Пан Ніхто

Богомил Райнов ТАЙФУНИ З НІЖНИМИ ІМЕНАМИ

_{Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Тайфуни с нежни имена. — София, Народна младеж, 1977}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Величний краєвид: з усіх боків долини крутими діагоналями здіймаються в небо скелясті засніжені вершини, між якими повільно розтікаються тумани, немов важкі й невеселі думи гір. А серед цього нагромадження стрімких скель, у долині, притулилося місто.

І якби ми захотіли зробити той один крок, що відділяє велике від смішного, то треба було продовжити й додати, що в цьому невеличкому місті, на одній із непримітних вулиць, у маленькій кав'ярні, за малесеньким столиком біля вітрини примостився якийсь чоловічок середнього віку, порошинка в порівнянні з грандіозністю цього альпійського пейзажу, — ваш покірний слуга Еміль Боєв.

Зараз для мене було б безпечніше, якби мене називали П’єр Лоран. Бо саме під цим прізвищем годину тому я перетнув кордон поблизу Сімплона. І з цим прізвищем думаю рухатись далі по цій мальовничій країні, яка не знає воєн, зате чудово знає таємниці міжнародного туризму і давно прославилась безліччю гірських пасм, годинникових заводів і шпигунів найрізноманітніших національностей.

Я закінчую обідати, ділячи свою увагу між баницею[1] з абрикосовим варенням і чорною машиною, що стоїть біля протилежного тротуару. Нова стандартна машина, до того ж моя власна, не виділяється нічим особливим, що могло б цікавити мене. І все ж я, неквапливо розправляючись із десертом, скоса наглядаю за нею, бо не виключена можливість, що якийсь випадковий перехожий, нагнувшись зав'язати черевика, не прикріпить десь до кузова мініатюрний підслуховувальний пристрій — про всяк випадок. У мене є достатньо підстав сподіватися, що в наступні дні чи тижні мені не уникнути такого пристрою, однак зовсім не хочеться, щоб він запрацював уже сьогодні. Оскільки сьогодні мене чекає серйозна розмова.

До мого столика підходить господиня кав'ярні — дама уже в літах, яка проте дбайливо стежить за своєю зовнішністю.

— Подобається вам обід?

Після двох тисяч кілометрів і двохсот викурених сигарет я абсолютно не в стані оцінити обід на смак, та це не заважає мені відповісти:

— Дякую, все було добре.

Дама відходить із вдоволеним виглядом, а я думаю собі: «Як незвично, що в цій країні й досі підтримують добрі старі традиції замість того, щоб наслідувати новаторський приклад Парижа, де давно з цілковитою байдужістю ставляться до того, подобається тобі чи ні, і змушують нудитися півгодини, щоб замовити біфштекс, і ще півгодини — щоб заплатити за нього».

Я повільно випиваю каву й відводжу очі від машини, щоб глянути на годинник. Потім виймаю з кишені географічну карту і деякий час ділю свою увагу між швейцарською мережею шосейних доріг і тією ж машиною. Моя пильність — це по суті вияв чисто професійного педантизму. В ранню пообідню пору та ще за вологої вітряної погоди вуличка майже безлюдна.

Велика й мала стрілки годинника утворили прямий кут між цифрами дванадцять і три; я нарешті розраховуюсь і встаю Вмощуюсь за кермом машини, без зайвого поспіху рушаю з місця і, вибравшись за містом на шосе, прямую на Сіон.

Два-три плавних закрути — і Бріг залишається позаду. З одного боку асфальту тягнеться громаддя попелястих скель, з другого зяє безодня широкої ущелини, в глибині якої вже осідає післяобідня мла. Машин на дорозі небагато — річ зовсім нормальна для цього аж ніяк не туристського сезону. Я даю дорогу тим, що поспішають, бо у мене самого немає пильної справи. Зараз моє завдання — стежити за відображеннями у дзеркалі зворотного огляду, Судячи з візуальних спостережень, у мене поки що немає супровідників.

Годинник показує рівно за десять хвилин четверту, коли вдалині, з правого боку дороги, з'являється великий синьо-білий напис:

За кілька кроків від напису стоїть сірий «опель». Але людина, що метушиться біля «опеля», витираючи заднє скло, палить цигарку. Белев же — не курець.

Я минаю курця, не підвищуючи і не знижуючи швидкості, в такому ж рівномірному темпі в'їжджаю в Сіон і зупиняюсь біля першого-ліпшого придорожнього закладу. Байдуже оглядаючи шосе і, вгамовуючи неіснуючу спрагу чашкою «Сіналко», помічаю, як сірий «опель» на швидкості, встановленій правилами руху, проноситься мимо кав'ярні. Однак Белев зняв піджак, щоб я мав можливість побачити його розкішну картату спортивну сорочку. А в кінці жовтня та ще у холодний день це занадто дивно.

Через хвилин п'ятнадцять я розраховуюсь і також рушаю. Вже у западаючих сутінках справа з'являється напис:

Під написом стоїть сірий «опель». Але Белев знову вийшов з машини, підняв капот і копається в моторі. Значить, таки сталася аварія. Причому не конче у моторі.

Не змінюючи швидкості, я прямую далі й нарешті в'їжджаю у Монтре. Зупиняю машину біля ресторанчика на головній вулиці і влаштовуюсь за столиком біля вітрини. Вулиця в цей час уже яскраво освітлена, пожвавлена. Люди після роботи поспішають зробити сякі-такі покупки, вчасно повернутись додому, повечеряти й розташуватись біля телевізора, поки не почалася наступна частина багатосерійного «Чорного досьє». Люди дотримуються свого звичного побутового ритму, поки ми отут безглуздо наздоганяємо й переганяємо один одного.

Сірий «опель» перетинає мій сектор огляду справа наліво і зникає. Белеву, мабуть-таки, стало тепло. Він і зараз у яскравій картатій сорочці.

Я залишаю на столику гроші за каву й незабаром знову сідаю за кермо машини. Злегка натискуючи на акселератор, їду по шосе, освітленому люмінесцентними лампами, хворобливе світло яких настроює на світову скорботу. Стомлено вдивляюся у стрічку асфальту, вже без зайвих ілюзій очікуючи появи напису:

Однак ще до появи цього напису бачу інше: за одним із поворотів дорога запруджена машинами, а десь там, попереду, метушаться люди, неначе нічні комахи під яскравим світлом фар.

Я виходжу з машини і прямую туди з виглядом невинного роззяви. Якийсь старий «сітроен» блокував сірий «опель», намагаючись загородити йому дорогу. Але «опель», мабуть, не прийняв правил гри, і «сітроен», замість того щоб відсторонитися, ударив його. У той момент, коли я підходжу, санітари вже несуть до машини «швидкої допомоги» розпростерту на носилках людину. Це чоловік у картатій яскравій сорочці із закривавленим обличчям.

— Не бачили водія «сітроена»? — підозріливим офіційним тоном запитує поліцай у білій касці мотоцикліста.

— Де вже його побачиш? — відповідає юнак з чорними кошлатими бакенбардами, який, мабуть, найраніше опинився на місці пригоди. — Коли я над'їхав, «сітроен» був порожній. Розумієте?

— Але ж це явне вбивство! — вигукує якась літня дама. — Стукнути його так нахабно…

— Вбивство чи самогубство, а ти не втручайся! — бурчить чоловік дами, відтягуючи її до колони машин. — Для цього є поліція.

Поліція справді тут як тут, так що все йде своїм звичайним ходом: місце катастрофи оточено, колону машин, що скупчилися, пущено в об'їзд, і я, вже за кермом машини, минаю два сплющених автомобілі й направляюсь у Лозанну.

Я зупиняюсь біля залізничного вокзалу і заходжу в бар готелю «Термінюс». Машинально і легковажно замовляю біфштекс, не зміркувавши, що зараз я зовсім не здатний їсти. У цю мить Белев, мабуть, перебуває в агонії або ж уже по той бік її. Так що весь ретельно обдуманий варіант операції безнадійно провалений.

Судячи з позицій професіонала, зараз уся моя увага мусить бути зосереджена тільки на цьому останньому. Але на відміну від мого покійного приятеля Любо, я ніколи не вмів дивитися на речі лише з точки зору професіонала. І хоч як я намагаюсь зосередитися на головному, щоб вирішити насамперед це, думки мої весь час навертають до розпростертої на носилках людини у картатій сорочці і з закривавленим обличчям.

Я розраховуюся, майже не торкнувшись щедрої порції.

— Не подобається вам біфштекс? — співчутливо запитує кельнер. — Може, не любите такого кривавого?

— Навпаки, люблю дуже кривавий, — відповідаю. — Але в мене страшенно болить зуб.

Дуже кривавий… Я перетинаю вулицю і заходжу у вестибюль вокзалу. Беру в телефонній кабіні покажчик і починаю гортати. Белев напевно в общинній лікарні. Набираю номер і формулюю запитання.

— Так, справді. Сьогодні ввечері привезли, — після короткої паузи повідомляє голос чергового.

— Чи можна було б побачитися з ним?

— Зараз? Це виключено, — чується відповідь. Іншої я й не сподівався.

— Хоч скажіть, у якому він стані. Я не можу цілу ніч залишатись у невідомості.

— Хвилинку…

Хвилина виявляється такою довгою, що в мене виникає побоювання, чи не перервався зв'язок. Нарешті знову чується офіційний голос:

— Ви даремно тривожитесь: його життя поза небезпекою.

— Може, скажете щось конкретніше…

Однак у цей час трубку, видно, бере інша рука, бо тембр голосу міняється й інтонація набуває дещо поліцейського відтінку:

— Хто це дзвонить?

— Його знайомий, месьє Робер. Передайте йому, що месьє Робер і Дора хочуть його бачити.

І я кладу трубку.

Через годину я в Женеві. Влаштовуюсь у готелі «Де ла Пе» і усамітнююся у своєму номері. За вікном тягнеться яскраво освітлена набережна з довгою низкою голих дерев, до такої міри підстрижених, що це робить їх схожими на мертві чорні стовбури, позбавлені будь-яких надій на весняне пробудження. А за набережною — чорні води озера, яких не бачиш, які лише вгадуються; десь там удалині в них відбиваються електричні вогні протилежного берега. Дивлячись на безлюдну асфальтову стрічку набережної, по якій час від часу з легким посвистом проносяться машини, я раптом усвідомлюю, що цей пейзаж зовсім знайомий і звичний для мене. Аж тепер я пригадую, що кілька років тому я жив якраз на цьому самому місці, вірніше, майже на цьому самому — у сусідньому готелі «Режина». І мені здається абсурдом, що я аж тепер пригадую ці деталі, першу зустріч з Едіт за кілька кроків звідси і перший наш обід у ресторані «Режина», що це минуле нагадало мені про себе лише після того, як я встиг зареєструватися внизу в адміністратора, поселитися у своєму номері, одягтися в піжаму і чимало часу провести біля вікна. Справді, це абсурд — забути незабутнє. Абсурд, але, можливо, й необхідність, бо якби пережите не згладжувалося в пам'яті хоч на певний час, то голова могла б розколотись і вже давно розкололася б.

Едіт. І погана погода. Едіт давно немає, зате погана погода все ще залишається, маємо її аж забагато, і невідомо, чи скоро вона поліпшиться. «Зараз мусиш думати не про Едіт, а про Дору», — переконував я себе. Причому Дора умовною мовою між мною і Белевим — ніяка не Дора, а Центр. І моє телефонне повідомлення цією мовою означає: «Збирай свої манатки при першій же можливості і забирайся додому».

— Ну, як, на вашу думку, нам розплутати цю історію? — запитує генерал, коли ми з Бориславом умощуємося в темно-зелених кріслах під темно-зеленим фікусом.

— Нехай її розплутує той, хто заплутав, — бурчить Борислав, зиркаючи на пачку сигарет, що невідомо як опинилася у мене в руках.

— Он як? — генерал здіймає брови, але в його синіх очах, навіть аж якихось недоречних для генерала, ховається не роздратування, а стримуваний сміх. — А я думав тебе послати, щоб розплутати її. Тебе чи Боєва.

У цей момент він зауважує пачку сигарет у моїх руках і жадібний погляд Борислава.

— Куріть, куріть. І заодно скажіть мені, як би ви розплутали цю справу, коли б перед вами було поставлене таке завдання.

Історія ця, власне, почалася як усі подібні історії, котрі на перший погляд здаються нічого не вартими і лише після того, як придивишся до них ближче, вистромлюють свої роги через якусь дрібну деталь.

Громадянина Караджова, інженера одного з промислових підприємств, посилають у службове відрядження в Мюнхен. Оскільки це не перша його поїздка і від попередніх відряджень залишилися деякі неприємні сигнали, обережність вимагає попильнувати за поведінкою Караджова. Під час перебування у Мюнхені супутник інженера підслуховує у готелі його телефонну розмову з якимось Горановим і дізнається про зустріч, яка має відбутися між ними. Побоюючись, щоб його не помітили, він вимушений іти за Караджовим на досить великій відстані, і коли приходить на місце зустрічі — не пам'ятаю, в якій кав'ярні і на якій площі, — не знаходить там нікого. Однак супутникові зовсім неважко встановити, що після згаданої зустрічі Караджов дозволяє собі ряд покупок, вартість яких набагато перевищує загальну суму, видану йому перед відрядженням. Отож після повернення на батьківщину Караджова викликають для пояснень. Його відповіді в загальних рисах зводяться ось до чого. Хто такий Горанов? Відомий софійський торговець перед Дев'ятим вересня. Ким доводиться мені цей Горанов? Другом сім'ї Чи дав мені Горанов гроші? Звичайно, дав якусь незначну суму. З якої речі? А так, з дружніх почуттів до мого батька.

Проте влаштована перевірка примусила засумніватись у деяких з наведених пояснень, а найбільше — в одному з них. Не будемо вже брати до уваги модного лахміття, купленого для подарунків, але золотий годинник Караджова, прикраси для його дружини і лайка для сина, які він привіз, за ринковими цінами коштують до десяти тисяч марок. Сума, можливо, і не фантастична, але не така вже й мізерна, щоб Горанов кинув її на вітер просто з любові до покійних батьків інженера.

Караджов, знову потрапивши у хитре плетиво запитань і збагнувши, що виходу немає, перейшов до наступної фази зізнань. Ось деякі з них:

«— Скільки разів ви зустрічалися з Горановим?

— Три.

— Де?

— Двічі у Мюнхені і раз у Кельні.

— Яких даних вимагав від вас Горанов?

— Різних. Найбільше економічного характеру.

— Точніше?

— Про потужність окремих промислових підприємств… про їхні зв'язки з програмами РЕВ… про деякі економічні труднощі.

— Чи ставив він перед вами конкретні завдання?

— Ставив.

— Які суми він вам виплачував?

— Усього я одержав тридцять п'ять тисяч марок.

— Як ви зв'язувалися з Горановим?

— Надсилав йому листа, як тільки прибував у відповідне місто.

— На яку адресу?

— Фірмі «Ліпс і К °», Лозанна, до запитання.

— Як ви збирали необхідні відомості?

— Через зв'язки з людьми.

— Які зв'язки?

— Ну… які зв'язки… У нас же всі знають один одного». І т. д., і т. д.

Звичайно, серед багатьох інших особливо важливим було питання про те, скільки і які саме з наших громадян підтримували подібні контакти з Горановим. Але на це питання Караджов, ясна річ, неспроможний був відповісти. Відповідь мусили пошукати ми самі. А для цього треба було д братися до самого Горанова.

Караджову було наказано написати нового листа фірмі «Ліпс і К°», в якому відрекомендувати свого колегу Цанева як надійну і варту уваги людину, а також запропонувати місце й час зустрічі та знак для розпізнання. Цанев, який, звичайно, був не колегою Караджова, а нашим колегою, мусив поїхати у Мюнхен, відіслати листа і чекати можливої зустрічі.

Зустріч відбулася в одній із кав'ярень, але тут виникли два нових моменти, які набагато ускладнювали ситуацію. По-перше, чоловік, який з'явився від імені «Ліпс і К°», зовсім не відповідав фотографії Горанова, яка зберігалась у нас і яку було попередньо показано Цаневу. Правда, фотографія зроблена тридцять з гаком років тому, а за такий час людина значно змінюється. Безперечно, не в будь-якому плані. Вона може, скажімо, стати меншою на зріст, але вищою не стане. Волосся в неї може повипадати, а не вибуяти на лисому тім'ї. Нарешті, очі її можуть поблякнути, але колір свій не змінять. Тим часом замість низенького, товстого, чорноокого й лисуватого Горанова на місце зустрічі з'явився високий, кволий і світлоокий чоловік з порівняно густим, хоч уже посивілим чубом. І цей чоловік відрекомендувався Андреєм Горановим, відомим колись на цілу Софію багачем. У Цанева ж не було ні відповідних мотивів, ані необхідних інструкцій, щоб підвестися з міста й заявити: «Ідіть до біса, ви — не Горанов».

Другий момент зводився до того, що Горанов, терпляче вислухавши нашу людину і до кінця зберігаючи ввічливість, виявив явне недовір'я до колеги Караджова, не задав ніяких запитань, не запропонував йому жодних послуг і своєю поведінкою весь час ніби намагався сказати: «Ну гаразд, чого ти від мене хочеш?»

Отже, хоча зустріч і відбулася, вона виявилась безрезультатною, а можливо, навіть де в чому виграшною для противника. Однак, прагнучи взяти реванш, з рішучістю людини, якій уже нічого втрачати, Цанев зумів простежити за Горановим; хоч той не остерігався, він провів його до самого Берна, навіть аж до квартири, на дверях якої зі здивуванням побачив справді несподівану табличку:

Після того він сів у Цюріху на літак і з'явився з повідомленням до генерала.

Відомо, що без необхідних навичок навіть горіха не розіб'єш. Якщо вдариш по ньому так, що він розкришиться, то муситимеш потім видзьобувати ядро по крихтах, поки тобі не обридне, замість того щоб вийняти його відразу цілим. Так було і з цією історією. Хтось натиснув занадто грубо, а тепер нам доводилось відшукувати шматочок за шматочком і пробувати відновити її. Тільки історія — не горіхове ядро: ми не могли знати, якою вона була до того, поки її не розкришили. Так що відновлення — справа важка й непевна. Не кажучи вже про те, що тим часом окремі елементи могли остаточно і назавжди стертися.

Одним із таких елементів міг виявитися й сам Андрей Горанов, від якого не було жодного сліду, принаймні поки що. Звичайно, з Караджовим провели необхідний експеримент. Цанев зумів сфотографувати, хоч і не дуже вдало, чоловіка, з яким він зустрівся у Мюнхені. Було зроблено репродукцію фотографії Горанова, що зберігалася у нас. Потім обидві фотографії змішали з багатьма іншими і запропонували Караджову показати нам свого знайомого по закордонних відрядженнях.

— Ось він, — без вагань заявив Караджов, вказуючи на фотографію, зроблену Цаневим.

— А це хто? — запитав слідчий, показуючи ситу фізіономію справжнього Горанова.

— Поняття не маю.

— І саме цього чоловіка ти знаєш ще змалку як Андрея Горанова і доброго приятеля твого батька? — уточнив слідчий, взявши в руки знімок, зроблений Цаневим.

— Звичайно, цього, — підтвердив Караджов. — Правда, зараз він уже постарілий.

Свідчення виглядало досить щирим. Та це було й не так важливо: інженер настільки зав'яз обома ногами, що не мало особливого значення, кому він давав шпигунські дані — Горанову чи іншій особі. Хіба що…

Так, хіба що… Однак це вже належало до сфери найневиразніших гіпотез, які в даний момент навряд чи могли грати роль робочого інструмента.

На друге запитання, — чому Горанов з таким недовір'ям поставився до Цанева, — Караджов також не зміг дати якоїсь осмисленої відповіді. Він запевняв, що написав свого листа без жодного відступу від встановленого стилю, і це, очевидно, відповідало істині, інакше представник «Ліпс і К°» навряд чи з'явився б на зустріч. Мабуть, осічка сталася під час самої зустрічі: якась помилка Цанева, про котру він і сам не підозрював, якесь умовне слово, умовний знак, яким мусив скористатися незнайомий, але не скористався, бо не знав їх. Але щодо цього Караджов був категоричним: ніякі паролі не передбачалися в жодному випадку.

Так чи інакше, результат був невтішним. Один — нуль на користь противника або нуль — нуль, а тим часом справу було зібгано, замість того щоб розкрити, і тепер треба все починати спочатку.

Приблизно у такому дусі розмірковує і Борислав на цю тему, розташувавшись в екзотичній тіні фікуса і курячи сигарету. Але генералові зараз не до загальних міркувань.

— Облиш це! Скажи, де, на твою думку, допущено помилку і як необхідно діяти далі.

— Помилка може бути в десятьох місцях… — підкидає Борислав.

— Помилка лише в одному місці, — перебиваю я його. — Лист.

— Як «лист»? — зводить брови генерал.

— Передача цього листа була авантюрою. І навіть якби він був написаний бездоганно, перевезення його через кордон також скидалося б на авантюру. Така хитра бестія, як цей так званий Горанов, не могла б повірити, що Караджов насмілиться ризикнути своєю долею, довіривши в чужі руки такого листа. Адже попередні листи він писав за кордоном, прибувши на місце, без жодного ризику.

— Можливо, ти правий, — мимрить шеф. — Хоч лист не містить у собі нічого такого, щоб проголошувати гучні слова про долі й авантюри. І, як тобі відомо, шанси в цьому плані старанно оцінювались. А крім того, лист, кінець кінцем, залишався єдиною можливістю.

Усе це так, звичайно. Бо перед тим як прийняти рішення про відрядження Цанева, іншу людину посилали в Лозанну по слідах «Ліпс і К°», і ця людина затратила цілих шість місяців, щоб зробити мізерні відкриття, що «Ліпс і К°» як фірма не існує, що це лише адреса «до запитання», якою, правда, ніхто ніколи не користується.

Може, єдиним мізерним каналом зв'язку для Горанова був цей Караджов, від якого той принагідно черпав відомості, щоб передати їх далі. Якби це було так, то всю історію можна було б відіслати туди, де їй і місце, — в архів службових справ. Але чи справді це було так? І оскільки іншого способу відповісти на це питання не знайшлося, вирішили нарешті послати Цанева в Мюнхен.

— Була й інша можливість, — озивається із властивою йому впертістю Борислав. — Чекати. Ви самі казали, що іноді найкраща можливість — чекати.

— Так, але не перед порожніми яслами, — заперечує шеф. — Чекання все-таки мусить мати якісь розумні межі. Що то за агент, який півроку не користується своєю адресою «до запитання». І хіба це не є достатньою підставою для того, щоб думати: якщо цей агент таки діючий, то він використовує для кожного свого інформатора окрему адресу «до запитання». І що після провалу Караджова адреса фірми «Ліпс і К°» уже ніколи не використовуватиметься.

Ми ще деякий час обговорюємо питання про помилку, оскільки Борислав любить заперечувати, а генералові подобаються суперечки, бо він переконаний, що тільки в них іноді народжується добра ідея. Опісля переходимо до завдання, яке нас чекає.

— Ви зовсім задимили кімнату, — зауважує шеф через дві години. — Людина вам пропонує закурити, а ви обов'язково намагаєтесь побачити дно пачки.

Потім він задумливо дивиться на нас, спочатку на м^не, потім на Борислава, і, ледь примружуючи сині очі, додає:

— Ну, кого з вас послати? Тебе чи Борислава?

Та ніхто з нас не ловиться на гачок. Бо це питання уже не раз задавалося таким самим тоном, а потім супроводжувалось зауваженням: «Ні, не вийде. Треба ще полікуватися над кореспонденцією. Що поробиш, коли ви мічені».

І ми лікувалися. Це таке лікування, що хочеться завити від нервів. Тож коли шефові спадає на думку запитання «Кого послати?», ми вдаємо, що це нас не стосується. Хай собі людина пожартує.

Проте сьогодні у нього начебто немає охоти до гумору, бо несподівано я чую:

— Пропоную їхати Боєву.

Борислав дивиться на мене з усмішкою, але до усмішки домішується легка меланхолія. Не тільки тому, що він залишається, а й тому, що залишається сам.

— Не шморгай носом, — докидає шеф. — Боєв першим повернувся, значить, само собою зрозуміло, першим і поїде.

«Першим поїде і першим провалиться», — думаю я собі наступного ранку, поки холодні струмені душу поступово повертають мене з царства сну, цього молодшого брата смерті, у прохолоду нового дня, тієї скромної чергової неділі, яку ми рідко маємо змогу оцінити.

Згодом, поки я снідаю в ресторані готелю, на згадку знову приходить Белев. Комбінацію з ним було вирішено обрати якнайпростішу і найзручнішу. Досвідчений у таких справах, він мусив стежити за діями Горанова і відповідним способом інформувати мене, поки я сидітиму в тіні й готуватимусь до операції з дальшим прицілом. Отже, принаймні в перших епізодах п'єси, ризикувати доведеться головним чином Белеву. І навіть якби Белев погорів, я буду збережений, щоб узяти на себе ризик у наступних епізодах і добратися до фіналу. На жаль, Белев погорів, перш ніж я включився в гру, і не встиг передати мені естафету.

Словом, невезіння, з якого почалася ця історія, тривало, і по всьому було видно, що воно триватиме й далі. Бо то були не просто невдачі, а щось значно неприємніше — досвідчена рука. Рука Горанова або, можливо, когось іншого, що причаївся за ним.

Ці роздуми без особливого практичного смислу цілком довільно пропливають у моїй голові в той час, як я, зайнятий двома далеко практичнішими справами, — справами, які людина за звичкою робить зовсім машинально, — вибираю ложечкою білок некруто звареного яйця і спостерігаю за обстановкою. В цю ранню пору ресторан майже порожній, якщо не рахувати підстаркуватої німецької пари, яка, мабуть, вирішила відсвяткувати своє срібне весілля на лоні осінньої свіжості Леману, та рудого, веснянкуватого англійця, який так само, як і я, зайнятий некруто звареним яйцем і, очевидно, через короткозорість так нахилився над столом, неначе збирався діставати яйце не ложечкою, а дзьобом, що примостився на його обличчі замість носа.

У холі, який я перетинаю трохи згодом, немає нікого, крім чоловіка за віконцем довідок та жінки з пилососом, який сповнює приміщення приглушеним завиванням. Виходжу на безлюдний тротуар. Машини на стоянці порожні. Зиркаю скоса на свою, але з легким жалем минаю її й прямую по набережній до Рю-Монблан.

Студений зустрічний вітер густо січе дрібними дощовими краплями, але бувають хвилини, коли людина мусить знехтувати комфортом заради профілактики, духовної і фізичної.

Я байдуже минаю два мости і виходжу аж на третій — Пон де ла Машін, у якого та перевага, що він тільки пішохідний, до того ж досить довгий, і можна легко побачити, причепили за тобою хвоста чи ти поки що вільний від цього тягаря. Хвоста немає, але я не можу бути впевненим, що мене не обманює недостатня видимість і що за мною не стежать здалеку. Тому, вийшовши на Рю-де-Рон, я вирішую присвятити кілька хвилин вітринам, проходжу один за одним два пасажі й опиняюся на невеликій площі, пірнаю у вузеньку вуличку і нарешті вибираюсь на Гранд-рю, теж досить вузьку, незважаючи на солідну назву. Гранд-рю вузька і крута, взагалі це якийсь тінистий жолоб, що веде до горішньої частини старого міста.

Будинок мені знайомий. Я був у ньому колись, після іншого провалу. Того провалу, під час якого мій учитель і друг Любо скінчив свої земні справи. Я піднімаюсь темними сходами на другий поверх, розбираю в напівтемряві прізвище Георга Роса і дзвоню тричі — один довгий дзвінок і два коротких.

Зсередини чути кроки, потім двері відчиняються, і на порозі стає невисокий літній чоловік у халаті, з великою головою на тонкій пташиній шиї. Господар окидає мене поглядом, і я розумію, що він упізнав. І все-таки запитує:

— Вам кого?

— Пан Георг Рос?

Старий киває.

— Я хотів би знати, чи сюди перебралась фірма «Вулкан»?

— Так, два місяці тому. Прошу…

Пароль тепер інший, але чоловік той же. Він так муміфікувався з роками, що навряд чи зміниться до кінця свого життя. Я проходжу похмурим вестибюлем і опиняюсь у знайомій вітальні зі старовинними меблями, стилю яких я так і не зрозумів, та з величезним потемнілим і зеленим, немов стояча вода, дзеркалом над каміном.

— Може, вип'ємо по чашці кави? — люб'язно пропонує господар. — Домашня робітниця приходить аж о десятій.

— Сподіваюсь, та сама.

— Та сама, жива й здорова. Як не дивно, навіть я ще живу.

— Не бачу причин для протилежного.

— Так, справді: жодних. Коли нема ніякого сенсу жити, тоді живеш до глибокої старості.

— Негарно обмовляти себе, — заперечую я. — Хіба клопоти, яких я вам завдаю, не свідчать про щось змістовне?

— Свідчать про дрібниці.

Він зневажливо махає рукою і йде принести каву, а я гукаю йому вслід:

— Дозвольте узнати, чи пан Чезаре не залишив для мене якогось оферта.

— Залишив, — бурчить господар. — Але я також залишив кофейник на плитці.

Я відчуваю, як на серці стає легше, і мені навіть здається, що похмура вітальня одразу якось світлішає, ніби осіннє сонце глянуло на мить у вікна.

Лише після того як каву принесено, розлито у тонкі порцелянові чашки й випито, старий знову виходить, довго тупає по квартирі, пересуває меблі і нарешті приносить мені так званий оферт неіснуючого Чезаре. Я розкриваю конверт, уважно перечитую послання, потім на всяк випадок перечитую ще раз і аж тоді чиркаю сірником, запалюю його й вичікую біля каміна, поки воно перетвориться на попіл.

У листі Белева сказано:

Чоловік, який видає себе за Горанова, згідно з моїми спостереженнями, не підтримує контактів ні з ким. Обережний, підозріливий, майже ніде не показується. Якщо він і підтримує якісь зв'язки, то, мабуть, через Пенева, який часто появляється в місті.

Не виключено, що Пенев зауважив мене під час моєї попередньої місії у Мюнхені. Тому я завжди намагався стежити за ним здалеку. Однак учора він побачив, як я йшов услід за ним. Не знаю, чи впізнав. На всяк випадок я припиняю спостереження за ним і залишаю цю довідку».

Дивлячись, як послання перетворюється на попіл, я чую голос господаря квартири:

— Можу я чимось вам допомогти?

— Так. Папером і конвертом.

Мій лист ще коротший:

Я запечатую конверт установленим способом і даю панові Росу:

— Буду вам вельми зобов'язаний, якщо знайдете спосіб до полудня зв'язатися з братом Чезаре.

— Неможливо, — з жалем розводить руками старий. — Сьогодні — не день зв'язку. День — завтра.

Все-таки добре, що день зв'язку — завтра, а не наступного тижня. Та нічого не вдієш. Господар — не радист, а всього-на-всього скромна поштова скринька. Скромна і вже дуже стара поштова скринька, але яка все ще корисна, хоча й твердить, що немає ніякого сенсу більше жити.

— Сподіваюсь, ваші справи не дуже погані? — співчутливо запитує господар.

Він не має уявлення про суть «наших справ», не виявляє жодної цікавості до них, і все ж таки в його погляді уловлюється тінь тривоги. Тривоги не за себе, а за цю незнайому людину, яка несподівано з'явилася у цей дім, щоб одержати і вручити лист невідомого призначення.

— Нічого фатального, — відповідаю. — Наші справи рідко йдуть як годинник. Навіть у країні годинників.

Потім подаю йому руку і квапливо виходжу.

Я знову серед цього вузького жолоба, що зветься Гранд-рю, але тепер уже спускаюся вниз, а пронизливий вітер дме в спину.

Отже, справи прояснюються, принаймні щодо вчорашньої катастрофи. Кажеш, не збагнув, чи він упізнав тебе… Ну, тепер уже збагнув, причому найбільш болісним способом. Болісним для тебе і паскудним для завдання.

Два роки тому Белев займався у Мюнхені деякими людьми, зв'язаними з «Вільною Європою». Його цікавила, ясна річ, не «Вільна Європа», а другий бік монети — ЦРУ. Очевидно, тоді він і зіткнувся з Пеневим. І, мабуть, Пенев його бачив і запам'ятав.

Звичайно, це чиста випадковість: стежиш у цілковитій таємниці за якимсь типом і якраз тоді, коли не треба, натикаєшся на іншого, який тебе знає. Така випадковість може спіткати будь-кого, і в цьому відношенні вини за Белевим немає жодної. Його вина в тому, що він не тримався по можливості далі від Пенева. Занадто понадіявся на свою професійну досвідченість і пішов слідом за ним. І тут несподівано трапилась інша випадковість, уже трагічна. Пенев його помітив.

Ну й що, як помітив? Пенев, напевно, також не новачок, отже, для нього найбільш логічно було б удати, що він не помітив стеження, прикинутись простаком і постаратися з'ясувати, хто саме і з якими намірами стежить за ним. Він же замість цього через два дні вчиняє замах на переслідувача.

Зовсім безглуздо. А може, сам Пенев був під наглядом. І, можливо, якраз ті, що стежили за Пеневим, вирішили із власних міркувань усунути невідому особу. І зробили це негайно, як тільки їм пощастило натрапити на її сліди. А це зовсім неважко у такому невеликому місті, як Берн, особливо коли йдеться про людину, що сама крутиться в небезпечній зоні, а точніше — поблизу вілли Горанова.

Остання версія видається мені дуже неприємною, але, на щастя, й досить неправдоподібною. Інцидент на шосе не говорить на її користь. Якби в даному випадку працювали досвідчені люди, які вирішили усунути Белева, то він уже б не жив. Кілька куль або навіть удар французьким ключем по тім'ї — і кінець.

