Пан Ніхто

Богомил Райнов ВЕЛИКА НУДЬГА

_{Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Голямата скука. — София, Български писател, 1971.}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Після вуличної метушні й серпневої спеки ці довгі коридори з шеренгами щільно зачинених дверей і високими сумними вікнами у затінений внутрішній двір здавалися дивно глухими і темними. Такими от безконечними й порожніми коридорами людина бродить звичайно в кошмарних сновидіннях, але я, навпаки, мав відчуття, що саме зараз прокидаюсь, що нарешті приходжу до тями після усієї нереальності минулих днів — білих пляжів, синього моря, барвистих купальних костюмів на жіночих тілах.

Може, це й дурниця, але коли тобі випало майже постійно бути на затіненому боці вулиці, якою протікає наше життя, надходить час, коли все, що мерехтить на протилежному, сонячному, тротуарі, починає видітися тобі нереальним і нестійким, наче марево. І коли ти випадково опиняєшся на тому, світлому, боці, здається, що все несподівано переплуталось, що все негаразд, що ти спиш або сходиш з рейок.

Тому цей коридор з його холодною й строгою порожнечею повертає мені заспокійливе відчуття реальності. Все на своїх місцях і найперше — Центр, і я також на своєму місці — на затіненому боці життя — і коли ще не повністю протверезився від золота й блакиті узбережжя, незабаром мені піднесуть для прочумання чашку міцної кави, хоча в даному випадкові я волів би обійтися без кави.

Восьма кімната. Стукаю і входжу. Секретарка дарує мені службову посмішку і йде доповідати. Повернувшись, киває на кабінет. На мене чекають.

— А, Боєв! — тоном приємної несподіванки вигукує генерал, наче наша зустріч тут зовсім випадкова. — Як відпочивалося?

— У стислі строки, — повідомив я, тиснучи простягнуту руку.

Те, що відпочинок минув у стислі строки, шеф прекрасно знав, бо саме він спішно викликав мене до Софії. «Я й стільки не відпочивав», — нудно зауважив би інший на його місці, але мій начальник не схильний до таких сентенцій. Він підвівся, обійшов величезний стіл, і ми всілися у темно-зелені крісла під сінню темно-зеленого канцелярського фікуса. Невдовзі увійшла секретарка з кавою. Раз принесено каву, значить, розмова передбачалась ґрунтовна і з наслідками. Під таку каву мені завжди випадала мандрівка.

Генерал відкрив і підсунув до мене велику парадну коробку з експортними сигаретами, але я надавав перевагу своїм. Шеф курив вряди-годи, і ця велика коробка, коли не зраджує пам'ять, порохнявіє тут років зо два. Начальник закурив одну з пересохлих сигарет, трохи скривившись, випустив дим і ковтнув кави. Так ми сидимо декілька хвилин, кожен зайнятий своєю чашкою й думками, аж поки генерал несподівано запитує:

— Що тобі відомо про соціологію?

— Не набагато більше, ніж про ветеринарну медицину.

— Але ж ти вивчав історичний матеріалізм…

— Вивчав, — пробурмотів я непевно.

— В такому разі тобі доведеться освіжити свої знання. І поповнити їх. Матимеш на це два дні.

— Аж два дні? — запитав я, подумавши, що шеф явно недооцінює соціологію, водночас переоцінюючи мене.

— Власне, матимеш чотири, бо їхатимеш поїздом. Перед від'їздом одержиш тут необхідну літературу. І не роби такої трагічної фізіономії. Тобі підібрано найсуттєвіше, отож перевтомлюватися від читання не доведеться. А тепер перейдемо до завдання…

Генерал заговорив своїм рівним голосом. Недопалена сигарета згасла, забута на попільниці. Каву випито. Маленький сеанс канцелярської гостинності закінчився. Настав час для серйозних справ.

У спокійному сухому голосі шефа було щось відсвіжуюче, немов холодок у напівтемних коридорах. У цих ясних лаконічних фразах хаос подій, нещасних випадків і конфліктів набував безсторонньої форми математичної задачі: дані початкової ситуації, дальші зміни, відомі й невідомі величини, з якими мусять узгоджуватися мої дії, засоби і мета операції.

Час від часу генерал замовкає і зводить на мене сині очі, наче я друкарка, якій він диктує, а він робить паузу, щоб я достукав останні слова. Власне, хоча переді мною і не було машинки, справа стояла саме так, оскільки я мусив добре записати у своїй пам'яті кожну подробицю і кожне слово. Тому шеф періодично давав мені маленьку паузу, спокійно дивлячись на мене своїми синіми очима. Він мав світлі й чисті очі, просто непристойно сині для генерала, і він, певно, усвідомлював це, бо звичайно дивився трохи примружено, не розкриваючи широко повік.

Начальник уживав якнайменше слів, повідомляючи наявні дані, й уникав будь-яких пояснень. Він знав, що висновки зроблю я сам і що зайве обтяжувати мене вказівками. Перш ніж стати генералом і опинитися у цьому кабінеті, шеф сам здійснив не одну операцію. А той, хто пройшов вогонь і воду, прекрасно розуміє, що для деяких завдань докладний попередній план виявляється на практиці зовсім непридатним.

— Оце й усе, — промовив генерал через годину, аби нагадати, що і я маю слово.

Я не мав сумніву, що це справді все, і що, отже, дальші розмови зайві, але все-таки поставив декілька запитань, на які одержав очікувані відповіді: «Про це ми не маємо даних», «Перевіриш на місці», «Ні, це нам невідомо».

Цим вичерпалась моя участь у дії, коли не рахувати, що я встиг добряче начадіти в кабінеті. Шеф дочекався, поки я погасив останню сигарету, вже п'яту, і підвівся:

— Може, й не слід посилати саме тебе, але Станков за кордоном, а Борислав від'їжджає в інших справах.

Зауваження дещо незвичне для стилю генерала, але в цей момент я не мав часу дешифрувати його, бо він вже простягнув мені руку і вперше трохи ширше відкрив свої сині очі.

— Бажаю тобі успіху, Боєв!

У приймальні наштовхуюсь на щойно згаданого Борислава.

— Ну, що? Їдеш? — запитав він, повернувшись спиною до вікна, перед яким, певно, досить довго пронудьгував.

— А ти? — й собі запитав я, щоб він не задавав зайвих запитань.

Секретарка підвелася й зайшла до генералового кабінету.

— Отже, не дивно буде, якщо зустрінемось у широкому світі, — докинув Борислав, зрозумівши натяк.

— Якщо й зустрінемося, не зможемо разом і чарку вихилити. Як у біблії: «свій своя не познаша».

Борислав намірився щось відповісти, але мені бракувало часу на балачки, тому я лише махнув на прощання рукою і вийшов. Завернув до відповідної служби, щоб узяти підготовлені для мене матеріали, і подався у зворотну путь довгим прохолодним коридором. Цю зворотну путь сотні людей на день минають з полегшенням чи нетерпінням, бо вона веде їх до спокійного житла, до дітей і особистого світу. Але зі мною справи, звичайно, стоять інакше, і цей коридор завжди виводить мене значно далі — до невідомих міст, до незнайомих людей і до незвичайних ситуацій. І завжди, коли спускаюся сходами й киваю міліціонерові при вході, який козиряє мені, в голові виникає ідіотська думка, що я, може, востаннє проходжу в ці двері, що вже, не відаючи того, став на шлях, з якого немає вороття.

Я прокинувся серед соснових лісів. Якийсь час навіть здавалося, що мені перервали відпочинок біля моря тільки для того, щоб відправити в гори. Точно за рекомендаціями лікарів, які люблять давати добрі поради, бо це їм нічого не коштує: «Відпочинете 20 днів на морі, а потім поїдете в гори».

Поступово розвиднілося, і я збагнув, що перебуваю не в Рільському монастирі. Поїзд з мірним цоканням спинається гірським схилом, і повз вікно спального купе пролітають соснові ліси Словенії. Хоч я й не на курорті, приємно прокинутись отак удосвіта й дивитися, як навколо тебе на стінах вагона зникають і знову з'являються рухливі зеленаві тіні лісу й жовті сяючі трикутники сонця.

Нашвидку випиваю чашку прохололої кави з термоса і закурюю сигарету, а потім берусь голитися. Гоління взагалі досить марудна справа, але коли ти займаєшся нею у хиткому вагоні, крім терпіння, вона вимагає ще й певної акробатичної вправності. На щастя, події того ранку розвивалися на мою користь. Ледве я встиг намилитися, як поїзд зупинився. Порожній перон і напис «Постойна» — це кордон. Поки я методично продовжував операцію по розмальовуванню власної фізіономії, у двері гучно постукали, і, перш чіж я сказав «зайдіть», їх різко відчинили з тією безцеремонністю, з якою діють прикордонники всіх континентів.

Офіцер узяв мій паспорт, прочитав слова «Михаїл Коєв — науковий працівник», підозріло подивився на мене, немов перевіряючи, чи насправді я той самий науковий працівник. Звісно, я не Михаїл Коєв, якщо такий існує взагалі, але це важко встановити, кинувши один-єдиний погляд на моє намилене обличчя. Тому офіцер вдовольнився різким ударом штемпеля і повернув мені паспорт з якимсь невиразним гарканням, що мало, певно, означати люб'язне вітання.

На «Постойні» довелося постояти довгенько. Я встиг не тільки вмитися й одягтися, але й знову поринути у перервані пізно вночі заняття наукою про суспільство. В нашому Центрі справді постаралися забезпечити мене найнеобхіднішим мінімумом літератури, отже, менінгіт мені анітрохи не загрожував. Один зошит віддрукованих на гектографі записок з історії соціологічних вчень, другий — щоб відсвіжити мої знання з історичного матеріалізму, і російська книжка про сучасну буржуазну соціологію — цим вичерпувалася моя пересувна бібліотека. До того ж виявилося, що ці книжки містять певні елементарні знання, відомі кожному, хоча не кожен підозрює, що саме вони становлять засади соціології.

Я вже встиг уважно прочитати й завантажити мозок найважливішими відомостями. Дещо складніше було з буржуазними вченнями через їхню численність і велику кількість імен. Так що сьогоднішній день за планом присвячувався повторенню усіх тих біологічних, неомальтузіанських, геополітичних, емпіричних, психологічних, семантичних, структуралістських і ще бозна-яких вчень.

Якою довгою не була зупинка у «Постойні», її, проте, не вистачило для того, щоб у моїй голові переварилися усі течії й мудреці. Поїзд повільно рушив місцевістю, майже позбавленою рослинності, щоб трохи згодом зупинитися на італійській прикордонній станції. Знову — несподівано розчахнуті двері, мовчазне прочитування імені Михаїл Коєв, пильний погляд, штемпель, «грація, синьйоре» і додаткова порція важкоперетравлюваних буржуазних теорій.

Нарешті поїзд помчав повним ходом, застукотів колесами, стрімко долаючи широкі повороти. Рухаємось залитим сонцем кам'янистим плато, й оскільки насип високий, а поїзд дедалі набирає швидкість, здається, що ми низько летимо над ним. Немає сосон, немає вологих гірських луків, немає лісової зелені і прохолодного синього затінку. Краєвид навколо сліпучо-білий і пустельний, немов місячний пейзаж, — рівнини потрощеного каміння, скелясті узвишшя, скелясті западини, скелясто-сіре, обезбарвлене спекою небо.

Це мій краєвид. У звивинах кам'янистого плато ледь-ледь видніються масиви бетонних бункерів, над урвищами чатують сліпі чорні очі пофарбованих у захисний колір казематів, вдалині блищать спрямовані в небо металеві вуха радарів. Це мій пейзаж, пустельний і тривожний, зашморгнутий тишею й мовчанням, напруженою тишею чатування й очікування, яке менше ніж за секунду може розірватися оглушливим вибухом війни. Мій пейзаж — відбиток життя з його темного боку, хоча це місячне кам'янисте плато сліпить очі своїм мертвим білим світлом.

Я знову заглибився в сухі рядки книжки, яка підстрибує в моїх руках. А коли за півгодини глянув у вікно, там уже привабливо синіло царство красивої мрії, як сказав би Шіллер. Поїзд нісся краєм глибокої прірви, і дно прірви було застелене блакиттю Адріатичного моря, а схили потопали в зелені, й між зеленню лісів і блакиттю моря пістрявіла смужка пляжів з барвистими цятками човнів, парасольок і купальників. От і знову курорт. Знову, хоч і здалеку, сонячний бік вулиці. А он удалині і її жителі — вони безжурно фліртують, хизуються своїми солом'яними капелюхами, смокчуть лимонад через соломинку. Вони навіть не усвідомлюють, наскільки крихкий оцей їхній блакитний і сонячний світ і як близько отой інший світ серед гір — з бункерами, бетонними фортецями й напружено чатуючими щупальцями радарів і зенітних батарей. Втім, з точки зору чистої гігієни оце незнання, можливо, найкращий засіб збереження нервів. Якщо, звісно, є кому клопотатися про збереження усього іншого.

Зупинка в Трієсті дозволила мені підбадьоритися ще однією чашкою кави, значно міцнішої, ніж у моєму термосі, а головне, значно свіжішої. У вокзальному буфеті й по перонах повно курортників, хлопців у строкатих сорочках і дівчат в міні-спідничках, підстаркуватих атлетів у шортах і підтоптаних красунь, щедрі декольте яких оголювали перестиглу плоть. Я походив декілька хвилин, щоб розім'ятися у відповідності з порадами йогів й подумки втішитися тією повною анонімністю, про яку люди мого фаху завжди мріють, але якої так важко досягти. Потім повернувся до купе, бо чекала робота.

Поїзд рушив, щойно я потонув у теоріях Дарендорфа й Ліпсета. Не знаю, чи це теорії такі стомливі, чи спека наростала надто швидко, але вже перед Портогруаро моя старанність почала загрозливо випаровуватися. Відкладаю книжку й піднімаю натомлені очі до вікна. Повз нього пролітають сади й левади, огороджені зеленими стінами дерев, рожеві й зелені будівлі, схожі на вигорілі під сонцем квіти, величезні написи над шосе, які вихваляють виняткові якості морозива «Мотта» і води «Рекоаро». Все це не дуже цікаве і досить знайоме. Адже я не раз їздив цією дорогою, не звертаючи особливої уваги на краєвид. Знайоме, як мені знайомі ще багато інших міст і місцевостей, про які туристи вам скажуть, що тут є такі-от музеї і такі пам'ятники, що в цьому ресторані надзвичайно смачно готують, а в тому вар'єте йде напрочуд цікава програма, тоді як у мене ті ж самі топографічні пункти викликають спогади тільки про пережиту небезпеку при виконанні деяких завдань. Звичайно, ризикованих. І, як правило, складних.

Наскільки теперішнє завдання ризиковане, доведеться встановити на місці. Що ж до труднощів, їх можна передбачити вже тепер. Деякі з них уже відомі. І вони виходять з самих умов задачі, надто неповних, щоб забезпечити її розв'язання. Якщо запропонувати подібну умову будь-якому математику або обчислювальній машині, обоє відмовляться від роботи. Але я не математик і не електронний прилад і тому мушу діяти, виходячи з наявних куцих даних. А вони такі.

Димитр Тодоров, 45-ти років, одружений. Заступник директора нашого торговельного об'єднання. Часто виїздив на Захід для різних торгових операцій. Бездоганний у роботі. Вряди-годи використовувався для дрібних послуг і нашими органами. Під час останньої поїздки до Мюнхена Тодоров зустрівся з Іваном Соколовим, колишнім своїм співучнем, а пізніше видною постаттю ворожої еміграції у ФРН. Соколов запропонував Тодорову за сто тисяч доларів готівкою важливі відомості про наступні підривні акції емігрантського центру. Тодоров відповів, що такі операції виходять за межі його фаху, але пообіцяв після повернення додому повідомити про це кого слід. Потім вони домовились про встановлення повторного зв'язку і розійшлися.

Інформація, одержана від Тодорова після його повернення до Софії, не містила нічого важливішого, ніж ці дані, коли не рахувати деяких подробиць, які я добре запам'ятав.

«… Я вийшов з готелю, щоб повечеряти, і коли проходив повз «фольксваген», що стояв біля тротуару, хтось гукнув до мене: «Митко!» Здивовано зупинився і зніяковів, коли впізнав у людині за кермом Соколова, про якого знаю, що він один з шефів еміграції. Він мені сказав: «Не бійся, маю повідомити тобі дещо важливе», — і запросив до машини. Ми поїхали, але через кілька сотень метрів знову зупинилися в глухому провулку і тут відбулась уся розмова…

Весь час мені здавалось, що Соколов боїться за своє життя. Він двічі попереджав мене, щоб я не повідомляв про його пропозицію жодним іншим способом, тільки усно, повернувшись до Софії. Казав мені також, що коли пропозицію приймуть, передача відомостей і грошей повинна відбутися не у ФРН, а в якійсь іншій західній країні. Зажадав, щоб його повідомили про місце і час зустрічі листом нібито від його брата з Софії, адресованим у Мюнхен до запитання. У листі під будь-яким приводом треба згадати відповідне місто й число, яке, коли відняти від нього п'ять, означатиме дату зустрічі. Зустріч має відбутися у вокзальному буфеті о дев'ятій вечора.

… Соколов сказав, що відомості, які він пропонує, винятково важливі й охоплюють не тільки окремі підривні проекти, але й усю стратегію ворожої еміграції на великий період часу. «Якщо мої друзяки пронюхають, який товар я збираюсь продати вам, мені кінець», — двічі повторив Соколов. На питання, навіщо він у такому разі йде на ризик, він відповів, що тут для нього вже немає перспектив і що надумав змінити клімат…»

Далі йдуть деякі особисті міркування Тодорова з цього приводу, наприклад, про те, що в даному разі навряд чи йдеться про провокацію, бо пропозиція Соколова звучала щиро.

Другий елемент в умові задачі — Іван Соколов, 46-ти років, розлучений, громадянин ФРН, емігрував з Болгарії 1944 року при відступі німців. Дані, наявні в Центрі, стверджують, що до подій у Чехословаччині в серпні 1968 року Соколов був однією з головних постатей політичного керівництва ворожої еміграції. Однак під час тих подій його усунули від керівництва й перевели на другорядну посаду в емігрантському радіо. Приводом для цього послужила недостатня оперативність Соколова у ситуації, що склалась, але справжню причину слід шукати у груповій боротьбі за владу серед емігрантів.

Після необхідних додаткових перевірок Центр дійшов висновку: по-перше, Соколов, незадоволений пониженням чи боячися дальшого розвитку подій не на свою користь, справді вирішив залишити ФРН; по-друге, беручи до уваги широкі зв'язки Соколова, цілком імовірно, що він має важливі секретні дані, які вирішив продати, щоб забезпечити собі спокійне існування на новому місці; по-третє, Тодорову слід відновити контакт з Соколовим і викупити відомості.

Місцем операції було обрано Копенгаген. Данія зручна як для Соколова, бо межує з ФРН, так і для Тодорова, який мав виїхати туди для закупок товарів. Цей товар фігурує у списках матеріалів, які країни — члени НАТО не мають права ввозити у соціалістичний табір. Тому товар буде переправлено з Данії до Австрії, а вже звідти — до Болгарії. Завдаток заплатить сам Тодоров, на ім'я якого у Копенгаген переказано триста тисяч доларів. До трьохсот тисяч буде додано ще сто тисяч, і Тодоров здійснить обидві операції одночасно.

Звідси і далі умови задачі починають втрачати свою визначеність, якщо виключити те, що близько місяця тому Тодоров справді прибув до Копенгагена і що, за нашими відомостями, Соколов також певний час перебував там. Тодоров звернувся до нашого торгового представництва, щоб йому влаштували зустріч з відповідною фірмою. Чотириста тисяч доларів були зняті з рахунку, як показала перевірка у банку. Зустріч Тодорова і Соколова на вокзалі відбулася, за свідченням третьої особи, відрядженої на місце без відома Тодорова. А потім — темрява.

Темрява у тому розумінні, що єдині дві відомі величини перетворилися на невідомі: і Соколов, і Тодоров безслідно зникли десь у Копенгагені чи за його межами. Після завершення операції з датською фірмою наш торговець не звертався більше до представництва і не повертався до свого готелю. Не повернувся до готелю і Соколов, як-твердить особа, приставлена стежити за ним. Беззаперечні дані уриваються, поступаючись місцем суперечливим здогадам.

Найпростіше припущення: Тодоров просто втік з грошима, призначеними для Соколова. Але самий факт, що Тодорову переказано таку суму на особистий рахунок — річ, до якої вдаються тільки у виняткових випадках, — свідчить, що він не з категорії людей, здатних на зраду задля грошей.

Друга версія: Соколов заманив Тодорова у «безпечне місце», щоб передати йому відомості, а замість того ліквідував його. Коли зважити на його вдачу, емігрант здатен на такий вчинок, і думка, що перед ним друг дитинства, навряд чи зашкодила б йому натиснути на спусковий гачок. Але Соколов не дурень і не став би ризикувати, коли міг одержати гроші у звичайний спосіб. Версія стає імовірнішою в тому випадку, якби Соколов не мав обіцяних відомостей. Однак при докладнішому аналізі останній варіант видається малоймовірним. Якщо емігрант не мав справжніх відомостей, ніщо не заважало йому сфабрикувати фальшиві замість забруднити руки кров'ю.

Третя версія: емігранти пронюхали про намічену операцію і вирішили взяти у ній участь. Це припущення має більше варіантів, до того ж значно імовірніших: а) Соколова притиснули його колеги і примусили наготувати Тодорову пастку; б) Соколова і Тодорова вистежили й захопили в момент зустрічі, а потім вивезли невідомо куди. Це десь у Копенгагені або взагалі у Данії, але не виключено, попри труднощі подібної операції, що обох перекинули до ФРН; в) Соколова прибрали, а Тодорова піддали обробці, щоб видушити з нього відповідну інформацію; г) Соколов, видавши Тодорова, міг уціліти, а Тодорова ліквідували; д) ліквідувати могли обох.

Але навіть коли це все так, я мушу засвідчити настання смерті й підписати акт. Взагалі мушу взнати, що саме сталося, допомогти Тодорову, коли він ще в змозі прийняти будь-яку допомогу, і прибрати до рук відомості, якщо вони все ще в наявності. Всю роботу по розшуку мушу здійснити сам. Я не маю права ні за яких обставин вдаватися до нашої дипломатичної місії в Копенгагені, ні до працівників «Балкантуристу» або «Балкану»[1]. Це записано чорним по білому в умові задачі і для ясності підкреслено двома рисками.

Звичайно, коли зникає наш співгромадянин, який до того ж виїхав у службових справах, найпростіше офіційно звернутися до відповідного уряду. Просто, але марно. За нашими даними датські власті у цьому випадку були поза грою. Розслідування, до якого вони вдалися б, навряд чи дало б якісь наслідки, якщо вони й досі нічого не знають про це. В усякому разі важко припустити, що поліція Копенгагена візьме на себе клопіт сповіщати нас про хід і результати операції, яка становить собою натуральний обмін відомостей на долари і перебуває за межами офіційного торгового товарообміну. Отже, розслідування, що його по праву мала б вести поліція його королівської величності, в даному випадку має бути здійснене однією анонімною особою, яка навіть не є підданою датського короля.

Мої інструменти: маска і зв'язок з Центром. Маскою є моя приналежність до вченого сімейства соціологів. Відряджений на спеціалізацію за кордон, я скористаюся нагодою відвідати Міжнародний симпозіум з соціології, який відкривається у Копенгагені через два дні. Як приватна особа. Без жодного мандату на представництво від будь-якого нашого наукового інституту.

Зв'язок — щовівторка, о сьомій вечора, звичайний старомодний чоловік біля входу в парк «Тіволі». Звичайний, бо триматиме дорожню сумку з ініціалами авіакомпанії САС. Старомодний, бо його голову вінчатиме кашкет у сіру клітину. Пароль… як і кожен пароль. Напівопущену шторку вікна шарпає вітер. Гарячий, він ще більше посилює задуху в купе. Відкладаю книжку з буржуазними теоріями, бо усвідомлюю, що вже більш як півгодини читаю одну фразу і ніяк не можу її збагнути. Зелені барви краєвиду за вікном видаються посірілими й вигорілими від яскравого сонячного світла. Колеса пронизливо вищать по рейках, і поїзд мчить із швидкістю понад сто кілометрів на годину, неначе поспішає вирватися із спекотної панорами, але їй немає краю, тій розпеченій рівнині з пожухлими від спеки деревами, обезбарвленими садами і мертвими безлюдними будівлями.

Напівспущена шторка закриває найяскравішу частину краєвиду, ту, в якій розмістилося сонце, але й те, що залишилося погляду, достатньо сліпуче, щоб тобі заболіли очі. Тому втуплююсь просто себе у теплі сутінки купе й вивчаю почеплений на стіну рекламний фотознімок Альп. Альпи, як відомо, захоплююче видовисько, але після того, як ти спостерігав його досить довго на фото, вони втрачають свою чарівність. І все-таки я далі вдивляюсь у засніжений масив Юнгфрау, у Матергорн або в щось подібне, бо воно діє на мене прохолоджуюче і тому, що зараз мій розум зайнятий не стільки феноменами мінерального світу, скільки людського.

Людських феноменів, які особливо мене цікавлять, два і звуться вони Димитр Тодоров та Іван Соколов. Тодорова я добре знаю. Що ж до Соколова, того я знаю тільки з досьє й однієї пожовклої фотографії. Фотографія, звісно, річ корисна, щоб я міг впізнати його, коли зіткнусь з ним на вулиці. Що стосується вдачі, я особисто не маю звички робити висновки за фотографією і взагалі за зовнішністю. Азбучна істина полягає в тому, що зовнішність якраз і вводить тебе в оману. Хоча Соколов і за фізіономією, і за розумовим розвитком здається досить примітивним, щоб змогти ошукати будь-кого. Якщо цей чоловік справді якоюсь мірою виправдовує своє прізвище, то єдино по лінії хижацьких рефлексів. Молодий бонвіван, який втік, сподіваючись тільки на те, що на Заході житиме багатше, ніж на Сході. Емігрант, який перетворився на активного ворога тільки через те, що за це добре платили. Зрадник, готовий прислужитися вітчизні, яку зрадив, але не щоб спокутувати провину, а щоб збільшити свої прибутки. Така людина, ставши агентом, завжди є агентом двох розвідок, якщо, звісно, не пощастить стати агентом трьох. Така людина здатна домагатися власної вигоди будь-якими засобами, аж до вбивства включно. Рішення прийняти пропозицію Соколова диктувалося не ілюзіями щодо вдачі цього типа, а реальною оцінкою ситуації: Соколов потрапив у становище, в якому справді варто було здійснити операцію. І коли вже операція не увінчалася успіхом, причину слід шукати не в Соколові, а в комусь іншому.

Природно, цим «іншим» міг бути Тодоров. А Тодорова я добре знаю і не по фотографії, отож певне уявлення і про його достоїнства, і про його недоліки маю. Тодоров не міг спокуситися певною сумою, зрадити тільки заради грошей. Від нього можна було б скоріше чекати — як від дилетанта — якоїсь прикрої чи фатальної помилки. На перший погляд, неважко передати комусь портфель з грошима й одержати за це певні відомості. Однак це здається легким для того, хто не має уявлення про такі операції і навіть неспроможний уявити, з яким ризиком, непередбаченими випадковостями й непідозрюваними поворотами може бути пов'язане виконання такої задачі у ворожому оточенні й з відчайдушними партнерами.

Гадаю, що я добре знаю Тодорова. Але чи й справді я знаю його добре? Чи не вважаємо ми подеколи, що маємо повне уявлення про людину, бо звикли часто її зустрічати й говорити їй «добридень»?

Колеса оглушливо заверещали. Гальмуючи, поїзд стишує хід і зупиняється. На пероні, наскільки це дозволяє спека, пожвавлення. Местре. За столиком у затінку буфету люди чекають наступного поїзда. Подружжя обіймаються, засмучені курортною розлукою чи відсвіжені курортними зрадами. Барвисто й галасливо, але все-таки вид на Альпи цікавіший.

Поїзд знову рушив, набрав швидкість і вирвався на бетонну дамбу, яка пересікає морські мілини біля Венеції. Неозорий водяний простір попелясто-сірий, як і небо, хоча, може, й дещо каламутніший. З цього боку поїзда нема на що дивитися, крім води й неба, як, втім, і з іншого боку. І все-таки я підводжусь, виходжу в коридор і зупиняюсь біля вікна. Паралельно залізниці простяглася бетонна стрічка шосе і там, попереду, де вже видніється Венеція, шосе піднімається вгору й завертає праворуч широкою дугою. Далі нічого не видно, але я вдивляюся саме в оте «далі», і мені здається, що я помічаю по той бік дуги зібгане тіло з перебитими ногами й розбитою об камінний парапет головою, з-під якої видніється зім'ята при падінні біла панама, вже просякнута кров'ю.

То мій друг Любо Ангелов. І картину, яка мені ввижається зараз у тріпотливій далечині, я справді бачив не так давно на шосе Венеція — Местре. Бачив, як Любо йшов по шосе своєю кульгавою ходою і як несподівано вискочив чорний «б'юїк», збив його і відкинув до огорожі мосту розчавлене тіло, яке ще мить тому було людиною.

Любо знищили, бо він намагався купити відомості так само, як і Тодоров. І людина, з якою він домовлявся, була така ж непевна, як і Соколов. Тільки Любо діяв не за вказівкою, а на власний розсуд. І, нарешті, Любо — це зовсім не Тодоров. Хочу сказати, що коли б на шосе Венеція — Местре загинув не Любо, а Тодоров, це навряд чи схвилювало мене більшою мірою.

Венеція. Знову метушня на пероні. Знову обійми подружжів, батьків, дочок і суб'єктів з віддаленішими родинними зв'язками. Маю півгодини, щоб вийти в місто і пригадати деякі давні справи. Але спогади — не моя слабість, і коли б я носив їх усі в голові, череп мій луснув би від них. Тому я визнав за краще згаяти час у вокзальному буфеті, зайнявшись більш реальним — кухлем пива й порцією шинки.

Близько п'ятої години поїзд поволі й обережно вповз у величезний сталево-скляний ангар міланського вокзалу. Кінець першої частини. Тут мені виходити й чекати нічного поїзда на Копенгаген.

Залишаю валізу в камері схову й іду прогулятися в місто. Груба помилка: хоча далеко за полудень, на вулиці ще нестерпна спека. Для вечері надто рано. Міланський собор мене не цікавить, останні моделі жіночого взуття — ще менше. Тому ігнорую торгові вулиці й туристичні об'єкти й усамітнююсь у невеличкому кафе біля вокзалу, де протягом трьох годин неуважно спостерігаю складні взаємини між сутенерами і повіями. Коли дослідження кохання із зворотного його боку мені набридли, переміщуюсь у найближчий ресторан, щоб згаяти ще годину за скромною вечерею і півпляшкою вина.

Наближалась північ, коли я знову повернувся на вокзал. Узяв багаж і подався на відповідний перон до відповідного вагона. Величезний яскраво освітлений ангар уже затих. Натомлені пасажири куняють на лавах біля своїх валіз чи сонно човгають навколо кіосків із сувенірами, бутербродами і детективними романами. Провідник, який стовбичить біля вагона, бере мій квиток і, приховано, але уважно оцінивши мою зовнішність, робить знак помічникові внести мій багаж, йду за носієм, плачу що потрібно за непотрібну послугу й зупиняюся в коридорі біля вікна. Перон о цій порі майже порожній, коли не рахувати провідника, двійко літніх пасажирів на лавці навпроти і якогось невідомого, що поволі наближається від вокзалу.

Чоловік побіжно оглядав вагони і вже підійшов настільки, що його обличчя здалося мені знайомим.

— Яка несподіванка! — по-дружньому проказав чоловік, помітивши мене й зупиняючись під вікном. — Кого-кого, а тебе я не сподівався тут зустріти.

— Трапляються й такі випадки, — відказую я й беру простягнуту руку, все ще не здогадуючись, хто її власник.

Не знаю, може, мій земляк мав точніше уявлення про мене, ніж я про нього. Про всяк випадок обмінялися ще кількома банальними фразами: «Як справи?», «Що нового?», «Яка спека, га?» — після того ще раз поручкалися, і мій невідомий знайомий подався своєю дорогою.

Поїзд рушив. Я зайшов до купе, замкнув двері й розкрив долоню. Розправив цигарковий папірець, зібганий у маленьку кульку, що опинилась між моїх пальців під час прощального ручкання з незнайомцем. Дрібно написаний текст повідомляв:

Ця новина перекреслює половину поставленої задачі. Інший спокусився б на думку, що якби вбили й Тодорова, задача взагалі відпала б. Але ж ні. Відпали б тільки її сьогоднішні умови. А відповідь так чи інакше мусить бути знайдена.

Опускаю на вікні шторку, перевдягаюсь у піжаму й прибираю найзручнішу для розумової діяльності позу — горизонтальну. А поїзд із свистом і гуркотом мчить крізь ніч рівнинами мирної старої Європи і, певно, саме в цю мить перебуває десь посередині між шосе Венеція — Местре і магістраллю Редбі — Копенгаген. На щастя, у цьому цивілізованому світі шосе швидко очищають від випадково знайдених трупів.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

— І тут зайнято? — вшосте запитує водій ламаною англійською мовою, коли я вийшов з готелю й повернувся до таксі.

— І тут зайнято, — відповів я вшосте й сів у машину.

Шофер увімкнув першу швидкість, вивернув кермо вліво й став очікувати зручного моменту, щоб влитися в густий потік машин, які заповнили бульвар.

З численних можливих ускладнень це було єдине, якого я не передбачив. Я приїхав у таку пору, коли не тільки соціологи, а й туристи з усього світу неначе призначили зустріч у цьому місті й позаймали всі готелі.

Водій проїхав метрів з триста, звернув ліворуч й зупинився перед готелем «Регіна». Однак і в «Регіні» не виявилося місць. Не пощастило мені і в «Асторії», «Мінерві», «Канзасі», «Нордланді» й не знати іще в скількох подібних закладах.

— Далі буде те ж саме, — попередив мене водій, коли ми з кінця в кінець проїхали довгу Вестерброгаде й прилеглі вулички, — якщо тільки не зміните клас.

— Гаразд, давайте змінимо клас, — неохоче пробурмотів я.

Для мене змінити клас готелю значило витратити зайві гроші і, що важливіше, порушувало розроблену програму дій. Скромні наукові працівники не зупиняються в дорогих готелях.

Водій розвернувся, й ми рушили у зворотному напрямку, щоб перейти з світу помірного туристичного сервісу до височин справжнього комфорту. Але ті висоти також виявилися густо заселеними. І після того як я даремно навідувався в просторі холи «Роаяля», «Меркурія», «Англетера» і «Данії», ми зупинилися перед скромнішим фасадом із неоновим написом: «Ексцельсіор».

— Є одна кімната, — на мій превеликий подив несподівано відповів адміністратор. — Але не більше як на дві ночі.

За п'ять хвилин я вже був у цій заповітній кімнаті на горішньому поверсі, побіжно оглянув умеблювання й установив, що воно почасти відповідає високій ціні, кинув піджак на стілець і розчинив вікно, щоб вдихнути трохи вечірнього датського повітря.

Вже дев'ята година вечора, але надворі ще майже світло і в сірому небі дивно сяють зелені неонові вивіски й позеленілі мідні бані й дахи. Схоже на те, що зелений колір улюблений у цій країні. Зелена країна, яку я бачив з вікна поїзда, з безмежними рівнинами соковитих трав і темними смарагдовими деревами, то скупченими біля якоїсь ферми, то витягнутими довгими шеренгами й розбурханими поривами вітру, того холодного й вологого вітру, чиї гучні припливи здаються диханням рівнини. Зелень проникла й сюди, у черепично-червоні лабіринти міста — у тінисті алеї парків, у дерева бульварів, у повиті плющем стіни, у позеленілу мідь бань і навіть у той світло-зелений скляний паралелепіпед — хмарочос САС.

Взагалі зелений колір — свіжий, повний прохолоди й розради — заспокійливо впливає на очі, як твердять окулісти. Та коли я розглядав панораму міста, переваги цього кольору цікавили мене найменше. До непередбачених труднощів по винайму готельного номера додалася ще. одна, яку я хоч і передбачав, але якої майже не чекав: за мною стежили. Стежили від самого вокзалу, потім у таксі і пізніше, коли я виконував реєстраційні формальності в холі «Ексцельсіору».

Це кепсько. Але все погане має свій добрий бік. Підозрюю, що мені вдалося дістати кімнату в готелі не без допомоги тих, хто стежив. Чи вони зробили цю послугу, бо втомилися вештатися за мною, чи тому, що кімната в «Ексцельсіорі» найзручніша для спостереження — то вже деталі.

І раптом, поки я вдихав вологе, пропахле бензином повітря вечірнього міста, мене охопило гнітюче передчуття, що місія моя розвиватиметься не так, як я уявляв. Вічна історія: намагаєшся врахувати всі можливі варіанти, примудряєшся усі їх продумати й оцінити, крім отого, що сам приходить до тебе, як невідпорна реальність.

За мною стежать. Але незважаючи на це, треба виконати своє завдання так, щоб переслідувачі цього й не запідозрили. Одним-єдина й остання рятівна сподіванка: може, звичайна перевірка — що я за птиця і навіщо прилетів у цю зелену країну. Взагалі незначний прояв звичайної шпигуноманії, який одразу урветься, тільки-но стане ясно, що я справді безневинний дослідник соціальних феноменів.

Дослідник соціальних феноменів? Це, власне, не так уже й далеко від істини.

— Вашого імені немає у списку делегатів, пане Коєв… — проказала молода жінка, яка священнодіяла за столом, увінчаним табличкою: «АДМІНІСТРАЦІЯ».

— Я тільки спостерігач, — поспішив уточнити я.

— А, гаразд! — кивнула вона й почала гортати список спостерігачів.

Я міг би заощадити її працю і повідомити, що й тут вона не знайде мого імені, але вирішив надати їй можливість дійти цього висновку самій.

Якщо вірити розкладові, робота конгресу мусила б бути в розпалі, однак чимало делегатів все ще тинялися просторим холом, де, крім столів адміністрації, містився неодмінний бар з кавоваркою «еспресо» й холодильником для газованих напоїв. Навряд чи треба говорити, що обидва ці апарати працювали з граничним навантаженням.

— І тут не бачу вашого імені… — зауважила молода жінка. Та, звівши на мене очі й помітивши мій скрушний вигляд, додала:

— Нічого страшного. Зараз я вас впишу…

Я подав візитну картку, надруковану всього три дні тому, й жінка заходилася виправляти допущений недогляд. З ледве прихованим співчуттям я спостерігав сліди гострої — внаслідок постійного недоїдання — анемії, написані на обличчі чиновниці й підведені синьо-зеленими тінями навколо очей. Подумати тільки, яких спустошень завдала світові оця мода на жінок-примар, якій все ще не видно кінця-краю…

Коли я нарешті потрапив до залу, озброєний обов'язковою делегатською текою і машинописною табличкою на лацкані «Болгарія», симпозіум уже розпочав свою роботу. Хочу сказати, що делегати позаймали свої місця і що якийсь літній суб'єкт за трибуною говорив щось про міжнародні зустрічі і про їхнє значення як таких. Місця для спостерігачів, як свідчила відповідна табличка, були скраю просторого амфітеатру. Я подався туди боковим проходом, побіжно оглядаючи приміщення-ангар. Надсучасна конструкція, уся з холодних залізобетонних площин, один погляд на які викликає ревматичні болі в суглобах.

В ряду спостерігачів було лише два вільних місця, і я зайняв одне з них поруч з високим і сухим паном, який клопотався з навушниками. Складність полягала в тому, що він уже мав у правому вусі слуховий апарат, до якого не так-то й просто було приладнати навушник. Нарешті, змирившись чи розсердившись на конфлікт із технікою, мій сусіда зняв пристосування із схожої на диню голови, зіперся на лівий лікоть і притиснув навушник до лівого вуха. Це дало йому можливість якраз вчасно вловити одну з ключових фраз вступного слова, що, як я вже згадував, стосувалося складного питання про міжнародні симпозіуми і їхнє міжнародне значення.

По другий бік високого худорлявого спостерігача сидів низенький грубенький індивід, який витирав носовичком піт з свого лисого тім'я, що було дивно, оскільки в залі панував могильний холод. Обидва вони, певно, добрі знайомі, бо довготелесий, схилившись над товстуном, по-дружньому сперся йому на плече. Таке загрозливе нахиляння, як я встановив згодом, було звичною позою мого сусіди. Він так перевершував навколишніх зростом і так відставав від них слухом, що мусив увесь час тримати голову схиленою, аби вловити принаймні частину адресованих йому реплік.

Літній промовець на трибуні, видно, вже завершував свій виступ, бо саме пустився дякувати найрізноманітнішим організаціям та інститутам, господарям і навіть самим делегатам, які зволили вшанувати своєю присутністю високе зібрання і таке інше. Нарешті прозвучала й довгоочікувана заключна фраза:

— Міжнародний симпозіум з соціології оголошую відкритим!

Поки в залі лунали ввічливі оплески присутніх, у наші лави втиснулась елегантна дама, пройшла повз товстого пана, мимохіть скинула навушники худого, пробурчала: «Добридень, містере Беррі» і «Даруйте, містере Хіггінс», переступила через простягнуті ноги, сіла поряд мене й приєднала кілька своїх оплесків до вже затихаючих аплодисментів. Дуже скромний внесок, коли зважити, що руки незнайомки були в довгих блідо-зелених рукавичках. Вона уся була в блідо-зеленому вбранні, скромному і дорогому, хоча я не в змозі визначити його точну базарну ціну. Єдине, що я встановив, це те, що колір напрочуд пасував до її білого обличчя і темно-каштанового волосся.

— Давно почалося засідання? — звернулася вона до містера Хіггінса.

— Не турбуйтеся, ви нічого не втратили, — відказав миршавий.

Погляд незнайомки зупинився на мені, і вона наче щойно помітила мене. Власне, її погляд спершу зупинився на лацкані мого піджака і лише потім з волив перейти на моє обличчя.

— Ви журналіст? — приязно запитала вона.

— Соціолог.

— Шкода. Тут усі соціологи, — зітхнула дама.

— А ким же вони мають бути?.. — добродушно реготнув мій сусіда ліворуч.

За столом президії саме виникло якесь пожвавлення. Керівники конгресу про щось радилися, довірливо схиляючись один до одного, а навколо метушилися секретарки.

— Трохи терпіння панове… зараз вам роздадуть бюлетені, — звернувся до аудиторії чоловік з трибуни.

— Починаються процедурні джунглі, — пояснила моя сусідка, очевидно, звертаючись до мене. — Годину вибиратимемо голову, роль якого полягає в тому, щоб нічого не робити.

Вона нишком спостерігала за мною, і я намагався не заважати їй нескромними поглядами. Тим більше що мої власні спостереження вже закінчено. Дама перебувала у непевному віці між тридцятьма — сорока роками. Чиста біла шкіра і трохи кирпатий носик молодили це обличчя, хоча було воно не таке вже юне. Щось молоде було й у поведінці жінки, що своєю невимушеністю і свободою контрастувала із світською вишуканістю вбрання.

— Оскільки ми з вами не голосуємо, гадаю, ви могли б запропонувати мені чашку кави, — докинула незнайомка, певно, завершивши свій огляд.

— З задоволенням, — кивнув я.

Ми підвелися й почали пробиратися до виходу. Я проходив боком, щоб не заважати сусідам. Зате моя супутниця рухалася фронтально, на повну велич, штовхаючи то дебелого, то хирлявого й бурмочучи по дорозі: «Пардон, містере Хіггінс» та «Пардон, містере Беррі».

— Порядок денний здається досить перевантаженим, — сказав я, аби щось сказати, оскільки взагалі не мав уявлення про порядок денний.

— Яке це має значення? — стенула округлими плечима жінка, відпиваючи кави.

— Але теми доповідей цікаві, — продовжував я, хоча не мав уявлення й про теми.

— Яке це має значення? — повторила дама.

— Ви говорите так, наче потрапили сюди зовсім випадково.

— Вгадали, — відповіла вона. — Власне, сюди треба було відрядити редактора наукового відділу, та, оскільки він захворів, послали мене. Взагалі знайомством зі мною ви завдячуєте чистій випадковості, містере… Одначе ви не назвали свого імені.

— Коєв.

— Це ваше ім'я.

— Ні, звуть мене Михаїл.

— А мене Дороті.

Ми сиділи за столиком біля заскленої стіни величезного холу, крізь яку виднілася акуратно підстрижена галявина, а далі — штучне озеро і за ним — густа шерега дерев. У залі, напевно, вже відбувалося голосування, якщо не почалися доповіді, однак моя знайома, очевидно, й у гріш не ставила те, що діялося в залі. Вона взяла сигарету з пачки, яку я подав їй, закурила й допитливо глянула на мене:

— Гм, цікаво… Вперше бачу болгарина…

— Якщо це вас цікавить, приїздіть до Болгарії. Там їх трохи більше.

— Нове завжди мене цікавить, — вела далі Дороті. — На жаль, воно не може бути безконечно новим.

— А на мене ви скільки часу покладаєте?

— Легше, молодий чоловіче! Ви надто агресивні! — промовила вона з умисною театральністю. А тоді звичайним тоном додала: — Не знаю. Не маю досвіду в стосунках з болгарами. В усякому разі, можу дати одну корисну пораду.

— Слухаю.

— Якщо хочете довше викликати інтерес у жінок, схожих на мене, розкривайтеся поступово, і то не з гіршого боку.

— А саме?

— А саме не говоріть з ними про доповіді, порядок денний і взагалі про соціологів.

— Але про що ж інше говорити на такому симпозіумі, як оцей?

— Про все що завгодно, тільки не про симпозіум. Ви могли б сказати: «У вас чарівна сукня».

— Вона й справді чарівна… Цей зелений колір, що заспокійливо діє на очі, як твердять окулісти…

— Коли вже мова про зелений колір, дивіться на галявини. Чи, може, ви натякаєте, що вам однаково — дивитися на мене чи на краєвид за вікном?

— Та ні. Краєвиду бракує ваших опуклих обрисів. Данія страшенно рівнинна країна…

— Легше, молодий чоловіче! — Дороті знову вдалася до театрального тону. — Ви надто швидко перейшли від сукні до тіла.

Власне, коли хтось із нас поспішав, то тільки не я. Дама в зеленому володіє умінням непомітно проскакувати етапи й створювати атмосферу близькості там, де півгодини тому не було навіть знайомства.

— Гадаю, що не зашкодить зазирнути до залу, принаймні для годиться, — запропонував я, коли ми докурили свої сигарети.

— Далеко ви не підете, якщо так дбатимете про годиться, — попередила мене Дороті, але підвелась. Потім по-діловому додала: — Тільки найперше допоможіть мені зібрати оці гектографовані матеріали, розкидані по столах.

— Навіщо вони вам?

— А я по них зроблю свою кореспонденцію! Чи ви думаєте, що я сидітиму три дні підряд у цьому холодильнику, щоб записувати базікання ікса та ігрека? Як я вже сказала, мене звуть Дороті, а не Жанна д'Арк.

У старовинному залі для прийомів дух одвічної плісняви уперто і не без успіху змагався із запахом жіночих парфумів, сигар і алкоголю. Надворі сонячно, але тут величезні люстри вже засвічено. Делегати конгресу в переважній більшості товпляться біля столів, і з їхнього пожвавлення видно, що там роздають не друковані матеріали. Сандвічі справді мініатюрні, але люди науки знають, що маленькі розміри завжди можна компенсувати великою кількістю.

Деякі не дуже голодні гості стоять осторонь зосереджено працюючих щелеп і розмовляють. Дама в зеленому, зараз вбрана у бузковий костюм, полишила мене на містера Хіггінса і містера Беррі, а сама розмовляла біля вікна з молодою жінкою у чорному костюмі й чорному гуморі.

Стоячи між двома поважними вченими, я відчував себе внутрішньо частиною соціологічного сандвіча й насилу стримував натиск, з яким тиснули на мене два зовнішні кусні бутерброда.

— Що ви думаєте про доповідь Монро? — запитав містер Хіггінс, загрозливо схиляючи до моїх вуст обладнане апаратурою вухо.

— Скажіть, що то було просто претензійне марнослів'я, чим потішите мене, бо, значить, я матиму тут однодумця, — підказав містер Беррі, переставши на мить утирати своє спітніле тім'я.

Містер Беррі з трудом підняв свої важкі повіки й крізь виниклу щілину повів на мене своїм лінивим поглядом. У цього чоловіка не тільки повіки, а й усе інше здавалося важким і обвислим — м'ясистий ніс, неначе готовий зірватися з свого хряща, обвислі, мов торби, щоки і, найбільше, величезне черево, завбачливо підперезане міцним ременем, щоб не впало під ноги свого власника.

Цій тілесній мішкуватості колеги містер Хіггінс не без кокетування протиставляв свій імпозантний і стійкий кістяк. Миршавий створював враження, що має значно більшу кількість кісток, ніж нормальні індивіди. Більше того, він увесь був складений з кісток і навіть його худе обличчя здавалося виточеним з однієї великої кістки, пожовклої й одполірованої за довгі роки.

— Доповідь Монро була не така вже й погана, — насмілився зауважити я.

— Бо обмежувалася рамками загальновідомого, — пробурмотів Беррі, насилу ворухнувши губами. — Коли повторюєш чужі думки, завжди є шанс сказати і щось розумне.

— Для Монро цей шанс дорівнює нулеві, — заперечив Хіггінс. — Він безпомилково вибирає найгірше з того, що лишили йому попередники.

— Думаю, що ви несправедливі до бідного Монро, — промовив Беррі, зумівши, хоч і з мукою, підняти свою товсту руку у заперечливому жесті. — Він ніколи не вмів вибирати. Він краде навмання.

— Чого це ви присікалися до вашого Монро, коли те ж саме стосується і всіх інших? — почувся раптом голос Дороті.

Вона залишила свою похмуру співрозмовницю й поспішила приєднатися до нашої бесіди, хоча, певно, не знала, про що саме йшлося.

— Вибачте, але «всі інші» — це поняття, яке включає і нас, — промимрив Беррі.

— О, ви лише спостерігачі. Гадаю, що саме цьому й завдячує ваш загострений критицизм, — докинула дама в бузковому.

— Нас записали спостерігачами, бо наша делегація й без того виявилася великою, — немов вибачаючись, пояснив мені Беррі.

— Бути спостерігачем за всіх обставин краще, ніж бути об'єктом спостереження, — по-філософському узагальнив Хіггінс. І, схиливши до мене свій слуховий апарат, наче збираючись прослухати мене, додав: — Адже й ви волієте спостерігати, аніж бути спостереженим. Чи не так, містере Коєв?

— Авжеж, — відповів я відверто. — Особливо коли спостерігають такі люди, як ви.

— Чому? Що вам не подобається у нашій системі спостереження? — запитав Хіггінс, і тонкі його сині губи застигли в безневинній посмішці.

— Надто прискіплива.

— Не до всіх, любий, не до всіх, — проказав з лінивою поблажливістю Беррі. — Та коли до неуцтва подають ще такий гарнір маніакальності…

— Але ж люди тому й збираються на такі збіговиська, щоб продемонструвати свою маніакальність і пригоститися за рахунок господарів… — озвалася й Дороті.

— А, власне, чи не час і нам щось перехопити? — запитав Беррі.

— Так, так, давайте підійдемо до столів, — з готовністю запропонував Хіггінс.

— Тільки не до цих, любий професоре, — заперечила Дороті. — І не в цьому залі. Знаю, що ви ощадлива людина, але їсти навстоячки, наче кінь, особливо у вашому віці не дуже корисно.

— Що ви сказали? Йдемо в інше місце? — промурмотів Хіггінс, який, очевидно, вміло користувався своєю глухотою.

В цей момент до товариства мовчазно наблизився чоловік середнього віку, сивуватий і дещо засмучений.

— А, Вільям! — вигукнула Дороті, зобразивши трохи надмірну привітність. — Познайомтеся: містер Коєв, містер Сеймур.

Сеймур стримано кивнув, майже не глянувши на мене, потім підняв свій рівний, добре виліплений ніс і проказав з відтінком бридливості:

— Яка задуха, га? І цей запах плісняви й спітнілих тіл!

А тоді поволі рушив до виходу.

Якщо містер Хіггінс був справді ощадливою людиною, треба визнати, що Дороті не дала йому жодної можливості виявити свій талант. Під приводом того, що «дорогий професор» щойно опублікував свій черговий труд, вона оголосила його господарем наступного банкету й потягнула нас у розкішний ресторан біля Ратуші, оскільки заклад був «тут, зовсім поряд».

Містер Хіггінс спочатку спробував ухилитися, мовляв, «тут, зовсім поряд» є ще дві дюжини скромніших закладів, але збагнувши, що опиратися марно, знайшов сили стоїчно нести свою долю. І поки дама в бузковому, втупивши зосереджений погляд в імпозантну карту наїдків, пропонувала нам найдорожчі страви і найстаріші вина, худому вдалося майже повністю приховати свій кислий настрій і навіть іноді промовляти: «Чому ж ні, люба?» та «Авжеж, дитя моє!»

Втім, як і більшість любителів добрих напоїв, містер Хіггінс швидко утопив свої скупердяйські інстинкти у білому, добре охолодженому тридцятирічному бургундському. І коли через дві години миле дитя запропонувало перейти до іншого, веселішого закладу, який теж випадково містився «тут, зовсім поряд», людина-кістяк сприйняла це як річ абсолютно природну.

Отож ми сидимо у червоних сутінках «Валенсії» неподалік від дансингу, і в нас такий безжурний настрій, що його не може потьмарити навіть пекельне завивання джаз-оркестру. Але вимогливий містер Хіггінс все-таки не втримався від клинів:

— У такі моменти я шкодую, що не оглух і на друге вухо.

— Не поспішайте: за годину й це станеться, — заспокоїла його Дороті.

— Будемо сподіватися, — оптимістично відказав професор. — У цьому світі, де поза механічними шумами чуєш переважно дурниці, глухота не стільки вада, скільки привілей, моя люба.

— Значить, ви залишитесь і після конгресу? — почув я лінивий голос Беррі, який продовжував розмову на предмет взаємопізнання, розпочату ще у ресторані.

— Так. Заради королівської бібліотеки. Кажуть, що вона налічує понад 125 мільйонів томів.

Хіггінс, який, незважаючи на свою глухоту, вловив цю фразу, не втримався від заперечення:

— А навіщо вам ці сто з чимось мільйонів? Це нагадує мені одного знайомого колекціонера годинників. Він також мав сто з гаком годинників, але завжди запізнювався на роботу, бо навіть його наручний годинник був неточний. Приїжджайте до мене в Штати, і я запропоную вам таку спеціалізовану бібліотеку з соціології, яка, хоч і не нараховує мільйонів, цінніша од тутешньої з її медичними довідниками і куховарськими книгами сімнадцятого сторіччя.

— Це так, — кивнув Беррі лискучим від поту тім'ям. — Ви за всяку ціну мусите познайомитися з бібліотекою Хіггінсового інституту, Коєв!

— Охоче. Коли б тільки подорож до Штатів була дешевшою.

— Подорож не проблема. Ми вам організуємо якусь стипендію, — проплямкав дебелий своїми товстими губами.

— І тисячу доларів на тиждень для початкового стажування в моєму інституті, — додав худий, який зовсім розійшовся цього вечора.

— Милі мої співвітчизники, — озвалася Дороті, ледве стримуючи позіхання. — Про що б вони не говорили, безпомилково доходять до доларів.

Тут розмова несподівано урвалася, бо оркестр заклично гримнув і на дансингу з'явилася молода жінка у скромному сірому костюмі. За нею вийшла прислужниця у ще скромнішому вбранні, якщо так можна назвати прозорі панчохи, мікроскопічну за розмірами комбінацію й мереживну наколку на голові. Камердинерка штовхала величезне, на коліщатах, дзеркало у позолоченій рамі, встановила його перед своєю господинею, а потім дістала прозору шлюбну фату. Тим часом оркестр заграв весільний марш, у який впліталися дзвони. Ясно було, що жінка у скромному сірому вбранні готується до шлюбної церемонії і що з цього приводу має намір вдягти відповідний туалет, перед чим їй доведеться спочатку роздягнутися. Отже, розпочинався одвічний номер.

Здригнувшись від раптового тріску ударних інструментів, Хіггінс подивився на дансинг, а потім зневажливо відвернувся.

— Людство двадцятого століття не змогло вигадати чогось більш інтригуючого, ніж роздягання… — промимрив він.

— Справа не в роздяганні, а в тому, хто роздягається, — уточнила Дороті. — Дівчина має досить непогану статуру.

— То й що? Коли доживете до мого віку, зрозумієте, що ці речі нічого не варті. Наш світ не гімнастичний зал і не косметичний салон, і люди розрізняються не за своїми фізичними даними. Ви, любий Беррі, наприклад, абсолютно лисий, але це, гадаю, зовсім не заважає вам писати книжки…

— Ви, Хіггінсе, також глухий, але я не нагадую вам про це повсякчас, — дещо роздратовано зауважив дебелий.

— Ну от, знову комплекси! — вигукнув худий, змахнувши своєю довгою кощавою рукою. — Це людство поспіль зліплене з комплексів!

Як і більшість людей з поганим слухом, професор говорив голосніше, ніж потрібно, вважаючи, напевно, що люди навколо також недочувають. Й оскільки було вже по другій пляшці віскі, Хіггінс промовив це з такою силою, немов виголошував промову з трибуни симпозіуму. Артистка, яка вже встигла зняти жакет і спідничку, незадоволено глянула на галасливого клієнта, але побачила тільки його байдужу спину. Спритним рухом вивільнилася з мереживної чорної комбінації, а потім легким грайливим кроком підійшла до нас, зупинилася перед Хіггінсом, погладила його короткий білий чуб і несподівано припала в довгому пристрасному поцілунку до пожовклої шкіри його чола. Напівгола жінка, мабуть, сподівалася спокусити чи присоромити галасливого базіку, але впіймала облизня. Хіггінс лише по-батьківському поплескав її по задній частиш, а тоді обернувся до мене й так само голосно продовжував викладати свої думки:

— Комплекси, манії… І саме тут вам слід зрозуміти, що соціологія дорівнює психології. Психологія суспільства, й нічого більше!

Артистка, збентежена цим актом зневаги, подалася своєю танцюючою ходою назад, постала перед дзеркалом і методично, під музику, стала скидати рештки одягу.

— Соціальні конфлікти не можна пояснювати голою психологією, — відповів я не стільки для встановлення істини, як для того, щоб врятуватися од загрозливо схиленого наді мною кістяка Хіггінса.

Однак моя репліка виявилася тактично хибною, бо кістяк нахилився ще більше й у своєму ораторському пафосі мало не трапив перстом мені в око.

— Ви так гадаєте? Погляньте! — (Він вказав на свій слуховий апарат). — Одна маленька вада, і в мене виробився цілий комплекс… Інша вада… — (цього разу перст спрямувався до голого тім'я Беррі) —…і в мого ближнього виробився інший комплекс…

— Хіггінсе, я вже, здається, сказав… — спробував перебити його дебелий, але марно.

— … А уявіть, які комплекси роз'їдають усе суспільство, що аж кишить вадами!..

Він на мить замовк, наче даючи можливість цій уяві якнайповніше сформуватися в моїй голові, тоді одпив з чарки й повів далі:

— Бідність породжує комплекси так само неминуче, як і плішивість! — (Невдоволений порух Беррі). — А багатство? А влада? А безправність? Все це джерела комплексів. І ось вам причина усіх соціальних конфліктів!

Хирлявий знову спробував ткнути свій страхітливий вказівний палець мені в око, і це примусило мене не дуже тактовно відвернутися до дансингу. Тим часом артистка встигла зняти з себе все, за винятком взуття, й, узявши в камердинерки довгу весільну фату, з блаженною усмішкою пришпилювала її до зачіски. Величезне дзеркало відкривало публіці широкі можливості для огляду жіночої постаті з обох фасадів одночасно, і вона досить довго вихилялася перед ним, щоб і найприскіпливіші спостерігачі встигли завершити свої дослідження. Нарешті після останнього оберту навколо власної осі артистка рушила до невидимої церкви, супроводжувана камердинеркою, яка притримувала шлейф фати, тоді як у залі лунали останні акорди оркестру й немічні оплески публіки.

— Шлюб… такий же міф, як і все інше… — бурмотів Хіггінс, який після мого безцеремонного вчинку знову зволив глянути на дансинг.

— Містере Хіггінс, чи не перестанете ви нарешті набридати нам своїми банальностями? — поцікавилася Дороті, чия увага досі була цілком захоплена стриптизом.

— А невже атракціон, який ви цілих десять хвилин спостерігали, затамувавши подих, оригінальніший за мої концепції? — запитав хирлявий, щедро наливаючи якусь частину віскі у наші чарки, а решту — на сніжно-білу скатертину.

— В усякому разі її атракціон більше захоплює, ніж ваш.

— Може, ви хочете, щоб і я роздягнувся?

— О ні, ні в якому разі! — вжахнуто скрикнула Дороті.

— Над чим ви працюєте зараз, дорогий Коєв? — здогадався продовжити все ту ж, хоч і перервану, розмову Беррі, прополоскавши свою горлянку.

— Над теорією індустріального суспільства, — відказав я, не зморгнувши оком, бо всі подібні запитання були давно передбачені.

— Оце тема, яка зацікавила б мого видавця! — озвався Хіггінс, неспроможний і хвилини бути поза бесідою.

— Я критикую названу теорію, — промимрив я, щоб остудити його ентузіазм.

— Однаково. Тема цікава за будь-яких обставин, — великодушно махнув рукою Хіггінс, мало не скинувши зі столу пляшку.

— А що ви одержите за цю працю? — поцікавився Беррі.

— Не можу цього сказати до її завершення.

— І все-таки хоч приблизно?..

— Віддайте її мені, і я гарантую вам щонайменше двадцять тисяч… — так само великодушно заявив Хіггінс.

— Знову тисячі і знову долари, — досадливо зітхнула Дороті. І, звернувшися до мене, додала: — Ходімо краще потанцюємо.

Чи тому, що був понеділок, чи тому, що ціни в закладі досить високі, але за столами не так уже й густо, і на дансингу пар якраз стільки, щоб навіть такий посередній танцюрист, як я, міг маневрувати. Власне, коли хто й водив, то швидше дама в бузковому, а я тільки в ритмі мелодії піддавався її примхам. Такою тактикою не слід нехтувати при певного роду дебютах: замість відступити й виказати цим свої підозри, краще ненадовго попуститися за течією, поки не зорієнтуєшся в обстановці і не збагнеш ритм танцю, фігури і те, навіщо тебе втягують у нього.

