Я зрозумів це тоді, коли ти сповістив французів про те, що ми готуємось знищити Бобева, — мовить Кралев, мовби й не чуючи. — Тоні покликав тебе до Бобева в останню мить, і ти не з'явився, бо не встиг попередити їх. Лише ти знав про цю зустріч — і не з'явився на неї… Ти єдиний серед нас, хто міг попередити французів…

— Я вже казав вам, чому мене не було, — спокійно заперечує Милко, якось машинально беручи з кулька другий банан. — Сталася невеличка аварія з автомобілем.

— Ти зробив цю аварію пізніше, щоб знайти собі якесь виправдання. Ти єдиний серед нас, хто міг сповістити французів…

— Нікого я не сповіщав, — відповідає Милко і так само машинально починає чистити банан.

— Отже, ти працюєш на нас, працюєш на французів, а тепер виявляється, що і на болгар… Я маю на увазі болгарську розвідку.

Кралев замовкає, пильно дивлячись на Милка. Той відкушує банан і неквапливо жує.

— Відповідай! — ричить Кралев.

— На дурні звинувачення не відповідаю, — каже Милко, відкушуючи банан. — Я так само можу звинуватити тебе в тому, що ти працюєш на п'ять-шість розвідок. Та ти ще вимагатимеш доказів.

— Не хвилюйся: щодо тебе вже все доведено. Букініст на Сен-Жермен про що-небудь тобі нагадує? А книжка в чорній обкладинці, третя праворуч на полиці? «Перські листи» Монтеск'є… Тільки серед перських листів виявився й твій… Звичайно, тайнопис, але ж і ми гав не ловимо…

З тунелю долинає гуркіт поїзда, та Кралев не зважає. Вони з Милком одгороджені від колії горою мішків із цементом. Гуркіт переростає в тріск, і проносяться вагони, освітлюючи на мить похмурий запорошений перон.

— Тебе, напевно, цікавлять речові докази, — глумливо примружується Кралев, коли тріск ущухає. — Ось тобі докази!

Двома пальцями він виймає з маленької кишеньки тонкий папірець і робить такий самий звинувачувальний жест, як кілька днів тому розмахував у мене перед носом шматочком фотопаперу.

— Я сам знайшов! — самовдоволено оголошує Кралев. — Довго довелося стежити, та я все-таки намацав. І тепер прийшов розрахуватися з тобою… Пред'явити тобі рахунок, якщо ти не маєш нічого проти…

Він кладе аркушик туди, звідки вийняв, і засовує руку в кишеню штанів. Милко стежить за рухами Кралева, все ще тримаючи в руках кульок і недоїдений банан.

— Ми, звичайно, можемо розійтися мирно, — зауважує Кралев, не виймаючи руки з кишені. — Але для цього ти мусиш негайно викласти мені все. Розповідай, що тобі відомо, зараз же!

— Отже, одна можливість таки існує, — каже Милко так тихо, що я ледве чую його. — А що я матиму навзамін?

— Життя! Тобі цього замало?

— Замало, — так само тихо відповідає Милко. — Якщо ти розповіси мені дещо про операцію «Незабудка», то ми, можливо, порозуміємось.

— Гаразд! «Незабудка» ось приготовлена для тебе, — сатаніє Кралев і ворушить рукою в кишені. — Ну то що, говоритимеш чи…

Здалеку знову наближається гуркіт поїзда.

— Починай ти, а там, може, і я щось додам, — спокійно мовить Милко.

Гуркіт посилюється, переростає в тріск. Вони стоять один проти одного за мішками з цементом, чекаючи, поки втихне. Поїзд пролітає повз порожній перон. В освітлених вікнах миготять люди з авоськами в руках, якась дівчина читає книжку, стара жінка з дитиною на колінах.

Тієї ж миті бачу, як Милко нахиляється, наче хоче стати навколішки, потім знесилено хилиться набік, випускає пакет з бананами і падає на цемент. Кралев ховає в кишеню пістолет і майже бігом кидається до виходу.

Я виходжу зі схованки і наближаюсь до Милка. На його сорочці розпливається широка кривава пляма. В тьмяному світлі обличчя його навдивовиж бліде, широко розплющені очі спрямовані до вицвілої афіші Бінга Кросбі. Одна рука забитого незручно підвернулась за спину. Друга ж стискає недоїдений банан.

Пізно ввечері я йду повз кав'ярню «У болгарина», вирішивши забрати свою автомашину. Залите світлом неону і дзеркал приміщення порожне, і я вже збираюсь іти далі, як за столиком у кутку, де, як привило, сидять гості хазяїна, бачу Тоні.

Він схилився над келихом мартіні, наче про щось глибоко замислився, хоч уже такий п'яний, що нічого не тямить. Каламутні очі блукають довкола, коричневі від тютюну пальці вп'ялися у волосся.

— О, нарешті хоч один друг, — невиразно бурмоче він, побачивши мене. — Хоч один приятель у такий чорний вечір…

— Чому чорний? — сухо питаю я, підходячи до столу.

— А ти хіба не чув? Убито Милка… Дві години тому його труп знайшли на якійсь станції метро… Комуністи зводять порахунки. Сідай…

— Отже, нас справді лишилося семеро, — кидаю я, сідаючи.

— Поки що так… Сім… кепське число. Але схоже на те, що буде тільки шестеро, — похмуро каже Тоні, ледве повертаючи язиком. — Дивись, друже, щоб ми не втратили й тебе…

Він підводить обважнілу голову і гукає офіціантові, який куняє за стойкою:

— Гарсоне, ще два мартіні!.. За упокій душі!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Якого дідька тебе знову принесло? — запитує Франсуаз, впускаючи мене в прихожу і кидаючи на мене невдоволений погляд.

— Люба моя, я прийшов запросити тебе на обід.

— Я й без тебе можу пообідати. До речі, саме це я й збиралася робити.

Вона й справді в одязі на вихід: сукня з дорогого емпріме в чорні і білі квіти, довгі білі рукавички. Цій жінці личать усі кольори.

— Я чекала тебе не сьогодні, а вчора, — нагадує Франсуаз, дивлячись на мене тим же невдоволеним поглядом.

— Не міг. Убили одного хлопця з Центру.

— Знаю, — байдуже відповідає вона. Потім додає: — Ну гаразд, заходь. Якщо вже прийшов…

Входимо до студії. Франсуаз показує мені очима на крісло, а сама прямує до бару приготувати питво.

— Отже, усунення почалося, — каже вона, поставивши на столик два келихи рікара й відерце з льодом. — Тільки почалося не так, як ти хотів. Зрештою, це мене не дивує.

— Я тут ні при чому.

— Хтозна. Вчора я дала тобі пістолета, і вже через шість годин знайшли мертвим твого колегу, якого прошили кулями того ж калібру…

— Милко не зробив мені нічого поганого, щоб я вбивав його.

— А я гадала, що ти цілив у Кралева, а влучив у нього. Коли людина вперше вдається до зброї…

— Облиш ці безглузді жарти.

— Згодна. Час уже сказати щось серйозніше.

Я відпиваю з келиха й запалюю.

— Це щоб посилити напруженість? — запитує Франсуаз, закурюючи свою «синю» сигарету.

— Напруженість буде згодом, — відказую я. — Франсуаз, я був свідком цього вбивства.

— Дуже цікаво, — недбало кидає вона. — Тому й напускаєш такий поважний вигляд? Та розповідай, годі вже тягти!

Я швидко викладаю їй усе, що сталося. Пропускаю одну-дві дрібниці, які мені ще не зовсім зрозумілі і їх треба ще перевірити. Франсуаз слухає з байдужим виглядом — курить, замислено дивлячись на терасу.

— На підставі твоїх свідчень можемо затримати Кралева, — каже вона, коли я закінчив.

— І завалити всю справу, — додаю я.

— Атож. Та оскільки ми працюємо не в палаті правосуддя, не станемо так чинити. Чому ти вчора не повідомив про почуту розмову і про свої наміри?

— Я не надав цьому особливого значення. Та ти й не казала сповіщати тебе про всякі дрібниці. А хоч би й повідомив, ти все одно б сказала: дій на власний розсуд.

— Певна річ.

— І вийшло б те саме.

— Звичайно.

— Тому краще було б, якби ти своєчасно сповіщала мене. Я й не здогадувався, що Милко працює на вас.

— Він не працював на нас. Робив деякі дрібні послуги, як і багато інших емігрантів, але не працював на нас.

— Це він попередив вас про те, що мене хочуть знищити?

— Так. Але й то звичайна послуга, що їх роблять такі ж, як і він, щоб не псувати стосунків з поліцією.

— А є факти, що він працював на болгар?

Вона заперечливо хитає головою:

— Немає. Я перевіряла. Певний час такі підозри були. Він приїхав сюди кілька років тому на якусь спеціалізацію, потім підпав під вплив емігрантів і відмовився повертатися на батьківщину. Але оскільки в нього не було поважних причин залишатися тут, він якийсь час був під сумнівом.

— То пусте, — кажу я. — Облишмо мертвих і повернімося до живих. Зараз мені конче потрібні довідки, які я просив.

— Не хвилюйся, вони вже готові, — відповідає чорнокоса, тягнучись до сумки. — Ось тобі довідки на офіційних бланках, завірені підписами й печатками. Твій Димов справді чудово скубе своїх американських шефів. Здасться, ти даремно уникаєш їх.

— Франсуаз, — перебиваю її, беручи бланки, — треба записати одну розмову.

— Яку саме?

— Любовного змісту.

— О, це цікаво.

— Вона не принесе тобі задоволення, бо вестиметься болгарською мовою.

— Де?

— В готелі «Сен-Лазар».

— Коли?

— Сьогодні, завтра, післязавтра — точно не знаю.

— В який час?

— Мабуть, по обіді, годині о п'ятій-шостій.

— Гаразд, сьогодні ж обладнаємо кімнату. Що ще?

— Емблему «скорпіон». Повний комплект.

— Вже готово, одержиш. Ще?

— Ходімо пообідаємо.

— Тобі ні в чому не можна відмовити, — зітхає вона. — До того ж я страшенно хочу їсти.

— Ми виїхали на прогулянку чи на змагання? — невдоволено бурмоче Младенов, дивлячись на спідометр.

Ми мчимо по авеню генерала Леклера із швидкістю понад сто тридцять кілометрів на годину, а політичному лідерові треба дбати про своє життя.

— Мені здається, за нами стежать, — пояснюю я, не приймаючи ноги з педалі акселератора.

— Дурниці! За Младеновим не можуть стежити!

— Можуть, — лагідно заперечую я. — Як і за всіма іншими. Ці типи не гребують нічим.

Поки що я не певен, що за нами стежать. Та, поглянувши в дзеркальце, далеко позаду бачу чорний «сітроен», який, набравши швидкість, з'являється на перехресті Алезіа. Я гальмую, щоб перетнути бульвар Брюн, минаю Орлеанську браму і натискую на газ.

— Якщо за нами справді стежать і треба мчати з такою швидкістю, краще вернімося, — нервово пропонує старий.

Та коли я вже витяг Младенова з дому, я так просто не відпущу його.

— Не бійся, ми не ганятимемо наввипередки — поїдемо на матч. Потерпи ще кілька хвилин.

Ця обіцянка не викликає у Младенова особливого ентузіазму, та краще вже матч, аніж бути покаліченим чи вбитим від найменшого здригання моєї руки на кермі. Сто сорок кілометрів, власне, не така вже й швидкість для «ягуара», проте якщо цей «ягуар» — стара розхитана таратайка, — це небезпечно.

Я ще раз позираю в дзеркальце і коли вдалині знов показується чорний «сітроен», різко звертаю до стадіону «Буффало». Трьома хвилинами пізніше я вже лаштую «ягуара» у довгій низці інших автомобілів і, помалу підштовхуючи, веду Младенова на стадіон, що тисячоголосо реве. Хай тепер спробують знайти нас у двадцятитисячній юрбі.

Прогулянка зі старим була попередньо добре продумана: я загодя розжився на два квитки — про всяк випадок, бо мені вкрай важливо, щоб наша розмова відбулася саме сьогодні. Квитки гарантують місця в найкращому секторі — ближче до поля й подалі від входу. Якщо комусь спаде на думку проштовхнутися до нас, ми помітимо його ще здаля. А поки він добереться, на його голову посиплються сотні прокльонів і лайок.

На стадіоні яблуку ніде впасти. Десятки продавців голосно, співуче рекламують свої м'які цукерки й шоколадне морозиво. З численних репродукторів лине якийсь тріскучий твіст. Десь поблизу гуркочуть і люто виють заведені мотори. А над усім цим стовпотворінням велетенське жіноче обличчя з сліпучою усмішкою переконує присутніх, що препарат «Персоль» пере найкраще, немов люди прийшли сюди прати.

— Це, здається, футбольний матч, — заявляє Младенов тоном знавця, коли ми займаємо свої місця.

Думка, що він лишився живий після такої карколомної гонитви, викликає в старого приємне пожвавлення.

— Сток-кар, — квапливо пояснюю я. — Міжнародний матч «Франція — Бельгія». — І, щоб уникнути дальших розпитів, цікавлюся: — Ліди, либонь, удома не було?

— Пішла з Кралевим. Дівчина ніяк не акліматизується. Одні неприємності з нею.

— Які неприємності?

— Як які? Я було звірив її на тебе — втекла… Бач воно як: ти ще не влаштувався, де тобі до одруження. Потім начебто подружила і Милком, та це так аби, і добре, бо з цього все одно нічого не вийшло. Тепер верне кирпу й від Кралева. Ти можеш думати про нього все що завгодно, але Кралев — порядна людина, в нього цілком серйозні наміри, а моя дочка тримається з ним, наче він не чоловік, а стоголовий змій.

— Вони ж гуляють разом? Чого ще треба?

— Гуляють:.. Поки не нагримаю. І то спочатку влаштовує істерику. Наче вирішила все життя виїжджати моїм горбом.

Старий змовкає й неуважно дивиться на стадіон. Просторе поле оперезане широкою доріжкою, та сьогодні, мабуть, вона буде без ужитку, бо аж надто рівна й близька до трибун. Друга, внутрішня поріжка, нерівна й багниста, захаращена штучними перешкодами — порожніми бочками з-під бензину, автомобільними шинами, купами землі. В цей час на поле двома довгими шеренгами з гуркотом і тріском виїздять учасники змагання.

— О, мабуть, автогонки, — гугнявить Младенов. — На таратайках.

— Схоже, — кидаю у відповідь, бо не знаю і не дуже прагнузнати, що таке «сток-кар».

На стадіон виїздять таратайки в повному розумінні цього слова. Це ветерани всіх марок: «пежо», «рено», «сітроен», «олдсмобіл», «шевроле» і навіть один велетенський допотопний «паккард». І хоч автомобілі подряпані й побиті так, що далі нікуди, вони мають урочистий вигляд: учора чи сьогодні вранці їх нашвидкуруч покрили звичайним автолаком. Машини однієї команди — білого кольору, другої — блакитного.

— Значить, отакі справи, — непевно промовляю я, поки автомобілі шикуються проти центральної трибуни. — Ну, а що ж з'ясували з приводу вбивства Милка?

— Що ж тут з'ясовувати? — підводить брови Младенов. — Його прибрали комуністи, це ясно. Схоже, вони взялися розгромити наш Центр. Ті люди не гребують нічим.

— А ти сам віриш у це, чи кажеш аби казати?

— З якої речі став би казати! Невже ти не відчуваєш, до чого йдеться?

— Відчуваю. Йдеться справді до розгрому Центру. Але не з боку комуністів, а зсередини.

— Ти ще скажеш, що це все Димов і Кралев.

— Атож. Тільки я не вигадую, а просто фіксую факти, яких ти не помічаєш.

— Авжеж. Младенов спить…

— Тебе присипляють. Особливо ж останнім часом. «Бай Марине, так, бай Марине, сяк». І саме тому, що вони так старанно присипляють, тобі треба прочуматися. Велику дозу снотворного дають перед відповідальною операцією. Вони готуються ампутувати тобі голову…

— Про таке не кажуть, — нервово відповідає Младенов.

— Облиш, кажуть — не кажуть! А дехто здійснює. Як ти гадаєш: чому вони знищили Милка?

На грузькій доріжці вишикувалися двома рядами біла й синя команди — по шість машин. Попереду зупинився автомобіль, розмальований білими й червоними лініями, схожий на зебру якоїсь незвичайної породи. За мить «зебра» рушає з місця, пронизливо виючи сиреною: за нею кидаються машини обох команд, товплячись і намагаючись вихопитися вперед, але не мають права випереджати «зебру». Аж ось червоно-білий автомобіль різко звертає з доріжки, пропускаючи машини. Таратайки мчать уперед багнистою дорогою, кожна силкується випередити іншу і водночас заважає наздогнати себе машині команди-суперниці. Зчиняється неабияка штовханина, машини стукаються кузовами й крилами, ревуть мотори, горлають глядачі.

— А ти знаєш, хто вбив Милка? — кричить мені на вухо Младенов.

— Знаю і хто, і за віщо! — кричу у відповідь. — Милко тримався нашого боку і сказав про це, тим-то його й знищили. Того дня він сварився з Кралевим: «Досить, — каже, — анонімних статей! Нехай передовицю напише Младенов! Відоме ім'я, великий авторитет!» Кралев аж стенувся. І, бачиш, як поквитався з ним…

Моя версія не зовсім вигадана. Милко справді обурювавсь анонімними статтями і, коли здавали до друку останній номер, сказав Кралеву, що робити журнал з самих лише анонімних статей не можна.

Гуркіт на стадіоні посилюється. Одна з синіх автомашин вискакує з доріжки й перекидається. До неї поспішають люди у білих халатах. Потім падає на бік охоплений полум'ям бельгійський «Плімут». Водій ледве встигає вистрибнути. Решта таратайок мчить наввипередки, дарма що в них поламані дверцята і по землі волочаться обірвані крила, а радіатори й баки побиті, — вони мчать, здіймаючи неймовірний гуркіт і лишаючи по собі хмари диму.

— За це його можна було б просто вигнати! — волає Младенов.

— Якби ж то. Після того, як вигнали мене, виганяти його не виходило. Тим паче, що Милко не такий одинак, як я, — він мав зв'язки з емігрантами, це могло б набрати розголосу!.. Зробили хитріше: мене виганяють, Милка здихалися, інсценувавши його вбивство комуністами, а тепер настане твоя черга — знову рука комуністів. Таким чином буде встановлено статус-кво. Поновити статус-кво — ось чого вони прагнуть, бай Марине! Робити свої справи, як раніше, щоб їм ніхто не заважав! — горлаю я на вухо старому.

Довкола такий рев, що нас ніхто не чує і не звертає на нас уваги. Публіка реве, скаче, підбадьорює самовбивць на полі, поки ми з Младеновим розмовляємо про вбивства, щоправда, менш масові, зате брутальніші.

— Що вони мають проти мене! — впирається старий. — Поки що я не заважаю їм.

— Ти заважаєш тим, що існуєш, бо ти дуже солідна постать, якою ніхто з них ніколи не стане, й американці роблять ставку на тебе, хоч більшість грошей іде в кишеню Димова. Кралев і Димов знищать тебе, бо, поки ти живий, вони боятимуться тебе. Зараз у них є тільки гроші, а коли тебе не стане, вони матимуть і повну владу!

— Які там гроші! Чому ти весь час торочиш про них! — починає; сердитися Младенов, бо слово «гроші» завжди виводить його з рівноваги.

— Не поспішай! Я все тобі доведу! Фактами, документами…

Перший етап змагань закінчується. З дванадцяти таратайок лишилося тільки дві — білий «пежо» і синє таксі — «сітроен». Але в останньому турі виведений з ладу «паккард» задкує і, врізавшись у «пежо», перекидає його. Французька команда перемагає, хоч у ній лишився тільки один представник.

Над стадіоном западає відносний спокій. На майданчик виїздять санітарні машини й тягачі, розчищаючи доріжки. Крики вщухають. У повітрі стоїть звичайний гамір.

Я виймаю з кишені банківські бланки й недбало подаю їх Младенову.

— Ти якось мені казав, нібито все перевірив, а ось поглянь на ці виписки.

Младенов швидко переглядає папірці, потім вже уважніше перечитує їх.

— Не може бути…

— Бач, тепер — «не може бути». Хіба не бачиш, що це офіційні документи! Крім того рахунку, про який ти знаєш, Димов має ще два, куди щомісяця надходять таємні перерахування. Так що ти наче й правий: ви одержуєте однаково, тільки в нього виходить удесятеро більше…

Я, звичайно, чекав, що бланки справлять на Младенова певне враження, але не таке сильне. Його обличчя поступово сіріє, губи синіють, очі наливаються кров'ю.

— Він за це ще заплатить… Даси мені ці документи?

— Я їх і приготував для тебе. Тільки хочу попередити: не роби дурниць! Зараз атмосфера така, що як тільки вони помітять твоє невдоволення, тебе негайно ліквідують. Запам'ятай раз і назавжди: не змигнеш і оком, як вони тебе знищать!

Младенов намагається тверезо обміркувати все, переборюючи лють. Тоді повертає мені бланки.

— Гаразд, нехай будуть у тебе. Що ж тепер робити?

В цю мить двадцять чотири автомобілі, вишикувані за червоно-білою «зеброю», раптом зриваються з місця, оглушивши стадіон тріском своїх моторів.

— Я тобі скажу, що робити! — кричу Младенову. — Я все продумав… І будь певний: не вони нас, а ми їх!

Цього разу змагання перетворюється на справжню битву. Машин так багато, що вони тільки штовхаються й не можуть пробитися вперед; над синьо-білою чередою автомобілів клубочаться хмари диму. Коли якійсь таратайці вдається відірватися від загальної колони, її відразу ж наздоганяють інші, заступають шлях, штурхають назад, поки на якомусь повороті та не перекидається. Публіка оскаженіло реве, розмахуючи руками, парасольками, картузами.

— Може, ходімо? — кривиться Младенов. — У мене вже голова тріщить од цього ревища!

— Як же ми вийдемо? Треба чекати до кінця.

І ми залишаємося сидіти серед людського натовпу, зайняті своїм, поки на майданчику наймані водії, припавши до керма, борються за славу і життя, душаться в бензиновому диму, перекидаються й відповзають від палаючих машин.

У маленькій кав'ярні на Монруж за стойкою заклякло кілька місцевих п'яничок. Столики надворі вільні. Шосе проглядається досить добре, і здалеку легко помітити новоприбулого.

— По-перше, — кажу я, відсьорбуючи пиво, — ніяких розмов удома. В твоїй квартирі встановлено апаратуру для підслуховування.

Младенов пробує зобразити на обличчі щось схоже на сумнів чи обурення, але я рукою спиняю його.

— Як кажу тобі, так і є. По-друге, якомога менше контактів зі мною. На випадок чого я сам знайду тебе. По-третє, ніякого натяку на сумнів чи незадоволення з твого боку. Так ніби ти нічого не знаєш і нічого не сталося.

Поки що Младенов не заперечує. З властивою йому полохливістю він охоче приймає заходи безпеки.

— Наша головна мета — вивести з ладу Димова. Це забезпечить тобі провідну роль. Але спочатку треба вивести його з себе й спрямувати його злобу в протилежний нам бік. Сьогодні ввечері, завтра, найпізніше, післязавтра я принесу тобі один запис. У тебе є магнітофон?

— Навіщо він мені? — зводить брови Младенов.

— Гаразд, принесу й магнітофон. Ти покличеш Димова і прокрутиш йому цей запис. Він знавісніє, але не проти нас. А нам якраз це й потрібно.

— А якщо він запитає, звідки в мене запис?

— Скажеш, приніс один француз, який відрекомендувався служником готелю «Сен- Лазар». Він, цей француз, сказав, що тут є щось цікаве для твого приятеля Димова, і запропонував тобі цей запис за п'ятсот франків, бо йому конче були потрібні гроші. Ну, a ти виторгував за двісті…

— А якщо Димов не повірить?

— Це не має значення. Можеш бути певний, що, прослухавши запис, він думатиме про інше…

— Варто було б для більшої переконливості здерти з нього ці двісті франків…

— Звичайно. Він погодиться дати більше, аби тільки забрати в тебе ці бобіни…

— А що то за запис?

— Побачиш. Точніше, почуєш… Май на увазі, це тільки перший хід.

— Ти все добре продумав?

— Усе. До найменшої дрібниці. Всі можливі варіанти. Будь спокійний. Не мине й тижня, як ти очолиш Центр.

Я навмисно скорочую строк, щоб вдихнути в старого більше бадьорості. Перед такою перспективою смілішає найслабодухіша людина, забуваючи, що для того, аби опинитися на тому світі, досить однієї секунди.

Повернувшись увечері додому з щойно купленим магнітофоном, і я, в свою чергу, відчуваю приплив сил. На столі мене жде добре замаскована апаратура, схожа на автомобільний радіоприймач, а до неї прилаштовано магнітофонну стрічку.

Налагоджую магнітофон і ставлю на нього бобіну з плівкою, нарікаючи на свою долю, бо ж мені доводиться жити й рухатися, як голому під поглядами незнайомих людей. Підслуховують, стежать за тобою з автомобілів, за твоєї відсутності заходять до тебе в квартиру.

Вмикаю магнітофон. Стрічка повільно крутиться. «Тоні, любий, я не можу без тебе… Сто разів на день хочу, щоб ти був поряд…»

Це м'який, хтивий голос Мері Лямур. Потім — кисла репліка Тоні: «Віддай мені нарешті ті триста франків, які обіцяла, бо знову лизатимеш руки тому ідіотові Димову…»

І так далі.

Зловісне пророцтво Тоні збулося вдруге. Та наступним був не я. Наступним став сам Тоні.

Похорони вийшли набагато урочистішими, ніж я сподівався. За чорним траурним автомобілем, що рухається із значно більшою швидкістю, ніж належить у таких випадках, котять ще п'ятнадцять автомашин, в яких, крім людей з Центру, сидять представники різних емігрантських груп. Велика скорбота примиряє людей.

Мій старенький «ягуар» найостанніший, бо в ньому — тільки я. Невесело подорожувати самому, і Младенов, звичайно, не відмовився б скласти мені компанію, щоб зекономити гроші на таксі, та зараз нам треба уникати особистих контактів.

Кортеж витягається безладною колоною по бульвару Кліші й збочує до кладовища на Монмартр. Пошуки місця для стоянки автомобілів забирають чимало часу і вносять деякий хаос у траурну врочистість, та нарешті учасники сумної процесії вистроюються за катафалком для останнього прощання з небіжчиком. Минаємо широкий металевий міст, по якому з буденним гуркотом проносяться автомобілі, й сунемо головною алеєю вздовж каплиць, надгробків і всіляких статуй крилатих істот. Тоні лежатиме на одному цвинтарі з Гейне і Стендалем.