Мізансцена нещасного випадку біля Лозанни підказує дещо іншу ситуацію. Людина у старому «сітроені», мабуть, слідкувала за Белевим цілий день, сподіваючись підглянути якусь зустріч або інші дії Белева. А коли ці сподівання виявились марними і вже сутеніло, незнайомий вирішив приперти мого приятеля, так би мовити, до стіни і змусити признатися. І з цією метою загородив йому дорогу. Та Белев не хотів зупинитися. Словом, виникла відома ситуація, при якій кожен із партнерів вичікує, що другий злякається і відступить. Оскільки ж ні один не відступив — стався карамболь. І, мабуть, у цю мить Пенев, чи хто б там не був, злякавшись машини отого з кошлатими бакенбардами, яка вискочила з-за повороту, зміркував, що краще покинути «сітроен» і зникнути у темряві, ніж писати показання.

Ясна річ, я не можу знати, як саме це сталося, і зовсім не думаю собі, що, перш ніж я дійду до Рю-де-Рон, істина вже буде розгадана. У мене досить вільного часу для аналізів і здогадок — аж поки почне діяти варіант «дельта». Якщо він взагалі почне діяти. Єдине, у чому я переконаний, — це те, що ми справді засунули руку в зміїну нору. Бо якби пан Лжегоранов чи пан Пенев витрачали час лише на пасьянс, Белев не став би жертвою нещасного випадку. До крайніх заходів навіть у шпигунському світі вдаються лише в крайніх випадках.

Нарешті я опиняюсь на Рю-де-Рон і заходжу в першу ж телефонну кабіну. Набираю номер общинної лікарні в Лозанні. Голос у трубці незнайомий. Називаю прізвище пацієнта, здоров'ям якого я цікавлюся, і чую:

— Хвилинку.

А трохи пізніше:

— Хто говорить?

Однак це вже інший голос, знайомий мені своїм легким поліцейським акцентом.

— Його приятель, месьє Робер.

— Хочете побачити його? Це можливо.

— Дякую. Тільки зараз я не можу. Через те…

— Якщо ви не можете зараз, то боюся, що пізніше взагалі не буде можливості побачитися з ним. Стан його вкрай важкий…

Я виходжу з кабіни і прямую до Пон де ла Машін, намагаючись зрозуміти: це грубий маневр чи справді скорбна новина. З точки зору професіонала, сказав би Любо, у даний момент це не є твоїм завданням. З точки зору професіонала, брате мій, твоє завдання — бути якомога далі від Лозанни і общинної лікарні.

Переходжу міст і йду набережною, тепер уже в зворотному напрямку, нетерпляче підштовхуваний вітром. «Не треба мене підштовхувати, — кажу йому, — я й без тебе знаю своє діло». Розраховуюся в готелі, сідаю за кермо і виїжджаю з Женеви.

Через годину зупиняю машину на невеличкій вулиці Лозанни, купую в кіоску план міста і намагаюся зорієнтуватись. Потім мандрую пішки вулицями, які у переважній більшості схожі на женевську Гранд-рю якщо не тіснотою, то стрімкістю уже напевне.

Фасад общинної лікарні минаю по протилежному тротуару безжурними кроками обтяженого неробством туриста. Мій погляд ліниво ковзає по двох рядах вікон. Нічого.

«З точки зору професіонала, брате мій, робиш дурниці», — думаю я собі. Після чого вирішую повторити дурницю, тільки не цей раз уже з іншого боку будинку. Вулиця там пуста, якщо не брати до уваги купки дітей, що повертаються зі школи. Подвір'я лікарні обгороджене залізними штахетами і живоплотом. Мій погляд легко перестрибує ці перепони і пробігає по вікнах будинку. І ось на другому поверсі, у третьому вікні зліва, я помічаю цікаву деталь — забинтовану голову, вільні від перев'язки частини якої, а саме очі під кошлатими бровами і великий ніс, мені досить знайомі.

Бідолаха вже бозна-скільки чекає у цьому вікні, аби подати знак, що він живий. Якщо взагалі комусь потрібен такий знак. Він машинально піднімає руку, прагнучи показати, що впізнав мене, але одразу ж опускає її. Я також вчасно стримую свій жест і риюся в кишені, немовби шукаю сигарети.

Потім тими ж кроками нудьгуючого туриста йду далі.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Якщо вам долею судилося жити в Берні і якщо ви бажаєте заспокоїти свої нерви або ж ще більше розладнати їх, то для цього важко знайти більш підходяще місце, ніж квартал вілл за Острінгом.

Вілли, що вишикувались уздовж асфальтованих алей, досить різні за розмірами і зовнішнім виглядом — залежно від матеріального стану їх мешканців та від особливостей їхнього смаку: одноповерхові чи двоповерхові, ультрамодерні чи в стилі добрих старих часів, з просторими верандами чи скромними балкончиками, в оточенні старанно доглянутих садів чи лише з мініатюрними газонами, обгороджені підстриженими кущами чи декоративними металевими решітками.

Це культ маленького приватного оазису особистого благополуччя, намагання ізолюватися від шуму й неврастенії сучасного побуту, атавістичне прагнення повернутись у лоно природи, але вже облагородженої й дбайливо підстриженої ножицями садівника.

На алеях майже не видно перехожих, а в деякі години дня квартал здається зовсім вимерлим, хоч насправді життя тут триває за неписаним, але суворим розкладом. Діти йдуть у школу і приходять зі школи, батьки їдуть машинами у місто й повертаються додому, вантажні автомобілі торговельних фірм у чітко визначений час розвозять від будинку до будинку продукти. Але квартал такий великий, а мешканців у ньому так мало, що цього руху майже не видно за густою тінню сосен і гущавиною вічнозелених кущів.

Вілла, найнята для мене моїм компаньйоном Джованні Бенато, належить до середньої категорії, що цілком підходить торговцеві середньої руки. Хол з невеликою кімнатою, а нагорі бібліотека і спальня, не враховуючи кухонних і туалетних приміщень, — отакий мій невеликий замок, що стоїть посеред занедбаного саду з дюжини яблунь.

Мій сусід по один бік — якийсь літній рантьє. Він живе з дружиною на нижньому поверсі, а верхній здає, щоб округлити свої доходи. Спочатку була навіть думка винайняти саме цей поверх, але поки ми вагалися, його віддали якійсь німкені. Тим краще.

Бо тепер моїм сусідом з другого боку є Горанов. Таке безпосереднє сусідство, звичайно, пов'язане з певними незручностями. Воно привертає погляд до тебе, а коли цей погляд надміру підозріливий, то неминучі й відповідні спостереження або таємні перевірки. Тому необхідно тривалий час утримуватися від будь-яких вчинків, які могли б викликати найменше підозріння. Треба жити так, щоб навколишні люди звиклися зі мною як з нецікавим і зовсім сумирним сусідом.

На противагу цій незручності безпосереднє сусідство з Горановим дає мені такі переваги для спостережень, яких квартира рантьє, незважаючи на високу оплату, не може забезпечити. Від моєї вілли до вілли Горанова не більше дванадцяти метрів, а огорожа, що розділяє нас, занадто низька, щоб служити перепоною. З відповідною апаратурою я міг би спокійно вести спостереження за всім, що діється навпроти. Однак у моєму становищі наявність такої апаратури рівнозначна дурості. Було б надмірним оптимізмом допускати, що в даних обставинах і в даний час мій приватний замок не будуть відвідувати й ретельно оглядати у мою відсутність.

Я зовсім не збираюся твердити, що дію голими руками і не користуюсь ніякою технікою. У нашій професії і в наш вік бурхливого прогресу це було б все одно, що йти полювати на слонів рогачкою. Чи то через наївність, чи з лицемірства тисячі людей зчинили страшенний галас з приводу якогось там Уотергейта, начебто вони до того ніколи не чули про практику підслуховування. Я ж не маю ніякого права на наївність чи надмірну бридливість. Мені не дозволено також ображатися, протестувати, а тим більше — провалюватися.

Отже, у кишенях я ношу свою дрібну техніку, по можливості не примітну для стороннього ока. Фотоапарат мій має форму запальнички, передавач і приймач на близькі відстані змонтовані в одній авторучці, а підзорна труба — в ковпаку другої, вона дрібна на вигляд, але сильніша від усяких біноклів. Мікроскопічний прилад для підслуховування, кілька невеличких ампулок різного призначення — і більше нічого. Усе це практично нічого не важить, не займає багато місця, в крайньому випадку його можна викинути одним махом, і ніхто не помітить.

Було б перебільшенням вважати, що я тут проводжу свій час за шторою в спальні, заглядаючи у вікна Горанова, хоча й такий вид заняття не зовсім чужий мені. Ще більш недоречно думати, що я коротаю дні у дрімоті серед затишного холу чи за очисткою саду від осіннього листя. Легенда, якою я прикриваюсь, — це легенда працьовитої людини, і вона мусить щодня чимось підтверджуватись.

Ранок починається з того, що я заношу продукти, залишені постачальниками під кухонними дверима, готую сніданок, займаюсь туалетом. Я не намагаюся приховувати свої домашні заняття за щільними шторами, бо граю роль порядної і нудної людини, якій нічого критися.

Рівно о дев'ятій виводжу машину на асфальтовану алею, зачиняю за собою садові ворота і їду вниз до центру. Як і всяка порядна і нудна людина, проїжджаю одним і тим же маршрутом: Острінг, потім довга і полога пряма Тунштрасе, за нею Кірхенфельдбрюке, який переносить мене через річку на Казіноплац, а звідти через Кохергасе — на Беренплац, де розміщена моя контора.

Власне, це контора Джованні Бенато, але відколи його підприємство, агонізуючи під загрозою банкротства, злилося з моїм, яке існувало лише на папері, ми дружньо співіснуємо в цьому чистому й тихому приміщенні, ізольованому подвійними вікнами від суєтного шуму зовнішнього світу і для більшої презентабельності прикрашеному картою світу й ілюстрованими календарями.

Не заради пустої самореклами, а в інтересах істини мушу відзначити: якщо фірма Бенато — імпорт і експорт продовольчих товарів — все ще існує, то цим він до деякої міри завдячує мені, оскільки я можу різними шляхами забезпечити йому яку-небудь скромну оборудку. Однак ці оборудки не дуже численні, так що мій компаньйон вважає зайвим платити гроші секретарці і веде свою кореспонденцію сам. Оскільки ж і кореспонденція не надто об'ємна, то робочий час спливає звичайно у розмовах на вільні теми. Точніше — на теми катастроф. Катастроф усіх масштабів, видів і нюансів.

Така своєрідна тематика може здатися дивною лише людині, яка недостатньо знає Джованні Бенато. А він належить до тих вайлуватих людей, котрі, здається, постійно живуть на грані нещасного випадку: якщо поруч є ваза, він неодмінно переверне її; якщо йому подадуть суп, незабаром у тарілці можуть опинитися його окуляри, якщо він переходить дорогу, то чимчикує на червоне світло, плутаючи весь рух.

Але мій компаньйон з гордовитою зневагою ставиться до небезпек, які безпосередньо загрожують йому, думки його прикуті до катастроф світового масштабу, минулих і майбутніх.

— Пригадайте собі, як була знищена Атлантида, — говорить він, постукуючи по столі куцими товстими пальцями, — і вам стане ясно, як може загинути і наша цивілізація.

— Мушу признатися, спогади мої не датуються епохою Атлантиди.

— Мої теж, — киває Бенато. — Але це питання уже з'ясоване наукою. Уявіть собі величезний метеорит або, якщо хочете, малу планету діаметром близько шести кілометрів і вагою до двохсот мільярдів тонн. Правда, колосально?

Це одна з особливостей Джованні: говорячи, він весь час звертається до вас з подібними запитаннями, щоб почути вашу думку. Звичайно, ваша думка не дуже цікавить його, просто це один із спритних ораторських прийомів, щоб тримати вас у безперервному напруженні під час розмови, яка по суті найчастіше має форму монологу.

Однак, щоб відкрити дальшу зелену вулицю монологові, я мушу підтвердити, що двісті мільярдів тонн — річ справді колосальна.

— І ось цей метеор-гігант з божевільною швидкістю налітає на землю і падає в затоку Флоріди. Добре все-таки, що падає туди, бо якби впав тут, то зараз у Швейцарії замість Альп була б яма. Який жах, правда?

— Думаю, що це не так уже й жахливо, — делікатно заперечую я. — Швейцарці — люди спритні, отже, могли б і з допомогою ями оббирати туристів.

— Без сумніву, без сумніву, — киває Бенато. — Але я маю на увазі не саму яму, а жахливий струс. Яке двигтіння! Це було б зловісніше, ніж тисяча атомних вибухів… так що навіть полюси змістилися б, і океан залив би цілий континент. Уявляєте собі?

— Намагаюся.

Щоб підкріпити мою кволу уяву, Бенато підкидає мені ще кілька подробиць катастрофи з Атлантидою, супроводжуваних обов'язковими «правда?», «що ви на це скажете?», «ви здаєте собі звіт?». Після того переходить до наступного катаклізму.

Наступним може бути зловісна зміна земного клімату, яка, на думку відомих вчених, має статися, спричинившись до неминучих наслідків — спочатку нового потопу, а потім нового льодовикового періоду. Або демографічний вибух, який несе ще більші страхіття: спочатку ми харчуватимемось корінням, а згодом перейдемо до канібалізму (уявляєте?). Або демонічні сили, які дрімають під земною корою: подумайте тільки, що в той час, коли ми з вами сидимо отут на Беренплац, десь унизу, під нашими ногами, клекоче вогненна лава (а ви ж знаєте: як тільки щось починає клекотіти, так і дивись, щоб не вибухнуло). Або повернення жахливих середньовічних епідемій, від яких мільйони людей гинуть як мухи (ви здаєте собі звіт?).

Окремою графою в репертуарі Джованні Бенато йдуть воєнно-політичні катаклізми — китайське вторгнення, воднева бомба, біологічна зброя, а також хімічна. Це для нього одні з найбільш улюблених тем, мабуть, тому, що тут він має найбагатшу інформацію. Але якими б улюбленими вони не були, ці теми не можуть замінити проблем третьої й останньої граф, які викликають у Бенато майже ліричне захоплення, — сюжетів фантастичної літератури, що їх мій компаньйон сприймає, ясна річ, як живу реальність. Тут чільне місце займають такі мотиви, як нашестя інопланетян, міфічне чудовисько, що тиняється в шотландському озері Лох-Нес, велетенська біла акула, жахлива снігова людина, літаючі тарілки і вже не пригадую що ще.

Хоч би як захоплювався Бенато безконечною розмовою-монологом, він не забуває час від часу поглядати на свій наручний годинник і ніколи не забуває вчасно оповісти:

— Дорогий приятелю, вже дванадцята. Що ви скажете, якщо ми підемо підкріпимося, перш ніж той нещасний Всесвіт звалиться на наші бідні голови?

Першого разу я прийняв пропозицію з ентузіазмом новачка, не підозріваючи риску авантюри. Потім уже доводилось хоч-не-хоч приймати її, оскільки це стало традицією. А згодом я просто звик.

Говорячи про ризик, я не маю на увазі те, що оплачувати рахунки випадало мені, бо це був не ризик, а залізна неминучість. Я не настільки дріб'язковий, аби натякати, що компаньйон не скаржився на апетит і в результаті рахунки виходили чималі. Річ у тому, що, як я вже згадував, Бенато був трохи вайлуватий, так що вирушати з ним у широкий світ було справою досить клопітливою.

Італієць був короткозорий. Якоюсь мірою йому вдавалося компенсувати це завдяки окулярам у товстій роговій оправі. Але оскільки на розсіяність ще не винайдено окулярів, він раз у раз штовхав то того, то того пішохода, натикався на громадянина, що йшов попереду, або ж брав під руку якогось незнайомого, думаючи, що це я, його компаньйон. Пересування Бенато по вулиці, мабуть, спричинювалося б до частих лайок або й епізодичних ляпасів, якби не наївний вираз його дитячого обличчя, манера усміхатися якось винувато, а також ласкаві «даруйте, даруйте», які він розсипав на всі боки, обеззброюючи цим потерпілих.

Одного разу, коли Бенато раптом згадав, що залишився без цигарок, і попрямував до тютюнової крамниці, я ледве встиг в останню мить зупинити його: він замість дверей ішов прямо на вітрину. Іншим разом, очевидно, підстьобуваний голодом, він ледь не повторив цей номер з далеко більшою і товстішою вітриною ресторану.

— Такої великої вітрини мені ще не доводилось розбивати, — признався він, коли я вчасно схопив його. — Крізь менші проходив, але крізь таку велику — не випадало.

У мене було таке відчуття, що він у душі докоряє мені за втрачену можливість встановити скромний рекорд у розтрощуванні вітрин головою.

У самому ресторані події розгорталися в аналогічному напрямку, тому ми завбачливо сідали завжди в кутку, де обслуговував Феліче, який мусив терпляче зносити дрібні дивацтва свого співвітчизника.

— Ну, дорогий мій, що ти нам запропонуєш? — по-приятельськи запитував Джованні, розкриваючи меню і недбало простягаючи ноги під столом, причому його нога безпомилково впиралася в манжети моїх штанів.

— Є чудовий копчений сом… — радив офіціант, готовий зі службовою запопадливістю запропонувати найдорожче.

— Копчений сом… це ідея… — бурмотів Бенато і ворушив ногами, відчувши, що вони унизу замоталися в щось. — Цікаво, що ти запропонуєш нам крім сома…

Нарешті після тривалої співбесіди визначалося меню, а заодно й напої, і Феліче йшов у бік кухні.

— Які чудові квіти, — вигукував Бенато, простягаючи руку до кришталевої вазочки з великими гвоздиками.

У таких випадках я інстинктивно відсувався від столу, хоч вазочка не завжди перекидалася. Бували такі щасливі випадки. Компаньйон виймав одну гвоздику, обережно нюхав її і додавав:

— Але на цьому світі, дорогий друже, навіть краса оманлива. Ви, мабуть, чули про ті страшні орхідеї, запах яких рівнозначний смертельній отруті…

Отрути, натуральні й лабораторні, — то також була одна з улюблених тем Бенато, і він на деякий час поринав у неї, щоб заглушити приступи голоду. Нарешті Феліче приносив рибу, і Джованні накидався на їжу. Згодом його досвідчене око помічало якийсь недолік:

— Скажи, Феліче, що це за мода — копченого сома подавати з гвоздиками?

— Я думаю, що гвоздику ви самі поклали в тарілку, — пробував заперечувати офіціант.

— Думаєш… Але не впевнений… Ну, добре, залишимо це питання відкритим, — великодушно махав рукою Бенато, і келих його падав на землю.

З цього моменту й до кінця обіду він не раз скидав зі столу то виделку, то ніж, то якийсь келишок, отож Феліче мусив весь час вартувати поруч, щоб у будь-яку хвилину принести новий прибор. Але найбільша небезпека для навколишніх крилася у другій страві, якою найчастіше були біфштекс чи відбивна котлета, котрі необхідно різати. А компаньйон діяв з таким розмахом, що відрізаний шматок часто вискакував з тарілки, опиняючись на скатерті або ж на вашому костюмі. Траплялося, що вискакував не відрізаний шматок, а ціла відбивна котлета. Якось у подібному випадку котлета опинилася на колінах дами, що сиділа за сусіднім столом. Добре хоч, що дама передбачливо застелила коліна серветкою.

— Я не думав, що у мене такий снайперський талант, — шепотів мені Бенато, коли інцидент було загладжено. — Ви бачили? Впала точно на серветку, навіть не заляпала сукні.

Не обходилось без певного ризику і для самого Бенато. Пригадую, як одного разу, захопившись темою про неминуче наближення якоїсь комети, він зажурено сперся ліктем у тарілку з міланським соусом.

Найнезначимішими, звичайно, були пригоди з цигаркою, яку компаньйон залишав де попало і про яку згадував аж тоді, коли запах смалятини ставав нестерпним.

— Здається, щось горить, — бурмотів Бенато.

— Скатерть… отам, перед вами…

— А, нічого. Я боявся, щоб не штани.

Одного разу я дозволив собі несміливо докинути:

— Ви зі своїми цигарками можете наробити вдома пожежі.

— Я вже двічі горів, — недбало відповів мій співбесідник. — Нічого страшного. Якщо тільки застрахуватися. Я завжди страхуюся.

Покінчивши з обідом і розрахувавшись, ми знову прямуємо до контори. Власне, Бенато проводжає мене лише до найближчого рогу, аби пояснити, що в контору він не піде, бо на нього чекає якась ділова зустріч. Якщо судити з його сонного вигляду, то це, без сумніву, має бути зустріч з м'якою постіллю, де він має намір поринути у забуття і хоча б ненадовго позбутися гнітючих думок про світову катастрофу.

Отже, я простую до контори сам і присвячую дві години пресі й міжнародним подіям. Потім виходжу прогулятись центральною вулицею, оскільки наша фірма — за кілька кроків від центральної вулиці.

Тут усе недалеко від центральної вулиці — парламент, музей, кафедральний собор, банки, вокзал, казино, театр і таке інше. Усе, включаючи й місце, де я раз на тиждень підтримую зв'язок зі своєю людиною. Поки що тільки так, аби лиш знали, що я живий, хоча ще нічого не помічено. Насправді ж варіант «дельта» вже діє, якщо можна назвати дією рух на холостому ходу.

Центральна вулиця, яку називають то Крамгасе, то Марктгасе, то ще якось, багата історичними пам'ятниками — від годинникової вежі Цитглоке до численних старовинних водограїв, прикрашених ренесансними скульптурами. Але мій погляд не знати чому лише побіжно ковзає по тих пам'ятках і переходить на інші, далеко банальніші речі — кілька пасажів, що сполучені з бічними вулицями, деякі заклади, збудовані з подвійними входами, а також універсальні магазини «Льоб», «Контіс», «Глобус» та інші подібного типу, що вирізняються не тільки багатством товарів, а й деякими додатковими зручностями.

Дослідження об'єктів такого роду — це, звичайно, чисто професійна звичка, і я кажу собі, що було б найкраще, якби вони ніколи мені не придалися. Тут так же легко вислизнути від можливого переслідувача, як і знову зіткнутися з ним через п'ять хвилин десь поблизу. Бо в цьому невеликому місті усе розташовано за кілька кроків від центральної вулиці.

Власне, місто не таке вже й мале. Воно розкинулося далеко по обидва боки річки Ааре, про яку можна було б сказати, що вона в'ється як змія, якби це порівняння не виглядало занадто паскудним у відношенні до такої чистої синьо-зеленої річки. Проте віддалені тихі квартали з широкими вулицями, житловими масивами, підприємствами і парками мене не цікавлять. У певному відношенні вони менш вигідні, ніж тіснота центру. А центр — це те місце, обмежене дугою Ааре, яка тут згинається, як у суглобі, де скупчені магазини, де панує метушня і де все знаходиться за кілька кроків від центральної вулиці.

Надвечір я підходжу до своєї машини, що стоїть на Беренплац, сідаю в неї й повертаюсь до Острінга. День скінчився, але нудьга триває. Однак такий порядний і нудний громадянин, як П'єр Лоран, не має права не нудьгу. Вона існує для артистичних натур, для тих, хто весь час марить про щось інше, щось таке, що… взагалі для тих людей, котрим сняться міражі й котрі ганяються за вітрами. Навряд чи треба доводити, що така статечна людина, як П'єр Лоран, не має нічого спільного з подібними суб'єктами. Він повертається точно в установлений час, зупиняє машину на точно визначеному місці і займається чітко передбаченою на такий час справою — приготуванням вечері.

Отже, я готую вечерю, в якій основну і майже єдину страву становить яєчня з шинкою, сідаю біля кухонного столу і методично здійснюю насущну справу — приймання їжі, не утруднюючи себе зашторюванням вікон, аби кожен цікавий міг переконатися в тому, що П'єр Лоран, як порядна людина, вже повернувся додому і, як порядна людина, спішить поїсти, поки не почалась телевізійна серія «Чорне досьє».

Потім, як ви вже здогадуєтесь, мої заняття переносяться в хол, де я дрімаю деякий час, витягнувшись у кріслі перед екраном. Господар постарався надати обстановці скромної елегантності, витриманої в зелених тонах: шовкові шпалери, оксамитові крісла, великий килим, абажури настільних ламп — усе зелене. Навіть кілька гравюр на стінах, що зображають пасторальні або галантні сцени з невеличкою дозою жіночої наготи і щедрою рослинністю.

Час від часу, коли наступний епізод «Чорного досьє» поступається місцем черговій бесіді про економічну кризу, я виходжу з холу й ліниво піднімаюсь нагору, в бібліотеку. Тут уже штори опущені, і в цьому немає нічого дивного: коли читаєш, стараєшся ізолюватись від зовнішнього світу. Та ба, я зовсім не маю охоти читати, тим більше, що книги, розставлені на полицях, виконують чисто декоративну функцію, надаючи обстановці наукового і старовинного вигляду своїми товстими шкіряними оправами. Я вже нашвидкуруч переглянув їх. Це в основному різні латинські твори, а також підручники й посібники з садівництва з минулого століття. Оскільки ж я не маю наміру поринати у посібники з садівництва, а штори, як уже було сказано, опущені, я дозволяю собі залишити бібліотеку, пройти у затемнений інтер'єр спальні і спрямувати свій погляд крізь щілину в шторі на віллу, що навпроти.

У цей час звичайно світяться лише два широкі вікна в холі, іноді завуальовані молочним серпанком муслінових гардин, а іноді зовсім чітко демонструють інтер'єр. Обстановка старомодна багата, з великою кількістю важких, масивних меблів і ніжної порцеляни. І серед цієї обстановки — кволий літній чоловік, на якого скерована моя авторучка — телескоп.

Зоране густими зморшками землисто-жовте обличчя із запалими щоками виглядає хворобливим. Взагалі Горанов нагадує той тип людей, які начебто вже готові в могилу, але в такому стані можуть жити ще довгі роки, поки всі їхні близькі не переселяться на той світ. Він уже напевно перемахнув за шістдесят, однак, незважаючи на сиве волосся і зів'ялий вигляд, навряд чи добрався до наступної десятки. Морзянка зморщок на його обличчі передає якусь постійну гримасу пригніченості чи страждання, немовби він змучений не дуже сильним, але безперервним зубним болем.

Одягнений у поношений вовняний халат вишневого кольору, чоловік переважно читає газету, лежачи на дивані, або неквапливо походжає, ніби вимірюючи кроками довжину холу. Якщо ж не читає й не походжає, то гайнує час за грою в карти. Грою з одним-єдиним партнером — Пеневим.

У Пеневі теж є щось анемічне і хворобливе, але йому ще далеко до старечого віку: за даними, які я вже маю, він тільки-но вступає в сороківку. Що ж стосується даних самого його обличчя, довгастого і безкровного, то вони досить невиразні, так що йому легко можна було б дати на кілька років більше чи менше. Щось гостре є в цьому довгастому обличчі, у різкому зламі брів, у виступаючому, наче пташиний дзьоб, носі, в гострому підборідді і пронизливому погляді невеличких чорних очей. У кутику блідих, безкровних губ завжди висить сигарета. Незапалена сигарета. Іноді він виймає її й кидає у попільничку, але невдовзі бере нову і також, не запалюючи, кладе на звичне місце — в кутик губів. Мабуть, Горанов не дозволяє курити. Або ж лікарі забороняють.

Час від часу старий різко підводить голову і впирається поглядом у вікно, інколи і Пенев дивиться туди ж, немовби за цим темним вікном причаїлося щось невідоме й небажане. Потім гра йде далі. Триває вона звичайно до одинадцятої, після чого обидва кидають карти, а переможений — ще й якісь банкноти. Партнери покидають хол, світло гасне. Спектакль закінчено.

Прикрий і пустопорожній спектакль, якраз у стилі цього тихого й сонного кварталу за Острінгом, де при бажанні можна заспокоїти свої нерви або ще більше розладнати їх. І якраз у стилі цього милого старого Берна, де вулиці порожніють після восьмої і де можлива єдина притичина: Бенато заляпає ваш костюм міланським соусом чи пропалить ваш рукав цигаркою.

Минуло цілих два тижні, й нарешті якось уранці сталося щось незвичайне. У двері до мене подзвонили. Не з чорного входу, куди постачальники приносять продукти, а з парадного.

Відчиняю — переді мною молода дама. Не думайте, що йдеться про самку голлівудського типу, яка звичайно закручує голову героєві. Дама без особливих прикмет, взагалі з тих, яких на вулиці минають, не проводжаючи поглядом. Середній ріст, строгий сірий костюм і не дуже цікаве обличчя, частково сховане за великими димчастими окулярами.

— Я прийшла з приводу квартири, — прозаїчно сповіщає відвідувачка.

— Якої квартири?

— Тієї, яку ви здаєте по найму.

— Немає такої, — відповідаю.

— А об'ява?

— Ах, так, об'ява… Я просто забув зняти її, — кажу, згадавши про маленьку картку над входом до садиби.

— Може, ви все-таки знаєте десь поблизу вільне помешкання… — провадить дама.

— На жаль, не знаю. Було в сусідньому будинку, але також вже зайняте.

— Дивно… А мені казали, що тут повно вільних квартир.

— Поняття не маю. Може, і є, — знехотя мимрю я, поглядаючи на годинник.

Після цього вона киває мені на прощання і йде до свого червоного «фольксвагена», що стоїть перед входом.

Наступний ранок знов починається з незвичайної події. І знову це дзвінок у двері — не з чорного входу, а з парадного. Переді мною знов стоїть дама, однак я не зразу впізнаю у ній вчорашню відвідувачку. Пастельно-фіолетова сукня з дорогого вовняного матеріалу щільно облягає тіло, підкреслюючи привабливі лінії постави і щедрі форми бюста. Обличчя, не прикрите нічним метеликом димчастих окулярів, сяє у чарівній усмішці. Усмішці соковитих губ і чорних очей під темними віями.

— Я знову прийшла з приводу квартири, — повідомляє дама.

— Але ж я сказав, що немає, — відповідаю, намагаючись опам'ятатися від здивування. — Якщо ви помітили, вже й об'яву знято.

— Помітила, правильно, — підтверджує незнайома, осяваючи мене усмішкою. — Але повірте, ніде поблизу не можу знайти чогось підходящого. І оскільки я довідалася, що ви самі… Мене задовольнив би один поверх, навіть у крайньому випадку одна кімната. Отже, я подумала собі, що…

Я також про щось думаю собі, навіть готуюся надати своїй думці словесної форми і випровадити нахабу до дідька, але вона випереджає мене і з тією ж милою усмішкою додає:

— Невже ви залишите бездомну людину під відкритим небом… у цю холодну дощову осінь… Запевняю вас, що я не п'ю, не запрошую гостей, не чіпляюсь на шию господареві, взагалі можете вважати, що мене немає…

Поки вона розігрує свою невеличку роль, мої думки скеровуються в іншому напрямку. Кінець кінцем ця жінка має якусь мету, міркую я собі. І за цю мету навряд чи обрано мене. Отже, не завадить з'ясувати, куди вона мітить. Крім того, таке сусідство може виявитись корисним. І, зрештою, моя кімната біля холу таки зовсім зайва.

— Ви просто краєте моє серце, — мимрю я. — Я б вам відступив кімнату на нижньому поверсі при спільному користуванні холом. Але більше нічого.

— Я з першої ж хвилини зрозуміла, що ви людина великодушна, — теревенить дама, заходячи в будинок. — Навіть спільне користування холом… Тепер уже ви краєте моє серце…

— Я відступив би вам його весь, — відповідаю сухо, — якби не телевізор. Якраз тепер, знаєте, йде ота серія «Чорне досьє».

— Але тут чудово! — вигукує незнайома, опинившись у просторому холі, на який я вже частково втратив права. — І все зелене… Мій улюблений колір…

Сусідня кімната, як і суміжна з нею ванна, також викликають схвалення. Однак, усупереч звичайній жіночій психології, дама приділяє менше уваги ванні, аніж вигляду, що відкривається з вікна. А вікно виходить в основному на віллу Горанова.

— Думаю, краще вже залагодити питання з наймом, — пропонує жінка, коли ми вже вертаємось у хол.

— Не варто поспішати, — заперечую я. — До того ж мені пора на роботу. Ось вам ключ від зовнішніх дверей. Виготовите собі дублікат, а оригінал покладете в скриньку для листів.

Я киваю на прощання і виходжу зі спокійним виглядом мужчини, котрий може дозволити собі розкіш залишити вам свою квартиру просто так лише тому, що він — порядний і нудний громадянин, якому нічого приховувати.

Надвечір, повернувшись додому і дістаючи ключ із умовленої схованки, я мало не наштовхуюсь у дверях на якусь молоду особу невизначеної статі у крислатому капелюсі, грубому товстому светрі і сірих джинсах.

«Вже почалися й відвідування», — думаю собі, але в цей момент хіпі здається мені підозріло знайомим.

— На маскарад? — запитую я, переконавшись, що асексуальний тип — це не хто інший, як моя така жіночна піднаймачка.

— На мистецьку дискусію, — уточнює дама-хіпі.

— А, розумію. Тому ви так мальовничо одяглися?

— Інакше мене не приймуть за свою. Нема нічого неприємнішого, ніж коли тебе вважають за чужака.

Керуючись саме цією максимою, незнайома влаштовується у моєму домі, наче своя людина. Взагалі почувається тут як у себе вдома. Причому робить це без тіні нахабства, так природно, що я навіть не відчуваю цього.

У той самий вечір, повернувшись зі згаданої дискусії, вона опускається в крісло й невимушено доводить до мого відома:

— Ох, умираю з голоду.

— Холодильник до ваших послуг, — кажу я.