Дороті притислася до мене своїм міцним бюстом, не боячись, що може зім'яти сукню, й дивилася на мене своїми великими очима, не боячись, що викаже мені щось більше за звичайну вечірню розніженість.

— Михаїл… Це звучить як Майкл…

— Бо ім'я те ж саме.

— Справді? Ах, з якими спогадами пов'язане це ім'я!..

— Сподіваюсь, я не зачепив струн вашого першого кохання.

— Ні, але одного з перших. Час збігає, а спомини ростуть… Я вже майже літня жінка, Майкле!

— Не вигадуйте.

— Чи повірите, через місяць мені вже тридцять!

— Це неможливо. Я дав би вам найбільше двадцять п'ять.

— Ви жахливий брехун, Майкле. Жах як люблю слухати таких брехунів!

Швидкоплинна тінь від фрази про безповоротний плин років знову поступилася місцем замріяності, і великі очі дивилися на мене з багатообіцяючою відвертістю досвідченої жінки. У цю мить я, може, вперше помітив, що в неї справді гарні очі, темні й спокусливо глибокі, що вона взагалі все ще гарна. Може, вона саме тепер перебуває в зеніті своєї краси, але жінки звичайно самі захмарюють той зеніт, отруюючи себе думками про неминуче старіння.

Вухо моє не без задоволення вловило останні такти мелодії, бо оте безцільне човгання туди-сюди зовсім не належить до моїх найулюбленіших занять. Однак дама в бузковому, вгадавши мої дезертирські наміри, затримала мою правицю своєю випещеною білою рукою доти, доки оркестр не заграв якийсь наступний твіст чи щось подібне.

— Я не вмію танцювати твіст, — пробурмотів я.

— Не має значення. Танцюйте, як вам заманеться. Я просто відпочиваю з вами, Майкле!

— Не знаю нічого кращого для відпочинку, ніж зручне крісло.

— Так, але тільки коли поблизу не буде дорогого містера Хіггінса.

Тим часом пари навколо нас розділилися, і партнери почали вихилятися один перед одним, а ми — Дороті і я — продовжували танцювати, тісно обійнявшись, і жінка в бузковому так втупила в мене свій глибокий темний погляд, що я з інстинктивного страху перед утопленням відвів очі до голих жінок, намальованих по стінах світними фарбами.

— … Обожнюю подорожі… — промовила своїм приємним мелодійним голосом Дороті. — Опинятися в місцях, які тобі ще не набридли, й залишати їх, поки вони вже не набридли…

— Чи не тому ви обрали журналістику? — запитую прозаїчно.

— Почасти так. А ви хіба не любите мандрувати?

— Дуже.

— І, певно, багато подорожуєте?

— Зовсім ні.

— Вам бракує грошей?

— Скоріше часу.

— Е, тоді це у вас не пристрасть. Людина завжди знаходить час для своїх пристрастей.

І, перехопивши знову мій погляд темними звабними безоднями своїх очей, дама в бузковому запитала:

— Яку ви маєте пристрасть, Майкле?

— Що за пристрасть?

— Оту єдину, що спопеляє.

— Хм… Колись я збирав марки… Але мушу зізнатися, це було дуже давно…

— Ви справді страхітливий брехунець, — насупилась Дороті. А вже за мить темні очі знову дивилися на мене розніжено:

— Побиваюся за такими брехунцями.

Тільки в Дороті була машина — майже новий темно-синій «б'юїк», — тому й роль візника випала їй. А візник й справді був потрібен, бо, хоча містер Хіггінс і містер Беррі ще трималися на ногах, це коштувало їм великих зусиль.

— Манії і фантазми… — з мукою промовив чоловік-кістяк, розлігшися на задньому сидінні. — Соціологія — це психологія суспільства, дорогий Беррі!

Беррі відповів якимсь буркотінням, що мало означати, певно, зашифрований вираз згоди.

— Треба буде при нагоді пояснити ці речі Коєву, дорогий Беррі! — далі патякає невгамовний Хіггінс. — Не гнівайтесь, Коєв, але ви потребуєте певних напучень з цього питання…

— Йому слід приїхати у ваш інститут, Хіггінсе… — проказав майже членоподільно дебелий і, вичерпавши останні сили цією довгою тирадою, задрімав біля свого кощавого колеги.

Це розкрило широкий простір для ораторських нахилів кощавого, який зайшов у довгу й плутану розмову сам з собою.

Дороті, скориставшись порожнечею нічних вулиць, вела машину з недозволеною швидкістю і так різко долала повороти, що кожної миті містер Хіггінс міг упасти з сидіння і його кістяк розсипався б на складові частини. На подив, цього, однак, не трапилося, і нам пощастило приставити обох соціологів неушкодженими до їхнього елегантного готелю.

— А тепер куди? — запитала дама в бузковому, коли ми завершили свою делікатну місію й знову сіли в машину.

— Вам у який готель? — відповів я запитанням на запитання.

— Мені в «Англетер». А вам?

— Мені… Власне, він уже не мій: завтра зранку мушу виїхати.

— Бідний мій хлопчик… — проспівала Дороті, ведучи машину. — А чому б вам не переїхати в «Англетер»?

«Бо надто дорого», — мусив би відповісти, але замість того сказав:

— Бо й там повно.

— Для вас ми знайдемо кімнату, гарантую. Покладіться на мене.

— Не знаю, як вам дякувати…

— Це ми обміркуємо пізніше, — проказала жінка й до краю натиснула на газ.

Машина зупинилась перед білим фасадом готелю «Англетер», яскраво освітленим попри пізній час. Ми вийшли, й Дороті подарувала мені останній погляд, в якому не було нічого, крім виразу легкої втоми. Подала руку й промовила машинально:

— До завтра, Майкле!

Я поволеньки рушив по Строгет уздовж шеренги вітрин, залитих холодним електричним світлом. Вулиця безлюдна, якщо не рахувати чоловіка, який так само поволі йшов слідом. За мною стежать. І цілий день за мною стежили. На вулицях і в барах, пішки й у машинах. Питання: доки?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Долинув сухий автоматичний постріл. Потім — два постріли, один за одним, далі — ще два.

«Значить, отих, нагорі, ще не знешкодили, — здогадався я раптом. — А я думав, що все вже скінчилося».

«Оті, нагорі» залягли у маленькій улоговині на самому вершечку пагорба, і я це добре знав, бо кожен метр навколо у цій пустельній місцевості мені знайомий. Вони б'ють одиночними пострілами в акацієвий гайок, де ми причаїлися. Власне, це навіть не гайок, а жалюгідна купка посірілої зелені серед урвищ, нікчемний залишок колишніх спроб закріпити схили пагорба. І ми троє лежимо під цим ненадійним і майже уявним прикриттям з колючих гілок і рідкого листя, а ті зверху тренуються у стрільбі по наших головах.

Фактично вони оточені, бо вихід з другого боку кам'янистої вершини теж закрили троє наших. Але злочинець готовий на божевільний крок саме тоді, коли потрапляє в оточення, і нема чого дивуватися, що вони, готуючись до прориву, зверху прострілюють гайок. — Треба перебігти он до того каменя й кинути одне-два яйця їм у гніздо, — озвався Любо Ангелов, відомий більше під прізвиськом «Любо Диявол».

Любо говорить у неозначеній особі, але його слова стосуються мене, бо сам він поранений в ноги, а в Стефана так поцілили, що він не може підвестися і навряд чи коли підведеться…

— Треба перебігти до того каменя… — повторює Любо.

Любо говорить саме про цей камінь не тому, що його можна використати як прикриття, а тому, що тільки звідти можна закинути гранату у вороже гніздо. Що ж до укриття, то воно взагалі відсутнє у краєвиді. Скеляста спина пагорба зводиться вгору, пустельна і страшна, попелясто-сіра під безбарвним розпеченим небом. Треба пробігти по тому зловісному схилу, над яким свистять кулі, й лишитися живим. Треба поминути цю смугу смерті й уціліти. А коли впадеш… що ж, ти не перший, хто наклав головою… важливо тільки не впасти до того, як жбурнеш гранату…

Знову забахкали постріли, рідкі й уривчасті, бо ті, нагорі, певно, бережуть набої. Спробував звестися на ноги, але ноги важкі, неначе налиті свинцем, і я прекрасно знаю, що це свинець страху. «Нумо, Еміле, твоя черга, мій хлопче!» — кажу сам собі, як завжди у таких випадках, аби переконати, що це всього лише маленьке чергове випробування. Піднімаюсь відчайдушним зусиллям волі… І прокидаюсь.

Зловісну канонаду в моєму передранковому сні викликала, певно, відчинена стулка вікна, яку шарпає вітер. У цьому місті конгрес вітрів, на відміну від соціологічного симпозіуму, триває цілорічно. Тут дме з усіх боків і в будь-який час доби, так що коли б ці вихори випадково припинилися на мить, датчани, мабуть, відчули б таку ж тривогу, яку відчувають інші люди перед ураганом.

Я закріпив стулку вікна передбаченим для цього гачком й лишився подихати холодним ранковим повітрям, перш ніж бензинові випари в ньому досягнуть звичної густоти. Це нагадало мені давню ухвалу розпочинати кожен новий день коротким гімнастичним сеансом.

«Ухвала справді чудова, — мимрив я, для спроби витягаючи руку уперед. — Просто героїчна ухвала. Але людина не може заповнювати усе своє життя тільки героїчними вчинками».

Рука моя поволі опустилася й намацала телефонну трубку. Попросив принести сніданок у номер і пішов у ванну, щоб викреслити з порядку денного неминучу роботу — гоління. Власне, гоління дратує тільки тоді, коли більше нема про що думати, особливо під час тривалого намилювання. А в даний момент мені було про що думати, і головне — про майбутнє. Що ж до минулого — не давно минулого, а вчорашнього, — то воно вже було відповідно обмірковано й класифіковано по досьє.

Оскільки ж мій мозок не електронна машина, він певний час працював над давно минулим, хоча я вже дав йому нове завдання. І все ще бачу той голий скелястий пагорб, розжарений полуденною спекою, пустий і чіткий у своїй мертвотній порожнечі, а потім смутний і розпливчастий, бо я біжу, зігнувшись навпіл, туди, до кам'янистого хребта, де зачаїлися «оті». І здається мені, що я чую сухий тонкий посвист куль і відчуваю, як пече в плечі, і мусить пройти час, поки я здогадуюсь — «влучили в мене», — і мусить пройти час, поки я кажу собі: «Добре, що в ліве плече», — і мусить пройти ще багато часу від тієї безмежної миті, коли час зупинився, поки я дістався того каменя й жбурнув одне за одним три сталевих яйця. А потім хвилини знову почали текти своїм звичаєм, але в моїй голові, розбитій спекою й утомою, все видавалося смутним і розпливчастим — «джип», що прибув з прикордонної застави, Стефан, спокійне обличчя Любо, спокійне і біле, як обличчя мерця. Стефан помер у «джипі». Любо вцілів і тільки трохи накульгував, і так, накульгуючи, дійшов до мосту на Венецію, де його вбили. А я ще живий. Ще.

Я часто бачу в кошмарах той голий скелястий пагорб, й інколи до вершечка залишається лише кілька метрів, а іноді верх здається дуже далекий, незбагненно далекий, й кам'янистий схил піднімається пустельний і страшний під безбарвним розпеченим небом, а постріли зловісно відлунюють у мертвотності й спеці. «Гайда, Еміле, твоя черга, мій хлопче!»

Кошмар, який примушує мене сприймати пробудження як воскресіння і кожен новий день — як звабливу обіцянку, навіть коли цей день обіцяє мені самі неприємності. «Бувало й важче. Професійний ризик, нічого більше».

При цьому ризик професії, принаймні у даний момент, не пов'язаний з пострілами. Усе мирно й тихо, говоримо про соціологію, і навколо розкинулась не прикордонна кам'яниста смуга, а зелена датська рівнина. Важливо тільки знати, де кінчаються луки й починається драговина.

Кожен обирає собі ангела на свій копил. Мій, наприклад, своїми звичками нагадує отих скнар, які по двічі перелічують гроші, незалежно від того, чи дають їх, чи одержують. З тією відмінністю все-таки, що я перевіряю не двічі, а тричі і що йдеться не про гроші, а про факти. Перевірка перед дією, під час дії і після дії.

Кожне з цих трьох занять має свої переваги, але й неминучі вади. Аналіз перед операцією дуже важливий, бо від нього залежить подальше, однак він не може бути точний, бо має справу з явищами, які ще не сталися і бозна чи стануться саме так, як ти собі уявляєш. Аналіз у процесі дії гранично необхідний, щоб уберегтися від хибного кроку, але не досить вичерпний, оскільки через брак часу провадиться майже блискавично. Аналіз після дії, навпаки, може бути докладний і настільки глибокий, наскільки тобі стане хисту, тільки ти неспроможний змінити нічого з того, що вже сталося. Взагалі кожен з цих трьох способів рахувати гроші, тобто факти, по-своєму недосконалий. А тому, об'єднані в одну постійну звичку, вони завдають мені чимало клопоту.

Покінчивши з голінням, я підставив голову під щедрий теплий струмінь води і, поки стояв отак, осліплений милом і водою, почув, як у глибині кімнати відчинилися й зачинилися двері. Дуже сприятливий момент, щоб приставити до спини пістолет і гаркнути: «Давай відомості, собако!» — поки ти агонізуєш від мила, що роз'їдає тобі очі. На щастя чи нещастя, цього разу відомості не в мене, а в інших людей. Це дозволило мені спокійно пройти й через підбадьорливу процедуру холодного душу, акуратно загорнутися в халат і лише тоді визирнути, аби з'ясувати, що трапилося.

Нічого не трапилося, тільки на столику біля вікна з'явилася таця із сніданком. А сніданок з чашкою паруючої кави о цій ранній порі — подія дуже доречна і приємна. Отже, сідаю в крісло й приступаю до чергового етапу побутової підготовки до нового дня.

Два основні факти виникли на обрії. Перший датується моїм прибуттям у це місто: за мною стежать. Хто й навіщо, остаточно не з'ясовано, хоч відповідна гіпотеза існує. Другий факт: я оточений. Оточений увагою, додав би інший. Згоден. Тільки на цьому світі увагою не оточують задурно. Хіггінс, Беррі й Дороті могли б знайти більше інтересних співрозмовників на цьому велелюдному конгресі. А натомість вони липнуть до незначного й нецікавого болгарина, бавляться з ним у запитання й відповіді, водять його по закладах і навіть обіцяють фінансову допомогу, звісно, для строго наукової мети. Цей другий факт потребує додаткового вивчення, та вже зараз наштовхує на певні висновки.

Хоч би й учорашнє. Зовсім банальна гулянка, багата на балаканину й бідна на незвичайні події, випадкова гулянка, наслідок випадкового знайомства, що почалося з нудного етикету й завершилося пиятикою. І все-таки дрібні перипетії й окремі репліки пиятики містять досить вихідних даних, щоб скласти про мене початкове уявлення. Можу навіть точно уявити собі цю характеристику в разі, якщо перевірку заздалегідь проведено, а поведінка моя ретельно аналізувалася. Насолоджуючись гарячою міцною кавою та першою в цей день сигаретою, я, здавалося, ясно бачив настукану на машинці характеристику на Михаїла Коєва (перший варіант). Найнезначніші мої жести і найвипадковіші репліки, відповідно оброблені й зіставлені, набули службової виразності. Ставлення до стриптизу, поведінка під час танцю з Дорогі, кількість випитих чарок, стан під час і після гулянки, реакція на ту чи іншу чужу репліку, значення тієї чи іншої моєї репліки, взагалі уся сукупність дрібниць, з яких складається гулянка, тут узагальнена в сухі канцелярські фрази, що заповнюють відповідні графи: ставлення до жінок і спиртного, до подорожей і доброї кухні, до грошей і матеріальних вигод, до наукової роботи і авантюр, балакучий чи стриманий, суєтний чи скромний, швидкий чи неповороткий в діях, імпульсивний чи витриманий, підозріливий чи легковірний, проникливий чи поверховий і ще ряд констатацій цього штибу.

Отак складена характеристика була б досить повна і, звісно, досить неправильна. Бо я, добродушно піддаючись іспитові, намагався випнути деякі свої риси про випадок, якщо на мене справді збираються складати кадрове досьє. Корисна обачність, особливо в поєднанні з певною далекоглядністю. Бо справа не тільки в тому, щоб створити хибне уявлення про себе. Необхідно, щоб воно було хибне у точно визначених пунктах і в точно визначеному смислі. Взагалі я мушу не стільки показати протилежне, чим я є насправді, скільки прикритися у спосіб, який прискорив би самовикриття противника і призвів би його до провалу.

А поки цей противник складає ґрунтовне, але не дуже точне досьє, я також заповнюю анкети. Поки їх лише три і дай боже, щоб не більше, бо канцелярська робота, навіть виконувана подумки, досить-таки стомлива. На перший погляд, неважко дати характеристики цих трьох осіб, не в міру балакучих і занадто поспішливих у своїх діях. Однак не слід забувати, що й вони, напевно, як і я, удають не тих, ким є, і найперше — дурніших, ніж насправді.

Отож, щоб безпомилково збагнути їх, не зайве б знати, якими спонуками і якою попередньою інформацією керуються їхні дії.

Інакше кажучи, хто в їхніх очах Михаїл Коєв: соціолог чи хто інший? І чого вони добиваються від Михаїла Коєва: зробити його своїм однодумцем у соціології чи з зовсім іншої дисципліни?

Невправність і поспіх, з якою трійця пропонувала мені свої маленькі спокуси — стипендії, гонорари й дружбу, — повинні б упевнити мене, що вони швидше аматори в галузі вербовки, легковажні типи, які вважають, що перед ними такий же легковажний тип, ладний скористатися пропонованими йому безкоштовно вигодами. Цілком безкоштовно. Принаймні напочатку.

Така версія видається цілком вірогідною. Річ у тім, що версії, в яких противник хоче нас впевнити, завжди виглядають цілком вірогідними. Отже, і тут необхідна перевірка. А це практично означає, що я мушу вести свою роботу — не справжню, а удавану — й не маю права на поспішні вчинки.

Інше поки що й неможливе. Ситуація зі сандвічем повторюється, хоча вже і не в соціологічному аспекті. Затиснутий між невідомими шпигами й відомими спокусниками, я змушений грати пасивну роль шинки, яку мають з'їсти. Тож безглуздо, принаймні зараз, опиратися й лементувати: «Заждіть, сталася помилка, я не шинка!»

Я перевіз на таксі свою валізу в готель «Англетер», де з приємністю відзначив, що втручання Дорогі забезпечило мені гарну кімнату з видом на море біля Ньюхауна. Після того я здійснив другий захід до конгресного залу і згаяв певний час на своєму місці спостерігача, хоча єдиними об'єктами для спостереження були кілька десятків посивілих, сивих чи повністю плішивих голів, що стирчали переді мною, увінчані навушниками.

Дорогі не було. Хіггінс і Беррі похмуро кивнули мені і повністю заглибилися в оте гнітюче заняття, яке називається «зализування ран». Кощавий збайдужів до підсилювальної апаратури й відверто дрімав, похилений на плече свого друга, що час від часу марно силувався відхилити тулуб Хіггінса в протилежний бік, тобто на мене. Я спробував зосередитися на виступі чергового промовця про складні коригуючі зв'язки між різновидами соціальних експериментів. Але щиро кажучи, фрази, які промовлялися з трибуни, були так пересипані незрозумілими термінами, що і я ледве не заснув і тільки з пристойності висидів півгодини, перш ніж вискочити в кулуари.

Хол майже порожній, щось просто неймовірне, беручи до уваги якість виголошуваної в залі доповіді. Я взяв чашку кави, сів на найближчий диван і закурив. За якусь хвилину ще один втікач перетнув мармурові плити холу, повторив мої дії й підсів до мене. Обличчя наче знайоме. Це той самий містер Сеймур з понурим виразом, який приєднався до нас учора, щоб поділитися своїми враженнями від задухи й нечистого повітря.

Сеймур сухо привітався, і я відповів йому тим же. Він закурив сигарету й приліпив її у правий кутик губів, поки рука його, довга і якась нервова, помішувала ложечкою каву. Взагалі Сеймур, як я встановив згодом, з тих курців, які не витрачають зайвий час на свою сигарету і, раз запалену, залишають її диміти в роті, доки не настає потреба її викинути. Може, саме тому права половина його обличчя якось невдоволено перекривлена, наче перед фатальною необхідністю постійно кіптюжитися димом, тоді як ліва половина майже зловтішалася з своєї бездіяльності. Попри цю двоїстість, обличчя було гарне завдяки різким рисам, які надавали йому виразу мужності й зовсім не свідчили про його зіпсутість. Дещо холодна й похмура краса: сірі, втомлено примружені очі, тонкі насмішкуваті губи, густий каштановий чуб, який часто спадає на порізане зморшками чоло, не кажучи вже про римський ніс, у правильних лініях якого була якась невмолимість.

Сеймур вийняв ложечку з чашки, потім сигарету з губів, відпив кави й запитав:

— Вам набридла доповідь Паріно? Вона справді нестерпна.

— В даний момент для мене нестерпніший головний біль.

— Це дурне кокетування ерудицією запаморочило й мене, — кивнув співрозмовник, мабуть, не збагнувши, що я маю на увазі.

І, приліпивши сигарету в кутик губів, проказав:

— Таким, як ви, найгірше: подолати таку відстань, щоб вислуховувати стільки дурниць…

— Гадаю, це стосується і вас: Америка ще далі.

— О, я поєдную службові обов'язки з відпочинком: Данія приємно прохолодна влітку і, щоб не нудьгувати, потроху працюю над однією темою. Знаєте, тутешня бібліотека…

— Так, так, — кажу, — величезне багатство! Сто двадцять п'ять мільйонів томів. Власне, і я приїхав, щоб попрацювати.

— А, то інша справа, — погодився Сеймур і вийняв сигарету з рота, щоб ковтнути кави, потім майже без зв'язку додав: — Не пригадую, чи бачив я вас на попередніх конгресах.

— Я ще не доріс до рангу учасника конгресів. Мене відрядили на спеціалізацію, і я скористався нагодою…

— А, то інша справа, — повторив співрозмовник і знову затиснув сигарету кутиком губів.

Поки ми розмовляли, з'явилася нова втікачка й подалася до бару. І, коли не помиляюсь, знайома: це дама у чорному вбранні й при чорному гуморі, яка розмовляла з Дороті на вчорашньому прийомі. Жінка й собі узяла каву і підійшла до нас. Вона й сьогодні у чорному, а на її обличчі такий вираз, наче в руках у неї не чашка кави, а останки дорогого небіжчика.

— Моя секретарка, міс Грейс Мартін, — відрекомендував її Сеймур.

Грейс Мартін машинально і холодно подала руку, потім байдуже глянула на лацкан мого піджака й зауважила безбарвним голосом:

— «Болгарія»… Ви розмовляєте з супротивником, містере Сеймур?

— А чому б і ні? — відказав той недбало. — Мене більше цікавлять вороги, ніж якась незначуща людина, що набридатиме мені дурними теревенями. Зрештою, найважливіші питання людина завжди вирішує із ворогами.

Жінка, нічого не заперечивши, сіла біля шефа і, зайнявшись сигаретою та кавою, наче забула про нашу присутність. Вона значно молодша за Дороті, але це навряд чи допомогло б їй конкурувати з журналісткою. Грейс Мартін виглядала такою ж безбарвною, як і и голос, і характеристика, яку я міг би дати їй зараз, відзначала б її повну протилежність Дороті. Замість привабливості — замкнутість і відчуженість. Замість жіночності — майже чоловіча твердість хлопчачої постаті й різких рухів. Замість елегантного вбрання — вже згадуваний аскетичний костюм, окуляри, чорне волосся, прибране у зачіску старої діви, чорне взуття на низьких підборах. Бррр! Аж морозом обсипає.

— Ви вчинили розумно, скориставшись нагодою побувати на симпозіумі, — дещо повчально промовив Сеймур. — Це назавжди одіб'є бажання брати участь у подібних збіговиськах.

Я не заперечую, чекаючи продовження й побіжно вивчаю секретарку-черницю.

— Дві третини отих, — Сеймур недбало махнув рукою в бік залу, — пустоголові соціологи, а решта — розвідники. Найгірше, що на трибуну пнуться саме соціологи, а не розвідники; ті могли б розповісти справді цікаві речі.

— Ви, очевидно, віддали б перевагу міжнародному симпозіуму з проблем шпигунства, — докинув я, аби щось сказати.

— Це нецікаво, — озвалася Грейс, не відриваючи очей від своєї чашки. — Усі безсоромно брехатимуть.

— Іноді людина, брешучи, виказує досить правди, — заперечив Сеймур. — Авжеж, симпозіум з шпигунства як видовище куди бажаніший. Чи не так, містере Коєв?

У перерві, перш ніж піти з симпозіуму, я знову зіткнувся В холі з Хіггінсом і Беррі, але вони знову тільки кивнули мені. А коли наступної миті я зустрів і Дороті, розмова вичерпалася моєю подякою й однією-двома її фразами: «Прошу вас, нема за що». Після усього цього можна справді подумати, що учорашня дружня вечірка ніщо інше, як випадкова випивка, і що окремі репліки, здатні викликати підозру, всього лише самовпевнені п'яні обіцянки.

Але думка, яка мене тривожила, поки я пробирався крізь обідні юрми копенгагенців, пов'язувалася не з трійцею моїх колег-спостерігачів, а з тією обставиною, що сьогодні вівторок. Вівторок, а це значить, що людина у сірому картатому кашкеті й дорожньою сумкою САС чекатиме на мене біля входу в «Тіволі» рівно о сьомій вечора.

Кажуть, що сім — погане число, що вівторок також поганий день, і коли судити з сьогоднішнього становища, цей висновок не такий вже далекий від істини. Непомітна перевірка, здійснена мною, поки я йшов по Вестерброгаде, впевнила, що за мною все ще стежать. 1 нема підстав сподіватися, що до вечора це припиниться, але все ж зустріч перед «Тіволі» мусить відбутися хоч би для того — як не для іншого, — щоб у Центрі знали, що Еміль Боєв справді там, куди його відрядили, хоча й у стані повної бездіяльності.

Я звернув з Вестерброгаде праворуч, і за кілька кроків мій погляд помітив щось знайоме. Добре знайоме, коли вважати, що лише тиждень тому я сам спостерігав цю панораму Золотих Пісків, і то не на афіші. Афіша висіла у невеличкій вітрині, над якою виблискувала табличка: «Балкантурист», а в глибині приміщення двоє чоловіків сиділи в кріслах і розмовляли, а якась дівчина працювала за невеличким письмовим столом. Чоловіки напевно болгари, а дівчина — на сто відсотків болгарка, судячи з рис її обличчя, хоч у таких випадках ніколи не можеш бути певен.

«То й що, навіть коли й болгари», — думав я, поминаючи вітрину, не уповільнюючи крок. А у вухах прозвучав знайомий спокійний голос генерала: «Жодних контактів, ні за яких обставин…»

Знову звернув праворуч у першу ж вулицю й простував далі як звичайний турист, що знайомиться з містом. Чоловік, який стежить за мною, теж удає перехожого. Досвід, однак, привчив мене не тільки швидко розпізнавати таких суб'єктів, але й розгадувати їхні наміри. Природно, робота шпига — вистежувати, але й цю роботу можна виконувати у сто різних способів, а від способу, у який вона здійснюється, неважко встановити, чи стеження це «про всяк випадок», чи з точно визначеною метою; навіть те, чи тебе сприймають як посереднього противника, чи противника першої величини, і, нарешті, стежить за тобою поліція чи хтось інший.

Виходжу до Ратуші й завертаю в перше ж кафе випити кави. О цій порі за столиками не людно, і я вибираю зручне місце на осонні, тоді як моя тінь притулилася в затінку, подалі від протягів і моїх поглядів.

Попиваючи каву й аналізуючи поведінку мого шпига, я дедалі більше впевнювався, що стеження ведеться за рахунок казни його величності короля Данії. Сьогоднішній мій супутник — вже шостий за три дні, не рахуючи його колег на колесах, і всі вони — моторизовані чи піші — роблять свою справу на один копил, не дуже прикриваючись, але й без нахабства. Я, звичайно, не примхливий і не маю особливих прихильностей До національностей моїх шпигів, однак волію, щоб у даний момент за мною стежили датчани, а не американці.

Розраховуюсь за каву й знову починаю безцільно вештатись, хоча чудово знаю, що всі порядні люди у цей час за обідніми столами. Після вчорашньої пиятики я не відчував ніякого апетиту, а щодо вештання, то воно хоч і безцільне, але немарне. Треба уміти заживати користі навіть з дрібниць. Тому вмикаю свою майже автоматичну звичку запам'ятовувати навколишню обстановку, віддаючи сентиментальну перевагу пасажам і підземним переходам, прохідним дворам, автобусним зупинкам і зупинкам таксі, загальним і службовим входам великих магазинів, затіненим чи найбільш пожвавленим місцям, ритму дії світлофорів тощо.

Не маю й найменшого уявлення, чи все це ще знадобиться мені, й навіть хочу вірити, що ні, але не зашкодить накопичити якомога більше таких вражень, бо коли певної миті якесь із них насправді мені знадобиться, тоді буде надто пізно поповнювати свої знання.

Серед пам'яток вищезгаданого типу фігурує й крамничка з сигаретами і газетами неподалік од парку «Тіволі». За п'ять хвилин до сьомої того ж дня купую в крамничці останній номер «Таймса» і продовжую свою путь. Черговий шпиг тримається за традиційних метрів п'ятдесят, і саме тому я виявив таку честь старому й нудному «Таймсу». Мій прихід на зустріч із газетою мав означати: «За мною стежать». А коли заголовок газети обернено до парку, мовчазна репліка збільшується ще на одне речення: «Нічого для вас не маю».

Годинник на Ратуші гучно й урочисто відбиває сім ударів, коли я разом з юрмою туристів та місцевих роззяв проходжу повз «Тіволі». Чоловік у кашкеті з сумкою в руці на своєму місці. На змиг ока обмінюємося поглядами, і по тому, як він тримав сумку, я зрозумів, що й зв'язківець не має для мене повідомлень.

Пройшовши з десяток кроків, я мало не зіткнувся з товариством, яке в повному складі рухалося назустріч: Сеймур, Грейс, Дорогі, Хіггінс і Беррі.

— А, ви вже з «Тіволі»! — докірливо кинула мені Дороті.

— Ні.

— Тоді гайда з нами!

Без заперечень приєднуюсь до галасливого товариства, галасливого тільки завдяки Дороті. Беррі подався до каси по квитки, і невдовзі ми опиняємося у святилищі розваг — «Тіволі».

Пройшли повз літній театр, схожий на китайську пагоду, обійшли фонтани, водяні виверження яких супроводжувалися музичними виверженнями міського оркестру, завернули подивитися на штучне озеро, де не було нічого цікавого, і трохи постовбичили перед дитячою каруселлю.

— Позначте у своєму нотатнику, що бачили й «Тіволі», — сказав Сеимур Дороті. — Й рушаймо.

— Як це рушаймо? А рулетки? — майже обурилась Дороті.

— Могли б і щось перекусити, — несміливо запропонував Беррі, утираючи непросихаючий піт з свого чола.

— Вам би тільки напихатись, любі… — понуро пробурчав Сеймур.

Та оскільки ми саме підійшли до якоїсь пивнички і Беррі з Хіггінсом вже простували до вільного столика, Сеймур неохоче рушив слідом. Кельнерка у білій мереживній наколці, білому фартушку й з білим обличчям обдарувала нас люб'язною посмішкою:

— Що бажаєте?

— Я взяла б сандвічі, — негайно виголосила Дороті. — Датські сандвічі славляться.

— Сандвічі? — насупився Сеймур. — Вони всі перемацані… певно, й не зовсім чисті…

— Ви завжди бачите речі з найгіршого боку, — зауважила Дороті.

— Тобто з реального, — байдуже уточнив Сеймур. — Беруть хліб однією рукою, а шинку тулять другою.

— Може, до цього шинка побувала й на підлозі? — підказала Грейс.

— Цілком можливо, — незворушно кивнув Сеймур. — Я особисто візьму біфштекс.

— І його готують руками, — попередила Дороті.

— Так, але після того смажать. І він стає надто гарячим, щоб брати руками.

— Ну, то вирішили? — нагадала про свою присутність кельнерка, яка досі спокійно спостерігала за нами як людина, що перебачила на своєму віку чимало ідіотів.

Хіггінс узагальнив бажання групи, замовивши Сеймурові біфштекс, а решті — пиво й сандвічі. За столом запала ніякова мовчанка, як після несподівано перерваної суперечки. І тільки коли принесли пиво й Хіггінс добряче хильнув зі свого запітнілого келиха, він зволив порушити мовчанку:

— Це «Тіволі» не таке вже й кепське…

— Не бачу нічого хорошого, — поспішно заперечив Сеймур, виплюнувши недопалок і потягшись за кухлем. — Я помітив, що люди найбільше нудьгують саме у місцях розваг. Та оскільки це місця розваг і ніхто їх не тягнув сюди силоміць, усі вдають, що їм неймовірно весело.

— Може, вони це роблять просто з вихованості, щоб своїми кислими фізіономіями не псувати іншим настрій, — пробурмотіла Дороті.

— Якщо маєте на увазі мене, я справді не досить вихований у лицемірстві, моя люба, — м'яко зауважив Сеймур.

— О, я кажу взагалі…

Сеймур, очевидно, хотів щось додати з приводу «казання взагалі», але саме з'явилася кельнерка з великою тацею.

Сандвічі було з'їдено майже мовчки, коли не рахувати схвального зауваження Беррі на їхню адресу та повторних замовлень пива для Хіггінса. Коли ми встали, Дороті, відновивши свою життєрадісність, заявила:

— А тепер до рулеток?

Сеймур хотів заперечити, але промовчав, вирішивши, очевидно, що опиратися жіночій примсі нижче його гідності. Ми рушили до найближчого грального павільйону, очолювані Дороті, яка сьогодні була в розкішному попелясто-сріблястому костюмі й могла б називатися дамою в сірому.

У павільйоні рулетки не виявилось, зате стояли ротативні малини. Два десятки гравців обох статей тренували свої біцепси, смикаючи важкі ручки, поки диски апарата оберталися з металевим дзвоном, щоб зупинитися у відповідній комбінації. Взагалі ротативки були головною привабою цього розважального парку, де за основну розвагу правив азарт. Азарт дрібний, особливо щодо виграшів, але за рахунок цього програші, досить часті, болюче вражали громадянина середнього достатку, що прийшов сюди відпочити після трудового дня.

Дама в сірому і дама в чорному купили при вході по жмені нікелевих жетонів і рушили до двох вільних машин, а ми, чоловіки, залишились біля входу курити й спостерігати віддаля двобій машини і людини. Дороті від початку виявила свій гравецький азарт і тим більше захоплювалась, чим більше програвала. Вона то різко смикала важіль, то зовсім обережно пускала механізм, силкуючись збагнути апарат, секрет якого, власне, полягав у тому, щоб вісімдесят відсотків надходжень привласнювати. Грейс, навпаки, байдуже опускала жетони і так само байдуже натискувала ручку, немов сама була придатком машини.

— А ви не хочете спробувати щастя? — глянув на мене Сеймур.

— Яка користь від такої мізерії, — відказав я.

— Авжеж, — ствердив Беррі, знову зарошений потом. — Коли вже грати, то крупно…

— Про яку це ви гру? — скинув очі Сеймур.

— Та… взагалі про гру… Життя — та ж гра…

— Своєрідна думка. Ви не вивчали теорії ігор Борелє і Ноймана?

— Мене цікавлять не математичні теорії, а психологічні фактори, — трохи ображено відказав Беррі.

— От-от, психологічні фактори! — підтвердив і Хіггінс, пробудившись від своєї летаргії. — Ми трактуємо соціологію як психологію суспільства…

— Оригінально, таки справді оригінально, — повторив Сеймур.

— Пробі! — скрикнула раптом Дороті. — Дивіться, справжній потоп!

Дамі в сірому справді випав чималий виграш, і в металеві ночовки на машині з мірним дзвоном ринув цілий потік жетонів. Виросла купа, і жінка справді потребувала допомоги, і я послужливо подав їй «Таймс», який і не збирався читати. Дороті збуджено збирала жетони й складала їх у авторитетну англійську газету. Тоді, притискуючи до грудей свій важкий імпровізований кошіль, оголосила:

— Тепер ми їх прогуляємо!

— Увільніть нас од вашої великодушності, — сухо кинув Сеймур. Потім глянув на годинника і нагадав — Час іти до Тейлорів.

— А як же оці жетони? — збентежено запитала Дороті, притискуючи обома руками пакет з жетонами.

— Викиньте, — так само сухо мовив Сеймур. — Щодо мене, то непотрібне я викидаю.

Й оскільки Дороті дивилася на нього, чи не жартує він, Сеймур узяв пакуночок з її рук і викинув у найближчий кошик для сміття.

Спроба утекти під приводом, що мені нічого робити серед незнайомих людей, не дала наслідків.

— От і познайомитесь, — відказав Сеймур, подивившись на мене так, наче тільки зараз завважив мою присутність.

— Але мене не запрошували…

— Не турбуйтеся, туди нікого не запрошують. Навіть і вас, Дороті. Чи не так?

Й оскільки жінка в сірому не зволила відповісти, Сеймур додав:

— Їхня господа, знаєте, щось на зразок міського майдану. Люди просто переходять його, перш ніж іти куди-інде. За винятком тих, хто віддається грі… чи життю, як грі… чи як там ще…

Отже, ми посідали у дві машини, що стояли біля «Тіволі», й подалися до Тейлорів.

Господарі зустріли нас такими ж стандартними усмішками, якими зустрічали й інших гостей. Може, тільки Сеймур мав привілей на особисте ставлення, бо замість машинального «як поживаєте?» йому було сказано: «Як мило, що ви прийшли, Вільяме». Ми увійшли в салони, а подружжя залишилося в холі, де, видно, їм судилося простояти цілий вечір, зустрічаючи й проводжаючи гостей, які без упину розминалися у дверях. Інакше кажучи, миле двійко молодих людей, які, боюся, заскоро постаріють під тягарем світського життя. «Салони» — це п'ять-шість просторих кімнат, сполучених між собою й обставлених дорогими меблями, придбаними, певно, випадково, бо такі ж строкаті й різностильні, як і численні гості. Що ж до самих відвідувачів, тут, крім кочівників, які заявилися тільки вихилити по чарці, були й представники більш осідлих племен, що розташувалися по канапах, а то й просто по килимах. Суміш вишуканої елегантності й богемної недбалості, голених і бородатих фізіономій, міні- й максі-туалетів, зачісок майже всіх кольорів веселки й найрізноманітніших мов індоєвропейської групи. І тільки одним-єдина об'єднуюча ланка — випивка. Усі тут п'ють віскі й усі однаково спраглі, отож кельнери в білих куртках без упину розносять таці з повними келихами й прибирають порожні.

Наша компанія розпалась у цій юрмі, і я вже відчув полегшення від того, що лишився сам, коли просто над вухом почувся трубний голос Сеймура:

— Чи не здається вам, що тут надто гамірно… й страшенно душно?.. Ходімте краще далі.

— Боюся, що далі те ж саме, — неохоче відповів я.

— Не зовсім.

Він пішов уперед, а я слухняно подався слідом; ми поволі минали кімнату за кімнатою, пробираючись крізь натовп, аж доки не вийшли в якийсь бічний коридор і не опинилися перед щільно зачиненими дверима кольору червоного дерева. Кельнер виставляв на низький буфет пляшки віскі, виймаючи їх з картонних коробок. Певно, він тут не тільки господарював, а й чатував біля дверей, бо спритно перепинив нас, і тільки коли Сеймур щось мовив йому, дозволив увійти.

Просторе приміщення було коли не прохолодніше, то принаймні тихіше, ніж інші салони. Яскраво освітлене чотирма старовинними люстрами, воно все-таки видавалося похмурим, може, через облицьовані червоним деревом стіни і оббиті темно-зеленим оксамитом меблі. Важкі оксамитові портьєри закривали вікна. На цьому мінорному тлі яскраво виділялися світло-зелені чотирикутники ломберних столів. За винятком кількох груп, що грали в покер, основна маса присутніх купчилася навколо великого центрального столу з рулеткою. Ми підійшли й собі. Сеймур вийняв з бумажника десяток банкнотів по п'ятсот крон і недбало подав одному з двох круп'є у смокінгах.

— Які жетони бажаєте? — поспитав той.

— По сто крон.

Приклад зобов'язував, особливо після моєї заяви, що не граю по дрібних. Однак у подібних випадках я не звик відчувати себе зобов'язаним комусь в чомусь. Почекавши, поки круп'є відлічить Сей-мурові п'ятдесят крупних жетонів, я царственим рухом подав круп'є єдину банкноту і натомість одержав п'ять жетонів. Між нами кажучи, я волів би дрібніших, але круп'є, очевидно, вирішив, що я і мій супутник — люди одного рангу.

Спочатку я тільки спостерігав за грою Сеймура. Він ставив то на чотири цифри, то на «шьовал», згідно, певно, якійсь своїй системі. В мене немає системи, тому я ставлю один жетон на червоне, приготувавшись чимскоріше позбутися свого жалюгідного капіталу і перейти в категорію глядачів. Круп'є, як у солідних ігорних казино, закликав гравців: «Робіть ваші ставки!» — крутнув ручку рулетки, пустив кульку й протяжним голосом попередив: «Ставки зроблено!» Кулька якийсь час стрибала і після деякого вагання зупинилася на червоному. Чоловік у смокінгу спритним рухом підсунув один жетон до мого й прибрав лопаткою програні ставки.

За простим принципом імовірності, згідно з яким колір, що вийшов, не має шансів вийти повторно, ставлю двісті крон на чорне й знову виграю.

— Браво, Майкле, ви вдало наслідуєте приклад, який я подала сьогодні, — чую шепіт Дороті.

Вона сіла ліворуч од мене, певно, щоб бути подалі від Сеймура, і подала круп'є п'ятсот крон:

— Жетони по двадцять, прошу!

Вільний круп'є відрахував їй жетони, а я поставив нові двісті крон на червоне, саме коли почувся протяжний голос: «Ставки зроблено!» Цього разу програш. І, щоб більше не грати абияк, ставлю усі шість жетонів знову на червоне.

Червоне.

— Браво, Майкле. Ви справді здібний учень, — вдруге прошепотіла Дороті, яка вирішила поставити два малих жетони на першу колонку. Сеймур також бачив мою скромну перемогу, але утримався від коментарів. Він цілком захопився власною системою, і його наполегливість винагороджувалась, бо купка жетонів перед ним помітно збільшилась.

Розповісти точно, як протікала гра далі, значило б напевно збрехати, оскільки в мене не лишилося ні точного уявлення, ні точного спогаду про неї, крім того, що я ставив і ставив на колір. Оскільки я вирішив будь-що програти капітал і відійти від столу, я без розбору ставив жетони то на чорне, то на червоне, час від часу з подивом помічаючи, що купа жетонів переді мною незмінно збільшувалась, попри нечасті програші. Іншою, на жаль, була доля моєї вчительки. Хоч грала вона дрібно, але швидко втратила всі свої жетони й мусила вийняти нову банкноту, а тоді й третю. Зате Сеймур уже подвоїв свої авуари. Застигнувши перед столом з незворушним обличчям і димлячою в кутиках губів сигаретою, він при кожному вигуку круп'є відраховував по десять крупних жетонів, ставлячи їх то на одне, то на друге поле.

— На сьогодні все, — понуро мовила через якийсь час Дорогі. — Радію, що хоч ви, Майкле, виграєте. Заступайте мене гідно!

— Може, краще ви мене заступите?

Вона, вагаючись, глянула на мене, але те вагання швидко змінилося героїчною рішучістю:

— Не маю сили відмовитись. Усе моє єство кипить жадобою реваншу.

Я поступився Дороті своїм місцем і, щоб не заважати їй, попростував до виходу, побіжно відзначивши, що Сеймур провів мене поглядом.

У сусідніх приміщеннях гостей значно порідшало. Зменшилася й задуха, бо вікна були широко розчинені в ніч, насичену електричним сяйвом. У наявності всі умови, щоб спокійно випити віскі. Що я й зробив.

— Спустила все. Можемо рушати, — через півгодини оголосила Дороті, ставши біля канапи, на якій я влаштувався.

— Віскі?

— Ні. Краще коктейль з вітріолу й ціаністого калію. Просто вмираю од злості.

Я огледівся. Сеймур все ще не з'являвся у салоні, а Беррі, Хіггінс і Грейс давно зникли. Саме час наслідувати їхній приклад. Машина мчала вечірніми вулицями, а Дороті вела своєї:

— Злість мене бере, що так по-дурному програла ваші гроші, — бурмотіла вона.

— Вони такі ж мої, як оті в «Тіволі» — ваші.

— Жбурнути мій виграш у кошик, ви уявляєте!

Вона повернула обличчя до мене, наче забувши про кермо, і мене охопило неприємне відчуття, ніби ми зараз вріжемося у якусь вітрину.

— Тепер ви розумієте, чому я програла? Коли нехтуєш тим, що одержав, доля тебе карає. — І, знову втупивши погляд просто себе, Дороті повторила — Жбурнути мій виграш у кошик…

— А може, цього вечора він те ж саме вдіє і з своїм.

— Ждіть, аякже! — Потім знову повернулась до наболілого — Треба було міняти стиль гри. Бачиш, що програєш, — зміни стиль.

— І що з того? Ви ж не можете змінити систему. Рулетка — це система, і вона працює проти вас.

— Але ж ви виграли…

— Тимчасово. Це також елемент системи. Пастка для наївних.

— Вільям теж виграв, — наполягала Дороті. Оскільки я мовчав, жінка сама собі відповіла — Власне, людина легко виграє тоді, коли виграш їй байдужий. Взагалі людина завжди одержує задарма те, що не цінує. Сеймур — багата людина.

— А ви?

— Була багата, Майкле. — Вона наголосила на минулому часі. — Не скажу, що зараз бідна, але примхи надто дорога річ, щоб попускати їм усе життя.

— А навіщо попускати?

— Навіщо? Бо життя без них стає нестерпно нудним. Дороті різко повернула і так само різко загальмувала перед освітленим білим фасадом «Англетера». Потім заглушила мотор, вийняла ключ і, глянувши на мене, додала:

— Якщо я запрошу вас до себе, гадаю, що і це моя маленька примха, але я готова дозволити її…

Маленька примха? Чому б і ні. Особливо коли цього вимагає етикет.

Підводжусь з ліжка, закурюю сигарету й влаштовуюсь у зручному білому кріслі. У цьому люксовому апартаменті все біле й рожеве, як і жінка, що забула вкритися перед тим як заснути. Неуважливо окидаю поглядом це тіло, коли не свіже, то принаймні щедре. Переводжу погляд на обличчя: вуста без помади видаються блідими, під очима темні кола. «Не дав би вам більше двадцяти п'яти», — казав я, звикнувши з галантності применшувати на десятиріччя вік знайомих мені жінок. Так, їй не менше тридцяти п'яти, і принаймні половина цього віку минула в маленьких примхах, і втома вже пробивалася з-під рожево-білої поверхні фасаду.

Джеймс Бонд і йому подібні, попри свою пристрасть до маленьких постільних розваг, мабуть, зневажили б залицяння цієї відквітлої красуні. А я при всій своїй скромності відгукнувся на перший заклик. Курйоз.

Людей, на яких слід заповнювати досьє, збільшилося з трьох до п'яти, і кожен з них дурить мене по-своєму, за винятком хіба Грейс, яка не бреше тільки тому, що мовчить. Вони обсновують мене брехнею слів і вчинків, і найпростіше виплутатися з тенет, здавалось би, — припустити, що все, що йде від них, — брехня. Але припустити таке — значить позбавити себе тих опорних пунктів, тих маленьких ознак правди, з яких може скластися ціла правда.

Погляд знову падає на сплячу жінку, втім, без будь-якого інтересу до її жіночих принад. Якщо в п'ятірці доброзичливих і відвертих людей справді є щира людина, то це, без сумніву, Дороті. Питання в тому, наскільки її відвертість може завдати мені клопоту поза помірними втіхами помірних примх.

Звичайно, кожен незнайомий — можливий супротивник. Але можливий — ще не значить справжній. До того ж супротивники можуть бути найвідмінніших вдач і спонук. А це означає, до речі, що є супротивники, яких у даний момент можна обернути на союзників.

Неначе відчувши, що я думаю про неї, Дороті заворушилася в ліжку, спробувала вкритися неіснуючою ковдрою й повернулася на інший бік.

Вважається, що у такій професії, як наша, певна доза підозріливості не шкодить. Питання тільки, що ми розуміємо під цим і в якій дозі. Постійна підозріливість затуманює ясність бачення, розпорошує увагу, примушуючи озиратися на всі боки замість зосередитися на тих напрямках, звідки справді може чигати небезпека. Підозріливу людину мають за дуже обережну й невразливу, але вона, власне, фортеця, уже напівзахоплена ворогом, бо дезорганізована зсередини.

Я загашую сигарету в кришталевій попільниці, встаю з крісла й нишком заходжуюсь оправляти свій одяг, весь час думаючи про одне.

Так. треба бути не підозріливим, а проникливим, мати вуха й очі відкриті, щоб сприймати усю наявну інформацію — й брехливу — і напружувати мозкові звивини, щоб ретельно аналізувати її. Сеймур має рацію: будь-яка брехня, за характером своїх хибних відомостей, часто-густо несе досить точну інформацію про те, що намагаються приховати. Дайте будь-кому вільно брехати півгодини, і він своїм базіканням неодмінно викаже щось із того, приховуваного. Тому базіки небезпечні самі для себе і для своїх навіть тоді, коли брешуть.

Отож я вслухаюсь у все, що можу чути, й вдивляюсь у все, що можу бачити, і навіть сам ладен на певні пустощі в ім'я галантності. І ось мій слух уловлює ледь чутний дисонанс у цьому наче злагодженому квінтеті. Щось рипить у взаєминах Сеймура, з одного боку, і Хіггінса та Беррі — з другого. Ще виразніше це у взаєминах Сеймура й Дороті. І хоча рипіння звичайно дратує, та зараз воно швидше тішить, і я навіть не проти, щоб дисонанс у квінтеті посилився настільки, щоб весь концерт зірвався.

Але дисонанс може бути й заздалегідь передбачений. Додаткова пастка на простачка. Точнісінько, як випадкові виграші підтримують ілюзію, що система працює на твою користь. Коли п'ятеро хочуть навіяти тобі враження, ніби ти потрапив у щиру домашню обстановку, найпростіше почати кепкувать один з одного чи сваритися. «Не думай, що ми щось приховуємо. Дивись, ми ледве терпимо один одного».

Дороті знову заворушилася на ліжку. Певно, змерзла, бо згорнулась клубочком і затихла. Крізь напіввідчинене вікно вливалося прохолодне повітря, змішане з запахом моря. Світало. Неонові колби на порожньому майдані випромінювали в сутінки бліде сяєво. Десь неподалік старовинний годинник відлічив чергові півгодини кількома тактами улюбленої всіма старовинними годинниками біг-бенівської мелодії.

Я надів піджак, підійшов до ліжка й накинув на жінку легку пухову ковдру. І вийшов, безшумно причинивши двері.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Симпозіум ішов усталеним порядком. Наукові повідомлення й виступи по доповідях — писані, бо доповіді були відомі наперед. Фотографування на згадку — в залі. Знімки на згадку і кава в кулуарах.

— Їхня кава на рівні доповідей, — зауважив Сеймур ранком третього дня, зустрівши мене в тлумі біля бару. — Може, вип'ємо чогось пристойнішого?

— Якщо знову каву, не бачу потреби йти кудись, — відповів я.

— Може, й не каву, — знизав плечима Сеймур. — Головне — аби свіже повітря.

Він, очевидно, фанатик чистого повітря, бо все жаліється на задуху, не підозрюючи, що її може викликати сигарета, яка не перестає диміти в його роті.

Ми сіли в елегантний чорний «Плімут» і рушили у невідомому напрямку.

— Вчора ви кинули гру саме тоді, коли вона тільки почалась, — промимрив мій супутник, втупившись просто себе.

Він упевнено й вправно вів машину людними вулицями, але його манері рушати з місця чи гальмувати бракувало плавності, відчувалася рвучка твердість.

— Я дав можливість дамі відігратись, — мовив я, неначе виправдовуючись.

— Істерія не може конкурувати з твердим холодним розумом, — заперечив Сеймур, не повертаючи голови. — Рулетка, як вам відомо, раціональна гра, гра ймовірностей, в якій всі найкращі варіанти попередньо відібрано в гравця й передано банку.

— І ви все-таки маєте нерозсудливість грати…

— Я граю не через нерозсудливість, а через довіру до власного здорового глузду. Я люблю складні ігри, Майкле.

Він уперше і наче випадково назвав мене на ймення. Тут усі починають звати мене Майклом, ніби переконуючи, що я вже своя людина.

Виїжджаємо на широку Фредеріксберг-алею, і Сеймур збільшує швидкість, не уриваючи свої міркування:

— Дороті варто б спробувати щастя в покері. І то в суто жіночому товаристві. Одна несамовита істеричка поміж трьох інших — це вже певний шанс на успіх… — Він замовк, неначе згадавши щось. А невдовзі докинув: — Сподіваюсь, те, що я кажу, вас не дратує.

— Чому мало б дратувати? Ви ж говорите про Дороті, а не про мене.

— Але ж Дороті ваша приятелька…

Справді, дама в сірому, яку б вже слід назвати дамою в рожевому, цього ранку досить недвозначно виказала свою прихильність до мене. Вона підвезла мене на симпозіум своєю машиною, а під час засідання розважала досить інтимною розмовою, супроводжуваною усмішками і відповідними поглядами.

— Коли вже йдеться про дружбу, гадаю, що ваша дружба з Дороті трохи давніша, — мовив я незворушно.

Сеймур відповів не одразу, може, шукав якийсь прихований зміст у моїй банальній фразі. Потім зовсім несподівано проказав:

— Припускаю, що вона сама запропонувала вам її.

Здогад точний. Однак я не звик обговорювати подібні речі з іншими, а ще менше з тими, кого я знаю два дні. Тому полишив свого супутника розмовляти з самим собою:

— У наш час не диво, коли жінка сама пропонує своє тіло. Іноді це робиться заради чистої насолоди, іноді заради насолоди плюс чого іншого, а іноді тільки заради чогось іншого без жодного зв'язку з насолодою.

Сеймур замовк, неначе даючи прикинути, до якого з трьох варіантів віднести мій власний. Й оскільки мовчанка затяглася, він промимрив:

— Даруйте. Дороті справді має рацію: мені не щастить у лицемірстві світського виховання.

За півгодини ми вже сиділи в одному із закладів на Строгет, розкішній торговій вулиці, закритій для машин. Кельнер приніс нам дві склянки, у яких було мало віскі й багато льоду. Ми умочили губи в питво й задивилися на навколишній краєвид. У цей передобідній час вулиця повнилася строкатим космополітичним натовпом: босі хлопці у кудлатих кожухах, дівчата, що забули, напевно, повдягати спіднички, й інші, що не встигли зняти піжами, хід голих стегон і напівголих задніх частин, суконь до землі й до талії, наквацьованих чи просто немитих облич, жіночих блузок, схожих на рибальські сіті, чоловічих штанів з мішковини, підперезаних очкурами, не кажучи вже про буйство барв з явним тяжінням до найкрикливіших.

— Шизофренія на повний хід, — ліниво зауважив Сеймур, тягнучись до своєї склянки. — Щедрий матеріал для соціолога.

— І не дуже цікавий, — додаю я. — Все це не важко пояснити.

— Знаю я ті ваші пояснення. Як і наші. Люди споконвіку приписують світові закономірності, вигадані їхнім убогим розумом. Огюст Конт винайшов три стадії у розвиткові суспільства. Ви їх збільшили до п'яти — от і вся різниця.

— Мені здається, справа не в кількості. Конт виводить свої стадії з людської свідомості, а ми виводимо їх з об'єктивного розвитку матеріальної дійсності, — заперечив я, пускаючи в хід ерудицію, накопичену під час подорожі у спальному вагоні.

— Правильно. Ви замінили одну функцію іншою. Це заслуга, яку я не насмілююсь одбирати у вас.

— Якщо для вас об'єктивний розвиток фікція…

— Об'єктивний розвиток? Але дозвольте, де гарантія, що ви його розгледіли? Людина вже у своїй біології запрограмована як безсила й обмежена істота.

По цих словах Сеймур узяв зі столу пачку «Кента» і показав мені, наче згадана людська нікчемність містилася десь поміж сигарет.

— І все-таки ця безсила істота робить все нові й нові відкриття, які допомагають їй долати своє безсилля.

— Я зовсім не заперечую цю елементарну істину, — кивнув мій співрозмовник, діставши сигарету й увіткнувши її у правий кутик рота. — Але роблячи жалюгідні відкриття, людина неспроможна передбачити їхні наслідки. Тому ці відкриття ні на йоту не применшують її слабості й замість зробити з неї володаря всесвіту, як ви полюбляєте твердити, кидають її у нове рабство. Ось погляньте.

Елегантною срібною запальничкою він показав на площу, що відкривалася в глибині вулиці, настільки забиту машинами, що вони ледве повзли.

— Люди вигадали автомобіль, щоб швидше пересуватись, але кількість автомобілів збільшується у такій пекельній прогресії, що скоро унеможливить будь-який рух. Людина перетворилася на бранця машин, створених нібито, щоб позбавити її труднощів…

Сеймур клацнув запальничкою, затягнувся й провадив далі, разом з словами виштовхуючи з рота хмарки тютюнового диму:

— Атомна бомба малювалася її творцям як засіб перемоги не тільки над противником, але і над страхом перед будь-яким противником. Але тільки з винаходом атомної бомби почалася ера найбільшого страху, який тільки знало людство. Страху для всіх, включаючи й творців бомби.

— Це тільки доводить просту істину, що технічний розвиток далеко випередив розвиток суспільного ладу. За досконалішого суспільства…

— Ілюзії! — перебив мене Сеймур. — Все це доводить безсилля усього суспільства і взагалі будь-якого суспільства, озброєного функціями тих чи інших хибних закономірностей.

— А які ж, на вашу думку, справжні? — запитав я, охоче надаючи слово співрозмовнику.

— Їх немає, — відказав Сеймур, розвівши руками. — А якщо й існують, вони незбагненні для нас, для нашого убогого розуму, який оцінює явища в обмежених можливостях трьох вимірів. Але з усім своїм неуцтвом ми могли б чесно визнати, що цей Всесвіт — невимірно велетенське пульсування, бурхливе дихання якоїсь матеріальної чи якої хочете субстанції, рух, закономірний чи хаотичний, в якого кожне вдихання є початком, народженням, творенням, а кожне видихання — поривом смерті, космічними катастрофами, винищенням. Вариво паростків і гниття, наполегливого прагнення до зростання і безжального винищення ростучого. І в тому гігантському процесі, уявіть собі, земна людина-мурашка намагається встановити якийсь свій лад, підкорити своїй блошиній волі поведінку вола…

— Нищівне порівняння… — пробурчав я.

— Анітрохи. Ви знаєте не згірш, що відмінність між нікчемністю людини і величчю Всесвіту взагалі не піддається образному порівнянню.

— Не розумію тоді, навіщо ви присвятили себе такій непотрібній науці, як соціологія.

— Бо це було ухвалено ще до мого прозріння. І тому, що соціологія така ж непотрібна наука, як і всі інші. А в такому випадку чи має значення, на якій точно спеціальності зупинишся, аби брехати людям і собі, ніби робиш щось корисне?

— Що ж до користі, не бачу тут ніякого обману: соціологія допомагає вам добувати собі хліб, — насмілився зауважити я.

— Найабсурдніше те, що мені нема потреби добувати собі хліб, як ви висловилися. Я той, кого прийнято називати «заможна людина», Майкле.

Він вимовив останню фразу з такою ніяковістю, неначе відкривав мені якусь непристойну таємницю. Тоді прозаїчно запропонував:

— Ще віскі, га?

— Як хочете.

Сеймур зробив недбалий, достатньо зрозумілий знак кельнеру, що стояв перед входом у заклад, і невдовзі перед нами знову стояли дві склянки, добре набиті кубиками льоду.

— Власне, я став соціологом тоді, коли ще перебував у полоні своїх забобонів, хоча вже бачив усю їхню сміховинність. Здоровий глузд підказував мені, що я можу наплювати на все, однак забобони нагадували: «А що скажуть інші?» Звичайно, я вже тоді подумки плював на інших, на всіх отих «інших», що звуться суспільством, і все ж мені не хотілося вважатися багатим неробою, як оті пустопорожні суб'єкти, що розтринькують чверть свого життя по літаках і аеропортах, перелітаючи з курорту на курорт і з казино до казино. І не тому, що я не неврастенік, як вони, але моя неврастенія прагнула дій, оцінюваних як суспільно корисна діяльність. Сподіваюсь, ви розумієте мене?

— Думаю, що так, — кивнув я, потягнувшися до своєї склянки. — Якщо це взагалі щось значить для вас.

— Природно, значить

— «Природно»? Наскільки я зрозумів, для вас усе на цьому світі нічого не значить.

— О, не сприймайте моїх слів буквально. І не плутайте теоретичні концепції з практичними вчинками. Ви, як висловилась моя секретарка, мій противник, звичайно, в теоретичному аспекті. А людина завжди цінує думку свого противника… іноді навіть більше, ніж думку друга. Чи не так?

— Не знаю, — відказую, одставивши склянку після того, як добре остудив об неї руки. — Гадаю, якби противник мав про мене надто прихильну думку, це навряд чи мене втішило.

— Йдеться не про приязну думку, а про повагу, — уточнив Сеймур. — Я можу поважати свого противника, не маючи про нього приязної думки…

— Мені важко вловити нюанс… — докинув я нахабно, бо нюанс аж надто очевидний.

— Я можу поважати вас, що не перешкоджає мені відкидати ваші ідеї, — терпляче пояснив співрозмовник. Й оскільки я промовчав, він провадив далі: — Ви навіть не можете зрозуміти, що безладдя за своєю природністю менш небезпечне, ніж ваші ілюзії про лад і справедливість. Небезпечні ілюзії. Усі війни й усі страшні кровопролиття велися за такі ілюзії. Людство завжди винищувалось в ім'я життя, кращого життя, ідеалів життя. Взагалі лихо людства в тому, що про нього завжди дбала купка самозваних благодійників вашого штибу. Коли б кожен дбав сам про себе, а не намагався рятувати інших, цей абсурдний світ був би дещо спокійніший.

— Якщо послухати вас, то справи ведуться найкраще тоді, коли ніхто нічого не робить.