Біля ями все вже було готове для опускання труни. Але ж комусь треба виголосити промову. По старшинству така честь випадає Младенову. Старий має врочисто-сумовитий вигляд, заклякши у сірій імлі похмурого ранку в чорному костюмі, з блідим припухлим обличчям. Звичайним ораторським жестом він здіймає кощаву руку й оголошує, що ми ховаємо нашого дорогого й незабутнього соратника Тоні, і затинається, бо ніяк не може згадати прізвища небіжчика, який завжди був для нього просто Тоні. «Тенев», — підказує йому Кралев трубним голосом. Так, «нашого дорогого й незабутнього Тоні Тенева».

Прощальне слово, попервах трохи в'яле й незібране, поступово стає схвильованішим, набуває ідейної спрямованості. Напевно, підбадьорений думками про те, що незабаром він стане одноосібним шефом Центру, й тим, що тут зібралося дві дюжини представників еміграції, перед якими треба себе показати, Младенов починає говорити про молоду, надійну гвардію бійців, представником якої був небіжчик, а також про подвиг, героїзм і самопожертву, наче Тоні загинув на полі бою, а не вбитий ревнивим шефом за якусь дурну ліжкову історію. Мовиться також про національні ідеали, що їм усі ми служимо в міру своїх сил, про свободу, яка рано чи пізно зігріє нашу багатостраждальну батьківщину, і про те, що кожна подібна втрата, якою б тяжкою вона не була, має слугувати бойовим закликом для ще тіснішої згуртованості наших лав. Після цього Младенов звертається до Тоні з патетичним закликом — спи спокійно, пам'ять про тебе назавжди збережеться у наших серцях.

Можливо, тому, що промову виголошено в зворушливому, давньому стилі 30-х років, вивіреному часом, вона справляє певне враження. Кілька представниць слабої статі ронять одну-дві сльозинки, навіть Вуж стоїть, як пень, отетерілий, либонь, вражений тим, що стільки промовистих слів сказано на адресу такої нікчеми, як Тоні.

Потім чути специфічне, однакове для всіх країн світу гупання грудок землі об віко труни, і люди сумовито розходяться. Першими ідуть Димов, Кралев і Младенов у супроводі Ворона й Вужа, услід за ними цвинтар залишають представники емігрантських фракцій. Я стою трохи віддалік між кипарисом і оброслою мохом кам'яною плитою, чекаючи, поки з натовпу вийде Мері Лямур, щоб піти слідом за нею. Однак Мері не поспішає: причаївшись у затінку якоїсь каплички, вичікує, поки підуть всі. Нарешті, коли всі розходяться, вона наближається до свіжої могилки й крадькома кладе на землю букетик незабудок, який досі ховала між рукавичками й сумкою. Як це щиро й зворушливо.

Коли я підходжу до неї, дебела жінка мало не підстрибує з переляку.

— Нам з вами треба зараз же поговорити віч-на-віч, — шепчу я.

Жінка не дуже здивована моєю пропозицією, але заперечливо хитає головою:

— Це виключено. Мене в машині чекає Димов.

— Тоді зустріньмось пізніше…

— Де?

Називаю адресу, яку мені заздалегідь дала Франсуаз.

— Коли?

— За годину. Зможете?

Вона киває. Тоді уважно озирається й простує до виходу.

Чекаю кілька хвилин, аби пересвідчитись, чи розійшлися всі присутні на похороні, а тоді йду до свого «ягуара» на бульварі.

Квартира на Монмартрі, ключі від якої мені дала Франсуаз, напівтемна, але затишна, обладнана всім необхідним, включаючи, очевидно, й апаратуру для підслуховування. Останнє мене не обходить, оскільки Димов не почує нашої розмови.

В холодильнику на кухні знаходжу пляшку рікара й газовану воду. З приємністю наливаю собі помірну дозу жовтуватого питва, закурюю «зелену» сигарету й сідаю відпочити в маленькому холі. Меблі тут не нові, але цілком зручні для ділових зустрічей з анонімними особами. Є навіть малиново-червона канапка, над якою висить порцелянова тарілка з написом: «Не віддавайся коханню в суботу, бо не матимеш чого робити в неділю».

«Доречне попередження, — думаю я, — хоч сьогодні й не субота». Потім обмірковую інші проблеми.

Тоні помер учора по обіді, на другий день після того, як Димов довідався про зміст магнітофонного запису. Чаркуючи з Вороном у кав'ярні болгарина, Тоні раптом відчув себе погано, а невдовзі й помер. Домашній лікар Центру — емігрант у чорних окулярах з круглою лисою головою — констатував серцевий удар від зловживання алкоголем. Щодо Тоні такий діагноз був цілком імовірний, однак ніхто в нього не повірив. Взаємини між Тоні й Мері Лямур, мабуть, уже давно стали публічною таємницею. Тим-то всі вважали, що причиною серцевого удару був останній келих, якого підніс Тоні Ворон за наказом шефа. Так чи інакше, а ніхто не збирався вдаватися в цю історію: вона не стосувалася нікого, крім потерпілого, і влада не виявила до неї ніякого інтересу.

Допиваю своє питво, позираючи на годинника просто так. Від Мері Лямур марно чекати пунктуальності. Через двадцять хвилин після призначеного часу в двері нарешті дзвонять, і я підводжуся зустріти гостю.

— Ледве втекла. Навіть не встигла перевдягтись, — пояснює вона, трохи задихана, побіжно оглядаючи квартиру, щоб збагнути, яка тут ситуація — ділова чи інтимна.

Жінка сідає на канапу, кидає сумку й рукавички і зітхає:

— Останнім часом Димов дуже підозріливий…

— Сподіваюсь, він не вистежив вас. Зараз це небажано.

— Не бійтесь, я обачлива, — заспокоює вона мене, озираючись, та поки що я не почуваю себе спокійно.

Мері Лямур зручно вмощується на канапі, виставляє дебелі стегна, підбадьорливо всміхаючись. На ній траурний чорний костюм, проте високо задерта спідниця трохи згладжує смуток. Правда, її товсті голі стегна не дуже приваблюють мене: я байдужий до таких жінок.

— Йдеться про ваше життя, — кажу без вступу.

Мері відразу ж опускає ноги й посувається вперед.

— Про моє життя? Ви хотіли сказати…

— Так, — киваю я. — Ваше життя в небезпеці. Причина смерті Тоні вам відома. Чи не так?

— Звичайно: серцевий удар.

— Здається, ви єдина серед еміграції, хто ще й досі нічого не знає. Тоні помер не від серцевого удару, а від отрути. Його отруїв Димов або, точніше, Ворон за наказом Димова.

— Не може бути…

— По-моєму, ви здогадуєтесь, чому Димов отруїв Тоні. Мені лишається тільки розповісти вам деталі. Ви зустрічалися з Тоні в готелі «Сен-Лазар». Вашу розмову під час останньої зустрічі записали.

— Не може бути…

— Зміст вашої розмови приблизно такий…

Я повторюю найважливіші моменти запису, не замовчуючи еротичних реплік Мері і реплік Тоні на адресу Димова. Жінка слухає, ошелешена так само, як Вуж на похоронах Тоні.

— Стрічку з цим записом якийсь негідник передав Димову, й вона в нього…

— Не може бути…

— Саме через неї його й убили. Боюсь, щоб вона не спричинилася до вашої смерті.

Хтось інший на місці Мері, напевно б, запитав, чого я так піклуюся про її долю. Але в неї це не викликає сумнівів. Їй здається цілком природним, що весь світ непокоїть майбутнє Мері Лямур.

— Він задушить мене, — шепоче вона. — Я не бачила людей, ревнивіших за нього.

— Він може задушити вас. Але не зараз. Не раніше як через кілька днів. Якщо ви помрете відразу ж після Тоні, це викличе підозру.

— Легко вам заспокоювати!

— Зараз треба не заспокоювати, а вживати необхідних заходів. Якщо ви будете обачлива й виконуватимете мої поради, я зможу гарантувати вам тривале життя.

— Що треба робити?

— Дійде черга й до цього. Спочатку скажіть, як справи із заповітом?

Мері Лямур підозріливо дивиться на мене:

— З яким заповітом?

— Чи написав Димов заповіт на вас? — пояснюю. Бачу, що погляд жінки стає ще більш недовірливий і додаю — Розумієте, Мері: ніхто не відніме того, що належить вам за законом, і ми нікому не дозволимо зробити це. Просто я хочу знати, чи будете ви забезпеченою на випадок, якщо з Димовим щось трапиться.

Жінка якийсь час мовчить, втупившись у гострі носки елегантних туфель, напружуючи свої мозкові звивини. Її думки, як на екрані, виразно відтворюються на її овальному нехитрому обличчі. Мері не зовсім позбавлена практичності й швидко доходить висновку, що, коли з Димовим станеться щось, вона від цього тільки виграє.

— Заповіт давно складено, — нарешті відповідає дама в траурі. — Інакше чого б я сходилася з цим старим шкарбуном? Від нього ж ніякої користі — щокроку підстерігає мене. Спочатку він принаджував мене дрібними подарунками, потім побачив, що з Мері Лямур цей номер не пройде, і погодився на заповіт. Йому байдуже: інших спадкоємців у нього немає.

— Гаразд, — киваю я. — Наскільки я знаю, ви користуєтесь його машиною. Так?

— А чого б мені не користуватися нею!

— От і чудово! У вас є окремі ключі?

— Немає.

— Нічого. Це ще краще. Зараз од вас вимагається таке: під будь-яким приводом візьміть сьогодні ж автомобіль і, перш ніж повернути Димову ключі, зніміть брелок «скорпіон» і замініть його оцим.

І я подаю Мері Лямур емблему, доставлену мені Франсуаз.

— Точнісінько, як у нього! — вигукує дама в траурі. — Оце й усе?

— Щодо вас, поки що все. Запам'ятайте: з вами нічого не сталося, ви ні з ким ні про що не розмовляли, нічого не чули.

— Можете бути спокійні. Я вмію це робити — адже колись грала на сцені.

Вона бере сумку й ховає брелок у маленьке відділення.

— І не залишайте своєї сумки де попало.

— Будьте спокійні, моя сумка завжди зі мною. А навіщо вам міняти брелок?

— Треба. Потім усе поясню.

— Дивіться тільки, щоб він мене не прибрав. Коли його опосідають ревнощі, він зовсім утрачає глузд…

— Я сказав: не хвилюйтеся. Слухайте моїх порад — і доживете до глибокої старості.

— Дай боже довше бути молодою…

— З вашою фігурою це зовсім неважко. Ви чарівна жінка, Мерії Висока, кругленька — жінка що треба!

— Правда? — блискає очима дама в траурі й знову спирається на спинку канапи, заголяючи стегна. — А тут усі бігають за худорлявими.

— Вішалки для модної білизни, — презирливо кидаю я. — Розбещені шльондри… До речі, ви недавно поклали незабудки на могилу небіжчика…

— Я до безтями вразлива, — признається Мері, ще більше оголюючи дебелі стегна.

— Це мені дещо нагадало. Ви ніколи не чули, щоб Димов і Кралев говорили про незабудку?

— Коли вони заводять про щось розмову, то завжди виганяють мене… Але не думайте, що вони говорять між собою про незабудки…

— Ви маєте рацію, — киваю я, поглядаючи на годинника. — Мабуть, пора збиратися.

Мері, напевно, охоче побула б тут ще якийсь час, але не заперечує.

— І ви мені подобаєтесь, — каже вона з ласкавою усмішкою, ступаючи до мене. — Мені набридли старці.

В кінці останньої фрази високий бюст артистки притискається мені до грудей. Мері Лямур — напрочуд корисна людина, бодай на якийсь час. Тому я переборюю мимовільне бажання відштовхнути її й по-дружньому кладу руку на її округлі плечі. Однак вона не розуміє дружніх стосунків, і за мить її губи вже припадають до моїх.

— Ви примушуєте мене втрачати свідомість, — проказую я, легко відстороняючи її. — На жаль, час зараз тривожний, дорога кожна хвилина. Як ви на те, щоб завтра знову зустрітися тут о сьомій ранку?

— О сьомій? О сьомій я ще сплю! Побачення о сьомій годині! Такого я ще не чула.

— Обставини вимагають. Втечіть так, щоб не помітив Димов. Отже, прийдете. Згода?

— Гаразд, — зітхає Мері. — Але знай, хлопчику, тільки заради тебе!

Вона вже перейшла на «ти», — зайве свідчення, що треба прискорити прощання.

— Тобі негайно треба одружитися, бай Марине. Й не пізніше як завтра вранці…

— Ти глузуєш? — підхоплюється з місця старий, хоч добре знає, що я не жартівник. — Младенов — не мавпа!

Сутеніє. Ми сидимо на лавочці біля мосту Мистецтв. Неподалік від нас завмер як ілюстрація до назви мосту якийсь художник-аматор з орлиним носом, у вицвілому береті і, незважаючи на погане освітлення, розтирає ножем по полотні фарби. В нього зовсім безневинний вигляд. Я прикинув відстань і не припускаю, що йому чути нас. По другий бік, значно далі, схилилися на поруччя дві пари юнаків і дівчат. Молоді люди споглядають пасажирський пароплав, що наближається, осяяний електричним світлом.

— Іноді справа вимагає несподіваної жертви. Завтра вранці тобі треба одружитися.

— А чому не тобі? — аж сичить старий.

— Я про це ще не думав. Якщо ти категорично проти, що ж, доведеться мені.

Ми сиділи так, щоб добре бачити рух по мосту. Нічого підозрілого. Час від часу проходять заклопотані перехожі й туристи з фотоапаратами, витріщившись на Лувр або на Інститут.

— Димов має щезнути, — проваджу я. — Інакше щезнемо ми з тобою. І то найближчим часом. Але разом з ним пропадуть і його гроші!

— Чому?

— Бо він оформив заповіт, згідно з яким усе залишиться Мері Лямур. Отже, його гроші перейдуть до Мері Лямур, а її, як сам знаєш, мало цікавлять і наші справи, і Центр. Ми не можемо дозволити їй у зграї різних шахраїв розтринькувати багату спадщину.

— А що ти їй зробиш?

— Хтось із нас мусить одружитися з нею і дати лад грошам. Спочатку я думав, що ти погодишся, але якщо ти так проти…

— Зажди, — уриває мене старий. — Якщо так стоїть питання і це справді необхідно, я, можливо, й зважусь на таку жертву. Ти знаєш, Младенов ніколи не рахувався з собою, коли цього вимагала справа. Та чи погодиться Мері Лямур…

— Це мій клопіт. Ще б пак, не погодиться! Як посміє не погодитись? Для неї це велика честь і втіха — мати за чоловіка Марина Младенова.

— Щодо втіхи не скажу, — гугнявить старий. — Ми свої, Емілю, і мушу тобі признатися, що з деяких пір я втратив до жінок усякий інтерес. Не знаю, чи розумієш ти мене.

— Байдуже. Шлюб чисто символічний. Окрім грошових питань.

— А як із цим питанням?

— Просто: Мері візьме з банку гроші й доручить тобі вкласти їх у прибуткову справу. Ти людина з бездоганною репутацією, а Мері ні на чому не розуміється, і взагалі хай тобі про це голова не болить. За кілька днів гроші будуть перераховані на твоє ім'я.

— Гаразд, я покладаюсь на тебе. І ще: як ти знаєш, я людина з широким світоглядом; якщо ж ця приятелька швендятиме аби з ким, це може заплямувати моє чесне ім'я, не кажучи про зайві витрати. Так що поговори з нею й про це. Я їй не заважатиму, але ж існують певні правила пристойності…

— Не турбуйся. Мері зовсім не така, як про неї кажуть. Є простаки, котрі вважають: якщо жінка була актрисою кабаре — значить шльоидра.

Сутінки густішають. Дерева на набережній стають сині й невиразні. Довгий фасад Лувру темніє навпроти, мов чорна стіна, і над ним мерехтить у тьмяному сяйві скаламучене електрикою небо. Художник складає свої фарби й сире полотно і зникає. Молодь розійшлася. Міст спорожнів, і перед нами простилається темна поверхня Сени аж до площі Карусель, вишита сріблястими ореолами ліхтарів.

— А як операція «Незабудка»? — збайдужіло запитую я.

— Яка «Незабудка»?

— То ти нічого й не чув. Тепер тобі зрозуміло, що ті двоє зробили з тобою: не лише забирають гроші, а й тримають тебе в невіданні про проекти Центру…

— Чекай-но, чоловіче! Що за «Незабудка»?

— Розповім, коли сам дізнаюся. А тепер визначимо найближчі завдання. Завтра вранці нам треба зустрітися рівно о пів на дев'яту біля мерії Дев'ятого округу. Я подбаю про наречену.

— Згода. А зараз, може, заведеш кудись попоїсти, бо я зголоднів,

— Ліда не чекатиме? — запитую я, щоб якось відкараскатись од нього.

— Сьогодні вона з Кралевим.

— Отже, справа зрушили…

— Поки що не зрушила. Але Кралев так закохався, що ходить за нею хвостом.

— Раджу не віддавати Ліду за Кралева. Навіщо тобі молода яловиця.

— Я ж тобі кажу, він наполягає. Просто збожеволів! Якщо хочеш знатн — я розраховував на тебе, але ти не виправдав моїх надій.

— Зараз мені не до того, бай Марине. Треба рятувати Центр.

Ми підводимося й рушаємо на лівий берег.

— Десь тут мав бути болгарський ресторан, — нагадує мені старий. — Порція шашлику й вареної квасолі — це якраз те, що треба. Не можу офранцузитись, хоч там що. Рідне мені дорожче — так уже вихований.

— Рідне залишимо до наступного разу, — уриваю його. — Поки що тримайсь якнайдалі від болгарських ресторанів.

— Гаразд, обійдемося й французьким біфштексом, — погоджується старий. — Якщо цього вимагає конспірація.

Виявляється, конспірація вимагає не лише біфштексу по-французьки, а й великої кількості ельзаського пива. Тим-то я повертаюся додому вже після півночі. Долаю свої дев'яносто дві сходинки, та оскільки електричний автомат відрегульований такими ж скнарами, як Младенов, десь на вісімдесятій приступці вже темно. Піднімаюся в пітьмі й перед тим як ступити на свою площадку, спотикаюся об чиєсь м'яке нерухоме тіло.

«Чергова жертва», — зринає думка. Запалюю сірника й бачу: спершись на поруччя, на сходинках сидить Ліда. Торсаю її за плече. Вона розплющує великі карі очі, потемнілі від сну.

— Вставайте! Чого ви тут?

— Чекаю на вас, — пояснює дівчина, хапаючи мене за руку й підводячись.

— Не кажіть тільки, що призначили мені побачення, а я не з'явився.

— Не придирайтеся, — втомлено відповідає вона. — Треба поговорити з вами… Допоможіть мені…

— Гаразд, поговоримо, — зітхаю я, ведучи її сходинками вниз.

— Куди ви мене тягнете? Я ледве тримаюсь на ногах.

— Я також. Але в квартирі розмовляти не можна. У мене надто цікаві сусіди — постійно підслуховують.

Сідаємо в «ягуар», і я вирулюю до Центрального ринку — найближче і найзручніше для нічної розмови місце.

Безлюдний і ніби вимерлий удень, цей район прокидається надвечір, а по-справжньому живе тільки вночі. Залишаю машину на набережній, і пішки дістаємося до лабіринту вузесеньких вуличок. У проходах між старими будівлями — світло й гамірно. Здається, людський потік пливе безцільно у різні боки поміж спритних електрокарів і грузовиків, що ледве повзуть. Біля залитих світлом, навстіж відчинених магазинів і складів вантажники носять мішки й ящики. Все хаотично рухається, як перед неминучою катастрофою. Гудуть мотори, з гуркотом тягнуть ящики й котять діжки, чути крики й лайку, і серед темних тіней в електричному сяйві нічного дня пропливають темно-червоні шматки м'яса, оранжеві фрукти, блідо-зелені головки капусти, прозоро-синя риба, жовті лимони, біла патрана птиця.

Одне слово, тут є на що подивитися, надто коли байдикуєш, але дівчина ніби нічого не бачить і не усвідомлює, куди ми потрапили. Входимо до маленького бістро з потьмянілими меблями 20-х років і єдиною неоновою лампою над прилавком. У бістро тільки три столи, та й ті вільні, оскільки всі клієнти — вантажники й дрібні торговці — юрмляться біля прилавка, зайняті келихами й розмовами. Сідаємо за стіл, дівчина втомлено спирається ліктями на холодну мармурову плиту.

— Що ви питимете?

— Нічого… Будь-що…

Та оскільки не можна замовляти «будь-що», я підходжу до стойки й беру дві великі кави.

— Це? — запитую Ліду, подаючи їй каву й «зелену» сигарету.

Дівчина машинально запалює і так само машинально відпиває каву.

— Я хочу повернутися в Болгарію, — каже вона таким голосом, немов допіру прокинулась. — Ви повинні допомогти мені! Я хочу повернутися додому!

— Тихіше, — кажу їй. — Тут не консульство.

— А я навіть не знаю, де те консульство… Та й він не пустить мене туди… Завтра вранці він прийде… Цілий вечір умовляв мене… Цілий вечір залякував… Боже, чим тільки він не залякував… Хоче завтра взяти зі мною громадянський шлюб…

— То виходьте заміж, — кажу їй, згадуючи, що останнім часом мене просто переслідують весілля та вбивства.

— Не вийду, — каже Ліда з упертістю, яка вже мені відома. — Я не поступлюся йому. Ви повинні допомогти мені.

— Тихіше, — заспокоюю я, беручи її за руку. — За кого, власне, ви мене масте? Я не агент у справах туризму і не громадянський рятівник.

— Не бійтесь, у мене щодо вас ніяких ілюзій. Ви вдосталь надемонстрували мені свій цинізм. І все ж ви єдиний, на кого я можу розраховувати. Ви не такий скнара, як мій батько, не такий гидкий, як Кралев. У вас ще лишилося… не знаю… таке, що дозволяє мені розраховувати на вас… якісь залишки людяності…

— Дякую, мовлю я. — А чи не здається вам, що цих залишків аж надто мало, щоб звіритися мені?

— Не знаю. Тільки ви можете допомогти мені. Інакше він знищить мене, відправить на панель… або… він мене так налякав, що я вже нічого не тямлю. Але я не поступлюся йому… Я добре знаю себе і знаю, що не поступлюся… І він знищить мене…

— Це неприємно, — погоджуюсь я. — Але, як на мене, куди неприємніше, якщо він ліквідує мене. Ви знаєте, що сталося з Милком?

— Нещасний… Ця політична боротьба…

— Ніякої політичної боротьби. Милка пристрелив ваш Кралев. А Тоні, як вам, мабуть, теж відомо, загинув від руки Димова. Тепер ви приходите й пропонуєте мені таку саму долю тільки тому, що вам, бачте, не подобається Кралев…

— Кралев нічого не знатиме. Я обіцяю! Навіть якщо він спіймає мене, я не викажу вас!

— Гаразд, — уриваю її. — Припустімо, я згоден допомогти. А ви уявляете, як це зробити? Невже ви думаєте, що якийсь емігрант видасть вам візу до Болгарії?

— Я на це не розраховую. Сховайте мене. Сховайте на кілька днів, поки я сама якось…

— Це вже інша розмова. Я зроблю вам таку послугу, якщо ви змилостивитеся…

— Гаразд. Я уважу попри всі ваші ганебні торги.

— Ви мене хибно зрозуміли. Я прошу послуги зовсім іншого характеру.

Ліда дивиться на мене трохи засоромлено.

— Якого саме?

— Йдеться про життя вашого батька. У вас із ним свої взаємини, та я почуваю до нього певну прихильність і, якщо хочете, зацікавлений, щоб зберегти йому життя. Зараз старому загрожує небезпека. Треба весь час бути поблизу нього — і щоб він не здогадувався. Для цього мені потрібен ключ від горища.

— В кухні, здається, є якісь ключі, — згадує Ліда.

— От і чудово. Принесіть їх.

— Я не можу вертатися додому! — майже скрикує вона. — Вранці прийде Кралев і потягне мене до муніципалітету.

— До ранку ще багато часу. Ви маєте ключі від квартири?

— Авжеж.

— Значить, усе гаразд. Я завезу вас додому, ви візьмете ключі без зайвого шуму і віддасте мені. Потім ми підскочимо в одне місце улагодити дещо, пов'язане з вашим від'їздом, а на світанку підвезу вас до поїзда і дам адресу, де ви житимете, поки вас тут шукатимуть. Зрозуміло?

Вона покірливо киває головою.

— А як у вас із грішми?

— Жодного сантима.

— Не біда. Влагодимо й це. Ходімо.

Вона мовчки підводиться, і ми виходимо. Ліда йде, як автомат, знову впавши в нестяму, і мені доводиться її підштовхувати, щоб не загубилася в натовпі.

— Ви тоді мали рацію, — промовляє вона байдужим голосом. — У мене відчуття, ніби в тутешньому житті все пливе без мети й напрямку.

— Чому ж без мети? — запитую. — Хіба ми не йдемо по ключі?

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Мері Лямур мала рацію, кажучи, що побачення о сьомій ранку не дуже зручне. Якщо ж ти йдеш на це побачення, не склепивши за цілу ніч очей, воно тим неприємніше.

Відмикаю квартиру на вулиці Фабур Монмартр, подумки відзначаючи, що останнім часом у кишені стало аж надто багато ключів, факт досить абсурдний для такої бездомної людини, як я. Знаходжу на кухні каву й намагаюся пригадати напучування Франсуаз про приготування цього питва. Кава виходить непогана, як на мій невибагливий смак. Тільки-но випиваю, аж у двері дзвонять.

На Мері Лямур — яскраве весняно-літнє вбрання: оранжева сукня з величезними червоними квітами. Один пишний мак — на животі, другий — на зворотному боці медалі.

— Як тобі подобається мій туалет? — запитує вона, граючи стегнами. — Я зібралася нашвидкуруч…

— Ти на диво кмітлива й вдяглася саме для сьогоднішньої події, — кажу я. — Люба Мері, мені здається, що сьогодні день твого весілля.

На обличчі в неї щось середнє між переляком і радісним пожвавленням.

— Мого весілля?

— Еге ж. Шкодую лише, що не я твій наречений. Але, між нами кажучи, роль друга сім'ї також має свої принади…

— Чекай-но, хлопчику, в мене вже голова обертом іде. Ти можеш спокійно пояснити, що ти оце верзеш?