— А ви складете мені компанію?

— Чому б і ні? «Чорне досьє» вже закінчилось. І ми йдемо на кухню.

Порившись у холодильнику, дама-хіпі дістає саме те. що вибрав би і я, найпрозаїчніше і найбільш насущне — яйця і шматок шинки.

— Ви ніколи не опускаєте штори? — запитує жінка, ставлячи сковорідку з маслом на газову плитку.

— Навіщо їх опускати?

— Невже не підтримуєте зв'язків з протилежною статтю?

— Ви перша. А що стосується вашої статі… у цьому наряді…

— Ряса ще не робить людину ченцем, пане… Не знаю просто, як вас величати.

— Моє прізвище фігурує на дверях.

— Бачила, але не знаю, як вас звати. Ви як би мене називали?

Питання ставить мене у скрутне становище, хоча, повернувшись із роботи, я застав передбачливо покладену на стіл у холі її візитну карточку: «Розмарі Дюмон, студентка, Берн». Чудово гравірована карточка, до того ж зовсім недавно надрукована, судячи по тому, що фарба ще трохи розмазується.

— То залежить… — бурмочу я. — Якщо ви маєте намір залишитися надовше, я називав би вас Розмарі, оскільки ми й так колись дійдемо до цього. А якщо ви незабаром поїдете…

— У такому разі називайте мене Розмарі, дорогий П'єре.

Вона вимикає плитку, ставить сковорідку на заздалегідь приготовлену дерев'яну підставку, але, перш ніж сісти за стіл, робить два кроки до вікна й різким рухом опускає штору. Ви, мабуть, помітили, що в житті, на відміну від театру, дія нерідко починається якраз після того, коли опущено завісу.

Деякий час дама-хіпі їсть мовчки: очевидно, таки добре зголодніла. З'ївши половину, вона ні з того ні з сього запитує:

— Вам подобаються імпресіоністи, П'єре?

— Признатись, я не дуже розрізняю усі ці школи: імпресіоністи, експресіоністи…

— Як можна плутати імпресіонізм з експресіонізмом? — дивиться вона на мене з явним докором.

— Ну так… без ніякого утруднення.

— Але ж самі слова мають різний зміст!

— О слова!.. Слова, ярлики, фасади…

Розмарі кидає на мене швидкий погляд, потім знову зосереджує свою увагу на тарілці.

— По суті ви маєте рацію, — зауважує жінка трохи згодом. — Тут, як звичайно, назви не збігаються з явищами І все ж таки ви не можете твердити, що зовсім не чули про таких художників, як Моне, Сіслей, Ренуар…

— Останнє прізвище мені справді щось нагадує, — признаюсь я. — Нагадує якихось голих жінок. Дуже червоних. І страшенно товстих.

— Ясно, — киває Розмарі. — Ви не належите до сучасних мужчин з широкими культурними запитами. Ви — вузький спеціаліст. Не знаю тільки, в якій саме галузі.

— Моя спеціальність зовсім буденна: стараюся нажити гроші.

— Усі до цього прагнуть, хоч і різними способами.

— Мій спосіб — торгівля. Точніше — імпортно-експортна діяльність. А ще точніше — продовольчі товари. Я взагалі думаю, що у вашій класифікації типів для мене відведено останнє місце: тип людини-егоїста.

Вона відсуває тарілку, знову окидає мене швидким вивчаючим поглядом і зауважує:

— «Тип людини-егоїста»? Вважаю зайвим виділяти такий тип, тому що протилежного типу немає.

— Як це «немає»? А філантропи, шукачі істини, навіть ваші імпресіоністи?

— Немає, немає, — заперечливо хитає головою жінка, наче уперта дитина. — І ви чудово знаєте це.

Потім озирається і зупиняє свій погляд на пачці «Кента». Я пропоную їй сигарету і клацаю запальничкою.

— Сама суть життя, — продовжує вона, — це привласнювання і засвоювання. Привласнювання і засвоювання привласненого: квітка своїм корінням грабує і висмоктує землю, тварина знищує рослинність або інших тварин, а людина… людина ще в зародку смокче життєві запаси організму матері, щоб потім смоктати молоко з материних грудей, а ще пізніше — привласнювати все, що вона зможе привласнити. І якщо, наприклад, ми з вами ще живемо, якщо оточення нас ще не пошматувало, то це тільки тому, що можливості і сили більшості людей дуже мізерні…

— Якщо я правильно розумію, ви вважаєте, що всі крадуть?

— А ви тільки тепер довідуєтесь про цю дрібницю? До чого б ви не простягли руку, воно вже, без сумніву, комусь належить. Отже, якщо ви його берете, ви когось грабуєте… Закони і мораль лише регламентують грабіжництво, а не скасовують його.

— Поганих речей навчають вас у школі, — констатую я меланхолійним тоном.

— Цих речей навчаються не в школі, а в житті, — уточнює Розмарі, спрямовуючи на мене визивний погляд разом із густим струменем диму.

— В якому житті? Житті бідних бездомних студентів?

— Завдяки вам я вже не бездомна. Але, хоч незручно, мушу додати, що я й не бідна. Батько мій склав чимало грошей якраз вашим способом — торгівлею.

— В якій галузі?

— Не в продовольчій, а в годинниковій. Але це деталь.

— Яка не заважає вам третирувати його як злодія.

— Не розумію, навіщо його щадити, коли всі інші навколо також злодії.

— І ви теж?

— Звичайно, раз я живу на його крадені гроші.

— Логічно! — киваю я й дивлюсь на годинник. — Думаю, пора спати.

— Справді. Я занадто розбазікалась.

— Мабуть, червона книжечка Мао завжди у вас під подушкою…

— А якби й так, то що? — вона знову з викликом дивиться на мене.

— Нічого, звичайно. Це питання смаку. Але оскільки зайшла мова про смак, то дозвольте сказати вам, що ця уніформа хіпі зовсім не пасує вам. Ваше тіло, Розмарі, заслуговує на кращу долю.

Я бажаю їй доброї ночі й піднімаюсь до себе нагору. Можливо, це й випадковість, але я вже ніколи більше не бачив її у тих обтріпаних джинсах і в нехлюйському светрі.

«Не п'ю, не запрошую гостей, не чіпляюсь на шию господареві, взагалі можете вважати, що мене немає…»

Слід визнати, що відколи Розмарі оселилась у домі, вона дотримується всіх пунктів цієї декларації, крім одного: вона існує. І чудово знає це. Причому намагається, щоб і я це знав. Отож, повернувшись надвечір з лекцій, вона граціозно похитується на високих каблуках, від чого промовисті обриси стегон і бюста ніби ще більше оживають, а очі, — такі очі гріх було б закривати окулярами, — дивляться на мене так визивно-пустотливо-обіцяюче, що… Що неможливо абстрагуватися від її існування.

— Нудьгуєте? — запитує дама, кидаючи сумку й рукавички на диван.

Перш ніж я зберуся на відповідь, вона додає:

— Тоді давайте повечеряємо, а потім будемо нудьгувати разом.

Власне кажучи, з нею нудьга майже не загрожує. Вона без кінця міняє свої наряди, які привезла у трьох чималих валізах, і повертається додому ввечері то одягнена по-світськи, елегантно, ніби щойно з дипломатичного коктейлю, то виряджена у спортивну сукню з білим комірцем, наче розпещена мамина донька, то затягнута у строгий чорний костюм, як особа з ділового світу. Вона весь час міняється не тільки щодо зовнішнього вигляду, а й щодо манер, поведінки, настрою, думок: весела або задумлива, балакуча або мовчазна, артистично настроєна або грубо практична, стримана чи агресивна, лицемірна або одверта, хоча одвертість цієї жінки-хамелеона досить важко визначити.

— Ви втомлюєте мене своїми звичками хамелеона.

— Сподіваюсь, ви знаєте, що таке хамелеон…

— Якась ящірка, здається.

— Що за вульгарні смаки — порівнювати мене з плазуном!

— Я маю на увазі не плазуна, а мінливість.

— Тоді порівнюйте мене з якимось дорогоцінним чарівно-мінливим каменем.

— З яким каменем? Ви ж знаєте, що я каменями не торгую.

— Наприклад, олександрит… Кажуть, він уранці зелений, а ввечері червоний. Або опал, що ввібрав у себе всі кольори веселки. Або ж місячний камінь… чи сонячний камінь.

— Занадто складно. Все одно що імпресіонізм. Чи не краще вдатися до чогось простішого: виберіть собі якусь одну індивідуальність і на тому заспокойтесь.

— А ви яку б мені порекомендували? — запитує вона з задирливою усмішкою.

— Правдиву.

— Правдиву? — вона задумливо дивиться на мене. — Не боїтеся, що помилитесь?

Обличчя її красиве, але щоб побачити, яке воно насправді, треба вловити момент зосередженості й роздуму, однак тоді воно втрачає свою красу, бо його краса — у безперервних змінах, у багатій гамі поглядів чорних очей, в усмішках, напівусмішках та іскристому сміхові кармінових уст, що відкривають гарні білі зуби, у промовистій міміці цих уст, у рухах брів, у ледь помітних хвилях настрою, що пробігають по цьому то наївному й невинному, то холодно-іронічному або зухвало-чуттєвому обличчю.

Їй, можливо, років двадцять три, але я б не дуже здивувався, якби довідався, що тридцять два. Взагалі вона часом виглядає на тридцять два, а часом на двадцять три, однак я більше схильний припустити третє десятиліття або, — не будемо нескромними, — кінець другого. Зовнішність нерідко обманює, але спосіб мислення, навіть якщо міркування не зовсім одверті, говорить досить багато, треба тільки вміти розшифрувати.

— Нудьгуєте?

Традиція цього запитання, яке Розмарі, повертаючись з міста, незмінно задає мені, датується ще першим тижнем нашого спільного існування. Та, кажучи «спільне існування», я б не хотів, щоб мене неправильно зрозуміли. Бо якщо дама керується правилом «не чіплятись на шию господареві», то я, зі свого боку, дотримуюсь принципу «не упадати за піднаймачкою».

Отже:

— Нудьгуєте?

Це питання задане мені ще в кінці першого тижня.

— Зовсім ні, принаймні зараз, — відповідаю. — Щойно дивився «Чорне досьє».

— О П'єре! Облиште нарешті це досьє і ці клоунади. Я вже досить добре знаю вас, аби не сумніватися в тому, що телевізор ви використовуєте переважно як освітлювальний прилад.

— Даремно я признався вам, що нічого не розумію в імпресіонізмі, — зауважую сумно. — Фатальна помилка. Ви раз і назавжди зарахували мене до категорії найтупіших.

— Зовсім ні. Найтупіші не нудьгують.

— Чому це ви вважаєте, що я неодмінно нудьгую?

— А що ж ви робите, як не нудьгуєте? Не прогулюєтесь по саду, не заходите з приятелями до кав'ярні, не приймаєте гостей, не граєте в карти, не вивчаєте кулінарної книги, не розкладаєте пасьянса, не робите ранкової гімнастики… що ще?.. Взагалі не вмієте поринути у це сонне життя кварталу. Якщо ж не вмієте — значить, нудьгуєте.

— Тільки не у вашій присутності.

— Мерсі. Але це не відповідь.

Потім додає іншим тоном, — вона має таку звичку — несподівано міняти тон:

— А можливо, секрет дійсно якраз у цьому — пристосуватись до навколишньої летаргії. Коли хочеш, щоб ця ріка понесла тебе і вже не відпускала до кінця, то найкраще плисти за течією й не пручатися.

— Ну й пливіть собі. Хто вам забороняє? — кажу я примирливо.

— Хто? — вигукує вона, знову змінивши тон. — Бажання, прагнення, думка про те, що я могла б так багато побачити й пережити на цій землі замість скніти у цьому кварталику, загубленому десь серед пагорбів Бернської області.

— Не створюйте собі ілюзій, — насмілююсь заперечити я. — Люди нидіють не тільки у Бернській області.

— Звичайно, бо вони звикли до свого краю і свого побуту. Одна й та сама річ, навіть якщо це індичка з апельсинами, на п'ятий раз уже стає нестерпною. Секрет у тому, щоб покинути цю річ, поки вона не стала тягарем, і перейти до іншої. Секрет у зміні, в дорозі, в русі, а не в топтанні на місці.

— Послухати вас, то можна подумати, що найщасливіші люди — це шофери і торгові агенти.

— Не спрощуйте справи.

— А ви не ускладнюйте її. Я вважаю, що коли людина будь-що прагне жити цікавіше, вона може при певних зусиллях досягти своєї мети скрізь, навіть у цьому сонному кварталі.

— По суті так! — каже вона, знову змінивши тон. — Якщо не цікавіше, то бодай не так нудно! — І задумливо додає:— Треба справді щось робити.

Між іншим, у мене таке враження, що моя піднаймачка не дуже-то й нудиться. Вона по кілька разів на день шастає між Острінгом і центром, а якщо залишається в самому кварталі, то все одно вештається скрізь — до кондитерської чи до сусідніх магазинів, до лісу чи до Селища Робінзона — вигідно збудованого ультрамодерного комплексу по той бік пагорба, де у Розмарі є якісь знайомі з університету.

Коли я надвечір повертаюсь додому пізніше від неї, то не раз застаю її в кінці алеї за розмовою з тим чи тим сусідом. Приваблива зовнішність — не єдиний її козир, вона володіє ще й іншими — товариськістю і привітністю, тож я не дуже дивуюсь, коли вона одного вечора запитує:

— П'єре, ви не матимете нічого проти, якщо ми завтра організуємо тут партію в бридж? Сподіваюсь, бридж ви знаєте трохи краще, ніж імпресіоністів,

— А інші партнери хто?

— Ну, наша сусідка Флора Зайлер і американець, що живе трохи далі, по той бік алеї, — Ральф Бентон.

— Я відчуваю, що ви їх уже запросили.

— Так… тобто… — вона зніяковіло замовкає.

— «Не п'ю, не запрошую гостей…» — цитую я її власну декларацію.

— Ну, П'єре!.. Не будьте злим. Я запросила їх насамперед заради вас, щоб допомогти вам вибратися з лабіринтів отого «Чорного досьє».

— Плафон чи контра? — запитую я лаконічно, щоб покінчити з цими лицемірними зізнаннями.

— Як хочете, мій дорогий, — згідливо відповідає Розмарі.

Наступний день — субота, отже, ми обоє вдома, та це тільки формально, бо піднаймачка жене свою червону машину до Острінга й назад, щоб доставити необхідні для легкої закуски делікатеси; я тим часом дістаю доручення поїхати аж у місто, щоб поповнити напоями домашній бар, який досі існував лише номінально; повертаюсь і вже мушу знову їхати назад по мигдаль та зелені маслини, оскільки Розмарі твердить, що без мигдалю і зелених маслин нічого не виходить; але не встигаю я приїхати, як Розмарі каже: «А на чому ми будемо грати, якщо немає стола?» На що я відповідаю: «Як немає стола?», а вона заперечує, що мається на увазі не кухонний стіл, а спеціальний, із зеленим сукном, і що такий стіл до того ж чудово підходить до зеленого холу; на це я зауважую, що зелені маслини — цілком достатнє доповнення, але, звичайно, кінець кінцем знову подаюсь у місто й довго шукаю у Льобі, поки нарешті знаходжу відповідний пристрій для гри, і повертаюся якраз вчасно — принаймні такої думки Розмарі: це вона заявляє, що я з'явився якраз вчасно, щоб допомогти готувати сендвічі.

Точно о шостій годині біля парадного входу чується дзвінок: це, звичайно, вже згадуваний Ральф Бентон, оскільки чоловіки завжди пунктуальні, а Бентон, за відомостями Розмарі, на довершення всього ще й юрисконсульт у якомусь банку, юрисконсульти ж особливо пунктуальні, зокрема банківські.

Гість вручає піднаймачці три орхідеї у целофані, — думаю, що не ті отруйні, про які говорив Бенато, — а мені пропонує люб'язну, трохи сонливу усмішку, якраз у стилі цього сонливого кварталу. Це чорноокий і флегматичний красень, який, мабуть, уже прямує до сороківки, але ще не досяг її. Ми влаштовуємось у холі, і я маю можливість розглянути його детальніше, бо тягар пустої розмови про цю противну погоду і всяке інше взяла на себе Розмарі, так що мені залишається тільки курити і спостерігати.

Якби я не знав, що це янкі, то навряд чи прийняв би його за такого. У всякому разі в ньому немає нічого від грубої мужності того типу, який підноситься вестернами як зразок породистою американського самця. Бентон середній на зріст, добре збитий, однак зі схильністю до повноти, яку він, очевидно, з великими зусиллями стримує. Чорна грива підстрижена не настільки високо, щоб аж суперечила моді, але й не так низько, щоб змахувала на зачіску хіпі. Чорні брови з якимось меланхолійним вигином і чорні меланхолійні очі, погляд яких ніби відсутній, схований десь під повіками. Трохи горбатий ніс, у лінії якого теж є щось меланхолійне. Товсті губи, що чітко вирізняються на його матовому обличчі. І заокруглене підборіддя з ямочкою, яка, мабуть, завдає деякого клопоту під час гоління. Можливо, в жилах його є одна-дві краплини мексиканської чи пуерто-ріканської крові. А може, він просто належить не до ковбойського типу, а до іншого, меланхолійного і мрійливого, якому у фільмах належить бренькати на гітарі, а не палити з кольта.

— Містере Бентон, наш приятель П'єр хотів би пограти у плафон, — чую я в цей момент голос Розмарі, яка з природною невимушеністю перейшла від погоди до карт. — Ви не проти?

— Бажання господаря для мене закон, — з флегматичною усмішкою відповідає американець.

— Йдеться не стільки про бажання, скільки про можливості, — поспішаю з поясненням. — Інакше я б не пропонував вам такої простацької гри.

— У наш час, знаєте, людині вже важко судити, що простацьке, а що ні, — зауважує Бентон. — Коли подивишся, як молодь одягається, послухаєш, якими словами вона послуговується…

Розмарі, здається, готова заперечити, але з парадного входу чується ще один дзвінок. Це, як слід було чекати, наша сусідка Флора Зайлер, квартирантка сусіда-рантьє. її поява до деякої міри вражає Бентона та й мене також, хоч я раніше бачив цю даму здаля. А все-таки одна справа бачити її віддалік, а зовсім інша — глянути на неї зблизька.

Флора Зайлер — ровесниця моєї піднаймачки, а може, й молодша, — щодо жінок точність часто ілюзорна, — але в усякому разі не виглядає молодшою. Зате вона значно вища від Розмарі, а щодо обсягу — легко могла б умістити в собі дві Розмарі, навіть оком не змигнувши. Щоб не впасти у пліткарський тон, одразу ж поясню, що фрау Зайлер зовсім не належить ні до осіб, які розповніли через неправильний обмін речовин, ані до тих жінок, які захищають спортивну честь своєї батьківщини з ядра. Вона досить пропорційної будови, якщо не зважати на деяку щедрість природи у бюсті і стегнах, але ця пропорційність — для досить імпозантного зросту в метр вісімдесят.

Словом, це одна з тих пишних самок, які твердо вселяють відчуття неповноцінності у переважну більшість мужчин та пробуджують грубі атавістичні апетити у решти.

Німкеня невимушено тисне мою руку, а потім і руку Бентона, якому в цю мить ледве вдається приховати свій стражденний вигляд. Думаю, що в даному випадку причиною є не тільки енергійне рукостискання, а й масивний перстень американця. Не знаю, чи ви помічали це, але коли носиш перстень і тобі міцно тиснуть руку, ефект значно неприємніший.

Щоб не почуватися у кріслі скованою, Флора Зайлер розташовує свою імпозантну статуру на дивані, а Розмарі підтягує ближче візочок з напоями, де представлений наш домашній бар. Кілька хвилин іде на вибирання напою і складні маніпуляції з різними типами бокалів і кубиками льоду, головна властивість яких, як відомо, — висковзати із щипчиків. Після цього Розмарі настроюється на коротку вступну бесіду, вчасно перервану німкенею:

— Чи не краще одразу приступити до діла? Я завважила, що ці світські ритуали з пустими розмовами більше сковують людей, ніж зближують.

Виявляється, що такої ж думки кожен, бо всі ми, як за командою, беремо свої бокали й розташовуємось за зеленим столом, який так вдало доповнює зелений інтер'єр холу. Жеребок вирішує, що перший робер я гратиму з Розмарі проти Флори і Ральфа; це мене влаштовує, бо якщо дійде до сварки, то зручніше все-таки сваритися з близькою людиною.

Цю гру, бридж, я колись засвоїв з чисто професійних міркувань під час одного з численних перевтілень, коли мені, як і батькові Розмарі, доводилось працювати у годинникарській галузі. Однак від тих юнацьких років минуло вже чимало часу, тому я спочатку утримуюся від занадто азартних анонсів, залишаючи в основному ініціативу в руках своєї піднаймачки, котра, як і всяка діяльна й амбітна натура, не від того, щоб саме вона здійснювала розігрування, а не хтось інший.

— П'єре, ви не сердитесь на мене, правда? — мило запитує Розмарі, проваливши одну гру.

— Анітрохи, дорога моя. Підозрюю навіть, що ви зробили це навмисне, аби поліпшити моє самопочуття. Коли бачиш, що й інші припускаються помилок, це підбадьорює.

Власне, вона грає непогано, але з деякою схильністю до авантюри, за яку в бриджі можна поплатитися, особливо коли проти тебе такі два нещадні гравці, як Флора і Ральф. Вони повністю зосередились на картах і, очевидно, вже цілком розуміють одне одного без будь-яких розмов, — я хочу сказати, розуміють гру, бо про інше ще рано судити, — і послуговуються словами з єдиною метою — анонсувати.

Робер, як і слід було чекати, закінчується катастрофічно для нас, причому Розмарі знову запитує, чи я не серджусь на неї, а я знову обурено відкидаю це нічим не виправдане підозріння. Ми міняємось місцями, на цей раз я вже сиджу напроти американця; коли ж проти двох жінок ополчуються двоє чоловіків, їхня справа, природно, пропаща, так що після другого робера моя втрата подвоюється, і Флора, навпроти якої я сідаю, бурмоче по-материнськи, хоч вона набагато молодша від автора цих рядків:

— Треба розраховувати на мене, мій хлопчику. Інакше ніколи не виберетеся з трясовини.

Я кажу, що саме на неї й розраховую, і вона сприймає цю заяву як щось само собою зрозуміле, бо радіє з мого незворушного самопочуття. Між іншим, німкеня нітрохи не бентежиться своїми значними габаритами. Взагалі поводиться зовсім природно, немовби вважає, що саме вона є уособленням справжньої самки й абсолютно не винна в тому, що навколо неї крутяться різні жіночі пігмеї лялькового типу, як-от Розмарі. Так, Флора зовсім не виставляє своїх пишних форм, але й не намагається приховувати їх, тим більше що це просто неможливо, хіба що, як кажуть, з'явитися у фанерній упаковці. Одягнена з видимою безпретензійністю — в спідницю, блузку і жилетку, недбало накинуту, щоб не стягувала її об'ємного бюста, німкеня, очевидно, шиє ці речі в ательє вищого розряду і, природно, на замовлення. При таких розмірах…

Я розраховую на неї і лише коректно анонсую, не забуваючи стежити за її красномовними поглядами. Така розмова за допомогою поглядів не належить до найбільш тактовних під час джентльменської гри, але вона нав'язана нам жінками, бо Розмарі також не відриває своїх чорних очей від очей американця.

Флора розумно користується слабостями авантюризму, якого моя піднаймачка все ше не може позбутися, так що їй справді під кінець хоча б частково вдається витягти мене з трясовини. А після того настає пора закусити.

Закуска — це «холодний буфет», як висловлюється Розмарі. Отже, кожен бере собі на тарілку делікатеси, що приготовлені на столі в кутку, й сідає в одне з крісел біля пересувного бару. Лише Бентон їсть біля бару стоячи. Я відчуваю, що він робить це для того, щоб не дуже м'яти свій костюм. Бентон одягнений бездоганно, навіть трохи аж занадто, якщо мати на увазі світську людину. Хочу сказати, що йому бракує тієї ледь помітної недбалості, яка відрізняє світську людину від чоловічого манекена в ательє мод. Зрештою, юрисконсульт не мусить бути світською людиною.

— Це ваша помилка, Ральфе, — говорить Розмарі. — Треба було підтримати мене, а не казати «пас».

— Ця підтримка дорого коштувала б, — озивається Флора, кидаючи на мене змовницький погляд, що означає: «Яка наївна».

— Так, але ви не виграли б робера. Вина Ральфа в тому, що він вас пощадив.

— Чарівна сусідко, — апатично говорить американець, з чого видно, що для нього чарівність сусідки й ламаного гроша не варта. — Бувають випадки, коли мусиш щадити і противника, якщо хочеш пощадити себе.

— Ваша логіка мені не зрозуміла, — упирається Розмарі. — Неможливо водночас щадити і себе, і противника, якщо ваші інтереси різні.

— І все-таки в окремі моменти логіка тільки така, — незворушно наполягає Бентон.

— А також елементарний розрахунок, — додає німкеня, знову кидаючи на мене змовницький погляд.

Вона, мабуть, без жодного наміру закинула одну на одну свої імпозантні ноги, і я констатую, що її щедра плоть перебуває у деякій суперечності з обличчям, оскільки ми звикли асоціювати крупні форми з якоюсь добродушністю. Можливо, тому, що ці крупні форми пов'язуються в нашій свідомості з ранніми спогадами про матір, яка для малої дитини завжди здається великою жінкою, і лише небагато з нас мають можливість переконатися згодом, що не кожна велика жінка сповнена материнської доброти. Так чи інакше, але обличчя Флори скоріше підходило б для якоїсь граціозно стрункої дами, якоїсь кобри, чи, як казали колись, — жінки-вамп. Високі дуги брів, мигдалеві очі мінливого кольору, випнуті вилиці й трохи завеликий рот — усе це, обрамлене розкішним темно-каштановим волоссям, є добрим козирем для кар'єри в кінематографії, а точніше — в рекламних короткометражках косметичних фірм. Однак мені здається, що Флора навряд чи належить до жінок, які згодні задовольнятися мізерними доходами від таких справ.

Найбільше вражають очі німкені, вони якогось невловимого тону — то сині, то синьо-зелені, то сірі. «Це ефект від настільних ламп, а також від зелених шпалер», — думаю собі. Цікаво, який колір очей записаний у її паспорті.

А між тим розмова на тему азартних ігор триває, хоча й без моєї участі, присутні давно вже називають одне одного по імені, і це наштовхує мене на банальну думку, що дрібні недоліки найкраще зближують і що гра в карти чи спільна випивка інколи вершать більшу справу, ніж два роки знайомства.

— Вам, здається, не бракує жадоби наживи, Ральфе, — коментує у цей момент Розмарі.

— Цієї жадоби у кожного з нас є з надлишком, — спокійно відповідає американець.

— Ні, не в кожного, — заперечує Флора. — У мене таке враження, що наш господар бере участь у грі, аби лиш доповнити каре[2].

— Мабуть, це тільки тому, що він мріє про більший доход, — докидає Бентон.

— Звичайно, — киваю головою. — Та це не означає, що я відмовився б і від скромнішого.

Після ще кількох таких же пустих фраз, що мали грати роль доповнення до «холодного буфету», ми знову розташовуємось біля зеленого стола і приступаємо до другого туру, який закінчується досить погано для Розмарі й катастрофічно для мене самого, незважаючи на нові самовіддані намагання Флори вирятувати мене з безвихідного становища.

— Шкодую, що завдала вам таких ударів, — бурмоче німкеня, коли ми нарешті залагоджуємо свої розрахунки. — Моя біда в тому, що мені не завжди вдається виважувати свої удари.

— Не вибачайтеся. Я задоволений, що ви дістали насолоду, хоча й зовсім маленьку, — галантно відповідаю їй.

— Пропоную реванш, який залишається за вами, провести найближчими днями у мене*— заявляє Бентон на прощання.

— Охоче скористаємося із запрошення, — загрозливо обіцяє Розмарі.

Після цього залишається ще торкнутись бархатної долоні американця й витерпіти енергійний потиск руки німкені.

— Ви неможливий, П'єре! — заявляє моя піднаймачка, коли ми залишаємось самі.

— Погано грав?

— Ні. Це я грала погано. Але ви абсолютно байдужий. Ви просто створюєте мені комплекс неповноцінності з моїми пристрастями.

— Невже ви така палка натура?

— Я маю на увазі гру.

— Ну, якщо тільки гру…

Може, вона чекає на щось. Чи, може, я чекаю. Або ж обоє чекаємо. Але, як завжди, коли обоє чекають, нічого не виходить. Так що трохи згодом я кажу:

— Ральф теж не виглядає занадто експансивним.

— Ральф — тиха вода, — відповідає Розмарі. І йде до своєї спальні.

Недільний день минає без розмов, кожен проводить його у своїй кімнаті, якщо не брати до уваги, що обідаємо ми разом щедрими залишками «холодного буфету». Надвечір я з'являюсь у холі й застаю свою піднаймачку напівлежачою на дивані з якоюсь книгою репродукцій. Судячи з великих кольорових плям, що замінюють зображення, це мусять бути репродукції імпресіоністів.

— Уже немає «Чорного досьє», — попереджує Розмарі. — Фінальний епізод ішов учора ввечері, якраз коли Флора витягувала у вас останні франки.

— Значить, одне гостре відчуття було замінене іншим, — зауважую я філософськи. Потім, витягуючись за звичкою в кріслі перед вимкненим телевізором, додаю: — А ви, виявляється, звикаєте до летаргії кварталу. Вилежуєтесь цілий день, розглядаєте свої картинки…

— Не картинки розглядаю, а набуваю освіти, — поправляє вона. — Невже ви не бачите різниці між тим, хто їсть, і тим, хто жує жувальну гумку. Тут усі навколо не їдять, а жують жувальну гумку, не використовують час, а вбивають його.

Згадка про час привертає її погляд до вікна, за яким у сутінках повільно кружляють синюваті сніжинки першого снігу.

— Яка погода! А мені завтра вранці треба їхати в Женеву. На довершення всього у моїй машині мотор не в порядку.

— Чому саме завтра мусите їхати?

— Батько викликає.

— Сядете на поїзд…

— Я сподівалась почути: «Я вас одвезу».

— Дорога Розмарі, можливо, необережно видавати таким чином свою слабість, але задля вас я готовий навіть на цю жертву.

— Браво, П'єре, ви прогресуєте! підбадьорливо усміхається жінка. — Я маю на увазі — у лицемірстві.

— Яка невдячність!

— Б'юсь об заклад, що в Женеві у вас також є якась справа. Від цієї жінки нічого неможливо приховати. Крім суті самої справи. Яка, одверто кажучи, зараз навіть мені самому не зовсім ясна.

До ранку від снігу не залишилось нічого, крім вологи на асфальті. Отже, ми вирушаємо в Женеву у моїй машині й годині об одинадцятій прибуваємо в Женеву.

— Куди вас вивезти? — запитую я, повільно з'їжджаючи по Рю-Монблан до озера.

— Найкраще в «Ротонду». Маю зустрітися з приятелькою.

Я виконую її бажання, потім звертаю направо й зупиняюсь у першій же невеличкій бічній вулиці. Вертаю пішки назад, заходжу у внутрішній двір мого постійного готелю «Де ла Пе», звідки пробираюсь у пасаж, що виходить на Рю-Монблан. І ось переді мною вестибюль «Ротонди». Він досить добре освітлений, так що я чітко бачу Розмарі, яка сидить біля столу в кутку. Ніякої приятельки немає.

Хвилин через п'ять жінка розраховується, одягає пальто, виходить на вулицю і, швидко озирнувшись, іде в бік набережної. Я також повертаюся зворотним шляхом, щоб опинитись на безпечній відстані за своєю піднаймачкою. Цікаво стежити, як вона у загальних рисах повторює мої власні маневри більш як місячної давності. Минає два мости і виходить на третій, пішохідний, щоб переконатись, чи не ув'язався за нею хвіст. Кого ж Розмарі вважає можливим хвостом? Мене? Малоймовірно. Якби вона так боялася мене, то навряд чи вирішила б скористатися моєю машиною. Хоча могла зробити це навмисне, аби показати мені, що не боїться й не має чого боятися.

Власне, оце і є та справа, яка чекає мене в Женеві і яка все ще незрозуміла навіть мені самому. І якщо хтось владно нагадав мені про цю справу, то тільки сама Розмарі. Ще в перші дні нашого співжиття, — здається, я вже казав, що не слід розуміти це слово двозначно, — у мене була нагода встановити, що дама тричі уважно переглядала мої речі. Уважно в тому розумінні, що все, аж до найменшої дрібниці, було педантично розкладено у попередньому порядку. Випадкову людину такий педантизм може обманути, професіонала ж — ніколи. Професіонал уміє користуватися найрізноманітнішими і найбільш непомітними знаками, щоб установити з певністю, рився хтось де-небудь чи ні.

Правда, пізніше моя піднаймачка припинила ці обшуки, і мені доводилось лише гадати, чи вона вирішила, що я заслуговую більшого довір'я, чи, може, дійшла до висновку, що я занадто хитрий, аби дати їй компрометуючий матеріал. Так чи інакше, але обшуки та ще її жваві походеньки по кварталу змусили мене на деякий час кинути бідного Бенато напризволяще й зайнятися Розмарі.

