Пан Ніхто

Богомил Райнов НЕМА НІЧОГО ЛІПШОГО ЗА НЕГОДУ

_{Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Няма нищо по-хубаво от лошото време. — София, Народна младеж, 1968.}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Така заплутана історія, як оця, може починатися у сто різних способів. Але саме нинішня почалася чеканням.

Мені доводилося чувати про радісне чекання, однак не певен, чи є люди, яким воно подобається. А коли після безсонної ночі настає спекотливий день і страхітливо болить голова, чекання обертається на муку, навіть для таких, як я. Тоді караєшся сумнівами й уявляєш неймовірні речі. Наприклад, що людина, якої ждеш, не прийде. Або прийде пізно, що в даному разі майже однаково.

На перший погляд чекання видається простою справою: сидиш собі й ждеш. Взагалі це мистецтво — нічого не робити, не псувати собі нерви і не думати весь час про те саме: що сьогодні понеділок і що один пропущений понеділок може все зіпсувати. Мистецтво чекати… Проста справа, але якщо не володієш нею, можеш опинитися в чорта на рогах. Як свого часу опинився Старий тільки через те, що не міг витримати до кінця. Не міг висидіти, нічого не робивши. Сидіти і чекати.

Отакі думки кволо снувалися в моїй голові, поки я сидів під синім парасолем кафе, ковтаючи прохололу каву — третю чашку підряд, — роздивлявся на майдан і тарабанив пальцями по столі.

У кафе лише п'ять столиків, вони притулилися на півзогнилій дерев'яній терасі, один бік якої впирається в тротуар, а другий загрозливо висне над водою. Незручність цієї руїни не стільки в тому, що будь-якої миті може завалитися в брудно-зелену рідоту каналу, скільки в тій обставині, що вона міститься на рівні вулиці і не дає мені жодних переваг для спостереження.

Майдан малий, захаращений ятками з бананами та апельсинами, купами порожніх ящиків, забитий галасливими продавцями і строкатою юрмою. Діється це у Венеції, десь близько дванадцятої години, і волога спека стає нестерпною, хоча ще тільки кінець травня.

Всівшись у затінку синього парасоля, я страждав не так від спеки, як од нескінченного вировиська перехожих, що продиралися крізь лабіринт яток. Вони не те що дратували мене, але надто часто затуляли вхід до будинку на протилежному боці, де мусила з'явитися людина, на яку я чекав. Будинок цей — стара двоповерхова споруда з пожовклим від дощів мармуровим фасадом. І тому парадні двері здаються зовсім новенькими. Вони пофарбовані в зелений колір, і на них блищить показна латунна табличка з іменем господаря. З-за мого столика це ім'я не можна прочитати, навіть коли його не затуляють голови й капелюхи. Мені, одначе, воно добре відоме й так. Не боюся й забути, оскільки часто, не без лайки, повторюю його нишком.

Я приїхав до Венеції сьогодні рано саме для того, щоб застати пана Антоніо Тоцці, перш ніж він піде з дому. За домовленістю, він мусив бути в себе до дев'ятої години, а коли я натис кнопку його дзвінка, ще не було й восьмої.

— Мені потрібен… — розпочав я фразу, заздалегідь складену з убогого запасу італійських слів.

— Пана Тоцці немає вдома, — перебив слуга, кинувши на мене швидкий оцінюючий погляд.

— Мені призначено зустріч… — увів я в дію другу завчену фразу.

Замість відповіді слуга знову окинув поглядом мою особу.

А моя особа, між іншим, мала далеко не блискучий вигляд. Костюм не те що зовсім непристойний, але таки пожмаканий, і комір білої сорочки, певно, втратив свіжість. Пан Тоцці, як свідчила табличка, був адвокатом, отже, слуга, мабуть, подумав, що я прохач і прийшов до господаря в якійсь марудній судовій справі.

— У мене зустріч із паном Тоцці, — наполягав я.

— Це неможливо, — сухо відказав прислужник. — Пан зараз у суді. Він не міг призначити вам зустріч.

Від хазяйської самовпевненості цього слуги я просто казився, але коли треба, я міг бути і терплячим.

— Коли, гадаєте, він може повернутися?

— Не знаю, — так само сухо промовив прислужник і просто перед моїм носом зачинив свіжопофарбовані двері.

Отже, мені не лишалось нічого іншого, як улаштуватися на терасі кафе, замовити собі якесь питво і чекати. Якщо пан Тоцці справді пішов до суду, він мусить повернутися. Якщо ж, усупереч твердженню слуги, він удома, то повинен коли-небудь вийти.

Близько десятої години я спробував про всяк випадок повторити операцію. Цього разу прислужник ледь прочинив двері і, не чекаючи моєї репліки, пробурчав:

— Ні, пан Тоцці ще не повертався. І хряпнув дверима.

Тим-то я сиджу й чекаю. Не можу навіть переглянути план міста, що його придбав на вокзалі, бо треба пильнувати зелені двері. Мушу повністю віддатися мистецтву — нічого не робити, зовсім нічого, навіть не псувати собі нерви й не думати про те, що сьогодні понеділок і що цей утрачений понеділок може сплутати все на світі.

До сусідніх столиків сідають люди, випивають чашечку кави і йдуть собі. Натомість приходять інші. Моя кава, певно, зовсім прохолола. До того ж це вже третя чашка, через те я замовив мартіні, намагаючись не зводити ока з темного прямокутника дверей. Або ввійде, або вийде. Питання тільки в тому — коли? Авжеж, коли нарешті?

Час од часу повз мене із рипучим торохтінням пропливає моторний човен, і тоді вода в каналі закручується важкими хвилями, а напівзогнила тераса погрозливо розхитується.

Десь близько першої я помічаю чоловіка середнього віку, в темному смугастому костюмі, з плескатою текою під пахвою, що зупинився коло будинку навпроти. Не встиг він підняти руку до дзвоника, як я вже лишив на столі заздалегідь наготовлені гроші і хутко подався через майдан. Я поспішав щосили. Юрма ще й досі метушилася поміж яток, і, поки я проклав собі шлях і дістався до дверей, чоловік уже ввійшов. У свою чергу, я натис кнопку. Прислужник з'явився тільки після другого дзвінка і лише для того, щоб одразу ж зникнути.

— Заждіть-но… — застережливо проказав я, спритно просунувши черевика у щілину між дверима й одвірком.

Слуга з неприхованою зневагою глянув на мій нахабний черевик, що зашкодив йому виконати лакейський обов'язок. Черевик справді давно вже не бачив щітки.

— Заждіть-но, — повторив я. — Негайно передайте своєму хазяїнові, що його хоче бачити пан Анрі з Бордо.

— Тільки тоді, як зачиню, — зверхньо проказав прислужник.

Нічого не вдієш, я прибрав ногу і приготувався чекати, бо підозрював, що цей тип від злості баритиметься найменше чверть години, перш ніж доповість. Добре, що дзвоник поруч.

Але скористатися дзвоником не довелось. Невдовзі слуга відкрив так само неприязно, але вже примирливіше, завів мене у прохолодний мармуровий передпокій старого будинку.

Пан Тоцці зустрів мене в кабінеті, привітно вигукнувши французьке «здоров, давній друже!», обома руками щиро потис мою правицю і взагалі виявляв надмірний ентузіазм, якщо зважити, що хвилину тому навряд чи знав про моє існування. Коли ж слуга вийшов, повне смагляве обличчя господаря враз прибрало серйозного, навіть трохи заклопотаного виразу. Він звів на мене мляві оливкові очі

Я волів би сказати, що коли була домовленість, її слід дотримуватися, і якщо у пана Тоцці доволі вільного часу, то це ще не дає підстав марнувати час інших. Але досвід навчив мене тримати при собі репліки, од яких немає користі.

— Я прийшов од Мартена. Він знову овдовів.

Вістка про лихо, яке спіткало незнайомого Мартена, не дуже засмутила пана Тоцці. Він машинально кивнув, неначе іншого не сподівався.

— Гаразд, гаразд, зробимо для бідолахи все, що в наших силах, — якось неуважно відказав господар, з чого можна було зробити висновок, що він збирається чи то знайти нову дружину для бідолахи Мартена, чи то воскресити небіжчицю.

Замість того пан Тоцці підійшов до полиць з книгами, видобув грубий том, просунув руку в отвір, і полиці тихо розійшлися, відкривши дверцята секретного сейфа. Господар одімкнув сейф, не довго шукаючи, дістав чималенький пакет, потім знову замкнув сейф, повторив усю маніпуляцію. І тільки після того, як полиці стали на місце, подав мені конверт. Я розірвав його і витяг бельгійський паспорт. У паспорті на ім'я Альбера Каре була вклеєна моя фотографія. То не моє ім'я, та хіба це так важливо? Я ніколи не мав справжнього імені. В конверті я знайшов інші документи — ведійські права на ім'я того ж таки Альбера Каре, якісь квитанції, а також чималу суму грошей в італійських та бельгійських банкнотах. Поки я нашвидку розкладав усе це по кишенях, пан Тоцці провадив байдужим службовим голосом:

— Зараз я одішлю прислужника і дам вам валізу з речами. Ви можете доїхати катером до площі Святого Марка, це третя зупинка звідси. Раджу оселитися в готелі «Луна»[1], я зразу ж замовлю вам номер по телефону. Гадаю, що це все.

Як на мене, це зовсім не все. Одначе для пана Тоцці тими словами вичерпувалося його завдання.

— Та сідайте ж… — схаменувся він.

Хазяїн вийшов у коридор, і за хвилину я почув його розмову з прислужником. Невдовзі він повернувся, несучи невелику гарну валізу:

— Ось ваш багаж. Мабуть, можете йти.

Пан Тоцці мовчки провів мене до дверей. Перш ніж попрощатися, він побажав мені удачі своїм безбарвним голосом, але втримався від висловлювань на взірець «до побачення». Я також. У цього чоловіка дуже неприємний прислужник.

Зовні готель «Луна», попри свою романтичну назву, видався мені непривабливим. Однак перше враження іноді вводить в оману. Похмурий, поїдений вологою фасад приховував витончені салони з мозаїкою і дорогими килимами, мармурові сходи, світлі кімнати з сірими шпалерами, дорогі меблі й ванни з блакитного фаянсу. Одну з тих кімнат, з вікнами на сусідні старовинні палати, замовлено для пана Альбера Каре.

Я швидко роздягнувся і став під душ, аби перевірити, як холодна вода тамує головний біль. Потім дістав з валізи чисту сорочку, новий сірий костюм і чорні черевики, вдягнувся, розклав гроші й документи по кишенях і вийшов на вулицю.

За п'ятнадцять хвилин до третьої я вже сидів біля столика на терасі кафе на площі Святого Марка і замовляв собі каву, хоч усе моє єство прагло не кави, а соковитого біфштекса зі смаженою картоплею. Закурив сигарету й одпив ковток гарячої рідини, чим власне її і вичерпав, бо в Італії подають каву тільки на один ковток. Потім огледів площу і знову заглибивсь у свою звичну роботу: чекання.

Інший на моєму місці й за інших обставин, певно, заходився б вивчати архітектурні пам'ятники навкіл, що були, мабуть, дуже видатні, оскільки навіть у мені пробуджували неясні асоціації з давно баченими листівками. Та цього разу я не відчував ніякого інтересу до церков, дзвіниць і палаців. Уся моя увага була прикута до аркади праворуч, де мав з'явитися чоловік у білій панамі, темних окулярах і з фотоапаратом «ролейфлекс» через плече.

Тінь під аркадою майже чорна. Майдан, тихий і розпечений, виблискує мармуровими плитами під немилосердним сонцем. Лише група затятих туристів, нехтуючи спекою, годує голубів і фотографує один одного, аби задокументувати свої тісні взаємини з голубами і Венецією. За столиками у кафе нема нікого, коли не рахувати двох літніх жінок у мереживних сукнях та солом'яних капелюшках, які так само сидять у тіні аркади.

Рівно о третій з правого боку з'явився чоловік. Він ішов поволі, неуважливо роздивляючись вітрини, неначе тільки й думав, як згаяти час. Я впізнав його здалеку, ще раніше, ніж зміг розгледіти фотоапарат «ролейфлекс». Упізнав його ходу — характерне, ледь помітне накульгування на ліву ногу — і манеру тримати руку, заклавши пальці під пасок штанів.

«Любо!» — захотілося мені гукнути, коли чоловік зовсім наблизився. Та, звісно, не вигукнув, цього мені ще бракувало — гукати, але тільки цієї миті збагнув, скільки місяців прожив без жодної близької людини.

Чоловік у панамі також помітив мене здалеку, однак пройшов далі, не звернувши на мене уваги, й зник під аркадами ліворуч. Я розрахувався, закурив ще одну сигарету і, не поспішаючи, пішов у тому ж напрямку.

— Любо! — неголосно покликав я, наздогнавши чоловіка в панамі на Кале Ларга.

— Ви помилились, — промовив той і ледь усміхнувся. — Робер Леру. Бельгієць за національністю, фотограф за фахом. А ти?

— Також бельгієць. Альбер Каре. Можеш звати мене «мон шер Каре»!

— Гаразд. Давні знайомі з Брюсселя! Ти, власне, в якій справі?

— У тій же, що й ти.

— Про інше питаю.

Знаю добре, про що він питає, але не можу витримати цього ділового тону після цілого року розлуки, та ще й тоді, коли на порожній вулиці немає й душі.

— Торгівля. Особливо мене цікавить скло «мурано».

Любо кивнув.

— А я готую фотоальбом для одного бельгійського видавництва.

Він замовк, неначе не мав нічого більше сказати мені, пішов далі, я теж рушив з ним, і ми крокували якийсь час мовчки у вузькій тіні попід старими будинками.

— Щось твій вигляд мені не подобається, — зауважив я.

— А хіба що?

— Надто діловий. Видно, на тебе погано впливає спека.

— Не спека, брате, — усміхнувся Любо. — Справи. Все пошиваюсь у дурні.

— А де ж отой твій девіз: «Зі мною нічого не бійся»?

Любо знову ледь усміхнувся.

— Ніде. Забув його. Гарний девіз, тільки от забув його.

Я не заперечив, і ми мовчки йшли далі у вузькій тіні край потемнілих од часу фасадів. Я завжди дотримуюсь принципу: коли хто кисне — не чіпати, поки минеться.

— Які одержав інструкції? — згодом запитав Любо.

— Маю одержати їх від тебе.

— Ти зовсім не в курсі справ?

— Зовсім.

— Дарма. Усе, що я знаю, можна розповісти кількома словами. Почалося з якогось Ставрева. Працівник зовнішньої торгівлі. Постійний контакт із представниками закордонних фірм. Його завербувала американська розвідка в перші роки після Дев'ятого вересня, але ніколи ні для чого не використовувала. А оце шість місяців тому до нього прийшов представник західного підприємства «Зодіак» і передав пароль, що його Ставрев навряд чий сподівався колись почути, а разом з паролем — радіостанцію та інструкції. Ото й усе.

Любо витяг з кишені зім'яту пачку «Кента» й подав мені.

— Як це «все»? — запитав я, машинально беручи сигарету.

Мій друг також узяв сигарету і зупинився на мить, аби клацнути запальничкою.

— Все, — повторив він, коли ми закурили і знову пішли вузькою стежкою тіні. — Хочу сказати, це все, що я знаю.

— Коли спіймали Ставрева?

— Його не ловили. Сам прийшов до нас. Людина стільки років жила спокійно, здобула якесь становище, і раптом — на тобі, радіостанція! Звичайно, кілька днів нервував і вагався, але, зрештою, все-таки прийшов й усе розповів. Втім, за нашою порадою, він і досі виконує одержані від агента інструкції.

— Ну, то ми маємо все-таки дві лінії, — зауважив я. — Той, хто вербував Ставрева, і той, хто відновив зв'язок.

— Одну лінію! — поправив мене Любо. — Отой, перший, був військовим з американської місії, і сліди його давно загубилися. Може, навіть і помер. Одна стежка: Карло Моранді, чиновник відділення «Зодіаку» у Венеції.

— Ну, все-таки…

— Аякже, все-таки… Тільки на практиці це «все-таки» — нуль без палички.

Ми дійшли до якогось каналу. В тіні від наріжного будинку стояла мармурова лава.

— Давай посидимо тут, — запропонував Любо.

— Я волів би деінде. Вмираю з голоду.

— А я від спраги, — пробурчав мій друг, сідаючи на лаву. — На жаль, у нас обмаль часу. Ввечері пригостимося.

Я сів з ним, востаннє затягся сигаретою і пожбурив її у непорушну воду каналу. Глибоку, непрозору воду, смарагдово-зелену під навскісними променями сонця і чорно-синю в затінку.

— Відколи ти тут? — спитав я.

— Та вже близько трьох місяців. Три місяці із загальним рахунком — нуль. Мені досить важко було вистежувати цього типа. І все ж, гадаю, вивідав усе, що можна було.

Любо замовк, і мені стало ясно, що добуті відомості не варто й переказувати.

Він поліз до кишені, дістав кілька фотознімків і подав мені один з них.

— Палац Дожів та Моранді на додаток, — пояснив він. — Гарний знімок?

Я знизав плечима й придивився до фотографії.

— Мені слід було б стати фотографом. У фотографії мені щастить більше, ніж в іншому.

Біля палацу виднілося кілька постатей.

— Хто з них Моранді? — запитав я.

— Отой, із жінкою.

«Отой, із жінкою» був чоловік середніх літ, низький, але набундючений, як індик, з тонесенькими вусиками, у зсунутому на потилицю кумедному капелюсі з вузькими крисами.

— Жінка в усіх відношеннях цікавіша, — сказав я.

— Так, але вона не грає. Власне, і Моранді, здається, вже поза грою. Чиновник середньої категорії. Бонвіван. Витрачає, може, трохи більше, ніж одержує…

— Отже…

— Отже, робить борги, нічого більше. Часто їздить у справах до Женеви, де є інші відділення «Зодіаку». Ніяких зв'язків, жодних натяків на стосунки з розвідкою.

— А та жінка?

— Вона не вакантна, — відказав Любо, беручи з моїх рук фотознімок. — Це його коханка.

— Ти пробував діяти через неї?

— Чекав на тебе. Вона, брате, продажна. Отже, небезпечно і марно. Проте спробував інше.

Він замовк і глянув на годинник. Потім підвів очі й лукаво підморгнув мені, точнісінько, як колишній Любо Ангелов, жартун і хитрун, якого друзі прозвали Дияволом. Тільки зараз у цьому підморгуванні було щось безпорадне, наче Любо більше бадьорився, аніж хвалився успіхами.

— Я встановив контакт із одним типом, на ймення Артуро Конті. Це довга історія, колись розповім. Конті працює в одній кімнаті з Моранді й приятелює з ним. Мабуть, знає його як облупленого.

— А якщо той Конті…

Любо з досадою махнув рукою:

— Облиш!

— Річ у тому, чи ти певен…

— Ні в чому я не певен. Хіба тільки в тому, що іншої можливості нема. Навіть більше, Конті виявився кмітливим. Одразу збагнув, який я покупець і який товар мене цікавить. Трохи повагався, більше для того, щоб набити ціну. Потім погодився.

— А наслідки?

— Сьогодні стане ясно. Він узнає, чим пахнуть гроші, а що я матиму — невідомо. Може, й пошле мене під три чорти, але іншого виходу немає. Три місяці марно згаяв…

Мій друг глянув на годинника й підвівся.

— Треба йти. Побачимось рівно о шостій. До того часу матиму відомості. Місце зустрічі: автобусна зупинка біля моста Свободи. Купи собі план і зорієнтуйся. А зараз, якщо хочеш їсти, йди цією вулицею, поки дійдеш до майдану Морозіні.

Любо злегка підняв руку на прощання і лише в цю мить щось згадав.

— Ти звідки, чи не з Франції?

— З Франції.

— Значить, упорався.

— Адже ти мій учитель…

— Не підлещуйся, — усміхнувся Любо. — Не було б мене, був би інший. В усякому разі, я радий, що ти справився… — І без ніякого зв'язку додав: — А в мене, брате, син. Уже п'ять місяців.

Майдан Морозіні мав не дуже венеціанський вигляд — у його пейзажі бракувало каналів. Зате було кілька кафе. Я влаштувався у затінку під синьо-білим смугастим тентом і зосереджено, намагаючись не здаватися дуже голодним, уминав міланську котлету з величезною порцією спагеті.

Незважаючи на ранній час і спеку, на терасі кафе сиділо кілька нероб і дві-три компанії туристів. Присутні не обтяжували мене надмірною увагою, коли не рахувати кельнера, який усе крутився поблизу, сподіваючись на нове замовлення. Аби зробити йому приємність, я попросив якийсь десерт і вийняв з кишені план міста. Маршрут виявився простий. Треба сісти на катер біля моста Академії і зійти на кінцевій зупинці. Уся дорога, певно, забере тридцять хвилин. А зараз минула тільки четверта. Отже, протягом півтори вільних години єдиною моєю роботою буде споживання жалюгідного десерту. І, звісно, чекання.

«Ти звідки, чи не з Франції?» — запитав друг.

«З Франції».

Що криється за цією короткою відповіддю, відомо тільки мені, і скільки вольт напруги й досі ношу в собі, це теж знаю тільки я сам. Після такої операції, як моя французька, зовсім не завадила б невеличка пауза, аби міг охолонути мотор. Я вже майже уявляв оту паузу в спокійних межах короткого відпочинку на Золотих пісках… Гарно відпочивати на початку літа, коли сезон ще не почався і море ще прохолодне. Я просто вмираю за таким свіжим морем, бо воно дає мені право з чистою совістю вилежувати до обіду в ліжкові, а по обіді вештатись де заманеться, не боячись, що іноземці на кожному кроці наступатимуть тобі на нові черевики. Нема нічого ліпшого від відпочинку на морі, особливо коли купаєшся у ванні.

Так, я вже бачив її, оту червневу паузу, коли ми з Лідою дісталися на борт «Вітчизни». Пароплав був уже за межами французьких територіальних вод і прикордонний катер, що переслідував нас, навіть не завдав собі клопоту підплисти до судна, а звернув кудись убік, удавши, нібито поспішає в зовсім іншій справі.

Капітан виявився діловою і кмітливою людиною й одразу забезпечив мені радіозв'язок. До пізньої ночі передавав я подробиці завершення свого завдання. І настільки зморився, що навіть не пам'ятаю, як дійшов до каюти, — напевно, заснув на ногах, ще коли мене проводжали туди.

— Ну, нарешті! — вигукнула Ліда, коли наступного дня при обіді я з'явився на палубі. — Значить, вас не заарештували?

— За що мене арештовувати? — запитав я, не прочумавшись.

— Хіба ж ви не емігрант?

— А, звісно! — згадав я. — Я покаявся, і люди виявили гуманність. Взагалі так-сяк уладнав справу.

Вона недовірливо подивилася на мене. Потім нахмурилася:

— Ви, здається, дурите мене.

Я не встиг нічого заперечити, бо в цю мить підбіг якийсь матрос і сказав, щоб я негайно йшов у радіорубку. Я чекав, що з Центру вимагатимуть якихось додаткових подробиць. Але радіограма була зовсім іншого змісту. Одне слово, край мріям про червневе вилежування на узбережжі синього моря. Початок нової операції, повної невідомих величин, точніше, операції, яка складалася з самих невідомих. Одна тільки адреса, один пароль і єдина зустріч з кимось кожного понеділка, тільки в понеділок, точно о третій годині.

Того ж дня зразу по обіді я зійшов у Неаполі, не встигши пояснити Ліді, що майже не мав наміру кепкувати з неї.

І ось я перед початком операції. Невідомі величини зникли, але вщ того легше не стало, бо справа видається просто безнадійною. Власне, вже з самої радіограми я зрозумів, що робота буде складна. Не з тексту, в якому не було ані слова, а з того, що мене вводили в дію, навіть не дочекавшись, поки охолоне мотор, і не проінструктувавши належним чином.

Я помітив напис на порожній пластмасовій вазочці і тільки тоді збагнув, що десертом, який я так неуважливо з'їв, було не що інше, як знамените «джелаті[2] Мотта». В ту ж мить кельнер, який настирливо крутився поблизу, догідливо запитав:

— Може, кави?

Я ствердно кивнув, аби не засмучувати його.

— Велику чи малу?

— Велику, — одказав я з тією ж метою.

Він умить приніс каву й подався прислужувати до сусіднього столу, де група літніх англійок, обклавшись конвертами та кольоровими листівками, заглибилася в письмову роботу.

«Джелаті Мотта, — повторював я механічно, — джелаті Мотта», — думаючи зовсім про інше, а саме, що час вже на пенсію. То пусте, що мені немає й сорока. Наша професія нагадує роботу пілотів надзвукових літаків. Надмірні перевантаження. Передчасна спрацьованість. Після того можеш стати доповідачем у квартальній організації[3]. Або читати газети в скверику. Або просто йти під три чорти.

Ще не так давно, розпочинаючи яку-небудь складну операцію, я трепетав, наче шахіст, що сідає за партію з небезпечним суперником. Дурниці. Трепет був набагато сильніший і зовсім інший. Не запал гри, а холодна рішучість, наполеглива й обачлива водночас, готовність іти до кінця. Я тренував у собі цю готовність ще тоді, коли бродив по прикордонних пагорбах разом із Старим та Любо Дияволом. «Зі мною нічого не бійся!» — казав Любо. І я йшов, хоча й боявся, і, боячись, набував майстерності долати страх.

Так, але відтоді стільки води збігло і вже самому Любо час на пенсію. «У фотографії мені більше щастить. Було б стати фотографом». Трьох місяців виявилося досить, щоб увірвався йому терпець і він зв'язався із здирником, що видурить у нього гроші за два-три незначні чи явно фальшиві повідомлення. «Немає іншого виходу». Сьогодні немає, а завтра може бути. Завтра може виникнути якийсь важливий і надійніший доказ, ніж повідомлення цього випадкового інформатора, що його, це також не виключено, підіслали навмисне, аби впіймати тебе на гачок.

Мої думки поступово спрямовувалися до роботи, і це почасти повернуло мені впевненість. Отже, я ще був у нормальному стані. Навіть головний біль притамувався. Але чим більше я думав про справи, то чіткіше усвідомлював, що мені бракує навіть найелементарніших умов для виконання завдання. Я не можу нічого вирішувати, поки не одержу від Любо якихось відомостей, поки не познайомлюся з наслідками його спостережень протягом цих трьох місяців, навіть хай ці спостереження на перший погляд не варті й мідної копійки.

Оте трохи, що я знаю, може лише заплутати мене. І зовсім незрозумілою є неузгодженість між директивою Центру і діями Любо. Директива — до того ж єдина — вимагала «граничної обережності». А Любо в той же час торгувався з якимсь непевним суб'єктом, посилаючись на те, що немає іншого виходу. Хіба в Любо с точніші директиви? Може, суб'єкт не такий вже й непевний? Може… Може… Треба чекати зустрічі.

За хвилину до шостої я вже був на автобусній зупинці «Міст Свободи». Навмисне прийшов тільки на хвилину раніше, аби не стовбичити тут надто довго і не привертати уваги, хоча чекання на автобусній зупинці — не така вже й підозріла річ.

Міст ліворуч од мене поволі піднімається над рівнем шосе, аби далі пройти вже високо над залізницею і перекинутися над морем білою смугою, довгою і рівною, зіпнутою над синьо-зеленою широчінню води. З міста їхав автобус, зморено гуркочучи на другій передачі, й раптово зупинився поряд зі мною. Нечисленні пасажири посідали. Водій глянув на мене, неначе спонукаючи: «Ну, давай, чого спиш!» Але я вдав неуважливого, і тоді він несподівано прибавив газу й рушив до Местре. Якусь мить я дивився услід важкій машині, потім повернув голову і помітив Любо.

Мій друг ще далеко, але я впізнаю його панаму й характерну ходу — з ледь помітним накульгуванням на ліву ногу. В ті часи, коли ми викурювали з гір диверсійні банди, куля влучила йому в ногу, і він став калікою, але наполегливістю й тренуванням майже відновив нормальну ходу і тільки ледь накульгував.

Любо неквапно йшов по мосту, заклавши долоню під пасок, неначе йому заманулося просто подихати повітрям. І все-таки я достатньо знав його, аби вловити по зовні недбалому поводженню, що він пильнує, хоче озирнутися, але не наважується. Замість нього це зробив я, однак на мосту, скільки сягало око, не було нікого, коли не рахувати гурту молоді, яка з галасом і сміхом наближалась протилежним хідником.

Любо був уже метрів за двадцять од мене, коли я помітив машину позад нього. Може, вона з'явилася там раніше, але тільки в цю мить я звернув на неї увагу. Чорний важкий «б'юїк», простий зовні, рухався з нормальною швидкістю, тому я й побачив його лише тоді, коли він раптово звернув просто на хідник. Любо озирнувся й ступив убік, але важка машина вдарила його крилом, збила з ніг і, відкинувши до парапету, промчала повз мене в напрямку до Местре. Якусь частку секунди перед моїми очима стояли довге бліде обличчя водія, напівзакрите великими дзеркальними окулярами, та фізіономія його сусіди — товста й підпухла, з вузькою сивою борідкою. Я спробував роздивитися номер машини, яка швидко віддалялася, але він був заляпаний, та і яка користь із того, машину ж напевно покинуть десь біля Местре, і навряд чи хто завдасть собі клопоту шукати убивць якоїсь невідомої людини.

Убитого оточив гурт цікавої молоді. Я ступив до них, неначе спонукуваний простою цікавістю.

Хтось побіг до телефону, а решта сперечалася: те вбивство справа мафії чи ні. За кілька хвилин вдалині почувся виск поліцейської сирени.

Я повернув назад, намагаючись не поспішати. Втім, я був не сам. Юнаки наздогнали мене, випередили й зникли у місті раніше, ніж з'явився фургон. Нікому не хотілось марнувати час на свідчення.

Я дійшов уже до краю мосту, коли повз мене промчала «швидка допомога» й поліцейська машина. Я обернувся, щоб побачити епілог. Ноші та біле простирадло…

Мені був потрібен телефонний довідник, але поки в цьому кварталі я знайшов кафе, збігло доволі часу. Всупереч моїм сподіванням, ім'я Артуро Конті в довіднику не значилося. Знайшов номер «Зодіаку». Але дзвонити туди небезпечно. І все-таки це єдина можливість.

— Прошу пана Конті!

— Пан Конті вже пішов. Хіба не знаєте, що робочий день скінчивсь! — відказав портьє невдоволено.

— Вибачте, але мушу передати йому дещо спішне. Я щойно приїхав із Женеви. Будь ласка, адресу…

— Адресу… адресу… — так само невдоволено бурчав портьє.

Однак пальці, напевно, вже гортали службовий список, бо трохи згодом я почув у трубці:

— Страда Нуова, 19.

Я відчував потребу трохи зосередитися й випити пива, але деінде. Взагалі після щойно вчиненої необачності вирішив стати гранично обережним. Портьє може забагтися перевірити, звідки дзвонили. Або він сам подзвонить комусь і повідомить, що Конті шукали в спішній справі. Не варто обтяжувати місцеву поліцію ще одним наїздом. Тим паче, що тут звикли мати справу переважно з потопельниками.

Я вийшов з кафе і на ходу зазирнув у план. Виявилося, що до Страда Нуова можна дістатися й пішки — річ майже неймовірна у цьому місті. Наближалася сьома. На вулицях було повно люду. Я пройшов по мосту Скальці, вибрався на привокзальний майдан і рушив праворуч, за людським потоком.

Будинок 19 на Страда Нуова — це проста чотириповерхова споруда з облупленим фасадом і жалюгідним входом. Проминув його без будь-якого інтересу й попрямував далі, аж поки не вийшов на якийсь майдан із пам'ятником і, що найголовніше, з кафе. Всівся на терасі й замовив пиво.

Смеркало. Фасади навколо майдану неясно темніли, але в центрі було ще видно, і там виділялися імпозантні обриси бронзового вершника. Якийсь полководець і взагалі історична величність на своєму бронзовому коні, судячи з бундючного вигляду. Зціплені щелепи і набурмосене чоло сміливця викликали повагу, і це наштовхнуло мене на думку справити йому поминки, для чого я замовив і другий кухоль пива.

Поволеньки смокчу пиво, видивляюся на майдан, який ховається в сутінках, і силкуюся одігнати деякі думки, аби тверезо й спокійно обміркувати наступні дії. Тільки от думки, що їх я хочу прогнати, надто міцно засіли в голові: покалічене тіло з переламаними ногами, розбита об кам'яний парапет голова з ледь помітною лисинкою і зім'ята панама, вже просякнута кров'ю.

«Тобі таки час на пенсію, — сказав я собі. — Раз став настільки вразливий, значить, час на пенсію». Оскільки ж ці слова не дають наслідків, знову скеровую свою увагу до пам'ятника. Тепер він увесь затінений, крім плечей і голови вершника із зціпленими щелепами та набурмосеним чолом. «Будьмо! — шепнув я. — І нічого пишатися. Тобі пощастило, що в твої часи не було американської розвідки. Інакше, поки ти хизуєшся на коні, тобі всадили б кулю в спину. Отож тримайся скромніше!» Ці дурниці також не принесли наслідків, бо саме в цей момент я почув шепіт Любо: «А в мене, брате, син, уже п'ять місяців».

«Ти маєш сина, — подумав, — тільки от син твій не має батька. І все-таки краще лишити по собі сина без батька, ніж не лишити нікого. Як, наприклад, я, хоча в мене також міг бути син, і не п'ятимісячний, а п'ятирічний. Але то інша історія».

І в пам'яті моїй спливло дещо з тієї іншої історії на зовсім коротку мить, бо в свідомості знову прозвучало: «Слухай, брате, у мене є син, уже п'ять місяців». — «Годі вже про сина», — сказав я. Треба було про це думати раніше. Треба було нарешті опанувати оте ремесло — уміння сидіти й чекати. Ти не зміг витримати сидіння й чекання. І пропав ні за цапову душу. Так само, як і Старий.

Я, звісно, дуже добре знав, що Любо володів тим ремеслом, і сказав усе це, аби припинити нашіптування на вухо, яке заважає мені зосередитися. Можливо, завдання виявилося непосильним для нього. Можливо, нерви в нього зносилися. Такі, як ми, часто зношуємось раніше, ніж лисіємо. Одначе ремесло він опанував. Принаймні свого часу. І це ремесло я, власне, перейняв саме від нього.

Я знову огледів майдан, але зараз він увесь потонув у неясних тінях. І в моїй голові також ворушаться неясні думки і неясні тіні. Тож, аби відчути що-небудь реальніше, я відгортаю манжет і дивлюся на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Почекаю до десятої. Ні, чекатиму до опівночі. Але чому до опівночі? Може, не зовсім до півночі, але десь близько того. Коли буде менший риск зустріти небажаних відвідувачів. І коли людина напевне вдома. І не боятиметься, що саме тепер її хтось шукатиме.

Операція рискована. Майже настільки, як і вчинок Любо. Хіба що Любо міг не рискувати, а я змушений іти на риск. Любо навіть не був певен, чи той Конті щось знає, а я тепер це знаю. У мене є конкретне запитання, на яке Конті мусить точно відповісти. Досі на обрії бовванів тільки Моранді. Але Моранді не було в машині, я впізнав би його по фото. Значить, крім Моранді, з'явилося ще дві особи. Хто вони, можна було встановити тільки тоді, коли з'ясується., кому Конті повідомив про зв'язок із Любо. За умови, що Конті буде змушений говорити. Треба його примусити.

Маю час на чекання. І маю час для дій. Справа лише в тому, щоб не переплутати ці часи. Як сплутав їх Любо. І як свого часу сплутав Старий.

Ця історія із Старим сталася дуже давно, ще коли ми вистежували диверсійні банди в прикордонних районах. Якось ми засікли одну таку банду в покинутому млині. Саме світало, і ми не мали жодного уявлення, скільки людей затаїлося там, а нас було тільки четверо, через те Любо послав малого Савова по підмогу. Любо, Старий і я лягли за деревами. В якийсь момент один бандит з'явився у дверях, і Старий, всупереч наказу, вистрелив і влучив, але розколошкав вулик. Нас стали обстрілювати з вікон і крізь шпарини в стінах, а ми мусили берегти набої, ті зрозуміли, що нас тут жменька, й почали готуватися до прориву. Тоді Любо дав команду, і я поповз уперед і жбурнув «лимонку» в групу, яка скупчилася на порозі, а Любо тієї ж миті кинув гранату у вікно. Після двох вибухів запала мертва тиша. В нас не було більше гранат, а набоїв лишилося малувато. Треба було лежати й чекати підкріплення. Але ніщо не порушувало тиші, і Старий повторював: «Чого ми чекаємо! Хіба не бачите, й живої душі не лишилося». Він був злий і зморений цілонічним ходінням та пильнуванням і поспішав хутчіш спуститися в село. «Чого ми чекаємо?» — запитав Старий і, перш ніж Любо встиг зупинити його, підвівся, підбіг до дверей і тільки зазирнув усередину, як звідти вдарив автомат. Старий підігнув ноги, неначе щось упустив і нахилився підняти, але тільки охнув і впав на порозі. А невдовзі надійшло підкріплення.

Зараз Любо повторив його помилку. Через двадцять років. За двадцять років людина може доволі зноситися в такому ремеслі. Зноситися раніше, аніж почне рідшати волосся. І я знову бачу притиснуте до парапету тіло, і тім'я з ледь помітною лисиною, і пожмакану панаму. Обличчя його не видно, бо воно обернене до тротуару. І це на краще.

Кельнерка забирала гроші з сусіднього столика. Там сиділи літній чоловік і жінка, але я навіть не помітив, коли вони пішли. Казав же, що мені час на пенсію.

— Ви вже зачиняєте? — запитую.

— О ні, — відразу заспокоїла мене дівчина. — Ми працюємо до опівночі.

— А що можна з'їсти?

— Міланську котлету?

Я ствердно кивнув головою, хоча й міланська котлета може набриднути, коли її їсти двічі на день.

— І пива?

Я знову кивнув.

Отже, «працюємо до опівночі». Ну, а ми працюватимемо від опівночі й далі. Аби тільки посувалися справи. Робити свою справу — це найважливіше, пане Конті.

— Вам не смакує котлета? — несподівано почув я голос кельнерки.

— Навпаки, — відказую, кинувши швидкий погляд на майже не почату страву і порожній кухоль. — Але ця спека просто відібрала мені апетит.

— Так, нині була добра-таки спека, — погодилася дівчина. — Ще одне пиво?

— Краще кави. Чи маєте ви більші порції?

— Аякже. Подвійне еспресо.

Мені довелося випити три подвійних еспресо, аж поки велика стрілка мого годинника наздогнала малу на цифрі 12. Заплатив і підвівся без зайвого поспіху. І рушив у зворотну путь. Вулиці слабо освітлені і майже безлюдні. На Страда Нуова електрика щедріша і рух трохи жвавіший. Дістався до будинку № 19, увійшов, не озираючись, у жалюгідний під'їзд і почвалав по сходах, читаючи таблички на дверях. Ім'я Артуро Конті надибав аж на четвертому поверсі, двері ліворуч. Подзвонив спокійно — не дуже боязко і не дуже настирливо. Ніякого відгуку. Перечекав мить і знову подзвонив. Квартира здавалася нежилою. Про всяк випадок натиснув ручку. Двері відчинилися.

Я увійшов і безшумно зачинив по собі двері. Помацки знайшов ключ і так само тихо повернув його. Передпокій потопав у темряві. Запалив сірник і побачив просто себе відчинені двері. Наблизився до порога і зазирнув… Точно так, як свого часу Старий.

Сірник обпік мені пальці й згас І тут нова темрява. На вікнах, певно, щільні штори. Намацав біля дверей вимикач і крутнув його. Під стелею спалахнула десятками скелець старовинна люстра. Однак не вона привернула мою увагу. За п'ять кроків од мене на килимі лежала людина. Лежала долілиць, розметавши руки, немов хотіла спіймати щось тієї миті, коли смерть наздогнала її. Килим просякнутий кров'ю.

Я ступив ближче і обережно підняв голову мерця. Це був сивобородий товстун з «б'юїка».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

П'ять хвилин відпочинку. І навіть більше. Вже декілька днів я живу майже як заможний нероба. Допізна вилежуюсь на постелі. Потім загадую принести мені сніданок і газети. Розважливо купаюся. Неквапливо вдягаюся. Мені нікуди поспішати. Попереду ще цілий день вештання без мети.

Оскільки мова зайшла про газети, мушу сказати, що обидва вбивства місцева преса описала точно так, як того слід було сподіватися. Повідомлення про нещасний випадок на мосту Свободи вичерпувалося десятком рядків. В ньому, крім інформації про наїзд, ще згадувалося, що покинуту машину знайдено десь за Местре і що провадиться слідство. Такі слідства відомі. Вони припиняються через рік за давністю, хоча їх взагалі ніхто не провадить.

Одначе покійного Конті уславили спеціальним репортажем. Зловісний вигляд помешкання на світанку, труп серед калюжі крові, догори дном перекидані скрині й шухляди, гіпотеза судового лікаря, розмова з місцевим комісаром і припущення, що грабунок був основним мотивом жахливого злочину. Факти викладалися з провінційним красномовством. Але попри галасливий репортаж, ця історія також була приречена на забуття.

Так чи інак виходить, що передчуття про наступні канікули мене не зрадили. Віднині я приречений на повний відпочинок, хоча й далеко від мальовничих околиць Варни, тієї перлини нашого Чорномор'я. Ще перед убивствами я передчував, що доручене мені завдання дуже складне. Тепер я переконався, що воно й дуже важливе, хоча й досі не можу зрозуміти чому. Всупереч нісенітницям, які описуються в романах, під час двобоїв між розвідниками трупи не падають на кожному кроці, як груші. Тут, як і скрізь, убивство є останнім заходом, до нього вдаються лише за виняткових обставин. Наїзд на Любо означав, що ті, хто його вбив, за всяку ціну хотіли запобігти якомусь важливому викриттю. Інакше вони задовольнилися б тим, що пустили по слідах Любо одного-двох детективів, які ознайомилися б з його біографією. Вони так боялися викриття, що не завагалися ліквідувати й Конті, якому, певно, не дуже довіряли. Посадили його в «б'юїк», аби розпізнати Любо, а тоді провели додому і віддячили йому в домашній обстановці. Так, усунувши покупця і продавця, вони одразу розбили комбінацію. Якби ліквідували ще й Моранді, вона, очевидно, була б зруйнована безповоротно.

Звичайно, ця найзагальніша гіпотеза породжувала безліч додаткових запитань. Коли б я зараз сидів у кабінеті генерала, можна собі уявити, якими репліками обстрілювали б мене полковник і безпосередній мій шеф. А потім генерал підняв би руку:

«Заждіть! Не треба цього перехресного допиту».

Вони, звісно, не мають наміру заплутувати мене, але полковник безжальний у своїй логіці і в педантичній пристрасті з'ясовувати все до найменших подробиць, а мій шеф полюбляє приказувати, що з мене вийшов би добрий розвідник, якби менше фантазував. Отже, першим його запитанням, певно, було б таке:

«Раз вони наважилися на крайній захід, то чому не ліквідували й Моранді?»

І влучить мені просто в око. А потім неуважливо погляне у вікно, ніби нічого і не говорив, і неначе розмова анітрохи його не цікавить, і взагалі він зовсім випадково опинився тут.

Полковник буде копатися в подробицях. Сірі його очі з трохи Недовірливим і допитливим виразом ледь примружаться, а пожовклий од тютюну палець націлиться мені в груди:

«Коли Конті повідомив про угоду, що її запропонував йому Любо? До чи після зустрічі з Любо?»

«Якщо він повідомив до зустрічі, навіщо треба було розпізнавати Любо, коли вони могли самі простежити ту зустріч?»

«Якщо він повідомив після неї, значить, уже розійшовся з Любо. Тоді в який спосіб відшукав його знову і спрямував «б'юїк» по його сліду?»

І таке інше, все в тому ж дусі, і такі все незручні запитання, немов тверді горіхи, що їх мусиш трощити зубами, повинен трощити, коли вже висунув певну гіпотезу.

В даний момент я вже знайшов відповідь на всі ці загадки, оскільки протягом останніх днів мав доволі вільного часу. Але хай тобі бог допоможе, якщо два десятки таких запитань несподівано сипонуться на твою голову під час наради, коли до неї ти не мав можливості нічого обміркувати завчасно. В таких випадках генерал розводить руками і каже співчутливо:

«Досить. Дайте людині подумати».

Та так співчутливо, що в тебе, коли ти виходиш у коридор, аж спина вкривається холодним потом. І вже вловлюєш голос полковника:

«Уяви себе на їхньому місці, уяви, що працюєш їхніми методами і що ти такий розумний, як і вони, — не менш, але й не більш».

А з другого боку голос шефа:

«Менше уявляй, а більше аналізуй беззаперечні факти. Фантазії, любий…»

Беззаперечні факти. Я зважую ці беззаперечні факти і так і сяк, розглядаю їх з усіх боків, як серію деталей і як єдине ціле, увесь цей час вештаючись по місту за юрмами туристів й удаючи щиру цікавість. Цікавість, одначе, не до Венер Тіціана, всупереч моїй вродженій повазі до жіночого тіла.

Відверто кажучи, я не люблю туристів. Але для таких, як я, дуже зручно розчинитися в тих натовпах, які з різномовним галасом тиняються туди й сюди, зустрічаються й розходяться, гойдаються в гондолах, човгають по мармурових сходах палаців, хижо націлюються фотоапаратами і кінокамерами на пам'ятники, товпляться перед магазинами сувенірів і, зморені, віддихуються під тентами кафе.

Надзвичайно зручно. Повна анонімність. Але за вигоди завжди доводиться розплачуватися. Тут усе живе з іноземців — банки, готелі, ресторани, музеї, торговці, гондольєри, священики, прохачі, навіть велика частина випадкових перехожих, які обмінюють запаси своїх відомостей про це чудове місто на абияке пригощення. Звідусіль на тебе чатують, на кожному розі підстерігають, скубуть тебе, пхають тобі в руки вхідні квитки й поштові листівки, змушують тебе купувати речі зовсім непотрібні й спритними несподіваними ударами спонукають стрибати з причалу в підступно наготовлені моторки, щоб прогулятися до Лідо.

Я покірно пройшов крізь усі випробування. Погойдувався в різних човнах під пекучим сонцем, крокував по безмежних палацових залах, лазив у темні підземелля, стовбичив біля картин і фресок, перехилявся зі дзвіниць та мостів і слухав залпи пояснень чичероне, який розправлявся з кожною пам'яткою п'ятьма готовими фразами. Я стоїчно пройшов крізь усі муки, може, тому, що весь час думав про свої справи.

«Раз наважилися на крайній захід, то чому не ліквідували Моранді?»

Моя туристична одіссея тривала два тижні. Я утримувався від будь-яких дій, що до них неодмінно вдався б за інших умов. Найважливіше — ніяких спроб переслідувати Моранді.

Такою є одна з можливих відповідей на питання. Може, не найбільш правильна, але достатньо ймовірна, щоб примусити мене певний час триматись осторонь єдиного виявленого сліду. Щоправда, намітився й інший — людина у дзеркальних окулярах, — однак зараз він губиться у невідомості.

Все-таки я не настільки заразився туристичною легковажністю, щоб не залагодити і кілька корисних справ. Найперше, встановив контакт із фірмою «Мурано». Ділова розмова, купа прейскурантів, деякі махінації з комісійними — ціла комедія розігрувалася з метою елементарної легалізації. По-друге, добувши в телефонному довіднику адресу, я візуально познайомився з підприємством «Зодіак» і помешканням Моранді. По-третє, з огляду на ситуацію, уточнив план своїх дій.

І ось знову понеділок. Понеділок, що так само минув у бездіяльних мандрах мармуровими сходами і мостами, але тільки протягом робочого дня. Робочий день у «Зодіаку» триває до шостої, а тому чверть на сьому я сів випити мартіні на терасі «Сирени» — кафе, яке, на моє щастя, було за два будинки від помешкання Моранді.

Майданчик біля кафе багатолюдний, на терасі також доволі народу, тож одноразове спостереження зблизька не дуже рисковане. Допиваючи другу порцію мартіні, помітив Моранді, — він прямував до свого дому. Такий же набундючений і в тому ж кумедному капелюсі з вузькими крисами. Моранді пройшов повз мій стіл, не звернувши ніякої уваги на публіку, й увійшов у дім. На сьогодні мені досить вартувати.

Та виявилося, що ні. За півгодини Моранді знову з'явився, цього разу він ішов у протилежному напрямку, наблизився до тераси кафе й несподівано звернув просто до мене. Він обминув мій столик, недбало відсунувши вільний стілець, і сів позаду.

Новоприбулий був своєю людиною в цьому закладі. Він обмінявся з кельнером словами про спеку й замовив подвійну порцію чінзано з льодом. Моя склянка була порожня, а відомо, суб'єкт, який нічого не споживає, видається підозрілішим за того, хто насичується. Через те я жестом покликав кельнера і замовив вечерю. Замовляв прискіпливо і з подробицями, формулюючи певні вимоги щодо якості м'яса й гарніру, і взагалі давав зрозуміти, що прийшов сюди не заради чорних очей господині, до речі, досить солідної віком і вагою.

Я помітив, що деякі кельнери тим пихатіші у ставленні до клієнта, чим менше вимогливий він до них. Вони уражені своєрідним мазохізмом і жах як люблять авторитетні розпорядження і вередливі забаганки. Мій офіціант належав саме до цієї категорії. Поки я замовляв, він тільки переступав з ноги на ногу, захоплено повторюючи «так, пане», «зрозуміло, пане», і, здавалося, ледве стримувався, щоб не відкозиряти. Але я не переборщував. Надмірності завжди призводять до протилежних наслідків.

Поки я вибирав багату закуску, Моранді випив другу порцію чінзано, а коли кельнер приніс мені м'ясо, замовив третю. Невдовзі з'явився й несподіваний десерт: приятелька Моранді, та сама, яку я бачив на фотознімку. Обоє за моєю спиною обмінялися звичайними привітаннями, після чого кавалер стиха зауважив своїй дамі за спізнення.

— Від цього ти тільки виграв, — незворушно відказала вона. — Випив зайву склянку чінзано.

Почулася нова репліка, і знову голос дами:

— Чінзано не хочу! Замов мені мартіні!

Розмова була досить елементарна, щоб її міг зрозуміти навіть такий іноземець, як я, і доволі нецікава, аби варто було її переказувати. З одного боку — спека, кравчиня, манікюрниця, а з другого — несформульовані, але ясно вловимі сумніви Моранді щодо способу, в який дама згаяла свій час.

Немов для того, щоб змінити тему, жінка запитала:

— Коли ти ідеш?

На жаль, Моранді промимрив якусь ухильну відповідь. А тоді, в свою чергу, запитав:

— Повечеряємо?

— Тільки не тут! Я хочу в «Ексельсіор».

— Та ну, не хочеться мені їхати аж на Лідо, — кисло заперечив кавалер.

Врешті вони подалися таки в «Ексельсіор». Коли проходили повз мій стіл, я проникливо оглянув обох. Цікаве видовисько. Поволі доїв котлету й гарнір, що прикрашав її.

— Чи добра страва, пане? — догідливо запитав кельнер.

Я поблажливо кивнув, аби не розбещувати його надміру. Потім випив каву, розрахувався й устав. Більше тут нема чого чекати. Постою на пристані коло Палацу Дожів, звідки відходять катери на Лідо. І куди повертаються.

Відомості з підслуханої в «Сирені» розмови були надто скупі й невизначені, але вони містили одне раціональне зерно: попереду подорож. Ця деталь, пов'язана з тим, що розповідав мені Любо про часті поїздки Моранді до Женеви, примусила мене наступного ранку податися на вокзал і уважно вивчити розклад. Єдиним прямим сполученням Венеція — Лозанна — Женева був швидкий пообідній поїзд. Є, одначе, й інші варіанти — з пересадкою в Мілані. Логічно припустити, що ділова людина, яка подорожує часто й у справах, користуватиметься найшвидшим і прямим сполученням, яке не перешкоджатиме її робочому дню. Хоча, звісно, діловій людині може заманутися поїхати і в Мілан…

Так чи інак, я не можу цілу добу стовбичити на вокзалі, тож вирішив покластися на логіку. Мене чекала примітивна й нудна до отупіння робота: раз неможливо вистежити людину, треба стежити за поїздами.

Моє чергування почалося того ж дня. За двадцять хвилин до відходу прямого поїзда я опинився на сусідньому пероні серед групи, яка чекала міланського. Поміж пасажирів, які вже зайняли місце в купе прямого, Моранді я не знайшов. Не видно було його й серед тих, хто поспішав до перону з валізами й сумками. Підійшов міланський і затулив від мене все, отже, слід змінити перон. Але Моранді нема, і прямий одійшов без нього.

Другого дня історія повторилася. З тією відміною, що цього разу мій спостережний пункт був не на пероні, а в залі чекання біля кіоска з книгами й журналами. Моранді не з'являвся й протягом кількох наступних днів, тож я ледве втримався, щоб не влаштувати побіжну перевірку біля входу до «Зодіаку» чи на терасі «Сирени». Однак мистецтво чекання має свої правила. Якщо Моранді поїхав іншим поїздом, одна-єдина перевірка нічого не виявить, навіть того, що справді поїхав. А якщо таки не поїхав, можна по-дурному вклепатися.

Години і дні поза моїми «залізничними» чергуваннями минали нудно й обтяжливо поміж юрм туристів. Не знаю, що найбільше приваблює їх у Венеції, одначе коли я дивлюсь, як вони товпляться, в мене виникає почуття, ніби я спостерігаю панахиду. Місто гине. Руйнується цілком, до підвалин, повільно й невблаганно, від віку, від води і від тієї густої всепроникливої вологи.

Може, я з простаків, але коли ходжу серед усіх тих пам'яток, відчуваю не стільки велич минулого, скільки його минущість — поїдені, позеленілі фасади, з яких обвалюється ліплення, порепані стіни, вичовгані мармурові підлоги, що стрясаються од твоїх кроків. Руїна і гниль за тьмяніючою гарною зовнішністю, смерть, яка вгніздилася в цьому красивому тілі і дедалі більше роз'їдає його, аж поки не перетворить на голий кістяк. Взагалі радісні й веселі думки, цілком у дусі мого бадьорого настрою.

На восьмий день моєї «залізничної» служби нарешті одержую скромну винагороду за виявлене терпіння: за п'ять хвилин до відходу прямого поїзда Моранді з'явився на пероні з легкою елегантною валізою, в своєму кумедному капелюсі і набундючено покрокував повз вагони, неначе йшов не вздовж поїзда, а перед почесною вартою.

Цього разу за спостережний пункт я обрав буфет. Про всяк випадок дочекався, поки поїзд рушив, і пішов лише тоді, як переконався, що мій підопічний не зліз в останню мить. Моранді — ревнивець. А ревнивці здатні на найпідліші вчинки.

Денна спека пригасла, з боку Лідо повівав прохолодний морський вітер, і, поки я спускався широкими сходами до Великого каналу, несподівано відчув, що ще живу. Хода в мене легка, думки швидкі, і накопичене протягом цих днів напруження непомітно знизилося до норми. Не маю аніякого бажання виходити на пенсію і ледве стримуюсь, щоб не приєднатися до дітей, які витанцьовують навколо продавця морозива, і, аби наставити себе на розум, мушу повчально пригадати, що мені вже незабаром сорок.

Найважливіше, що я знову можу зосередитися, уникати небажаних думок про важкі речі й одганяти неясні передчуття та побоювання, які приходять саме тоді, коли їх найменше потребуєш. Одне слово, я годився для наступного діла.

А це було жіноче питання. За моєю гіпотезою, якщо Моранді лишили замість принади, то три бездіяльні тижні могли переконати когось, що принада не діє або їй нема на кого діяти. Вже те, що Моранді поїхав, підтверджує цю точку зору. А що стосується жінки, то вона навряд чи перебуває під постійним наглядом і, зрештою, фліртувати з жінкою завжди невинніше, ніж вистежувати чоловіка.

Флірт зовсім не мій фах, але через саму статеву приналежність я мав деякі поверхові відомості і з цього питання, отже, поки шукав потрібну адресу, знову повторював план дій. Потрібна адреса — то моя знахідка внаслідок тригодинного байдикування на пристані Палацу Дожів того вечора, коли Моранді і його приятелька поїхала на Лідо. То була вельми зручна адреса. Дама, — її звали, як стало відомо з побіжної перевірки, Анна Ферарі, — жила на найбільш гомінкій торговій вулиці Мерчеріа.