— Саме це я й збираюся зробити, — киваю я, пригощаючи її сигаретами.

Мері Лямур закурює й сідає на канапу, високо підібравши широку спідницю, щоб не зім'яти і заразом довести мені, що стегна в неї привабливі о будь-якій порі.

— Дорога Мері, непередбачені обставини вимагають, щоб ти сьогодні вранці вийшла заміж за нашого друга Младенова.

— Младенова? За цього дідугана? — скрикує обурена актриса.

— Так, — киваю я головою. — Але це дрібниці.

— Для тебе, а не для того, хто має виходити заміж.

— Спокійно, моя дівчинко, — заспокоюю її. — Я вже казав, що хочу врятувати тебе під лиха, яке загрожує тобі. Сьогодні в тебе останній безпечний день. Завтра може статися непоправне. Тому не можна втрачати жодної хвилини. Тобі потрібен надійний захист. У цій країні найкращий захист — закон.

— Прошу тебе, не вибріхуйся. Що спільного має закон із цим старим шкарбуном?

— Тобі потрібна надійна схованка від можливого замаху з боку Димова. Найкраще укриття в цьому випадку — квартира поважного й відомого громадянина, зокрема Младенова. А для того, щоб ти мешкала в квартирі цього громадянина і Димов не мав права посягати на тебе, треба жити там на законній підставі — як дружина Младенова.

— Якщо Димов вирішить учинити замах, його не спинять ніякі закони, — небезпідставно зауважує жінка. — Він вистежить і порішить мене при першій же нагоді.

— Так, — погоджуюсь я. — Але переховуватись доведеться лише два-три дні. Я подбаю, щоб заручитися підтримкою влади. А через два-три дні пристукнуть самого Димова. Чвари в Центрі посилюються день у день.

— Мені не хочеться виходити за Младенова, — вередливо комизиться актриса, кидаючи на мене недвозначний погляд: мовляв, якщо конче потрібен шлюб, одружуйся зі мною ти.

— Збагни, Мері: це шлюб про людське око, звичайна формальність перед законом. Такі шлюби легко беруться й так само легко розриваються. На мою думку, тобі з цього тільки користь. Младенов — політична постать, поважна людина, скоро він обійматиме ще кращу посаду. Завдяки його зв'язкам ти ввійдеш у вищі кола, ходитимеш на прийоми, здобудеш ім'я. До того ж він ліберальна людина, не такий ревнивець, як Димов, і, отже, не заважатиме твоєму особистому життю. А те, що він старий, навіть на краще: як тільки він помре, його гроші дістануться тобі.

— Ти такий солодкомовний, як той піп, — зітхає Мері. — Гаразд, якщо ти вважаєш, що треба…

— Необхідно, — уточнюю я. — Від цього залежить твоє життя.

Я біжу на кухню по каву, і, поки наливаю в чашки, Мері раптом згадує, що в неї немає фати.

— Всерйоз це чи ні, але я вперше йду під вінець, — заявляє вона, мабуть, упевнена, що це вперше, та не востаннє. — Потрібна фата.

— Гаразд, фата буде. За півгодини відчиняються магазини. А тепер розповідай, як справи з брелоком.

— Я зробила, як ти казав. Поїхала вчора машиною по магазинах і, перш ніж повернути йому ключі, замінила його.

Допиваємо каву, і я з жахом помічаю, що в Мері є свої плани відносно того, як використати півгодини до відкриття магазинів. Вона підводиться й іде до мене, випнувши свої неймовірні груди. Товсті губи дарують мені міцний слинявий поцілунок.

— У мене голова обертом іде, — шепочу я, тримаючи її за пишні круглі плечі. — Шкода, що в нас немає часу. Я не хочу любощів крадькома, принаймні вперше.

Але Мері, мабуть, згодна й на кохання крадькома, тому я спрямовую її думки в інший бік:

— Напевно, ти справляла справжній фурор на сцені того кабаре…

— Ще й який! — вигукує Мері, поклавши руки на дебелі стегна. — Були люди, які приходили тільки заради мого виступу. Який це був номер, боже мій! Сенсасьйонель! Де тонер![4] Спалахував червоний прожектор, і в цьому освітленні я виходила на обертовий дансинг. А яке освітлення!.. Відтоді мені жоден червоний колір не здається по-справжньому червоним. Навіть оце не червоне! — вигукує вона, ляскаючи себе по червоному маку на животі.

Я слухаю її, відмічаючи, що відчайдушний дальтонізм, із яким Мері добирає туалети, має свою причину.

— Червоний прожектор, і я в тоненькій туніці, тоненькій і прозорій, мов павутинка, — уявляєш! У туніці, під якою все видно… Повір мені, що подивитися в мене було на що, бо, крім панчіх і підв'язок, я нічого більше не носила. Оркестр дико верещить, потім замовкає, ударні інструменти гупають, і тільки тоді починається номер…

Мері Лямур легенько плеще товстими долонями, відтворюючи ритм, і повільно трусить стегнами, демонструючи мені свій номер, та я своєчасно спиняю її.

— Люба Мері, ми не встигнемо купити фату! Церемонія почнеться о пів на дев'яту.

— Ти нестерпний, — зітхає артистка, вриваючи свій танок. — Завжди, тільки я розпалюсь, ти відразу ж охолоджуєш мене!

— Це випадково, — кажу я. — Збіг обставин. Але в нас ще все попереду.

І, легенько підштовхуючи Мері в товсту спину, виряджаю її з кімнати.

Я давно вже помітив, як важко тримати в секреті найдрібнішу ділову таємницю. Коли ж ідеться про таке несусвітнє безглуздя, як шлюб між Марином Младеновим і Мері Лямур, усе відбувається просто і зберегти це в таємниці неважко.

У призначений час ми зустрічаємо Младенова біля мерії, де він нервово вимірює кроками тротуар. На ньому, як і годиться, чорний костюм, той самий, у якому він учора виряджав у останню путь Тоні. А щоб було зрозуміло, що він убрався не на похорон, а на весілля, старий витратився на білу гвоздику, що соромливо виглядає з маленької кишені піджака, мов носовичок. Наречений не може ще вихвалятися квіткою, бо ще не знає, чи відбудеться весілля.

Наша несподівана поява з-за рогу підбадьорює старого і водночас посилює його ніяковість. Він не знає, як триматися з нареченою, та Мері кладе край його ваганням, фамільярно хапаючи старого під руку. У вестибюлі артистка вдягає фату, я тримаю перед нею маленьке люстерко, а Младенов нарешті осмілюється встромити в петельку гвоздичку. Втрьох прямуємо до церемоніальної зали, де завдяки странням Франсуаз усе вже готове.

Процедура відбувається по-діловому, без зайвого сентиментального напучування. Оскільки лише я супроводжую молодих, за другого свідка розписується хтось з чиновників, і незабаром Младенов одержує виписку з акта, а я про всяк випадок запам'ятовую реєстраційний номер шлюбу.

Виходимо надвір, і Мері за моїм розпорядженням, хоч і не без жалю, знову ховає фату в коробку фірми «Лафайєт». Після цього (тепер я доводжуся їм сватом) запрошую «молодих» до найближчої кав'ярні й замовляю пляшку шампанського.

— За здоров'я вас обох! — виголошую.

— За здоров'я нас трьох! — підправляє Мері, кидаючи на мене недвозначний погляд.

— Справді: за нас трьох! — добродушно приєднується Младенов, мабуть вирішивши: коли вже треба мати в родині когось третього, то краще вже мене, а не когось іншого.

Й оскільки ніхто не цікавиться моєю особистою думкою з цього приводу, я мовчки піднімаю келих.

— Поки що, як ви самі розумієте, ваш шлюб повинен зберігатися в таємниці, — нагадую я. — Було б навіть непогано віддати мені фату, люба Мері.

— Не турбуйся. Я заховаю її так, що ніхто й не бачитиме. Мері Лямур обачлива людина! — заперечує жінка, не бажаючи розлучатися зі своєю прикрасою.

— Повернешся до Димова, ніби нічого не сталося. Треба все тримати в цілковитій таємниці, — повчаю я.

— Тим паче, що ця таємниця може тривати ще невідь скільки часу, — кисло озивається старий.

— Вона триватиме, поки ми не скомпрометуємо й не знешкодимо Димова. А це не пізніше як через два дні. Для цього мені треба зробити в нього обшук. Димов тримає в себе секретні документи. Якщо ми їх знайдемо, то назавжди зганьбимо його перед шефами, і його просто ліквідують.

Младенов зацікавлено випинає вперед довгу жилаву шию, а Мері Лямур скептично кидає:

— Нічого ми не знайдемо. Він тримає кімнату замкненою, навіть мене не пускає туди, — розумієте?

— Що він п'є перед сном? — цікавлюсь.

— Лише чашку молока. Дбає про свою молодість! Але тепер він може тільки згадувати про неї! — дошкульно підхоплює Мері й ураз замовкає, збагнувши, що її новий чоловік також далеко не юнак.

— Чудово! Чашка молока зробить для нас добру справу, — кажу я. — Поклади йому сьогодні в молоко три-чотири пілюльки снотворного. В тебе є щось підходяще?

— Є якийсь «сонерил» чи «сандаптал»…

— Гаразд. Розчини чотири пілюлі. Потім я тобі подзвоню. Якщо він заснув, скажеш мені тільки: «Все гаразд, заходьте завтра».

— Але ж він до завтра прочумається!

— Це такий пароль, — терпеливо втовкмачую я. — Якщо ти скажеш: «Заходьте завтра», це означатиме — «приходь негайно». Через п'ять хвилин після цього я прийду, тихенько постукаю, і ти відчиниш.

Мері слухає мене, задоволено киваючи головою. Їй усе видається напрочуд цікавим.

— Спочатку пронюхай щось про операцію «Пролісок», — втручаються в розмову Младенов.

— Не «Пролісок», а «Незабудка», — нагадую я. — І оскільки йдеться про незабудку, не забувайте, що треба діяти надзвичайно обережно. Ніяких запитань ні про які операції. Життя кожного з нас на волосинці.

Розливаю рештки шампанського, ми знову цокаємося, але вже без тостів.

— А тепер розходьмося по одному — кожний своєю дорогою. Гарсоне, рахунок!

До Центру я приходжу з деяким запізненням, та це мене не хвилює, бо все одно робити нічого. Невдовзі у коридорі лунає трубний голос Кралева:

— Де Ліда?

— Не знаю. Коли я виходив, вона ще спала, — відповідає Младенов, який, мабуть, щойно прийшов.

— А зараз її немає. Я заходив і телефонував. Зникла.

— Не хвилюйся. Нікуди вона не дінеться, — добродушно заспокоює його старий.

— Вона мусила мене зачекати. Ми мали зробити важливу справу.

— Які можуть бути вранці справи?

Кралев замовкає. Потім тихо промовляє:

— Треба було б піти в муніципалітет: ми вирішили сьогодні побратися.

— Ти диви! А батька й не спитали… Я, звичайно, не заперечую, навіть радий, але ж звичай…

— Хіба ти не знаєш, що тепер нові звичаї… Одначе як нам розшукати Ліду?

— Її нічого шукати! Ходімо ще раз подзвонимо. В найгіршому випадку вона повернеться в обід.

Розмова вщухає. Кроки віддаляються до кабінету Младенова. Я витягаю з кишені «Фігаро» і проглядаю закордонні інформації, бо повідомлення про курси акцій і про ціни на молоко мене не цікавлять. Через десять хвилин до моєї кімнати без стуку входить Кралев. Судячи з виразу обличчя, йому не вдалося розшукати Ліду.

— Як справи з журналом? — похмуро запитує він. — Доки ти зволікатимеш з випуском останнього номера?

В цю мить я майже шкодую, що він не розшукав своєї коханої. Коли б він знайшов її, то не звертав би на мене уваги.

— Завтра журнал піде в світ, — сухо відповідаю я, не відриваючись од газети.

— Нарешті. Отже, завтра ти підеш з роботи. Так, здається, ми домовлялися?

— Готуйте розрахунок, — кажу я, нахабно поглядаючи на нього з-за газети.

— Не хвилюйся: все одержиш сповна! — підкреслено промовляє Кралев.

Замість відповіді, я поринаю в газету, знаючи, що це найбільше лютить його, та й навіщо сперечатися з дурнем. Кралев кілька секунд злісно поглядає на мене, але я вдаю, ніби не помічаю його, і він, розлючений, виходить.

Трохи згодом у коридорі чути голос Димова. Шеф тільки-но прийшов і доручає Воронові зварити каву. Я чекаю, поки Димов поверне в свій кабінет, і виходжу на вулицю. Мій «ягуар» стоїть за кілька метрів од Центру. Відмикаю пристрій, який тут прийнято називати шухлядкою для рукавичок, хоч ніхто не тримає в ній рукавичок. Я, наприклад, поклав туди прилад, схожий на автомобільний радіоприймач, який принесли мені додому. Повертаю ручку. Чути легкий рип — це відчиняються двері — і голос Димова: «Що нового?» — «Нічого особливого», — відповідає Кралев. Потім долинає кілька незначущих реплік, і Кралев, здається, виходить з кімнати.

Автомобіль стоїть на видноті, бо довкола немає вільного місця, а прилад діє лише в радіусі п'ятдесяти метрів. До того ж сьогодні навряд чи прийде хтось з американських відвідувачів, — вони, як правило, навідуються в суботу. Отже, нічого цікавого не почую. Тому не варто ризикувати. Зачиняю шухляду для рукавичок і ховаю секретного ключа. Потому заводжу мотор і рушаю.

Після тривалих і на перший погляд безцільних роз'їздів бульварами десь о першій годині зупиняю свого «ягуара» на маленькій вуличці поблизу церкви Мадлен, за десять метрів од будинку, в якому живе Димов. Ця вуличка багатолюдна, і, якщо мене помітять тут, я можу вигадати п'ять-шість вірогідних версій. Та мене ніхто не помічає, і я також не дізнаюсь нічогісінько про що-небудь особливе, якщо не зважати на те, що переконуюсь: стосунки між Димовим і Мері Лямур зведені до крижаного мовчання, яке порушується поодинокими репліками хатнього вжитку.

Щоб трохи менше ризикувати, ставлю машину за квартал від будинку Димова і стежу звідти: то з пасажу, що зовсім поруч, то з кав'ярні навпроти, то крізь вітрину на розі вулиці Сент-Оноре. Час минає повільно й одноманітно. Іноді мені здається, що Димов утік чорним ходом, залишивши для приманки свого «сітроена».

Наближається восьма година, надворі сутеніє. Нарешті крізь вітрину кав'ярні бачу, як з будинку виходить Димов, роззирається і сідає в автомобіль. Розраховуюсь із гарсоном за недопиту каву — вже котру! — і поспішаю до свого «ягуара». Димов веде машину повільно й дуже уважно, як усі люди похилого віку, добувається до Майдану Мадлен, об'їздить його й повертає назад. Перед «Оперою» він несподівано збочує на вулицю Пе і, діставшись Вандомського майдану, робить ще одне зайве коло. Мабуть, перевіряє, чи нема «хвоста». Я стежу за ним назирці, оскільки рух на вулицях не дуже жвавий, а в моєї таратайки велика вада — її легко розпізнати, незважаючи на чорний колір. Тим-то я не наважуюсь виїздити на Вандомський майдан — передбачливо гальмую на вулиці Пе і повільно рушаю слідом за «сітроеном», коли він повертає в напрямку Ріволі. На розі Ріволі й Руаяль, якраз біля світлофора, машина знагла зупиняється, й у неї сідає чоловік, напрочуд схожий на Кралева.

Проминувши свій будинок, Димов перетинає площу Конкорд, звертає Єнісейські Поля, дістається Тріумфальної арки, об'їздить її і вигулькує на авеню Віктора Гюго. Я тримаюся віддалік, однаковою мірою ризикуючи втратити з поля зору «сітроен» або бути поміченим.

На авеню Віктора Гюго майже немає машин, тому я дозволяю Димову вирватися вперед. Моя обережність виявляється доречною, бо «сітроеи» зненацька повертає праворуч до тротуару й стає. Я саме наближаюсь до перехрестя, що дозволяє мені швидко звернути, обминути квартал будинків і виїхати на авеню з протилежного боку. Поглянувши вперед, помічаю, що «сітроен» зник. Значить, їхній маневр удався.

Єдина надія, що раптова зупинка була неподалік від місця призначення. Після тривалого дослідження навколишніх вуличок і провулків нарешті знаходжу «сітроен» біля великої двоповерхової будівні, оточеної садком з високою металевою огорожею. Будинок розташований на перехресті. Заганяю свою машину на сусідню вуличку й ставлю її подалі від наріжного ліхтаря. Тротуари безлюдні. Навколо самотньо завмерли полишені автомобілі. Відкриваю шухлядку для рукавичок і настроююсь на потрібну мені хвилю. Чується чийсь кашель, потім здогадуюсь, що це сміх Кралева. Він сміється хрипко, невпевнено, наче вперше в житті. Згодом лунає незнайомий голос із досить характерним акцентом:

«Так, так, смертність у вашому Центрі катастрофічно зростає».

І знову кашель-сміх Кралева, цього разу в супроводі хихикання Димова.

«Якщо не помиляюся, Тоні Тенев був вашою людиною, пане Кралев…»

«Він міг бути будь-чиєю людиною, — заперечує Кралев. — Наше ремесло може якось миритися з однією вадою, а Тоні мав їх аж дві».

«Гаразд. Тоді ви тільки виграли, здихавшись цих трьох…»

«Третього ми ще не здихалися», — нагадує Кралев.

«Не турбуйтесь, це вже наша справа, — вриває його людина з акцентом. — Для вас досить, що він пішов з Центру».

«Від дворушників ми звільняємось іншим шляхом…» — співає своєї Кралев.

«Це наша справа, — сухо перебиває його незнайомець. — Ваше завдання — знайти нових людей, надійніших і корисніших, ніж ті. Звичайно, ніяких замін без нашої згоди».

«А як справи з другим питанням?» — уперше озивається Димов.

«Можу привітати з успіхом. Ваш план схвалено. Здається, він відповідає обраній вами тактиці — ефективними, відчутними ударами викликати бурю незадоволення й безпорядків у житті країн східного блоку…»

Голос з акцентом виголошує ще кілька високомовних політичних фраз, після цього чути дещо значиміше:

«Для операції «Незабудка» виготовлено препарат органічного складу, щоб створити враження, ніби водосховище заражено внаслідок забруднення, і вся вина впаде на владу… До речі, це ваша ідея, пане Димов. Досить хитра ідея, як ви висловлюєтеся, «вбити однією кулею двох зайців».

«Ця ідея частково належить і Кралеву», — тактовно поправляє Димов.

«Так, так. Але ми зібралися не для того, щоб розподіляти лаври. Якщо вже мова про лаври, то треба сказати, що ви чомусь надто уникаєте Младенова. Ми розраховуємо на Младенова, на його політичний авторитет».

«Младенов зв'язаний з Бобевим», — кидає Кралев.

«Це не страшно. Ми їх розв'яжемо. Таку людину, як Младенов, не можна ізолювати. Це може обернутися проти нас».

«Саме цього ми й боїмося», — зазначає Димов.

«Будьте обережні, але свідомо не штовхайте його на це», — поспішно відповідає голос із акцентом.

Далі чути ще кілька загальних реплік упереміж із дзвоном келихів.

«Хто керуватиме операцією?» — раптом запитує Димов.

«Котрийсь із вас. Конкретно ще не знаю. Той, кому доручать це завдання, найближчими днями матиме детальні інструкції і прізвища людей. Операцією, звичайно, керуватимуть з пункту, розташованог на кордоні. У зв'язку з цим…»

З-за рогу вулиці на мене суне чиясь цупка тінь. Хтось вигулькнув між променем ліхтаря і моїм «ягуаром». Вимикаю прилад, зачиняю шухлядку і, не підводячи очей, витягаю з кишені цигарку. Чути ледве вловимі звуки дрібних кроків, і в мене перед носом клацає запальничка. Спокійно підводжу очі. Переді мною стоїть Ворон, вищиривши в посмішці жовті зуби. Я підношу сигарету до запальнички й мовчки киваю головою — мовляв, «мерсі».

— На когось чекаєш? — запитує Ворон, трохи розчарований тим, що йому не вдалося мене налякати.

— Так, одну особу в спідниці.

— Ти ба, саме тут надумав чекати!

— Чому «саме тут»?

Ворон замовкає, намагаючись уникнути відповіді. Мабуть, гадає, що я зупинився тут випадково. Отже, він не стежив і тільки тепер помітив мене.

— Це не задалеко від твого будинку? — нарешті вигадує він якесь виправдання.

— Зате близько до будинку моєї подруги.

— Я знаю, де живе твоя подруга.

— То одна, а це друга.

— Що ж, зачекаємо разом.

На машину падає ще одна довга тінь. На розі з'являється Вуж. Він неквапливо наближається до нас і стає біля Ворона.

— Якого дідька він тут? — просто запитує Вуж.

— Я вже питав, — відповідає Ворон. — Каже, що чекає якусь подругу.

Оскільки вони розмовляють між собою, я не вважаю за потрібне втручатися.

— Знаєш що, Вуже! — підхоплює Ворон. — Місцинка тут затишна. Укоськаємо його — і край.

Вуж потуплює очі, переступаючи з ноги на ногу. Він неспроможний мислити.

— Коли щиро, то і я не від того. Але ж нас попереджали без дозволу не вбивати. Не хочу зайвого клопоту…

— Який клопіт! За це тільки подякують.

Попереду майнула невиразна жіноча постать.

— Ось і вона, — кидаю я, заводжу мотор і вмить зникаю.

Виїжджаю на перехрестя, завертаю ліворуч, потім праворуч, опиняюся на авеню Фош і гублюся в потоці автомобілів, що рухаються площею Етуаль. Дорогою згадую, що ще не вечеряв, і, поєднуючи приємне з корисним, подаюся на Монмартр у самотній дешевий ресторанчик, де мене ніхто не знайде. Виходячи опівночі із ресторану, бачу біля свого «ягуара» «пежо» Ворона. Очевидно, ці типи наздогнали мене ще на Етуалі або зразу ж подалися на Етуаль, сподіваючись, що рано чи пізно виявлять мене в потоці біля арки. Вони, безперечно, зв'язалися телефоном із шефами й одержали вказівку стежити за мною, але не займати, тому так нахабно пнуться на очі.

Це раптова, але передбачена зустріч, і я вдаюся до заздалегідь продуманого плану. Спокійно, неквапливо їду додому, бо, коли в твоїй автомашині радіоприлади, гра наввипередки дуже небезпечна: ті двоє можуть осатаніти й силоміць затримати мене, і це ще більш ускладнить моє становище.

За чверть години я зупиняюся коло свого будинку, вимикаю світло, беру з сидіння плаща, ховаю під нього приймач і повільно крокую до дверей. Одного побіжного погляду цілком досить, щоб пересвідчитися, що власники «пежо» спокійно сидять у машині. Отже, їм наказано стежити за мною, і я, мабуть, маю завдячувати цій людині з неприємним акцентом…

Добувшись до квартири, передусім ховаю радіоприймач у криївку, обладнану в кухні під газовою плитою, і роблю ледве помітну позначку на випадок, якщо за моєї відсутності хтось чіпатиме плиту, — так мене вчили на віллі поблизу Фонтенбло. Тепер можна закурити.

Одну справу зроблено, але ускладнилось виконання другої. Треба будь-що подзвонити Мері Лямур, хоч ті двоє внизу, напевно, й досі чатують на мене.

Гучно вмикаю приймача, налаштовую його на радіостанцію Монте-Карло, щоб добре чули ті, хто підслуховує під дверима. Засвічую всі лампи, щоб яскраву ілюмінацію бачили ті, хто стежить з вулиці. Тоді безшумно причиняю двері на чорний хід, виходжу з будинку, перелажу через паркан у другий двір і опиняюся на протилежній вулиці.

Звідси до майдану Мадлен десять хвилин пішки. Дістаюся майдану, пірнаю в кав'ярню й прямую до телефонної кабіни. Набираю потрібний номер і невдовзі чую голос артистки, та замість очікуваного пароля вона безглуздо запитує:

— Алло, хто це?

— Мері, все гаразд?

Чути якийсь незрозумілий вигук.

— Мері, — повторюю я, намагаючись нагадати їй пароль. — Чи все гаразд? Приходити завтра?

— Яке там завтра?! — нарешті відповідає актриса. — Приходь негайно! Сталося жахливе!

Вішаю трубку й хвилину розмірковую, як же бути. За інших обставин варто було б лишити поза увагою таке підозріле запрошення. Але якщо зважити на розумові здібності Мері…

Притьмом вискакую з кав'ярні, кидаю швидкий погляд на вулицю й хутко звертаю за перший же ріг. Навколо анітелень, та не завжди все так, як здається на перший погляд. Про всяк випадок ховаюсь у прохідному дворі й потрапляю до будинку Димова незвичним шляхом — через огорожу сусіднього двору.

Тихесенько стукаю, двері відразу ж відчиняються навстіж, і переді мною з'являється наполохане обличчя артистки. Її щирий переляк заспокоює мене.

— Що сталося? — питаю, причинивши за собою двері.

— Димов помер…

— Від чотирьох пілюль?

— Не від пілюль… Від кришталевої попільниці…

Мері зненацька заходиться слізьми не так від жалю, як од нервового струсу. Її майже сухі очі дивляться на мене відчайдушно, але з якоюсь непевною надією.

— Хто в нього кинув попільницю? Ти?

Вона мовчить. Але мені все зрозуміло.

— Де він?

Жінка показує очима на двері. Заходжу в темну кімнату. Мері вимкнула світло з марною надією, що морок приховає те, що сталося, й усе пройде, як уві сні.

— Де вимикач?

— Коло дверей.

Намацую вимикач і клацаю. Димов лежить поряд з великим полірованим столом — символом міщанського добробуту. Я схиляюсь над тілом. Смерть настала від удару важкою кришталевою попільницею з гострими гранями, що валяється на килимі. Попільниця глибоко пробила праву скроню небіжчика. Димов, напевно, інстинктивно відхилився, і важка попільниця влучила його в скроню.

— Ходімо, розповіси мені, як це сталося, — кажу я, підводячись.

Жінка стоїть біля порога, потупивши очі, боїться навіть глянути на мерця.

— Гаразд, ходімо…

Мері проходить хол-вітальню, й досі не підводячи очей, і заводить мене в сусідню кімнату. В кімнаті висить велике дзеркало, перед ним — розірвана, зібгана фата. Мені стає все зрозумілим.