Вийшовши на Рю-де-Рон, дама зникла в універсальному магазині «Гран Пасаж», так що мене чекало суворе випробування. «Гран Пасаж» — величезний чотириповерховий лабіринт з чотирма входами, і при тій відстані, яка відділяла мене від нього, більш ніж певно, що Розмарі уже встигла загубитись у натовпі покупців або ж піднялася на другий поверх навпроти входу, щоб простежити, чи я не появлюсь. Взагалі при такому скупченні людей і такій кількості дзеркал у магазині дуже легко самому перетворитись у вистежуваного. Отже, я вирішую довіритися не своїм ногам, а розумові. А розум підказує спостерігати з плас де-Лак не тільки тому, що один з виходів відкривається на цю площу, але й тому, що звідси можна засікти появу Розмарі також із двох інших виходів. Таким чином, я ризикую лише четвертим виходом, і шанси — три до одного — на мою користь.

Вона з'являється на плас де-Лак через цілих двадцять хвилин, коли я вже майже переконаний, що випустив її. Заскакую у взуттєвий магазин на розі, вичікую, поки вона пройде вітрину, і, скориставшись натовпом, рушаю вслід за нею. Варто було б подякувати їй за те, що вона позбавила мене дальшої гри в хованки. Дійшовши до наступного перехрестя, Розмарі швидко звертає, окинувши контрольним поглядом центральну вулицю. Я прискорюю кроки і встигаю вчасно помітити, як вона заходить до четвертого будинку — модерної споруди на п'ять поверхів.

«Досить!» — кажу собі, гамуючи інстинктивне прагнення підбігти слідом за дамою і хоча б визначити по світовому табло ліфта, на якому поверсі він зупиниться. Якщо Розмарі справді побоюється хвоста, а в цьому не може бути сумніву, то вона в цю мить напевно причаїлася на сходовій клітці, щоб перевірити, чи не йде хто слідом за нею.

Я вичікую кілька хвилин, потім проходжу метрів з двадцять і завертаю до кав'ярні навпроти; сідаю у кутку біля вітрини так, щоб, залишаючись непоміченим, бачити вулицю. Тут я нічим особливо не ризикую. Навіть якщо Розмарі захочеться відвідати кав'ярню, я зможу вчасно помітити її й вислизнути з цього закладу через чорний хід.

У кав'ярні всього кілька клієнтів, зайнятих розмовами або переглядом ранкової преси. Тому кельнер не лише одразу ж приносить мені каву, а й вирішує перекинутися кількома словами про погоду, зокрема про вчорашній сніг, який, на його думку, означає початок зими, котра цього року обіцяє бути дуже суворою, і таке інше в цьому дусі. Я охоче киваю й доповнюю його прогнози деякими своїми, які, зрештою, як і його, почерпнуті з телевізійних передач, оскільки все світове телебачення питаннями погоди займається так часто й докладно, ніби від того, буде завтра хмарно чи ні, залежить саме існування планети.

Випивши каву, я викурюю одну за одною три цигарки й обмінююся з кельнером ще кількома словами, цього разу на іншу ходячу тему — про кризу й підвищення цін. У той момент, коли я тягнуся за четвертою цигаркою, з протилежного входу виринає Розмарі у всій своїй чарівності. Забув сказати, що її зимове пальто маслянисто-зеленого кольору, а зелений колір дуже їй до лиця, це я вже встиг помітити, спостерігаючи її серед інтер'єру мого зеленого холу.

— Яка жінка! — бурмочу я, коли Розмарі рушає тим же шляхом, що прийшла, а небезпека ЇЇ появи в кафе розвіюється.

— Мадемуазель Дюмон? — запитує кельнер, уловивши мій захоплений вигук.

— Ви знаєте її?

— Звичайно. Це секретарка пана Грабера. — І, посміхаючись з виглядом знавця, додає: — Яка жінка, правда?

Моя зустріч з цією самою жінкою має відбутися рівно через півгодини у ресторані «Бель Ер», за кілька кроків звідси, але це для неї кілька кроків, а не для мене. Я зупиняю таксі, їду на протилежний берег і відпускаю машину. Потім заходжу в телефонну кабіну і наводжу довідку за покажчиком. Коли знаєш прізвище й адресу, довідка не є проблемою, так що я без особливих зусиль одержую необхідну мені інформацію:

Інформація, яка в даний момент нічого не говорить мені, хіба що пояснює, чому Розмарі так добре знається на дорогоцінних каменях — тих чарівно-мінливих, а можливо, и інших. Але людина ніколи не знає, коли і навіщо може знадобитися їй інформація.

— Сподіваюсь, вам вдалося зустрітися з батьком, — кажу я люб'язно, сідаючи з дамою за відведений для нас стіл.

— Так. А головне — вирвати в нього суму, необхідну для покриття вчорашніх витрат.

— Якщо справа була тільки в цьому, ви могли сказати мені, — зауважую я.

— Ні, П'єре. Я ніколи не прийму від вас таких послуг.

— А які ж приймете?

— Ніяких… А втім, не знаю…

Можливо, вона готова сказати ще щось, але в цей час з'являється метрдотель.

— Я дійсно не припускала, що ви можете завдати собі клопоту відвезти мене до Женеви, витративши на мене цілий день, — довірливо каже вона під кінець обіду.

— Ви вважаєте мене аж таким егоїстом?

— Ні. Я вас вважаю просто замкнутою людиною.

— А ви справді така товариська, як виглядаєте?

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого сексуального.

— Якщо так, то мушу вам сказати, що я справді товариська.

Це абсолютно правильно. В цьому мені вже пощастило пересвідчитись. Якщо ж мене все ще непокоять якісь сумніви щодо цього, то вони незабаром розвіються. Бо всього через два вечори, коли я заходжу до своєї темної спальні і спрямовую погляд через щілину в шторі на віллу Горанова, прямокутник освітленого вікна відкриває переді мною інтимну картину: розмістившись на звичних місцях, Горанов і Пенев заглибились у карти. Тільки на цей раз до них приєднався і третій партнер — мила й товариська Розмарі Дюмон.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Суботнє пообіддя. Я витягуюсь у кріслі й розсіяно думаю собі, що тепло електричного радіатора та весняні квіти зеленого холу приємно контрастують з лапатим мокрим снігом, який сипле за вікном. На жаль, атмосферу затишку псує великий зимовий пейзаж, що його Розмарі повісила на стіну. Він, правда, також витриманий у зеленуватих тонах, але таких холодних, що аж дрож проймає.

— Від вашого пейзажу мені стає холодно, — насмілююсь я зауважити.

— Не мого, а Моне, — уточнює піднаймачка, яка в цей час розкладає пасьянс.

— Все одно. Мене холод пробирає, коли я дивлюсь на нього.

— Ну, П'єре, як вам пояснити, що картина не призначається для обігрівання кімнати.

— Знаю. І все ж, на мою думку, цей пейзаж був би більш доречним під час літньої спеки.

— Ви міркуєте за логікою пересічного глядача: вам хочеться одержати від мистецтва те, чого в даний момент не дає життя, — каже Розмарі, відводячи очі від карт.

— Я особисто нічого не хочу, — поправляю її. — Але вважаю все-таки, що коли вішаєш картину у своєму домі, то вона мусить чомусь відповідати. Чомусь бажаному. Якомусь настроєві.

— Ця теж відповідає. Вона відповідає вам, — каже жінка. І, вловивши моє здивування, додає: — Ну, гляньте ж, це точнісінько ви — холодний і похмурий, наче хмарний зимовий день

— Дуже мило з вашого боку, що ви повісили мій портрет.

— А якби ви самі вирішили прикрасити кімнату якимось пейзажем, котрий би нагадував вам про мене, що б ви повісили? — запитує Розмарі.

— У всякому разі я не чіпляв би ані пейзажу, ані будь-якої іншої картини. Це занадто мертве як для вас. Я підібрав би якийсь камінець, такий, щоб він був уранці зелений, опівдні золотистий, надвечір синій, а ввечері цикламеновий.

— Такого каменя нема.

— А може, і є. Вам краще знати. Я думаю, ви розбираєтесь в дорогоцінних каменях не гірше, ніж в імпресіонізмі.

— Бо це по суті те ж саме — втілення мінливої краси, — відповідає жінка, не змигнувши оком.

— Невже ви в університеті вивчаєте і камені? — безцеремонно продовжую я.

— Камені я вивчала у батькового приятеля, який є власником ювелірної майстерні, — невимушено пояснює Розмарі. — І зовсім не з науковою метою, а просто тому, що вони очі вбирають.

— І чим же, власне, вони приваблюють вас? Красою чи вартістю?

— А чим вас приваблює смажене курча? Приємним смаком чи поживними якостями?

— Все-таки одне з двох мусить домінувати.

— Тоді навіщо зайві запитання? Ясно, що саме домінує. Вона на хвильку замислюється, потім каже іншим тоном:

— Побачивши якось у цього батькового приятеля чудовий безбарвний камінь, я з усією наївністю заявила: «Цей брильянт, напевне, коштує фантастично дорого». На що приятель мого батька добродушно засміявся: «Так, справді коштував би фантастично дорого, якби це був брильянт. Але це білий сапфір». І знаєте, П’єре, тільки він сказав це, як мені здалося, що блиск каменя відразу ж померкнув.

— І приятель вашого батька не спробував реабілітувати камінь у ваших очах?

— Яким чином?

— Подарувати його вам. Розмарі скептично сміється.

— А ви б подарували?

— Негайно. Та я не маю ніякого відношення до каменів. Вона дивиться на мене, потім задумливо каже:

— Цікаво, до чого ви маєте відношення? — Після чого знову міняє тон: — Гадаю, мені вже пора одягатися. Ви не забули, що сьогодні ми йдемо до Флори?

Отже, цього вечора ми у Флори. Вже не пам'ятаю, в котрий раз, тому що наші каре давно стали традиційними й досить частими, а на календарі, незважаючи на лапатий сніг, — початок березня.

Німкеня перетворила цілий поверх у простору вітальню, з'єднавши дві кімнати й обставивши їх зручно, але невибагливо, тобто без надлишку меблів і настільних ламп, який характерний для нашого зеленого холу. І якщо обстановка якоюсь мірою відображає індивідуальність мешканців, то можна було б зробити висновок, що фрау Зайлер належить до жінок здорового практицизму, а не будуарного побуту. Жодних галантних сцен, жодних імпресіоністів. Усі прикраси зводяться до трьох-чотирьох порцелянових статуеток, що стоять на невисокому буфеті; це рекламні подарунки фабрики порцелянових сервізів: Флора представляє фірми, які постачають людству кухонний посуд.

На цей раз гра складається на мою користь — річ досить рідкісна, бо звичайно я програю. Правда, дрібниці, не так, як першого разу.

— Ви повинні б радіти, — втішає мене у таких випадках Бентон. — Це значить, що вам щастить у коханні.

— Не говоріть банальностей, Ральфе, — заперечує Розмарі. — Якщо людина апатична в грі, то вона апатична і в коханні.

Німкеня могла б заперечити, що американець, незважаючи на апатичність у коханні, не апатичний у грі. Але вона не заперечує, хоча й має на це підстави. Наскільки я можу судити з побіжних спостережень, Флора спочатку робила деякі спроби пофліртувати з Бентоном, які, одначе, не вивели його зі стану летаргії. Можливо, він просто не прихильник великих форм.

Отже, гра цього разу складається на мою користь, але найбільші успіхи в мене починаються тоді, коли я сідаю навпроти імпозантної фрау Зайлер, бо робер довгий, у моїх руках майже весь час виявляються добрі карти; Розмарі з Бентоном переходять до відчайдушної оборони, оборона триває навіть тоді, коли вони опиняються в небезпечній зоні; караючі удари невблаганної німкені сипляться один за одним, і колона наших виграшів стає все більше схожою на хмарочос, так що коли нарешті Флора підводить риску й визначає підсумки, — рахівництво завжди покладається на неї, — Ральф змушений визнати, що в своєму житті ще не мав такого нещасливого робера.

— Як бачите, для вас стараюся, мій хлопчику, — бурмоче Флора, і я помічаю, що її очі під впливом тихого внутрішнього задоволення набрали блакитно-синього кольору.

— Цілком природно, — відповідаю, — коли б не такі, як я, ніхто б не купував ваших тарілок, бо вони були б просто непотрібними.

— Думаю, ви помиляєтесь, ставлячи мою симпатію в залежність від своєї торгівлі продовольчими товарами, — додає німкеня і цим ще більше псує настрій Розмарі.

Внаслідок нашого тривалого співжиття Розмарі звикла дивитись на мене до деякої міри як на свою територію, хоча між нами по суті нічого не було, крім пустопорожніх розмов. Але якщо в даний момент Флорині жарти дратують її, то це більше через те, що вона розлючена нещасливим робером. Правда, Розмарі має звичку приховувати свою лють. Коли це не вдається, вона просто трошки гнівається. Якщо ж розлючена не на жарт, то воліє мовчати.

Тепер Розмарі вже сидить навпроти мене, з підкресленою зосередженістю дивиться у свої карти, і я задоволений, що можу хоч трохи поліпшити її настрій, прямо об'явивши три без козиря. Розмарі не може втриматися, щоб не відповісти чотирма піками, позбавивши мене двохсот від тузів. Це дещо поліпшує настрій моєї партнерки, і вона навіть заявляє:

— Шкодую, П'єре, але я зовсім не помітила, що ви могли мати двісті від тузів.

— Даремно шкодуєте. Для мене було справжньою насолодою бачити ваш магістральний розиграш, — відповідаю галантно, навіть занадто галантно, бо розиграш тут елементарний і з такою картою його можна зробити, як кажуть, навіть лівою ногою.

— Ну, ви задоволені? — питаю я, коли другий тур також закінчується на нашу користь.

— Ні, звичайно, — відповідає Розмарі. — Ви з Флорою виграли втроє більше. Значить, любите Флору більше, ніж мене.

— А може, я люблю його більше, ніж ви, дорога? — байдуже зауважує німкеня.

Так чи інакше, пора подумати не про любов, а про закуску, і ми направляємось до довгого буфета, де поряд з рекламною порцеляною стоять плоскі тарілки, наповнені м'ясом і овочами. Практицизм німкені проявляється й на терені кулінарного мистецтва. Вона обмежується небагатьма, зате досить смачними й поживними фірмовими стравами, не вдаючись до неекономних імпровізацій Розмарі й не ганяючись за дорогою вишуканістю американця, який для наших зустрічей замовляє закуску в сусідньому ресторані.

— Будьте великодушні, їжте якомога більше! Інакше я муситиму цілий тиждень доїдати все це, — заохочує нас німкеня, яка давно засвоїла манеру підтримувати світську розмову, відкидаючи світський тон.

Ми їмо скільки можемо, потім знову розташовуємось навколо стола, і я за правилом «як щастить, то щастить» продовжую вигравати; перший виграш припав нам із Розмарі, але він, як на зло, і на цей раз далеко менший від прибутку, який я здобуваю через півгодини з німкенею.

— Тепер уже цілком ясно: ви любите Флору більше, ніж мене, — констатує моя піднаймачка.

— Втричі більше, — уточнює господиня, підливаючи ще трохи масла у вогонь і підкреслюючи переконливу силу нашого спільного удару.

І вона кидає на мене швидкий погляд блакитно-синіх мигдалевих очей, немовби лише тепер, після стількох зустрічей, помітила мене. Погляд, який міг би викликати у мене певні роздуми, якби я був прихильником великих форм, а крім того, не знав однієї подробиці, яка, можливо, не відома Розмарі: у цієї Флори, що хизується своїм побутом холодної і незалежної жінки, є приятель.

— Здається, німкеня сьогодні пограла мені на нервах, — зізнається моя піднаймачка, коли ми повертаємось додому.

— Думаю, що справа більше у невезінні.

— Так, звичайно, але й у німкені також.

Після цього несподіваного самозізнання у слабості дама бажає мені доброї ночі й направляється у свої покої.

Про приятеля Флори я довідався зовсім випадково. Та коли місяцями підтримуєш зв'язки з певними людьми і при цьому доводиться жити в такій тісній місцині, як Берн, подібні випадковості стають закономірними.

Сталося це під час однієї з моїх звичних пообідніх прогулянок по головній вулиці та сусідніх провулках. Прогулюючись, я нерідко зустрічаю то Ральфа, то Флору, але ми нашвидку перекидаємось кількома словами, і кожен йде у своїх справах. Лише коли я стикаюсь з Розмарі й вона не поспішає на якийсь надзвичайно цікавий диспут, моїй програмі загрожують зміни, бо дама з тією ж невимушеністю, з якою вона влаштовувалась у моєму домі, тягне мене до кафе або в кіно.

Того разу я побачив не Розмарі, а Флору, й не на головній вулиці, а в одному віддаленому, менш пожвавленому і не зовсім звичайному місці. Треба сказати, що частина старого Берна розташована на двох горизонтах, причому верхній горизонт знаходиться на рівні головної вулиці, а долішній — значно нижче, на рівні річки Ааре. В той день прогулянка без певного напрямку привела мене якраз на цей нижній поверх, який складається з ряду потемнілих, похмурих будинків, уздовж яких тягнеться така ж похмура й низька крита галерея.

Отож іду я собі повільно галереєю, прислухаючись до своїх кроків, що чітко відлунюють під склепіннями. Потім виходжу на відкрите місце й простую далі. Зліва тече річка, глибока і швидка, але води її в цей зимовий день втратили свій яскравий синьо-зелений колір, стали холодно-сірими. «Такі ж мінливі, як і очі Флори», — думаю собі і, як буває в таких випадках, у цю мить бачу попереду саму Флору.

На щастя, вона досить далеко від мене, аж біля виходу до велетенського старого підйомника, незграбного, правда, але здатного за дві хвилини підняти вас до верхнього міста, звільнивши від необхідності йти два кілометри пішки в обхід. Я відступаю за грузовик, що зупинився поблизу, і знову обережно поглядаю в бік підйомника.

Флора не сама. Біля неї стоїть мужчина, значно нижчий від дами, але зате широкоплечий і кремезний, немов професіональний борець. Випадковий перехожий, навіть якби й звернув на них увагу, міг би прийняти їх за двох не знайомих між собою людей, що чекають підйомника. Очевидно, вони якраз на це й розраховували, призначивши зустріч саме тут, і, щоб посилити ілюзію, навіть стоять напівобернувшись одне до одного: Флора спрямувала погляд на річку, а борець втупив очі у своє взуття.

Вони стоять напівобернувшись одне до одного, ніби незнайомі й абсолютно байдужі. З тією невеличкою різницею, що розмовляють. Відстань, на якій я знаходжусь, і необхідність ховатися за грузовиком не дають ніякої можливості чути їхню розмову. Зате я маю змогу добре спостерігати за ними і через деякий час переконатись, що розмова ця дуже затягується як для двох незнайомих, котрі випадково зійшлися біля міського підйомника.

Нарешті Флора заходить у підйомник, який, мабуть, уже давно чекає пасажирів, а борець іде пішки, простуючи прямо в мій бік. Я швидко обходжу грузовик, перетинаю асфальтовану дорогу і спускаюся до берега річки, щоб зникнути з горизонту. Перечекавши кілька хвилин, я знову повертаюсь на вихідну позицію до грузовика й бачу, що незнайомий уже йде коридором галереї.

Хвилин через десять, коли важкий підйомник повільно виносить мене на площу перед Кафедральним собором, я влаштовую військову раду з самим собою. Такі військові ради, хоч, можливо, якийсь психіатр ладен був би прийняти їх за безперечний симптом шизофренії, — моє досить звичайне й дуже корисне заняття. На цих радах сперечаються: я — обережний скептик — і другий я — дійовий оптиміст. А, за словами генерала, суперечка нерідко породжує добре рішення.

Почати стежити зарцем неважко. Пішохідний підйом до верхнього міста лише один, і мені, після того як я зекономив стільки часу з допомогою підйомника, досить зачекати незнайомого. Однак далі справа ускладнюється. Не виключено, що Флора захоче перевірити, чи за її приятелем ніхто не стежить. Не виключено, що й він має якогось співучасника. Нарешті не виключено, що він просто вислизне від мене, шмигнувши в якийсь завулок і скориставшись своєю машиною. Виникає питання: чи варто вже сьогодні йти на ризик, чи краще зачекати.

Звичайно, мені вже осточортіло чекати. Чотири місяці я в цій країні й на трасі, а результат — нульовий. Але якраз тоді, коли вже осточортіло, треба бути особливо обережним, щоб не дати нетерплячості й досаді повести тебе туди, де ти зламаєш собі шию.

Коли я опиняюсь на площі перед Кафедральним собором, спішну військову раду закінчено й остаточне рішення прийнято. Я заходжу в маленьку кав'ярню в кінці головної вулиці, вичікую, поки з-за повороту появиться борець, і йду за ним, тримаючись на достатній відстані. Кінець кінцем немає нічого дивного в тому, що я опинився за тридцять метрів від якогось громадянина, про існування якого не маю поняття, та ще й у цьому тісному місці, де все — за кілька кроків від головної вулиці.

Незнайомий простує рівним прискореним кроком людини, яка знає, куди йде, і в якої немає зайвого часу. Виявляється, його мета — вокзал, а точніше — поїзд Берн — Базель — Мюнхен.

До відходу поїзда залишається ще вісім хвилин, цілком досить, щоб скочити до віконця і придбати квиток. Квиток до Базеля. Хоч, можливо, доведеться їхати й далі, до Мюнхена.

Неквапливо крокуючи пероном, помічаю, що борець влаштувався у купе другого класу. Піднімаюсь у той же вагон і сідаю досить далеко, щоб не мозолити очей незнайомому, і достатньо близько, щоб можна було спостерігати за ним. Витягую з кишені газету і за прикладом інших кількох пасажирів поринаю у вивчення біржової ситуації.

Подорож до Базеля триває близько години. Година, упродовж якої я лише чотири-п'ять разів глянув на борця, скориставшись тим, що він також заглибився у вивчення біржових курсів. Чоловік, без сумніву, абсолютно не побоюється, що за ним хтось може стежити, і я не маю жодного наміру переконувати його у протилежному, тим більше що кількох коротких поглядів цілком достатньо для того, аби зібрати візуальну інформацію, якщо виробив звичку дивитися, а не ловити гав.

Незнайомий — у віці між п'ятдесятьма і шістдесятьма роками, але без ознак фізичного підупаду. Тепер, коли він скинув сірого капелюха з вузькими полями, його велику голову увінчує купол наголо вибритого черепа. Видно, голить його так само регулярно, як і повні щоки. Є такі типи, які, боячись полисіти, прирікають себе на те, щоб ціле життя ходити з голими черепами.

Коли він часом піднімає очі від газети, я бачу, що вони злегка примружені, немовби незнайомий вдивляється у щось дуже яскраве або дуже неприємне. Зате пожадливі ніздрі великого носа добре відкриті, їііби чоловік сприймає навколишнє швидше нюхом, аніж зором. Та воно й не дивно, коли взяти до уваги, що в його щелепах з зімкнутими й опущеними губами та в масивній пиці є щось собаче.

За півхвилини до зупинки поїзда в Базелі незнайомий кидає газету на сидіння, підводиться, бере макінтош, капелюх і рушає до виходу, через хвилину я також виходжу і йду за ним по перону.

Минає сьома, коли чоловік, добре висидівшись у якійсь кав'ярні, нарешті доводить мене до свого дому — квартири на першому поверсі нового житлового будинку середньої категорії. Читаю на табличці:

Після того як мені вдалося встановити прізвище борця і зробити у кав'ярні кишеньковою запальничкою певну кількість знімків, я міг би вважати свою місію закінченою. Але де гарантія, що незнайомий привів мене саме до свого дому і що саме він Макс Брунер? У нашій професії, як і в будь-якій іншій, поспішні висновки іноді призводять до страшенної плутанини.

Я виходжу на вулицю й зупиняюсь за найближчим рогом, вагаючись, чи повертатися вже назад, чи чекати. Перспектива їхати ще раз у Базель не дуже приваблює мене, а до Берна, як з'ясувалося на вокзалі, є ще три поїзди. Отже, вирішую чекати, хай навіть і перед порожніми яслами, як каже генерал.

Моя старанність винагороджується через годину, коли борець знову з'являється на вулиці. На цей раз я йду за ним у квартальний ресторан, і цього виявляється цілком досить для встановлення його особи, бо кельнер, приймаючи у нього замовлення, без кінця бубонить «звичайно, гер Брунер» і «зараз же, гер Брунер», немовби він відчув мої вагання і намагається будь-що переконати мене, що тільки борець, а не хто інший є згадуваним Максом Брунером, торговим посередником.

Вечеря в цьому квартальному ресторані з точки зору професіонала уже зовсім зайва. Але, з іншого боку, вечеря ніколи не зайва, і я випиваю два пива, беру дві надениці[3] з квашеною капустою, тим часом роблю ще кілька додаткових знімків борця і відправляюсь на станцію.

Отже, двійка вже вимальовується: Флора Зайлер і Макс Брунер. Різні на зріст істоти, але однаково масивної конституції, що навіює асоціацію з важкими танками. Неприємна асоціація. Ставати таким на дорозі небезпечно. Але тепер виникають питання: куди пролягає їхній шлях і з якою метою? Чи не лежить він зовсім збоку від твоєї власної дороги? І чи не пішов ти по їхньому сліду з чистої професіональної підозріливості або від нічого робити?

Можливо, й так. Але щоб упевнитись, що це так, я при першій же можливості посилаю прохання про довідку. Посилаю через людину, з якою зустрічаюсь раз на тиждень за кілька кроків від головної вулиці.

— Власне, чому ви залишили Італію? — питаю я, уловивши момент, коли мій співбесідник замовкає.

— А мафія? — у свою чергу запитує він.

— Так, мафія.

— А інфляція? — запитує далі Бенато, бо це якраз він.

— Так, справді: інфляція.

— Щоб накивати п'ятами, достатньо одної-єдиної причини. У мене ж, як бачите, дві.

Ми вже закінчуємо обід, і для Феліче, який чергує недалеко від нас, також наближається кінець мук після того, як він кілька разів замінив перекинуті прибори й зібрав скло двох розбитих бокалів. Зараз ми зайняті кавою, отже, Бенато може хіба що розлити каву чи маленький келишок французького коньяку, який він за традицією замовляє як фінальний акорд для сприяння травленню.

На щастя чи на нещастя, мій компаньйон не розливає каву, а випиває, і це, як завжди, заохочує його до балаканини, тому я деякий час мушу слухати докладну інформацію щодо характеру і методів італійського гангстеризму. Бенато знає усі способи, якими вас можуть пограбувати вдома, у машині або тоді, коли ви йдете пішки вулицею, але водночас він володіє і всіма прийомами, щоб перешкодити подібним замахам.

— З такими, як я, ці типи нічого не можуть вдіяти. Але навіщо мені вічно бути напоготові, без кінця озиратися? З часом це починає втомлювати, правда ж?

І він запитливо дивиться на мене своїми круглими очима, що стежать за всіма небезпеками, які підстерігають нас, очима, які з цією метою озброєні багатодіоптрійними окулярами у масивній оправі. Не одержавши бажаної відповіді, він нахиляє над столом дитяче обличчя і його маленький рот розкривається в якесь несподіване «о»:

— Ця сигарета… Просто не знаю, де я її кладу. Знову прогоріла скатерка…

Бенато гасить сигарету, щоб через хвилину закурити нову, якою, звичайно, також пропалить скатерку або власні штани. Потім переходить до теми інфляції.

— Колись мій дід збанкрутував, — чую я його голос, що вже набирає деякої сонної інтонації, бо ефект від кави почав розвіюватися. — Згодом мій батько дещо поліпшив справи, щоб у свою чергу збанкрутувати саме тоді, коли я вже чекав на спадщину Так що в основному я успадкував борги. Двоє моїх дядьків теж збанкрутували у різний час. Взагалі банкрутство — це наша родинна хвороба. Але скажіть мені, чи не є це і хвороба віку? Може, ці банкрутства — перші передвісники того генерального банкрутства, яке загрожує всьому людству?

— Складне питання… — нерішуче відповідаю я, поглядом даючи знак Феліче, щоб приніс рахунок.

Трохи пізніше Бенато, хоч і з великим жалем, змушений покинути мене, бо саме сьогодні у нього невідкладна зустріч з домашнім ліжком, пардон, з якимось грецьким торговцем маслинами. Отже, як завжди, я залишаюсь у бюро сам між двома календарями, перед купою ранішніх газет. Але на цей раз сиджу трохи довше, ніж звичайно. У п'ятницю я завжди затримуюсь трохи довше, бо замість того щоб мотатися вулицями, ризикуючи зустріти когось, хай це навіть і дорога Розмарі, волію відправлятися прямо на місце зустрічі.

П'ятниця, так. Нещасливий день, за деякими забобонами. Але, з другого боку, — зручний. Напередодні уїкенда. Кожен поспішає зробити покупки і йти додому. Вулиці рано пустіють. І саме тоді настає пора зустрічі.

Я виходжу на Бундесплац, де здіймається потемніла від часу споруда парламенту — фортеця демократії, захищена фортецями банків: зліва — Кантональ-банк, справа — Національ-банк, а напроти — Креді Сюїс і Шпар-касе. Обігнувши парламент, простую далі вниз і виходжу до моста, яким завжди повертаюсь на Острінг. Але зараз я зупиняюсь на цьому березі річки. Оскільки вже згадувалось, що Берн — місто, розташоване на двох горизонтах, слід було б додати, що тут між двома горизонтами розмістились одна над другою, або, якщо хочете, одна під одною, кілька вузьких терас, які сполучаються між собою тісними сходами.

У цю тиху годину квітневих сутінків, та ще в мокру вітряну погоду, навколо не видно жодної живої душі. Я стою біля кам'яного парапету найвищої тераси й дивлюсь на ту, що під нею. У напівтемряві неясно окреслюється тонка фігура нашого хлопця. І, як завжди, мені здається, що поряд зі мною стоїть ще одна людина — мій покійний приятель Любо Ангелов. Тому що хлопець на нижній терасі — його син Боян.

Любо не каже нічого, навчений ще за життя оцінювати речі тільки з точки зору професіонала. Але, незважаючи на цю звичку, він кінець кінцем батько і не може втриматися, щоб не заглянути на це місце, де його син робить свої перші кроки. І хоч він не каже нічого, я згадую ті далекі часи, коли Любо вчив і мене робити перші кроки, так само, як я сьогодні допомагаю його хлопцеві вирушити у важку й сувору дорогу розвідки. Вирушити і йти, скільки йому судилося, а потім передати пароль іншому.

Власне, я міг би не ставати тут і не визирати з тераси, бо мініатюрна радіоапаратура діє на відстані двохсот метрів. Та коли навколо немає людей, я завжди стаю тут, щоб виконати негласну просьбу Любо і на власні очі побачити Бояна.

Легенько повертаю ковпачок ручки і після короткого потріскування чую тихий знайомий голос:

— «Вольво» п'ять.

Знову повертаю ковпачок і в свою чергу передаю:

— «Вольво» шість.

Готово. Передача закінчена. І, незважаючи на лаконізм, вона містить достатньо інформації для обох сторін. Боян повідомляє, що для мене є матеріал, який знаходиться в нашому тайнику — у чорній машині, схожій на мою, — і що машину залишено у відповідному місці на п'ятій за нашим списком вулиці. Я ж інформую, що посилаю через тайник свій матеріал і машину буде переміщено на шосту за списком вулицю.

«П'ята» — це довга бічна вулиця по той бік Бубенберг, досить далеко, щоб можна було упевнитись, що ніхто за мною не стежить, і досить близько, щоб не втомитися від ходьби. Я легко знаходжу машину, анонімну й непомітну серед багатьох інших на стоянці. Відмикаю її, сідаю за кермо і їду. А поки перечікую перший червоний світлофор, дістаю з-під радіоприймача залишене для мене послання і натомість кладу своє. Маніпуляція триває рівно вісім секунд.

Однак переміщення машини забирає у мене значно більше часу. Не лише тому, що «шоста» досить далеко від «п'ятої», а й тому, що мені не вдається знайти жодного місця, де можна було б поставити машину. Це змушує мене, згідно з домовленістю, залишити її на «сьомій», де немає такого скупчення. Прозаїчні, обтяжливі, але необхідні деталі діючої в даний момент комбінації — варіанта «дельта».

Нерідко найпростіші комбінації найліпші. Але коли просте провалюється, слід переходити до чогось складнішого. Зрив атаки з двома «б» — Боєв і Белев — викликав необхідність наступної можливої атаки з трьома «б» — Боєв, Боян і Борислав. Ці три елементи утворюють, по суті, той трикутник, який у грецькій азбуці називається «дельта». Мені належить здійснювати контакт з противником, Бориславу — зв'язок з Центром, а Бояну — між мною і Бориславом. У тому випадку, якщо одна з двох ланок — Боян чи Борислав — прогорить, трикутник буде знову відновлений іншою дійовою особою. Але якщо прогорю я, операцію «дельта» можна перейменувати в операцію «хрест». Принаймні до наступного розпорядження.

Я знову йду на Беренплац, щоб на цей раз скористатися своєю власною машиною. Досить таємниць. Повернімось до легального становища того звичайного і нудного громадянина П'єра Лорана.

Я саме шукаю в кишені ключа, але двері відчиняються, й на порозі показується Розмарі після одного із звичайних своїх перевтілень — одягнена скромно, але не без певного шику, наївна й миловидна мамина донька.

— А, ви йдете? І залишаєте мене напередодні уїкенда? — вигукую я з легким смутком, хоч насправді зараз мені щиро хочеться одного — щоб вона залишила мене і не морочила голови.

— Дуже шкодую, П'єре, але наш сусід гер Гораноф запросив мене на чашку чаю. Постарайтеся приборкати свій смуток. Гораноф — один з тих, хто після двох партій белоту[4] починає позіхати, так що навряд чи я надовго вас покину.

Підбадьорений цією обіцянкою, заходжу у свій скромний дім, ставлю на плитку воду на чай, після чого піднімаюсь у бібліотеку і витягую послання. Це відповідь на мій запит щодо Макса Брунера. Дуже коротка відповідь, для складання якої напевно потрібні були чималі дослідження.