Коли я дістався до Мерчеріа, робочий день уже закінчився і довгу вузьку вулицю заповнили перехожі й цікаві. Оскільки тут бракувало кафе, я певний час також грав роль перехожого, а потім перейшов у категорію цікавих. Кілька разів мигцем озирнувся і переконався, що не став об'єктом спостереження. Я старанно вивчив асортимент якоїсь крамниці чоловічого одягу, далі — двох жіночого, потім ряд вітрин з біжутерією, парфумами й білизною. Мій погляд час од часу сягав вікна на другому поверсі одного будинку, старого й потемнілого, як і всі інші. Вікно ледь прочинене, і вітер напинав легеньку білу фіранку. Можна було припустити, що в даний момент дама перебувала вдома. Коли її остаточно заполонить нудьга, вона вийде.

Я вже вдруге вивчав парфумні витвори Жака Фата і Крістіана Діора, коли вікно зачинили. Невдовзі Анна Ферарі вийшла з дому. Вона була у світло-синій лляній сукні, досить короткій і досить вузькій, щоб не приховувати нічого, гідного уваги. Жінка пройшла повз мене, похитуючи стегнами, і, не глянувши на мене, поволі рушила вздовж вітрини. Ці вітрини вона, певно, розглядала двічі на день, але це не заважало їй зупинятися там і тут з непідробним інтересом. «її не важко купити», — говорив Любо. Це ще не так страшно. Особливо коли продажна особа така зваблива зовні. Не висока й не низька, не товста і не худа, жінка, яка йшла попереду, привертала увагу не тільки гармонією пропорцій, але і дисгармонією — особливо розмірами свого бюста. Вона, мабуть, до краю переконана, що на неї весь час дивляться, тому навіть коли роздивлялась на вітрини, не забувала прибирати таких поз, які підкреслювали б найістотніші обриси її будови.

Ферарі пройшла повз крамницю одягу й зупинилася перед вітриною з прикрасами. Я наблизився й також став. Жінка й не глянула на мене, втупивши очі у перстень з великим топазом.

— Зовсім непоганий аметист, — зауважив я неголосно, немов сам до себе.

— Топаз набагато кращий, — майже автоматично відказала жінка і лише тоді глянула на мене.

Я хотів щось сказати, але в цю мить почув за спиною привітний чоловічий голос:

— Анно!

На що дама відповіла так само привітно:

— Маріо!

Маріо ступив уперед і невимушено обняв Анну за стан, але вона для годиться відвела його руку, й обоє з-під самого мого носа подалися вулицею й стали на розі, жваво розмовляючи.

Я відразу зайшов до крамниці, показав на перстень з топазом і діловито запитав:

— Скільки?

Продавець не поспішаючи вийняв прикрасу і заходився докладно описувати її якості.

— Скільки? — повторив я. — Можу запізнитися на поїзд. Я від'їжджаю.

Торговець підняв перстень до світла, так, щоб я краще бачив гру каменя, і назвав майже астрономічну ціну.

— Шкода, — одказав я й повернувся до дверей.

За дві хвилини я вийшов з крамниці, заплативши половину названої суми. Дами й кавалера на розі не було. Я прискорив крок і помітив світло-синю постать удалині, біля площі Святого Марка. Жінка була сама. Я наздогнав її на майдані вже тоді, коли вона сиділа за столиком біля кафе.

— Чи не міг би я запропонувати вам дещо?

Вона підвела очі й подивилася на мене без тіні симпатії.

— Знову ви?

— Авжеж. Чи не міг би я…

Жінка невдоволено відповіла:

— Просто не можна позбутися нахаб. Ледве одшила одного, так на тобі, другий.

Я зібрався був заперечити, що, мовляв, зовсім не такий, як перший, коли почув ззаду новий радісний вигук:

— Добридень, Анно!

— Нарешті! — озвалася вона.

З цього можна було зробити висновок, що новий кавалер є саме той, на кого вона чекала. Це був молодий смаглявий красень з кремезними плечима, одначе мої теж нівроку. Він вдовольнився тим, що зміряв мене зневажливим поглядом і вмостився на вільний стілець. Я сів до сусіднього столика за спиною кавалера, щоб можна було споглядати Анну непомітно для Аполлона. Потім замовив собі мартіні й спрямував до дами ніжний погляд.

Вона була захоплена якоюсь розмовою з красенем і хоч удавала, що не помічає мене, проте дуже добре мене бачила, а наявність у кафе ще одного залицяльника, очевидно, не була їй неприємна, всупереч удаваній досаді.

Я випив мартіні, потім з нудьги вийняв оксамитну коробку з перснем і став недбало роздивлятися його. Він був справді красивий і незвичайний за розміром і тепер при денному світлі видавався ще привабливіший. Привабливішим для дами за сусіднім столиком, звісно. З моменту появи персня Анну охопив дедалі зростаючий неспокій. Спочатку крадькома, а тоді вже зовсім відверто, через плече свого кавалера, кидала вона зацікавлені погляди на прикрасу. Розмова між ними не в'язалася. Точніше, йшла у небажаному для красеня напрямку, наскільки я міг судити з окремих реплік.

— Сьогодні я не можу, — повідомила Анна.

— Але ж ти обіцяла?

— Дещо непередбачене…

— … Ти мене дуриш…

І так далі, аж поки Аполлон не кинув роздратовано на стіл зім'ятий банкнот і подався геть.

— Чи можу я запропонувати вам дещо? — повторив я своє запитання, виждавши дві хвилини і сівши на щойно звільнений стілець.

— Дайте подивитися, — без церемоній озвалася Анна.

Я подав їй оксамитову коробочку й кивнув кельнерові.

— Що питимете?

— Те, що й ви, — одказала дама, втупивши жадібний погляд у камінь кольору міцного чаю.

Її відповідь давала надію на взаєморозуміння. Я замовив два мартіні.

— Чудовий, — визнала дама.

— На вашій руці він буде ще кращий.

Це були саме ті слова, яких сподівалася дама. Вона наділа перстень на підмізинний палець і відставила руку, щоб помилуватися.

— Справді, гарний.

— Як і мої почуття.

— Я не вірю в раптові почуття, — заперечила Анна.

Перстень уже в неї на руці, тож нічого не завадить їй трохи подбати і про власну гідність. Будь-яка жінка, бодай і така, що «її не важко купити», тримається завжди так, щоб їй давали ціну, вищу од реальної.

— Мої почуття не раптові, — зауважив я, виждавши, поки кельнер розставить питво.

— Знаю, — киває Анна. — Вони тривають уже півгодини.

— Вони тривають близько місяця.

— А, це щось нове!

На обличчі в неї відбилося здивування. Вульгарна міміка, що дозволяє показати гарні білі зуби.

— Я бачив вас у «Сирені». На жаль, ви були не самі.

— Так багато нахаб, що рідко можу лишитися сама.

«Майже місяць блукав, сподіваючись знову зустріти вас…» Фраза лишилася невисловленою. Надмірності, як я вже говорив, призводять до протилежних наслідків. Не варто її надто улещувати. Інакше хтозна, доки зростатимуть витрати по операції. Тому тільки додав:

— А сьогодні знову знайшов вас…

— Світ малий, — філософськи перебила мене Анна. — Куди ви збираєтесь мене повести?

— Куди хочете. В «Гранд-отель» або «Ексельсіор»…

Дама прихильно сприйняла ці респектабельні назви. Потім допитливо подивилася на мене:

— Ви влюбливий?

Моє вагання тривало найбільше секунду.

— Швидше — щедрий.

Нова схвальна усмішка повних нафарбованих уст.

— Бо мені остогидли влюбливі дурні. Варто приділити їм трохи уваги, і вже стають нестерпні. Як оцей ось тип.

— Гарний хлопець, — великодушно промимрив я. — Певно, добрий коханець.

— Одначе голова в нього порожня. Як і кишені.

— Це так. Добрі коханці не мають грошей, а ті, що мають гроші, погані коханці.

— Гм, авжеж, — зітхнула Анна.

Потім знову допитливо глянула на мене:

— Чи не про себе ви?

— А то ви вже самі оціните, — відповів скромно.

Вона усміхнулася своєю безсоромною посмішкою, але тільки проказала:

— Гадаю, можемо йти.

Вечеря на терасі «Гранд-отелю» пройшла в дусі зароджуваної інтимності.

Жінка, на мій приємний подив, володіє французькою значно краще, ніж я — італійською. Обстановка цілком відповідає сентиментальній увертюрі — кришталь і срібло, кельнери в білих смокінгах, романтичне віддзеркалення вогнів у темній воді каналу, гондоли і ніжні пісні, від яких гондольєрів нудить, але які допомагають їм здобувати хліб.

За своїм характером Анна виявилася звичайнішою, ніж я сподівався. Вона говорила відверто, часто до простодушності, а кокетувала — не більше, ніж можна було стерпіти; коли прибирала якусь позу, аби продемонструвати розміри свого бюста, робила це лише для моєї втіхи.

— Я запитала, чи ви влюбливий, бо маю друга, — несподівано звірилася Анна наприкінці вечері.

Я відповів, що іншого й не чекав, одначе не виявив надмірної зацікавленості.

— Бо ці хлопці, може, й втішні, але кожна жінка мусить дбати і про своє майбутнє, — вела далі Анна.

— Я не завдам вам ніяких ускладнень, — сказав я, оскільки вона, певно, чекала цих слів.

— Мені любо це чути.

— Од мене ви можете сподіватися лише приємних несподіванок. Вона мило усміхнулася й випнула бюст, аби показати, що й собі не скулитиметься.

— Взагалі все буде так, як ви забажаєте. Мені досить буде час од часу милуватися вами тоді і там, де вам зручніше.

— Я зразу зрозуміла, що ви справжній кавалер, — відповіла дама, замислено подивившись на мене.

Напевно, в цю мить під буйною зачіскою гарної голови вже визрівала ідея про триваліший і більш прибутковий зв'язок.

Пізно увечері мене прийняли в затишному дівочому помешканні на Мерчеріа. Невдовзі господиня, напівроздягнута, пригорнула мене своїми гарними руками і ніжно прошепотіла на вухо:

— Хочу, щоб ти був милий зі мною. Хочу, щоб ти часто робив мені подарунки…

Подарунки? А чого ж. Аби тільки в межах розумного. Будь-яка операція завжди пов'язана з витратами. Важливо тільки, щоб була варта витрат. Анна вважає, що з моєї точки зору виграшем є принади жіночого тіла, я ж дотримуюсь іншої думки.

Слід відзначити як підбадьорливий факт, що ми обоє виявили поміркованість у своїх апетитах. Анні, хоча вона й твердила, начебто їй двадцять п'ять, насправді було під тридцять, і життєвий досвід, певно, навчив її не вимагати більше, ніж їй можуть дати, і не зловживати несподіваним зв'язком. Що ж до мене, то я теж маю певний досвід. Тому тільки через три дні я здалеку торкнувся теми.

Протягом тих трьох днів ми каталися до Лідо, вилежували на пляжах, обідали в дорогих ресторанах, танцювали під сузір'ям паркової ілюмінації, двічі ходили в кіно і кілька разів, — що коштувало значно дорожче, — в магазини жіночої білизни і готового одягу. Саме жіноча білизна дала привід наблизитися до теми.

Ми зробили покупки зразу по обіді, повертаючися з ресторану, й оскільки сонце пекло нестерпно, пішли до Анни. Стоячи серед купи коробок, вона, роздягнена, приміряла подарунки перед дзеркалом, а я курив, розлігшись на дивані, намагався дивитися на білу фіранку, що її напинав вітерець, і уникати сектора біля дзеркала.

— Ти навіть не сказав, яка білизна найбільше мені пасує! — вередливо проказала Анна, засмучена моєю неувагою.

— Усе пасує. Тобі все пасує. Гадаю тільки, що твій друг не дуже дбає про твій гардероб.

— Нема чого гадати. Так воно і є.

— В такому разі не розумію, чого ти його терпиш. Певно, настільки закохана, що…

Я замовк, неначе тамуючи раптовий спалах ревнощів.

— Закохана? — неголосно і м'яко засміялася Анна.

— Тоді взагалі я нічого не розумію. Може, я дурень, але не розумію.

— Ох, усі чоловіки однакові, — зітхнула Анна, розстібаючи мереживний бюстгальтер, щоб приміряти наступний. — Ці ревнощі безперервно роз'їдають вам нутро. Коли два роки тому я познайомилася з Моранді, він мав багато грошей. А тепер уже не має. Невже це так складно?

— Він змінив фах, чи що?

— Нічого не міняв. Але тоді їздив за кордон і йому більше платили. А тепер уже не їздить і одержує менше.

Вона замовкла, роздратована цією розмовою, і цілком зайнялась білизною. Я знову дивився на білі фіранки. На сьогодні досить.

Через два дні, після наступної спустошливої мандрівки по Мерчеріа, Анна знову товклась біля дзеркала у щойно купленій сукні із сірих мережив.

— Чи до лиця мені? — запитала вона, прибравши якусь журнальну позу.

— Звичайно. Тобі до лиця тільки дорогі речі.

— Ось цього Моранді й не розуміє, — проказала жінка, набравши нової пози.

— Може, й ти цього зовсім не розумієш. Інакше не трималася б так свого Моранді.

— Він, бідолаха, робить для мене все, що може, — поблажливо відказала Анна.

— Тобто бреше тобі, скільки може. Тоді, мовляв, одержував, а зараз не одержує. І ти йому віриш.

Жінка обернулася й подивилася на мене з досадою. Я незворушно курив, лежачи на дивані.

— Не вірю, а знаю. Тоді він одержував купу грошей за відрядження, а тепер справді не їздить у відрядження.

— Гаразд, гаразд! Це твоє діло, — сказав я заспокійливо. — Тільки не забувай, що і я працюю в торгівлі. Жодне підприємство не дає на відрядження більше, ніж потрібно на дорожні витрати. Якщо Моранді раніше мав гроші, певно, має їх і зараз. Але… щедрість зменшується із послабленням почуттів.

— Дурниці! — тупнула ногою Анна. — Моранді марить мною. Марить, розумієш? Іноді просто бісить мене своїми ревнощами. Коли б він міг бути щедрим у міру своїх почуттів, то мусив би мене озолотити. Тільки от не може…

— Ясно! Нема більше відряджень, — відповідав я насмішкувато, пустивши під стелю цівку диму.

— Саме так! — одрубала Анна, розгнівана моєю настирливістю. — Бо його відрядження були незвичайні. Він їздив по той бік «залізної завіси»… Ясно тобі?

Мені було ясно, звичайно, але я продовжував удавати ображеного й дратував жінку, щоб змусити її виказати все, що знає.

— Може, так воно і є, — погодився я нарешті з ноткою недовіри. — Але тоді не розумію, чого ти ще ждеш від цього чоловіка.

— Нічого не жду. Просто почуваю себе його боржницею. Коли Моранді знайшов мене два роки тому, я працювала манекенницею у третьорядному ательє і моєї платні ледве вистачало на панчохи та бутерброди.

— Гаразд, гаразд.

— А він забезпечує мені певний мінімум. Не кажучи вже про те, що в будь-який момент його знову можуть послати у відрядження…

— Гаразд, гаразд.

— А ти ж іноземець. Дуже шикарний, визнаю, але сьогодні ти тут, а завтра зникнеш.

— Я ж тобі казав, що справи примушують мене часто їздити сюди.

— Значить, будемо ще бачитися. Однак Моранді…

— Гаразд, гаразд, — уже втретє кажу я. — Не думай, що я схиляю тебе до вчинків, які тобі не до вподоби Адже я з самого початку обіцяв тобі…

— Тоді припини ці сцени ревнощів. З мене досить Моранді.

Після того настало примирення, і Анна попросила мене розстебнути їй сукню.

Все це не так і погано, але не виходить за межі вже відомого. Крім одного моменту: Моранді тимчасово чи остаточно вилучений з обігу. Скільки і які завдання він виконував і, найголовніше, хто їх давав — ці питання лишилися відкритими. Що знала, Анна сповістила. Дальші, начебто випадкові й безневинні розпитування під час наших розмов — про зв'язки Моранді, про його справи в Женеві тощо — не дали особливих наслідків. Кілька куцих подробиць, що цілком відповідали характеристиці, яку дав Любо, — бонвіван і шелихвіст, старіючий коханець, прив'язаний з тих чи інших причин до вельми хтивої і зрадливої подруги.

І все-таки контакт з Анною — успіх. Особливо з огляду на можливі перспективи. Аби тільки не виникло якоїсь перешкоди і зв'язок тривав нормально.

На сьомий день від початку нашої любовної епопеї, коли увечері ми прийшли у квартиру на Мерчеріа, Анна попередила, що Моранді може несподівано з'явитися на обрії.

— Він звичайно буває у Женеві близько тижня і, як тільки повертається, одразу йде сюди.

Це було сказано просто для відома, і байдужість видалася мені дивною.

— А що буде, коли Моранді заскочить нас?

— Не заскочить. Ти вийдеш чорним ходом.

— Значить, цілу ніч ми повинні бути насторожі?

— Дурниці. Якщо його не буде до десятої, вважай, не прийде взагалі.

Про, всяк випадок Анна показала мені запасний коридорчик і сходи, якими можна вийти. Вона позбулася б зайвого клопоту, коли б знала, що я ретельно дослідив усе це, поки вона робила покупки для наших пізніх сніданків.

Жінка зняла сукню, ту саму, із сірих мережив, і вдягла пеньюар. Потім пішла до ванни. Саме в цю мить у двері тричі настирливо подзвонили.

— Моранді, — спокійно мовила Анна. — Йди.

— Не відчиняй, поки не почуєш, що я вийшов.

— Знаю, — кивнула вона. — Йди.

Однак, вийшовши на сходи, я не спустився вниз, а лишився біля дверей і проробив невеличку операцію із дзвоником. Цей дзвоник висить тут, певно, віддавна, і тепер нарешті йому настав час прислужитися, хоча й не за прямим призначенням. Той самий дзвоник у коридорчику біля дверей спальні. Я своєчасно вмонтував під металевий ковпачок маленький, але дуже чутливий мікрофон. Лишилося тільки з'єднати протилежний кінець дротів із малесенькою мембраною, щоб я міг, принаймні як слухач, взяти участь у наступній розмові. Це була саме та операція, яку я проробив.

— Тут хтось був… — почув я слабкий, але досить виразний голос Моранді.

— І зараз є… — відповіла Анна.

— Я хочу сказати, хтось чужий. Це запах не твоїх сигарет.

— Справді. Я перейшла на «Кент».

— Ти на все маєш готову відповідь, — знову прозвучав невдоволений чоловічий голос.

— Як і ти. Ладен з усього вчинити сварку. Певно, в тебе знову якісь неприємності…

— Неприємностей скільки завгодно.

Запала мовчанка.

— Ну, розповідай, чого ждеш! — почувся голос Анни. — Я ж знаю, поки не розкажеш, тобі не полегшає.

— Нічого певного. Просто відчуваю, що коло стискується… Що мене підозрюють… що за мною стежать…

— … Що в тебе негаразд з нервами, раз бачиш привиди, — закінчила жінка.

— Зовсім не привиди. У цих справах я маю досвід. Тільки не можу зрозуміти, звідки все це йде.

— Нізвідки не йде, окрім як з самого тебе. Якщо ти нікому і ні в чому не звірявся…

— Ні. Але, може, ти комусь щось говорила.

— Дурниці, — відказала Анна.

Однак голос її звучав не зовсім упевнено.

— Ти стільки базікаєш з приятельками та перукарями, то, мабуть, і сама не знаєш, що говорила, а що ні.

Анна мовчала.

— Говори! Коли випадково щось виказала, краще скажи мені. Май на увазі, вони не жартують.

— Хто «вони?»

Я напружив слух, але Моранді тільки роздратовано пробурчав:

— Не має значення хто. Важливо, що не жартують. До твого відома, Конті застрелили не заради грошей, а через те, що багато базікав.

— Чому ти не сказав мені раніше?

— Бо тільки в Женеві про це дізнався. Але не думай, що, коли зі мною повториться історія Конті, тебе пощадять.

Знову запала пауза. Потім почувся голос Анни, тихий і якийсь зовсім інший:

— Карло, мені страшно…

— Чого тобі страшно? Що ти накоїла?

— Нічого не накоїла. Але ці дні біля мене крутився один тип… Я, звісно, його одшивала, але він все упадав…

— Що за тип?

— Якийсь бельгієць… Назвався торговцем… Упадав і розпитував про тебе… Я, звісно…

— Як звуть того торговця? Де живе? — грубо перебив її Моранді.

Я не став чекати відповіді. Був саме час поцікавитися, куди ведуть ці чорні сходи.

Якщо песиміст — це людина, яка завжди чекає найгіршого, я повністю підпадаю під цю категорію. Незважаючи на ідилічний розвиток взаємин з Анною, я ще напередодні розрахувався в готелі, а речі переніс до камери схову на вокзалі. Отже, єдине, що мені зараз лишалося зробити, — податися на вокзал і сісти в перший-ліпший поїзд, який вирушатиме на захід.

За годину я вже куняв у порожньому купе, заколисаний ритмом коліс і рівним погойдуванням ресор. Куняв, і прокидався, і знову засинав, то намагався зібрати думки докупи, то знову розганяв їх, бо в цей момент уже нічого не можна було виправити і нічого більше не можна було вдіяти. Втрата важливого сліду завжди неприємна. Та коли цей слід єдиний, неприємність називається катастрофою.

Потрібно обміркувати все спочатку. Тільки не зараз. Завтра або ще пізніше, але треба буде обов'язково все обміркувати. Щоб знайти вихід. Щоб змінити місце проживання. Щоб змінити особу. А може, й голову.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Генерал сидів у чорному шкіряному кріслі якраз навпроти мене. Обіч розмістилися полковник і мій шеф. Погляди усіх трьох зосередилися на моєму обличчі. І ці погляди разом із тривалим мовчанням дедалі більше пригнічували мене.

— Гаразд, — сказав нарешті генерал, неначе урвавши якісь свої думки. — Як ти сам оцінюєш свою роботу?

— Оцінка ясна, — відповів я. — Оцінка цілком негативна. Але я включився у гру тоді, коли операцію було скомпрометовано, і нічого не можна вдіяти, крім того, що зробив я.

— Хочеш сказати, що, коли б довелося робити все спочатку ти починав би за тим же планом? — запитав генерал.

Ми замовкли. Генерал глянув на мого шефа. Той незручно засовався на своєму стільці і зауважив:

— Ти діяв у той самий спосіб, що й Ангелов. Ти повторив його помилку.

— А як треба було діяти?

— Чекати. Ще чекати.

«Чекати? Чого? Другого пришестя?» — подумав я роздратовано, але нічого не сказав.

Генерал глянув на полковника, який, схиливши голову, тихо барабанив обкуреними пальцями по червоному сукні столика.

— У тій ситуації, яка виникла після провалу, я особисто схвалюю спробу Боєва встановити зв'язок з Анною Ферарі, — заговорив полковник.

Вступ вселяв надію. Але тільки тому, хто не знав полковника. Саме в цей момент він підняв свій прокурений вказівний палець і спрямував мені в груди.

— Навіщо було розпитувати про Моранді?

— Як це «навіщо»? — не стримався я.

— Отак: навіщо? Аби довідатися про те, що ти й так знав? Чи для того, щоб провалити зв'язок?

Я промовчав.

— По-друге. Навіщо оті дилетантські вправи з електричним дзвоником?

— Навіть з найдосконалішою апаратурою я не почув би більше, ніж за допомогою дзвоника, — пробурмотів я.

— Правильно. Але тільки один раз.

Він замовк, неначе даючи мені можливість збагнути, куди цілить, а тоді провадив далі:

— Ти мусив будувати цей зв'язок спокійно, не кваплячись, уникаючи всього, що могло б викликати підозру. Будувати його з думкою про завтра. Добре окопатися. Забезпечити надійний та ефективний спосіб підслухування. У продажу таких приладів скільки завгодно. І — чекати!

Всі мені говорять одне: «Чекати!» Неначе я сам не знаю цього краще за них. Виходить, одначе, що я знаю це недостатньо.

— Ну, а тепер? — подивився мені просто в вічі генерал.

— Мені потрібна нова легенда. Номер три.

— Ти знаєш, Боєв, яких зусиль вимагає створення кожної легенди, — м'яко сказав генерал.

І в цій репліці зібрано все: оцінка моєї дотеперішньої роботи, засмученість провалом, попередження на майбутнє.

Він замовк, ніби міркував про щось стороннє, потім «підвівся:

— Гаразд. Легенда номер три…

Я рвучко відкинув ковдру і скочив на підлогу. Потім зробив кілька різких рухів, щоб остаточно прокинутися. П'ять секунд гімнастики. Потім пішов у ванну і став під душ. А тоді оця марудна робота — гоління.

Сцена в кабінеті генерала відтворена цілком з моїх давніх спогадів і уявлень. Але я не маю сумніву, що, коли б вона відбулась насправді, стала б для мене ще важчою. З більшою кількістю значно неприємніших запитань. З гострішими характеристиками. Що вдієш, я все це заслужив.

Я недооцінив Анну. Не її інтелект, а її прив'язаність до Моранді й інстинкт самозбереження. Я не чекав, що Моранді так налякає її. Нерозумно й необачно з його боку було відкривати Анні причини вбивства Конті. Але ця дурниця зіграла на користь Моранді. Принаймні досі було так.

Я замовив телефоном сніданок і почав одягатися. З прочинених балконних дверей повівав прохолодний ранковий вітерець. Небо весняно-синє, хоча вже кінець червня. І внизу, за зеленими кулями підстрижених дерев, також синьо. Але це не небо, а Женевське озеро.

Я приїхав рано-вранці, години зо дві тому, й не зміг навіть стулити повіки. Тому надолужив безсоння солідним сніданком. Тоді замкнув номер, зійшов униз і діловою ходою пройшов через хол, але адміністратор мене помітив.

— Коли ласка, залишіть ваш паспорт…

— Іду одержувати гроші, — одказав. — Як повернуся, лишу.

Адміністратор кивнув. Одержування грошей — це справа, яка завжди викликає повагу.

У першій же тютюновій крамниці купив план міста, нашвидку переглянув його і найближчим мостом перейшов на протилежний берег. Гранд-рю, всупереч своїй назві, виявилася вузькою і темною вуличкою, що бралася стрімким узвозом до старого міста. Вхід до будинку, який мене цікавив, також вузький і темний. Я підійнявся вичовганими східцями на третій поверх, знайшов у темряві чоловіка у халаті з великою головою на тонкій пташиній шиї:

— Пан Георг Рос?

Чоловічок кивнув.

— Я хотів би знати, чи тут дитяча лікарня?

Коли б пан Георг Рос був при своєму глузді, він мусив би послати мене під три чорти за таке ідіотське питання. Але чоловічок киває вдруге і пояснює, не зморгнувши оком:

— Так. Уже три місяці. Заходьте.

Минаємо похмурий передпокій і опиняємося у старовинній вітальні — меблі не знати якого стилю, з облупленою позолотою, і величезне дзеркало над каміном, тьмяне й зеленаве, як стояча вода.

— Вам пощастило. Я щойно зварив каву, — добродушно оголосив господар, кивнувши мені на крісло.

— Не турбуйтеся, прошу вас…

Але пан Рос уже вийшов, за кілька хвилин повернувся з тацею в руці.

— Моя служниця приходить тільки о десятій, тож дозвольте, я вам подам…

Я дозволив. Але щоб показати, що мене цікавить не кава і базікання про погоду, додав:

— Ви, певно, здогадалися, що я прийшов од Мерсьє. Він прислав мене по діагноз.

— Знаю, знаю, — кива чоловічок. — Пийте каву, бо прохолоне.

Люб'язність тим погана, що забирає багато часу. Покірливо п'ю каву, а потому й чарку коньяку, ароматного й смачного. Лише тоді господар знову зникає і по тривалій паузі приносить мені очікуваний пакет.

Розкрив конверт. Чекова книжка, кілька інших документів, гроші, перстень з монограмою і паспорт на ім'я Моріса Роллана, походженням швейцарця, фахом торговця, а зовнішністю цілком схожого на мене. Легенда номер три.

— Чим ще можу бути корисний вам? — спитав послужливо чоловічок, глянувши на мене маленькими світло-синіми очима.

— Ще один конверт, будь ласка.

Я вклав у принесений конверт паспорт Альбера Каре разом з іншими паперами на те ж ім'я, запечатав пакет послужливо поданим мені сургучем і притиснув перснем с монограмою.

— Це для Мерсьє, — сказав я, подаючи конверт.

Господар кивнув, одніс конверт і знову довгенько не повертався. Певно, його схованка досить старомодна, як і він сам.

— Що я ще міг би зробити для вас? — спитав він, знову вмостившись у своєму кріслі.

— Ви, здається, нотаріус?

— Був! — поправив мене пан Рос. — Зараз усього лише рантьє.

— Я хотів би попросити у вас поради. Це, звичайно, не входить у ваші обов'язки…

— Пусте. Кажіть.

Розповів. Господар вислухав мене уважно.

— Чудово! — вигукнув, коли я скінчив. — Маю дещо якраз для вас. Таке не кожного дня трапляється. Ви підете до мого друга Клода Рішара. Чудова людина, але невдаха. Дам вам листа до нього, і він владнає усі формальності…

— Ні в якому разі! — перебив я його. — Дайте мені лише деякі відомості.

Пан Рос трохи розчарувався, що не може, принаймні на кілька днів, повернутися до свого фаху, але не наполягав і терпляче виклав мені суть справи. Потім так само люб'язно провів мене.

— Скажіть, — зупинив він мене при виході, — чи буде війна?

Оскільки я займаюсь секретною роботою, господар уявив, що всі світові таємниці у мене в кишені.

— Війна йде, — усміхнувся я.

— Я мав на увазі гарячий варіант.

Пан Рос так довірливо дивився на мене своїми вицвілими синіми очима, що мені закортіло сказати йому щось утішне. На жаль, нічого такого я не знав, а тому пробурмотів:

— Про гарячий варіант мені невідомо. Я, як здогадуєтесь, фахівець з холодного. — І, щоб якось вивернутись, додав: — Ви живете у країні, якій ці проблеми досить чужі.

— Я жив у країні, де загинула вся моя родина, — відповів старий.

І відчинив мені двері.

Підприємство «Хронос» міститься ближче до Лозанни, ніж до Женеви, й оскільки власник підприємства призначив мені зустріч лише надвечір, я скористався паузою, щоб кинути погляд на рідні місця. Бо Моріс Роллан, тобто я, родом з Лозанни.

Місто з його стрімкими, розпеченими сонцем вулицями, щільним автомобільним рухом і натовпами гомінке й набридливе у цю пообідню пору, але я приїхав сюди не задля розваг та спогадів дитинства. Коли ти натяг чужу машкару, не завадить мати і зорові враження від оточення, в якому перебувала та особа, оскільки не знаєш, яке запитання можуть тобі поставити завтра. Отже, я терпляче й ретельно провадив огляд, відновлюючи в пам'яті численні деталі легенди.

О п'ятій годині я сів у поїзд, проїхав дві зупинки назад і без особливих труднощів знайшов підприємство. Сучасна фабрична споруда з широкими вікнами, дві менші будівлі в альпійському стилі, гараж — усе це, чисте, немов будинок відпочинку, розкинулося в сосновому лісі. Чоловік, до якого мене провели, трохи старший за мене, сухий і якийсь знервовано-метушливий. Він припинив своє ходіння від вікна до дверей, вхопив мою руку, потиснувши її дужче, ніж треба було, запропонував крісло й сам сів, але з явним трудом утримувався в цьому становищі відносного спокою.

— З чого хочете розпочати?

— Можна і з кінця, — сказав я. — Маю вже досить відомостей про ваше підприємство. Єдине, чого не знаю, — ціну.

— Ціна, ціна! — засовався Рішар у кріслі. — Ціна — то остання справа! Оце тут, навколо, пане, цілий світ із своїм життям, із своєю логікою… Світ створений мною внаслідок багатьох ідей, багатьох знахідок, не кажучи вже про жертви.

— Не маю сумніву…

Він підвівся, ступив два кроки до дверей і потім різко обернувся до мене:

— Ціна! Ціна є функція реальності, грошовий еквівалент зробленого.

— Гаразд. Покажіть мені це зроблене. Маю досить часу.

— Скільки? Півгодини чи годину?

— Скільки хочете, — відказав заспокійливо.

Одначе пан Рішар не заспокоївся. Навпаки, тільки в цей момент розкрився увесь його динамізм. Він підбіг до сейфа і дістав якісь папери, потім подзвонив секретарці, щоб вона принесла йому інші, розклав переді мною плани й розрахунки, описував широкі еліпси своєю кістлявою рукою і кружляв навколо мого крісла, вивергаючи цілі водоспади слів. Тоді вхопив мене під руку, вивів з кабінету і, наказавши запалити світло у вже спорожнілій фабриці, заходився показувати мені приміщення за приміщенням і механізми за механізмами так докладно, що це на повну силу відродило в мені венеціанський головний біль. А після того як увесь цикл виробництва був викладений до останньої деталі, ми повернулися до кабінету, і знову в мене перед очима замиготіли плани й бухгалтерські документи.

Словесні потоки, якими заливав мене Клод Рішар, не були позбавлені інтересу й здорового глузду. Погано тільки, що коли одна людина вважає себе за генія, а співрозмовника за ідіота, вона стає набридливо багатослівною. А загалом же вся історія «Хроносу» зводилася до такого.

Вихідна позиція пана Рішара грунтувалася на спостереженні, що хороші годинники дуже дорогі, а дешеві — погані. Внаслідок тривалих і, слід визнати, вмілих розрахунків він дійшов висновку, що ультрамодерна техніка і зовсім нова організація процесів можуть створити виробництво годинників, які своєю якістю конкурували б з найвідомішими марками, а ціною були б не набагато дорожчі за масову продукцію.

Все це не така вже й складна філософія. Але найцікавіше, що Рішарові справді пощастило реалізувати свій план і розпочати виробництво. На складі підприємства вже лежав дбайливо упакований і підготовлений до продажу чималий запас кількох елегантних і точних моделей хронометрів. От тільки до відправки не дійшло і, мабуть, довгенько ще не дійде.

Як це часто трапляється з геніями, пан Рішар передбачив усі деталі, крім однієї: конкуренції великих фірм. Чудовий фахівець у галузі техніки, він виявився повним дилетантом у торгівлі. Акули виробництва об'єдналися з акулами продажу й поставили бар'єр перед годинниками «Хронос», не поцікавившись навіть їхньою якістю. Клод Рішар опинився перед загрозою банкрутства.

І в той момент, коли Клода Рішара таки спіткало банкрутство, акули несподівано вдали з себе золотих рибок: новачкові було запропоновано продати підприємство по собівартості — щоб урятувати шкуру.

Але тут новачок затявся. Пан Рішар належав до тих людей, в яких лють, сягнувши певного ступеня розжарення, спроможна затьмарити здоровий глузд. Він готовий був на продаж, бо в цьому полягав єдиний вихід, однак не бажав продавати своїм убивцям. Він чекав на інших клієнтів. А їх бракувало, бо кожен, хто посів би місце Клода Рішара, поділив би і його долю. І саме в цей момент з'явився якийсь дурень і невіглас і питає про ціну.

— Ціна? — десь уже близько дев'ятої вигукнув нарешті господар. — Ви вже й самі маєте певне уявлення про ціну. За приблизними розрахунками ціна не може бути меншою за…

І він назвав зовсім нескромну, як на мене, суму.

— Ваші документи не дають підстав для такої цифри, — заперечив я лагідно. — Усі видатки, включно до сплаченої досі зарплатні…

— А видатки часу? — вигукнув пан Рішар. — А вартість ідей, відкриттів, безсонних ночей, зіпсованих нервів? Ви не можете підрахувати ціну будь-якого підприємства тільки за кількістю витраченого цементу, як не можете оцінити самого себе за вагою м'яса, з якого зроблені. Оце навколо, любий пане, живий організм, малий світ, який, прости господи, далеко досконаліший за великий…

Цей чоловік володіє найсучаснішими знаннями в галузі техніки, але що стосується красномовства, то в своєму розвиткові він зупинився десь на уроках Ціцерона. До того ж і не знає, що я в курсі його ускладнень значно більше, ніж він може уявити.

— Вас проковтнуть, — мовив я спокійно. — Почекають ще місяць або два, а тоді введуть у дію банки. Досі вас позбавили тільки кредиту. Завтра вас примусять сплатити борг. Оголосять банкрутство й пограбують ваш маленький всесвіт, не заплативши навіть за цеглу, з якої він споруджений.

— А, ви бажаєте мене врятувати? — вишкірився Рішар. — Хочете врятувати од загибелі, проковтнувши мене. Це зворушливо…

— Слухайте, — урвав його. — Я не філантроп і, природно, прийшов сюди не з рятувальною метою. Але річ у тім, що, коли будете поступливішим, справді врятуєтесь…

— Тоді як ви особисто йдете на жертву?

— Щось подібне, — згодився я. — Принаймні я не виключав такої можливості. Ваш виграш буде забезпечений. Мій — імовірний, але надто рискований.

— То як же ви зважуєтесь на такий риск?

— Зважуюсь, бо маю капітал, далеко більший від вашого. Може, й не інтелектуальний, але фінансовий. Капітал, з яким витримаю бойкот рік, два, а то й більше.

— Тоді давайте пристойну ціну. Дайте ціну, яку я прошу. Вона розумна й прийнятна для нас обох.

— Ціна стане прийнятною, коли ви знизите її на тридцять відсотків. Це знижка на риск, що його я беру.

— Виключено.

— Це остаточно, а не підстава для торгу.

— Виключено.

Я знизав плечима і підвівся. Коліна мені боліли, голова також.

— Ваша справа. Подумайте. Якщо буду вам потрібен, ви знаєте мій телефон.

— Та чи вам позакладало! — скипів Рішар. — Кажу вам: виключено!

Те, що він скипів, підбадьорювало.

— Я теж вам сказав: це межа моїх можливостей. І ще: не баріться надто з відповіддю. Я веду переговори і в іншій справі, не такій спокусливій, але певнішій.

Господар розтулив рота для відповіді, цього разу, певно, лайливої, але я зупинив його жестом:

— Більше не наполягатиму й не дзвонитиму. Тільки не забувайте, що я пропоную вам єдиний шанс не тільки відновити свій капітал, але й уникнути шантажу великих фірм.

Після того я вийшов, щоб дати йому спокійно обміркувати останній аргумент. А втім, спокій для такої людини — поняття відносне.

Придбання «Хроносу» видавалося мені дуже вигідним з огляду на дальші плани. Зокрема, й тому, що, коли операція не вдасться, витрачену величезну суму завжди можна буде повернути. «Хронос» вартий грошей. Тільки от Рішар не озвався ні наступного дня, ні позавтрашнього. Може, й справді слово «виключено» є його останнім словом. А може, чекає, щоб я його шукав. Тоді хай чекає. А я займусь іншим ділом. Важливо зразу ж увійти в свій фах.

Оскільки досі я ще не повністю поринув у справи, то використовував час для вивчення міста, зокрема місцезнаходження фірми «Зодіак». Розміщена на одному з центральних бульварів, велика будівля фірми викликала повагу своїм масивним потемнілим фасадом.

Завдання полягало в тому, щоб проникнути всередину. Тоді вдасться знову вийти на слід Моранді.

Може, це дурість — купувати ціле підприємство заради зв'язку з якимось Моранді. Але речі виглядають в іншому світлі, коли згадати, що через того Моранді загинуло двоє людей.

У відомостях, одержаних від Анни, серед уже знаних і незначущих речей, звертав на себе увагу один елемент: шпигунські завдання Моранді були пов'язані з його службовими справами. Відрядження плюс шпигунство. Що для мене звучить так: «Зодіак» плюс ЦРУ. І навіть не самий «Зодіак», а хтось високопоставлений у «Зодіаку».

Приказка твердить, що ніч — гарний порадник. Тому я не дуже здивувався, коли на третій день уранці подзвонив пан Рішар і запитав, чи не маю я бажання завітати в «Хронос». Того ж дня на обіді, після тригодинних словесних вивержень, вимахувань руками та гарячкової біганини по кабінету, власник підприємства здав позиції. Капітуляцію було відсвятковано в ресторані «Три бочки», але переможений дістав дуже мало втіхи від бенкету, бо весь час жував не вишукані страви, а нескінченні фрази про явні й приховані достоїнства незрівнянного «Хроносу».

Я слухав його терпляче і, сказати б, уважно, оскільки й надалі тонкощі виробництва будуть мені потрібні. Згодом, коли подали каву, я скористався слушним моментом і урвав промовця:

— Запам'ятайте свою думку… А я хочу висловити одну пропозицію, яка щойно виникла в мене, — чи не погодилися б ви взяти на себе керівництво «Хроносом» як директор? Хочу сказати, доки не візьметесь до якоїсь нової справи.

— Ніколи більше і не подумаю про нові справи, — нервово заперечив Рішар, мало не перекинувши келиха. — Не маю наміру змагатися з тими бандами гангстерів…

Гангстеризм був однією з улюблених його тем, тож я поспішив випередити філіппіку проти злочинного світу:

— Тоді?

— Приймаю, — різко відказав Рішар. — Після купівлі «Хроносу» це ваша друга розумна ідея. Бо — вибачте, друже, — бо, коли підприємство залишиться під вашим керівництвом, я вже бачу його загибель. Не думайте, що як ви з дитинства носите ручний годинник, то можете вважати себе асом годинникарства.

Не носив я з дитинства ручного годинника. Принагідно скажу, що перший мій годинник датується днем моєї першої платні. То був здоровенний будильник з картонним циферблатом і хрипким дзвінком, який нагадував дзижчання бормашини. Але, попри цю деталь, міркування Рішара були небезпідставні.

На прощання новий директор звірився мені своїм неприязним тоном:

— Ви завдали мені найвідчутнішого удару, коли спокушали мене думкою, що я зможу показати носа акулам. Саме заради того, щоб показати носа акулам, я лишився в «Хроносі». І таки покажу їм, повірте.

Хотілося повірити йому, але я не насмілився. У цьому світі акул сардині рідко вдається уникнути ролі закуски. Але про такі речі не говорять уголос. Надто ж у присутності сардини.

Отже, я вже маю директора, тепер треба знайти і секретарку. Власникові підприємства не личить самому дзвонити по телефону й умовлятися про зустрічі. Не кажучи про те, що, коли б довелося настукати французькою мовою ділового листа, мене просто послали б до біса. А зараз мені потрібна одна-єдина зустріч з директором «Зодіаку», тому я вирішив залучити на роль секретарки — за скромну винагороду готівкою — телефоністку з готелю.

— Пан комерційний директор може прийняти вас завтра між дванадцятою і першою, — повідомила телефоністка.

Хоч я і невіглас, вираз «між дванадцятою і першою» достатньо ясний, щоб притамувати мою радість. Очевидно, це прийомна година, коли директор допускає у своє святилище і сліпого, і кривого. Іншими словами, нуль уваги до власника «Хроносу», майбутньої гордості всіх п'яти континентів.

Я таки мав рацію. Коли наступного дня потрапив до чекальні комерційного директора, там уже було багато людей. Неголосно назвав секретарці своє прізвище, бо замовлені напередодні візитні картки ще не були готові. Секретарка кивнула і запропонувала сісти. Я закурив сигарету і став роздивлятися присутніх. Нічого гідного уваги, якщо не рахувати сусідки зліва. Зліва — це добре. Ближче до серця.

Жінка помітила, що я розглядаю її, такі речі помічають усі жінки, але демонстративно втупила очі в журнал про кіно, який допомагав їй марнувати час.

Стіл секретарки стояв між двох дверей, за якими, коли вірити табличкам, були кабінети директора та його заступника. Час од часу з дверей хтось виходив, після того дзвонив телефон, секретарка вислуховувала розпорядження, машинально проказувала «так, зрозуміло» і називала ім'я чергового щасливця. Аудієнції проходили, загалом кажучи, енергійно, тож до першої години в чекальні лишилося тільки двоє — я і моя сусідка.

Жінка була гарна, без кричущості. Майже мого зросту і з трохи заповними формами — вада цілком стерпна, як на мій простецький смак. Вона вперто не звертала уваги на мої випадкові погляди, що зовсім не завадило їй недбало демонструвати свої гарні ноги. Журнал і надалі повністю займав її увагу, але коли настала перша година, вона згорнула його й звернулася до секретарки:

— Може, ви нагадали б про мене?

— І про мене, — озвався я.

Дівчина за столом глянула на нас співчутливо, повагалася, тоді постукала в двері заступника і ввійшла.

— Сказали, що чекати марно. Місце вже зайняте, — невдовзі повідомила секретарка.

— Але ж учора мені загадали прийти сьогодні.

Дівчина знизала плечима і зайшла до кабінету шефа. Другий сюрприз призначався мені:

— Пан директор дуже вибачається, але в нього ще є відвідувач, а за п'ять хвилин має йти на важливий обід. Тому просить вас прийти завтра о пів на одинадцяту.

Це все-таки ліпше за візит у прийомні години. Що не діється, то на краще.

— Чи не можу я побачити на хвилину пана заступника? — знову спитала красуня.

Я пішов, не дочекавшися відповіді, тим паче, що вона відома наперед. Спускався сходами поволі, бо таки й нікуди поспішати. Незабаром моя недавня сусідка наздогнала мене.

— Про місце йдеться? — запитав співчутливо.

Вона кивнула і спускалася далі, намагаючись випередити мене. Цього, одначе, не сталося, бо я вчасно вловив ритм її кроків.

— Не варто турбуватися. Я теж можу запропонувати вам місце секретарки.

— Номер надто банальний, — сухо відказала жінка.

— Тоді дозвольте запросити вас на обід.

— Також банально. Але реальніше.

— Саме так.

Вона швидко глянула на мене, неначе вагаючись:

— Тільки попереджаю, що я не в гуморі. Отже, не хочу і вам псувати настрій.

— Про це не турбуйтеся, — відповів я.

І ми пішли до готелю. Готель «Регіна», де я оселився, цілком відповідав моїй ролі, тобто вельми солідний, але не надто розкішний. Те саме стосується й ресторану. Приємна й вишукана атмосфера затишного залу з блідими шпалерами, дзеркалами та сліпучо-білими скатертинами впливала заспокійливо. Проте обід почався справді без усякого настрою. Я, одначе, й не думав ставати на голову, аби пожвавити його. Коли хтось кисне — хай собі. Такий у мене девіз.

Красуня здавалася почасти заспокоєною, а почасти розчарованою моєю байдужістю. Вона крадькома навіть скидала на мене оком, певно, чекаючи репліки, якої все не було. Я заговорив лише десь між рибою і печенею.

— Те, що я казав про місце секретарки, не порожня балаканина.

— А що примусило вас звернутися так раптово саме до мене? — запитала жінка, точно за етикетом склавши на тарілці ніж і виделку.

— Випадок.

— Випадок може бути поганим порадником, — попередила вона.

— Не бійтеся, маю нюх, — одказав я нахабно, бо, наскільки мені відомо, чоловік з точним нюхом на жінок ще не народився.

Кельнер приніс червоне вино й забрав напівповну пляшку білого. Це теж етикет. Потім прибрав на столі й подав печеню.

Завершували обід мовчки. Лише після того, як з'їли й морозиво, я знову промовив:

— Ви мені не відповіли…

— Як і ви.

— Тобто?

— Тобто заради чого звернулися саме до мене?

— Заради вашої статури.

Вона ледь усміхнулася.

— Наскільки я зрозуміла, ви шукаєте секретарку…

— Так. І не люблю, коли секретарки сідають мені на коліна, як це зображають на карикатурах. При вашій статурі, гадаю, ця небезпека мені не загрожує.

— Чому? — засміялася вона. — Навпаки, виникає ще одна небезпека: я поламаю вам ноги.

Вона сміялася, звеселившися картиною, яку, певно, уявила, і від сміху несподівано змінилося її лице. Це було вже не гарне, хоч і втомлене обличчя зрілої жінки, а обличчя пустотливої і добродушної дівчини.

Сміх так само несподівано урвався, й ілюзія розвіялась. Переді мною знову була дама з допитливими очима і недовірливим виразом губів.

— А яке, власне, у вас підприємство? — запитала вона.

— «Хронос».

— Не чула про таку фірму.

— Є люди, які не чули й про «Омегу». Але це не заважає годинникам «Омега» добре ходити.

— Чому ви ображаєтесь? Я не сказала нічого лихого.

— Зовсім не ображаюсь. Вип'ємо кави?

Вона кивнула.

— З коньяком?

— Чому б і ні.

— Чи ви завжди маєте справи з «Зодіаком»? — запитала жінка, коли подали каву.

— Сподіваюсь, що завжди… — відповів я ухильно.

— Солідна фірма.

— Авжеж. Однак солідні фірми досить важкі партнери.

— Як і секретарки тієї ж категорії. До речі, на яку платню я можу розраховувати у вас?

— На таку ж, як і в «Зодіаку».

— Ви дуже щедрий…

Я знизав плечима.

— Характер.

— Ви ж навіть не знаєте моїх здібностей.

— Раз ви підходили «Зодіаку», то, напевне, підійдете й мені. А втім, як це сталося, що вчора вам обіцяли, а сьогодні відмовили?

— Про це вам слід запитати в заступника директора, якщо випадково знайомі з ним. Учора він прийняв мене, ледве глянувши на рекомендації, іі дізнавшись, що, крім машинопису та стенографії, я досконало знаю три мови, сказав, що напевно візьмуть, але про всяк випадок велів прийти сьогодні.

— Все ясно: знайшов більш підхожу.

— За статурою?

— Очевидно. Але як би там не було, все має своє місце і ви йдете до мене.

— Певно, так і станеться, — машинально усміхнулася жінка.

— В такому разі чи не міг би я одержати деякі додаткові відомості.

— Наприклад?

— Найперше — ваше ім'я.

— Едіт Ріхтер, двадцять шість років, незаміжня, до суду не притягалася, рекомендації від контори «Фішер і К°», Цюріх, — продекламувала жінка.

— Ви німкеня?

— Швейцарка. Народилася в Цюріху.

В цю мить вона немов згадала щось і глянула на свій годинник.

— Сподіваюсь, не затримую вас, — зауважив я.

— Ні… тобто… о третій маю зустрітися з однією знайомою.

Я не заперечував. Знайомі тільки для того й існують, щоб їх використовували в разі потреби. Покликав кельнера, і він одразу приніс рахунок. Коли ми вийшли у вестибюль, Едіт простягла мені руку:

— Все-таки дозвольте мені подумати один вечір. Завтра вранці я зателефоную.

— Звичайно. Втім, я теж іду.

На тротуарі перед готелем Едіт удруге подала мені руку, навіть не поцікавившись, у який мені бік. Я не наполягав. Жінка спокійною ходою рушила до Рю-Монблан. Не знаю, яка з неї буде секретарка, але з іншого погляду гарна. Тонкий стан і високі стегна, це разом із зростом компенсує повні форми.

Я звернув у пасаж при вході до готелю і через внутрішній двір вийшов на Рю-Монблан. Метрів за п'ятдесят попереду помітив сірий костюм Едіт. Вона змінила ритм ходи і тепер поспішала в напрямку до вокзалу. Зваба стрункої постаті змусила мене піти назирці. Дійшовши до привокзального майдану, жінка звернула до кафе на розі. З-за столика на терасі підвівся худорлявий чоловік середнього віку, потис руку Едіт і запропонував їй місце біля себе. Ото лихо гарних жінок. Навколо них завжди залицяльники.

Наступного ранку о пів на одинадцяту я ввійшов до приймальні «Зодіаку». Цього разу там нікого не було, і секретарка одразу ж провела мене до кабінету комерційного директора. Кабінет величезний і солідний. Директор — також. Типовий капіталіст з давніх карикатур — подвійне підборіддя та обвислі щоки. Тільки сигари бракує. Проте вираз обличчя люб'язний у межах можливого.

Чоловік зробив символічний рух, неначе хотів підвестися з-за столу, але не підвівся і тільки простяг мені свою повну руку. Тоді пробурчав «прошу» і вказав на крісло біля свого столу. Я сів, закурив запропоновану сигарету й, собі усміхнувшися, ясно і стисло виклав свою пропозицію. Директор вислухав мене, не перебиваючи. Те, що я швидко завершив розповідь, явно сподобалось йому. А проте негайно зауважив:

— Не знаю, чи відомо вам, але ми маємо вже майже повну гаму: від «Філіппа Патека» й «Зеніту» до посередньої продукції «Енікару».

— Так. Одначе того, що пропоную я, бракує вашій гамі: якість «Зеніту» по цінах «Енікару».

— Зрозумів, — кивнув директор. — Але це вимагає перевірки.

— Перевірте.

— Наша експертиза проведе її швидко. Проте випробування ринком потребуватиме часу. Покупець у наші дні недовірливий. Коли продаєш дорого, утримується, бо таки дорого. Коли продаєш дешево, знов-таки втримується, оскільки вважає, що неякісно. Треба час, багатенько часу, аби він збагнув, що ваші годинники дешеві не тому, що погані.

Я спробував заперечити, та чоловік за столом перебив мене:

— Взагалі ваша вигода від операції не викликає сумніву. А ми що матимемо?

— Звичний прибуток.

— Звичний ми одержуємо з усіх марок, що зарекомендували себе. Невеликий прибуток, але й жодного риску.

— Я міг би трохи збільшити вашу частку… — сказав я непевно. — Але не дуже, бо моя ціна й так тримається на межі можливого.

Директор похитав великою головою.

— Якщо йдеться про якихось п'ять-шість відсотків, то я не вірю, щоб це змінило становище.

— Більше не можу.

Він кивнув:

— Гаразд. Надішліть мені письмову пропозицію. Я доповім про це генеральній дирекції. Тільки не дуже розраховуйте…

Простою мовою це означає: «Вам нема на що розраховувати». Але я й не сподівався на більше. Зараз важливо те, що мене знають як фахівця і я матиму привід при нагоді ще раз завітати у «Зодіак». І не виключено, що якогось дня про мою пропозицію знову згадають. Позитивна риса песимізму полягає в тому, що й найменший успіх приносить тобі радість.

Я саме кінчав обідати, коли мене покликали в готель до телефону.

— Добридень, — почув я в трубці голос Едіт. — Шкодую, що дзвоню аж тепер, але це не моя провина — зранку не застала вас. Хочу сказати, що коли ви не відмовились од своєї пропозиції, то я охоче її прийму.

— Чудово. Коли ви можете приступити?

— Якщо потрібно — зразу.

— Навіщо так швидко… Але чи не могли б ви спершу придбати портативну машинку й усе, що потрібно. Скажіть, щоб рахунок надіслали мені в готель.

Вона пообіцяла ще сьогодні впоратися з покупками, після чого ми домовились про роботу наступного дня й попрощалися із взаємними побажаннями.

Тепер я маю і секрет арку. І замість радіти з того, сідаю й пишу коротке оголошення: «Власник підприємства шукає особисту секретарку. Англійська і німецька мови, стенографія, машинопис. Телефон такий-то, від… до… год.». І негайно з кур'єром посилаю до «Журналь дю Женев» для одноразової публікації.

Якщо Едіт припускала, що я взяв її до себе тільки заради статури і що наші службові взаємини будуть лише формою флірту, вже наступного ранку вона могла переконатися в своїй помилці. Я прийняв її в своїй кімнаті і після кількох вітальних фраз запропонував сісти до маленького столика, де вже лежали бланки та конверти, щойно принесені з друкарні. Потім без зайвих слів почав диктувати: «Пане директору, пишу вам, щоб письмово підтвердити умови, викладені вже в нашій розмові, відносно…»

Складання листа забрало близько півгодини. Едіт писала швидко й без помилок. Отже, якщо я мав сумнів щодо її кваліфікації, то також одержав можливість переконатися в своїй помилці. Після того як лист було підписано й акуратно запечатано в конверт, я замовив каву, і ми сіли оформляти нашу угоду. Жінка подала мені свою страхову книжку, і я розписавсь у відповідному місці як. роботодавець.

— Власне, ви працювали у «Фішера і К°» тільки шість місяців, — зауважив я, нашвидку переглянувши книжку. — А раніше де були на службі?