— Так, коли мати на увазі саме ці справи. Перестаньте вчити людей як їм жити. Перестаньте допомогати їм налагоджувати життя, не спитавши, чи потребують вони вашої допомоги.

— Я нікого не збираюся вчити, — нагадав я йому.

— Як не про вас особисто, а про ваших мислителів. А що ж до мене чи до вас, правило можна застосувати у зворотному вигляді: не дозволяймо втручатися в наше життя й нав'язувати нам життєві засади, при складанні яких ніхто не питав нашої думки.

— Ваша обробка почалася дещо несподівано й досить енергійно, — зауважив я, приховуючи усмішку.

— Саме це й мусить переконати вас, що про обробку і не йдеться. Я, як ви вже зрозуміли, майже легендарний у своїй нетактовності, — ледь посміхнувся й Сеймур.

— «Нетактовності» чи «щирості»?

— Ці два поняття цілком рівнозначні в тому доброму суспільстві, до якого я маю нещастя належати.

— Ви, здається, вважаєте нещастям, що взагалі належите до людського суспільства. Ви з мукою несете хрест життя.

— Скажіть — «з нудьгою». Це буде точніше, — відповів Сеймур, виплюнувши недопалок.

Він огледівся, допив воду, що утворилася в склянці з розталого льоду, й глянув на мене примруженими очима:

— І все-таки ця нудьга ніщо у порівнянні з тією, Великою нудьгою.

— Точніше? — запитав я, також допивши з своєї склянки.

— Та отією, яка починається після похорону.

— У нас досить часу розмірковувати над цією проблемою, перш ніж нас поховають.

Сеймур знову озирнувся й проказав майже пошепки:

— Здається, за вами стежать… Якщо, звичайно, не стежать за мною.

Те, що за мною стежать, я знаю й без Сеймура. Ще коли ми пили першу порцію віскі, я помітив чоловіка, який стовбичив за традиційні п'ятдесят метрів між кіоском з порнографічними виданнями і входом у кінотеатр.

— Навіщо за мною стежити? — запитав я здивовано.

— Просто так: звичайна шпигуноманія, — знизав плечима мій співрозмовник. Потім, ще більше примруживши сірі очі, додав: — Може, бояться, що ми укладемо з вами таємну угоду, га?

І вперше розсміявся уголос дещо хрипким сміхом, як сміється незвична до цього людина.

Побоювання, що сіроокий мізантроп запросить мене на обід, не виправдалося. Кажучи «побоювання», я, може, дещо перебільшую, але в даний момент мені не хотілося б ні відмовлятися від запросин Сеймура, ні пропустити зустріч з дамою. Дамою у рожевому.

— Куди вас підвезти? — запитав мій супутник, коли ми вже сиділи в «Плімуті».

— До готелю «Англетер», якщо це вам не важко.

— О, і ви в «Англетері»! — півголосно промовив Сеймур. — Чудово. Тільки показуйте дорогу.

Подорож минула в мовчанні, коли не рахувати моїх команд «праворуч» чи «ліворуч». Чоловік за кермом поринув у свої думки чи в ритм руху. Підозрюю, що він не дуже балакучий, хоча зі мною говорить без упину.

Коли ми вже під'їхали до готелю, Сеймур зауважив:

— Не сподівався такого сліпучо-білого фасаду. Мені здається, що добрій старій Англії більше пасувало б щось закуреніше…

— А для Дороті — щось більш зношене… — докінчив я.

Він глянув на мене і знову розсміявся:

— З вами треба обережніше. Ви починаєте у небезпечний спосіб вгадувати мої думки.

Дороті, втім, зовсім не мала зношеного вигляду, коли трохи пізніше з'явилася у барі «Зоопавільйонен», куди я завбачливо приїхав на таксі. Обличчя її сяяло життям і — будьмо джентльменами — молодістю. Між іншим, наша зустріч з таким же успіхом могла б відбутися і в ресторані «Англетера». Але для Дороті обідати в ресторані свого готелю так само нудно, як і вдома.

— Закладаюсь, що ви допіру були з тим кислим типом! — заявила вона, коли ми сіли за столик біля самого вікна з чудовим видом на озеро, ціна якого акуратно включена у меню.

— Як ви вгадали?

— З вашої кислої фізіономії.

— Ви у дуже небезпечний спосіб починаєте вгадувати ситуацію, люба.

— Я здатна відгадувати не тільки ситуацію, але й розмови, — попередила мене дама в рожевому. — Певна, що ви говорили про мене.

На щастя, саме підійшов кельнер.

Дуже нетривале щастя, бо вже за закускою з копченої сьомги Дороті знову почала:

— Зізнайтеся, що ви говорили про мене!

— Я особисто ні.

— Значить, говорив отой.

Я скромно опустив очі

— Не турбуйтеся. Я не змушуватиму вас повторювати його слова. Вони й так відомі мені.

— Це може тільки тішити мене.

— Закладаюсь, що він набазікав вам доволі про моє минуле…

— Знаєте, коли заходить про щось таке, я взагалі нічого не чую…

— Не викручуйтесь, Майкле. Чоловіки завжди чують подібні балачки, навіть коли вони глухі, як наш старий Хіггінс. А у вас, коли не помиляюсь, добрий слух.

— Щиро вам кажу…

— Облиште. А я ще щиріше кажу вам, що плітки мене не зачіпають. Але Сеймур таки переборщує.

— Може, ревнує… — докинув я навмання.

— Ви так вважаєте? — Жінка уважно подивилась на мене, потім похитала головою: — Припускаю, що він швидше ненавидить мене.

Протягом півгодинної перерви між печенею і десертом Дороті зачепила деякі інші теми, зокрема тему про життя як таке. Я намагався слухати її уважно й навіть підтримувати бесіду окремими репліками, а коли мій погляд перенасичувався рожевим, переводив очі на озеро. На сірій його поверхні, побриженій постійним вітром, ліниво ковзав човен. Навколо — густа соковита зелень. Вгорі — тяжкі дощові хмари. Краєвид не для ревматичних суб'єктів.

— Життя саме пропонує нам багато з того, що ми намагаємось добути силою, вирвати, — говорила Дороті, благодушно настроєна завдяки добрій їжі. — Але ми занадто дурні, щоб оцінити цей порух. Ми чекаємо, щоб нам дісталося все в повному комплекті, як щедро гарнірований обід. А життя усе подає частинами. Замість того щоб терзатися, слід було б робити з цих частин своє маленьке щастя…

— Люди не хочуть крихт… — зауважив я.

— У крихт такий же смак, як і в цілому хлібі. Однак треба задовольнятися ними і не зазіхати на більше, ніж можливо. Моїм першим коханням був один філософ, який вичерпувався базіканням. Так вичерпувався, що не лишалося сил поцілувати мене.

— Не припускав, що ви набили руку і в філософії.

— О, то був філософ тільки в проекті. Справжнім філософом був його професор, бо приділяв теоріям не більше уваги, ніж вони заслуговували. І так сталося, що від професора я одержала те, чого марно сподівалась від його учня. Так що з філософської точки зору я мала і чисте кохання, і фізичну насолоду, але з двох різних джерел. То й що з того, коли я мала їх окремо, якщо дивитися на речі філософськи!

— Нічого, звісно, — поспішив я заспокоїти її.

— А далі все було те ж самісіньке. Багатий чоловік, але посередній коханець. Добрий коханець, якого, однак, треба було не тільки кохати, але й одягати. Люди, які пропонують тобі розкіш своїх вілл і нудьгу своїх розмов. Типи з цікавими ідеями, що туляться по неймовірно гидотних ательє. Життя завжди пропонує тобі якийсь плід, часто стиглий і смачний, тільки трохи підгнилий. Навіщо ж викидати його й чекати із спраглими вустами, коли можна вирізати гниль і з'їсти решту?

Фраза про спраглі вуста нагадала мені, що келих Дороті вже порожній, і я поспішив налити їй білого рейнського вина.

— І що з того, що хтось, як-от Сеймур, звинувачує мене в усіх смертних гріхах тільки тому, що я насмілилася взяти дещицю того, що мені пропонувало життя? — продовжувала свою тираду дама в рожевому.

— Ваші погляди цілком реалістичні.

— Я рада, що ви їх поділяєте, — відказала Дороті, витлумачивши мої слова цілком на свою користь. — Нам з вами нема чого удавати з себе щось більше за звичайних людей і тому не прагнемо, щоб для нас готували окремі страви. Тоді як людина, як, наприклад, Сеймур…

Вона урвала мову, бо кельнер приніс каву й дві чарочки коньяку, дві зовсім маленькі чарочки, тільки для присмаку.

— Кажуть, що гаряча кава старить… — зауважила дама в рожевому, глянувши на паруючу чашку.

— Усе гарне потроху вкорочує віку. Але ця проблема, сподіваюсь, ще не зачіпає вас.

— Не сподівайтесь. Зачіпає, і то дуже, — відповіла вона задумано. Потім раптово простягла свою гарну білу руку до порцелянової чашки: — Тим гірше! Каву п'ють або гарячу, або взагалі не п'ють.

Дороті відпила кілька маленьких ковтків — тонізуючий вплив кави повернув її до перерваної теми:

— Сеймур може грати роль «гран сеньйора» й відмовлятися від крихт, бо має все. Одначе хто дав йому право судити інших? Як бачите, Майкле, я нічого не приховую і відверта з вами, і взагалі відвертість — моя ахіллесова п'ята, але я не люблю, коли інші порпаються в моїй біографії, щоб перебільшити чи випнути якісь риси. Хіба я прискіпуюсь до Вільяма і його мужньої секретарки?

— Він просто ревнує вас, — докинув я знову.

— Не вірю. Він уже давно перестав мене ревнувати.

— Давно?

— Авжеж. Власне, Сеймур і є той студент-базіка… моє перше кохання…

Ідея поїхати в порт належала Дороті, оскільки такі ідеї завжди йшли від неї. Це сталося наприкінці вечірнього засідання, коли я зовсім непомітно знову опинився в компанії. Хіггінс і Беррі майже одностайно заявили, що порт — особливо за такого жахливого вітру — їх не приваблює. Сеймур своїм звичаєм тільки байдуже стенув плечима, а Грейс, як завжди, промовчала.

І все ж за півгодини ми вже роздивлялися порт чи те, що ми мали за порт, бо в цьому місті усе — порт, і не раз, звертаючи з однієї вулиці на іншу, бачиш перед собою не трамвай, а пароплав. Погода не така вже й кепська — щось середнє між сонцем і мрякою. Крізь сірі дощові хмари часом проблискували промені, й тоді краєвид набував чогось від двозначної гримаси людини, яка супиться, приховуючи усмішку.

Подивившись кілька хвилин, як розвантажують одне судно і навантажують інше, Дороті осяяла нова ідея: покататися на моторці. Сеймур, вірний звичці не заводитися через дрібниці, не суперечив. Грейс не висловилася з цього приводу, я — також.

Моторки тулились одна до одної, наче сардини в маленькій протоці і, судячи з безлюдного причалу, ми були єдині любителі прогулянок. Очолювані Дороті, ми рушили до елегантного човна, оздобленого червоним полірованим деревом, який своїм кермом і сидіннями нагадував розкішний «Плімут» Сеймура.

— Не давайте великої швидкості, — попередив власник, побачивши, що за стерно сідає жінка, точніше, дама в рожевому. — Мотор потужний і при такій хвилі…

— Не хвилюйтеся, ми не пошкодимо ваш скарб, — заспокоїла його Дороті.

— Мій човен застрахований, — відказав чоловік і з гідністю сплюнув у воду. — Про вас ідеться…

— І дама застрахована, — озвався Сеймур. — Ви ж застраховані, Дороті?

— Від чого застрахована? — повернула голову Дороті.

— Від фатальних помилок, звісно.

— Як на мене, останнім часом ви забагато жартуєте, Вільяме, — промимрила дама в рожевому.

Вона ввімкнула мотор, дала газ і плавно рушила, вміло вислизнувши з шеренги «сардин» і спрямувавши човен до виходу з порту. Початковий гуркіт двигуна перейшов у глухе й мірне гудіння. Дороті знову натиснула на газ, і наш човен, набираючи швидкість, помчав повз величезні чорні тулуби вантажних пароплавів.

Ми троє всілися на широкому м'якому сидінні за дамою в рожевому. Грейс, сидячи між мною і Сеймуром, прибрала такої службово-закам'янілої пози, мовби перебувала не на прогулянці, а в залі симпозіуму. За кількасот метрів попереду в проході між двома хвилерізами темніла розбурхана маса відкритого моря. Ми відчули хвилювання моря тільки тоді, як наше морське таксі, проминувши хвилерізи, підняло ніс догори, наче ладнаючись злетіти в повітря, а потім провалилося в безодню. Струс був такий несподіваний, що навіть Грейс вивів із заціпеніння, втім, без будь-яких проявів занепокоєння.

Дороті тримала човен перпендикулярно хвилям, що применшувало ризик перекинутися. Зате вона дедалі сильніше тиснула на газ, і човен дедалі стрімкіше перелітав з хвилі на хвилю, а оскільки хвилі йшли не так густо, як ми того хотіли б, наше таксі нерідко заривалося носом у піняву безодню й усе тремтіло від драматичного роздвоєння: перетворитися на літак чи на підводний човен.

Ніс човна, де ми влаштувалися, вкривав прозорий ковпак, без якого ми давно вимокли б до рубця. Мотор натужно ревів, а коли човен злітав на пінистий гребінь, гвинт зловісно обертався в повітрі. Зльоти й падіння частішали й стрімкішали, небо й море грали з нами в гойданку, а важкі хвилі з протяжним шипінням заливали пластмасову шкаралупу, і ми почувалися ніби в пляшці, кинутій в море.

— Дороті трохи захоплюється, — наважилася крикнути Грейс, однак голос її ледве пробився крізь завивання вітру й гуркіт хвиль.

— Вона обожнює пустощі, особливо безплатні, — спокійно відказав Сеймур.

Оце й уся розмова за всю подорож. Дві репліки, що їх Дороті не чула, але, здавалося, вгадала, бо гранично збільшила швидкість, неначе для того, щоб вивести з байдужості ці дві холоднокровні істоти й примусити їх крикнути «годі!».

Човен летів і заривався у страхітливі борозни чорної води й білої піни, корпус загрозливо тремтів, і гвинт несамовито бився в повітрі, вода заливала пластмасовий ковпак, хвилі поглинали нас у свої зяючі запінені вуста, і нас щомиті поймало відчуття, що вже йдемо на дно, але ніхто не сказав «годі!».

Машина Сеймура, якою ми приїхали в порт, стояла за якимось складом. Сеймур відчинив дверцята і, побачивши, що я збираюсь сісти поряд з ним, заперечив:

— Сідайте позаду, Майкле. Ви ж знаєте, що місце біля водія називається «місцем мерця». Давайте віддамо його нашій любій Дороті.

Дороті, розпашіла й збуджена морською прогулянкою, без заперечень сіла попереду. Сеймур рушив, об'їхав склад, і ми опинилися в вузькому й довгому проїзді між складами і причалом. Водій так різко натиснув на газ і відпустив зчеплення, що «Плімут» аж підскочив і рвонув на третій швидкості розбитим асфальтом, переділеним переїздами вузькоколійок, виїздами із складів і арками бетонних мостів. Місцями шлях загрозливо звужувався або несподівано повертав, тут і там перед нами виникали велетенські вантажні машини, та все це не перешкоджало водієві збільшувати швидкість. Він впритул розминався з транспортними монстрами, наосліп брав повороти, неначе граючись із смертю, і долав їх так відчайдушно, що машина будь-якої миті могла вилетіти з дороги й врізатися у навколишнє залізяччя.

Нарешті ми опинилися на ширшій приміській вулиці, і Сеймур розвинув граничну швидкість. Авто летіло із швидкістю сто шістдесят кілометрів вздовж житлових будинків і пустирів, чудом не стикаючись із вантажними машинами, які виповзали з бічних проїздів, збило стовпець із червоною лампою перед ремонтованою ділянкою шосе й мало не перекинулось, ускочивши у вибоїну.

Водій мчав нас так само божевільно, аж поки ми не в'їхали в Ньюхаун, після чого півгодини безцільно й карколомно мотав нас по приміських кварталах, щоб піддати випробуванню усіма можливими видами ризику.

— Ви таки добряче зблідли, люба, — звернувся Сеймур до Дорогі, несподівано зупинивши «Плімут» біля тротуару. — Сподіваюсь, це просто від чистого морського повітря…

— Не думайте, що я більший боягуз, ніж ви, Вільяме, — якось утомлено відповіла дама в рожевому. — Мене лякає тільки спотворення.

— Але я хотів уберегти вас саме від цього страху, — люб'язно всміхнувся Сеймур. — На швидкості, з якою я вів машину, у вас не було жодного шансу вціліти в разі чого.

І тут сталося майже неймовірне. Грейс промовила:

— Якщо ви обоє такі сміливі, гадаю, можна б зазирнути в одну з цих забігайлівок, — запропонувала секретарка, маючи на увазі, очевидно, портові моряцькі бари. — Кажуть, у них більше б'ють, ніж п'ють.

— Вигадки, — зневажливо пробурмотів Сеймур і, звертаючись до мене, запитав: — То що, Майкле? Віскі, гадаю, скрізь однакове. Та й сьогодні нам судилося, видно, повністю віддатися жіночим примхам.

Нижні поверхи й підвали довгого ряду старих будівель уздовж каналу до Ньюхауна займали бари, коли не рахувати кількох закладів, де за скромну винагороду виколють на руці, спині чи грудях китайського дракона, морську сирену або голу жінку. Всі ці забігайлівки різнилися лише кольором неонових вивісок, а тому ми увійшли навмання в найближчу.

Може, бар працював за якимось своїм розкладом, а може, йому просто велося кепсько, бо напівтемне приміщення було майже порожнє. Три повії з брезклими обличчями нудилися на високих тумбах коло шинкваса, а четверо моряків розташувалися в кутку за столом, заставленим пивними пляшками. Обстановка збентежувала, але ми вже увійшли і попрямували в протилежний куток.

Господар, який грав роль старого морського вовка, судячи з його тільняшки, швидко прийшов мені на поміч гостинним запитанням: «Що бажаєте?» Грейс і Дороті нерішуче перезирнулися, бо жінки ніколи точно не знають, чого вони бажають, але Сеймур скоротив процедуру, проказавши:

— Пляшку «Балантайна» і содову.

— Цілу пляшку? Ви сьогодні просто невпізнанні, Вільяме! — зауважила жінка в рожевому.

— В принципі я не люблю пияцтва, — пояснив Сеймур, звертаючись не стільки до Дороті, скільки до мене. — Але іноді напиваюся як чіп, щоб зненавидіти його ще більше.

Через кілька хвилин віскі разом з пляшкою содової і вазочкою з льодом вже стояли на столі. І на підтвердження своїх слів мій супутник налив собі півсклянки, тоді як дамам і мені відміряв традиційних п'ятдесят грамів.

— Ваше здоров'я, Дороті, — промовив він і, відпивши добрячий ковток, додав: — Все-таки неймовірно, що при такому сповненому ризику житті, як у вас, ви ще не застрахувалися.

— Єдине, що я хотіла б застрахувати, — це молодість, — відказала дама в рожевому і також підняла свій келих. — А оскільки це неможливо… й оскільки молодість минає… все інше мені байдуже, повірте, Вільяме!

Перш ніж Сеймур щось відповів, у барі розлігся вереск твісту. Двоє здорованів з протилежного кутка заряджали музичний автомат пригорщею монет, отже, вереск припиниться не скоро. Покінчивши з підготовкою музичної програми, здоровані ліниво пішли вздовж шинкваса. Зів'яла жінка злізла з стільця й спробувала утягнути одного моряка в танок, але той мовчки відштовхнув її догідливо усміхнене обличчя. Обоє попростували до нашого столу, зупинилися й показали жестом, що бажають танцювати з Грейс і Дороті. Оскільки ж ніхто не звернув на них уваги, вони безцеремонно вхопили жінок за руки з явним наміром підвести їх.

— Майкле, позбавте мене, прошу, від цього мугиря, — відразливо промовила Дороті.

Відстань між мною й згаданим грубіяном не перевищувала й метра, тому я без особливих зусиль підводжусь і різким рухом відкидаю моряцьку кінцівку. Він, звісно, чекав цього, бо блискавично кинув свій лівий кулак мені в лице, тільки я також чекав цього і вчасно ухилився, тої ж миті пославши добре спрямований удар йому в живіт. Я важу, до речі, вісімдесят кілограмів без одягу, а в удар вкладаю ще не менше шістдесяти, тому я не дуже здивувався, коли нахаба, зігнувшись навпіл, гепнувся на підлогу.

Другий здоровань, не даючи мені передихнути, полишив Грейс і зайняв місце полеглого. На своєму новому посту він одержав просто в пику й пляшку віскі. Засліплений струменем алкоголю й кров'ю, моряк захитався й зіперся на сусідній стіл у тому непевному стані між свідомістю і непритомністю, якого і я зазнавав не раз. В усякому разі він поки що вибув з ладу. Але двоє інших з їхнього товариства уже мчали до мене. Один із них вхопив зі столу порожню пивну пляшку, одбив їй денце об край столу й загрозливо рушив з цією зброєю на мене.

Обіпершись на стіну, я з голими руками чекав цих двох громил. Якась частина моєї свідомості обрала для захисту найближчий стілець, тоді як інша з байдужістю безстороннього спостерігача оцінювала обстановку. Повії стежили за нами з майже спортивним інтересом, як на матчі. Бармен кинувся на допомогу, яка, напевно, надійде надто пізно. Сеймур незворушно сидів на своєму місці, наче навколо нічого не відбувалося. І тільки Дороті, наскільки можна було судити з її засмученого обличчя, співчувала мені й непокоїлася за наслідки.

Наслідки я уявляв досить добре, бо моряк із зубастою, наче пилка, пляшкою поволі наближався до мене, чатуючи кожен мій рух. Громило зовсім недавно, може, навіть напередодні брав участь у подібній сцені, бо чоло його над однією бровою було розбите, а око запливло. Ця маленька подробиця не робить зовнішність людини лагіднішою. Навпаки. Однак у цей момент мене непокоїла не стільки кровожерна пика суб'єкта з пляшкою, скільки поведінка його приятеля. Він щось вийняв з кишені, і воно в його руці сухо клацнуло звуком пружини, яка викинула вперед вузьке вістря ножа. Здоровань тримав ножа з професійною спритністю, притиснувши лікоть й уперши палець у плаский бік леза.

До того ж моряк, що спирався на стіл, почав прочумуватися. Становище несподівано втратило характер корчмарського фарсу. Зліва й справа до мене поволі, але невідпірно наближалися щербата пляшка і ніж. Обоє нападників виглядали досить тверезими, щоб бути точними в ударах, і досить п'яними, щоб не думати про наслідки. Якщо я замахнуся стільцем на здорованя з пляшкою, я негайно дістану в бік лезо ножа. Єдиний мій порятунок — швидко відскочити, та я стояв у кутку, майже впритул до стінки, тож відскакувати майже нікуди.

Двоє моряків підступають повільно і вже за три кроки від мене, а всі навколо непорушно застигли, і лише музичний автомат безглуздо верещить нав'язливий мотив твісту, й у цей момент усе довкіл здалося мені таким же безглуздим: дві горилоподібні постаті, що чигали на мене, їхня зловісна у своїй примітивності зброя, моє відчайдушне становище, бо хоч і не раз я потрапляв у відчайдушні ситуації, вони всі були наслідком якогось наміру, мали якийсь сенс, тоді як зараз…

Моряк з пляшкою досяг наміченої мною межі, і я блискавично вхопив стільця й відразу ж смутно збагнув, що Сеймур кинувся з другого боку, шабельним ударом по шиї збив моряка біля столу й кинувся на того, з ножем, я в цей час трощив стільця об голову третього, з пляшкою.

Через дві хвилини з'явилося троє поліцаїв, яких привів бармен. Від цього моменту події розвивалися без ускладнень. Розповідь господаря і повій, а найбільше наша пристойна зовнішність свідчили на нашу користь, отже, грубіянів швидко спровадили до найближчого поліцейського відділення.

— Ви б'єтеся досить добре, як на соціолога, — сказав я Сеймурові, коли ми розрахувалися й підвелися.

— Я народився не соціологом, любий Майкле, — незворушно відповів він. І, кинувши останній погляд на вчинений гармидер, додав: — Не везе мені. Завжди, коли вирішу напитися, трапляється щось непередбачене.

Вже стемніло, коли Сеймур висадив нас біля «Англетера».

— Зайдіть до мене трошки пізніше, Майкле, — сказала мені Дороті, перш ніж вийти з ліфту на своєму поверсі.

За чверть години я постукав до її кімнати, однак відповіді не почув.

Ще через півгодини я повторив свою спробу, і цього разу знайомий дзвінкий голос гукнув:

— Увійдіть!

Дороті стояла перед купою датських сувенірів, звалених на столі: мініатюрні латунні копії знаменитої «Русалочки», нікельовані брелоки для ключів з емблемами Копенгагена й срібні ложечки з тією ж емблемою.

— Я виходила купити дрібничок для подарунків, — пояснила вона. — Я завтра від'їжджаю.

— Завтра?

— Атож. Симпозіум закінчився, і я їду.

— Я гадав, що Сеймур і Грейс залишаються.

— Вони — так, а я їду.

— Але чому так раптово?

— Зовсім не раптово, а точно за програмою.

Вона облишила сувеніри, які безцільно перебирала, й підняла очі на мене:

— Сподіваюсь, розлука вас не дуже засмутить.

— Не виключено, що й засмутить.

— У такому разі єдине, що я можу запропонувати вам, — їхати зі мною.

Я зволікав з відповіддю, і вона, мабуть, сприйняла це як вагання, бо додала:

— Можна й не одразу. Маєте досить часу, щоб закінчити свою роботу й ухвалити героїчне рішення. Я буду цілий місяць у Стокгольмі, готель «Асторія».

Вона сіла в одне з білих крісел, скинула свої вишукані туфельки й по-дитячому підібгала під себе ноги, не звертаючи уваги на те, що її рожева вишивана спідниця закотилася мало не до пояса. Це цілком у її стилі, вона тримала себе не так, як прийнято, а так, як їй зручно, і віддавала перевагу безцеремонній безпосередності перед лицемірною цнотливістю. Навіть у тому, як вона оголювала свої стегна чи нахиляла свій пишний бюст, здавалося, не було кокетування — вона не спокушає й не бентежить, а просто пропонує те, що є. Дама, якій ніщо не в дивину. Коли б їй сказали: «Давай цього вечора повернемося додому на руках», вона напевно відповіла б: «Не знаю, чи зможу, але спробую».

— Ух, зморилася, — зітхнула жінка й відкинулася в кріслі.

— Пригоди тим і погані, що втомлюють, — примирливо зауважив я.

— Пригоди? Кидаєшся туди-сюди, щоб спробувати і те і се, і продовжуєш у тому ж дусі, хоча вже все скуштувала, бо сподіваєшся, що залишилося щось, чого ще не знаєш, і, може, саме воно і є справжнім, вартим уваги, оскільки все відоме нічого не варте і завжди призводило до втоми, прикрощів, розчарування…

— Ваш мелодійний голос починає нагадувати роздратоване бурчання Сеймура.

— Не говоріть мені про Сеймура… Подайте мені сигарету…

Виконую наказ і клацаю запальничкою. Дороті жадібно затяглася, певно, сподіваючись, що це підбадьорить її, потім знову відкинула голову.

— Ця клята жага: замінити відоме чимсь незнаним, а потім і те, вже звідане, забути заради чогось зовсім нового… Переходиш з кімнати в кімнату, тікаючи від нудьги, чимдуж поспішаєш, бо гадаєш, що вона женеться за тобою, а вона, власне, перестріває тебе, причаєна у темному кутку кожного нового приміщення. «Ку-ку! Ми тут!» Гра у піжмурки, захоплююча лише до певної миті. До втоми… Я на краю молодості, на порозі втоми, перед дверима спокою. І єдине, що зупиняє мене, — це страх перед самотністю… — Дороті підвела голову, знову затяглася і допитливо глянула на мене: — То ви поїдете зі мною, Майкле? Отак, без ангажементів і строків?

— Для чого мені їхати? Заради іншої гри?

— О, коли йдеться про кохання, можете мені повірити, що я грала у нього крупно. Кожен коли-небудь грає у кохання крупно, поки не збанкрутує чи зрозуміє, що, граючи крупно, завжди втрачаєш. І тут усе гарне — нетривке, а потім йде смуга невдач… і за ним маленьке запаморочення перед наступними невдачами…

— Отже, сальдо…

— Сальдо — втома, — перебила мене жінка. Втупилася в простір, немов перевіряючи подумки оте сальдо. — Знаєте… — несподівано заговорила вона. — їхала я колись до Ніцци. На мене чекала одна з одвічно галасливих, веселих й істеричних компаній. Казино, алкогольні ночі й дрібненька любов… А коли доїхала до Канн і побачила тихий бульвар, пальми, море, спокій зимового безлюддя, — завернула машину до готелю «Марганець» й кинула якір там. Ніхто не підозрює, де ти, у валізі два Детективні романи, ранкові й вечірні прогулянки по набережній, спокійні обіди, тиша… Чудово… Та вже на третій день не витримала й подалася до Ніцци.

— Значить, було не так вже й чудово.

— Було б, коли б поряд мала такого, як ви…

Вона знову подивилася на мене й по-новому сформулювала своє запрошення:

— А все-таки, що заважає нам спробувати?

— Багато дечого.

— Наприклад?

— Хоча б відмінності у наших характерах. Я не веселун, Дороті.

— Атож, знаю: ваша найбільша пристрасть — мовчати як пень. І подумки кепкувати з мене. Будь я дурнішою, я, певно, шукала б приятеля, який би мене пестив і розважав. Нехай би загулював і затанцьовував мене. Тільки отакий веселун уже на третій день зник би розважатися деінде. А базіка після певного спілкування або перестає базікати, або набридає повторенням. Така гидка вдача, як ваша, не загрожує стати гидкішою, бо це навряд чи можливо. Від вас не доводиться чекати несподіванок, Майкле.

— Маєте рацію, — кажу. — Мені таки не щастить у сюрпризах. Однак я не знаю усіх ваших здібностей…

— Від мене ви можете сподіватися тільки приємних сюрпризів, їдьмо зі мною, і я покажу вам такі місця, які вам і не снилися…

— Я взагалі рідко бачу сни. Коли ж і бачу, то не якісь місця, а переважно чорних котів.

І вухом не повівши на останнє моє зізнання, вона вела далі:

— Я казала, що вже не багатійка, але, крім платні, маю ще й необхідну ренту, щоб ми не відчували себе у скруті.

— Чи є більша скрута, ніж перебувати на утриманні жінки?

— Якщо хочете, можете й самі себе утримувати, — докинула Дороті, простягнувши руку, щоб загасити недопалок.

Жест був досить неквапний, щоб я докладно розгледів вже відомий мені бюст у різко нахиленому положенні. Нарешті акт вогнеборства закінчився, але замість повернути себе й бюст назад у крісло, дама зробила мені знак присунутися, по-дружньому обняла мене й прошепотіла на вухо:

— Сеймур цікавиться вами…

Я знизав плечима й хотів одсунутися, але вона приклала палець до вуст і продовжувала так само пошепки:

— Коли б не цікавився, він би й не глянув у ваш бік. А коли Вільям чимось зацікавиться, він готовий розплачуватися більшим, ніж платонічною люб'язністю.

— Не уявляю, чим може цікавитися така людина, як Сеймур, — відповів я неголосно.

— Не важко здогадатися, коли зважити на його зв'язки з однією з тих установ, які займаються інформацією, чи безпекою, чи як там. Безпека… Боже!.. Ми сидимо на вулкані й патякаємо про безпеку.

— То вас непокоїть вулкан?

Дороті знову подала знак говорити тихше, а тоді відповіла пошепки:

— Мене? Анітрохи. Цей божевільний час найкраща умова, щоб не привертати увагу своїм власним божевіллям.

По короткій паузі вона повернулася до своєї теми:

— Можете без вагань розколоти його на сто чи двісті тисяч. На безпеці грошей не заощаджують. Витягніть з нього якнайбільше доларів, а я навчу витрачати їх.

— Боюсь, я не маю необхідного товару на такі гроші.

— Коли б ви не мали товару, Вільям не упадав би коло вас. Він не з тих, хто куняє над порожніми яслами.

— Усе ж я краще за Сеймура знаю, що маю у власній голові, — відказую терпляче. — Якщо ваш приятель саме той, кого з себе вдає, то йому потрібна інформація. А в мене немає інформації й на два долари…

— То вигадайте її! — прошепотіла Дороті, не замислюючись. — Коли товаром стають казки, тоді такий брехунець, як ви, — справжній Рокфеллер.

І, щоб дати мені подумати, вона сказала вже вголос:

— Замовте каву й щось безалкогольне, на свій смак… І почекайте мене, будь ласка. Я хочу прийняти душ.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І от відшуміла ще одна велика наукова подія. Міжнародний симпозіум з соціології закрився. Делегати почали розходитися із залізобетонного залу засідань, і я хотів зробити те ж саме, перш ніж хтось із знайомих зачепить мене. Однак вислизнути із залу — справа нелегка, оскільки у передчутті близької розлуки більшість присутніх розчулились, і це вилилося в рукостискання, обмін візитними картками й останнє групове фотографування, так що рух у проходах зовсім паралізувався.

— А, містере Коєв! А ми вас шукаємо, — почув я за собою гучний бас Хіггінса. — Ви ж їдете після обіду на екскурсію. Чи не так?

Я забув сказати, що останнім відзначенням історичної події була екскурсія невідомо куди. Мене, звісно, не цікавила мета екскурсії, як і взагалі групові виїзди, тому я поспішив повідомити глухому, що, на жаль…

— Ми також дуже шкодуємо, — відказав містер Хіггінс, маючи на увазі крім себе, ще й містера Беррі, який саме з'явився, пітний і сонний, як завжди.

— Ось вам картка з моєю адресою, — додав містер Кістяк. — Якщо все-таки надумаєте запропонувати щось для видання…

— …І якщо забажаєте погостювати у нас в Штатах, — додав Беррі, подаючи й свою візитку.

— … Напишіть два слова чи просто зателеграфуйте! — докінчив містер Хіггінс.

Пішли палкі рукостискання й дружні поплескування. Сеймур полишив своє делегатське місце й наблизився до нас у розпалі цієї сердечної церемонії. Почекавши, поки ті двоє відійшли, він запитав:

— Що вони пропонували? Гонорар і стипендію?

— Щось таке.

— Наївні, — знизав плечима Сеймур. — Цей тип дурнів все ще вірить, що необережність бути другом Америки можна компенсувати стипендією.

— Ви досить скептично оцінюєте реноме своєї вітчизни.

— Я все оцінюю скептично, навіть батьківщину… як і деяких співвітчизників. — І, змінивши тон, спитав: — По обіді ви, певно, проводжатимете нашу дорогу Дорогі?

— Доведеться.

— На жаль, я не зможу взяти участі у цьому милому торжестві. Але пізніше, якщо хочете, ми могли б побачитися, щоб продовжити нашу вчорашню, так прикро перервану, гулянку.

— Охоче.

Сеймур кивнув мені й зник у натовпі делегатів так швидко, що навіть не вловив виразу полегшення на моєму обличчі.

Те, що я спекався Сеймура, власне, лише побічна причина для полегшення. Головне те, що від сьогодні за мною вже не стежать. Точніше, за мною не ходить шпиг. А в нашу технічну еру це зовсім не означає, що за тобою не стежать взагалі. Але щоб організувати спостереження за допомогою системи невидимих шпигів і складної апаратури, потрібен серйозний привід, якого, сподіваюсь, бракувало в моїй поведінці принаймні до цього часу. Навіть більше. З боку датської поліції моя поведінка мала б дістати оцінку «відмінно»: увесь час я згаюю в безневинних гульбищах, до того ж у товаристві порядних американців.

Отже, йдучи по Вестерброгаде до заздалегідь наміченої мети, я дозволяю собі розкіш повірити у цю видимість й ухвалити, що спостереження за мною припинено. Це надихає мене через три квартали увійти, як додому, в скляні двері імпозантної будівлі й скористатися дзвоником, вмонтованим під сліпучо-полірованою латунною табличкою:

УНІВЕРСАЛ — електронні машини

Невдовзі після побіжної перевірки, під час якої секретарка одержала винятково фальшиві відомості, мене ввели до кабінету самого головного директора.

Головний підвівся з крісла, подав мені руку, ошкірившися в усмішці, й знову сів, неначе боявся, що хтось захопить його місце під час ручкання.

— До ваших послуг, пане… — він подивився на мою візитну картку у себе на столі, — пан Сидаров!

— Зидаров, — поправив я люб'язно. — Наші прізвища важкуваті для вимови.

— Так, так, важкуваті, пане Зидаров, — знову вишкірився головний, але вже коротко, мовби нагадуючи, що ми тут не для посмішок.

— Я, власне, у Копенгагені проїздом до Стокгольма, — пояснюю так само люб'язно, неначе ці подробиці можуть мати якесь значення для «Універсалу». — Маю завдання з'ясувати, коли ви поставите машини, замовлені паном Тодоровим.

— Пробачте, але ми й не збираємось їх поставляти, — відказав директор, вишкірившись утретє.

— Але ж ви прийняли замовлення, і пан Тодоров сплатив вам обумовлений завдаток…

— Пан Тодоров не платив ніякого завдатку, — похитав головою чоловік за столом.

— Тут якесь непорозуміння… — промимрив я. — Ви ж надіслали листа, яким стверджуєте, що виконаєте замовлення згідно із схваленою нами угодою…

— Так. Але через день пан Тодоров прийшов удруге і замість внести завдаток повідомив, що його інститут відмовляється від операції. Ви вважаєте, що була необхідність писати нового листа й повідомляти вашому інститутові про його власну ухвалу?

Питання було задано заради ораторського ефекту, тому я обмежився ухильною відповіддю:

— На жаль, нас неточно інформували…

— Як? Невже пан Тодоров досі не поінформував вас? — напівздивовано, напівіронічно звів брови головний.

— Справа в тому, що він ще не повернувся… і в нас немає ніяких пояснень його вчинку… — сказав я.

Промимривши ще кілька фраз, аби надати пристойнішого вигляду своєму відступові, я попрощався й знову пірнув у датські будні.

«Не маємо відомостей? — говорив я сам собі, йдучи по Вестерброгаде у зворотному напрямку. — Ось вони, ці відомості: утік з грішми. Поклав їх у портфель і втік. Відтепер завдання можна розв'язати і без електронної машини».

Я вже казав, що знаю Тодорова. Може, тільки забув додати, що ніколи не був надто високої думки про цю людину. Але й ніколи не вбачав у ньому можливого зрадника.

Назустріч їхало таксі, і я ледве не проґавив його, замислившись про Тодорова. Зустріч з ним, однак, відкладемо, а саме на день, коли він зволить повідомити свою адресу. Зараз же в мене зустріч із представником іншої статі, точніше, з дамою у рожевому. Сідаю в таксі і їду в «Англетер».

Дама в рожевому сьогодні в зеленому, як і в день нашого знайомства. Спогади. І, як у той перший день, я дозволив собі докинути замість комплімента:

— Цей зелений колір так заспокоює очі…

— Вам би слід фати в більярд, Майкле, а не залицятися, — відповіла Дорогі

Наша інтимна розмова точиться в холі «Англетера», а хол в цю обідню пору досить людний.

— Чи не хочете посидіти десь у затишнішому місці?

— Браво, нарешті! — схвально кивнула дама. — Якщо ви надумали вже й ресторан, то скажу, що ви просто невпізнанні.

— Він у сусідньому приміщенні.

Дороті розчаровано скривила губи, але за мить обличчя її просвітліло:

— А це ідея; я мало не поїхала, не довідавшись, як готують в «Англетері».

Обід, як завжди у подібних екстра-закладах, тривав близько двох годин, обставлений багаторазовими ритуалами вручення й прибирання меню, кулінарними консультаціями між дамою й метрдотелем та іншими номерами. Та хоча ці операції відволікали увагу Дороті, вони зовсім не перешкоджали їй підтримувати розмову, не знижуючи темпу. Вона, однак, старанно обминала учорашні теми. Зате я не забув запитати неголосно:

— Чи не вважаєте ви, що Сеймур міг довідатися про наші плани?

— Ні. Якщо ви не зробите дурницю й самі не повідомите його.

— Він міг би довідатися й без моєї допомоги. Наскільки мені відомо, і шепіт записується…

— Не ставайте бранцем страху, Майкле, — усміхнулася жінка. — Ми з вами не настільки підозрілі, щоб комусь треба було прислухатися до нашого шепоту. — Вона кинула поглядом довкола, неначе пересвідчуючись, чи Сеймура справді немає поблизу, а тоді додала: — А я думала, що ви забули мою пропозицію…

Пароплав на Мальме відходив аж о шостій вечора, і Дороті вирішила використати вільний час на останні покупки. Вона, слава богу, не запросила мене допомагати їй у полюванні на русалочок і датські герби. Я повернувся до кімнати, кинув піджак на стілець й обрав свою улюблену робочу позу — горизонтальну.

«Гадаю, ти добре знаєш Тодорова», — говорив генерал, коли відряджав мене. Я справді так гадав. А тепер виявилося, що ми обоє помилялися.

Спочатку я знав тільки Маргариту. Але пізніше коло Маргарити став огинатися Тодоров. Він був приятелем чи то її тітки, чи то її дядька, чи щось таке. І прагнув, звісно, стати другом і Маргарити. Це не дратувало мене, може, тому, що я не сприймав його як можливого суперника. За кілька місяців становище змінилося, одначе тоді я сказав собі, що коли жінка надумає втекти, вона зробить це і з Тодоровим, і без Тодорова.

Вперше я зіткнувся з ним на вулиці. Була весна, робочий день скінчився, й ми з Маргаритою йшли Руським бульваром, бо я забіг за нею в університет. Ми саме проминали скверик біля військового клубу, коли назустріч нам з'явився елегантний чоловік західного типу і з болгарським обличчям. Я звернув на нього увагу, бо він дивився на неї більше ніж пильно. Маргарита не виняткова красуня, і в жодному разі не кінозірка, але чомусь чоловіки на вулицях завжди задивлялися на неї. І це не дратувало мене. Хочу сказати, вже не дратувало, бо я давно до цього звик.

Тільки отой болгарський західняк, що йшов назустріч, не тільки пас її очима, а й усміхався. Я вже хотів щось вдіяти, коли Маргарита усміхнулася теж, і обоє зупинилися, привіталися й почали обмінюватися репліками на зразок: «Як поживає такий-то?» і «Що поробляє така-то?».

Оскільки вони обоє порозумілися, а розмова мене не дуже цікавила, я продовжував повільно іти, щоб Маргарита могла мене наздогнати. Через дві хвилини вона порівнялася зі мною, задихана, і замість подякувати мені за тактовність почала за звичкою вичитувати мені:

— Ти просто не можеш не показати свою невихованість.

— Зовсім ні, — заперечив я. — Річ у тому, що ми з тобою по-різному виховані.

— Саме так!

— Я, наприклад, ідучи з тобою, маю смішну звичку знайомити тебе з тим, хто нас зупинить…

— Я також хотіла вас познайомити, але ти ж утік…

— Коли б я знав, що ти готуєш мені такий сюрприз, неодмінно б дочекався кінця розмови…

— Ти неможливий! — зітхнула Маргарита, що на її мові означало капітуляцію.

А потім, неначе й не було суперечки, заходилася пояснювати мені, які зв'язки в Тодорова з її тіткою, який він милий і яку відповідальну посаду займає у зовнішній торгівлі.

За кілька днів щастя усміхнулося й мені, тобто з'явилася нова нагода познайомитися з тією милою людиною. Цього разу я не мав жодної можливості втратити шанс, оскільки він сам запросив нас у гості.

В дужках кажучи, коли і є щось огидніше для мене, крім писання листів, то це гостювання. Тут, однак, відмова виключалася, бо Маргарита розцінила б її як неприязнь, вважай, ревнощі. Але я справді недостатньо симпатизував цій милій людині. Не знаю, чи існує кохання з першого погляду, але для мене неприязнь з першого погляду — факт, й історія з Тодоровим від самого початку була пов'язана саме з цим почуттям, зовсім безпідставним, бо я взагалі не знав його, а коли трохи й узнав, не міг сказати про нього нічого поганого. Єдина характеристика, яку я міг дати, вичерпувала твердження, що він повна протилежність мені.

Отже, ми пішли в гості, й господар справді прийняв нас дуже гостинно і весь час тримався мило, до того мило, що людям, як я, які не люблять багато цукру в каві, стало б млосно.

— Ви можете витерти взуття отут, — зауважив Тодоров, ввівши нас у передпокій, але це було сказано так доброзичливо, наче він дбав не про чистоту квартири, а про чистоту нашого взуття.

Лише після того нас впустили до вітальні. Вітальня, як й інші приміщення, являла справжню перлину декорування й сучасної техніки. Втішений загостреним інтересом Маргарити до інтер'єра, господар одразу заходився пояснювати й наочно демонструвати якості небесно-синього килима на всю підлогу, надсучасних меблів, телевізора, радіоли, магнітофона, комбінованої бібліотечки-бару з вітриною для сувенірів і т. ін., і т. п.

Це дозволило мені спокійно викурити сигарету, сівши на дивані коло вікна. Зовсім спокійно, хоча захоплені Маргаритині вигуки мусили б якраз дратувати мене.

Невдоволена моєю байдужістю, Маргарита, певно, вирішила таки втягнути мене у зливу захоплень, бо під час огляду бібліотечно-буфетно-вітринного гібриду не втрималася від зауваження:

— Дивись, Емілю, який казковий венеціанський кришталь! А ти, стільки подорожуючи, ніколи нічого не привезеш!

— Ви з міністерства закордонних справ? — зважився запитати Тодоров.

— Ні, — відповів я.

Й, оскільки Маргарита мовчала, він одразу ж збагнув, з якого я міністерства. П'єска «Чарівний замок» продовжувалася, але дія пересунулася до спальні, кухні й навіть ванної кімнати Без мене, звичайно.

Маргарита не настільки легковажна, щоб захлинатися від захвату перед якимось холодильником. А коли вже робила це, то тільки аби утерти мені носа. «Ось дивись, як живуть інші!» — мали значити усі ті вигуки. Бо основною її тезою від певного часу стала та, що ми живемо не так, як слід. Інші живуть, а ми — ні.

На своє виправдання скажу, що навіть у роки юнацької непримиренності я не був принциповим ворогом комфорту, тільки б досягнення його не пов'язувалося з масою інших незручностей. Просто я думав, що нерозумно як відмовлятися від техніки, так і обожнювати її. А Тодоров саме обожнював її і показував свої холодильники й кип'ятильники з такою пихою, наче скарби Лувру.

— Справді, ви чудово все влаштували, — підсумувала Маргарита, коли екскурсія закінчилась й обоє знову повернулися до вітальні.

— Людині, яка не може впорядкувати свою квартиру, важко впорядкувати суспільство, — скромно відказав господар.

— Це ви скажіть Емілеві.

— Вашим фахом, коли я не помиляюсь, є торгівля… — зауважив я, тільки щоб уточнити, в якому саме секторі Тодоров дбає про суспільство.

Але господар, певно, витлумачив моє зауваження інакше, бо ображено промовив:

— Але ж без торгівлі суспільство…

— Облиште! — перебила його Маргарита. — Еміль зневажає усі професії, окрім своєї власної.

Може, тоді я був надто самовпевнений, але це не зашкодило зрозуміти її: я вже почав відставати у змаганні. Тільки змагатися й не думав. Змагатися за жінку однаково образливо й для себе, і для жінки, якій випала роль матеріальної винагороди сумнівної вартості. Або як говорила колись наша наглядачка в сирітському притулку: «Хто буде слухатися, дістане на обід рисову кашку».

— Я поважаю героїчні професії, але не згоден, що героїзм притаманний тільки їм, — сказав Тодоров.

— Даремно турбуєтеся, — відповів я. — Я не маю жодних претензій на героїзм.

— Я не точно висловився. Хочу сказати, що людей, які захищають інтереси батьківщини, значно більше, ніж покликаних до цього службою.

— Правильно, — кивнув я. — До чого ми дійдемо, коли тільки по службі захищатимемо батьківщину…

Цей вияв поступливості з мого боку поліпшив настрій господаря, і він почав викладати економічне значення торгівлі — зовнішньої і внутрішньої — звичайно, у найзагальніших рисах. Взагалі Тодоров говорив зі мною добродушним і дещо повчальним тоном, неначе намагаючись пояснити мені деякі азбучні істини, хоча й без надії на успіх.

— І все ж зовнішня торгівля в усіх відношеннях спокусливіша, — в якийсь момент я насмілився зауважити.

Але Маргарита, відчувши небезпеку, втрутилася:

— Яке розкішне дзеркало!..

— Особливо коли в нього дивитеся ви, — галантно додав господар.

Після того ми перейшли до кави й цукерок.

Шоста година. Чорно-білий пароплав хрипко й рішуче заревів, мовби на нього чекає щонайменше трансокеанська подорож, хоча рейс до Мальме триває не довше години. Машини прискорено застукотіли, і корабель поволі відділився від причалу. Дороті стояла на палубі в елегантному морському костюмі у синю й білу смужку, як і годиться для такої морської пригоди. Вона підняла руку в прощальному помаху, і ми з Грейс помахали їй з причалу.

На щастя, пасажирський пароплав невдовзі зник за якимись вантажними суднами, так що наші руки не затерпли од вимахувань.

— Візьмемо таксі? — запитав я секретарку, яка стояла поряд мене, наче мумія.

— Навіщо? Містер Сеймур живе зовсім близько.

Ми пройшли сотню метрів уздовж причалу і звернули на широку тиху вулицю. На протилежному розі височів модерний готель з фасадом із штучного каменю й неоновими літерами «Кодан».

— Яка мертвотна зовнішність… — промовила Грейс.

— Ви ображаєте мій готель, — докірливо зауважив я.

Я переїхав сюди лише годину тому. То правда, що пофарбований олійною фарбою фасад «Англетера» значно біліший, ніж фасад «Кодана». Але платити грубі гроші тільки за колір чи за стиль меблів — не мій звичай.

— Я кажу не про готель, а про склад, — уточнила жінка. Поряд з «Коданом» стояв справді величезний портовий склад похмурого, майже зловісного вигляду, з незліченними вікнами, затуленими іржавими віконницями, з гостроверхими потемнілими баштами.

— Який мертвотний вигляд… — повторила Грейс.

— Не припускав, що ви звертаєте увагу на зовнішність. Секретарка не відповіла, крокуючи своєю рівною й енергійною, майже чоловічою ходою.

— Взагалі ваша зовнішність і поведінка просто суперечать вашому імені, — провадив я, бо наскільки я знав англійську, грейс означає грацію.

— Людина не сама обирає собі ім'я. Ім'я дістається від батьків, а манера триматися — від професії, — сухо зауважила жінка.

— Проте ваша манера триматися властива тим секретаркам, яким давно за п'ятдесят, рівним, наче дошки для прасування, і втішеним своїм поганим травленням.

Грейс і тут промовчала.

— Підозрюю навіть, що окуляри, які ви носите, зовсім вам не потрібні.

— О, вони лише в половину діоптрії, — недбало промовила жінка, уперто дивлячись перед себе.

— Як на мене, вони не мають і чверті діоптрії. — І перш ніж вона встигла заперечити, я додав: — Дивно, як він не примусив вас змінити й ім'я.

Секретарка кинула на мене дещо розгублений погляд, а тоді ніяково пробурмотіла:

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Власне, — зізнався я, — ви не позбавлені певної привабливості. Але треба дуже придивлятися, щоб це помітити.

— Цікаво, як це ви знайшли час придивлятися до мене, коли були цілком захоплені Дороті.

— При правильній організації можна знайти час на все

— Ви, бачу, зразковий організатор. Ледве провівши колишню приятельку, ви вже влаштовуєте собі нову.

— Ще ні. Пізніше. І, мабуть, у напрямку, про який ви й не думаєте.

Отак, з дружніми кпинами, ми дійшли до квартири Сеймура, що містилась у бельетажі імпозантного старовинного будинку, захованого серед високих дерев. Грейс смикнула ручку дзвінка, що звисала з пащі бронзової лев'ячої голови. Оскільки ж з будинку не долинуло жодного звуку, жінка ще два-три рази спробувала вирвати язик у хижака.

— Дивно… Казав, що чекатиме тут… Нічого. У такому разі почекаємо ми.

Секретарка вийняла з сумочки ключ і відімкнула двері.

— Заходьте, прошу.

Кімнати, через які ми проходили, виглядали нежилими. Щільні оксамитові портьєри на вікнах, старовинні меблі, вкриті білими чохлами, величезні тьмяні, люстри над мармуровими камінами. Коли тут взагалі і жив хто-небудь, то, мабуть, давно вже помер.

— Ваш шеф також живе у досить мертвотній обстановці, — дозволив я собі зауважити, йдучи слідом за Грейс, яка запалювала світло й одчиняла двері.

— Це апартаменти одного нашого знайомого, який весь час подорожує, — пояснила секретарка.

Нарешті ми увійшли до більш обжитої кімнати. Штори на вікнах піднято, меблі без чохлів, на маленькому столику пляшки й чарки, а по дивану розкидано газети. Це був кабінет чи бібліотека: уздовж двох стін аж до стелі стояли полиці, а на полицях вишикувалися книжки у старовинних шкіряних оправах.

— Вип'ємо? — запитала Грейс.

— Охоче.

— Тоді наливайте.

Вона нашвидку прибрала газети з дивана, однак сама влаштувалась у кріслі й одразу прибрала своєї непорушної пози і безстороннього зосередженого виразу, неначе зібралась стенографувати. Знічев'я я підійшов до столика й налив трохи віскі у високу й ніби чисту склянку. Хотів запропонувати щось і Грейс, але вирішив утриматися, щоб мене знову не звинуватили у залицянні. Тоді закурив сигарету, узяв склянку й собі всівся у крісло. Мій погляд поминув суворе обличчя секретарки й зупинився на вікні, за яким у світлі сірого надвечір'я темніли високі дерева.

— Розлука з коханою, видно, засмутила вас, — нарешті промовила Грейс.

— «Коханою»? Це феномен, не відомий мені.

— О! — вигукнула жінка підкреслено, але не дуже вражено.

— Знаєте, є люди, які не можуть правильно взяти й однієї ноти. А я з тих, хто ніколи не може звідати кохання.

Отже, ви граєте в любов. Це ще огидніше, — відповіла секретарка рівним байдужим голосом.

— Я не граю. Зі мною грають.

— Не припускала, що ви такий беззахисний.

— Скоріше інертний…

Вона подивилася на мене, немов зважуючи мої слова. Я встав, наблизився до неї й простягнув руку до її плеча.

— Сподіваюсь, ви не вчините нічого такого, що зіпсувало б наші добрі взаємини, — тихо промовила Грейс, явно злякана.

Рука моя, яка застигла непорушно, коли жінка здригнулася, потяглася далі до полиці позад Грейс і взяла книжку.

— Не бійтесь, — відповів я, гортаючи книгу. — Я не дозволю нічого такого, що затьмарило б нашу взаємну неприязнь.

— О, моя зовсім помірна, — відповіла жінка. — І стосується вона не так особисто вас, як вашої статі взагалі. Усі чоловіки огидні й, на жаль, необхідні. Але це робить їх ще огиднішими.

— Лакло: «Небезпечні зв'язки», — прочитав я вголос і глянув на гравюру з пікантним сюжетом.

Секретарка встала й ступила до мене.

— «Небезпечні зв'язки»… — повторив я. — Це щось говорить вам?

— Говорить! — відповіла Грейс.

І несподівано, із характерною рвучкістю рухів, обхопила мене за плечі й грубо припала до моїх губ, неначе демонструючи не любов, а ненависть.

І потім так само раптово відсахнулась, і на її обличчі промайнув наче вираз ніяковості за свій вчинок.

Королівська бібліотека із уже згадуваною сотнею з гаком мільйонів томів міститься у палаці Крістіансборг. А сам палац — справжній лабіринт дворів, аркад і будівель, де розташовані найрізноманітніші установи.

Серед цього складного ансамблю потемнілих від часу стін і затінених брукованих дворів сад Королівської бібліотеки був приємною й затишною зеленою оазою.

Я відпустив таксі, увійшов у оазу й попростував до центрального корпусу бібліотеки, який швидше нагадував старовинну церкву, ніж науковий заклад. Дивлячись на цю споруду, важко було припустити, що всередині можна знайти літературу новішу, ніж біблія Гутенберга.

Я майже дійшов до дверей святилища, коли почув, як позад мене зупинилася машина і хтось промовив мій власний псевдонім в його англійській формі:

— Майкле!

То, ясна річ, був мій американець з кислим обличчям.

— Вибачте за вчорашнє, — сказав він, вилізаючи з машини, спльовуючи прилиплий до губів недопалок і подаючи руку. — Я зовсім забув про один невідкладний візит і тому запізнився.

Він, очевидно, квапився перемінити тему, бо одразу ж перейшов до проблем бібліотечної справи.

— Каталоги отут, в холі… Гадаю, ви вже орієнтуєтесь.

— Так, — кивнув я. — Я вже був тут.

— Я працюю он там, — вказав Сеймур на ліве крило. — Другий поверх, останній кабінет. Коли закінчите, заходьте, як матимете охоту…

Ми обмінялися люб'язними кивками й розійшлися.

Каталог справді містився у холі святилища, і я навмання відкрив кілька ящичків з написом «Соціологія», щоб зорієнтуватися в обстановці.. Скільки б мільйонів томів не було тут і скільки б відомостей не містилося б в кожному з тих томів, жоден з них, я певен, не містить отого єдиного, яке мені зараз потрібно: адреси Тодорова.

Тому за три хвилини після того, як я увійшов у передні двері, я вже виходив через задні. Опинився в якомусь брукованому дворі, пройшов під високою аркою, перетнув другий поверх — і я вже на вулиці.

— Майдан Ратуші! — зупинив я перше ж таксі.

Віднайти у великому місті людину, яка зробила все, щоб її не знайшли, — ось завдання. Відшукати, не турбуючи довідкові служби і не вдаючись до ризикованих розпитувань, — ось умова для виконання завдання.

При таких розшуках за відправну точку можна брати фах, зв'язки, функції людини в даний момент. Але своїм фахом Тодоров уже не займався, зв'язки віддавна перервані, а його головна функція полягає саме у переховуванні. Отже, лишається єдиний фактор, вартий уваги, — гроші. Навіть віддавши сто тисяч доларів Соколову, Тодоров має ще триста тисяч. А він надто досвідчений і обачний, щоб тримати таку суму в абиякій імпровізованій схованці. Така людина, як він, що звикла мати справу з банками, напевне внесе гроші на рахунок. Погано тільки, що банків і банківських відділень у місті стільки ж, скільки й кафе.

Я відпустив таксі на міській площі й увійшов до ощадної каси. На цю касу я покладав найбільшу надію, бо з ряду причин люди віддають перевагу цій установі перед іншими банками.

— Я хочу внести п'ятсот крон на рахунок пана Тодора, — пояснив я службовцю.

Чиновник підійшов до картотеки, ретельно переглянув картки в одному з ящиків і повернувся:

— Такого клієнта немає.

— Це неможливо!.. — вдавано здивувався я.

Чиновник лише знизав плечима.

Другий банк — з довгого списку, що я його приготував звечора, погортавши телефонний довідник, — містився трохи далі по тій же вулиці.

— Кажете, Тодор? — перепитав чиновник, переглядаючи картки.

— Так, так, Тодор.

— Нема такого.

Сцена повторювалася із незначними відхиленнями ще в шести банках, розташованих у центрі. Властива мені впертість вимагала продовжувати розшук, але годинник показував: годі. Час повертатися й шукати Сеймура. Навіть якщо він давно вже не вірить у мої соціологічні інтереси, я в жодному випадкові не повинен виказати моїх справжніх намірів.

Ми сидимо на терасі ресторану й смакуємо мартіні. З одного боку море, з другого — паркова зелень, а посередині відкривається уславлена «Русалочка» на відполірованому хвилями камені, замислено задивлена в далечінь. Наслухавшись рекламного галасу навколо цієї скульптури, людина сподівалася б побачити щось величніше. Але бронзова русалка, виявляється, маленька не тільки за віком, а й за розмірами. Зате натовп біля неї величенький. Правду кажучи, іноземець, мабуть, і не помітив би статуетку, коли б не юрма. Дві дюжини туристів різної статі й віку силкувалися увічнити скульптуру своїми фотоапаратами, а більш вимогливі прагли обезсмертити разом з нею і себе, видряпуючись по постаменту й фамільярно обнімаючи бронзові стегна дівчини, що вилискують од подібних маніпуляцій.

— Погляньте на це людство, яке живиться міфами, — зауважив Сеймур на адресу туристів. — Ось вам іще одна соціологічна тема.

— А чому не вам?

— Для мене вона вже вичерпана. Я навіть присвятив їй невелику працю «Міф та інформація»…

— Вибачте моє неуцтво…

— О, ви не зобов'язані читати все, що я надрукував, та й книжка моя не такий уже шедевр, щоб претендувати на особливу увагу. В ній викладено кілька зовсім елементарних істин, і їх можна було б сформулювати на двох сторінках. Та оскільки в наш час усе треба доводити, моя монографія складається не з двох, а з двохсот сторінок.

Сеймур потягнувся до своєї чарки, однак, побачивши, що вона порожня, запропонував:

— Ще мартіні?

Він подав знак кельнеру й знову задивився на туристів навколо бронзової дівчини, а потім перевів погляд на доки, де над сіро-зеленою водою яскраво виділялися червоні плями свіжопофарбованих суриком ремонтованих пароплавів.

Те, що американець добре обізнаний у соціології, досі не справляло на мене особливого враження. Я також намагався показати свою обізнаність, хоч і не був соціологом. Але те, що він видав книжку, трохи здивувало мене. Слід було б навіть визнати, що коли б Дороті не наговорила мені дечого і коли б ситуація склалася інакше, я навряд чи відчув сумнів щодо світського становища й наукового фаху цієї людини. Його сірі, бездоганно пошиті костюми, дороге взуття, вишукані білі сорочки, зшиті на замовлення, темно-сині або темно-червоні краватки з товстого шовку і навіть його зневага до етикету, не кажучи вже про інші деталі, — усе це притаманне Сеймурові і явно виходило за межі звичного стандарту професійного розвідника.