З інформації видно, що Брунер вивчав економічні науки, що він пережив війну, — мабуть, з допомогою певних зв'язків, — на порівняно теплому місці — як обер-лейтенант інтендантської служби, а після війни подався на поприще торгівлі, напевне, знову з допомогою вигідних зв'язків. У воєнних злочинах не замішаний, а також не виявляє жодної політичної активності.

Словом, досить нецікаві відомості, крім однієї деталі: в 1943–1944 роках інтендантська частина, в якій служив Брунер, перебувала в Болгарії. Деталь, яка викликає роздуми. Особливо коли прийняти гіпотезу, що Флора, за якою ховається Брунер, опинилась у сусідстві з болгарином Горановим не чисто випадково, а з певних міркувань.

Брунер — Флора — Горанов — це вже набуває обрисів початкової схеми. Щось на зразок різновидності варіанта «дельта». Але якою б привабливою не виглядала згадана схема, вона в даний момент позбавлена якогось реального і конкретного змісту. І навіть якщо такий зміст справді є, ніхто не в силі розкрити мені його, крім самої Флори або самого Брунера. А я не знаю, наскільки зручно і тактовно було б з'явитися до когось із цих двох і запитати:

— Скажіть, якого дідька ви хочете від цього старого Горанофа? Я заходжу у ванну, спалюю листа над умивальником, потім пускаю воду, щоб змити попіл і навіть промиваю фарфор милом, бо для такої цікавої співмешканки, як Розмарі, краще не залишати жодних слідів. Після цього проходжу в спальню і крізь щілину в шторі певний час спостерігаю, як згадувана співмешканка ляскає картами в компанії цих блідих і підозрілих типів — Горанова й Пенева, а вони дарують їй милі усмішки, — наскільки це взагалі їм під силу — і чемно пригощають чаєм, цукерками й тістечками.

Нарешті мені набридає спостерігати цю інтимну ідилію, до того ж вода на кухонній плитці, мабуть, ось-ось закипить. Тому я спускаюсь на кухню, теж готую собі чашку чаю, а для доповнення дістаю дещо з холодильника. Отже, досить пісна вечеря як для уїкенда і досить бідна схема для гіпотези Брунер — Флора — Горанов.

Перебираюсь у зелений оазис холу і деякий час дрімаю в кріслі, слухаючи, як у цей синій вечір краплі надворі дзвінко сповіщають, що нарешті йде весна.

Так, нарешті йде весна, і нарешті приходить Розмарі, аби прощебетати, «як мило з вашого боку, що ви мене чекаєте» і «ці дріб'язкові люди справді мене гнітять».

— Мене це не дивує, — відповідаю. — Дивує швидше те, що ви так охоче терпите цей гніт. Охоче, якщо не сказати — радісно.

— Не будьте злим, — бурмоче вона, опускаючись на диван. — Ще трохи, і ви звинуватите мене у мазохізмі.

— Чому б і ні? Останнім часом збочення все більше перетворюються у щось нормальне.

— Що вдієш, коли я не можу озброїтися вашою байдужістю і не в силі відмовитись, якщо літній чоловік запрошує мене на чашку чаю.

За моїми особистими спостереженнями, щоб одержати цю чашку чаю, Розмарі досить довго нав'язувалася літньому чоловікові, не раз протягом тижня мило поглядала на нього і без кінця зупинялась побалакати біля огорожі, але це вже деталі.

До деталей можна віднести й ту обставину, що, вирядившись у коротку спідничку в стилі маминої доньки і недбало закинувши ногу на ногу, Розмарі безцеремонно оголила переді мною свої стрункі стегна аж до того місця, де їм природно визначено з'єднуватися. Взагалі з якогось часу у своїй домашній поведінці Розмарі раз у раз дозволяє собі подібні безцеремонності; доходить до того, що часто, коли я сиджу в холі, вона появляється на порозі своєї кімнати у комбінації, навіть у плавках, щоб мені щось сказати, неначе я бездушний предмет або ж безстатева істота. Не знаю, чи вона робить це тому, що справді вважає мене не схильним до пристрастей, чи тому, що має намір перевірити, до якої міри я безпристрасний, але ця розв'язність починає мене дратувати.

— Свого часу ви казали, що не скликаєте гостей, і почали їх скликати, — дорікаю їй.

— О П'єре! Але ж ви самі…

— Ви заявили, що не вішаєтесь на шию хазяїнові, і вже почали, — продовжую я.

— О П'єре! Невже ви вважаєте…

— Так, вважаю. І поза, яку ви зараз прийняли, свідчить, що вам, крім мазохізму, властивий і садизм…

— О П'єре! — втретє повторює Розмарі. — Не виступайте в ролі, яка вам не пасує, й не намагайтеся переконувати мене, ніби я для вас щось більше, ніж співбесідниця знічев'я. Хоч інколи я відчуваю, що ви не потребуєте і співбесідниці.

Вона виголошує цей невеличкий пасаж, навіть не пробуючи змінити визивної пози і не звертаючи уваги, куди спрямований мій погляд. І це ще більше дратує мене. Але жінка, видно, не розуміє цього, або ж, навпаки, чудово розуміє і, начебто прагнучи довести моє роздратування до краю, безсоромно запитує:

— Чого ви приглядаєтесь до мене?

— Це вас бентежить?

— В усякому разі я не люблю, щоб мене вивчали, як предмет. І не можу зрозуміти, чи то ви оцінюєте якість моїх панчіх, чи то хочете збагнути мої численні індивідуальності.

Якби я був Емілем Боєвим, я б щось сказав їй, і на цьому б розмова закінчилась. Оскільки ж я не Еміль Боєв, а П'єр Лоран, то ковтаю пілюлю і спокійно кажу:

— Не думайте, що ви такі вже джунглі.

— Ага! Ви нарешті знайшли провідну нитку. Було б дуже мило, якби ви мені її показали, бо я й сама відчуваю потребу в ній.

— Чому б ні! Вона таїться якраз у цих багатьох індивідуальностях, якими ви оперуєте.

— Сьогодні ви висловлюєтесь дуже неясно.

— Просто боюся вас образити.

— Не бійтесь. Ідіть просто через квіти.

— Навіщо топтати квіти? Ви й самі можете дати відповідь. Знаєте ж причину всякої мімікрії?

— Це й діти знають.

— Ну ось. Провідна нитка — якраз те, що й діти знають. Лише у хамелеона інстинкт діє безпосередньо, а у вас — через кмітливість. Ваша індивідуальність — це голий розрахунок. І цей голий розрахунок маніпулює всіма іншими вашими індивідуальностями. Усі ваші маски, пози й перевтілення керуються досить простою і з ©всім звичайною обчислювальною машиною, яка у вас виконує одночасно і функції мозку, і функції серця.

Байдужість, яка щойно була написана на її обличчі, поступово змінилася певним пожвавленням. Це пожвавлення такого роду, що я б не здивувався, якби вона раптом потягнулась до столика і шпурнула мені в голову кришталеву попільничку. Але, як я вже говорив, коли Розмарі справді розлючена, вона стримується від буйства. Якийсь час вона мовчить, втупивши погляд у свої обтягнуті нейлоном коліна, потім підводить очі й заявляє:

— Того, що ви зараз сказали, я вам ніколи не прощу.

— Я лише повторюю вашу власну теорію про людину-егоїста.

— Ні, того, що ви зараз сказали, я вам ніколи не прощу, — наполягає Розмарі.

— Що саме?

— Оте, про серце.

— Ну, якщо тільки про серце…

Я встаю, щоб відірватися від споглядання цих струнких стегон, і запалюю сигарету. Потім роблю кілька кроків до вікна і задивляюсь у синю ніч, а тим часом краплі дзвінко повторюють одну й ту ж радіограму про настання весни.

— Можливо, я висловилась занадто спрощено. Коли я кажу, що люди егоїсти, то це не означає, що між ними нема різновидностей, — чую я за плечима підкреслено спокійний голос Розмарі. — І якщо груди таких, як ви, набиті лише торговельними пропозиціями і фактурами, то не виключено, що в грудях інших є й серце.

— Не входьте у протиріччя.

— Протиріччя, якщо вони й є, — не в моїх міркуваннях, а в людині, — так само спокійно відповідає жінка. — Можливо, це абсурд, але все-таки існують люди, у яких поряд з егоїзмом є й почуття. І яким би неймовірним це вам не здавалося, я належу саме до цих людей, П'єре!

Вона встає, також вирішивши розім'ятися, і прямує в другий кінець холу.

— Вірю вам, — кажу я, щоб заспокоїти її. — Можливо, в останньому пункті я трохи перегнув.

— Ні, ви просто хотіли уразити мене. І якщо я зла на вас, то тільки за те, що це вам таки вдалося.

— Не переоцінюйте мене занадто.

— Бо я справді прив'язалася до вас, П'єре, — продовжує жінка, знову роблячи кілька кроків по холу. — Прив'язалася мимоволі, не маючи наміру вішатися на шию хазяїнові, як ви висловлюєтесь.

— Можливо, в цьому ваша помилка, — бурмочу я.

— В чому? — питає вона, спиняючись посеред холу. — В тому, що прив'язалася, чи в тому, що не вішалась на шию?

— Найбільше в останньому. Щоб виявити, чи хтось має серце, потрібні факти.

Вона знову робить кілька кроків і вже зовсім близько біля мене каже:

— Значить, я пропустила момент. Ми вже дійшли до такого ступеня взаємного звикання, що…

Вона не встигає докінчити фрази з чисто технічних причин.

— О П'єре, що вас підштовхнуло?.. — шепоче Розмарі. коли нарешті перший наш поцілунок, дуже довгий поцілунок, закінчується.

— Звідки я знаю, — бурмочу. — Напевно, весна. Не чуєте? Вже йде весна.

І знову намагаюся обняти її. Але перш ніж дозволити мені це, жінка різким жестом опускає віконну штору.

Бо, здається, я вже казав, що в житті, на відміну від театру, дія нерідко починається якраз після того, коли опущено завісу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Весна іде бурхливо й навально. За кілька днів бруньки на деревах розкриваються. За кілька днів квартал одягається в зелень, не ту постійну темну й ніби постарілу зелень сосен, а в світлу і свіжу зелень ніжного молодого листя. Білі стіни й червоні дахи вілл, яка донедавна з геометричною чіткістю виступали на фоні голої темної гущавини, тепер тонуть у сріблястому й золотистому сяєві фруктових дерев. Кольори стають мінливими і нестійкими, як в улюблених картинах Розмарі чи в каменях, що мають чудернацькі назви, мінливими, нестійкими та помережаними світлом і тінню, бо в синьому небі, між землею і сонцем, теплий вітер з півдня жене свої білі отари.

Переміна, одначе, має в основному метеорологічний характер. І зовсім почасти — побутовий. Як каже моя квартирантка, ми з нею давно дійшли до такого ступеня звикання, що чуттєва переміна у наших стосунках — це просто легкий нюанс під поверхнею звичайного, нюанс, який лише ми з нею здатні уловити.

Словом, усе залишилось по-старому, кожен дотримується свого повсякденного розпорядку, і лише іноді після обіду, оскільки дні стали довшими, а ліс по сусідству — привітнішим, ми, замість марудитися у тісному зеленому інтер'єрі холу, блукаємо по просторому зеленому інтер'єру лісу або ж сидимо на якійсь лавочці біля стежки і вдивляємось у смарагдову рівнину, за якою знову тягнуться лісисті горби, над ними здіймається синій ланцюг гір, ще вище — засніжені альпійські вершини, а над ними — велетенський небесний купол, у безмежжі якого теплий південний вітер так само поспішає зі своїми отарами хмар.

Одного разу Розмарі приводить мене до своїх знайомих у Селищі Робінзона — молодої сім'ї інтелігентів-екстремістів, яка займає невелику стандартну квартиру в цьому супермодерному комплексі з двоповерхових бетонних коробок. Того факту, що жінка сама веде мене до своїх екстремістів, уже достатньо, аби вважати їх абсолютно нецікавими для мене з точки зору професіонала, і якби ми були щирими, я мав би пояснити їй, що знайомство з її шефом Тео Грабером принесло б мені більше задоволення. Однак бути щирим із Розмарі — це вже завелика розкіш, а я не максималіст і зараз задовольняюсь дружбою й коханням без зайвої одвертості, бо, як кажуть французи, навіть найкраща в світі дівчина не може дати тобі більше, ніж те, що вона має.

Екстремісти влаштувалися досить комфортабельно, якщо можна назвати комфортом безладне скупчення транзисторів, магнітофонів, книг і алкогольних напоїв на синьому мокеті[5] просторого холу. Взагалі це подружжя живе на мокеті, приймає гостей на мокеті, садовлячи їх на подушки, п'є віскі і слухає поп-музику на мокеті, та й, мабуть, і спить на мокеті, аби показати, що воно зневажає сходження на ієрархічну піраміду й дотримується побуту соціальних низів.

За винятком цієї деталі, мені не вдається виявити ніякого зв'язку між господарями квартири й експлуатованими класами; я дозволяю собі навіть висловити це вголос, коли мені набридає слухати знайомий репертуар про перманентну революцію та аскетичне убозтво в ім'я абсолютної безликості і цілковитої рівності.

— Хто ж вам перешкоджає? — запитую. — Повикидайте усі ці речі з квартири, в тому числі й ваш мокет, одягніться у три метри зеленої бавовняної тканини і живіть прямо на долівці. Або ще краще: забирайтеся самі з квартири і рушайте шляхами перманентної революції.

Я кажу це господині, вірніше тій, яка здається мені схожою на господиню, бо у цих типів в обох довге солом'яне волосся, хирляві безстатеві тіла і джинси, прикрашені штучними, чисто декоративними латками.

Однак господиня відповідає, що я надто вульгарно зрозумів їхні інтелектуальні погляди, що вони розглядали й оцінювали соціальну рівність як вищий абстрактний принцип, а не як примітивну життєву практику.

Після цього господар, або той, кого я приймаю за господаря, наливає ще по віскі, підкреслюючи цим, що його не дратує ідейна конфронтація, і починає розвивати наступну теорію — про терористську боротьбу як найвищу форму революційного насильства.

— Я продаю в основному маслини і бринзу, — зауважую через деякий час, — але у мене є достатні зв'язки у торговому світі, щоб дістати вам по дві пари пістолетів будь-якої марки і по ящику ручних бомб. Отже, коли відчуєте нестачу боєприпасів, скажете.

На це господиня знову відповідає, що теорія революційної дії — одна справа, а практика — інша і що поділ між розумовою і фізичною працею, який відбувся ще при рабовласницькому ладі, узаконив звичай, згідно з яким одні створюють принципи, а інші їх застосовують.

— Я не припускала, що ви можете поводитись так грубо, П'єре, — докірливо бурмоче Розмарі, коли ми повертаємося через ліс.

— Нічого не вдієш: я не звик до такого інтелектуального розгулу на рівні домашнього мокета.

— І все-таки це недостатня причина для того, щоб весь час називати чоловіка «пані»…

— Невже? Звідки ж я міг знати? У цього типа був тонший голос.

— Хіба він винен, що у його дружини нижчий тембр? Ні, ви справді перегнули.

Ми ще трохи сперечаємось про те, перегнув я чи ні, а потім заходимо в дім, їмо на кухні, як завжди, яйця з шинкою, проводимо традиційний час у холі: я — перед телевізором, а Розмарі — над своїми незмінними альбомами, — і нарешті лягаємо спати. Так, як робимо це вже місяцями. І, можливо, єдина різниця в тому, що лягаємо на одне ліжко у кімнаті моєї квартирантки й додаємо до звичайної програми ще одну невелику розвагу, яка також уже починає перетворюватись у звичку.

— Переміна… — любить мріяти Розмарі.

Я також мрію про цю переміну, хоч і мовчки, але що з того? Переміни немає. Хіба що в календарному часі. Він тане, тижні спливають, а ситуація не міняється: топчемося на місці.

День став довшим, і коли я точно в установлений час зупиняюся біля парапету тераси, мені вже зовсім чітко видно внизу високу и худу фігуру юнака. І, як завжди, я відчуваю, що поряд зі мною стоїть ще одна людина — мій покійний приятель Любо Ангелов. Бо юнак на нижній площадці — це його син Боян.

Боян змінив свій вигляд відповідно до тієї ж моди, за якою одягається й подружжя екстремістів, але нічого не вдієш: тепер він студент — реальний і вдаваний, як і моя Розмарі, тож мусить не вирізнятися на тлі показної екстравагантності своїх колег. Банальна екстравагантність робить його непомітним у натовпі емансипованої молоді.

Мені здається, ніби я чую голос Любо:

— Що це ти його так замаскував?

— То не я його замаскував, — відповідаю. — Вони самі маскуються. Але якщо не зважати на довге волосся і сині штани, то я не бачу, чим вони особливо відрізняються від нас.

— Вони зніжені, — відповідає Любо.

— А може, ми занадто огрубіли? Переслідувати цілими днями бандитів по урвищах… Це вже давно минуло…

— Зніжені, брате мій. Тому будь уважний, щоб не втратити цього, нашого.

— Мені не треба про це нагадувати. Я знаю, що новачок завжди небезпечний. І найбільше для самого себе.

Любо замовкає, проте я відчуваю, що його побоювання аніскільки не розвіялись.

Я не маю уявлення, як виглядає Борислав, але гадаю, що він все-таки не ходить у протертих синіх штанах, оскільки Борислав, як і я, виступає в ролі прозаїчного афериста, тільки на відміну від мене добуває гроші не в торговельній галузі, а в якійсь авіакомпанії. Мешкає він по той бік річки, у Кірхенфельді, а під дахом того самого будинку, де містяться його затишні апартаменти, одну із скромних холостяцьких квартир займає Боян. Я нічого не знаю про спосіб зв'язку між ними, але впевнений, що він досить секретний і практичний, щоб не створювати їм утруднень.

Авторучка у кишеньці мого піджака сухо потріскує, і чується тихий голос хлопця:

— «Вольво» три.

— Чотири, — відповідаю я.

Прийнято. У машині-тайнику для мене лежить послання, я ж залишу машину на наступній за чергою вулиці без мого повідомлення. А що я можу писати? Що все гаразд? Чи що все негаразд? Бо коли немає змін, можна з однаковою підставою твердити і одне, і друге.

Довідка, з якою я повертаюсь через годину у віллу і яку поспішаю прочитати на самоті в бібліотеці, стосується Горанова. Нарешті. Після довгого вивчення і копання в минулому, Горанов усе-таки ідентифікований. І виявляється, що насправді це не Горанов.

Мабуть, щоб дійти до остаточного висновку, Центр мусив діяти методом виключення. Збираєш докупи відомості про всіх підозрілих осіб, які втекли або зникли, і починаєш переглядати: цей ні, цей не може бути, цей — також. Поки з усіх підозрілих залишається кілька більш чи менш сумнівних типів. Тоді треба ще переконатися в тому, хто з них є тим, про кого йдеться.

Ним виявляється Борис Ганев, таємний і відповідальний працівник військової розвідки перед Дев'ятим вересня. Довідка свідчить про те, що всупереч звичайному відомчому суперництву між військовою розвідкою й поліцією Ганев по суті був людиною не так військових, як Гешева. Можливо, і не так людиною Гешева, як абверу. А напевно не так абверу, як гестапо. Взагалі складна особа, яка черпала інформацію від широкої агентури. Складна і, мабуть, не дурна, якщо вміла служити стільком хазяїнам.

Те, що Ганев не був дурним, випливає і з такої додаткової деталі: на відміну від своїх шефів він вчасно приходить до висновку про неминучу розв'язку і вважає за краще не чекати її на місці. Не вказуючи точної дати, довідка відзначає, що Ганев нишком покинув країну ще за кілька днів до Дев'ятого.

У посланні немає жодних подробиць якраз про період, котрий мене найбільше цікавить, — діла і дні згадуваного Ганева за кордоном. Бо, несподівано зникнувши з Болгарії, він ніби розтає у просторі. Щоб воскреснути аж тут і лише тепер. Тільки цей більш як тридцятирічний період, котрого мені бракує, не є незначною архівною деталлю. Саме з цим періодом зв'язані махінації, які необхідно розкрити і знешкодити, якщо вони ще в дії. Але цим уже має займатися не Центр, це вже моя робота.

Як завжди, спалюю послання, пускаю воду і начищаю умивальник. Потім заходжу в темну спальню і дивлюся крізь щілину штори. Знайома картина: Розмарі грає в карти у компанії тих двох з блідими обличчями й недовірливими поглядами. Можна скільки завгодно стирчати тут, причаївшись за шторою, — результат один: немає жодного шансу побачити ще щось, крім цієї картярської ідилії.

Я спускаюсь на кухню, щоб поринути у турботи навколо приготування й поглинання вечері, а заразом і в роздуми навколо рівняння з двома невідомими — Горанов і Ганев. Що людина, яка видає себе за Андрея Горанова, і людина, яка в дійсності є Борисом Ганевим, — одна й та ж особа, це, слава богу, вже встановлено. Однак звідси до остаточного розв’язання рівняння мене тепер чекає немалий шлях.

Коли прощаєшся зі своїм земним буттям, прийнято залишати на місці події свої тлінні останки, щоб близькі могли оплакати їх, а лікарі — встановити причини настання смерті. У суспільстві є свій порядок, якому навіть небіжчики підвладні і яким передбачено, що навіть переселення з цього світу на той, другий, слід реєструвати і документувати. Горанов же знехтував елементарним звичаєм і зник безслідно. Бо якщо він ще живий, то де його адресна картка? А якщо він за той час помер, де акт про смерть?

Та обставина, що більш як три десятиліття ніхто ніде нічогісінько не чув про існування Горанова, — я хочу сказати, справжнього, а не того, що живе по сусідству, — вже досить сумнівна. Кінець кінцем Горанов — не Борман і не має причин провалюватись крізь землю, якщо не рахувати тієї останньої причини, яка рано чи пізно усіх нас посилає в землю. Він не єдиний багатій, котрий напередодні Дев'ятого втік за кордон, і міг би так само, як інші, що втратили можливість продавати свою батьківщину вроздріб, жити з процентів від колишнього продажу.

Почавши колись з вивозу продуктів землеробства в Німеччину і швидко перейшовши до вивозу секретних даних до абверу, Горанов стає представником великих німецьких фірм, які виготовляють різноманітну техніку — від легкових автомобілів до бойових літаків. Проценти за поставки до армії незабаром перетворюють його у фінансову величину першої категорії. І не важко здогадатися, що, вирішивши тікати під загрозою назріваючих подій, він тікав не з пустими кишенями. Але питання полягає в тому, куди він утік і в яку нору заліз, а якщо це та, остаточна нора, то чому на ній не стоїть хрест з прізвищем.

Є, одначе, й друге питання: чому Борис Ганев прикривається особистістю Андрея Горанова? Що у Ганева значно серйозніші підстави ховатись, ніж у Горанова, це неважко зрозуміти, хоч і Ганев — не Борман. Але чому він ховається саме під прізвищем колишнього торговця? І раз він зробив своїм прикриттям згадане прізвище, то чи означає це, що Ганев дуже добре знає про безслідне й остаточне зникнення його справжнього власника?

Це питання, як і кожне тенденційне питання, вже містить у собі й відповідь. Але відповідь ця — поки що тільки гіпотеза, тепер її треба наповнити необхідними даними. І, можливо, аж тоді переді мною відкриється вхід у коридор, що веде до остаточного рішення.

— А, ви мене чекаєте, П'єре… Як це люб'язно з вашого боку… — цвірінькає Розмарі, що тільки-но увійшла. — Ці люди справді страшенно пригнічують…

Що ці люди страшенно пригнічують — то єдина інформація, якою Розмарі благоволить ділитися зі мною після кожної зустрічі з Ганевим і Пеневим.

— У мене таке відчуття, що вони і добряче оббирають вас, — зауважую я.

Ми з нею й далі на «ви», за звичкою, але це тільки залишок офіційності, яка по суті навряд чи колись існувала між нами.

— Скоріше користуються моєю добросердістю, — уточнює жінка, — вони такі скупі і дріб'язкові, що мені просто шкода їх оббирати. Треба б колись послати до них Флору, щоб знали, що таке противник.

— Давно треба було це зробити, якщо вони так обтяжують вас.

— А ви хіба можете усунути зі свого побуту все обтяжливе? — запитує вона, вмощуючись за звичкою на дивані й закладаючи ногу за ногу.

— Ні, бо тоді в моєму побуті не залишилося б нічого. Зовсім нічого… за винятком дорогої Розмарі.

— Мерсі, — киває вона. — Виглядає не дуже переконливо. — Потім каже: — Дайте мені сигарету.

Я даю їй сигарету і запитую:

— А як ви самі уявляєте життя, позбавлене всього обтяжливого?

— О, за найбільш банальним і надійним рецептом. Подорожувати, заводити нові знайомства, міняти місця, враження… Мати поруч Лорана, однак не Лорана-торговця, а такого Лорана, яким він буває в рідкісні хвилини, коли ненароком стає милим… Не залежати від батькового портмоне, задовольняти свої суєтні примхи, знати у хвилини втоми, що десь мене чекає мій маленький куточок.

— Далі? — запитую я, коли вона замовкає.

— Далі — нічого. Закінчити колись раптово, якось невідчутно, у катастрофі, перш ніж настане пересиченість і обтяжливість, не чекаючи, поки мене спотворить старість. Пройти своєю дорогою і щезнути… Що ж іще?

— Дійсно банально, — зауважую я. — До того ж досить збитково. Такі операції проти досади дорого коштують.

— Знаю без вас. Зате мрія не коштує нічого. Хіба лише трохи кмітливості. У мене таке відчуття, що ви, наприклад, навіть не задумувались, чи могли б ви мріяти.

— Справді, мені це ніколи не спадало на думку.

— Ви, мабуть, лише плануєте. І то в суворих рамках корисного і здійсненного.

— Саме так.

Я охоче погоджуюся з нею, щоб зробити їй приємність, але відчуваю, що це її тільки дратує. Вона кидає недопалену сигарету в попільничку, невдоволено дивиться на мене і вибухає:

— Чому ви говорите як тупак? А оскільки ви не тупак, то чому змушуєте мене думати, що ви брешете? Яку вигоду маєте від цієї брехні?

— Але що вас змушує думати, ніби я брешу? — запитую найспокійнішим тоном.

— Те, що ви зовсім не та людина, за яку себе видаєте. Я спостерігала, як ви проводите свій день, і як робите покупки, і як граєте в бридж. Ви не є звичайний торговець, поглинутий думкою, як зробити з одного франка два, а з двох — чотири. Ви навіть не маєте відношення до грошей. Ви тратите їх з такою ж недбалістю, з якою струшуєте попіл зі своєї сигарети.

— Я вихована людина, Розмарі.

— Не дуже. Коли поведінка — результат виховання, це видно. Особливо коли гра триває довгий час.

— А чому ви не хочете погодитися з тим, що я, як і ви, маю свій маленький життєвий принцип?

— Який саме?

— Протилежний вашому. Ви ганяєтесь за химерами. Природне прагнення, не заперечую. Людина завжди схильна ганятися за тим, що вислизає від неї.

— Ну добре, а ви? — запитує вона, витягуючись на дивані й безцеремонно кладучи на столик ноги, виряджені у туфлі з потворними дебелими каблуками, що з якогось часу вважаються вершиною модної вишуканості.

— Я? Можливо, що я також у певний період і в певному віці любив ганятися за химерами. Але чому ви не допускаєте, що я відмовився від цього і сприйняв протилежний стиль? Ви бігаєте, я сиджу тихо. Хіба це не такий же принцип, як і будь-який інший? Оскільки бажане є недосяжним — вчасно відмовляєшся від нього. Оскільки великі амбіції пов'язані з ризиком і ведуть до банкрутства — посилаєш їх к бісу. Навіщо мені власна вілла, якщо я можу жити у найнятій. Навіщо десять кімнат, якщо мені досить двох? Навіщо ганятися за великими грішми, якщо я без особливих труднощів дістаю необхідне?

Вона слухає мене з непритомним поглядом. Але я знаю, що вона не думає про інше; єдине, чого я не знаю, — це те, чи оцінює вона мої міркування як життєву програму, чи намагається заглянути у справжню мою особистість. Бо людина, яка вимушена доводити свою легенду, — це все одно що актор. Однак актор, який приховує, що він актор, потрапляє у досить скрутне становище, коли глядач один і той же.

— Можливо, ви маєте рацію, — нарешті втомлено каже жінка. — Але це ваша правда. Прикра правда прикрого світу. Так що я все-таки роблю ставку на химери.

Вона неквапливо підводиться, позіхає в кулак і йде у спальню, не забувши побажати мені доброї ночі.

Я також рушаю по сходах нагору, кажучи собі, що і її тривіальні химери, і мій убогий принцип в кінцевому підсумку нічим не відрізняються. Звичайно, я граю свою роль. Однак досить лише подумати на мить, що сонна апатія без надії на пробудження — не роль, а реальність, щоб відчути нудоту. Добре, якщо це саме від ролі, а не від смажених яєць. Здається, вони були не зовсім свіжі.

Моя невеличка кишенькова підзорна труба спрямована на виснажене, зморщене обличчя чоловіка, що стоїть на терасі. Зараз, у світлі, процідженому крізь смугастий зелено-білий полотняний навіс, це обличчя виглядає зеленуватим, ніби у вампіра Дракули. Справді відразливий, але не дуже страшний Дракула, бо замість гострих собачих зубів у нього штучні щелепи. Це, звичайно, Горанов, або, якщо хочете, Ганев.

У це раннє суботнє пообіддя Ганев змінив свій звичайний темно-червоний халат на темно-синій костюм, дещо старомодний, який служить йому для нечастих виходів у місто. Літній чоловік походжає по терасі під тінню навісу, час від часу поглядаючи на ручний годинник, і до його звичайної гримаси людини, в якої болить зуб, домішується нотка нетерпіння, немовби людина марно очікує зубного лікаря, що має зняти цей біль.

Коли вас цікавить поведінка якогось типа, котрий дуже рідко залишає дім, і коли ви бачите, що цей тип готовий до виходу, і йому навіть не терпиться вийти якомога скоріше, вам, цілком природно, хочеться постежити за ним. Це бажання я відчув ще тоді, коли якось уранці, через кілька днів після мого вселення, Горанов поїхав своїм «шевроле» у невідомому напрямку, щоб повернутись аж увечері. Він поїхав, а я залишився.

Бо я ще тоді зрозумів дві речі. По-перше, що всі вчинки цієї підозріливої людини, мабуть, добре узгоджуються з вимогами безпеки і, отже, не розкривають мені абсолютно нічого, вартого уваги. А по-друге, що саме у відповідності з вимогами безпеки Горанов напевно має необхідні засоби, щоб виявити стеження і розконспірувати мене. Тому я взяв себе в руки, пересилив своє бажання і залишився вдома.

З боку асфальтованої алеї долинає шум мотора і вщухає перед віллою навпроти. Чоловік у темно-синьому костюмі спускається по східцях тераси на садову доріжку. Тепер, поза тінню зелено-білого навісу, обличчя його зовсім бліде і хворобливе. Ганев наближається до воріт, а в цей час з вулиці входить Пенев. Розмова між ними коротка і, мабуть, не дуже приємна. Жести старого різкі й сердиті. Молодий подає йому ключ і, очевидно, чогось виправдовується, але той виходить, не вислухавши його.

Той виходить, і трохи згодом знову долинає шум мотора, однак у мене від мисливського почуття й сліду не залишилось. Я відчуваю пригніченість. Шість місяців — більш ніж досить для того, аби зрозуміти, що весь побут Горанова-Ганева педантично узгоджений з вимогами безпеки. І що так можна підглядати крізь щілину в шторі ще шість місяців або й шість років і не розкрити нічого цікавого. Навіть якщо я помчу вслід за «шевроле», наражаючись на нерозумний ризик, то й тоді не розкрию нічого цікавого. Бо цікаве, якщо воно взагалі є, ретельно приховується саме з огляду на існування таких допитливих типів, як я.

Єдиний вихід — порушити розмірений хід його педантично влаштованого побуту. Вибити цього чоловіка з недовірливим поглядом зі звичайного повсякденного розпорядку. Занепокоїти його, налякати, приголомшити, навіть, якщо хочете, ціною раптової пожежі.

Пожежа, звичайно, не вирішує справи. Але існує безліч інших засобів. Два дні тому один із таких засобів було запропоновано Центрові у короткому посланні, залишеному в машині-тайнику. І тепер мені доводиться тільки вичікувати результату.

Але пожежа не вирішує справи. Вона завжди притягує глядачів. Збирається натовп. Пропихаються наперед цікаві особи на зразок Флори і Розмарі. Словом, конспірація поступається місцем циркові.

У цей момент унизу чути виразний цокіт дамських каблуків. Співмешканка повернулася з обходу навколишніх магазинів. Каблуки цокотять уже по сходах. Я вчасно розлягаюсь на ліжку, щоб розіграти невеличку сценку, яку можна подати під назвою «Спокійний сон».

— П'єре, ви спите?

— Думаю, що спав… перед тим, як ви зайшли, — невдоволено бурмочу я.

— І маєте намір спати далі, коли я вийду?

— Мабуть.

— А той факт, що сьогодні ввечері у нас будуть гості, вас анітрохи не бентежить?..

— Знову? — стогну з мученицьким виглядом.

— Хіба зустріч з Флорою вас не радує?

— Я не відчуваю потреби у трьох жінках. Мені досить однієї.

— А, так їх уже стає три? Це щось нове.

— Тільки тому, що Флора дорівнює двом.

— Облиште свої гімназистські жарти і, будь ласка, допоможіть мені.

— Що? Ще один зелений стіл купуватимемо?