— Ніде. Вивчала французьку літературу, а коли закінчила, зрозуміла, що з французької літератури не проживеш, і вступила до школи машинопису й секретарства, бо в мене немає батьків, а родичі не можуть більше мене утримувати.

— Зрозуміло. Від Фішера ви пішли, як видно, через скорочення штатів. І вирішили залишити рідне місто?

Вона кивнула.

— Гарне місто Цюріх, — сказав я. — І там також є чудове озеро. Взагалі казкові краєвиди.

— Так, але самими краєвидами не проживеш.

— Невже і ваша професія зазнає криз?

— І вельми серйозних.

Вона потяглася до своєї сумочки, але я випередив її і послужливо подав пачку «Кента». Жінка закурила, пустила густий струмінь диму і подивилася на мене, немов чекала, що я ще вигадаю. Спокійний і відвертий погляд, але з ледь помітною напруженістю.

— Де ви ще шукали щастя, перш ніж прийти в «Зодіак»?

— Ніде. Перше, про що я довідалася, приїхавши сюди, була вакансія в «Зодіаку».

— Певно, від вашої знайомої?..

Вона кивнула, не моргнувши оком.

— Значить, ви тут недавно?

— Близько десяти днів.

Хоча ми вели розмову в дружньому тоні, нюанс допиту був неминучий. Бо роботодавець завжди має право на деякі відомості.

В цю мить задзвонив телефон. Моя знайома, телефоністка, повідомила, що хтось питав мене в зв'язку з якоюсь об'явою про місце секретарки.

— Я справді давав таку об'яву, — відказав я, — але вже маю секретарку. Отже, будь ласка, сповіщайте це всім, хто дзвонитиме.

З трубки почулося тяжке зітхання: «Але ж вони дзвонитимуть цілий тиждень».

— Не турбуйтеся. Я накажу більше не друкувати оголошення.

— Ви давали оголошення про секретарку? — звела брови Едіт, коли я поклав трубку.

— Власне, я дав його три дні тому, однак не знаю, чому вони так затримали. Я поганий ясновидець і не підозрював, що зустріну вас. Але чому ви так дивитесь на мене?

— Нічого. Просто думала досі, що моє призначення є наслідком випадкової примхи.

— Ви помиляєтесь. Принаймні щодо примхи. А випадковість цілком обернулася на мою користь. Ви дуже гарна. Як друкарка, хочу сказати.

Вона легко всміхнулася, проте без тіні теплоти:

— Сподіваюсь, і я дещо виграю від тієї випадковості.

— Не сподівайтеся, а будьте певні. Перша перевага від співробітництва зі мною полягатиме в тому, що ви не постарієте передчасно від перевантаження. Зараз, наприклад, можете бути вільною. Тільки лишіть свій телефон. Якщо раптом ви будете потрібні мені, я задзвоню вранці до десятої.

Вона встала, зрозумівши, що її робочий день закінчено і я помахав на прощання, не проводжаючи її. Тільки цього ще мені бракувало — проводжати власну секретарку.

Наступні дні минули в різносторонній діяльності: кілька відвідувань «Хроносу» і отого божевільного чоловіка, мого директора; два візити до нотаріуса задля остаточного оформлення операції; вечір, змарнований у бібліотеці за самоосвітою, не рахуючи годин, присвячених роздумам і вештанню вулицями. Женева загалом гарне місто, з однією тільки особливістю, яку можна однаково вважати і перевагою, і недоліком: і тут забагато води, але, на відміну од Венеції, тутешня вся зібрана в одному місці — в Женевському озері. Це змушує тебе по десять разів на день мандрувати туди-сюди по тих довжелезних мостах, які наштовхують на думку про вигоди автомобільного транспорту. Але річ у тім, що зараз мені зовсім ніколи займатися машиною. Мені вистачає клопоту і з моєю секретаркою. Справді, зараз вона не потрібна мені, то я її й не турбую. Зате мене вона непокоїть.

Не кажучи про звабливі форми, образ Едіт переслідує мене і через деякі інші особливості. Наприклад, через звичку дивитися тобі просто в вічі й брехати, не зморгнувши оком. Сумніви щодо її поведінки виникли в мене вже з перших годин нашого знайомства і відтоді невпинно посилювалися.

Крім безневинної на перший погляд брехні щодо зустрічі з «подругою», Едіт увесь час підносила мені й серйозніші. Ці побрехеньки, втім, легко пояснити, якщо прийняти певну гіпотезу про характер та роль моєї секретарки. Оскільки ж, як висловлюється мій шеф, у нашому ремеслі важать не фантазії, а проникливий аналіз фактів, я відтепер уникаю гіпотез, але не без того, щоб мати їх на увазі.

Інше, що я маю на увазі, — це розклад поїздів. Попри моє карколомне піднесення щаблями суспільної ієрархії, я змушений знову виконувати ту примітивну роботу — стовбичити на перонах і спостерігати за поїздами. На щастя, цього разу мені не загрожує принаймні пообідня спека, оскільки об'єктом мого спостереження є нічний поїзд, узгоджений з прямим Венеція — Лозанна. Моє нічне чергування має й іншу перевагу — воно відкрило можливість ліквідувати деякі прогалини в моєму естетичному вихованні, головним чином у галузі кіномистецтва. Вечірні сеанси кінчаються за півгодини до прибуття потрібного мені поїзда і є зручною й непомітною формою марнування часу, тож протягом трьох тижнів мені вдалося переглянути зо два десятки шедеврів, поміж яких і цілу серію «шпигунських». Але мушу зізнатися, що саме шпигунські викликали в мене найбільший подив, бо хоча, на думку мого шефа, я трохи й схильний до фантазування, але ж і фантазування мусить мати якісь межі.

Тими двома десятками шедеврів цикл моєї кіноосвіти завершився. Одного вечора, вийшовши після фільму «Небезпечна зустріч», я мало не зіткнувся на вокзалі з Моранді. Коротун крокував швидко і, як завжди, набундючено в своєму кумедному капелюсі, зсунутому на потилицю. Цей чоловік, певно, досить-таки лисий, коли завжди потребує капелюха, а якщо не лисий, то неодмінно полисіє через те, що цілу добу носить його.

Переслідування тривало три хвилини. Моранді лише перетнув привокзальний майдан, звернув на Рю-де-Альп й увійшов до готелю «Термінюс».

Я постукав, чемно почекав. На запрошення «ввійдіть» раптово відчинив двері. Я вгадав. Цей чоловік справді лисий, як коліно.

Моранді спершу здивовано подивився на мене, припускаючи, що я просто помилився. Але коли я зачинив двері й навіть повернув ключа, подив його змінився на переляк з домішкою гніву.

— Хто ви такий, навіщо замкнули? — запитав лисий своєю рідною мовою.

— Майте терпіння, — відказую по-французьки, аби нагадати, що він не в Італії. — І тихше — Мені байдуже, але цього вимагають ваші інтереси.

Я поклав ключа в кишеню й влаштувавсь у кріслі, підсунувши до себе телефонний апарат, щоб був під рукою.

— Що ви собі дозволяєте? — знову заволав чоловік, цього разу вже по-французьки.

— Тихо! — зупинив я його. — І без нервів. Я говоритиму недовго. Йдеться про вашу роботу. Маю на увазі шпигунство.

Моранді зрозумів, що грати в афектацію безглуздо, й опустився на свій стілець. Напіврозтулені вуста й тоненькі вусики надавали його обличчю виразу дурного переляку. Лисі часом полюбляють заводити вусики, аби показати, що не зовсім позбавлені того природного багатства — волосся.

— Ви неодноразово подорожували до соціалістичних країн, де, прикриваючись торговельними операціями, здійснювали зв'язки з американськими агентами. Під час останньої подорожі до Болгарії ви відновили зв'язок з одним таким агентом, на ймення Ставрев, передавши йому радіостанцію і відповідні інструкції. Вашу шпигунську діяльність у соціалістичних країнах встановлено й доведено, і я уповноважений повідомити вас про це.

— Мерсі, — іронічно промовив Моранді, мабуть, заспокоєний дотеперішнім розвитком подій.

— Але це тільки один бік справи. А така людина, як ви, мусить зважати на її обидві сторони: на тих, хто займається шпигунством, і на тих, хто їх примушує.

Обличчя вусаня знову застигло.

— З метою з'ясування деяких подробиць такий собі Альбер Каре, відряджений відповідною інстанцією, нещодавно встановив контакт з вашою приятелькою Анною Ферарі й дістав від неї докладні відомості з приводу ваших, так би мовити, торговельних відряджень…

— Неправда! — вигукнув Моранді.

— Це підтверджується магнітофонними записами. Записано й ваші розмови з Анною Ферарі. Розмови, в яких ви розкрили секретні відомості, що їх вона не повинна була знати. Під час однієї такої розмови близько трьох тижнів тому вона повідомила вас, приховавши тільки частину істини, про своє знайомство з Каре, а ви, зі свого боку, сповістили, що вашого приятеля Артуро Конті було вбито не з метою пограбування, а за його довгий язик.

— Прочиніть трохи вікно, — сказав у відповідь на все це Моранді.

В кімнаті справді задушно. Обличчя вусаня вкрилося потом.

— Прочиню, ще маєте час! — відповів я і закурив сигарету. — А зараз продовжимо: ви розумієте, що, коли записи згаданих розмов разом з відомостями про провал вашої місії в Болгарії потраплять до другої сторони — до тієї, яка вам платила, — ваша доля не відрізнятиметься від долі Артуро Конті.

— Гаразд, то чого ви хочете від мене? — запитав Моранді, витираючи носовиком піт зі свого лисого тім'я.

— Щоб ви розповіли все коротко, але ясно і конкретно. З іменами і датами.

— І щоб після того ви одправили мене на той світ?

— Люди, яких я зараз представляю, не мають ніякого наміру вкорочувати вам віку.

— Хто мені це гарантує?

— Здоровий глузд. Ваше вбивство стало б для них лише зайвим ускладненням. Вас викрито, отже, знешкоджено. А ваша дальша доля — то ваша справа.

— Які гарантії, що й нинішня розмова не записується?

— Ніяких.

— А що згадувані записи буде мені повернуто?

— Я не даю таких обіцянок. Та вони вам і непотрібні. Я міг би, задля вашої втіхи, передати вам записи, але, самі розумієте, це будуть дублікати.

— Авжеж. Тоді яку угоду ви мені пропонуєте? Будь-яка угода укладається на підставі взаємної вигоди.

— В торгівлі. А не в нашій професії.

— Я не належу до вашої професії.

— То ви аматор?

— Ні, не аматор. Але коли до мене приходять і пропонують, з одного боку, гроші, а з другого — страхають звільненням з роботи, я за браком кращого обрав гроші.

— Тож і зараз ви опинилися точно в такому становищі. З тією відміною, що нині загрозою є пістолет.

— Але ж зрозумійте, ради бога, що я вийшов із гри. Я вже поза грою. Віддавна ніхто не дає мені ніяких завдань. Навіть більше, мене підозрюють. Особливо після історії з Конті. Вони полишили мене, не чіпайте й ви. Я поза грою. Чи ви не розумієте?

Він розігнав рукою дим від моєї сигарети, який душив його, і знову обтер піт.

— Бачте, Моранді, коли людина вже колись включилась у гру, вона ніколи не може вийти з неї. Немає способу стати шпигуном на один раз, а потім одмовитись. Не виходить. Так само, як у покері. Не можна грати лише тоді, коли тобі прийдуть чотири тузи. Тільки в покері є певна надія вийти з виграшем, тоді як тут це виключено, бо потрапиш у катафалк. І тому я пропоную вам одкупитися й уникнути цього транспорту. За ваших шефів я не можу давати гарантій. Там викручуйтесь самі А що ж до людей, які послали мене, то вони дадуть вам спокій. Раз і назавжди. За єдиної умови — якщо ви все розповісте.

— Але хто мені гарантуватиме, що завтра ви знову не примусите мене давати якісь відомості? Або що не використаєте вже відоме вам на шкоду мені? — наполягав вусатий.

— Я вам казав: здоровий глузд. Ніхто не вимагатиме од вас нічого, бо ви вже ніколи не матимете цікавих відомостей. А виказувати вас безглуздо. Це може статися лише в одному випадкові — якщо ви хоч словом прохопитесь. Мовчатимете ви — будемо мовчати і ми. Коли щось викажете — підписуйте собі вирок.

Я глянув на годинник — за п'ять хвилин перша.

— Нумо, говоріть, уже пізно..

Моранді тяжко зітхнув і жбурнув мокрого носовика на ліжко.

— Дивна ви людина! Інші принаймні пропонують гроші…

— Дійде й до грошей, — заспокоїв я його. — В цьому питанні порозумітися значно легше. А тепер починайте: коротко, але докладно.

— Чи не можна щось запитати?

— Запитання потім. Зараз розповідайте.

Розповідь була не дуже багата на події, але коли Моранді скінчив, перейшло вже за другу годину. Декілька істотних моментів: ім'я людини, яка давала завдання вусатому. Характер тих шести завдань, що виконані в різних соціалістичних країнах під час відряджень. Імена місцевих людей.

Потім почалися запитання. Вони стосувались усіх пропусків, навіть і найдрібніших у розповіді Моранді, йшли, зв'язані по смислу, одне за одним, припинялися, знову поставали чи виникали з попередньої відповіді.

— Одчиніть вікно, прошу вас! — кілька разів благав вусатий слабким голосом.

Лице його вкрилося потом, очі підпухли від безсоння. Куди й поділися його набундюченість, і вагання, й страх, лишилася тільки смертельна втома. У кімнаті плавали хмари тютюнового диму. Повітря отруєне нікотином і нашим диханням. Мій венеціанський головний біль знову в розпалі. Я підійшов до вікна і широко розчинив його. Моранді відкинувся на спинку стільця й якийсь час жадібно хапав прохолоду, наче риба, плямкаючи своїми повними губами.

— А тепер фінансовий бік, — сказав я невдовзі після того, як вікно знову було зачинено. — Мушу пояснити вам, що справа, яку ми щойно залагодили, зовсім випадкова в моєму житті. Далеко випадковіша, ніж у вашому. Я мирний громадянин і якщо погодився зробити декому послугу, то тільки тому, що мене змусили приблизно в такий же спосіб, як і вас. За фахом я, власне, фабрикант.

Моранді підвів свої мляві очі й глянув на мене з деяким подивом:

— Фабрикант?

— Саме так. Годинники «Хронос». Зараз моя продукція залежується, і питання ринку стало для мене питанням життя або смерті. Я запропонував угоду «Зодіаку», проте мені відповіли ухильно. А ви працюєте в «Зодіаку».

— Я зовсім дрібний гвинтик.

— Але маєте зв'язок з великими.

— Тільки службовий. І, до вашого відома, «Зодіак» — важка машина. Доки розкрутиться…

— Ми могли б запропонувати директорові особисті комісійні.

Моранді коротко всміхнувся.

— Я не такий багатий. А що ви мені пропонуєте?

— Залежно від послуг.

Він зморщив чоло і подивився на мене замислено, щось обмірковуючи. Потім сказав:

— Дайте мені п'ять тисяч — і я забезпечу вам угоду. Не через людину в «Зодіаку», але із «Зодіаком».

— П'ять тисяч франків?

— П'ять тисяч доларів.

— Це перевищує мої можливості. Але коли візьмете три тисячі…

— Ви зловживаєте тим, що я у ваших руках, — втомлено пробурмотів Моранді. — Гаразд, давайте чотири тисячі.

— А які гарантії, що угода відбудеться?

— Дивна ви людина! — пхикнув вусатий. — Самі відмовляєтесь гарантувати мені життя, а від мене вимагаєте гарантій для якоїсь угоди.

— Гаразд, — поступився я і вийняв гаман. — Хто ця людина?

— Рудольф Бауер, імпорт-експорт, Мюнхен. Я зараз напишу йому листа.

— Тільки не обіцяйте, що я і йому дам чотири тисячі.

Моранді знову страдницьки зітхнув, потім устав, витяг із шухляди папір та конверти із штампами готелю і заходився писати, час од часу важко зітхаючи. Неврастенік.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Досі ви, здається, були шатенкою…

— Так, я зараз чорнява. Це вам не подобається?

— Навпаки. Така ви екзотичніша… і більш зріла.

Розмова точиться між мною та моєю секретаркою на вокзалі, де ми щойно зустрілися. Цього вечора Едіт перебуває не в найкращому гуморі, і моя репліка щодо її зрілості навряд чи спроможна підняти її тонус.

— Ви також виглядаєте не дуже зеленим, — відказала жінка, не враховуючи, що розмовляє із своїм шефом.

Я припускав, що вона має. рацію. Після безсонної ночі й такого дня нелегко бадьоритись, особливо в моєму віці. Зате самопочуття у мене чудове.

— Давайте сідати, — запропонував. — У нас попереду ціла ніч для приємних розмов.

І, щоб умилостивити чорняву екзотику, галантно беру її валізку.

Наші спальні купе поряд. До того ж між ними є двері. Це, мабуть, наштовхнуло Едіт на певні припущення, але вона нічого не сказала. Ми стояли в коридорі біля вікна, поки провідник слав нам постелі. На пероні метушня саме в розпалі. Поїзд рушить за три хвилини.

— Ви бували раніше в Мюнхені?

— Ніколи.

— Шкода, — відповів я.

Але вона не запитала, чому «шкода», і неуважливо дивилась у вікно.

— Щось ви не в гуморі.

Едіт швидко глянула на мене.

— Хіба помітно?

— Не дуже, але можна здогадатися.

— Я рідко буваю в гуморі. Вважаю, що людина повинна мати певні підстави для доброго настрою.

— Так можуть говорити тільки алкоголіки, — заперечив я. — Для жінки вашого віку причина потрібна хіба для того, щоб не бути в гуморі.

— В мене це буває й без особливих причин. Цілком досить і постійних. А втім, годі ятрити себе такими розмовами.

Вона замовкла, потім швидко глянула на мене і додала:

— Я заздрю, таким людям, як ви.

— Чому саме? Завдяки «Хроносу» чи…

— Тому, що ви не втрачаєте самовпевненості навіть тоді, коли вам не щастить у справах.

— Мої справи йдуть чудово.

— Маєте на увазі переговори із «Зодіаком»?

Іронію легко вловити і без шостого чуття.

— Так, маю на увазі й це, — відповідаю спокійно.

Жінка недовірливо подивилась на мене, але не заперечила.

— Люба Едіт, — сказав я добродушно. — Оскільки нам випало працювати разом, хочу пояснити вам наперед деякі речі: чим вигідніша якась угода для одного, тим невигідніша вона для іншого. Отже, тим більше зусиль потрібно для її укладання. Я можу вже завтра розпочати справи з «Зодіаком» і на досить тривалий час. Але така поспішність кепсько позначиться на моїх прибутках. Тому волію втратити кілька тижнів, одначе виграти більше грошей. Знаю, час — теж гроші, але час або гроші — то вже справа смаку.

З перону долинуло приглушене сюрчання. Двоє дівчат, що стояли попід вікном, махнули руками, тільки не нам. Мене ніхто ніколи спеціально не проводжав. Поїзд рушив м'яко, і стрічка перону поповзла назад, щоб поступитися вервечкам вантажних вагонів, семафорам і неясним тіням ночі.

— Дякую за науку, — киває Едіт. — Надто тому, що ви не зобов'язані вчити мене. Я не мала наміру втручатись у ваші справи.

— Чому ні? Це краще, ніж секретарка, яка думає лише про свою платню. Ваша співчутливість дає надію, що я можу розраховувати на вас.

Вона допитливо подивилась на мене.

— В такому разі пригостіть мене сигаретою, — тільки й промовила.

Провідник наготував нам постелі й пішов. Едіт курила, стоячи біля вікна, й вдивлялася удалечінь, але за вікном були ніч і альпійські масиви, що затулили небо. Жінка викурила сигарету до половини і кинула її у попільницю.

— Страшенно болить голова. Дозвольте мені лягти.

— Звичайно. Добраніч.

Я теж пішов у купе, і саме вчасно, бо почув, як обережно повернули ключ із протилежного боку дверей. Така недовіра, та ще й від особистої секретарки… Добре, що цього вечора у мене були інші клопоти.

Я перевдягся у піжаму, закурив передостанню на цей вечір сигарету й випростався на дивані. Мене непокоїли ті самі питання, що їх я обмірковував увесь день, заповнений банальною метушнею перед від'їздом. Їх два, обидва життєвої ваги. Перше: чи точні відомості дав Моранді. Друге: чи мовчатиме Моранді.

Відповідь на друге питання значно важливіша з практичної точки зору, однак я зробив усе потрібне, щоб вона була позитивна. Важко змусити будь-яку людину проговоритися, але ще важче добитись від неї мовчання. Це не штука — тикати їй під ніс пістолета чи пачку банкнотів заради якихось відомостей, а наступного дня поставити хрест і на собі, й на всій операції. Річ у тім, щоб створити навколо людини таку обстановку, в якій вона не могла б учинити нічого іншого, крім того, чого ти вимагаєш від неї зараз і вимагатимеш надалі. Моранді мовчатиме, оскільки його безпека в прямій залежності від моєї безпеки. Він переконаний, що моя смерть нічого не змінить, а тільки стане прелюдією до його смерті. Бо компрометуючі матеріали залишаться і їх використають інші.

Ці компрометуючі матеріали були, звісно, блефом, але тільки до певного моменту. Я не мав запису розмов між Моранді й Анною Ферарі, але володів записом набагато важливішої розмови — між Моранді і мною. І запис цей справді вже лежав у надійному місці, тож моя смерть не зняла б з плечей Моранді жодного тягаря, якщо не вважати тягарем його власну голову.

Вусань зрозумів і другу істину: він не може розраховувати на своїх дотеперішніх хазяїв. Не може сподіватись від них нічого доброго. Це йому стало цілком ясно не тільки після вбивства Конті, але й після того, як його почали підозрювати. Моранді зрозумів, що коли його пожаліли, то не через виняткову довіру, а щоб використати його як принаду. Відтепер вони переконалися, що принада не подіяла, й дали Моранді спокій. Одначе варто кому-небудь знову виявити інтерес до нього, як зникне і цей «хтось», і сам Моранді, бо це хоч і брутально, зате ефективно замітає слід.

Слід, який веде… куди? Ця думка знову повернула мене до першого питання, найважливішого для розвитку операції: правду казав Моранді чи наплів мені мережива з півправди й чистої брехні? Досі я не мав часу проаналізувати інформацію, одержану від вусаня. Однак уривчасті міркування й передовсім перевірки, зроблені в час самого допиту, дають мені підстави вважати, що Моранді сказав правду, й напевно усю правду, яку знав. На жаль, того, що він знав, замало. Й усе-таки вперше з моменту мого вступу в гру, по двох довгих місяцях чекання, затримок і неминучого риску, я натрапив на важливі речі, на якийсь новий елемент, що може пролити бодай трохи світла на цю темну історію.

Це — людина, яка передавала Моранді інструкції й матеріали. Вона працює в «Зодіаку», як і Конті, й вусань. Ім'я солідної, поважної фірми надто переплітається з такими неповажними шпигунськими операціями, й тут саме нагода підтвердити мою початкову гіпотезу про «Зодіак» плюс ЦРУ, хоча я й вирішив уникати поспішних гіпотез.

Так чи ні, а встановлення ділових зв'язків із «Зодіаком» вийшло на перше місце в моїх планах. Моранді вже битий козир. Треба шукати інших шляхів, щоб вийти на дальший слід.

Особа в дзеркальних окулярах лишається одним з невідомих у задачі. Те видовжене обличчя, бліде й страшне своєю безсторонністю, вперто переслідує мене, наче ідея фікс. Моранді твердить, що не уявляє, хто то такий, хоч я описав ту людину якнайдокладніше. Моранді взагалі знає про аферу Конті лише те, що йому із запізненням довірив шеф, та ще й не задля інформації, а як попередження.

«Наш Конті, — сказав шеф, — мав непоправно зіпсований азартною грою характер. Тому все обертав на гру, навіть найсерйозніші речі. Він, звичайно, передав нам пропозицію фотографа, але тільки за годину до вирішальної зустрічі. Очевидно, в останній момент злякався й надумав забезпечити собі тил. Він спробував навіть із цієї інформації одержати зиск, попросивши винагороди. Як ти знаєш, його було винагороджено. Вийшло грубо, в інших випадках ми діємо чистіше, одначе й у цьому завинив Конті. Йому наказали привести фотографа додому і там передати відомості. Тоді вони обидва мали б знищити один одного і таким чином розділити відповідальність за подвійне вбивство. Але Конті й тут виявився мерзотником. Певно, так повів розмову, що той одразу щось уловив і накивав п'ятами. Добре, що неподалік були наші люди й вчасно наздогнали його.

Взагалі подеколи доводиться міняти свої плани. Але не рішення. Бо змінити рішення означало б змінити й принципи. А принципи встановлено раз і назавжди, й ти їх знаєш: за чесну роботу платимо грошима, а за нечесну — кулею».

Все це вже не мало майже ніякого значення для подальшого розвитку операції. Але думки людини не можуть обмежуватись самою операцією, якою б важливою вона не була. Завжди лишається й щось стороннє — нікчемні дрібниці, незначущі спогади, картини, що їх слід було б викинути з голови, але вони вгніздилися там і не хочуть зникати, як-от вигляд притиснутого до парапету тіла, перебиті ноги, розкраяна голова й зібгана біла панама, просякнута кров'ю.

«Ну, годі, треба спати!» — пробурмотів я, прагнучи цим твердим наказом одігнати картину в забуття, щоб не відвертала мене від реальності. Одначе зі мною завжди так — коли сильно втомлюсь, важко засинаю, і що дужче зморений, то бадьоріше працює моя голова, тільки от на холостих обертах, оповита серпанком минулого, видінь і неясних передчуттів.

«День справді був напружений, але результативний», — сказав я сам собі. На відміну од теперішніх фантазій. Крім біганини по візи і підготовки асортименту зразків, прейскурантів тощо, мені довелося трохи подбати про свій гардероб і набути якогось фабрикантського вигляду. Після того треба було написати кілька листівок до близьких людей і знову відвідати пана Георга Роса, хоча візити цього роду були абсолютно заборонені, хіба у виняткових випадках.

Випадок справді винятковий. Мініатюрний магнітофон, який я своєчасно придбав, довів, що вартий чималих грошей. Я принципово не полюбляю цю техніку, яка змушує тебе чіпляти мікрофон у вигляді булавки для краватки, пропускати дроти попід сорочкою, робити дірку в кишені, аби вивести туди кінець, і раз по раз пхати руку в ту кишеню, щоб умикати й вимикати апарат. Але інколи ці фокуси неминучі. Маленький ролик, закладений у конверт і адресований дорогому Мерсьє, був здатний зробити мою «передчасну смерть» не такою фатальною для справи, а може, й одкласти цю смерть до більш підходящого часу.

— Вибачте, що знову турбую вас, — сказав я панові Росу, — знаю, що це не зовсім за правилами.

— О, не хвилюйтесь, — усміхнувся господар. — Я стара людина. Мені нема чого особливо боятися.

«Тобі також, — кажу собі. — Тому заспокойся і спи. Взагалі бери приклад із своєї секретарки». Яка порода! Просто дивно, як видиво цих розкішних форм досі не здолало мене і не спонукало зруйнувати тендітну перепону, що так протиприродно розділила жінку й чоловіка.

Напружені розміркування і видиво розкішних форм непомітно перейшли в сон, і я ледве, немов здалеку, почув стукіт у двері й голос провідника:

— Пане, ми прибули!

За чверть години, ретельно виголений і напахчений, я вийшов у коридор. Едіт стояла біля вікна з бездоганною зачіскою — волосся кольору воронового крила — і байдуже розглядала невиразні сірі будівлі, склади залізяччя й пустирі, що провіщають недалекий Мюнхен.

— Як спалося? — спитав я за вимогами етикету.

— Дуже добре, мерсі, — відповіла вона.

Але її обличчя, попри свіжі рум'яна, свідчило інше. Воно було бліде й зморене.

— Ви тямитесь і на косметиці, — зауважив я. — Досі, якщо не помиляюсь, не фарбувалися.

— Ви не дозволяєте?

— Чому? Тільки, якщо дозволите, пораджу не зловживати зеленим і синім під очима. Художники вважають, що ці барви більше придатні для пейзажів, аніж для портретів.

— А ви розумієтесь і на мистецтві?

— Так. Читав книжку «Ван Гог — художник сонця і божевілля». Потрапила колись під руку — хтось забув у купе. На жаль, поїздка закінчилась, коли я ледве дійшов до п'ятої сторінки. Ці книжки повчальні, але їх важко читати.

Жінка слухала моє базікання одним вухом і дивилась у вікно. Потяг стишив хід — це означало, що ми приїхали.

— А тепер? — звернулася до мене Едіт, коли потяг зупинився. — Які ваші плани на сьогодні?

— Скажу. Найперше — знайти готель.

— Була б дуже рада, коли б ми замешкали неподалік від вокзалу. Я справді чуюся негаразд.

Готель, який ми обрали, був близько від вокзалу, до того ж модерний і привітний.

— Вам одну кімнату? — запитав адміністратор.

— Дві, — поквапилась відповісти Едіт.

— Дві кімнати, — підтакнув я. — Дама — моя секретарка.

— Ви не забуваєте підкреслити своє шефство, — сказала вона пізніше в ліфті.

— Тільки в тих випадках, коли треба нагадати вам, щоб ви не висловлювалися раніш за мене.

Наші кімнати були поряд. І, почекавши з чемності півгодини, я постукав до Едіт:

— Зайдіть, будь ласка, якщо відпочили. Маємо трохи роботи.

Робота полягала в тому, щоб зателефонувати Рудольфові Бауеру, імпорт-експорт. Едіт набрала номер, церемонно зв'язалася від імені свого шефа з секретаркою фірми, секретарка фірми подзвонила, в свою чергу, шефові, і в результаті цього ритуалу я, нарешті, дістав прямий зв'язок.

— Доброго ранку, телефоную за дорученням вашого близького знайомого. Маю дещо передати вам од нього.

— Дуже приємно, — відповів молодий енергійний голос. — Коли вам зручно зайти?

— Коли буде зручно для вас.

— О дванадцятій — гаразд?

— Чудово.

Моя секретарка з деяким подивом стежила за оперативністю й ефективністю моєї розмови. Щоб дати зайву поживу її захопленню, я вийняв дбайливо запаковані зразки і свої торговельні папери, склав усе це в елегантний шкіряний портфель, глянув на свій годинник — справжній «Хронос» — і запропонував:

— Маємо час поблукати містом.

— Якщо ця прогулянка не входить до моїх службових обов'язків, я просила б увільнити мене.

— Як хочете, — відказав я байдуже, взяв портфель і вийшов.

Мюнхен, може, й чудове місто, але не в літню спеку. Через те по недовгім ваганні я вирішив, що краще посмакувати пива, яке носить ту саму назву. Воно було гарне. І саме проти спеки.

За одну хвилину до дванадцятої я вже стояв перед секретаркою Бауера, а ще через хвилину й перед самим Бауером. Хай зрозуміє, що німецька точність властива й іншим народам, як-от швейцарцям.

Бауер, на відміну од свого голосу, не такий-то й молодий, йому аж ніяк не менше п'ятдесяти. Але в його обличчі й усій поставі є щось енергійне й сильне, що викликає уявлення про парадні уніформи, студентські дуелі й казармені плаци. Менш ніж за хвилину він прочитав листа Моранді й одразу перейшов до запитань:

— Чим ви займаєтесь?

Його французька вимова була не менш тверда й різка, ніж поведінка.

Я повторив у загальних рисах розповідь, уже відому директорові «Зодіаку». Для більшої наочності вийняв і зразки разом з докладними прейскурантами.

Бауер уважно вислухав мене, тоді побіжно глянув на зразки й кивнув:

— Гадаю, що зможу дещо для вас зробити. Що саме і як, це скажу не раніше як за два дні. Скільки ви ще будете тут?

— Скільки потрібно.

— Чудово. В такому разі домовимось…

Він погортав записник на столі і назвав день і годину. Тоді подав мені свою тверду, наче дерево, руку й провів до дверей.

Перевага песиміста полягає не тільки в тому, що він передбачав найгірше, але й у тому, що, коли передбачення не справджується, переживає насолоду приємного сюрпризу. Песиміст — єдина людина, яка радіє, коли її сподівання не здійснюються.

Друга зустріч із Бауером принесла мені саме таку несподіванку. Не відразу, звичайно, і після досить напруженої боротьби.

— Ваші годинники доброякісні, — сказав представник місцевого імпорту-експорту, — але вони мають один дефект: їх важко продавати.

Я гадав, що він почне робити зауваження, вже відомі мені із зустрічі в «Зодіаку», й тому поквапився заперечити. Бауер терпляче вислухав мене і докинув:

— Ви не зрозуміли. Їх важко продавати не через недовіру покупців, а через опозицію продавців. Ваші товари бойкотують, і ви мусили б це знати.

— А, бойкот! — Я зневажливо махнув рукою, — То інтриги деяких швейцарських фірм. Ніхто не владний оголосити бойкот на весь світовий ринок.

— Не будьте таким упевненим, — похитав головою Бауер. Потім, неначе між іншим, запитав: — Ви, здається, недавно стали власником «Хроносу»?

— Авжеж.

— А доти що робили?

— Те саме. Тільки не як виробник, а як торговець.

— Мали крамницю?

— Так.

— Де?

— В Лозанні.

— Торгівля, мабуть, ішла добре, коли ви накопичили грошей на ціле підприємство.

— Гроші накопичив батько, а не я. Він був старомодною людиною і боявся рискованих операцій. Більшу частину своїх заощаджень зберігав готівкою, а оперував лише незначними сумами, необхідними на щодень.

— Отже, ви порушили це золоте правило?

— Якщо правило не приносить золота, це не золоте правило. Людина мусить грати крупно, інакше гра не варта свічок.

— Чи не здається вам, що ви піддаєте себе надто великому риску? — запитав Бауер і уважно подивився на мене.

Я витримав його погляд спокійно, але без нахабства.

— Риск розрахований, — одказав я. — В найгіршому разі продам усе й таки матиму зиск.

— Якщо хтось купить… — заперечив Бауер. — І якщо конкуренти не застосують брутальніших заходів. Є й брутальні заходи, пане Роллан!

— Ніякі заходи мене не лякають. Розрахований риск, звісно, також риск, але де нині немає риску?

Бауер знову подивився на мене уважно. Тоді запитав:

— А хто надоумив вас звернутися саме до «Зодіаку»? «Зодіак» не є спеціалізованою фірмою по годинниках.

— «Зодіак» ні в чому не спеціалізується. Однак це солідна фірма. Щоб подолати бойкот, мені потрібна саме солідна фірма.

— Солідних фірм багато.

— Одначе такі, як «Зодіак», можна полічити на пальцях. «Зодіак» укладає безліч угод з країнами за «залізною завісою». А це такий ринок, де не діють ніякі бойкоти.

— А ви самі не можете встановити зв'язки по той бік «залізної завіси»?

Запитання було поставлено зовсім недбало.

— Яким чином?

— Не знаю. Просто запитую.

Він запитував усе отак просто ще протягом майже двох годин. Слід віддати йому належне, провадив допит уміло, хоча й надто відверто, і робив усе для того, аби мені не пересохло в горлі: секретарка принесла пляшку шотландського віскі й двічі поновлювала запаси льоду і содової води.

— Сподіваюсь, я не дуже втомив вас, — сказав нарешті Бауер, глянувши на годинник.

— Ні, але ви мене спантеличили, — відповів я з добродушною усмішкою.

Господар теж усміхнувся, хоча й не так добродушно:

— Самі розумієте, треба знати того, з ким працюєш. А моя фірма, пане Роллан, попри несприятливу ситуацію, має намір попрацювати з вами.

Ось, нарешті, час приємної несподіванки.

— Авжеж, нам важко розбити блокаду навколо вашої продукції. Але ми маємо певні ринки в Африці і схиляємося до того, щоб розпочати операцію з десятьма тисячами годинників, швидше для випробування ринку.

З точки зору чистої вигоди повідомлення звучало приємно, одначе моя точка зору в цьому випадкові була іншою. Тому я ледве стримався, щоб не запитати: «А «Зодіак»?»

— Що стосується «Зодіаку», тут справа складніша. Як вам казав і Моранді, в мене є певні зв'язки з керівництвом фірми, але я зовсім не всевладний. Отже, слід потерпіти ще кілька днів, аби дочекатися наслідків проведеного зондажу. Ви, сподіваюсь, можете почекати.

«Почекати? Та я ж фахівець із чекання», — слід було б відповісти, однак я сказав:

— Звичайно. Можу залишити вам телефон.

— Гаразд. Під час наступної зустрічі оформимо й угоду.

Я вдав, що зволікання не дуже мене тішить, але змовчав, як того вимагає пристойність. І ми попрощалися з короткими вишкіреними усмішками після того, як Бауер на мить вручив мені уламок дерева, що правив йому за руку.

Едіт не без прикрості сприйняла звістку про те, що нам потрібно ще кілька днів затриматися в Мюнхені. Досі вона не виходила з кімнати, якщо не рахувати візитів до ресторану в готелі, — посилалася то на застуду, то на головний біль, то на втому чи щось інше. Зараз вона мені зовсім не потрібна, і я полишив її займатися своїми хворобами, а сам подався вивчати міські цікавості, переважно ті, які мають над кухлями густу піну.

Минув тиждень, поки нарешті одного ранку зателефонували від Бауера, мене запрошували на очікувану зустріч.

— Шкодую, що забрав у вас стільки часу, — сказав замість привітання Бауер, — але, сподіваюсь, це було немарно. Маю відомості, що угода із «Зодіаком» може здійснитися, й невідкладно. Наша маленька угода також готова.

Він подав мені примірник умови, і я, як і годиться тверезо недовірливому аферистові, уважно прочитав її. Усе гаразд.

Бауер узяв мій примірник, однак замість приступити до ритуалу підписування, поклав на нього свою дерев'яну долоню і втупив у мене незворушний погляд.

— Є одна остання подробиця…

«Аби тільки не з тих, які все згублять», — подумав я.

— Договір, як і угода із «Зодіаком», може бути здійснений і принести вам великі гроші, а може і залишитися тільки красивою ілюзією. Все залежить од вас.

— Тобто?

— Ви, певно, розумієте, що обидві умови вигідні головним чином вам, а не моїй фірмі. Це певний вид послуга, яку ми вам надаємо. Тож, як розумна людина, ви мусите знати, що за послуги віддячують послугами.

— А саме?

— Конкретно для моєї фірми ви не можете бути особливо корисним. Одначе завдяки певному збігові обставин, крім фірми, я представляю ще один інститут. І саме цьому інститутові ви б і могли прислужитися. Мабуть, здогадуєтесь, що йдеться про розвідку.

Він замовк і допитливо подивився на мене.

Мій удаваний подив був ані надто сильний, ані вельми невиразний. Саме настільки, наскільки може здивуватися необізнана, але позбавлена надмірної делікатності людина.

— Здається, я зрозумів, — одказую, витримавши погляд Бауера. — Тільки, як ви знаєте, в мене зовсім інший фах і мені неясно, в який спосіб я можу бути корисний вашому… інститутові.

— Це вам стане ясно, коли ми домовимось у принципі. Щодо спеціалізації, про те не турбуйтесь. Розвідники зовсім не якась особлива раса. Це можуть бути й торговці, як ви, й лікарі, й адвокати, і вчені, і взагалі кожен звичайний громадянин.

— Слухайте, пане Бауер, — сказав я, засовавшись у своєму кріслі. — Чи не може послуга, про яку йдеться, бути трохи банальнішою? Певні комісійні чи процент для вас, адже ви розумієте, я не хочу встрявати у справи, на яких не знаюся, та ще тоді, коли мої власні справи зовсім не такі блискучі.

— Ваші справи можуть піти блискуче тільки тоді, коли ви залагодите й інші. До того ж мушу вас попередити, ми зовсім не вимагаємо від вас якихось особливих подвигів, і взагалі вам ніщо не загрожуватиме, хіба тільки перевантажите собі кишені…

— Дякую, але я не дитина і знаю, що ніхто не натопче кишеню за так.

— Мова не про дурні гроші, а про речі, які аж нічим не зачеплять ваш спокій і вашу безпеку, — уточнив Бауер. — Угоди й прибутки — все це дуже гарно, одначе не забувайте, що, коли комунізм переможе, нічого не лишиться не тільки від наших прибутків, але й від нас самих. Люди вільної Європи мають громадянський обов'язок, пане Роллан!

Ми продовжували торги ще деякий час усе в тому-таки дусі.

Бауер образно демонстрував мені то кишені, натоптані грошима, то комуністичну небезпеку, поки я кінець кінцем змушений був капітулювати і не стільки перед загрозою комуністичного привид а, скільки перед небезпекою фінансового краху.

— Гаразд, — поступився я. — Кажіть, чого ви хочете.

— Розповім усе якнайдокладніше. Але перше, що ви мусите зробити, — це продати «Хронос».

— Що? — вигукнув я, цього разу без тіні симуляції. — Продати цю перлину техніки?

— Саме так, — спокійно кивнув Бауер. — Продати перлину. Остаточно і без вагань.

І ось ми знову в поїзді — я і моя секретарка. Якщо в Мюнхені їй щодень ставало гірше, тепер я вловлюю несподівані ознаки покращення. Обличчя жінки видавалося спокійним і свіжим без будь-яких рум'ян. Не те щоб усе її єство випромінювало радість життя, — вона навряд чи здатна на такі емоції, — але прояви меланхолії й мігрені просто зникли без сліду. До такого ступеня, що Едіт зволила погостювати в моєму купе й викурити сигарету.

Секретарка сіла, закинувши ногу на ногу, й стегна її виразно окреслилися під вузькою спідницею. Мій погляд мимоволі звернувся до тих напівприхованих зваб, але жінка поквапилася остудити мене:

— Я й досі не можу збагнути, чому тільки в останню мить ви сказали, що їдемо не до Женеви, а до Амстердама.

— Бо саме в останню мить виникла причина їхати до Амстердама, — зімпровізував я.

Мені не до смаку дріб'язкові побрехеньки, але інколи це єдиний спосіб уникнути довгих і марних суперечок.

— Настільки секретна ця причина?

— Анітрохи. Стосується переговорів з головною дирекцією «Зодіаку». Взагалі стосується саме того, в чому ви так глибоко сумніваєтесь.

Вона подивилася на мене, однак нічого не сказала.

— У вас так боліла голова! — зауважив я співчутливо, але без ніякого зв'язку з попереднім.

— Навіть не уявляєте, як боліла! — ствердила вона.

— Людина не вашої статури, напевно, вже не жила б і на світі. Якщо не виходити цілий тиждень з кімнати, головний біль не тільки не минеться, а може довести до самогубства.

По тих словах я простяг руку, щоб зачинити двері.

— Облиште ваші безглузді жарти й не зачиняйте дверей, — проказала спокійно Едіт.

— Жахливий протяг. Головний біль може поновитися так само легко, як і минув. А до того ж нам треба поговорити.

Вона глянула на мене з уже відомою мені тінню напруженості в карих очах.

— Про що саме?

— Про безліч речей. Можемо розпочати, наприклад, з такої деталі: кого ви боялись у Мюнхені?

— Боялася?

Вона вибухнула тим дзвінким, навіть занадто дзвінким сміхом, який находить на деяких жінок, коли їм задаєш незручне запитання.

— Гаразд, тоді почнемо з іншого: які конкретні інтереси ви маєте до «Зодіаку»?

Вона перестала сміятись і дивилася тепер на мене холодно, майже неприязно.

— Ще буде й третє, і четверте, і п'яте. Не кажучи вже про пояснення, які ви повинні дати мені з приводу своїх численних побрехеньок.

— Що конкретно ви маєте на увазі?

— Усе. Мушу вам сказати, що жодна ваша брехня не вдалася. Може, я й не фахівець з живопису, але й не дурень, за якого ви мене маєте… Сластолюбний патрон, що обирає собі секретарок за опуклими формами…

Вона мовчала і дивилася на мене неприязним поглядом.

— Я коректно обійшовся з вами: запропонував місце якраз тоді, коли ви шукали роботи, забезпечив вам платню, фантастично високу як на вашу службову незайнятість, а ви на все це відповідаєте обманом і нещирістю.

— Не можу зрозуміти, до чого ви ведете, — промимрила вона, немов щойно прокинувшись. — Я робила все, що мені доручали. Про інше не зобов'язувалась вам сповідатися, хоча й не розумію, які це побрехеньки вас засмутили.

— Бачте, Едіт, у нас попереду ціла ніч, але я не маю аніякого бажання гаяти її в марнослів'ї. Якщо не хочете й цього разу відповісти одверто на мою відвертість, вважаймо розмову закінченою. Завтра я сплачу вихідну допомогу, яка належить вам за угодою, і можете бути вільною.

Вихідна допомога досить солідна, тож мої слова могли б прозвучати швидше принадливо. Однак, як я й сподівався, Едіт сприйняла їх зовсім інакше:

— Але скажіть, у чому ви мене звинувачуєте? Коли я вас обманювала? Чого я вам не говорила?

— Я вже вам поставив два запитання.

— Гаразд, я відповім. Що стосується Мюнхена, ви мали рацію. В тому місті живе один чоловік, з яким я не хотіла зустрітися. Ні з ним, ні зі його ріднею. Чоловік, який свого часу негарно повівся зі мною, а тоді кинув. Це зовсім особисті справи, і я не розумію, навіщо маю про них розповідати. Що стосується «Зодіаку», тут ви помиляєтесь. До цієї фірми в мене жодних конкретних інтересів, окрім того, що вона могла забезпечити мені постійне місце і час од часу — поїздки за її рахунок.

Спосіб, у який вона відповіла на обидва запитання, може бути застосований, зрозуміло, й до решти. Через те я вирішив, що правило «заощаджуйте час» вимагає, аби я перехопив ініціативу.

Я прикурив сигарету, на мить заплющив очі, щоб зібратися з думками і дати можливість жінці подолати свій страх, а тоді сказав:

— Ви прослухали курс французької літератури чотири роки тому. Цей факт дуже легко встановити. З цих чотирьох років один рік вивчали машинопис і півроку працювали у «Фішера і К°». Лишається два з половиною роки, які важко виправдати неробством, коли взяти до уваги вашу енергійну натуру й особливо ваше свідчення, що ви не мали близьких людей, які могли б вас утримувати.

Вона спробувала щось заперечити, але я зупинив її:

— Заждіть, це тільки початок. Перейдімо до другого моменту. Зоставшися без роботи, ви їдете з Цюріха, оскільки, мовляв, не можете знайти там місця. Однак елементарна перевірка, зокрема перегляд колонки дрібних газетних оголошень, дозволяє встановити, що в Цюріху саме в цей час щоденно запрошували п'ять-шість друкарок і секретарок. По-третє, приїжджаєте до Женеви в пошуках удачі і перше, про що дізнаєтесь од вашої знайомої, — то вакансія в «Зодіаку». Однак, власне, місце в «Зодіаку» звільнилося тільки за два дні до нашої зустрічі, що теж неважко встановити з колонки дрібних оголошень. А ви приїхали за десять днів до того й марнували цей час, хоча в згадуваній колонці щодня з'являлися оголошення про вакансії в інших установах.

Едіт мовчала і дивилася перед собою, неначе те, що я говорив, її не торкалось. Я, навпаки, весь час не зводив з неї очей, бо з досвіду знав, що погляд діє навіть тоді, коли спрямований у фланг.

— Не хочу взагалі згадувати вашу брехню відносно вдаваної «знайомої», крім того, що ви називаєте так чоловіка, з яким зустрічалися в Женеві.

— І це теж вас дратує?

— Облиште кпини. Це не дратує мене в тому розумінні, яке ви маєте на увазі, однак наводить мене на певні висновки. Але спершу повернімося до питання про «Зодіак». Ви мали нещастя втратити це жадане місце, але й водночас і щастя посісти інше, рівноцінне. Замість того, щоб зрадіти з такого шансу, виявили незбагненне вагання; відклали відповідь на другий день…

— Життя навчило мене не вірити першому-ліпшому.

— Хвилинку! І попри нашу домовленість подзвонити зранку, ви озвалися лише по обіді…

— Я ж казала, що шукала вас зранку…

— Й набрехали. Бо зранку я виходив з готелю тільки на зустріч у «Зодіак», а ви чули про неї напередодні, і марно було шукати мене в ті години.

Вона мовчала. Я простягнув руку до її плеча. Звісно, не для того, аби обійняти її, а щоб викинути недопалок у вікно.

— І ось після цілої доби незрозумілого вагання ви нарешті телефонуєте, щоб задемонструвати так само незбагнений ентузіазм, щоб висловити задоволення…

— А може, й я дещо перевіряла, як це робили ви.

— Звичайно, але ви перевіряли не тільки те, чи я справді власник «Хроносу», а й з'ясовували, які в мене зв'язки з «Зодіаком». Запитання, які ви час од часу ставили мені, також стосувалися саме цього. Взагалі, коротко кажучи, ваше місце при мені становить певний інтерес лише доти, доки я сам маю бодай якийсь доступ до «Зодіаку».

Я закурив сигарету, аби дати жінці можливість відповісти, однак вона воліла мовчати й дивилася перед себе. Може, не слід поспішати.

Може, саме в цей момент Едіт обмірковує свою чергову побрехеньку й зараз послужливо запропонує мені.

— У ваших звинуваченнях, крім великої дози підозріливості, є й деякі слушні спостереження, — нарешті зізналася вона. — Ключем до всіх моїх учинків є інтерес до «Зодіаку», ви це зрозуміли. Власне, не стільки до самого «Зодіаку», як до певної людини з тієї фірми. Але це зовсім особиста історія.

— Слухайте, Едіт, ви страшенно заплуталися в цих особистих історіях. Одна в Мюнхені, тепер у «Зодіаку»… Тільки я не маю більше ніякого наміру грузнути у ваших брехнях. Самі вчинки свідчать, що в даному разі особисті історії ні до чого. Ви дієте під чужу диктовку, і перш ніж абищо зробити, чекаєте чиїхось інструкцій. Ви завагалися щодо місця, яке я вам запропонував, лише для того, аби мати час доповісти й одержати додаткові розпорядження. Ваші зустрічі з подругою в чоловічій подобі викликані тією ж необхідністю. Я не примушую вас розповідати більше, ніж ви вважаєте за можливе довірити мені, але й не хочу, щоб ви частували мене дурною брехнею. Я вам сказав: завтра владнаємо усі рахунки і розпрощаємось.

— Але я не хочу прощатися, ви мені потрібні… — неголосно заперечила Едіт, рвучко обернувшись до мене.

— Ви також мені потрібні, одначе я втримуюсь… — пробурчав я.

Бо за тим рухом обличчя жінки опинилося за п'ядь од мого. Едіт схвильовано дихала, хоча для того, щоб оцінити принади її грудей, у цьому не було ніякої потреби.

— Я хотіла б усе вам розповісти, але не можу… — прошепотіла секретарка, вхопивши мене за руку.

— Чому? Ви досить добре висловлюєтесь.

— Саме тому, що йдеться не про особисті справи… Ви це зрозуміли… бо то не тільки моя таємниця… взагалі не моя таємниця…

— Гаразд, не силуватиму вас. Але погодьтесь, неможливо працювати з людиною, яка виношує таємні заміри проти того, хто дає їй хліб.

У підсвідомому пориві Едіт стиснула мою руку й благально промовила:

— Обіцяйте мені принаймні бути скромним… Обіцяйте мовчати.

— Про це не турбуйтесь. Аби тільки, звичайно, ваші інтереси не шкодили моїм.

— Морісе… — проказала жінка схвильовано, зовсім несподівано назвавши мене на ймення. — Я шпигунка…

— А, шпигунка, — проказав я. — Тільки цього мені й бракувало.

Вона тисла мені руку й дивилася на мене бентежними очима, неначе злякавшись власного зізнання.

— І якій же розвідці ти служила?

— Ніякій… «Фішеру і К°»…

— То яке ж це шпигунство?

— Комерційне.

— І таке існує?

— «Зодіак» дуже зачіпає інтереси «Фішера і К°» в певних галузях. Крім того, «Зодіак» розробляє перспективні проекти поглинення певних підприємств і створення чогось подібного до монополії. «Фішер і К°» хоче знати деталі цих проектів і взагалі мати інформацію про все, що діється в «Зодіаку».

Вона викладала ці відомості автоматичним голосом самовбивці.

— Але я не мала права нікому розповідати про ці речі, нікому — розумієш?

«Вважай, що ти саме нікому й розповіла. Одна давня приятелька так і назвала мене — пан Ніхто», — подумав я, але сказав інше:

— Ясно. І заспокойся. Я не балакучий. І твоя секретна місія мене не стосується. За однієї умови: якщо не робитимеш дурниць, які можуть зашкодити й моїм справам.

Ми непомітно перейшли на «ти», але інакше й не могло статися в інтимній розмові, сповненій шпигунських зізнань.

— Я нічого не робитиму без твого відома, — пообіцяла Едіт. — На все питатиму твоєї згоди. Гаразд?

Добре. Але щоб вийшло на краще, слід довести до кінця розпочатий процес заспокоювання жінки. Це спонукало мене посунутись трохи праворуч і обійняти Едіт за стан. Ця розкішна жінка мала напрочуд тонкий стан.

— О Морісе, як я ненавиділа тебе ще зовсім недавно!

Я не став відповідати освідченням на освідчення, — пишним бюстом Едіт пригорнулася до моїх грудей, і мені одібрало дихання. Та, зрештою, розмови зайві. Едіт у моїх руках — у прямому й переносному смислі слова.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Видно, посади в «Зодіаку» роздають залежно від живої ваги людини. Директор у Женеві був просто дебелий. Головний комерційний директор в Амстердамі — грандіозний. Це велетень з поріділим рудим волоссям, добродушним червоним обличчям і роздутим од пива черевом. Його ім'я, яке назвав мені Бауер, важко вимовити — Ван-Вермескеркен.

Велетень ліниво розсівся в кріслі за двометровим дубовим столом. Обличчя й волосся у нього були такі червоні, наче директор розжарювався на вогні, і кожної миті можна було чекати, що з його тім'я вихопиться полум'я.

— Дуже цікаво, — добродушним басом прогудів Ван-Вермескеркен, коли я закінчив свою оповідь. — Дуже, дуже цікаво.

Він глянув на моє задоволене обличчя і так само добродушно додав:

— Одначе ваш варіант зовсім неприйнятний для нас.

Велетень натис кнопку на столі і звелів секретарці, яка враз постала на порозі:

— Принесіть нам що-небудь випити, будь ласка.

«Раз попереду якесь питво, значить, не все ще втрачено», — вирішив я і вийняв з кишені сигарети.

— Прошу! — схаменувся Ван-Вермескеркен і з легким сопінням подав мені чималеньку коробку сигар.

Я взяв сигару і поки вивільняв її з упаковки й обрізав кінчик ножицями, секретарка вже поставила на столик у кутку пляшки. Як і слід було чекати, вона принесла пиво. Лінивим порухом велетень запросив мене, ми пішли до столика й усілись у важкі зручні крісла. Ван-Вермескеркен звично відкоркував дві пляшки «Туборга» й наповнив кухлі. Потім так само звично вихилив свій до дна, причмокнув і, зітхнувши, розлігся в кріслі.

— Цікаво, але неприйнятно, — підсумував він свою вже висловлену думку. — Ви запитуєте: чому? Тому, любий пане, що, коли ми приймемо вашу пропозицію, нам доведеться розірвати зв'язки з деякими солідними швейцарськими фірмами, з якими працюємо віддавна. Не зник», як це вийшло, але ваше підприємство піддано повному бойкоту.

— Ці бойкоти тривають два дні, — одказую зневажливо. — Досить такій великій фірмі, як «Зодіак», укласти з нами угоду — і від бойкоту й сліду не лишиться.

— Ваша думка про «Зодіак» мене тішить, — прогудів директор. — Боюся тільки, що ви трохи переоцінюєте нас. І водночас недооцінюєте своїх супротивників.

Велетень вимовляв французькі слова з англійським акцентом, що для голландця не так-то й погано. Він замовк, подивився на невідкорковані пляшки, але втримавсь. «І якнайменше рідини», — певно, сказав йому домашній лікар під час останнього візиту. Та Ван-Вермескеркен зараз був так загрозливо червоний, що я порадив би йому більше рідини, коли не хоче, щоб з його голови зненацька вихопилося полум'я.