— Він сказав, що повернеться пізно… — схлипуючи, каже жінка так, що я ледве вловлюю зміст її слів.

— Мері, — перебиваю її, — у нас немає часу плакати. Дорога кожна хвилина. Якщо хочеш, щоб я тебе врятував, заспокойся й у кількох словах розкажи мені, як це сталося.

Мері глибоко ковтає повітря, кладе руки на високі груди, намагаючись заспокоїтися.

— Він сказав, що повернеться пізно… мені було сумно, я вийняла фату і приміряла її…

— На біса ти це зробила? — механічно запитую я.

— Просто так… Уявила собі, ніби вінчаюся не в мерії і не з Младеновим, а у великій церкві, де грає музика і… Одне слово, уявила собі… Я була в квартирі сама й не думала, що мене може хтось зненацька застати, була впевнена, що зачую кроки ще на сходах. Стою в фаті — й раптом бачу в дзеркалі… Димова… Він зупинився позаду. Я з переляку зойкнула.

Мері заплющує очі і якусь мить мовчить.

— Потім вибухнув скандал, як і минулого разу, навіть ще більший. «Ти приготувала це для Тоні чи для когось іншого?» — кричить він. «Ні для кого, — кажу я. — Купила просто так, жартома». — «Ах, жартома… А чого ж ти тоді обімліла, побачивши мене? Куди ти ходила сьогодні вранці? Не можеш навіть дочекатися світанку, так і тягне тебе вештатись! Невже ти не розумієш, що біла фата не для таких, як ти!» Він накинувся на мене, зірвав фату, розшматував її, став обзивати мене найгіршими словами. «Годі, — кричу, — лаяти мене! Невже тобі не соромно, ти ж стара людина!» А він: «Ах, «годі лаяти»? А про ті лайки, що ви з Тоні казали на мене, ти вже забула? Чи думаєш, я нічого не знаю? Хочеш, я пущу тобі плівку й нагадаю? Треба було й тебе відправити слідом за Тоні, тільки я змилосердився. Я примушу тебе роками нидіти. Можеш сказати тому, з ким ти криєшся від мене, що йому не бачити моїх грошей. Я завтра ж перероблю заповіт, а тебе передам якомусь сутенерові на Центральний ринок. Одне, що поверну трохи з тих грошей, які ти розтринькала, а друге — примушу тебе продаватися на тротуарі, бо твоя професія — продаватися. Завтра ж вижену тебе з дому, — кричить він, — і кожного дня приходитиму дивитися, як ти ставатимеш дедалі більше схожою на повію, якою ти завжди була в душі. Ти згадаєш про літню людину, коли тебе виснажуватимуть вантажники й різники». Він казав на мене всяку гидоту, поки нарешті мій терпець урвався і я висловила йому в вічі все: що він, падлюка й стара руїна, примушує мене вночі танцювати голою, забуваючи, що я не дерев'яна і самих танців мені замало, а він — вичавлений лимон, і хай учинить навіть не одне, а п'ять убивств, однаково залишиться тим, ким він є… Тоді він підскочив, схопив стільця, — я злякалася, що він розвалить мені голову, і, здається, жбурнула в нього попільницю… і…

— І розтрощила йому голову, — докінчую я, бо пауза аж надто затяглася. — Знайди мені якісь рукавички, краще гумові, якщо є.

Мері втуплює в мене нестямні очі, не розуміючи, чого від неї вимагають, і потім іде в сусідню кімнату шукати рукавички.

— І якусь ганчірку чи велику хустку, — кидаю услід.

Небавом вона приносить жовті рукавички з тонкої гуми, що ними користуються жінки, миючи посуд, і зелену хустку. Я повертаюся до кімнати, де відбулося вбивство, надіваю рукавички й швидко обшукую небіжчика. З усіх речей мене найбільш цікавить невеличкий темно-червоний записник. Записник убитого — небезпечний речовий доказ, але в цьому записнику є відомості й імена — і я не можу лишати його. Потім замінюю «свого» скорпіона на справжній.

Знайденим у жилеті Димова секретним ключем відмикаю кабінет і роблю там швидкий обшук без особливих наслідків, — багато з того, що знаходжу, мені вже відомо.

Потім забираю з холу-вітальні кришталеву попільницю й повертаюся до кімнати з дзеркалом. Можливо, треба було б піти геть, покинувши жінку напризволяще, та я не можу примусити себе зробити це.

— Коли ти вранці поверталася, тебе хтось бачив? — запитую Мері.

— Бачив портьє.

— Це не зовсім добре. А потім ти кудись виходила?

— Ні.

— Може, хтось приходив до Димова чи до тебе?

— Ніхто не приходив.

— Сусіди, інкасатори — зовсім ніхто?

— Зовсім ніхто.

— Ти кудись телефонувала або тобі хтось дзвонив?

— Тільки ти.

— Гаразд. Тоді добре запам'ятай цю версію, і хто б тебе не розпитував, повторюватимеш: сьогодні вранці ви з Младеновим побралися. Це легко встановити. Потім ти прийшла сюди взяти деякі речі, в обід перебралася до Младенова й звідти не виходила. Все зрозуміло?

Вона киває. В наляканих очах спалахує іскра надії.

— А тепер склади в чемодан необхідні речі.

Мері прочиняє двері в спальню й починає ритися в своєму гардеробі.

— Мені все необхідно…

— Все нема кому нести. Головне — інсценувати твоє переселення до Младенова. Візьми одну сукню й трохи білизни і поклади в маленький чемодан.

Поки Мері збирає речі, я обходжу кімнати, дбайливо витираючи хустиною електровимикачі, замки й ручки, яких ми торкалися. Відтак беру попільницю, замотую її в нещасливу фату (тепер причина й наслідок укупі) і ховаю в чемодан.

— Тепер ходімо, — кажу я. — Не чіпай нічого руками. Я сам відчиню двері й вимкну світло. Молися, щоб нам ніхто не трапився на сходах і на вулиці. Коли прийдемо до Младенова, я все йому поясню і якось улагоджу справу, а ти добре вимий попільницю і спали фату. Потім лягай спати й спробуй забути, що сталося.

Беру чемодан і вирушаю в путь у супроводі жінки. Вимикаю світло скрізь, крім холу-вітальні й передпокою. На сходах скидаю гумові рукавички, кладу їх собі в кишені і полегшено зітхаю, як хірург після дуже складної операції.

— Не стукоти так підборами, — шепочу Мері.

Від Младенова я повертаюся пізно. Це моя безсонна ніч, але я не можу лягти спати, не виконавши останнього, третього, завдання. Мені треба дістатися додому й забрати свого «ягуара». Ніч тиха, якщо не зважати на шум моторів, що долинає з бульварів. Ніч тиха, якщо не зважати на бензиновий сморід, що ним просякнуті повітря, асфальт і стіни будинків. Ніч належить мені, одначе я не можу використати її для сну.

Звертаю за ріг біля ортопедичного магазину, вітрина якого самотньо світиться у темряві, пропонуючи перехожим рипливі запорошені протези. Поглянувши у бік свого будинку, я раптом почуваю себе так, ніби мені хтось цупко затиснув шлунок. «Ягуар» зник.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Я зручно влаштувавсь у блідо-рожевому кріслі, втупивши погляд у картину, й силкуюсь не заплющувати очей, бо знаю, що зараз же засну. На стіні висить «Купальниця» Ренуара — звичайно, репродукція. Франсуаз обрала цю картину, певно, лише тому, що її рожевий колір гармоніює з загальним тоном інтер'єра. Купальниця, як завжди на картинах, не купається, а тільки вдає, ніби витирає свої пухкі червоні тілеса. її намальовано мінливими невиразними мазками, по-ренуарівськи, та мені вона здається зовсім туманною, якоюсь тьмяно-рожевою плямою на врочисто-сірому тлі шпалер.

— Так ти спиш? — раптом чую жіночий голос. — Боже мій, таким я бачила тебе вперше і таким бачу востаннє…

— Сподіваюся, сьогодні ще не остання наша зустріч, — сонно бурмочу я, насилу розклеплюючи повіки.

Франсуаз у білому халаті, її чорне волосся обмотане також білою хустиною. І хоч білий колір — це, власне, ніщо, вона мені здається навдивовиж знадливою. Цій жінці личать усі кольори.

Ось уже цілу годину я куняю в сіро-рожевому кріслі. Досі ми обмінялися лише кількома фразами, головним чином це були її лайки з приводу моїх несподіваних візитів, коли вона мене зовсім не чекає.

Потім, щоб мене покарати, а можливо, щоб скористатися нагодою, що я так рано розбудив її, Франсуаз пішла приймати ванну, а мені довелось розважатись «Купальницею» Ренуара.

— Що ти запропонуєш мені випити? — питаю я, бачачи, що господиня прямує до кухні.

— Сірчанки. Вона трохи неприємна, зате відразу ж полегшить ті пекельні муки, які чекають тебе попереду.

— Ніхто не знає, що чекає його, — недбало відповідаю я.

З кухні лине неприємний шум електричної кавомолки, нагадуючи скрегіт бормашини. Потім чути плюскіт води з крана й грюкіт посуду. Нарешті на порозі знову з'являється Франсуаз.

— Гадаю, ти маєш дуже невиразне уявлення про правила нашої гри, — зауважує вона. — Якщо ти виплутаєшся — ми з тобою. Якщо ж потрапиш у пастку — вважай, ми навіть не знайомі.

— Знаю. Тільки оця твоя відданість до самозабуття й підтримує мене у скрутні хвилини. До речі, на біса ці пояснення?

— Бо я відчуваю, що ти накоїв якихось дурниць. Інакше б не прийшов будити мене так рано.

— Так, ще й яких дурниць! Учора ввечері…

— Даруй, — каже вона, — але не розповідай нічого, поки ми не вип'ємо кави. Жах як не люблю слухати зрання неприємні речі.

Вона знову зникає на кухні, а я втуплююсь у «Купальницю», вирішивши зайнятися проблемами малярства, аби не заснути. Власне кажучи, жінка може мати таке червоне тіло лише в випадку, якщо її занурити в окріп, що, звичайно, роблять не з жінками, а з раками. І все ж таки ця рожевість приємна, вона заспокоює, надто коли дивитися на неї як на невиразну пляму…

— Нещасний! Знову спиш!..

— Невже? — невдоволено гугнявлю я, розплющуючи очі — Де там «знову», коли я вже дві ночі навіть не прилягав.

— Мушу тобі нагадати, що через тебе останнім часом я теж сплю погано… їж!

Сніданок подано з кухні на маленькому пересувному столику з коліщатами. Взагалі в цьому ательє все добре влаштовано, шкода лише, що біля столика немає ліжка. Я беруся до їжі без апетиту, не відчуваючи навіть, що їм, крім смаку гарячої підбадьорливої кави. Кава, здається, розбурхує мене, бо я згадую всі свої дотеперішні пригоди й розповідаю Франсуаз про небажану вечірню зустріч із Вороном і Вужем у затінку заможного особняка.

— Ти так і зостався новачком у нашій професії, — зітхає Франсуаз, припалюючи сигарету. — Як можна було не відчути, що вони поруч?

— Їх спочатку не було. Вони ходили навколо будинку.

— Вони зрозуміли, що ти підслуховував?

— Не думаю.

— Вони могли легко перевірити це.

— Я вмикав прилад зовсім тихенько.

— Вони могли це легко перевірити, — повторює Франсуаз, — коли ти вечеряв у ресторані.

— Шухлядка для рукавичок була замкнена потайним ключем.

— Потайним ключем!.. — Вона презирливо кривить губи. — Вони могли викрасти автомобіль…

— Так вони й зробили…

— Невже? — жінка кидає на мене нищівний погляд.

— Але я встиг сховати прилад.

— Де він зараз?

— Удома. Під паркетом.

— А другий?

— Другий, на жаль, залишився в «ягуарі». Однак я не вірю, що вони знайдуть його.

— Не віриш… Ач, який скептик.

— Вибачай, але я не міг поратися в машині на очах у тих типів, бо остаточно б викрив себе.

— Ти вже й так остаточно викрив себе. Куди ти заподів пістолет?

— Сховав у нову бляшанку з-під мастила «Шелл».

— Ах, у мастилі! Тобі навіть відомо, що зброю треба добре змащувати! Ти справді великий інтелектуал у цій справі.

— Облиш свої недоречні жарти, — кажу я. — В бляшанці немає мастила, там ганчір'я.

— А чим ти пояснюєш те, що вони викрали твого автомобіля не коло ресторану, а біля будинку?

— Спочатку вони не мали такого розпорядження, а потім їм наказали, і вони виконали наказ.

— Але у проміжку між тими наказами, очевидно, щось сталося. Що саме?

— Навіть не уявляю. Дещо скоїлось, та це не стосується автомобіля…

Я запалюю свою «зелену» сигарету, в думці бажаючи Мері Лямур щастя, бо інакше…

— Я вже казала тобі: облиш свою звичку тримати мене в напруженні!

— Франсуаз, убито Димова.

Жінка пронизує мене гострим поглядом.

— Твоя робота?

— Не верзи дурниць.

— А хто?

Коротко викладаю їй цю історію, не замовчуючи вжитих мною заходів щодо захисту вбивці.

— Поліція не підозрюватиме артистку… — зауважую я.

— Бо вона одна з твоїх коханок…

— Знову ти мелеш казна-що! В наших же інтересах викликати сумнів, — нехай він упаде на людей з Центру, а не на випадкових жертв, як Мері. Це завершить ланцюгову реакцію.

— Боюсь, щоб у цій ланцюговій реакції ти не став четвертою ланкою…

— Не виключено, якщо ти не допоможеш мені розшукати мою машину. Я без неї — як без рук.

Франсуаз підводиться й іде до спальні, де стоїть телефон, але перш ніж подзвонити, старанно причиняє за собою двері. Неделікатна й підозрілива, як податковий чиновник.

Вона надто довго сидить у спальні, а коли виходить, я розумію, в чім справа. Франсуаз зняла з голови хустку і вляглась у красивий шовковий пеньюар у синіх і білих квітах.

— Люба моя, ти така чарівна в цьому пеньюарі, — шепочу я. І тут же додаю: — Що чути про машину?

— Не журися. її вже знайдено.

Вона сідає проти мене, перекидає ногу за ногу й задумливо дивиться мені у вічі,

— Тобі слід було б радіти розвиткові подій. Твої вороги один за одним виходять із гри. Отже, є чого радіти.

— Не зовсім. Димова треба було скомпрометувати, опублікувавши деякі секретні документи. Тоді б він спрямував свій гнів на Кралева і знищив би його. А вийшло так, що Димова ліквідовано, а Кралев залишається.

— Пусте. Кралев знищить тебе, і на цьому скінчиться вся історія. Ідеал тому й ідеал, що він недосяжний.

— Послухай, Франсуаз, твій ніжний реквієм мене дуже зворушує, але ця передчасна скорбота не повинна запаморочувати твого глузду. За умов, в яких я працюю, не можна зробити більше. Я майже ізольований, дію сам проти цілої зграї. Мене викрито, я під постійним наглядом. Я…

— Досить! — спиняє мене чорнявка. — Я чудово знаю умови.

— Важливо, кажу, що події в принципі розвиваються за нашим планом. Центр у його теперішньому складі на порозі остаточної ліквідації. Младенов очолить новий Центр, саме такий, якого ви бажаєте, Центр, який цілковито підкорятиметься вам.

— А чи не здається тобі, що, коли Младенов прибере владу до своїх рук, ти станеш йому непотрібний.

— Младенов абсолютно безпорадний і чудово розуміє, що таке для нього залишитися самому. Поки що він може вибирати собі помічника — мене або Кралева. Коли ж зостанеться один помічник — вибору не буде.

— Гаразд, — киває Франсуаз, — почекаємо, поки залишиться один помічник.

Вона запалює ще одну сигарету, випускаючи на мене густу цівку диму.

— Ти, звичайно, обстежив квартиру Димова. Що ж цікавого виявив?

— Нічого нового. На детальний обшук не мав часу.

— Не біда, це зроблять наші люди. А тепер докладно розкажи, про що говорили ці троє.

Хоч це запитання мені ставлять насамкінець розмови, я чекав на нього з самого початку й відповідно підготувався: перекажу всі почуті репліки, окрім тих, що стосуються операції «Незабудка». Щоправда, знаючи свої обов'язки, я згадую і про цю операцію однією невиразною фразою:

— … Йшлося також про якусь операцію, та я не встиг почути нічого конкретного, бо саме підійшли ті двоє…

Більшого сказати я не можу: мені боязко, що, довідавшись про подробиці операції шефи Франсуаз і Леконта можуть грубо втрутитися і звести нанівець мій план. Не треба під самий кінець створювати умови, за яких Кралев міг би вислизнути. В мене з цією людиною особисті рахунки.

На мій подив Франсуаз не виявляє особливої зацікавленості щодо згаданої операції.

— Гаразд, — протягло каже вона. — Побачимо, що буде далі.

Я швидко викладаю їй план своїх наступних дій. Франсуаз киває головою або висловлює короткі зауваження. Коли я закінчую, вона знову пронизує мене гострим, допитливим поглядом.

— Добре. І запам'ятай, що я тобі сказала: провалишся — знай, що ти зовсім сам. Апелюватимеш до нас — зробиш собі ще гірше.

Вона гасить сигарету й підводиться.

— Буде конче потрібно — дзвони. Я вдома до обіду. Повернуся після сьомої вечора, це на випадок, якщо знадоблюсь по роботі.

— Ти мені потрібна, — шепочу я, також підводячись. — Конче потрібна.

І обіймаю її плечі в шовковому пеньюарі. Вона відводить мою руку, стурбовано поглядаючи на годинника.

— Власне, я могла б якусь часину порозважатися з тобою, але ти не заслуговуєш цього через твої численні зв'язки з жінками. Та не можу нічого вдіяти з собою — мені до серця початківці.

Мені теж до серця такі ніжні жіночки. Тому я ще міцніше пригортаю її, ледь не забуваючи, що нашій братії заборонено лишатися на самоті навіть у ліжку. Можливо, тому Франсуаз ніколи не промовляє ніжних слів, бо впевнена, що й у такий час десь поблизу крутиться магнітофон, готовий увічнити блаженну мить. «Мить, зупинися!» — як вигукнув Фауст чи хтось інший.

Коли за тобою женуться по п'ятах, логічно прагнути якнайшвидше втекти. Але іноді куди простіше підійти до свого переслідувача й сказати: «Добридень, як ваші справи?»

Саме так сталося зі мною. Після того, як учора ввечері мене спіймали на гарячому, переслідували і потім викрали мою машину — я о десятій годині ранку знову йду в Центр, дзвоню, нахабно проминаю Ворона, який відчинив двері й дивиться на мене, заціпенівши від подиву, і спокійно прямую до своєї кімнати. Кидаю на стіл купу свіжих, щойно з друкарні, журналів, сідаю на стільця й задираю ноги на стіл, як це роблять найшляхетніші американці. Трохи згодом до кімнати входить Младенов. Звістка про вбивство Димова, очевидно, вже дійшла до Центру, бо кощавий Младенов набундючився й походжає, як справжній шеф. Він докірливо дивиться на мої ноги, та оскільки я не збираюся міняти пози, запитує:

— Емілю, я гадаю, ти все зрозумів: твоє подальше перебування в Центрі небажане.

— Я бачу, тебе вже призначили шефом, — відповідаю я, не лякаючись його поважного вигляду.

— Схоже на це. Сьогодні вранці відбулися розмови з відповідальними особами, й керівництво Центром доручено мені. Опріч того, мені нагадали, що треба негайно усунути з Центру тебе. Мушу тобі сказати, що одна особа, — старий робить наголос на слові «одна», — навіть образливо натякала, буцімто я був під твоїм впливом. Це тим паче вимагає, щоб ти якнайшвидше покинув Центр.

Мені треба було б відповісти йому: «Я забезпечив тебе чудовою спадщиною й шефським місцем, а тепер ти відвертаєшся від мене. Зачекай-но, друже, так не роблять». Але я не дитина, до того ж не можна сказати всього, що думаєш, у кімнаті, де підслуховують. Тому у відповідь лише бурмочу:

— Потрібен мені ваш Центр! Приніс оце примірники нового номера — так домовлялись. Про все інше не турбуйся — вважай, що ми з тобою не знайомі.

Младенов намагається висловити якийсь удаваний протест, але обачливість бере гору, і він сухо промовляє:

— Так буде краще. До речі, якщо не поспішаєш, зачекай хвилин десять. З тобою хоче говорити Кралев.

Новий шеф киває мені й виходить. Цього разу він ще більше набундючений, бо з його плечей спав тягар неприємної дружби.

«А чому б не зачекати, — кажу сам собі. — Ніколи не можеш знати, чим закінчиться розмова».

Кралев, напевно, десь надворі. Однак він не примушує себе чекати і вже через кілька хвилин вривається до кімнати і вклякає перед моїм столом, загрозливо склавши на грудях руки. Його чорні очиці палають гнівом, пасмо рідкого масного волосся спадає на чоло. Цей загрозливий вигляд не лякає мене — іншого я й не сподівався. Більш несподівана його репліка:

— Де дівчина?

Отакої. Я сподівався почути: «Де ти був учора ввечері?» або «Хто вбив Димова?», але тільки не це.

— Вийшла заміж, — холодно відповідаю я.

— За кого? — питає Кралев, підступаючи до столу.

— За Младенова.

— Ти що — збожеволів? — горлає Кралев, вже не стримуючи себе. — Дочка вийшла за свого батька?

— А, то ти про дочку! А я гадав, тебе цікавить Мері Лямур.

— Слухай, ти, — цідить крізь зуби Кралев, — не роби з мене дурника! Де дівчина?

— Якщо йдеться про Ліду, не маю найменшого уявлення.

— Брешеш!

— Я брешу тільки тоді, коли це необхідно, — спокійно уточнюю я, витягаючи сигарети. — Зараз такої потреби немає. Може, мені пощастило б щось довідатись про неї, коли б твої телепні не втручалися куди не слід.

— Що ти варнякаєш?

— А ось що! Вчора по обіді я був з приятелькою в ресторані «Колізей», аж раптом бачу: Ліда. Вона прийшла до мене, бо знає, що я заходжу до «Колізею», і хотіла зі мною поговорити про щось важливе. Я відповів, що не можу покинути подругу. Однак Ліда наполягала, я помітив, що вона чимось схвильована, і пообіцяв згодом заїхати до неї. «Я вже не живу в тата. Поки що тимчасово зупинилася в готелі на майдані Етуаль». — «Гаразд, — кажу я, — я приїду в готель». — «Не хочу, щоб ти приїздив у готель». — «Ну, то кажи, куди мені приїхати, — відповідаю я. — Ти ж бачиш: я не сам». Вона назвала мені час і вулицю, де ми мали зустрітися. Побачення, звичайно, відбулося б, коли б мене не переслідували твої типи.

— Брешеш! — повторює Кралев, але вже не так упевнено: мабуть, щось обмірковує.

— Свята правда. Хочеш — вір, хочеш — ні.

— Ти давній пройдисвіт, але дурний, — бурмоче Кралев. — На майдані Етуаль не мільйон готелів. Перевіримо, і, якщо виявиться, що ти набрехав, готуйся до останньої молитви.

— Не думаю, щоб вона записалась під справжнім прізвищем, — кажу.

— Це не істотно. Знайдемо. Та якщо ти набрехав…

— Добре, — уриваю я його. — Про молитву ти вже казав. Ось тобі свіжі номери журналу. І накажи своїм дурням повернути мені машину.

— Яку машину? — вдавано дивується Кралев.

— Ту, що ти наказав викрасти в мене.

— Тут наказують інші. Чому ти не звертаєшся до Димова?

Кралев пильно дивиться на мене, та він глибоко помиляється, гадаючи спіймати мене на слові.

— Чому не звертаюся до Димова? Бо я не простачок. Знаю, хто заварив кашу.

— Тобі відомо щось! — реве мені в обличчя Кралев. — Інакше б ти ще зрання пішов до Димова, бо в нього не такий крутий характер, як у мене. Але тобі вже відомо, що Димова немає, що він на тому світі! Хто його відправив туди, не ти, бува?

Кралев загрозливо нахилився над столом, і я ледве переборюю бажання затопити черевиком у його квадратну щелепу.

— Не бризкай слиною, — кажу я. — Відійди. І не верзи дурниць. Я вперше почув, що Димова немає. Якщо його відправили на той світ, неважко встановити, хто це зробив.

— Правильно: неважко. Це зробив ти.

— От що, Кралев: ти, напевне, краще за мене тямиш на вбивствах і, звичайно, знаєш, що для зумисного вбивства треба мати якийсь привід. Тобі відомо, що в мене не було жодного приводу вбивати Димова. А тепер відповідай мені, чому щойно, коли я сказав, що Младенов одружився з Мері Лямур, ти зробив вигляд, ніби й не чув?

— Бо це твоя чергова брехня…

— В мерії Дев'ятого округу цей шлюб стоїть під номером 5311. Реєстрація відбулася вчора вранці. Завдяки цьому шлюбу наш Младенов обкрутив багату спадкоємицю, якщо вірити чуткам, ніби Димов заповів Мері всі гроші. Тепер уторопав? Звичайно ж, уторопав, але прикидаєшся, бо тобі це на руку.

— Прикуси язика! — ричить Кралев, думаючи про інше.

— Накажи повернути мені машину! — нагадую я.

Він неуважливо дивиться на мене, наче не розуміє моїх слів, потім байдуже проказує:

— Твоя машина стоїть на вулиці. Забирайся геть. Щоб і ноги твоєї не було тут!

Моя таратайка справді внизу, ніби й не зникала. Сівши за кермо, я за кілька хвилин помічаю в люстерку те, чого й сподівався: услід за мною, не криючись, невідступно котить «пежо» Ворона. Вигадане побачення з Лідою виявилося напрочуд вчасним, але воно спричинилося до небажаного нагляду, принаймні до кінця дня.

Мій «ягуар» повільно їде похмурим проваллям Рю-де-Параді, яке я полишаю назавжди. Це схоже на друге вигнання з раю, але без товариства Єви. Безшумне вигнання з кришталево-порцелянового раю, де я навіть не встиг прогулятися зі слоником своїх мрій. Хоч, образно кажучи, за цей час багато чого розбилося в установі під назвою «ІМПЕКС».

Коли за тобою стежать, ти, як правило, вдаєш, ніби не помічаєш, аби не псувати настрою детективові. Та якщо стежить такий телепень, як Ворон, чемність зайва, особливо коли треба усамітнитись.