— Ви ж знаєте, що сандвічі за п'ять хвилин не приготуєш…

Я страдницьки зітхаю і встаю. Що ж, світським втіхам передують кухонні страждання, як гласить тупа формула, вигадана кимось.

Точно в означений час у дверях чується дзвінок: це, звичайно, Ральф Бентон, акуратний, як завжди. Він дарує Розмарі букет вогняно-червоних тюльпанів, а мені — бліду сонну усмішку й починає походжати по холу, щоб не м'яти передчасно костюм у кріслі.

Світло-сірий костюм у поєднанні із сніжно-білою сорочкою чудово пасують до його матового обличчя і густого чорного волосся — деталь, яка, мабуть, добре відома юрисконсультові.

В тому, що американець любить наряджатися, немає нічого дивного. Однак людина любить наряджатися для когось, а у Бентона, наскільки я помітив, немає особливої прихильності до самок. І це вже дивно. Правда, можна допустити, що він має потяг до самців, але це припущення було б надто вульгарним.

Розмарі вийшла на кухню, щоб принести щось, і Ральф хоч-не-хоч вимушений розпочати суто чоловічу розмову. А що може бути темою чоловічої розмови, як не гроші й угоди?

— Ну, П'єре, сподіваюсь, що у вас є підстави бути задоволеним. Ціни на продовольчі товари зростають…

— Зростають, — киваю головою. — Але не розумію, чому я повинен бути задоволений.

— Невже? Значить, ви не раді, що продаватимете дорожче?

— Аніскільки. Адже треба буде й купувати дорожче.

— Однак у вас, мабуть, є запаси…

— Боюся, що ви приймаєте мене за когось іншого, Ральфе. Я належу до тих паріїв своєї професії, які сьогодні купують, щоб завтра продати. І якщо не продадуть завтра, то післязавтра не зможуть купити…

Він, мабуть, збирається відповісти, що я прибідняюся або ще щось у цьому роді, але біля входу знову дзвонять, і я мушу йти зустріти Флору. Півтори жінки. Світлий костюм з шотландки й біла мереживна блуза, яку розпирає плоть.

— Ви — сама весна, Флоро…

— Стараюсь виправдати своє ім'я, мій хлопчику, — скромно відповідає вона. І, по-материнськи поляскавши мене по щоці, додає: — Дивіться, дивіться… Надійде Розмарі — будуть бідні ваші вуха.

В цей час, як і слід було сподіватися, справді виринає Розмарі й вигукує: «Ах, нарешті, дорога»; Флора відповідає: «Рада бачити тебе, мила». Розмарі додає: «Костюмчик тобі дуже до лиця», — немовби підкреслюючи цією зменшувальною формою, що в костюмчик спокійно можуть уміститися четверо картярів; Флора, у свою чергу, зауважує: «Довга сукня дійсно робить вас вищою». Цей репертуар зміїних люб'язностей дуже добре відомий, так що немає потреби його перераховувати.

Ніяких несподіванок не приносить і хід гри, до якої ми одразу ж приступаємо. Мається на увазі, що я, як звичайно, програю. Програю незначні суми, але послідовно і неодмінно, так що навіть Флорі не вдається витягти мене з трясовини.

— Надійтеся на мене, мій хлопчику, я врятую вас, — заявляє вона, сідаючи навпроти з непроникним обличчям жінки-вамп і войовничо випинаючи свій могутній бюст.

— Сумніваюся, — скептично мимрю я.

— Тільки не сумнівайтеся! Коли йдете до лікаря або до жінки, треба відкинути будь-які сумніви, інакше успіху не ждіть.

Успіх справді не приходить, і моє жахливо стійке невезіння вищерблює кілька франків із Флориного виграшу.

— Нічого, зате вам пощастить у коханні, — заспокоює нас Ральф, у якого хронічна криза дотепності.

А німкеня стріляє в мене швидким красномовним поглядом, який, незважаючи на картярські невдачі, здається мені блакитно-синім. Схоже на те, що ця жінка таки має деякі проекти щодо мого майбутнього, якщо тільки мені не ввижаються химери.

Може, цей уїкенд — остання доза пригнічення у тій сонній терапії, на яку я приречений ось уже шість місяців?

Новий тиждень починається з важливого повідомлення: Центр прийняв мій план з незначними поправками і дав вказівку діяти. Нарешті.

В результаті обміну думками між Бориславом і мною за посередництвом Бояна проект доводиться до остаточного вигляду, уточнюється розкладка часу. Настав момент активізуватися всім, навіть якщо хтось із нас погорить. Зараз найбільше ризикує Борислав.

Бориславові випадала висока честь або, якщо хочете, неприємне завдання — увійти в прямий контакт з Ганевим. Вирішено, щоб у п'ятницю вранці мій приятель подзвонив по телефону удаваному Горанову, запропонував зустрітися віч-на-віч, навіть змусив його до цієї зустрічі невиразними обіцянками і погрозами, аби Горанову стало ясно, що людина на другому кінці проводу знає про його комбінації.

Рандеву мусило відбутися того ж дня, щоб не дати Ганеву можливості підготувати засідку чи якусь іншу махінацію. У мої функції якраз входило стежити за сусідньою віллою і вчасно попередити Борислава, якби Ганев вдався до сумнівних дій. Попередження я мав передати Бориславові через Бояна.

П'ятниця, ранок. Я неквапливо купаюсь, повільно голюся, не поспішаючи снідаю — взагалі даю Розмарі можливість вирушити до міста раніше від мене. Так воно і виходить.

Потім займаю своє звичне місце для спостереження і дивлюся крізь щілину в шторі. У п'яти метрах від мене Пенев щойно закінчив мити «шевроле» і зараз натирає його до блиску. Сподіваюся, що він готує машину для себе, а не для Горанова.

Дивлюся на свій годинник: дев'ята. Думаю, що Бенато буде неприємно здивований моєю відсутністю і навряд чи оцінить позитивно надану йому можливість самому заплатити за свій обід у «Золотому ключі». Пенев відчиняє ворота, сідає у «шевроле», виводить його на алею і ще вниз, до центру. Це добре.

Через деякий час я вдруге дивлюся на годинник, а трохи згодом — втретє: десята година. За нашим планом Борислав якраз у цю хвилину набирає номер. Так і є. Крізь відчинене вікно холу, що навпроти, — похмурого і напівтемного в цей сонячний ранок, — я відмічаю появу темно-червоної плями — це знайомий мені халат сусіда. Ганев повільно, як немічний привид, підходить до телефону, що стоїть на буфеті, і бере трубку.

Розмова тягнеться довше, ніж передбачалось, однак причини я не можу знати. Нарешті старий кладе трубку і деякий час стоїть біля буфета: видно, обдумує. Тільки б не планував якої-небудь дурниці, яка дорого коштуватиме нам усім, в тому числі і йому. Старий робить кілька кроків до вікна, спирається обома руками на підвіконня і дивиться просто сюди. Звичайно, не бачачи мене. Думаю, що зараз він взагалі нічого не бачить, бо на його похмурому обличчі застиг вираз глибокої задуми. Потім Ганев обережно повертається, ніби боячись зламати хребет, і повільно зникає у напівтемряві холу.

Рівно о пів на одинадцяту авторучка у мене в руках попереджуюче потріскує. Я не бачу Бояна, та в цьому й немає потреби, бо мені відомо, що зараз він зі своєю машиною знаходиться за садом, там, за вкритими свіжою зеленню яблунями.

— Зустріч — середа о дев'ятій, — чути голос хлопця. «Середа о дев'ятій» нашою мовою означає «завтра о шостій».

Отже, Ганев відклав рандеву на завтра, а Борислав відступив. Зараз не час питати, чому і як. Хоча ми розмовляємо на хвилі, відомій лише нам двом, але залізне правило гласить, що коли турбуєш ефір словами, найкраще бути якомога оперативнішим і лаконічним.

— Поки що нічого, — передаю я у свою чергу. — Зустріч о другій.

«Зустріч о другій» слід розуміти так, що наступний сеанс зв'язку відбудеться сьогодні о п'ятій годині. І все.

Відтепер слід тримати під безперервним наглядом віллу й місцевість навколо. Добре все-таки, що день погідний і Ганев залишив вікно у холі широко відчиненим. Тільки-но я встигаю благословити цю зручну обставину, як старий виринає з напівтемряви, обома руками зачиняє вікно і на довершення всього опускає важку штору. Кінець видимості.

Які наслідки може мати відстрочка на кілька годин? Якщо Ганев вирішить подати сигнал тривоги, він має можливість зробити це вночі або використати Пенева як посланця. Єдине, що я міг би з відносною впевненістю сказати, це те, що сам Ганев не покине дому і що ніякий рятівник не прийде на допомогу. У нас одна серйозна надія: старий, як людина розумна, має досить часу, щоб зважити всі «за» і «проти» й вирішити, що майбутня зустріч нічим йому не загрожує і що в його інтересах дізнатися про наміри іншої сторони.

І все-таки ризик є. Не лише в тому, що я, можливо, переоцінив здоровий глузд цього типа. Ризик і в тому, що цей тип, можливо, взятий під нагляд також людьми, які не чекають спеціального запрошення, щоб включитися у гру. Якими б невинними не виглядали зараз чарівна Розмарі й пишна Флора, їх присутність тут — певна ознака, що не тільки трикутник «дельта» цікавиться Ганевим.

Таким чином, о п'ятій годині. Це найзручніший час. Бо звичайно моя квартирантка в таку пору ще не встигає повернутися. Але саме сьогодні вона, як на зло, повертається о четвертій п'ятдесят. Вірна своїй компанійській вдачі, Розмарі поспішає зайти в мою спальню, щоб глянути, як я себе почуваю. Виявляється, я хворий. Хоч і не на смертному ложі.

— Температура є? — співчутливо запитує вона, простягаючи білу руку до мого лоба.

— Думаю, що немає, — поспішаю з відповіддю. — Але в мене страшенно болить голова. Буду вдячний вам, якщо ви проскочите до Острінга й візьмете мені пірамідону.

— Навіщо вам цей жахливий пірамідон, — заперечує жінка. — Я дам аспірин.

— Ні, краще пірамідон, — наполягаю я, знаючи, що вона його не вживає. — Аспірин подразнює мені шлунок.

— Ви ж знаєте, що я готова на будь-які жертви заради вас, — відступає Розмарі і спускається вниз.

Але через хвилину чути її радісний голос.

— Вам щастить, мій дорогий! Я знайшла пірамідон тут, у шухляді.

Вона з тріумфом приносить пірамідон і кухлик води, тим часом уже за три хвилини п'ята, і єдине, що спадає мені на думку в цей момент, — попросити Розмарі замінити воду чашкою гарячого чаю, на що жінка, хвалити бога, відповідає: «Ну так, звичайно, чашка чаю вам краще допоможе», — і знову спускається вниз.

Приготувати чашку чаю — справа не складна, та все ж вона триває достатньо, щоб встигнути повідомити Бояна про необхідність стежити за Пеневим і про те, що наступний сеанс зв'язку відбудеться завтра о восьмій.

Пенев уже півгодини як повернувся, але я не знаю, де він зараз і що робить, бо неможливо одночасно вдавати з себе хворого й стирчати біля вікна, тим більше що Розмарі вже несе мені паруючу чашку і змушує пити, поїси чай гарячий…

Нарешті, коли я простягаюсь на ліжку і закриваю очі з хворобливою гримасою мученика, Розмарі залишає мене на самоті, і ця обставина дозволяє мені знову зайняти свій спостережний пост за шторою, хоча й без особливого результату, бо до самого вечора нічого не трапляється і ніхто з двох сусідів не виходить з вілли, принаймні у полі мого зору; зате близько дев'ятої години Розмарі приносить нову чашку чаю і вдруге примушує мене наливатися гарячим питвом і ковтати пірамідон.

Під дією такого гарячого піклування з мене цілу ніч ллється рясний піт, однак лихо не без добра: це не дає мені впасти у принадні, але небезпечні обійми сну, я до кінця залишаюся на своєму посту за шторою й досить чітко бачу сад і входи, освітлені лампою з вулиці, та все залишається без змін.

— Нічого, — чути з передавача голос Бояна в означений час.

— Нічого, — повідомляю і я.

Наступний зв'язок призначаю на половину шостої — як останній сигнал перед фатальною зустріччю. Трохи згодом приходить Розмарі, щоб запитати, як я почуваю себе; я поспішаю запевнити її, що мені значно краще, навіть зовсім добре, бо плекаю надію, що вона поїде своїм червоним «фольксвагеном» у місто, адже сьогодні субота. Цей тип переплутав усе своєю відстрочкою зустрічі. Розмарі крутиться вдома аж до другої години, потім знову приходить повідомити, що скочить у якесь кіно, і відразу заспокоює, що це ненадовго.

— Але навіщо псувати собі уїкенд заради мене, моя дорога, — протестую я. — Кажу вам, що мені вже добре.

Вона, одначе, запевняє мене, що не має наміру затримуватись, гадаючи, що цим приносить мені бозна-яке задоволення; я в цей час не без підстав думаю, що через три години вона появиться тут у найбільш непідходящий час, тобто якраз у момент зв'язку.

Нарешті я сам. З полегшенням зітхаю й підходжу до штори. Нічого вартого уваги, тим більше що вікна напроти все ще завішені. Десь аж коло четвертої Ганев з'являється на терасі і вмощується у шезлонг під смугастим зелено-білим навісом. Витягнувшись і зажмуривши очі, він стає схожим на сплячого, а можливо, і мертвого Дракула, з тією лише різницею, що довгі й гострі зуби вампіра замінені мирними штучними щелепами.

О п'ятій годині на терасу виходить Пенев. Вони обмінюються кількома словами, після чого Пенев направляється до «шевроле», відчиняє ворота і мчить у місто, а Ганев повертається в дім. Це не виходить за рамки звичайного і узгоджується з планом: Борислав попередив старого, щоб під час зустрічі в домі не було третьої особи.

Те, що не передбачено планом, відбувається через п'ятнадцять хвилин. Двоє осіб у чорних капелюхах і з чорними портфелями, двоє цілком буденних на вигляд і зовсім незнайомих людей заходять з вулиці, дзвонять біля парадного входу і зникають у будинку. Не пізніше як через десять хвилин вони виходять. Можливо, це звичайнісінькі торгові агенти або податкові чиновники, що вирішили відвідати клієнта якраз на початку уїкенда. Словом, зовсім прозаїчна, хоч і непередбачена дрібниця. Хоча у певній ситуації будь-яка непередбачена дрібниця може стати фатальною.

— Бориславу чекати наступного розпорядження, — повідомляю я під час зв'язку. — Підтримуй зі мною постійний контакт.

Точність і надійність операції одразу ж стали сумнівними. Зміна ситуації перекреслила добре продумані ходи, і тепер ми змушені діяти як авантюристи. Дві машини — Бояна і Борислава — роз'їжджатимуть туди-сюди по сусідству або ховатимуться за деревами хтозна-скільки, ризикуючи привернути до себе чийсь підозріливий погляд.

«Бориславу чекати наступного розпорядження». А коли буде це наступне розпорядження? Як рак свисне? Чи коли Пенев повернеться?

Поки я проводив коротку нараду з самим собою, задаючи собі неприємні запитання, унизу, в холі, почувся шум. Чіткий цокіт дамських каблуків. Дорога і чарівна Розмарі. Вона таки зробила мені неоціненну послугу, не зваживши на моє бажання не бачити її аж до вечора.

— Як справи, П'єре? — запитує жінка і заглядає до спальні. — Приготувати вам чай?

— Це зайве, моя дорога. Я вже почуваю себе добре.

— Ви робите все навпаки, друже, — зауважує квартирантка. — Коли взимку весь квартал хворів на грип, ви навіть не чхнули. А тепер, у розпалі весни, раптом лягаєте.

Вона іде вниз. І саме в цю мить я кричу їй услід, начебто щойно згадав:

— Мало не забув: недавно дзвонив по телефону гер Гораноф. Сказав, що вони з отим, другим, чекали на вас о п'ятій.

— О п'ятій? Але ж зараз не п'ята, а шоста без п'яти… Добре, що ви не сказали мені про це опівночі…

Вона йде далі, і за хвилину я чую, як стукнула хвіртка, а ще пізніше бачу, що Розмарі заходить у сад гера Горанова і дзвонить біля парадного входу. Але на дзвінок, очевидно, ніхто не озивається, бо трохи згодом вона дзвонить знову, а потім натискає на ручку і входить.

Входить. І виходить. Між цими двома діями минає не більше кількох секунд, але переміна у поведінці жінки настільки явна, що це можна побачити навіть без телескопа. Обличчя Розмарі побіліло, вона у паніці, здається, ось-ось крикне, а щоб не крикнути, закрила рукою рот і безпорадно водить очима туди-сюди, не знаючи, що діяти, і тут її погляд інстинктивно звертається до мене.

Я у цей момент стою, опершись руками на підвіконня, і радію сонцю, як кожен хворий, що уник могили, а зустрівшись з каламутним поглядом жінки, запитливо киваю головою: мовляв, «у чому справа?». Жінка рушає у мій бік, причому якраз тоді, коли вдалині чується тривожне завивання поліцейської сирени…

— Убитий… З ножем у спині… — задихано вимовляє Розмарі.

— Не стійте там, як ідіотка! — кричу їй. — Перескочте загорожу! Не чуєте, що їдуть?..

Мій грубий тон, видно, пробуджує у ній голос здорового глузду, бо вона, підсмикнувши спідницю, переступає через невисоку огорожу, кидається до чорного ходу нашої вілли і зникає у ній саме тоді, коли перед будинком Горанова, пронизливо вискнувши гальмами, різко зупиняється поліцейська машина.

Авторучка у моїх руках потріскує.

— Зникайте! Ганев убитий, — встигаю повідомити, перш ніж Розмарі вбігає до кімнати і притискається до мене у приступі істерії.

— Лежить у холі…—мимрить вона. — З ножем у спині… і все в крові…

— Гаразд, гаразд, заспокойтеся, — погладжую я її тремтячі плечі. — Це вас не стосується і ви нічого не знаєте.

— Якби ви бачили, скільки крові, — мимрить далі вона.

— Не більше, ніж є у тілі. Ну, заспокойтеся. Незабаром, мабуть, прийдуть сюди розпитувати. І якщо не хочете, щоб вам місяцями не давали спокою… Або ж, не дай боже, звинуватили вас у вбивстві…

Останнє зауваження, видно, цілком повертає їй здоровий глузд,

— А якщо хтось мене бачив?

— Не думаю, щоб вас хтось бачив, крім мене.

— О П'єре! Я все життя буду зобов'язана вам!

Я пропускаю вигук мимо вух, бо в цей час оглядаю її, чи немає де кривавої плями, наче у старих кримінальних романах.

— Єдина надія все-таки на те, що ви у рукавичках… — бурмочу я, коли знадвору дзвонять.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

— Як я виглядаю? — запитує Розмарі, виходячи зі своєї кімнати.

— Нормально, — кажу їй.

Наближається сьома година, а о сьомій нам треба бути на бриджі у Бентона, і моя піднаймачка старається набрати природного вигляду людини, не особливо пригніченої вбивством якогось майже незнайомого сусіда. Зараз обличчя її вже спокійне, до нього навіть повернувся звичайний здоровий колір — можливо, не без допомоги якихось незначних косметичних маніпуляцій.

Жінка ступає кілька кроків по холу, тримаючи одну руку на талії, як роблять звичайно манекенниці. Вона ніби репетирує зараз манери невимушеної поведінки.

— Ви виглядатимете ще краще, — зауважую я, — якщо не будете намагатися штучно надати собі невимушеного вигляду.

— На що ви натякаєте? — раптом зупиняється вона і дивиться на мене.

— На вашу поведінку перед поліцаями. Спочатку ви стояли, немовби закам'янівши, а згодом так відійшли й розбалакались, що обов'язково викликали б підозріння, якби вони так не поспішали. Отже, непогано було б сьогодні увечері менше говорити і не пускати в хід цей занадто дзвінкий і страшенно фальшивий сміх.

Вона мовчить, ніби засмучена моїми словами.

— Ви мене розчаровуєте, дорога моя, — наважуюсь я додати. — Ви, жінка з безліччю індивідуальностей.

— Мої індивідуальності призначені для мирних буднів, а не для кримінальних ситуацій, П'єре.

— Ну і що з того? Ви ж таки не вбивали його.

— Не примушуйте мене знову переживати, — стогне Розмарі. — Що з того, що я його не вбивала? Я ж бачила все своїми очима: розпростертий труп і кров… стільки крові… Мене ж могли застати на місці й запитати, що я роблю біля цього трупа у холі, зацікавитися, чому я так часто ходила у цю віллу і що мені потрібно було від того старого, і… і… одна хвилина запізнення — і я потрапила б у катастрофу.

Вона на мить замовкає, а потім, вірна своїй звичці раптово міняти тон, запитує:

— Ви певні, що чоловік, який говорив з вами по телефону, справді був гер Гораноф?

— Як я можу бути впевнений, коли я ніколи не чув його голосу?

— А який то був голос? З акцентом?

— Низький і хриплий. Акценту я не відчував.

— Значить, це був не Гораноф, — скрушно мимрить жінка й опускається в крісло.

— Яке має значення, хто то був? — недбало відповідаю я. — Може, це той другий.

— Ви хочете сказати — Пенеф. Ні, і не Пенеф, — хитає головою Розмарі. — Обидва розмовляють з виразним акцентом. І голоси у них не низькі й не хрипкі. Це була пастка, П'єре…

— Яка пастка?

— Пекельна пастка. Поміркуйте самі: дзвонять, аби заманити мене у віллу якраз тоді, коли там готується або вже вчинене вбивство…

— Але щоб робити таке, треба мати на це серйозні причини, — розмірковую я вголос. — У вас є недруги, здатні на таке?

— А чому ви вважаєте, що людина обов'язково повинна знати своїх недругів? Вони можуть існувати й без того, щоб я про них знала, — відповідає жінка не без певної логіки.

— Однак для «їх існування мусять бути причини…

— Причини також можуть залишатися для мене невідомими. Звідки мені знати… Можливо, вони заманили просто з надією, що мене найлегше запідозрити… Мої часті, хоч і невинні відвідування Горанофа…

— Усе можливо, — перебиваю я. — Думаю все-таки, що краще відкласти ці розмірковування на пізніше. А то ви й справді знову розстроїтеся.

І, щоб скерувати її думки в іншому напрямку, зауважую:

— У мене є підозріння, що ви вирішили цього вечора остаточно спокусити Бентона.

Маю на увазі її ультракоротку спідницю, одну з тих спідниць, які носять уже тільки дівчата-підлітки: Розмарі, мабуть, після довгих вагань знову вибрала роль розпещеної маминої доньки.

— І все-таки, — додаю я, — на мою думку, спокуса буде більш певною, якщо ви з'явитеся зовсім без спіднички.

— Навряд чи й це допоможе, — бурмоче жінка, починаючи заспокоюватись. — Здається, що ви не позбавлені деяких ілюзій щодо сексуальних смаків цього пана.

У невеличкий замок Бентона нас вводить його шофер; тим часом у прийомному залі слуга закінчує поратись біля буфета, поки нарешті Ральф не наказує йому йти. Обидва його вірні слуги — смугляві метиси, у їхніх великих очах і повільних граціозних рухах є щось жіноче. Може, це брати, а може, навіть близнюки; як би там не було, хоч Бентон називає їх Тім і Том, я ніколи не можу розрізнити, хто саме Тім, а хто — Том.

Не встигає Ральф сформулювати банального комплімента на адресу Розмарі, як у холі з неповторною величчю появляється і Флора. Випробування у вигляді енергійного потиску рук не обминає нікого з нас, але я помічаю, що масивний золотий перстень в американця на лівій руці. Каре у повному складі, так що можна було б почати гру, як завжди. Проте сьогодні день особливий.

— Яка сенсація, га? — каже новоприбула, вмощуючись на золотистому шовковому дивані, а не на стільці біля столу.

— Не хочу розчаровувати вас, але такі сенсації відбуваються щодня дюжинами в усіх кінцях світу, — апатично зауважує Бентон.

— Я теж не хотіла б завдавати вам прикрощів, дорогі мої, але дозвольте зауважити, що наш квартал — не Чікаго, — відповідає Флора, ображена тим, що хтось спробував недооцінити її сенсацію.

— У Чікаго далеко безпечніше, — так само апатично пояснює Бентон. — Там убивають вас лише у крайніх випадках і тільки з серйозних мотивів.

— Мотив завжди один і той же, — докидає Розмарі, яка сидить сама біля столу й розсіяно мішає колоду карт.

— Один і той же? — зводить брови жінка-вамп. — Кажуть, що вбивця навіть не торкнувся грошей у портфелі Горанофа.

— Мабуть, у нього не було часу займатися такими дрібницями, — вирішую втрутитись і я. — Він шукав чогось більш цінного

— Тридцять тисяч франків — зовсім не дрібниці, мій хлопчику, — заперечує Флора.

— Так, — киваю я. — Для вас або для мене. Але коли уявити собі, що вбивця шукав, скажімо, якусь річ вартістю в три мільйони…

— Не будьте легковажним, П'єре, — перебиває мене американець. — Коли людина має річ на три мільйони, вона зберігає її в банку. Особливо якщо живе у місті банків.

— Я не ставлю це під сумнів. Але ви краще знаєте, що такі речі тримають у сейфі, а до сейфа потрібен ключ. І немає нічого дивного, якщо вбивця прийшов саме по ключ.

— Точно! — вигукує Флора.

— Чи так уже й точно? — дивиться на неї Бентон. — Не забувайте: щоб добратися до сейфа, потрібен, крім ключа, ще й інший елемент, без якого вас туди не пустять, — шифр.

— Гаразд, — кажу я згідливо. — Можемо узагальнити: вбивця проник до нашого сусіда, щоб роздобути ключ і шифр.

Американець ліниво дивиться на мене, і в його чорних очах я, здається, уловлюю насмішку:

— Якби у вас був шифр, ви сказали б його першому-ліпшому напасникові?

— Якщо напасник тримає у руках ніж…

— Якщо він тримає ніж, ви підкинете йому фальшивий шифр, обманете його, виграєте час і повідомите поліцію, але навряд чи разом з ключем дасте йому і чарівну цифру.

— В такому разі? — запитує спантеличено Флора.

— В такому разі? — здвигає плечима Бентон. — В такому разі розпитайте вбивцю.

— Все ж ви як юрист не можете не мати своєї версії, — провокаційно озивається Розмарі, так само розсіяно мішаючи карти.

— Мої юридичні заняття стосуються лише сфери банківських операцій, — нагадує американець. — В усякому разі, будь-яка версія не будується на основі вуличних пліток, без повного уявлення про особу вбитого.

— Ви, здається, добре знали його, дорога приятелько, — в ту ж мить звертається Флора до Розмарі.

— Якщо ви вважаєте, що якогось типа можна вивчити за три партії белота… — озивається моя піднаймачка мертвим голосом, але не докінчує.

— Три партії белота? — здіймає брови жінка-вамп. — У мене склалося враження, що ви досить частенько його провідували…

— Чи не йдуть ці дані, мила, від гера Пенефа, з яким ви, здається, маєте чудові зв'язки? — з осяйною усмішкою запитує моя квартирантка.

— «Чудові зв'язки»? Тільки тому, що ви бачили, як я позавчора перекинулася з ним кількома словами біля кав'ярні на Острінгу…

— І ще раз я вас бачила, — поправляє її Розмарі. — Причому не біля кав'ярні, а в кав'ярні.

— А коли за ваш стіл сяде якийсь нахаба, ви що будете робити? Зчините скандал?

Флора дивиться на нас, немовби просячи поспівчувати їй у тому, що вона стала жертвою недостойного закиду, і додає:

— Думаю, моєї вини немає в тому, що я справляю таке сильне враження на мужчин…

— На певних мужчин… — поправляє її Розмарі.

— Немає такої жінки, моя дорога, яка б справляла враження на всіх мужчин, — філософськи виголошує Флора.

Вона встає з дивана з якоюсь дивовижною для такої масивної фігури легкістю і йде до грального стола. Ми з Ральфом також займаємо свої місця. Розмова виглядає закінченою і, можливо, таки закінчилася б, але Розмарі не втримується й докидає:

— Я чула у бакалійній крамниці, що ваш Пенеф був затриманий. Цікаво все-таки знати, де він перебував під час убивства.

— Щодо цього, то він, кажуть, представив незаперечне алібі, — відповідає Флора, сідаючи навпроти мене. — До вашого відома, його одразу ж звільнили. І, крім усього іншого, він зовсім не «мій Пенеф».

— Я сказала це без заміру… — бурмоче Розмарі тоном, який має переконати нас у протилежному.

— Я й не сумніваюсь, — погоджується не менш лицемірно німкеня. — Але коли говорити про смаки і мужчин, то мені здається, що мої смаки не дуже відрізняються від ваших.

Вона говорить це, ясна річ, з єдиною метою — розлютити мою квартирантку і в ім'я цієї ж мети нагороджує мене довгим поглядом відвертої симпатії. Після цього гра нарешті починається.

Хол у Бентона та й весь цей приватний замок значно просторіші від наших апартаментів; так і належить людині, що не лише обіймає посаду юрисконсульта у великому банку, а й є власником певної кількості його акцій. І все-таки це замок, зданий у найми, хоч і з дещо більшою кількістю м'яких меблів та англійських гравюр з мисливськими сценами, на відміну від наших галантних сюжетів. Взагалі, якщо ви захочете визначити характер господаря за характером інтер'єру, то неодмінно помилитеся, оскільки все тут привезено і розставлено у відповідності зі смаком власника, а не теперішнього господаря. Словом, Ральф належить до людей, котрі переконані в тому, що високий місячний доход забезпечує їм свободу жити за власною волею, і навіть не усвідомлюють, що по суті усе своє життя вони підкорені волі іншого — хазяїна, чи кравця, чи перукаря, чи метрдотеля, який організовує їм у прийомні дні «холодний буфет».

Хоча заради справедливості треба визнати, що холодний буфет дійсно неабиякий. Принаймні такої думки Флора і Розмарі, бо я особисто не дуже розуміюся на омарах, не знаю, що це за риба з якимось там майонезом, і, коли голодний, ладен їсти що-небудь, наприклад смажені яйця з шинкою.

Отже, коли настає черга «холодного буфету» й дами задовольняють своє бажання покуштувати всього, розмова, звичайно, повертається до попередньої теми, а саме до ймовірного убивці; Розмарі вважає, що Пенеф навряд чи вже на волі, бо таких не звільняють ні з того ні з сього, а Флора дотримується думки, що його звільнили одразу ж, і коли хочете, можете самі глянути, що його вікно навпроти освітлене; на це Розмарі відповідає, що вікно, ясна річ, світитиметься, бо поліцаї ж не сидять у темряві; нарешті, щоб припинити цю пусту суперечку, я пропоную Бентону:

— Ральфе, ви не могли б послати когось зі своїх людей дізнатися, як там справи з Пенефим, щоб ми поінформували дам і продовжили гру?

Американець галантно запевняє, що раз ідеться про дам, він готовий на будь-які жертви; на це дами в один голос заявляють, що для них той Пенеф ламаного гроша не вартий, і ми знову сідаємо біля грального стола.

Газетне повідомлення про вбивство Горанова вражає лише крупним заголовком. Сама ж інформація під цим заголовком куца й бідна на цікаві дані. Згадується можливий час вчинення злочину і той факт, що нападник напевно був у рукавицях. Після цього йде коментар журналіста, присвячений занепаду звичаїв; мовляв, дійшло уже до того, що навіть у такому порядному місті, як Берн, з його багатими культурними традиціями, стали можливими вульгарні і криваві замахи.

Убивство, про яке місцева публіка забуде у той же день, а мешканці кварталу — через тиждень-два. Убивство з незрозумілих причин і з невідомим злочинцем, приречене на списання в архів. І в той же час убивство, яке я й мої колеги навряд чи схильні так швидко кинути до канцелярського мотлоху.

Людина, на ідентифікацію і вивчення якої затрачено стільки сил і часу, вже не фігурує серед живих. Здавалося б, можна зробити висновок, що це кладе край операції і знімає з наших плечей важкий тягар. Хай собі спить спокійно… мертвий — не ворог нам… та інше в цьому роді. Шпигуни, що отираються у потойбічному світі, не входять у сферу інтересів розвідки.

Однак якщо Ганев уже не фігурує між живими, то вбивця його напевно фігурує. І ця обставина автоматично ставить на порядок денний певні питання. Якщо у покійного, як я схильний припускати, була кадрова картотека його агентури, то де вона зараз? І чи не є справжньою причиною вбивства якраз бажання накласти лапу на цю картотеку? І якщо вона справді перейшла до іншого хазяїна, то чи не роздобув він її для того, аби тепер використати? Хто, як і навіщо — це лише підтеми тих основних питань, які чекають свого з'ясування і підказують, що операція, незважаючи на несподівану смерть її головного об'єкта, не закінчена.

Ґрунтовний огляд вілли, де мешкав Горанов, міг би кинути деяке світло на проблематику, що цікавить мене. Але говорити на цю тему — значить просто ділитися своїми мріями. Обшук лише одного-єдиного приміщення, — мається на увазі справжній обшук, педантичний і точний, — вимагає довгих годин напруженої роботи. А в мене немає можливості провести у цій віллі не те що години — навіть хвилини. Бо будинок усе ще зайнятий швейцарською поліцією. Між іншим, швейцарська поліція не грається. Добре підготовлений, добре оплачуваний і надійно підтримуваний суворими законами, місцевий поліцай діє енергійно. Звичайно, тоді, коли хоче діяти. І якщо злочинність ще не забруднила тут соціального побуту до такої міри, як у деяких сусідніх країнах, то причина цього — не в цілющому альпійському повітрі, а в міцній руці, що стискає поліцейський кийок.