— Коли я давав позитивну загалом відповідь нашому Бауеру, я мав на увазі інший варіант, — промовив далі директор. — Ми можемо бути покупцями. Але не окремих партій, а цілого підприємства.

— Ви пропонуєте мені продати «Хронос»? — запитав я, мало не вискочивши з крісла.

— Саме так, — спокійно кивнув рудий гігант. — І вважаємо, що наша пропозиція порадує вас!

— Порадує? Ви пропонуєте мені самогубство й до того ж хочете, щоб я радів?

— Спокійно, спокійно, — підняв руку директор. — У нашій пропозиції нема нічого, що могло б загрожувати вам…

Піднята рука на мить повисла в повітрі, потім опустилася й наче несвідомо впіймала одну з непочатих пляшок. Ковпачок м'яко впав на килим. Коли людина в усьому почне слухатися лікарів…

— Ми пропонуємо вам не самогубство, а рятунок, — пояснив велетень, вихиливши одним духом і другий кухоль. — Самогубство ви самі собі забезпечили. Маємо відомості, що бойкот триватиме точно до моменту вашого банкрутства…

ї він почав викладати всі ті аргументи, які я вже добре знав, оскільки зовсім недавно за їхньою допомогою сам притискував нещасного засновника «Хроносу». До того ж люди «Зодіаку», певно, вже зробили перевірку, бо директор мав вичерпну інформацію про моє підприємство.

— У вас єдиний вихід продати. Й один великий шанс: продати не абиякому здирникові, а таким поважним, я сказав би, навіть щедрим покупцям, як ми.

Увесь цей час я вдавав звичайне для таких обставин пригнічення, забуваючи навіть випити налитий мені другий кухоль пива, хоча, між нами кажучи, спрага мучила не тільки Ван-Вермескеркена. Згодом, коли директор вичерпав аргументи свого шантажу, я взяв слово, аби. пояснити з майже чарівною щирістю, що для мене «Хронос» не просто джерело прибутків, що це моя перша й, мабуть, остання любов, що годинники перейшли в мою кров за спадком і таке інше, включивши до своєї задиханої сповіді доволі фраз, сплагійованих із висловлювань Клода Рішара на ту ж тему.

— Чудово, — підсумував директор, коли я замовк. — Це робить нашу умову ще вигіднішою для обох сторін. Бо, коли угода реалізується, ми відкриємо цілий відділ виробництва і збуту годинників, і нам потрібен буде шеф відділу.

— А мій директор? А моя секретарка? Всі оті дбайливо підібрані люди, які складають якісний, працездатний організм?..

— Та послухайте, — прогудів Ван-Вермескеркен. — Ми зовсім не збираємося руйнувати цей організм. Навпаки, тепер ми розширимо його, щоб створити могутнє конкурентноздатне підприємство. Ваші люди навіть не відчують змін. Так само, як і ви… Хіба що з ваших плечей спаде безліч турбот.

По тих словах рука його задля більшої переконливості зробила рішучий жест і вхопила останню пляшку.

Я ще певний час переживав глибокі душевні тортури, одначе не переступав межі. Потім, тільки заради інформації, запитав про ціну. Це наштовхнуло велетня на зустрічне питання:

— А скільки заплатили ви самі попередньому власникові?

— Скажу вам, хоча це таємниця й стосується тільки мене й Рішара.

І назвав точну цифру.

Люди «Зодіаку», безперечно, самі вже встановили ту цифру, як стало ясно із задоволеного вигляду велетня.

— Чудово, — кивнув той. — Отже, такою мала б бути і наша ціна, щоб ви не відчули себе скривдженим.

— Але ж… — вигукнув я, спалахнувши обуренням.

Директор знову підняв свою дебелу руку:

— Заждіть! Я сказав, що такою мала б бути, а не що буде такою. Вам пощастило справді дуже дешево придбати «Хронос», та ми виявимо до вас більшу поступливість, ніж ви самі виявили до попереднього власника. Ви одержите на п'ять процентів більше.

— Давайте десять, — відповідаю, — щоб у мене були серйозні підстави для розмірковувань.

Ван-Вермескеркен неголосно засміявся, неначе прополоскав горлянку.

— Не піддавайтеся мріям, пане Роллан. Ви ділова людина. П'ять процентів — це наша остаточна умова. І — дозвольте зауважити — це дуже непогано, коли взяти до уваги всю суму.

Я, звісно, наполягав на своїх десятьох процентах, після того зійшов на вісім, та акула з добродушною пикою й не думала відступати.

— П'ять, — повторювала вона, аж поки не настав час прощатися. — Й не баріться з відповіддю. Ми рідко наважуємось на такі угоди, але коли наважились, не любимо зволікати.

Надворі дощило. У цьому місті часто дощить і переважно тоді, коли ти без парасольки. Головна дирекція «Зодіаку» містилася на тихій вулиці неподалік центру. Вулиця та, власне, набережна — вздовж неї тихий, глибокий канал, темну поверхню якого розбурхують краплі дощу. Взагалі везе мені на воду. Спочатку Венеція, потім Женева, тепер Амстердам.

Я загорнувсь у плащ і попростував уздовж набережної, поринувши в думки. П'ять чи вісім процентів — це питання цікавило мене найменше. Прибуток зовсім непогана річ, але я не представник зовнішньої торгівлі й одержання зиску — не моя справа. Непокоїло мене саме те, що повинно було б радувати: операція розвивалася надто легко, угоду можна підписати негайно, як тільки я забажаю. Звичайно, «Зодіаку» вигідно привласнити таке підприємство, як «Хронос». Але готовність директора взяти як посаг і мене викликала подив. Ця готовність була б зрозумілою для звичайної фірми, яку цікавлять лише комерційні інтереси, однак її важко пояснити в тому випадкові, коли фірма є замаскованим шпигунським центром. Виходить, моя гіпотеза відносно зв'язку «Зодіаку» з ЦРУ надто поспішна. Може, в «Зодіаку» тільки працює хтось із ЦРУ. Так чи ні, за будь-яких обставин я мушу починати звідти, звідки почав. Іншого шляху нема.

Я знайшов Едіт у кафе на Рембрандт-плейн, де й залишив її. На столику біля порожньої чашки лежало кілька журналів, також видно вже переглянутих, судячи з нудьгуючого обличчя жінки. Вона допитливо глянула на мене, аби вгадати, з чим я прийшов, і, нічого не збагнувши, нетерпляче спитала:

— Чи все гаразд?

— Дивлячись з якого боку оцінювати, — одказую ухильно. — Для мене не дуже добре, однак для тебе, певно, буде чудово.

Вираз нетерпіння став ще помітнішим.

— Відомості твоїх шефів підтверджуються, — кажу, закуривши сигарету. — «Зодіак» справді лаштується поглинути деякі підприємства. Й першим у списку, здається, стане «Хронос».

За два дні — термін ані надто довгий, ані занадто короткий — я знову постав перед рудим велетнем, аби повідомити, що приймаю умови.

— Чудово, — вдоволено кивнув директор. — Так я й думав. Ви одразу справили на мене враження розумної й ділової людини. Виконаємо формальності без зволікань. А проте не завадило б відрекомендуватися нашому голові, панові Евансу. Я вже казав йому про вас.

Секретарка Ван-Вермескеркена повела мене довгим тихим коридором із безліччю дверей, аж поки ми не опинилися в маленькій приймальні, й передала мене з рук до рук іншій секретарці, що вартувала біля святилища, де мешкав сам голова. Вона запросила мене сісти й послужливо подала вранішні газети. Я встиг уже досить докладно вивчити пресу, як і цю жінку — гарненьку, з привітним обличчям, коли нарешті Задзвонив телефон і секретарка, проказавши кілька уривчастих слів у трубку, кивнула мені на вхід до святилища.

Перший побіжний погляд на кабінет, у якому я опинився, дав підстави думати, що, поки я чекав у приймальні, голова також читав газети. Вони безладно громадились на його столі. Пан Еванс усе-таки визнав за потрібне підвестися й зустріти мене, поблажливо тицьнувши розслаблену довгу руку.

Голови великих фірм схожі на англійських королів — царюють, але не правлять. Тому я приготувався побачити якусь музейну руїну, одного з тих нащадків знатних родин, які замість багатства успадкували саме ім'я, здатне забезпечити їм парадну посаду з доброю платнею. Але чоловік, який мене зустрів, хоча йому й перейшло за п'ятдесят, виявився в розквіті сил. Еванс був худий і цибатий, мав трохи сутулу поставу, притаманну високим людям, які неначе завжди бояться вдаритися головою.

— Я дуже зле розмовляю по-французьки, — відповів той на мою вітальну фразу. — Хоча й розумію.

— У мене майже так з англійською, — зізнався я.

Отже, розмова велася двома мовами. Це виявилось не дуже складною справою, оскільки й розмови, власне, не вийшло. За винятком кількох коротких реплік, уся вона складалася з двох монологів. Мого — про можливості, які розкривались перед новим відділом завдяки безцінним якостям годинників «Хронос». І його — про характер «Зодіаку», про маленькі коліщата окремих секторів, які складають одну велику машину, про переваги тієї машини, яка не дуже боїться епізодичних криз в окремих секторах і так далі, й таке інше. В мене виникло враження, що він повторював текст, завчений напам'ять для подібних випадків, але це не дуже турбувало, бо мій власний монолог навряд чи звучав оригінальніше.

Еванс говорив монотонно, не дбаючи про мою реакцію, неначе давав зрозуміти, що виконує нудний і неминучий ритуал. Його гарне мужнє обличчя своїм вольовим виразом нагадувало одного відомого голлівудського кіноактора, який саме цим і заробив мільйони. Але в артиста був щирий погляд, який у відповідних ситуаціях міг ставати навіть ніжним. А сірі холодні очі Еванса дивилися важко й непорушно з відсутнім виразом, неначе в цю мить він водночас думав про щось інше, або, скоріше, мов за тими очима взагалі немає людини.

Я роздивлявся співрозмовника без видимої цікавості і так само неуважливо розглядав кімнату. Величезний кабінет нагадував швидше морський музей, аніж ділову контору. Моделі старовинних кораблів під скляними ковпаками, мореплавні карти, стернове колесо, компаси та барометри, не рахуючи мушлів усяких видів і розмірів. У глибині кабінету було* двоє дверей. Одні прочинені саме настільки, щоб побачити лише умивальник. Вікна кабінету, сяючи чистотою, дивилися на високі дерева набережної.

— Може, маєте якісь особисті бажання? — запитав Еванс після того, як закінчив монолог і трохи помовчав.

Це означало: «Чи не збираєшся ти йти?» Але я вирішив скористатися з нагоди:

— Хотів би зберегти свою нинішню секретарку.

— Така вона гарна? — звів брови Еванс.

І це був єдиний вияв цікавості і єдиний жарт, якщо цю банальну фразу можна вважати жартом.

— Справа смаку. Вона чудово працює, я звик до неї.

— Гаразд, гаразд, — кивнув Еванс. — Скажете від мого імені Уорнеру, щоб улагодив її призначення. Взагалі вам слід завітати до Уорнера і у зв'язку з вашим призначенням.

І він підвівся, даючи мені зрозуміти, що в нього не можна сидіти без кінця.

Ці люди перекидають мене один до одного, наче футбольний м'яч: Ван-Вермескеркен до Еванса, Еванс до Уорнера. «Завітайте до Уорнера», — це звучало безневинно, мов «закуріть сигарету». Насправді ж сталося інакше.

Директор персоналу Адам Уорнер був людиною мого віку і, певно, не більш довірливий за мене. Рівний супротивник вгадується швидко, бо негайно завважуєш деяку спільність у мисленні і діях. Уорнер сидів у бездоганному, спокійно-сірому костюмі. Обличчя в нього також сіре, невиразне, позбавлене будь-яких прикмет. Це можна було б сказати і про очі, коли б не їхня надзвичайна рухливість і глибоко прихована підозріливість.

Він запросив мене сісти й дістав з шухляди якісь бланки, втім, навіть і не глянувши на них. Кімната в нього маленька, я навіть сказав би, мізерна, порівняно з імпозантними кабінетами директора й голови.

— Я зле розмовляю французькою мовою, — попередив мене Уорнер.

— У такому разі, якщо ви готові слухати погану англійську…

— Це не образить мої національні почуття, — одказав шеф персоналу. — Я американець.

Американці, до речі, вважають, що зіпсувавши англійську мову, вони створили зовсім нову.

— Ви з Лозанни, чи не так?

Киваю ствердно.

— Швейцарець?

Киваю вдруге.

— Втім… — Тут він удав, що дивиться в документи. — Ваша мати, здається, була болгаркою.

— Вірменкою, — поправив я.

— Але з Болгарії?

— Так. З Пловдива. Власне, вона залишила цю країну ще замолоду.

— Розумію. І більше не поверталась?

— Лише один раз, наскільки мені відомо.

— А ви коли їздили до Болгарії?

— Ніколи. Лише якось проїздив дорогою до Туреччини.

— Коли саме?

Й карусель закрутилася. Карусель із запитань і відповідей, і запитань до запитань, і відхилень ліворуч і праворуч, нібито зовсім випадкових питань, неначе ми просто базікаємо, і несподіваних поворотів, точно так, як вів би допит я, якби сидів на місці Уорнера, а він посідав моє. Бо це справжній допит, наполегливий і вичерпний, і людина за столом не дуже старалася надати йому респектабельнішого вигляду. Це допит і перевірка, від яких залежала моя доля, перевірка легенди по всіх пунктах і швах, по найдрібніших деталях, перевірка, яка разом з напруженням давала мені й певну дозу прихованого самовдоволення, бо наші люди таки розумілися на своїй справі, і кожне з питань, якими Уорнер сподівався мене заплутати, було передбачене заздалегідь, і коли я слухав їх, то неначе чув голос полковника там, далеко, за тисячі кілометрів звідси, в генеральському кабінеті, і в ту мить мені було дуже приємно, що існують такі сухі педанти, як полковник, котрі не заспокояться, поки не вивірять найдрібнішу деталь.

Схожість між мною і Адамом Уорнером, яку, здавалося, я вловив ще напочатку, часом полегшувала моє становище, бо його тактика не могла захопити мене зненацька, і навіть найнесподіваніші його запитання виникали саме тоді, коли я був певен, що вони виникнуть. Але це не зменшувало критичності мого становища. Досвід і проникливість чоловіка за столом були гарантією, що мені не минеться жодне з можливих небезпечних запитань. У ту мить я благословив своє рішення говорити англійською мовою. Недосконале володіння мовою завжди може виправдати зволікання, промовчування, обірвані фрази, неначе ти добираєш потрібне слово.

Це гра. А в кожній грі існує риск, що твій номер не пройде. Мої відповіді можуть бути невразливими і все-таки звучати так, що людина навпроти дійде висновку: «В тебе непохитна легенда, друже, одначе це все-таки легенда. Отже, йди бреши іншим». Тому гру слід вести в двох планах — переконливості фактів і переконливості психології. Іншими словами, ні на мить не виходити з ролі вдавано безневинної і щирої людини, якою ти не є, але мусиш удавати. В одних випадках слід уникати надмірних затягувань, в інших — зайвого поспіху. Є запитання, на які треба відповідати негайно, а є й такі, що їх слід обмірковувати, перш ніж висловиш давно готову відповідь. І все це повинно йти спонтанно, природно, з усією належною палітрою поглядів, виразів обличчя й рухів. Точно, як на сцені, тільки з невеликою відмінністю. Бо навряд чи є така сцена, де акторові стинали голову за кожне зайве слово чи фальшивий жест.

— Ваш інтерес до мого минулого починає мене бентежити, — зауважив я з посмішкою. — Сподіваюсь, ніхто з моїх конкурентів не звів на мене наклепу…

— О, будьте спокійні, — й собі посміхнувсь Уорнер. — Ми не діти, щоб довірятися наклепам. І взагалі запитання, що їх я задаю вам, цілком звичайні. Ми тут, у «Зодіаку», як одна велика родина. Цінуємо людей, дбаємо про них і тому вважаємо, що мусимо знати про них усе.

Він кинув на мене короткий, швидкий погляд, байдужий, але бентежний несподіваністю, й запитав:

— Коли ви закрили магазин у Лозанні?

— У травні минулого року. Відразу по смерті батька.

— Навіщо?

— Знаєте, це досить складна справа. Мій батько був дуже несміливий у торгівлі, працював, аби тільки не сидіти без діла, підприємство ледь животіло. Я просто не бачив смислу тримати його…

— Але смерть вашого батька була якраз щасливою нагодою — вибачте на слові — розширити справу.

— Сумніваюся. Я принаймні так не думаю. Магазини, знаєте, як люди. Колись набуту погану репутацію важко спростувати. Наша фірма протягом десятиріч вважалася крамничкою, що торгує посередніми товарами.

— Може, ви маєте рацію, — відступив Уорнер. — Отже, продали її в травні минулого року?

— Так.

— А стали власником «Хроносу» на початку липня цього року?

Киваю головою, напружено чекаючи наступного запитання.

— А що ви робили в період між цими двома подіями?

Це було запитання, якого я давно чекав. Магазин — як люди, але й легенди також. І найкраща з них не може бути безгрішною, як усевишній. І найкраща легенда має свої вразливі місця.

— Мандрував.

— Де саме?

Бувають запитання, на які зовсім природно відповісти — «не пам'ятаю». На жаль, це не таке.

— Майже весь час провів у Індії. Бомбей, Хайдарабад, Мадрас, Калькутта…

— В Індії? Чому так далеко?

— Саме через те, що далеко. Я говорив уже вам, всупереч своїм синівським почуттям, що мій старий був посереднім торговцем. А до того ж і деспотичним батьком. Не поділяв ані моїх торговельно-комерційних поглядів, ані особистих поривань. На всі мої прагнення мандрувати — я завжди мріяв мандрувати — він незмінно відповідав: «Люди сидять на місці. Мандрують товари». — Я замовк на мить, немов знову почув голос покійного батька. Потім додав поблажливо: — Чого ви хочете, — людина старої школи. Скорбота скорботою, але коли я зостався сам, я відчув себе наче учень, одпущений на канікули.

— І ви рушили до Індії. Розумію. Ви згадали навіть деякі міста. Будь ласка, докладніше про це, готелі і таке інше…

І я почав докладно, з назвами всіх отих місць, яких ніколи й у вічі не бачив, хіба на фотографіях, але чиї основні дані завчив напам'ять.

Адам Уорнер весь час уважно слухав мене, однак жодного разу нічого не занотував, хоча тримав перо і мав перед собою папір. Записував, певно, магнітофон.

Минули години, поки директор персоналу нарешті вирішив дати мені перепочинок. Кажу перепочинок, бо всі факти, напевно, перевірять і після перевірки мені піднесуть нову порцію запитань. У цій справі не існує ста способів дії: попередні перевірки, потім вичерпний допит, тоді нові дослідження вразливих пунктів, а після того додатковий допит, аж поки тебе не вительбушать або дадуть тобі спокій.

— Сподіваюсь, я не дуже вас обтяжив.

Після трьох годин розпитувань фраза звучить зовсім безсоромно, однак я тільки втомлено посміхаюсь:

— Не дуже, але таки відчутно.

— Щодо вашої секретарки питання буде одразу розв'язане. Скажіть їй, хай зайде до мене.

Трохи згодом я вже сидів із своєю секретаркою в одному затишному ресторані на Дамраку. Уорнер настільки вичавив мене, що я мусив вихилити три кухлі для відновлення нормального зрошення свого організму.

— Чи довго ще збираєшся дудлити й мовчати? — поцікавилась Едіт.

— Саме закінчую. І вже можу повідомити тобі першу новину: переходиш у штат «Зодіаку».

— Ти молодець!..

— Друга новина, — перебив я, — також варта твоєї уваги: залишаєшся моєю особистою секретаркою. Отже, будь поштива.

— Я стану тобі рабинею.

— Поки що не бачу в цьому потреби. Значно важливіше, щоб ти нічого не чинила на власний розсуд. Щоб взагалі не робила нічого такого, що виходить за межі твоїх прямих службових обов'язків. Гадаю, ці люди мають надмірну підозріливість і великий запас магнітної плівки.

— Ти починаєш мене лякати.

— Не маю такого наміру. Хочу просто нагадати тобі перший і єдиний параграф нашої домовленості…

Я замовк, бо підійшов кельнер. Біфштекс із смаженою картоплею і зелений салат. Скромна і серйозна страва, що пасує для робочого дня. В інтересах внутрішнього зрошування я замовляю ще два кухлі пива і, лише коли кельнер одійшов, продовжую свою думку:

— Бо для тебе, люба Едіт, служба в «Зодіаку», можливо, тільки епізод, а для мене — питання фаху…

— Гаразд, — перебила вона, наштрикнувши виделкою шматочок м'яса. — Можеш поберегти своє красномовства Знаю, що ти скажеш.

— Сумніваюсь. Я хочу тобі сказати таке: за призначенням тобі треба зайти до директора персоналу, пана Адама Уорнера.

— Зайду.

— Май на увазі, що, хоч його звуть Адам, він ставить запитання зовсім не як перша на світі людина.

Вона перестала їсти й подивилася на мене.

— Я сказав би навіть, що він задає їх надзвичайно спритно. І що він допитливий понад усяку міру. Отже, якщо ти піднесеш йому свою легенду в тому вигляді, в якому спершу піднесла мені, я не сподіваюсь на успіх.

— Спасибі за попередження. Але я вже підготувалася.

— А коли зайде мова про твою першу спробу влаштуватися в «Зодіаку»? Уорнер не пропустить той факт, що коли тобі не вдалось улаштуватися секретаркою в Женевському відділенні, ти стаєш моєю секретаркою при головній дирекції.

— Він не може знати про мою першу спробу. Я не лишала документів і не подавала заяви.

— Але ти назвала своє ім'я.

— Не називала й імені. Першого дня, коли ми всі прийшли, нас було багато, і помічник директора приймав нас нашвидку, тільки роздивлявся. Цей тип уславився жінколюбством.

— Тоді дивно, що він тебе не вибрав.

— Не всі мають у цій галузі твій здоровий і дещо примітивний смак, Морісе. Він, власне, вже майже вибрав мене і дав надію, але слідом за мною ввійшла інша претендентка, і, як тільки я побачила її, зразу ж відчула, що вона заступить мені дорогу.

— Значить, вона була кращою за богиню.

— Нічого подібного. Це було одне з тих цибатих і кощавих створінь із довжелезними штучними віями й розпухлими безбарвними вустами, які створюють славу касті манекенниць.

— То його справа, — кажу. — А «Фішер і К°»?

— Що «Фішер і К°»?

— Якщо «Фішер і К°» мають особливий інтерес до «Зодіаку», Уорнер не може не бути в курсі справи. А ще як повідомиш, де ти працювала…

— Розумію, — перебила вона.

Потім трохи подумала і сказала, нерішуче дивлячись на мене:

— Морісе, я не хотіла звіряти тобі й цю останню таємницю, але роблю це, бо змушена, і тому, що вірю тобі. «Фішер і К°» — лише проміжна ланка. Фірма, яку цікавлять проекти «Зодіаку», зовсім інша.

І вона знову заходилася біля свого біфштекса, бо до столика підходив кельнер з пляшками.

Едіт повернулася до готелю лише надвечір, і обличчя в неї було добре-таки змучене. Вона зібралася щось сказати, але я випередив її.

— Може, підемо вечеряти? Я дуже зголоднів… Секретарка зрозуміла, що я маю на увазі, і тільки кивнула головою.

— Ти гадаєш, у готелі нас підслуховують? — запитала вона, коли ми вийшли на Калверстрат.

— Певен цього. Навіть міг би тобі сказати, хто саме.

— Отой старий, що оселився вчора в сусідньому номері, — здогадалася Едіт.

— Саме так. У тебе спостережливе око.

— Бо й він не викликає сумніву як підглядач. Але слухай-но, Морісе: якщо нас підслуховують навіть у готелі, це не видається тобі надмірним?

— Чи не однаково?

— Тобто як? Ми наймаємось у торговельну фірму чи в атомний центр?

— Не знаю, — відказую замислено, вдаючи, що розмірковую над цим питанням. — В усякому разі, голландці славляться своєю шпигуноманією. І потім, знаєш, ці торговельні фірми, навіть найпорядніші, торгують іноді не зовсім порядним товаром, як, наприклад, зброєю.

— Певно, таки є щось подібне. Інакше все це важко пояснити.

— А як розмова з Уорнером?

— Жахливої — зітхнула вона. — Єдине, що він забув запитати, — це розмір мого бюстгальтера.

— Ну, й?

— Гадаю, що справилась, — скромно відказала жінка.

— Це з'ясується в процесі наступного допиту.

Вона злякано подивилася на мене:

— Ти хочеш сказати?..

Що стосується мене, другий допит відбувся через десять днів і пройшов значно легше, ніж перший. Взагалі мені здалося, що перевірка скінчилась на мою користь. За дивним збігом, документи на продаж, які досі бозна-чому запізнювалися, були підписані зразу після мого другого візиту до Уорнера, й угоду скріпили водночас з моїм офіційним призначенням.

Отож я вже член тієї великої родини, що зветься «Зодіаком», і маю окремий затишний кабінет — світлий, він аж пахтить чистотою, тобто мастикою для підлоги. Підлеглий мені персонал нечисленний, але кваліфікований. Точніше кажучи, він обмежується панною Едіт Ріхтер, яка всілася біля маленького столика навпроти мене і, кладучи ногу на ногу, не забувала демонструвати мені вишуканість своїх панчіх.

— Не заважай мені працювати, — буркотів я час од часу, коли мій погляд утрапляв саме туди, куди не слід.

— Що ж я вдію, коли спідниця в мене вузька і коротка? Не можу ж я весь час сидіти, наче в класі!

— Але ти можеш купити собі іншу, ширшу і довшу, — заперечив я. — Подарую тобі картату плісировану шотландську спідницю. Дуже модерну.

— Не личать мені плісировані спідниці. В них я стаю товстою.

— Тоді куплю тобі робочий халат. Неодмінно куплю халат, якщо не припиниш ці фокуси.

У вільні хвилини наші розмови точаться все в такому ж тоні, оскільки ми встановили, що ні тут, ні в готелі говорити про серйозні речі не можна. Проте, хоч ми й недавно на роботі, вільного часу випадає мало. Кожного дня доводиться писати по кілька листів імовірним клієнтам з докладними та спеціально відредагованими для кожного окремого випадку пропозиціями. Треба обміркувати й певні рекламні заходи для популяризації нової марки. Часто випадало говорити по телефону й з Клодом Рішаром про ті чи інші деталі, пов'язані з розширенням підприємства та збільшенням його потужності. На моє щастя, або, точніше, на щастя «Зодіаку», Рішар саме завдяки своїм фантазерським схильностям ще від початку передбачив таку можливість, отже, розширення може бути здійснене легко й швидко, хоча й не задурно. До речі, новина про перехід «Хроносу» в «Зодіак» виповнила Рішара новим ентузіазмом. Лише тепер мені стало ясно, що він дивився на мене як на гробаря фабрики, хоча й не виказував цього. А тому несподіваний поворот справ вдихнув у нього надію, що він скоро тріумфуватиме над акулами, хай навіть без особистої вигоди. В своєму шаленому натхненні він, бідолаха, навіть не завдав собі клопоту подумати, що саме тепер, власне, й обслуговує одну з найбільших акул.

Моє прилучення до великого сімейства «Зодіаку» нічим не нагадувало родинного свята. Мій кабінет був майже ізольований у протилежному від святилища голови кінці коридора. До мене ніхто не заходить, я теж не маю приводу йти до будь-кого, бо для службових довідок існує телефон. Люди, яким мене представили як шефа нового відділу і яких я зустрічав іноді в коридорі, обмінювалися зі мною лише словами холодної чемності. Взагалі стиль «Зодіаку», судячи з усього, є стилем ділової замкнутості: кожен робив свої справи. Стримане поводження було такою ж невід'ємною рисою установи, як і легкий запах мастики для підлоги, що ним просякнуті всі кімнати. Дехто з чиновників, правда, заходив під час перерви в кафе на розі, щоб випити пива чи кави й побазікати, але вони говорили між собою, та й то про незначущі речі, а їхня увага до мене обмежувалася ґречним привітанням.

Не шукаючи поспішних знайомств, я теж сприйняв стиль підприємства: доброго дня — та й по тому, в кожного свої клопоти. Рудольф Бауер, що, як я вже казав, був розумною людиною, попередив мене під час останньої зустрічі:

— Головне: ніякої поспішності й максимальна обережність. То дуже непіддатливе й непроникне середовище, інакше б нам не довелося посилати вас туди. Хай люди звикнуть до вас, хай почнуть сприймати за свого. А доти тільки дивіться й слухайте, не виказуючи себе.

— Але ж я мушу знати бодай щось. Відкіль починати й на чому зосередитися.

— Цього й ми не знаємо, хіба те, що я вже говорив: аж надто тісні зв'язки зі Сходом, підозріло великі прагнення розширити їх, що не відповідає ступеневі комерційної вигоди. Втім, вам інших фактів і не треба. Зрозумійте, ми посилаємо вас — принаймні зараз — не діяти, а просто слухати й дивитися.

Потім він пояснив мені спосіб зв'язку, що його треба буде встановити в разі потреби. Не дуже оригінальний спосіб, зате гранично обережний. Узагалі вся наша розмова була уроком обережності, й я не мав ніякого наміру забувати той урок, тим більше, що він навдивовижу збігався з єдиною вказівкою, яку дав мені наш центр.

Але в головній дирекції «Зодіаку» працює кілька десятків службовців, і серед тих кількох десятків людей все-таки мусить бути принаймні одна компанійська людина. Я не чинив нічого навмисне, аби виявити її, певний, що вона, коли справді компанійська, сама озветься. Так і сталося. Цією товариською людиною виявився шеф рекламного відділу Конрад Райман.

Едіт так швидко включилась у роботу, що мені вже не доводилося диктувати їй листи. Досить було дати кілька побіжних вказівок, щоб вона написала листа ще й краще за мене.

Останній діловий лист, написаний під мою диктовку, був, якщо не зраджує пам'ять, до відповідної болгарської імпортної фірми. В тому листі, за допомогою умовних фраз, я повідомив те, що мав повідомити, або принаймні найважливіше. Решту — коли матиму зв'язок і коли настане час. Отже, тепер я тільки підписував кореспонденцію, і це давало мені можливість регулярніше звертатися до проблем реклами. Але тільки-но я поділився з Ван-Вермескеркеном деякими своїми проектами, як він одказав:

— Не сушіть собі голову. Поговоріть із Райманом, то справжній чудодій реклами.

Я вже був знайомий з Райманом і все-таки, коли завітав до нього, не забув сказати, що прийти мені порадив комерційний директор, — хай не думає, що нав'язуюсь йому. Це був чоловік середнього віку, тендітної статури, з веснянкуватим блідим обличчям, яке своїм замріяним виразом і окулярами в золотій оправі видавалося професорським і трохи відчуженим. Райман люб'язно прийняв мене, терпляче вислухав мої проекти, а тоді сказав, що ідеї дуже цікаві, одначе питання це складне, отже, над ним слід поміркувати, й що він, можливо, також запропонує мені дещо й взагалі подзвонить при першій нагоді. Все це звучало так, начебто він хотів сказати: «Ти, любий, не маєш ніякого уявлення про ці справи, але я досить вихований, щоб тобі це сказати». На ґречні слова я відповів так само люб'язно, бо коли треба бути фальшивим — це не є бозна-яке мистецтво.

Проте я був приємно здивований, коли наступного дня Райман запросив мене на дружню розмову, і не до свого кабінету, а на обід до одного з ресторанів Рембрандт-плейну. Веснянкуватий довго виробляв проект обіду, радячись то з кельнером у синьому смокінгу, що послужливо схилився біля нього, то зі мною. Я терпляче чекав кінця церемонії, неуважливо роздивляючись на безлюдний майдан з мокрими від дощу тротуарами, темне листя дерев, розворушене поривами вітру, і лискучий від води пам'ятник, на якому славетний Рембрандт дивовижно нагадував бакалійника, що постачав мені продукти в Парижі.

За обідом Райман, як годиться вихованій людині, говорив тільки про загальні речі, розпитував, чи знайшов я зручну квартиру, чи не самотньо мені тут і таке інше. Лише десь після вишуканих страв, назв яких я вже не пригадую, та кави веснянкуватий приступив до справи, заради якої ми зустрілися.

— Я багато думав над проектами, що їх ви мені вчора виклали. Вони свідчать про симпатичне прагнення здобути світове реноме вашим годинникам. Надто симпатичне, коли ще й мати на увазі, що ті годинники зовсім не є вашими у прямому розумінні слова. І все-таки… дозволите мені бути щирим?

Тут мій співрозмовник на мить замовк й очікувально подивився на мене понад окулярами, тож я був змушений кивнути, мовляв, чому ж, будьте щирі скільки завгодно.

— Ваш план здається мені важко здійсненним, несвоєчасним і, що найважливіше, неефективним.

Райман удруге глянув на мене, аби прочитати на моєму обличчі сподіваний вираз протесту чи розчарування. Оскільки ж не помітив нічого такого, провадив далі:

— Мої слова можуть видатися вам відвертими до брутальності. Однак відвертість — мій стиль, і хоча вона завдає мені доволі клопоту, я не збираюсь одмовлятися від неї. Взагалі, здається мені, достойніше бути відвертим, аніж брехати співрозмовникові у вічі під тим приводом, що хочеш здатися вихованим.

— Правильно, — кивнув я, оскільки очі веснянкуватого втретє блиснули понад золотою оправою. — Власне, в цьому разі я взагалі не бачу підстав бути нещирим, оскільки справа не зачіпає ні моєї, ні вашої кишені.

— Саме так. Головна вада вашого проекту витікає з трохи застарілої концепції. В наші дні реклама, дорогий пане Роллан, стоїть на порозі знищення самої себе. Аби мати змогу друкувати якнайбільше оголошень, газети почали виходити замість восьми — на шістнадцяти, а там і на тридцяти двох сторінках. Але люди витрачають на ті тридцять дві сторінки рівно стільки ж часу, скільки й на вісім. Додається кількість сторінок — і більшає обсяг непрочитаних матеріалів. Через те дедалі частіше ви зустрічаєте сторінки, на яких великими літерами надруковано одним одну фразу: «Сто років прогресу — наслідок: Оптима» або щось подібне. Отака ситуація нині. І, погодьтеся, за такої ситуації ваші багатослівні виклади достоїнств «Хроносу» лишаться марнослів'ям.

— Але дозвольте! Якщо рекламу не читають, то тільки через те, що її видно вже здалеку. А мої інформації можуть бути надруковані як повідомлення про технічну новинку.

— Жодна редакція не погодиться вмістити їх як повідомлення. Такий тип інформації завжди несе в собі позначку «реклама».

— В такому разі варто подумати про синтезування найголовнішого в чотирьох-п'яти реченнях, — поступився я.

— В одному реченні! — поправив мене Райман.

— Та слухайте, одним нічого не скажеш. І ваші короткі реклами є саме такими реченнями без змісту: «Уникайте розчарувань. Обирайте «Тріумф» або «Про «Мінерву» не говорять, хай вона говорить сама!». Ці перли настільки безглузді, що, коли б не було малюнків, ніхто й не добрав би, рекламується холодильник чи одеколон.

Райман слухав мій монолог з легкою посмішкою. Потім сказав:

— Мені дуже приємно, що все-таки ви вникли в нашу скромну рекламну продукцію, хоча ваша оцінка надмірно сувора. В нашій розмові, як ви самі бачите, зіткнулися два протилежні погляди, давні, як сама реклама. А що ви скажете, чи не замовити нам ще й коньяку?

Я машинально кивнув, здивований, що, сам того не відаючи, став прихильником ідейного напрямку в галузі реклами. Кельнер майже побожно вислухав замовлення Раймана й незабаром подав дві чарочки коньяку, такі мініатюрні, що, як на мене, не варто було й заводитися з тими двома мікробами. Моя зневага до цієї надмірної вишуканості була настільки очевидна, що веснянкуватий усмішливо докинув кельнерові:

— Чудово… Але чи не могли б ви принести нам цілу пляшку?

Кельнер прийняв нову забаганку з таким ентузіазмом, неначе тільки на те й чекав. Коли щойно відкоркована пляшка «Хеннесі» засяяла на столі блиском старого золота і наперстки були замінені соліднішими келишками, Райман знову повернувся до теми:

— Змістовна реклама, яку ви обстоюєте, й досі має безліч прихильників, але це не шкодить їй бути застарілою. Зараз ніхто не читає рекламу, щоб довідатись про переваги того чи іншого товару. Чому? Бо кожен знає, що завданням реклами саме і є випинати такі переваги, уявні чи перебільшені, отже, ніхто не йме їм віри. Навпаки, одне ефектне речення завжди вражає, й саме через те, що ефектне. Таке речення запам'ятовується…

Розмова тривала все в тому ж дусі, і я підтримував її в міру своїх можливостей і вже як визнаний представник однієї з двох ворогуючих шкіл, аж доки рівень золотавої рідини в пляшці не опустився, на жаль, до неминучого дна. Тема, по суті, вже була вичерпана, як і коньяк, коли Райман дав новий поштовх бесіді, звірившись мені:

— Головне, любий мій Роллане, не в тім, на якому виді реклами зупинитися. Головне, що, принаймні в даний момент, ваш «Хронос» ми взагалі не можемо рекламувати!

— Такий епілог мене справді здивував, любий маестро, — відповів я, вдаючи легке сп'яніння.

— І все-таки те, що я вам сказав, чистісінька правда! — переконано і також з деяким пожвавленням наполягав Райман. — Рекламна тактика, любий друже, якою б вона не була, є завжди наслідком торговельної стратегії. А правильна стратегія, як на мене, виключає зараз будь-який пропагандистський галас навколо вашого «Хроносу».

Він потягся до пляшки, аби втішити мене чаркою після гіркої пілюлі, одначе в пляшці лишилося всього кілька жалюгідних краплин, не вартих навіть, щоб їх виціджувати.

— Як ви гадаєте, чи не змінити нам оточення? — запропонував веснянкуватий. — Тут стало вже нудно.

— Ви мене спокушаєте… Хоча, відверто кажучи, маю маленьке приватне зобов'язання…

— Певно, по жіночій лінії?

— Обіцяв своїй секретарці… повести її в кіно… Вона, знаєте, й досі почувається чужою в цьому місті…

— Кіно?.. Ненавиджу заклади, де нічого не подають.

— Там подають видовища.

— А, видовища! Я сам продукую їх. І добре знаю, чого вони варті. Слухайте, візьмемо вашу секретарку й гайнемо у якесь веселіше місце. Так і сполучимо нашу бесіду з вашою обіцянкою.

— Чудова ідея, — погодився я. — Але за умови, що дорогою ви поясните мені концепцію своєї стратегії.

Райман розрахувався, докинувши чайові, від чого догідлива фізіономія кельнера аж засяяла. Ми рушили до центру, одначе знову пішов дощ. Й оскільки під таким дощем годі й думати про серйозні розмови, ми забігли в якесь кафе й знову повернулися до теми французького коньяку.

— Ваші конкуренти — великі й солідні підприємства, — пояснював мені Райман після того, як ми одержали по подвійній порції сонячного напою. — Вони, зрозуміло, не можуть стерти на порох «Зодіак», як стерли б вас самого. Але це ще не причина даремно дратувати їх. Сьогодні досить і того, аби вони звикли до думки, що «Хронос» існує й — хочуть чи не хочуть — існуватиме й що це не має особливого значення, оскільки ніхто не звертає на нього особливої уваги.

— А куди йтиме продукція? І на біса ми розширюємо підприємство?

— Для будь-якої продукції, любий, можна знайти ринок. Важливо тільки знати, яка для якого ринку придатна. І спрямувати її саме туди, а не деінде. І мати, звісно, кошти на це.

Веснянкуватий од випитого трохи зблід, наскільки це взагалі було можливо за його звичайної блідості, і говорити став голосніше. Проте думки його текли логічно, як і мої, хоча я не бачив смислу висловлювати їх.

— Ваш товар не має гучного імені, одначе він якісний і дешевий. Отже, ми просуватимемо його туди, де цінують не стільки марку, скільки якість. Передусім — у країни по той бік «залізної завіси».

Питання було серйозне, й докладне його обговорення поглинуло ще чимало коньяку, тому коли ми нарешті вирішили продовжувати свою путь, то вже називали один одного на ймення, а наша хода стала не дуже впевнена.

Едіт зустріла нас без особливої радості, а мене, зокрема, обпекла таким поглядом, що будь-хто чутливіший на моєму місці просто б умер. Я справді обіцяв секретарці скласти їй товариство по обіді, а пообідній час, попри невизначеність цього поняття, давно вже минув, бо лампи скрізь уже горіли.

Однак із тактом, якого я досі й не підозрював за нею, Едіт вирішила не псувати нам настрій і швидко включилась у загальний тон передсвяткових веселощів. Її потішили кілька банально-вишуканих компліментів Раймана і трохи збентежило те, що веснянкуватий називає мене «Моріс».

— То ви й досі не знайшли собі зручної квартири? — здивувався Райман, зневажливо оглянувши готельну обстановку, все-таки досить модерну й затишну.

— Щоб знайти зручну квартиру, потрібні знайомства, — зауважила Едіт, поправляючи волосся перед дзеркалом.

— Але ж «Зодіак» — невичерпне джерело вигідних знайомств! — із надмірною щирістю вигукнув веснянкуватий.

— Хіба? — відказала моя секретарка. — А я гадала, що «Зодіак» — це холодильник, тільки що холодніший за звичайний.

— Холодильник? Ха-ха, непогано сказано. Хоча й не зовсім точно. Як мінімум, існують винятки.

— Авжеж, — підтакнув я. — Є винятки. Конрад не холодильник.

— Саме так! Я не холодильник, — ствердив Райман. — І доведу це. А квартира — то мій клопіт.

Едіт була майже готова до виходу, власне, вона з обіду була готова, тож ми без зайвих зволікань вдалися до нічних насолод. Насолоди почалися вечерею в дорогому ресторані, де кожну страву і кожну нову пляшку вина всебічно обговорювали метрдотель і Райман Потім веснянкуватий запропонував подивитися нову програму в «Єві», і ми прийшли туди саме в момент, коли напівгола мулатка за допомогою складних вимахувань руками й рухів тазом скидала залишки свого вбрання. Наступний номер відрізнявсь від попереднього тільки тим, що артистка була не мулаткою.

— Сподіваюся, стриптиз не ображає вас, — сказав Райман після другої пляшки шампанського, помітивши, що Едіт відвернулася від сцени.

— Ні, але дратує.

— Маєте рацію, — враз погодився веснянкуватий. — Стриптиз годиться тільки, коли веде до розкриття вартого уваги. А тілеса цих дам зовсім не тієї якості.

— Вони не такі вже й погані, — промимрив я поблажливо.

— Особливо як на людей не дуже вимогливих, — докинула Едіт, і досі не забувши моєї провини.

— Якщо це натяк, не вважаю його доречним, — зауважив добродушно Райман. — Коли наш друг обрав собі таку секретарку, як ви…

— Не напувайте мене компліментами. Досить і шампанського.

— Компліменти? Ви просто не знаєте собі ціни. Як ти натрапив на такий діамант, дорогий Морісе?

— О, діамант! Годі перебільшувати, — пробурчав я. — В усякому разі, вона страшенно горнеться до мене.

Едіт кидає в мій бік убивчий погляд, але я вдаю, що захоплений виставою, яка й цього разу зводиться до перипетій роздягання.

— Ви себе не цінуєте як слід, і він також не цінує вас, — проказав не дуже виразно веснянкуватий. — Треба було б змусити тебе поревнувати, любий Морісе. На жаль, своїм зростом вона перевищує мій калібр.

— Цим ви йому не дошкулите. Адже він заявив, що розраховує на мою вірність, — відказала замість мене Едіт.

Приблизно так само ми базікали й у наступних двох закладах, куди Райман затяг нас під приводом, що покаже щось не таке вульгарне. Не таким вульгарним виявилося знову роздягання, індивідуальне або колективне, і якщо між ними і попереднім справді була відмінність, я особисто не міг її вловити.

Шеф реклами героїчно підтримував розмову, проте доскладати слова в речення було йому вже не так легко. Він звертався то до мене, то до Едіт, але найчастіше до Едіт. Моя секретарка обрала лінію поводження, яку я подумки цілком схвалив, без манірності, надмірного кокетування і подеколи навіть із певною грубуватою прямотою, яка створювала враження щирості.

Ми попрощалися з Райманом пізно вночі біля входу до готелю. Я провів Едіт до її кімнати й, відчувши раптову слабість, на хвилинку приліг на її ліжко.

— Твій стриптиз найчарівніший з усіх! — пробурмотів я, спостерігаючи, як моя секретарка замінює вечірнє вбрання на нічне.

— На інше, крім стриптизу, не сподівайся, — одказала вона лаконічно. — Ти просто вимотав мені нерви сьогодні.

— Так, але здобув друга. Дружба — то священна річ, люба Едіт. Особливо коли живеш у холодильнику.

Жінка не заперечила. Це підбадьорило мене, я встав і спробував налагодити наші взаємини за допомогою братніх обіймів. Едіт не дуже опиралася. То було й гарно й погано, бо щоразу після такої близькості я діставав почуття не владання, а підступного вислизувания.

Одне випадкове чаркування не завжди буває увертюрою до тієї священної справи — дружби. Дуже часто людина, яку ти задушевно плескаєш по плечах, наступного дня зустрічає тебе й, кинувши холодно: «Добридень. Як ся маєш?» — іде собі далі. Тому я був приємно здивований, коли по двох днях Конрад Райман зайшов до мого кабінету, сказав комплімент Едіт, по-дружньому потис мені руку й повідомив, що знайшов для нас квартиру.

— Мені щойно телефонували… я особисто її не бачив, але запевняють, буцімто чудова. Коли хочете, давайте надвечір подивимося разом.

— Охоче, — відповідаю, — однак за умови: цього разу ви будете нашим гостем.

Райман, звісно, заявив, що це зайве, але врешті погодився, і ми умовились про зустріч.

— Ти збожеволів! — сказала мені Едіт, коли ми пішли обідати. — Твій друг просто артист, і то не першої категорії. Його підіслали підслухувати, та й годі, й ця чудова квартира певно ж напхана мікрофонами.

— Можливо… — погодився я. — Але байдуже. Навіть коли ми наймемо квартиру, в якій не буде мікрофонів, нам однаково з міркувань обережності доведеться триматися так, ніби вони там є. То чи не байдуже? А відмовитись від гарної квартири, не маючи ніякої підстави, означає збудити підозру.

Квартира й справді виявилася чудовою — коли не думати про мікрофони. Це був майже цілий будинок — гарненький вузький і високий будиночок, наче з казки, під червоною черепицею, з білими дверима й віконницями, розміщений усього за два квартали од «Зодіаку», якраз біля місточка через тихий канал із зеленою сонною водою. На нижньому поверсі мешкала хазяйка, літня рантьєрка добрих давніх часів. Другий складався із спальні, вітальні, кухні й ванної, а горішній — із спальні, ванної і заквітчаної тераси. Кімнати дуже світлі й чисті, пастельні шпалери вдало сполучаються з пастельними тонами меблів. Кожен поверх повністю ізольований, коли не рахувати спільних сходів, отже, немає небезпеки, що секретарка надміру заважатиме своєму шефові й навпаки. Треба бути п'яним, щоб відмовитися від такої квартири, а я не можу весь час удавати п'яного,

— Ну, то як? — скромно запитав Райман, але в його тоні вчувалися нотки торжества.

— Чудово! — одказала Едіт. — Втім, я не маю слова.

— Чудово! — підтвердив я. — Любий Конраде, ти зробив нам неоціненну послугу.

— О, послуга, яка мені нічого не варта, — відповів веснянкуватий в тому-таки скромно-врочистому тоні.

Тоді ми рушили відсвяткувати новосілля.

Моя дружба з Райманом зовсім непомітно перейшла в звичайні будні. Вона вичерпувалася чашкою кави на розі під час перерви і чаркою аперитиву в тому ж закладі, однак і це важить у місті, де всі незнайомі. Веснянкуватий, загалом тиха й серйозна людина, був схильний більше відповідати на запитання, аніж задавати їх. І все-таки він був останньою особою в «Зодіаку», яку б я наважився щось запитувати. Конрад Райман — це ім'я назвав мені Мораиді. Єдиний зв'язок Моранді з розвідкою.

Минув уже місяць, одколи ми прибули в Амстердам. Перевірки і допити лишилися позаду, незручності незнайомого міста — також. Ми вже вжились у каналізовані в буквальному і переносному значенні слова будні, гуляємо край каналів під розкритими парасольками, ходимо на роботу і повертаємося додому, мандруємо околицями, маємо дім, звичні заклади і надміру часу для нудьги.

Голландія — багата країна. Особливо на вологу. Тут усе виділяє вологу — небо, буйні левади, густо-зелені дерева, незліченні канали, озера, очерети, мокрий вітер і дощ, який то підло вдає, що вже перестав, то зливою спадає на голову. Коли б люди тут поспішали чи тікали від дощу, їм довелося б усе життя бігати. Але це спокійні люди, не звиклі нервувати через дрібниці. Діти бавляться на вулицях під дощем, жінки, зіпершись на одвірки, базікають під дощем, молодь, зібравшись групами, сперечається чи сміється під дощем, не кажучи вже про закоханих, що й тут, як і скрізь по світі, цілуються просто неба, незважаючи на метеорологічні прогнози.

Волога й хмарне небо роблять усе навколо непривітним і сірим. Може, саме через те голландці вподобали строкаті і яскраво-барвисті речі — грядки та горщики з квітами, блискучі мідні предмети, синій делфтський фаянс, розмальовані вуличні катеринки, блискучі труби духових оркестрів, картини і барвисті вітрини. Може, саме тому фасади будинків обличковано червоними й жовтими кахлями, а дерев'яні частини завжди свіжопобілені. Може, саме тому скрізь сліпучо сяє латунь і навіть круглий голландський сир яскраво-червоний, немов помідор.

Взагалі — коли людина має час займатися географією — це приємна країна, з тихими, добре впорядкованими селами й сонними зеленими водами, де плавають білі перисті хмарки і білі качки, чарівно-старомодна країна, де й досі в обігу велосипеди, а люди порівняно мало страждають на те лихо сучасності — психічні захворювання.

Отже, тепер я — чиновник «Зодіаку». Маю особисті враження й службові контакти майже з усіма шефами. Не тільки знайомий, але й дружу з людиною, що зве себе Райманом. І все-таки реальна користь від цього дорівнює нулеві. Бо я не можу сісти в кафе перед веснянкуватим і запитати його з приязною посмішкою: «То що ти скажеш, любий Конраде, з приводу розвідки і як узагалі організовано цю справу тут, у вас?»

Неначе стою перед герметично замкненим сталевим сейфом із маркою «Зодіак». Знаю напевне, що в сейфі є дещо, але не маю можливості не тільки відчинити, а навіть торкнутися до нього, якщо не хочу ввімкнути звукову сигналізацію. Мені лишається тільки сидіти й чекати. Сидіти й чекати невідомо чого й невідомо доки.

Тихі сонні канали починають укриватися пожовклим листям. Ранки стають холоднішими, й над вулицями шаруються напівпрозорі білі тумани. На зміну приступам злив і несподіваним проясненням прийшла врівноважена активність: дощ сіється неквапно, ледь помітно, зате годинами. Одне слово, вступаємо в золотий вересень.

Якось серед дня мене викликали до велетня з важко вимовлюваним прізвищем. Столик у кутку був заставлений порожніми пляшками «Туборга», з чого випливало, що я не перший відвідувач. Ван-Вермескеркен прийняв мене із звичайною привітністю і запропонував крісло. Він упрів і розпашів до точки займання.

— Райман уже говорив вам про наші проекти відносно «Хроносу»?

— Згадував щось про східні ринки.

— Отож. Робота на ті ринки буде для вас першим проривом.

— Ми вже скрізь розіслали пропозиції.

— Знаю. І це, звичайно, дуже добре. Але найефективнішим шляхом до реалізації будь-якої угоди залишається особистий контакт.

І, привітно глянувши на мене своїми вологими світлими очима, велетень мовив:

— Що ви скажете, наприклад, про відрядження до Болгарії?

— Що ж! — відповів без вагання і звичайнісіньким тоном. — Боюся тільки, що не знаю як слід обстановки.

В його очах виблискують іскринки веселощів.

— Даремно боїтеся. З вами поїде і Райман. Він обстановку знає.

— Дуже добре, — кивнув я з готовністю. — Кому треба здати паспорт на візу?

— Нікому, — відказав велетень із тією ж ноткою веселощів. — У Болгарії тепер безвізовий режим. — І для повного задоволення додав: — Вирушайте завтра вранці.

«Чудово», — подумав я, вийшовши з кабінету. «Чудово», — повторював, ідучи довгим коридором. Це вже верх перевірки. Остаточний і генеральний. Ота гора рожевого сала мало не сміялася мені у вічі. Рушаємо зранку. Прибуваємо опівдні. 1 вже на аеродромі, звичайно ж, трапиться хтось, щоб вигукнути: «Гей, Емілю! Де тебе носило, чоловіче?»

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Подорож на літаку КЛМ[4] минула при безхмарному небі й безхмарному настрої, принаймні для мене. Райман, певно, був трохи шокований моєю безтурботністю, хоча й не виказував цього. Він навіть не уявляв, яких зусиль мені коштувала ота безтурботність.

Я встановив зв'язок ще за тиждень до того. Таємний, надійний і досі не використаний. Але коли я в супроводі вірної секретарки вийшов із «Зодіаку» на обід, то достеменно знав, що цього вечора за мною стежитимуть невідступно. Й не помилився. Конвой був делікатний, у межах можливого, але не настільки, щоб Едіт його не помітила.

— Здається, за нами стежать, — прошепотіла вона занепокоєно, коли ми вийшли з ресторану й рушили додому на звичний півгодинний перепочинок.

— А ти нікого не розпитувала і взагалі дурниць не накоїла? — пробурмотів я.

— Прошу тебе, облиш. Я не дитина.

— Тоді нема чого хвилюватися. І найголовніше, вдавай, ніби нічого не помічаєш.

Вона саме так і трималася. Взагалі я дедалі більше переконувався, що Едіт належить до такого типу жінок, в яких неврастенія виявляється в найтихіших і порівняно стерпних формах.

Я випростався на ліжку у великій блідо-синій спальні й втупив погляд у низьке небо за вікном, яке неначе вагалося, чи пустити чергову порцію дощу, чи пождати ще трохи. Раз у раз я поглядав на свій годинник, але велика стрілка неначе набралася кволості від малої, і, поки настала точно друга, мені здалося, минули години.

Я підняв трубку і набрав номер:

— Покличте, будь ласка, Франка.

— Тут такого нема.

— Адже це перукарня?

— Яка там перукарня!

І чоловік кинув трубку.

«Помилка, — сказав я собі. — Хоча й свідома». І знову набрав номер. Цього разу справді озвалася перукарня, і Франка покликали, аби ми могли домовитися, що о п'ятій я прийду підстригтися.

Коли трохи згодом ми з Едіт пішли до «Зодіаку», нас знову на відстані супроводжував чоловік, цього разу вже інший. І коли за двадцять хвилин до п'ятої я вийшов з кабінету й попрямував до перукарні, за мною хтось таки плентався.

Зустріч із зв'язковим мала відбутися під навісом одного кафе, дорогою до перукарні. Чоловік стояв на своєму місці, я бачив його здалеку, і він також бачив мене, вдаючи, ніби я не цікавлю його. Я витяг сигарету й затиснув її правим кутиком губів, продовжуючи йти й неуважливо нишпорячи по кишенях, мовби шукаючи сірників. Коли я, нарешті, знайшов кляті сірники, кафе вже лишилося позаду.

Незакурена сигарета при нагоді може означати більше, ніж закурена. Моя цього разу замінила цілу серію слів. «За мною стежать. Через годину — миттєва зустріч в умовленому місці».

Поки Франк, наскільки міг, омолоджував мене, спостереження велося через вітрину кондитерської навпроти перукарні. Коли я вийшов, вартовий з кондитерської також подався назирці. Я глянув на годинник. Саме час не кваплячись йти до умовленого місця.

Рівно через годину після моєї прогулянки повз кафе я входив до універсального магазину на Калверстрат, у дверях якого зустрічалися два щільні потоки відвідувачів. Стискуючи в правій руці зовсім дрібний клаптик паперу, я продерся крізь натовп і попрямував до прилавка з туалетним приладдям. Коли дійшов туди, в моїй руці вже нічого не було. Миттєва зустріч відбулась. Мені не лишалося нічого іншого, як придбати дещо для подорожі.