І нарешті — очі. Не знаю, як саме, але я навчився розпізнавати професіоналів найперше за поглядом. Цей погляд, скільки б його не ховали, несе в собі гостру спостережливість, допитливу й обмацуючу недовіру, чатуючий пошук і потаємне вичікування. У цьому погляді є щось од променя бойового прожектора, який освітлює ворожі позиції. Сірі ж очі Сеймура, коли не зовсім примружені, виказують тільки втому чи досаду. Слухаючи співрозмовника, він не свердлить його поглядом, а сидить, трохи схиливши голову. Якщо ж подивиться на тебе, сам почавши говорити, робить це ненав'язливо, ніби просто перевіряючи, чи стежиш ти за його думкою. Це не погляд професіонала або, навпаки, погляд професіонала найвищого класу, в якого для маскування служить навіть те, що найчастіше нас викриває — очі.

Здогадавшись, певно, що я думаю про нього, Сеймур засовався на своєму стільці, недбалим рухом поправив пасмо волосся, що спало йому на чоло, але продовжував дивитися на доки. Кельнер приніс мартіні й забрав порожні чарки. Американець, наче отямившись, струснув головою, ткнув сигарету в правий кутик рота й клацнув запальничкою.

— Завтра ж попрошу вашу книжку в бібліотеці, — здогадався я сказати, хоч і з деяким запізненням.

— Зайва робота! — заперечив мій співрозмовник. — Моя книжка просто вмотивовує тезу, що інформація, яку ми величаємо «людським знанням» — від періоду первісної орди аж до нашої технічної ери, — не що інше, як система міфів. Усе міф — наука, релігія, політика, мораль. Людство загорнулося в свою міфологію, як шовкопряд у кокон.

Сеймур на мить вийняв з рота сигарету, щоб відпити мартіні. Я скористався з короткої паузи:

— Якщо я правильно вас зрозумів, ви намагаєтесь новими засобами захистити оту незахистиму тезу на ім'я агностицизм.

— Ні, перебив мене американець. — Я використовую агностицизм як головний постулат, але цікавлюсь не ним, а механікою міфотворчості.

— І в чому ж суть цієї механіки?

— О, це складне питання. Інакше мені не знадобилися б двісті сторінок, щоб довести свої погляди. Деякі міфи зароджуються й розвиваються стихійно, інші створюються й поширюються умисне. За всіх умов міфи — уявне подолання існуючої нікчемності. Неуцтво породжує міфи знання, слабкість — міфи могутності, тваринність — міфи моралі, потворність — міфи прекрасного. Ось погляньте, наприклад, на ту даму! — Сеймур показав на молоду жінку, що сиділа з кавалером через два столики від нас.

Я подивився, але не помітив нічого цікавого. Дама мала ретельно викладену високу зачіску, дрібне кругле обличчя й анемічну будову. Просто одна з тих пересічних жінок, яких ніхто не помічає, крім їхніх власних чоловіків.

— Людино-комаха, як відомо, особливо піклується про ту частину своєї будови, яку іменує словом «голова», — пояснював Сеймур. — Вона дбайливо пригладжує частину її волокон і так само дбайливо виголює решту, вважаючи, що в такий спосіб стає «гарною». Самиці людино-комах у цьому відношенні ще вигадливіші. Позбавлені рослинності на обличчі, вони подвоюють зусилля щодо волосяного покриву на верхній частині голови, перетворюючи його на справжні архітектурні шедеври, а коли будівельного матеріалу бракує, щедро додають перуки й шиньйони. Гаразд, коли людино-комаха справді вважала б себе красивою, чи вдавалась би вона до таких складних косметичних процедур? І чи не зрозуміло, що уся міфологія декорування породжена якраз реальним потворством?

— Але один факт, що людина прагне зробити себе або речі навколо себе красивими, вже свідчить про її потяг до краси…

— «Краси»? До якої, точніше? Ви знаєте, що колись людино-комахи на Сході відпускали, на відміну від нас, довгі вуса й голили голови з тією ж метою: виглядати красивими. А щодо еволюції й революції у жіночих зачісках протягом століть — цим великим процесам присвячено грубі томи. Можете при нагоді переглянути їх у бібліотеці.

— Не вірю, що матиму сили на такий подвиг.

— В усякому разі, це повчально. Як і сотні досліджень з релігії, моралі, мистецтва. Постійна зміна принципів, які завжди оголошувалися непохитними і які обов'язково відкидалися через декілька десятиріч, щоб поступитися місцем таким же нетривким псевдоістинам. І після цього знаходяться люди, подібні до ваших ідеологів, що насмілюються твердити: «Це гарно, а те — ні!», «Це морально, а те — ні». Суб'єктивізм та ілюзії, міражі й фікції, якась неймовірна мішанина з помилок, що були б комічними, коли б не втовкмачувалися людино-комахами під виглядом системи азбучних істин, якби рій людських бліх не розділявся на табори в ім'я ворожих один одному міфів і не був приречений на самовинищення в ім'я оборони цих же фіктивних істин.

— Але коли для вас людство лише рій бліх, чому ви так опікуєтеся ним, що навіть вивчаєте його міфи?

— Бо хочу збагнути, що ж становить собою об'єктивно цей мурашник нікчем, тобто як виглядає він не крізь окуляри власної амбіції, а реально у безмежному Всесвіті.

— Ну, гаразд, ви збагнули. А яку практичну користь принесе вам це відкриття?

— Невже не зрозуміли? — відповів питанням на питання Сеймур. Оскільки я промовчав, він виплюнув недопалок і вів далі:

— Чи вам не ясно, Майкле, що це відкриття повертає мені свободу, вдихає в мене усвідомлення повної свободи щодо будь-яких принципів, вигаданих людською пліснявою в її прагненні приховати своє безсилля?

— Гадаю, що таких же наслідків ви досягли б, прочитавши першу-ліпшу екзистенціалістську брошуру.

— Помиляєтесь. Читання ніколи не може зрівнятися з безпосереднім відкриттям. А екзистенціалізм, зокрема ілюзія, така ж, як і всі інші, комічна поза вдаваної величі, хоча вона і є позою відчаю. «Я в розпачі, але дивіться, який я героїчний у своїй безнадії!» Екзистенціаліст, однак, навіть у цій своїй безнадії вважає себе Сізіфом, тобто титаном, а не людською комахою або — коли вам більше до вподоби таке порівняння — блощицею.

— Здається, ми надто заглиблюємося у паразитологію, — дозволив я собі зауважити.

— Так, — кивнув Сеймур. — Ця тема аж ніяк не може прислужитися нам як закуска перед смачним обідом.

Він знову зробив знак кельнеру, який, втомившись від бездіяльності, з'явився негайно. На терасі, крім кругловидої дами і її кавалера, сиділо ще тільки дві пари, які статечно харчувалися під великими синьо-білими парасолями.

— Принесіть нам меню!

— Хіба ми не почекаємо Грейс? — запитав я.

— Ні. Вона прийде пізніше.

Меню принесли, однак вже не кельнер, а сам метрдотель, і було то не меню, а величні документи у темно-червоній оправі. Чоловік у білому смокінгу поклав перед кожним з нас по примірнику, а трохи осторонь — і карту напоїв.

Уся ця церемонія не справила на Сеймура жодного враження. Він недбало одсунув червону теку, навіть не зазирнувши в неї, й сухо сказав метрдотелю:

— Мені біфштекс із чорним перцем і пляшку червоного вина, зовсім сухого і дуже холодного.

— Мені те ж саме, — додав я, радий, що уник вивчення документа.

— Може, гарне бордо врожаю сорок восьмого року? — догідливо запропонував метрдотель, аби врятувати, принаймні частково, блиск вступної церемонії.

— Бордо, божоле, що завгодно, аби тільки добре й холодне, — нетерпляче проказав Сеймур.

Метрдотель вклонився, забрав карти й пішов.

— Та-ак, — промовив Сеймур, неначе силкуючись згадати, про що ми говорили. — Норми для зачісок… норми для політичних доктрин… норми моралі. «Зрада», «вірність», «підкуп», «підлість», «героїзм» — слова, слова, слова…

— … Які все-таки мають певне значення, — докинув я, бо мій співрозмовник замовк.

— Абсолютно ніякого, дорогий мій! Слід було б повернутися до творців лінгвістичної філософії, до Хеєра чи навіть до Айєра або, може, проскочити два століття до Давіда Юма, аби збагнути, що всі ці моральні категорії суть нісенітниці.

— А чи не краще замість повертатися до лінгвістів повернутися до здорового глузду? — запропонував я. — Ви, наприклад, американець, а я — болгарин…

— Чекайте, я знаю, що ви скажете, — зупинив мене Сеймур. — Мовляв, якщо ви народилися болгарином або американцем, то це лише біологічна випадковість, яка вас ні до чого не зобов'язує.

— Те, що я син тієї або іншої матері, також біологічна випадковість, але все-таки я люблю свою матір, а не чужу.

— Бо своя дбайливіша, ніж чужа. Питання вигоди, Майкле, нічого більше. Чи любили б ви свою матір, коли б вона без причини била і картала вас?

— Немає такої матері, яка знічев'я б'є своїх дітей, — заперечив я авторитетно, хоча ніколи не знав ні матері, ні мачухи.

— А чи любитимете ви свою батьківщину, коли вона відмовиться від вас? — наполягав американець.

— Батьківщина не відмовиться від мене, якщо я не відмовлюсь від неї.

— Не викручуйтесь, Майкле. Припустімо, що з тих чи інших причин батьківщина відмовляється від вас. Чи ви любитимете її все-таки?

— Без сумніву. Й усім своїм єством. Речей, що їх можна любити усім єством, не так вже й багато, Вільяме.

— А де батьківщина у такого, скажімо, суб'єкта, в якого мати — болгарка, а батько — американець? — наполягав Сеймур.

— Там, де він сам собі обере. Та, яка йому найдорожча. В усякому випадкові людина не може мати дві батьківщини. В усіх мовах слово батьківщина не має множини, Вільяме.

— Слово «людство» — також! — нагадав мій співрозмовник.

— Авжеж. І що з того?

— О, як на мене, це просто граматична деталь. Та оскільки ви над усе ставите мораль, чи певні ви, що, працюючи на свою батьківщину, ви працюєте й на людство?

Я тільки хотів відповісти, коли біля нас виник кельнер, штовхаючи поперед себе маленький столик.

Ми пообідали. Кельнер, одержавши гроші, зник.

— Грейс таки загаялась, — зауважив я, допиваючи каву.

— Значить, уже не прийде, — байдуже відповів Сеймур. — Можемо йти.

Ми зійшли з тераси й рушили вздовж прибережної алеї, та не до машини, а в протилежному напрямку. Зайве уточнювати, що напрямок обрав американець, бажаючи, певно, розім'ятися після скромного бенкету. Я особисто волів би сісти в «Плімут», хоча алея в цей ранній пообідній час дуже вабила прохолодою зелених тіней і примхливими петлями серед дерев і садових чагарників.

— Сподіваюсь, чоловіче товариство не засмучує вас… Особливо після того, як напередодні було виключно жіноче… — докинув мій супутник.

— Різноманітність завжди бажана, — відказав я.

— А ви певні, що справді цінуєте різноманітність?

— Ви, здається, уважно мене вивчаєте… — пробурмотів я замість відповіді.

— Можливо, але не дуже уважно. Я вивчаю все, що виникає перед моїми очима. Машинальна звичка, щоб розвіяти нудьгу. На жаль, у вас майже нічого немає для вивчення…

— Страшенно шкодую…

— Я сказав це не для того, щоб образити вас. Навіть вважав, що це прозвучить для вас як комплімент. Найцікавіші для спостережень люди — іншого типу, які є жертвами усіляких пристрастей і дурних амбіцій. Драму завжди породжує патологічний стан, а не здоровий нормальний організм. А ви саме такий організм. Людина без пристрастей, я сказав би навіть, без особистих інтересів.

— Чому? Гарні напої, а почасти й гарні жінки…

— Ні Ви не дуже цінуєте ні те, ні інше. І, як на мене, маєте цілковиту рацію: обидві ці втіхи другого сорту.

— Навіщо бути такими суворими? — спробував я заперечити. — Коли жінка спокуслива…

— Жінки ніколи не бувають спокусливими. Тільки жалюгідними. Завжди жалюгідними. Коли я бачу, що хтось перед моїм носом оголює стегна, ніби відкриваючи спокусливі скарби, мені хочеться зауважити: «Мадам, у вас на панчохах стрілка!»

— Ви знищуєте половину людства.

— Чому половину? Чоловіки не менш жалюгідні. Чоловіки з своїми маніями величності й жінки з їхніми емоціями й щомісячними недугами, не кажучи вже про спільну для обох статей зажерливість… Взагалі увесь цей світ людино-комах…

— Цікаво, а куди ви прилучаєте себе? — запитав я.

— Туди ж, куди й інших. Але коли придивишся і побачиш, до якого світу належиш, це принаймні вивільняє тебе від комізму дурної амбіції.

Сеймур зупинився перед лавкою, недовірливо провів рукою по сидінню, пофарбованому в білий колір, і, переконавшись, що лава чиста, сів на край. Мені не лишалося нічого іншого, як і собі сісти з іншого краю лавки.

— На моє щастя чи нещастя, я прозрів надто рано, Майкле.

Ця фраза наштовхнула мене на думку, що йдеться про короткий вступ до довгого монолога, і я подумки попрощався з відвідинами банків, запланованими на вечір.

— Якось ви сказали мені, що я б'юся надто добре, як для соціолога. Але я народився не соціологом і не багатієм, а вуличним волоцюгою, і як безпритульник мав досить часу для вивчення нашого квітучого суспільства з його задніх дворів… Ким би я міг стати? Ліфтером або — в кращому разі — дрібним гангстером, коли б не втрутився мій дядько й не подбав про сина свого покійного брата. Але мій дядько, занотуйте це, втрутився не з філантропічних чи родинних спонук, а просто, щоб придбати в моїй особі спадкоємця, якому зміг би залишити свої мільйони. Власне, щоб забезпечити собі спадкоємця, він вдався перед тим до іншої операції. Вже у похилому віці він одружився з молодою красунею, сподіваючись, що вона народить йому дитину. Але вона не народила йому дитини, а невдовзі, видуривши в нього доволі грошей, зажадала розлучення й аліментів, озброївшись невідпорним аргументом: імпотентністю партнера. Лише тоді дядько згадав про мене й узяв до себе. Але не думайте, що я почав купатися в медових ріках. Це був страшенно скупий і тиранічний старий, який вираховував кожний гріш на моє утримання і який прагнув за всяку ціну зробити з мене фінансиста, щоб я згодом перейняв керівництво його власним банком.

«Не говори мені про банки, Вільяме, — сказав я подумки. — Не розстроюй мене надміру».

Сеймур прилаштував у куточку рота сигарету, закурив її і випростав довгі ноги. Я певен, що в даний момент він шкодував тільки про брак столу, на який міг би покласти кінцівки.

— Отже, я змушений був почати вивчення фінансів, але, на щастя, швидко після того дядько мій від'їхав у потойбічну подорож внаслідок серцевого удару, і це дозволило мені перекинутися на соціологію. Щиро кажучи, я перейшов на соціологію не через якийсь вроджений потяг до неї, а через потяг до красномовства містера… назвемо його містер Дейвіс… професора з історії соціології. Бо цей містер… Дейвіс був справжнім світилом думки…

— Але якої школи?

— Вашої. Так, так, саме вашої. Звісно, він був достатньо обережний, щоб у своїх лекціях не виходити за межі дозволеного, зате, коли ми збиралися в нього вдома, він говорив на чистому марксистському жаргоні й посвячував нас у принципи історичного матеріалізму. Чудова школа для такого дебютанта, як я. Чи не так?

— Залежить од того, з якими успіхами ви вчилися.

— З відмінними. І з найглибшим захопленням. Тим більше, що чимало проявів соціальної нерівності, про які містер… Дейвіс розповідав нам теоретично, я звідав на практиці. Він говорив нам те, чого старанно уникали інші професори, і мені інколи здавалось, що він просто голосно формулює істини, які досі дрімали в мені як невиразні здогади. Виняткова людина. Принаймні таким він здавався мені у ті роки.

— А пізніше?

— Е, пізніше, як завжди трапляється, виникло декілька дрібних ускладнень, внаслідок чого ореол мого божества дещо потьмянів. Однак на цьому світі ніщо не вічне. Авжеж, Майкле? Закон постійних змін і розвитку, чи як його там…

Сеймур закинув ногу на ногу і задивився у соковиту зелень чагарників, крізь яку проблискувала вода каналу і темніли корпуси пароплавів.

— Ускладнень, власне, було тільки два, і перше з них, хоч і не дуже приємне, мені, мабуть, вдалося б стерпіти, коли б за ним не виникло друге. У ті часи я дружив з однією дівчиною, першою моєю любов'ю і, коли не помиляюсь, єдиною… Вона кокетувала своїми науковими інтересами й удавала, що помирає за високоінтелектуальними розмовами, а по суті була просто сучкою, що жадала самця. Я ж завжди був трохи інертний у розвагах цього типу, що, уявіть собі, зовсім не заважало мені жити. Не хочу сказати, що мені бракувало потягу до продовження роду, але ці справи не дуже захоплювали мою уяву, і взагалі я мав так званий холодний темперамент. А коли й існувала жінка, здатна все-таки зігріти мене, то це саме згадувана дівчина, однак вона воліла зігрівати іншого, точніше, мого улюбленого професора, поєднавши у такий спосіб сластолюбство й підлоту.

Сеймур різким рухом пожбурив недопалок у напрямку невидимої сучки й знов простягнув ноги.

— Але це був лише сентиментальний випадок, а такі випадки, як я вже говорив, ніколи не мали для мене вирішального значення, тим більше, що я так і не зрозумів до кінця, хто ж, власне, спровокував цей підлий зв'язок — моя подружка чи професор. А тим часом стався й інший випадок…

Американець кинув на мене швидкий погляд і запитав:

— Може, я вам набрид?

— Чому? Навпаки.

Він справді не стільки набридав мені, скільки спантеличував. Цей чоловік зовсім не балакучий за натурою і коли вже базікає, робить це з певною метою, а в даний момент я ще не можу визначити точну мету цієї усної автобіографічної довідки. Не легше встановити й ступінь її автентичності. Усе, що розповідав про себе Сеймур, звучало досить-таки банально і виказувалось ніби несамохіть, наскільки взагалі щось може бути несамохіть у цього незворушного типа. Але правдоподібність і безпосередність ще нічого не означають. І нічого не пояснюють.

— Гаразд. Я і двоє інших учнів професора — Гаррі і Дік — так запалилися його проповідями, що вирішили перейти од революційної теорії до революційної практики. Внаслідок цього наш факультет одного ранку прокинувся обліплений гаслами проти буржуазної ретроградної освіти. Того ж таки дня усіх трьох викликали до декана, та, оскільки ми уперто заперечували будь-яку участь в історії з гаслами, все обійшлось. Зате наша таємна група негайно розпалася. Кожен був певен, що хтось із двох інших зрадник, а який сенс готувати революцію разом із зрадником? Гаррі і Дік навіть не згадали, що містер, назвемо його Дейвіс, був у курсі операції, а коли б і згадали, навряд чи могли припустити, що Дейвіс здатний на донос. А я міг це припустити, може, тільки тому, що сентиментальний інцидент вже похитнув мою сліпу віру в улюбленого вчителя.

Сеймур знову змінив позу й закурив сигарету.

— Я справді вам не набрид?

— Чому ви думаєте, що іншим усе набридає так само швидко, як і вам? — запитав я в свою чергу.

— Не знаю, чи бувало з вами таке, коли почуття, дуже вам дороге, раптом похитнулося, і вас охопило руйнівне прагнення знищити його до кінця, вирвати його з себе, закинути його до дідька. І от я написав листівку проти університетського мракобісся й, перш ніж настукати її на машинці, заніс Дейвісу. Він переглянув рукопис, порадив мені дещо виправити, а потім зауважив:

«Боюся, хлопче, щоб ти не накликав на себе біди цими апостольськими діями».

«О, — сказав я недбало, — риск невеликий».

«А хто ще, крім тебе, знає про листівку?»

«Тільки Гаррі і Дік».

«В усякому разі, пильнуйте, коли будете розклеювати їх».

«Ми розклеїмо рано-вранці, коли аудиторії ще порожні», — відказав я так само недбало.

Аудиторії були справді порожні, але мене схопили вже тоді, коли я наклеював другу листівку, і цього разу в мене не було найменшого сумніву в тому, хто нас зрадив. Дейвіс доніс негайно, розраховуючи, що ми з Гаррі і Діком почнемо підозрювати один одного.

— І вас виключили?

— Виключили б, коли б я не виявив трохи здорового глузду. В усякому разі, праця «Структура капіталізму як організованого насильства», що її я почав писати, так і лишилась недовершеною. Взагалі від цього моменту марксистські ідеї відкрили мені своє справжнє значення ідей без паритету.

— Не бачу, що спільного мають марксистські ідеї з підлістю вашого професора.

— Нічого спільного, зрозуміло. Я далекий від думки звинувачувати Маркса й Енгельса у підступності Дейвіса. Просто з моїх очей спала завіса, і я зрозумів, що погляди, навіть коли видаються високо-благородними, й мідяка не варті в руках людських покидьків. Я сказав би навіть, що якраз високоблагородних поглядів слід уникати особливо старанно, зважаючи на їхню здатність захоплювати нас і вводити в оману.

— Ви з винятковою послідовністю рухаєте свою логіку задом наперед.

— Авжеж, знаю, що ви хочете сказати. Тільки дозвольте мені закінчити. Йдеться про мою працю, що лишилася недовершеною й марною, як будь-яка людська праця. Втім, не зовсім. Після затримання й ретельного обшуку в моїй квартирі мене привели до агента ФБР, і він сказав:

«З цього рукопису видно, — йдеться про ту ж мою працю, — що ви досить добре засвоїли доктрину марксизму. Це може виявитися дуже корисним у тому разі, звісно, якщо ваші знання розумно використати. Зрозумійте, друже: хто у 20 років не був комуністом, у того нема серця. Але хто після 20-ти років залишається комуністом, тому бракує розуму. Вам, гадаю, вже більше двадцяти?»

Чоловік пригостив мене кількома випробуваними часом афоризмами, а тоді приступив до вербовки.

Сеймур замовк, немов чекаючи від мене якогось запитання, але в мене не було питань, принаймні зараз.

— В інтересах істини мушу заявити, що я таки опирався вербовці, але робив це тільки для того, щоб набити собі ціну. Зате я виявив твердість до кінця, коли мене-хотіли по службі зв'язати з Дейвісом. Мені дали самостійне завдання, і я почав швидко прогресувати, і не тільки випередив Дейвіса, а навіть, коли не помиляюсь, зумів згодом завдати йому деяких дрібних прикрощів. Я, знаєте, не мстива людина, Майкле. Не тому, що вважаю помсту чимось недостойним, але вона завжди пов'язана із зайвою втомою і тріпанням нервів. Однак заради Дейвіса я дозволив собі виняток. Помстився йому в ім'я розтоптаних юнацьких ілюзій. І мусив пройти час, поки я зрозумів, що, власне, мав би йому дякувати…

Сеймур замовк, цього разу надовго, і я нарешті промовив:

— Ви зненавиділи людей, яких любили, а разом з ними — і все людство.

— Не будемо перебільшувати, — втомлено відказав американець. — Нікого я не зненавидів. А до тих обох справді відчуваю щось подібне до вдячності за моє протвереження.

— Проте вони жорстоко поранили вас.

— То дрібні рани.

— Атож, але з тих, що завжди болять.

— Я не відчуваю болю. Або не завжди відчуваю. Як ото давній ревматизм, який озивається, коли псується погода.

Він подивився на годинник.

— Ходімо?

«Чи йти, чи сидіти, — банки все одно зачинені», — подумав я, підводячись з лавки.

Ми знову попростували алеєю, але зараз вже туди, де біля ресторану стояла машина.

— Усе це не важливо, — знову заговорив Сеймур. — Важливо інше: збагнути, наскільки нікчемний цей світ людино-комах і відчути себе вільним од усіх його смішних законів, норм і приписів. Вільним, Майкле, зовсім вільним, розумієте?

— Невже ви вважаєте себе вільним?

— Так! У межах можливого, звісно.

— Хочете сказати, що ви вже не працюєте ні у ФБР, ні в ЦРУ?

— А, ні! Я нічого не хочу сказати, крім того, що вже сказав! — відповів Сеймур і несподівано розсміявся своїм хрипкуватим сміхом.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Не лежить у мене душа до наукових занять, але виходу нема. Отже, й наступний день почався з маленької операції по легалізуванню. Я знову прийшов у старовинний храм Королівської бібліотеки й навіть узяв для домашнього читання книжку «Міф та інформація» Вільяма Т. Сеймура. Потім вислизнув уже знайомим шляхом й ускочив у перше ж таксі.

Поки ми мчали до центру, я побіжно гортав працю Вільяма Т. Сеймура, переконуючись, що в книжці зібрані відомі вже мені ідеї, тільки викладені у строго науковому стилі, сухість якого нічим не применшує їхнього мізантропічного звучання.

Я відпустив машину на заздалегідь наміченому перехресті й підставив плечі під тягар банківських операцій. Цього ранку вітер сильніший, ніж будь-коли досі, і в ньому вже вчувається холодний подих осені. У даний момент я не мав нічого проти цього природного явища, бо ураган дув мені в спину і тільки допомагав бігти з банку в банк.

Докладно описувати візити в усі солідні установи означало б нагромаджувати найрізноманітніші варіації вже відомих двох фраз. Моєї, яка виказувала прагнення внести дещицю на рахунок пана Тодора, і чиновницької, у якій звучав подив, що шукають якогось неіснуючого Тодора. Неіснуючого — абсолютно правильно. І все-таки…

Єдине, що мене втішало, — перевірка йшла дуже швидко. Я перебрався на таксі в другий, віддаленіший квартал, а тоді — і в третій. Список ще не досліджених закладів дедалі зменшувався, і разом з тим тінь сумніву дедалі згущувалася у моїй свідомості. Може, я йду по слідах давно мертвої людини. А може, людина аж пашить здоров'ям, але пашить дуже далеко від цього вітровійного міста.

Я увійшов у квартальний банк, не знаю вже який за ліком, й опинився у приміщенні, що не відзначалося респектабельністю: замість мармурових плит — гола дерев'яна підлога, почорніла од мастики, а замість бронзових люстр — засиджені мухами глобуси, що мерехтіли в сутінках напівтемного приміщення. Я підійшов до віконця і промовив свою звичну фразу. Чиновник, не підводячись, дістав коробку з картками. Клієнтура цього відділення, видно, така нечисленна, що її спокійно можна розмістити в одній коробці.

Чиновник вийняв нову зелену картонку, підніс її до окулярів і, глянувши на мене поверх них, повідомив:

— Є Тодороф, а не Тодор…

— На Рієсгаде, 22, — так?

— Ні. На Ньоре Зьогаде, 35, — відповів чиновник, знову кинувши погляд на картку.

— Значить, не той. Вибачте, — промимрив я.

І швидко вийшов шукати таксі.

Ньоре Зьогаде була вуличкою-набережною край штучних озер. Машина зупинилася біля названого мною будинку, тобто за десять будинків до потрібного мені. Коли я пішки дійшов до тридцять п'ятого номера, виявилося, що там чекає на мене розчарування у вигляді величезного шестиповерхового будинку. Шість поверхів по три чи чотири квартири на поверсі — іди шукай у цьому лабіринті отого Тодорофа, з «ф» на кінці.

Увійшов у вестибюль і нашвидку оглянув написи на поштових скриньках, щоб пересвідчитись у наперед мені відомому: прізвища «Тодороф» серед них не було. Зате на стіні висіла маленька об'ява про вільну квартиру. Зараз квартира мені ні до чого, але об'ява все-таки виявилася корисною, бо несподівано почувся голос:

— Ви когось шукаєте?

То був портьє, який визирнув із своєї кімнати. Він мав набурмосене обличчя й недовірливі очі, як і кожен серйозний портьє. Та навіть коли б він осміхався мені променистою посмішкою Лоллобріджіди, я навряд чи відповів би йому. Портьє, як відомо, поліцейські агенти, а цей, зокрема, міг служити й якійсь іншій інституції.

— У вас, бачу, є вільна квартира, — пояснив я без найменшого натяку на дружелюбність, бо ці мерзотники стають тим підозріливішими, чим люб'язніше ти розмовляєш з ними.

— Є одна вільна квартира, — неохоче погодився портьє. — Але пан Мадсен забрав ключі, і я не можу показати її.

— Чи не можете ви зателефонувати панові Мадсену?

— Чому ж. Тільки він повернеться пізно увечері, та й тоді…

— Я можу зайти завтра.

— Завтра неділя. Мене не буде, — відказав з ледве прихованою зловтіхою портьє. І, потішаючи свій інквізиторський інстинкт додав. — Приходьте наступного тижня.

Коли б я сидів у Королівській бібліотеці й займався науковою роботою, слід було б близько першої години зробити перерву й завітати до кабінету Сеймура. Оскільки ж я перебував не в бібліотеці і до першої залишалася ще ціла година, я вирішив використати цінний час на справи іншого роду.

Сів у чергове таксі й назвав адресу, однак шофер не знав цієї вулиці. На жаль, вона не знайома й мені. Це одна з кількох адрес, що їх я про всяк випадок запам'ятав з дрібних оголошень на сторінках «Екстрабладет». Все-таки шофер насмілився зневажити можливу небезпеку від подорожі в невідоме, і ми поїхали.

Після розмов з двома поліцейськими на перехрестях і ще двох звернень до випадкових перехожих шофер зупинився на глухій вуличці в якомусь темному кварталі. Я відпустив машину попри небезпеку лишитися без засобів до відступу, увійшов у непоказний вхід, позначений цифрою 12, і пішов нагору вузькими сходами.

За п'ятнадцять хвилин я вже знову був на вулиці, серед цього повного несподіванок світу, а точніше, десь у майже невідомому передмісті. Майже, але не зовсім, бо, їдучи в таксі, я встиг зафіксувати кілька орієнтирів, і перш за все — невеличкий майдан з п'ятьма магазинами, автобусною зупинкою і гаражем, увінчаним величезною поіржавілою під датськими дощами вивіскою:

«Автомашини напрокат» — це ідея, варта серйозної уваги у місті, де відстані такі ж неприємні, як і ціни на таксі.

Отже, я подався у гараж, рішучим кроком пройшов попід тріумфальною аркою з іржавою вивіскою й опинився перед імпозантною купою таратайок з випатраними кузовами. Лишалося сподіватися, що оті «автомашини напрокат» підбираються не з-поміж цих залишків.

Мій погляд описав плавну дугу ліворуч і зупинився на площадці, розчищеній від металевого брухту й прикрашеній двома жовтими бензоколонками «Шелл». Трохи відсторонь темнів фасад споруди — чи то стайні, чи складу на вугілля. Двоє чоловіків, скориставшись скупим теплом полудневого сонця, обідали, вмостившись на лаві попід бараком. Обід, коли не рахувати кількох скибок ковбаси, складався переважно з пива. Справді, щедрий обід, якщо судити з кількох пляшок «Туборга», складених на лаві й під нею.

Молодший з двох чоловіків, з бистрими синіми очима й скуйовдженим волоссям, виготовленим, здавалось, із свіжої соломи, помітив мою присутність і пробурчав щось своєю рідною мовою, певно: «Чого зволите?» Збагнувши, що я іноземець, він повторив своє запитання поганою англійською і, з'ясувавши, що я волію машину напрокат, довів цю інформацію до відома старшого, перейшовши на рідну мову. Старший кивнув і зробив своєю правицею щедрий жест з такою добродушністю, яка є звичайним наслідком ситного обіду з ковбасою і знаменитим датським пивом. На щастя, жест був спрямований не до кладовища таратайок, а до роззявленої пащі стайні.

Я обережно зайшов у стайню й побачив, наскільки це дозволяла півтемрява, що в бараці справді стоять кілька машин. За хвилину, перервавши обід, спонукувані тією ж добродушністю, з'явилися й обоє автомобілістів. Приязнь молодшого досягла такого рівня, що він вирішив увімкнути електрику, й автомобільний парк засяяв під жовтим мерехтливим світлом на всю свою велич. Парк налічував п’ять машин, які не дуже різнилися від своїх побратимів, що громадилися іржавою купою надворі.

Поки я нерішуче оглядав патріархів автомобільного племені, старший чоловік промимрив кілька слів, що їх молодший поспішив мені перекласти:

— Шеф каже, що коли вам потрібна машина для роботи, найкраще взяти «вольво».

Після того старший знову щось сказав, а молодший переклав:

— Шеф каже, що «мерседес» показніша машина, але коли вам потрібна машина для роботи, ліпше візьміть «вольво».

Тут літній висловив третє зауваження, супроводжуване категоричним жестом, і світловолосий ад'ютант акуратно переклав:

— Шеф каже, на «вольво» — повна гарантія! «Вольво» шеф сам лагодив. Машина виняткових якостей.

Після недовгого вагання я вирішив зупинитися на «вольво», не без деякої ніяковості насмілившись запитати, чи включають у себе оці виняткові якості ще й здатність пересуватися. На це запитання ад'ютант із солом'яною чуприною відповів сміливо, навіть не порадившись із шефом:

— Не їде, а летить! Якщо вам потрібна робоча машина, беріть «вольво»!

Ця енергійна репліка поклала край моїм ваганням. Я заліз у нутро автомобільного прабатька, ввімкнув запалювання й, на свій подив, рушив. Зробивши для проби два-три кола на розчищеному місці, зупинився біля бензоколонки, вийшов і слідом за молодшим попрямував до контори, яка містилася у сусідньому приміщенні. Оскільки площа контори не перевищувала двох квадратних метрів, усередину увійшли тільки я і хлопець, а старший лишився на лавочці втішатися останніми променями сонця й датським пивом. Ад'ютант вписав у пошарпаний зошит мої паспортні дані й запитав:

— Строк?

— Тиждень.

— Двісті крон.

Ціна зовсім не надмірна, але я, як і кожен клієнт, що поважає себе, визнав за потрібне зауважити:

— Чи не забагато?

— Багато? За «вольво»? — вигукнув з відтінком подиву й обурення ад'ютант. А потім, знову охоплений пристуцом добродушності, додав згідливо: — Якщо візьмете машину на цілий місяць, загальна ціна буде чотириста.

Жест просто руйнівний для підприємства, але я все-таки вирішив його відхилити. Цілий місяць… Я не знаю, що трапиться зі мною за два дні, а він пропонує мені машину на цілий місяць.

Я завершив ритуал, виклавши необхідну суму й поставивши неминучий підпис. Потім попрощався з обома автомобільними хірургами, всівся у «вольво» й з оглушливим тріском проскочив під тріумфальною аркою з іржавою вивіскою: «АВТОМАШИНИ НАПРОКАТ».

Була вже за чверть перша, а перш ніж повернутися в готель, слід було ще дещо зробити. Я ввімкнув третю швидкість й енергійно натиснув газ. «Вольво» справді рухався досить прудко як на свій вік, і за десять хвилин я вже був у сусідньому передмісті, заклопотаний розшуками малої вулички, про існування якої знав лише з карти.

Коли я нарешті знову опинився в центрі міста, було вже двадцять хвилин на другу. Я звернув ліворуч од Вестерброгаде й залишив «вольво» в одному попередньо обраному гаражі, що містився поряд з бульваром. Не тому, що мені соромно було їздити по центральних вулицях на моєму автомобільному патріарху, але я просто не хотів зловживати втомленим серцем старого.

Я міг би повернутися до готелю й пішки, тим більше, що вітер знову ходовий, тобто дме просто в спину. Але інтуїція підказувала, що мої американські знайомі можуть шукати мене в готелі, а мені не варто грати у несподівані зникнення. Отже, я знову вдався до таксі.

Мої американські знайомі… їх лишилося двоє. Нема вже галасливої базіканини конгресних кулуарів, коктейлів і строкатого товариства у Тейлорів. Немає Дороті. Немає глухого Хіггінса й пітного Беррі. Світське пожвавлення й сентиментальні епізоди перших днів непомітно відшуміли, щоб поступитися місцем спокою і самоті. Немов якийсь невидимий режисер вводив у моє життя одну за одною дійові особи і так само одну по одній прибирав їх, як тільки вони завалювали свої ролі.

І от з усієї трупи залишилися тільки режисер і я, коли не рахувати Грейс, яка, втім, учора вже не з'явилася на нашу зустріч. Взагалі все стихло і заспокоїлось, однак ця тиша діє на мене зовсім не заспокійливо, бо я відчуваю в ній приховане напруження наступної розв'язки.

Інший сказав би, що досі справи розвивалися цілком природно, і що дивного, коли у великому місті хтось залишається, а хтось від'їздить. Занадто природно, додав би я. Але коли події розвиваються за ясно видимою логікою і ведуть до легко відгадуваної мети, це вже само по собі породжує деякі запитання. Сеймур володіє впевненим почерком і вміє без елементарних помилок розробляти начебто безневинні ходи, проте це не заважає мені бачити їхній прихований смисл. І констатувати, що я втрачаю темп, хоч і не з своєї вини. Ідеально було б уже зараз спакувати валізу, забронювати квиток на літак і навіть летіти у зворотному напрямку. А я все ще не встановив адреси Тодорова і все ще не певен, чи Тодоров взагалі заходив у той шестиповерховий будинок і чи ця адреса не є пасткою для мене.

Таксі зупинилося перед скляними дверима «Кодана». Я вийшов, подав шоферові гроші й пішов до готелю, коли з протилежного тротуару почувся голос Грейс:

— Містере Коєв!

Секретарка стояла біля «Плімута» Сеймура, а за кермом незворушно сидів і сам власник.

— Ви, здається, втекли сьогодні з уроків, однак від нас не втечете, — проказав Сеймур, подаючи мені руку у вікно машини.

— Я й не думав тікати з уроків, — заперечив я і на доказ показав томик «Міф та інформація». — Мабуть, ми просто розминулися.

— Ваша увага не дуже мені неприємна, — зізнався американець, побіжно глянувши на книжку. — Я не суєтний, але все-таки приємно знати, що хоч один читач погортав твою книжку. Гляньте, відколи вона вийшла з друкарні, її, мабуть, ще ніхто не розгортав.

Книжка справді виглядала недоторканою і, боюся, до кінця збереже свою цнотливу зовнішність.

— Ми приготували вам одну несподіванку, — оголосила своїм безбарвним голосом Грейс, що стояла з другого боку машини. — їдемо на пляж.

Несподіванка справді мала місце, тільки дещо інша, і я помітив її в першу ж мить, хоча й не показав, що завважив щось особливе. Секретарка була в дуже короткій і елегантній сукні у сині й білі квіти, вишукана зачіска, туфлі на високих підборах, а найголовніше — з її носа злетів кришталево-пластмасовий метелик окулярів. До цих елементів убрання слід додати й деякі давні, але нововідкриті: синьо-зелені очі, напівоголений бюст і стегна, такі стрункі й гармонійні, що, здавалося, Грейс їх десь позичила.

Сідаю на «місце мерця», яке, через відсутність Дороті, зараз вільне. Грейс влаштовується ззаду.

— Ідея цілком належить Грейс, — уточнив Сеймур, наче вибачаючись.

Він завів мотор і рушив із звичною різкістю, та оскільки, як я вже сказав, у машині не було Дороті, водій зволив дотримуватися розумної швидкості.

— Коли хочете, ми могли б пообідати на пароплавчику, — запропонував по паузі американець. — Кажуть, що там досить добре готують. Та й взагалі невелика прогулянка морем…

— А, ні! Досить з мене морських прогулянок, — заперечила секретарка. — Я хочу на пляж!

— Ви хочете продемонструвати свою статуру, люба! — найлюб'язнішим тоном пояснив Сеймур. І, звертаючись до мене, продовжив: — Моя помічниця почала виявляти якусь зовсім несподівану суєтність, Майкле. Не знаю, чи це запізнілий вплив нашої Дороті, чи ваша робота.

— Ви мені лестите, Вільяме. Наскільки мені відомо, чоловік, якому вдалося б змінити смак жінки, ще не народився.

— Чи не буде надто нахабно, коли я попрошу вас обрати іншу тему для розмови? — озвалася Грейс.

Секретарка, як я вже давно помітив, тримається із Сеймуром зовсім не як з шефом, крім, може, службових обставин, подібних до симпозіуму. І що найбільш дивно, шефа це не дратує.

— Вона ображається… — промовив американець ніби сам до себе. — Ось тобі ще новина.

Наскільки я розуміюся на медицині, люди спочатку приймають морські ванни, а потім ідуть обідати. Але вже минула друга година, та й мої супутники належать до тих, хто все робить навпаки. Отже, ми спочатку добре пообідали в якомусь маленькому ресторані, а вже тоді подалися на пляж.

Пляж на Бельв'ю нагадував індіанське селище своїми білими наметами, що називалися тут «вігвамами» саме через свою форму. Розлігшися на піску чи на садовій траві, чимало громадян обох статей втішалися суботнім днем, який буває тільки раз на тиждень, і теплим сонцем, яке буває тут ще рідше.

Сеймур найняв три вігвами, і я вліз в один з них, щоб приміряти плавки, які ми купили по дорозі. Вилізши після вдалої примірки назовні, я побачив тільки Грейс, яка лежала на синьому халаті. Не будучи модницею, ця жінка добре знає, що синє їй пасує. Жінки розуміють такі речі й без журналів.

— А де Вільям?

Секретарка кивнула до моря, куди американець встиг зайти вже по плечі. Він якийсь час постояв, обернувшись до нас, але відстань була надто великою, щоб встановити, дивиться він на нас чи просто спостерігає берегову панораму. Потім Сеймур обернувся й спокійними рухами досвідченого плавця поплив.

Мій погляд перемістився від блакитної ширі води до золотистої смуги піску і, точніше, до того сектора, де лежала Грейс. Коли б два дні тому хто-небудь сказав мені, що це струнке й бездоганне тіло належить Грейс, я запропонував би йому піти й утопитися.

Однак помилки нема: граційна красуня, що лежала на синьому халаті, і є мужня секретарка Вільяма Т. Сеймура, автора «Міфу та інформації». Цікаво, чи насмілився б твердити її автор, що й жінка, яка лежить переді мною, теж міф.

Грейс вловила мій погляд, але замість зніяковіти од його відвертості прозаїчно кинула:

— Сідайте, чого стовбичите!

Вона посунулась на халаті, і я виконав розпорядження.

— Учора ви не прийшли на обід. Вас справді запрошували? — запитав я, аби порушити мовчанку.

— Запрошували, але в такий спосіб, що я не прийшла.

Зізнання прозвучало несподівано, може, тільки через те, що збігалося з моїми припущеннями.

— Чи вам мене не вистачало? — поцікавилася Грейс.

— Дуже.

— У тому смислі, що моя присутність врятувала б вас од неприємної розмови?

Треба начуватися з цією жінкою. Як висловився Сеймур, вона небезпечно починає відгадувати мої думки.

— Ви переоцінюєте мій практицизм, — спробував я заперечити. — І недооцінюєте себе.

При останній фразі мій погляд знову мимохіть зупинився на гармонійних формах.

— Ви досить безцеремонно вивчаєте мене, — байдуже зауважила жінка.

— Мій інтерес чисто науковий.

— Ваш фах, коли не помиляюсь, є соціологія, а не анатомія.

— Знаєте, є соціологи, які твердять, що структура суспільства цілком відповідає структурі людського організму.

— Так, знаю: органічна школа.

Вона глянула на мене синьо-зеленими очима й запитала:

— Майкле, ви справді соціолог?

— А ким, до дідька, я можу бути? Хіба ваш шеф не соціолог?

— Саме це і хочу знати: ви такий же соціолог, як і він?

— Ні, не такий. Я належу до іншої школи.

— Атож, справді: органічна школа… Отже, мене вам учора не вистачало?

— Дуже!

— Незважаючи на те, що для вас кохання — незнаний феномен?

— Кохання?.. Облиште високі слова. Вони для літератури.

— А яке слово вжили б ви?

— Потяг… Симпатія… Може, навіть дружба… Звідки мені знати? Я не дуже сильний у стилістиці.

— Симпатія… Дружба… Невже для вас дружба слабша за кохання?

— Це багато від чого залежить. В усякому разі, вони відмінні. Кохання — це інфекційне захворювання, нещасний випадок, щось, що налітає на нас, у чому ви не маєте ні вини, ні заслуги. А дружба — свідомо визначене ставлення до іншої людини…

— Раціональна угода між двома індивідами, — сформулювала Грейс.

— Ні. Там, де є угода, немає дружби. А там, де є дружба, не можна обійтися без почуттів. Але усвідомлених почуттів, а не емоційного розгулу.

— Ага! Виходить, що я мушу бути потішеною!

— Боюся, що ви трохи поспішаєте.

— Ваша грубість починає разюче нагадувати грубість Сеймура. Тоді про яку дружбу ви говорите?

— У дружбі існують ступені, Грейс. А також і періоди розвитку…

— Ви назвали мене на ймення?

— А вам це неприємно?

— Навпаки. Це показує, що ми прогресуємо в дружбі. В такому разі коли ми побачимось?

Я звик сам задавати це запитання, але часи, видно, міняються.

— Коли знайдете трохи часу для мене.

— Увесь мій час для вас, — щедро відповіла жінка. — Позаслужбовий, зрозуміло. Я не визнаю ступенів і періодів розвитку.

— Гадаю, що чим пізніше увечері, тим зручніше.

— Мала вас за сміливішого.

— Думайте так і надалі. Однак сміливість не виключає однієї-двох краплин обережності.

— Лекція про дружбу закінчилась. Починаємо лекцію про обережність…

— Я не бачу Сеймура, — пробурчав я замість відповіді.

— Він, певно, заплив уже за обрій.

— Оскільки йшлося про сміливість, ваш шеф, видно, смілива людина.

— О, це сміливість тих, хто не дуже чіпляється за життя.

— Як і Дороті?

— Майже. Це два різновиди однієї й тієї ж неврастенії

— А ви?

— А я третій різновид… Але ви забули уточнити місце і час…

— Програма в «Амбасадорі» починається об одинадцятій. Коли це місце і цей час вас влаштовують… — Вона несподівано повернулася до мене й запитала: — Майкле, скажіть: ви боїтеся Сеймура?

— Чому я мушу його боятися?

— А я боюся… Цікаво… — замислено промовила Грейс.

— Вважаєте, що Вільям щось запідозрив?

— Запідозрив? — вона насмішкувато звела брови. — Він із тих, хто не підозрює, а знає, і то без зазирання у шпарини і без розпитувань.

— Ну, і…?

— І — нічого. Сеймур не спішить показувати, що чимось цікавиться, навіть коли воно справді його цікавить. І коли хтось його непокоїть, будьте певні, що це не ви. Хоча я взагалі не припускаю, що він здатен непокоїтися через подібні справи.

— Закладаюся, що ви говорите про мене!.. — почувся над нами голос Сеймура. — Коли третій відсутній, у розмові завжди перемивають його кістки.

Американець з'явився між вігвамами несподівано, наче з-під землі виринув. З його тіла ще капала вода, а вираз обличчя свідчив про найкращий настрій, наскільки це можливо у таких людей, як Сеймур.

— Вгадали, — посміхнувся я. — Хоча важко визначити, розмова йшла про вас чи про нас?

— Так, так: взаємозв'язок явищ у природі й суспільстві. Ці справи ви, марксисти, найкраще знаєте. — Він загорнувся у халат і промовив з майже оптимістичною ноткою: — А вода чудова… Спробуйте, Майкле. Взагалі користуйтеся малими радощами життя, перш ніж увійдете черговим трупом у крижане царство Великої нудьги.

Програму в «Амбасадорі», коли виключати кілька затертих номерів еквілібристики і східних танців, творили переважно відвідувачі. Ми з Грейс також зробили свій внесок, протупцявши певний час на переповненому дансингу. Секретарка, на відміну від Дороті, не вкладала солодкої знемоги у танок, а обмежувалась сухим техніцизмом. Одне слово, бездоганна й безстороння, немов гімнастичний прилад.

Десятихвилинного марширування було досить, аби ми відчули, що виконали свій обов'язок і можемо повернутися на свої місця.

— Шампанське вивітрилось, — сказала Грейс, торкнувшись устами келиха. — Програма також закінчилась. Чи не час розраховуватись?

Я зробив знак кельнеру, зайнятому біля другого столика вельми делікатною справою — відкоркуванням шампанського.

— Ви дозволите мені розрахуватися? — запитала жінка, потягнувшись до своєї сумки.

— При багатшій уяві ви могли б вигадати й інший спосіб образити мене, — проказав я.

— Я не мала наміру ображати вас. Але у вас сутужно з грішми.

— Це мене не хвилює. Тільки-но їх витрачу, сяду на поїзд — і все.

— Бо ви всього лише бідний стипендіат. Чи не так, Майкле?

— Так само, як і ви лише бідна секретарка.

— Не зовсім бідна. В Сеймура досить негативних якостей, однак скупість не фігурує серед них.

Ми розрахувалися й підвелись.

— Куди ми ідемо, до вашого готелю чи до мого? — діловито запитала Грейс, поки ми пробиралися поміж столів до виходу.

— Куди хочете.

— Мені однаково, — знизала плечима жінка. — Гадаю, що обидва номери підслуховують.

— Гадаєте чи знаєте?

— Це майже те саме. Я рідко помиляюсь у своїх припущеннях, Майкле.

Я взяв у гардеробі легке вечірнє манто Грейс, допоміг їй вдягнутися, а коли вийшли на вулицю, знову запитав:

— Чому ви думаєте, що нас можуть підслухувати?

— Це запитання задайте тим, хто встановлював апаратуру, — сухо відповіла жінка.

Потім вона зупинилась на тротуарі і подивилася на мене поглядом, дещо несподіваним своєю прямотою:

— Ви дуже посередньо граєте роль наївного і помиляєтесь, вважаючи, що й люди навколо вас наївні.

— Вас, наприклад, я ніколи не підозрював у наївності, — відповів я.

— Правильно: мене ви вважаєте обманщицею, яка наївно уявляє, що може обдурити вас.

Вона знову покрокувала порожнім освітленим тротуаром. Просто перед нами у темному небі виникла, немов намальована, виблискуюча під променями схованих прожекторів гостроверха баня Ратуші.

Десь далеко гудів розвідувальний літак. Жінка йшла якийсь час мовчки, по тому знову заговорила:

— Знаю, що й цього разу не повірите мені, але мені вже непереливки жити у світі, де кожен має тебе за шахрая і всі на тебе чатують — і свої і чужі.

— Охоче вам вірю. Тільки цей світ не я вигадав.

— Хто його вигадав, не знаю, однак і ви його частка. Ось слухайте!

Грейс вхопила мене за руку і знову зупинилась, прислухаючись до гудіння літака.

— Чуєте? Кружляє, чатує… Чатують і в небі, і на землі, і навіть у ліжку… Усе їхнє життя й увесь смисл життя полягає в невтомному чатуванні.

— Ця гра — не самоціль, — заперечив я, делікатно вивільняючи свою руку. — Йдеться про долю людства.

— Так, так, знаю: і кожен сурмить, що саме він його охороняє. Тільки чи не думаєте ви, що чим ширше розгортаються рятувальні операції, тим більше зростає шанс для людства злетіти в повітря?

— Робота в Сеймура, бачиться, вплинула на вас негативно, — зауважив я. — Соціологія, не кажучи вже про інше, неминуче штовхає вас у трясовину песимізму. Змініть фах, знайдіть собі щось спокійніше.

— На спокійніших місцях звичайно гірше платять, — відказала Грейс, коли ми знову попростували порожнім тротуаром. — А в кінцевому рахунку вони не завжди бувають спокійнішими. Власне, Вільям витягнув мене з такого-от спокійнішого місця, і я гадаю, що мушу бути вдячна йому за цей жест…

— … Але не вдячні.

— Здається, так.

— Не соромтесь. Це вина не ваша особиста, а родова. Людина — невдячне створіння.

— Сеймур помітив мене в одній експортній фірмі, де я була другорядною стенографісткою…

— Сеймур займався експортом? Експортом соціології, звичайно.

— Він виявив до мене інтерес, але я йому відмовила, бо не знала, що він за один, і, може, тільки через те, що відмовила, його інтерес до мене посилився, і я дістала місце з утричі вищою платнею, не кажучи вже про поїздки й усе інше.

Ми завернули в маленьку вуличку, де містився готель. Гудіння літака давно вже загубилося десь над морем, і в нічній тиші відлунювали тільки наші кроки.

— Ви цілком пристойно влаштували своє життя, — промовив я, рискуючи порушити ідилічну тишу. — Не розумію: чого ви ще хочете?

— Не розумієте? Ви можете читати цілі лекції про дружбу, а все-таки не розумієте?

— Але ж друг є? Розумний, сміливий, багатий, а як я встановив сьогодні, ще з прекрасною будовою тіла…

— Маєте рацію, — промовила немов сама до себе жінка. — Ви справді нічого не розумієте.

Кав'ярня-кондитерська була маленька, але в ній я помітив усе, що мені потрібно, — машину для еспресо, багатий асортимент дорогих шоколадних цукерок і господиню перестиглої молодості з добродушним повним обличчям. Тому я, перед тим обдивившись крізь вітрини з десяток подібних закладів, увійшов саме сюди.

Раннього недільного ранку я був єдиний клієнт кондитерської і, певно, ще довго залишатимусь єдиним. Неквапно випив кави і лише після того кинув побіжний погляд на цукеркові коробки, обв'язані стрічками.

— Я хотів би послати знайомому коробку гарних цукерок, — сказав я, підійшовши до вітрини.

— Сьогодні ж неділя… — непевно відповіла господиня англійською мовою, ще гіршою за мою.

— Правильно. Але якраз сьогодні в нього день народження. Жінка облишила на мить ганчірку, якою протирала апарат для кави, й гукнула у сусіднє приміщення:

— Ерік!

Потім пояснила:

— Пошлю малого. Які ви цукерки хочете?

— Які-небудь справді гарні.

Те, що я хотів чогось справді гарного, зробило жінку ще поступливішою. Вона зняла з вітрини чотири великі коробки й заходилася демонструвати мені якості шоколадних ласощів. Саме в цей момент з'явився «малий». Це був дванадцятирічний хлоп'як з енергійно закопиленим носом і заповзятливим виразом обличчя. Я вибрав дорогу коробку й повідомив початкуючому кур'єрові найнеобхідніші відомості:

— Пан Тодороф, Ньоре Зьогаде, 35. Не знаю точно поверх, бо він недавно переїхав туди, але гадаю, ти знайдеш квартиру.

— Знайду, пане, не турбуйтеся, — відповів кур'єр із самовпевненістю, яка мене тільки потішила.

Як твердить прислів'я: «День без зустрічі з Сеймуром — втрачений день». Та останнім часом у моєму календарі такі дні не траплялися. Навіть у неділю, яка, за християнськими звичаями, призначена для відпочинку, Вільям обтяжив мене запрошенням на пообідні гостини.

З метою помститися йому за цю люб'язність, а також і для того, щоб якомога раніше звільнитися, я подзвонив у двері вже о другій годині. Однак мої сподівання порушити пообідній відпочинок американця не справдилися. Служник відчинив мені й провів до старовинної трапезної, наявність якої у цих величезних і мертвих апартаментах я взагалі не підозрював. Грейс і Сеймур ще сиділи за столом, а каву щойно подали.

— А, ви прийшли вчасно! — привітно зустрів мене Вільям.

І наказав служникові:

— Пітере, принесіть, будь ласка, ще каву і коньяк.

Я сів до столу, навколо якого міг би сісти ще десяток людей, і негайно включився у загальну мовчанку. Особисто мені мовчання ніколи не заважало, особливо коли перед очима такі апетитні шедеври, як розвішані у трапезній голландські натюрморти: дичина, виноград, персики і напівочищені лимони, не кажучи вже про кришталь і оксамитові драпіровки.

— Кулінарний живопис… Гастрономічна лірика… — скептично пробурчав Сеймур, помітивши мій інтерес до натюрмортів.

— … Міфи зажерливого шлунка, — додав я.

— Саме так. Оскільки буржуа позбавлений фізичної можливості безупинно набивати собі шлунок, він споживає ласощі й візуально. Забитий заєць і біфштекс перетворюються на естетичний феномен.

Безшумно з'явився Пітер із срібною тацею і поставив переді мною паруючий кавник і пляшку «Хеннесі». Своїм похмурим обличчям і мертвим поглядом він прекрасно доповнював навколишню обстановку.

Ми завершили обряд пиття кави у мовчанні, кожен зайнятий своїми думками чи відгадуванням думок двох інших. Грейс була й цього разу в осяйному літньому вбранні, але її поза й поведінка стали зовсім канцелярські.

— Цей стіл такий широкий, що присутнім слід було б розмовляти між собою по телефону, — зауважив Сеймур. — Може, підемо звідси, га?

Після колективної екскурсії з кімнати до кімнати ми знову опинилися в бібліотеці. Пітер, мов примара, негайно виник з тацею і тут, поставив на стіл вазочку з льодом, пляшку содової й зник. Грейс намірилася піти слідом, але в цей момент американець узяв книжку, забуту в кріслі, й запитав секретарку:

— Звідки ви взяли цю книжку?

— Це я взяв її.

Поки Сеймур недбало гортав книжку, Грейс вийшла.

— «Небезпечні зв'язки»… Ви її взяли для мене чи для Грейс? — усміхнувся він і кинув книжку на диван.

— Гадаю, що вона стосується усіх нас потроху, але найбільше — мене.

— Значить ви вважаєте, що це небезпечні зв'язки? — докинув американець, зробивши красномовний жест від себе до мене.

— А ви як вважаєте?

— В такому разі чого ви чекаєте, щоб перервати їх?

— Ви прекрасно знаєте, чого я чекаю, Вільяме: небезпечної фази.

— Ясно. Ви розважаєтесь дослідженням розвитку одного небезпечного зв'язку до моменту, коли він справді почне ставати небезпечним. Однак це компромісне дослідження, Майкле. Усе треба доводити до кінця.

Сеймур поклав у свою склянку лід, акуратно налив віскі, додав содової, а потім опустився в крісло й закурив сигарету. Я також сів і закурив з найневимушенішим виглядом, ніби щойно почуті слова всього лише порожні балачки.

— Бачте, Майкле, — знову озвався співрозмовник, затиснувши сигарету кутиком губів. — Коли існує на світі людина, якої не слід боятися, то це я.

Він глянув на мене своїми примруженими очима й навіть трохи ширше розкрив їх, щоб я зміг оцінити їхню щирість.

— Я зовсім не боюся вас, Вільяме.

— Боїтеся. Може, й не мене особисто, а того, що, вважаєте, пов'язано зі мною. Й оскільки ми вже зачепили тему «небезпечні зв'язки», давайте облишимо еротичну літературу й перейдемо до розвідки.

Я не заперечую. І що я міг би заперечити, крім того, що тему поставлено дещо передчасно, принаймні з моєї точки зору. Та Сеймур смикає за ниточки, виходячи з своїх, а не моїх інтересів.

— Я знаю, хто ви, Майкле, — дозвольте все ще називати вас так, а не вашим справжнім іменем. Ви також, певно, вже здогадуєтесь, хто я. Не знаю тільки, чи зрозуміли ви, що піклування про вас спочатку було доручено іншим людям. Послідовники рутини, які готові були провалити все своїми звичними рутинними методами, марно очорнивши вас перед вашими органами. Я ледве встиг втрутитися…

— А з яких причин ви завдали собі цей клопіт?

— Причини дві. Перша, як самі здогадуєтесь, чисто службова: я прикинув, що ви становите, як людський матеріал, більшу цінність, ніж об'єкт брудної провокації. Тому вирішив перешкодити таким дурням, як Хіггінс і Беррі, вплутати вас у свою колотнечу… — Сеймур на мить вийняв сигарету й ковтнув віскі. — Що ж до другої причини… дозволю собі зізнатися, рискуючи, що ви засмієтесь мені в обличчя… ви з самого початку сподобались мені. І, гадаю, я не помилився: ми з вами чудово пасуємо один до одного й прекрасно розуміємося, Майкле.

— Невже? Не пригадую жодного питання, в якому ми зійшлися б.

— Для єдності потрібні протилежності. Це ваш принцип, коли не помиляюсь.

— Так. Хоча ми формулюємо його інакше.

— Тоді вважайте його моїм принципом. Ненавиджу людей, які погоджуються зі мною. Мої власні думки досить мені остогидли, щоб мені хотілося ще чути їх з чужих уст. І, нарешті, мені не потрібна людина з головою, подібною до моєї, коли моя в наявності. Навпаки, мені потрібна людина з вашим мисленням і вашими знаннями.

Мій співрозмовник підкреслив останнє слово, однак я удав, що не помітив наголосу.

— Ви вже знаєте мою думку про всі оті ілюзії, які називають «патріотизм», «вірність» або «мораль». Та оскільки для вас самого вони все ще реальність, мушу нагадати, що коли в людській діяльності існує якийсь, хоч і мізерний, смисл, то це врятування людства од катастрофи.

— Благородне завдання…

— Я служу саме цьому завданню, хоча й утримуюсь звеличувати його, як ви. На жаль, зараз ви знаєте значно більше про наш світ, ніж ми — про ваш. А це призводить до порушення рівноваги і, значить, пов'язано з багатьма небезпеками. Тільки взаємна поінформованість відсторонює риск несподіваності, тобто катастрофи.

— А я думав, що ЦРУ все знає.

— Ви навряд чи думаєте так, але найгірше, що деякі люди в самому ЦРУ так думають. Небезпечна ілюзія. Не хочу сказати, що нам бракує цінних відомостей, однак багато з них вже дуже застаріли. А надзвичайно рисковано, погодьтеся, розпочинати нові акції на підставі старих відомостей.

— Трохи розтрусіть своїх людей, — пробурчав я заспокійливо. — Проінструктуйте їх і відрядіть на полювання за свіжою інформацією.

— Кепсько, що мисливський сезон саме зараз найбільш несприятливий. Деякі наші шефи разом з деякими нашими друзями, наприклад, боннськими, вчинили майже непоправне глупство з чеськими подіями. Прекрасний зразок шкоди від надмірного оптимізму. Надмірний оптимізм і надмірна поспішність, форсування нормального ходу руйнівних процесів, і ось результат: противника завчасно попереджено, примушено застосувати контракцію, мобілізацію сил і підвищення пильності. За цих умов полювання за відомостями, про яке ви говорили, рівнозначне серії провалів.

— У такому разі виждіть. Адже ви й без того передрікали, що наш лад сам по собі загине од внутрішньої ерозії. Обуржуазнювання мислення, конвергенція з капіталізмом, прискорювання відцентрових процесів «націоналізм — остання стадія соціалізму» і ще бозна-що…

— Ваша іронія сама відповідає на ваше зауваження, — терпляче промовив Сеймур. — Пропаганда пропагандою, однак робота не терпить зволікань. Якщо процес розпаду не підтримати, він або скінчиться, або його припинять. Взагалі вичікування у такі моменти є увертюрою до самогубства. Правильний шлях лежить десь посередині між поспішністю й бездіяльністю: енергійна, обережна розвідка нових умов і реорганізація активності відповідно до цих умов.