І все-таки я неквапом веду машину, не звертаючи уваги на «пежо», щоб заколисати пильність наглядача. Доїхавши до Опери і пересвідчившись, що Ворон відстав од мене на дві машини, я, вибравши слушний момент, щодуху мчу на червоне світло. Поліцай пронизливо свистить, але такий рух, що він не може займатися мною. Мій «ягуар» на повній швидкості мчить по авеню де-Опера, минає Ріволі і майдан Карусель і вискакує на набережну. Якщо Ворон досі не наздогнав мене, то зараз він не зможе цього зробити, бо рух понад річкою значно спокійніший, а моя таратайка навдивовиж терпляча.

Жену машину на недозволеній швидкості — так, до речі, тут їздять усі, — дістаюся до Бастілії, минаю Доменіль, перетинаю Венсенський ліс і виїжджаю на річку Марна. В будень тут тихо й безлюдно. В майже нерухомій масно-зеленій воді пропливають темні тіні дерев. Пляж спорожнілий, крихітні кав'ярні — також.

Завертаю на вузенький асфальтований шлях уздовж річки, проїжджаю з кілометр, потім збочую і зупиняюся на галявині під кущами. Треба зробити останню справу, що лишилася невиконаною з учорашнього вечора, — ввести в дію решту техніки, бо невідомо, що на мене чекає.

Озброївшись викруткою, залажу під «ягуара». Болти, якими механік прикріпив до шасі металеву коробку, крутяться дуже легко, й мене посідає відчуття, що ця коробка аж надто легка. В цьому немає нічого дивного — вона виявляється порожньою.

Отже, машину мені повернули після ретельного обшуку і вилучення певних «деталей». Жбурляю коробку в кущі й відчиняю багажник. Бляшанка з-під мастила й пістолет на місці, але це не тішить мене. Втрата приладу, прилаштованого під шасі, настільки несподівана, що ставить під загрозу завершення всієї операції.

Єдина втіха в тому, що це, зрештою, передбачалося і що попри все я й далі вестиму гру. Надія, звичайно, невелика, та іншого виходу немає…

Треба скористатися нагодою, поки за спиною не видно «хвостів» — ні Ворона, ні Вужа. Зачиняю багажник, умикаю двигун і їду в передмістя Ножан. Знаходжу пошту, замовляю термінову розмову з Марселем і зв'язуюся з Лідою, щоб довідатись, чи виконує вона мої вказівки, й дати їй нові. Потім знову сідаю в свою таратайку й вертаюся в місто, уникаючи вулиць, де можна зустрітися з неприємними знайомими. Під'їжджаю до вокзалу Сен-Лазар і залишаю машину на вулиці Ром, де, на відміну від вулиці Параді, розміщені самі лише крамниці радіоприладів.

Мікрофончик, маленький підсилювач і кілька метрів дроту — ось усе, що мені потрібно. Побачивши це придбання, мої колеги, певно б, в'їдливо посміхнулися, та подекуди людина змушена працювати з підручними матеріалами, як звичайний аматор. Ховаю все до шухлядки для рукавичок і їду далі. Зупиняюся на майдані Сен-Огюст і заходжу до кав'ярні з'їсти щоденну порцію біфштексу зі смаженою картоплею. Незважаючи на подвійну каву, після обіду мене хилить на сон, і я дозволяю собі дві години поспати, перш ніж узятися до інших справ.

Під'їхавши до свого будинку, я без особливого натхнення помічаю в подряпаному «опель-рекорді» двох знайомих емігрантів, які, озброївшись газетами, чекають мого повернення. Вони мовчки дивляться на мене, а я, не звертаючи на них уваги, долаю свої одвічні дев'яносто дві сходинки.

Перш ніж лягти в ліжко, на всяк випадок перевіряю, чи на місці апаратура. Апаратура там, де я її поклав. Але за моєї відсутності хтось пересунув газову плиту. Волосина, залишена мною, як позначка, зникла.

Ще одна чергова жертва. І знову не я. Проводжаємо в останню путь Димова. Він також лежатиме неподалік від Гейне і Стендаля. Йому випала слушна нагода познайомитися на тому світі з письменниками, про яких навряд чи чув за життя.

Діагноз нашого особистого лікаря — головатого, в темних окулярах, — знову той самий: «Серцевий удар». Мабуть, інших діагнозів він не ставить. Пробиту скроню небіжчика прикрили квітами. І взагалі навіщо здіймати зайвий галас навколо сімейних чвар. Але серед емігрантів пішов поголос, що й ця смерть — справа рук комуністів.

Може, саме через те, а можливо, тому, що сьогодні немає цікавих матчів, — на кладовищі зібралося більше ста чоловік Увесь цвіт еміграції, в тому числі і я.

Відверто кажучи, небіжчик не був моїм другом. Та це байдуже, бо в мене взагалі немає друзів. До того ж я прийшов сюди не так заради небіжчика, як заради двох-трьох живих людей. Один з них, у чорному костюмі, з благородною старечою поставою і з хижо випнутим уперед борлаком, саме виголошує останнє слово. Кілька днів тому він говорив про молоду гвардію, а сьогодні віддає шану старому поколінню випробуваних борців, до яких належав і небіжчик, залишаючись до самої смерті відданим священним ідеалам нації. Люди щедрі на слова, бо слова нічого не варті, а для декого немає більшого задоволення, як слухати мелодію власного голосу, надто коли вона врочисто-жалібна.

Становище Младенова за час, що ми не бачились, ще більш зміцніло. Після кожної фрази він задирає догори своє посивіле тім'я, немов запитує: «Чи добре я сказав?» — і викидає вперед кістлявого кулака, наче готується затопити комусь у пику. З особливим почуттям говорить оратор про тих, хто продовжуватиме священну справу, очевидно, маючи на увазі передусім себе.

На мій подив, Мері Лямур стоїть не в першому ряду жалібників, а позаду всіх. Озирається, помічає мене, не ховаючись підходить і шепоче:

— Мені потрібна твоя допомога, Емілю. Я в пастці.

Я роззираюся довкола, але присутні уважно слухають надгробне слово, навіть Ворон і Вуж, остовпівши, стежать за промовцем, вражені його умінням так довго просторікувати, нічого істотного не кажучи.

— В якій пастці? — пошепки запитую я.

— Твій Младенов вимагає, щоб я передала йому всю свою спадщину. Каже: «Інакше викажу тебе поліції».

— Не бійся, перш ніж ти одержиш спадщину, мине ще два-три дні.

— Це зовсім небагато часу.

— Для тебе достатньо. Младенову вже видано путівку на той світ.

— Справді?

— Якщо я сказав…

— Мене жах бере. Він викаже мене, не моргнувши оком.

— Не хвилюйся. Вирішено остаточно. Якщо тобі дуже боязко, не повертайся поки додому. Знайди якесь інше місце. Влаштуйсь у готелі «Насьональ». Це великий готель, і ніхто там не зверне на тебе уваги. Можливо, пізніше я туди підскочу.

— Так і зроблю. Приходь неодмінно. Я розраховую тільки на тебе.

Мері Лямур кидає на мене погляд, зовсім недоречний на кладовищі. Я поглядом наказую їй повернутися на своє місце, і вона підкоряється.

У скорботній тиші бадьоро лунають слова: «Нехай пам'ять про тебе назавжди збережеться в наших серцях!» Труну опускають у яму, і нарешті на віко домовини падають перші грудки землі. Глухі звуки виразніші за будь-які слова.

Юрба повертає до виходу. Я скромно вичікую осторонь, доки пройдуть вожді. Кралев і Младенов ідуть разом і про щось розмовляють. Наблизившись до мене, Кралев кидає оком у мій бік, але вдає, ніби не помічає, й щось каже Младенову. Той поглядає на годинник й схвально киває головою. Логічно припустити, що вони домовляються про зустріч. Невідомо лише, де й коли.

Незалежно від того, відбудеться та зустріч чи ні, де й коли, в мене є певний план дій. Він напрочуд простий, бо складений за принципом: «Зробити те, що дозволяють обставини».

Я прийшов на похорон так собі, між іншим, і для того, щоб справити певне враження — показати декому, що не збираюся більше ховатись і що вони роблять дурницю, стежачи за мною. їдучи на своєму «ягуарі» в напрямку майдану Кліші, помічаю, що «опеля» з двома незнайомими емігрантами вже немає. Зникло й «пежо» Ворона. Та я не поспішаю радіти — оглядаю в дзеркальце пейзаж за своєю спиною і водночас дивлюся на таксі з Младеновим попереду. Невдовзі в вуличному хаосі моє око вирізняє автомобіль, що знову й знову з'являється позад мене. Звичайнісінький сірий «сітроен», зовні нічим не примітний. Час від часу він губиться в потоці інших автомашин або зникає за поворотом, але потім виринає знову, ледве помітний здалеку.

Можливо, це тільки збіг обставин, та за таких умов навряд. Перевірку готелів на майдані Етуаль, напевно, вже закінчено. Єдина можливість для Кралева відшукати Лідині сліди — невідступно стежити за мною. Доки в нього жеврітиме надія, нагляд за мною триватиме, а якщо так — то й триватиме моє життя. Бо коли б Кралев не розраховував на те, що я викажу йому місцеперебування Ліди, він би вже давно пристукнув мене.

Судячи з усього, Младенов ще додому. Це для мене зручна нагода спекатися того маленького сірого «сітроена».

Таксі повертає на вулицю Параді. Не звертаючи на нього уваги, їду собі далі, дістаюся бульвару Османн і прямую на майдан Етуаль. «Сітроен» тримається на віддалі. Це не випадково. Роздумуючи, як краще втекти, я раптом помічаю ще один елемент, часто повторюваний, але вже попереду: темно-синій спортивний «меркурій», що з'явився ще на бульварі Кліші. Отже, мене оточено, до того ж попереду мчить потужний автомобіль, тікати від якого просто безглуздо.

Якщо попри твої несподівані повороти за тобою й досі стежать з двох автомобілів, логічно припустити, що між ними існує радіозв'язок. Це ускладнює можливість утекти. І мені лишається тільки розпрощатись із машиною й повернутися до традицій славетної піхоти.

Я втрачаю будь-який інтерес до майдану Етуаль. Мій намір — створити враження, ніби я їду до Ліди, і потім раптово зникнути — відпадає. Розпрощатися з машиною — аж ніяк не означає кинути її десь на протилежному кінці міста. Звертаю на вулицю Тронше. Діставшись до бульвару Мадлен, знову бачу попереду темно-синій «меркурій», їду далі, не виявляючи ознак паніки. Зупинившись перед червоним світлофором, тримаю однією рукою кермо, а другою висовую шухлядку для рукавичок і ховаю до кишені свою вранішню покупку, не забуваючи й про упаковку, бо назва магазину може виказати мене.

Тепер машина порожня. Треба лише кудись поставити її. Зразу ж за Бірже круто повертаю й опиняюсь на вулиці Вів'єн. Темно-синій «меркурій» губиться десь, але «сітроен» — за сто метрів від мене. Раптово зупиняюсь, вискакую з машини й ховаюся в пасажі Вів'єн. Пасаж довгий, поділений під прямим кутом. На правому розі стара букіністична книгарня, вітрини якої захаращені полицями з запорошеними книгами. Згадуючи про Тоні, повторюю його трюк. Заходжу до книгарні з виглядом людини, яка заглянула сюди з простої цікавості, і перебираю томи на стелажах у кутку, навіть не читаючи назв. Книгар, літній здоровань із добродушним обличчям, не звертає на мене ніякої уваги. Він розмовляє з літнім клієнтом про фантастичну ціну, що за неї на якомусь аукціоні було продано перше видання «Квітів зла». Потім мова заходить про самого Бодлера і його місце у французькій поезії: один з опонентів вважає його парнасцем, другий — символістом. Однак зараз мої думки зайняті не стільки «Квітами зла», скільки маленькою зловісною квіткою, що носить скромну назву «Незабудка». Та це не заважає мені стежити крізь шпаринку між полицями за рухом у пасажі. Через кілька хвилин повз вітрину йде незнайомець з характерною ходою детектива, який тільки заради пристойності стримується, щоб не побігти. Трохи згодом такою ж ходою поспішає інший чоловік, але в зворотному напрямку.

Тим часом я переглянув горішню полицю й беруся за другу. В таких випадках не треба гарячкувати. Яскравий доказ цьому — випадок з Тоні. Досить передчасно з'явитися на вулиці — й почнеться ланцюгова реакція, що виведе тебе на той світ. Не виключено, що з Тоні скоїлося лихо тільки тому, що він шугнув до книгарні, а не до бістро. Коли б він сховався в бістро, то був би привід випити, а в книгарні трохи покрутишся — і треба тікати.

— Ви щось шукаєте? — люб'язно звертається старий, нарешті помітивши мене.

— Шукаю перше видання «Кандіда», — відповідаю я.

— Ха-ха-ха! Я також. Якщо знайдете, скажете й мені. — Він дивиться на мене так, наче я сказав щось дуже дотепне, й додає: — До речі, ви мусите знати: перше видання «Кандіда» ні за форматом, ні за обсягом не схоже на книжки серії «Ілюстрасьйон».

Дякую за інформацію й залишаю книгарню. Про всяк випадок виходжу з другого боку пасажу й незабаром опиняюся в парку поблизу Пале-Рояль. Парк оточений довгими аркадами, там зрідка з'являються самотні перехожі й добре видно, чи йде хтось слідом за тобою. Для певності прогулююсь уздовж усіх аркад, потім виходжу на майдан Пале-Рояль і наймаю таксі.

— Чудова погода, еге ж? — каже літній шофер, заводячи свою таратайку.

Він з тих, що люблять побалакати.

— Чудова! — ціджу крізь зуби, хоч у мене з цього приводу інша думка.

Ключ зрадницьки скрегоче у заіржавілому замку, та довкола на сходах жодної душі. Входжу до темного приміщення й зачиняюся. Вглибиш є ще одні двері — мабуть, чорний хід. Про всяк випадок натискаю на них і пересвідчуюся, що й вони замкнені. На стіні — вимикач, та я не наважуюсь перевірити, чи є освітлення. Крізь маленьке віконце за масивними ґратами, під самою стелею, в кімнату сіється чимало світла.

Треба поспішати: сутеніє, і скоро в кімнаті стане темно. Будь-яке зволікання зменшує мої шанси почути те, що я міг би почути, коли б діяв швидше.

В це приміщення не заходили роками, бо стіни рясно засновані павутинням. У куток зсунуто дві старі шафи, кілька поламаних стільців і купу книжок та газет, укритих таким шаром пилу, що навіть букініст із пасажу Вів'єн навряд чи звернув би на них увагу. Моя увага зараз прикута до камінів уздовж стін. Пригадую розміщення квартири Младенова й вирішую, що камін, який веде до його холу, другий праворуч.

Озброївшись кишеньковим ножиком і терпінням, виколупую з каміна одну цеглину, потім другу, намагаючись не здіймати зайвого шуму. Прикріплюю до дротика мікрофон і опускаю в отвір так, щоб він не виглядав з каміна в холі Младенова. Потім прив'язую дрота до поламаного крісла, а на другий кінець прилаштовую навушники й підсилювач. Усівшись на запорошеному стільці, надіваю навушники й обережно припалюю сигарету. Ніколи не думав, що на горищі працюватиметься так зручно.

Якийсь час нічого не вловлюю. Потім чути, як відчиняють і зачиняють двері і ще якийсь шум. Тоді розрізняю ледве чутний дзвоник, двері знову відчиняються — й долинає звук кроків.

— Навіщо ти привів сюди цих двох типів? — невдоволено промовляє Младенов.

— Це охорона, — відповідає трубним голосом Кралев.

Неважко здогадатися, що «ці двоє» — Ворон і Вуж. Риплять стільці. Очевидно, гості сідають.

— Вільямса ще немає… — після паузи озивається старий.

— Вільямс не прийде, — сухо відповідає Кралев.

— Як не прийде? Адже нам треба конкретно домовитись про наступну операцію.

— Про все вже домовлено. Відповідальність за проведення операції покладено на мене.

— Чого це раптом?

— А так. На балачки нема часу. Завтра вже треба вирушати.

— Гаразд. Отже, зі мною не рахуються. Навіщо ж було призначати цю зустріч?

— Поговоримо про інші справи, — грубо кидає Кралев.

— Слухай, Кралев: якщо ти гадаєш, що керуватимеш, як раніше, то мушу сказати, що глибоко помиляєшся. Сьогодні вранці ти чув од Вільямса, що шефом Центру став я. Тобто керівником у повному розумінні слова. Отже, твоїй звичці самому вести розмови з Вільямсом, а мене лише інформувати, треба покласти край.

— Це ми ще побачимо, — сухо відповідає Кралев.

— Як це «ще побачимо»? Хіба ти не чув, що сказав Вільямс сьогодні вранці?

— То було вранці. А зараз вечір. За цей час багато що змінилося.

— Що могло змінитися? — підвищує голос Младенов. — Ти знову заводиш інтриги? Якщо за Димова тобі минало, то при мені такі номери не пройдуть, затям! Твоїм примхам треба покласти край, розумієш?

— Саме для цього й прийшов, — так само спокійно проказує Кралев. — Ти на краю прірви, Младенов. Сьогодні твій останній вечір!

— Навіщо влаштовувати сцену? — обережно вигукує старий, та в голосі його чутно нотки підсвідомого страху.

— Дійсно, ми не в театрі, — похмуро відповідає Кралев. — Ми прийшли виконати вирок. Його винесли інші, а ми лише виконаємо.

— Який вирок? — запитує старий зовсім перелякано.

— За вбивство Димова. Ти вбив Димова, щоб посісти його місце. А перед цим одружився з його спадкоємницею, щоб привласнити його гроші.

— Тут сталася помилка…

— Помилка, тільки твоя. Та прощення не буде нікому, — кидає Кралев.

— Кажу тобі: сталася помилка, — панічно переконує Младенов. — Димова вбила Мері Лямур.

— У Мері Лямур не стало б на це ні глузду, ні хоробрості. їй нічого не давав шлюб з тобою.

— Не все так просто, чоловіче!..

— Вбивство Димова — це тільки один твій злочин, — веде далі Кралев, не слухаючи старого. — Другий злочин ще тяжчий: ти ввів у Центр Бобева!..

— Але ж уранці я вигнав його. Я вигнав його…

— Так, але після того, як привів. І після того, як він завдав нам багато лиха й наробив би ще дечого, коли б я не втрутився.

Кралев у цей час, мабуть, підводиться чи збирається підвестись, бо чути, як старий йому каже:

— Сідай, Кралев. Сідай, і давай в усьому розберемося.

І тут же лунає голос Кралева не до Младенова, а до когось іншого:

— Ну ж! Чого зволікаєш? Ждеш, поки він почне кричати?

— Заждіть… — волає Младенов.

Ляскають чотири постріли з пістолета з глушителем. Потім — хрипкий голос Ворона:

— Так ми всіх переполошимо. Треба було робити це десь в іншому місці. Тут не приховаєш…

— Годі приховувати, тепер візьмемося за того негідника Бобева, — озивається Вуж.

Я скидаю навушники й підводжуся. В приміщенні вже майже споночіло. Тільки біля вікна й досі витають сіро-синюваті сутінки. І в цих сутінках завмерла постать Кралева з націленим на мене пістолетом.

— Усе чув? — запитує Кралев трубним голосом, тримаючи пістолет, націлений мені в живіт.

Я мовчу, гарячково оцінюючи становище, й намагаюсь знайти якийсь вихід. Але виходу немає.

— Чув, кажу? — голосніше повторює Кралев. І, бачачи, що я не збираюся йому відповідати, додає: — Якщо ти чув, то вже знаєш, як це робиться.

Я міг би несподівано стрибнути на нього, але це надто відчайдушний вчинок, бо куля зіб'є мене раніше, а навіть якщо й не зіб'є, то за дверима напевно чатують Ворон і Вуж, і те, що не встигне зробити Кралев, вони зроблять спільними зусиллями. І все таки раптовий напад — єдина надія. Тому я уважно стежу за рухами Кралева, вичікуючи слушного моменту. Та й він пильнує за мною. Кралев, здається, по-своєму зрозумів мій напружений погляд і несподівано, майже з цікавістю запитує:

— Що, злякався?

«Можливо, це тільки гра», — зринає думка. Може, Кралев лякає мене пістолетом, аби щось випитати. Але й це не тішить. Якщо він навіть прийшов випитувати, це «щось», звісно, буде тим, чого я ніколи не викажу. Отже, і тут на мене чекає та сама доля.

— Мені теж винесено вирок? — запитую я, аби хоч про щось довідатись.

— Смертний, — уточнює Кралев.

— Схоже, що ти виносиш вироки й сам виконуєш їх.

— Виношу не я, — відповідає Кралев. — І ти знаєш це, тебе попереджали, одначе ти звик вдавати дурника.

Я мовчу, міркуючи, як би трохи затягти розмову, поки надворі зовсім стемніє, а тоді можна накинутись на нього.

— Ти прикидаєшся дурником, але це вдається тобі лише завдяки тому, що ти й справді дурень, — веде далі Кралев. — Якби ти не був дурним, то раніше зняв би навушники. Це не врятувало б тебе, але мені важче було б тебе тут застукати. Якби ти не був дурним, то мусив би збагнути, що гонки на машинах — дитяча забава. Ми ще вчора вмонтували у твій автомобіль маленьку деталь, яка подає в ефір сигнали і повідомляє нас про твоє місцезнаходження. Навіть якщо тобі вдається на деякий час утекти від нас, ми швидко знаходимо тебе. Так виявили тебе й учора ввечері, коли ти приїхав вистежувати нас…

— Я вже казав тобі, що в мене було побачення.

— Але ж я не такий телепень, щоб повірити твоїм вигадкам. А ти сьогодні по обіді повірив, що ми дали тобі спокій, і подався сюди, хоч тебе вже виглядали з віконця сусіднього будинку, не витрачаючи сил на гонитву…

Я краєчком вуха слухаю його самовихваляння і продовжую аналізувати своє становище. З усього видно, що «сітроен» і спортивний «меркурій» були послані не Кралевим. Отже, коли б мені якимось дивом навіть пощастило вирватися з рук Кралева, я потрапив би до рук інших. Можливо, я не такий дурний, як про це каже Кралев, а все ж недостатньо обачливий. Коли б я чимось заклав двері, що ведуть на чорний хід, Кралев так легко не дістався б сюди. Хоч навряд чи й це допомогло б. І взагалі тепер я можу поскаржитися тільки своїм батькам…

— Я прийшов допомогти Ліді, — кажу я, аби щось сказати. — Ліда думала, що ти захочеш поговорити про неї з її батьком, тому чекає наслідків вашої розмови й потім.

— Не бреши, — перебиває Кралев. — Ліди в Парижі немає. Нам це точно відомо. Все це наслідки твоїх паскудних махінацій…

— І за це мені винесено вирок?

— Ти добре знаєш за що! Ти зрадник, Бобев, і зараз поплатишся життям за свою підлу зраду.

— Це я чув ще тоді, як ви хотіли мене скупати у ванні.

— Тоді проти тебе були дрібні звинувачення. Ми думали, що ти лише французький агент. А як розібралися, то виявилося, що ти до всього ще й болгарський!

— Чи ти сповна розуму? — тихо промовляю я. — Ти навмисне вигадуєш, щоб поквитатися зі мною за інше.

— Хай буде так, — відступає Кралев. — А де тебе носило сьогодні вранці?

— Запитай Ворона, адже він переслідував мене по п'ятах. Запитай своє «піу-піу» — воно про все інформує.

— А чому ти сам не хочеш розповісти? Бо втік, щоб передавати по радіо? Та рації не виявилося… Вона щезла, як дим!

Чути щось схоже на кашель. Кралев сміється з явною втіхою, але не зводить з мене очей.

— Може, поясниш, навіщо тобі була рація? Ну, та годі про це. Нам відомо, що ти підтримував зв'язки з Болгарією. Скажи тільки, коли й через кого?

— Тут якесь непорозуміння… — бурмочу я, відзначаючи в думках, що на горищі вже геть темно і при нагоді можна спробувати свій трюк із стрибком.

Кралев, напевно, відгадав мої думки, а може, це просто збіг: у лівій руці в нього спалахує широкий пучок світла, спрямований на мене.

— Тобі не заважає? — глузливо запитує він. — Нічого не вдієш, адже незручно розмовляти поночі, та й я можу помилитися — замість живота влучу тобі в голову. Я, знаєш, завжди стріляю в живіт: легше цілитись і від цього вже немає порятунку, особливо як розрядиш цілу обойму… То ти кажеш, непорозуміння?

Він замовкає, споглядаючи, як я болісно кліпаю очима.

— Кліпай, кліпай, — радить Кралев. — Не так очі різатиме… То, кажеш, непорозуміння?.. Справді, але ми вже розібралися в ньому… Виявляється, механік з гаража працював на вас, а його дружина — на нас. Твій приїзд, монтаж радіостанції — все нам відомо. До речі, ми його пристукнули — так було домовлено з його дружиною. Вона ще гарна молодиця і знайшла собі іншого. Звичайні життєві справи. А тепер черга уколошкати тебе.

— Кралев, — кажу я, намагаючись не дивитися на світло. — Ти вже пристукнув Милка. Я сам це бачив. Шкодую, що не міг тоді втрутитися. Зате я докладно повідомив про це французів. Оповістив їх і про те, що ти готуєшся ліквідувати мене…

— Цікаво… — глузує Кралев.

— Май на увазі: я не базікаю. Зараз я в твоїх руках, і ти, звичайно, можеш убити мене, але пам'ятай: якщо за першим разом тобі зійшло, то тепер ти заплатиш за все сповна. Тобі лише зітнуть голову — не більше.

— Дурнику! — цідить крізь зуби Кралев. — Знайшов, чим лякати. Я можу вбити не тільки Милка й тебе, а й десяток таких, як ви, і ніхто мене навіть пальцем не торкне! Хіба ти не розумієш, що комуністів тут не вважають за людей? Небезпечніше копнути ногою собаку, ніж здихатися комуніста. Знайшов, чим залякувати, ех ти, дурнику! — бурмоче Кралев, немов якомусь невидимому свідку. — Не ворушись! — гримає він.

Я зібрався був затулити долонею очі, аби вони перепочили від сліпучого світла.

— Слухай-но, пройдисвіте, — мовить Кралев спокійніше. — Якщо ти вирішив торгуватися зі мною, май на увазі, що по-твоєму не буде. Французами мене не залякаєш. Якщо хочеш торгуватися, давай це робити серйозно.

«Значить, це дійсно гра, — розмірковую я, намагаючись стежити крізь вії за кожним порухом Кралева. — Тим-то він такий балакучий. Гаразд. Поки що гра мені на користь, бо гарантує певну відстрочку».