Коли б за тобою йшли не один і не два, а п'ять переслідувачів, і були зовсім поруч, і оточили з усіх боків, однаково це не зашкодило б, якщо ти спритний, провести миттєву зустріч. Бо ніхто з тих, що стежать за тобою, не знає, де відбудеться та миттєва зустріч, із ким і коли, і в натовпі, де стикається безліч людей, неможливо вловити, зіткнувся ти з кимось навмисне, аби тільки передати щось з руки в руку, чи ні.

Отже, зараз мені не лишилося нічого іншого, як розлягтися в кріслі, слухати рівний приглушений гуркіт моторів і зловтішно вловлювати ледь приховане здивування Раймана.

Коли машина описала широкий еліпс і почала знижуватися на аеродромі, веснянкуватий проказав мені на вухо:

— В тебе нема ручного багажу, а в мене, крім нього, ще дві валізи. Чи не погодишся ти взяти мою сумку, поки ми пройдемо митницю?

— Ну, звичайно, Конраде.

І ось ми вийшли на аеродром Враждебна, і я несу в руці сумку Раймана, надто важку, як на її невеликі розміри, й проходимо через хол, де відбувається митний контроль, втім, без будь-яких формальностей. Поки ми чекали свій багаж, веснянкуватий не зводив з мене ока, але я в своєму безхмарному настрої роздивлявся навколо в межах природної цікавості, яку відчуває кожна людина, що потрапила в незнайоме місце. Природна цікавість переконала мене, що поблизу прогулюються двоє з моїх людей. Але вони не впізнають мене, і це свідчить, що моє повідомлення досягло мети.

Як тільки нам повернули валізи, до нас підійшли й зустрічаючі, які виявилися знайомими Раймана ще з попередніх відвідин і які — втім, з достатньою підставою — основну увагу віддавали йому, тримаючись зі мною, як із людиною нижчого рангу.

— Ми вже два тижні знаємо, що ви приїдете, — сказав головний з трьох зустрічаючих, — але не чекали вас так швидко. Отже, даруйте, якщо не так підготувались.

— О, не турбуйтеся! — відповів Райман. — Ми приїхали не заради прийомів, а в справах.

— Скільки часу ви збираєтесь тут пробути?

— Гадаю, днів зо три, чи не так? — для годиться звернувся веснянкуватий до мене.

Я кивнув, також для годиться, бо ці питання вирішує він.

— Чудово, тоді рушаймо! — оголосив головний.

Водії взяли наші валізи, й один з них спробував забрати в мене сумку, але я, зустрівши багатозначний погляд Раймана, лишив її при собі.

Не знаю, чи добре підготувалися торговельники, а мої люди, очевидно, владнали все якнайкраще. З аеропорту нас блискавично приставили до готелю «Ріла», розмістили в двох номерах на різних поверхах й оголосили, що через півгодини почнеться обід. Ледве наші господарі пішли, я спустився до Раймана й віддав йому сумку. Веснянкуватий поклав її до однієї з валіз, обладнаної надто солідними й складними, як для звичайної, замками.

— Що там усередині, чи не золоті зливки? Аж руки помліли.

— Не золото, але й не таке, що може валятися будь-де, — одказав шеф реклами.

І, щоб не образити мене своїм недовір'ям, додав:

— Потім поясню.

Обід нам подали в малому залі, відгородженому від цікавих поглядів дверима та портьєрами. Крім нас, за широким столом розмістилося четверо болгарських торговельників. Жоден з них мені не знайомий, і це на краще, бо немає нічого обтяжливішого, аніж сидіти поруч знайомих людей і весь час удавати, наче не знаєш їх.

Двоє болгар цілком пристойно володіли французькою, і це полегшило мені — за прихильною згодою Раймана — вимовити кілька коротких фраз про достоїнства годинників «Хронос». Моє слово викликало не те щоб надмірний, але підбадьорливий інтерес. Райман у той час розмовляв із іншими з приводу ймовірних можливостей «Зодіаку» імпортувати деякі болгарські товари, що не заважало йому пильно стежити за моїми словами і діями. Однак моя розмова з незнайомими не містила ніяких двозначностей.

По обіді передбачався півгодинний відпочинок, після чого мала відбутися перша ділова нарада в міністерстві. Райман спробував натякнути, що ми трохи втомлені з дороги, але нарада вже була призначена. Ми розійшлися по кімнатах, і хоча, як я вже згадував, на відпочинок мали лише півгодини, веснянкуватий устиг за ці тридцять хвилин двічі подзвонити мені за якимись дрібницями і ще двічі прийти до мене в номер, спочатку — по одеколон, а потім — щоб вийти разом. І все-таки під час однієї паузи я визирнув на балкон удихнути свіжого повітря.

Чоловік, що сперся на бильця сусіднього балкона і байдуже дививсь у скверик біля готелю, виявився колегою.

— Твій не дає тобі ходу…

— І не збирається відчепитися.

— Мусиш знайти спосіб сьогодні написати все, що маєш повідомити. Нам треба це вивчити. Позавтра ввечері тебе викличуть.

— Він ока з мене не зводить.

— Про те не турбуйся. Звіт, коли буде готовий, передаси мені надвечір тут-таки. Маєш іще що сказати?

— Любо вбили.

— Ми так і подумали. Чи не оцей?

— Він був організатором.

Чоловік знову задививсь у скверик. Я знав, про що він думав, бо і я думав про те саме. Але не все, про що думаєш, належить до справ. У цю мить постукали в двері, і я повернувся до кімнати.

— Може, підемо пішки? — запропонував Райман, коли ми спускалися сходами. — До міністерства два кроки.

— Можна! Трохи розвіємось, — погодився я, подумки бажаючи йому згинути.

Одначе, коли ми вийшли з готелю, на нас чекала вже машина:

— Засідання відбудеться не в міністерстві. Ми вирішили зібратись у затишному місці, — пояснив комерсант, який приїхав по нас.

І все-таки наприкінці дня, між засіданням та вечерею, в нас виявилося вільних тридцять хвилин, бо програма, складена без пауз, видалася б надто підозрілою. Як я і сподівався, веснянкуватий негайно скориставсь із можливості провести мене по місту, щоб з'ясувати, чи маю я тут знайомих.

На жаль, я їх мав. Саме в момент, коли ми неквапно йшли повз вітрини кафе «Болгарія», я побачив, що назустріч мені чимчикував мій сусіда, такий собі базікало, з яким я був не настільки близький, щоб він знав, де я працюю, але й не такий далекий, щоб можна було байдуже проминути мене. Я добре знав того балакуна і був певен, що він ще здалеку привітно підніме руку, й зупинить мене, й не забуде поплескати мене по плечу й запитати: «Гей, де це ти завіявся, Боєв?» — і взагалі своїм безневинним ідіотизмом провалить комбінацію, створювану з таким зусиллям стількома головами.

Базікало був ще досить далеко від нас, але йшов тротуаром так, що не міг не помітити мене, дарма що вже сутеніло. Тому я несподівано обернувся спиною до вулиці.

— Щось цікаве? — запитав Райман підозріливо.

— Так, але не в вітрині. Здається, за нами стежать, — відказую.

— У тебе починаються галюцинації, друже мій, — зауважив веснянкуватий, збираючись іти далі.

— Зовсім не галюцинації. Почекай дві секунди й побачиш. «Почекай, хай пройде базікало», — додав я подумки, бо базікало якраз поволі йшов поза нами, і я зовсім ясно бачив його відображення в шибці й благословляв ту обставину, що німецькі книжки — остання річ у світі, яка могла б його зацікавити.

Втім, за нами й справді стежили, і це було невеличкою деталлю підготовки до мого приїзду: аби принаймні на певний час Райман не чувся надто вільний у своїх діях. Чоловік, якому було доручено це завдання, виконував його точно за інструкцією, тобто досить незграбно. Він зупинився неподалік від нас, потім, побачивши, що ми баримося, пройшов уперед і став коло болгарської книгарні.

— Маєш рацію, — погодився Райман. — Цей тип таки стежить за нами. Одначе, коли ти помітив, що за тобою стежать, любий Морісе, найрозумніше вдавати, що ти нічого не помітив.

Ця мудра порада свідчила, що веснянкуватий ладен був зарахувати мене до розряду безневинних дурнів, — обставина, яка в цю мить мене зовсім не засмучувала. Ми рушили назад до готелю, супроводжувані тим самим невідомим супутником.

— Цей тип починає діяти мені на нерви, — пробурчав я, коли ми проходили в сутінках міського парку.

Райман кинув на мене поблажливий погляд:

— Я вважав тебе витриманішим.

— Витримку можна вияв тяти під час укладання угод, А коли за тобою хвіст…

— Може, це просто перевірка, — заспокоїв мене веснянкуватий. — Завтра все з'ясується.

Та це не зашкодило нашій вечері відбутися загалом у підвищеному гуморі завдяки щедрій чарці та численним порціям коньяку після десерту. Райман пив нарівні з усіма, але я вже мав уявлення про його витривалість і тому після вечері не взявся відразу до своєї письмової роботи. Доречна завбачливість. Директор реклами вже за десять хвилин з'явився в моєму номері, аби спитати, чи не маю пірамідону, й з'ясувавши, що ліків нема, вирішив замінити їх тривалою дружньою розмовою на побіжні теми. Я охоче включився у балачку й взагалі не виказував ніяких ознак невдоволення. Райман сам вичерпав усі теми й заявив нарешті, що вже час поспати, бо завтра на нас чекають справи.

На мене особисто справи чекали ще цього вечора. Я знайшов у шухляді все потрібне для писання й виклав по можливості стисло, але без пропусків усе, що сталось од Венеції до Амстердама включно. Тоді вийшов на балкон і віддав свій рукопис колезі по службі, який спирався на бильця, неначе за цілий день і з місця не зрушив.

Решта програми проходила у вельми напруженому ритмі: два засідання, присвячені годинникам «Хронос», три інші наради, що торкались експертних інтересів болгарського партнера, відвідання підприємств й ознайомлення з відповідним асортиментом, декілька візитів до керівників середнього рангу з метою зондування можливостей щодо дальших угод, не рахуючи обідів і вечер при зачинених дверях, що їх влаштовувало то те, то інше відомство. І все-таки з тих двох днів Райман викраяв дві паузи, надто довгі, щоб могли промайнути без ускладнень.

Першу паузу — на годину — знову було відведено випробувальній прогулянці містом. Цього разу ми швендяли серед білого дня й дарма що це був час відносного затишшя — пообіднього відпочинку — й що колеги, напевно, вжили всіх запобіжних заходів, я мусив мобілізувати й увесь свій артистичний талант, щоб зіграти роль безжурного іноземця, який пташкою божою пострибує незнайомими вулицями.

Цей безсоромний тип Райман привів мене до найпожвавленішої магістралі — вулиці графа Ігнатьєва, — неначе вигулював мавпу, потім змусив повернути на вулицю Раковського, а після того — на Російський бульвар, до парку. Інквізитор ладен був усадовити мене й за столик біля «Берліна»[5], але, на щастя, ми не знайшли вільного місця і попрямували до парку. Дійшли вже були до мосту і вже намірилися повторити це ходіння по муках у зворотному напрямку, коли назустріч несподівано з'явилася знайома постать, тепер, одначе, жіночої статі.

Це була моя колишня кохана. Та сама, від якої я міг би мати сина п'яти і більше років. Ми з нею ніколи повністю не поривали стосунків, — дипломатичних, хочу сказати, — тож іншим разом вона неодмінно зупинила б мене, просто так, через жіночу суєтність, аби вивірити мої почуття. Але зараз обставини були незвичайні, і я здалеку втупився в неї, важко і настирливо, щоб навіяти їй це. Вона мене помітила, одразу вловила погляд, — і диво! — ця жінка, яка ніколи нічого не розуміла, негайно все збагнула й одвела очі вбік. Вона прекрасно знала, чим я займаюсь, і не так-то вже й дивно, що вловила ситуацію. Хоча, може, я й переоцінив її, й вона, власне, нічого не збагнула, а просто сприйняла мій погляд за вияв неприязні та й закопилила губу.

Паузу в програмі наступного дня — останнього нашого дня в Софії — нам не піднесли на блюдечку, її насилу відвоював Райман тривалою симуляцією нездужання. Веснянкуватий, певно, хотів будь-що лишитися на самоті, й спроби наших фірм нав'язати «Зодіакові» якнайбільше товарів вже почали дратувати його. Кінець кінцем господарі вирішили дати нам спокій, щоб удаваний хворий міг лягти в ліжко.

Це сталося надвечір. Райман, дочекавшись, коли комерсант, який нас супроводжував, пішов, кивнув мені пальцем:

— Слухай, Морісе. Я хочу попросити тебе про одну послугу.

— Якщо тільки зможу виконати її.

— Це дрібниця, яку я й сам зробив би. Але ти розумієш, незручно, вдавши хворого, піти на прогулянку. А до того ж ти тут новачок і не викликаєш підозри. Отже…

Нашвидку і так само пошепки він виклав мені зміст послуги, якої чекав од мене. Взяти сумку, знайти бульвар Толбухіна — першу вулицю праворуч за пам'ятником вершникові[6] — такий-то номер, такий-то поверх. Тричі коротко подзвонити й спитати пана такого-то. Запитати в того пана: «Вибачте, ви говорите французькою мовою?», на що він мусить відповісти: «Розумію, але якщо говорять повільно». Коли мене впустять до квартири, мушу сказати, що прийшов від Бернара, а на запитання: «Від якого Бернара, молодшого чи старшого?» — відповісти: «Від Бернара-батька». Тоді лишити сумку й піти.

— Як бачиш, це зовсім просто.

— А коли хтось учепиться за мною?

— Коли хтось учепиться, ти зробиш круг і повернешся сюди з сумкою. Вчора за нами ніхто не стежив. Сьогодні ще менше ймовірності, що за нами стежитимуть. Звісно, мусиш стерегтися, але, як я вже казав тобі, вдавай, що не помітив переслідування.

— А якщо мене схоплять?

— Дурниці верзеш. Я думав, ти сміливіший.

— Справа не в сміливості. Але людина повинна врахувати все. Так само, як і при укладанні будь-якої угоди.

— Ну, коли тебе впіймають, хоч це й неможливо, найперше дотримуйся версії: один давній клієнт, довідавшись, що ти їдеш до Болгарії, дав тобі сумку з проханням передати такому-то. Ти навіть не знаєш, що в ній…

— Це повністю відповідає істині, — зауважив я наївно.

— Саме так. Тримайся цієї версії — й край. Я тебе визволю, даю гарантію. Однак при одній умові: не вплутуй мене. Інакше як я тебе визволю? І взагалі не забувай, що «Зодіак» — це сила і в тебе нема ніяких підстав полохатися.

Я виконав доручення точно за розкладом і в рекордний строк — за тридцять хвилин. Виявилося, нема нічого легшого, ніж виконати шпигунське завдання у власній країні за умови, що відповідні органи в курсі справи.

Одразу повернувся до готелю й увійшов до кімнати веснянкуватого, наче зопалу забувши постукати. Райман, який стояв біля вікна, здригнувсь від несподіванки.

— А, це ти! Нарешті!

— Чому «нарешті»? Все зроблено просто блискавично.

— Так, але мені здалося, що минули століття. Не думай, що я тебе недооцінюю, Морісе, однак тобі бракує досвіду в цих справах. Досить мені було уявити, як ти озираєшся на кожному кроці, щоб мене кинуло в піт.

— Може, досвіду й бракує, але я не озирався і все-таки відчував, що хвоста нема.

— Чудово. Ти зробив мені величезну послугу.

— О, послуга, яка нічого мені не варта, — відповів я скромно.

І це було не дуже далеко від істини.

Остання частина моєї місії в Болгарії пройшла дуже легко завдяки Райманові, який нічого не підозрював. Його нездужання спричинилось до медичного огляду з констатацією легкої застуди, йому дали кілька таблеток, які помітно зміцнили коли не стан здоров'я, то принаймні сон хворого. Веснянкуватий заснув як мертвий, і я зовсім спокійно вийшов з готелю й подався до відповідної установи.

Й ось знову картина, яку я стільки разів уявляв, тільки тепер уже не уявна, а цілком реальна: генерал, полковник і мій шеф серед освітленого важкою люстрою кабінету, які уважно оцінювали кожен мій крок і кожен сантиметр кроку. Власне, вони вже в курсі основних подій і цікавляться головним чином деякими дрібними деталями, деякими такими деталями, які примушують мене час од часу виймати носовичок й утирати чоло.

Полковник, як відомо, не може втриматись від критичних зауважень, хоча тільки в подробицях. Однією з тих мініатюрних деталей є моя ставна секретарка. Не в нинішній своїй ролі, а в попередній. Полковник назвав її призначення «стрибком у темряву».

— А хіба не стрибок у темряву — ходити софійськими вулицями з риском кожної миті зустріти знайомого? — відказую йому, оскільки знаю, що вся операція пройшла через руки полковника.

— Даремно нервувався, — завважив він спокійно. — Ми все організували так. що ніхто не встиг би й привітатися з тобою.

«Міг би повідомити про це й раніше», — подумав я, але змовчав, бо саме в цю мить почувся голос генерала:

— Не будемо відхилятися…

Це адресувалося полковникові, хоча відхилення викликав я, і я спромігся оцінити люб'язність генерала, так само як і наступні його слова:

— Вважаю, що досі Боєв тримався непогано.

Що шкільною мовою означає: дуже добре — «п'ять».

— А тепер ідімо далі. Маєш слово, Боєв.

Слово-то я маю, тільки от не відаю, що з ним робити. Бо точного, детально розробленого плану дій, якого, напевно, чекали від мене, й нема. Я перебуваю у стані повної бездіяльності, в становищі людини, що стоїть біля замкненого сейфа, про який тільки й знає, що в ньому є цікаві речі, але який не може не те що відімкнути, ба навіть просто торкнути. Таким чином, мені не лишалося нічого іншого, як накреслити перспективу з усіма її складностями й викласти гіпотезу щодо можливих дій, якщо, якщо, якщо…

Як це не дивно, мої констатації і скептичні прогнози викликали схвалення. Навіть мій шеф, який за інших обставин не забув би висловитись про шкоду від фантазування, цього разу втримавсь від уживання ненависного слова:

— Саме так: терпіння, вичікування, гранична обережність.

— Живи з думкою, ніби й справді змінив свій фах, — усміхнувся полковник.

Тоді ми перейшли до прискіпливого аналізу обстановки й до обговорення всіх імовірних і неймовірних ситуацій. Аж поки чорне небо в широких вікнах не набрало поволі фіалкового кольору світання.

Ми повернулися до Амстердама якраз на час обіду, і я скористався цим, щоб улаштувати сюрприз для Едіт, одразу заявившись у ресторан, де ми звичайно харчувалися. Вона сиділа на постійному місці, біля вікна, і саме вивчала меню.

— Добридень, замовляй, будь ласка, на двох, — сказав я, сівши навпроти неї.

На її обличчі появилася бліда посмішка, а це не так-то й мало, коли мати на увазі, що воно рідко виражало більше, ніж відповідність або стримувану досаду.

— Я саме думала про тебе, — зізналась Едіт, одіславши кельнерку. — Власне, весь час думала про тебе.

— Я також думав. І переважно про те, чи не накоїла ти якихось дурниць.

— Що ти маєш на увазі? — наївно запитала секретарка, хоча чудово зрозуміла, що саме я мав на увазі. — Останнім часом чимало кавалерів за мною упадало.

— Я не втручаюсь у твоє приватне життя. Аби тільки ці кавалери були не з «Зодіаку».

— А то ж звідки?

— Ти диви! І хто ж був найвидатнішим представником цього товариства?

— Ну, «товариство», може, й занадто гучно сказано Але тут фігурували перша людина біблії Адам Уорнер і перша людина «Зодіаку» — містер Еванс.

— Для початку — непогано. Одначе…

Кельнерка принесла запотілі кухлі пива і тарілки з першим, як я підозрював, ненависний мені томатний суп, хоча його й подали під іншою назвою.

— Що — одначе? — нагадала мені Едіт, коли дівчина відійшла.

— Я хотів сказати, що, коли чиясь кар'єра зразу починається з найвищого рівня, вона звичайно швидко вривається — через брак перспективи.

Едіт із задоволенням їла свій суп. А я тільки покуштував і відсунув тарілку. Просто дивуюсь з представників англо-німецької раси, як їм може смакувати це рідке і гаряче томатне пюре.

— А може, ти трохи ревнуєш? — поцікавилась Едіт.

— Може, але зовсім трішки. Коли хочеш, щоб я ревнував більше, розкажи докладніше.

— Подробиць поки що замало. Містер Еванс двічі здибував мене в коридорі й оглядав досить приязно, а вдруге навіть запитав, відколи я тут і де саме, й підтакував на мої відповіді: «Дуже добре, дуже добре», — продовжуючи оглядати мене з усіх боків, отож я навіть не зрозуміла, якої частини моєї фігури стосувалося те «дуже добре».

— Оце й усе?

— Тобі мало?

— А Євин чоловік?

— Адам Уорнер? Він зайшов далі: запросив мене повечеряти.

— І ти, ясна річ, прийняла запрошення?

— А як інакше? Ти сам казав, що коли відмовляєшся від спокусливих пропозицій, це викликає підозру.

— Я не робив узагальнень. Мав на увазі конкретний випадок із квартирою.

Підійшла офіціантка, цього разу з двома порціями телячого філе, що було щедро гарніроване смаженою картоплею. Звичайна страва, але зарекомендована багатовіковою людською практикою як смачна й поживна. Якийсь час ми їли мовчки, точніше, до моменту, коли з телятиною було покінчено і дівчина спитала, що подавати на десерт.

— Отже, подробиці, — нагадав я.

— Ой, то було просто наче другий допит, тільки приправлений устрицями, білим вином та індичкою з апельсинами. Цей чоловік справді позбавлений будь-якого смаку. Він запивав індичку білим вином. Так само, як і устриці.

— А чи не можеш ти залишити кулінарні враження на потім?

— Я ж сказала: другий допит. Хоча й у формі дружньої бесіди. Почав з мене, а скінчив тобою. Центральна тема: наші взаємини.

— Для цих людей немає нічого святого, — пробурчав я.

— Особливо його цікавив момент нашого знайомства.

— Сподіваюся, ти не заплуталась у своїх варіаціях.

— Яких варіаціях? Виклала йому все так, як ми й умовилися з тобою: прочитала оголошення й прийшла. «А чому він зупинився саме на вас?» — «Звідки я знаю. Через те, припускаю, що інші були гірші». Тут він чи не вперше уважніше огледів мою статуру. «Так, — каже, — відповідь здається переконливою».

— Далі?

— Далі все в тому ж дусі. Хоча п'ять разів повторював: «Не хочу втручатись в інтимності» та «Сподіваюсь, я не дуже нахабний». Ага, запитував, чи була я з тобою в Індії. Власне, з цього запитання він і почав. Я відповіла йому, що ти в Індії був до того, як ми познайомились, про що дуже шкодую, бо мені остогидло слухати казки про ту Індію. Чуєш, Морісе, а ти справді був у Індії?

— Спілкування з Уорнером погано впливає на тебе, — зауважив я. — Твоя природжена підозріливість набуває маніакальних розмірів.

Офіціантка принесла каву. Я запропонував Едіт сигарету й закурив сам.

— Як ти гадаєш, навіщо Уорнер скористався твоїм від'їздом, щоб допитувати мене?

— Він не скористався моїм від'їздом. Просто вважав, що зі мною покінчено, і хотів подивитися, з якого тіста зроблена ти.

— Як це «з тобою покінчено»?

— А так. Маю враження, що цю подорож було влаштовано тільки для перевірки. Мене, здається, вважали за болгарського шпигуна чи щось подібне.

Едіт несподівано засміялася тим сміхом, який раптово змінював її обличчя, в таку мить воно ставало світлим і веселим обличчям молодої дівчини.

— Ти — болгарський шпигун?

Жінка знову зайшлася сміхом.

— Не бачу нічого смішного, — пробурчав я ображено. — Ти, видно, маєш мене за справжнього дурня.

— Зовсім ні, — заперечила Едіт, силкуючись заспокоїтись. — Але ж — болгарський шпигун, ха-ха-ха…

Трохи набурмосений, я чекав, коли минеться приступ.

— А, власне, як там? — запитала секретарка, нарешті вгамувавшись. — Чи й справді жахливо?

— Чому жахливо? Хіба що випадково впадеш з п'ятого поверху. Але і тут це пов'язано з неприємностями.

Ми обмінялися ще кількома незначущими репліками й рушили саме вчасно, щоб скористатися паузою між двома нападами дощу. Я провів Едіт до її покоїв на горішньому поверсі і з чемності ввійшов до кімнати. Шпалери, меблі, килим у спальні були витримані в блідо-зелених кольорах, і ці ніжні тони разом з терасою, зарослою декоративними кущами й квітами, надавали помешканню якоїсь садової свіжості, що спонукала тебе сісти.

Моя секретарка підійшла до програвача в кутку й поставила якусь оглушливу платівку. Едіт мала незбагненну прихильність до джазу, але не до банального й приємного, а так званого «серйозного» джазу. Наскільки я міг судити з найулюбленіших її шедеврів, основною і єдиною метою серйозного джазу Є демонстрація того, що й найкращу мелодію без особливих зусиль можна перетворити на пекельну какофонію.

— А ти хіба не підеш відпочивати? — докинула жінка, зрозумівши, що пластинка неспроможна вигнати мене.

— О, на все є час, — відказав я легковажно, вмостившися в одному з салатових крісел.

— Тоді дозволь мені викупатися.

— Мийся як удома, — проказав я.

Поки я неуважливо слухав завивання саксофонів та плюскіт води, в моїй уяві поставали невиразні видіння не тільки водяних струменів, але й тіла під тими струменями, а мій погляд блукав по кімнаті. Раптом увагу привернув якийсь блискучий предмет, що лежав між журналами, кинутими на столик в кутку. То був зовсім безневинний бінокль. Однак поняття «бінокль», природно, пов'язується з поняттям «спостереження».

Я лінькувато підвівся, проклинаючи той людський порок — цікавість, й узяв бінокль. Він був невеликого калібру й оправлений у перламутр, звичайний бінокль, що їх жінки беруть до театру. Аби краще випробувати його, я вийшов на терасу. Вдалині, саме навпроти, між двох гостроверхих сусідніх будівель, виднілася частина фасаду «Зодіаку». Мініатюрний перламутровий прилад на мій подив виявився таким сильним, що я добре побачив вікна кабінету голови.

Едіт визирнула на терасу, квітуча й свіжа, в сніжно-білому халаті:

— Приємно, авжеж? Ці квіти…

— І всі твої дурниці. Навіщо тобі знадобилось оце?

Жінка глянула на бінокль, й обличчя її набрало таємничого виразу. Вона зробила знак «мовчи» і проказала недбало:

— Для театру, звісно. Купила випадково. Я, знаєш, трохи короткозора й оскільки позавчора ходила в театр…

Ясно, що цю розмову нам доведеться продовжити іншим разом. Але це не значило, що ми мусимо сидіти й споглядати одне одного склавши руки. Я наблизився до жінки й обійняв її за плечі крізь м'яку тканину халата.

— Люба Едіт, ти виходиш з ванни, як Венера із хвиль…

— Не верзи дурниць…

— Хронос і Венера, — вів я далі. — Бог часу і богиня кохання…

— Хронос не бог, а титан. Не плутайся в міфології.

Я ледве розчув останні слова, бо її свіже обличчя майже торкалося мого і заважало зосередитися. Едіт не пручалась, але в неї не відчувалося нічого більшого за терплячу байдужість. Наша дружба — це гра, до того ж не дуже цікава для другого партнера. А в іграх погано те, що хоч усе виглядає як справжнє, проте гра залишається тільки грою.

За кілька днів подзвонив Уорнер і запитав, чи не зайшов би я до нього. Нічого не вдієш, доведеться зайти, хоча той Уорнер почав уже й снитися мені.

Чоловік із сірим обличчям і в сірому костюмі зустрів мене звичною холодною ввічливістю, запропонував стілець і сигарету. Останнє слід було розцінювати як вияв особливої прихильності, бо сам Уорнер не курив.

— Позавчора, коли розповідали мені про поїздку, ви дещо приховали, — сказав Уорнер після того, як я закурив.

— Коли щось і приховав, то тільки тому, що це мусив розповісти інший.

— Інший розповів, — кивнув перший чоловік з біблії. — Але ви все-таки приховали. Не довіряєте мені, Роллане?

— Чому ж? Просто я залишив можливість видобути й останню подробицю моєї біографії…

— Так, але я саме й видобував ті подробиці, а не ви їх звіряли мені.

— Знаєте, — відповів я, — довіра в наш час і в нашій професії…

— І все-таки, — перебив мене Уорнер, — ви довірилися Райманові.

— Не треба перебільшувати. Я зробив йому одну дрібну послугу. Послугу, яка мені нічого не коштувала, крім певного напруження.

Чоловік за столом кинув на мене допитливий погляд:

— Припускаю, ви маєте певне уявлення про характер тієї… послуги?

— Звичайно. Райман, власне, й казав, що збирається мені все пояснити, та я його не розпитував. Вибачте, але для мене цей випадок є тільки епізодом, що стосується більше Раймана, ніж мене.

— Цей епізод однаково стосується вас обох. Райман діяв неправильно, ви — також.

Я здвигнув плечима, мовляв, гаразд, хай так! І втупився в свою сигарету.

— Наша фірма має широкі зв'язки із східними ринками, й ми не бажаємо ускладнювати ці зв'язки через свавільні дії того чи іншого представника фірми. Райман діяв на власний розсуд і, певно, задля своєї користі, а ви йому допомогли, хоч ніхто вам не давав на це дозволу.

— Треба було попередити, що можна робити, а що — ні.

— Я не міг вас попередити про речі, про які навіть не підозрював. Тепер, одначе, вважаю, що ви попереджені. «Зодіак» є торговельною фірмою, і ви, як представник цієї фірми, повинні обмежувати свої дії виключно галуззю торгівлі.

Він знову швидко глянув на мене й додав м'якше:

— Цілком природно, ви ще новачок, і ми прекрасно розуміємо, що провина падає переважно на Раймана. Навіть припускаємо, що ви гадали, начебто Райман діяв за нашими інструкціями.

— Я взагалі не думав на цю тему, — зізнався я з легкою досадою. — Взагалі мушу вам сказати, що майже забув про той випадок…

— Чудово, — кивнув Уорнер. — А тепер забудьте про нього зовсім.

«Це таки станеться, — сказав я сам собі, вийшовши в коридор, — однак не раніше, як проаналізую той випадок з усіх боків і вилучу його з обігу». Поворот був раптовий, хоча й не зовсім непередбачений. Райман, звісно, діяв за їхніми інструкціями, і, певно, саме за інструкціями того святого Адама. Завдання номер один — перевірити мене. Завдання номер два — втягти мене в розвідувальну роботу. Тепер же встановлено, що завдання номер два, якщо взагалі воно було, скасовується. Люди вмивають руки. Райман діяв невідомо за чиїм наказом, але, в усякому разі, начебто без відома «Зодіаку». Фірма знову постала у своєму незаплямованому блиску. Чому? Бо досі не довіряють мені? Чи вже переконані, що я не комуністичний агент, а припускають, ніби я можу бути агентом іншої розвідки? Чи я взагалі їм не потрібен? Усі ці «чому» треба добре обміркувати.

Надвечір Едіт постукала до мого парубоцького житла, щоб витягти мене в кіно. Нема ліпшого, як жити поруч з коханою жінкою, але в окремому помешканні. Особливо коли жінка схожа на Едіт і ніколи не шукає тебе сама, хіба що в випадках, коли ми домовилися кудись піти.

Цього разу мені нікуди не хотілося йти, але я обіцяв і не бачив способу відмовитися.

— Ти нічого не кажеш мені про бінокль… — нагадав я їй, коли ми вийшли на вулицю й розкрили парасольки.

— Що говорити, коли ти й сам зрозумів. Спостерігала «Зодіак».

— А на біса?

— Минулого вечора блиснуло світло саме над кабінетом Еванса. Якщо ти помітив, вікно там завжди затулене віконницями. Але того вечора хтось, певне, прочинив на мить віконниці й блиснуло світло…

— Той «хтось» — прибиральниця.

— Прибиральниця о десятій вечора? Щоб ти знав, «Зодіак» замикають о сьомій. А прибирають там зранку.

— Все-таки не розумію, чим тебе зацікавило те світло і те приміщення.

— А ти бував там?

— Навіть не знаю, де вхід,

— А я знаю. Туди входять з одного-єдиного місця — сходами через кабінет Еванса.

— Це мене не стосується. І тебе — також.

— Та послухай, Морісе: якщо в «Зодіаку» є секретний архів, він мусить бути саме в тому приміщенні. Й ним, напевно, займається Ван-Альтен.

Ван-Альтен — другий секретар Еванса, похмурий відлюдкуватий тип, який дуже рідко з'являвсь у коридорі.

— Гаразд, — кивнув я. — Аби тільки бінокль допоміг тобі прочитати той секретний архів. Він, здається мені, досить сильний як на таку мету.

На тому наша розмова скінчилася.

Фільм, на мій жах, був якимось гібридом шпигунства и кохання, й усе скінчилося вбивством обох партнерів під берлінським муром. А втім, я стежив за тією трагедією уривками, з безліччю пропусків, бо весь час мене займала інша трагедія, тобто моя власна. Трагедія людини біля замкненого сейфа. Шляхом спостережень я вловити не міг нічого, оскільки був ізольований у своєму кабінеті й спостерігав лише принади своєї секретарки. Не міг нічого скласти й з випадково почутих розмов, бо в них нічого не було. Не міг нікого сам викликати на розмови, бо це заборонено, чи простежити за будь-ким, бо теж заборонено, чи спробувати втрутитись у що б то не було, бо це заборонено ще суворіше. Не можу застосувати апаратуру, та й не маю де її застосовувати. Не можу навіть удатися до послуг Едіт, бо це небезпечно і, мабуть, марно. Не можу ні на кого натиснути. Тоді що ж я можу? Дивитися фільми. Писати службові листи. Розважатися з жінкою, якій я не дуже до вподоби. Нудьгувати. Псувати собі нерви. Чекати.

— Сумно? — запитала Едіт, виходячи з кінотеатру.

— Дуже! — відказую я, думаючи про своє.

— І досить правдоподібно.

— Не знаю. Я не розуміюся на цих справах.

— Я також. Але здається правдоподібним.

— Атож, оскільки закінчується трагічно. Трагічне завжди вірогідне, бо більшість подій кінчається трагічно.

— Ти так думаєш?

— Нема чого думати. Так воно і є.

— Кажуть, є й щасливі люди…

— «Кажуть…» Коли хтось тобі скаже таке, запитай в нього, де ті щасливі люди, й одразу заткнеш йому рота.

Ми поволі йдемо вздовж Калверстрат, заповненій у цей вечірній час людським натовпом. Калверстрат — царство пішоходів Амстердама, які відвоювали певну ділянку, закриту для всіх автомашин. Дощ припинивсь, але замість нього впав туман і крізь його напівпрозорий плісирований серпанок освітлене річище вулиці здавалося химерним, наче видиво, з різнокольоровими неоновими вивісками, світлом вітрин і тінями перехожих, усе було смутне й неясне, наче хтось понамальовував його наспіх, а потім розмив водою.

— Ти якийсь не життєрадісний, Морісе, — після тривалої мовчанки обізвалась Едіт. — Дивно, енергійний, а не життєрадісний.

— Наче в тобі нуртують веселощі.

— Може, й нуртували б, якби мала де взяти їх.

— Звертайся час од часу до спогадів дитинства, — порадив я.

— Дитинства? То найсумніші речі в моєму житті.

«В мене так само, — подумав я. — Тільки зараз це не засмучує мене».

— У тебе був батько…

— Страшенно понурий скнара, — безсоромно збрехав я, бо навіть не знав свого батька.

— …І мати.

— Вона завжди плаксиво хлипала, й від неї тхнуло валер'янкою, — продовжував я брехати, бо не знав і матері.

— Все-таки влаштовували тобі ялинку, купували подарунки…

— З отих «корисних» і дешевих, що в картонних коробках і полягають у складанні й відніманні, — силкувався імпровізувати я. — А хіба тобі нічого не дарували?

— Хто б міг мені щось дарувати? Водили нас у різдво на громадську ялинку, й на ній справді висіли іграшки, й кожен з нас чекав, може, дадуть подарунок, але іграшок з ялинки ніколи не роздавали, бо нас було так багато, що тих двох десятків іграшок не вистачило б на всіх.

— Ну, все-таки була ялинка, — сказав я примирливо.

— Ялинка… Ялинка для бідних дітей… Не знаю, чи буває щось сумніше за неї. Краще б ніколи не влаштовували їх, отих ялинок для бідних.

Ми вийшли до одного каналу. Над водою сяяли довгі гірлянди електричних лампочок, бо був суботній вечір, й оскільки ми й так не поспішали, це надоумило мене зайти у винарню.

Знайшли вільний столик у затишному чистому приміщенні. Столик, як і решта, був зроблений з добре відполірованої бочки, й на неї нам поставили пляшку червоного вина й закуску. Люди навколо розмовляли неголосно, і взагалі все тут настроювало на відпочинок, аж поки перед стойкою з'явився цибатий і довгочубий юнак із гітарою. «Кінець, — подумав я, — треба тікати!» Але нам щастило цього вечора, бо патлатий був ліричною натурою і після кількох похоронних вступних акордів заспівав оксамитно-привабливим голосом:

Не говори мені про дні безхмарні,

Не обіцяй мені блакить і сонце.

У мене повно злив і туманів,

Я власник сірої негоди.

Потім пішло ще кілька строф, напоєних вологою і скорботою, що чергувалися приспівом у тому ж дусі:

Хай вітер жбурляє

В лице мені дощ.

Нема нічого ліпшого

У світі за негоду.

— Ось вельми корисна максима, — зауважив я, коли довговолосий закінчив свою елегію. — Оскільки поганих речей у світі далеко більше, ніж гарних, нам не лишається нічого іншого, як змиритися й полюбити їх.

— Філософія примиренства, — гидливо наморщила носа Едіт. — Ненавиджу її. — І додала: — А пісня гарна.

«І вино», — додав би і я. Але замість займатися порожньою балаканиною замовив другу пляшку.

Коли ми вийшли, нічний краєвид повністю відповідав пісні. Знову мрячило, і вітер носив водяний пил, розгойдував електричні гірлянди, а вода в каналах плюскотіла з глухим шумом, несучи лілові тіні й жовті відблиски. Ми неквапно йшли вздовж набережної, незважаючи на дощ, як це роблять усі в місті. Коли нам треба було звертати до свого дому, Едіт, узяла мене за руку.

— Давай ще пройдемося цією вулицею.

— Хочеш сказати, до «Зодіаку»?

— Тільки глянемо.

— Але послухай, Едіт…

— Та що в цьому лихого, господи! Пройдемося собі, як тисячі людей.

— На цій вулиці не буває тисяч людей, та ще й у такий час. До того ж це нам зовсім не по дорозі.

Все-таки я поступився, і ми поволі пішли вздовж каналу, підштовхувані морським вітром.

— Звідки ти знаєш, що єдиний вхід у горішнє приміщення з кабінету Еванса? — запитав я, аби не мовчати.

— Знаю це напевно.

Я теж знаю, але не в тім річ.

— Я маю на увазі: як ти довідалась? Простим спостереженням чи розпитувала?

— Ах, знову ти про своє, — зітхнула Едіт. — Не розпитувала, будь спокійний. Досить лише раз зазирнути до секретарки Еванса й роздивитися фасад, щоб переконатись у цьому.

— А чому ти гадаєш, що там архів і до того ж секретний?

— Бо в загальному архіві, коли хтось питав якісь документи, я чула, що чиновник відповідав: «То не в нас. То в архіві голови». Отже, коли в «Зодіаку» взагалі зберігають документи про секретні угоди, вони мусять бути саме в архіві Еванса, а не в загальному, та й то, якщо немає третього.

— Дурниці. Невже ти не розумієш: Еванс просто парадна постать у цьому підприємстві.

— В торгівлі — так. Але я гадаю, що ця людина має і другий фах…

— Кожен має другий фах. Один у вільні години захоплюється рибальством, другий — поштовими марками, третій — розвідкою. Комерційною, звичайно.

— Ти неможливий.

— Але якщо Еванс має архів, — вів далі я, намагаючись іти під парасолькою Едіт, — і якщо в тому архіві справді є щось серйозне, він не довірить це місцевій людині, такій, як Ван-Альтен.

— Ван-Альтен не тутешній. Він приїхав з Америки. А до Америки емігрував під час війни.

— Звідки ці відомості? — запитав я невдоволено.

— Випадково дізналась, — відказала жінка.

Я збирався щось зауважити з приводу тієї «випадковості», та Едіт випередила мене, шикнувши й раптово зупинившись.

Просто перед нами височів темний фасад «Зодіаку». Це були, власне, чотири старі вузькі будівлі, притулені одна до одної, певно, пізніше переобладнані й з'єднані спільними коридорами. Будівлі мали по три поверхи й лише наріжна, де містився кабінет Еванса, — чотири. Кабінет разом із приймальнею, де сиділа секретарка, займав увесь третій поверх. Очевидно, до горішнього приміщення можна дістатися тільки з кабінету Еванса, бо в приймальні нема й натяку на сходи.

Той четвертий поверх, до якого були прикуті наші погляди, мав тільки два вікна, й обидва щільно затулені важкими залізними віконницями.

— Он дивись, — прошепотіла Едіт.

Справді, у вузькій щілині під віконницями окреслювалася смужка жовтого світла.

— Певно, Ван-Альтен копирсається в архіві, якщо то взагалі архів, — промимрив я.

— Або ж у нього нічне чергування, — докинула моя секретарка.

— Ну, ходімо, — сказав я, — бо знову потрапимо під душ.

Дощ таки несподівано заряснів. І тільки ми зібралися йти, як хряпнули двері «Зодіаку». Темна тінь попрямувала просто на нас. Едіт, видно, впізнала її. То був Ван-Альтен. А смужка світла все ще цідилася з-під віконниць…

Я швидко обернувся спиною до фасаду, обіруч пригорнув жінку і припав до її вуст. І не знаю, винні були ті ласкаві губи чи, може, дощова ніч або розповідь про ялинку для бідних дітей, але обійми мої раптом стали міцні й гарячі, аж поки я не почув, що чоловік поминув нас і вийшов на міст, а трохи згодом Едіт промовила:

— О Морісе! Ти ніколи не цілував мене так.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Я вже казав, що настав вересень. Мені не лишається нічого іншого, як підтвердити попередньо сказане, лише уточнивши, що йдеться про наступний. Минув рік від змальованих вище подій, а я й досі був у Амстердамі й у великому сімействі «Зодіаку», але в той же час так само далеко від мети, настільки далеко, що навіть уявлення не мав, якою вона може бути.

Сиджу в своєму кабінеті й завершую перегляд сьогоденної кореспонденції. Небо за вікном фіалково-сіре від низьких хмар, що нудними вервечками сунуть до моря. Іноді в хмарах одкривається просвіт і звідти вихоплюється сніп сонячних променів, несподівано висвітлюючи якусь позеленілу дзвіницю чи гостроверхий черепичний дах. Потім шари хмар змикаються й надворі знову стає глухо-сіро й похмуро, наче перед смерком.

Моя секретарка сидить на своєму місці, тобто якраз у фокусі мого погляду, коли я підводжу погляд од листів. Вона захоплена якоюсь книжкою, мабуть, з історії кіно. Після «серйозного» джазу це друга пристрасть Едіт, на мій погляд, така ж незрозуміла, як і перша. Дивитися фільми — в тому ще є певний сенс, принаймні як спосіб згаяти дві години. Але гортати цілі томи, щоб довідатися, хто, як і з якою метою робив ці фільми, це вже виходило за межі мого розуміння. І все-таки я легко змирився б з тим тихим божевіллям своєї секретарки, коли б читання не супроводжувалося — задля більшого комфорту — мимовільним демонструванням імпозантних стегон.

Було б несправедливо твердити, що я нічого не роблю. Навпаки, справи йдуть добре, і ми з моїм Клодом Рішаром часто радіємо, як останні дурні, що «Хронос» уже має неабиякий авторитет на деяких ринках і навіть поступово прокладає шлях на Захід. Поміж листів, які лежать переді мною, є кілька досить поважних замовлень, і я кажу собі, що коли б й інші справи посувалися, як оці, я мусив би гукати «ура».

Проте інші справи не посувалися. Мистецтво чекання. Але мистецтво чекання — не гральний автомат. Можеш самовіддано й терпляче ждати поїзд, але якщо ти чекаєш на нього там, де він ніколи не приходить, навряд чи діждешся. Іноді мені спадає на думку, що я саме в такому становищі. Я прижився в «Зодіаку» й гадав, ніби то великий подвиг, а, власне, нема ніякої гарантії, що «Зодіак» не просто торговельна фірма. Навпаки, спостереження дедалі більше переконують мене, що це зовсім звичайне підприємство високого рангу, з діловими зв'язками по цілому світі й з найрізноманітнішими секретами виробництва: пральні машини й холодильники, пилососи й електроплитки, праски й міксери, електричні бритви, фотоапарати, програвачі, радіоприймачі, телевізори і навіть годинники «Хронос». Узагалі є все, крім шпигунства.

Ван-Вермескеркен з головою поринув у свої комерційні справи. Кожен шеф відділу, як і я, може будь-коли ввійти до рудого велетня й не помітить нічого підозрілого. Вожді різного роду апаратури також скніють цілими днями над своїми паперами. Адам Уорнер менше приступний, але і його завдання навряд чи виходить за межі дослідження кадрів. Еванс не займається нічим, крім показних прийомів, підписування договорів і періодичної пиятики з приятелями. Але для голови це і є нормою — нічого не робити.

Коли свого часу я запитав Едіт, звідки вона викопала, що Еванс має другу спеціальність, жінка відповіла:

— Нічого не викопувала. Просто маю очі.

— Я також не сліпий.

— Так, але ти не вештаєшся по архівах і коридорах. Еванс має надто великий особистий персонал як для людини, що нічого не робить.

— Персонал із двох осіб.

— І ще троє-четверо на побігеньках.

Це було слушно, як я зрозумів пізніше. Однак ці троє-четверо виконували обов'язки звичайних слуг. Хазяїн, навіть коли він просто мильна бульбашка, не може обійтися без слуг, маючи розкішний будинок і віллу за містом.

Лишався Райман. Досі він був єдиний ідентифікований ікс. Але що з того? Свого часу встановлення контактів з Моранді здавалося мені великим досягненням. Тепер я маю контакт не з Моранді, а з його шефом, та ще такий контакт, який можна назвати й дружбою. [все-таки, здавалося мені, я приречений до нестями чекати поїзда, якого або не існує, або ж він проходить за сотні кілометрів звідси.

Едіт має підстави говорити про мою самовпевненість. Я справді подеколи трішки грішу цим, однак кожен знає про себе, наскільки він самовпевнений, особливо після більш як річного вичікування.

Коли б я мав потрібний комплект людей і апаратури, Райман, безперечно, привів би мене до наступної ланки ланцюга. Та це безпідставні мрії, тільки згаєш час. Мої люди — це я сам, а, за одержаними інструкціями, про підслуховування й стеження не може бути й мови. Не кажучи вже, що це нездійсненно.

Авжеж, я все-таки маю деяку апаратуру — двоє очей і двоє вух, — які могли б виконати певну роботу, тим більше, що через день-два я зустрічаюся з Райманом, аби спільними зусиллями випити кілька чарок мартіні. Але в цих інтимних дуетах ми ніколи не заходили далі загальних балачок про погоду, нові фільми, жінок і проблеми реклами. Остання наша серйозна розмова відбулася невдовзі після того, як мене викликав Уорнер.

— Встряли ми в історію, — промимрив веснянкуватий. — Власне, я тебе вплутав. Добре, що все обійшлося. Вибач і забудь!

Я не завдав собі клопоту ані вибачати, ані забувати і мав Рай-мана на оці, хоча досі це ні до чого не привело. Веснянкуватий постійно їздив до Венеції, Женеви і ще кудись, постійно влаштовував зустрічі, давав обіди на честь гостей, і вся ця метушня була цілком природна для шефа реклами, але щоб збагнути, де кінчається природне і де починається інше, слід мати цілий взвод помічників не найнижчої кваліфікації.

Я вже кінчав переглядати кореспонденцію, час од часу поринаючи у подібні роздуми, коли в коридорі мелодійно й багатообіцяюче пролунав електричний дзвінок: кінець робочого дня, кінець робочого тижня, бо сьогодні п'ятниця, а в суботу «Зодіак» не працює. Едіт на мить підвела очі від книжки й подивилася на мене, та оскільки я робив своє, вона знову заглибилась у читання. Саме це мені й подобалося в ній: вона не мала чиновницьких звичок.

Дзвінок у коридорі урвався, та пролунав інший. Цього разу телефонний. Моя секретарка добре знала, хто може дзвонити, тому тільки натисла кнопку, перемикаючи апарат на мене, і я підняв трубку:

— Морісе, хлопче, може, вип'єш від мене чарочку чи поспішаєш додому?

— За умови, що й ти вип'єш від мене.

— Чудово. За п'ять хвилин буду в кафе.

Я подав Едіт папку з кореспонденцією й підвівся:

— Заскочимо з Райманом на ріг. Коли хочеш, гайда з нами.

— Та ні, дякую. Дивись лишень, щоб не подалися потім на стриптиз. Увечері ми йдемо до Пітера.

Ще одна позитивна риса: Едіт дає мені перепочинок і не в'язне, наче ревнива дружина.

Райман сидів за маленьким столиком біля вікна. Столики тут маленькі, бо й заклад невеличкий, кокетливе кафе з неоном, пластмасовим обличкуванням і дзеркалами, створене немов для п'яти осіб і все-таки здатне прийняти два-три десятки неборак «Зодіаку».

— Може, візьмемо цілу пляшку, га? — запропонував веснянкуватий, коли я сів навпроти нього. — Щоб не завдавати кельнерові зайвого клопоту в цій штовханині.

Цілої пляшки мартіні трохи забагато як на скромний аперитив, однак це не дуже бентежить, коли маєш партнера, якому це — наче в прірву. Нам принесли пляшку у відерці з льодом і сифон газованої води, й Райман із поважним виразом професора перед лекцією наповнив келихи. Він майже завжди серйозний, але надто коли в нього попереду велика пиятика. Ми зміряли температуру мартіні добрим ковтком. Потім постав довічний вступ:

— Що нового?

І моя така сама відповідь:

— Поза торгівлею — нічого особливого.

Перед стойкою бару, за три кроки від нас, стовбичили густою шеренгою службовці нижчого рангу, п'ючи й базікаючи між собою. До мене долітали тільки уривчасті фрази з їхньої балаканини. І все незначні. Завжди незначні. Повз вітрину рівним машинальним кроком пройшов Ван-Альтен, втупивши погляд у землю.

— Такі, як він, просто загадка для мене, — сказав Райман, помітивши постать архіваріуса.

Для мене також. 1 особливо він. Але про це не слід уголос.

— Ніколи не бачив, щоб він коли-небудь зайшов у кафе.

— Певно, грошей не вистачає.

— … Чи змінив би свій похоронний вигляд.

— Може, в нього негаразд з жовчним міхуром.

— Можливо. Але щодо грошей я не згодний. І мені грошей не вистачає, та це ж не заважає мені жити по-людськи.

— Грошей нікому не вистачає, — зауважив я філософськи. Райман глянув на мене замислено, помовчав, а тоді тихо мовив:

— Ми з тобою могли б мати більше, коли б наш любий Адам не пхав свого носа, куди не слід.

— Ти так гадаєш?

— Певен.

— На жаль, в Уорнера й справді довгий ніс.

— Довгий, та не дуже. Тут більше я винен, не все врахував. Цей чоловік так тебе заплутає своїми запитаннями, що видушить із тебе якраз те, чого ти не збирався розповідати. Але це буде мені наукою. Кінець кінцем ми боремося за ідею вільного світу, а не заради дріб'язкової користі. Чи не так?

— Якщо ти питаєш серйозно, Конраде, мене особисто ідеї без зиску не дуже обходять. Може, це звучить меркантильно, але життя надто коротке й до того ж єдине. Отже, ідеї…

— Абсолютно правильно! І все-таки, коли добрий зиск походить з благородної справи, задоволення набагато сильніше.

— Твоя правда, — погодився я в свою чергу. — Гарнір також має значення. Але це не заважає йому лишатися гарніром.

Одностайність у цьому питанні надихнула нас налити ще по келиху мартіні й випити, споглядаючи один одного із взаємною прихильністю.

— Якщо ти вмієш тримати язик за зубами, гадаю, ми могли б уладнати дещо корисне для нас обох, — тихо сказав Райман.

— Конраде, я твій друг і вважаю, що довів це. Однак боюсь втратити своє місце…

— Такої небезпеки нема, — заспокоїв мене веснянкуватий. — Усе відбуватиметься звичним робом. Кілька відряджень на Схід для розширення зв'язків. Ти їздитимеш сам, отже, свідків не буде. Ван-Вермескеркен не відмовить тобі — цього вимагають інтереси справи.

— А риск?

— Мінімальний. Лише настільки, щоб забезпечити зиск. Втім, матимеш час оцінити сам.

— Але не маю потрібної інформації.

Райман ледь усміхнувся своїми тонкими вустами.

— Рахуй п'ять тисяч за одним разом.

— Ти спокушаєш мене, Конраде.

— Просто роблю тобі дрібну послугу, та й годі. Я помовчав, розмірковуючи. Тоді зауважив:

— Погано тільки, що мінімальний риск, повторений кілька разів, перестає бути мінімальним. Якщо тебе не візьмуть за п'ятим разом, візьмуть за десятим.

— Десятого разу не буде, — похитав головою Райман. — Коли вже ти заходився підраховувати свої прибутки, нема чого множити п'ять тисяч більше, ніж ушестеро. По одному відрядженню до кожної країни. Саме це й робить риск мінімальним.

— Ти справді мене спокушаєш, Конраде.

— Тоді подумай! — усміхнувся знову веснянкуватий, наповнюючи келихи.

Після чого несподівано змінив тему:

— Як там наша люба Едіт?

Я пробурчав щось, мовляв, усе гаразд.

— Виняткова жінка! Коли б не була вищою за мене, помучив би я тебе ревнощами, хлопче.

Я ковтнув мартіні й терпляче приготувався до нової теми. Цей чоловік завжди пов'язує споживання алкоголю з обговоренням певних питань статевої проблеми.

Повернувшись, я піднявся до Едіт у трохи збудженому настрої і тому не розумів, як можна вилежуватися в передсвяткові години.

— Міг би й постукати, — зауважила моя секретарка, лежачи в самій комбінації з незмінною книжкою в руці й одночасно слухаючи саксофонові істерики з програвача.

— Ще внизу дав собі слово неодмінно постукати, але в останню мить забув, — виправдовувався я, зиркаючи на розкішні перламутрові форми.

— Нічого дивного в такому стані, — пробурчала секретарка, встаючи, щоб одягнутися.

Було б наївно думати, неначе співжиття з цією винятковою жінкою — медовий місяць, помножений удванадцятеро. Точніше кажучи, воно нагадує клімат цього міста — довга серія хмар і зовсім мало сонця, а потім знову п'ять годин дощу й мінорні сутінки.

Я відчинив балконні двері й вийшов, аби мить постояти в цій райській оазі вічнозелених кущів, мокрих від дощу. Нарешті єдина відверта пропозиція після більше як річного підсмажування на малому вогні. Отже, Райман діє сам, тобто по іншій лінії, поза «Зодіаком», і використання людей «Зодіаку» було справою випадку — не через їхню приналежність до фірми, а тому, що вони друзі Раймана.

Просто і ясно, але я не можу повірити в це. Інтерес Бауера до «Зодіаку», аж до організації мого проникнення туди, гранична обережність і підозріливість Уорнера, спостереження за мною в перші місяці, перевірка подорожжю до Болгарії — все це не можна легковажно скинути з рахунку, бо інакше тільки ускладнить картину.