— Може, ви маєте рацію. У добрий час!

Американець вийняв з рота недопалок і акуратно зім'яв його у бронзовій попільниці. Потім швидко глянув на мене примруженими очима й проказав:

— Не поспішайте ставати у пасивну позу проводжаючого. Я сподіваюсь, що цим добре обраним шляхом ми з вами можемо піти як вірні союзники.

Втомлене обличчя Сеймура виказувало спокій і дружню відвертість, неначе не існувало й найменшого риску, що я відхилю пропозицію. Ось він, довгоочікувальний фінал, який в уяві мого співрозмовника є лише скромною прелюдією до нового періоду в нашій спільній біографії.

— Боюся, Вільяме, що ви хочете одержати від мене те, чого я не маю.

— Не прикидайтеся таким собі сіромахою. Як я вже казав, вашу біографію ми знаємо. В інституті, де ви працюєте, ви зовсім не стажер, а професор, пардон — полковник.

— Навіть коли й так, це ще нічого не значить. Кожен професор, як вам відомо, є професором тільки у вузькій галузі, яку він досліджує. Що ж вдієш, такі вже часи настали: енциклопедисти не в моді.

— Не турбуйтеся, Майкле. Ми зовсім не збираємось вивертати вам кишені. Нам вистачить і найбезневинніших відомостей…

— Не змушуйте мене розчулено плакати від вашої скромності, — перебив я. — Якщо ви справді вважаєте мене професором, вам слід знати, що такі школярські номери зі мною не вдадуться.

— Ваша недовірливість цілком природна, але й зовсім не виправдана, — стенув плечима американець. — Що б я не заперечив зараз, ви однаково вважатимете, що я просто хитрую. Однак я вас не дурю, друже, зрозумійте це — я не обдурюю вас! Я не Хіггінс і не Беррі, і якщо ви й досі не оцінили мій стиль, тим гірше для вас.

— А в ім'я чого я мушу правити вам за довідник?

— В ім'я тієї мети, яку ви самі назвали «благородною», — врятування людства. І в ім'я ваших власних інтересів, вибачте, що вживаю це грубе слово. Ви не граєте дрібно, Майкле. Я вже збагнув це.

І ви не дурень, яким прикидалися перед отими двома. Я не підкуповую вас дрібницями і не спокушаю щедрими безпідставними обіцянками, хоча певні наші органи іноді справді вдаються до подібних недостойних гендлів. Але у своїй практиці я ніколи не припускаюсь дрібних шахрайств, а ще менше дозволив би їх у взаєминах з вами. 1 хоча я ненавиджу фінансові терміни ще з часів дядькової опіки, кажу вам, що все буде влагоджено як чесна банківська угода. Ми почнемо не з обіцянок, а з готівки. Зараз ви авансом одержите винагороду за п'ять років, або 300 тисяч доларів. Отже, як навіть надумаєте колись залишити нас, ви до кінця життя зможете існувати на самі лише проценти, може, й не фантастичні, однак цілком достатні, щоб існувати по-людськи.

Я хотів заперечити, але Сеймур підняв руку:

— Чекайте, це, ще не все. До того матимете ще певну суму «непідзвітних» грошей і в такий спосіб уникнете необхідності зменшувати свій основний банківський капітал. Ви матимете спеціальний паспорт, завдяки якому перетворитесь з емігранта на шанованого й незалежного громадянина. І найважливіше, що розв'яже усі ваші проблеми — матеріальні і моральні: ви працюватимете зі мною і за будь-яких обставин матимете повну мою підтримку.

— Угода чудова, — кинув я. — Але для вас, а не для мене. Ви хочете здерти з мене шкіру, пропонуючи замість неї розкішну шубу. Моя шкіра, звісно, виглядає жалюгідно, порівнюючи з вашою дорогою шубою, однак зрозумійте, що я звик жити у своїй шкірі, що не можу вилізти з неї, що будь-яка спроба позбутися її для мене рівнозначна смерті.

— Слова, слова, слова! — зітхнув Сеймур. — Ніхто не має наміру оббіловувати вас. Ми пропонуємо вам не смерть, а життя й розвиток.

— Зрадити переконанням — значить розвинути переконання. Зручна теза, яка дарує зрадникові ілюзію, начебто він не зрадив, а просто порозумнішав.

— Чому «зраднику»? Скажіть, точніше, «вільній людині».

— Ваша «вільна людина» — просто суспільний дезертир. Найперше — з того суспільства, яке називається «рідним», а за тим і з усього людського суспільства. Коли поїзд сходить з рейок, він перекидається. Яка вам потреба в особі, яка зійшла з нормальних людських рейок? Для чого це вам потрібно, Сеймуре, скажіть?

— Для чого я особисто використав би її, то окреме питання, — махнув рукою американець. — Але коли у цьому фальшивому світі існує все-таки якась розумна ідея, то це, як я вже говорив, ідея врятування. Не для того, щоб збудувати досконаліший світ, а щоб урятувати себе й собі подібних від страхітливої дози зайвих страждань і жахів. Життя, може, й безглузде, а смерть — неминуча, однак все-таки краще бути живим, ніж мертвим, і краще вмерти спокійно у своєму ліжкові, втішаючись ілюзією, наче лишив щось по собі, ніж спалахнути у смертоносному вихорі атомного вибуху, який провіщає не тільки твою смерть, але й смерть усього людства. Проте цю ідею, ідею порятунку, повинні втілювати у життя вільні істоти, Майкле! Не бранці національних пристрастей, доктрин і наївних ілюзій, а переконані агенти спільного існування, агенти здорового глузду, наскільки взагалі можна говорити про здоровий глузд у цьому абсурдному світі.

Він замовк, трохи задихавшись від довгого ораторського періоду, і знову подивився на мене примруженими очима, неначе перевіряючи, як я переношу це змагання на витривалість.

— «Вільна людина», як ви її трактуєте, не може бути вірною жодній ідеї, в тому числі і вашій, — заперечив я, приховуючи роздратування.

— Хіба? А чому?

— Бо вільна людина вашого зразка не може мати почуття обов'язку до чого б не було. Коли вона вільна навіть од кревного зв'язку зі своєю батьківщиною і зрадила її, вона з іще більшою легкістю зрадить і будь-що інше.

— Значить, я, будучи вільною людиною, маю мислення зрадника? — усміхнувся Сеймур.

— Я не думав нічого такого.

— В такому разі ви самі собі суперечите або просто викручуєтесь, щоб не образити мене.

— Ні. Ви справді не маєте зрадницького напряму думок. Тільки через те, що ви зовсім не такий вільний, як хочете це представити.

Американець звів брови й допитливо глянув на мене:

— Ви хочете сказати, що я звідкись одержую платню?

— Ні. Припускаю навіть, що платня, яку ви одержуєте, зовсім вам не потрібна. Але ви не переконаєте мене, Вільяме, що повністю порвали зв'язки зі своєю батьківщиною чи, точніше, зі своїм класом. Ви закликаєте людей відмовитися від батьківщини не для того, щоб зробити їх вільними, а для того, щоб вони перейшли до вас на службу.

Сеймур опустив очі, немов міркуючи над моїми словами, а тоді похитав головою:

— Помиляєтесь, Майкле. Ніщо мене ні з ким не зв'язує.

— В такому разі що ви скажете, коли я від імені моєї країни зроблю вам таку ж пропозицію, яку ви зробили мені?

Сеймур знову усміхнувся:

— Ви формулюєте своє запитання так, що я змушений в інтересах своєї ж тези сказати «приймаю». Ну, гаразд, аби ви зрозуміли, що я цілком щирий, я відповім негативно. Саме так: я не згоден.

Однак моя відмова зовсім не пов'язана з якими б там не було моральними, патріотичними чи класовими міркуваннями. Якщо я не хочу зв'язуватися з вашим світом, то не через любов до мого, а через ненависть до вашого. Втім, «ненависть» — сильно сказано, а я не прихильник сильних почуттів. Назвіть це неприязню чи просто антипатією. В усякому разі, мій світ, на який я охоче наплював би, принаймні прямий і відвертий у своєму потворстві, тоді як ваш несе підступно-звабливі ілюзії загального щастя. Суспільство, яке перебуває в полоні ілюзій, небезпечніше за суспільство відвертого цинізму, яке не приховує своїх виразок тільки через те, що не може їх приховати. Суспільство, яке вірить, готове боротися за те, у що воно вірить. Отже, воно агресивне. Отже, воно небезпечне. А моє суспільство ні в що не вірить. Вже не вірить. А це означає, що воно вже не становить небезпеки.

— У ваших словах є логіка, але немає правди, Вільяме. Катастрофа, якою ви мені загрожуєте, це катастрофа вашого світу, а не мого. І ваш шлях не може бути моїм.

— О, наші шляхи тут усі однакові, — відповів з блідою усмішкою Сеймур. — Ми всі простуємо туди, де, мов рідні брати, один біля одного лежать з обгризеними черепами розумний і дурень, зрадник і герой у тиші Великої нудьги.

— Не знаю, як у вас, а от у нас зрадників ніколи не ховають поряд з героями.

— Не сприймайте мої слова буквально. За будь-яких обставин і ті й інші опиняться в одному місці — в утробі матері землі.

— Але ж мертві залишаються не тільки в землі, але й у пам'яті людей…

— Не думав, що ви марнославний, — зауважив він, подивившись на мене, неначе перевіряючи свою оцінку. — Ні, ви справді не суєтний, а тільки шукаєте аргументів, щоб підперти свої забобони. А щодо спогадів або, коли хочете, слави, такі, як ви і я, що все життя працювали анонімно, можуть бути впевнені в анонімності й після смерті. Ваш Зорге — один з небагатьох винятків, які тільки підтверджують правило…

— Облиште славу й анонімність. Людина має родичів, має друзів, дітей…

— У вас немає дітей. В мене — теж. А як і матимете, що вас цікавить у дітях, друзях, взагалі в інших людях? Вони ніколи не були вашою часткою, саме через те вони не помруть разом з вами, бо не жили з вами, а були тільки випадковими супутниками на випадковому відтинку часу. Та й, кінець кінцем, їхній час ще прийде, і для них також буде відновлено статус-кво, — хочу сказати — одвічність і безмежність смерті.

— Перш ніж прийде смерть, є життя…

— Тільки як перехідна форма до смерті. Життя необхідне природі, оскільки без нього неможливе вмирання. Постійний процес вмирання, процес гниття — оце є життя, перш ніж запанує Велика нудьга.

— Ви смілива людина, Вільяме, а весь час говорите про смерть. Сміливі люди не отруюють себе неминучим. Якщо тільки ви не думаєте, що я боягуз, і не збираєтесь мене лякати…

— Хочу напоумити вас! Нагадати вам, що ви перебуваєте у короткому антракті між двома періодами небуття і що ви маєте право, Майкле, використати цей період для свого власного задоволення.

— Шкодую. Я справді шкодую, що ви марно витратили на мене стільки часу. Але ви великий бос, і я не вірю, що абихто дозволить собі висловити вам догану за цю невдачу…

— Гаразд, Майкле, — знову зітхнув американець, не почувши, здавалось, моєї останньої фрази. — Оскільки ви такий чутливий до теми зрадництва, я пропоную вам останній і справді великодушний варіант: залиште при собі свої відомості. Усі, до найменшої деталі. Не віддавайте жодного факту. Факти ми самі дамо вам і єдине, чого чекатимемо від вас, — вашої думки, вашої поради. Ви станете нашим консультантом, нашою довіреною людиною. Такою довіреною, що ми не завагаємось познайомити вас із секретами, до яких має доступ дуже мало людей…

І, чекаючи моєї відповіді, він подивився на мене сумно й спокійно.

Ось тобі кульмінація спокуси, вершина вербовки. Сеймур штовхає мене до зради з урочистою гарантією не вимагати від мене ніякої зради. І, простягаючи мені руку, щоб вирвати в мене згоду на злочин, в іншій руці він простягає мені ключ до порятунку: переконує мене, що я дістанусь до важливих секретів і, отже, зможу одержати цінний матеріал, який при нагоді передам своїм колишнім шефам і в такий спосіб спокутую зраду, навіть більше, доведу, що вчинив зраду з почуття відданості батьківщині, тобто симулював зраду, по суті здійснивши подвиг, діставшися до секретів ворога.

Сеймур закурив сигарету і відкинувся в кріслі, спокійно очікуючи, поки мої думки пройдуть цей шлях логічних розмірковувань. Щоб не розчаровувати його, я певний час мовчав і лише після того промовив слова, які міг би сказати одразу:

— Ваш останній варіант справді по-новому ставить питання. На жаль, обіцянки, які ви сьогодні даєте мені вголос, завтра тишком-нишком можуть бути порушені…

Й, оскільки американець зібрався заперечити, я пояснив:

— Не йдеться про вас, Вільяме. Вам особисто я зміг би довіритися, наскільки довір'я взагалі існує в нашій професії. Однак є вищі інстанції.

— Я не обтяжував би себе таким клопотом без попередньої згоди вищих інстанцій, — заперечив Сеймур. — І не в моїх звичках давати обіцянки, які я неспроможний виконати.

— Коли б то так. В усякому разі, ви розумієте, що відповідь, якої ви чекаєте од мене, має вирішальне значення для усієї моєї подальшої долі. Така відповідь вимагає часу на роздуми.

— О, звісно, — кивнув мій співрозмовник. — Можете не відповідати негайно. Ви маєте вільний час, однак саме для роздумів, а не для зволікання.

— Ви самі знаєте, що коли подібне питання поставлено, розв'язання не можна відкладати безконечно.

— Знаю, звичайно, — знову кивнув Сеймур. — Але мені особливо приємно, що й ви знаєте це. Наскільки, з одного боку, вигідно, настільки з іншого — досадно грати з людиною, яка навіть не володіє правилами гри. — І, простягнувши руку до пляшки, американець запитав:

— Ще по чарці?

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Вулиця довга й нудна, як і кожна міська вулиця у неділю по обіді, коли вечірнє пожвавлення ще не замінило святкової летаргії ситної їжі та нікчемних телевізійних передач. Зачинені магазини, порожні кафе й подружні пари, що іноді зупиняються перед вітринами, аби без найменшого внутрішнього переконання обговорити якості товарів, яких вони ніколи не куплять.

Одне слово, обстановка надто сіра, щоб вона могла відвернути мене від розмови з Сеймуром, яку я вів уперто, хоч і подумки.

«Правила гри? — питав я з неприхованим сарказмом. — Вони мені справді добре відомі, дорогий Вільяме, — продовжував я ще саркастичніше. — І не тільки класичні, але й новочасні, що їх ви зараз вводите в дію цілком на свою користь. Бо зараз ви диктуєте правила гри» а я змушений лише підкорятися і сидіти на місці мерця або, коли хочете, того, хто програє, бо я втрачаю темп».

Далі всі можливі варіанти гри добре відомі, включаючи й можливе блефування обох партнерів. Остання пропозиція американця не позбавлена привабливості, і він це прекрасно знає. Але він знає і те, що коли я не захотів стати зрадником, я ніколи не вдамся до самовільних дій. Можливість проникнути у ворожу розвідку, щоб прислужитися своїй, на перший погляд видається дуже спокусливою, однак чи вона спокуслива, корисна, своєчасна, — такі речі вирішують вищі інстанції. Отже, Сеймур найперше мусить встановити, чи не спробую я через відповідні канали зв'язатися з Центром, щоб одержати дальші інструкції. А це значить, що я знову потраплю під опіку, і цього разу вона, певно, буде далеко пильнішою й підступнішою, взагалі опікою американського типу.

Звичайно, в даний момент мене турбує не проблема зв'язку з Центром. Навіть коли мене й засічуть під час спроби такого контакту, це зовсім не означає, що мене неодмінно ліквідують чи нейтралізують у якийсь спосіб. Сеймур може й далі удавати людину, яка мені довіряє, і навіть ввести мене на обіцяну посаду чи то з метою використати мене для передачі фальшивих відомостей, чи то з наміром продовжувати обробку. Але цей варіант зараз не має значення, оскільки я взагалі не збираюсь зв'язуватись із Центром і доповідати про пропозицію американця.

Завдання, для якого мене відряджено сюди, сформульовано точно і ніхто не давав мені права відхилятися від нього. Кепсько тільки, що саме здійснення цього завдання опинилося під загрозою провалу. Бо, стежачи за тим, що я й не думаю робити, Сеймур зв'яже мені руки у тих справах, що їх я за всяку ціну мушу виконати. Йому, певно, щастить не тільки в рулетці: навіть і в розвідці його помилковий хід щодо мене може виявитися в кінцевому рахунку виграшним.

Хтось міг би зауважити, що коли я замість затинатися прийняв би, хоч і удавано, пропозицію стати зрадником, це звільнило б мене на певний час від опіки, дозволило б виконати завдання й вислизнути. Небезпечна ілюзія, як сказав би дорогий Вільям. Є пропозиції, які не можна приймати навіть удавано, не тільки з моральних принципів, але і з практичних міркувань. Хоч раз сказавши «так», ти дозволяєш прибрати себе до рук і через дві години вивезти себе у невідомому напрямку.

Звичайно, вони могли б вивезти мене й не чекаючи моєї згоди. На цьому терені й за цих обставин вони мали можливість запроторити мене куди завгодно, як тільки я зійшов з поїзда. Таке вже траплялося, і це я добре знаю, але так само добре знаю і мізерні досягнення організаторів викрадень.

Сеймур, очевидно, не належить до того типу організаторів, які можуть накинути на твоє обличчя носовичок, просочений снотворним, або вивезти тебе у підставному таксі. Хоче він, щоб я став його постійним співробітником чи тимчасовою жертвою, це не має значення, але за всіх умов він хоче запопасти мене добровільно, як людину, що свідомо, хоч і після тривалого вагання, перейшла на інший бік.

Однак смішно покладатися на те, що, ставлячи на моє добровільне рішення, він дасть мені хоч яку-небудь свободу вибору. Свобода вибору в цьому випадку є лише зовнішня і цілком ілюзорна видимість. Усі подальші ходи запрограмовано так, щоб мене позбавити шансів на будь-який інший вихід, крім бажаного Сеймурові.

1 якщо американець все такий же спокійний, ліберальний і навіть великодушний у відносинах зі мною, то тільки завдяки його цілковитій упевненості, що всі виходи добре перекрито, крім того єдиного, до якого обставини неминуче мене підштовхнуть і який, власне, є не виходом, а входом у пастку.

Так, гра справді цілком ясна і її правила теж, і хоча я повторюю для сміливості, що нічого ще не трапилось, я вже відчуваю неприємне враження, ніби перебуваю за два кроки від тієї пастки, форма і розміщення якої мені невідомі. Але два кроки чи три — цю відстань треба використати, щоб зробити щось корисне. Відстрочка зовсім куца: від недільного вечора, коли я вийшов з дому Сеймура, до недільної ночі, у яку я приречений на примусове рандеву з Грейс, обумовлене пошепки під час прощання. Поки за мною ще не стежать, у цей нікчемний відтинок часу треба не попастися й зробити все що слід.

З такими думками я подався до кав'ярні-кондитерської, сів біля хисткого круглого столика й замовив чашку кави. Господарка з добродушним повним обличчям тільки тоді глянула на мене, і це дало мені привід зауважити:

— Сподіваюсь, ви віднесли цукерки…

— Віднесли й принесли, — повідомила жінка, клопочучись біля кавоварки.

— Як це?

— Та ваш приятель не живе там. — І, обернувшись до внутрішнього приміщення, господиня гукнула — Еріку, де ти залишив цукерки?

Початкуючий кур'єр постав у дверях з таким же енергійно закопиленим носом, але зовсім не такий самовпевнений. Він приніс вишукано упаковану коробку, поклав її переді мною на столик і сумно подивився на мене:

— Ніхто не знає цього чоловіка, пане…

— Ти питав у портьє?

— Портьє не було, але я обійшов усі поверхи. Ніде не знають такого…

— Ти дзвонив у всі двері?

— В усі. Квартира по квартирі. Тільки в одній квартирі на шостому поверсі мені не відчинили.

— Невже? У якій саме?

— Квартира праворуч.

— Шкода, — кажу. — А коли в тебе день народження?

— Аж через два місяці.

— Тоді ось тобі подарунок авансом за два місяці.

Малий кур'єр знову подивився на мене, наче перевіряючи, чи не жартую я, а тоді ніяково подякував і забрав коробку.

— Це велика люб'язність з вашого боку, пане, — озвалася усміхнута господарка, яку досі, певно, гнітила думка, що я можу зажадати гроші назад.

Вона принесла мені каву і в несподіваному приступі балакучості довірливо проказала:

— Як на мене, дітей не слід надто балувати.

— Цілком слушно, — погодився я, виймаючи монету.

— О, прошу вас! Хай кава буде за рахунок закладу.

— Гаразді — кивнув я. — Хоч і я не звик, щоб мене балували.

Наближалася восьма година вечора, але в силу датського небесного розкладу над містом все ще висіли якісь невиразні сутінки.

Шостий поверх праворуч. Двоє вікон цієї квартири темні. Я пройшов у двір. Вікна шостого поверху і з цього боку темні. Повернувся у вестибюль і сів у ліфт.

На дверях квартири — жодного напису. Замок секретний, нової моделі. Перш ніж зайнятися ним, про всяк випадок натискую дзвоник з грубою настирливістю, яку вкладають у цей жест поліцаї і пожежники. Ніякої відповіді.

Замок, як я вже казав, секретний, нової моделі, але це не має значення. У моїй кишені кілька ключів типу «Сезам, відчинися!», здатні упоратися з усіма існуючими моделями.

Операція тривала менше хвилини й пройшла майже безшумно. Я увійшов у темний передпокій і дбайливо замкнув двері за собою. Потім відчинив наступні двері. Крізь два вікна у темне приміщення проникали мерехтливі сутінки. Я вийняв мініатюрний кишеньковий ліхтарик і розпочав побіжний огляд, пильнуючи, щоб промінь ліхтарика не трапив у вікно.

Крім передпокою — хол, спальня, кухня і ванна. Стиль меблів у даний момент мене не цікавив. Орнамент шпалер — також. В усякому разі, обстановка була далеко гірша й зовсім відмінна від софійського апартаменту, куди мене запрошували кілька років тому. Питання в тому, чи господар той самий. Мешканець, мабуть, зовсім невиразний тип, бо єдині сліди його індивідуальності вичерпуються двома майже новими костюмами в шафі й купкою брудної білизни у ванні. Кишені костюмів порожні. Порожньою виявилася й валіза, засунута під ліжко. Втім, не зовсім порожньою: дно валізи встелене старим номером «Вечірніх новин».

Номер цього вечірнього видання, до того ж старий, не справив би ніякого враження у Софії. Однак між Софією і Копенгагеном досить велика відстань. Побачивши пожмаканий і не зовсім чистий шматок паперу, я відразу відчув, що якийсь невидимий благодійник вивільнив мої груди з гіпсу, в який вони були закуті досі. Я вдихнув на повні груди задушливе повітря й опустився в крісло.

Світні стрілки мого годинника показували Точно тридцять п'ять хвилин на дев'яту, коли почулося тихе шарудіння ключа в замку. Відчинилися й зачинилися двері. Відчинилися другі двері, й клацнув вимикач. Зайве додавати, що під сяйвом люстри прибулий одразу помітив мене у кріслі напроти дверей.

Тодоров. Ледве побачивши гостя, він ступив крок назад, але одразу ж застиг, бо ще помітив у моїй руці пістолет. Маузер, дуже плаский і зручний для носіння, оснащений в цей момент глушителем.

Тодоров спробував видушити з своїх зашерхлих губів якусь фразу, але я, не випускаючи пістолета з правиці, підніс палець лівої до вуст: мовчи. Тоді підвівся і зробив йому інший знак, цього разу вже пістолетом: кругом, пішли!

Він на мить завагався, але, будучи кмітливою людиною, швидко збагнув, що зараз не час для вагань. Тому повернувся й покірно рушив у зворотну путь, полишивши на мене клопіт вимкнути світло й зачинити двері.

Я накинув плащ на праву руку так, щоб він прикрив маузер, глушитель якого щільно впирався у бік Тодорова. Ми зійшли сходами пліч-о-пліч, немов добрі друзі.

Виводити Тодорова з квартири було досить рисковано, але й необхідно. У наші дні кожне слово, що злетіло з твоїх уст, перестає бути твоєю власністю. Все одно що випустити коропа у те повне акул озеро, яким став у наші дні ефір. Зажерливі й чутливі механічні вуха, від велетенських споруд до наймініатюрніших апаратів, жадібно полюють за беззахисним блукаючим звуком. Підслухують шифровані і нешифровані міжнародні радіозв'язки, велетенські механізми на кордонах ловлять у свої тенета внутрішні телефонні розмови, незліченні невидимі вуха прислухаються в містах, установах, затишних інтер'єрах приватних будинків. У наш час відверта розмова перетворилася на величезну розкіш. Особливо для таких, як я. І особливо в такий момент, як сьогодні, коли потрібно відверто поговорити з давнім знайомим.

Ньоре Зьогаде не дуже пожвавлена удень, о цій же вечірній порі вона й зовсім безлюдна. Про всяк випадок я спрямував свого супутника на протилежний тротуар, що тягнувся уздовж озера, і тому безпечніший щодо випадкових зустрічей.

— Кожен вигук чи спроба втечі коштуватимуть тобі життя, — неголосно проказав я.

Мої слова звучали зовсім щиро, бо я справді був готовий здійснити свою загрозу, не боячися тих докорів сумління, які довели до божевілля нещасну леді Макбет.

— Не турбуйтеся… заберіть свій пістолет… я сам чекав такої зустрічі… навіть хотів її… — затинаючись вимовив Тодоров.

— Тішуся, що наші бажання збігаються.

— Я теж радий… Хочу сказати, радий, що приїхали саме ви… людина, яка мене знає… яка мене зрозуміє…

Незважаючи на пересохле горло, Тодоров говорив з такою улесливою інтонацією, що я відчув легку нудоту. Це зовсім не зашкодило мені тримати пістолет у попередньому положенні, тобто впритул до ребер давнього знайомого.

Кілька сотень метрів ми подолали у повному мовчанні, коли не рахувати запитання Тодорова: «Куди ви мене ведете?» — на яке я не зволив відповісти.

Тільки коли ми дійшли до входу в Йорстедспарк, я проказав:

— Зайдемо сюди, погуляємо.

Побачивши темний глухий ліс, давній знайомий здригнувся від легко зрозумілого збентеження, але я розсіяв його сумніви, ткнувши його пістолетом. Тодоров неохоче пройшов у ледве прочинені залізні ворота, і ми пішли посипаною піском алеєю.

Йорстедспарк виглядає досить похмуро навіть у літні сонячні ранки. Це дуже обширна і доволі дика місцина: величезні дерева з густим і вологим листям, спадисті галявини, що потопають у глибокій тіні, і ще глибше озеро з чорно-зеленою водою. Тепер у темряві ночі це пустище здається зовсім зловісним, і самотні ліхтарі, розставлені там-тут, не стільки освітлюють пейзаж, скільки роблять його ще непривітнішим.

Ми опинились десь у центрі парку, тобто у найглухішій його частині, коли я показав на лавку і промимрив:

— Посидь тут, відпочинь.

Тодоров виконав розпорядження, і я теж сів, продовжуючи тримати пістолет, прикритий плащем, впритул до його ребер.

— Тут досить вогко, — зауважив мій супутник, ніби ми справді вийшли на прогулянку.

— Шкодую, що піддаю тебе небезпеці застудитися, але квартиру твою напевно підслуховують.

— І я так думаю, — негайно погодився давній знайомий. — Вони знають, що я ніколи не стану їхньою людиною.

— Ні. Вони знають, зрадник завжди залишається зрадником. Ніхто не вірить зрадникам, Тодоров, навіть ті, хто його купив.

— Я не зрадник… Я щирий патріот… Ви прекрасно знаєте, товаришу Боєв…

— По-перше, не смій називати мене «товаришем», а по-друге, не смій називати мене «Боєв». А щодо патріотизму…

Я вийняв з кишені сигарети й запальничку і закурив, не випускаючи пістолета з правиці.

— Я порядний громадянин… ви знаєте… — бурмоче мій співрозмовник, вирішивши замінити надто сильний вираз «щирий патріот» на скромніший титул «порядний громадянин».

— Деякі люди живуть як порядні громадяни тільки тому, що не траплялося випадку піддати випробуванню їхню порядність. Такі люди можуть навіть померти як порядні громадяни, якщо тільки не потраплять у магнітне поле спокус. Однак ти потрапив, Тодоров, і капітулював, і якщо я тут, то не для того, щоб вручати тобі орден за патріотизм, а щоб виконати вирок.

— Який вирок? Ви жартуєте? — рвучко обернувся до мене давній знайомий.

— Не рухатись! І не удавай наївного. Прекрасно знаєш, що раз я тут, значить, це не випадково. Як не випадково і те, що приїхав саме я, а не хто інший. Саме через те, що знаю тебе і чудово розумію. Ти будеш знищений цієї ж ночі й на цьому ж місці…

— Але заждіть, що ви говорите! — знову обернувся Тодоров до мене.

— Сказав: не рухатись! Місце, як бачиш сам, зручне. Ніхто нічого не почує. А з каменем, прив'язаним до ніг, ти пірнеш у озеро так глибоко, що тебе навряд чи коли-небудь знайдуть…

Мій супутник утретє засовався, але я заспокоїв його відповідним штурханом під бік.

— Я пояснюю тобі це не для залякування, а для повної ясності. Єдина можливість врятувати свою шкуру полягає у такій програмі з чотирьох пунктів: передати мені відомості, одержані від Соколова; розповісти про все, що сталося, якнайдокладніше; повернути завдаток в «Універсал» і забути, що я приходив у гості. Чотири пункти…

— Я все зроблю, усе… — прошепотів з чарівною сумирністю мій давній знайомий.

— Не поспішай обіцяти, а ще менше — брехати. Я сказав: чотири пункти. Коли не виконаєш хоча б один з них, знай, що ми тебе знайдемо, навіть якщо ти втечеш у Патагонію, а тоді… Ти вже досить часу перебуваєш під наглядом наших органів, і тобі не вдасться вислизнути, запевняю тебе.

На алеї почулися повільні кроки, і Тодоров нашорошив вуха. Краєм ока я помітив поліцая, що наближався, темніючи в неясному ореолі сусіднього ліхтаря.

— Не радій, — прошепотів я сусідові. — Поліцай дістане другу кулю. Перша належить тобі.

Давній знайомий застиг наче мумія, а я, щоб зробити мізансцену природнішою, відкинувся на лавці, неначе з насолодою вдихаючи спокій ночі. Поліцай ліниво поминув нас, побіжно оглянувши, й покрокував до виходу.

— Ну, — сказав я. — Приступай до виконання програми: пункт за пунктом і без відхилень.

— З Соколовим я зв'язався.

— Історична довідка — потім. Найперше — де відомості?

Я, звісно, не тільки не мав уявлення про те, де зараз відомості, але навіть не знав, чи існують вони взагалі. Я знав одне: зараз не час сповідуватися у власному неуцтві.

— Відомості в мене, — пробурчав Тодоров. — … Аби ви повірили, що я не зрадник… Я зберігав їх у себе на випадок, що когось пришлють, як-от вас…

Неслухняними від хвилювання пальцями він відірвав підкладку в полі піджака й вийняв щось маленьке, наче недопалок, загорнуте у цигарковий папір.

— Що це таке? Мікрофільм? — поцікавився я, відгорнувши папір.

— Так, мікрофільм. Тут усе. Усе знято найточніше.

— А хто прибив Соколова? Чи не ти? — запитав я, поклавши пакетик до своєї кишені. — І навіщо? Щоб привласнити суму, яку мав йому передати?

— Та чи можу я вбити людину, товаришу Боєв?

— Шшш-ш! Ти забув, що я казав тобі? Нумо, давай підряд. Тільки не від Адама і Єви, а від твого приїзду сюди, у Копенгаген.

Тодоров покірливо приступив до усного викладу, але впродовж кількох хвилин не розповів нічого новішого за вже відоме: контакт з торгпредством, контакт з «Універсалом», контакт з Соколовим. Я терпляче слухав його. Коли хтось викладає мені початкову версію, я не люблю його бентежити запитаннями. А крім того, мені не байдуже, як описуватимуться деталі, вже відомі мені, хоча це зовсім не дає гарантії, що з такою ж точністю буде викладено й те, чого я ще не знаю.

— … Ми зустрілися з Соколовим на вокзалі, як і домовились, — говорив Тодоров. — На вокзалі у цей час був страшний натовп, і наша зустріч пройшла непоміченою, й обмін також можна було провести на місці, і події розвивалися б інакше, але Соколов був надто підозріливий, та й я, відверто кажучи, не дуже йому довіряв.

«Ти приніс гроші?» — запитав він.

«Ось вони, хіба не бачиш?» — відповів я.

Десять пачок по десять тисяч я поклав у коробку з-під туалетного мила і загорнув так, що пакунок виглядав наче щойно з парфюмерної крамниці.

«А ти приніс товар?» — питаю.

«Товар у мене, але звідки я знаю, що у твоєму пакеті?» — відповів Соколов.

«Так і я ж не знаю, що в тебе за товар, — кажу. — Коли хочеш, поїхали до готелю, там порозуміємось».

«В готелі небезпечно, — заперечив Соколов. — Візьмемо таксі. На перевірку досить двох хвилин».

Так і зробили. Поки ми їхали в таксі, Соколов розгорнув пакет, пересвідчився у його вмісті і передав мені мікрофільми, тільки я не міг їх перевірити і лише пізніше проглянув їх і переконався, що мене не обдурили. За кілька кварталів од вокзалу Соколов вийшов, а я доїхав до готелю і, вже виходячи з машини, збагнув, що за мною стежать. «Вляпався», — сказав я сам собі, пішов у свій номер і не виходив звідти весь вечір. Треба було якнайшвидше тікати, але куди втечеш о десятій годині вечора. Тому вирішив вислизнути рано-вранці й одразу сісти в поїзд на Гамбург, а вже там легше щось придумати. Поїзд відходив о восьмій ранку, але я вийшов з готелю вже о сьомій, не взявши багажу і не заплативши, й гадав, що мене ніхто не помітив. Годину покрутився й ускочив у поїзд, коли він уже рушив. Знайшов вільне купе й сказав собі: «І цього разу врятував свою шкуру». Та не так сталось, як гадалось. Невдовзі після відходу поїзда в купе увійшов добре одягнений пан, сів навпроти мене й вийняв газету. Я майже не звернув на нього уваги, бо був заклопотаний своїми справами, однак в якийсь момент пан відклав газету, глянув у вікно й заговорив німецькою мовою:

«Сьогодні чудовий день».

«Чудовий», — відповів я.

«Але якраз для вас цей день не дуже гарний, гер Тодоров. Вашого друга Соколова знайшли сьогодні вранці саме на цьому шосе, уздовж якого ми зараз їдемо».

Подивився на мене й засміявся, ніби нічого і не сказав, але мене скорчило так, немов я ускочив в окріп.

«Найгірше, гер Тодоров, що це вбивство вчинили ви».

«Хто ви такий? — сказав я. — І що це за брехня, яку ви мені підсовуєте? Як я міг вчинити вбивство на шосе, коли у той час був за десятки кілометрів від нього?»

«У судовій процедурі, гер Тодоров, як ви знаєте, важать не факти, а докази. Ніхто не доведе, де ви перебували у той фатальний момент, зате є невідпорні докази, що вбивство вчинено вами. Воно вчинено вашим кишеньковим ножем, отим, альпійським, з кістяним держаком, і на ньому лишилися відбитки ваших пальців».

По цих словах мені стало все ясно. Я завжди возив з собою у валізі невеличкий складаний ніж, точно такий ніж, з держаком з оленячого рогу, і ці типи, мабуть, витягли його з валізи, щоб пізніше пред'явити мені як речовий доказ вбивства.

«Чого ви хочете од мене?» — питаю.

«Трохи здорового глузду, нічого більше, гер Тодоров. По-перше, не робіть спроби сісти на пором й переїхати кордон, бо на Рьодбі вже стоять поліцейські пости. По-друге, озбройтеся свідомістю, що віднині ви переходите на іншу роботу. На роботу до нас. Ми пропонуємо вам, порятунок, гер Тодоров, у цей важкий для вас час. Однак порятунок, як і все інше на цьому світі, можна дістати лише за відповідну ціну. Ми не маємо жодного наміру рятувати падлюк і дворушників, бо падлюки і дворушники нам не потрібні. Ми хочемо за наш дружній жест дістати докази повної щирості. Ми задамо вам ряд запитань, ви будете такі ласкаві відповісти на них точно й вичерпно. Щирість — це дуже скромна ціна, якої ми бажаємо за нашу величезну послугу. Так що використайте недовгий час до наступної станції і зробіть вільний вибір між службою, яку ми вам пропонуємо, й дожиттєвим ув'язненням, яке вам запропонують датські власті, коли, звісно, не віддадуть перевагу смертному вироку».

Це був шантаж, але що я міг вдіяти? Опиратися? Зволікати? Опирався й зволікав аж до Рьодбі. Говорив, що я не винен, ніби вони не знали цього краще за мене. Пояснював, що я не та людина, за яку вони мене вважають, і що я неспроможен дати їм жодних відомостей. Викручувався усіма можливими способами, але що я міг вчинити, коли мене здорово притисли й сила була на їхньому боці?

«Нам добре відомо, хто ви, гер Тодоров, — наполегливо повторював той. — І не хвилюйтеся: ми не зажадаємо од вас нічого більше за те, що ви знаєте. А до того всього ми виявимо до вас більшу щедрість, ніж ви самі виявили до нещасного Соколова».

Коли мй прибули в Рьодбі, він показав мені поліцая на пероні і сказав:

«Час для розмірковувань вичерпався, гер Тодоров. Відстрочка діяла до цього моменту. Вам залишається рівно одна хвилина, щоб прийняти мою пропозицію або відкинути її».

Що я міг вдіяти, крім того, щоб прийняти пропозицію? І що страшного в тому, що я прийняв її!' — мій супутник урвав свою розповідь якраз на вузловому моменті і подивився на мене.

— Облиште аналізи, — відказав я, — і дотримуйтесь фактів.

— Факт у тому, що я прийняв.

— Прийняв що?

— Прийняв пропозицію стати зрадником. Але ж це зовсім дурна історія, товаришу Боєв…

— Тс-с!

— … Абсолютно дурна історія, бо кого і як я можу зрадити, коли я нічого не знаю, коли я не в курсі, ви знаєте це найкраще, що я зовсім не в курсі…

Він замовк на мить, здавалося, для того, щоб роздивитися краще, як я закурюю сигарету, не випускаючи з рук пістолет.

— Допит почався вже на зворотному шляху від Рьодбі до Копенгагена, бо ми просто пересіли на інший поїзд і поїхали до Копенгагена. А потім тривав і тут, та не годину і не дві, а цілих три дні, аж поки мене не випатрали до останньої крихти. І чим більше мене допитували, тим ясніше мені ставало, що вони розчаровані й самі починають розуміти, що я зовсім не та людина, яка їм потрібна…

— Хто тебе допитував?

— Та отой, з поїзда, який називав себе Джонсом і був головним, та ще один, худий і низенький, Стюарт.

— Опиши точно, як вони виглядали.

Тодоров спробував задовольнити мою цікавість, але описував обох так невиразно й блідо, як може описувати людина, повністю позбавлена спостережливості Я міг би подумати, що він уникає точних описів, коли б не знав, що ті, хто бреше, звичайно досить конкретні і докладні у своїх брехнях. В усякому разі, куцих даних про Джонсона і Стюарта було досить, аби зрозуміти, що жоден з них не фігурує серед моїх нових американських знайомих.

— Що вони запитували про Соколова?

— Все, що тільки спадало їм на думку…

— А що ти відповідав?

— А я пошивав їх у дурні! — у тоні Тодорова прозвучали нотки ледве стримуваного самовдоволення. — Це було єдине запитання, на яке вони могли хоч що-небудь видушити з мене, але я й тут пошив їх у дурні. Сказав, що Соколов запропонував нам давати відомості про діяльність і проекти еміграції у ФРН, що сума, яку я йому вручив, становила аванс за цю його діяльність і що відомості ми мали одержувати у листах до його брата при допомозі тайнопису. І ні пари з вуст про мікрофільми…

— Звичайно. Щоб не дати їм матеріал проти себе.

— Авжеж, я мав на увазі і це, — відповів по паузі Тодоров. — Історія з ножем була наскрізь фальшива, але історія з мікрофільмами — справжня, і я не хотів давати. їм додаткову зброю, щоб вони вбили мене, коли їм заманеться. Однак головні мої міркування не були особистими, товаришу…

— Тихо! Я тобі що сказав?

— Головне моє міркування полягало в тому, що коли нашій країні так потрібні ці відомості, то гріх їх оддавати отим двом. Я знав, що колись мене відшукають і що ці мікрофільми…

— … матимуть неоціненну користь для спокутування злочину, — закінчив я замість Тодорова.

— Та який злочин? Ви ж самі бачите, що немає ніякого злочину, що я чистий перед вами…

— А триста тисяч, призначених «Універсалу» й вкрадені тобою?

Тодоров мовчав.

— Що, заціпило тобі?

— Не було виходу… — промимрив мій співрозмовник. — Просто не було виходу, товаришу… вибачайте, все забуваю, що не можна звертатися до вас на ймення… Після усіх обіцянок вони просто покинули мене напризволяще… Точніше, дали мені тут у представництві «Форд» зовсім нікчемну кур'єрську роботу, аби тільки не вмер з голоду… і я, оскільки не було виходу…

— Не розчулюй мене, — сказав я. — І краще обмірковуй свої брехні, перш ніж розповідати мені. Ти не виїжджав до Рьодбі з першим ранковим поїздом і взагалі не виїжджав або виїжджав пізніше, бо перед від'їздом ти дочекався, поки відкриються банки, і вніс усю суму на свій рахунок, а потім подався в «Універсал» й усно анулював угоду, щоб «Універсал» випадково не зв'язався з нашим торгпредством, цікавлячись долею угоди, і в такий спосіб не викрив би твоє шахрайство раніше, ніж ти добре заховаєшся…

— Ні, ні, це не так, запевняю вас…

— Слухай, Тодоров, ти скасував угоду вже наступного дня після її укладення!

— Я боявся… — промимрив давній знайомий.

— Із переляку так помилився, що поклав триста тисяч до своєї кишені. А чого ти боявся?

— Я ж казав вам, за мною стежили.

— Хіба за тобою ніколи не стежили?..

— Траплялося… але цього разу…

— Тодоров!

Мій неголосний заклик справив належне враження.

— Власне, Джонсон прийшов до мене в готель того ж вечора, як ми розійшлися з Соколовим. І в першій його пропозиції не було погроз, самі тільки обіцянки. Щедрі обіцянки. Та я не погодився, і тому вони вдалися до шантажу з убивством, і все було так, як ви сказали, за винятком історії з грошима, але я вже перелякався, і справді наступного дня скасував угоду, і поклав гроші на рахунок перед від'їздом, бо на мене чекала цілодобова подорож по ФРН, і я не знав, що може скоїтися протягом цієї доби, і був певен, що Джонсон, вже зачепивши мене, так просто не відпустить, і тому вирішив про всяк випадок…

— Ясно, — сказав я. — Ти капітулював раніше, ніж тебе примусили. А тепер перейдемо до деяких інших питань.

Мої запитання були нечисленні й тематично обмежені, бо мені бракувало часу та й особливої потреби провадити вичерпне слідство. Я хотів просто довідатись про окремі деталі, пов'язані з моїм власним становищем і, точніше, з діями ворожої сторони. Тодоров відповідав, як міг, а я, також скільки міг, допомагав йому не збочувати З твердого грунту фактів і правди.

— Ну, а тепер? — проказав я, коли ми дійшли до кінця запитальника.

Чоловік глянув на мене, ніби не розуміючи моїх слів.

— Хочу сказати, якщо ми підведемо під усім риску, ти повернувся б додому? Не сюди, на Ньоре Зьогаде, а в оті добре умебльовані апартаменти у Софії?

— Звичайно… Тільки б знайти спосіб вислизнути звідси живим і здоровим, — відказав він.

Потім, помовчавши, немов розмірковуючи, повторив:

— Так, звичайно, повернувся б, аби тільки спосіб…

Але в тоні обох декларацій чогось бракувало. Перш ніж ми підвели риску під його злочином, цей чоловік уже сам провів межу між собою і батьківщиною.

— Власне, це твоя справа, — сказав я. — І я приїхав сюди не для того, щоб оформлювати тобі паспорт. Адресу нашого представництва ти знаєш. Боюся тільки, інше тобі невідоме: громадянство це не тільки обов'язок, Тодоров, але і привілей.

— Та я ж… Невже ви думаєте, що я…

— Я нічого не думаю. Ти подумай. І якщо знайдеш сили розповісти про свою зраду…

— Але ж я не зрадник… Ви ж самі розумієте, що я нікого не зрадив!

— Нікого, крім своєї батьківщини. А поза тими дрібницями зрадив і мене.

Давній знайомий знову замовк. І оскільки в мене немає часу на мовчання, я знову запитав:

— Що, тобі заціпило?

— Вони мене примусили… — видушив із себе Тодоров. — Вони тягали мене по аеропортах, і вокзалах, і прикордонних пунктах, як тільки довідалися, що приїздить болгарин. Примушували мене пізнати його, залякували мене… І коли ви зійшли з поїзда… Не знаю, як сталося, одначе, видно, чимось я себе виказав, бо Стюарт вхопив мене за руку й гаркнув: «Ти знаєш цього чоловіка!» — і я, хоч спочатку й намагався заперечувати, потім заплутався і…

— Авжеж, — перебив його я. — Ти заплутався так страшно, що мимохіть виказав навіть мою професію й звання. Взагалі ти належиш до людей, які, раз заплутавшись, чинять якусь підлість. І це тільки остання твоя підлість. А яка була першою, ти пам'ятаєш?

Й оскільки Тодоров продовжував мовчати, то я, не маючи часу на мовчання, дозволив собі відповісти замість нього:

— Ота, з Маргаритою.

— Але навіщо повертатися до тих справ? З Маргаритою було зовсім інше… — промимрив неголосно давній знайомий.

— Інше, звичайно, але все одно підлість. Втім, облишмо сентиментальні спогади й повернемося до сьогодення. Досі ти виконав лише два пункти програми, Тодоров. До того ж не блискуче. Будемо сподіватися, що ти візьмеш реванш у решті: завтра вранці першою твоєю справою буде переказати гроші в «Універсал». Зрозуміло?

— Так, так. Я готовий на все.

— А крім того, ані слова про сьогоднішнє рандеву. Вважаю зайвим переконувати тебе, що виконання цього останнього завдання має фатальне значення не для мене, а для тебе. Коли не виконаєш перше завдання — ти зовсім зіпсуєш взаємини з нами: як я вже казав, ми йдемо за тобою назирці і не випустимо тебе. А коли не виконаєш другого, існує серйозний риск, що ти потопиш не Боєва, а Тодорова. Ти знаєш, що наша зустріч, як би ти її не уявляв, буде витлумачена твоїми нинішніми хазяями у досить несприятливому для тебе світлі.

— Точно так, ви маєте рацію… — поспішив погодитися Тодоров.

— А тепер полічи до ста й забирайся, щоб, бува, не застудився. Я підвівся й пішов, вловивши ледве чутне, але вимовлене з явним полегшенням «до побачення».

Чи поверне давній знайомий гроші — це питання, на яке мені важко відповісти позитивно. І коли я поставив фінансову умову у свою скромну програму, то не тільки тому, що мені болить сума у триста тисяч, а й через те, що ухвала повернути гроші залишається для цієї людини єдиною можливістю подумати й про власне повернення. Що ж до останнього пункту, він справді фатальний для мене, але тут, сподіваюсь, здоровий глузд Тодорова переможе. Якщо, звичайно, егоїзм можна назвати здоровим глуздом.

Перед щедро освітленим фасадом «Валенсії» кілька рознервованих внутрішніми сумнівами суб'єктів роздивляються фотографії атракціонів кабаре, значно привабливіші за самі атракціони. Трохи далі, біля краю тротуару, стоїть жінка. Самотня жінка, яка чекає на мене серед ночі, немов героїня старого шлягера.

— Ви просто сліпуча сьогодні, — зауважив я галантно замість привітання.

Та комплімент не допоміг:

— Ви примусили чекати себе рівно двадцять хвилин, — заявила Грейс крижаним тоном, глянувши на свій годинник. — Люди навколо подумали, певно, що я вулична.

— Підходили клієнти?

— Ви перший.

— Щиро шкодую… Не тому, що перший, а тому, що примусив вас чекати… Я замовив розмову з Болгарією, а її довго не давали…

— Розмова, звичайно, мала вирішальне значення, — так само холодно промовила героїня зі старого шлягера.

— Ще важливіше: фінансове. Ви ж знаєте, що я не такий багатий, як Сеймур.

— Тоді навіщо ви запрошуєте мене у цей дорогий заклад? — запитала Грейс, неохоче йдучи зі мною до входу в кабаре.

У сірому костюмі з важкого шовку, розкішній білій мереживній кофтинці й з високо зачесаним чорним волоссям вона справді виглядала гарно. Елегантна й поважна, як розкішний холодильник.

Програма у закладі в даний момент вичерпувалась несамовитим завиванням оркестру, який кілька днів тому мало не одібрав залишки слуху в бідного Хіггінса. Взагалі у банальній претензійності обстановки все було те ж саме, коли не рахувати публіки, незрівнянно численнішої з огляду на неділю.

Ми зайняли маленький столик і випили по келиху шампанського, аби звикнути до рожевих сутінок хвилюючого відчуття, що ми знову разом. Жінка, певно, чекала, поки затихне ревіння джазу, аби задати мені одне з несподіваних своїх запитань, а я чекав, поки розвіється її поганий настрій.

Власне, моя розмова з Болгарією справді відбулась, бо який сенс вдаватися до брехні, що вже завтра буде викрита. Між двома моїми вечірніми рандеву — отим, у тиші парку, й цим — у саксофонному вереску «Валенсії» — я встиг подзвонити з готелю до одного знайомого в Софії й обмінятися з ним кількома двозначними фразами, що їх можна витлумачити як завгодно. Я не заперечував би, коли б Сеймур пов'язав цю розмову із його пропозицією. Це дало б йому ілюзію, що я сприйняв його слова серйозно і зволікаю з відповіддю, бо чекаю інструкцій. Зараз для мене важливе єдине — виграти трохи часу. Головне своє завдання я майже виконав. Залишається менше, приватнішого характеру: як вивільнитися з обіймів Сеймура.

Диригент оркестру позначив кінець мелодії розпачливим помахом руки, який мало не скинув його зі сцени. Й одразу ж запала мертва до неправдоподібності тиша, у якій почувся шепіт Грейс:

— Майкле, ви любите мене?

— У загальних рисах я вже відповідав на це питання, — відказав я ніжно.

— Я кажу не про кохання, а про дружбу…

— А, то інша справа. Я люблю усяких людей. Одних — більше, інших — менше. Ви належите до тих, кого я люблю більше.

— А Сеймур до кого належить?

— Облиште ви вашого Сеймура. Великий інтелект — згоден, але що з того?

— Небезпечний інтелект, — поправила мене Грейс. — Аж ніяк не корисно для здоров'я бути близько біля нього.

— Небезпечний?

— Його розум схожий на ті безшумні машини, які випромінюють інфразвук. Ви розумієте, чи не так?

— Чував щось таке.

— Безшумні машини, які випромінюють шкідливі звукові хвилі й при малій потужності викликають головний біль, а при більшій — вбивають на відстані.

— Людина мусить звикнути до головного болю, — зауважив я, з майже кельнерською спритністю наповнюючи келихи. — У цих місцях і в ці часи існує дуже небагато речей, які не викликають головного болю.

— Найцікавіше, що ця холодна людина відчуває до вас щось таке, що, за власною вашою ж термінологією, слід було б назвати «дружбою». Просто неймовірно!..

— Коли я не помиляюсь, він і до вас має певні почуття, хоча й дещо іншого характеру.

— Ви сплутали дієслівний час, Майкле. Він, може, й мав якісь почуття, але це було досить давно.

Вона відпила з келиха і подивилася на мене своїми зеленими очима, але так неуважливо, неначе дивилася крізь мене:

— Ви пам'ятаєте оту бійку в барі? І як Вільям кинувся вам на поміч? Не хто інший, а саме Сеймур допоміг комусь! Коли б я не бачила це на власні очі, ніколи б не повірила.

— Невже ви чекали, що він байдуже дивитиметься, як мене вбиватимуть?

— Звісно, саме цього й чекала. Навіть була певна, що він сидітиме до кінця як безсторонній спостерігач, і не з переляку або неприязні до вас, а через свою звичку спостерігати життя навколо, як процес біологічного гниття, не вартий того, щоб об нього закалятись.

— Я справді дуже вдячний йому за допомогу, але не знав, що його жест має аж таку вартість.

— А другий його жест?

— Який саме? Бо коли ви помітили, їхня кількість починає загрозливо збільшуватись.

— Отой, щодо нас, точніше, щодо наших з вами взаємин…

— Чи не ви самі говорили, що я плутаю дієслівний час?

— Не має значення. Коли б хто-небудь інший дозволив би собі те, що дозволяєте ви, запевняю вас, Сеймур негайно знищив би його. І не з ревнощів, а просто так, аби знав, що жоден смертний не має права торкатися речей, які належать самому містерові Сеймуру. Ні, він справді, здається, закохався у вас.

Я тільки зібрався заперечити, коли оркестр вибухнув закличним тріском, інтонації якого мені здалися знайомими, а відразу за тим на сцену вийшла вже відома мені пара — господиня й камердинерка з дзеркалом і фатою.

— Це, здається, буде цікаво для вас, — сказав я, коли завивання оркестру вщухло до терпимого рівня. — Ви, якщо не помиляюсь, ще не одружені.

Грейс певний час спостерігала передшлюбну церемонію. Тоді знову втупила очі в стіл і з прикрістю мовила:

— Яке це глупство…

— Що? Шлюб?

— Ні, те, що в наші дні навіть найсокровенніші речі деградували до фарсу.

— Чому ж до фарсу! Гарне тіло ніколи не буває фарсом.

— Вона могла показати тіло і без весільної фати, — заперечила жінка. А потім несподівано промовила жорстоко і, здавалося, без зв'язку з попереднім. — Ненавиджу Сеймура!

— Ненависть іноді буває двозначним почуттям.

— Щиро кажу: ненавиджу його без будь-якої двозначності.

— Можливо. Але чим вам допомогти? Застрелити його?

— Скоріть його! Приборкайте, розіграйте його, зробіть його смішним. Сеймур — смішний! Голову віддам за таке видовисько.

— Наскільки мені відомо, чоловіків роблять смішними головним чином жінки. А жінкою в даному випадку є ви.

— Це не жіноча гра. Не удавайте наївного. Я вловила сьогодні частину вашої розмови.

— Цілком випадково, звичайно.

— Мимовільно чи ні, але дещо почула.

Вона взяла сигарету й клацнула запальничкою з нервозністю, яка для цієї апатичної жінки рівнозначна, певно, психічному зриву.

— Не можу уникнути стеження! — зітхнув я втомлено. — Спочатку — датська поліція, потім — Сеймур, а тепер — ви.

— Обдуріть його, Майкле, покепкуйте з нього! — наполягала Грейс.

— Я не вловлюю точного смислу вашої термінології.

— Візьміть гроші, які він пропонує вам!

— Гроші ніколи не пропонують задурно. Раз ви нас підслухували, ви повинні були б почути, що Сеймур хоче від мене товару, який я неспроможний йому дати.

— Але Вільям не притисне вас одразу, я знаю його. Він захоче купити вас не тільки доларами, але й царським своїм жестом. Він намагатиметься обснувати вас павутинням вдячності. Дасть вам усе, що обіцяв, і навіть більше, ніж обіцяв. Терпляче чекатиме, поки ви почнете говорити. Він великодушно дасть вам спокій на тиждень чи на місяць. А мені потрібно всього лише кілька годин, щоб переправити вас в одну нейтральну країну, де Сеймур не зможе ні знайти вас, ні вдіяти вам нічого.

— А що ви виграєте на цьому? Весільну фату?

— Вам не загрожує шлюб, не бійтеся, — відказала Грейс.

Я подивився на сцену, і немов на підтвердження її слів побачив, що майбутня молода справді віддаляється від мене, загорнувшись у вуаль, досить прозору, щоб нічого не приховувати.

— Коли ви не хочете, я не набридатиму вам і дружбою, — додала жінка, щоб зовсім мене заспокоїти.

— Тоді я не розумію мотивів вашої філантропії.

— Філантропії? Та чи знаєте ви, як мені кортить побачити поразку цього «великого інтелекту»!

І в раптовому приступі довго тамованого роздратування моя дама-холодильник різким рухом розбила келих для шампанського об ребро столу.

І ось ми знову на порожніх вулицях. Кроки в ніч. Мотиви старих шлягерів епохи танго. Ми йдемо поволі, і я неуважливо слухаю рівний голос Грейс, яка машинально гойдає в руці свою вишукану сумку:

— … У перші дні, коли я його відштовхнула, він божеволів за мною, а коли поступилася й стала ніжною, він оскаженів… Він хоче й тепер, через п'ять років, мати мене не добровільно, а силою, і я мушу грати цю роль — відштовхувати його й опиратися, поки він брутально мене приборкує, грати цю гру, щоб він мав ілюзію, наче бере мене силою. Будь-яке нормальне людське почуття, навіть найбільш стримане, здатне його розлютити. Для нього любов — це не потяг, а тваринне зіткнення, і навіть коли ти не тварина, мусиш удавати тварину… Власне, він дедалі рідше згадує і про цю гру…

— Може, він сподівався реалізувати через вас свій ідеал, а ви виявились не ідеальною…

— Ідеал в окулярах і на низьких підборах… Якщо Пігмаліон маніяк, то Галатея може бути тільки карикатурою. Але я не Галатея і не хочу бути Галатеєю! Я хочу бути сама собою. Ви розумієте?

— Розумію, розумію, не хвилюйтеся. Хвилювання зовсім не пасує вам.

— Я краще за вас знаю, що мені пасує, а що — ні. Чи, може, й ви, як Вільям, почнете мене обробляти на копил якоїсь вашої моделі?

— Не бійтеся. Я ніколи не мав потягу до скульптури, а ще менше — до пластичних операцій.

Ми дійшли до рогу, на якому треба повертати до «Кодану», коли Грейс зупинила мене:

— Я не хочу йти в кімнату, де нас підслуховують. Підемо кудись в інше місце.

— Куди?

— Куди завгодно… на берег моря… або в парк.

«Здається, парки у цьому місті служать для багатьох справ», — сказав я собі подумки.

Та замість цього промовив:

— Гаразд, візьмемо таксі. Я саме вчора найняв маленьку квартиру. Оскільки ж сьогодні не робочий день, навряд чи вони мали час встановити апаратуру.

За півгодини ми вже були в моїй новій квартирі, тобто у старій і досить занехаяній мансарді. Елегантну даму, проте, здається зовсім не збентежила жалюгідна обстановка.

— Це нагадує мені студентські роки. Господи, яка бідність і який спокій!

— Щастя безтурботних днів.

— Скажіть: щастя днів без Сеймура.

— Для вас ця людина перетворилася на ідею фікс.

— Ця ідея фікс невдовзі стане й вашою.

— Я ще не ухвалив свого рішення, Грейс.

— А! Ви вірите, що маєте право на самостійну ухвалу! Фраза була вимовлена з бентежливою іронією, однак я запитав гостинно:

— Що ви питимете?

— Нічого. І перестаньте заради бога поратися.

Я покірливо і з ледве прихованим задоволенням сів у продавлене крісло, бо в цей час мені справді було не до господарювання. Потім, передчуваючи, що розмова вступає у серйозну фазу, закурив для бадьорості сигарету.

— Ви, може, розраховуєте сісти на літак чи поїзд і утекти в останній момент. Але ви навіть не маєте уявлення про справжній розклад, Майкле. Ви по-дурному стовбичите на пероні вокзалу, звідки вже ніколи більше не відійде жоден поїзд. Останній поїзд, отой, рятівний, відійшов сьогодні по обіді. А інші не передбачаються, повірте мені.

— Даремно ви лякаєте мене, люба, — відказав я, ледве стримуючи позіх. — Я не стирчу ні на якому пероні і не чекаю ніякого поїзда. Тепер мені тут зручніше, ніж будь-де. Особливо після того, як мені пощастило розжитися на цю романтичну мансарду.

— Тоді про який вибір ви говорите? Ви, як останній простак, потрапили в зуби Сеймуру і ще говорите мені про якийсь вибір.

— Однак ви теж запропонували мені дещо. Чи не так?

— Так. І не зважаючи на риск, якому піддала себе, звірилась вам.

— Тоді все гаразд. Я одержав одну пропозицію від Сеймура й одну від вас. А мати свободу вибирати з-поміж двох пропозицій, — хіба це мала розкіш у цьому світі обмежених можливостей?

Жінка замислено дивилася на мене своїми холодними зеленими очима, неначе оцінюючи, що саме приховується за моїми словами поза ораторським вигуком про світ і його можливості. Потім втомлено промовила:

— Все-таки дайте мені що-небудь випити.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Копенгаген — красиве місто. Але кожне місто, навіть найкрасивіше, має свої задні двори. Чому я замешкав саме в одному з тих дворів, то окреме питання.

Я поклав на столик під вікном щойно принесені з пекарні булочки й зазирнув у посудинку-фільтр, яка увінчувала кавник, щоб подивитися, як іде фільтрування. Делікатний процес вже завершився. Паруюча рідина була ароматна й достатньо міцна, судячи з її насиченого чорно-коричневого кольору. Я налив по вінця велику порцелянову чашку, залишену мені завбачливою хазяйкою, і, не сідаючи, узявся до сніданку.

Наскільки пригадую, у мистецтво варити каву мене посвятила Франсуаз. Це сталося на одній затишній віллі у передмісті Афін, де американці, в свою чергу, втаємничували мене у мистецтво шпигунства. Справедливість вимагає визнати, що своїми господарськими здібностями я великою мірою завдячую своїм супротивникам. Одні навчали мене тонкощам шифрування й дешифрування, інші — трюкам подвійної гри, ще інші — правилам світських манер, а ще інші — ідеям буржуазної соціології. І все це викладалося мені зовсім безкоштовно, з єдиним наміром — вивести на правильний шлях, тобто примусити мене стати зрадником.