Отже, весь нижній поверх вілли, де мешкав Горанов, знаходиться у розпорядженні властей. Що стосується другого поверху, то там, як і раніше, живе Пенев. Як тільки було виявлено злочин, Пенева справді розшукали в місті і викликали для довідки, але його алібі, як твердить і Флора, залізне. Під час замаху він був у одній кав'ярні, яку він часто відвідував і де весь персонал його знає.

Правда, залізним алібі звичайно володіють саме ті, кому воно найбільше потрібне. Але на користь Пенева свідчить і така обставина: з усіх можливих убивць Горанова Пеневу в найменшій мірі потрібне було вбивство, щоб досягти тієї чи тієї корисливої мети. Довірена особа покійного, він не раз залишався сам у віллі, щоночі перебував під одним дахом з її сплячим власником, отже, у нього було безліч нагод, щоб учинити можливий грабіж і не кривавити своїх рук.

Ясна річ, в очах поліції грабіж — не єдиний можливий мотив. І, по суті, гіпотезу про якийсь інший мотив підсунув властям якраз Пенев. Коли його запитали про можливі причини замаху, він не упустив сприятливої нагоди очорнити свою країну, натякнувши, що, мабуть, убивство є справою рук болгар і носить політичний характер. А це, в свою чергу, дає добру нагоду місцевій консервативній газеті вмістити черговий опус проти політики розрядки.

Отже, Пенев. Після того як Ганев остаточно згас, цілком природно на перший план виходить Пенев. І в тому немає нічого дивного, що саме Пенев успадкує якщо не майно, то шпигунську діяльність свого покровителя. Власне, як видно з вуличних пліток, Пенев не від того, щоб стати спадкоємцем і майна, він навіть намагається виставити перед властями свідчення нотаріуса, у якого Горанов мав намір зробити заповіт на користь свого квартиранта. Проте власті, очевидно, не вірять голим словам, потрібні документи, підписані і з печаткою, отже, — знову ж таки згідно з вуличними плітками, — майно покійного підлягає продажу на користь державної казни.

Отже, Пенев. Досьє цього чоловіка з довгастим обличчям і гострими очима я добре знаю. Свого часу він виїхав погостювати до дядька, що жив в Ганновері, й оголосив, що не збирається повертатись. Чергова мікроскопічна сенсаційка з черговим мікроскопічним повідомленням у місцевій пресі під звичайним заголовком «Вибрав свободу». З огляду на деяку освіту Пенева, свобода уявлялася йому як можливість вільно обпльовувати свою батьківщину з мікрофона радіостанції «Вільна Європа». Саме в цей час у Мюнхені перебував також Белев, займаючись розкриттям діяльності деяких людей навколо цієї установи. Зовсім мізерна участь Пенева в радіопередачах дає підставу припускати, що свою платню він заробляв активними зусиллями в інших напрямках. Зрештою, ці напрямки теж не становлять таємниці: зустрічі з болгарами, які тимчасово перебували на Заході, розмови, мізерні спроби роздобути у них якусь інформацію, а в окремих випадках і завербувати. Згодом Пенев зникає з горизонту, щоб через кілька років з'явитись у цьому сонному кварталі цього мирного міста як ад'ютант Горанова.

Жалюгідна біографія, яка повністю характеризує цю нікчемну людину. Але зовсім недостатня, щоб з'ясувати становище Пенева в останній час. Ад'ютант Горанова? В якому розумінні? Щоб служити йому партнером по вечірньому белоту? Старий міг би й без допомоги Пенева готувати чай і давати собі раду з податковою службою. Роль Пенева як можливого охоронця також під сумнівом. Він як своєю зовнішністю, так і функціями однаково далекий від домашнього пса. Залишається інше. Нав'язаний Горанову хазяями або ж добровільно прийнятий ним, Пенев був його помічником у шпигунській діяльності. Необхідна кваліфікація у нього є. До того ж він досить молодий і рухливий, щоб служити вдалим доповненням до цього дряхлого старого. Саме доповненням. Однак зараз, коли шефа не стало, доповнення, в свою чергу, перетворилося на шефа. І якщо Горанов з Пеневим справді керували якоюсь шпигунською секцією, то логічно припускати, що тепер вона буде повністю в руках Пенева.

Мої бідні спостереження крізь щілину штори, доповнені деякими уривчастими даними, що їх одержано від Бояна, створюють у мене уявлення про цього типа, у якого все гостре — починаючи від гострого носа, схожого на пташиний дзьоб, до гострого погляду невеличких очей, — як про досить тупий різновид людини. Одягається він з дешевою елегантністю, міняючи костюми двічі на день, хоч єдині приступні для нього світські місця — це кінотеатри і раз на тиждень кабаре «Мокамбо», яке у цьому сонному місті символізує розгул плотських пристрастей. Поза цим його вечори заповнюються, — принаймні так було донедавна, — партіями белота, а ночі, мабуть, еротичними видіннями, що навіюються програмою згаданого «Мокамбо» або чарами загадкової Флори. Одна-єдина його оригінальна риса — звичка смоктати незапалену цигарку, яку він через певний час викидає й замінює новою, також незапаленою. Хоч і це не бозна-яка своєрідність. Наскільки я пригадую, Борислав, утримуючись від куріння, користувався такими ж прийомами самообману. Тільки той з метою економії смоктав пустий мундштук.

Розмарі влітає у хол, стає переді мною на повен зріст, кладе собі руку на талію, неначе манекенниця у бойовій позі, і встромлює у мене настирливий погляд.

— Ця сукня з великими ліловими квітами чудово пасує вам, — кажу я, припускаючи, що вона напрошується на комплімент.

Але жінка залишає комплімент поза увагою й запитує:

— Чули новину? Вілла Горанофа піде з молотка.

— Чудово. Не розумію лише, чому мене повинна хвилювати ця подія.

— То ж розкішна вілла. Навіть коли не брати до уваги, що це також прекрасне капіталовкладення: ціни на майно весь час зростають.

— Я не маю потреби в майні.

— Але ж я маю.

— В такому разі залишається єдина дрібниця — мати гроші.

— Я вже говорила з батьком. Він міг би відпустити мені певну суму.

— Тоді чого ви чекаєте від мене? Поздоровлень?

— Допомоги.

Дійшовши до суті питання, Розмарі підсмикує сукню, — ці літні сукні страшенно мнуться, — кидається на диван, закладає ногу на ногу. Я пропоную їй сигарету, перш ніж вона сама попросить, і чекаю додаткових пояснень.

— Недавно ви простягли мені руку у скрутний момент… — починає жінка з дещо книжною інтонацією, заодно посилаючи у мій бік вдячний погляд і густий струмінь диму. — Ви знаєте, як я вам вдячна… і, мабуть, зрозумієте, що мені дуже незручно знову просити у вас допомоги… Але що вдієш, П'єре. Жінка, навіть така незалежна жінка, як я, інколи відчуває страшенну потребу опертися на когось…

— Мене тішить, що ваш вибір упав на мене. Сподіваюсь, однак, не в ролі жениха.

— Тут ви можете бути абсолютно спокійні. Можливо, цей сентиментальний вступ зайвий, бо йдеться про справу зовсім прозаїчну. Як я вже сказала, у мене є певна сума від батька. Припускаю навіть, що її цілком досить для покупки. Але уявіть собі, якщо, на біду, не вистачить.

— Уявити неважко. У ці часи інфляції…

— Я хочу попросити у вас в борг, якщо мого власного капіталу виявиться недостатньо.

— А коли і як ви мені сплатите? — запитую я невимушено, оскільки досвід навчив мене, що при оборудках кавалерська люб'язність не обов'язкова.

— Одразу ж і дуже просто: заставляю віллу під позику і повертаю вам борг.

— У такому разі, мабуть, я зможу дещо зробити для вас.

— О П'єре! Ви з кожним днем все більше зворушуєте мене! З цими словами, ризикуючи таки справді зім'яти сукню, жінка

кидається мені на шию. Потім, коли хвилююча сцена минає і все повертається на своє місце: Розмарі — на диван, а я — у крісло перед вимкненим телевізором, — я роблю спробу повернути квартирантку до реальності:

— Думаю, одначе, що ви трохи переоцінюєте свої шанси. Кажуть, що Пенеф також збирався купити віллу.

— Нехай збирається.

— Але він має деякі переваги… Хіба що ви поділите між собою ці переваги, попередньо взявши шлюб…

— Які переваги? — запитує Розмарі, зневажливо пропускаючи повз вуха згадку про шлюб.

— Він же там наймач.

— Це зовсім не перевага. Принаймні у Швейцарії.

— Чудово, — киваю я. — Тоді пішли.

— Поспішати нема чого. Аукціон аж через два дні.

Встрянеш несподівано в якусь ідіотську історію — зайдеш бозна-куди. Так у нас і з цим аукціоном. Торги мають відбутися у масивному старому будинку, пофарбованому охрою, як і всі подібні казенні установи, і розміщеному на Бубенбергу. Через два дні, у точно визначений час, тобто о другій годині після обіду, ми з Розмарі заходимо в зал номер три, де вже зібралося близько десятка торгових гієн, що годуються купівлею-продажем нерухомого майна.

Комісар-оцінювач стає за кафедру й оголошує перший за списком об'єкт, не наш, а якусь скромну хатину в якомусь глухому кварталі.

Комісар — кволий чоловік з аскетичним обличчям, у чорному костюмі; стоячи за кафедрою під прямим світлом з високого вікна, він скидається на священика, який виголошує проповідь, з тією різницею, що цей викликає повагу своїх прихожан не божим хрестом, а кістяним молотком.

— Бачите, — шепоче мені Розмарі, коли молоток коротким стуком сповіщає про кінець змагання на торгах. — Купили всього за п'ятдесят тисяч.

— Але то звичайнісінький барак.

— Не має значення, побачите…

Вона не докінчує фрази, бо ми помічаємо того, хто справді заслуговує на увагу: серед нечисленної публіки пробирається Пенев, стає недалеко від нас і дружньо вітає звідти Розмарі, на що вона відповідає з цілком зрозумілою байдужістю, ледь-ледь киваючи головою.

Завжди одягаючись на найвищому рівні простацького смаку, емігрант цього разу, мабуть, на честь урочистої події, перескочив самого себе. Він виряджений у спортивний костюм ящірково-зеленого кольору з ліловими смугами, у жовту клітчасту сорочку та галстук з великим вузлом і таким розгулом барв, який взагалі не піддається опису.

Другий у списку будинок майже такий самий убогий, як і перший; після короткої суперечки між двома торговими гієнами комісар різким ударом молотка фіксує купівлю за шістдесят тисяч.

— Бачите? І цей також… — шепоче мені Розмарі.

Та вона й цього разу не закінчує фрази і звертає свій погляд направо, де з'явилися ще два конкуренти, один з яких на голову вищий від оточуючих пігмеїв. То Ральф і Флора.

— Ця нахабна німкеня… — бурмоче квартирантка.

Однак за мить натягує на своє обличчя люб'язну усмішку, бо новоприбулі помітили нас. Зміїну усмішку, на яку Флора відгукується такою ж зміїною усмішкою. Щоб виграти бодай одне очко у цій дуелі на відстані, Розмарі бере мене під руку, немовби хоче сказати цим: «У мене є союзник», у той час як німкеня не може цього зробити, оскільки Бентон не настроєний на інтимності. Зрештою, я теж не в інтимному настрої, але хто мене питає.

Бідна моя квартирантка. Вона, видно, не здогадується, що Флора також розраховує на союзника. Або ж забула, що якби нам з американцем довелося сісти один навпроти одного рахувати наші гроші, то мені ліпше було б взагалі не виймати своїх.

Після ще двох незначних об'єктів настає нарешті черга й нашого. Комісар швидко показує виставлені у кутку знімки, — тут усі об'єкти представлені знімками, на які, звичайно, ніхто не завдає собі клопоту дивитись, тому що будинки завчасу оглянуті на місці. Потім комісар сухим офіційним голосом починає чітко перераховувати достоїнства вілли, її квадратуру і кубатуру, розміри саду, кількість дерев і все інше в цьому роді, а вкінці голосно вигукує:

— Початкова ціна — сто тисяч!

— Сто десять тисячі — відразу ж чую біля себе дзвінкий голос Розмарі.

— Спокійніше! — мимрю я. — Послухайте інших. А коли добавляєте, робіть лев'ячий стрибок, щоб збентежити їх.

Вона затискає губи, збагнувши, що поспішила, бо якраз у цю мить чути спокійну репліку німкені:

— Сто двадцять тисяч!

Настає пауза, під час якої оцінювач просить присутніх поспішати, бо ясно, що така вілла все одно не буде продана за таку малу суму. Однак присутні, маю на увазі гієн, вже зрозуміли, що боротьба тепер розгориться, тому всі мовчать, і лише якийсь дилетант, більше для проби, озивається з кутка:

— Сто тридцять тисяч…

— Сто сорок, — миттю перекриває його німкеня.

І знову пауза. І знову нагадування комісара, щоб ми поспішали. І не лише нагадування, а й провокаційний рух молотка:

— Сто сорок тисячі Раз… Два…

— Двісті тисяч! — оголошує в цю мить Розмарі. На що Флора спокійно відповідає:

— Двісті десять!

Моя квартирантка після деякого вичікування підвищує ціну до двохсот п'ятдесяти. Цією сумою по суті вичерпуються її власні активи, але вона розраховує на мою невиразну обіцянку якогось дріб'язку — тисяч п'ятдесят чи трохи більше.

Однак і на цей раз Флора добавляє свої постійні десять тисяч. Вона з самого початку піднімає ціну щоразу на десять тисяч, але піднімає нещадно і методично, навіть коли Розмарі доходить до трьохсот тисяч.

— Триста десять! — заявляє німкеня.

Лише на цей раз пауза значно довша. Аукціонна ціна поступово починає перевищувати реальну вартість майна.

— Що у цій віллі, золото? — чути ззаду репліку якогось роззяви.

«Так, справді, що є у цій віллі? — думаю я собі. — І чи взагалі є щось, крім повітря».

Присутні з явним інтересом стежать за розвитком подій, бо коли двоє суперників зчепляться не на жарт, спектакль привертає увагу. Проте всі вже перетворились у глядачів, усі, крім двох амбітних дам, усі, навіть Пенев, який, всупереч нашому очікуванню, за весь час взагалі не озвався.

Розмарі запитливо дивиться на мене і, вловивши мій ледь помітний кивок, знову голосно сповіщає:

— Триста двадцять тисяч!

— Триста тридцять! — відгукується німкеня, але у спокійному голосі вже відчувається легкий нюанс втоми.

Розмарі знову звертає погляд до мене. Я здвигаю плечима: мовляв, робіть що хочете. Йдеться вже не про мої гроші, а про її, бо вілла Горанова зовсім не варта цієї суми. Жінка декілька секунд вагається, але, побачивши піднятий молоток оцінювача, не втримується і знову вигукує:

— Триста сорок тисяч!

На цей раз вагаються вже справа. Причому настільки явно, що всі розуміють: моя приятелька нарешті забезпечила собі далеко не виграшну покупку. Комісар востаннє піднімає молоток:

— Триста сорок тисяч, дама у центрі… Раз… Два…

— Триста сімдесят тисяч! — несподівано лунає голос у залі. Але це не Флорин голос, це чоловічий бас. Я дивлюсь у той бік: якийсь громадянин середнього віку, середнього зросту, з пересічною фізіономією, в звичайному сірому костюмі, взагалі з тих людей, які на вулиці не те що не запам'ятовуються, а навіть не привертають нашої уваги.

Розмарі також подивилась на нього, і по її байдужому кам'яному обличчю я безпомилково вгадую, що вона осатаніла.

— Він рятує вас, — бурмочу я, щоб заспокоїти жінку. — Припиніть це безглуздя.

— Припиню, звичайно, — відповідає вона байдужим голосом. — Але не тому, що це безглуздя, а тому, що я не можу дозволяти собі таке безглуздя.

— Триста сімдесят тисяч, пан у глибині залу… — починає експерт, але замовкає, бо до нього підходять двоє чоловіків і молода жінка.

Між незнайомими чоловіками і комісаром зав'язується розмова упівголоса, потім пред'являється і вивчається якийсь документ, після чого експерт знову повертає до публіки аскетичне обличчя і втомлено повідомляє:

— Продаж вілли в Острінгу відміняється.

У залі чується глухий гомін незадоволення.

— Думаю, я маю право знати причину? — лунає бас із глибини залу.

— Причина не процесуального характеру, а по суті, — сухо пояснює комісар. — Вілла не підлягає продажу, оскільки у покійного є законна спадкоємиця.

Знову гомін у залі, але на цей раз уже гомін здивування.

— Це найкращий кінець, — резюмую я, дивлячись у підлогу. — Вам хоч не буде прикро, що вас перемогли.

Розмарі нічого не відповідає, і я обертаюсь, щоб запитати, чому вона мовчить. Виявляється, біля мене її немає.

— Ну, раз ми вже зібралися, то, може, складемо каре, — добродушно пропонує Бентон, підходячи з Флорою до мене.

— Чом би й ні! — відповідаю я люб'язно. — Сьогодні чи завтра — мені все одно, коли платити.

— Платити мусила б наша мила Розмарі, — озивається німкеня. — Вона сьогодні побила всі рекорди легковажності.

— До речі, де Розмарі? — запитує американець.

Я також не можу второпати, куди вона поділася, але нарешті помічаю її біля молодої жінки, яка оце недавно появилась у компанії незнайомих чоловіків. Вони повільно йдуть собі удвох, і я уловлюю безтурботне щебетання моєї квартирантки:

— Ах, дорога, ваш батько був чудовою людиною! Справжній джентльмен…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Часто видається, що у звичайному на Заході змаганні між статями найсильнішою зброєю жінок є краса. І лише небагатьом спадає на думку, що якби це справді було так, то важко було б пояснити, яким чином тисячі жінок з непоказними обличчями і плоскими фігурами можуть справляти владний вплив на чоловіків. Напевне, жіночі засоби впливу далеко різноманітніші, і повний їх реєстр міг би бути розкритий лише якоюсь жінкою.

Я не думаю, що Віолетта Горанова, спадкоємиця мого покійного сусіда, володіє цим повним реєстром. Тому вона, хоч і зовсім несвідомо, послуговується своїм скромним умінням викликати співчуття.

Якщо Розмарі нагадує струнку грецьку вазу, а Флора — розкішну амфору, то Віолетта скидається на пробірку. Рівна і монотонна фігура з вузькими плечима, нерозвиненими стегнами і кволими ногами, якесь безстатеве тіло, увінчане анемічним обличчям. Але в цьому тілі відчувається якась безпорадність, якась тінь боязні, а погляд карих очей такий полохливий і дитячий, що у вас мимоволі виникає бажання взяти це ніжне створіння під свій захист.

Очевидно, відчувши заздалегідь, що в неї ніколи не буде зовнішності жінки, вона й досі одягається, як дівчина. Коди дивишся на неї, виряджену у плісировану спідницю й тірольський жакетик, у короткі білі панчохи й туфлі без каблуків, то приймаєш її скоріше за гімназистку старших класів, аніж за молоду даму, якій недалеко до тридцяти. Гадаю, що у створенні такої ілюзії немалу роль відіграє і сірий плюшевий ведмедик, якого Віолетта звичайно носить з собою, — можливо, не стільки як іграшку, скільки як талісман.

— Я почуваю себе нав'язливою, — признається вона Розмарі у перші ж хвилини їхнього знайомства в торговому залі.

— Дурниці. Ви маєте право. І якщо хочете знати мою думку, треба розпорядитися, щоб гер Пенеф ще сьогодні забрався.

— А де він живе?

— Таж займає майже весь другий поверх вілли.

— У такому разі пан мені зовсім не заважатиме. Я поселюся на нижньому.

— Але, дорога моя, його не можна залишати навіть на тиждень, бо тоді він не вибереться й через рік. Такі справи треба вирішувати одразу ж і категорично!

— Ні, мені незручно, — мимрить Віолетта. — Мені зовсім не випадає. Зрештою, він абсолютно не заважає…

Про ці подробиці я дізнаюся того ж таки вечора, коли Розмарі повертається додому. Бридж довелося відкласти з її вини. Моя квартирантка бере спадкоємицю під свою опіку ще в торговому залі, — це не знати чому страшно дратує спокійну Флору, — супроводжує її до батьківської вілли, допомагає розташуватися і взагалі виявляє материнські турботи про бідну сироту, яка, мабуть, на рік-два старша від неї.

— А чому ви так хочете вигнати Пенефа? — запитую я після того, як вона коротко передала мені свою розмову з Віолеттою.

— Звідки я знаю… Не тому, що це мене дуже обходить… Просто він мені несимпатичний.

— Просто ви говорите навмання, — додаю я. — Ви знаєте, що не мусите обов'язково відповідати на мої запитання. Але навіщо підмінювати свою відповідь фальшивими фразами?

— А ви завжди щирі зі мною, П'єре?

— Я не бачу причин бути нещирим. Наскільки мені відомо, ви не конкуруєте зі мною в доставці рибних консервів.

— А ви не припускаєте, що я можу бути вашим конкурентом у чомусь іншому?

— Це виключено.

Відповідь звучить категорично і відверто. Не хочу твердити, що я завжди був щирим з Розмарі, але цього разу моя репліка справді відверта, і жінка це розуміє.

— Я рада чути це, — відповідає вона, ніби сама до себе.

— Чому вам аж так радіти?

— Тому що Пенеф, наприклад, не сказав би цього.

— У чому сходяться ваші з Пенефим інтереси?

— Звідки я знаю? Запитайте в нього. У всякому разі я відчуваю його ненависть і те, що він у змові з Флорою проти мене.

— Відносно вілли?

— Напевно.

— Ну, можете бути спокійні, це відпадає.

Вона задумливо дивиться на мене, ніби обмірковує щось. Потім робить два кроки у мій бік, наче має намір у чомусь звіритися мені. Відтак іде до дивана, сідає, за звичкою закидає ногу на ногу і зітхає:

— Ах, як мені потрібна приятельська рука!..

— Скажіть, кого треба вбити? — запитую з готовністю.

А оскільки вона й далі сидить з тим же замисленим виглядом, я вирішую не заважати їй і піднімаюсь у свою кімнату.

Отже, я піднімаюсь у свою кімнату і за звичкою припадаю до щілини у шторі. Внизу, в холі Віолетти, горить світло, але штори опущені. Нагорі, у Пенева, також світиться, однак і тут вікна запнуті. Осточортіли вже ці штори!

Не засвічуючи світла, сідаю на ліжко. Не знаю, як хто, але я у пітьмі завжди відчуваю, що у мене в голові прояснюється. Розмарі вирішила будь-що вигнати Пенева і зробить усе можливе, щоб домогтися цього. Значить, треба якось перешкодити їй. У мене немає особливих симпатій до цього чоловіка з гострим обличчям, проте справа зовсім заплутається, якщо я спущу його з очей. Це одне.

Друге. Друге — це той непоказний чоловік у сірому костюмі і з непримітним обличчям. Противник нарешті висунув голову з окопу, показавши свою фізіономію.

Правда, лише виставив фізіономію і відразу ж зник. Але якщо він показався раз, то напевно покажеться і вдруге. Важливо, що він є і що мої припущення підтверджуються. Триста сімдесят тисяч. Згадалося здивоване: «Що там, золото у цій віллі?» Отой у сірому костюмі знає дуже добре, що там є. Це мене заспокоює: значить, воно ще там. Бо якщо мене й мучило щось досі, то це була не скорбота за покійним, а думка про тих двох з валізами. І побоювання, що, можливо, в цих валізах був якраз той архів, на який ми тратимо стільки сил і часу. Триста сімдесят тисяч! Вигук, здатний повернути тобі віру в життя.

І ще одне. Останнє і найважливіше. Треба випередити суперників. Флору і Пенева, які можуть об'єднатись у небезпечну двійку. Особливо небезпечну тим, що вона по суті стає трійкою, якщо додамо і Брунера. Розмарі, яка шукає не знати чого і здатна заплутати все, особливо коли втягне у свої комбінації оту наївну Віолетту. Нарешті чоловіка в сірому костюмі. Одинака. Одинака, за плечима якого ховається ціла організація.

Поки я розмірковую над усім цим, упорядковуючи для себе інформацію або й сперечаючись із самим собою, до моїх вух раптом долітає шум мотоцикла. Шум, який навряд чи привернув би мою увагу, якби несподівано не затих перед сусідньою віллою. Зазираю крізь щілину і якраз встигаю помітити поштаря, який дзвонить у двері, а через хвилину вручає Віолетті якогось термінового листа чи телеграму.

Тільки-но поштовий працівник знову сів на свого моторизованого коня, виходить Віолетта, вже в світлому плащі, швидко замикає двері, вибігає на вулицю і також сідає на свого моторизованого коня — білий «рено». Білий «рено» серед темної ночі.

Здається, це не тільки моя звичка — підглядати через вікно, але якщо у мене й були деякі сумніви відносно цього, то останнім часом вони розвіялись. Бо не встигає затихнути на алеї гуркіт білого «рено», як моя квартирантка вискакує з дому і мчить своїм червоним «фольксвагеном» услід за ним. Думаю, це вже чистий педантизм, але додам-таки, що незабаром у тому ж напрямку відправляється і «шевроле» Пенева.

Я дивлюсь на годинник: десять хвилин на дев'яту. Лягати ще рано. Але чи не рано й діяти? Добре, що я не емоційна натура, а то довелося б лікті собі кусати від злості. У цьому місті в мене двоє помічників, і якраз тоді, коли мені потрібна братерська допомога, жодного з них немає поруч. Роботу можна було б організувати леге артіс[6], якби, наприклад, Боян знаходився неподалік, щоб у будь-який момент попередити мене про можливу небезпеку.

І все-таки треба діяти. Такої зручної ситуації, мабуть, ніколи вже не буде. Я не дуже ризикую, раз головні дійові особи п'єси зникли майже всі, причому в одному напрямку.

Усі, крім чоловіка в сірому костюмі. Але чоловік у сірому костюмі не живе по сусідству й не може визирати з-за штори.

Думаючи про це, я спускаюся по сходах і через чорний хід вибираюсь у сад. Освітлена з фасаду лампами, що на асфальтованій алеї, вілла кидає темну тінь якраз туди, де я стою. Така ж темна тінь лежить і за сусіднім будинком. Але між двома тінями пролягає широка смуга освітленого лугу, розділеного невисокою огорожею. Отже, треба пройти у глиб саду і там під прикриттям яблунь перебратись на сусідню садибу Горанова. Тепер уже тінь від будинку стає мені у пригоді, бо навряд чи хто з алеї помітить мене тут, у темряві.

Я прослизаю до чорного ходу вілли Горанова і квапливо беруся до замка. Він секретний, але звичайного типу, який давно вже ні для кого не становить таємниці, так що хвилин через п'ять я проникаю в коридор, проходжу через кухню й опиняюсь у холі.

Насамперед треба забезпечити собі другий вихід. Тому я перетинаю хол і опиняюсь у вітальні, що веде до парадного ходу. Защіпка подвійного замка, на щастя, відсувається ручкою зсередини, ключі тут не потрібні.

Повертаюсь у хол Єдине джерело світла — мій мініатюрний кишеньковий ліхтарик, що кидає сильний, але тонкий промінь. Швидко проводжу променем по стінах і меблях, після чого пробираюсь у сусідню спальню. Власне кажучи, що я шукаю? Голку в сіні. Малесеньку голку у величезному стозі, та ще й при дуже обмеженому терміні розшукування. Надія хіба що на професіональний рефлекс. Якщо пустити в ці приміщення якогось невігласа, він може змарнувати два дні і нічого не знайти. Людина ж із певним досвідом знає, які місця у кімнатах і в який спосіб використовуються як тайники. До того ж, на щастя чи нещастя, переді мною тут побувала поліція, і навіть побіжного огляду досить, щоб визначити, де саме вже шукали, й не витрачати марно часу.

Так вийшло, наприклад, із сейфом над комодом у холі; він замаскований картиною з банальним міфологічним сюжетом. Картину навіть не повісили як слід на її місце: контури рамки не співпадають з обрисами темного прямокутника, що утворився з часом на стіні. Я все-таки знімаю картину, за якою виявляю замок сейфа, але це вже складний механізм, у даному випадку мої кишенькові інструменти не годяться. Та це й не має значення: поліція безперечно вже пройшлася тут.

Без особливих надій, а просто для очистки совісті швидко оглядаю шухляди письмового столу. Не виключено, що тут могли залишитися якась записка з телефонним номером чи уривчастою фразою, якийсь відбиток на промокальному папері, взагалі якийсь слід, не помічений поліцейським працівником. Однак слідів немає. Ганев теж був професіоналом і також дотримувався елементарного правила: ховай у безпечному місці або спалюй.

Переходжу до наступного вразливого сектора — книжкової шафи, але в цей час мій слух уловлює підозрілий шум з боку чорного ходу: хтось зайнявся замком. Перший мій порух, старий як світ, — вислизнути через парадні двері. Однак моя обчислювальна машина в мозку, за три секунди опрацювавши наявну інформацію, видає іншу програму. На алеї не чути було гуркоту мотора, незнайомий діє так само обережно, як і я, — отже, він також зайда, а для мене зараз винятково важливо встановити його особу.

Вдаюся до найелементарнішого і в той же час найефективнішого трюку. Заскакую в спальню й залишаю в кутку увімкнений кишеньковий ліхтарик. Потім повертаюсь у темний хол і ховаюся за дверима. Хвилини через дві чути скрадливі невпевнені кроки, і мої очі уловлюють невиразну тінь прибулого. Він ступає ще крок уперед і на якусь мить зупиняється, очевидно, обдумуючи свої дії, бо помітив світлий промінь, що прорізує темряву в спальні. Потім безшумними кроками скрадається в тому напрямку. Скрадається, власне, доти, поки минає мою схованку; тільки-но він порівнявся зі мною — я ззаду захоплюю його однією рукою за шию, а другою затуляю йому рот і ніс. Деталь, але не випадкова: в долоні у мене крихка ампула приголомшливого газу, яку я роздушую об його зуби.

Ефект моментальний і, сподіваюсь, безболісний. Тіло чоловіка раптом обвисає, наче мішок картоплі, сповзає додолу й витягується на килимі. Я приношу ліхтарик. Виявляється, це незнайомий з аукціону, отой з невиразним обличчям і в сірому костюмі. Обмацую кишені. В одній з них, — спеціальній, під пахвою, — маузер калібру 7,65. У портфелі, крім грошей і паспорта на ім'я Кьоніга, знаходжу службову карту, видану ФБР. Нічого дивного. Деякі працівники ЦРУ для більшої секретності ходять з картами ФБР.

Серед іншого не вартого уваги дріб'язку, який усі ми носимо в кишенях, я виявляю ключ дещо незвичайної форми. І оскільки це ключ, а не щось інше, у мене в голові зринає відповідна асоціація. Отже, треба знову зняти міфологічну картину зі стіни й перевірити правильність мого припущення. Ключ справді підходить. А сейф, як я й сподівався, виявляється порожнім.

Проте сейф, нехай і порожній, заслуговує ретельнішого огляду. Під променем ліхтарика сантиметр за сантиметром вивчаю всю його середину. Стінки металеві, ідеально рівні й, очевидно, суцільні. У жодному з кутків немає ніякого сліду секретного відділення. Але сталево-сірий інтер'єр розділений такою ж металевою поличкою товщиною до двох сантиметрів. Дещо незвичайна товщина, беручи до уваги, що сейф — не штанга. На жаль, побіжне обмацування знизу переконує, що у поличці немає подвійного дна. І все-таки ота товщина… Пробую зусиллям витягти поличку, що мені не одразу вдається, бо вона міцно укріплена в сейфі. Але коли нарешті справу зроблено, я не без певного задоволення бачу в глибині, на тому місці, що маскувалося поличкою, широку щілину, цілком достатню, аби просунути туди секретне досьє.

Однак досьє у порожнині нема. Нема нічого. Я дістаю з письмового стола випадково завважену там канцелярську лінійку й засуваю її в отвір, щоб до кінця обслідувати його. Лінійка наштовхується на щось тверде. Коли мені нарешті вдається витягти предмет, виявляється, що це плоска коробочка, облицьована чорною шкірою. Коробочка, схожа на ту, в якій гімназисти тримають циркулі, хоч і значно шикарніше з вигляду. Відкриваю — перед моїми очима виблискують на фоні темного оксамиту два рядки крупних коштовних каменів, чудово шліфованих і зовсім безбарвних. Словом, діаманти чи щось у цьому роді.

Кладу коробку в кишеню, відновлюю попередній вигляд сейфу, замикаю його і повертаю ключ власникові.

Якраз вчасно, бо за хвилину моє чуйне вухо уловлює нові звуки — і знову з боку чорного ходу. Видно, у цей будинок гості звикли з'являтися тільки з чорного ходу.

За браком часу я не встигаю придумати чогось оригінальнішого і вирішую повторити номер. Відтягую важке тіло незнайомого в другий кінець холу, щоб звільнити місце, залишаю увімкнений ліхтарик у спальні і ховаюся за двері. Фігура, яка незабаром нечітко окреслюється на фоні ледь світлої щільної штори, настільки імпозантна, що зовсім закриває і це убоге джерело світла. Мені доводиться зіп'ястися навшпиньки, щоб узяти її в свої мужні обійми. Пенев на моєму місці, мабуть, затремтів би від збудження. Ще б пак: тримати в своїх обіймах таке пишне тіло… Цю розкішну Флору…

Але Флорі також не чужі гострі й несподівані відчуття, бо вона раптом завмирає у мене в руках, — не смію думати, що це від любовного забуття, — і важко сповзає на килим. Підлога здригається так, що сплячий по той бік стола виявляє ознаки пробудження. Т^еба ткнути йому ще одну ампулу в рот, перш ніж продовжувати свої дослідження. Хвилин через п'ятнадцять починає приходити до тями Флора, так що доводиться вгостити і її повторною дозою.