Залишається, інше: Райман діє за інструкціями «Зодіаку», точніше, за приписами самого Уорнера, але інструкції полягали якраз у тому, щоб Райман діяв начебто від свого імені й немов проти волі керівництва. Рік тому я витлумачив би цю мізансцену як ознаку певної недовіри до себе. Тепер довіра явно зміцніла, однак мізансцена зберігає своє значення як запобіжний захід і, певно, як постійний стиль роботи. Коли я чи хто інший, подібний до мене, провалиться, — «Зодіак» лишиться в стороні, а вся увага буде скерована на Раймана і на його таємного керівника.

— Зачини, будь ласка! Холодно… — чую з кімнати голос Едіт.

«Холодно? — подумав я, причиняючи двері. — Торкнися мого чола і побачиш, як мені холодно». Я розпашівся не стільки від мартіні, скільки від усіх тих питань, які замість іти один по одному бавляться в моїй голові у довгу лозу й громадяться усі враз.

Вияв довіри з боку Раймана очевидний. Слід було б радіти: мене вводять до системи. Але що з того? Моє місце в системі буде місцем коліщатка, яке знає тільки два сусідні трибки, що з ними воно з'єднане: з одного боку веснянкуватий, а з другого — тубільний зрадник, із яким я встановлюю одноразовий зв'язок. П'ять тисяч за один удар. Але один ізольований удар, ба навіть шість таких ударів, зібраних докупи, не дадуть мені більше за те, що вже відомо.

Метод роботи — принаймні з позаштатними співробітниками — вже ясний: по одному відрядженню до кожної демократичної країни, після чого ти амортизований назавжди або на довгі роки, як Моранді. Це справді зменшує риск провалу для позаштатних, тим часом як штатні співробітники залишаються поза всяким риском. Тільки от поміж тих штатних я знаю одним однісіньку особу і не бачу жодних шансів розширити це коло знайомств.

Мій погляд мимоволі звертається — вкотре вже протягом року — до далекого фасаду «Зодіаку», неясно окресленого в сутінках, там, між двох сусідніх дахів. Три поверхи притулених одна до одної будівель нецікаві: внизу канцелярії для звичайних відвідувачів, вище — служби окремих департаментів, ще вище — поверх шефів, включно й шефа «Хроносу». Але єдиний четвертий поверх з єдиною кімнатою над кабінетом Еванса заслуговує на увагу. Його ледве видно в імлі, отой четвертий поверх із двома затуленими вікнами, я бачу його ясно, чи мені здається, що бачу, бо вже просто остогидло дивитися на нього. І так само, як і досі, на думку починають спадати божевільні плани: вдертися в кабінет, жбурнути щось паралізуюче в обличчя Еванса й бігцем по сходах нагору. Дурниці. Абсолютні дурниці. Або, перестрибуючи з даху на дах, дістатися наріжного будинку. Дахи стрімкі, але альпіністи видираються й на крутіші схили. Дурниці. Чистісіньке глупство. За допомогою мотузки й гака я зможу піднятися на дах четвертого поверху. Там є горищне віконце — також затулене. Нічого, відчиню. А потім? Потім улізу на горище. Раз є горище, мусить бути й хід до нього. Коли ж немає — Пророблю. Так дістанусь до самої кімнати. І до сейфа. І тут, зрозуміло, край. Балаканина.

— Ми можемо йти, — проказала Едіт, визирнувши з дверей. — Якщо достатньо провітрився.

— Гадав, що достатньо, але зараз, коли бачу тебе, мені знову паморочиться в голові.

— Ти просто тупієш від випитого, — зауважила вона сухо. — А тобі здається, ніби стаєш страшенно дотепним

— Від випитого й від кохання, — поправив я. — Ти настільки чарівна в цьому туалеті, що просто спокушаєш людину торкнутися його.

Едіт справді вбралась у гарну пастельно-рожеву сукню з брюссельських мережив, але без особливих викрутасів. Ось іще одна гарна риса цієї жінки: почуття міри. Проте вузькій сукні трохи бракувало міри, отже, жіночі зваби вище й нижче тонкого стану випиналися більше ніж потрібно.

Едіт одягла плащ, і вухом не повівши на мої балачки, взяла необхідну для цього міста парасольку, і ми рушили до Пітера Гроота.

Мій друг Пітер Гроот — художник і за випадковим збігом обставин живе на тій самій набережній, де розташований «Зодіак». Його ательє міститься в мансарді останнього в кварталі будинку, саме в тому, перший поверх якого займає наше улюблене кафе. Отож коли я подумки грабую таємний архів «Зодіаку», починаю з того, що б'ю Пітера в зуби, аби нейтралізувати його, потім за допомогою якоїсь драбини вилізаю на дах, а вже тоді розпочинаю свої ризиковані мандри.

Пітер, власне, має таку статуру, що як зацідиш йому в пику, то навряд чи й підведеться. Немічний і худий, немов ходяча вішалка для одягу, він набуває певної стійкості — всупереч усім законам природи, — тільки добре напоївши своє черево. Тоді його кволі рухи неначе дерев'яніють, хребет йому заклякає, мов стовп, і говорить він войовниче, дарма що трохи неясно, ніби крізь глибоку воду.

Коли ми прийшли, художник перебував ще в своєму перед-дерев'яному стані, тобто тільки нижні його кінцівки заціпеніли, що робило його схожим на крокуючий циркуль. Він власноручно відчинив нам, допоміг Едіт зняти плащ й увів нас до ательє. У великому приміщенні вже було досить насмалено, тож у першу мить все видалося мені як неясна суміш диму, чоловічих облич, жіночих бюстів та абстрактних картин. Крім нас, тут були офіційна подруга Пітера — Мері і дві художницькі пари: їх я невиразно пам'ятав із заключних годин якоїсь бучної гулянки. Туалети в жінок були такі, що сукня Едіт одразу здалася мені скромною до цнотливості. Дружини обох художників були в спідницях, що не прикривали навіть підв'язок їхніх панчіх, а Мері, велетенські форми якої не ден зволяли подібної фривольності, мала таке декольте, що бюст її тільки якимсь чудом ще не випав повністю з корсажа. Ця рубенсівська Венера, між іншим, вдвічі вища за Пітера й утричі ширша, тож він міг би спокійно спати між її грудей, коли б не боявся бути задушеним.

— Що запропонувати вам на закуску? — питає господар, нишпорячи кістлявими руками по столі серед численних пляшок, які своєю кількістю рішуче переважали тарілки з рибою та бутербродами.

Невдовзі він упіймав пляшку мартіні, оскільки добре знав мій смак, і підніс нам дві по вінця налиті склянки. Після того церемонного жесту розмова, яка була ввірвалася, несподівано вибухнула знову, та так, що Едіт мало не впустила склянку.

— Твій Матьо просто шахрай! — гукав один художник.

— Але дотепний! Тоді як твій Поляков над усе ще й нудний! — одказував другий.

— О, Поляков божественний! — почувся захоплений жіночий вереск.

— Поп-арт на вас усіх поставив хрест! — долинув інший голос.

— Поп-арт — це безсоромний унітаз! — рішуче пробурмотів господар, похитуючись.

І так далі. Одне слово — балачки

Оскільки тема в загальних рисах мені відома, а згадувані імена нічого не промовляють, я розлігся в кріслі, присунув до себе пляшку мартіні й тарілки з бутербродами й віддався лінивому спогляданню. Едіт, чия поміркована натура не дозволяє їй верещати, сіла біля мене й закурила сигарету, чекаючи, поки співрозмовники самі вгамуються.

Картини, порозвішувані довкіл, належали пензлеві господаря, оскільки він не визнавав інших майстрів сучасності, крім самого себе. Це були таки дорогі твори, коли мати на увазі кількість витрачених фарб. Узагалі особистий стиль Пітера зводився до жбурляння кілограмів фарби на фанерний щит, після чого вступала в дію мулярська кельма.

Ми з художником познайомилися випадково одного сонного й похмурого зимового дня внизу, в кафе. Почалося — як водиться — з прокльонів на адресу погоди, потім почастували один одного, а під кінець, коли в приступі безхарактерності я збрехав, що полюбляю абстрактне мистецтво, Пітер повів мене до свого ательє, тягнучи однією рукою мене, а другою — сітку з напоями.

Наше знайомство могло б так і лишитися перебіжним інцидентом, коли б під чаркою мені не забаглося відповісти люб'язністю на люб'язність. Мій жест полягав у тому, що я купив одну з наймонументальніших його картин, вагою щонайменш у двадцять кілограмів, яку Пітер з трьома вантажниками притяг мені додому вже наступного дня, особисто керуючи складною операцією підвішування. Спочатку він домагався повісити свій шедевр тільки над моїм ліжком, але я делікатно заперечив, бо перспектива бути розчавленим жахала мене найбільше. Кінець кінцем художник поступився й почепив той твір у холі над моїм робочим столом, і відтоді я взагалі перестав писати вдома.

Захоплений тими споминами, я, здається, задрімав. Ніщо так не заколисує мене, як рівномірне дзюрчання балаканини.

— Якщо ти прийшов сюди спати, було б принести з собою й ковдру, — почув я над вухом лагідний голос Едіт.

— Даруй, люба, але я тільки стулив повіки, бо пейзаж ображає мою цнотливість: усі оті голі груди й стегна…

— Дивись на мене. Я не гола.

— Справді. Не зовсім.

— І спробуй вичавити з себе хоч абияке слово, щоб ми не сиділи, наче глухонімі.

У цю мить, коли я саме вигадував, з чого б розпочати світську бесіду, на допомогу мені прийшов Пітер.

— Люба Едіт, маю для вас сюрприз. Чудова несподіванка! Тихо! — гарикнув він на присутніх і попрямував у куток, де стояв стереопрогравач.

Я вже розгадав сюрприз. Пітер, як і Едіт, трохи схиблений на джазі. Художник запустив програвач, але поцілив голкою десь посередині, а тому спробував ще раз, а тоді й ще, поки нарешті не влучив десь ближче до початку, обернувся до нас і величним жестом показав на програвач, мовляв, ось воно!

З динаміків линуло якесь сумне й зовсім безладне тринькання гітари.

— Не чую ніякого ритму, — буркнув я необачно.

— Мовчи! — осадила мене Едіт. — Це серйозний джаз, а не твіст.

— Не розумію, чому серйозний джаз мусить бути нудний… Вона тільки затулила рукою мені рота, в захваті дослухаючись до безладного тринькання.

— Джанго Райнгард! — проголосив Пітер, неначе казав: «Його королівська величність». — Записи ще не відомих імпровізацій. Відкриті, немов у казці, лише кілька місяців тому.

— Фантастично! — зітхнула наче сама до себе Едіт. — Треба буде подарувати платівку Дорі.

Слово вихопилося мимохіть, як усяке незначуще слово, але я вловив його й запам'ятав. Дорі… Якій Дорі? Напевно, Дорі Босх.

— Чи є вона в магазинах? — звернулася моя секретарка до Пітера.

Одначе питання потонуло у вибусі загального вереску:

— Обожнюю Джанго!

— Дурниці! З п'яти старих мелодій робить одну нову…

— Це ніщо порівняно з джазом «Мессенджер»!

— Бо ти не слухала Джері Малігана…

— Сіднея Баккета… І всяке таке інше.

Нарешті, як водиться, «серйозний» джаз був полишений заради несерйозного. З двох гучномовців ревнув якийсь банальний рок, що відразу ж перетворився на гімн примирення, бо всі посхоплювалися, в тому числі й дебела Мері, й заходились вихилятися в міру своїх можливостей. Едіт проти її волі також утягли до виру танцювальних пристрастей, і я єдиний вийшов сухий з води, вдавши, що глибоко й міцно заснув.

— Люба Едіт, — розпочав я батьківським тоном, коли пізно вночі ми поверталися додому. — Здається, я давав тобі одну пораду, на яку ти відмовляєшся зважати.

— Яку саме? Ти завжди даєш мені поради.

— Не зав'язувати необачних знайомств. Які в тебе стосунки з Дорою Босх?

— Звичайнісінькі: як між двома секретарками.

— Конкретніше!

— Ми зустрілися якось у магазині грамплатівок на Калверстрат… Перемовилися кількома словами, як випадкові знайомі. Стало ясно, що ми обидві схибнулися на джазі, та й годі. Обмінялися двічі-тричі платівками. Й нічого більше.

— А ти бувала в неї вдома?

— Ще ні.

— І не ходи. І взагалі відтепер — ніяких послуг з платівками й ніякої інтимності.

— Знаєш, Морісе: відомо, що ти мій шеф, але подеколи твоє опікунство починає обтяжувати мене.

— Ці сцени залиш для іншої нагоди. Дора Босх — секретарка Еванса.

— Ну й що з того?

— А Еванс не терпить, коли хтось треться коло його людей. Нам пощастило, що він не довідався про ваші зустрічі в магазині на Калверстраті.

— Ти вже починаєш боятися привидів.

— Еванс не привид. І мушу сказати, що твої сподівання досягти чогось через оту Дору просто наївні. Дору ніхто не підпускав і не підпустить до кімнати на четвертому поверсі. Так само, як і тебе. Єдиним наслідком твого хитрування буде те, що мене і тебе виженуть із «Зодіаку». Тому настійно прошу не забувати нашої домовленості.

— Гаразд, Морісе, — відповіла жінка втомленим голосом. — Буде так, як ти хочеш. Тільки перестань тремтіти за своє місце.

Відпочинок після трудового тижня розпочавсь у мирній атмосфері холодної війни. В суботу Едіт відхилила моє запрошення пообідати десь у ресторані, пославшись на те, що не хоче їсти. Ввечері знову відмовилась вийти, оскільки їй хотілося спати. Я міг би сказати їй, що даремно гнівається, й наполягати, поки вона не поступиться, але коли хтось кисне, найкраще дати йому спокій, щоб само минулося. Я вийшов трохи пройтися, потім улаштував собі парубоцьку вечерю, присмачивши її пивом, а найбільше роздумами, й по тому продовжив свою мандрівку. Кроки мимоволі вивели мене до одного з каналів у передмісті. Це бічний канал, яким ніхто не користується, і під його лівим берегом, у тіні дерев, стоїть на якорях кілька старих барж, певно, вже довіку. В Голландії безліч бідних родин живе на старих баржах, переобладнаних на маленькі помешкання. Баржа, що привернула мою увагу, була другою праворуч. Віконечко центрального приміщення світилося, й крізь нього ясно було видно чоловіка, який вечеряв, схилившись над столом. То Ван-Альтен.

«Ну, то й що, як Ван-Альтен? — аж сказав я сам собі, повернувшись. — Райман говорив, що він незрозумілий йому. Мені — теж». Три чи чотири рази в певний час я здалеку стежив за ним і встановив, що це похмурий чоловік з автоматичними й нудними звичками — від баржі до контори й від контори до баржі, з єдиним відхиленням до хлібної, овочевої та бакалійної крамниць — мабуть, Евансом привезений з Америки, він живе наче іноземець у країні, яка була його першою вітчизною. Жодних друзів, жодних розваг, ніяких пристрастей. Людина, яка може спокійно жити в кімнаті без фіранок, бо їй нічого приховувати, бо вона взагалі не має нічого свого, нічого інтимного.

Але брак будь-яких бажань, коли це не вияв глупства й маніакального аскетизму, також підозрілий. Людина звичайно відмовляється від пристрастей в ім'я якогось іншого прагнення, старанно прихованого від сторонніх. У чому ж таємна пристрасть Ван-Альтена і чи є у нього взагалі якась пристрасть?

Яке це має значення? Ван-Альтен лише дрібний гвинтик у складній комбінації, потрібній для того, щоб одімкнути сталевий сейф «Зодіаку». Ван-Альтен ніколи не лишається сам у будинку, і на дверях завжди чатує портьє, а нагорі, в кімнаті архіву, певно, також сидить черговий, про що свідчить вузенька смужка світла під віконницями. Ван-Альтен ніколи не має можливості винести звідти будь-що, а я не маю ніякої змоги примусити його бодай що-небудь винести.

Ван-Альтен, як і Дора Босх, — одна з багатьох літер у словесному ключі до сейфа. Саме цього моя секретарка не може збагнути і тільки вдається до невиправданого риску. А може, й збагнула, але нерви в неї більше не витримують або «Фішер і К°» й ті, що за спиною у «Фішера і К°». тиснуть на неї. Едіт, певно, має якийсь зв'язок — листовний або через епізодичні зустрічі — і, мабуть, добуває миршавенькі відомості, які може вловити завдяки своїм частим відвідинам архіву чи під час розмов у кафе. Її завдання не таке, як у мене, — на торговельні секрети ніхто не дивиться дуже серйозно. Однак ті, що стоять за «Фішером і К°», дуже тиснуть на неї, й вона може накоїти дурниць, якщо я ловитиму гав.

Щоб вона не накоїла дурниць, найпевніший спосіб — одіслати її назад у рідні місця, але такі розкоші не відповідають ні моїм бажанням, ані можливостям. У моєму становищі людина не може втратити зайвих два ока і два вуха, не кажучи вже про користь від першокласної секретарки.

Я знову вийшов на пожвавлені вулиці, і думки знову повернулися до шифрованої комбінації клятого сейфа. Так, Ван-Альтен, як і Дора Босх, лише окремі дрібні літерки в ключі. Але ці літерки при нагоді можуть виконати певну роботу. Кінець кінцем будь-яке слово складається саме з літер. За умови — коли всі літери наявні.

У неділю Едіт все-таки зволила зайти до мене на обід. Як правило, в неділю ми обідали вдома, й секретарка готувала що-небудь нашвидкуруч, залежно від вмісту холодильника.

— Що ти їстимеш? — запитала вона.

— Будь-який суп для піднесення настрою.

— А що з твоїм настроєм?

— Нічого. Я маю на увазі твій.

— Коли ти вже так дбаєш про мій настрій, то постарайся бути трохи стерпнішим, — проказала Едіт і пішла на кухню.

Раз вона вже почала філософствувати, значить, минається. Сподіваюсь, домашня робота довершить оздоровчий процес.

Обіди, які готувала моя секретарка, мали ту перевагу, що в них не було жодних несподіванок: томатний суп і біфштекс із смаженою картоплею. Розмови під час обіду — також. Особливо тут, удома, наші розмови йшли найгірше. Не знаю, хто вигадав цю дурну приказку: «Почувайся як удома». Проте коли я вдома, за кожним своїм словом бачу магнітофонну бобіну, що крутиться десь по сусідству. І немов з якоїсь внутрішньої впертості я полюбляю примушувати її крутитися марно й записувати наше довге мовчання. Оскільки ж мовчання, принаймні за певних обставин, також буває красномовним, я не можу весь час мовчати й змушений удаватися до дурниць.

— Люба Едіт, — кажу, пережовуючи шматок м'яса й зазираючи до недільної газети, — тут пишеться, що великі держави шукають шляхів до взаєморозуміння. Чи не настав час і нам узяти з них приклад?

— Я не велика держава, — відповіла вона.

— Я також, але іноді вдаю, задля більшого куражу. Взагалі я видаюся лордом тільки для тих, хто не знає, що в мене один-єдиний костюм.

— Ти сьогодні на диво скромний, — сухо зауважила секретарка. — Однак це теж поза. Ні, ти маєш безліч костюмів. Тільки всі вони маскарадні.

І таке подібне — фрази, слова і паузи, що їх якась невидима машина поглинає поблизу, аби увічнити їх у незначущих документах.

Найприкріше те, що ця невидима машина переслідує мене не тільки вдома. В ресторані і навіть на вулиці, коли Едіт відтане і почне говорити про ті речі, про які мовчить удома, я все живу з думкою про замасковані мікрофони й бобіни, які невмолимо і невпинно фіксують і намотують і знову фіксують і намотують слово по слову все сказане. Але людина звикає і до цього. І потім, на кожну погану річ можна вигадати відповідну втіху. Моя втіха полягає в тому, що я все-таки народився не в той час, коли записуватимуть і думки. І поспішаю скористатися пільгою. І голова мені лускається від думок. Хоча й без користі.

Початок робочого тижня обіцяв таку саму нудьгу, яку я споживав рівними дозами стільки тижнів підряд: підготовка торговельних пропозицій, перегляд кореспонденції, читання листів, телефонні розмови чи короткі п'ятихвилинні доповіді Ван-Вермескеркену. Проте у вівторок розігралась одна подія, що виходила за межі звичайного.

Минула п'ята година, й ми з Едіт уже вийшли, коли на вулиці нас перестрів Райман:

— От везе! Я саме йшов по вас! Шеф запрошує на вечерю.

Він повів нас до машини неподалік, й оскільки це був чорний «ролс-ройс» Еванса, зайве було цікавитися, про якого шефа йдеться.

— Як це ви раптом згадали про нас? — кисло спитала Едіт, коли ми всі втрьох потонули в широкому шкіряному сидінні й машина рушила, безшумна, мов катафалк.

— Ви ж знаєте: такі речі або випадають несподівано, або взагалі не трапляються, — відповів з недбалим жестом веснянкуватий.

Судячи з його блідого обличчя й затуманеного погляду, він запиячив, певно, ще зранку.

— Звечора почали, — уточнив Райман, наче вгадавши мої думки. — І мушу сказати, наш Еванс — виняткова людина. Я також витриманий, сам знаєш, але перед ним скидаю шапку. Ніщо його не бере, чемпіон першого розряду.

«Шеф у себе на віллі» — ці слова на жаргоні «Зодіаку» означають: «Шеф запив». Голова загулював рідко і таємно, як і личить його санові. Оскільки ж Еванс, загулявши, збирає «для розваги» й різних випадкових жінок, подеколи від тих веселощів і до нас долинав відгомін.

— Ми, здається, невчасно їдемо, — промимрив я. — Запізнилися майже на півтора дні.

— Пусте! Ти не знаєш Еванса: гульня для нього тільки починається. Хоча, власне, розпочалась відучора. Ми влаштували невеликий прийом на честь угоди з «Капором». І за третьою чаркою шеф похмуро глянув на нас і сказав: «Маю лихе передчуття». Й таки вгадав. Винятковий тип наш Еванс, кажу тобі!

— Я також маю лихе передчуття, — все ще кисло озвалась Едіт. — Ми справимо погане враження. Тверезі завжди справляють погане враження.

— Не біда! — махнув рукою Райман. — Почувайтеся вільно, мадам, і не бійтесь! З вашою фігурою ви ніколи не зможете справити поганого враження, навіть коли б і хотіли… Та якщо спитаєте мене, викликайте будь-яке враження, не соромлячись. Наш голова не зважає на дрібниці… Виняткова людина!

Машина поминула міські вулиці й помчала по шосе до Гарлема. Спина шофера за склом перед нами темніла, могутня й незворушна, як і самий «ролс-ройс». Ми звернули на бічний шлях, і повз вікна замиготіли дерева, спочатку рідкі й маленькі, а потім дедалі густіші й більші, аж поки не в'їхали в ліс. Тут панували вогкі зеленаві сутінки. Машина притишила хід, плавно повернула й зупинилася перед широкими залізними ворітьми. Водій натиснув клаксон, ворота безшумно відчинились, і «ролс-ройс» покотився довгою звивистою алеєю між високих каштанів. За хвилину крізь каштанове листя забіліли стіни модерної двоповерхової вілли, і ми зупинилися біля імпозантного парадного входу.

Товариство розташувалось у величезному холі і видавалося скорше очманілим, ніж веселим. Чоловіків було всього двоє — Еванс і шеф відділу радіоапаратури Пауль Франк, невисокий, кремезний і масивний суб'єкт з незмінним янтарним мундштуком у зубах. Жінок виявилось удвічі більше, й вони скидалися на взятих просто з вулиці. Всі сиділи в недбалих позах у кріслах навколо низенького круглого столика, заставленого пляшками й чарками. З програвача долинало притамоване танго, але присутні похнюпилися з таким виразом, неначе слухали не танцювальну мелодію, а дзвони на власному похороні.

Наша поява серед цієї мертвотної нудьги була сприйнята як друге пришестя. Еванс підвівся й урочисто рушив нам назустріч, легко вклонився, поцілував руку Едіт, прихильно поручкався зі мною і повів усіх до канапи.

— Я ж казав, що Конрад повернеться! — самовдоволено прогудів Пауль Франк. — Конрад — людина точна! Конрад фокусів не викидає, хоча й працює в рекламі.

— Коні, любчику, ходи сюди! — простогнала в п'яному розчуленні гарна смаглява дівчина.

Райман сів біля смаглявки, а ми з Едіт улаштувалися на канапі обіч Еванса.

— Не обтяжуватиму вас церемонією знайомства, — добродушно проказав шеф. — Ми люди свої.

Він був не настільки п'яний, щоб не тямити себе, але старанність, із якою контролював свої рухи, свідчила, що випив доволі.

— Правильно, нема чого знайомитися! — підтвердила одна з жінок, тендітна, з ледве підфарбованими губами. — Важливіше, хто наливатиме.

Пауль Франк послужливо підскочив і заходився коло пляшок.

— А що там наливати, коли все випили… Крім джину… Хто питиме джин?

— Ні в якому разі! — гукнув Еванс. — Джин суворо заборонений! Питимемо тільки легкі напої.

Він обернувся до відчинених дверей праворуч і гримнув несподівано гучно:

— Ровольте, друже!.. Де ж, нарешті, твої пляшки?..

— Все готове, — хрипко відказав хтось із другої кімнати.

По тому чоловік, якого звали Ровольтом, з'явився у дверях, насилу несучи тацю, заставлену нерозкоркованими пляшками віскі, газованої води, склянками, льодом, і серед усього цього — мікроскопічне блюдечко зелених оливків — закуска.

— Приберіть трохи, дітки! — по-батьківському наказав Франк жінкам.

Дві дебелі дами з молодими, але вже прив'ялими обличчями майже одночасно підвелися з крісел і не дуже спритно порозсовували посуд, аби звільнити місце для таці. Ровольт поставив свою ношу із страхітливим брязкотом, підвів голову, і в ту ж мить я впізнав його. Це було видовжене обличчя людини з «б'юїка» на мосту де-Местре. Тільки цього разу окуляри в нього не дзеркальні, а з великими темними скельцями, але вираз обличчя той самий — відсутній і майже страшний своєю байдужістю.

— Наливай у чисті склянки, друже! — озвався Еванс.

— Саме це й роблю… — огризнувся Ровольт тоном розбещеного прислужника, який не любить, щоб його повчали.

Він одкоркував пляшку віскі, для зручності зібрав чисті склянки докупи й став розливати питво, воно текло на тацю, але Ровольт не зважав. Потім, вирішивши, що його місія завершена, сів у крісло й закурив. Ровольт, видно, був єдиний непитущий у компанії.

Інші похапали склянки в непевній надії, що це, може, змінить атмосферу на краще. Не бувши надмірним оптимістом, я також простягнув руку. Еванс церемонно підняв свою склянку:

— За наших нових гостей!

Я вирішив не лишатися в боргу:

— За господаря!

А миршава красуня з нафарбованими вустами додала:

— І за всіх інших!

— Чудово! — оцінив Еванс, після чого відпив солідний ковток. — Так за одним разом покінчимо з усіма тостами. Саме в нашому стилі: час — це гроші.

Закінчивши офіційну частину, господар повернувся до моєї секретарки й напівголосом сказав якийсь комплімент з приводу її сукні. Сукня була зовсім звичайна, як і комплімент, але це деталі, бо погляд Еванса, наскільки я міг вірити своїм очам, був звернутий більше до оголених округлих колін.

Наступного комплімента я не розчув як слід, але він, певно, був мостом від мертвої матерії вбрання до живої матерії тіла.

— Ви примушуєте мене червоніти, — сором'язливо промуркотіла Едіт цілком у дусі тієї огидної жіночої тактики, коли відкидається одна люб'язність, аби викликати наступну.

За тим, природно, надійшла третя словесна ласка, на яку моя секретарка відповіла таким сміхом, неначе її лоскотали.

Тоді знову, згадавши про свої обов'язки господаря, Еванс обернувся до мене і привітно підняв склянку:

— Ще по ковточку, га?

Ковточок і його, і мій були такими, що ми вихилили склянки немов по команді.

— Ви починаєте мені подобатися, хлопче! — зізнався Еванс, схвально зиркнувши на порожню склянку. — Ровольте, друже, відкоркуй ще пляшку!

Ровольт відірвав погляд від стелі, ліниво потягся до столу й, скаравши на горло наступну «Королеву Анну», наповнив наші склянки.

— Власне, ви здавна подобаєтесь мені, хлопче! — повів далі господар у нападі раптової сентиментальності й машинально взяв свою склянку. — Ми любимо людей, які вміють працювати, не здіймаючи галасу навколо себе. Ні, ви справді мені подобаєтесь. І ваша секретарка мені подобається. Який збіг обставин, еге ж? Обоє страшенно подобаєтеся…

Тут він несподівано розсміявсь, неначе сказав щось неймовірно дотепне. Не знаю, чи він подурнішав од питва, чи це його природний стан. Не те щоб дурний у всіх відношеннях. Навпаки, я припускав, що до певної міри він дуже розумний і хитрий. Адже часто доводиться зустрічати людей надзвичайно інтелігентних і досвідчених у своїй професії, які, проте, в усьому іншому раптом виявляються посередніми до нестерпності.

Еванс знову обернувся до Едіт, і це примусило мене продемонструвати виховане нудьгування — приховані позіхання, неуважливе пиття й безцільне роздивляння навколо. Хол був умебльований у такий спосіб, що вражав око меблями, які в момент придбання мали виглядати надмірно модерними, а через два роки вже застаріли. Темні дерев'яні площини, оковані червоним мідним орнаментом, шкіряна оббивка яскравих кольорів — усе було не дуже добре почищене, мов у помешканні, в якому давно не живуть.

Гості розважалися хто як міг. Райман посадовив смагляву дівчину собі на коліна і дивився на неї олов'яним поглядом, встромивши руку в її волосся. Пауль Франк намагався розсмішити даму з нафарбованими вустами якимсь бридким анекдотом, але таких анекдотів вона, певно, знала більше за нього, через те тільки приказувала з перебільшеною наївністю: «Дуже цікаво, але це звучить безсоромно». Одна дебела красуня силкувалася спокусити Ровольта, високо оголивши стегна перед самісіньким його носом, а друга тим часом кидала млосні погляди на мене, мовляв: «Нумо, любчику, трошки сміливіше!»

Сміливіше — легко сказати. Я розумів, що закони делікатності вимагали встати з канапи, щоб дати простір діалогові Едіт — Еванс, однак побоювався, щоб секретарка не скористалася моєю відсутністю й не вдалася до якогось глупства. Сміливіше? А чого ж. Я підвівся, попрямував до самиці, яка закликала мене поглядом, і недбало сів на бильце її крісла.

— Як справи? — запитав я, випробовуючи свою англійську мову. — Давненько не бачилися.

— Облиште ці балачки, — пробурмотіла вона. — Ми з вами вперше бачимося. Але це не має значення.

— Авжеж. Абсолютно не має значення. Вам налити?

— Прошу. І сядьмо десь зручніше.

Я налив дві склянки, допоміг жінці встати і повів її до дивана в кутку біля програвача. Якраз учасно, бо платівка з танго закінчилася. Я взяв навмання іншу й знову пустив диск. У холі зазвучав заяложений мотив «Сан Луї блюза». Улюблена мелодія запаморочила мене, але не настільки, щоб я не помітив, як Едіт здалеку стежить за моїми діями, попри уважне дослухання до компліментів Еванса.

— Давайте примусимо їх ревнувати, — кволо запропонувала моя партнерка, півлежачи на канапі.

— В який спосіб?

— Пригорніть мене обома руками, які вам зараз ні на що не служать, і цілуйте.

— Це буде забагато для початку. Знаєте, вона небезпечна. Я не здивуюся, коли витягне із сумки пістолет.

— Теревені! — зневажливо буркнула жінка. — Подайте мені склянку.

Я виконав її забаганку. Дебела відпила ковток, пропорційний своїм габаритам, і він наштовхнув її на нову ідею.

— Коли не хочете ви, я сама подратую свого.

Вона, очевидно, була наллята по вінця не тільки алкоголем, а й самовпевненістю, бо поволі підвелася, зробила кілька кроків, вихляючи велетенськими стегнами, і під звуки наступного блюза — якоїсь млосної мелодії чи гарлемського ноктюрна — розпочала свій номер, отой самий, єдиний, на який здатна п'яна гуска.

Номер таки справив враження, але цілком протилежне. Поки більша частина аудиторії з нетверезим ентузіазмом підбадьорливо вигукувала, Еванс устав і повільно повів зніяковілу Едіт у невідомому напрямку. Товстунка спершу не помітила нічого, бо саме в цей момент стояла спиною до глядачів, зате я бачив усе. Початок глупству покладено. Моя хитра секретарка намагається витягти щось із господаря за допомогою своїх принад. Їй навіть і на думку не спадає, що такі, як Еванс, чим більше п'ють, тим щільніше затуляють рота внаслідок професійного рефлексу.

Дебела самиця вже констатувала відсутність основних глядачів, однак за браком інших справ скидала залишки білизни під вереск компанії. Ровольт, наче загіпнотизований, витріщився на пишні принади. Треба було щось робити, поки гіпноз не розвіявся.

Я неквапно підвівся з канапи й одміряв кілька пробних кроків. Нуль уваги. Зазирнув у відчинені двері — їдальня, а там кухня. Пішов далі, до глибокої ніші, де зникли Едіт і Еванс. Ніша освітлена. Мармурові сходи, вкриті блідо-рожевим килимом, ведуть нагору. Не зашкодить зиркнути туди-сюди, бо вдруге навряд чи випаде нагода побувати в цій віллі. І напевно ніколи не матиму такого неспростовного алібі: ревнивець шукає свою легковажну подругу.

Сходи вивели мене в другий хол, менший від нижнього. Четверо дверей, одні з них не варті уваги, бо виходять на терасу. Натис найближчі: замкнено. Може, там усамітнилися Едіт з Евансом?

Ось де сховалися перелюбники. Вони сиділи на канапі в напівосвітленій кімнаті, чи то кабінеті, чи бібліотеці, Еванс обіймав жінку, туалет якої вже був трохи розхристаний, — стриптиз у початковій стадії. Я відчинив двері зовсім безшумно, але з холу проникло світло, і партнери обернулись. Едіт зніяковіла, на обличчі Еванса — нічого особливого.

Бувають моменти, коли в тобі несподівано може прозвучати якийсь зовсім не професійний голос. Голос, породжений довгою дружбою і людською близькістю. Голос, що підбурює: вхопи її за плече й відірви від того мерзотника. Небезпечні моменти.

— Вибачте, — сказав я і тихо зачинив двері.

Зійшов униз, проминув транзитом хол і звернув у передпокій за своїм плащем. Райман ішов слідом.

— Що, нещасний випадок? — тихо запитав він, збагнувши ситуацію.

— Щось подібне.

— Та послухай, Морісе, ти ж культурна людина, дивись тверезіше на ці речі.

— Я так і дивлюсь. Одначе мене лякають наслідки.

— Наслідки? Які наслідки? Наш Еванс завтра нічого не пам'ятатиме. Винятковий пияк, тільки на другий день нічого не пам'ятає. Якось ми отак зібралися, й один тип…

— Ясно, — сказав. — Іди, бо тебе гукають.

— Ти й справді надумав іти?

— Вважаю, що так буде краще. Йди, тебе кличуть!

З холу долинає якийсь жіночий вереск, хоча я й не знаю, чи нас він стосується. Махаю рукою Райманові й виходжу. Вихід праворуч, та оскільки навколо жодної живої душі, рушаю ліворуч. Сутеніє. Алея звивається в тіні крислатих каштанів. Іду метрів двісті й зупиняюся. Тут алея повертає у зворотний бік. Позаду простилається трав'яниста галявина, а за нею — мур, зарослий виткими рослинами. Нічого.

Аби переконатись остаточно, що таки нічого, поминаю галявину й підходжу до муру. Маленька хвіртка із залізними ґратами, напівприкрита плющем. Зазираю крізь грати: посеред широкої галявини стоїть стара двоповерхова будівля, певно, садівникова. Уважніший огляд наштовхнув мене на думку, що садівник мав бути фанатиком. Фанатиком радіотехніки, хочу сказати. Над дахом стирчать високі жердини дипольної антени. Простіше було б ці дроти змонтувати на двох протилежних коминах, уздовж гребеня гостроверхого даху. Але ні: той дурнуватий садівник розташував антену так, що перетнув гребінь навскоси і спрямував свої радіообійми в напрямку схід — південний схід. Судячи з конструкції антени, можна припустити, що вона обслуговує радіостанцію типу американських, які, не будучи надпотужними, все ж можуть вести передачу на відстані чотирьох-п'яти тисяч кілометрів.

Більше витріщатися зайве. Я повертаю назад і скоро дістаюся інших воріт, цього разу — офіційного виходу. Ворота замкнені, але збоку є маленька хвіртка, яка автоматично відчиняється, коли натиснути кнопку. Виходжу на лісову дорогу і прямую до шосе. Попереду в сутінках помічаю якусь жінку.

— Едіт!

Жінка озирнулась і стала. Я наздогнав її, і ми пішли поряд. Мовчання. Тільки високі підбори Едіт лунко цокають по асфальту.

— Ти паскудно тримався сьогодні, — нарешті тихо проказала секретарка.

— Невже? Я й не знав.

— Але я все бачила. Ти навмисно потяг оту дебелу соромітницю на канапу і примусив її роздягатися, щоб подратувати мене.

— Вигадуєш. І взагалі облиш цю дурну тактику випереджати докори докорами. Я не маю наміру корити тебе.

— Я сама знаю. Сьогодні ти ясно показав, що я для тебе нічого не значу. «Вибачте…» Тільки негідник може в такий момент сказати «вибачте» й показати спину.

— Годі вживати сильні слова, — запропонував я коротко. — Бо коли і я вдамся до них, ти добре знаєш, якими вони будуть.

— Ну, кажи!

— Не хочу. Тільки май на увазі, що ця сцена в бібліотеці була для мене досить підступним ударом. З отих, заборонених, що нижче пояса.

— Не викручуйся! Ти запізнився на чверть години. І коли й був удар, то саме ти завдав його отими вибриками в холі.

— Ясно. Ти впала в обійми Еванса, щоб помститися мені.

— Дурниці. Він просто тактовно вирішив позбавити мене цієї безсоромної сцени…

— Запропонувавши тобі іншу, ще безсоромнішу, за твоєї прихильної участі.

— Ні. Запропонував мені показати колекцію старовинних коштовностей.

— Я не помітив ніяких коштовностей. Крім єдиної, імпозантної і трохи розпакованої.

— Облиш свої вульгарності.

— Гаразд, — сказав я. — Але й ти перестань годувати мене байками. Будь-яка жінка, навіть та, що не має твоєї підозріливості, чудово знає, для чого її ведуть показувати колекції…

— Я хотіла його подурити…

— Навіщо? Заради спорту?

— Хотіла довідатися щось про угоду з «Калором». Мені здається, що ця угода містить і якісь приховані пункти. Взагалі збиралася його подурити, але він виявився досить нетерплячим… й, очевидно, розцінив мій опір як кокетство, бо хіба це можливо, щоб якась там секретарка пручалася в обіймах самого голови, і повівся брутально, і…

— Гаразд, гаразд. А чим закінчився весь цей невинний флірт?

— А чим він міг закінчитися? Коли людина, від якої чекаєш допомоги, каже одне тільки дурне «вибачте», я мусила сама давати собі раду. Викрутилася всякими там «облиште мене» і «я боюсь!» і втекла. Одне слово, якщо тільки це тебе цікавить, ляпаса йому не вліпила. І можеш бути спокійний за своє місце.

Я вирішив не відповідати, і ми йшли далі через ліс. Едіт, як і завжди, досить точно визначила практичний сенс моїх побоювань. Однак не зважила на інший. Іноді людина — навіть така, як я, — непомітно зближається з іншою настільки, що починає відчувати її своєю невід'ємною часткою. Фізичний потяг, чи звичка, чи епізоди дитинства, самотнього й сумного, як і твоє власне, чи бозна-що інше, але ти вже не можеш без цієї людини і марно умовляєш себе, що вона тобі потрібна тільки для певного службового завдання, і даремно себе переконуєш, що це лише випадкова зустріч, як і безліч інших у цьому житті.

— Скільки нам ще йти? — спитала Едіт. — Ці туфлі просто калічать мені ноги.

— Не я примушував тебе носити підбори на десять сантиметрів. Ти й сама не маленька.

— Хотіла досягти твого рівня.

— Ти й так на моєму рівні. Чи, може, хотіла бути на рівні Еванса?

— Облиш… Ох, більше не можу.

— Нам треба вийти на шосе. Там зупинимо якусь машину.

— На шосе… А де те шосе? Коли їхали сюди, здавалося, що вілла зовсім близько…

— Таки близько, — втішив її. — Ще якийсь кілометр чи два. Ми дістались узлісся і, як слід було чекати — раз нам уже не повезло, — тільки вийшли на відкрите, пішов дощ.

— Цього ще не вистачало… — зітхнула Едіт.

— Авжеж. Для таких, як ми, тільки цього і бракувало, щоб задоволення було повне:

Хай вітер жбурляє

В лице мені дощ.

Нема нічого ліпшого

У світі за негоду.

— Не чекала від тебе такої пам'яті, — засміялась Едіт, незважаючи на біль у ногах. — Особливо на речі, що їх ти називаєш дурницями.

Дощ капав несміливо, неначе просто примірявся, як йому йти, а тоді посилився й почав шмагати нас у спину навскісними цівками. Рівнина довкола простяглася глуха і чорна. Хмари неясно мерехтіли в якомусь притамованому фіалковому сяйві. Далеко попереду іноді з'являвся маленький рухомий вогник і хутко зникав. Там шосе.

— Я роззуюся, — простогнала Едіт. — Без туфель мені буде легше.

— Не верзи дурниць. Ти не можеш іти босоніж у такий дощ. Інакше мені доведеться нести тебе.

Вона знову засміялась:

— Нести мене? Бідолахо. Скільки ж метрів збираєшся нести?

— Скільки лишилося до шосе.

— Ми говоримо про шосе, неначе це земля обітована, — проказала секретарка. — І зовсім забуваємо, що там на нас не чекає машина. Просто не уявляю, як ми дістанемось додому.

— Найперше досягнемо ближчої мети…

— Ти весь просяк духом практицизму. Навіть дивуюся, як ти запам'ятав оту пісню.

— Також через практицизм: щоб не купувати платівку.

Репліка про платівку нагадала мені дещо, і я вже готовий був заглибитись у свої думки, коли Едіт промовила:

— То був гарний вечір. Якщо ти не забув.

Я не забув його. Бо все почалося з того клятого поцілунку на мосту, коли я вперше відчув, що Едіт для мене важить більше, ніж просто жіноче тіло. Потім була історія з ялинкою. Я купив ту ялинку на різдво тільки тому, що різдвяний подарунок слід класти під ялинку, а коли Едіт увечері прийшла додому, ялинка в кутку м'яко виблискувала електричними лампочками, і жінка нічого не сказала, а тільки застигла перед деревцем, аж поки я помітив, що вона ковтає сльози. Я не вірив, що Едіт може плакати, і вона, звісно, плакала не через ялинку, а через усякі спогади, і навіть не плакала, а силкувалася вгамувати сльози, але це кінець кінцем однаково, і я пригорнув її, щоб трохи втішити, а вона вп'ялася в мене і тільки прошепотіла: «О Морісе, навіщо ти довів мене до сліз, це перша ялинка в моєму житті, перша краплина тепла…» А по тому прийшло ще дещо, дрібниці дружби й уваги серед тих дріб'язкових буднів, що про них не варто й говорити.

— Гарний був вечір, — кивнув я. — Особливо коли зважити, що нам було недалеко до дому.

— Облиш, — сказала вона. — Годі з мене й моїх туфель.

Нарешті ми на шосе. А яка користь? Поодинокі машини пролітають повз нас, обдаючи фонтанами води з-під коліс. Ніхто не звертає уваги на мою підняту руку, якщо взагалі помічає її. Дощ ллє без жодних натяків на припинення. Навскісні струмені січуть наші голови і з м'яким рівним хлюпотом періщать по асфальту.

— Ми тут даремно стовбичимо. Ходімо краще до Мюндена.

Едіт скрушно подивилася на мене, однак не заперечила, і ми рушили піщаним узбіччям шосе. Вона йшла мовчки, намагаючись виявити героїзм, але скутість і непевність її ходи виказували, що ледве тримається на ногах.

— Спирайся на мене, — запропонував я.

— Не вірю, щоб ця інтимність допомогла, — промовила жінка, але сперлася на мою руку.

За сотню метрів од нас вималювалися обриси двоповерхової будівлі. Одне вікно першого поверху кидало широкий світлий промінь. Ми дійшли до живоплоту, і я з цікавістю зазирнув у двір.

— Почекай хвилинку.

Тихо прочинив низеньку дерев'яну хвіртку й нечутно подався до навісу біля будинку. Невдовзі знову вийшов на шосе, цього разу з досить підтоптаним велосипедом. Благословенна країна, в якій на кожну душу населення припадає по одному колесу.

— Морісе, я не припускала, що ти впадеш до рівня вульгарного злодюжки.

— Заради тебе я готовий і на вбивство. І чому «вульгарного»? Я кинув два банкноти в поштову скриньку.

— Невже витримає? Він же зовсім старий…

Але велосипед виявився міцним. Саме через те, що був старий. Адже відомо, що сучасне виробництво день у день гіршає.

А тим часом ми мчимо по шосе з блискавичною швидкістю — двадцять кілометрів на годину, і після пішого маршу цей безтурботний політ дуже приємний для Едіт, яка, всівшись на раму й спершись на мої груди, опинилася просто в моїх обіймах, і я вдихаю легкий аромат її волосся з таким відчуттям, неначе лечу не до того міського дому, який не є моїм домом, а до чогось значно кращого, там, по той бік тьмяного тунелю ночі.

Може, Едіт відчувала те саме або щось подібне, бо пригорнулася своїм обличчям до мого. В цієї жінки є гарна риса — не розмовляти, коли слід помовчати, і ми тихо помчали під легкий посвист шин і плюскіт дощу, аж поки близько полуночі не дісталися до спустілих вулиць Амстердама й зупинилися коло дому.

Я галантно провів Едіт на горішній поверх і, щоб бути кавалером до кінця, завітав на хвилинку. Бувають, одначе, такі хвилини, які тривають без ліку.

Чудова ніч може скінчитися не зовсім гарно. Вранці моя секретарка прокинулася з температурою.

— Ти застудилась учора. Лягай знову.

Вона спробувала заперечити, та, оскільки ледве трималася на ногах, слухняно повернулася в ліжко. Я приготував їй чай, збігав до аптеки. А тоді подався в «Зодіак». Еванс, певно, продовжував свою пиятику або відпочивав від неї, бо «ролс-ройса» не було на звичному місці. Я відклав призначені на цей ранок справи, в обід заскочив навідати Едіт, а потім знову повернувся, бо моя робота на цей день все ще була не закінчена, особливо одна річ, про яку я весь час розмірковував.

Вчорашні мої знахідки на віллі Еванса — Ровольт і радіостанція, — звичайно, цілковита випадковість, але це та випадковість, якої я чекав добрий рік. Щасливий випадок — наслідок не везіння, а чекання: він приходить завжди, якщо вмієш по-справжньому чекати. Гіпотеза «Зодіак» плюс ЦРУ стверджується одночасно по двох лініях: убивцею Любо був один з охоронців Еванса. Радіозв'язок з агентурою в наших країнах підтримують люди Еванса. Займаючи в комерційній діяльності «Зодіаку» чисто умовний пост, Еванс є керівною фігурою по лінії іншої діяльності — шпигунства. Солідна фірма з її солідними операціями є не що інше, як легальний фасад розвідувального центру.

Найперше поставала гіпотеза, що офіційна діяльність «Зодіаку» ведеться в установі, а неофіційна — на віллі, однак я вже мав досить фактів проти такої гіпотези. Обачливі, але тривалі спостереження переконали мене, що Еванс рідко буває на віллі, а висиджує в своєму кабінеті щодня по вісім годин, хоч офіційні справи забирають у нього не більше, ніж годину. Вілла видається надто приступною, щоб сховати будь-які секрети, а будиночок садівника — надто малим, щоб служити для чогось більшого від радіостанції. Еванс, мабуть, керує обома лініями діяльності «Зодіаку» — легальною й нелегальною — зі свого кабінету, й головні його помічники також, певно, працюють там, тоді як «слуги» забезпечують зв'язок з радіостанцією.

Все це ймовірне як здогад і цікаве як знахідка, крім хіба в одному відношенні: воно не має практичної цінності для досягнення мети. Навіть більше, обставини, за яких стала можливою знахідка, можуть стати фатальними для кінцевого наслідку. Немає ніякої гарантії, що голова забуде чи вдасть, ніби забув інцидент з Едіт. Один недбалий знак — і я вилечу із «Зодіаку» сам або разом з коханою жінкою.

Звичайно, зловісні хмари на обрії ще не привід робити дурниці, але те, що я намірився вчинити, не дуже ризиковане для цього моменту. Точно в ту мить, коли в коридорі лагідно задзвонив годинник, я відклав папери, взяв плащ і неквапно подався у білий світ. Вийшовши на вулицю, всупереч звичці, рушив не до кафе на розі, а в протилежний бік. Перед тим як звернути в першу вулицю, я кинув назад побіжний погляд і, задоволений своєю здогадкою, так само повільно пішов далі.

Дівчина в темно-синьому плащі зі світлим хвилястим волоссям випередила мене, ледь кивнувши.

— А, панно Босх! Добре, що я побачив вас. Ви нагадали мені про одну забуту обіцянку.

Панна зупинилась на мить, і я порівнявся з нею.

— Не розумію вас. Яку обіцянку?

— Знаєте, Едіт зробила одне чудове відкриття, й оскільки вона хвора, просила мене замінити її перед вами. Йдеться про нові записи Джанго Рейнгарда, що їх я обіцяв купити й подарувати вам од її імені.

— Дуже любо з боку Едіт і з вашого боку, — всміхнулася Дора Босх. — Але не варто завдавати собі клопоту.

— Навпаки, варто. Інакше вона подумає, що я забув. Як, власне, і сталося.

Дора проказала ще щось, мовляв, дуже зворушена, і ми йшли далі до Калверстрат.

— Мушу сказати, що імпровізації Джанго справді виняткові. Зовсім нові й досі не відомі.

— Я просто вмираю з цікавості, — зовсім по-дитячому вигукнула дівчина. — Джанго мій улюбленець.

— Я особисто віддаю перевагу Бекетові, — сказав я, побоюючись, чи не переплутав ім'я.

— О, Бекет, так! Але Бекет — це зовсім інше. А Бені Гудмен?

— Фантастично! — промимрив я, вдруге рискуючи помилитися.

Магазин розташований досить далеко як на те, щоб послатися ще на два імені, почутих од Пітера, і надто близько, щоб виявити себе невігласом. Я купив дві платівки Джанго — одну для Дори, другу для Едіт — і після того запропонував випити кави з тортом, бо саме настав час пити каву з тортом.

— Не знаю, чи слід мені погоджуватися, — вагаючись, відповіла Дора.

— Чому ж?

— Знаєте, містер Еванс дуже ревниво ставиться до зв'язків свого особистого персоналу.

— Які там зв'язки! — запротестував я. — Півгодини в кафе нікому не завдадуть шкоди. Та й містер Еванс нині на віллі.

Думка про шоколадний торт була дуже спокуслива, а мої аргументи переконливі, отже, ми зайшли до найближчої кондитерської і сіли в окремій кабіні.

— Я не знав, що містер Еванс такий ревнивий… — недбало докинув я, поки Дора поралася коло величезного кусня торта.

— Не йдеться про ревнощі, — всміхнулася дівчина.

— Що ж тоді?

— Нічого. Просто принцип.

— Кожен принцип мусить мати якийсь сенс. Що поганого, наприклад, що ми з вами вип'ємо кави?

— Як на мене, нічого поганого. Але якщо він довідається, може й вигнати.

— Жартуєте.

— Зовсім ні. Єву, попередню його секретарку, викинули саме за такі ото дрібниці. Просто викинули, незважаючи на те, що була йому і подругою.

— Авжеж, чув: Єва Шмідт.

— Єва Ледерер, — поправила мене Дора. — У «Зодіаку» не було Єви Шмідт, принаймні за моїх часів.

— Може, він просто шукав привід. Набридла йому як подруга, от і вирішив позбутися.

— Усі ви пояснюєте речі таким чином, — посміхнулася Дора. — Одначе він позбувся і Ван-Велі, а Ван-Велі не був його подругою…

— Ван-Велі? Не чув.

— Атож, бо ви в нас порівняно недавно. Ван-Велі був другою людиною в архіві, але і його вигнали, хоча добре працював. Єва також була зразковою секретаркою.

— Раз вони були зразковими працівниками, значить, не залишилися без роботи.

— Ні, звичайно. Власне, Ван-Велі не мав часу шукати місця, бо за два дні потонув.

— Самогубство?

— Начебто, але, може, й нещасний випадок. А Єву вже на другий тиждень узяли в «Прайскаф». Тільки Арнем — це не Амстердам.

— То так. Одначе важить не тільки де живеш, а й скільки маєш. Бо й у Парижі, коли живеш, як Ван-Альтен…

— Ван-Альтенові ніхто не винен, крім його власної скнарості, — заперечила Дора. — Коли збираєш гроші для того світу, на цьому, природно, тобі не буде весело.

Ми побазікали ще трохи про всяку всячину й устали.

— Будь ласка, не проводжайте мене, — сказала дівчина коло дверей. — Хтось може побачити, й почнуться плітки. І взагалі, дуже вас прошу, іншим разом не підходьте до мене.

— Гаразд, не буду. Не хочу завдавати вам неприємностей.

Вона ще раз подякувала мені за платівку, а я зі свого боку подякував за інформацію, хоча й подумки, після чого кожен пішов своєю дорогою.

Я застав Едіт у ліжку, але вона твердила, що почувається краще, а платівка Джанго й зовсім підбадьорила її.

— Не припускала навіть, що ти згадаєш, — зауважила моя секретарка, ввімкнувши програвач.

— Твоя Дора напоумила мене, — зізнався я. — Зустрів її випадково біля магазину, і це наштовхнуло мене на думку подарувати їй одного Джанго від тебе, а другого тобі — від мене.

Едіт глянула мені в вічі своїм підозріливим поглядом, але нічого не сказала, бо в цю мить залунали звуки легендарної гітари. Фантастично.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Наступного ранку в Едіт все ще трималася температура, і вона не могла вийти на роботу. Це неприємно, проте полегшує мені завдання. За дві години до кінця робочого дня я скористався своїм начальницьким правом виходити будь-коли, пішов на вокзал і сів у поїзд на Арнем.

Коли зійшов на маленькій модерній станції, робочий день ще не скінчився. Під час війни гітлерівці зруйнували Арнем, тому тут усе нове й сучасне, якщо не рахувати кількох реставрованих старих будівель. Узнавши адресу «Прайскафа», я невдовзі був серед цілого комплексу просторих світлих магазинів. Це і є «Прайскаф», однак не ясно, де саме в цьому лабіринті може критися Єва Ледерер. Оскільки, на мою думку, місце зразкової секретарки в головній дирекції, я вирішив розпочати звідти.

— Почекайте її внизу, — відповів на моє запитання портьє. — Чиновники якраз виходять.

— Охоче, але я не знаю її з виду. Я прийшов за дорученням її близьких.

За дві хвилини портьє показав мені молоду тендітну жінку з витонченим анемічним обличчям, яка заклопотано спускалася сходами.

— Панно Ледерер?

Вона зупинилася на мить і кивнула, допитливо звівши брови.

— Просив би вас приділити мені кілька хвилин для серйозної розмови.

— Але я не знаю вас.

— Мене звуть Гофман. Розмова становить взаємний інтерес і справді забере у вас не більше кількох хвилин.

— Коли так…

Ми пішли поруч. До першого кафе.

— Ви не заперечуєте, якщо ми посидимо тут?

— Просто не знаю, — сказала жінка ніяково. — Я справді поспішаю.

— Я теж. Поки вип'ємо по чашечці кави, розмову буде закінчено. Вона з делікатності поступилася. Добре, що на цьому світі трапляються й делікатні люди.

— Це стосується вашого колишнього шефа Еванса, — заявив я замість передмови.

— Не говоріть мені про цю людину, — сказала Єва і мало не схопилася з місця. — Він скалічив мені життя.

— І мені також, — відповів я. — Саме через те і хочу поговорити з вами.