Сумний краєвид, що відкрився з горищного вікна, поки я пив каву, не могло пожвавити навіть пізнє літнє сонце, яке на диво гріло це північне місто вже другий день поспіль. Поза будинком розкинулось поросле травою пустище, перерізане залізничною колією, якою, судячи по іржі, давно не користувалися. Місцина, де похилилися лише два покинуті бараки, упиралася в розбиту огорожу з купою металобрухту біля неї. Ліворуч од тієї купи відкривалася імпозантна вивіска гаража, де я мав щастя найняти прадіда автомобілів «вольво». Праворуч, трохи скособочена і самотня, наче старечий зуб, стояла висока вузька будівля, на задній сліпій стіні якої ще виднілися великі напівзітерті літери старої реклами. Наскільки я міг розібрати з єдиного знайомого мені слова, написаного найбільшими літерами, це була реклама ощадної каси.

Невідомо чому переваги ощадних кас найчастіше рекламуються по бідняцьких кварталах, тобто серед людей, які мають найменшу можливість заощаджувати. Ніхто не намагається переконувати багатіїв у вигодах ощадливості. Усі роз'яснювальні операції спрямовані тільки до незаможних прошарків. Банківські боси, видно, вважають, що коли певна кількість людей бідує, то тільки через невміння заощаджувати. Або, може… Втім, це не моя галузь. Від певного моменту банки й каси мене вже не цікавлять. Цікавить мене інше.

У кавнику залишилося ще багато кави, і я, як єдиний споживач, дозволяю собі вдруге наповнити порцелянову чапіку. Грейс непомітно пішла рано-вранці. Тільки легкий запах її парфумів все ще тримався у кімнаті, нагадуючи мені, що, крім цього світу закіптюжених передмість, іржавого металобрухту і болотистих місцевостей, існує й інший світ — світ Шанель і Крістіана Діора, асфальту й бетону, метрдотелів і дорогих складних меню.

Зайве нагадування. Я однаково відчуваю себе чужинцем як у тому, так і в цьому світі, і коли я сьогодні тут, а завтра — там, то не через примхи, а з необхідності. В мене іноді навіть виникає дурне відчуття, що я не маю свого світу, що живу не у світах, а між світами, приречений патрулювати вздовж зловісної смуги, яку називають «нічийна земля», покликаний не так жити, як уціліти, не творити, а обороняти.

Двома ковтками я допив другу порцію кави, глянув на свій годинник і підвівся. Власне, мені нікуди поспішати, хоча сьогодні понеділок, перший робочий день тижня. Так, нема куди поспішати, хоча на мене чекає доволі справ. Як я і гадав, мене дбайливо заблокували вже зранку. Прогулянка до пекарні дозволила мені переконатися у точності моєї гіпотези. Один шпиг вартує у протилежному під'їзді, а другий читає газету в машині за двадцять метрів далі. Мовляв, хочеш — іди пішки, хочеш бери таксі, — ми все одно на лінії.

І все-таки нема ніякого сенсу киснути у цій мансарді, коли, звичайно, я не хочу дочекатися, щоб шпиги луснули з досади. Але примусити шпига луснути від чекання так само важко, як примусити датчанина луснути од випитого вина. Отже, я узяв свій плащ, спустився вузькими темними сходами і, не звертаючи жодної уваги на караул, попростував до сусіднього майданчика, звідки йшов автобус до міста.

Я міг би сісти біля заднього вікна, щоб спостерігати за чорним «фордом», який котив слідом за автобусом, але сів спереду. Яка користь зайвий раз переконуватися в тому, що мені і так відомо. Відомо мені й інше: блокада навряд чи обмежується двома шпигами і, певно, організована так, щоб унеможливити будь-яку спробу втечі. У моїй кишені лежать два авіаційні квитки — один до Відня і другий до Будапешта, плюс залізничний квиток до Цюріха і квиток на пароплав до Ростока, але я дуже побоююсь, що відтепер усі ці документи мають не більшу вартість, ніж клапоть старої газети. Взагалі, як сказала Грейс, останній поїзд, отой рятівний, уже відійшов. Добре, що хоч вокзал усе ще в наявності, а я не опинився десь у непривітнішому й безлюднішому місці.

Я зійшов на майдані Ратуші й після недовгого вагання покрокував до Строгет скорше для того, щоб примусити шпига, який їхав у «форді», вийти з машини і розім'ятися. Строгет, як я вже говорив, призначена тільки для пішоходів.

Однак я помилився. Чоловік, який ішов за мною по торговій вулиці, не той, що був у «форді». Це один з пасажирів, що сіли разом зі мною в автобус. Переслідувачів явно більше ніж двоє, і вони, певно, підтримують між собою радіозв'язок.

Я міг би зайти до бібліотеки, однак це видасться Сеймуру зовсім смішним. Звичайно, думка Сеймура мене не дуже цікавить, але людині не слід показувати себе дурнішою, ніж це необхідно. Мою безневинну гру в початкуючого соціолога віддавна викрито, отже, зайве її продовжувати. Краще грати роль, що її в даний момент я мусив би грати. Роль людини, яка марнує час, чекаючи відповідних інструкцій. Неприємна, але корисна роль, що може заспокоїти супротивника і приспати його надмірну пильність.

З цими думками я сів у першому ж кафе і замовив чашку еспресо, аби визначити різницю між домашнім і серійним виробництвом делікатного напою.

Моє вештання по закладах і торгових вулицях тривало майже до двох годин. Це для мене величезна трата часу, і все-таки, подібно до підприємств, які відстають з планом, я сподівався нагнати дещо в кінці року або, точніше, у кінці робочого дня.

Поки я розкидав дрібні гроші по кафе чи роздивлявся на вітрини, за моєю спиною змінилося троє шпигів, різних за зовнішністю, але однакових за поведінкою. Взагалі стеження ведеться невідступно, однак досить тактовно і не дуже пильно.

Близько другої я прийшов у готель «Кодан», щоб забрати речі і розрахуватися. Припущення, що у портьє я одержу якусь записку від Сеймура або Грейс, не виправдалося. Я сів з валізою у таксі й подався до свого нового помешкання у старій мансарді. Побіжний погляд у заднє вікно переконав мене, що переслідування йде належним чином. Машина, яка їхала назирці, вже не чорний «форд», а чорний «опель-капітан». Ці люди, певно, вирішили не жаліти коштів, аби тільки зі мною нічого не трапилось.

Після короткого відпочинку у домашньому затишку мансарди я надумав ще раз вийти й приділити решту дня базарюванню. Розжившися на квартиру, зовсім нормально, гадаю, поклопотатися і про всяке домашнє начиння.

Отже, неквапно ходжу по квартальних магазинах, супроводжуваний черговим шпигом. Представники датської поліції йшли за мною на відстані п'ятдесят метрів, але люди Сеймура, уражені страшною виразкою нашого часу — недовір'ям, — скоротили дистанцію до тридцяти метрів. Та, заспокоєні моїм безневинним вештанням протягом дня й моїми банальними господарськими клопотами, вони не зловживали недовір'ям настільки, аби ходити за мною і в крамниці.

У щойно придбану нейлонову сітку послідовно лягають дві пляшки віскі, пачка сухих бісквітів, кілька дешевих чарок, маленький віник і пачка цейлонського чаю. Усе це мені зовсім не потрібне, крім хіба що віскі. І вже абсолютно зайва дорога соковижималка. Я взагалі рідко їм фрукти і не маю ані найменшого наміру робити соки, тим більше, що їх досхочу можна придбати у магазинах у такому привабливому вигляді, як вино. Але річ у тім, що саме в магазинчику кухонного обладнання я надибав те, що в цей момент мені найпотрібніше: телефонний апарат, встановлений у такому місці, де його не видно з вулиці.

— Чи можу я зателефонувати? — запитав я, догодивши своєю покупкою чоловікові, що димив сигарою за прилавком.

Він великодушно махнув рукою у куток, вийняв з рота сигару, і на обличчі в нього засяяла посмішка невимовного задоволення. На відміну від жесту, усмішка призначалася не мені. У магазин ввійшла дама середнього віку, бюст якої, проте, значно перевищував середній рівень.

— О, пані Петерсен!.. — привітав її господар і тут же залився люб'язним слововиверженням, яке я не розумів і яке мене не цікавило, бо саме зараз — або вже ніколи — випав момент упоратися з одним із останніх пунктів моєї програми.

— Пане головний директор? — набравши номер, запитав я неголосно. — Вас турбує Зидаров… Сподіваюсь, ви пригадуєте мене… Йдеться про аванс на замовлені товари… Гадаю, що сьогодні ви його одержали… Нічого не одержали до цього моменту?.. В такому разі одержите, певно, завтра або позавтра. Прощавайте.

Я поклав трубку й вислизнув з магазину, навіть не помічений господарем, який продовжував обстрілювати люб'язностями пані Петерсен і поглядами — її ж бюст, на певну взаємну радість.

Після телефонної розмови моє дальше базарювання втратило будь-який смисл. Тому я всівся у маленькій пивниці на майданчику біля автобусної зупинки і з допомогою двох пляшок «Туборгу» проковтнув сухий біфштекс, що правив мені за обід і вечерю одночасно. Крізь вітрину я бачив тільки миршаве листя кількох підстрижених деревець і далі — літери вже знайомого мені заклику «Автомобілі напрокат» над входом у знайомий гараж. Єдина деталь, що в усьому цьому пейзажі заслуговувала на певну увагу, — це постать чоловіка у сірому костюмі, який читав газету, зіпершись на дерево. Постать чергового шпига.

Отже, аванс у триста тисяч доларів не внесено. Попри свою урочисту обіцянку, Тодоров не виконав третє зобов'язання з програми на чотири пункти. У такому разі де гарантії, що він виконає четверте, тобто оте, яке має для мене життєве значення? Гарантій, зрозуміло, немає. Гарантії дають тільки тоді, коли купуєш хатнє начиння, як, наприклад, соковижималку. Коли його притиснуть або коли він вирішить, що це йому вигідно, Тодоров може зразу доповісти де слід про нічну зустріч з товаришем Боєвим, яка сталася проти його бажання. Я покладався тільки на те, що цього ще не сталося і не станеться у найближчі дні. Найбільше я сподівався, що Тодоров утримається від повідомлення про передані мені плівки. Він нічого не вигравав викриттям цієї деталі, і в нього, припускаю, досить глузду, аби зрозуміти, що воно буде для нього рівнозначне самогубству. Що ж до іншого, відтепер це не так важливо, включаючи й долари, хоча їх триста тисяч.

Кельнерка з механічною посмішкою поставила переді мною крем, який я мав легковажність замовити і від якого за два метри запаморочливо пахтіло мигдалем. У цьому місті всі солодощі мають цей аптечно-хімічний запах мигдалю, і не тільки солодощі, але й супи, і навіть деякі м'ясні страви, неначе телят і взагалі худобу відгодовують тут винятково мигдалевими кісточками. Я похмуро колупався у білястому кремі, який своїм запахом нагадував жахливу смерть через отруєння, і водночас розмірковував, що, може, й не варто було ставити перед Тодоровим оте третє завдання — повернути долари. Перш за все гроші така річ, яку, раз узявши, дуже важко повертати. А коли їх узято нечесно, ще важче повертати добровільно. Але є й інше. Злякавшися санкцій за привласнення валюти, Тодоров, певно, міг спокуситися думкою заховатися від нас, змінивши місце проживання. Оскільки ж це не могло статися без відома й згоди його нових шефів, зрадник мусив їх переконати у необхідності переміни. А для цього потрібен мотив. Який же інший мотив міг вигадати цей чоловік, крім реального: «Боєву вдалося мене вистежити, і він погрожував знищити мене». Отак недоречно поставлене третє завдання призводить до провалу гранично важливого — четвертого.

Зрозуміло, міркування цього плану виникли зараз не вперше і не під раптовим впливом мигдалевого крему. Я продумував усі ці варіанти задовго до зустрічі з Тодоровим, але відкладав остаточне рішення до самої зустрічі, покладаючись на враження від неї. І ось коли вирішальний момент настав, у мені несподівано заговорив не розум, а глупство, або, висловлюючись делікатніше, сентиментальність. Сентиментальність не так до трьохсот тисяч, украдених у батьківщини, Як до людини, що втратила батьківщину.

Звісно, я не мав ніяких особливих підстав виявляти сентиментальність до Тодорова. Навпаки. За певних обставин я навіть натиснув би на спусковий гачок, не боячись долі леді Макбет. І все-таки, як би це не було по-ідіотському, виникають моменти, коли ти можеш пожаліти подібного типа без жодної причини, крім тієї, що колись він, як і ти, вважався людиною і болгарином. І я піддався пориву повернути цьому типові людську подобу, вирішив лишити йому останню стежку до порятунку. І жорстоко помилився.

За моєю оцінкою, Тодоров став зрадником не добровільно, а вимушено. Проте вже ставши зрадником і забезпечивши собі певну суму, він, природно, встиг виробити деякі, хоч і мізерні, та привабливі для самого себе, проекти відносно нового життя. Питання полягає в тому, чи буде повторне приневолювання, яке цього разу походить від мене, спроможне відхилити його від егоїстичних і облудних надій та повернути його батьківщині. Звичайно, жалко і прикро силою примушувати людину згадати про батьківщину, однак що ж удієш, коли деякі люди настільки інертні, що тільки примус може підштовхнути їх до певних вчинків і особливо до гарних вчинків. Героїчна ухвала Тодорова повернути триста тисяч доларів логічно привела б його і до важливішої ухвали: самому повернутися на батьківщину. Проте давньому моєму знайомому, видно, забракло сміливості на такі дії. Залишається вірити, що йому забракне сміливості і на інші дії, які зашкодили б мені.

Я повернувся додому, залишив сітку із соковижималкою у маленькій кухні, а тоді всівся у продавлене крісло біля вікна і певний час роздивлявся на оповитий сутінками сумний краєвид зарослого будяками пустища з парканом і брудною задньою стіною, реклама на якій закликає нас до ощадливості. По небу, криваво-червоному під останніми променями сонця, насувалися із заходу важкі фіолетові хмари, сповнені рішимості якнайшвидше відновити порушене статус-кво вологи й ночі. У мансарді поволі темнішало, й гострота мого допитливого погляду також слабшала, і кінець кінцем я спромігся вивільнитися з усіх Моїх клопотів у найпростіший і, певно, єдино можливий спосіб — я заснув.

На щастя чи нещастя, це був не відсвіжуючий глибокий сон забуття, а якийсь уривчастий напівсон, у якому мені ввижалися найрізноманітніші речі, реальні й нереальні, але однаково прикрі й страшні, як отой голий кам'янистий пагорб, через який я мусив пробігти, щоб жбурнути у западину хребта два-три сталевих яйця. Іноді мої повіки через силу розплющувалися і мій слух неуважливо ловив обережні рипучі кроки на сходах. Збентежені темним вікном мансарди й змучені своєю хронічною підозріливістю, мої шпиги, мабуть, добралися аж до дверей, щоб прислухатися й збагнути, чи не вислизнув я непомітно з свого помешкання.

Світні стрілки мого годинника показували пів на десяту, коли я вирішив повністю висвітлити становище. Я підвівся й увімкнув електрику. Скрадливі рипучі кроки поволі віддалялися по сходах. Світла смуга під дверима заспокоїла недовірливих. Я вийняв з валізи невеликий портфель, з яким кілька разів ходив на симпозіум, щоб надати собі соліднішого вигляду. Поклав у нього пачку доларів і ще дещо, а серед того і зручний плаский маузер, що його досі носив під пахвою. Пістолет справді дуже зручний для носіння, і я давно вже звик до його ваги, і зовсім не виключено, що він знадобиться мені найближчим часом, але попри все це доводилося попрощатися з ним. Наявність пістолета у моєму рухомому майні відтепер наражала мене на додатковий риск.

Я зняв піджак, погасив світло й витягнувся на ліжку, попередньо наставивши будильник у своїй голові на першу годину по півночі.

Не знаю, як працює мозковий годинник в інших людей, але мій майже несхибний, отже, точно о першій я розплющив очі, підвівся і, не запалюючи світла, приготувався в дорогу. Попередня розвідка показала, що можливих доріг три, і всі вони перетинають пустирище поза будинком. Я міг би вилізти через вікно на дах і, подолавши три-чотири інших покрівлі, відшукати вихід через горища сусідніх будинків. Не дуже легка й не дуже надійна операція, оскільки випадковий шум чи небажана зустріч можуть втягнути мене у несподівані ускладнення. Я міг би спуститися сходами і вийти у двір. Це найпростіше, але й найнебезпечніше, бо не виключено, що хтось із шпигів усе ще чатує в темному кутку вестибюля. Я міг би, нарешті, спуститися тільки до другого поверху, вилізти у сходове вікно й вистрибнути у задній двір. Стрибок з трьох метрів — не бозна-який подвиг.

Єдиний риск у тому, що я можу зіткнутися з моїм недовірливим переслідувачем, якому заманулося переночувати у дворі. Сподіваюсь, що ворог не поставить на цілу ніч двох вартових там, де вистачить й одного: з вестибюля і навіть з вулиці можна одночасно стежити за обома виходами з будинку.

Я зійшов до другого поверху й вистрибнув у двір безшумно і без ускладнень завдяки бетонному дашку над задніми дверима. Пустирище за парканом виявилося безлюдне, і я легко перетнув його, оскільки добре вивчив місцевість під час своїх спостережень з» мансарди.

Обережно обійшов здалеку обидва бараки, легко переліз через огорожу і за двадцять метрів опинився перед наступним парканом, що відділяв мене від вулиці. Подолання таких перешкод навіть уночі пов'язане з певною небезпекою. Тому я пішов уздовж огорожі, аж-поки не дійшов до будівлі з рекламою ощадної каси. Задні двері будинку, як і парадні, були широко відчинені, і це дозволило мені вийти на вулицю спокійно, як мирному й порядному громадянинові, що ним, гадаю, я і є по суті.

Більше часу забрали в мене пошуки таксі, бо в такому кварталі й особливо о такій порі таксі може бути тільки мрією божевільного. Довелося пройти близько двох кілометрів, поки я надибав стоянку з трьома жалюгідними машинами, певно, ровесниками мого «воль-во». За чверть години я досяг мети — вокзалу — на жаль, не для того, щоб сісти у поїзд, хоча поїзди прибувають і відбувають звідси цілу ніч. Саме через те величезний світлий зал досить багатолюдний, і я навряд чи міг справити на будь-кого враження своєю появою. У приміщенні з камерами схову для ручного багажу ключ від скриньки я одержав, опустивши монету у відповідний автомат, і це позбавило мене необхідності вступати у безпосередній контакт із служителями транспорту. Я поклав свій портфель у скриньку № 87, який мені випав на щастя, замкнув її і знову подався за таксі.

Я відпустив машину неподалік од будівлі, що несла на своїй брудній стіні тягар ощадності. Подолав без пригод зворотну путь через пустирище й зайнявся трохи рискованою, але неминучою атлетичною вправою: треба було по можливості безшумно вилізти на карниз вікна першого поверху, потім перелізти на бетонний дашок і вже звідти влізти у вікно сходів. Ці вправи коштували мені подряпаних долоней, однак позбавили мене риску зіткнутися у вестибюлі з отими цікавими типами — людьми Сеймура.

Мені залишалося виконати ще одне завдання — найважливіше. Але за календарем воно намічалося на завтра. На той лихий день вівторок і на ту погану годину — сьому вечора.

Стукіт у двері, не дуже делікатний, а потім і зовсім грубий, примусив мене урвати ранкове споживання чудового еліксиру, який утворюється від змішування кави й окропу. Еліксиру, неоціненні якості якого можна збагнути тільки в Данії, бо він єдиний тут не тхне мигдалевою есенцією.

«Неприємності починаються, — подумав я, ідучи до дверей. — Нічого, хай починаються, вони заплановані». Рішуче відчинив і опинився лицем до лиця з чарівною Грейс.

— Ви ще не вдяглися? — з докором промовила вона замість привітання. — Видно, ви й цієї ночі брали участь у шлюбній церемонії у «Валенсії»..

— Що ж поробиш, світські обов'язки, — відказав я недбало, вводячи її у свої скромні покої.

— Сподіваюсь, ви принаймні були не в ролі нареченого.

— Налити вам кави? Щойно зварена. Сам варив.

— Остання подробиця не може мене налякати, — заявила дама, сівши у продавлене крісло. — Дайте мені скуштувати оту вашу каву.

Таким робом я знову узявся дегустувати домашній нектар, цього разу у жіночому товаристві.

— Не така вже й погана, — визначила секретарка, відпивши. — Але ви не відповіли мені, що робили вночі.

— Про минулу ніч ви можете дізнатися у шпигів Сеймура. Вони, як ви, мабуть, помітили, невідступно вартують унизу. І це триває вже другий день.

— Вірю вам. Тільки це люди саме Сеймура, а не мої.

— Яке це має значення? Скажіть, що ви прийшли від свого шефа, Й попросіть довідку про поведінку цього сумнівного типа Михаїла Коєва.

Грейс узяла запропоновану сигарету, закурила й втупила в мене погляд, допитливий й оцінюючий, попри удавану незворушність.

— Ви все жартуєте, Майкле, наче нічого не сталося і наче нічого не діється навколо вас. Припускаю навіть, що внутрішньо ви тішитесь своїм героїзмом, який дає вам сили жартувати із зашморгом на шиї. Але такий героїзм вульгарною мовою називається глупством…

— На щастя, ви не належите до тих, хто говорить вульгарною мовою.

— Глупство і легковажність — до цього зводиться ваша поведінка, незалежно від того, як ви самі її оцінюєте.

— А як ви оцінюєте свою поведінку?

— Оцінюйте її ви. Я востаннє з вами і даю вам останній шанс на порятунок.

— І навіть не боїтеся здійснити рятувальну операцію під носом у Сеймурових людей?

— Про це не турбуйтеся. Я тут за наказом Сеймура. І, щоб не забути, зразу ж передаю вам його розпорядження… хочу сказати «запрошення». Він чекатиме на вас о восьмій перед кафе на площі Ратуші.

— Мерсі. А ваше запрошення?

— Я вже сказала.

— Тільки забули взяти до уваги, що я заблокований з усіх боків. Так що вихід — з вами чи без вас — однаково неможливий.

— Помиляєтесь. Неможливий, коли діятимете без мене.

— Невже? Але ви щойно самі сказали, що шпиги внизу не ваші, а Сеймурові? Як тоді ви примусите їх заплющити очі, поки ми з вами рятуватимемось втечею?

— Слухайте, Майкле: облиште кпини і спробуйте мене зрозуміти, бо я справді прийшла востаннє і навряд чи зможу ще раз побачити вас, коли б навіть і захотіла.

Голос Грейс став ще тихшим і холоднішим, наскільки це взагалі можливо.

— Ви починаєте повторюватися, — зауважив я. — Облиште погрози і переходьте безпосередньо до плану. Бо, погодьтеся, я нічого не можу прийняти, не знаючи, принаймні у загальних рисах, про що йдеться.

— План у загальних рисах ви знаєте. А щодо конкретних деталей… — жінка замовкла, неначе прислухаючись, повернувши голову до сходів. Але звідти не долинало ніякого шуму. Вона зробила мені знак присунутись до неї, а тоді сказала зовсім тихо: — До вечора ви мусите виправити усе, що заплутали того дня. Ви досить кмітливий, щоб знати, як зіграти роль людини, яка після довгого вагання приймає певну пропозицію. І, звісно, негайно зажадайте обіцяну суму готівкою…

— Після чого Сеймур полізе в кишеню і відлічить мені триста тисяч…

— Він має їх як не в кишені, то у домашній касі… Певна, що справді відлічить їх ще увечері.

— Просто так, навіть не взявши розписки…

— Ну й що, коли попросить розписку? — прошепотіла Грейс і пронизливо подивилася на мене. — Невже ви не можете збагнути, що ви не в такому становищі, коли можна затинатися через якийсь підпис?

— Гаразд, гаразд. Далі?

— Припускаю, що, завівши вас у кабінет за грошима, він запропонує вам залишитися переночувати і взагалі оселитися в нього. В жодному разі не відмовляйтеся.

— Добре, не буду. А далі?

— Ваші завдання на цьому вичерпуються. Далі починаються мої. Але після того як ви у такий спосіб розв'яжете мені руки, все буде добре. Ви тільки чекатимете, щоб вам сказали «рушаймо». Фальшивий паспорт для вас, квитки на літак для нас обох і сама подорож — то мій клопіт. Будьте певні, все пройде легко й без риску.

— А люди, що стежать за мною?

— Тих людей не буде. Я досить добре знаю Вільяма. На щастя, і він вважає, що добре знає вас і мене. Коли ви пристанете на його пропозицію, Сеймур заспокоїться, бо вважатиме, що ви вже у його руках.

— Може, все-таки варто було б виказати обурення з приводу шпигів, що вистежують мене…

— Виказуйте, коли хочете. За всіх обставин я певна, що Вільям сам зніме блокаду. Це повністю в його стилі: виявити довір'я, щоб завоювати довір'я.

— Майте на увазі, що блокаду можна тримати й більш витонченими засобами, ніж видимі неозброєним оком шпиги.

— Боже мій, не вчіть мене. Я також маю деяке уявлення про стеження й переслідування. Вірте, усе буде так, як я кажу!

Вона подивилася на мене зеленими очима, в яких світилася зухвала впевненість.

Я теж дивився на неї, хоча й без такого апломбу. Так ми сиділи кілька секунд, потім жінка відвела погляд, загасила сигарету в чашці з недопитою кавою і, поклавши мокрий недопалок на блюдце, промовила якось утомлено:

— Мені здається, ви сумніваєтесь у моїх словах.

— Це вас дивує?

— Щиро кажучи, так, — відповіла Грейс так само зморено і знову подивилась на мене.

— Виходить, що досі ви вважали мене довірливою людиною.

— Не довірливою, а розумною. Невже вам потрібно стільки часу, аби збагнути, що моя пропозиція, гарна чи погана, для вас єдиний можливий вихід?

— Не впадайте у пафос, — промовив я, бо секретарка мимохіть підвищила тон. 1, помовчавши, додав: — Власне, я вам вірю.

— Нарешті!

— Єдине, що мене бентежить, — чи не можна трохи змінити план?..

— А саме?

— А саме — виконати його лише наполовину.

— Не розумію вас, — відказала Грейс, хоча гострий погляд, який вона кинула на мене, показав, що вона прекрасно мене зрозуміла.

— Хочу сказати, що для нас обох буде зручніше, коли я виконаю своє завдання, а ви утримаєтесь од виконання свого. Грейс залишиться секретаркою Сеймура, Майкл стане помічником Сеймура, і це дозволить Грейс і Майклові жити на цьому світі довгі роки і, може, навіть мати багато дітей.

Жінка винагородила мене ще одним гострим поглядом і знизала плечима:

— То вже ваша справа. Ви доросла людина і можете самі вибирати.

— Якраз і намагаюсь це зробити, однак мушу зізнатися, що це не так легко…

Я замовк, неначе заглибився у цю складну справу — вибирати. Грейс намірилася встати, але я довірливо торкнувся її руки і знову заговорив:

— Я думаю, чи справді Сеймур збирається виконати свої щедрі обіцянки, які дав мені того дня і які, сподіваюсь, не поминули вашого гострого слуху.

— Коли це єдине питання, яке вас тривожить, можете перевести дихання, — холодно відповіла секретарка. — Вільям справді має старомодну звичку дотримувати свого слова.

— Тоді, значить, усе гаразд… принаймні щодо ділового боку.

— А хіба для вас існує ще якийсь бік?

— Скажіть, Грейс, якщо і ви, і я залишимось у Сеймура, ви продовжуватимете любити мене?

— Звичайно, — заспокоїла мене жінка своїм крижаним голосом. — Я любитиму вас точно так, як ви — мене.

Ми знову кілька секунд вдивлялися одне одному в очі, і тепер Грейс виявила більшу витривалість у цьому змаганні і не опустила зелені очі навіть тоді, коли знову промовила:

— Даремно ви намагаєтесь мене перевірити, Майкле. Я справді ненавиджу цю людину.

Секретарка раптово підвелася з крісла, але пішла не до дверей, а до вікна і задивилася на сумний пейзаж передмістя, повернувшись спиною до мене. Лише в цю мить я помітив, що пастельно-синій костюм дуже личить її стрункій постаті і високо зачесаному чорному волоссю.

— Ви сьогодні чарівніша, ніж будь-коли, — проказав я, й собі підійшовши до вікна.

Вона поволі повернулася до мене, немов насилу одірвалася од сумного краєвиду чи від своїх сумних думок:

— Треба йти… Сеймурові може знадобитися машина.

— Ні, ви справді чарівна і не маєте жодного шансу відірватися від мене.

— Власне, Сеймур може почекати півгодини, — пробурмотіла Грейс замість відповіді, глянувши на годинник.

Через півгодини, поправляючи зачіску перед жалюгідним дзеркалом у алюмінієвій рамці, жінка промовила байдуже:

— Це, гадаю, наш епілог. Чи не так?

— Чому такі висновки?

— Бо здається мені, що з-поміж двох рішень ви обрали третє…

— Самогубство?

— Саме так.

— Щоб бути щирим до кінця, скажу вам, що я взагалі ще нічого не вибрав, — зізнався я, допомагаючи їй вдягнути світло-блакитний жакет.

— Ні, ви вже вибрали, і це видно з вашого спокою, — заперечила вона і взяла свою сумку.

Грейс відкрила її, вийняла якусь візитну картку і подала мені:

— Збережіть цю картку. Те, що надруковано тут, не має значення. Зверніть увагу тільки на рукописний номер. Якщо мої підозріння справдяться і ви таки потрапите у безвихідь, можете зателефонувати за цим номером. Назвіть тільки своє ім'я і з'явіться на адресу, яку вам дадуть, не приводячи, звісно, за собою хвоста. Отже…

Я беру простягнуту на прощання руку й відчуваю сильний нервовий потиск довгих вишуканих пальців, неначе жінка хотіла через них влити в мене своє владне навіювання, поки голос зовсім байдуже промовляв:

— Бувайте, Майкле.

І я залишився сам у мансарді, де витав легкий запах її дорогих парфумів.

Уже вечоріло, коли я згорнув номер «Таймсу», поклав його у кишеню, вийшов з кафе і попрямував до Вестерброгаде. Я придбав «Таймс» з надією, що газета не знадобиться мені. Якщо вже доведеться її використати, це врятує чоловіка у кашкеті й синьому піджаці, але означатиме провал завдання, на якому зосереджені всі мої зусилля.

І сьогодні за мною йшли назирці. За мною стежили послідовно чотири людини і три машини, бо до «форда» й «опель-капітана» приєднався і «сітроен», також чорний. Справжнє розтринькування коштів, якщо мати на увазі скромність моєї персони і безневинність моїх справ, що обмежуються вештаннями по вулицях і нудьгуванням по кафе.

Однак час на вештання уже вичерпався. До сьомої години лишилося точно вісімдесят хвилин, і протягом тих лічених хвилин я мушу одірватися од своїх переслідувачів, побачитися з чоловіком перед «Тіволі» й загубитися у натовпі уже без усяких нелегальних матеріалів.

Утекти від супроводжаючих мене нахаб можна у безліч різних способів, починаючи від утечі через кухню бару «Амбасадор» і кінчаючи аналогічною операцією в універсальному магазині «Даельс». Усі ці способи я ретельно обдумав під час блукань по місту, але з різних причин я усі їх відкинув заради одного значно надійнішого маневру, всебічно обміркованого протягом останніх днів.

Мої безневинні інтереси, лінива повільна хода і повна зневага до шпигів коли не зовсім приспали їхню пильність, то все-таки досить її притупили. Людина — така істота, яка не може довго опиратися інерції. Отже, плентаючись повз вітрини на Вестерброгаде, я встановив, що суб'єкт, який ішов назирці, також віддавав частину своєї уваги магазинам і перехожим жіночої статі, переконаний, що мені нікуди тікати і що я навряд чи наважуся тікати.

Серед багатьох ще темних у цей час неонових вивісок, змонтованих перпендикулярно до фасадів, я ледве знайшов маленьку скромну вивіску, предмет моїх пошуків:

Підійшовши точно під цей лаконічний напис, я різко звернув у прохід і подався максимально швидким кроком углибину, де відкривався вхід до самого готелю. Перевага, яку я здобув цим маневром, сподіваюсь, буде достатньою, щоб поставити переслідувача у скрутне становище. У внутрішньому дворі є два-три магазини, що їх неодмінно шпиг перевірить, поки дійде до готелю, де втратить ще кілька хвилин, з'ясовуючи напрямок моєї втечі.

«Нордланд» належить до закладів досить дешевих, щоб у ньому завжди було повно туристів, і досить великих, щоб чужинець міг залишитися непомічений. Коли я увійшов до холу, бюро адміністратора оточила група щойно прибулих туристів, портьє й ліфтер клопоталися біля багажу, а клієнти, що сиділи у кріслах, заглибилися у газети чи споживання пива. Завдяки цьому я непомітно пройшов до службового входу і так само непомітно опинився у задньому дворі. Вузький і добре відомий мені прохід між двох високих цементних огорож вивів мене на вуличку, де знайшов своє тимчасове мешкання мій автомобільний ветеран. Тож за кілька хвилин я вилетів, уже моторизований, з воріт гаража, дав повний газ, різко звернув ліворуч і мало не зіткнувся з якимось чорним «фордом».

На жаль, це був не якийсь «форд», а цілком певний «форд», і, точніше кажучи, той самий, який до учора повзав по моїх слідах. Чи є ця неприємна зустріч чистою випадковістю, чи наслідком операції великого масштабу, що охопила й сусідні вулиці, це питання, яке в даний момент безглуздо обговорювати.

Я блискавично розминувся з «фордом», майже вискочивши на безлюдний тротуар, з граничною швидкістю рвонув уперед, додавши до своєї переваги секунди, які необхідні шпигові, щоб розвернутися й наздогнати мене. Домчавши до рогу, я звернув у сусідню вулицю, потім у ще одну і вже тоді подався до порту.

Я не належу до людей, які тішаться ілюзіями, і чітко уявляю, що моєму жалюгідному «вольво» нелегко втекти від чорної машини, оснащеної спеціальним мотором і радіозв'язком з рештою автомашин переслідування. Але мої шанси у перегонах заздалегідь передбачені так само, як і можливість зустрічі, випадкової чи ні, з «фордом». Тому я без вагання помчав до порту, і єдиним моїм клопотом було підтримувати натхнення мого ветерана якомога більшою порцією газу.

Те, що мусило статися, сталося якраз перед виїздом на набережну. У глибині довгої вулиці, якою я мчав, несподівано виникла чорна машина, обриси якої у дзеркалі були досить чіткі, щоб я міг впізнати нахабний «форд». За мить я вже звернув на причал і, скориставшися безлюддям, натиснув педаль до краю. Попереду над широким каналом, уздовж якого я мчав, перекинувся величезний розвідний міст. Пароплав на Мальмьо відходить точно о шостій і буде біля мосту о шостій десять, тож до зустрічі лишилося три хвилини.

Мотор «вольво» реве напружено, наче я їду не на третій, а на першій швидкості, але стрілка спідометра тремтить на цифрі сто, а це межа можливостей мого старого шарабана. Лише кільканадцять метрів відділяли мене від мосту, коли у дзеркалі знову виникла загрозлива пика «форда». Розміри пики збільшувалися з фантастичною швидкістю, бо водій чорної машини, певно, тримав не менше ста шістдесяти кілометрів на годину, але зараз мені було не до підрахунків. Порівнявшись із мостом, я різко звернув на нього, ледве проскочивши під шлагбаумом, що вже опускався. У поле мого зору одночасно потрапили темна громада пароплава і червоні ребра другого шлагбаума, який повільно опускався на середині мосту.

Я знову до краю натиснув педаль газу, трохи попущену в момент повороту, і стрімголов рвонув уперед, тим більше, що іншого шляху мені не лишалося. Перед очима виник чоловік у темному кашкеті, що дико вимахував руками, ребра шлагбаума, що майже зрівнялися з дахом машини, і несподіваний удар з гострим скрежетом обрушився на дах кузова. Але «вольво» встигло перескочити оту смертельну риску, яка вже розпорола міст, і я, не зменшуючи швидкості й не зважаючи на пронизливе сюрчання, що лунало позад мене, продовжував політ, вискочив на протилежний причал і тільки завертаючи на першу ж вулицю, побачив підняті у небо два крила мосту і завмерлий на протилежному причалі «форд». Між нами усього якихось двісті метрів. Однак це двісті метрів води.

За чверть години я був уже біля «Тіволі», але не з фасаду, а з тилового боку парку. Бульвар на парадному боці надто пожвавлений, а будь-яка випадкова зустріч означала б для мене повний провал. Тилова вулиця зовсім порожня — річ цілком звичайна, бо її огороджують паркани двох парків: «Тіволі» й Скульптурної галереї. Я поставив машину на попередньо обраному місці Це маленька площадка серед високих підрізаних чагарників, яка правила за паркінг Концертного залу й зовсім порожня, оскільки у цей день і час концертів не буває.

Місце зручне, бо «вольво» не видно з вулиці, а я, ставши на дах машини, можу перескочити через стіну у чагарники, які складають частину природного декору «Тіволі». Що я й зробив.

Цей куток парку безлюдний, бо не пропонує жодних атракціонів. Отже, я зовсім непомітно вийшов із заростей на вкриту гравієм алею й попрямував до найближчого павільйону. Ось ми знову серед розваг, де, коли вірити Сеймурові, люди переважно нудьгують. Особисто я маю на нудьгування рівно півгодини, і я присвячую їх богові азарту, оскільки найближчий павільйон заповнюють ротативні машини.

У саду ще світло, чого не можна сказати про приміщення й особливо про куток, де я влаштувався. Гірлянди червоних і жовтих лампочок освітлюють швидше вхід, ніж приміщення, і я, ніким не бентежений, примудряюся програти у затишних напівсутінках жменьку монет, виділених для боротьби з тим міфічним звіром — нудьгою.

Сьома година, і чоловік у картатому кашкеті стоїть на звичному своєму місці перед входом у «Тіволі». Я наблизився до нього ззаду Г, підійшовши впритул, запитав щось, показуючи план Копенгагена, який тримав у руці. На моє безглузде запитання чоловік відповів також безглуздо, удаючи, що показує щось на плані.

— Я поклав до вашої кишені конверт і квиток на літак, — прошепотів я. — Пакет перешліть негайно, а квиток закомпостуйте на завтрашній вечір і залиште у довідковому бюро. Більше нічого для вас не маю.

— Я також, — відказав він, водячи пальцем по плану.

І ми розійшлися.

За годину я по-дружньому поручкався з Вільямом і сів до столика, який він зайняв перед кафе на площі Ратуші.

— Ви розжилися машиною, а ходите пішки, — зауважив Сеймур, частуючи мене сигаретами.

— Я лишив її за сто метрів звідси, — пояснив я і закурив. Потім додав: — Ваші люди досить оперативні у своїх рапортах.

— Так, не можу поскаржитися.

Й оскільки кельнер вже постав перед нами, американець запитав:

— Що ви будете пити?

— Банальне віскі.

— Чому «банальне»? Принесіть нам дві склянки «Джона Крейбі» восьмирічної витримки, — звернувся Сеймур до офіціанта.

— Восьмирічне наллють з тієї ж пляшки, як і будь-яке інше, — зауважив я, коли кельнер пішов. — Тільки ціна буде вищою.

— І наше самопочуття! — додав Сеймур.

— Моє справді потребує деякого підвищення. Особливо після тортур, яким піддають мене ваші люди.

— Звичайна рутина, — знизав плечима Вільям. — Не припускав, що такі речі можуть справляти на вас враження.

— У принципі ні. Але коли це робиться за вашим наказом… за наказом людини, яка переконувала мене у повному своєму довір'ї…

— Довір'я у нашому ремеслі, як ви добре знаєте, має певні межі, — нагадав мій співрозмовник. Й оскільки я не відповів, він провадив далі: — Втім, я вдячний вам за те, що ви порушили це питання, бо воно дає мені привід запевнити вас, що стеження за вами вже припинено. Ще тоді, як я одержав останній «рапорт», як ви висловилися, я розформував групу.

— Відновлення довіри?

— Ні. З'ясування фактів.

— З'ясування фактів?

— Саме так. Переслідування мало на меті перевірити, чи не спробуєте ви одірватися од спостереження хоч на короткий час. Ви зробили таку спробу. І для мене особисто цього цілком вистачить. Я навіть не потребую додаткових подробиць про те, як ви використали останні години. Ясно?

Я ствердно кивнув і машинально взяв склянку, яку саме в цю мить кельнер поставив переді мною. Сеймур зовсім прозоро натякнув на те, що я зник, аби одержати від когось якісь інструкції. Отже, не моя справа переконувати його, що я зникав не для одержання, а для передачі матеріалів.

«Джон Крейбі» восьмирічної витримки. Може, й справді восьмирічної, що з того? Навряд чи я доведу свого противника до банкрутства споживанням віскі навіть сторічного. Найважливіше, що блокаду знято, якщо її справді знято.

— Як вам подобається? — люб'язно запитав американець, відставивши склянку й знову затиснувши губами сигарету.

— Нагадує моє перебування у цьому місті. На перший погляд нічого особливого, а по суті сповнене підступних наслідків.

— Ви вже мене випереджаєте у песимізмі, — усміхнувся Вільям. — Справи зовсім не такі похмурі, як здаються. Навіть навпаки. — І, несподівано змінивши тему, запитав: — Ви найняли нову квартиру? І, наскільки я зрозумів, того ж дня показували її Грейс?

— Так. Сподіваюсь, що це вас не дратує?

— Ні, звичайно. Коли йдеться про Грейс, вона дратує мене найперше своєю зовнішністю.

— Невже? А мені здавалося, що зовнішність Грейс зараз привабливіша, ніж досі…

— Справді. Але саме це мене й дратує, — перебив Сеймур. — У світі, де зовнішність більшості жінок демонструє саморекламу і самопропонування, я рішуче віддаю перевагу стриманому одягу.

— Це справа смаку…

— Справа розуміння, — поправив мене американець. — Жінка настільки низькоякісний продукт, що коли вона перестане здаватися недосяжною, одразу втратить звабну силу.

— Чи варто звертати увагу на такі дрібниці, як модна сукня? — докинув я примирливо.

— Дрібниці перестають бути дрібницями, коли стають ознакою чогось більш істотного. Важлива не сукня, а те, що ховається під нею.

— Відомо, що може ховатися під сукнею.

— Так, але в даному разі, крім тіла, під. нею ховається й зміна у психіці. Щиро кажучи, я вважав, що Грейс більш стійка до впливів.

— Поганих впливів…

— Впливів, відмінних від моїх, — знову поправив мене Сеймур. Він задивився на фасад Ратуші, яскраво освітлений прихованими прожекторами, який нагадував театральну декорацію на нічному тлі. Я також подивився туди і, може, тільки в цю мить усвідомив, де саме я зараз перебуваю і наскільки примарно і туманно мені бачиться все, що мене оточує протягом останніх днів. Усе, крім окремих елементів, необхідних для певних дій.

Гостроверха дзвіниця височіла, масивна й сувора, врізана у чорно-червоне, мутне від неонових відблисків небо, і в моїй голові майнув непотрібний і блідий спогад про один з попередніх вечорів біля цієї башти, про літак, що гудів над головою, й сумні слова Грейс, Грейс, про яку ми говоримо й нині, хоча думаємо про інше.

Втім, здається, Сеймур не думає про інше, принаймні зараз. Він одвів погляд од Ратуші і, схилившись над столом, несподівано звернувся до мене в пориві, зовсім не звичнім для нього.

— Знаєте, Майкле, мені весь час здається, що навколо мене усе рушиться. Тільки простягни руку до чогось, як воно розсипається на порох, немов у кошмарі: ідеали, у які я вірив, любов, яку я відчув, жінка, яку виховав, друг, якого зустрічав, — усе розсипається на порох… Життя — мов кошмар міражів, що негайно розвіюються, тільки-но до них наблизишся…

На трохи похмурому, як завжди, обличчі Сеймура справді читалась гіркота чи біль.

— Це залежить від того, як ви наближаєтесь до них… З яким почуттям наближаєтесь… Ви випромінюєте небезпечний струм, Вільяме.

— Я? А хіба ви не такий? Чи ви пізнали віру, кохання, дружбу? Тільки не читайте мені нотацій, а відверто скажіть: пізнали чи ні?

— А що з того, пізнав чи ні? Що може довести один окремий випадок — щасливий чи нещасний?

— Не викручуйтесь. Скажіть одверто або замовкніть.

— Гадаю, що я пізнав тільки одне, Вільяме, — шлях. Битий шлях, який не вислизає з-під моїх ніг, з якого ясно видно мету, на якому зустрічаєш тільки близьких людей: одних наздоганяєш ти, інші випереджають тебе… але вони всі отут, навколо тебе, і не розвіюються, коли ти наближаєшся до них…

— Слова… — перебив мене Сеймур. — Як і завжди, слова… Втім, ви відповіли мені. Ви несете у собі таку саму порожнечу, як і я, однак боїтеся побачити її і, щоб не бачити, заповнюєте її словами.

— Хай буде так, якщо це може заспокоїти вас.

— А хіба ви не розумієте, що це саме так?

— Ні. Й оскільки ваше запитання належить до тих, якими не варто дурити один одного, скажу вам відверто: я справді відчуваю моменти порожнечі. І не маю ніякого бажання приховувати їх від себе. Ви прекрасно знаєте, що людина не може приховати від себе те, що їй болить. Як приховати оте, що болить? Тільки для мене це випадкові моменти, хворобливі прояви загалом здорового і щільно заповненого життя. А для вас, видно, усе навпаки.

Сеймур замислено подивився на мене, але нічого не сказав. Потім закурив нову сигарету й потягнувся до склянки.

— Якщо ваші слова щирі, ви справді щаслива людина, Майкле.

— Хочете сказати — «дурна».

— Не хочу сказати саме це, однак…

— … однак, може, ви маєте рацію. Я справді не звик і не вмію невпинно думати, як ви, про всі можливі аспекти буття.

— Так, огидна звичка, — зовсім несподівано погодився американець.

— Чому? Мені здається, що вам ця звичка подобається.

— Тільки як спосіб вбивати нудьгу. Дехто, нервуючись, гризе нігті, а я думаю. На жаль, мислення значно небезпечніше за обгризання нігтів. І коли б це приносило радість, я мусив би плавати в суцільному блаженстві. Мислення завжди — аналіз, а аналіз — завжди дисекція, розтин, умертвлення, тобто руйнування джерела задоволення. Коли ви почнете думати, які мікроорганізми кишать у цій сигареті, яка ферментація і яке гниття відбуваються в ній, певен, що ви більше не візьмете її до рота. Чи не так?

— Припускаю, що для вас усе це складається саме так. Ваше мислення служить не для розуміння явищ, а для їх знищення. Ваші хірургічні операції покликані не лікувати, а умертвляти. Ви скаржитесь, що тримаєте в руках одні лише трупи, але не завдаєте собі клопоту подумати, що всі ці трупи — ваша справа. Може, я висловлююсь надто грубо, однак…

— Чому ж? Навпаки! — великодушно махнув рукою Сеймур.

Оскільки ж я замовк, він зауважив:

— У вас немає жодного шансу переконати мене, Майкле, і все-таки мушу визнати, що ваші розмови приносять мені певне задоволення, може, саме завдяки своїй грубості і наївній переконаності. Це відсвіжує, примушує мене знову переоцінити деякі істини, яких я давно дійшов і які давно остогидли. Звичайно, гіркі істини завжди залишаються істинами, але зараз ваш наївний оптимізм справді діє на мене тонізуюче.

— Мерсі.

— Я кажу це не для того, щоб вас образити. Просто ми з вами влаштовані зовсім по-різному, і мене особисто це аж ніяк не хвилює. Скажу вам навіть, що цілком свідомо не бачився з вами два дні, аби з'ясувати, чи буде мені бракувати вас. І встановив, що таки бракує!

Сеймур зробив знак кельнеру, однак той лише кивнув у відповідь, бо саме розраховувався за сусіднім столиком.

— Я від самого початку підозрював, що ви зустрічаєтесь зі мною виключно з дружніх почуттів, — пробурмотів я.

— Ні, не виключно. Деякі з наших зустрічей, як і оця, не є наслідком лише дружніх почуттів, і, як ви, певно, самі збагнули, мене важко зарахувати до людей сентиментальних. І все-таки це не перешкоджає дружнім почуттям, принаймні з мого боку, бути реальністю.

«Ну, гаразд, а що з того?» — дозволив я собі заперечити, хоч і в думках. Проте промовив голосно:

— Я не маю підстав сумніватися у ваших словах. Але те, що ви говорили нещодавно — про межі довір'я у нашому ремеслі, — на мій погляд, важить і для дружби.

— Не заперечую, — кивнув Вільям. А по тому наче недоречно запитав: — Хіба ви не запросите мене оглянути вашу нову квартиру? Чи вона тільки для дам?

— Аби ваше бажання. Тільки вона на такому ж рівні, як і моя машина… Зовсім жалюгідна, порівнюючи з вашими палатами.

— Тоді гостинно прошу до моїх палат. Там десять кімнат, з яких вісім для мене зайві. Машин також матимете скільки завгодно. Втім, облишмо поки ці справи…

Останнє зауваження викликала поява кельнера. Сеймур попросив принести дві закорковані пляшки «Джона Крейбі» і, не зважаючи на мої протести, заплатив за них сам.

— Сподіваюсь, двох пляшок нам вистачить. Ви знаєте, я не люблю пияцтва, але подеколи напиваюся до смерті, щоб зненавидіти його ще більше. У тій вашій мансарді є лід?

— Ви склали собі зовсім помилкове уявлення про мою мансарду, коли припускаєте таке.

— Нічого, обійдемося і холодною водою.

Коли людині закортіло упитися, подробиці лишаються на задньому плані.

— Може, візьмемо мою таратайку, вона сама дорогу знає, — запропонував я, коли ми, озброєні пляшками, вийшли з кафе.

— Гаразд. Тільки привезіть мене назад у місто. Так ви врятуєте мене від необхідності крутити бублика, коли це буде мені заважко.

Мовчки ми подолали сотню метрів до залишеного на бульварі «вольво». Сеймур кинув пляшки на заднє сидіння й сів коло мене. Ми рушили, і щойно перетнули майдан Ратуші, як американець зупинив мене:

— Знаєте, було б шляхетно запросити і Грейс. Жінка не перешкода гулянці, навіть коли ця жінка Грейс.

— Зробіть ласку.

— Тоді зупиніться тут… Я зателефоную з тієї кабіни…

Я поставив машину на єдине вільне місце між припаркованих біля тротуару автомобілів. Сеймур вийшов і подався до телефонної кабіни. Я спостерігав, як він увійшов до кабіни, як набирав номер і як після того повернувся спиною до мене, наче не бажаючи, щоб я відгадав зміст розмови по губах. Атож, у нашому ремеслі довір'я має певні межі.

Незабаром ми знову рушили, швидко проминули все ще пожвавлені й добре освітлені центральні вулиці й опинилися у великому і складному лабіринті кварталів, що передували «моєму» передмістю.

— Сподіваюсь, Грейс не заблукає, — зауважив я, звертаючи у темну й вузьку вулицю. — Я й сам дороги як слід не знаю.

— У таких справах Грейс не помиляється. Вона може сплутати тільки генеральний шлях… Отой ваш Шлях, з великої літери.

Ми поминули похмурий каньйон, у якому опинилися, й завернули в інший. Відколи ми виїхали, я не помітив за собою жодної машини. З усього судячи, американець справді, принаймні на сьогодні, зняв спостереження, перебравши цей клопіт на себе.

— Якої ви, власне, думки про Грейс? — запитав ні в тин ні в ворота Сеймур.

— Якнайкращої.

— Не забувайте, що це я запитую, а не Грейс.

— Якнайкращої, — повторив я. — Справді, вона трохи пригнічена, і в неї негаразд з нервами, попри її зовнішню витримку. Але припускаю, що жінці важко жити біля вас і мати здорові нерви.

Сеймур кинув на мене швидкий погляд і розсміявся своїм несподіваним, трохи хрипким сміхом.

— Що ви маєте на увазі?

— Вашу тиранічну натуру.

— Коли так, то помиляєтесь. Жінки найбільше полюбляють тиранічні натури. Що ж до жіночих нервів, причина звичайно буває досить елементарна, Майкле. Але що ж вдіяти: я приділяю жінці уваги не скільки вона хоче, а скільки заслуговує.

Я не заперечував, оскільки статеве питання не моя галузь, і ми певний час мовчали, поки машина крутилася у лабіринті вузьких вуличок.

— Навіщо ви забилися аж у це передмістя? — запитав американець.

— Бо тут дешевше.

— Коли ж ви найняли нову квартиру, якщо це не секрет?

— У суботу.

— Значить, у суботу ви ще думали, що машкара скромного стипендіата може бути корисною?

І цього разу я не зволив відповісти.

— Ваша версія про роботу в бібліотеці від самого початку була не зовсім переконлива, — знову заговорив Сеймур, забавляючись, видно, тим, що як спеціаліст аналізує дії свого колеги.

Й оскільки я мовчав, він повторив, аби подражнити мене:

— Зізнайтеся, Майкле, версія не дуже переконлива.

— З дорогою душею, тільки і ви дещо визнайте…

— Що саме?

— Коли ви встановили мою справжню особу?

— Як тільки ви зійшли з поїзда, — відповів американець не вагаючись.

— Тому і версія моя здається вам непереконливою.

— Маєте рацію, — кивнув Вільям. — Така невдача може будь-кого спіткати. — І по короткій паузі додав: — Тільки ви навряд чи підозрювали, що ця невдача стала найбільшою удачею у вашому житті.

— Як бачите, тут досить скромно, — промовив я, увімкнувши світло й уводячи гостя до мансарди.

— І, найголовніше, досить брудно, — кивнув Сеймур.

Він підняв свій римський ніс і обережно втягнув запах плісняви і вогкості:

— Але найхарактернішою вадою вашого горища є, безперечно, задуха. Тут просто бракує повітря.

Я підійшов до віконця й широко відчинив його.

— Так уже краще, — кивнув гість, цього разу націливши носа до вікна. — І все-таки я дозволю собі зняти піджак.

— Почувайтеся як удома!

Сеймур вийняв з кишені сигарети й запальничку і поклав на стіл. Потім зняв піджак і повісив його на спинку подертого віденського стільця.

У мансарді справді досить задушно, і тепле вологе повітря, що вливалося у вікно, не міняло ситуації. Низькі мокрі хмари нависли над містом, примарно освітлені його червонястими мутними відсвітами.

Я й собі зняв піджак і заходився господарювати, тобто розпакував пляшки, приніс з кухні чарки й воду і після того сів напроти гостя.

Сеймур налив віскі, додав води, обережно відпив і з виразом легкої бридливості оглянув кімнату. Важко сказати, був цей вираз наслідком теплого віскі чи жалюгідної обстановки, але він надовго прилип до обличчя американця.

Власне, обстановка не гірша і не краща, ніж у всіх подібних занехаяних мансардах: подерті вигорілі шпалери, потріскана стеля, оздоблена жовтими плямами вологи, декілька майже зовсім непридатних для ужитку меблів плюс згадуваний дух плісняви.

— Знаєте, Майкле, в мене також були роки злиднів, і я прекрасно розумію, що деякі люди змушені жити у таких барлогах. А от чого я не можу зрозуміти — чому в них живуть люди, не змушені до цього.

— Я не звертаю особливої уваги на те, що мене оточує. Взагалі моє ставлення до дійсності рідко буває чисто естетичним.

— Йдеться не про естетику, а про охайність, — заперечив американець і знову бридливо зморщив носа.

Після того він знову ковтнув віскі з явно дезинфекційною метою. Втім, це був навіть не ковток, а зовсім скупердяйське сьорбання, і я не втримався від репліки:

— Надто боязко починається ваша пиятика.

— Стримано! — поправив мене Сеймур. — Я ніколи не боюсь, але завжди дію стримано, Майкле. Справа тактики і, коли хочете, вдачі. — Він перестав нишпорити очима по мансарді й подивився на мене: — То яка ж була відповідь?

— Що за відповідь?

— Ота, яку ви одержали сьогодні по обіді. Бо вам нема чого переконувати мене, що ви грали у піжмурки з моїми людьми тільки для того, аби випробувати мотор своєї машини.

Він замовк, явно чекаючи мого слова, але я, принаймні зараз, і не думав висловлюватися.

— Ще в неділю увечері ви повідомили Софію про мою пропозицію, Майкле. Це нам зрозуміло і добре відомо. А сьогодні одержали дальші інструкції. Це також нам зрозуміло і відомо. Тому й питаю вас: які інструкції ви дістали?

У начебто приязному тоні мого співрозмовника забриніли ледь вловимі металеві нотки.

— Ви досить довільно будуєте сюжет, Вільяме. Я не одержував ніяких інструкцій.

— У такому разі яка ваша власна відповідь на мою пропозицію? Відповідайте ясно і точно: «так» чи «ні».

— Ні.

— Значить, вам наказано утриматися, — кивнув американець. — Тим краще. Це повертає нас на вихідні позиції. Почнемо все з початку. Отже, ваша згода буде особистою, а не згодою інстанції, яка стоїть за вами.

— Правильно. Якщо буде згода.

Сеймур не відповів і глянув на годинник.

— Грейс наче затримується, — докинув я, теж глянувши на годинник.

— Грейс мусить затриматись, — проказав мій гість. — Перш ніж перейти до гулянки й жінок, ми повинні закінчити деякі справи. Взагалі нам слід поговорити віч-на-віч.

— Думаю, що ці дні ми з вами говоримо майже до отупіння.

— Справді. І все-таки ми ще не порозумілися. До того ж сьогодні увечері справи дещо змінилися. Так що треба поговорити.

— Ну, коли треба… Аби тільки Грейс не затрималася довше, ніж необхідно.

Моя репліка, здавалось, повернула Сеймура до якоїсь забутої думки, бо він несподівано сказав:

— Ви одбили в мене Грейс, Майкле…

— Скорше вона намагалася одбити мене. Я не здивуюсь, коли це діялося за вашим наказом. Безневинна інсценівка, як і бійка, у якій ви врятували мені життя.

— Ви надто далеко заходите у своїх здогадах, — сухо зауважив американець.

— Бачте, Вільяме, ви справний технік, але не намагайтеся мене переконати, що ваша техніка чимось відмінна від звичайної техніки, і не розігруйте дружбу або ревнощі. Усі ваші контакти зі мною вже з початку до кінця були інсценівкою — і Дороті, і оті двоє, глухий і плішивий, і випадкові зустрічі, і вечірка у Тейлорів, і прогулянки, й обіди, і бійка, і кохання Грейс, і ваші дружні почуття.

— Інсценівка має місце, — спокійно підтвердив Сеймур. — Ви самі знаєте, що подібні операції не провадяться без інсценівок. Однак траплялося й таке, що спричинялося не нашими планами, а обставинами і вами самим. Такою була й бійка, про яку ви згадували. І я рискую опинитися в дуже принизливому становищі, почавши вас переконувати, що втрутився у бійку не за акторським завданням, а з людського імпульсу. Таким був, коли хочете, і випадок з Дороті, на яку справді покладалася певна роль. Але вона самовільно порушила інструкції, або, точніше, дозволила собі привласнити головну роль і тільки через те, як самі здогадуєтесь, була усунута від гри. Таким був, нарешті, й випадок з Грейс. Я не заперечував проти вашої дружби з моєю секретаркою, і досі ви цілком мали рацію у своїх припущеннях, тільки цього разу і вона, і ви порушили інструкцію. Ви одбили в мене Грейс, і це удар, якого я не подарував би нікому іншому, крім вас. Я не примушую вас вірити мені, але я поважаю вас як супротивника майже так само, як поважатиму вас і як можливого союзника, і тільки через те терплю деякі речі, а це зовсім незвично для мене.

— Ви дозволили мені дружити з Грейс, однак гніваєтесь, що я одбив її… Тут, мабуть, є певний нюанс, — докинув я, задоволений, що можу ще трохи відкласти головну тему розмови.

— Нюанс цілком очевидний: ви легко переходите від знайомства до зв'язку і від зв'язку до повного гіпнозу. Ви одним махом зруйнували все, що я творив з таким трудом, бо, повірте, зовсім нелегко зробити з жінки щось таке, що виглядало б порядніше за просто жінку… — Він замовк, а потім провадив далі якось примирливо. — Втім, кінець кінцем причина не в вас, а в жінках. І якщо я підтримую цю розмову, то тільки через те, аби ще раз переконати у моєму ставленні до вас, зовсім не службовому. І якщо я хочу переконати вас у цьому, то не для того, аби одержати бодай краплю вдячності, а щоб примусити вас ставитись до моїх слів з тим довір'ям, якого вони заслуговують. Ви говорите про інсценоване врятування вашого життя, але воно справді не було інсценоване, і це просто дрібниця, порівнюючи з фатальною необхідністю рятувати вас зараз.

Американець замовк, вийняв з рота давно згаслий недопалок, кинув його у блюдце, яке правило нам за попільницю, і закурив нову сигарету. Потім відкинувся на своєму стільці і втупив у мене замислений погляд своїх примружених сірих очей:

— Я підозрював, що ви звернетесь по інструкцію до свого Центру, Майкле. І був майже певен, що смисл інструкції буде негативний. І після усіх наших розмов припускав, що останнім вашим словом, за інструкціями чи без них, буде «ні». І тільки через те я також звернувся до моїх інстанцій. І попросив просто лишити вас у спокої. Байдуже, повірите ви мені чи ні, але попросив дати вам спокій. Мовляв, поставимо хрест на справі «Коєв», та й по тому. На жаль, мою пропозицію відхилили. Навіть більше, мені наказано в разі необхідності застосувати жорстокіший варіант. Так що ми з вами стоїмо зараз перед жорстокішим варіантом, хоча й зовсім не з моєї вини.

— Це справді трохи дивно: така амбітна людина, як ви, пропонує мені угоду з повним дефіцитом, — промовив я, пустивши повз вуха останню репліку Сеймура.

— Не трохи, а дуже дивно. І все ж справи стоять саме так. — Він знову замислено подивився на мене і сказав з досадою: — Знаєте, Майкле, я в принципі проти практики ламати людей, і не з моральних міркувань, а тому, що це безглуздо. І мені набридли подібні накази і взагалі усі ці короткозорі втручання начальства, яке нажило собі геморой від сидіння в кабінетах і яке знає життя лише з довідок і досьє. Але що робити: упертість деяких моїх шефів майже рівноцінна вашій власній упертості. Отже, коли ви не вчините добровільно те, що я вам пропоную, вам доведеться вчинити це з примусу.

— Але за яким правом ви або ваші шефи дозволяєте собі розпоряджатися мною?