— Згода, — кажу я. — Що ти пропонуєш? І не блискай мені в очі ліхтариком.

Кралев великодушно відхиляє на кілька сантиметрів убік промінь ліхтаря, і тепер одне моє око в напівтемряві.

— Де Ліда? — запитує він.

— Оце й увесь торг?

— Так. Кажи, де Ліда, і забирайся геть.

— Чекай-но, так не вийде! — перебиваю його. — Кажи, де Ліда, і одержуй обойму в спину? В живіт чи в спину — від цього не легше, Кралев.

— Даю тобі слово честі не стріляти!

— І що я робитиму з цим словом? Мені потрібні гарантії!

— Які гарантії? Може, ти хочеш, щоб я віддав тобі пістолет?

— Я не такий зажерливий, — відповідаю. — Досить і поділитися: тобі — пістолет, мені — патрони. Але за умови, що в тебе в кишенях немає інших.

— Ти надто комизишся! — огризається Кралев. — Дивись, а то примусиш мене відмовитись од торгу.

— От що, Кралев: можеш вважати себе хитруном, але не думай, що своїми хитрощами зможеш витягти щось про Ліду. Дівчина переховується в такому місці, де її не знайде сам диявол. До того ж через два-три дні її там не стане. Зникне назавжди й безповоротно. Отже, якщо ти по-справжньому кохаєш її, не втрачай останньої нагоди.

— Але ж ти можеш обдурити, як тоді з готелем на майдані Етуаль.

— А ти перевіриш. У неї є телефон. Замовиш — і через п'ять хвилин знатимеш, є Ліда чи нема.

Кралев пильно дивиться на мене, ніби зважуючи мої слова. Потім, не випускаючи пістолета, затискає ліхтаря між ногами, а лівою рукою швидко показує мені все, що в нього в кишенях.

— Задні кишені! — нагадую я.

Він неохоче повертається боком і вивертає одну кишеню, відтак підставляє мені другий бік і занурює руку в іншу. Там виявляється запасна обойма патронів.

— Хитруєш? Навіщо ж тоді цей торг?

— Хитрую! Просто забув, сволото!

— Кидай сюди!

Кралев кидає обойму. Я ловлю її.

— А тепер давай інші!

Він виймає з пістолета обойму і теж кидає мені.

— А в стволі?

Кралев дивиться на мене, ледве стримуючись, щоб не послати мене достобіса, потім нервовим жестом відкриває затвор, патрон вискакує й летить кудись у темряву.

— Ну, кажи! — підганяє мене Кралев.

Зараз він беззбройний. Я міг би кинутись на нього і помірятись силою, але здійметься гвалт, і сюди вдеруться ті двоє. Вони прошиють мене, перш ніж я встигну відрахувати до п'яти. Краще розповісти йому всю правду. Він буде змушений піти вниз подзвонити Ліді, а це дасть мені кілька хвилин відстрочки і якусь надію на порятунок.

— Ну, кажи! — повторює Кралев. — Якщо ти гадаєш, що перехитрив мене, то помиляєшся. За дверима мої люди. — І він недбало киває на двері чорного ходу.

— Знаю, — кидаю я. — Знаю і те, що, як тільки повідомлю тобі адресу, ти відразу ж накажеш їм поквитатися зі мною.

— Саме так і буде… якщо ти й далі викручуватимешся. Ключ у дверях з того боку. Давай адресу — і в ноги!

— Ліда в Марселі… — кажу я.

Перед очима постає самотня дівчина в убогій сірій кімнаті готелю; вона припала до вікна й дивиться на вулицю, залиту білим світлом флуоресціюючих ліхтарів, на посивіле від куряви листя дерев та облуплені фасади похмурих провінційних будинків. Вона чекає порятунку. Вона чекає на мене. А в цю мить я виказую її таємницю чоловікові, від якого вона втекла.

— Де саме? Марсель — велике місто! — підганяє мене Кралев.

Ще мить тому я збирався дати йому якусь вигадану адресу. Та мене буде одразу ж викрито. Єдиний порятунок — сказати правду. Інакше все піде шкереберть.

— Готель «Термінюс».

— Телефон?

Називаю номер телефону.

Тільки-но я вимовив цифру — Кралев уже стоїть у дверях чорного ходу.

— Візьми навушники, — наказує він мені, — і на власні вуха почуєш наслідки перевірки. Якщо ти не збрехав, я скажу: «Все гаразд, Бобев», — і можеш бути вільним. Якщо ж адреса неправильна — сам знаєш, що на тебе чекає. Раджу не наближатися до дверей, перш ніж я скажу: «Все гаразд». Інакше я ні за що не ручаюсь.

Він виходить, зачиняючи по собі двері. Клацає ключ у замку з того боку.

Я, звичайно, не збираюся брати навушники й чекати, доки Кралев скаже: «Все гаразд». Мені треба розумно використати ці кілька хвилин життя, поки він перевірить Лідину адресу. Кралев не стане зводити зі мною рахунки, перш ніж не пересвідчиться, що відшукав Лідине сховище.

На горищі темно, а мені здається ще темніше після сліпучих променів ліхтаря. Намацую на стіні вимикач і клацаю. Приміщення заливають мертві жовто-зелені промені. Напевно, попередній винаймач квартири захоплювався фотографією, — такі лампочки використовують лише в фотолабораторіях, — але зараз це світло здається мені зловісним.

Двері на чорний хід відчиняються всередину. Підпираю їх шафою, підтягаю до неї другу. Барикада не дуже надійна, але якийсь час протримається. Сподіваюсь, що грати у вікні також ненадійні. Та я помиляюсь. Виламати грати неможливо без спеціальних інструментів, а їх у мене немає.

Лишаються ще парадні двері. Підходжу до них, припадаю до замкової шпарини й напружено слухаю. Знадвору жодного звуку. Під дверима не видно світла, отже, на сходах темно. Тільки-но збираюсь несподівано вибігти на сходи, як ручка дверей повільно опускається. Хтось обережно перевіряє, чи замкнені двері. Це Ворон або Вуж.

Поки я стою біля дверей, з того боку клацає замок.

«Загородився», — долинає глухий голос Вужа, і за мить моя барикада вже загрозливо трясеться — Вуж щосили гамселить у двері. Один, другий, третій удар. Навряд чи шафи довго стримуватимуть його удари: єдине, чого не бракує Вужеві, — це сили.

Знову безнадійно роззираюся довкола — віконце з масивними ґратами, двері парадного ходу, за якими мене підстерігають з пістолетом у руці, маленькі двері чорного ходу, що вже тріщать під натиском здоровила. Важко навіть вигадати кращу пастку за цю, в якій я опинився. Не лишилося ніякої надії, хіба що тільки думати: через скільки хвилин настане кінець.

Усе втрачено. Мій погляд падає на купу старих книжок і газет. А може, ще не все? Квапливо згрібаю оберемок газет і кидаю їх крізь грати на дах будинку. Потім підпалюю й вертаюся взяти ще.

Через кілька секунд на даху вже палає неабияке вогнище, його полум'я тривожно звивається у мороці ночі. Папір горить швидко, та я підкидаю ще й ще. Полум'я вогню на даху старенької будівлі стає чимдалі вищим і небезпечнішим.

Горище виповнюється димом. Мені важко дихати. Обливаючись потом, я продовжую гарячково жбурляти книжки й газети, а тим часом удари Вужа стають дедалі настирливішим. Розхитана барикада навряд чи протримається більш як три-чотири хвилини.

Аж раптом здалеку чути протяжне завивання пожежної сирени. Задихаючись від кашлю, я припадаю до стіни, сповнений нових надій. Звук сирени посилюється, незабаром вона вже пронизливо виє на дні вулиці Прованс. І ось на сходах чути важке тупотіння ніг.

Вуж перестав гамселити. Незважаючи на свою природну тупість, здоровило, напевно, збагнув, що треба тікати, аби не встряти в халепу. Я гашу світло, тихо відмикаю головні двері й ховаюся за ними так, щоб мене не помітили, коли їх відчинять. Невдовзі двері розчахуються — і в приміщення вбігає кілька пожежників, тягнучи за собою шланг і вогнегасники. Відчинені двері, клуби диму й те, що увага всіх прикута до вогню, дають змогу мені непомітно вислизнути з горища. Та спочатку я зазираю в щілинку — чи й досі Ворон чатує на сходах? Він, напевно, кілька хвилин переховувався у квартирі Младенова, а тепер знову піднімається на горішню площадку. Я б сказав, що він злий і настирливий, як бульдог, але боюсь образити тварину.

В ту мить, коли Ворон долає останню сходинку, я стрімко вихоплююся з-за дверей і щосили б'ю ногою в живіт охоронцеві Центру. Ворон розмахує руками, намагаючись утриматись на ногах, та, оскільки позаду немає ніякого опертя, гепається спиною на сходи і з гуркотом скочується аж на долішню площадку. Я біжу за ним, перестрибуючи по дві сходинки, та, як тільки наздоганяю Ворона, він підскакує і хапає мене за ноги. Допомагаю йому підвестись і заціджую знову, — тепер уже в жовті зуби, метнувши його на наступну площадку. За цим разом Ворон не ворушиться. На щастя, він стукнувся головою, і дай боже, щоб колись отямився.

Затамувавши подих, намагаюся ступати повільніше, як людина, яка вийшла довідатися, чому це такий шарварок довкола будинку. Внизу юрмляться мешканці і перехожі ґаволови. Кралева й Вужа серед них немає. Пірнаю в натовп, дослухаючись, про що говорять, і, переконавшись, що на мене не звертають уваги, простую вулицею геть, роздумуючи над тим, що паризькі роззяви — диваки. Правлять теревені про кілька спалених на даху газет, і нікому з них не спаде на думку, що, може, поверхом нижче в цей час лежить убитий політичний діяч.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

На моєму годиннику лише дев'ять, і мені здається, що він спинивсь. Та, піднісши його до вуха, пересвідчуюся, що він працює. За такий короткий час сталося так багато подій, що в мене відчуття, наче вже північ.

Те, що зараз тільки дев'ята, мене, звичайно, тішить. Беру на Лафайєт таксі й їду до вулиці Вів'єн, де полишив свого «ягуара». Однак подорож марна: машини немає.

Рушаю вузенькою вуличкою назад, обмірковуючи свої найближчі плани. Та, діставшись майдану біля Бірже, помічаю, що мене оточено щільним кільцем: один тип іде попереду, другий позаду, а третій стежить за мною із зеленої «веспе».

Система стеження свідчить, що це, звичайно, не люди Кралева. Сьогоднішнє стеження за мною з «сітроена» й темно-синього «Меркурія» вели також не люди Кралева. Отже, це американці або ж мої друзі французи. Найвірогідніше, що французи.

Хтось інший, вразливіший, на моєму місці, напевно б, образився, що за таку самовіддану працю на благо відповідних служб ці самі служби ще й беруть тебе на приціл. Та я рідко дозволяю собі на когось ображатися, до того ж я добре знаю правила гри, аби розраховувати на якусь вдячність.

Єдине, що я розумію в цю мить, ідучи до Великих бульварів у супроводі двох пішоходів і «уеспе», — це те, що, хоч і перебуваю зараз просто неба, моє становище таке ж трагічне, як і в пастці на горищі. Операція «Незабудка» розпочнеться не пізніше як завтра. Кралев, напевно, вже поспішає до Марселя. Він учинить розправу над Лідою, передасть її в надійні руки і потім вилетить до Греції чи до Туреччини, щоб особисто керувати операцією. Єдина людина, яка знає про замах на життя десятків тисяч безневинних громадян, — я, безпорадний, обеззброєний одинак, що скрадається паризькими бульварами під охороною трьох французьких наглядачів, утративши радіостанцію, автомобіль, зброю і маючи в кишені всього-на-всього кілька франків.

Повільно простую вулицею, безтямно розглядаючи вітрини ювелірних магазинів, прикрашених монетами, золотом і таблицями курсу турецької ліри й наполеондора. Іду, не чуючи ніг, не відчуваючи втоми, не відчуваючи нічого, крім неприємної порожнечі, якоїсь безнадійної самотності в безмежному порожньому просторі, де відлунюють лише мої кроки.

«Ну ж, хапайте мене! Я все одно ні на що не здатний!» — в думках наказую переслідувачам і водночас гарячково оцінюю, чи справді ні на що не здатний, чи це просто втома породжує в мені почуття такої трагічної безвиході.

Я міг би піти до Франсуаз. Вона казала, що після сьомої буде вдома. Міг би піти й викласти їй усе про операцію «Незабудка». Але ж Франсуаз — лише виконавець, як і я. Вона сама нічого не вирішує, а що вирішать інші — невідомо. Звичайно ж, вони не вступатимуть у конфлікт з американцями тільки заради того, щоб справити на мене приємне враження.

І все ж мені необхідно відвідати Франсуаз. Не для того, щоб утаємничувати її в операцію «Незабудка», а щоб залагодити деякі інші справи. Між іншим, зауважити їй, що нагляд за своїми ж людьми — це розтринькування державних грошей.

Виходжу на Великі бульвари й на першій же стоянці беру таксі. З прикрістю, але й з певною гордістю констатую, що через дві хвилини пішохідний ескорт замінюється автомобільним. Отже, бувають моменти, коли й рядового виконавця вшановують певною громадською увагою.

Франсуаз відчиняє мені двері й веде до квартири без зайвих закидів, але й без натяку на доброзичливість. Одне слово, тримається досить холодно. Аж не віриться, що якихось десять годин тому вона завмирала в моїх обіймах. Відверто кажучи, я завжди думав, що ця жінка може однією рукою пестити мене, а другою, не моргнувши оком, розрядити в спину пістолет. І зовсім не зі злості — просто служба, та й годі.

— Чого прийшов? — запитує вона так, що цю фразу можна розуміти й по-іншому: «Я не думала, що в тебе вистачить нахабства прийти сюди знову».

— Ти навіть не запрошуєш мене сісти? — ухиляюсь од відповіді я.

Жінка байдуже знизує плечима:

— Розташовуйся. Але май на увазі: я не зможу приділити тобі багато часу.

— В мене часу також обмаль. Унизу на мене чекають ваші наглядачі. Я не можу примушувати їх годинами стовбичити надворі.

Вона не звертає уваги на моє зауваження, бере зі столу пачку «синіх» сигарет і, не сідаючи, палить. Тримається вона зі мною так, що всі її дотеперішні грубощі видаються якимось сентиментальним кривлянням.

— Франсуаз, я хотів би знати, чим я завинив?

За звичайних обставин вона сказала б: «А ти як сам гадаєш?» або: «Не вдавай дурника», — але зараз відрубує навпрямки:

— В найтяжчому: подвійній грі.

— Вигадки! — презирливо гугнявлю я й собі беру «синю», бо мої сигарети скінчилися так само, як і гроші.

— Ти дуже нахабний. Але нахабство дає перевагу лише в тому разі, коли супроводжується відповідною дозою обачливості. Ти не враховував однієї обставини: таких, як ти, завжди ставлять під сумнів — хто вже раз зрадив, може зрадити й удруге.

Раніше я не звернув би уваги на цю повчальну репліку. А зараз вона править мені за рятівну стрілку компаса. В нашій професії не варто багато балакати саме тому, що іноді хочеш сказати одне, а прохоплюєшся зовсім про інше. Мені зрозуміло, що для Франсуаз я й досі зрадник батьківщини, але такий зрадник, котрий веде подвійну гру. Треба тільки розібратися, з чого вона взяла, що я веду подвійну гру.

Вранці такого звинувачення не було. Отже, воно з'явилося пізніше. За цей час устигли перевірити апаратуру, що схована в мене під газовою плитою. Я не звернув уваги на такий факт: Франсуаз із властивою їй недовірою наказала перевірити — дійсно я сховав апаратуру чи залишив її в автомобілі. Тепер дещо постає переді мною зовсім в іншому світлі. Я розумію причину несподіваного спалаху кохання в чорнявки цього ранку — довше затримати мене в себе. В апараті був магнітофон, він записав усе, що я почув, але не переказав Франсуаз. Сьогодні цей запис прослухали саме в той час, коли я був у цій квартирі.

Я не фахівець з радіоапаратури, на те є техніки, але маю певні знання, необхідні для моєї професії. Одержавши маленьку пластмасову скриньку, я уважно оглянув її і, судячи з її мініатюрних розмірів та з того, що вона не відкривається — обидві частини щільно склеєні, — вирішив, що в ній не може бути магнітофона. Недовіра до технічного прогресу обернулася для мене великою неприємністю. В апарат, напевно, вмонтували зовсім малесенький магнітофон і навмисно щільно заклеїли його, щоб перевіряти таких, як я, новачків і повністю виключити можливість контролю над апаратурою. Люди, що приходили сьогодні вранці до мене в квартиру, замінили апаратуру іншою, ідентичною.

Всі ці думки пролітають у мене в голові, поки я роблю три затяжки сигаретою. План дії вже готовий.

— Франсуаз, — кажу їй, — я завжди був щирий і точний у своїх інформаціях, крім одного-єдиного разу. Але й тоді моя неточність не була результатом подвійної гри…

— Годі узагальнювати, — перебиває мене чорнявка. — Кажи конкретно!

— Що ж, давай конкретно. Я приховав од тебе дещо з підслуханої розмови. Власне «приховав» — дуже гучно сказано, бо, якщо ти пам'ятаєш, я згадав про цю операцію. Тільки згадав, бо хотів довідатись про неї детальніше — операція зветься «Незабудка» — й потім дати вам вичерпну інформацію. Ти ж сама якось сказала, що я людина ефекту…

— Поганого ефекту… — поправляє мене Франсуаз.

— … Одне слово, я хотів уразити вас, несподівано розкривши щось дуже важливе. До речі, можу зауважити, що тепер, після моєї останньої розвідки, я стою на порозі цього.

— Чекай-но, — спиняє мене Франсуаз. — Ми спочатку подивимось, чи потрібні нам твої сенсаційні відкриття. Скажи мені краще таке: якщо ти не ведеш подвійної гри, чому тоді так панічно втікаєш од наших людей? Либонь, знову хочеш когось уразити? Вразити потужним мотором, якого ми тобі встановили.

— Я і в думці не мав, що за мною стежать ваші люди. Вранці до мене прив'язалися двоє нахаб з Центру, я спекався їх, щоб зателефонувати.

— Куди?

— Ліді, в Марсель.

— Про що ти з нею розмовляв?

— Про Кралева. Він геть сказився. Я наказав їй ні в якім разі не виходити з кімнати.

— Звідки телефонував?

— З поштового відділення в Ножані.

— Гаразд, ми перевіримо, — кидає Франсуаз, хоч добре розуміє, що я кажу правду. — Навіть якщо так і було насправді, це ще не виключає можливості подвійної гри.

— Франсуаз, не забувай, що, як тільки до мене прийшов американець, я відразу ж сповістив тебе.

— У подібних випадках завжди так роблять, щоб спантеличити другу сторону. Ти відмовив американцеві, бо він зробив дурницю, прийшовши до тебе на квартиру, а ти підозрював, що тебе вдома підслуховують. Іншим же разом ти з переляку або з жадібності прийняв би його пропозицію.

— Вигадки! — презирливо відказую я й гашу сигарету.

— А гонки по обіді — також вигадки? Ти щез десь у пасажі Вів'єн… Навіщо тобі було втікати? Куди ти поспішав?

— Я вже казав тобі: мені треба було здихатися людей Кралева. Я поспішав до Младенова…

— Ет, такий наївний, що зібрався поговорити з Младеновим у його квартирі, думаючи, що люди Кралева не підслухають вас! Розповіси ще комусь іншому!..

— Я тобі ще не все сказав, — перепиняю її. — Та, оскільки ти поспішаєш, напевно, й не докажу. Хочу завважити тільки ось що: подвійної гри я не веду, але платять мені у двох місцях. Ви сплачуєте звинуваченнями, американці ж — смертельними вироками. Сьогодні ввечері Кралев спробував мене ліквідувати.

— Знову пози! Знову ефекти! — кричить Франсуаз, забачивши, що я закурюю «синю», зосереджено випускаючи під стелю широку цівку диму. — Ну ж, розповідай! — підганяє вона мене. — Можливо, я викрою хвилинку, щоб вислухати тебе. З такою, як ти, людиною зовсім одмовишся від особистого життя…

Я стисло, але вичерпно викладаю їй свої пригоди на горищі, не приховуючи нічого, крім головного звинувачення Кралева, — заміняю його на друге, не менш тяжке звинувачення в тому, що я дезертирував з американської служби й працюю на французів. У всьому ж іншому додержуюсь точності, бо трапляються випадки, коли правда сприймається переконливіше від брехні.

Франсуаз уміє слухати й жодного разу не перебиває мене. До речі, вона це робить з цілковитою байдужістю, поки йдеться про мої особисті переживання, і виявляє помірний інтерес лише до окремих деталей, пов'язаних із тим завданням, яке стоїть переді мною.

— Отже, знищено весь Центр, крім тієї людини, яку треба було ліквідувати, а вона незабаром відновить це підприємство, — підсумовує чорнявка, невдоволено дивлячись на мене.

— Так, — погоджуюсь я. — Ефект ланцюгової реакції виявився сильнішим, але не таким, як ми передбачали. Младенов, якого ми вважали стовпом нового Центру, вбитий, а Кралев, якого слід було дискредитувати, вцілів.

— Добре, хоч розумієш наслідки.

— Дотеперішні наслідки, — сумирно вточнюю я.

— Ага, бо думаєш до безкінця продовжувати низку вбивств? Чи ждеш, поки сам наразишся на нього…

— Поки що баланс на нашу користь, — нагадую я. — Щоправда, ліквідували Младенова, та це, може, й краще. Ти мала рацію: Младенов діяв би під моїм керівництвом лише в тому разі, якби американці менше платили. А вони платять добре. Тож нічого сумувати за ним. Лишається тільки розв'язати питання з Кралевим…

— Ти сам збираєшся розв'язати його?

— Гадаю, що зумів би й я. На відміну від тебе, маю трохи вільного часу.

— Не смій нічого робити! — попереджає Франсуаз. — Ти маєш погану звичку робити більше, ніж тобі наказують.

— Вислухай мене, Франсуаз: я не збираюся втручатися у велику політику, то не моя справа, але мені здається, що з Кралевим ви дуже ризикуєте. Якщо здійснять цю жахливу операцію, громадська думка буде спрямована проти вас, оскільки операцією керувала людина, що прибула з Франції. Таку деталь навряд чи вдасться зберегти в таємниці. Нехай американці самі відповідають за свої дії і не підмочують вашої репутації.

— Твоя думка з цього приводу нікого не цікавить, — кидає чорнявка.

— З другого боку, — співаю я своєї, не чуючи її зауважень, — з ліквідацією Кралева нинішній Центр остаточно розвалиться, це дасть нам можливість спробувати при нагоді створити новий «ІМПЕКС». Треба зважати й на те, що Кралев не має підтримки серед емігрантських кіл. Його відверто ненавидять за грубощі й безоглядність. Що ти скажеш, якщо ми його прикінчимо й почнемо все з початку, га?

— Я не можу тобі нічого сказати. Ці питання не входять до моєї компетенції. Доповім, куди слід, і потім…

— «Потім» здійсниться операція, і проблема Кралева відпаде.

— А чи не здається тобі, Емілю, що ти досить спритно оперуєш логікою для того, аби приховати своє особисте бажання звести рахунки з цією людиною? Кралев уже спробував знищити тебе і може зробити це ще раз. А найбільше тебе ображає, по-моєму, те, що він поїхав викрасти даму твого серця й відвезти її в невідомому напрямку.

— Вигадки! — втретє за сьогоднішній вечір вигукую я. — Хоч я певною мірою й співчуваю Ліді, однак мушу тобі сказати, що вона мені не подобається. Облишимо питання про симпатії й антипатії, — зараз вона потрібна мені тільки як принада.

Я енергійно гашу сигарету, показуючи цим свою зневагу до Ліди, і веду далі:

— Франсуаз, ми не діти, я знаю, що є питання, які ти можеш розв'язати сама, а є такі, яких не можеш. Також відомо, що час летить дуже швидко, а нам зволікати не можна. Поки ми тут із тобою розмовляємо, Кралев доїжджає до Марселя. На щастя, він нікчемний водій і його «пежо» такий поганий, що я наздожену його, якщо навіть виїду опівночі. Прошу в тебе дозволу на зовсім безневинний вчинок: поїхати в Марсель, перевезти Ліду в надійне місце, скажімо, в Канни або Ніццу, й чекати там твого розпорядження, що робити з Кралевим: розправлятися з ним чи поки що утриматись.

— Це ти міг би робити й без спеціального дозволу. Взагалі твої взаємини з жінками не стосуються служби.

— Так, але я хочу, щоб ти була в курсі справи й не пізніше як завтра в обід повідомила мене про найважливіше — маю я право діяти чи ні.

Франсуаз якийсь час роздумує. Потім запалює сигарету, робить глибоку затяжку, випускає густу цівку диму мені в обличчя, зміряючи мене неприємним у таких випадках поглядом:

— Гаразд. Ти зупинишся в Каннах у готелі «Марганець». Чекатимеш мого дзвоника від дванадцятої до першої години. Хочу лише застерегти: дозволивши собі якесь свавілля, ти цим самим підпишеш собі остаточний вирок. На відміну від сьогоднішнього, цей вирок буде виконано.

— Облиш ці ніжні обіцянки, — мовлю я. — Краще накажи своїм людям, щоб вони перестали переслідувати мене.

— Я не шеф служби стеження.

— Але сьогодні це була твоя ініціатива.

— Подивимося: що буде можливо, те й зробимо, — ухильно відповідає чорнявка. — Май на увазі, що вже десята година.

— Ти можеш зробити все, що захочеш.

— Коли б це було так, я б тебе задушила. Через твої пригоди в мене сьогодні зірвалося дуже важливе побачення.

— Не примушуй мене ревнувати. Людина гірше править автомобілем, якщо в неї голова забита ревнощами.

Останніми фразами ми обмінюємось, уже йдучи.

— Франсуаз, — кажу я, — телефон за два кроки від тебе. Накажи, щоб мені повернули автомобіль, і позич грошей на бензин.

— У тебе знову вкрали машину? — іронічно зводить брови Франсуаз. — Мушу тобі сказати, що це зробили не наші люди.

— Ти певна?

— Абсолютно. Що ж до другого прохання, зараз при мені тільки п'ятдесят франків. Можеш забрати їх.

Вона витягає з сумки гаманця й витрушує з нього гроші на стіл. Я беру п'ятдесят франків, великодушно залишаючи дріб'язок.