Жінка знову всілась у плетене крісло.

— Що він зробив вам?

— Одбив у мене подругу. Запросив нас до вілли начебто на вечірку й одбив подругу. Не кажучи вже про відсотки, які стяг з нашої операції.

Для такої людини, як Єва Ледерер, що добре знала Еванса, мої слова мусили б звучати переконливо.

— О, це цілком у його стилі, — знизала вона плечима. — Тільки не розумію, чим можу зарадити вам.

Я почекав, поки кельнерка поставила каву й тацю з солодощами.

— Бачте, я певен, що такої неприємності, якої завдав Еванс мені, він завдав й іншим людям.

— Якщо ви маєте на увазі його амурні походеньки, то ви недалекі від істини. Хоча все тримається в секреті.

— Я маю на увазі проценти.

— І тут ви не помиляєтесь. Але він цікавиться тільки великими операціями на мільйони доларів.

— У ваші часи, певно, траплялося доволі таких операцій.

— Авжеж. Я була при ньому три роки. А за три роки…

— І ви, мабуть, пам'ятаєте деякі з тих операцій?

— Аякже, коли я складала справжні угоди, а канцелярія — фіктивні. Пам'ятаю угоди з «Філіпсом», і «Сіменсом», і з АЕГ…

Вона назвала ще кілька фірм.

— А як же діяв Еванс?

— Точно так, як і з вами.

Відповідь не дуже вичерпна, але я не міг їй цього сказати.

— Зі мною він домовився про купівлю на п'ятсот тисяч доларів, і я підписав офіційний документ, що одержав п'ятсот тисяч. А фактично ж узяв чотириста дев'яносто, — сказав я навмання.

Вона кивнула:

— Правильно.

— Окремо ж, для мого виправдання перед казною, ми підписали угоду на реальну суму.

— Так. Тільки ви — виняток.

— В якому розумінні?

— По-перше, Еванс ніколи не бере менше п'яти процентів і, по-друге, рідко займається такими дрібними операціями. Дріб'язок, як правило, йде Ван-Вермескеркену.

Жінка відмовилась від запропонованої цигарки й одним ковтком допила каву. Здається, справді поспішає.

— І все-таки не розумію, яку мету ви переслідуєте.

— Як це яку? Викрити його.

Вона подивилась на мене з поблажливим співчуттям.

— Раджу вам і не пробувати, тільки зашкодите собі. Еванс могутня людина.

— Але це незаконні ґешефти, до того ж на мільйони.

— Атож, тільки самі знаєте, що те саме робить безліч людей. А крім того, ви не матимете жодних документів.

— Однак ці документи все-таки мусять фігурувати в якомусь архіві.

— Правильно. Та ви ніколи не дістанетесь до нього, бо це приватний архів Еванса.

Вона взяла сумочку й приготувалась устати, однак перед тим знову подивилася на мене теплими карими очима і тихо промовила:

— Серйозно кажу вам: відмовтесь од ідеї викрити Еванса. І дуже вас прошу, ніде не згадуйте мого імені.

— Про це не турбуйтеся. Все одно наче ми й не бачилися. Що ж до іншого, то вже мій клопіт…

Єва подивилася на мене, немов визначала мій психічний стан:

— Знаєте, свого часу з Евансом працював один тип, на ймення Ван-Велі…

— А, той, що вкоротив собі віку.

Вона кивнула.

— Ви, певно, в курсі справи. Я хотіла тільки сказати, що вам слід начуватись, аби й ви не вкоротили собі віку.

Вона підвелася, обдарувала мене блідою усмішкою й пішла.

— Ми й досі не використали повних можливостей африканського ринку, — сказав я, взявши запропоновану мені сигару. — Вважаю, що в цьому плані особиста зустріч із Бауером просто необхідна.

— Ну, звісно, Роллане, звісно! — згідливо прогудів рудий велетень. — З'їздіть до Мюнхена цими днями.

«Цими днями» можна зрозуміти як і «взавтра». Для мене таке тлумачення дуже зручне, бо час чекання вже минув і тепер настала пора дій.

— Це так спішно? — невдоволено запитала Едіт, довідавшись, що я вирушаю наступного дня.

— А нащо ж одкладати? Ти все одно не поїдеш зі мною. Ти ж не переносиш Мюнхен.

Вона не відповіла, бо їй нічого було відповісти. Коли кілька місяців тому я востаннє їздив до Мюнхена, секретарка категорично відмовилася супроводжувати мене. Це не завадило їй увесь вечір скоса дивитися на мене. Я відніс це на рахунок її стану — в Едіт ще трималася температура, і лікар звелів їй не виходити з дому.

Коли ранком я піднявся попрощатися, жінка була вже вдягнена.

— Чи ти надумала виходити?

— Я не можу без кінця киснути в кімнаті.

— Едіт, без дурниць! Слухай лікаря.

Вона нічого не сказала. Усе ще перебувала в похмурому настрої.

Зате в Мюнхені всупереч осені гріє сонце. Над Карлсплац висить тяжкий бензиновий чад, машини повзуть густими рядами, повітря тремтить од гуркоту моторів, і людина відразу починає цінувати принади тихих амстердамських куточків із тінистими набережними і сонними каналами.

Бауер прийняв мене в незмінно доброму гуморі, впевнений у собі і в майбутньому вільної Європи, й, щоб удихнути і в мене порцію бадьорості, вручив мені тверду, наче дерево, правицю.

— Що нового?

— Нове попереду.

Я розповів йому з останніх подій тільки те, що вважав за потрібне розповісти, а потім виклав свій план.

— Дуже цікаво, — вимовив сухим офіцерським голосом Бауер. — Але тут є риск.

— А де немає риску? — спитав я. — Якщо ми за всяку ціну уникатимемо риску, я, може, доживу й до пенсії, але не знаю, чого досягнете ви.

— Невже ви більше піклуєтесь про наші інтереси, ніж про свої?

— Я не настільки лицемірний, щоб твердити таке. Вважаю, одначе, що наші інтереси вдало збігаються. Я задихаюсь на тому чиновницькому місці, Бауер. Я не належу до людей, які можуть обмежувати свою амбіцію тільки платнею. Хочу завдати свого удару, одержати винагороду готівкою і розпочати знову на вільних засадах.

— Ви людина риску, Роллане. Я помітив це ще під час нашого знайомства.

— Обміркованого риску, — вточнив я.

— Гаразд, годі сперечатися. Як ви розрахували риск, це оцінять інші. Зайдіть узавтра серед дня.

Наступного дня Бауер зустрів мене в тому ж настрої і з таким же байдужим виразом обличчя. Можеш вдивлятися скільки завгодно в таке обличчя, це не збагатить твої знання психології. Замість сказати мені відразу, як оцінено мій обміркований риск, він почав пункт за пунктом оцінювати серйозність операції, яка досі існувала тільки в моїй голові.

— У вашому плані є логіка, — наче мимохідь зауважив нарешті Бауер. — Але є й риск.

Я нічого не сказав. Усе, що слід було сказати, вже сказане. Чоловік за столом втупив у мене погляд, сухо всміхнувся й вимовив сподіване слово:

— Дійте!

Я хотів дещо запитати, але Бауер рукою спинив мене:

— Однак майте на увазі те, що я говорив і раніше: риск повністю лягає на ваші плечі. Там, у «Зодіаку», ви представляєте самого себе, й ваші дії стосуються тільки вас, і не гадайте, що, коли провалитесь, хтось побіжить рятувати вас. Ні в чому і ні на кого не розраховуйте.

— Навіть на Ван-Вермескеркена?

Запитання вилетіло немов випадково, проте Бауер мить обмірковував його зміст.

— Найменше на Ван-Вермескеркена!

Він подивився на мене впритул, і завжди байдужий погляд цього разу був вельми красномовний.

— Ясно, — кивнув я. — Тоді порадьте мені людину для технічної допомоги.

— Зверніться до «Фурмана й сина». Але знов-таки від свого імені. Тільки від свого.

Бауер замовк, ніби вичікуючи, щоб напучування глибше запало в мій мозок. Тоді додав:

— Про всяк випадок я дам вам відомості про ту особу, щоб ви солідно притисли її і не дозволили піддаватися спокусі. А оце вам ще дещо.

Він витяг із шухляди новий чорно-синій маузер і подав мені:

— Бажаю, щоб він вам не придався.

За півгодини я вийшов на освітлену передвечірнім сонцем вулицю. З протилежного під'їзду появився миршавий сивуватий чоловічок і попрямував паралельним тротуаром. Мабуть, просто збіг обставин, бо чоловік не звернув на мене ніякої уваги й зник у сусідній вулиці. Збіг, тільки подвійний. Я знаю цього типа, але не можу відразу пригадати — звідки. І мені треба було пройти кількасот метрів у спеці й натовпі, щоб викопати зі своєї пам'яті прообраз шпика: це «подруга» Едіт, чоловік, з яким вона зустрічалася біля кафе в Женеві.

Підприємство приватного розшуку «Фурман і син» — як і годиться подібній таємничій установі — старанно заховане в глибині справжнього лабіринту старих будинків, прибудов і внутрішніх дворів, серед занедбаних позеленілих каналів. Установа міститься в двох приміщеннях. Перше править за приймальню, канцелярію й архів, і в ньому стоять кілька шаф із теками, вкритими порохом, письмовий стіл. За ним — безбарвна секретарка в розквіті критичного віку. Другий зал, куди мене ввели після короткого знайомства, повністю належав Фурманові й синові.

Чоловік із зморшкуватим жовтим обличчям і гачкуватим носом, який зустрів мене, певно, давно відвик од відвідувачів, бо його живі неспокійні очі виказували явне здивування.

— Ви батько? — запитав я люб'язно, простягаючи руку.

— Ні, я син. Батько помер.

— Прийміть мої співчуття…

— Він помер двадцять років тому, — вточнив Фурман-син.

— Шкода. Але ця неприємність чекає всіх нас.

— А поки ми живі, доводиться стикатися з іншими, дрібнішими неприємностями. І я дозволив собі потурбувати вас якраз із приводу такої справи.

Переконавшися, що я забрів сюди не випадково, шеф підприємства нарешті вказав мені жовтою зморшкуватою рукою на продавлене крісло й сам усівся в ще жалюгідніше.

— Як представник певних комерційних кіл потребую секретних відомостей про одну серію угод… — повів я, міркуючи воднораз, чи не з дурного розуму справді забрів у царство порохняви й запустіння.

Фурман слухав мене уважно і без тіні подиву, а тим часом його жваві гострі погляди, немов блохи, стрибали по моєму обличчі. Тільки коли я закінчив, його очі заспокоїлися й стали замислені.

— Перевірити можна, — нарешті проказав він. — Але це надзвичайно складно…

— Саме тому я звернувся до вас.

— … А складні речі коштують дорого, — говорив далі Фурман-син, і вухом не повівши на мій комплімент.

— Дорого — це сказано надто загально, — заперечив я.

Шеф фірми знову поринув у глибокі роздуми, потім назвав цифру, яка справді вимагала корективи. Коригування було проведено після досить пожвавленого торгу, втім, зовсім марного, бо тільки-но я заявив, що відомості потрібні мені через кілька днів, як Фурман одразу ж роздумав:

— Ви вимагаєте неможливого. А за неможливе завжди платять дорожче. Доведеться спішно змотатися туди-сюди, винагородити різних осіб, і що, врешті, залишиться фірмі, крім біганини?

— Гаразд, — поступився я. — Але тільки за двох умов: ніяких зволікань і повна секретність.

— Коли ви маєте справу з «Фурманом і сином», ці уточнення зайві.

— Чудово. Ви зробите мені добру послугу. А тому і я хочу віддячити послугою, до того ж безплатно: не намагайтеся, дорогий Фурмане, одержати два гонорари за одну операцію…

— Ви мене ображаєте…

— Навпаки, зважаю на вашу життєву мудрість. Одначе в даному випадку існує небезпека, що ця мудрість вас підведе. Я вже говорив, що дбаю не про свої інтереси. А люди, інтереси яких обстоюю, мають деякі документи про ваше активне співробітництво з гестапо…

— На ці речі давно вже не дивляться так суворо, — недбало зауважив глава фірми.

— Так, але в Бонні, а не в Голландії, особливо коли йдеться про такі справи, як ваші. Коли все це випливе на світ божий, ваша, Фурмане, діяльність у цій країні урветься.

— О, моя діяльність і так уже підходить до кінця. Та й нащо нам ворушити минуле?

— А ворушити його чи ні, то вже цілком залежить од вас.

Я встав і хотів був обтрусити плаща, але з делікатності втримався.

— І ще: смерть, як я вже казав, неминуча неприємність, однак не варто її квапити. Еванс…

— Ш-ш-ш! — Фурман застережливо притулив палець до своїх жовтих губів. — Про такі речі не говорять. Краще давайте аванс і увільніть свою голову від зайвого клопоту. Все буде зроблено так, що навіть матиму з вас надбавку.

— Щоб одержати надбавку, — сказав я, — вам треба виконати ще одне маленьке завдання.

— Викиньте зі свого словника оце слово «маленьке», — пробурмотів Фурман. — Ви робите зовсім не дрібні справи.

— Маєте рацію. Коли взяти до уваги гроші, які я вам заплачу. Мені потрібні ось такі відомості…

Я повернувся з Мюнхена цього ж ранку, і першим моїм клопотом було знайти «Фурмана і сина», а тому тільки тепер мені вдалося забігти додому. Едіт лежала з високою температурою. Вона навіть не помітила мого приходу, запаморочена нападом пропасниці. Її закаляне взуття в передпокої розкрило мені причину несподіваного погіршення.

— Є загроза бронхопневмонії, — сказав лікар, виписуючи рецепт на антибіотики.

В міру своїх сил я виконав його розпорядження, потім ненадовго пішов у «Зодіак», тоді знову заходився коло ліків і чаю, а вже після того подзвонив до перукаря, тільки-от, заклопотаний, набрав не той номер.

Близько п'ятої години вийшов подихати свіжим повітрям і сів під навісом кафе. Вже похолодало, дув колючий вітер, і за столиками надворі людей було зовсім мало.

Кельнер подав мені каву і пішов. Я дістав сигарети, але не знайшов сірників.

— Чи не можна скористатися вашою запальничкою? — запитав я у чоловіка, який сів до сусіднього столика й заглибивсь у газету.

Він послужливо клацнув запальничкою, а я, звичаєм курців, подав йому пачку «Кента».

— Але ж у вас остання сигарета…

— Прошу вас, маю ще повну пачку.

Він взяв сигарету, але не закурив, хоча й міг закурити, — моє коротке повідомлення було сховане у фільтрі.

Я випив каву, залишив на столі монету й, оскільки вітер справді був досить холодний, пішов своєю дорогою.

Повернувся додому надвечір. Едіт стало зовсім кепсько. Вона тяжко дихає й іноді вимовляє нескладні слова. Нескладні, незрозумілі, та, на відміну від подібних ситуацій у фільмах, не викриває ніяких жахливих таємниць. Я викликав лікаря, і невдовзі він прийшов разом з медсестрою.

Незважаючи на ін'єкції, Едіт усю ніч не поверталася до свідомості, й щоки її палали сухим жаром. Я зостався чергувати в кріслі при ліжку, думаючи про свої справи, зокрема, про те, чи не зібралася моя секретарка покласти край усім моїм підозрам у найрадикальніший спосіб — зникнути назавжди.

Шкода. Хоча, можливо, це був би єдиний безболісний вихід з нашої абсурдної дружби, безболісний для неї, бо вона не відчує, а також і для мене, бо я не буду його причиною. Я вже й так два дні жив з відчуттям, що втратив цю жінку, тож інша, фізична втрата буде лише формальністю.

Я вже втратив її, а якщо втратив, значить, ніколи не мав. А, власне, таку, як вона, я хотів би мати — і не тільки секретаркою. Отаку — відверту без грубощів, іноді ніжну без надмірностей, охайну і привабливу без дратівливої суєтності, вірну без настирливої нав'язливості, взагалі стриману й необтяжливу — жінку, яку тобі важко було б зненавидіти, бо вона не набридає і не зловживає твоїм коханням. Деякими рисами Едіт нагадує мою попередню подругу Франсуаз, але без її холодності і з меншою дозою цинізму. Дивно, але вона досить-таки нагадує мені Франсуаз, і ця схожість набуває зараз певного смислу, коли взяти до уваги, що Франсуаз працювала в розвідці.

На світанку пропасниця неначе послабшала, марення припинилися і чоло хворої зросилося дрібними крапельками поту. Серед дня вона розплющила очі й випила чаю, присмаченого неодмінними таблетками. Надвечір знову прокинулася ненадовго, а тоді заснула, і я неспокійно прокуняв у кріслі другу ніч, невесело міркуючи про майбутнє.

Ще й досі все пов'язується з кількома десятками «якщо» — я наче чую з приводу кожного з них певне запитання, і це запитання вимовляється голосом полковника, і здається мені, що обкурений палець впирається мені в груди, а генерал і мій шеф допитливо дивляться на мене. Але ці запитання уже всі відомі, і я маю відповідь на кожне з них, і коли сушу собі голову, то зовсім не через те, що хочу будь-що дістати струс мозку, а тому, що боюся пропустити, бува, якесь одненьке «якщо», від несподіваної появи якого все провалилося б.

Наступного дня Едіт покращало, вона рідше засинала й здебільшого просто лежала, слухаючи джазові пластинки, поки я марудився з таблетками і краплями і намагався майже силоміць нагодувати її бульйоном, бо їй нічого не смакувало. Іноді вона кидала на мене швидкі погляди, що їх я, заклопотаний хатніми справами або захоплений читанням якогось узятого навмання журналу, зумисно не помічав.

— Ти виявляєш про мене просто незбагненне піклування, Морісе.

— Чому незбагненне?

— Бо люди твого типу ні про що не дбають, крім своїх власних інтересів.

— Тоді і ти входиш до кола моїх інтересів.

— Чого це?

— Поясню, коли видужаєш. А зараз поспи!

Бона склепила повіки, але одразу ж знову розплющила очі.

— А може, в твоїй голові серед багатьох полиць із практичними речами є й якась маленька поличка сентиментальності?

— Все поясню тобі найдокладніше. Спи!

Я притишив музику, залишив горіти лише синю настільну лампу в кутку й умостився в кріслі.

— Ти надто добрий, — почув я тихий голос Едіт, — або дуже вміло прикидаєшся. Ах, як би я хотіла, щоб ти справді був такий добрий…

Ці слова я мав би сказати їй, але хворих треба жаліти, принаймні поки остаточно не минеться криза. Отже, на добраніч, люба, спи спокійно.

Професія Фурмана, може, й вельми делікатна, але цей чоловік не вміє приховувати свого настрою. Тільки-но переступивши поріг, я з його незвичайно випростаної закляклої постави зрозумів, що він аж сп'янів од успіху. І, щоб позбавити мене й найменшого сумніву, шеф фірми промовив з ледь стримуваною жадобою:

— Сподіваюся, ви принесли гроші готівкою…

— Про гроші не турбуйтеся. Давайте подивимось лишень, за віщо їх правите.

— За колекцію коштовностей.

Він витяг з кишені дві маленькі пластмасові коробочки, але не дав мені, а тільки показав віддаля:

— Ось мікрофільми в двох копіях, як ми домовлялися. Знімки всіх документів у обох варіантах. Загальна вартість афери перевищує десять мільйонів.

Цифра не справила на мене особливого враження, і я сказав це Фурманові-сину.

— Ви не зрозуміли, — всміхнувся він. — Різниця становить десять мільйонів, проценти, та сума, яку Еванс привласнив за свої труди.

— А, то інша річ, — пожвавився я. — Дайте подивитися ці ролики.

— Отже, гроші при вас? — поцікавився Фурман, стискуючи котушки жовтою сухою рукою.

— Гаразд, — зітхнув я і вийняв заздалегідь наготовлену пачку банкнотів. — Давайте фільми і забирайте гроші.

Старий подав мені коробочки, взяв пачку і з дивною для його віку спритністю почав лічити купюри.

— Знайдіть-но мені лупу!

Фурман застережливо підняв руку, мовляв, не заважайте, і, докінчивши лічбу, дістав із шухляди якусь допотопну лупу в позеленілій бронзовій оправі.

Помилки нема. Документи дбайливо зняті й зіставлені між собою — фіктивні й справжні, і різниця на користь Еванса така, що справді варта клопоту.

— Чиста робота, — визнав я, ховаючи фільми до кишені. — А інше?

Фурман одказав:

— А надбавка?

— Надбавка залежить від результатів.

— Результати в межах можливого. Більшого не те що Фурман-син, але й Фурман-батько не міг би вам дати. А майте на увазі, що старий був найпершим асом приватного розшуку.

— Не маю сумніву, — сказав я, аби перебити родинні спогади. — Але перейдімо до фактів.

— Ось вони, мої факти, — відповів глава фірми, знову занишпоривши в кишенях, і вийняв якусь коробочку, цього разу картонну. — А ваші де?

Замість відповіді я поплескав себе по піджаку, де випинався бумажник.

— Юначе, — сказав Фурман, — я справді дуже проникливий, однак не настільки, щоб бачити крізь ваш піджак. Будь ласка, витягніть самі.

— Оте, в коробочці, вичерпує завдання? — запитав я.

— Не повністю, — визнав Фурман. І, помітивши моє розчарування, додав: — Тут бракує тільки одного. Але більшого не міг би зробити і Фурман-старий. Досить сказати, що за оце-от я можу просидіти у в'язниці безліч років.

Він не міг би просидіти у в'язниці безліч років з чисто технічних причин, але я досить чемний, щоб нагадувати йому про те. Так несподівано провалилося одне з перших «якщо». Питання тільки в тому, чи остаточно. Я поліз до кишені й витягнув бумажник.

— Гаразд. Скільки?

Після «Фурмана і сина» я зробив візит другій установі, зовсім іншого роду. Треба зібрати врожай з угоди, підготовленої ще з учора. З угоди між мною і фірмою «Мерседес», яка полягала в простому обміні чека на автомобіль, отже, вся торговельна операція забрала в мене не більше тридцяти хвилин і здалася значно дешевшою від жалюгідних мікрофільмів, що лежали згорнуті в моїй кишені.

«Мерседес» був чорний, простий зовні, як і тисячі його побратимів навколо. Але моя амбітність завжди вимагала скорше злиття з масою, і тому мені аж ніяк не потрібна машина завбільшки як спальний вагон і криваво-червоного чи ядучо-зеленого кольору.

Другу половину дня я провів у «Зодіаку». Поки Едіт хворіла, на моєму столі зібралася купа кореспонденції. Я нашвидку переглянув її і коротко доповів Ван-Вермескеркену про дві-три можливі угоди. Виходячи з його кабінету, зустрів голову. Привітався з ним якнайввічливіше, але він відповів мені ледь помітним холодним кивком. Цей чоловік ніколи не був надто чемним, і все-таки з сьогоднішнього його поводження випливало, що він навряд чи забув випадок на віллі. Одне «якщо», на яке я розраховував, провалилось, а друге, якого я боявся, підтвердилось. Два уточнення, що змінили всю ситуацію.

Ван-Вермескеркен — людина Бауера, але це нічого не міняє. Що Ван-Вермескеркен людина Бауера — мені було ясно з самого початку. Інакше мене ніколи не допустили б у таке підприємство, як «Зодіак», навіть по лінії його офіційної діяльності. Справді, велетень майже з радістю відрядив мене для перевірки до Болгарії. Одначе це було зроблено за вимогою Уорнера й дістало схвалення самого Бауера, якому теж потрібна була ця перевірка. Ван-Вермескеркен — агент боннської розвідки, але з отих глибоко законспірованих, які мусять уникати дріб'язкового риску. Сан не дозволяє йому самому ходити й слухати. Він ізольований у своєму кабінеті, зайнятий важливими справами, а підслухування доручено дрібнішій рибці — Морісові Роллану.

Рудий велетень — людина Бауера, і все-таки, коли завтра будь-кому заманеться викинути мене із «Зодіаку», Ван-Вермескеркен навіть пальцем не кивне, й саме через те, що він людина Бауера і йому наказано дотримуватися глибокої конспірації. Та й загроза з боку Еванса не поменшала.

Й оскільки лихо ніколи не ходить саме, до цієї першої загрози невдовзі приєдналася інша, яка робить першу ще ймовірнішою. За кілька хвилин перед тим, як дзвоник у коридорі сповістив про перехід від ділової активності до особистого життя, Райман з'явився в моєму кабінеті й запропонував подивитися, що діється в кафе на розі. Я не мав нічого проти такої інспекції, незабаром ми сиділи на своєму звичному місці біля вітрини, наказавши прикрасити наш столик пляшкою мартіні. Точилися загальні розмови на взірець «що нового?» та «нічого особливого», аж поки, розігрітий пивом, веснянкуватий нахилився до мене й повідомив:

— Наступного тижня тобі треба буде з'їздити до Польщі.

— Як звичайно чи?.. — вдав я наївного.

— Як ми вмовлялися. Цими днями залагоджу питання з Ван-Вермескеркеном. Шеф уже підготовлений, і я не думаю, щоб він заперечив. Решту беру на себе.

— Аби тільки не було ускладнень.

— Не буде, не бійся!

— Еванс видається мені сердитим…

— Через оте? Дарма. Він уже на другий день усе забув. Належить до тих людей, для яких що було, те загуло! Виняткова особа. Надто ж у пиятиці.

— Гаразд, Конраде. Вірю тобі. Якщо ми з тобою не віритимемо один одному…

Я подивився на нього прихильно. Він також глянув на мене, а тоді відвів очі. Трапляються моменти, коли й затятий лицемір ніяковіє.

Розмова тяглася, поки було в пляшці, але вже не містила нічого цікавого, якщо не рахувати деяких мудрих Райманових узагальнень щодо взаємин між чоловіком і жінкою.

Коли я повернувся, Едіт не було вдома. Дивна жінка. Мало не поплатилася життям, уставши передчасно з ліжка, а зараз знову за своє. Я розлігся на її постелі, не завдавши собі клопоту засвітити лампу. Минуло, певно, хвилин із десять, коли я почув на сходах скрадливі кроки та обережне рипіння вхідних дверей. Потім прочинилися двері до кімнати й спалахнула яскрава люстра Едіт здавлено скрикнула.

— Чого це ти злякалася? — спитав я.

— А навіщо ти затаївсь у темряві?

— Заради економії. Купив сьогодні машину і тепер мушу думати, як розплачуватися.

З несподіванки моя секретарка сплеснула руками, що вийшло досить незграбно, бо вона не фахівець із жестикуляції, й заходилася розпитувати мене про марку, модель та колір і навіть захотіла зразу ж збігти вниз, аби подивитися на «мерседес», одне слово, мало не стрибала од ентузіазму. Я ж удавав, що з радістю приймаю цю зливу, що майже в захваті, коли мене дурять, і взагалі й словом не прохопився про те, де вона була. Але моя поведінка — може, через те, що я трохи переграв, — почала її дратувати. Бувають такі жінки — бояться, щоб їх не запитали про щось, і, коли таки запитаєш, неодмінно збрешуть, але як не питаєш, заходяться гнівом і нервують.

— Ти навіть не поцікавився, де я була, — недбало завважила вона, збираючись переодягтися з сукні в пеньюар.

— А нащо цікавитися?

— Бо це твоя звичка.

— Дружба з тобою допомогла мені позбутися багатьох поганих звичок, — відказую з трепетом, бо деяке похудіння після хвороби не відбилося зле на її статурі.

Жінка застигла в позі, яку прибрала, щоб одягнути пеньюар, і намірилася щось сказати, але згадала про невидимі магнітофони й тільки звернула до мене погляд, один з тих, що свого часу були звичними для неї, а згодом поступово забуті. А я відповів чистим поглядом великої наївної дитини.

Едіт загорнулася в пеньюар і пішла до буфета.

— Що-небудь питимеш?

— Дякую, вже пив.

Вона повернулася кругом, бо сама не полюбляла пити міцних напоїв, сіла в крісло біля ліжка, закурила сигарету і знову допитливо подивилася на мене.

— Як минув вечір? Що цікавого?

— Нічого. А в тебе?

Едіт здвигнула плечима, мовляв, не має наміру відповідати на кпини, й мовчки курила. Я робив те саме. І ми сиділи в тиші цієї кімнати, зовні спокійні, майже як подружжя, але обоє відчували якусь невидиму третю особу, що всілася поміж нами і не думає забиратися геть, нашу спільну подружку — недовіру.

Жінка розчавила в попільниці недопалок і знову порушила мовчанку, але цього разу тільки поглядом, який неначе промовляв: «На яку розвідку ти працюєш, любий?» — «На ту, сподіваюся, що й ти, люба», — відповідаю тим самим поглядом. «Чи ти вже не віриш мені?» — «Чому? Навпаки!»

І ми сидимо знову, майже як подружжя, й обмінюємося світловими сигналами очей, та, оскільки діалог поміж глухонімих досить утомливий і ти ніколи не можеш бути певен у точному значенні жіночого погляду, я нарешті підвівся, стримано позіхнув і — цього разу вголос — побажав Едіт доброї ночі й приємних снів.

Я повернувсь у свої покої на нижньому поверсі, ліг і вимкнув світло, бо з досвіду знав, що в темряві думається краще. Темрява ізолює тебе від усяких дрібниць, які відвертають і розсіюють увагу. Темрява залишає тебе наодинці з самим собою, наскільки людина взагалі може бути самою серед навали видінь і страхів.

Зустріч із Евансом породила в моїй голові одне суттєве питання. Зустріч з Райманом дала відповідь на нього. Є всі підстави розраховувати на швидке й остаточне вигнання із «Зодіаку». Райман дасть мені завдання. Я виконаю його. А після того замість винагороди Уорнер звільнить мене. Що стосується Еванса, він тільки здалеку буде спрямовувати гру. Я міг би, звичайно, не прийняти пропозиції Раймана. Але це тільки примусить Еванса поставити мені мат іншим ходом.

Може, я стаю жертвою власної підозріливості. Може, Еванс і справді забув інцидент або, коли й не забув, лише трохи гнівається. Може, Райман діє так тільки тому, що ми раніше домовлялися, без будь-яких розпоряджень Еванса. Може… Але навряд.

Зараз уже цілком ясно, хто керує всією комбінацією. Отже, неймовірно, щоб Райман діяв без інструкції Еванса. При цьому поведінка обох — хоча я й не вчитель психології — здається мені зовсім не складною для розуміння. Представника мого фаху може іноді одурити жінка, сказавши «кохаю тебе», але він завше дешифрує приховану неприязнь і лицемірство супротивника. Справа майже очевидна, але навіть коли й не очевидна, раз існує ймовірна небезпека, її слід ураховувати. А не заколисувати себе думкою, що все може обійтись.

Є час для чекання, і є час для дії. Важливо не переплутати їх. Це фатальна граматична помилка. Після того як прочекав більше року, несподівано настає момент, коли один тільки згаяний день здатний усе провалити. Хоча дія також не виключає провалу. Все єство моє просто трепетало від думки, що після такої тривалої підготовки операція може піти шкереберть за дві секунди через якусь дурну випадковість. Усе й оцінив, і роздивився, й дослідив, але можливих випадковостей стільки й таких різноманітних, що тебе завжди душить страх, чи не проґавив саме отієї, через яку перечепишся…

Так чи ні, першою корисною справою, яку я сьогодні здійснив за допомогою «мерседеса», була прогулянка серед природи задля кращого апетиту. Це наштовхнуло мене на думку лишити копію мікрофільмів разом з моїм мініатюрним шифрованим звітом про все інше в одній глухій місцині, в схованці, відомій лише мені та людині, яка забере матеріали й передасть їх у Центр.

І знову уявляю нараду в кабінеті генерала, цього разу, однак, без мене, бо я вже втратив фізичну можливість бути присутнім на будь-яких нарадах. Він мовчить, схиливши голову, й полковник, і мій шеф теж мовчать, поринувши в свої думки, й це надто скидається на хвилину мовчання, хоча ніхто й не згадував цього виразу.

«Та-ак», — зітхає нарешті генерал, а це означає тільки, що так чи інак, робота жде й слід повертатися до справ.

«Добрий був працівник, хоч трохи і фантазер», — промовляє немов сам до себе мій шеф.

«Чудовий практик, — уточнює полковник, аби не сказати, що іноді я недооцінював аналізи і розгляди операцій. — Чудовий практик, точно, як Ангелов, і так само, як Ангелов…»

Він замовк, але кінець фрази зрозумілий.

«Випадок з Боєвим зовсім інший», — дещо сухо зауважує генерал.

Мені щоразу здавалося, що в більшості випадків генерал на моєму боці, хоча й не хоче цього виказувати. Він сам, перш ніж стати генералом, пройшов вогонь і воду і досконало знає, що в житті не все так просто, як на нарадах, і що трапляється безліч непередбачених випадків, безліч ідіотських ситуацій, які виникають в останній момент, і напруження, й виснаження нервів, що про них не говорять, але про які кожен знає, чого вони варті, й що хоч до найменшої деталі обміркований план є основою всього й ключем до всього, та ця основа і цей ключ нічого не важать, коли тобі бракує наснаги перетворити їх у систему обміркованих і точних дій.

«Випадок з Боєвим інший, — повторив генерал. — Боєв загинув перед самим фіналом. Це мав би бути гарний фінал, однак Боєв загинув, і ситуація знов ускладнилась, тільки зараз ми вже маємо досить фактів, щоб продовжувати без зволікань. Заслуга Боєва в тому, що, перш ніж піти на риск, він сумлінно подбав про спадок».

Не знаю, чи генерал говоритиме точно так, і все це, зрозуміло, моя фантазія, але те, що я подбав про спадок, — факт, і той, хто заступить мене, вже не сушитиме голову над безліччю речей, а тільки муситиме провести операцію, іншу операцію, не таку, як моя, а таку, що стане справді гарним фіналом.

«Спи! — сказав я собі. — Тобі вже час на пенсію з цими потойбічними видіннями. Темрява тебе ізолює, й ти краще думаєш, але в темряві все видається зловіснішим. Спи!»

Певно, я таки задрімав і не знати скільки часу спав, аж поки почув у коридорі чиїсь тихі кроки. Мабуть, сниться, подумав я, адже неможливо, щоб у коридорі хтось був, бо вхідні двері замкнені зсередини і ланцюжок накинуто. Але це не гасить отих кроків, спершу неясних і далеких, а згодом зовсім чітких, настільки чітких, що я навіть розрізняю: один крок упевнений, а другий трохи вповільнений, немов людина насилу переставляє ноги. «Це Любо, — кажу собі. — Любо так тягне ногу, відколи його поранили».

Це справді Любо, й він одчиняє двері й зупиняється на порозі, немов чекає, щоб я його покликав. Але я тільки кажу йому: «Слухай, що це за фокуси, навіщо ти сюди прешся, коли ти мертвий». А він одказує, що поміж друзів ці подробиці не мають значення, стоїть і дивиться на мене, і я питаю, що він хоче сказати тим, що, мовляв, ці подробиці не мають значення, і чи це не натяк на те, що я теж мертвий, тільки ще не збагнув цього. «Слухай, Любо…» — намагаюсь я напоумити його, але Любо вже нема, хоча на порозі таки стоїть хтось, однак хтось інший, і це Едіт, і цей факт усе пояснює, отже, я помилився у темряві, й вона назвала мене Еміль, а я відрубав — який Еміль? Нема ніякого Еміля, й гарячково думав, чи колись не прохопився перед нею, але не пам'ятав нічого такого, хоча вона далі кликала мене, неначе дражнячи: «Емілю… Емілю… Емілю…»

«Це негаразд, брате, — кажу собі, розплющивши очі й засвітивши нічну лампу. — Починаєш зовсім здавати». — «Чому здавати?» — відповідаю й тягнуся по сигарету. Це тільки дурні сни, які кожному сняться. Не маю ніякого наміру здавати.

Закурюю «Кент», і в знайомому тютюновому ароматі під м'яким світлом лампи все прибирає своїх звичних рис. Кілька глибоких затяжок. Може, тільки нерви виснажилися від тривалого чекання і тому бринять трохи фальшиво, але під час самої гри вони добре слугуватимуть, нікуди їм подітися, бо все вже вирішено, і я не бачу, чим особливо ризикую.

Чим ризикую? А нічим. Близько сорока років топчу цю землю в усіх географічних напрямках. Не маю ані п'ятимісячного сина, ані дружини, ні іншої зачіпки по цій лінії. Жінка — остання — спить нагорі, якраз наді мною, і це справді дороге і дуже близьке створіння, коли не зважати, що зовсім зблизька й досить давно стежить за мною. А що ще? Нічого. Місце мені забезпечено й заброньовано. Хочу сказати — в братній могилі невідомих. У гурті завжди приємніше, — нумо, друзяки, посуньтеся трохи, дайте мені сісти он там, біля того, що в скривавленій панамі.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Лихо йде й інше за собою веде. Та якщо прийшло друге, це ще не означає, що не буде третього. Коли наступного дня ми з Едіт виходили з «Зодіаку» на обід, то мало не зіткнулися внизу, в холі для відвідувачів, із мукою мого серця — Анною Ферарі. Вбрана за останньою модою — в сукню, яка нагадувала б нічну сорочку, якби не була такою короткою, — вона ходила по холі з гримасою витонченої нудьги, вихиляла стегнами й стріляла на всі боки очима, щоб уловити, яке враження справляє. Цей погляд, нічого й казати, негайно впіймав мене своїм об'єктивом, густо нафарбовані вуста склалися в гримасу здивування, однак присутність моєї секретарки вчасно зупинила вигук, який був готовий злетіти з них: «О Альбере!»

Через мить по сходах дрібними поважними кроками спустився Моранді, обійшов нас і попрямував до Анни, але все-таки встиг упіймати мій застережливий погляд: «Пильнуй, бо…» Обоє вийшли поперед нас і звернули праворуч, тоді як ми рушили в протилежному напрямку, до ресторану.

— Звідки ти знаєш цю жінку? — недбало запитала Едіт.

— Яку саме?

— Оту, яка хотіла тобі щось сказати, але змовчала.

— Не розумію тебе. Чи не можеш ти конкретніше…

— О, пусте! — відказала Едіт. — Коли ти зразу не відповів, значить, готуєшся збрехати. А мені не хочеться слухати брехні.

— Ти, видно, ще не зовсім одужала, — зауважив я лагідно.

— Моя найсерйозніша хвороба — це ти: багатозначне мовчання, допитливі погляди, підозріння…

Я збирався щось відповісти, одначе вона випередила мене спалахом принадної жіночої одвертості:

— Скажи, Морісе, чому все між нами зненацька зіпсувалося? Було так гарно, а потім несподівано зіпсувалося…

— Потім? Коли «потім»?

— Хочу сказати, після твоєї мандрівки до Мюнхена.

— Після мандрівки до Мюнхена я провів три доби коло твого ліжка.

— Знаю й глибоко тобі вдячна. Але це не змінює становища. Мені здається, що ти уникаєш мене, що не віриш мені.

— Вигадки.

— Увечері ти навіть не запитав, де я була, — згадала Едіт.

— Навіщо питати, коли й так знаю.

Жінка кинула на мене швидкий погляд.

— Що ти знаєш?

— Знаю, що ходила до перукаря. Я ж не сліпий.

Відповідь мусила б звучати заспокійливо, проте я не певен, чи справді вона звучала так для Едіт. Ми мовчки перейшли мостом на той бік каналу й подалися понад берегом. Ще кілька кроків — і вийдемо на пожвавлені вулиці. І раптом несподівано й ніжно прозвучало в моїх вухах невимовлене звечора запитання:

— Скажи, Морісе, на яку розвідку ти працюєш?

Я відказав готовою відповіддю:

— На ту, сподіваюсь, на яку й ти, люба.

— Ти знаєш, я все тобі розповіла.

— На жаль, не можу тобі відповісти тим самим, мені нема чого розповідати.

— Так. Ти просто не віриш мені. Інакше використав би мене принаймні як помічницю.

— Ти справді дуже корисний помічник.

— Облиш, — сказала вона роздратовано. — Я шкодую, що взагалі розпочала цю розмову. Аж ніяк не хочу тобі набридати.

Я не став заперечувати, бо саме вийшли на гомінку вулицю, де був наш ресторан. Ясно, що Едіт ходила на побачення із сивим і прикрила це візитом до перукаря. Сюди, певно, слід додати і якусь побіжну розмову з Дорою Босх. Ця моя комбінація з Дорою Босх не відзначалась особливою вишуканістю, і можна було сподіватися, що Едіт про щось довідається, але в цей момент я не мав певних підстав підозрювати Едіт і часу для вишуканіших дій. Зараз мені також бракує часу, і я не збираюся виправдовуватись і стимулювати ілюзії моєї секретарки, ніби вона спіймала мене на гачок. Едіт також одна з небезпек, однак поки ця небезпека реалізується, завдання мусить бути виконане, а коли ж ні, отакі подробиці, як Едіт, уже не матимуть для мене ніякого значення.

Ми ввійшли до ресторану, я галантно допоміг жінці зняти плащ і повісив його разом із своїм на вішалку. Але коли ми пішли до вікна, там, за нашим столиком, сиділа інша пара.

— Наші місця зайняті, — зауважила Едіт.

— Надто рано… — одказав я.

Вона глянула на мене, однак нічого не відповіла, і ми сіли за інший столик.

По обіді я вирішив, що, коли Едіт ходила до перукаря, я також можу піти до свого. Ці перукарі… За годину, дорогою до перукарні, мені заманулося випити кави, й оскільки сезон відпочинку на терасах віддавна минув і гострий вітер, змішаний з водяними бризками, дув так, що разом із капелюхом міг занести й тебе самого, я увійшов у затишне кафе, повісив плащ на вішалку й умостився в м'якому шкіряному кріслі.

Кава була гарна, й, з огляду на кліматичні умови, я повторив замовлення. А тоді подався до перукарні. І вже на вулиці мусив визнати, що трапилася маленька неприємність: плащ на мені був не мій. З першого погляду він точно такий, як і мій, тому я й помилився, одначе, на відміну від мого, цей мав у кишені записочку. Дещо зовсім особисте. Щось подібне до дрібної довідки з приводу однієї близької особи.

Сказати, що йде дощ, означає повторюватися. Але цього вечора лило як з відра, й «двірники» ледве вправлялися з потоками води, які били в лобове скло, а сліпучі промені фар уже за два метри перед машиною перетворювалися на якесь непрозоре молочне сяйво. Добре, що шлях мені відомий, — не раз долав його пішки, — але справа в тім, що, коли йдеш пішки, речі мають один вигляд, а коли їдеш машиною — зовсім інший.

Їду тихо-тихо, щоб не перекинутись на поворотах і не проґавити потрібну розвилку. Нарешті ледве розрізняю вузьку занедбану дорогу з темною масою великих дерев. Заводжу туди машину заднім ходом, щоб зручніше було виїхати, ставлю її на узбіччі, вимикаю фари й рушаю далі пішки.

Баржа — друга праворуч — стояла не далі як за двісті метрів, і все-таки, поки я дійшов до неї, я був мокрий як хлющ. Потім перескочив на палубу, проробив одну швидку запобіжну операцію, потім безшумно зійшов трьома сходинками до дверей і, не постукавши, натиснув ручку.

В приміщенні горіла слабенька жовта лампочка. Ван-Альтен сидів за столиком в такій самій позі, як я бачив його востаннє, тільки не їв, а роздивлявся якийсь каталог. Каталог стандартних вілл, наскільки я міг судити віддаля з фотографій. Чоловік різко закрив каталог і підвівся так рвучко, неначе збирався волати на поміч.

— Я, здається, налякав вас, — мовив я англійською мовою. — Видно, забув постукати…

— Що вам треба? — неприязно запитав Ван-Альтен, і рука його потяглася до телефону.

— Майте терпіння. Тільки найперше хочу попередити вас про дві речі: ніякого гвалту і ніяких спроб зв'язатись із зовнішнім світом. Телефон обірвано, а на пістолеті, як бачите, є глушитель.

По цих словах я здалеку показав йому зброю, розраховуючи на те, що він читав балістичні посібники. Потім підійшов до віконця і задля більшої інтимності опустив фіранки. Але створити затишок у цій плавучій клуні — марна річ. Помешкання похмуре, обставлене жалюгідними меблями, в межах найбільш потрібного. Просто дивно, що людина, яка, коли вірити пліткам, одержує велику платню, тулиться в такій норі.

— Що вам од мене треба? — так само неприязно, але вже стриманіше спитав Ван-Альтен.

— Хочу зробити вам одну пропозицію. Можете її прийняти або ні, але вислухати мусите.

Він не відповів і продовжував стояти так само напружено, мало не впираючись головою в стелю.

— Може, сядемо, га? — запропонував я.

Ван-Альтен сів на своє місце і машинально відсунув каталог. Я опустився на стілець по другий бік столу, тримаючи пістолет так, щоб він був готовий до будь-яких несподіванок, і досить далеко від свого співрозмовника, щоб лишався недосяжним для його кістлявих рук.

— Ви, певно, здогадуєтесь, що йдеться про архів. Мені потрібні певні довідки.

— Який архів? — питає Ван-Альтен мертвим голосом.

— Отой, який вам довірено. І особливо — другий, ультратаємний.

— Нічого не знаю про такий архів.

— Хіба? В такому разі що ви робите по десять годин на день у приміщенні над кабінетом Еванса?

— Спитайте в Еванса.

— Це буде пізніше. Зараз мова про вас.

Чоловік не захотів відповісти. Він сидів нерухомо, зціпивши кутасті вперті щелепи, і тільки погляд його підозріливо перебігає з пістолета на моє обличчя і назад.

— Слухайте, Ван-Альтен: годі марнувати час на брехні й крутійство. Ви досить розумний, аби збагнути, що коли хтось приходить до вас із пістолетом, його важко відшити безглуздими вигадками. Дозволите?

Це запитання стосувалося сигарети, бо я примірявся закурити, не користуючись правицею, зайнятою пістолетом. Ван-Альтен і цього разу втримавсь од відповіді, тож я вирішив закурити на свій розсуд. Глибоко затягся й спитав, дивлячись йому просто в очі і навіть трохи межи очі, точно в перенісся:

— Ну, то як? Гроші на віллу вже є?

Чоловік мовчить, але погляд його стає ще неприязнішим. Наскільки це взагалі можливо.

Я вдихнув ще одну порцію диму і не зводив з голландця погляду.

— Ви маєте себе за мудреця, Ван-Альтен. Але якщо спитаєте мене, — ви наївний, наче дитина.

— Я не питаю вас.

Людина починала дратуватися. Це вже ліпше, ніж нічого.

— Ви дозволили втягти себе до гри, в якій од самого початку вам було визначено програшне місце. Ви втекли під час війни до Америки, а пізніше, оскільки ледве трималися на поверхні, спокусились обіцяною доброю платнею й забезпеченим майбуттям. Але ваше майбуття отут, Ван-Альтен. І, кажучи «отут», маю на увазі не баржу, а дно каналу.

Голландець і досі мовчить, але погляд його вже не бігає туди-сюди, а втуплений у стіл. Людина слухає.

— Ви, напевно, не гірше за мене знаєте, як скінчив ваш колега Ван-Велі. Ваш кінець нічим не різнитиметься від кінця Ван-Велі, хіба тільки місцем утоплення. Ви живете, як справжній чернець, заощаджуєте останній мідяк, щоб реалізувати виплекану мрію. Але цю мрію ви ніколи не здійсните, бо через оту свою роботу ви надто багато знаєте, щоб вам дозволили спокійно піти звідси. Люди, які знають надто багато, рідко вмирають у своїй постелі.

Чоловік поволі підвів очі.

— Все це цікавить мене, а не вас.

— Правильно. Але цікавить і мене, оскільки дає мені можливість торгуватися. Я не з учорашнім дощем упав на землю і знаю: послуги роблять за послуги. Ви вже чули, що мені потрібно. Зі свого боку я розумію, що потрібно вам, аби врятувати шкуру й реалізувати свою мрію. Лишається тільки здійснити обмін.

— Балакайте самі до себе, — зневажливо кинув Ван-Альтен. — І грайте в торгівлю самі з собою. Я нічого вам не пропоную і нічого од вас не хочу.

— Це питання часу, Ван-Альтен. Добренько поміркуйте і самі зрозумієте, що угода становить обопільний інтерес.

— Гаразд. Дайте мені час. Лишіть мене подумати.

— Звісно. Коли на кілька хвилин, нам нема чого сперечатися.

— Людина не робить фатальних рішень за кілька хвилин. Особливо під дулом пістолета.

— Шкодую. Але якщо ви надумали вкоротити собі віку, я не маю ніякого бажання складати вам товариство. Не вважайте, що я повернуся додому й чекатиму, поки ви доповідатимете Евансу. Рішення, яким би воно не було, ви мусите ухвалити ще цього вечора. Я допоможу вам роз'ясненням: про суму не сперечатимемось. Її буде сплачено двома частинами — при домовленні й після виконання завдання.

— Ви вдаєте, що рятуєте мене від можливої загибелі, а в той же час прирікаєте на іншу — абсолютно неминучу і швидку, — неприязно зауважив голландець.

Ця фраза вже звучала конкретніше. Параліч упертості порушено хаосом думок, і в голові почалися пошуки якогось виходу.

— Навпаки, вказую вам єдино можливий порятунок, — заперечив я. — Світ великий, і в ньому безліч затишних куточків. Якщо до обіцяної суми додати ще й нову личину, ви матимете всі умови для спокійної старості.

— А якщо я відмовлюсь?

— Ви не зробите цього, — відповів я лагідно. — Ви любите життя, хоча й живете, як аскет.

— Вас підіслав Еванс, — несподівано докинув голландець.

Це звучало не дуже розумно. Якщо не було сказано навмисне.

— Ні, Ван-Альтен. Ви знаєте, що Еванс не підсилав мене. Якщо Еванс має сумніви, він може перевірити вас у делікатніший спосіб. Хоча, як на мене, він навряд чи витрачатиме час на перевірки.

Чоловік знову втупив погляд у стіл. Кілька хвилин спливло в мовчанні. Хай покрутиться вентилятор у його голові. Хай дійде висновку, переконається, що сам дійшов його, без тиску зовні.

Нарешті чоловік підвів очі, кинув на мене гострий погляд:

— Сто тисяч!

— Гульденів?

— Сто тисяч доларів.

Дорого. Далеко дорожче, ніж угода з Моранді. Але кінець завжди буває дорожчим за початок. Та й, зважаючи на те, що ця сума є мрією цілого життя, сто тисяч доларів не так-то й багато. Власне, коли щось і примушує мене замислитись, то зовсім не сума, а швидкість, із якою ухвалено рішення. Перехід від рішучої відмови через вагання до остаточної угоди відбувся занадто динамічно, як на мій смак.

— Гаразд. Я ж обіцяв вам не торгуватися. Але ви навіть не запитали, що мені потрібно.

— Ви вже сказали.

— Тільки в найзагальніших рисах.

— Тоді поясніть.

— Дякую. Проте дозвольте мені найперше дати вам одну пораду: не вдавайтесь до тактики, до якої вдалася б звичайна людина за ваших обставин: «Зараз я пообіцяю цьому типові зорі з неба, щоб задурити його й урвати п'ятдесят тисяч доларів, а завтра розповім усе Евансові й, певно, дістану щось і від нього». Єдине, що ви одержите від Еванса, — кулю, од якої гадаєте врятуватися.

— Не залякуйте мене. Ці речі мені відомі.

— Тим краще. Вам слід знати й ще дещо: коли людина викочує такі завдання, як я, вона діє не сама. Одна лише спроба усунути мене поставить вас під удар цілої організації.

— І це мені відомо, — з легкою досадою відказав голландець. — Ви людина Гелена.

— Чому ви так думаєте?

— Бо згадав, у чому вас підозрювали спочатку. Йдеться про деякі ваші угоди з однією німецькою фірмою. Ви людина Гелена.

— Гелена чи будь-кого іншого — не має значення, — відповів я ухильно. — А тепер щодо самої послуги: дайте мені ключі від сейфа.

— Ви збожеволіли! — вигукнув із непідробним здивуванням голландець.

— Можливо. Та ви на тому нічого не втрачаєте. Гроші, які одержите, надруковані не в будинку для божевільних.

— Але ключі не в мене.

— А де ж?

— Ключі зберігаються в певному місці в кабінеті Еванса.

— Тоді винесіть їх.

— Та послухайте, невже ви справді думаєте, що ці ключі я можу виносити і вносити, коли мені заманеться?

— Я нічого такого не думаю. Навіть гадаю, що в мене є певні відомості з цього питання. Тільки зараз запитую вас я.

— Я допізна залишаюся в архіві тоді, коли Еванс доручає мені позачергову роботу…

— А саме?

Голландець замовк, певно, щоб вигадати відповідь, але я гримнув:

— Ван-Альтен! Без пауз! Що за «позачергова робота»? Дешифрування?

Він кивнув.

— Тоді чому «позачергова»? Ви повинні мати безліч такої роботи щодня.

— Зовсім ні, — заперечив чоловік. — Мені дають лише деякі спішні шифрограми, які особливо цікавлять Еванса. Інші пересилаються без дешифровки.

— Куди пересилаються?

— Про це запитайте в шефа. Я не в курсі.

— А ключі?

— Ключі залишаю в секретному сейфі в кабінеті Еванса, що замаскований за старовинною картиною. Сейф прочинений. Коли покласти ключі всередину і зачинити його, він автоматично замикається, а спеціальний механізм, до вашого відома, з точністю до хвилини фіксує час, коли замкнуто сейф.

— Однак протягом якогось часу ці ключі все-таки у вас.

— Та облиште ці ключі! — роздратовано відповів голландець. — Невже ви не розумієте, що безпека секретного архіву, якщо він справді секретний, не може грунтуватися на одному-єдиному елементі. В цьому випадку ключі — лише один з багатьох елементів.

— Я це знаю. Не вчіть мене. Хто чергує внизу, при вході?

— В усякому разі, не портьє.

— А хто?

— Хто-небудь з людей Еванса.

— А нагорі, в архіві?

— В архіві немає нікого.

— Там завжди світиться.

— Світиться, але нікого немає. Світиться для таких, як ви… які вважають, що надибали приміщення, покинуте напризволяще…

— Яке сигнальне обладнаний поверху?

— Загальне для всього будинку.

— Оте, що контролюється зі столу Дори Босх?

Голландець кивнув.

— А яка комбінація?

— Що за комбінація?

— Ван-Альтен! — гаркнув я.

Він здригнувся, — почасти від мого несподіваного крику, почасти від зверненого на нього дула, — й машинально видушив:

— Мотор.

— Брешеш! — знову гримнув я. — Все, що знаєш ти, знаю і я. І коли запитую тебе, то тільки для того, щоб перевірити. Комбінація складається з шести літер і дванадцяти інтервалів.

— Тепер ви не вчіть мене, — ображено відповів Ван-Альтен. — Комбінацію я знаю краще за вас, бо чотири рази на день складаю її. М-о-т-о-р у множині з «с» на кінці.[7]

— А порожні інтервали?

— Три, два, один. Один, два, три. Між усіма літерами.

— Гаразд, Перевіримо це разом.

— Та ви здуріли! Просто здуріли! — майже в розпачі вигукнув голландець. — Кажу вам, ви туди й не пройдете. Єдина можливість — скажіть мені точно, що вас цікавить. Я все з'ясую і винесу вам відомості.

— Е, ні! Цього не буде. Ви знаєте, що люди мого фаху страшенно недовірливі. Документи, які мені потрібні, я мушу побачити на власні очі, розумієте?

Ван-Альтен мовчить і щось обмірковує. Сподіваюсь, не на шкоду мені.

— Тоді є інша можливість, остання, але дуже ризикована.

— Кажіть, там побачимо.

— Увійти до секретної кімнати, коли я там. На півгодини, не більше.

— Коли саме?

— Коли Еванс накаже залишитися після роботи. У таких випадках, перш ніж вийти, я викликаю чергового знизу, і він замикає поверх Еванса. Ви прийдете раніше, заберете ваші кляті відомості, потім повернетесь у кабінет, а коли я викличу чергового, скористаєтеся з паузи, щоб непомітно вислизнути.

— Це вже скидається на проект. А в чому риск?

— Риск — це Еванс. Він може випадково повернутися. Таке трапляється рідко, але трапляється.

— Ну, а коли повернеться?

— То вже ваш клопіт. Не я заварюю кашу.

— Де ви могли б мене заховати?

— Ніде.

— Як «ніде»? А горище?