— За єдиним правом: правом сильного.

— Боюся, що коли ми зайдемо у суперечку про те, хто з нас сильніший, це втягне нас у абсолютно безплідну дискусію.

— Йдеться про найсильнішого у цей момент і за нинішньої ситуації, — спокійно пояснив Сеймур.

— Не бачу ніякої різниці між нинішньою ситуацією і будь-якою іншою. Не забувайте, що за всіх можливих обставин мій інститут дбає про своїх людей принаймні так само, як ваш піклується про вас.

— Не маю сумніву. Тільки для інституту, який ви маєте на увазі, ви вже не своя людина, — так само спокійно відказав Сеймур.

— Ви починаєте марити…

— Не сподівайтеся на це.

Він замовк, певно, для того, щоб посилити моє напруження, зім'яв недопалок у блюдечку і налив собі води. Потім випив її дрібними ковтками і закурив нову сигарету — усе це, аби я почав нервувати.

— Така брудна історія… Справді, брудна історія — оця ваша історія, Майкле, хоча й не з вашої вини. Ви, здається, опинилися тут у зв'язку з якимось Тодоровим?

Я витримав його допитливий погляд, та не зволив відповісти.

— Власне, ця брудна історія почалася не з Тодорова, а з тієї брудної людини — Соколова. Як ви знаєте, Соколов одержав від Тодорова певну суму за виконання функцій інформатора. І наші люди вирішили, що Тодоров — якийсь шеф, ну і притиснули його відповідно. А потім стало ясно, що він ніякий не шеф і що знає розвідку настільки, наскільки я — торгівлю. Але коли якась історія починається брудно, вона вже до кінця йде брудно. Наші розрахували, що по Тодорова буде надіслано спеціальну людину і що вербуванням цієї людини буде досягнуто мети, якої не вдалося досягнути вербуванням Тодорова.

— Усе це мені відомо, — кивнув я.

— Припускаю. Відомо вам, певно, і те, що саме ваш співвітчизник ідентифікував вас вже при виході з поїзда. Не знаю, однак, чи відомо вам, що невдовзі він провалив вас іще раз.

— Це новина для мене.

— Лише одна з багатьох, які вам доведеться почути. Ви налякали свого знайомого під час розмови в парку, і він звернувся по допомогу до нас. Якщо дозволите професійну оцінку, ви припустилися тактичної помилки, Майкле. Я не кажу, що інакше ви уникли б нинішньої ситуації, але все-таки то була помилка. Малодухого легко залякати, але не так легко передбачити ефект від залякування. Втім, не будемо заходити в загальні розмови.

Сеймур потягнувся до пляшки й люб'язно запитав:

— Ще трохи віскі?

— Волів би води.

Він намірився налити віскі собі, потім відмовився:

— Я — також. Видно, й цього вечора нічого не вийде з пиятики.

Американець налив собі води, та так обережно, наче якийсь особливо цінний напій. Потім випив і проказав недбало:

— Власне, коли ви бачили востаннє Тодорова?

Слід було б змовчати, але спокійна впевненість цього чоловіка почала мені дошкуляти:

— Вибачте, Вільяме, хоч я й ціную ваші ораторські ефекти, але волів би зараз обійтися без них. Коли ви хочете мені щось сказати, скажіть і не задавайте запитань, відповідь на які ви добре знаєте.

— Чому ви дратуєтесь? — звів брови американець. — Це лише один із способів уточнення, як і будь-який інший. Моє скромне запитання мало на меті розкрити кардинальну суперечність між вашим переконанням і нашою версією. Ви переконані, що бачили Тодорова лише єдиний — перший і останній — раз. А за нашою версією, ви бачилися двічі, і під час другого побачення ви ліквідували Тодорова. Я утримуюсь від уточнення, хто в цьому випадкові має рацію: ви чи ми. Важливо, що наявні факти цілком доводять нашу тезу. Тодорова вбито, й особа вбивці повністю збігається з вашою особою.

— Це, здається, вже друга новина, — промовив я, намагаючись удавати повну байдужість.

— Але не остання.

— А чи не сказали б ви, де і як саме я вбив Тодорова, бо я не зовсім у курсі справи…

— Чому ж ні: його вбито у його ж квартирі, з того ж маузера, яким напередодні ви його залякували. Потім ви поклали пістолет і відмички у портфель, а портфель замкнули у скриньці на вокзалі. Тільки от за вами стежили не помічені вами свідки. І до того ж на пістолеті ясно видно сліди крові Тодорова разом з відбитками ваших пальців.

— Варіант справді жорстокий, — визнав я неохоче. — Не думав, що за мною хтось стежив…

— Бо ви недооцінили масштаби нашого переслідування. Десь тут, за будинком, — Сеймур недбало показав на відчинене вікно, — стоять якісь бараки, і там про всяк випадок були наші люди. — Американець подивився на мене з добре награним співчуттям і додав: — Це була ще одна ваша легковажність, Майкле. І все ж, коли це може вас заспокоїти, скажу вам, що і без неї ваше становище не змінилося б. У ситуації, що склалася, ми завжди знайшли б непохитні докази вчиненого вами вбивства.

— Даремно умовляєте. Я вірю вам.

— Коли не рахувати цих двох помилок, ви загалом оперували досить вправно. І це надихає мене надією на нашу дальшу співпрацю.

— Спільної роботи не буде, — заперечив я лагідно. — Попри жорстокість вашого варіанта, спільної роботи не буде.

— Не поспішайте! — підняв руку Сеймур. — І не говоріть про те, про що ви не маєте ніякого уявлення.

— Значить, це ще не все?

— Звичайно. Ми тільки розпочинаємо нашу казку. По-справжньому страшну казку, Майкле. І тільки од вас залежить, лишиться вона казкою чи обернеться страшною реальністю.

Він замовк, чи то прагнучи примусити мене нервувати ще більше, чи просто для того, аби замінити недопалок новою сигаретою.

— Пістолет і свідки дають нам можливість у будь-який момент провалити вас тут, на місці. Ви, звісно, розраховуєте, що ваш інститут подбає про свою людину. Однак для вашого інституту ви вже не своя людина. З приводу цієї брудної історії ми підтримуємо постійний зв'язок з нашим посольством у Софії. Остання наша шифровка до посольства повідомляла: «Боєв ліквідував Тодорова. Під загрозою санкцій Боєв готовий на поступки». Слід додати, що шифр цього повідомлення добре відомий вашому інститутові Отже, в очах інституту ви вже зрадник, Майкле. Ви вже поза грою, і вам більше нема на кого розраховувати, окрім як на себе, ні тут, ані деінде.

— Чи не думаєте ви, що трохи переоцінюєте довірливість людей з інституту, про який ідеться?

— Зовсім ні. Ми покладаємось не на їхню довірливість, а на їхню недовірливість. Беручи до уваги давні взаємини, які існували між вами й Тодоровим, і деякі особливості вашої власної вдачі, вчинений вами самосуд навряд чи дуже здивував би ваших шефів. Що ж до іншого… Незалежно від вашої бездоганної репутації, що дивного, коли людина, потрапивши у скруту, схиляється до єдино можливого виходу?

Американець витримав чергову паузу, аби лишити мені час для роздумів, а потім провадив далі:

— Недавно, коли пригадуєте, я вам казав, що чекав вашого звернення по інструкції до Софії і передбачав негативний смисл цих інструкцій. То невже ви не здогадуєтесь, чому їхній смисл негативний? Невже не запитуєте себе самого, чому Центр відмовляється від вельми вигідної можливості укоріняти свою людину у нашому інституті? Бо ця «своя» людина вже не вважається своєю, — така єдино логічна відповідь, Майкле.

Звісно, мені краще за Сеймура відомо, одержував я інструкції чи ні, але ці деталі зовсім не применшували неприємного звучання щойно почутих новин.

— Ви забуваєте, — сказав я, — що почнеться процес, що цей процес так чи інак не закінчиться в один день, отже, я матиму досить часу для встановлення контактів з нашими органами, бо в цих контактах, за законом, мені не можуть відмовити, а коли вони будуть встановлені, усе з'ясується.

— Я нічого не забуваю, Майкле. Це ви забуваєте деякі речі. Невже ви уявили, що ми негайно й автоматично передамо вас місцевим властям? Тоді навіщо нам уся ця операція? Вас передадуть поліції тільки тоді, коли ви спробуєте вислизнути від нас або коли вас використають до кінця й постане необхідність якось позбутися вас. У ту мить, коли встановиться контакт між вами й вашими органами, ви вже не матимете жодної потреби у подібних контактах. Ви будете пропащою людиною, Майкле…

— З вашої паузи видно, що ви готові почастувати мене ще якоюсь несподіванкою.

— Авжеж. Заключною. Ви довели, що ви сильна і непідкупна людина. Визнаю, що ці якості викликають в мене повагу. Але після того, як ви достатньо похвалилися ними, приспів час заховати їх назад до кишені. При нинішньому розвитку техніки сильна воля і твердий характер така ж ненадійна зброя, як бронзовий спис або кам'яна сокира. Жалюгідні інструменти, як і всі інші людські «достоїнства». Практика це довела, і ви, певно, дещо знаєте з цього питання. Упертість є біофізичним станом, який важко підтримати, та легко зруйнувати при допомозі сучасних препаратів. Одна доза певного наркотику — і ви вже не господар власної психіки. Серія доз — і ви, мов робот, відповідаєте на всі запитання, які цікавлять нас. По тому досить маленького зусилля, щоб довести вас до повного кретинізму. А тоді вже надійде черга і остаточної ліквідації, про що поклопочуться місцеві власті.

— Зрозумів, — кивнув я. — Одначе навіщо ви в такому разі втрачаєте час на цю розмову замість просто приступити до виконання вашого варіанта?

— Ви кажете, що розумієте, а насправді нічого не тямите. Я хочу, щоб ви перейшли до нас добровільно, не примусово.

— Ясно. Ви жонглюєте загрозами з єдиною метою — примусити мене перейти до вас добровільно.

Сеймур промовчав і одвів очі.

— І чим же ви пояснюєте оцю вашу прихильність до добровільних дій? Великодушністю чи бажанням зберегти дорогі медикаменти?

Сеймур дивився вбік. Незважаючи на відчинене вікно, по мансарді плавав тютюновий дим, бо знадвору не проникав навіть найменший порух. Нічне повітря завмерло над дахами, вологе й важке, ніби придавлене мокрими темними хмарами.

— Ваші запитання були б доречні з погляду абстрактної моралі, — нарешті заговорив американець. — Але в нашому ремеслі вони зовсім недоречні, а адресовані особисто до мене — несправедливі. Я вже говорив, що запропонував дати вам спокій. Я знаю не згірш від вас, що не кожна людина стає зрадником, як не кожна людина стає героєм. Однак, що знаю я і що знаєте ви, не має ніякого значення у даному випадкові, бо справи вирішуються не вами і не мною. І оскільки вони вже вирішені, пропоную вам єдиний засіб порятунку, який я маю. Забудьте, якщо хочете і якщо можете, усю нашу сьогоднішню розмову і згадайте тільки дещо з попередньої: усі мої пропозиції, моральні й матеріальні, залишаються у повній силі. Скажіть, нарешті, оте ваше «так», і негайно одержите обіцяне, й ніхто з моїх босів не знатиме, що все це ви одержали внаслідок приневолення, і ніхто нічого не вимагатиме від вас, крім поради й думки щодо того чи іншого матеріалу. А матеріали ви матимете, навіть найсекретніші, бо я ж знатиму, що ви перейшли до нас за власним розсудом, а не за інструкцією Центру.

Ось так після загроз — відсвіжуючий душ обіцянок. Зовсім звичайний варіант зовсім звичайної програми. І коли мене щось і дивує, то не чергування загроз і спокус, а інтонація щирого співчуття у звіреннях Сеймура. Цей чоловік або дуже амбітний працівник, або великий артист, або справді заклопотаний моєю долею. Не буде дивно, втім, коли усі ці три моменти потроху обумовлюють його вчинки.

— Значить, ви готові знову обіцяти мені гроші й усе інше?

— Не обіцяти, а вручити вам негайно, цього ж вечора.

«Ні в якому разі не відмовляйтеся!» — звідкись здалеку прозвучав наполегливий голос Грейс.

«Займайся своїми справами», — у думках відповів я невидимій співрозмовниці, а вголос промовив:

— А що мої друзі зневажатимуть мене, то пусте, га?

— Вони не зневажатимуть вас, — заперечив Сеймур. — Внесуть вас у списки героїв. У кінцевому рахунку ви не перейдете на сторону противника, а будете знищені.

— Дуже мило з вашого боку.

— Справді. Бо ми знищимо вас удавано: коротке повідомлення в газетах про знайдений труп з вашими документами й вашими прикметами. А тим часом ви, живий і здоровий, будете вже далеко звідси.

— Світ у наші дні надто маленький, щоб чоловік міг безслідно заховатися.

— Світ малий для політиків, які невтомно намагаються перекроїти його і які знають його лише по карті. Але для ділової людини, як ви, світ достатньо великий, аби ви зникли десь далеко по той бік океану й почали нове життя під новим іменем.

Американець подивився на годинник і замовк, сподіваючись, очевидно, почути від мене жадане «так».

— Здається, пішов дощ, — зауважив я.

По покрівлі справді застукотіли важкі краплі.

— Хай іде! — знизав плечима Сеймур. — У класичних п'єсах за ситуацій, подібних до вашої, не дощ іде, а гримить грім і здіймається буря.

У темному прямокутнику вікна виникли довгі цівки дощу, що виблискували у світлі лампи. Згодом вони ущільнилися в суцільний потік, але задуха в мансарді не зменшилась.

— Ну, то що скажете? — нагадав мені американець.

— Я вже сказав, Вільяме.

Він глянув на мене, легко здригнувшись, неначе не повіривши своїм вухам. Потім рвучко встав і вигукнув просто мені в обличчя:

— Значить, підписуєте собі смертний вирок?

— Ну, «смертний вирок»… Не будемо перебільшувати…

Сеймур немов зітхнув і застогнав водночас і крикнув:

— Перебільшувати?.. Господи, невже те, що я вважав у вас характером, виявиться найзвичайнісінькою тупістю? Та невже ви не розумієте, що від цього моменту ви наш бранець, що ви не можете втекти, що не маєте можливості залишити цю квартиру, бо вже чверть години (він показав мені свій годинник) вона заблокована моїми людьми, і досить тільки знака, щоб ви опинилися у їхніх лабетах?

Я дивився на нього, збентежений не стільки останньою новиною, скільки гнівним його обличчям, яке втратило й натяк на самовладання. Протягом усього нашого гнітючого зв'язку, за всіх перипетій спостереження й словесних сутичок, він ніколи не виявляв роздратування, не підвищував голосу, то я навіть схилявся до думки, що високі тони відсутні в його регістрі. А ось зараз цей незворушний чоловік підвищив голос і навіть колір обличчя його змінився. Він просто кричав, червоний і розлютований, кричав, скинувши машкару скептичного спокою, немов звичайний обиватель.

Я дивився на нього і не намагався припинити крик. Але він, здається, вловив моє здивування й збагнув, що розпустив нерви, тому замовк, знову сів і спробував опанувати себе. Потім ще раз показав мені годинник і промовив:

— Даю вам дві хвилини на остаточну відповідь, Майкле! Після двох днів умовлянь вважаю, двох хвилин цілком вистачить.

Я не заперечував, бо двома хвилинами більше чи менше — не мало ніякого значення. І ми мовчимо й дивимось кожен поперед себе, а тим часом дощ ллє з легким рівним шипінням.

— Я хотів би зауважити в паузі, що ви мене вразили своїм вибухом, Вільяме.

— Прошу вибачити…

— Навіщо вибачатися? Це мені сподобалось. Ви одним махом перекреслили усі свої пози, усі свої істини і показали в собі щось людське.

— Так, так, про це ми поговоримо пізніше, — відхилив мої розмірковування американець.

— Ви виказали навіть, що маєте мораль чи залишки моралі, і, власне, ваш вибух був вибухом саме отієї пригніченої моралі, яка збунтувалася через те, що мусить катувати людину, яку називала «другом».

— Ви надто далеко заходите у своїй поблажливості, — відказав Сеймур, відвівши очі. — Мені здається, я вибухнув тільки через те, що побачив провал свого завдання.

Так, він справді повністю опанував себе і, очевидно, зніяковів од свого швидкоплинного самовикриття.

— Минуло вже двічі по дві хвилини, Майкле! Чекаю вашого слова!

— Мені нічого сказати, крім того, що комбінацію складено нещадно. Значить, ви передали Грейс не запрошення, а наказ до дії?

— Я взагалі не розмовляв з Грейс. Телефонував своїй команді.

— Авжеж, комбінацію складено безпомилково.

— Так довелося.

— І все-таки ви припустилися однієї маленької помилки. Маленької неточності, подібної до тих, що і я їх припускався іноді.

— Якої неточності?

— Йдеться про неточну адресу. Помешкання, де ми перебуваємо, зовсім не та квартира, яку знають Грейс і ваші люди.

Цей чоловік має небезпечно швидкі рефлекси, але, на щастя, це мені відомо. Тож у момент, коли він кинув руку до задньої кишені, я вже вистрілив йому в обличчя. Вистрілив тричі, бо не люблю скупитися, особливо коли йдеться про добрих приятелів. Утім, мої кулі не смертоносні і навіть не кровопролитні. Вони заряджені тільки рідким газом, однак його паралізуючі властивості очевидні. Сеймур мимохіть підняв руку до рота, але тут же впустив її, неначе зморений глибоким сном, і похилився з стільця. Я вчасно підхопив його. Потім вийняв з-під дивана заздалегідь наготовлені шворки, намірившись надати американцеві більшої стійкості, прив'язавши його до спинки стільця. Але в процесі цієї операції я змінив свій задум. Незручно людині спати, прив'язаною до стільця. Стілець може легко перекинутися і зчинити зайвий шум. Я вхопив американця під пахви, перетягнув його на диван і прив'язав до нього якомога міцніше. Потім заткнув йому рота носовичком, зовсім чистим, бо Сеймур — бридлива людина. А по тому вхопив свій піджак і залишив цю задушливу мансарду.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Сни, які я бачив цієї ночі, були досить холодні. Але я перебував у тому особливому стані, коли в процесі сну ясно усвідомлюєш, що бачиш сни. Тож, поки я падав у глибокі снігові замети або тонув у крижаних хвилях якоїсь чорної річки, я підтримував свій героїзм невиразною думкою, що бачу сон і, мабуть, просто забув зачинити вікно.

У якийсь час ця думка стала такою настирливою, що я прокинувся. У першу мить я не міг збагнути, де ж вікно і де я сам. Я отямився в Якійсь сіті з темних і світлих ниток, мокрій і холодній сіті, у складках якої я потерпав з холоду. Поступово неясні складки сконкретизувалися й сфокусувалися, і я збагнув, що лежу серед густих чагарів, через гілля яких проникають ламані й хаотичні промені сонця.

«Тепер можеш спокійно зачинити вікно», — проказав я сам до себе, підводячи своє скуте тіло й сідаючи серед заростей. Лізу в кишені штанів і, на свій приємний подив, знаходжу разом з коробкою сірників зім'яту напівпорожню пачку «Кента». Сигарета, яку я запалив, була волога й гірка, але все-таки виконала свою роль замінника сніданку.

Найперше мені спало на думку, поки я затягувався гіркуватим димом, що треба вибратися з цих заростей і відшукати якесь надійніше і, коли можливо, сонячніше місце, аби дочекатися моменту, коли можна поїхати на аеродром, де для мене заброньовано квиток до Будапешта. Другою моєю думкою було, що нема чого марнувати час на мрії. Аеропорт сьогодні закритий. Принаймні для мене.

Зовсім не виключено, що людина, навіть і добре зв'язана, вигадає спосіб привернути до себе увагу, особливо коли цією людиною є Сеймур. А ще імовірніше, що команда добрих фахівців, яка блокувала другу квартиру, швидко розгадала трюк і не забарилася розшукати справжнє місце драми. То досвідчені люди, які мають усі допоміжні засоби, включно до місцевої поліції, так що сподівання мої на довшу відстрочку марні. Ні, аеропорт напевно закритий сьогодні. Принаймні для мене.

Я підвівся й спробував у межах можливого довести до пуття свій костюм, досить-таки пожмаканий після ночівлі. Потім прибрав «Таймс», на якому лежав, щоб подивитися, чи, бува, чогось не загубив, і пішов. Зарості у Феледпарку, де я ночував, були далеко від алей і досить густі, але паркові чагарі не можуть бути надійним сховищем, особливо вдень. Після нічного дощу небо прояснилося, й оскільки наближалася дев'ята, з'явилися шанси, що парк невдовзі буде перенаселений няньками й матерями з дитячими колясками.

Я перетнув галявину й вийшов на доріжку. Перш ніж робити будь-що, треба з'ясувати становище, у якому опинився. А для цього мені найзручніший який-небудь квартал, досить віддалений від центру і достатньо пожвавлений, щоб я не привертав уваги.

Після блукання по ледве знайомих і зовсім незнайомих вуличках я опинився на великому базарі по той бік Ньореброгаде. Тут були всі необхідні умови для тривалішого перебування, включаючи й кілька не дуже чистих, заповнених людьми кафе. Я увійшов у найбільш багатолюдний заклад і випив гарячої кави, стоячи у натовпі перед стойкою. Мені заманулося розрахуватися крупним банкнотом, щоб запастися дрібними грішми. Але, потягнувшись до внутрішньої кишені, я завагався. Коли платиш за каву банкнотом у п'ятсот крон, це запам'ятовується, а сьогодні мені зовсім не хотілося, щоб мене будь-хто і будь-де запам'ятовував. Та перш ніж я змінив своє рішення, рука все ж опинилася в кишені, і я зробив відкриття: бумажника не було. Я вийняв кілька монет, кинув одну з них на стойку і вийшов.

Ідучи серед юрби край базарних яток, я ще раз ретельно переглянув усе своє майно. У кишеню, пришиту з внутрішнього боку жилетки, я завжди клав паспорт і дорожні квитки. Вони були на місці, але, боюся, віднині ці документи не дуже мені придадуться. У малій кишеньці піджака, куди я мав звичку класти дрібні гроші, знайшов складені учетверо один банкнот у п'ятдесят крон і один — у двадцять. Дріб'язок у кишенях штанів складав разом близько десяти крон. 1 це майже все, коли не рахувати носовичка, кишенькового ножа і ключів од двох квартир, вже неприступних для мене.

Бракувало тонкого світло-кофейного бумажника. В ньому лежало усього десять банкнотів, однак десять банкнотів по п'ятсот крон становлять солідну суму. Спочатку я подумав, що загубив його у чагарниках Феледпарку. Але це неможливо. Я уважно оглянув місце, а в бумажника такий колір, що його і не напружуючи зір побачиш, якщо упаде на землю. Лишається припустити, що Сеймур витяг бумажник з кишені, коли я ходив на кухню за чарками і водою. «Ще одна маленька помилка, Майкле!» — сказав би американець. Справді помилка. Я зовсім спокійно залишив піджак на стільці, бо, по-перше, у його кишенях не було нічого цікавого, і, по-друге, при всіх моїх сумнівах щодо Сеймура, ніколи не подумав би, що він кишеньковий злодюжка. А він украв у мене гроші. Не заради самих грошей, звісно, а сподіваючись, що в бумажнику є щось гідне уваги, наприклад, мій паспорт.

Таким чином, усе моє майно становило вісімдесят крон плюс непридатний до пред'явлення паспорт і кілька невикористаних квитків. Останній мій шанс, до того ж вельми проблематичний, полягав у тому, щоб по обіді сісти в літак і надвечір бути в Будапешті.

Будапешт. Красиве місто. Місто, де можна досить приємно провести час, особливо після виконання якоїсь складної місії. І найважливіше — місто без Сеймура.

Вештаючись разом з юрбою і неуважливо роздивляючись на візочки з препаратами для прання, кухонним начинням і дешевою порцеляною, я дав собі тимчасову розраду, думаючи про Будапешт. Кінець кінцем американець міг просто блефувати. Він хотів налякати мене до такого ступеня, щоб я відступив. А раз уже не відступив, яка користь реалізувати зловісні обіцянки? Вільям може бути ким завгодно, навіть кишеньковим злодієм, але він не дурень і прекрасно розуміє, що є речі, яких не можна здобути ні підстроєним звинуваченням у вбивстві, ні паралізуючими волю наркотиками.

Тричі обійшовши базар уздовж і впоперек, посидівши у кафе, аби дати перепочинок ногам, я подався до найближчого газетного кіоску, бо зараз це було «єдине приступне мені джерело інформації. Вже минула дванадцята година, й денні газети мали надійти у продаж.

На кіоску справді висіли останні видання «БТ» і «Екстрабладет», і не потрібно було надто придивлятися, аби побачити, що те, чого я найбільше боявся, уже доконаний факт. З перших сторінок обох видань дивилася моя власна фотографія поруч з фотографією Тодорова. Убивця і його жертва. Текст під знімками зовсім короткий, бо інформація продовжується на внутрішніх полосах, і я відійшов, бо зараз мені незручно купувати газети. Прощавай, Будапешт!

Я підійшов до крамнички з робочим одягом, яку примітив раніше. Вибрав сіро-синій комбінезон з цупкої бавовняної тканини, прикрашений незграбною, але красномовною цифрою 50. Я не мав. сумніву, що, завзято поторгувавшись із миршавим продавцем, міг би помітно зменшити ціну. Але торгуватися так само небезпечно, як і розплачуватися крупними банкнотами: це запам'ятовується. Тому я віддав свої п'ятдесят крон і забрав комбінезон, загорнутий у коричневий папір.

Попрощавшись із пожвавленим світом купівлі-продажу, я пірнув у лабіринт маленьких вуличок край Ньореброгаде. Було вже по другій, коли я нарешті опинився за містом. Звернув з шосе на вкриту чагарями й вибоїнами місцину. За чагарями жовтіла брудна вода якогось каналу. Навколо жодної живої душі.

Сівши біля води, я розгорнув пакунок і став обробляти щойно придбаний одяг, аби надати йому поношеного вигляду. Потім зняв піджак і штани й одягнув комбінезон. Знайшов підходящу за розмірами каменюку, загорнув її якомога щільніше у свій костюм й міцно перев'язав краваткою і шворкою від пакунка. Потім кинув цей дивний клунок у брудну воду.

Я міг би лягти у заростях і спробувати поспати, але трепет марнославства не давав мені спокою. Знати, що потрапив у газети, й утриматися від читання статті, присвяченої тобі, було понад силу. Я знову вийшов на стежку й подався у зворотну путь.

За п'ятнадцять хвилин я був у найближчому передмісті на кінцевій зупинці автобуса. Хлібна крамниця, бакалія, ятка з гарячими сосисками і, що найважливіше, газетний кіоск. Я узяв останній номер «Екстрабладет» і подав дрібну монету продавщиці, яка взяла її, навіть не глянувши на мене. А коли б і глянула, навряд чи впізнала б у неголеному чоловікові, вдягнутому в грубий комбінезон, убивцю-соціолога і сенсацію дня.

Гарячі сосиски і сандвічі в сусідній ятці нагадали мені, що людина не може існувати тільки духовною їжею. Сосиски апетитніші, але сандвічі з ковбасою більші й дешевші. Я купив три сандвічі, загорнуті у незмінний коричневий папір, і рушив уздовж шосе.

Цього разу я поминув зарості біля каналу, бо вирішив, що вони розташовані надто близько до пожвавленого шосе. Я йшов далі покопаною ямами місциною, звідки колись, мабуть, брали пісок. Через кілометр надибав старий барак, або, точніше, залишки барака. Будівля ледве трималася на прогнилих балках, однак мала незаперечні переваги з стратегічного погляду. Задньою стіною вона упиралася в берег каналу, а з передньої частини відкривалася уся околиця. Це дозволяло здалеку помітити людину, якій заманулося б інспектувати барак. Водночас, розсунувши дошки задньої стіни, за дві секунди можна опинитися в каналі і затаїтися серед заростей. Оскільки ж місцевість зараз безлюдна, а в мене самого немає спішних справ, я розлігся у низькому верболозі біля барака й розгорнув газету.

Певно, розумніше було б розпочати не з духовної поживи, а з бутербродів, бо прочитана інформація відразу одбила мені апетит. «Прочитана» — може, надто сильне слово, бо я не знаю датської мови. Однак кількох знайомих слів, які я зустрів у репортажі, вистачило, щоб збагнути його зміст. Це були слова «вбивство», «вокзал», «маузер», «порт», «вольво» плюс чотири власних і добре мені відомих назви — назви вулиць, де я наймав мансарди, прізвище Тодорова і, природно, прізвище самого вбивці.

Звечора, коли я надав свій диван вельмишановному Вільяму Сеймуру, я скористався своїм «вольво», прагнучи опинитися якнайдалі від місця драми. Певні міркування скерували мене в порт, де я полишив машину біля доків для вантажних пароплавів. Машину все одно довелося б покинути. А знайдена тут, вона могла б наштовхнути переслідувачів на думку, що я вислизнув з міста на якомусь човні.

Певно, ці моменти моєї історії викладалися у пасажі, де зустрічалися слова «порт» і «вольво». Що ж до решти інформації, вона, мабуть, у тій чи іншій формі переказувала розроблену американцями версію про вбивство Тодорова Коєвим.

Дві обставини заслуговують на окрему увагу. По-перше, Сеймур приступив до здійснення однієї з своїх погроз. А це дає достатні підстави повірити, що він не завагається виконати й інші. По-друге, швидкість, з якою сенсаційна фальшива новина потрапила у газети, свідчила, що його команда мобілізувала усі засоби й усю свою енергію, аби перешкодити мені залишити країну.

Проте після деяких розмірковувань я дійшов утішливого висновку: «Все, що робиться, — то на краще». Це принаймні частково повернуло мені апетит і допомогло упоратися з одним сандвічем. Повідомлення в пресі дозволить Центрові вже сьогодні довідатися про становище, у яке я потрапив, і вжити відповідних заходів. Отже, наступного вівторка чоловік з авіаційною сумкою перед парком «Тіволі» вкаже мені шлях до порятунку у вигляді фальшивого паспорту або якогось каналу для безпечного виїзду з Данії. Тож я мушу вціліти до наступного вівторка. І вціліти на свободі.

Головна умова для цього — якнайрідше з'являтися в місті. Копенгаген справді велике місто, близько півтора мільйона жителів, але він має численну поліцію, не кажучи вже про людей Сеймура. Судячи з опублікованої в газеті фотографії, зовсім мені не знайомої, мене не раз таємно фотографували протягом останніх днів, і служби, зайняті дослідженням моєї персони, певно, мають багатий візуальний матеріал про особливості моєї статури, ходи, фізіономії. До того ж ці служби прекрасно знають, що першим клопотом людини, яка опинилася в моєму становищі, є зміна зовнішності, — отже, грубий бавовняний комбінезон навряд чи може перешкодити ідентифікації.

Звичайно, те, що якийсь іноземець убив іншого іноземця, може бути знахідкою для журналістів при відсутності важливіших новин, але навряд чи викличе тривогу в датської поліції. І все-таки принаймні перші дні вокзали, аеропорти, пристані перебуватимуть під суворим наглядом і в окремих кварталах Копенгагена, включаючи й передмістя, місцеві власті проведуть звичайні розслідування. А згодом злочинець Коєв відійде у забуття, як і чимало інших. Але перш ніж це станеться, слід уникати зайвих пересувань.

Обмірковуючи усе це, лежачи у верболозі, я почав шкодувати, що не використав прогулянку до автобусної зупинки, аби придбати більше запасів і забезпечити собі триваліше перебування в бараці. Добре, що в мене є ще два сандвічі. Двох сандвічів вистачить, щоб просидіти тут до завтрашнього вечора. А там — побачимо.

Увесь наступний день минув у роздумах і дрімоті під заколисуючий стукіт доту і наркоз вологи. Тепле сонце — аномалія тутешнього краєвиду — нарешті поступилося місцем звичнішим, але не дуже приємним атмосферним явищам. Вітер, не стримуваний жодними природними чи штучними перепонами, жене по небі чорні, немов дим, хмари й мете потемнілу від вологи рівнину, а навскісний дощ періщить по розкислому грунту, розкуйовдженому верболозі й розбурханій жовтій воді каналу.

А дощ дістав широке поле діяльності і в моєму скромному сховищі. Вода тече з численних щілин у стелі, а вітер продуває крізь шпарини у стінах і взагалі оці дві стихії безцеремонно зустрічаються і ручкаються на моїй спині.

З допомогою іржавої бляхи і двох поламаних дощок мені вдалося забезпечити відносну сухість в одному кутку барака. Більших прикростей завдавав холод. Я не слухав радіо, і мені було невідомо, наскільки впала температура, але судячи з мого заціпенілого тіла, вона впала Нижче нуля. Я відганяв від себе думку про теплий пуловер, залишений у валізі, бо такого роду думки тільки посилювали моє потерпання. Тут мою увагу привернув номер «Екстрабладет». Я набрався сміливості, зняв комбінезон і методично загорнувся у численні аркуші газети. Потім знову вдягнув комбінезон і через кілька хвилин з радістю відчув, як по тілу почало розливатися приємне тепло. Цьому фокусу з газетою мене навчив Любо Ангелов багато років тому, однієї холодної осінньої ночі в Піріні, коли, чалапаючи в крижаному потоці, я мало не відморозив собі ноги.

Я з'їв передостанній сандвіч. Черства булка разом з теплом, одержаним від «Екстрабладет», так магічно подіяла на мій організм, що я, не зважаючи на дощ і вітер, поринув у спокійну дрімоту. Але я спокійно дрімав тільки до того моменту, коли опинився перед, кабінетом генерала.

Двері кабінету, не знати навіщо, прочинені. Мабуть, секретарка забула зачинити їх. Так чи інак, двері прочинені, і я чую, як мій шеф розмовляє з Бориславом:

— Треба було відрядити до Копенгагена тебе, а не Боєва. Боєв мав давні рахунки з Тодоровим, і він скористався нагодою владнати їх.

— У який спосіб? — запитав Борислав, бо, мабуть, не знав, про що йдеться.

— У найпростіший… — відказав генерал.

— Ну, ліквідував якогось мерзотника, — спробував виправдати мене Борислав.

— Мерзотника чи ні, однак оперативний працівник не має права на самовільні дії, — сухо зауважив генерал. — За самовільні дії доведеться відповідати. І Боєв також відповість.

— Але ми повинні його врятувати! — вигукнув мій друг, забувши про службовий тон.

— Зробимо все можливе, — заявив генерал. — А чи врятуємо його… Я не всевладний…

У цю мить обоє вийшли з кабінету.

— А, ось і ти!.. — пробурчав не дуже здивовано генерал, побачивши мене, потім промовив з явним докором — Боєв, Боєв…

— Я не вбивав Тодорова, — поспішив я заперечити.

— Не про Тодорова йдеться, а про інші речі. Маленький камінець може перекинути машину, Боєв!

«Якби вони не надибали портфель на вокзалі, все одно підкинули б речові докази у готель, у мансарду, куди завгодно», — хотів сказати я, та несподівано усвідомив, що втратив голос і не можу вимовити ані слова.

«Я говоритиму, хоч і без голосу, — сказав сам собі. — Генерал спостережливий, він зрозуміє мене по губах».

Однак генерал навіть не звернув уваги на болісні порухи моїх уст і знову докірливо запитав:

— А навіщо ти зняв піджак? Було тобі спечно, так? Так. Спека неприємна річ. Але ж є ще неприємніші речі.

«Я не припускав, що Сеймур кишеньковий злодій», — знову спробував я вимовити, але й цього разу жоден звук не вихопився з горлянки.

— Маленькі камінці, Боєв, маленькі камінці!.. — невдоволено проказав шеф. І згодом замислено додав — Подивимось, як можна врятувати тебе.

— Та я вже тут! — закричав я на повну силу, з жахом розуміючи, що з моєї горлянки виривається майже нечленоподільне харчання. — Питання тільки в тому, як легалізувати моє повернення!

— Так, але як же його легалізувати? — заперечив генерал, відгадавши нарешті мої слова. — Ти вже датський підданий!

Остання фраза примусила мене так здригнутися, що я прокинувся й розплющив очі, якийсь час безтямно дивлячись на темні гнилі дошки над головою. Дощ періщив з рівним шумом, а вітер то свистів у шпаринах, то затихав, немов переводячи подих.

Думка, що я не датський підданий, трохи просвіжила мені голову, але не змогла прогнати іншу думку, яка гнітила мене вже другий день. Не дивно, коли в Центрі повірять, що я ліквідував Тодорова. Мої взаємини з Тодоровим, напевно, відомі генералові, як відомі і два-три моїх самовільних вчинки у минулому, пов'язані З нещасливим збігом обставин. Тож не дивно, коли повірять, що я вирішив звести рахунки з Тодоровим. Це, звісно, не відіб'ється на рятувальній акції, але все-таки неприємно, коли тебе підозрюють у злочині, якого ти не чинив.

Власне, я познайомився з Тодоровим через Маргариту. А Маргарита…

Я примружив очі, нібито для того, щоб краще пригадати отой день, коли вперше побачив її. То був осінній, дощовий і брудний день, як і сьогодні, і я пішов у Столичне управління, щоб побачитися з своїм колишнім колегою.

Коли я увійшов до секретарки мого колеги, її не було в кімнаті. Я сів і, перш ніж узяти зі столика газету, поглянув на дівчину, яка стояла біля вікна, певно, викликана сюди у якійсь справі

Дівчина дивилася у вікно, і я не міг бачити її обличчя, тому знову потягнувся до газет, бо стара газета все одно цікавіша за жіночу спину, загорнуту в плащ. А в той момент я помітив, що плечі дівчини здригаються. Я підвівся й підійшов до вікна.

— Чому ви плачете? Що трапилося?

Замість відповісти на цей вияв уваги дівчина заплакала ще сильніше. Я замовк і закурив сигарету, чекаючи, поки минеться криза. Обличчя незнайомки припухло, як можна було помітити, коли вона опускала носовичок, яким утирала сльози. Ніс почервонів, а очей взагалі не видно з-під мокрих вій. Хочу сказати, що я звернув увагу на дівчину зовсім не через її красу. Але в її обличчі було щось болісне й по-дитячому безпорадне, і дівчина, попри свій високий зріст, бозна-чому нагадувала мені маленьку дівчинку, яку покарали чи вигнали зі школи.

Приступ почав вщухати, і я вже сподівався почути у паузах між схлипуваннями якусь жалісну історію, коли з кабінету шефа вийшла секретарка і, помітивши мене, промовила:

— А, товаришу Боєві Начальник саме запитував про вас. Прошу!

Я увійшов і після неминучих: «Куди це ти подівся, Боєві» та «Що нового?» — поцікавився:

— Що це за дівчина плаче там?

— «Дівчина»? — звів брови мій друг. — Вона така ж дівчина, як я Дід Мороз.

— Ну, раз у житті можеш стати і Дідом Морозом. Ти не дуже гримай на дівчину.

— Чи тобі нема чого робити, що втручаєшся у чужі справи? — вигукнув начальник з удаваною суворістю. Потім натис дзвінок і наказав секретарці: — Хай зайде громадянка. — А мені докинув — Зараз побачиш, що це за дівчина.

Дівчина увійшла, і у виразі її засмученого обличчя можна було прочитати дві третини страху і третину надії. Страх пояснювався присутністю начальника, а надія — моєю присутністю.

— Маргарита Денева… — промовив сухим службовим голосом мій приятель, і я вперше почув це ім'я.

— Так, — прошепотіла дівчина так само беззвучно, як я розмовляю у своїх кошмарах.

— Всупереч моєму попередженню у своїх свідченнях ви не викладали факти, а приховували їх.

Незнайомка мовчала, похнюпившись.

— Вона просто економить факти, — повідомив мене начальник.

— Дівчина соромиться, — дозволив я собі зауважити.

Й, обернувшися до «громадянки», промовив якомога лагідніше:

— Знаєте, Маргарите, товариш начальник знає стільки усякого, що ви не збентежите його своїми зізнаннями. Тим більше, що зізнання, яке ви зробите, вже наперед йому відоме. Це — по-перше. А по-друге, ми запрошуємо сюди людей не для того, щоб завдати їм неприємностей, а щоб витягнути з халепи, у яку вони самі потрапили. Щоб ми змогли допомогти вам, ви повинні допомогти нам. І найкраща допомога — усе розповісти.

— Сідайте і розповідайте. І, прошу, без крутійства, — наказав приятель, трохи незадоволений моїм надто доброзичливим тоном.

Дівчина сіла до столу, видушила з себе половину фрази, розплакалася, потім опанувала себе й по короткій паузі заговорила.

Історія, яку я почув, була ні дуже страшною, ані зовсім безневинною. Історія у загальних рисах досить банальна, щоб її докладно переповідати. Кілька дівчат познайомилися з іноземцями. Гулянки по ресторанах і квартирах, дрібні подарунки. Маргарита не належала до тих дівчат, але через знайомство з однією з них двічі опинялася в інтернаціональному товаристві й розважалася до пізньої ночі.

— Я тільки двічі була там, — підтвердила «громадянка».

— Бо ми перешкодили третьому збіговиську, — уточнив начальник.

— Нічого такого не було, тільки музика і танці…

— Знаємо, чим закінчуються оті танці, — похмуро зауважив шеф.

Підштовхувана діловими репліками, дівчина поступово розповіла усе, що мала розповісти, включно до флірту з іноземцем і подарованого ним флакончика «Ланком».

— Не дуже гарні справи, — промовив я, коли розповідь скінчилася. — Добре, що ви не вгрузли серйозніше.

І, вловивши невдоволений погляд начальника, я негайно спробував виправити свій педагогічний промах:

— Хоча як початок…

— Авжеж, початок завжди кращий за кінець, — перебив мене приятель. — Та якщо не схаменешся спочатку, кінець настає неминуче.

— Ми не дійдемо до цього! — заявив я оптимістично. — Чи не так, Маргарито?

— Так, — проказала вона ледве чутно, не підводячи очей. Начальник одіслав дівчину, і ми перейшли до інших тем.

За півгодини я вийшов з управління. Маргарита чекала мене, ховаючись від дощу під дашком.

— Хочу подякувати вам… — почала вона, підійшовши до мене.

— Ви не дякуйте, а починайте діяти, — сказав я сухіше, ніж було необхідно, крокуючи мокрим тротуаром. — Найперше, владнайте свої справи в університеті. По-друге, облиште думку про шлюб з іноземцем, а як запитаєте мене, то і про шлюб з болгарином. Деякі дівчата, прагнучи до шлюбу, так заплутуються у всяких зв'язках, що зовсім забувають, чого вони, власне, шукали. Шлюб, шукати його чи ні, однаково не помине вас.

— Я вже усе це обміркувала, — тихо промовила Маргарита. — Відтепер буду вчитися і не думатиму ні про що інше…

— Чудово, — відповів я. — Дивіться тільки, щоб ваші добрі наміри не охололи.

— Коли вони почнуть холонути, я згадаю про вас.

— Чому про мене? Згадайте про себе і про те, що на вас чекатиме в житті.

— Людині легше долати труднощі, коли… вона це робить для іншої людини… — якось ніяково відповіла дівчина. — В мене немає близьких людей… Ви, звичайно, також не близький мені… але ж у мене немає близьких, то я згадаю про вас… І про вашу доброту.

Взагалі вона мало не розплакалась знову. І, може, із вдячності, що не розплакалась, я зробив те, чого не мав наміру робити, а точніше — запросив її пообідати. Так розпочалася наша дружба.

Маргарита виявилася діловою людиною і на першій же сесії ліквідувала «хвости» й не виказувала ніякого смаку до гулянок і нічних пригод, цілком вдовольняючись скромними розвагами у банальних межах відвідування кіно чи прогулянки. Коли я взнав її краще, її інтерес до іноземної компанії здався мені зовсім випадковим, і пояснення йому слід було б шукати у прагненні до деякої різноманітності й можливого шлюбу. Бо вона хоч і була підтягнутою людиною, і студіювала французьку філологію, але належала до того типу жінок, які, студіюючи навіть атомну фізику, все-таки на перше місце ставлять шлюб.

Спочатку, зрозуміло, я і не думав одружуватися, але згодом сталося так, що я змінив свої наміри і, може, й справді б одружився, коли б тим часом не передумала Маргарита.

Увесь тиждень дощ ішов з перемінною силою і майже безупинно, а вітер шугав над розкислою від вологи рівниною. Це так само неприємно, як і корисно. У таку пору навряд чи кому спаде на думку поткнутися у це болото, де серед баюр притулився мій зогнилий барак.

Протягом чотирьох минулих днів я усього двічі насмілився піти до передмістя, щоб купити ковбаси і хліба. Не забував я, звісно, купувати й газети. Під час першої мандрівки я з'ясував, що повідомлення з приводу моєї персони зменшилися до десятирядкової інформації серед кримінальної хроніки на п'ятій сторінці. Вдруге я не знайшов ані словечка, пов'язаного з розшуками Коєва-убивці. Усе йшло своїм звичним робом. Моя слава убивці потьмарилася і от-от мала зовсім розвіятися. Якщо тільки це мовчання не є підступним задумом.

І ось нарешті знову настав вівторок.

Снідаючи останнім куснем хліба й останнім шматочком поганої ковбаси, я старанно обмірковував, як найбезпечніше дістатися в обумовлений час до «Тіволі». Вирішив відмовитися від поїздки автобусом. Адже автобус проходить по найбільших вулицях і надто часто зупиняється на них. Краще пройти кілька кілометрів пішки, обираючи бічні вулиці. Я вирушу десь о п'ятій годині, щоб не чекати в місті і не огинатися у центрі довше ніж потрібно.

Мій комбінезон, вже без додаткових зусиль, набув досить-таки жалюгідного вигляду. Обличчя обросло бородою. Недоїдання, сподіваюсь, також додало дещицю у зміну моєї зовнішності. Якщо мене не спіткає якийсь нещасливий випадок, я маю всі шанси уподібнитися до одного з численних італійських чи югославських пришельців, які заробляють собі на хліб у місті, де місцеві жителі цураються важкої роботи.

Незадовго до п'ятої я зняв комбінезон і вивільнився від зогріваючих компресів з газетного паперу. Потім знову вдягнувся, сподіваючись, що хода зігріє мене, й подався під дощем до шосе.

Через дві години я був на Вестерброгаде. Саме час, коли, на щастя чи нещастя, вулиці найбільш пожвавлені. Я йшов у натовпі, намагаючись триматися попід стінами й приховувати обличчя від сяйва вже запалених неонових реклам. Після цілого тижня самоти в бараці на болоті мені здавалося, що я несподівано потрапив у якийсь нереальний світ. У світ, де нічого не трапляється, у світ поза часом і простором, де розкішні авто так само мчать вулицями, де жінки так само роздають свої тіла, загорнуті в елегантні упаковки, а магазини приваблюють покупців різноколірними безшумними вибухами своїх реклам.

«Вівторок — поганий день, — думав я неуважливо, човгаючи попід стінами. — Хто це вигадав? Для тебе поганий, а для мене — добрий. Можливо, навіть найкращий».

Цифра сім також зажила поганої слави, але й тут я ладен посперечатися, бо о сьомій вже починає сутеніти і оцей початок сутінок є для мене єдиним прикриттям на залюдненій вулиці.

Отже, була рівно сьома, коли я підійшов до «Тіволі» й швидко оглянув місце, де мав стояти чоловік у кашкеті і з авіаційною сумкою в руці. Але чоловіка не було ні там, ні поряд.

«Певно, трохи запізнюється, — сказав я сам собі, йдучи до майдану Ратуші. — Непередбачені випадки трапляються навіть з людьми, що виконують функції поштової скриньки».

Я дійшов до кафе, де ми востаннє сиділи з американцем, і повернув назад. Знову підійшов до «Тіволі», але й цього разу чоловіка ніде не видно.

Десять хвилин на восьму. Марно товктися тут довше, бо поштова скринька або має бути о сьомій, або взагалі не з'явиться. І все-таки про всяк випадок я зробив ще два кола, перш ніж наважився піти з бульвару і податися бічними вулицями назад до гнилого барака й самоти, туди далеко, до похмурого заміського пустирища.

«Що ж поробиш, — сказав сам собі заспокійливо. — Бувало й гірше. Риск».

Але у ту мить почувся знайомий хрипкуватий голос: «Ви вже поза професією, Майкле, для своїх ви вже зрадник. Ви поза професією, і вам нема на кого розраховувати ні тут, ні деінде».

Хоча я досить недовірливий, я чекав цього вівторка з такою довірою, що навіть не подумав про те, як діяти далі, коли вівторок справді виявиться поганим днем.

Думка про оте «далі» виникла в мене заледве тоді, коли на якійсь маленькій вуличці я купував собі харч. Досі я не звертав особливої уваги на те, що в кишені залишилося усього чотири крони, бо навіщо мені крони, раз я дожив до вівторка. Купив два буханці по півтори крони, і мої грошові резерви зменшилися до кількох бронзових монет, на які нічого вже не купиш.

Я вийшов з крамнички, і першим моїм поривом було відламати скоринку від буханця, бо протягом цілого дня я не мав у роті й макового зерняти, коли не рахувати убогого сніданку. Однак я вже отямився від потрясіння, і розсудливість повернулась до мене. «На сьогодні їжі не буде! — сухо повідомив я отій легковажній і упертій істоті, яку кожен з нас носить у собі. — їжі мусить вистачити принаймні на два дні».

«Ну й що, коли вистачить на два дні? — озвалася в мені ота вередлива особа. — А як ти проживеш інші п'ять днів, до вівторка? І взагалі звідки ти взяв, що наступний вівторок буде кращий за сьогоднішній?»

Власне, саме у цьому сенс, а не у їжі. Людина може проіснувати без їжі кілька днів, але що чекає на неї після тих кількох днів?

Коли я дістався свого барлога, була вже дев'ята. Година, коли люди, повечерявши, сідають до телевізорів, щоб у домашньому затишку насолоджуватися кривавими драмами у ковбойському чи детективному варіантах. Темінь барака, глухий стукіт дощу й завивання вітру здалися мені зараз, у депресії розчарування, зовсім нестерпними. Але депресію слід послати під три чорти, бо моє становище не дозволяє віддаватися таким розкошам. Я зняв комбінезон і знову обгорнувся зім'ятими газетами, які лежали під дошкою. Потім вдягнувся й скоцюрбився у кутку. Вдалині, крізь діру в стіні барака, видно було фари автомобілів. Ось моє телебачення. Аби нагадувати мені, що поза самотністю цієї пустки світ ще існує.

Отже, ще цілий тиждень чекання… Ну й що з того? Коли сказати «цілий тиждень» — це здасться дуже довгим. А коли сказати «лише один тиждень» — уже не так багато. Людина завжди може витримати тиждень. А тим часом справи якось з'ясуються і, певно, влагодяться. Якщо із зв'язковим у кашкеті щось трапилося сьогодні, він прийде наступного разу. Якщо з тієї чи іншої причини його змінили, тоді прийде інший. Якщо наші вичікують, поки відшумить сенсація, вона вже забудеться. А коли вони піддалися на брехню… А як і піддалися, все одно перевірять… Вони не можуть не перевірити, а перевірка не може тривати безконечно…

Впіймалися на гачок? На який саме? Що я убив Тодорова? Чи став зрадником?

Середа й четвер минули так собі, бідні на хліб і щедрі на думки. На зовсім марні думки з приводу безповоротно давніх справ. Але я продовжував обмірковувати ті справи, бо не мав іншого способу згаяти час. І, обмірковуючи їх, я уявляв, що складаю звіт генералові, що я знову серед своїх, хоча й задля догани. Дістати догану від своїх набагато краще, ніж бути далеко від своїх, бути на самоті, запротореному в гнилий барак на край світу.

Тож я уявив, що перебуваю не в бараці, а в кабінеті генерала, і що там, крім генерала, небезпечний опонент — мій колишній шеф і добрий союзник — мій друг Борислав.

Власне, і колишній шеф є моїм другом, але він не схвалює деякі мої методи, розцінюючи їх звичайно як «схильність до авантюризму». Що ж до Борислава, він найчастіше виявляється моїм союзником, бо й сам на практиці не цурається тих методів.

І ось ми троє сидимо у темно-зелених кріслах під темно-зеленим фікусом, а генерал споглядає нас з-за столу, за своєю звичкою даючи можливість усім нам висловитися. Й оскільки дія відбувається у моїй голові і режисура повністю у моїх руках, я не тільки дозволив собі висловитися першим, а й використати можливість бути докладнішим, ніж треба. Після того, хочеш чи не хочеш, довелося надати слово колишньому шефові.

«Доповідь Боєва дуже докладна, але вельми скупа на аналізи й оцінки. Я не чув, щоб він поставив таке питання: «Де я помилився?» А раз попався, значить, десь помилився, і нема чого посилатися на об'єктивні причини, які б несприятливі вони не були…»

Вступ досить красномовний, щоб відгадати й подальшу промову, однак мій колишній шеф мав звичку добре зміцнювати свої позиції, перш ніж переходити в атаку. Тому він зауважив:

«Я, власне, не зрозумів, якої думки товариш Боєв про справжні спонуки осіб, які оперували проти нього, і взагалі відносно ступеня особистого зацікавлення у їхніх міркуваннях і діях. Отже, коли ласка, прошу повернутися до цього питання».

«Питання досить складне, — відповів, — я ще й досі не можу дати точної відповіді. Усі троє дурили мене й обсновували не тільки брехнями, але й правдою — своїми особистими долями і взаємними незлагодами, ілюзіями і невтоленими амбіціями. Чи Дороті хотіла мати мене за тимчасового партнера й обібрати з моєю допомогою Сеймура, чи Грейс прагнула справді помститися йому, показавши, що не він, а саме вона умовила мене, чи сам Сеймур хотів, щоб я став йому приятелем і супутником, — усе це важко встановити точно і, здається, не має особливого практичного значення. Важливо, що за всіх можливих ситуацій амбіція кожного з цієї трійки грунтувалася на одній і тій же спокутувальній жертві, і цією жертвою був я».

«Ясно, — кивнув мій колишній шеф. — З твоєї оцінки видно, що трійця справді спромоглася обснувати тебе брехнями настільки, що ти й зараз не можеш виплутатися з них. Ти кажеш — «не має практичного значення»? А чому? Та коли між тими людьми справді існували реальні суперечності, їх з самого початку треба було використати й поглибити, щоб полегшити твої дальші дії. Ти не зробив цього. І вчинив правильно, хоч і сам не знаєш чому. Ти бачив усе значно складнішим, ніж воно було насправді, але, на щастя, не збагнув, що то удавана складність. А, власне, як вимальовувалась ситуація у загальних рисах? Фронтальна атака Сеймура з метою підготувати і реалізувати вербовку Боєва. Оскільки ж американець припускав, що Боєв може ухилитися від спокуси, він підготував йому два ілюзорні напрями для втечі: Дорогі — у Швецію, і Грейс — у невідомому напрямку. Інакше кажучи, якщо Боєв надумав би утекти від Сеймура, він знову опинився б у нього. Оце й уся схема — елементарна і проста, якщо ми абстрагуємось від видимості особистих почуттів і пристрастей, покликаної обманути нашу людину».

«Навіть коли й так, Боєву пощастило уникнути як фронтальної атаки, так і обох фальшивих виходів», — не втримався Борислав.

«Правильно, — спокійно підтвердив мій колишній шеф — Боєву вдалося ухилитися від трьох підготовлених для нього пасток, одначе він поцілив у четверту: пастку «Тодоров».

«А як же було не потрапити, коли саме для цього ми його і відряджали: увійти в контакт з Тодоровим. Ось коронний номер у тактиці американця: наставити пастку там, де наша людина обов'язково втрапить».

«Бориславе, ти потім висловишся», — лагідно озвався генерал.

«Чому, нехай заперечує! — великодушно промовив колишній шеф. — Це дасть мені можливість зараз же відкинути його заперечення: виходить, завдання Боєва наперед було приречене на невдачу, іншими словами, ми посилали його на очевидний провал…»

Я намірився заперечити, і мій опонент замовк, явно надаючи мені слово, однак я в останню мить передумав, і він вів далі:

«Організація зустрічі з Тодоровим і більша частина самої зустрічі проведені успішно. Це найбільший успіх Боєва. Але саме цей успіх спричинився і до невдачі. І нема чого впадати у фаталізм і звертати на «коронний номер» американця, а треба чітко визначити, якими своїми помилками ми забезпечили успіх цьому «номеру». — Колишній мій шеф замислився на мить, а тоді підняв вказівний палець: — По-перше: залякування Тодорова можливими санкціями — груба помилка. По-друге (до вказівного приєднався середній палець): категорична вимога повернути гроші — тут ти перестарався, — також груба помилка. По-третє (до двох пальців приєднався й третій): нехтування організацією якнайшвидшого відступу — остання й найбільш небезпечна помилка».

«В якому розумінні?» — дозволив я собі запитати.

«У тому розумінні, що під час зустрічі з Тодоровим ти мусив мати вже заброньований квиток на літак і вилетіти наступного дня. Або — що однаково — міг відкласти зустріч з Тодоровим до наступного дня, передати плівки зв'язковому і того ж вечора виїхати поїздом. Одне слово, максимально скоротити отой інтервал, протягом якого Тодоров міг повідомити американців про твій візит».

Борислав знову зібрався заперечити, але, зустрівши спокійний погляд генерала, стримався і тільки затис зубами свій бурштиновий мундштук. У дужках кажучи, Борислав уже довгенько силкується не курити і допомагає собі оцим порожнім мундштуком, хоча уникає смоктати його при начальстві, бо генерал якось зауважив: «З оцим мундштуком ти нагадуєш мені немовля з соскою».

Колишній шеф, перелічивши основні мої помилки, перейшов до дрібніших, як-от нічний рейс на вокзал, коли мене вистежили люди Сеймура, використання камери схову, тобто дії, що їх мій опонент не міг не назвати «авантюрними». Все-таки, з властивою йому об'єктивністю, він поставив «п'ять з плюсом» за трюк з двома мансардами й закінчив у тому смислі, що Боєв виявив звичайні свої якості, але, на жаль, не зміг позбутися і деяких звичайних своїх хиб.

Після того слово взяв Борислав, який палав бажанням розбити впень аргументи мого колишнього шефа не тому, що був проти нього, а тому, що думав і діяв майже так, як мислив і діяв я сам. Власне, ми з Бориславом ніколи не працювали разом, однак це не перешкоджало деяким нашим поглядам збігатися настільки, що колишній мій шеф іноді зауважував:

«Гадаю, що коли висловиться тільки один з вас, це позбавить нас од значної трати часу…»

Борислав, як і я, не дуже сильний у передмовах, тому він одразу влучив у найвразливіший пункт:

«Кажете, що не слід було залякувати Тодорова. А де гарантія, що він оддав би плівки, коли б його не залякали? Таких гарантій нема, звісно. А це практично означає, що найважливіший елемент усієї операції залишився б під сумнівом. У чому ж тоді помилка? Провести операцію, хоч і з неприємними наслідками для самого Боєва, або провалити її через надмірне піклування Боєва про свою персону?»

Борислав, хоч і говорив у неозначеній особі, очевидно, звертався до мого колишнього шефа, але той був досить витриманий, щоб заходити у зайві дискусії.

«Що стосується поставленої Тодорову вимоги повернути гроші, вона справді здається мені недоречною, — вів далі Борислав. — Не бачу тільки, чи змінилося б становище, коли Боєв не поставив би цієї вимоги. Серйозно наляканий (а про мене, його слід було налякати), Тодоров усе одно звернувся б до своїх шефів, отже, питання про долари не має значення. Кажуть, що Боєв не забезпечив свій відступ. А в який спосіб він міг би його забезпечити? Виїхати наступного дня з плівками у кишені, щоб наразити на зайвий риск не тільки себе, але й плівки? Або відкласти зустріч з Тодоровим, поставивши під сумнів саму можливість цієї зустрічі? Адже за певних обставин зустрічі відбуваються не тоді, коли нам хочеться, а коли це можливо. І якщо вже говорити про авантюру, то ось вам найлегковажніша авантюра: пропустити винятково важливу зустріч під тим приводом, що ти не готовий до неї».

«З твоїх слів витікає, що Боєв не помилявся…» — зауважив колишній мій шеф, коли Борислав замовк.

«Чому ж? Певно, помилки були, але не фатальні, і не через них виникли ускладнення», — заперечив мій друг.

«Як ти можеш довести це?»

«А як ви можете довести протилежне? Припустимо, ви маєте рацію. Припустимо, Боєв зробив те, чого ви бажаєте. Боєв не лякав Тодорова, той цілком добровільно віддав йому плівки, і Сеймур навіть не довідався про зустріч між ними. Ну й що з того? Нічого, зрозуміло. Коли вже американець або його шефи вирішили будь-що прибрати до своїх рук Боєва, вони вчинили б це і не пришиваючи йому вбивства. Як говорив сам Сеймур, за сучасної техніки не важко довести людину до повного кретинізму. І сумні приклади цього вам добре відомі».

«Боєву слід було вислизнути раніше, ніж його прибрали до рук, — наполягав мій колишній шеф. — Він мав чотири квитки, чотири різні шляхи для відступу й попри все це не зміг одірватися од противника. Ось його головна помилка».

«Ти хочеш що-небудь додати?» — звернувся генерал до мене.

«Може, я й справді припустився деяких помилок, — відповів я. — Щоправда, як уже говорив Борислав, коли б я і не припустився їх, результат був би однаковий. І коли вже зайшла мова про наслідки, невже вони такі погані? Секретні документи дійшли до місця призначення. Що ж до мене, я ще живий. І навіть якби й загинув…»

Я замовк і подивився на генерала, бажаючи почути найважливішу для мене оцінку. Та генерал мовчав і також дивився на мене своїми світлими очима, майже непристойно блакитними для генерала. Нарешті він сказав оте, що я сподівався почути:

«Правильно, Боєв. Тільки що ж буде, коли за кожним завданням ми втрачатимемо людину? Ми відряджаємо людей не гинути, а перемагати».

Загалом кажучи, середа і четвер минули так собі, бідні на хліб і щедрі на роздуми. П'ятниця, однак, виявилася неймовірно довгою. Хліб з'їдено, а всі думки багато разів передумано, відкинуто навіть міркування про доцільність пошуків роботи вантажника на пристані. Приваблива перспектива: заробити за один день стільки, скільки при економному способі життя вистачить на десять днів. Та мені стільки не потрібно — до вівторка лишалося усього п'ять днів. І, крім того, нерозумно було б заради їжі попастися.

Потім у моїй голові майнула ідея продати єдине моє майно — годинник. Це, звісно, не золотий годинник, але йому властива найголовніша для годинника якість — точність. На жаль, нині спроба обміняти непотрібний хронометр на життєво необхідні крони може виявитися фатальною: це радянський годинник.