Невдовзі ми вже прощаємося в передпокої. Потискуючи мені руку, Франсуаз задумливо дивиться на мене великими чорними очима.

— Я не вірю в передчуття, але чомусь мені здається, що ми бачимось востаннє.

— Ти сьогодні з самого ранку співаєш мені вічную пам'ять. Навіть коли щось і скоїться, — це, зрештою, невелика втрата. Адже ти сама сказала, що я тільки пан Ніхто.

— Ти цього не забув?.. — підводить брови Франсуаз. — Ну що ж. На все добре, пане Ніхто!

Жінкам, як правило, притаманні інстинктивні відчуття. Та добре, що природа інстинкту ще недостатньо вивчена й зрозуміла. Франсуаз не помилилася, кажучи, що ми бачимося востаннє, але, на щастя, не збагнула причини нашої розлуки.

Залишаю будинок на Сен-Оноре, й мене посідають зовсім інші проблеми, зокрема матеріально-фінансові й транспортні. Заскакую до кав'ярні й з'ясовую по телефону, коли йде поїзд на Марсель. Експрес вирушає десь опівночі. Виходжу надвір і ловлю таксі:

— Готель «Насьйональ»!

У мене аж надто мало грошей на такий дорогий транспорт, та час дорожчий. До того ж, навіть вишкрібши з кишені всі свої франки, я все одно не зберу суми на залізничний квиток до Марселя, отже, кілька франків не міняють становища. Вся надія на літню красуню з високими грудьми й чутливим характером.

Їдучи в таксі до готелю, я спокійно вивчаю рух довколишнього транспорту. Нагляд за мною триває тепер з допомогою потужного сірого «сітроена» й старенького зеленого «рено». Цього, до речі, слід було й сподіватися: наказ про нагляд виконується негайно, а про скасування розпорядження повідомляють перегодя.

Таксі зупиняється біля фасаду готелю «Насьйональ». Прощаюся з водієм, подаючи йому один банкнот — виявляю притаманну бідарям щедрість, заходжу до людяного холу й питаю, в якому номері оселилася актриса Мері Лямур.

Мері зустрічає мене в рожевому пеньюарі, тремтячи від нетерпіння. Якщо бути відвертим, нетерплячка взаємна, та я вміло приховую її.

— Прийми мої щирі співчуття, люба! — вітаю я красуню. — Твій молодий три години тому віддав богові душу.

Вражена цією новиною, Мері пригортає мене дебелими руками й починає цілувати, плачучи з радощів.

— Не журися, люба, — мурмочу я, намагаючись визволитися з обіймів, що поглинають мене, як морський приплив. — Тепер нема чого хвилюватися.

— Невже це ти відправив його на той світ? — допитується вона, вгамувавши перші почуття.

— Ні, я не здатний на такі вчинки. Його відправили на той світ Ворон і Вуж за наказом Кралева. Але це деталі. Люба Мері, віднині ти вільна й багата.

— Спасибі тобі, мій хлопчику! — шепоче актриса, роблячи другу спробу віднести мене в обіймах на канапу.

Та, знагла стямившись, витріщає на мене очі:

— А як із Кралевим? Дуже я боюсь цієї людини! Він цю справу так не залишить…

— Яку справу?

— Спадщину. Він не заспокоїться, доки не пограбує мене.

— Ти маєш рацію. Більше того, він упевнений, що ви вдвох із Младеновим убили Димова. Тому, власне, й знищив Младенова: це кара за смерть Димова.

— Значить, він хоче скарати й мене!..

— Цілком можливо.

— Емілю, ти повинен врятувати мене від цього розбійника. Ти зробив для мене вже так багато… Не дозволяй же розбійникові убити мене!..

— Я б радо допоміг тобі. Але, на жаль, не можу.

— Чому?

— А тому: Кралев поїхав до Марселя в якихось темних справах. Це дуже зручно — в Марселі я маю людей, які сповна розрахувалися б з ним. Та, на превеликий жаль, у мене викрали автомобіль, до того ж у моїх кишенях залишилося кілька франків…

— Можеш узяти «сітроен» Димова, тобто мій.

— А гроші?

— Я дам тобі п'ятсот франків. Вистачить?

— Це навіть забагато. Люба Мері, вважай, що тебе вже врятовано. До речі, де твій «сітроен»?

— Внизу, біля другого входу.

— Дай мені ключі.

— Невже ти так відразу й поїдеш? Я тебе стільки ждала.

— Знайди в собі сили й зачекай ще трохи. Зараз дорога кожна хвилина.

Актриса виймає з сумки ключі, ще й досі прикрашені емблемою скорпіона і, примхливо насупившись, подає мені.

— Ти недобрий…

— Зате моторний. До речі, не забудь про п'ятсот франків…

Доводиться стерпіти прощальні обійми і слиняві поцілунки. Відтак махаю їй рукою і стрімголов біжу сходами вниз.

Заправник бензоколонки викручує кришку бака, встромляє шланг і починає заливати пальне. Жовта неонова реклама «Шелл» блищить у нього над головою, як ореол. Я механічно стежу за рухом цифр на лічильнику й думаю про те, чи не вчинив я легковажно, вирішивши поміняти поїзд на автомобіль.

«Сітроен» — чудова марка, але й найкраща машина навіть при ідеальному шофері під час тривалої їзди не може розвинути максимальної швидкості. На окремих ділянках шосе спідометр покаже сто тридцять, але середня швидкість за годину не сягне й дев'яноста кілометрів. Адже дорога — це населені пункти, повороти, зустрічний транспорт, залізничні переїзди, затори, не кажучи вже про пости автоінспекції, що полюють на порушника правил руху. А поїзд із точністю хронометра щогодини відмірює сто двадцять кілометрів. Французькі залізничники славляться в цілому світі. Не те що французькі шофери, які схожі на своїх колег в інших країнах.

— Усе! — проказує робітник, закручуючи кришку бака й охайно протираючи переднє скло.

Сплачую відповідну суму грошей плюс чайові й вирушаю в путь. До Марселя «сітроен» мені лише заважатиме, але потім стане в пригоді. Я не впораюся з Кралевим, не маючи автомобіля, викрадати ж чужі машини — значить побільшувати ризик. Одне слово, жереб кинуто, і тепер мені треба дужче натискати на педаль акселератора, не боячись, що моя нога заклякне від напруження.

«Сітроен» — чудовий потужний автомобіль. На великій швидкості він присідає до асфальту, отже, не загрожує небезпека перекинутися десь на повороті, як це трапляється з американськими машинами. Шкода лише, що не можна розвинути швидкості. На кожному перехресті чатують несподівані перешкоди: виринають грузовики, зупиняються автобуси й таке інше.

Виїхавши нарешті на широкий шлях, я позираю на світлий циферблат годинника — десять годин п'ятдесят хвилин. Стрілка спідометра стрибає до поділки сто двадцять кілометрів. Умикаю фари дальнього освітлення й урізаюся в морок — назустріч нічному вітрові, що б'є в скло й свистить у прочинене віконце.

На шосе ще досить жвавий рух, усі поспішають, тож я тільки те й роблю, що блимаю їм, мовляв, можу їхати й швидше за них, випереджаю інші автомобілі, пролітаючи так близько, що водії перелякано стороняться. Єдиний автомобіль, що не відстає від мене, — сірий «сітроен», який стежить за мною ще від вулиці Сен-Оноре. Та десь на тридцятому кілометрі він раптом зникає. Попервах я намагаюся встановити, хто його замінив, та згодом пересвідчуюсь: ніхто. Франсуаз усе ж таки виконала свою обіцянку: переслідування припинено.

Франсуаз, і сама того не знаючи, дуже влучно назвала мене паном Ніхто. Я насправді Ніхто, тільки без титула «пан», бо з підкидька-безбатченка не виросте пана. Мої дитячі спогади пов'язані з сирітським притулком — з вузьким темним коридором, голою казарменою спальнею, вишикуваними в три ряди солдатськими ліжками з сірими ковдрами й мулькими, наче рогожа, рудими простирадлами. Вогке, вистелене плитами подвір'я, сморід квашеної капусти, що тхне знизу, з кухні, сморід брудного ганчір'я, яким ми кожного вечора мили дощану підлогу, одноманітне мурмотіння молитов перед злидняцькою пісною юшкою і глевкий окраєць чорного хліба — все це було в сирітському притулку.

І різкий, мов рипіння дверей, голос виховательки, коли вона давала мені стусанів: «Можеш поскаржитися батькові та матері!»

Інші діти знали хоч імена своїх батьків, які покинули їх чи померли. Я ж не відав і цього. Знав лише, що приніс мене сюди якийсь незнайомець, знайшовши біля дверей свого будинку. Мене назвали

Найденом, хоч ім'я, як і прізвище Найденов, були вигадані, — адже треба людині мати якесь ім'я й прізвище.

Пригадую, як одного дня до Петка прийшов його батько. Петкова мати померла, а батько за щось потрапив до в'язниці і, вийшовши на волю, приїхав забирати сина. Поки Петко в спальні гарячково перевдягався, ми, з'юрмившись біля вікон, дивилися на його батька, який чекав на сина внизу, на подвір'ї. Він був геть обстрижений, у зім'ятих штанях, але це був справжній батько, і ми заздрісно дивилися на нього.

Пам'ятаю, відтоді завжди, як тільки вихователька відлупцює чи вщипне мене твердими, наче лещата, пальцями, я натягував на голову колючу ковдру, щоб не було чути мого хлипання, і уявляв собі, як завтра до нашого сирітського притулку прийде чоловік, так само високий, як Петків батько, й суворо накаже виховательці: «Негайно приведіть мені Найдена Найденова. То мій син, я прийшов забрати його додому!»

… Яскраві промені фар наражаються на велетенського грузовика, обвішаного, мов новорічна ялинка, застережливими червоними й зеленими ліхтарями. Назустріч одна за одною вихоплюються легкові автомашини, і я змушений повільно їхати за цією потворою, що загородила мені шлях. Що далі, то частіше траплятимуться на шосе такі грузовики — товари перевозять здебільшого вночі.

Нарешті низка зустрічних автомобілів уривається, я, застережливо блимаючи фарами, випереджаю грузовика й знову тисну педаль акселератора. Коли минаю сонне Фонтенбло, годинник показує пів на дванадцяту. Шістдесят кілометрів за сорок хвилин — це непогано. Якщо мені вдасться витримати таку швидкість, я наздожену «пежо» Кралева ще до Ліона.

Шосе перерізує віковічні ліси Фонтенбло. На кожному закруті світло фар ковзає по кронах велетенських старих дубів, вихоплюючи з мороку стрічку шляху. Шосе рівномірно лягає під колеса автомобіля, дерева одне за одним відступають назад, наче їх лічить якась невидима нетерпляча рука, і тільки свист вітру в прочинене віконце свідчить про те, що «сітроен» перевищує дозволену швидкість.

… Мій батько так ніколи й не прийшов. Він, напевно, зовсім не знав про моє існування, а може, його вже не було й на світі. Та одного дня по мене таки прийшли. Це сталося після закінчення прогімназії[5], коли сирітський притулок випускав своїх вихованців, розподіляючи їх серед бажаючих узяти на утримання. Мене обрала якась жінка. Не дуже молода, але ще гарна, в надзвичайно чистій білій сукні, з надмірно нафарбованими губами. Вона оглянула кількох хлопчиків і зупинила свої зеленкуваті очі на мені. Потім погладила мене по щоці й запитала: «Як тебе звуть, хлопчику? Найден? Найдене, хочеш жити в нас?» — «Хочу», — ледве чутно проказав я, і груди мені виповнилися таким теплом до цієї жінки з зеленими очима, що я мало не знепритомнів.

Пані Єлена мешкала у великій квартирі з чотирьох кімнат. Тоді я навіть не уявляв собі, що існують такі квартири — вся в килимах, оббиті оксамитом меблі, картини лицарів і жінок у прозорому вбранні. Чоловік її часто виїздив у торговельних справах і цілими ночами не повертався додому. За відсутності чоловіка пані Єлена запрошувала до себе в гості подруг. Вони багато розмовляли, пиячили й влаштовували у вітальні та їдальні неймовірний розгардіяш. Прибирати в квартирі щодня приходила жінка, але вона в обід ішла додому, тож я мусив мити тарілки й келихи, ходити по крамницях, прислужувати гостям і прибирати після них.

Згодом, пригадуючи це, я збагнув, що пані Єлена розраховувала й на деякі інші послуги з мого боку. На другий же вечір, розклавши на канапі свої дебелі тілеса, вона загадала мені робити їй масаж. Але я, напевно, виявився дуже дурним чи полохливим, бо вона кілька разів вигукувала: «Ух, який же ти незграбний», «От недоробок» і «Ну, чого ж зволікаєш?», а потім вигнала мене на кухню.

До цього випадку вона ставилася до мене дуже уважливо, навіть ласкаво, в мені жило щире, тепле почуття до пані Єлени, незважаючи на задушливу атмосферу міцних парфумів і жіночого поту, що завжди супроводжували її. Та відтоді пані Єлена стала на мене гримати й лаятись, поки одного дня не скоїлося лихо.

Того пообіддя в їдальні зібралося з півдюжини гостей. Куплений з цієї нагоди вермут швидко скінчився, й пані наказала мені принести ще літр вина й дві пляшки содової води, давши мені столевову монету. Я хутко зробив усі покупки, хоч у шинку було завізно.

«А здачу?» — запитала пані Єлена.

І раптом я згадав, що залишив здачу на шинквасі, схопивши обіруч три пляшки. Довелося бігти назад, однак шинкар відповів, що не бачив ніяких грошей. Згоряючи від сорому, я повернувся додому.

«Шинкар каже, що я не залишав грошей. Але він бреше».

«Шинкар не стане брехати, це ти брехун!» — вигукнула пані Єлена й навідліг ляснула мене по обличчі. Я звик до стусанів, але вона влучила мені в око, і це так розлютило мене, що, коли пані замахнулася вдруге, я вкусив її за руку. Тоді жінка накинулась на мене з такою істерикою, що порівняно з цим управні, але помірні ляпаси моєї колишньої виховательки здалися мені дрібницею.

«Ти заб'єш його до смерті!» — спробувала була вгамувати її одна з гостей, яка вийшла на кухню по сандвічі. Та це ще більше роззлостило пані Єлену, і вона заходилася мордувати мене, поки я нарешті не втік. До цієї квартири з лицарськими картинками й запахом шипру та жіночого поту я вже не повернувся.

… Стрічка шосе, виблискуючи в нічній темряві, стелиться під колеса «сітроена». Вряди-годи мелькають мовчазні селища з мертвими темними будинками, між якими дорога робить різкі закрути. Інколи обіч шосе мигтять бензоколонки з неоновими написами «Шелл» або червоно-білими «Ессо». Проїжджаю Сане і дістаюсь Оксера. Подолано ще сто кілометрів на автомашині Мері Лямур. Вже близько першої години ночі.

Не збавляючи швидкості, припалюю сигарету. В далечині час від часу спалахують фари самотніх автомашин. Неуважно стежу за цими вогниками, механічно сигналізуючи у відповідь фарами, а сам думаю про те, що буде, і про те, що вже було.

На годинника не поглядаю, щоб не помічати, як швидко збігає час. Подивлюсь аж у Шалоні, а до нього ще сто вісімдесят кілометрів. Не буду повертатися думками й до того, що минуло, бо хоч усе це було дуже давно, завжди, коли я згадую про нього, мене охоплює неприємне почуття порожнечі, наче у мене в грудях порожньо, довкола також порожньо, немає за що вхопитись, і я тону, розчиняючися в порожнечі.

Не знаю, відчувають подеколи таку самотність інші люди чи це притаманно лише мені, тому що я з самого початку був Ніхто, прийшов з Нізвідки й перше, що відчув у житті, — порожнечу.

Єдина жінка, яка збудила в мені тепло, сказавши: «Чи хочеш ти жити в нас?» — одночасно привчила мене стерегтися цього тепла. Чим дужче спалахує в тобі потяг до когось чи до чогось, тим більше треба стримувати себе, щоб не потрапити в пастку.

«Особливо додержуйся цього правила щодо жінок», — казав мій другий опікун.

Другим моїм опікуном був видавець. На відміну од пані Єлени, він грубо ставився до мене з самого початку. І знову ж таки, на відміну од пані, в ньому іноді прокидалося почуття людяності, — звичайно, в такій мірі, наскільки він міг його виявляти. Підприємство містилося в двох кімнатах старої будівлі — кабінет директора й бухгалтерія. Крім того, на подвір'ї був склад. Він скидався на комору з полицями, захаращеними пакунками книжок, що сягали аж під стелю. Я бігав по складу й видирався довгою драбиною на полиці під керівництвом його службовця бай Павла, який, схилившись над листами-замовленнями, командував:

— «Русявої Венери» — десять примірників, «Чоловіки віддають перевагу блондинкам» — вісім примірників, «Пальми біля тропічного моря»…

Видавець одержав паризьке виховання і, хоч щиро ненавидів Париж, добре усвідомив, що всякі любовні пригоди легше продавати, ніж книги з історії релігії. Завдяки цьому він зумів зміцнити фірму свого померлого батька, що ледве зводив кінці з кінцями і якось та задовольняв потреби марнотратки дружини.

Коли одержані протягом дня замовлення були виконані, я забивався в куточок і заглиблювався в якесь чтиво. Моя невибагливість щодо духовної їжі часто дратувала бай Павла: «Знову порнографія… Знову жовта література… А «Від Геракліта до Дарвіна», яку я тобі приніс, так і лежить нечитана!»

Бай Павел поклав собі за мету виховувати мене ідейно, та книжки, які він приносив, здавалися мені нудними, а йому бракувало хисту до слова, аби розтовкмачити мені їхній зміст. Видавець, навпаки, був куди красномовніший, надто після другого літра вина. Коли в нього виникали конфлікти з дружиною, що траплялося майже щотижня, він приходив ночувати до свого кабінету, на канапку, вкриту запорошеним псевдоперським килимом, посилав мене з обплетеною сулією по вино і довго пив. У сусідній кімнаті-комірчині, де я спав, було чутно, як шеф вимірює кроками свій кабінет, і я вже чекав, коли він викличе мене: після такої дози вина він щоразу кликав мене до себе, відчуваючи потребу в співбесідникові, а точніше, в слухачеві.

«Сідай он там! — наказував пан Бобев, показуючи на віденського стільця в кутку. — Сідай і слухай, що я тобі казатиму!»

Він також сідав, обираючи зручнішу позицію, зосереджено підводив голову й повчально махав рукою із затисненою між пальцями цигаркою:

«Хлопчику мій, ти байстрюк… Для таких, як я, людей це не має значення, — рука з цигаркою робила широкий зневажливий рух. — Війон і Аполлінер також були байстрюки. Але це не означає, що тобі треба пишатися. Між ними й тобою є маленька різниця ось тут, — рука з цигаркою красномовно торкалася ораторового чола. — Я, звичайно, міг би тебе всиновити. Іноді я навіть думаю про це, щоб насолити пані курві — моїй дружині. Я можу це зробити, але що ти від цього матимеш? Будеш змушений шанувати мене, повіриш у брехню про добрі задатки людини, станеш рабом громадських стосунків. Не будь рабом! Завжди будь вільний духом!»

Останню фразу він, як правило, вигукував войовничо, підводив голову, немов був ладний ударити мене, якщо я відмовлюсь бути вільною духом людиною.

«Я міг би всиновити тебе, — повертався Бобев до своєї попередньої думки. — Тим паче, вже немає ніякої надії на те, що моя шльондра народить мені нащадка. Вона, звичайно, вважає, що це моя вина, але я знаю, що це наслідок її частих відвідин гінеколога. Та хай там як, а я маю право всиновити тебе. Та ти від цього нічого не матимеш. Краще залишайся байстрюком, але читай! Читай, я дозволяю тобі! — Його рука робила широкий помах у бік шафи з книжками. — Однак мушу тебе попередити: ти не знайдеш тут книжки, яка розповість тобі про все, — знову рух у бік шафи. — Таку книжку ще не написали й не напишуть. Вона ось тут! — Жовті пальці торкаються чола. — І тут залишиться! Ця книга ніколи не побачить світу, винні в цьому Париж і паризькі жінки! Запам'ятай мої слова: цілковита непридатність, деградація, амортизація в ліжкових вправах — ось що таке жінки!»

Голова Бобева повільно опускалася додолу, а рука залишалась на тому ж рівні, високо над головою, роблячи зневажливі порухи й розтрушуючи цигарковий попіл.

У тверезому стані видавець забував про свій нігілізм і про мене, крім тих випадків, коли мене треба було вилаяти за якусь помилку у виконанні замовлень. Після кожної ночівлі Бобева в кабінеті до нього приходила його дружина — просити вибачення й грошей, і, напевно, їй завжди щастило одержати й те, й друге. Вона була струнка, з вродливим нахабним обличчям і якоюсь безсоромною ходою, наче рухалася тільки для того, щоб крутити стегнами. Конфліктам подружжя поклало край останнє бомбардування — їх обох було поховано під руїнами будинку. Згодом це стало для мене зручною нагодою видавати себе за сина Бобева.

… Світло фар вихоплює з темряви великий напис обіч дороги: «Шалок». Кидаю погляд на годинника: три двадцять. Далі другий напис: «60 км», і я вирішую зменшити швидкість до ста кілометрів. Вулиці порожні. На перехрестях мигтять застережливі жовті очі світлофорів. У жовтому світлі, що блимає серед мороку, є щось неспокійне й тривожне: їдь, але на власний ризик. Та я вже звик до такого попередження — це необхідно у моїй роботі, тому не збавляю швидкості, гальмую лише на різких поворотах.

Темні будинки вздовж шосе рідшають. Знов вибираюся па широкий шлях. Руху майже немає. Наздоганяю якогось великого, обліпленого червоними й зеленими ліхтарями грузовика й легко об'їжджаю його. їду вперед, усе далі й далі заглиблюючись у темряву, в обійми нічного вітру.

Шосе звивається між невисокими пригірками, що вирізьблюються чорними силуетами на тлі темного неба. Подеколи два яскравих промені світла впинаються в горб, що раптом вигулькує попереду, і здається, ніби шлях кінчається. Тоді я на мить збавляю газ перед черговим закрутом шосе й знову натискаю на педаль акселератора, перш ніж світло фар устигає проковзнути по виноградниках обабіч шосе. Макон. Подолано ще шістдесят кілометрів, рівно стільки ж залишається до Ліона.

На околицях Ліона рух жвавішає, грузовики трапляються дедалі частіше, і мені доводиться гальмувати. Нарешті автомобіль проскакує по довгому мосту, відтак потрапляє в довгий, освітлений жовтуватими ліхтарями тунель, а потім — знову на міст. Унизу тече широка темна Рона, розцяцькована віддзеркаленням нічних ліхтарів над причалами.

Їду Ліоном, думаючи, що в цей час чорне «пежо» Кралева, можливо, відпочиває біля котрогось із міських готелів. Якщо так — для мене ще краще: я потраплю в Марсель раніше за Кралева і знатиму, де на нього чекати. Якщо ж він випередить мене, то, можливо, ми з ним уже ніколи не побачимось.

Виїхавши за місто, зупиняюся під жовтим сяйвом бензоколонки й знову заправляю машину пальним. Переднє скло заплямоване — сліди від нічних комах. Напівсонний заправник бензоколонки протирає скло вогкою ганчіркою — навіть чайові не можуть розбудити його.

Вже звернуло на п'яту годину. До Баланса ще сто кілометрів, і, якщо Кралев не зупинився десь на ніч, цілком можливо, що я наздожену його саме на цьому відтинку шляху. Рух на шосе досить жвавий, та поступово машини рідшають. Шосе тягнеться вздовж Рони, подекуди сходить аж на самий берег широкої темної річки. Десь далеко ліворуч починає розвиднятися, дерева нерухомо темною стіною впираються в небо, і я зовсім несподівано помічаю, що бувають хвилини, коли навіть у Франції панує тиша.

В цей ранішній час шлях майже порожній. Я до краю тисну на педаль акселератора, вдивляючись уперед, де снопи світла розпанахують сутінки, і намагаюся переконати себе, що мені зовсім не хочеться спати і що я ніколи не почував себе так бадьоро.

Переді мною з'являються й швидко зникають шляхові знаки. Машинально стежу за ними, не вникаючи в їхній зміст, — один, другий. «Слизький шлях! Небезпечно» трапляється так часто, що мимоволі перестаєш звертати на нього увагу. На шосе так само, як і в житті, найбільша небезпека чатує на тебе там, де немає застережливого знака.

О шостій десять дістаюся Валанса Незважаючи на те, що й досі дивуюся своїй бадьорості, небезпека закуняти за кермом катастрофічно посилюється. Зупиняюсь на якомусь порожньому майдані, заходжу до кав'ярні й випиваю подвійну порцію кави еспресо, витрачаючи на це рівно вісім хвилин. Потім знову сідаю за кермо, відзначаючи про себе (це свята правда!), що тепер від мене аж променить енергія.

На мене чекає передостанній великий відтинок шляху — сто двадцять чотири кілометри до Авіньйона. Надворі вже видно. Сіро-синє небо поступово набуває яскраво-синього кольору, сонце золотить верхи гір, але я зовсім байдужий до природи; моя увага прикута до стрічки шосе, що звивається попереду. Кралева немає. Це дивує і разом з тим непокоїть. Знаючи про недосвідченість Кралева як шофера, я не припускаю, щоб він міг їхати без відпочинку стільки годин, як я. Ніде правди діти, кохання додає людині сили, але такий дилетант, як Кралев, навіть маючи крила, навряд чи зможе розвинути швидкість понад 50–60 кілометрів на годину. Можливо, я трохи недооцінив його, — в такому разі наздожену десь поблизу Авіньйона, а може, він залишився ночувати в Ліоні або десь в іншому місті. Є ще одна, третя можливість, та поки що я не вірю в неї.

Хоч як це дивно, в цю мить мої думки зайняті не Кралевим і Лідою, навіть не можливостями й небезпекою майбутнього. Ці проблеми вже достатньо обмірковані, й ними не варто знову топтати собі голову. Я думаю про щось інше, про те, що вже не раз передумав, але до чого повертаюся знову й знову.

… Це сталося Дев'ятого вересня, першого Дев'ятого вересня. Я почув, що бай Павла призначили якимось начальником у Дирекції міліції, і подався до нього. Знайшов його в похмурій кімнаті, де він розмовляв з якимось громадянином, що сидів за столом.

— Здоров. Ти чого? — запитав бай Павел, очевидно прагнучи якнайшвидше здихатись мене й продовжити свою розмову.