— На горище нема сходин. І взагалі ляда забита.

— А чи нема в тій секретній кімнаті якоїсь шафи чи комірчини?

— Коридорчик до туалету. Але це не схованка, бо Еванс може зазирнути.

— Ну, гаразд, Риск буде на мій рахунок.

— Ви так думаєте…

— Тільки на мій рахунок, — повторив я. — Якщо Еванс прийде, поки я матиму з ним справу, ви вислизнете…

Ван-Альтен стулив губи в якусь похмуру посмішку, але-нічого не сказав. Як на мене, коли й існує риск, то швидше поза операцією.

— Звісно, я не гарантую, що все це станеться вже завтра, — зауважив голландець. — Треба вибрати зручний момент.

— Добре. Але майте на увазі, що я не можу місяцями чекати цього зручного моменту.

— Я також. У тому становищі, в яке ви мене поставили.

— Ви ніколи не були в ліпшому становищі: за крок від щастя. Пильнуйте лишень, щоб не зробити цей крок у протилежному напрямку. Від моменту, коли я піду звідси, і до моменту завершення операції ви перебуватимете під наглядом.

— Тільки не лякайте мене, — огризнувся Ван-Альтен.

— Ви забули сказати, яким чином подасте мені знак.

— Подзвоню до вас внутрішнім телефоном точно о п'ятій десять і скажу: «Вибачте, помилка». Втім, ви теж дещо забули. Гроші при вас?

— Ні, але маю чекову книжку.

— Я не бажаю возитися з чеками. Це значить залишати свій підпис у банку.

— Яке це має значення? Адже коли я дам вам гроші готівкою, ви все одно підпишете розписку!

— Ніяких чеків і ніяких розписок! — грубо відрубав Ван-Альтен. — Я не дам вам документів у руки.

— Та послухайте, не міг же я вештатись по місті з напханими кишенями.

— Раз ішли на такі торги — мусили мати й гроші.

— Звідки я знав, що ви заправите таку суму! Маю при собі двадцять тисяч!

— Давайте!

Я витяг з обох бокових кишень дві пачки по десять тисяч і жбурнув на стіл. Ван-Альтен узяв їх з удаваною недбалістю, проте, перш ніж заховати, швидко й спритно розпакував бандероль, щоб пересвідчитися у змісті пачок. Потім, захоплений новою ідеєю, додав:

— Дайте мені чек і на решту тридцять тисяч.

— Згоден. Тільки відсуньте трохи свій стілець, бо ви мені заважаєте.

Він зрозумів і без заперечень відсунувся від столу. Я переклав пістолет у ліву руку й заповнив чек.

— Попереджаю, за другим внеском зажадаю з вас розписку на всю суму, — сказав, подавши йому чек. — Тоді вам уже нічого буде боятися.

— За умови, що нарахуєте мені вісімдесят тисяч готівкою. Цей чоловік у фінансових операціях ще важчий, ніж Фурман-син. Питання в тому, чи буде він такий же надійний.

— Гадаю, ви не збираєтесь виходити цього вечора, — пробурчав я, вставши і сховавши пістолет.

— Куди мені йти до дідька?

— Я нічого не маю на увазі, але надворі страшна злива. Ви повинні берегтися застуди. І взагалі ці дні мусите дбати про своє здоров'я.

По тих словах я кивнув голландцеві і вийшов.

Надворі справді періщив дощ.

Єдине, що я можу сказати про весь наступний день, — це те, що того дня не сталося нічого вартого уваги. Якщо я сподівався, що один тип із блідим обличчям і в темних окулярах прочинить двері, аби запитати: «Як ся маєш?» — і всадити в мене кулю, то мені довелося розчаруватись. Ніхто не з'явився, навіть Райман, і години спливали цілком у «зодіаківському» стилі — сповнені праці й мовчання, в діловій канцелярській обстановці, що пахтіла мастикою для підлог.

Точно о п'ятій, коли електричний дзвінок у коридорі нагадав нам, що на цьому світі, крім канцелярської роботи, є ще й інші втіхи, Едіт підвела голову від книжки й запитала:

— Ходімо?

— Йди сама. Я ще трохи залишуся, — відказав, не підводячи очей з паперів, якими завчасно закидав свій стіл.

Жінка знизала плечима, мовляв, як хочеш, поправила зачіску, взяла рухоме майно — сумку, парасольку й плащ — і пішла. Залишатися було не в моїй звичці, але вона, очевидно, сприйняла це як черговий вияв одчуження між нами, що ставало дедалі виразнішим протягом останніх днів.

Я почекав до десяти хвилин на шосту, потім прибрав усі папери, помулявся ще трохи. Але ніхто не дзвонив, щоб сказати мені: «Вибачте, помилка».

Наступного дня все повторилося майже без змін. Післязавтра — теж. Так минуло ще кілька днів. Едіт звикла повертатися додому сама і вже навіть не пропонувала йти разом, а мовчки рушала, як тільки в коридорі продзеленчить дзвінок. Вона виявляла такт не тільки о п'ятій, але і в обід, переконана, що я демонстративно уникаю її. Тим краще — це звільняє мене від необхідності вигадувати пояснення щодо моєї несподіваної пристрасті до канцелярської роботи.

Мене ж непокоїло те, що й підбадьорювало: брак різких змін у ситуації. Ван-Альтен, може, й дотримав слова і не розпатякав про мій вечірній візит на його баржу. В такому разі, певно, вичікує найзручнішого моменту. Проте не виключено, що Ван-Альтен прохопився.

Те, що ніхто не вистрелив мені в живіт і не переїхав машиною, ще не є гарантією щасливого кінця. Моє становище, звісно, не таке, як було в Любо, але це не означає, що мені краще. Любо ліквідували швидко й без церемоній, бо намір викрити його провалився і було ясно, що, коли Любо й дізнався дещо, він перебував на периферії усієї історії. А я — не на периферії. Я працюю понад рік у самій святая святих Центру, й Еванс мусить бути ідіотом, думаючи, що за весь цей час я нічого не довідався й нічого не передав тим, хто мене послав. Отже, якщо мені судилася ґвалтовна смерть, вона навряд чи настане без жодних попередніх формальностей, аби з'ясувати, що саме я знаю, що мені вдалося передати і кому.

Досі мені здавалося, що за мною не стежать, і це мало б заспокоювати, коли б то не було тільки враженням. Існують форми спостереження, які важко виявити, і слід припускати, що люди Еванса застосовуватимуть саме такі форми, коли дичину не варто полохати завчасно. Стіни, поміж яких живеш, мають вуха, повз які проходиш, мають очі, і той факт, що за тобою ніхто не плентається, ще ні про що не свідчить. Кінець кінцем, навіщо за тобою стежити, якщо попередньо відомо, коли і як тебе можна спіймати на місці злочину. Не виключено, що зволікання Ван-Альтена — це тільки замасковане обмірковування, як мене краще взяти.

Не виключено. І навіть дуже імовірно. Але цей риск уже заздалегідь розрахований в усіх його варіантах і прийнятий, як елемент гри, як ухвалено й рішення — вдарити першим. Це правило — бити першим, коли бій так чи так стає неминучий, — дуже корисне правило, і я засвоїв його ще замолоду разом з усіма його гарними і поганими сторонами.

Бити першим — це добре, але тільки коли маєш перед собою боягуза або коли твій удар такий, що не потребує повторного. Інакше ти розкриваєшся, і нічого більше. Інакше мусиш шукати вихід не в ударі, а в тому, як би його уникнути.

І все-таки, коли іншого виходу бракує, а бій неминучий, найкраще бити першому. Що я й робив.

Якраз тієї миті, коли я глянув на годинник, задзвонив телефон. Підняв трубку і почув довгосподіване дурне речення: «Вибачте, помилка!»

Виходжу в коридор і нечутно рушаю до кабінету Еванса. Сходи розміщені точно посеред коридора. Якщо мене перестрінуть перш ніж я дійду до них, наслідком буде згаяний час. А по той бік сходів пересування коридором пов'язане з більшою небезпекою, бо я не зможу дати ніякого переконливого пояснення щодо присутності в цій частині будинку, та ще й у такий час. Але зараз нема коли думати про небезпеку. Період обдумувань закінчився.

Коридор видався нескінченно довгим і двері обабіч — численнішими, ніж будь-коли досі, але я йшов неквапно, силкуючись не дуже рипіти лінолеумом. Перетнувши порожню чекальню, де стояв стіл Дори Босх, я зайшов до кабінету голови і тихо зачинив за собою двері. Дверцята ліворуч трохи прочинені, але цього досить, щоб помітити сходи, які ведуть нагору. Я піднявся ними й опинився на четвертому поверсі.

Хоч це була кімната моїх мрій, секретний архів мав простий вигляд. Дві металеві темно-зелені шафи на папери, великий сейф такого ж кольору, затулені віконницями вікна, маленькі двері до туалету й старий письмовий стіл, за яким у напруженій позі сидить Ван-Альтен.

— Сейф одімкнений, — тихо сказав голландець. — Тільки не гайте часу.

— А шафи? — запитав я, відчинивши масивні двері сейфа.

— Й вони відімкнені, але в них тільки торговельні документи. Покваптеся, прошу вас!

Якщо Ван-Альтен тільки» вдає знервованість, тоді він великий актор. Але його хвилювання, навіть коли й щире, ще не може заспокоїти мене, бо причин для страху скільки завгодно. Так чи інак, доля цієї людини повністю в її власних руках, чим, наприклад, я похвалитись аж ніяк не можу.

Досьє, що цікавили мене, справді були в сейфі. Це не стоси тек, але, зважаючи на те, що відомості записано дуже дрібним шрифтом на зовсім тонкому папері, їх за обсягом таки чимало. Я переніс теки на стіл і вийняв з кишені мініатюрний фотоапарат.

— Допоможіть мені, щоб швидше закінчити, — прошепотів я Ван-Альтенові.

Голландець покірно став гортати досьє аркуш за аркушем, поки я, зіпершись ліктями на стіл, працював фотоапаратом.

— Невже ви хочете все зняти? — запитав чоловік, ледве стримуючи своє нетерпіння.

— Роблю це тільки заради вас, — пробурчав я. — Щоб не довелося вдруге вас турбувати.

Робота нібито нічого не варта, але все-таки забрала в нас понад годину. Чим ближче до кінця, тим Неспокійнішим ставав голландець і тим частіше я мусив на нього гримати:

— Краще тримайте теку!

— Не гортайте по два аркуші зразу!

— Кінець! — нарешті проказав я, ховаючи апарат з останньою плівкою.

— А гроші? — запитав голландець.

— Чек можете одержати зараз. Гадаю, ви вже перевірили мій рахунок у банку.

— Мене не цікавить ваш рахунок. Я вже казав, що мені не потрібні чеки!

— Тоді завтра ввечері принесу вам решту вісім пачок.

— До завтрашнього ранку ви вже змиєтесь, — огризнувся архіваріус.

— Я вважав вас розумною людиною, Ван-Альтен, а ви в останній момент розчаровуєте мене. Невже ви не розумієте, що коли б я втік, то наполовину провалив би своє завдання, бо це відразу викликало б підозріння й контрзаходи. Мені довелося б тікати тільки в тому разі, коли б ви мене зрадили, а ви не збираєтесь мене зраджувати. Чи не так?

— Звісно, ні! — відразу одказав голландець. — І все-таки ви можете втекти.

— Кажу вам, що завтра ввечері я доставлю вам гроші додому. Що ще?

— Я не хочу, щоб ви їх приносили додому. Покладіть їх у чемоданчик і лишіть на вокзалі: шафа 295. Ось вам ключ.

— Ще краще, — кивнув я і взяв ключ.

— Тепер ідіть у чекальню на другому поверсі. Тільки-но почуєте, що черговий піднімається нагору, негайно зникайте.

— Сигналізація при виході?

— Все зроблено, йдіть! Чи ви хочете, щоб мені нерви луснули?

Мій відступ пройшов без ускладнень. За п'ять хвилин я вже простував під дощем понад сонними водами каналу. Сутеніло, але було ще досить видно, і я, завертаючи за ріг, помітив якогось чоловіка метрів за сто позад себе. Випадкові перехожі, навіть на такій безлюдній вулиці, річ загалом звичайна. Однак невеличка перевірка ніколи не завадить. Я попрямував до гамірливої Калверстрат. Коли чоловік цікавиться мною, він мусить наздогнати мене біля повороту на Калверстрат, щоб не загубити в натовпі.

Так і сталося. Мигцем глянув і переконався, що мій нелегальний супутник не належить до людей Еванса. Це був сивий приятель Едіт.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Твердячи, що в мене нема ніякого наміру тікати, я кажу самісіньку правду. Хоча і в мені, як і в більшості людей, таїться істота, готова негайно ж зникнути. «Завдання виконано, мікрофільми в тебе в кишені, більше нічого не взнаєш, навіть коли стовбичитимеш тут цілий вік. Чого ти ще ждеш? Щоб тебе випотрошили?» — такі-от, коротко, міркування згадуваної істота Дуже логічні на перший погляд, що не заважає мені лишити їх без уваги, бо це логіка страху.

Ван-Альтен, однак, не вірить мені. І чоловік, який зараз плентається за мною, також мені не вірить. Він уявляє, певно, що я намірився вдатись бозна до чого, і хоче за всяку ціну бути в курсі моїх учинків і, мабуть, цілком переконаний, що я не підозрюю його присутності.

Продираючись крізь натовп на Калверстрат і роздивляючись на освітлені вітрини, я справді обміркував одне починання, точніше, два, й не міг вирішити: зайти перекусити в снек-бар у кінці вулиці чи пограти в піжмурки зі своїм переслідувачем. Я зненацька звернув у вузьку темну вуличку, що з'єднує Калверстрат із Рокін, вскочив у якийсь під'їзд, вибіг на першу площадку й визирнув у віконце.

Через дві хвилини помітив сивого — він поозирався на розі, а тоді поспішив до Рокін.

Якщо сивий не прихильник довгої біганини, він зробить побіжну перевірку на бульварі, а потім подасться до єдиного місця, де може майже напевно здибати мене, — до мого житла. Тому я вирішую випередити його й позбавити задоволення діждатися мене при вході.

Повертаюся додому, без особливого жалю пожертвувавши вечерею, тихо, щоб не турбувати Едіт, піднімаюсь у свою квартиру і так само безшумно замикаюся, педантично накинувши защіпку зсередини. Крізь вікна ллється світло од вуличних ліхтарів, і це дозволяє мені перевдягтися, не марнуючи електрики, й зайняти найзручнішу для роздумів позу — суворо горизонтальну.

Світні стрілки годинника показували без чогось там дванадцять, коли на сходах зашаруділи обережні кроки. Але це не кульгаві кроки з мого марення. Трохи згодом у двері постукали, і я почув голос Едіт:

— Морісе!

«Навіщо я тобі знадобився?» — спитав я подумки. Дужчий стукіт і голосніший оклик:

— Морісе!

«Та чую», — відповів я так само подумки.

— Морісе, любий, відчини на хвильку!

«Пізніше», — кажу кодом телепатії.

Але жінка, певно, не тямиться на телепатії:

— Морісе, мені недобре, відчини!

Й оскільки я не відчиняю і не виявляю ознак життя, жінка вдається до самообслуги й натискує клямку. На жаль, усупереч моїм звичкам, цього разу двері замкнені.

Мало не в цю хвилину усвідомлюю, що Едіт не сама. В коридорі почулося шепотіння, з якого я не міг уловити жодного слова, зате почув красномовний скрегіт одмички в замку. Чоловік, мабуть, тямущий, бо відмичка впевнено клацнула і повернулася. Знову натискують клямку. І знову розчарування. Цього разу шепіт виразніший:

— Накинув защіпку зсередини.

Пауза. Обережні, дуже обережні кроки. І тиша.

Про всяк випадок наступного ранку я встав на годину раніше, ніж звичайно, і вийшов на годину раніше. Коли після тривалої прогулянки прийшов у «Зодіак», Едіт була вже на своєму посту за маленьким столиком і зосереджено клацала на машинці. Жодного слова про нічне нездужання, взагалі ані слова, крім сухого привітання та службових реплік.

В обід до мого кабінету зазирнув Райман і запропонував довідатися, що поробляє наш спільний друг «пан Мартіні». Виявилося, як і слід було чекати, що «пан Мартіні» мається добре, але ні веснянкуватий, ні я не були схильні до надуживання. Райман просто хотів сповістити, що виникла несподівана потреба мені їхати, хоча й не до Польщі, а до Східної Німеччини.

— Це не має значення, — зауважив маг реклами. — Ти матимеш те ж саме завдання, на тих самих умовах. Якщо тільки не роздумав.

— Чого б це я мав роздумати?

— Чудово. Ще сьогодні до тебе зайдуть — віддаси паспорт на візу.

Ми допили свої келихи й розійшлися з побажанням смачного обіду, однак у наших взаєминах уловлювалася якась незручність, щось таке, що виходило за межі дотеперішньої нашої дружньої нещирості, щось таке, чого не можна визначити, але воно все ж відчувається досить ясно.

Близько третьої години одна з секретарок Уорнера прийшла по мій паспорт.

— Я віддам його завтра. Сьогодні мушу взяти гроші в банку. Чиновницю, певно, не проінструктували на випадок такої відповіді, тому вона тільки кивнула і вийшла.

«Саме так: заходь завтра, — пробурчав я їй услід. — Хоча й не гарантую, що завтра знайдеш мене тут».

Цієї ночі я навідаюся до поштової скриньки Бауера, і це останній борг, який і досі затримує мене в місті. Завтра мене тут не буде. Але щоб мене не було тут, паспорт мусить лежати в моїй кишені. Райман або має себе за дуже хитрого, або ж вирішив, що настав час, коли можна діяти і без надмірних хитрощів.

Незадовго до кінця робочого дня до мого кабінету завітала друга відвідувачка, оте миле створіння — Дора Босх.

— Містер Еванс просить, якщо маєте час, завітати до нього.

Прохання містера Еванса — тільки галантна форма наказу, тому я негайно подався до його кабінету. Застав голову разом з Райманом і Уорнером біля низенького столика, щедро заставленого пляшками віскі й склянками. Склянок було значно більше, ніж присутніх, із чого я мав зробити висновок, що потрапив на фінал якогось ділового прийому.

— А, ось і наш Роллан! — приязно вигукнув голова. — Беріть посудину, любий, і сідайте ненадовго.

Я виконав розпорядження і відсвіжив вуста життєдайним напоєм.

— Кажу ненадовго, бо маю один проект… — провадив далі Еванс.

— Наш шеф щойно поділився своїм поганим передчуттям, — уточнив з відносно природним сміхом Райман.

— Саме так… — кивнув голова. — Що ви скажете про скромну прогулянку на лоні природи?

— Тільки те, що зворушений увагою… і що боюся, чи не буду зайвий.

— Зайвий? — звів брови Еванс. — Як це зайвий? — І несподівано вибухнув сміхом: — Ви чули, що він сказав?.. «Чи не буду зайвий»… Ха-ха, ви навіть не розумієте, що найнеобхідніший у цілому екіпажі… гвіздок програми… ха-ха… душа товариства…

Уорнер і Райман насилу зобразили на своїх фізіономіях якісь криві посмішки, мабуть, певні, що натяки шефа трохи передчасні. Ця думка, очевидно, спала й Евансу, бо він знов став серйозний і приязний і, випроставши свою довготелесу постать, гукнув:

— Рушаймо, панове! Робочий час скінчився!

Внизу біля машин зчинилася маленька суперечка на грунті ґречності. Еванс наполягав, щоб я сів у його «ролс-ройс», а я хотів їхати своєю машиною, бо на зворотному шляху мав ще й інші справи.

— О, вам нема чого турбуватися про повернення. Відтепер і надалі всі клопоти про вас ми повністю беремо на себе, — заперечив Еванс, підтримуваний обома помічниками.

Кінець кінцем вони все-таки поступилися, і я поїхав сам, слідом за лискучим чорним купе[8]. Дивна справа, всі навколо бояться, щоб я не втік, — і Ван-Альтен, й Едіт, і сивий, і ці троє, й ніхто не хоче повірити, що я не думаю тікати й що, коли б хотів утекти, не став би гаятись, поки мене вивезуть на природу під конвоєм.

Кажу «під конвоєм», бо в дзеркальці зовсім ясно розрізняю позаду і третю машину. Навіть бачу обличчя чоловіка за кермом, бліде видовжене обличчя, напівзакрите великими темними окулярами.

Через півгодини «ролс-ройс» притишив хід і зупинився біля великих залізних воріт лісової вілли. Ворота врочисто відчинилися, щоб пропустити три машини, а потім знову зачинились, і ми опинилися в поетичному оточенні вогкого парку та ранніх осінніх сутінків.

Усередині було трохи привітніше завдяки яскравому світлу великої люстри і строкатій пляшковій декорації на круглому столику, але все-таки настроєві товариства чогось бракувало. Ровольт, як господар, заходився наповнювати склянки, одначе Еванс зупинив його нетерплячим рухом:

— Облиш це! Потім.

Й оскільки блідолиций намірився зникнути, голова додав, кивнувши на мене рукою:

— Забери в нього зброю!

Не люблю, коли мене обшукують, і тому сам оддав свого пістолета. Це не зашкодило тій тварюці Ровольту все-таки нашвидку обмацати мене.

— Ну, сядьмо! — запропонував шеф.

— І я теж? — запитав я скромно.

— Звісно, звісно! Адже я казав, що ви — центр розваги. Сідайте і говоріть, — цього разу без тіні посмішки пробурчав Еванс.

— Що саме?

— Те, що вважаєте найцікавішим для нас.

— Не маю уявлення про ваші інтереси.

— Уорнер, допоможіть йому зорієнтуватись у наших інтересах.

— Бачте, Роллане, — озвався Уорнер. — З чого б ви не почали, ви мусите розповісти все. Коли зараз щось замовчите, вам доведеться виказати це пізніше. Отже, заощадьте нам час і говоріть ясно й вичерпно: хто, коли і як дав вам завдання, з чого почали і в який спосіб працювали, через кого і якими засобами підтримували зв'язок, які відомості передали і таке інше… Ви не дитина і чудово знаєте, які запитання такі люди, як ми, задають таким, як ви. Отже, задавайте їх собі подумки, а відповідайте вголос.

— Чи можу я закурити?

— Можете. Тільки не розігруйте нас, — промимрив шеф.

Закурив і спрямував до голови свій найвідвертіший погляд:

— Коли хочете, щоб я був щирий до кінця, забезпечте мені розмову віч-на-віч. Маю подробиці особистого характеру, які можу викласти тільки вам.

Еванс кинув запитальний погляд на своїх помічників. Вони байдуже знизали плечима.

— Гаразд, — кивнув голова. — Я задовольняю ваше бажання. Тільки не думайте, що це дасть вам якісь переваги для втечі.

Він обернувся до Ровольта і наказав:

— Постав по одному на кожні двері й двох — на терасу.

І, неначе вибачаючись, сказав мені:

— Я й сам випустив би всю обойму вам у живіт, але на все свій час.

Я не зважив на цю обіцянку і мовчки чекав, поки Райман, Уорнер і Ровольт вийдуть з кімнати.

— Ну? — сказав Еванс, також закуривши й відкинувшись у кріслі.

— Якщо ви підозрюєте в мені представника певної розвідки, мушу визнати, що ви вгадали. Якої саме, зараз не має значення.

— Навпаки, має першорядне значення, — перебив мене шеф.

— Гаразд. Спершу вислухайте мене, а тоді я відповідатиму на ваші запитання. Протягом цілого року я нічого не міг робити для свого секретного завдання в «Зодіаку» з цілком зрозумілих вам причин. Тільки оце налаштував зв'язок із працівником вашого секретного архіву Ван-Альтеном. Внаслідок цього контакту між нами було досягнуто домовленості, про яку ви можете довідатись у самого Ван-Альтена.

— Немає ніякої можливості довідатись у Ван-Альтена, — заперечив Еванс. — Небіжчики, як відомо, дуже скупі на балачки.

— Це новина для мене.

— Що саме? Що небіжчики скупі на балачки? — звів брови Еванс. Й оскільки я не мав наміру відповідати, додав: — У нас, знаєте, як у кожному солідному підприємстві, існує порядок: за роботу платимо, за зраду вбиваємо. Отже, не розраховуйте на Ван-Альтена і постарайтеся пояснити все своїми словами.

— Добре, — поступився я. — За згадуваною домовленістю Ван-Альтен учора впустив мене в архів і дав можливість сфотографувати таємні досьє. Ви задоволені?

— Кому і коли передали ви негативи?

— Нікому не передавав.

— Брешете, — спокійно одказав Еванс. — Учора ви показали нашим людям невеличкий фокус, несподівано зникнувши з Калверстрат. Припускаю, що цей фокус переслідував певну мету…

— Напад пустощів, нічого більше. А що стосується негативів, вони тут.

За цими словами я дістав з кишені кілька мініатюрних роликів, показав їх голові і знову заховав.

— Ви нахабний над усяку міру, Роллане, — трохи збентежено зауважив Еванс. — І необачний…

— Зовсім ні! Навпаки. Я дбаю про свою шкуру так само, як і ви.

— Побачимо. Оскільки ж дійшли до цього питання, хочу вас попередити: єдиний спосіб урятувати свою шкуру — розповісти все, абсолютно все. Найменший пропуск або перекручення коштуватиме вам життя. Ван-Альтен, як знаєте, ще донедавна був нашою людиною і все-таки зник. А ви ніколи не були нашою людиною.

— Розумію ваші натяки, — кивнув. — Але якщо я заходжуся розповідати все, що знаю, це може забрати в нас багато часу. Тому почну з найсуттєвішого, а вже тоді…

Еванс погасив сигарету у великій кришталевій попільниці, тоді як я закурив нову.

— Пане Еванс, коли хтось із нас і мусить дбати про порятунок, то найперше ви.

Голова швидко глянув на мене своїми порожніми очима, але нічого не сказав. Невиразний погляд з якоюсь ледве вловимою іскрою поблажливої цікавості.

— Ви шеф Центру, який повністю й безповоротно розшифрований. Дійдуть ці негативи до моїх людей чи ні, це деталі. Важливо, що про основну діяльність «Зодіаку» надіслано, куди слід, достатньо відомостей, щоб ця фірма не могла продовжувати свою діяльність по лінії шпигунства.

Занурившись у крісло й схрестивши свої довгі ноги, Еванс дивився на мене тим самим байдужим поглядом.

— Зайве пояснювати, що провал «Зодіаку» є ударом не тільки для Центру як організації, але і для вас як її шефа. Однак, — тут я навмисне знизив голос, — цей удар дрібниця порівняно з наступним, що його я підготував для вас. Перший хід тільки дискредитуватиме вас, другий повністю знищить.

— Цікаво… — пробурчав голова.

— Навіть не уявляєте, наскільки це захоплююче. Протягом останніх років ви як шеф «Зодіаку» уклали ряд значних угод у двох варіантах: офіційному, для бюджету і ваших начальників, неофіційному, за яким і провадилася оплата. За далеко не вичерпними відомостями ця подвійна бухгалтерія дозволила вам покласти в кишеню понад десять мільйонів доларів…

— Невже стільки? — майже щиро здивувався Еванс.

— Та ні, багато більше! Однак я маю на увазі тільки документи, до яких ми добралися останнім часом.

— Які саме документи ви маєте на увазі?

— Та хоч би й ці, — одказав я, витягши з кишені і подавши йому копії негативів Фурмана-сина.

Голова недбало розгорнув негативи і нашвидку переглянув їх проти світла люстри.

— Справді цікаво, — відповів він, поклавши плівки до кишені.

— Наче гангстерський фільм, — погодився я. — Ви, сподіваюсь, не плекаєте ілюзії, що ця плівка не має копій.

— Очевидно, — кивнув Еванс. — Але яке це має значення? Такі речі, як відомо, — звичайна практика в торгівлі.

Він закурив сигарету, випустив мені в обличчя густий струмінь диму і глянув на мене з легкою зацікавленістю, немовби чекаючи, чи не закашляюся я.

— Не знаю, як там у торгівлі, але тут ідеться не про неї. «Зодіак» — розвідувальний центр, підвідомчий інститут ЦРУ, і бюджет «Зодіаку» є частиною бюджету ЦРУ. Отже, ви привласнили суму державних грошей таку велику, що, коли б уся ваша родина складалася з генералів і сенаторів, ви все одно не змогли б урятувати шкуру.

— Дивлячись хто як це сприймає… — недбало проказав Еванс.

— Це неминучість, — поправив я. — Ваша корупція дійшла до того, що ви заради власного добробуту заплющили очі на проникнення у ваш Центр ворожого агента.

— Маєте на увазі себе?

— Ні. Маю на увазі Ван-Вермескеркена. Деякі найбільші прибутки ви одержали від угод із підприємствами Федеративної Республіки, і це легко пояснити, коли взяти до уваги, що ви призначили комерційним директором «Зодіаку» людину Гелена…

— Тихше, — сухо проказав Еванс. — Не впадайте у раж.

— І останнє, — сказав я, ще більше притишивши голос. — Не гадайте, що мої керівники вдовольняться тим, що надішлють вашим шефам відомості про вашу діяльність. Ці відомості потраплять до опозиційної преси як в Америці, так і в Західній Європі. Якщо маєте трохи фантазії, можете уявити і без моєї допомоги масштаби скандалу.

— Хм, ви починаєте мене лякати.

— Та ні. Просто хочу пояснити, що ваше становище нічим не різниться від мого.

— Вдячний, що порівняли мене з собою, — холодно зауважив шеф.

— О, не мав ніякого наміру зазіхати на ваші висоти. Ані на ваш добробут. Але що стосується справ, мушу сказати, що я маю ваш чин, полковнику Еванс, і що мої шефи цінують мене не менше, певно, ніж ваші — вас. Удар, про який ідеться, — наче заряджений пістолет, і лише моє повернення живим і здоровим може зупинити постріл!

Голова мовчав, всівшись у кріслі, потім потер кінчиками пальців чоло, неначе масирував свої думки, і проказав тихо:

— Обмін, який ви пропонуєте, нерівнозначний: ви в моїх руках, а не я у ваших.

— Це лише так здається. Я так само у ваших руках, як і ви в моїх…

— Не піддавайтесь ілюзіям, — спокійно заперечив Еванс. — Будьте реалістом. Ваш удар вимагає часу, і наскільки він зачепить мене, ще невідомо. Відмінність між нами в тому, що я живий і довго ще буду живий, а ви за одним моїм словом складете товариство Ван-Альтену.

— Коли ви так оцінюєте становище, виходить, я марно говорив, — сказав я байдуже, гасячи в попільниці черговий недопалок. — Добре, кажіть своє слово.

— Не поспішайте, на це завжди є час, — безживно всміхнувся голова. — Щоб обмін був рівний, ви, гадаю, повинні дещо додати.

— Що саме?

— Наприклад, відповісти на запитання, що їх поставив Уорнер.

Я заперечливо похитав головою, але шеф швидко докинув:

— Маю на увазі не подробиці, а деякі неминучі уточнення.

— Бачте, Евансе: думаю, ви зрозуміли, кого я представляю, й, отже, вам мусить бути ясно — ви не дізнаєтесь від мене нічого більше, ніж те, що я сам захочу сказати.

— Так, але і ви мусите зрозуміти моє становище. Я, звісно, шеф, але не з безмежною владою. Чи ви собі думаєте, що я можу випустити вас на очах у моїх помічників, навіть не довідавшись головного?

— Щодо головного, досить знати, що я прийшов від Гелена, точніше, від Бауера, хоча й не маю права виказувати цього. Ця версія, гадаю, задовільна, тим більше, що вона частково відповідає істині.

— Будемо сподіватися, — неохоче відповів Еванс.

— Що стосується мого звільнення, ви завжди можете знайти переконливі мотиви — дальше вистежування, обманний маневр і таке інше, не я ж вас учитиму.

Еванс мовчав якийсь час, зважуючи свої думки.

— Так, — промимрив нарешті він, немов сам до себе. — Гадаю, можна щось придумати. — Тоді зосереджено глянув на мене і додав: — А які гарантії, що попри мій жест ви не введете в дію ваш заряджений пістолет?

— Гарантія витікає з практики: ми не маємо ніякого інтересу вдаватися до трансформацій у «Зодіаку» й міняти його шефа після того, як ввійшли в курс справ.

— Але ви почнете громити нашу агентуру. Сподіваюся, ви ж не розраховуєте на те, що я повірю в ту версію про Гелена, як дехто інший.

— Як собі хочете, — відповів я ухильно. — Вашу агентуру на Сході не буде розгромлено. Принаймні найближчим часом. Ви й так розумієте, що після викриття агентури її рідко ліквідовують одразу, а довго стежать за нею і досліджують.

— Довго? Як довго?

— Довше, ніж вам буде потрібно, щоб змінити роботу й зректися «Зодіаку». Ви людина із зв'язками, Евансе, і, сподіваюсь, нам не доведеться турбуватися принаймні про вас.

Голова знову замислився, тоді несподівано проказав:

— Добре. Хай буде так!

— Гадаю, що це «добре» не буде кулею в спину, коли я йтиму з вашої вілли чи десь-інде?

— Ні. Однак зважайте, що ми не страхове товариство й що коли вештатиметесь по цьому місті…

— Годі. Зрозумів.

Еванс поволі встав і несподівано гучним голосом покликав:

— Ровольте!

З дверей їдальні негайно з'явився чоловік у темних окулярах.

— Проведеш пана Роллана до його машини. У нього спішні справи, і йому треба залишити нас.

— Пістолет… — нагадав я.

— Так. Поверни йому пістолет.

Ровольт покірно подав мені чорно-синій маузер.

— Проведи пана Роллана верандою. Й без інцидентів!

Еванс великодушно махнув на прощання рукою. Я відповів і пішов слідом за Ровольтом.

«Мерседес» темніє коло вілли. Заводжу мотор і вичікую, поки Ровольт пройде вперед і дасть розпорядження відчинити ворота. Потім швидко рушаю з місця, даю газ, вмикаю другу швидкість і вилітаю з воріт. Менше ніж на секунду в променях фар виникає темна постать Ровольта, який закляк біля воріт, і менше ніж на секунду я відчуваю в руках владний порив трохи повернути кермо й зім'яти людину крилом, але стримую себе й виїжджаю на лісову дорогу.

«Ти диви! З тебе вийде добрий християнин», — неначе чую голос Любо.

«Дурниці, — одказав я. — Наша професія не дозволяє робити що заманеться».

«Я не здивуюсь, коли ти підеш по церквах, брате мій», — знову чую десь у собі голос Любо.

«Дурниці! — повторив я. — Що таке якийсь Ровольт? Дрібне знаряддя організації. Як не він, так інший. Справа не в таких, як Ровольт».

«Тільки не виправдовуйся», — тихо промовив Любо, і я замовк, бо відчув, що справді виправдовуюсь і що ледве пересилив себе і не вчинив того, що сам уважав за справедливе. Професія.

Натис газ, щоб вивести себе з нервової лихоманки, й «мерседес» прудко помчав дорогою вздовж мовчазної рівнини, тією ж дорогою, якою так давно, а власне зовсім недавно, ми простували з Едіт, і вона стогнала, що не може більше йти, і кляла свої високі підбори.

Однак зараз мої думки зайняті не стільки Едіт, скільки Ван-Альтеном. Я дав йому змогу самому вибирати між порятунком і загибеллю. І він обрав загибель. Чому? Через муки сумління, що вчинив зраду? Але для таких людей, як Ваи-Альтен і навіть Еванс, ці поняття — порожній звук, хіба тільки коли йдеться про зраду їхніх власних інтересів. Ван-Альтен просто злякався. Або спробував — незважаючи на моє застереження — повести подвійну гру, щоб двічі заробити. Він учинив так, як Артуро Конті, й скінчив, як Артуро Конті. З тією різницею, що Ван-Альтена не вшанують навіть бучним посмертним репортажем.

Я дістався шосе, але не міг виїхати на полотно, бо саме в цей момент якийсь телепень на допотопній машині здавав назад, щоб розвернутися, й перекрив мені шлях. Я зупинивсь і вже зібрався висунутись у вікно, аби сказати цьому нездарі все, що я про нього думаю, як перед моїм носом блиснув пістолет і над вухом почувся ніжний жіночий голос:

— Заглуши мотор, любий!

Біля «мерседеса» стояла моя вірна секретарка Едіт, і пістолет у її руці зовсім не видавався іграшкою.

— Оце так сюрприз! — проказав я. — І які зміни! Адже цим самим чарівним шляхом…

— Так, але спогади — потім, — обірвала Едіт.

З машини виліз худий чоловік, і це, звісно, був сивий, який також вимахував пістолетом. Він, не питаючи дозволу, всівся на заднє сидіння «мерседеса», вперши зброю мені в спину, поки Едіт улаштовувалася попереду.

— Поїхали! — наказала секретарка.

— Куди? — запитав я, не завдаючи собі клопоту виконати розпорядження.

— У Роттердам. І швидко!

— Це виключено.

— Слухай, любий! Я одразу розтрощила б тобі голову, коли б не деякі спогади, але все-таки раджу тобі особливо не розраховувати на мої почуття.

— Йдеться не про почуття, а про здоровий глузд. Маю невідкладні справи в Амстердамі й мушу завершити їх ще цього вечора, бо завтра це місто стане для мене забороненим.

— Невже? Чому ж?

— Бо лише півгодини тому мене з громом і тріскотом викинули з вілли Еванса, врочисто попередивши, що коли ще раз… І таке інше, можеш і сама домислити.

— А причина?

— Безглузді підозріння. Ці типи, як знаєш, страшенно помисливі. Стільки старався для них і все-таки…

— Ти й переді мною викаблучувався, та не вийшло, — зауважила Едіт.

— Знаю, й ти з того самого роду. Дозволь мені тільки відвести машину трохи далі. Не виключено, що люди Еванса з'являться тут будь-якої миті.

— Їдь у Роттердам!

— Едіт, перестань вимахувати пістолетом і дратувати мене своєю впертістю, — змінив я тон. — Зараз Амстердам важливий для мене так само, як і для тебе.

Едіт блимнула назад, де сивий мовчун підпирав мене своїм калібром, і у відповідь я почув тихий голос із досить твердим акцентом:

— Хай їде до Амстердама.

Заводжу мотор, виїжджаю на шосе і рушаю з поміркованою швидкістю тридцять кілометрів на годину.

— Руку з кишені! — гримнула секретарка.

— Сигарети.

— Я подам тобі.

Вона безцеремонно вийняла з моєї кишені пачку «Кента» й так само безцеремонно тицьнула мені в рот напівзібгану сигарету, клацнувши по тому запальничкою.

— Що-небудь іще?

— Дякую

— Може, трохи джазової музики?

— Як на головний біль, мені й тебе вистачить.

— Тоді декламацію?

Едіт знову блимнула назад, і в машині несподівано для мене залунав мій власний голос:

«Допоможіть мені, щоб швидше скінчити». І голос Ван-Альтена:

«Невже ви збираєтесь усе фотографувати?» І так далі, аж до нашого торгування.

— Тобі ясно, про що йдеться? — промовила Едіт. даючи знак мовчунові зупинити магнітофон.

— Про долари і чеки, якщо вірити вухам.

— Ні, про фотографування досьє. Нам потрібні знімки. Потім ти вільний.

— І навіщо вам знадобилися знімки?

— А так, для сімейного альбому.

— Куди ж ти заховала магнітофон?

— Зашила в підкладку твого пальта, любий.

— Тому твій приятель чатував на мене внизу.

— Авжеж. Однак не треба вдаватись у подробиці. Ти чув: знімки!

— Та послухай, Едіт, ці знімки не мають для вас ніякої вартості.

— То вже ми оцінимо.

— Ці знімки мають одне-єдине призначення: їх треба передати Геленові.

— Ти починаєш ставати відвертим. Тільки ми не бажаємо, щоб їх передали Геленові. Ясно?

— Але зрозумій, люба, це умова гри, щоб знімки потрапили до Гелена.

— Кожен грає відповідно до своїх інтересів…

— Однак у цьому випадкові наші інтереси, твої й мої, збігаються.

— У мене не склалося такої думки.

— Бо ти не знаєш того, що знаю я, дорога Доріс Гольт.

Швидкий погляд за моє плече. Тоді голос Едіт.

— Що ти сказав?

— Тільки те, що ти чула, дорога Доріс Гольт з братньої розвідки НДР.

Черговий погляд. Пауза, яку порушив уже я:

— Вам треба було дістати відомості про мене, і, може, навіть ви їх одержали, але не поцікавилися ними. Я з болгарського Центру. Отже, давай облишимо ці взаємні кпини.

— Тоді навіщо передавати знімки Гелену?

— Бо досьє фальшиві. Розумієш — геть фальшиві. Нам ці досьє не потрібні. Нам потрібні справжні.

Ллє дощ, і вітер жбурляє його мені в спину, неначе поливає з відра, тож поки я поминув відстань од темної вулички, де поставив машину, до наріжного будинку з кафе, змок до рубця.

Минула північ. І навколо ні душі. Входжу непомітно з маленьким пакунком у неосвітлений під'їзд і помацки знаходжу поштову скриньку Пітера Гроота. Ще зранку я домовився з Пітером, щоб він залишив тут ключ, аби я міг, подалі від очей Едіт, скористатись увечері його майстернею для делікатної зустрічі, й ключ справді лежить в умовленому місці, і я нечутно піднімаюся сходами в темряву, аж поки не опиняюсь на горішньому поверсі.

Задумана операція, хоч і мала здійснюватися на. певній висоті над рівнем моря, аж ніяк не нагадувала довільну гірську прогулянку під лагідними променями травневого сонця, а той клятий дощ тільки ускладнював справу, хоча й був не без користі.

Розгортаю пакунок під тьмяним світлом, що падає з вікна, дістаю тонку шворку й обв'язуюсь одним кінцем. На другий кінець почеплено широкий гак, старанно обмотаний ганчір'ям, щоб не грюкав. Потім розтикаю по кишенях потрібний інструмент, ставлю стілець на стіл, вибираюся на цю архітектурну споруду й горішнім вікном вилізаю на дах.

Злива була така, що я поквапився опустити раму, аби не перетворити майстерню Пітера на акваріум. Я опинився між двома стрімкими дахами, що притулились один до одного. Мушу подолати шість таких дахів, поки дістануся четвертого поверху будинку, який височить у кінці кварталу. Закидаю гак на гребінь сусіднього даху і, звісно, не влучаю. «Пусте. Вся ніч моя, і взагалі я власник негоди», — кажу сам собі й повторюю операцію. Ще дві-три вправи — і мети досягнуто. Починаю вибирати шворку і крок за кроком видираюся на слизьку покрівлю. Дах не тільки слизький, але й страшенно крутий, і в цю мить видається мені ще стрімкішим, бо вітер і дощ неначе змовилися скинути мене додолу, на набережну.

Діставшись гребеня й подолавши спокусу відсапатись, починаю спуск на протилежний схил. Спуск виявився ще неприємніший за підйом, бо доводилося повзти спиною вперед, Ніч темна, мов могила, тільки без інших її переваг, таких, як тиша і відносна сухість. Поступово я все-таки призвичаївся до темряви настільки, що розрізняв черепицю під ногами. Коли спустився, коліна й руки мені тремтіли від напруження.

Ненадовго сперся на черепиці, щоб трохи відпочили м'язи. Задля більшої свободи рухів я лишив плащ у майстерні, отже, змок до рубця, і дощ уже не справляв на мене ніякого враження. Замахуюся і спритно кидаю гак на наступний гребінь. Зайве доводити, що й цього разу не поцілив. «Нема нічого ліпшого за негоду для вправ такого роду», — бурмочу я і знову закидаю гак. Почався штурм другого даху.

Минуло не менше години, поки, з обідраними шворкою руками, насилу тримаючись на ногах, я добрався до останнього будинку. Його покрівля була значно вищою, отже, тут мій альпінізм забрав набагато більше часу. Нарешті мені вдалося підповзти до горищного віконця. Воно затулене залізною віконницею, над якою для певності змонтовані грати. Припускаю, що самий тільки дотик до цієї конструкції за нормальних умов зчинив би пекельний дзвін в усьому будинку. Але умови не зовсім звичні, бо по обіді мені вдалося своєчасно заблокувати перемикач апаратури під столом Дори Босх.

Коли зайнявся віконцем, використовуючи скромний підручний інструмент, я вперше не на жарт зрозумів, що таки нема нічого ліпшого за негоду. Не знаю, коли було споруджено цей бліндаж, але хронічні амстердамські дощі так сточили завіси, що я без особливих труднощів одігнув їх.

На горищі панує морок. Зачиняю знову віконницю й свічу ліхтар. Приміщення тоне в поросі й кіптяві і таке низьке, що й не випростаєшся. Ляда до нижнього поверху зовсім не забита, як твердив Ван-Альтен, а тільки взята на засув. Щоб не впала, коли підніматиму її, і щоб потім було зручніш опускати, я пригвинчую із зовнішнього боку заздалегідь приготовлену клямку і лише після того повільно й уважно піднімаю. Швидкий промінь ліхтаря засвідчив, що під моїми ногами коридорчик без вікон. Прив'язую шворку й обережно спускаюся в коридорчик. Двоє дверей. Ті, що в туалет, мене не цікавлять. Другі замкнені, але інструменти вигадано саме задля таких випадків. Не було потреби навіть виштовхувати ключ, уставлений зсередини, бо я відчинив двері за допомогою того самого ключа, затиснувши його відповідним пристроєм.

Ось і секретна кімната — яскраво освітлена і порожня, із сейфом, що темніє вглибині. Мої руки для більшої елегантності вбрані в тонкі рукавички… Вступають у дію ключі. Добувши їх — не будемо згадувати, за яку ціну, — Фурман-син довів, що в галузі приватного розшуку не поступається перед Фурманом-батьком. Він спромігся не тільки розшукати фірму, в якої було куплено сейф, але й знайти дублікати ключа. Не маю сумніву, що старий розкопав би й шифрову комбінацію, коли б вона не зберігалася в самого власника фірми. Але тепер комбінація мені відома, і я починаю терпляче її набирати: три порожніх інтервали — М — два порожніх інтервали — О — один інтервал і таке інше, аж поки тихе, але виразне клацання не посвідчило, що неприступний сейф, герметично замкнений сейф «Зодіаку», готовий відчинитися.

Виймаю досьє — справжні — і починаю роботу. Відомості про агентів розміщені під двома індексами. Одна мережа постійної дії, друга глибоко законспірована, що має вступити в дію за виняткових обставин, на випадок війни. Широкі, довгими роками плетені мережі, що розкинули свої чарунки по всьому нашому табору. Ось чому сейф «Зодіаку» виявився таким неприступним. Ось чому один безневинний візит сюди потребував такого вичікування.

Коли я покінчив з фотографуванням, минула третя година ночі, а тепер на мене чекало безліч справ. Треба знищити всі видимі й невидимі сліди, поставити на місце люки й віконниці й дахами податись у зворотну путь, не кажучи вже про те, що ще вдосвіта негативи мають бути в надійному місці.

Останнє, що я запам'ятав, розбитий утомою й безсонням, — це те, як я витирав ганчіркою воду, яка набігла в майстерню Пітера, і як трохи пізніше пораненими руками, але з незрадливим нюхом намацав у стінній шафі пляшку віскі.

Все це сталося тієї дощової ночі, коли я відвідав Ван-Альтена на його баржі.

Ніч — сьогоднішня — вже наближалася до світання, коли ми з Едіт нарешті всілися в «мерседес» і рушили до Айнгофена. Сивий незнайомець зник. Цей чоловік увесь час був такий мовчазний і примарний, що я ладен був визнати його за витвір уяви, коли б ще й досі не відчував своєю спиною притиск його пістолета.

Шосе освітлене жовтим флуоресцентом, і в тому жовтому світлі й у неясних обрисах будинків передмістя було щось сумне, особливо коли дивишся на зламі безсонної ночі. Негативи, адресовані Бауеру, годину тому передано відповідному зв'язковому. Нема чого більше ждати в цьому місті, якщо не кулі в спину.

— Коли подумаю, що якби ми летіли літаком, вже до обіду були б удома… — зітхнула Едіт.

— Нічого про це думати й ятритися. Взагалі переконай себе, що найкоротший шлях — не найшвидший. З літаками невигідно мати справу, бо завжди безліч формальностей, а головне — доводиться записувати прізвища.

— Але ця довга подорож поїздом…

— Довго їхати, зате ж довго й спати. Жах як хочеться поспати.

В Айнгофені ми з Едіт сядемо в поїзд. Двоє невідомих мандрівників на невідомій станції, які сідають кожен у свій поїзд і розминаються в різних напрямках. Анонімно і нудно, але дуже практично. Бо як обачливо не будував я комбінацію, але з моменту, коли негативів у мене не стало, я не маю ніякого надійного захисту. Еванс одпустив мене між іншим і заради того, щоб я міг передати негативи. Це виправдовувало його перед колегами. Після того як ворог так чи інакше проник у «Зодіак», єдиною захисною дією було спрямувати його невірним слідом фальшивих досьє.

— Еванс навряд чи сподівається, що негативи потраплять до Гелена, — зауважила Едіт.

У тривалому зв'язку з певною людиною те й погано, що з плином часу вона починає читати твої думки. Таким, як ми, слід уникати тривалих зв'язків.

— Авжеж ні, — відказую. — Якби йшлося про Гелена, шеф навряд чи марнував би час на таке ретельне фабрикування фальшивих досьє. Тому закладаюся, що ці досьє фальшиві лише частково. В них фігурують справжні особи, яких американці, певно, обробляли, але безуспішно, і яких тепер візьмуть під нагляд, тоді як справжні агенти спокійно робитимуть своє діло.

Ми виїжджаємо з передмістя, і темрява навколо нас несподівано гусне, ніби ніч не кінчається, а допіру почалась. Флуоресцентні ліхтарі зникли. Енергійніше натискую газ, і «мерседес» летить світлою смугою, прокладеною фарами.

— Отже, Еванс має бути задоволений, — проказала Едіт.

— Цією історією задоволені всі. Еванс радий, що врятував свою честь і статки, американці — що підсунули відомості, які принесуть нам тільки клопіт і розчарування. Бауер — що дістав секретний архів і викрив таємницю, яка бентежила його. А найдавніше, що навіть ми з тобою повинні бути задоволені. Така каша, з якої всі б виплуталися, річ досить рідкісна в наші дні…

— Щодо мене, не бачу особливих підстав радіти.

— Облиш! Ти чудово знаєш свої заслуги в деяких вузлових моментах, тож давай заощадимо компліменти. Ненавиджу той час коли надходить черга ділити заслуги…

— Не про заслуги мова, — обірвала мене Едіт. — Не можу пробачити, що стільки часу дозволяла тобі водити мене за ніс.

— Даремні докори. Задоволення було взаємне.

На обрії, далеко перед нами, показалася світла смужка.

— Буде гарний день, — зауважив я, щоб змінити тему.

— Напевно. Мені здається, що, як поїдемо звідси, дощі припиняться.

— Сумніваюсь. Погода в цій країні така примхлива, що навіть наша відсутність навряд чи вплине на неї.

— Просто мрію про сонце… Справжнє тепле сонце і синє небо…

— Забуваєш пісню…

— О пісня… Чи ти не хотів коли-небудь потрапити в світле місто, в спокійне літнє місто й вештатися вулицями, але не вдавати, що вештаєшся, а справді гуляти, безтурботно й вільно, не думаючи про мікрофони, й підозріливі очі, й можливі засідки…

— Ні. Такі дурниці ніколи не спадали мені на думку.

— Значить, тебе покалічила твоя професія.

— Можливо. Але в такому покаліченому світі це не дуже впадає в вічі.

— Ти просто одвик вільно ходити й вільно говорити, так одвик, що вже не відчуваєш потреби в цьому.

— Помиляєшся. Я завжди говорю зовсім вільно, тільки подумки. Розмовляю зі своїми шефами, сперечаюся сам із собою і базікаю з мертвими друзями.

Вона хотіла щось сказати, але змовчала. Я також мовчу. Навіщо говорити, коли ми нічого не кажемо, тобто нічого того, що, певно, сказали б, якби не звикли затамовувати свої особисті почуття. Дивно, але поки ми брехали одне одному, ми, може, були певною мірою навіть щиріші, бо щирість вважалась елементом гри. А зараз поміж нас виникла зненацька якась прихована ніяковість, якась форма стриманої поведінки, противна й порожня, як і всяка штучна поза.

Високо над нами небо поволі світлішало, безхмарне й густо-синє, подібне до синьої делфтської порцеляни. День справді буде гарний. Та що з того.

Вже на світанні «мерседес» в'їхав у порожні вулиці Айнгофена. Залишаємо машину десь за рогом. Судилося їй осиротіти. Однак, на відміну од людей, машини недовго лишаються сиротами. Відчиняю дверцята перед своєю супутницею, беру дві маленькі валізи, й ми входимо у вокзал. Поїзд Едіт вирушає за годину. Мій — трохи пізніше. Вокзал являє собою сталевий ангар, у якому дмуть страшенні протяги, й, купивши квитки, ми йдемо в буфет зігрітися й поснідати. Час збігає повільно, і ми намагаємось згаяти його, повторивши замовлення й базікаючи про незначущі речі, про ті нудні дурниці, які можна почути лише на вокзалах.

Нарешті прибуває поїзд Едіт. Я влаштовую її у вільному купе і не знаю, що робити ще цілих десять хвилин у цьому порожньому купе. Але Едіт рятує мене, зійшовши зі мною на перон. Я закурюю і подаю пачку жінці, однак вона каже: «Ні, не хочеться», — і я ховаю пачку. І ми знову мовчимо, і я переступаю з ноги на ногу, бо мені холодно, та й нічого більше робити. І Едіт раптом каже:

— Як тільки подумаю, що ми вже ніколи не побачимось, Морісе…

Вона і далі зве мене Моріс, а я її — Едіт, хоча й знаємо, що ці імена вигадані; бо призвичаїлися до цих імен і призвичаїлися жити життям вигаданих людей, і, зрештою, що вигадане, а що — ні, це кінець кінцем така заплутана справа.

— Не побачимося? Чому ж не побачимося? Ніде це не написано.

Вона не відповіла, бо думала про інше чи не хотіла сперечатися з такою колодою, як я.

— Ти пам'ятаєш отой вечір… коли довів мене до сліз ялинкою?

Видушую з себе щось ствердне.

— А той, інший вечір, коли ми їхали на велосипеді?

— Звичайно.

— А той, ще раніше, коли ти поцілував мене біля мосту під дощем?

— Так. Жахливий був дощ.

— Ти неможливий.

— Не я, а вся наша історія. Неможлива історія. Вважай її вигаданою. Так буде краще.

— Але вона не вигадана. І я не хочу, щоб вона була вигадана.

— Що хочеш ти і що хочу я…

Звідкись від локомотива просюрчав свисток. Едіт ступила два кроки до вагона, не відриваючи від мене очей. Вона була зовсім засмучена, і я здивувався, що тільки тепер це помітив.

«Не стій, наче стовп, — сказав я собі, — чи не бачиш, вона зовсім засмучена». — «Ну то й що, як засмучена, я теж, може, зовсім смутний, мене сюди послано не на те, щоб я лив сльози, й уся ця історія справді зовсім пропаща справа, і найліпше замружитися, як у зубного лікаря, поки промайнуть найболючіші десять секунд».

Так найліпше. І все-таки хочу востаннє попрощатися, моя дівчинко, але, щоб зробити це, треба ступити два кроки вперед і навіть узяти Едіт за плече, бо такі речі, як прощання, моя дівчинко, не повинні бути надбанням громади. Й ось ми несподівано обіймаємося, спершу майже пристойно, а потім раптом зовсім нерозсудливо, і я встромляю пальці в пишне каштанове волосся і відчуваю на обличчі пестощі любих вуст, і обійми наші стають гарячковіші й гарячковіші, не обійми, а лихоманка якогось розпачу, і ми несподівано подуріли до рівня нормальних людей, і я цілую її так, як того вечора біля мосту, хоча кажуть, що гарне й не повторюється, а поїзд уже повзе рейками, й Едіт пропускає свій вагон, і ледве встигає в сусідній, і все ще стоїть на східцях і дивиться на мене, і я також стою й дивлюсь услід поїзду запаленими від безсоння й вітру очима. Й стою ще довго по тому, як поїзд зник, і бездумно вдивляюся в порожнечу, й чекаю бозна-чого — невідомий мандрівник на невідомій станції, в цій чужій дощовій країні.