Останню і зовсім безневинну спокусу також відкинуто. Маю на увазі яблуневі сади, розташовані за кілометр вад мого барака. Бо на фермах завжди люди, і буде надзвичайно прикро попастися на дрібній крадіжці після того, як тебе оголосили небезпечним убивцею.

Тож усю п'ятницю я провів у летаргії й шукав утіхи в думці, що становище могло бути ще гіршим, а раз воно не гірше, то треба тільки радіти. Дощ нарешті перестав, вітер ущух, у хмарах прорізалися віконця синього неба, і навіть сонце, певно, вийшло б, коли б його не прогнали сутінки й ніч.

Суботній день був справді сонячний, і я вирішив, що слід трохи розім'ятися, аби перевірити, чи прогулянка не вгамує почуття голоду. Я вивільнився з газетної білизни і подався до околиці міста. Зробивши обхідний маневр у кілька кілометрів, увійшов у спокійну зелень Королівського парку.

Ні, прогулянка зовсім не вгамовує голод, а тільки посилює його. Я поминув ятку з булочками і солодощами, намагаючись не дивитися на них, але погляд мій уперто звертався до дитячих ласощів, а в голові товклися ідіотські думки: наприклад, вхопити найбільшу булочку й утекти.

Я завбачливо обійшов майданчики з гойдалками, що аж кишіли дітлахами, і сів на лаву у безлюдній боковій алеї, бо коліна мені гули од утоми. Відкинувшись на спинку, я підставив обличчя теплому сонцю. Перед заплющеними очима замерехтіли червоні кола, а у вухах звучали дитячі вигуки й сміх, що долинали від майданчика з гойдалками.

Власне, розрив з Маргаритою стався саме через дітей. Хоча дитина була тільки приводом. І це сталося якраз у парку, де я, як-от і сьогодні, облігся на лаві, з тією відміною, що то був парк Свободи, я був значно краще вдягнутий і поруч сиділа Маргарита.

— Я хочу мати дитину, — сказала вона немов сама до себе, дивлячись на дівчаток, що бігали по алеї.

— Це можна було б влаштувати, — великодушно відповів я, насолоджуючись сонячним теплом.

— Але дитина повинна мати батька…

— Природно, вона його матиме.

— Хочу сказати: справжнього батька.

— Авжеж, справжнього — не паперового.

— Емілю, я не хочу брати теоретичного шлюбу з гіпотетичним чоловіком.

— Що це найшло на тебе? — запитав я і подивився на неї.

— Нічого не найшло. А як і найде, ти знаєш, що саме. Я не можу усе життя чекати й нервувати.

— Я гадав, ми вже покінчили з цими розмовами… — відповів я лагідно, намагаючись приглушити досаду.

— Це ти завжди закінчуєш їх балачками замість по-справжньому щось вдіяти.

— Що ти маєш на увазі?

— Щоб ти знайшов собі іншу роботу.

— Цього не буде. А коли ти збираєшся чекати, поки це станеться, краще не витрачай час, а знайди іншого батька для своєї майбутньої дитини.

— Гаразд, так і буде! — проказала Маргарита визивно. Й оскільки репліка не дала сподіваного ефекту, вона пустила наступну стрілу: — Раз ти так любиш, мене…

— Ти прекрасно знаєш, як я люблю тебе. Але я люблю і свою професію.

— Атож. Неначе інших не існує! Наче ти не знаєш мов, наче в тебе нема зв'язків і ти не можеш знайти спокійніше місце у дипломатії або торгівлі?..

— Як Тодоров?

— А чому ні? Хіба в Тодорова робота нижча за твою?

— Я не говорив такого.

— Знаю, що ти хотів сказати. Коли ти хочеш, щоб я пішла до Тодорова, я це зроблю, не питаючи тебе. А як це станеться, знай, що винний будеш ти.

— На цьому світі кожен сам відповідає за свої вчинки, — зауважив я. — І не розумію, навіщо говорити про вину. Мій вибір, принаймні щодо професії, остаточний. Твій щодо шлюбу — ще попереду. Зроби його — і край.

— Оце я й хотіла знати, — сухо проказала Маргарита. — Ходімо, якщо ти не заперечуєш.

Ми встали, і я провів її додому, і це була остання наша зустріч, бо Маргарита справді поспішила зробити свій вибір і пішла до Тодорова.

По алеї, де я сидів, бігли двоє — дитина і цуценя. Дівча бігло попереду з надкушеною булочкою в руці, а слідом за ним — цуценя. Час від часу дитина зупинялася й підносила булочку до вологого носика тваринки, аби подражнити її, і знову бігла. Цуценя явно не відчувало ніякого потягу до булочки, але бігло за дівчинкою, бо розуміло гру..

Вони добігли до моєї лавки й зупинилися, не звертаючи на мене особливої уваги. Дівчинка вилізла на лавку і поклала булочку біля себе, готова негайно забрати її, якщо цуценя зазіхне на ласощі. Але цуценя тільки обнюхало булочку, одвернуло свій вологий писок і нашорошило вуха: з-за чагарників долинув жіночий голос: «Евеліно! Евеліно!»

Дівча щось пискнуло у відповідь і разом з цуценям побігло назад. Я озирнувся, мов злодій, узяв надкушену булочку і подався в протилежному напрямку.

У моєму становищі ціла булочка то справжня розкіш, але нею важко угамувати голод на цілий день. І все-таки завдяки булочці субота минула значно легше за неділю.

Усю неділю, аж до вечора, змучений голодом, я бродив околицями міста. Спочатку я уникав шосе й ходив стежками серед поля, а потім не витримав спокуси і пішов уздовж шосе, сподіваючись знайти у кюветі залишки їжі, викинуті з машин. Однак люди в цій країні або не їдять під час їзди, або мають звичку з'їдати усе без останку, бо єдине, що я надибав, — кілька порожніх пляшок.

Коли безконечний день нарешті згас і стало темно, я подався до заздалегідь наміченої ферми, обійшов її і через колючий дріт переліз у яблуневий сад. Фрукти крупні, важкі й холодні, і я навпомацки зривав їх з-поміж вологого листя низького дерева і складав за пазуху, здригаючись од холодних дотиків. Пазуха ставала дедалі важчою, але я жадібно продовжував збирати врожай, аж поки не почув гавкіт. Собака міг гавкати зовсім не на мене, та я не мав наміру перевіряти це і продерся крізь колючий дріт, притримуючи однією рукою комбінезон, щоб не розсипати дорогоцінні плоди.

Ледве опинившись у полі, я надкусив одне яблуко і з легким розчаруванням переконався, що воно кисле й тверде, мов дерево. Та яким би кислим воно не було, це все-таки їжа, і я всю дорогу жадібно гриз яблука й, дійшовши до барака, продовжував натоптувати собі шлунок, аж поки не відчув у ньому тягар, який буває від переїдання, але не пересичення. «Все ж заморив черв'ячка», — сказав я собі задоволено і в ту ж мить відчув, як стравоходом піднімається огидна хвиля, і ледве встиг вчасно вискочити з барака.

Половина ночі пройшла у боротьбі з відворотним відчуттям нудоти, а друга половина — у боротьбі з почуттям голоду. Вже почало світати, коли непевною ходою я почвалав до міста, бо зрозумів, що не зможу витримати без їжі ще два дні.

Якраз у потрібний час, тобто за кілька хвилин до початку робочого дня, я добрів до наміченої мети. Це було саме оте похмуре депо, про яке Грейс говорила, що в нього «мертвотна зовнішність», поряд з яким містився колишній мій готель — «Кодан». Я не хотів проходити повз готель й увійшов у двір депо з протилежного боку. Вартовий, сидячи у своїй будочці, читав ранкову газету.

— Я чув, що тут потрібні носії… — звернувся я до нього. Вартовий підвів очі від газети і обдивився мене, не поспішаючи з відповіддю, як і годиться вартовому.

— Документи є? — підозріливо запитав охоронець.

— Є.

— Тоді йдіть до канцелярії, щоб вас записали. Це ондечки!..

Я пошкандибав цементованою стежкою, на яку мені вказав перст вартового, й звернув за депо. Вхід до канцелярії отут за рогом, але я транзитом поминув його і у відчинені вже ворота вийшов на пристань. Документи… Наче я претендую на директорську посаду… Мої документи на дні каналу. І слава богу, бо від них я не можу чекати нічого іншого, крім неприємностей.

Я почвалав далі по причалу. Вже з'явилися вантажні машини й електрокари, а довгі сталеві кістяки кранів простягнули свої руки над тулубами пароплавів. На пристані починалася звичайна метушня, і я вирішив було, що остаточно втратив можливість включитися у цю метушню за скромну платню, коли помітив кільки душ, що стояли перед входом у якийсь склад. Я став у чергу і за п'ять хвилин підійшов до столу, за яким повновидий юнак у окулярах складав список поденників.

— Робота одноденна, — попередив повновидий, побіжно глянувши на мене, аби тільки оцінити мою статуру.

Він сказав це англійською мовою, бо з досвіду знав, що люди, які говорять датською мовою, навряд чи прийдуть сюди тягати ящики.

— Шкода, — відповів я, хоча думав інакше.

— Ваше ім'я?

— Бранкович.

— Югослав?

— Серб, — відповів я для більшої точності.

— Двадцять п'ять крон, — повідомив юнак, вписавши моє прізвище й кивнувши наступному.

На перший погляд робота здалася легкою. Підйомний кран виймав з корабельного трюму ящики й ставив їх на електрокар. Електрокар одвозив їх у склад. А такі, як я, мусили на спині переносити ящики від машини до певного місця.

Єдина незручність полягала в тому, що кожен ящик важив близько п'ятдесяти кілограмів. За нормальних умов мене не збентежила б ця незручність. Та за нормальних умов я навряд чи заробляв би вантаженням ящиків. А тепер, коли я охляв з голоду, вантаж тисне на мене подвійним тягарем і я тягну його на слабких ногах і разом з ним несу й страх, що можу несподівано впасти і мене негайно викинуть як суб'єкта, непридатного до чоловічої роботи.

Я переносив уже четвертий чи п'ятий ящик, коли помітив, що якийсь парубійко у морському кашкеті уважно стежить за моїми діями. Я відніс ящик до стосу, супроводжуваний парубком, і почув за спиною його голос:

— Отак, отак… Постав його сюди… Обережно… Усе!

А коли я випростався, він запитав:

— Ти хто? Італієць?

Я заперечливо похитав головою.

— Іспанець?

Я знову похитав головою і, щоб не тримати довше парубка у необізнаності, промовив:

— Серб.

— А, югослав! Чудово! — добродушно кивнув незнайомий.

Тоді раптом ткнув мене кулаком у груди й гарикнув:

— А тепер мотай звідси!

Зміна в його тоні була настільки несподівана, що я глянув на нього, наче не зрозумівши недвозначної команди.

— Мотай звідси. Чи не чуєш?.. Такі, як ти, збивають нам платню! Двадцять п'ять крон, га? На двадцять п'ять крон тільки такі злидні можуть жити. Ану, мотай, поки я не показав тобі кадриль!..

За інших обставин я поцікавився б, яку кадриль може показати мені цей хлопець. Та, як я вже згадував, за інших обставин я, певно, був би десь в іншому місці. Тепер же, коли щось і лякає мене найбільше, то це скандал і неодмінна при цьому поліція. Тому я повернувся і, навіть не думаючи про гідність свого відступу, пішов зі складу.

Решту дня я пролежав на каменях глухого причалу, чекаючи, поки достатньо смеркне, аби я міг вирушити у зворотну путь. Сонце гріло досить пристойно для осінньої пори, і камені були теплі, тож мені вдавалося принаймні час від часу угамовувати голод уривчастим сном. А коли сонце сіло, я визнав, що моя гордість підупала до того, аби навідатися на базар біля Фредеріксброгаде.

Погано тільки, що базар міститься близько до центру. А добре — що це багатий базар. Надвечір, коли розбирають ятки, на місцях, призначених для сміття, громадяться солідні купи, у яких, крім тари, можна знайти і певну кількість зіпсованих їстівних продуктів.

Я опинився на торговищі саме тоді, коли останні торговці прибирали свої товари у «пікапчики». У ящиках для сміття справді виявилося немало поживних речей, і першим моїм порухом після того, як я з'їв два напівгнилих персики, було озброїтися торбою, щоб набрати запасів.

Розділяючи свою увагу між збиранням запасів і угамовуванням голоду, я згадував слова однієї своєї знайомої, не позбавленої життєвого досвіду: «Коли життя дає тобі достиглий, але зіпсований з одного боку плід, не варто викидати увесь плід, якщо можна вирізати гниль і з'їсти решту». Абсолютно правильно, люба Дороті. Тепер ми з вами однакової думки з приводу цього питання.

Я добре набив торбу й шлунок і намірився зникнути у сусідній вулиці, але, дійшовши до рогу, відсахнувся. З чорного елегантного «Плімута», що зупинився на двадцять метрів далі, вийшли Грейс і Сеймур і попрямували до бару, над яким сяяв червоний неоновий напис: «Техас». Обличчя в американця, як і завжди, було трохи похмуре, а його секретарка знову набула свого попереднього суворого виду — темний костюм, зібране вузлом волосся й окуляри.

Один крок далі, й обоє, напевно, помітили б мене. На щастя, я утримався від цього кроку. Пара увійшла через автоматичні двері у бар, а я знову рушив, тільки у зворотному напрямку, притискуючи до грудей торбу. Взагалі усе гаразд, коли не рахувати шепоту Сеймура, що неприємно дратував мені слух:

«Харчуєтесь покидьками? І вам не соромно, Майкле! Ви віддаєте перевагу покидькам перед вечерею, яка чекає на вас у «Техасі»!»

«Мені не вперше, бувало й гірше, Вільяме, — відповів я у думках. — Така професія».

«Та ви вже поза професією, — шепотів американець. — Ви поза професією, викреслений, вигнаний, підданий анафемі».

«Я був би перекреслений, коли б прийшов до вас. — А цього однаково не трапиться. Так що йдіть до дідька, любий!» — побажав я йому по-дружньому, продовжуючи свою путь.

Щедра вечеря, хоч і наготовлена не в «Техасі», добре відбилася на моєму сні, і я прокинувся наступного дня досить пізно у себе вдома, в кутку зогнилого барака. Те, що в торбі знайшлося ще кілька зіпсованих персиків і кусень зім'ятого сиру, надало певної життєрадісності моєму самовідчуттю. Але найбільше вплинула на мій настрій думка, що сьогодні вівторок. Знову вівторок. Нарешті вівторок.

Після цілого бездіяльного дня і двогодинної обережної мандрівки по місту за три хвилини до сьомої я був уже на Вестерброгаде, як завжди забитій машинами і людьми. Незабаром я пройшов повз вхід у «Тіволі». Пройшов раз, пройшов удруге, утретє, та людини у кашкеті й з авіаційною сумкою в руках і близько не було.

«Ну забирайся звідси! — сказав я сам собі. — Чого чекаєш? Щоб тебе затримали?» Й завернув у першу бічну вулицю.

А у вухах знову почувся противний шепіт:

«Ви поза професією, Майкле. Невже ви не зрозуміли?»

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Голод не дуже мені дошкуляв. У цьому місті, якщо позбутися зайвого тягаря гордості й бридливості, завжди можна знайти спосіб угамувати голод. Я майже кожного вечора ходив до торжища на Фредеріксброгаде і хоча мені остогидло харчуватися тільки напівзогнилими фруктами й пачкою сиру, розчавленою під час транспортування, принаймні був спокійний, що не помру голодною смертю.

Не мучив мене і страх. Відкриття, що Сеймур усе ще перебуває у Копенгагені, звичайно, не дуже мене потішило, але я набув такого вигляду, що, навіть зіткнувшись зі мною ніс до носа, американець не впізнав би мене. Коли я випадково бачив своє зображення у якійсь вітрині, мені здавалося, що я зустрічав погляд чужої людини. Згаслий погляд на виснаженому обличчі бородатого суб'єкта, загорнутого у безбарвне дрантя.

Єдине, що мені справді дошкуляло, — це розмови із Сеймуром. Я дедалі частіше почав ловити себе на тому, що веду такі-от безглузді розмови, і не тільки з Сеймуром, але й з різними іншими людьми, живими і мертвими, далекими й близькими. Я розмовляв з Любо й Маргаритою, з генералом і Бориславом, з Грейс і Дороті і навіть з Тодоровим. «Припини, — казав тоді я сам собі. — Перестань, бо почнеш божеволіти». І я переставав, але ненадовго, тільки задля зміни співрозмовника, а потім знову усвідомлював, що базікаю з кимось.

Зрозуміло, найбільш неприємно було говорити з американцем. Я, природно, не мав ніякого бажання говорити з ним, і звичайно наш діалог починався з того, що я радив йому пропасти з моїх очей, а він не хотів і, не зважаючи на мою лайку, запитував:

«Чи любитимете ви матір або батьківщину, коли вони зречуться вас, Майкле?»

«До вашого відома, мати давно відмовилась від мене, Вільяме. В мене немає матері».

«Ви не маєте нічого і нікого», — кинув американець. «Помиляєтесь. У мене є батьківщина». «Вона зреклася вас. Як і ваша мати».

«Батьківщина не може зректися мене, якщо я не зречуся її».

«Трапляються й помилки», — усміхнувся Сеймур.

«Помилки тільки уявні. Тільки на поверхні. Я знаю, що маю батьківщину, і цього мені досить».

«Любов на відстані, — продовжував кепкувати американець. — Ви так і помрете — на відстані одне від одного».

«Я помру, але не вона! — уточнив я. — А поки вона існує, значить, і я не зовсім мертвий».

«Слова, слова, слова, — зневажливо пробурчав Сеймур. — Ви громадите слова, щоб приховати свою порожнечу. Порожнечу в собі.

Порожнечу навколо себе. Вас, Майкле, усі забули й покинули. Коли б ви були трохи чутливіший, ви давно б уже кинулися в канал».

Оця думка, кинутися в канал, справді іноді виникала в моїй голові, поки, сидячи у низькому верболозі, я спостерігав течію важкої брудної води. Дуже принадлива думка, бо все скінчиться одразу у найпростіший спосіб — і втома, і голод, а головне — роз'ятрюючий сумнів, що наші спіймалися на гачок. Тільки утопитися неможливо. Я вмію плавати. І вмію терпіти. І взагалі я нечутливий, як сказав би Сеймур. А якщо подібні думки все-таки виникають, то, певно, тому, що я починаю здавати. Частково, звісно. І тільки час од часу.

Якось увечері, повертаючись з базару з повною торбою, я зустрів Маргариту. Вона виникла зовсім несподівано у сутінках глухої вулиці, і я, марно намагаючись приховати свою жалюгідну торбу, удав, що просто вийшов прогулятися перед сном.

Та Маргарита, здавалося, не помітила торби і, очевидно, також зніяковіла од нежданої зустрічі, бо якось сором'язливо посміхнулася мені.

— Ну, як твоя дитина? Хлопець чи дівчина? — запитав я з невиразним відчуттям, що вже запитував її про це.

— В мене нема дитини, — ледь чутно проказала жінка, одвівши очі. — Ми розлучилися…

— Розлучилися?

— Власне, хочу сказати… розійшлися… Ми жили разом усього два місяці і розійшлися, перш ніж узяти шлюб… то й не було потреби розлучатися…

— Так, оцього я й не припускав, — промовив я.

— Я теж не припускала, але так трапилося.

— Хочеш сказати, що стало непереливки?

Вона мовчала, і з її мовчання було ясно, що саме вона хотіла сказати, а потім подивилася на мене, неначе сподіваючись почути щось не про Тодорова, а про нас обох, як-от: «Гаразд, ходімо додому», — або подібне до цього, але я нічого такого не сказав, бо це означало б повторення давніх історій з претензіями, невдоволенням і докорами. Отже, ми обоє мовчали, і вона дивилася на мене, а я дивився убік, а коли нарешті підвів очі, зрозумів, що стою сам на темній вулиці, притулившись до паркана.

«Так, тобі справді зле, — промовив я, — хоча нема жодних причин для цього, бо в тебе є їжа, і коли вже тобі зле, то тільки через пусті думки у твоїй голові».

Я брів у темряві і поступово згадав, що ця зустріч справді відбулась, щоправда дуже давно, одного ранку, коли я йшов у міністерство. Саме тоді вона мені сказала, що Тодоров її покинув. Вона сказала це і замовкла, немов чекаючи, щоб я висловився з цього приводу і взагалі почав би знову опікуватися нею, ніби це був мій обов'язок до кінця життя й ніби нічого не сталося. Вона не здогадалась навіть вибачитися або пообіцяти, що вже не дорікатиме мені, а просто стояла й чекала, щоб я удруге витягнув її з халепи, і я, мабуть, справді спробував би зробити це, коли б не відчув, що не тільки її не витягну, а й сам пропаду, бо речі, з приводу яких ми не могли порозумітися з цією жінкою, зовсім не стосувалися умеблювання чи холодильника. Вона стояла проти мене на вулиці і чекала, щоб я заговорив, а я стояв і чекав, щоб вона зрозуміла мене, а потім, як ми вже доволі помовчали на цю тему й почали відчувати ніяковість від мовчання, майже одночасно подали одне одному руки, і вона на мить затримала мою руку У своїй, і глянула мені в очі, і, може, сама відчула, що вороття нема, бо відпустила мою руку й пішла своєю дорогою.

Думаючи про ці давні справи, я йшов малими вуличками, що вели за місто. Людей на цих вуличках мало, і поодинокі перехожі зовсім не мали бажання звертати увагу на випадкового голодранця.

Маргарита. Я завжди звав її так, хоч це довге ім'я, бо оте ідіотське «Марго», вигадане її подругами, дратувало мене. Ми просто розминулися з нею того далекого ранку, і вона, певно, знову у думках в усьому звинувачувала мене і особливо мою холодність, навіть і на мить не припускаючи, яких зусиль коштувала мені ця холодність. Бо, як завжди буває, я зрозумів, що кохав Маргариту, лише тоді, коли втратив її. «Страждає не стільки твоє серце, скільки твоя гідність», — сказав я сам собі, оскільки все одно слід було вигадати щось заспокійливе. Тільки заспокійливе не діяло.

Це було перше моє кохання, і я збагнув, що це кохання, тільки тоді, коли втратив його. Досі я не давав собі звіту, чи кохання це, а коли б і запитав себе, напевно вирішив би, що ні, бо Маргарита ніколи не викликала в мене бодай одного з симптомів, про які стільки пишуть у книжках, — запаморочення, задихання, тремтіння у колінах, по-дуріння, взагалі усі прикмети того хворобливого стану, який заведено вважати найвищим щастям. Я, звичайно, був далекий від наміру звинувачувати у цьому Маргариту, а ще менше схилявся шукати вину в собі самому. Я просто вирішив, що неспроможний закохатися, подібно до тих людей, що не можуть засмагнути під сонцем. Становище, яке мене зовсім не засмучувало.

А згодом, після отієї прощальної зустрічі у парку, мені раптом стало ясно, що я носив у собі отой болісний стан, навіть не підозрюючи цього, що «кохав цю жінку більше, ніж припускав. У думках постали непрохані й небажані деталі нашого спільного життя, речі, які бозна-чому запам'яталися, хоч я і не думав, що вони можуть запам'ятатися, окремі слова, усмішки, звичні жести, навіть оті, які свого часу мене дратували, а зараз майже зворушували. її погана звичка іноді перечеплюватися, хоча я сто разів говорив їй, щоб дивилася під ноги, коли ходить, замість стежити, яке враження справляє на людей. її звичайна фраза: «Коли я попрошу тебе про щось, ти це зробиш?» — хоч я не раз говорив їй, що не можу сказати наперед, не знаючи; про що йдеться. її: «Про що ти думаєш?» і «Скільки ти мовчатимеш?». Власне, я, може, справді забагато мовчав з Маргаритою, хочу сказати — надто багато промовчував замість ділитися з нею. Маю на увазі не службові справи, якими вона взагалі не цікавилась, а всі оті дрібниці, які вважаєш не вартими обговорення саме через їхню дріб'язковість. Може, і не вартими, але коли говорить жінка, а ти мовчиш, то нічого дивуватися, якщо попри довге співжиття ти залишишся для неї чужий і співжиття раптом урветься.

Звичайно, моє мовчання — то лише один з-поміж багатьох моментів, які розрізняли нас. Вона була підтягнутою і загалом сумлінною дівчиною, тільки її виховувала тітка, дурна міщанка, у прагненні до зручного родинного гнізда як вінця людського існування. А я, особливо у ті роки, і не думав про гніздо, хоча теоретично визнавав його користь, бо життя здавалося мені не гніздом, а дорогою, і, може, саме тому я шукав у жінці скорше супутницю, а не квочку. Так чи інак, ми не могли порозумітися з деяких питань, і коли розійшлися, мене найбільше розлютило саме те, що хоч ми й не порозумілися з цією дівчиною, її до болю бракувало мені.

Згодом, через два роки, я, щойно повернувшись після досить напруженої зарубіжної мандрівки, знову зустрів її. Маргарита штовхала дитячий візок, а у візочку лежало повненьке немовля, і все, здавалося, було у неї гаразд.

— Ну, тепер явно все гаразд! — сказав я, коли ми привіталися й одійшли трохи вбік, щоб не блокувати вулицю дитячим лімузином.

— Ти так гадаєш? — відповіла Маргарита не дуже весело, бо, певно, не мала гумору вихвалятися.

— А що? Що знову скоїлось? — запитав я із майже щирим подивом.

— Нічого, усе гаразд, — повторила вона мої слова.

— Ти одружена?

— Цілком законно. З підписами, свідками й усім необхідним.

— І чоловік твій не п'яниця?

— Цілком порядна людина…

— І дитина, як бачу, гарна…

— Слава богу. Коли немає дітей…

Фраза, хоч і недовершена, була досить красномовна

— А як з філологією?

— Лишилося тільки два іспити. І з ними упораюсь.

І, мабуть, пригнічена моїми розпитуваннями, вона поквапилася запитати:

— А ти все там же?

— А де ж мені бути?

— І все ще парубкуєш?

— Так. І, певно, вже до кінця. Адже ти знаєш, що я проґавив свій поїзд.

— Дурниці, ти ще зовсім молодий, — відповіла Маргарита, але фраза про пропущений поїзд, очевидно, не була їй неприємна.

Ми обмінялися ще кількома банальними репліками, а потім, як і раніше, пішли кожен своєю дорогою.

Востаннє я бачив її минулого року. Був сірий осінній день, і вона йшла трохи попереду по протилежному тротуару, несучи дві великі сітки з червоним перцем. Вона сильно потовстіла й крокувала якось незграбно й розслаблено, і я спочатку було подумав, що помилився, бо Маргарита завжди ходила струнко й охайно, а ця жінка недбало зачесана й одягнута у стару сіру жилетку і, хоч був холодний осінній день, не мала панчіх. Потім, коли вона зупинилася перед кіоском щось купити, я побачив, що не помилився, і хотів озватися до неї, але пішов далі, бо подумав, що їй може стати незручно.

Все-таки в неї є принаймні одна дитина, а може, і двоє дітей, а що ж до решти, — людина завжди мріє про одне, а виходить інакше, і проти цього нічого не можна вдіяти.

Не знаю, чи тому, що я харчувався тільки фруктами, чи тому, що це були гнилі фрукти, чи тому, що вода, яку я пив з калюжі біля барака, була погана, але цієї ночі мене залихоманило і я прокинувся наче тільки для того, аби встановити це, а потім знову поринув у тяжкі хвилі хвороби.

Коли я прокинувся вдруге, надворі було світло, тільки я не знав, ранок це чи надвечір'я, бо мій годинник зупинився, а небо затягли густі хмари, чорні, мов дим.

Моя нижня білизна і газети поверх неї мокрі від поту, і я сказав собі, що слід було б загорнутися у що-небудь, бо просто божевілля лежати спітнілому в такій вогкості та ще на таких протягах. Потім згадав, що мені нічим вкритися.

У голові вияснилося, і я майже не відчував дрожу, а так, ледве тремтів, неначе моє тіло поволі занурювалося у воду і треба довго напружувати волю, щоб набратися сил перевернутися на інший бік.

Надворі мокро і похмуро, і, видно, це вечірні сутінки, а не світанкові, бо поки я лежав так, розтоплюючись од відчуття знемоги, мені здалося, що світло дедалі згасає. Зате в голові моїй зовсім ясно.

Настільки ясно, що я несподівано згадав про дві важливі справи, забуті до цієї миті. У кишені мого комбінезону лежить кілька дрібних монет, за які нічого не можна купити, а в думках у мене записано телефонний номер — номер, залишений мені Грейс.

Візитна картка лежить на дні каналу серед інших моїх паперів, але номер отут, і коли я не скористався ним досі, то тільки тому, що не згадав або, точніше, не хотів згадувати про нього і навмисне загнав його у найглухіший кут пам'яті як згубну спокусу.

Однак зараз у моїй голові зовсім ясно, і я сказав собі, що спокуса, навіть як виявиться згубною, лише безневинний дріб'язок для того, хто вже стоїть перед неминучою загибеллю. І нерозумно не скористатися шансом, навіть коли він становить п'ять до ста, коли це єдиний твій шанс. Залишаючи мені картку, Грейс підозрювала, а може, й точно знала, що на мене чекає. І забажала дати мені вихід, хоча, мабуть, з якихось своїх міркувань.

Найважче зразу підвестися, бо мені просто несила поворухнутися. Та коли після довгого напруження волі я нарешті підвівся, виявилося, що найважче втриматися на ногах. Треба було досить довго постояти, зіпершися на гнилі балки барака, поки з'явилося відчуття, що кровообіг повільно відновлюється і що у моїх слабких ногах збираються останні залишки сили.

Шлях до передмістя виявився довгий і болісний. На щастя, вже ніч, і я міг без особливого риску присісти час від часу на мокру траву, аби перепочити. Нарешті я дочвалав до телефонної кабіни на автобусній зупинці. Майдан порожній. Я увійшов у кабіну й набрав номер. Кілька гострих дзвінків з інтервалами у дві секунди, потім у трубці почувся глухий чоловічий голос:

— Хто говорить?

— Майкл.

Моє повідомлення, видно, було досить несподіване для незнайомого, бо він помовчав, а потім здивовано вигукнув, неначе тільки тепер згадавши, що існує якийсь Майкл.

— Ви самі? Тобто чи ви певні, що за вами нікого нема?

— Цілком певен.

— Тоді запам'ятайте: Зьондер-бульвар, 22.

Адреса досить мені знайома, щоб я негайно збагнув:

— Але послухайте, я аж на протилежному кінці міста, і зовсім виснажений, і…

— Де ви точно?

Я сказав назву майдану, бо табличка висіла на стіні якраз перед телефонною кабіною.

— Добре, чекайте отам, біля кабіни, звідки дзвоните.

І апарат клацнув.

Я виконав розпорядження, навіть не думаючи про те, криється за ним згубна пастка чи рятівний вихід. Для більшої безпеки я вийшов з освітленої кабіни й сів на плити попід стіною. Я повернувся до кабіни тільки тоді, коли через півгодини або через цілу вічність почув на сусідній вулиці гарчання потужного автомобільного мотора.

Чорна машина зупинилася точно переді мною, і я з полегкістю збагнув, що це не «Плімут» Сеймура. Водій мовчки одчинив дверцята і так само мовчки рушив, коли я сів поруч з ним. Я хотів уважніше роздивитися його обличчя, але боявся виявити надмірну цікавість і втупився поперед себе, поки машина з граничною швидкістю мчала безлюдними нічними вулицями. На одному повороті я все-таки встиг кинути побіжний погляд на обличчя водія: звичайне шоферське обличчя, відлюдне, невиразне і зовсім не знайоме.

Перетнувши усе місто, машина нарешті зупинилася на широкому бульварі.

— Ось, оці двері! — вказав мені шофер на під'їзд. — Третій поверх. Дзвонити двічі.

Я піднявся широкими й утомливими східцями до третього поверху. Подзвонив згідно з інструкцією. Мені відчинив сивий чоловік у темному плащі. Він увів мене у розкішно умебльований хол:

— Влаштовуйтесь, Майкле…

Потім вийшов, і я почув, як хряпнули вхідні двері. Значить, мене лишили самого. І з єдиною порадою: влаштовуватися. А я навіть не знаю, що мав на увазі цей тип, кажучи «влаштовуйтесь».

Я побачив широку канапу, оббиту світло-сірим шовком, але мені забракло сміливості сісти на неї у своєму брудному дранті. На блискучому від лаку і металу пересувному столику стояли пляшки, склянки, коробки з сигаретами й сигарами. Це мене напоумило, що колись, дуже давно, я був курцем і полюбляв смак певних напоїв. Підійшов до столу, закурив сигарету і при першій же затяжці мало не впав від несподіваного запаморочення. Але то було приємне запаморочення, і я повторив дослід, про всяк випадок зіпершися на столик.

— А, от нарешті й блудний син! — почув я у ту ж мить голос Грейс.

Я обернувся, щоб виказати їй свою пошану, але по раптовій зміні виразу її обличчя зрозумів, що трохи поспішив обернутися.

— Невже це ви, Майкле? Що з вами сталося, бідний друже? І чого ви чекаєте і не йдете у ванну?

— Чекаю, щоб ви сказали мені, де ванна, — відповів я, дещо збентежений справедливим враженням.

— Ось, ідіть сюди! Двері в кінці… А я спробую відшукати для вас якийсь одяг.

За ванну, як і слід було чекати, правив просто палац розкошів і гігієни, і я довго вилежувався у блідо-блакитному порцеляновому басейні, а потім ще довше голився й намащував себе парфумами, щоб позбутися смороду бруду й баків для сміття. Потім одягнув один з білосніжних халатів, що висіли в тамбурі, взув м'які капці й знову вийшов у хол.

— О, це вже інша картина, — вигукнула Грейс, яка сиділа в одному з шовкових крісел і курила із звичайним своїм байдужим виглядом. — Отам на дивані я поклала усе, що змогла знайти. Перевдягайтеся спокійно. Я не дивлюсь.

Дивитиметься вона чи ні, це мені однаково. Я віддавна звик стояти голий перед незнайомими людьми, ще відтоді, коли один американський полковник в Афінах з такою ж привітністю пропонував мені свій гардероб і ванну, визволивши мене з в'язниці. Зовсім безкорисливо, звичайно. І з єдиним дружнім проханням: щоб я став зрадником.

Я почав одягатися. Чи це щасливий збіг, чи завчасна передбачливість, але усе, від костюма до взуття, як на мене шите. Я завершив свій туалет, зав'язавши дорогу темно-синю краватку й надягнувши піджак, і підійшов до пересувного столика, щоб поновити витрачену енергію.

— Ну, тепер справді картина зовсім інша, — визнала Грейс, критично спостерігаючи, як я наливав віскі у високу кришталеву склянку. — Правда, ви трохи схудли, але це вам личить. Боюся навіть, що знову закохаюся у вас…

— Мені загрожували й страшнішими небезпеками, — відказав я, піднімаючи склянку.

Але рука моя застигла на півдорозі, бо в цей момент я помітив, що у дверях безшумно постав Сеймур.

— Невже ви п'єте самі, Майкле? Не забувайте, що це найточніша прикмета близького алкоголізму. Тому запропонуйте що-небудь мені.

Я подолав дрож у руках, і, наче нічого не сталося, налив віскі в іншу склянку, й мовчки подав її гостеві чи господареві, який підійшов до мене.

— За ваше здоров'я! — сказав Сеймур і підняв склянку.

Я промимрив щось у відповідь і вихилив свою до дна, бо в цю мить відчував гостру потребу у будь-чому відживлюючому.

— Сідайте! — приязно запросив американець.

Я сів у крісло поруч з Грейс. Вільям узяв сигарету, простягнув мені іншу, закурив сам і теж невимушено всівся на дивані, схрестивши довгі ноги.

— Отже, ви вже понад, два тижні тікаєте од нас… Тікаєте і ховаєтесь, немов ми загрожуємо вам загибеллю…

Констатація цілком справедлива, тому я не визнав за потрібне відповідати.

— А, зрештою, сталося так, що ви самі прийшли до нас і замість загибелі знайшли порятунок…

— Я прийшов до Грейс, — уточнив я.

— Авжеж, знаю. І не треба мені про це нагадувати, щоб зайвий раз не принижувати мене. Визнаю, Грейс зробила те, чого не зміг я. Вона справді вклала багато амбіції у цю операцію. Так багато, що її самовідданість не можна пояснити інакше, ніж прихильністю до вас або ненавистю до мене…

— Я виконала своє завдання, — сухо зауважила жінка.

— Так, так. Але з наміром показати, що можеш виконувати завдання краще за свого шефа.

Американець замовк, щоб вийняти з рота сигарету й допити віскі. Потім вів далі:

— Однак це окреме питання. А коли йдеться про врятування людини, всі окремі питання відходять на задній план. Ви врятовані, Майкле. Докуріть спокійно сигарету, а потім закусіть, і відпочивайте, і взагалі більше ні про що не думайте. Ви врятовані.

— У якому смислі? — насмілився я нарешті озватися.

— У тому смислі, що в нас немає жодного наміру віддавати вас місцевим властям і що всі мої попередні обіцянки залишаються в силі більше ніж будь-коли. Бо ви блискуче витримали іспит і беззаперечно довели, що я не помилився у своєму виборі.

— Про який іспит ви говорите?

— Про останні тижні. Звичайно, оцінюване з певного погляду, ваше переховування було явною дурницею, бо коли комбінацію добре складено, немає жодного шансу вирватися з неї. Але з чисто технічного погляду ваша поведінка свідчить про добру стійкість і кмітливість. Отже, я готовий працювати з вами більше ніж будь-коли. І всі мої обіцянки залишаються в силі.

— Ясно, — кивнув я. — Ви виявились наполегливішим за мене, Вільяме, і я змушений капітулювати.

— Ви не капітулюєте, а воскресаєте, — поправив мене американець. І, звернувшись до Грейс, попросив: — Будь ласка, налийте нам ще трохи віскі!

Грейс виконала прохання, і Сеймур знову привітно підняв склянку:

— За ваше здоров'я, Майкле!

Він випив, загасив сигарету й підвівся:

— Тільки перш ніж піти, я хочу попередити вас, що цього разу у вас немає жодного шансу повторити номер із втечею. Я не серджуся на вас за мігрень, спричинену паралізуючим газом, ані за обтяжливу вашу впертість, але мушу сказати, що відтепер вам доведеться забути про це. Квартира добре заблокована, й у ній та поза нею ви будете під постійним наглядом аж до моменту, коли ми зрозуміємо, що ви справді змінили свої уподобання.

— Якщо не помиляюсь, такий режим не фігурував у ваших обіцянках, — зауважив я.

— Так, але ви самі його обумовили. Та він нічим вам не докучатиме, крім тих випадків, коли вам заманеться його порушити. Ви матимете усе необхідне. Радітимете життю. Дихатимете на повні груди, задоволені з свого відродження!

Він махнув мені на прощання рукою й вийшов.

— Добре ви мене купили, — проказав я, глянувши на Грейс.

— Це був єдиний спосіб урятувати вас, — знизала плечима жінка.

— Ваш порятунок для мене рівнозначний розгрому. Та однаково мені вже несила опиратися, і я безмежно зморений, і взагалі єдине, що я хочу, — впасти у чисте ліжко й заснути.

— Ліжко у сусідній кімнаті. І, сподіваюсь, досить чисте, — промовила секретарка. А коли я встав, додала: — Не гнівайтесь на мене, Майкле. Я поклала собі обдурити цього чоловіка. Й оскільки ви мені не допомогли, обдурю його сама. Незабаром ви зрозумієте, що тільки виграєте від усієї цієї історії.

— Добре, добре. Я не гніваюсь на вас, — сказав я втомлено і пішов до спальні.

Ліжко було велике й м'яке і, природно, абсолютно чисте, і я з насолодою ліг у нього, загорнувшись у пухову ковдру. Боюся тільки, що недовго усе це лишатиметься таким чистим. Бо бувши у ванній, я про всяк випадок приховав у капцях лезо для гоління. І тепер, згорнувшись під ковдрою і не чекаючи приступу зрадницьких думок, швидким і енергійним рухом перерізав собі вени на обох руках.

Біль не дуже сильний. В усякому разі не сильніший за звичайний поріз. Відмінність тільки в тому, що наслідки будуть інші, ніж при звичайному пораненні. Я приклав палець до рани на одній руці, а потім до другої, аби пересвідчитися, що кров справді витікає. Ніколи не припускав, що дійду до цього акту малодухості, який… називається самогубством. Та коли нема іншого виходу… І коли це єдиний спосіб уникнути іншої, далеко страшнішої малодухості..

Кров витікає дуже повільно, але це не має значення, мені нікуди поспішати. І я лежу під пуховою ковдрою, намагаючись одігнати гнітючі думки, не думати про неприємну липку вологу на моєму тілі й оте образливе й дурне почуття жалю до самого себе, яке подеколи охоплює нас. Відмежуватися від усього й упасти в обійми солодкої знемоги, з якою приймає мене царство небуття… Царство Великої нудьги…

Усього цього, звичайно, не було. Але я і не снив. Я все переживав увіч і відчував, що в моїй голові зовсім ясно і що пропасниця минула. Раптом я здригнувся од страху. Злякався не уявного самогубства, а того, що можу лежати отак, з розплющеними очима, і переживати як реальність те, чого не було і не могло бути. Значить, я справді починаю божеволіти.

Я спробував загнуздати свій страх, страх, який викликав я сам, оте, що коїлося у моїй голові Бо страх — це тільки інстинктивний дрож, бридкий дрож, який завжди можна здолати, аби тільки уміти це.

Ні, страх не можна ані угамувати, ані загнуздати. Страх треба просто усунути. На мить звільнити голову від усього, що є в ній. Тоді з усім іншим зникне і страх. Відчути себе вільним від отих розмірковувань, які спричинюють страх. А коли вони спробують повернутися, двері вже будуть зачинені.

Але для цього треба бути при свідомості Бо тільки заснеш, страхи знову проникнуть у тебе, немов жахливі привиди; з'являться поліцаї, сеймури і незнайомі особи, які зазирають у темряву крізь дірки барака й шепочуть: «Ось він, оточуйте будівлю!» — і ти прокидаєшся, мокрий від поту, й безтямно вдивляєшся у темряву, а щойно заплющив очі, знову чуєш у вухах голос американця:

«Ви прийшли дуже пізно, Майкле! Ви вже несповна розуму, зовсім збожеволіли, а нам не потрібні божевільні!»

Коли я нарешті повністю прокинувся, надворі знову було світло, і я відчув, що зовсім задубів від холоду й вологи.

«Саме час розім'ятися, — сказав я сам собі. — Саме час, якщо не хочеш сконати отут, в оцій брудній норі».

Спробував підвестися, і коли це нарешті вдалося і я постояв кілька хвилин, зіпершися на стінку, у голові знову прояснилося. «Ти мусиш змотатися до міста, з'ясувати, який зараз день і котра година і взагалі знову увійти в курс справ», — наказав я сам собі, з легким запамороченням роблячи перші кроки.

З тривалими перепочинками я дістався до передмістя, точно як у вчорашньому маренні, тільки зараз світло і все відбувається насправді, якщо тільки дивна ясність у голові знову не підведе мене.

Я звірив свій годинник по годиннику в бакалії: десять тридцять п'ять. Подивився на газети в кіоску і встановив, що сьогодні понеділок. Місію завершено, і можна знову повертатися у свою схованку. Завтра вівторок, отже, я мушу дочекатися вівторка, сьомої години вечора, хоча яка користь від того, що настане вівторок і сьома година вечора.

Слід було б повернутися назад у барак, але згадка про його напівтемряву негайно пов'язалася із згадкою про повну самотність, і про страх, і про небуття Великої нудьги. «Давай уперед, — скомандував я сам собі, — коли таки почнеш божеволіти, то тільки завдяки бараку, навколо якого немає живої душі і де тебе навідують привиди. Немає іншого способу позбутися привидів, як бути поміж людей».

І я пішов вузькими вуличками передмістя, потім вийшов і на ширші, а тоді — і на просторі бульвари з магазинами, і перехожими біля магазинів, і галасливим потоком легкових машин.

«Іди спокійно, — думав я, — і не озирайся, і не тікай від поліцаїв. Поліцаї! Що тобі до них! Ти вже у такому вигляді, що жоден поліцай не впізнає тебе».

І я йшов далі до центру, прислухаючись до цього внутрішнього голосу, не відаючи навіть, куди забрів. А потім до внутрішнього голосу несподівано приєднався інший голос — голос мого шлунка — і я відчув наче задоволення, бо людина, яка відчуває голод, ще не втрачена для життя.

Небо похмуре, але вітерець легкий і теплий, і хоча кожної миті може задощити, зараз дощу не було, і я у спокійному забутті дійшов до одного з перехресть на Вестерброгаде. Вулиця мені знайома, але ця обставина не дуже привернула мою увагу, бо у цьому місті вже багато вулиць знайомі мені. Я йшов повільно, тримаючись якнайближче до фасадів, щоб не заважати перехожим, коли погляд мій натрапив на одну невелику вітрину. В глибині приміщення сиділо двоє чоловіків, а біля самого вікна — якась дівчина, що працювала за невеликим письмовим столом. Дівчина, напевно, болгарка, судячи з рис її обличчя, хоча чоловік ніколи не може бути впевнений у жінках. Оті двоє, певно, теж болгари.

«Ну й що, як болгари», — подумав я, поминаючи вітрину, не змінивши своєї лінивої ходи.

Те, що у цьому місті постійно працюють болгари, ніколи не було таємницею для мене, і я не раз згадував про це, але побіжно, — бо чим оті болгари можуть допомогти мені, людині, яку переслідують за вбивство? Заховати мене? З якої речі? За чиїм наказом? І найістотніше: у який спосіб? А щодо наказів, то мені вони добре відомі, бо адресовані до мене самого: «Жодних контактів ні за яких обставин…»

Я вже пройшов з десяток метрів від вітрини, коли мене перестрів якийсь чоловік. Я завмер на мить, але зразу ж збагнув, що це просто звичайний рознощик рекламних листівок, який роздає їх абикому, бо намагається найшвидше позбутися їх, не гребуючи навіть випадковими гультіпаками. Я узяв проспект і машинально розгорнув його, йдучи своєю дорогою, а тоді мимохіть зупинився, бо побачив кольоровий фотознімок знайомої місцевості, і ця місцевість не що інше, як Золоті Піски, з вохряними пляжами і блакитним морем, а над знімком написано великими латинськими літерами:

Саме так: Бол-га-рія. Таке знайоме і таке далеке слово, що я не міг утриматися і прочитав удруге, а тоді — ще раз, щоб пересвідчитися у реальності цих звуків, які вловлював смутно, неначе хтось інший промовляв їх дуже здалеку: Бол-га-рія…

Я так захопився читанням, що в першу мить не помітив небезпеки. Вона виникла в образі здоровенного поліцая, який від ближчого рогу зосереджено дивився на мене, явно невдоволений тим, що я перешкоджаю рухові. У своїх вештаннях по місту протягом останніх тижнів я не раз стикався з поліцаями, але вони зневажливо обминали мене, бо голодранець заслуговує на увагу тільки тоді, коли його застають в момент жебрання. Я намірився продовжувати путь, але в цей момент поліцай важко й повільно покрокував до мене. Слід було б, мабуть, йти просто назустріч й спробувати байдуже обійти його: такі фронтальні дії звичайно обеззброюють противника і присипляють зайву підозріливість. Та чи мене злякала небезпека, чи я втратив рефлекси, але я вчинив найбільшу дурницю: повернувся й швидким кроком подався назад. Озирнувшися на розі, побачив, що поліцай теж прискорив ходу, і я, ледве завернувши на Вестерброгаде, побіг щодуху, сподіваючись перетнути бульвар і зникнути у протилежній вулиці. Поліцай щось вигукнув, а потім розляглося оглушливе сюрчання. Я побіг ще хутчіш, але перш ніж добіг до наміченого рогу, побачив, що звідти вискочив інший поліцай.

Єдиним можливим напрямком втечі залишався найнебезпечніший: середина самої Вестерброгаде. Я побіг по асфальту, петляючи серед машин, чуючи, що в мене за спиною сюрчать уже кілька поліцаїв. Потік машин раптом урвався й застиг у незвичній непорушності, люди з обох тротуарів вимахували руками або витріщалися на мене, і що найбільш неприємно, навпроти, серед машин, несподівано з'явилася ціла група поліцаїв.

Я вже добіг до тієї частини бульвару, де він стає величезним мостом над районом вокзалу. І саме в ту мить, коли навпроти з'явилися поліцаї, мій слух вловив стукіт поїзда, що відходив. Та з поїздом чи без нього зараз для мене міст був єдиним можливим порятунком, як і лезо для гоління у моєму кошмарі, і я, вже нічого не тямлячи, перескочив парапет і стрибнув у порожнечу.

Науколо мене темно, і я не знаю, чи це темрява ночі, чи черговий приступ. Потім я вирішив, що черговий приступ минув або ще не настав, що в даному разі однаково. Я встановив, що лежу у величезній трубі, де смердить асфальтом, і через силу згадую, немов дуже давнє і майже забуте, як я добрався до цієї покинутої біля насипу труби, вистрибнувши на ходу з товарного вагона.

Падаючи з мосту, я влучив точно в середину товарного вагона, і ця випадковість урятувала мене. Щоправда, вагон був завантажений не бавовною, а кам'яним вугіллям, і я зараз усім тілом відчував наслідки тієї подробиці.

Я вистрибнув з поїзда за кілька кілометрів від станції ціною двох-трьох додаткових синців. А потім досить довго блукав околицями, поки не натрапив на цю велетенську трубу, покинуту край насипу такої ж покинутої колії. Спочатку я збагнув, що труба, навіть покинута серед поля, не дуже надійне сховище, але вона майже заросла бур'яном, а в мене вже не було більше сили, бо тимчасове напруження мене залишило і я відчував, що кожної миті можу знепритомніти.

А потім я справді знепритомнів, але це сталося вже в трубі, бо мені пригадалися запахи асфальту й остання моя смутна думка: «Добре, що її обмазали асфальтом… асфальт ізолює цемент… ізолює тебе від холоднечі цементу… добре, добре…»

До мене долинули сухі постріли з автомата, і щось просвистіло над головою у пожухлому від спеки листі.

— Треба добігти он до того каменя і кинути в них одне-два сталевих яйця, — промовив Любо Ангелов.

Любо говорив у неозначеній особі, але ці слова стосувалися мене, бо його самого поранено в ноги, а в Стефана так влучили, що він навряд чи вийде живий з цього гайочка.

Власне, це навіть не гайок, а жалюгідні кущики посірілої зелені понад урвищем, жалюгідний затишок давніх спроб затримати руйнування схилів. І ми троє причаїлися під рідким листям, поки оті, нагорі, тренуються у стрільбі по наших головах.

— Треба перебігти до того каменя… — повторив Любо.

«Отой камінь» такий же, як і решта, тобто не дає ніякого прикриття. І коли Любо говорить про «отой камінь», а не про інший, то тільки тому, що лише звідти можна закинути гранату у гніздо бандитів.

Скелястий хребет пагорба піднімається пустельний і страшний, попелясто-сірий під білим розпеченим небом. Треба перетнути отой зловісний схил, над яким свистять кулі, й залишитися живим. Треба подолати оці спечні й голі межі смерті й уціліти. А коли загинеш… що ж, ти не перший, хто наклав головою… важливо тільки не загинути до того, як жбурнеш гранату.

Знову залунали постріли, уривчасті й рідкі, бо оті, нагорі, певно, бережуть набої. Я спробував підвестися, але ноги в мене важкі, немов налиті свинцем, і я знаю з досвіду, що це свинець страху. «Нумо, Емілю, твоя черга, хлопче мій!» — як завжди у такі хвилини, кажу я собі, аби переконати, що наступне — лише неминучий маленький іспит. Підводжуся останнім зусиллям волі. Але напруження потрібне тільки для першого кроку. А за мить ноги самі понесуть мене через сипкий хребет кам'янистого горба.

Я біг, зігнувшись удвоє, і немов уві сні чув тонкий посвист куль навколо і, відчувши гострий жар у плечі, продовжував бігти уперед, і час наче зупинився, закутий в одну безмежну мить жару, болю й сліпучого світла. А потім одне за одним я жбурнув три сталевих яйця, і вибухи, здавалося, розтрощили дамбу часу, бо він знову почав капати секунда по секунді, наче стукав в одному ритмі з пульсом моїх скронь.

Я випростався, щоб пересвідчитися, чи отих справді знешкоджено, але западина простиралася переді мною безмовна і пуста.

— Нагорі нікого нема! — закричав я, біжачи назад.

Однак кущі зів'ялої акації внизу теж безмовні й пусті.

— Любо, де ви? — знову закричав я.

Потім закричав ще раз і знову роздирав горлянку криком, бо думав, що слід кричати гучніше, оскільки Любо і Стефан після вибухів одійшли вже далеко. А тоді раптом здогадався, що кричу марно, бо навколо немає ніякого Любо, ані взагалі живої душі, і я зовсім самотній серед пустки й пустельної спеки.

— Вони нас купили, — сказав я. — Кинувши гранати, я вискочив нагору, але там нікого не було.

А говорив це Любо, бо кінець кінцем я знайшов його. Він сидів на купі каміння, а Стефан віддавав душу богові.

— Це ми із Стефаном викурили їх, — пояснив мені Любо. — Ми зайшли з другого боку і викурили їх, бо подумали, що ти можеш злякатися.

— Дурниці, — відказав я, намагаючись приховати образу. — Ти знаєш, що я вмію скручувати в'язи страхові. Смерть не така вже й страшна.

— Ти нічого не розумієш у цих справах, — проказав з блідою усмішкою Любо. — Ти ще не вмирав, аби знати, що це…

— Дурниці, — повторив я. — Я не раз помирав і маю точне уявлення про це…

— Ти завжди був трошки того, Емілю, — знову усміхнувся Любо, покрутивши пальцем біля скроні. — Ти при кожній небезпеці уявляєш, що помираєш, але я, вже справді мертвий, можу тобі сказати, що, на щастя чи нещастя, є лише одна смерть. Діждися її, а тоді поговоримо.

Сон відлетів, але я, певно, все ще перебував у дрімоті, бо думав: «Треба запитати в нього, коли ж прийде моя смерть. Усе зовсім інакше, коли наперед знаєш свій строк».

З одного боку труби проникло світло, і я вирішив, що вже день. Потім подумав, що слід було б глянути на годинник, але він знову зупинився, бо я його не завів або вдарив під час падіння. Я з жахливою повільністю ухвалював ці елементарні рішення щодо найпростіших речей, і тому мусило спливти ще доволі часу, поки я наважився подивитися на те, що цілу вічність стискував у правиці.

Світло проникало через один отвір труби, бо я зім'яв бур'ян, коли залізав у трубу. Насилу зіперся на лікті й розчепірив пальці. Там лежав зовсім зібганий папірець, що його я узяв на вулиці. Заходився старанно розгладжувати його і розправляв його так довго, що майже забув, для чого я це роблю, коли мій погляд зупинився на слові, написаному великими літерами:

Я прочитав його знову, а тоді вимовив по складах, бо тут, у цій трубі, ніхто мене не почує: «Бол-га-рія».

У напівтемряві труби склади звучали наче дзвони, й від того слово здавалося ще більш дивним. Справді, дивне слово. І дивно знайоме.

Певний час я повільно й болісно міркував про це слово і його смисл. Потім крізь оту неясну й обтяжливу повільність пробилася якась думка.

«Сьогодні вівторок, — сказав я собі. — Певно вівторок. Неможливо, щоб я пролежав вівторок непритомний».

Ця думка ще якийсь час давала поживу для розмірковувань. «Ну й що, як вівторок?.. День, як і середа, і як усі інші дні».

Минуло ще багато хвилин, поки спливла наступна думка:

«Так, вівторок… Тільки вийти звідси — означає попастися…»

«Ну й що з того?»

Нарешті усвідомлення, що вже нема чого втрачати, вивільнило мене з поглинаючого липкого мулу неповоротких розмірковувань. Нема чого більше втрачати і нема іншого шляху, крім наміченого, незалежного від того, куди він приведе.

І раптом я відчув себе, як тоді, коли біг через сипкий схил під кулями. Я поповз по трубі, сам здивувавшися своїй здатності рухатися, устав і обдивився.

Через хвилину я вже вмивав обличчя крижаною водою з калюжі, змиваючи з себе бруд і заціпеніння.

Рівно о сьомій, ледве тримаючись на ногах, ідучи серед натовпу, я поминув вхід до «Тіволі». Не треба було дуже придивлятися, аби помітити, що чоловіка у кашкеті й цього разу немає.

На тому місці, де мав стояти «зв'язковий», стояв зовсім інший чоловік. Але його я знаю, значно краще знаю, ніж отого у кашкеті і з сумкою. Це Борислав, і я впізнав його, хоча він був у формі моряка торгового флоту. Це Борислав, і я ледве стримався, щоб не озватися до друга, який несподівано з'явився у цьому чужому місті. Але я стримався, бо не міг озватися, не мав права озватися і лише відзначив, що Борислав також мене помітив, і коли його послали сюди за мною, то він уже знає, де я.

Я повільно пройшов повз «Тіволі», болісно відчуваючи, як у мені все нуртує, усе кричить: «Повернися назад! Повернися, чи ти збожеволів?» Потім я опанував себе і завернув у маленьку вуличку за парком. То був зовсім маленький глухий кут, і я прекрасно знав, що виходу з нього немає, але завернув туди, бо вже більше нікуди йти, та й Борислав…

— Емілю! — почув я в ту ж мить знайомий голос.

Я зупинився й обернувся, намагаючись бути якомога спокійнішим і упевненим у собі. Спокійним і упевненим, як і годиться людині, якій доручено відповідальне завдання.

— Зустрілися і не впізнали один одного, га? — сказав Борислав, трусонувши мене за плечі. — Тільки я тебе впізнав… хоч і не зразу… Страшно ти замаскувався, брате… Так замаскувався, неначе вийшов з того світу…

Через дві години я ступив на палубу німецького торгового пароплава, готового відпливти до Ростока. Прикордонний контроль пройшов без ускладнень, бо я значився у списках екіпажу і мій паспорт разом з морською формою не викликав сумнівів.

У нічній темряві поза темними фасадами депо розкинулося осяяне неоном і електричним світлом місто, а ще далі притулилися глухі передмістя, а за ними — ота покопана ямами місцина, брудна вода каналу, одинокий у темряві барак.

Стоячи на палубі, я бачив усе це і ще багато іншого, бачив освітлений білий фасад «Англетера», і строгу башту Ратуші, і кришталеві двері «Амбасадора», у які саме в цей момент входять трохи похмурий чоловік і молода жінка в окулярах із зовнішністю старої діви. А там, за виром Фредеріксброгаде, попід холодними стінами рухається якась тінь, притискуючи до грудей жалюгідний брудний пакунок.

Добре, що я не маю звички збирати спогади. Коли б збирав їх, голова мені луснула б від спогадів.

З мостика пролунала спокійна команда. В утробі корабля запрацювали двигуни, і палуба рівномірно затремтіла. Матроси підняли трап. Пароплав повільно й обережно відділився від причалу.

— Ходімо вечеряти! — сказав Борислав, який стояв поруч.

Невдовзі ми вже сиділи у затишній, обшитій дубом офіцерській їдальні.

Мій друг більше запитував, ніж їв. Я відповідав йому, але дуже коротко, бо не міг витрачати часу на балачки, коли переді мною стояло стільки їжі.

— Ми знали, що ти витримаєш, — заявив Борислав, із задоволенням спостерігаючи, як я упорався з салатом і шинкою, неначе він сам приготував це. — Не кожен, звісно, витримав би, але за тебе ми не боялися.

— Зате я боявся…

— Ти не захоплюйся, — насмілився сказати мій друг, побачивши, що я узяв з таці копчену рибу. — Після такого голодування тобі може стати погано.

— Це не зелені яблука, щоб мені стало погано.

Борислав пропустив повз вуха цю репліку, гадаючи, може, що йдеться про якусь приказку.

— Значить, боявся?

— Боявся, що ви спіймаєтесь на шифрограму…

— Першій частині ми повірили, а з другої зрозуміли, що нас дурять. У Центрі знають, хто може стати зрадником, а хто — ні.

— Боявся, що ви повірите, — повторив я і з жалем відсунув копчену рибу, боячися, щоб мені справді не стало зле. — Особливо коли втратив зв'язок…

— Зв'язок ти втратив до деякої міри з власної вини.

— Чому з моєї?

— А тому, що твого зв'язківця узяли вже наступного ранку, коли він прийшов бронювати тобі квиток.

— А плівки?

— Плівки встиг переслати. Але його самого взяли.

— Ну, і?..

— І… нічого. Він пояснив, що квиток дав йому невідомий турист і що він погодився зробити цю послугу за винагороду. Звичайно, поліція не повірила. Але чоловік працює в інформаційному бюро на вокзалі, постійно має справи з туристами, і його пояснення було правдоподібне. Отже, його кінець кінцем одпустили.

— Але наступного вівторка зустрічі не відбулося.

— А хто ж міг прийти? Ми не могли послати нову людину, поки не перевірили, чи не виказав зв'язківець і зустріч, і паролі, і все інше. Чи ти хотів, щоб ми загнали тебе у пастку? А коли перевірили, вівторок минув.

— А я думав, ви повірили брехні, — повторював я.

Борислав вийняв пачку «Кента», закурив і кинув сигарети на стіл.

— А ти таки закурив… — зауважив я.

— Що ж робити…

— Не курити, — відповів я і собі узяв сигарету.

Перша сигарета викликала таке ж запаморочення, яке я відчув, марячи увіч, у розкішній вітальні на Зьондер-бульварі. На щастя, зараз я не стояв, а сидів у порядній офіцерській їдальні на німецькому пароплаві.

— Ти справді прибрав отого мерзотника чи…? — поцікавився Борислав.

— Вони самі його прибрали, — відповів я. І знову повернувся до свого: — Коли оце побачив, як ти подивився на мене, я подумав, що ви відмовились від мене.

— Дурниці, — пробурмотів мій друг. Він кахикнув, наче прочищаючи горло, і додав: — Батьківщина ніколи не зрікається своїх. Навіщо дурниці патякаєш…

Видно, я справді подурнішав од самотності. Я затягнувся димом, відкинувся на стільці й у сонному блаженстві заслухався у рівне гудіння машин.

А потім збагнув, що знову розмовляю у думках: «Чуєш, Вільяме, — говорив я. — Батьківщина ніколи не зрікається своїх. Занотуй це собі де-небудь, друзяко».

— Ти задрімав? — почувся здалеку голос Борислава.

«Зовсім ні, — відказав я подумки. — Просто закінчую одну довгу розмову».