Того дня всі квапились.

— Хочу вступити до міліції, — проказав я по-діловому.

— Дурниці. Ти ще малий, — відрубав бай Павел.

— Я не малий. Мені вже вісімнадцять років, — нахабно збрехав я, бо ледве досяг сімнадцяти.

Бай Павел задумливо подивився на мене, немовби тільки тепер помітив мою присутність. Потім повернувся до людини за столом:

— Може, приймемо, га?

— А ти добре його знаєш? — запитав той.

— Звичайно. Він наш хлопець, сирота.

Це була вичерпна характеристика на мене. Коротка, але неточна: бай Павел з делікатності сказав «сирота» замість «байстрюк». Людина за столом узяла надрукований на машинці папірець,

— Як тебе звати?

— Еміль.

— Який Еміль? — втрутився бай Павел. — Ти ж Найден!

— Я — Еміль! — стою на своєму. — Найденом мене прозвали в притулку, насправді ж я — Еміль.

Чоловіки очікувально зиркнули на мене.

— Гаразд, — кивнув головою той, що за столом. — Напишемо «Еміль». Тобі краще знати, як тебе звуть. Прізвище?

— Боєв.

— Так. Еміль Боєв…

Він написав на аркушику моє ім'я і прізвище, розписався, поставив печатку й простяг мені цей документ.

— Іди вниз до товариша Савова. Він тобі дасть доручення.

Так мене хрестили. Не в церкві — й з деяким запізненням. Зате я одержав ім'я, яке сам собі обрав.

Я обрав його ще в сирітському притулку, читаючи якусь книжку без обкладинки й без перших сторінок. Усі книжки в притулку були без початку або без кінця. Певна річ, ми завжди прагнули взяти ту, в якій не вистачало початку, бо який початок, ти розчолопаєш, а от закінчення часто буває досить-таки несподіваним. Пригоди, викладені в тій розідраній книжці, з роками зовсім поблякли у моїй пам'яті. То були, здається, якісь неймовірні піратські пригоди. Еміль сховався в захопленому піратами кораблі й під кінець винищив усю банду й визволив полонених, серед яких була, звичайно, й дівчина небаченої вроди. Мені запам'яталася тільки одна фраза: «Незважаючи на пронизану кинджалом правицю, Еміль не випускав зброї. Він перебрав пістолет у ліву руку й смертельним пострілом збив з ніг Одноокого».

… Притишую швидкість на стрімкому повороті, неуважно роздумуючи: «Чому Одноокого? Пусте. Адже Кралев не одноокий. І взагалі ті піратські повісті — суцільні вигадки».

Читаючи пошарпану книжку, я страшенно забажав зватися Емілем. А згодом, коли Бобев говорив зі мною про всиновлення, я подумав, що можна було б узяти і його прізвище, коли б викинути з нього середню літеру «б», тому що «Бобев» звучить якось по-дурному, нагадуючи про боби, а от «Боєв» — це героїчно, цілком відповідає Емілеві. Все це були, звичайно, марні дитячі мрії, і я ніколи це клав собі в думках, що одного дня в якійсь сірій, похмурій канцелярії міліції задарма одержу бажане ім'я одночасно з новим фахом.

Під'їжджаю до Авіньйона. «Сітроен» летить уздовж зелених квадратних виноградників, уздовж сріблястих оливкових садків, уздовж високих темних стін кипарисів, що заступають шлях холодному містралю[6]. «Сітроен» випереджає грузовики й легкові автомобілі, але чорного «пежо» Кралева ніде немає. В далечині вимальовується похмурий силует Папського палацу, знову блищать жовті води Рони з якимось напівзруйнованим мостом, зеленіють кипариси, маслини, виноградники, а між ними стелиться безкрая біла стрічка шосе.

Восьма година. До Марселя лишається менш як сто кілометрів. Скло знову всіяне крапками — сліди комах. Стрілка спідометра тремтить між цифрами 120 і 130. Це немало, якщо взяти до уваги, що рух на шосе дедалі посилюється. Машини, які я випереджаю з шаленою швидкістю, супроводжують мене тривалими звуковими сигналами, що мовою шоферів означають лайку.

Залишаю позад себе чорний «пежо», але це не машина Кралева. Не може бути, щоб він десь вислизнув од мене, якщо з певних причин не взяв квитка на поїзд. У такому разі все полетить шкереберть. Дбайливо розроблена легенда про моє буржуазне походження. Моя робота на радіо й інсценізація мого звільнення. Тривалі обережні маневри навколо Младенова, щоб утесатися до нього в довір'я. Репетиція п'єски «Рятування на кордоні» із загодя підготовленим утручанням прикордонників і моєю героїчною стрільбою двома холостими патронами в груди солдата. Місяці, витрачені на допити, безсоння й знову допити під засліплюючим променем лампи та ідіотські вигуки «ти нікчемний зрадник!». Усе це полетить шкереберть. Усе це стане історією. Історією, якої ніхто ніколи не вивчатиме. Історією, яка втратить сенс.

В'їжджаю до околиць Марселя. Перехожі, що перетинають дорогу там, де їм заманеться; світлофори, в яких, здається, горить тільки червоне світло; грузовики, що маневрують з відчайдушною повільністю, заїжджаючи або виїжджаючи з гаража. Нарешті, дістаюся бульвару Ла Канеб'єр. Готель розташований на перехресті, я його добре знаю, бо мешкав у ньому після приїзду до Франції три місяці тому.

Три місяці тому!.. Здається, відтоді збігло три роки. Але поки що облишмо теорію відносності часу. Ось і це перехрестя. Повертаю не зупиняючись, минаю готель, відзначаючи про себе відсутність чорного «пежо» біля фасаду, відтак збочую в найпершу вуличку й ховаю машину за якимось високим грузовиком. Дев'ять годин десять хвилин. А втім, тепер час не має значення.

Пішки повертаюся до готелю й заходжу в маленький хол. Службовець за склом віконця зайнятий родиною літніх туристів, які вже, мабуть, зібралися їхати, але мають заперечення щодо рахунку. Тільки-но хочу спитати, в якому номері зупинилася мадемуазель Младенова, аж мій слух уловлює дуже знайоме вуркотіння мотора. Дивлюся крізь вітрину готелю й бачу, як мій улюблений «ягуар», що був кудись зник, раптом вихоплюється з невідомості й різко гальмує коло готелю.

Єдине сховище — телефонна кабіна, двері якої, на жаль, засклені дуже великим склом. Заходжу туди, повертаюсь спиною, до дверей і, знявши трубку, вдаю, ніби розмовляю.

— Мадемуазель Младеноф! — Кралев вимовляє фразу, яку я так і не встиг вимовити.

— Кімната триста дев'ять, — відповідає службовець, урвавши на мить розмову з літніми туристами.

Одного погляду мені досить, щоб побачити, як Кралев піднімається сходами вгору. В готелі немає ліфта, а триста дев'ятий номер — на третьому поверсі. Отже, в моєму розпорядженні є кілька хвилин. Швидко виходжу з кабіни, кидаючи чоловікові за віконцем, який лише тепер помічає мене, що я забув щось у машині, й вискакую надвір.

Коли бракує часу орієнтуватися на місці, треба все продумати заздалегідь. Кралев із моїм «ягуаром» — це той третій можливий варіант. У цьому разі варіант не найгірший. Якби водій «ягуара» був досвідченіший, зустрічі могло б не статися. Таратайка вигулькнула з протилежного боку бульвару Ла Канеб'єр. Напевно, Кралев попотинявся, перш ніж розшукав готель. Саме це й дозволило мені випередити його на кілька хвилин.

Відчиняю багажник і беру банку з-під мастила «Шелл». Потім зачиняю й підходжу до дверцят машини з протилежного боку так, щоб можна було непомітно спостерігати за готелем. Користуючись тим, що на вулиці нікого немає, вигвинчую з бляшанки кришку, витягаю звідти маузер і кладу його собі до правої кишені, а банку кидаю на тротуарі як рекламу фірми.

Збігають хвилини, а довкола немає ніяких змін. Це зовсім не означає, що нічого не сталося. Можливо, саме в ці хвилини у кімнаті на третьому поверсі готелю грубо поводяться з молодою жінкою, а може, навіть її вже вбито. «Облиш думати про ту жінку, — наказую собі. — Тебе цікавить не Ліда, а Кралев. Ти повинен подбати про життя тисяч людей, а не про якусь дурепу».

Минає майже півгодини. Нарешті з готелю виходять Кралев із Лідою. Кралев тримає жінку під руку. Ліда трохи бліда, але спокійна. Отже, даремно я хвилювався. Є жінки, які легко призвичаюються до будь-яких обставин, але ж спочатку люблять розігрувати драму. Кралев доводить дівчину до машини, вони сідають і їдуть до бульвару Ла Канеб'єр.

Мій «сітроен» назирці котить за старим спортивним автомобілем. Цього разу ми помінялися ролями. Я тримаюсь на значній відстані, аби не було видно мого номера. Кралев — нікчемний шофер, та це не заважає йому шалено вести машину, очевидно, він розраховує на те, що водії, рятуючи себе, врятують і його. На роздоріжжі за містом «ягуар» стишує швидкість і завертає на шосе, що веде на Лазуровий берег.

З усього видно, що Кралев вирішив перед своєю небезпечною місією провести медовий день у якомусь дорогому готелі. Це не суперечить моїм планам, аби тільки їхній куточок був не дуже далеко. Після десятигодинного сидіння за кермом утрачає свою привабливість навіть весільна подорож.

«Ягуар» минає Тулон, — в цьому немає нічого дивного: велике місто, непривітні вулиці, портова метушня. Та коли таратайка залишає позад себе Сен-Тропе, цю перлину Лазурового берега, я в думках лаю Кралева. Прокльони на його адресу доводиться повторювати й за Сен-Максімом, і за Сент-Рафаелем. Цей дурень, либонь, вирішив показати своїй коханій Ніццу або Монте-Карло.

Шлях біжить уздовж берега — зелені горби, червонясті скелі, синє море, — та все це нічого не варте, якщо ти до смерті хочеш спати і женешся за самогубцем, який долає закрути із швидкістю дев'яносто кілометрів, самовпевнений, як кожен новачок. Я споглядаю за «ягуаром» здалеку — не ближче як за два повороти, переконуючи себе, що зараз я почуваю себе бадьоріше, ніж будь-коли.

Машина Кралева в'їздить у Канни, мчить по Ла Круазет, поступово зменшуючи швидкість. У мене таке враження, що Кралев шукає зручного готелю, тому я гальмую біля «Медітеране», звідки видно весь набережний бульвар. Таратайка спиняється за кількасот метрів попереду. Якийсь час пасажири лишаються в автомобілі. Потім з'являється Кралев, допомагаючи вийти жінці. Ліда ледве тримається на ногах, спирається на руку Кралева, немов їй раптово запаморочилося в голові. Здається, вона справді почуває себе погано, бо, ступивши кілька кроків, зупиняється. Кралев щось їй каже, потім садовить знову в машину, а сам іде до кав'ярні, що навпроти. Я вирішую скористатися перервою і також шугаю до найближчої кав'ярні. Випиваю подвійну каву й чвертку перно і потім прямую до телефонної кабіни повідомити в готель «Марганець», коли приїду.

«Мені мають дзвонити з Парижа. Прошу вас, скажіть від мого імені, що я прибуду в «Марганець» лише о другій годині по обіді — затримався в Марселі через несправність автомобіля».

Моє повідомлення радо приймають і дякують мені: до сезону ще далеко, і в них, мабуть, не дуже багато клієнтів.

Коли я знову з'являюсь на набережній, «ягуар» ще стоїть на своєму місці. Сідаю в автомобіль і чекаю. Невдовзі з кав'ярні виходить Кралев із пляшкою вітелуаз й прямує до таратайки.

Ми знову в дорозі. Проїжджаємо всі курортні місця між Каннами й Ніццою, але Кралев ніде не спиняється. Ніццу також минаємо транзитом. Тепер мені зрозуміла мета весільної подорожі — Монте-Карло. Отже, коли в далечині завиднілися білі будівлі столиці рулеток, розташовані амфітеатром серед осяяних денним сонцем скель, я полегшено зітхаю — нарешті відпочинок.

Та на моє здивування, Кралев проїздить і Монте-Карло. Попереду лишається тільки селище Ментон. Але воно лежить на франко-італійському кордоні, отже, далі так спокійно переслідувати Кралева для мене ризиковано. Швидко пригадую попередньо розроблений план дій. Бачу в люстерку свої червоні, втомлені очі. В голові гуде, наче мій череп затиснули лещатами. Нічого дивного: ось уже чотирнадцять годин я сиджу за кермом, подолано добру тисячу кілометрів.

Додаю газу, вирішивши покласти край цій грі наввипередки. Шосе майже порожнє — зараз обідній час. Несподівані повороти, спуски й підйоми роблять дорогу тактично дуже зручною. Аж ось я помічаю, що «ягуар» також підвищує швидкість. Натискаю до кінця на педаль акселератора, але відстань між автомобілями не зменшується Мабуть, Кралев давненько помітив, що його на відстані переслідує «сітроен», і тепер, коли я вирішив наздогнати його, він додав газу.

Мені добре відомі якості таратайки: наздогнати її неможливо. Моя геніальна ідея — встановити надпотужний мотор у старий автомобіль — зараз дається взнаки, та не на користь мені. І все-таки «сітроен» має перевагу над «ягуаром» — за кермом сиджу я, незважаючи на те, що в мене вже потемніло в очах і розколюється від утоми голова.

Продовжую натискати на акселератор, гальмуючи тільки на крутих поворотах, і вичікую, коли настане мій час. Це має бути якийсь дуже різкий закрут, де Кралеву доведеться зменшити швидкість, щоб не зірватися в море, ціла серія поворотів або ж…

Шосе стрімко спускається вниз і потім так само різко піднімається вгору, врізаючись у надбережні скелі. «Ягуар» летить щодуху за триста метрів поперед мене, зберігши інерцію на підйом. Аж раптом на протилежному спуску з'являється великий грузовик, нахабно зайнявши центральну частину дороги. Кралев протяжно сигналить, та грузовик їде собі по середині шляху, і Кралев вимушений притишити швидкість, аби не наразитися на велетня. Лише тепер шофер грузовика ліниво збочує праворуч, та «ягуар» вже втратив силу інерції. Як тільки він розминається з грузовиком, я зараз же наздоганяю його і, націливши на Кралева пістолет, заступаю шлях. «Ягуар» ударяється в крило «сітроена» й застигає на місці.

— Руки вгору! — наказую я. — Не прискорюй свою смерть.

Кралев неохоче підносить догори темні волохаті руки.

— Виходь!

Він потирає чоло, сподіваючись, що все це йому ввижається уві сні.

— Я тобі кажу: виходь! Хіба не бачиш — твій шлях скінчився.

Кралев виходить з автомашини. Я пильно стежу за кожним його порухом. Ліда сидить, схиливши голову на спинку сидіння, наче все це її не обходить.

— Де пістолет?

— Немає, — байдуже відказує Кралев.

— Куди ти його сховав?

— Немає пістолета, — повторює він. — Готуючись переходити кордон, я не беру з собою зброї.

Він, мабуть, справді збиравсь перебратися через кордон і тому не взяв пістолета.

— Стань он там! — показую я на край провалля, що за скелею.

Це місце дуже зручне для розмови віч-на-віч: з шосе його не видно.

Кралев апатично виконує мій наказ.

— Будемо торгуватися чи зразу ж стріляти?

— Що ти пропонуєш? — байдуже кидає Кралев, наче він уже давно чекав цього запитання.

— Життя навзамін операції «Незабудка».

— Життя й Ліду, — вточнює Кралев.

— Гаразд, якщо вона забажає.

— Забажає, якщо ти не примушуватимеш її.

— Згода, кажи!

— А де гарантії?

— Нема гарантій. Я не такий брехун, як ти, від мене гарантій не треба. Ти мене не цікавиш. Мене цікавить операція. Ну ж, викладай!

Кралев, напевно, вагається.

— Даю тобі півхвилини, — кажу я. — Якщо не почнеш ти, почну я. І клацаю затвором пістолета, спрямованого в живіт мого співрозмовника.

— Мета операції — отруїти воду столиці… — починає Кралев.

І, не поспішаючи, послідовно викладає все: про відправлення хімікатів у контейнерах з імпортними товарами, про організацію доставки їх до водосховища — називає прізвища й адреси учасників операції, паролі й точний час передачі їх іноземними радіостанціями…

— Закордонне керівництво операцією покладено на мене. Операція триватиме не більше трьох годин.

— Хто з американців контролює вашу діяльність?

Це питання для перевірки. Кралев називає кілька прізвищ. Усі вони правильні. Потім ставлю ще три-чотири контрольних запитання. Кралев відповідає й на них.

— Ти впевнений, що розповів мені всю правду? — знову запитую я. — Нічого не наплутав?

— Навіщо мені плутати? Адже моя служба в американців скінчилася.

— Чому так несподівано?

— Через убивство Младенова. Я хотів це звалити на тебе. Звідки мені було знати, що американці підслуховують квартиру цього дурня!

— І коли тобі це стало відомо?

— Перед тим, як я вирушив сюди. «Не треба було робити цього», — сказав Вільямс, давши мені останні розпорядження. Вони чекають, поки закінчиться операція, і потім зажадають від мене докладних пояснень…

— А навіщо тобі було вбивати Младенова?

— Це моя особиста справа.

— Слухай-но, Кралев!..

— Тому що я завжди керував Центром, лишаючись у затінку. З приходом Младенова нічого не змінилося…

— Отже, з благородних поривань: заради слави й чекової книжки. Схоже на тебе…

— Не всім же бути такими дурнями, як ти, що працюють тільки заради ідеї, — презирливо бурмоче він.

— Авжеж… А тепер одвернися й помилуйся краєвидом на море, поки не почуєш, що я завів автомобіль. Інакше… Ти мене розумієш…

— Ліда… — вимовляє Кралев.

Спочатку я був подумав, що він нагадав мені про нашу домовленість, та раптом бачу, як жінка виходить з «ягуара» й невпевненими кроками прямує до нас. Погляд її скляний, обличчя бліде й непорушне. Лише тепер я помічаю, що вона п'яна, бо доти не звертав на неї уваги.

За цю мить я міг би поплатитися життям. Кралев знагла кидається мені під ноги, я втрачаю рівновагу й перевалююсь через нього. Він блискавично налітає на мене й намагається вихопити маузер, та я чекав цього моменту і, упершись спиною в землю, щосили садонув ногами його в лице.

— Повернись на своє місце! — наказую. — Туди, де стояв! І облиш ці жарти, бо…

Кралев повільно задкує, не відриваючи погляду від пістолета. Він завжди ставився до людей недовірливо. Не зводячи з мене очей, — боїться, щоб я не стрельнув без попередження, — він ступає ще крок назад. Фатальний крок. Чується приглушений зойк і гуркіт каміння, що падає в провалля, а потім знову крик — уже позаду мене.

— Він упав! — волає Ліда.

— Хіба? — бурмочу. — А я й не помітив.

— Хто впав? — знову вигукує вона, дивлячись переляканими очима на море, що з глухим шумом плещеться за сто метрів од нас.

Вона ніяк не може отямитись. Нічого. Загибель Кралева розбурхає її. Я хапаю дівчину за руку й тягну до «сітроена», спокійно запевняючи, що, мовляв, ніхто нікуди не падав, а якщо і впав, то підведеться. Швидким поглядом прощаюся зі своєю таратайкою і помічаю на сидінні пляшку газованої води. Відкорковую її, кілька разів збовтую і, притиснувши пальцем горло пляшки, спрямовую струмінь води Ліді в обличчя. Вона намагається відхилитись од несподіваного водограю, та я продовжую обливати її славнозвісною вітелуаз, найкращою питною водою, поки Ліда не переходить на свій задерикуватий тон:

— Годі бризкатися водою!

— Скажіть «будь ласка»!

— Припиніть, чуєте!

— Гаразд, — погоджуюсь я, бо води у пляшці вже немає. — А тепер не вередуйте, — нам не можна гаяти часу.

— Куди ми їдемо? — запитує Ліда, ставши біля «сітроена».

— Це залежить од вас, — кидаю я.

Тепер моя увага прикута до старої таратайки. Востаннє сідаю за її кермо, здаю трохи назад, щоб од'їхати від «сітроена», потім повертаю до провалля, вимикаю швидкість і виходжу з машини. Поштовх — і мій старий ветеран летить у безодню.

— Куди ми їдемо? — повторює молода жінка, коли ми, усівшись в автомобіль, вирушаємо у зворотному напрямку.

— Ви перевірили те, про що я вам казав учора?

— Що треба було перевірити? — Вона обмацує рукою чоло. — Я почуваю себе так, наче я п'яна… Він увійшов до кімнати й чимось бризнув мені в обличчя… А коли я опритомніла, то побачила в його руці спринцівку. Недавно, коли ми зупинилися, він знову…

— Про все це ви розповісте у своїх мемуарах, — перебиваю я. — Ви довідались про пароплав?

— Ах, звичайно… — Вона знову кладе руку на чоло. — Справді, є наш пароплав… Він вирушає сьогодні десь о п'ятій чи о шостій годині.

О п'ятій чи о шостій — це не однаково, але що вдієш: вантажні пароплави — не пасажирські поїзди. Дивлюся на годинника. Вже на третю. А до Марселя кілометрів 260. Раніше п'ятої не встигнемо. Якщо ж Франсуаз спустить своїх «гончаків», — не встигнемо й після п'ятої.

В такі хвилини найрозумніше зосередитись на найближчому, а для мене таким найближчим є залитий сонцем відтинок шосе, який мені доведеться проминути в наступні секунди. Вдивляюся в стрічку шляху, що в'ється поміж надбережними скелями, намагаючись трохи відпочити, себто не думати, але й не заплющувати очей.

— Думаєте, встигнемо? — запитує жінка.

Зараз я ні про що не думаю, тому промовчую.

— Якщо ви мене врятуєте, я буду вдячна вам усе життя, — додає вона через деякий час.

Бідна, їй здається, що все це зроблено тільки заради її порятунку. І взагалі вона, мабуть, не дасть мені відпочити.

— Заради чого ви пішли на такий ризик? — не вгамовується Ліда.

— З гуманних почуттів.

— А я гадала, що ви скалічена людина…

— Скалічена?

— Так. Гадала, що вам ампутували почуття, якщо вони у вас були.

— Найвірогідніше, що їх у мене ніколи не було, — відказую я, дивлячись на шосе.

— Я була впевнена, що ви холодна людина… — веде далі Ліда. — Цинічна й холодна, як плазун…

— Дякую, — киваю головою. — Давня істина: якщо не догоджаєш почуттям інших, значить, ти холодний і цинічний.

— Ви так зухвало повелися зі мною в Парижі… Чому ви так ставилися до мене?

— З виховною метою, — сухо відповідаю я. — Хотів примусити вас збагнути деякі явища.

— О, ви знову стаєте люб'язним, — зауважує вона, не знайшовши, що відповісти.

У мене немає бажання розмовляти. Натискаю на педаль акселератора.

Коли я вийшов з телефонної кабіни, на обличчі в мене, крім утоми, напевно, було відображено ще щось, бо Ліда полишає на стойці каву, підходить і бере мене під руку.

— Відплив?

— Щойно.

Сідаємо в автомобіль і їдемо до Старої пристані. Якщо протягом кількох хвилин не знайдемо ніякого виходу, мені доведеться звільнитися від свого багажу й шукати десь сховище, бо Франсуаз уже напевно зчинила тривогу.

Зупиняю «сітроен» аж на причалі. В тихій чорно-зеленій воді ліниво погойдується кілька моторних човнів. Мій вибір падає на лискучий чотиримісний «ведет».

— Бажаєте зробити приємну прогулянку? — запитує юнак, що палить поруч на пристані. — Двадцять франків за годину.

Киваю головою. Власник підтримує човна за линву, допомагаючи нам пройти всередину. Потім збирається й сам залізти в човна.

— І ви також? — підводжу на нього брови.

— Аякже! — дивується власник човна.

— Дуже просто: прогулянка без третього. Інакше за віщо платити двадцять франків?

— Ви знаєте, скільки коштує цей «ведет»? — самовдоволено запитує юнак.

— А ви знаєте, скільки коштує он той «сітроен»? Візьміть ключі!

Кидаю йому ключі від автомобіля. Юнак машинально ловить їх. Трохи подумавши, він махає рукою:

— Згода. Сподіваюсь, ви умієте правувати?

— Не хвилюйтесь. Я не буду захоплюватися.

— Майте на увазі: човен швидкохідний…

Він, звичайно, не здогадується, що саме через це я й розпочав з ним торг. Заводжу мотор і, не поспішаючи, вирулюю з затоки пристані. Потім звертаю за хвилеріз із маленьким маяком, проминаю похмурі башти фортець Сен-Жан і Сен-Ніколя і даю повний хід. Легкий «ведет» стрімко несеться по спокійній поверхні моря, задерши вгору ніс, наче збирається злетіти. Ззаду повільно віддаляються будівлі міста, незабаром видніються лише темні обриси кафедрального собору праворуч, а ліворуч, високо на горбі, стримить силует Нотр-Дам де ла Гард зі скульптурою мадонни.

Ліда сидить поруч, спостерігаючи за моїми маневрами, і в ній дедалі посилюється почуття впевненості в собі.

— Он той пароплав, — кажу я, показуючи на темну пляму в далечині, що випускає вгору дим.

За півгодини ми вже наближаємося до пароплава. На чорній кормі виразно видно білий напис: «Вітчизна». І хоч для нас тепер цей напис майже символічний, я все одно пильно позираю назад. Там, дуже далеко, показалася чорна цятка, вона рухається з блискавичною швидкістю.

— Це женуться за нами? — запитує Ліда, перехопивши мій погляд.

— Напевно. Та ми їх випередимо.

— А як же ви повернетесь назад?

— Навіщо мені повертатися?

— Адже вас у Болгарії судитимуть!

— Побачимо, — відказую я. — Якось улагодимо це питання.

Пароплав уже зовсім близько. На палубі з'юрмилися люди, стежачи за моїми маневрами.

— Тримай стерно! — наказую Ліді.

Відтак підношу догори руки й подаю сигнал. Через дві хвилини пароплав притишує хід. Сідаю знову за стерно й підпливаю до борту.

— Цікаво, хто ж ви такий? — чую голос молодої жінки, звернений до мене.

— Я інколи й сам задаю собі таке запитання, — відповідаю я, підводячи голову.

Високо над нами на чорному тлі блищать білі літери: «Вітчизна». А трохи далі двоє матросів уже спускають трап.