Однак я даремно розтринькую матеріали. Дальші дослідження, описувати які — справа обтяжлива і марна, виявляються безрезультатними. Звичайно, я б не взяв на себе сміливість твердити, що обстежив усю віллу до останнього сантиметра. При такому імпровізованому обшуку людина не може бути абсолютно впевненою в тому, що не пропустила нічого. Але те «щось», яке я шукаю, — річ цілком визначена, і досвід підказує мені, що вона навряд чи перебуває у цій віллі, якщо взагалі існує

Отже, нічого піддавати себе дальшому ризику і вгощати отих двох у холі наркотиками. Досить наркоманії. Я виходжу з гостинного дому і тією ж дорогою повертаюсь у свої покої, не забуваючи навідатись на кухню й покласти на місце тонкі пластикові рукавиці, які я взяв для тимчасового користування з-поміж господарського начиння Розмарі.

Діаманти… Прозорі, безбарвні і сліпучі… Але тільки ми за такі, інші — за мутні й нечисті. Чорні діаманти зради.

«Рено» повертається вранці о восьмій тридцять, точніше — під час мого скромного сніданку. Я стежу за подіями через кухонне вікно, але зараз, при денному світлі, біла машина зовсім не ефектна, тим більше, що вона досить-таки брудна. Не встигла Віолетта зайти у віллу, як Пенев також зупиняє «шевроле» метрів на двадцять далі і зі звичним злодійкуватим зирканням пробирається до чорного ходу. А ще через кілька хвилин відчиняються кухонні двері і чується репліка:

— А, ви снідаєте, П'єре…

— Можу й вам запропонувати каву.

— З задоволенням випила б чашку кави, — бурмоче жінка і сідає на сусідній стілець.

Вона справді потребує чогось тонізуючого, бо вигляд у неї дуже втомлений, причому це не є приємна втома людини, котра успішно виконала якесь важке завдання.

— Ви виглядаєте досить-таки замученою, моя дорога, — зауважую я, подаючи їй каву. — Сподіваюсь, це не від обіймів пана Пенева.

— Пенева? — запитує вона кволим голосом. — Ви вважаєте, що я зовсім невибаглива…

— … Як Флора.

— Сумніваюсь, чи й Флора лягла б з таким. Але це її справа. Хоче — нехай лягає.

Вона замовкає, я також не виявляю більше цікавості, і ми деякий час мовчки куримо й попиваємо каву.

— Мені треба навідатись до мого Бенато, — оголошую нарешті і встаю.

Я вже перейшов через хол і збираюсь піднятися по сходах нагору, щоб узяти піджак, коли дивлюся — Розмарі наздоганяє мене.

— Ви навіть не питаєте, де я була?

— Невже ви за такий тривалий час не переконалися, що я не допитливий? І що я не маю потреби ні в якій інформації, крім відомостей з торгової біржі?

— Навіть у тому, що стосується мене?

— Відомості, що стосуються вас… Це ваша справа — повідомити їх мені, якщо ви вважаєте за потрібне…

Оскільки вона й досі стоїть з таким же зів'ялим виглядом, я додаю:

— Ви ж знаєте, моя дорога: відвертість не випрошують.

— У мене таке відчуття, що ви взагалі не потребуєте моєї відвертості, П'єре.

— Навпаки. Але я відчуваю, що це щось недосяжне.

— Ви не вперше звинувачуєте мене у нещирості.

— Я не звинувачую. Просто констатую. Все-таки ви розумієте, що я не дитина і не сліпий. Але я не звинувачую вас. Припускаю, що у вас є на це свої причини.

— Які причини? Що ви припускаєте? — запитує жінка, наче тільки-но прокидаючись.

— Припускаю, по-перше, що ви весь час обманюєте…

І оскільки вона пробує заперечити, я заспокійливо піднімаю руку:

— Я вже сказав, ви ж чули: я не звинувачую. Але якщо у вас є якісь підстави грати свою невеличку роль перед іншими, то на мене ви даремно тратите сили. Вчора увечері я, здається, заявив вам, що я не ваш конкурент, і це істинна правда. Так що зі мною не варто перевтомлюватися.

Говорячи це, я дивлюсь на годинник і наміряюсь рушити по сходах нагору.

— Конкурент у чому, П'єре? — запитує напружено Розмарі.

— Ви примусите мене пропустити зустріч з милим Бенато… — бурмочу я.

— До дідька вашого Бенато! — вигукує вона. — Кажіть: конкурент у чому?

— Я дійсно міг би вам сказати це. Я міг би вам сказати це точно і вичерпно. Але майте на увазі, що тоді вашій запізнілій відвертості гріш ціна. І ви даремно чекатимете допомоги чи довір'я з мого боку.

Вона втуплює у мене свої темні очі:

— А якщо ви тільки випробовуєте мене? Якщо ви по суті нічого не знаєте, а тільки випробовуєте?

— Хома невірний… у сукні… — бурмочу я з обтяженим виглядом. — Ну, добре: представлю вам речовий доказ, що я знаю. Але тільки тоді, коли переконаюсь у вашій відвертості.. І лише після того, як скочу до милого Бенато.

— До дідька вашого Бенато! — знову вигукує вона. Потім іншим тоном додає:— Зробити вам ще каву?

Отож ми сидимо у холі перед новими порціями кави і на своїх звичних місцях: вона — на дивані, заклавши ногу на ногу, а я — навпроти, потонувши у кріслі.

Дивно, ми сидимо як двоє нероб у цей робочий день, коли скрізь навколо лічильні машини й каси-автомати уже вистукують на повну швидкість.

— По-перше, ви не студентка, — кажу я, щоб допомогти їй.

— Студентка, — заперечує вона. — Правда, формально. В усякому разі, записана.

— По-друге, ви тут перебуваєте за наказом вашого шефа, — додаю я, щоб розвіяти її вагання. — А шеф ваш — Тео Грабер. — І, зручніше вмощуючись у кріслі, докидаю: — Продовжуйте далі.

— Але якщо ви про все знаєте…

Вона мовчить, дивлячись на мене з деяким напруженням, однак напруження це вже не від недовір'я, а від здивування.

— Не думаю, що я знаю про все, але про важливіше, мабуть, знаю.

— Ну, це справді так: я у Тео Грабера секретаркою, або, якщо хочете, заступником директора, бо ці дві посади він для більшої економії об'єднав. І я тут за його розпорядженням… — Розмарі замовкає і тягнеться за сигаретою. — Від самого початку розповідати? — Думаю, що так буде найкраще.

— Якось уранці, це було десь у перші дні листопада, на наше підприємство заявляється незнайомий пан і хоче бачити шефа. Я думала відправити його, оскільки зустрічі з шефом відбуваються за попередньою домовленістю, але незнайомий твердив, що йдеться про щось дуже важливе і Грабер його прийме. Не знаю, про що вони розмовляли, але ясно було, що йдеться про оборудку, причо у крупну оборудку, навіть незвичайну, тому що через деякий час шеф виходить з кабінету, дає мені чек на п'ятсот тисяч і наказує негайно скочити в банк й одержати гроші. Це, звичайно, здивувало мене, бо ви ж знаєте, що ніхто в наш час не наважується брати такі суми готівкою і носити їх у кишенях. Я виконала розпорядження, передала гроші Граберу, а незабаром незнайомий пішов. Пізніше я довідалась, що це Андре Гораноф.

Розмарі посилає в мій бік густий струмінь диму і запитує:

— Я не дуже деталізую?

— Анітрохи, — заспокоюю її. — Говоріть вільно. Ми не протоколюємо.

— Тільки не згадуйте мені про протоколи, — насуплюється вона. — Протоколи, стенограми, ділові листи — усе це мені остогидло…

— В такому разі слід думати, що ви із задоволенням взялися за нову місію.

— Так. Спочатку я не зорієнтувалася. Подумала, що це буде щось на зразок канікул. Навіть не подумала, що Грабер не з тих, хто дає додаткову відпустку своїй секретарці.

— Ну, якщо секретарка красива, як-от ви…

— Не робіть ілюзій щодо цього… Грабер занадто ощадливий, щоб вибирати собі жінок-службовців за тілесними пропорціями. Думаю, що він народився і виховувався в камері холодильника, щоб поступово вирости до розмірів крижаної брили.

Вона кидає недопалену сигарету в попільничку і продовжує:

— Наступного ж дня після візиту незнайомого шеф викликає мене, інформує про необхідні деталі і ставить переді мною завдання. Виявляється, Гораноф запропонував Граберу великий діамант, про існування якого шеф уже знав, оскільки, як вам, мабуть, відомо, великі діаманти такі ж популярні, як і великі кіноактори. Припускаю, що розмова між цими двома хитрими лисицями — Горанофим і моїм шефом — відбувалась приблизно в такому дусі.

Тут Розмарі починає розігрувати невеличку сценку, не дуже багату на інформацію, зате досить забавну щодо міміки, бо моя квартирантка блискуче імітує двох хитрих лисиць, передаючи всі нюанси недовір'я, здивування, вагання, незадоволення і старечої жадібності. Жінка прибирає відповідну позу, немовби розглядаючи у своїх руках уявну дорогоцінність, і починає:

Грабер. Думаю, я міг би дати вам за нього триста тисяч…

Гораноф. Мерсі. Він вартий уп'ятеро більше.

Грабер. Правильно, він коштує трохи більше. Я знаю точно, скільки він коштує, бо він мені добре відомий. Як і решта його дев'ять побратимів. Ви напевно також їх знаєте…

Гораноф. Не розумію, про що ви говорите.

Грабер. Подібний діамант породжує законне питання: «Звідки він у вас?» Я, одначе, не запитую. Не запитую, між іншим, і тому, що мені відомий і його попередній власник. Але ви не цінуєте цієї моєї риси — утримуватись від незручних запитань.

Гораноф. Припустимо, що я її ціную. Однак не змушуйте мене розорятися через цю вашу чесноту.

Грабер. У такому разі запропонуйте камінь комусь із моїх колег і приходьте знову.

Гораноф. Запропоную я його чи ні — це моя справа. Але дарувати його не збираюсь нікому. Він у мене вже тридцять років.

Грабер. Вірю вам. Колекція, про яку йдеться, зникла тридцять три роки тому. Проте на подібного роду привласнення строк давності не поширюється. Та й спадкоємці живі.

Гораноф. Не розумію, про що ви говорите…

Грабер. Але хоч розумієте, що сказане мною має пряме відношення до питання про ціну? Ціна крадених каменів завжди нижча. Значно нижча. Принаймні тому, що їх необхідно полірувати заново, а отже, вони зменшаться в каратах.

Гораноф. Не розумію, про що ви говорите.

Грабер. Триста тисяч — велика сума.

Гораноф. Добре, дайте мільйон і покінчимо з цим.

Грабер. Можливо, добре розміркувавши, я погоджуся підвищити ціну до трьохсот п'ятдесяти.

Гораноф. Ну, гаразд: хай не мільйон. Хай дев'ятсот тисяч.

— Якщо вірити шефові, вони остаточно зійшлися на круглій цифрі — півмільйона, — підсумовує Розмарі, немовби подає епілог сценки. — Це означає, що Грабер одержав камінь за третину реальної ціни. Дійсно щасливий удар. Тільки ж Грабер не така людина, щоб задовольнитися одним ударом, коли можна реалізувати ще дев'ять. Бо принесений діамант справді належав до цілої колекції, добре відомої шефові, оскільки він сам сприяв її поповненню в передвоєнні роки. Колекція належала якомусь грецькому архімільйонерові, одному із власників кораблів, у свій час пограбованому колись нацистами. Згодом він помер. Можливо, спадкоємці його також померли, якщо вони взагалі існували, але про це Грабер не говорив мені нічого.

Вона міняє позу і вмощується у кутку дивана.

— Моїм завданням було змінити свою зовнішність і винайняти квартиру якомога ближче до вілли Горанофа, адресу якої шеф установив одразу після того візиту шляхом найвульгарнішого переслідування. Я мала стежити за всіма діями старого, щоб він, прагнучи одержати вищу ціну, не зв'язався з іншим ювеліром і не запропонував йому решту каменів, значно більших від першого.

Розмарі замовкає, ніби намагаючись пригадати щось, і кілька хвилин дивиться на свої туфлі з дебелими каблуками — останній крик моди. Потім веде далі.

— Власне кажучи, це було моїм завданням лише на початковій стадії, бо згодом я одержала наказ спробувати зав'язати особисте знайомство з Горанофим, завоювати його довір'я і по можливості наштовхнути на думку поділитись тими незручними і викривальними коштовностями, ясна річ, на найвигідніших умовах. Але до цього, як ви знаєте, не дійшло. Більше того — завдання ускладнилось. Втрутилися інші сили, і, очевидно, ворожі: Пенеф… Флора… А тепер і той нахаба з аукціону.

— Він також, на вашу думку, нанюхав діаманти?

— А ви як вважаєте? Невже допускаєте, що нормальна людина купить віллу за подвійну ціну, коли вона знає, що в тій віллі немає нічого іншого?

— Але чому ви думаєте, що те «інше» — якраз ваші діаманти?

— А що думати? Може, йдеться про золото в цеглинах? Вона знову тягнеться до сигарет, і я підношу їй запальничку.

— Подумайте, П'єре: досі ніхто нічого не знайшов. Ні Флора через Пенефа, ні Віолетта, ні навіть поліція. Чому? Бо заховано щось дуже мале за розмірами — невеличку шкіряну коробочку з дев'ятьма маленькими, але жахливо дорогими і страшенно красивими каменями. Маленьку коробочку, а не торби з луїдорами або золоті злитки.

— Часом коробочка, про яку йде мова, не є чимось отаким? — недбало запитую я, виймаючи з кишені вчорашню знахідку і кладучи її на стіл.

У першу мить я відчуваю, що Розмарі на грані припадку. Рум'янець щезає з її обличчя, але відразу ж з'являється у подвійному розмірі, а в темних очах виникає дивне сяйво. Жінка повільно простягає білу руку до коробочки, наче боячись, щоб не розвіялось дороге серцю видіння. Потім натискає кнопку, кришка відкривається, і перед нашими очима з'являються блискучі камені на темному оксамиті.

— Десять… — як у напівсні промовляє Розмарі.

Вона обережно бере двома пальцями камінь, ретельно оглядає його, піднімає напроти світла і знову кладе в коробочку. Казка скінчилася. Видіння розвіялось.

— О П'єре! — каже квартирантка уже звичайним голосом. — Якби я померла від розриву серця, вина лягла б тільки на вас, — і, прочитавши у моїх очах здивування, додає:— Це не діаманти.

— А що?

— Це точна копія колекції, але шліфована з гірського кришталю.

Розмарі різким жестом закриває коробочку й відсуває до мене. Жест досить красномовний, щоб сумніватися в тому, чи впевнена вона.

— Колись колекцію треба було представити на якусь виставку. І щоб не виявитись жертвою банди грабіжників, грек доручає Граберові виготовити точну копію оригінальних каменів. Тому-то Грабер розповів мені про існування дублікатів. Хоча вони не можуть ввести в оману нікого, хіба що невігласа…

— … як я, — додаю.

І сумно опускаю дублікати назад у кишеню. Жінка допитливо дивиться на мене. Потім з напівусмішкою запитує:

— Ви, здається, таки були впевнені, що вони справжні.

— Вгадали, — киваю я.

— Просто дивно… — каже вона, ніби сама до себе.

— Чого тут дуже дивуватися, — зауважую незадоволено. — Я не торгую діамантами. Якби йшлося про сир, я б відразу сказав вам, добрий він чи ні. А коли це камені…

— Мене дивує ваш жест, — уточнює жінка. — І дивує саме тому, що ви вважали їх справжніми.

Вона машинально приминає сигарету, яка вже давненько даремно тліє на попільничці, обдаровує мене поглядом темних очей і тихо мовить:

— Не хотілося б обманюватись, але тими фальшивими діамантами ви так розхвилювали мене, що…

— Залиште подяки на кращі часи, — перебиваю я. — На ті часи, коли я запропоную вам справжні.

Потім, немовби мені раптом прийшла в голову якась досадна думка, вдягаю на своє обличчя вираз внутрішньої боротьби і вагання:

— Ні, боюсь, що я ніколи не запропоную вам справжніх. Та й навіщо вони вам? Аби віднести Граберові?

— О П'єре! Не баламутьте мене. Ви жахлива людина. Спокусник.

— Значить, думка встругнути номер Граберу вже приходила до вас?

— Скільки разів! Але це дуже ризиковано. Ювеліри, знаєте, — все одно що масонська ложа. Навіщо мені діаманти, якщо я не можу їх продати? І де гарантія, що, коли я навіть продам, Грабер тут же не дізнається й не кинеться слідом за мною?

— Це не проблема, — заспокоюю її. — На всяку справу знаходиться спосіб. Однак усякій справі і свій час. Насамперед роздобудьте діаманти, а тоді вже думайте про продаж.

— А яким чином ви роздобули ці, фальшиві? — раптом приходить їй у голову.

Питання, якого я давно вже чекаю і на яке відповідаю недбало:

— Це якась зовсім дурна історія… Колись розкажу вам.

— Значить, так ви відповідаєте на мою відвертість?

— Зовсім дурна історія, запевняю вас. Але в ній для мене самого не вистачає двох-трьох елементів. І я не можу розповісти вам, поки не перевірю двох-трьох речей.

— Ви не довіряєте мені, П'єре.

— Для того щоб вам щось довірити, треба його знати. Хіба не досить того, що я показав вам ці камені, нехай і фальшиві. І хоч як це смішно, я знайшов їх у кам'яній вазі в глибині саду.

— Кам'яна ваза? — повторює Розмарі у задумі.

Жінка якийсь час розмірковує, потім обличчя її світлішає:

— Ясно тоді: невідомий Ікс пригрозив Горанофу, що коли той не залишить каменів у визначений час на визначеному місці, — цим місцем, звичайно, мала бути кам'яна ваза, — його чекає смерть. Аби виграти час, старий залишив дублікати. Але Ікс зрозумів, що це дублікати, і здійснив свою погрозу.

— А може, забрав і справжні камені? — докидаю я.

— Не міг він забрати. Якби йому вдалося намацати їх, то навіщо було йти на вбивство? Гораноф не наважився б скаржитись, що у нього вкрали річ, яку він сам колись украв. А крім того, є й інше…

— Що інше? — запитую я, оскільки вона мовчить.

— Те, що всі й далі крутяться навколо: Пенеф, Флора, отой з аукціону. Не будемо вже рахувати Віолетти, яка теж, можливо, не така вже й наївна, як це здається. Якби діаманти зникли, можете бути певні, що цього напливу не стало б. Вони всі в курсі справи. Усі, крім мене…

— Не нийте, — зупиняю її. — А то ви справді змусите мене шукати ті діаманти.

— Я не настільки нахабна, щоб вимагати від вас таких речей. Єдине, чого я насмілююсь просити, — це вашої дружньої допомоги.

— А саме?

— Флора накинула на вас оком, вульгарно кажучи.

— І ви посилаєте мене в обійми Флори.

— Я цього не сказала. І розраховую на ваш добрий смак. Але ви могли б уділити їй трохи уваги, пофліртувати, щоб викликати на розмову. Такі дебелі жінки чутливі до компліментів, тому що рідко їх чують… Тоді можуть і розм'якнути.

— Сподівайтеся.

— В усякому разі ви могли б викликати її на розмову. А інколи одне слово може багато чого розкрити. Я така безпомічна й необізнана, і Грабер думає, що я можу голими руками виконувати функції Другого бюро і Скотленд-Ярду разом узятих…

— ЦРУ і ФБР, — поправляю її. — Користуйтесь більш сучасними висловами.

— Флора і Пенеф напевно щось затівають, а я про це навіть уявлення не маю. Може, вони збираються спровадити кудись Віолетту й обшукати віллу або ще щось у цьому роді.

— Але ж ви вже здружилися з Віолеттою й можете випередити їх.

— Ви так думаєте? Вона справді здається мені безпомічною й наївною, але такі особи, як правило, підозріливі і недовірливі, бо вони розуміють, що можуть стати легкою здобиччю. Ні, з цими безпомічними й наївними треба поводитись обережно…

— Особливо коли йдеться про те, щоб позбавити їх обтяжливого спадку…

— Не спішіть оплакувати її. Вона має довічну ренту і два будинки. Так що не спішіть її оплакувати. Ліпше зжальтеся наді мною.

— А якщо я почну фліртувати з цією розкішною Флорою, це вас не дратуватиме?

— Стисну зуби і намагатимусь зберігати спокій.

— І помилитеся. Навпаки, мусите сердитись. Правда, без надмірностей.

— Це неважко, — запевняє мене жінка. — Мені навіть здається, що я вже відчуваю перший приступ ревнощів. Хоч і вірю у ваш добрий смак.

Якщо ви у пізній час, — у Берні вважається, що після дев'ятої години вже пізно, — обходите перехрестя головної вулиці у пошуках відчиненої кав'ярні, ви не можете не натрапити на «Мокамбо» — нічний заклад у цьому місті, яке славиться відсутністю нічного життя.

Нічого дивуватись, що ми також натрапляємо, причому зовсім свідомо. Після чергової зустрічі у нас, після бриджу. Після того, як Розмарі заявила Ральфу, що нечесно грабувати гроші у трьох інших.

— Я б вам одразу повернув їх, якби не боявся образити вас, — відповідає американець. — Але коли хочете, давайте проп'ємо їх разом…

Моя особиста думка з цього приводу така: якщо неодмінно треба пити, то можна залишитися і вдома. Та Розмарі швидким красномовним поглядом зупиняє мене, і я замовкаю. Ми розміщуємось у просторому смарагдово-зеленому «б'юїку» Бентона і їдемо в «Мокамбо».

Спочатку у нас скромний намір — посидіти в затишному барі з відчиненими на вулицю вікнами. Але Розмарі, продовжуючи атакувати, зауважує, що Ральф, як і всякий банкір, тремтить над кожним грошем, отож ми спускаємось на кілька сходинок і опиняємося в самому кабаре.

У кабаре досить вільно, щоб знайти зручний стіл біля дансингу, і досить людно, щоб позбутись почуття незручності від того, нібито ми єдині розпусники в цьому порядному місті. Кельнер у чорному смокінгу церемоніальним жестом відкриває і розливає в бокали шампанське, бо дами, вирішивши якомога відчутніше поскубти американця, бажають тільки шампанського і нічого іншого. Заради істини варто уточнити, що їхні спроби потьмарити настрій американця залишаються марними, бо у Ральфа крива настрою по суті являє собою пряму, він взагалі належить до тих людей, які живуть без ілюзій, але зате й без розчарування.

Оркестр починає якийсь допотопний рок, і я, бажаючи підстроїти Бентону і свій невеличкий номер, запитую, чи не запросив би він Флору потанцювати, однак номер відскакує рикошетом від грудей Ральфа до мене, бо замість нього озивається Флора:

— Не тривожте його сну, хлопчику мій. Краще самі запросіть. Виходу немає: я встаю і направляюся з дамою до пустого дансингу, де ми одразу перетворюємося в об'єкт загальної уваги. Я б сказав, поштивої уваги, бо публіка, очевидно, вважає, що це початок програми. Не знаю, чи я вже згадував про це, але могутня Флорина якихось п'ять-шість сантиметрів вища від мене. П'ять-шість сантиметрів, звичайно, не бозна-яка різниця; за легендою, різниця між Давидом і Голіафом була значно більша. Та коли до невідповідності у зрості додати ще невідповідність в об'ємі, а також своєрідний стиль, у якому ця пишна дама трясе своїм велетенським бюстом і викручує не менш імпозантними тазовими частинами, думаю, стане ясно, чому публіка сприймає наш танець як невеличкий вступний номер з комічним відтінком.

Однак комічні номери, як відомо, рідко викликають комічний ефект, тому що глядачі вважають їх занадто штучними. Отож присутні незабаром перестають звертати на нас увагу, запаморочливий рок нарешті закінчується, і я вже з полегшенням готуюся повернутися у спокійну обстановку за столом, але той ідіот, диригент, несподівано починає нову, ще допотопнішу мелодію — якесь аргентінське танго; Флора бере мою руку, мовчазно запрошуючи обняти її за талію, потім притискається до мене і, ведучи по дансингу, шепоче:

— Обніміть мене міцніше, хлопчику мій. Я не зламаюсь.

Я виконую побажання і навіть прикладаюся зручніше до її бюста — заколисуючої й досить широкої подушки, а Флора при кожному кроці визивно притискається до мене масивними стегнами, і я віддаюсь на волю гойдаючим хвилям плоті, цьому океанові плоті, аж поки знову не вловлюю м'який спокійний голос:

— Здається, ви трохи захопилися. Не боїтеся, що Розмарі цієї ночі може добряче нам'яти вам вуха?

— Така небезпека завжди існує. Та що робити, коли неможливо приховувати своїх симпатій, — відповідаю я, виринаючи із забуття.

— Симпатій? — вона зводить свої брови фатальної жінки. — Стільки місяців треба було чекати, щоб почути з ваших уст ці слова.

— А ви не завважили, Флоро, що найсильніші почуття звичайно найповільніше розгораються?

— Не примічала такої деталі, — зізналася вона. — Мабуть, тому, що взагалі не переживала сильних почуттів.

— Не переконуйте мене, що ви безчуттєва, — заперечую я, ще міцніше притискаючи до себе високий імпозантний бюст.

— Розмарі обов'язково намне вам вуха, — попереджає Флора, але не опирається. — Що ж до вашого натяку, то мушу зізнатися, що я дійсно не позбавлена пристрастей. Правда, не тих, великих, а інших — маленьких, приємних і безпечних.

— Не думав, що така могутня жінка може бути боязкою…

— Це не страх, мій маленький П'єре, — муркоче мені на вухо самка. — Це схильність до життєвого комфорту. Бурхливі пристрасті завжди пов'язані з незручностями і хаосом. А мені більше до душі затишок і порядок.

Вона зі спокійною впевненістю гіпнотизера втуплює в мої очі свій лазуровий погляд і додає:

— Я нудна жінка, мій хлопчику. В мені немає нічого від примх і фантазій вашої чарівної легковажної Розмарі.

Ця відверта декларація ламає весь мій проект блискавичної чуттєвої атаки, і я протягом кількох солодких тактів вагаюсь у виборі іншого плану, але тут Флора мимоволі сама виручає мене:

— Ви також не належите до людей спопеляючих емоцій, і якщо ви задумали переконати мене у протилежному, то мушу наперед запевнити вас, що я не повірю. Ви людина урівноважена, з холодним розумом, мій хлопчику, і даремно пробуєте перевтілюватись.

— Нічого не вдієш, — зітхаю я. — Мусимо не відставати від моди.

— Не бачу необхідності в цьому, — заперечує Флора. — Якби я особисто була вимушена жити за модою, я насамперед залилася б чимось запальним, а потім чиркнула б сірника. Але повірте, що таке ніколи не спадало мені на думку. Нехай карлики пристосовуються до моди карликів. Такі люди, як ми з вами, не мусять цього робити.

Тут аргентинське танго нарешті обривається, і я, трохи сп'янілий від усвідомлення того, що могутня дама поставила мене нарівні з собою, не надавши жодного значення різниці у п'ять сантиметрів, урочисто веду її назад до стола.

— Ви були чудові, — поздоровляє нас Розмарі, — особливо в року. Ці швидкі танці, дорога, могли б досить благотворно позначитись на вашому здоров'ї.

— У мене немає ні грама жиру, моя мила, — повідомляє їй Флора, царствено всідаючись у крісло. — Я тішусь чудовим здоров'ям. А ви, по-моєму, останнім часом трохи зблідли. І якщо зайшла мова про здоров'я, хотілося б нагадати вам, що прогулянки справді дуже корисні. Тільки не нічні…

— Бачу, пан Пенеф ніколи не запізнюється з інформацією. Однак, дбаючи про швидкість, він забуває про точність. Бо тієї ночі я мусила прогулятися до хворого батька, моя дорога.

Вони продовжують бесідувати у цьому дружньому тоні, а ми з Ральфом, аби відновити мир, акуратно наповнюємо їхні бокали; кельнер ставить у відерце з льодом уже третю пляшку, але дружня бесіда не припиняється, і врешті-решт Бентон змушений запросити Розмарі на танець, щоб хоч на деякий час розвести суперниць, які зчепилися у мертвій хватці.

— Якщо вона і вдома у вас розмовляє так, то ваш стоїцизм справді вартий захоплення, — бурмоче Флора, коли ми залишаємось удвох за столом.

— Вона просто трохи знервована, — недбало відповідаю я. — Ця раптова хвороба батька…

— Хвороба батька? — перебиває мене дама. — А чому не папи римського?

— … Або, можливо, хронічне недоїдання..

— Не думаю, що вона недоїдає, — знову перебиває мене Флора. — Якщо у жінки недолуге тіло, то це не обов'язково від недоїдання.

— Ще один бокал? — галантно пропоную я, щоб змінити тему.

— Налийте, якщо це вам приємно. Але не думайте, що напоїте мене. І що взагалі є рація мене напувати.

Флора упирається в мене всезнаючим поглядом і після короткого гіпнозу запитує:

— Навіть якщо й напоїте, то чим це мені загрожує? Адже мила Розмарі завжди на посту?

— Думаю, що ви трохи перебільшуєте владу Розмарі наді мною, — дозволяю собі заперечити.

— Невже? А що б ви сказали, якби я запропонувала перевірити ваше твердження?

— Як саме?

— Найбрутальнішим способом — укравши вас.

— Ви починаєте вгадувати мої сни.

— Я вам не вірю, — хитає головою дама. — Але й не збираюся перевіряти вас. Словом, заспокойтеся: досі я не викрадала нікого… та й мене не викрадали…

Друге неважко зрозуміти, однак я не ризикую казати цього, тим більше що компанія знову в повному складі. Компанія-то в повному складі, проте веселощам чогось бракує, хоча у відерці остуджується вже четверта пляшка; лише Флора почуває себе в належній формі, якщо судити з теплих слів і теплих поглядів, якими вона обдаровує мене, і це ще більше псує настрій Розмарі, — в усякому разі поступову деградацію настрою вона розігрує чудово, — бо нарешті моя квартирантка зізнається, що в неї страшенно болить голова і що вона хотіла б уже йти; Ральф, звичайно, чемно зголошується відвезти її, я пропоную їхати всією компанією, на що Розмарі відповідає: «Чому? Залишайтеся, я не хочу псувати вам вечора»; у цей момент Флора кидає мені красномовний погляд, я, скоряючись цьому поглядові, відповідаю, що ми, можливо, дійсно ще трохи залишимось, — і це вже вершина безшумного скандалу, який Розмарі увінчує своїм демонстративним відходом у супроводі Ральфа.

— Я просто не вірю своїм очам, — зізнається Флора. — Ви таки можете проявляти характер, якщо наважитесь.

— Це тільки ваша заслуга, — спокійно відповідаю я. — Цього вечора ваша чарівність полонить мене більше, ніж будь-коли.

— Облиште ці книжні вислови, хлопчику мій. Ця Розмарі, видно, заразила вас своїм нахилом до пустих фраз. З такою жінкою, як я, слід говорити простіше. І змістовніше.

Під впливом цієї поради, справді простої і змістовної, я виводжу її з кабаре, наймаю таксі, і через чверть години ми опиняємось у знайомій квартирі, обставленій зручно і практично.

— Наливайте собі, не бійтеся, що завдасте мені збитків, — пропонує Флора, вказуючи на пляшки, вистроєні на столику. — А я тим часом прийму душ.

Перш ніж прийняти душ, їй треба, звичайно, роздягтися, що вона й робить зовсім вільно, неначе у присутності Макса Брунера, а не П'єра Лорана, і зникає у ванній. У мене ніякого бажання пити, ще особливо тепер, у безпосередній близькості від цієї п'янкої жінки, тому я витягуюсь на дивані і влаштовую чергову маленьку нараду з самим собою.

Отже, всупереч нашій домовленості, Розмарі штовхнула мене в обійми Флори з абсолютно діловою метою, яку вона зважилася відкрити мені. В силу якогось збігу, якими життя часто дивує нас, моя мета не суперечить її, хоч і далеко не збігається з нею Питання полягає в тому, чи пора мені приступати до дії. І якщо пора, то чим я ризикую.

Поки я розмірковую над цим, Флора виходить з ванної — так само несподівано, як Венера вийшла з хвиль.

— Сліпуча, — бурмочу я, не в силі опанувати себе.

— Краще скажіть: добре збудована. Я ж вам говорила, що гучні вислови — не моя пристрасть.

Вона запинається напівпрозорим рожевим пеньюаром і прямує до мене.

— До речі, — кажу я, коли вона підходить зовсім близько і зіткнення здається майже неминучим. — Ця ваша дружба з Пенефим…

Жінка кидає на мене погляд, який раптом став металево-сірим, і вимовляє:

— Я запідозрила це, хоч не була певна: Розмарі послала вас до мене на випитування.

— Не вгадали, — заперечую спокійно. — Моя симпатія до вас дійсно пов'язана з певними практичними інтересами. Але жінку з холодним розумом навряд чи здивує таке поєднання приємного з корисним. І щоб уникнути непорозумінь, спішу наперед заявити вам: у даному разі Розмарі — поза грою.

Вона стоїть переді мною, взявшись у боки, аніскільки не соромлячись своєї наготи чи навіть не думаючи про неї, й обмірковує мою декларацію. Потім сідає, але не в інтимній близькості біля мене, а в крісло, схрещує свої масивні стегна і сухо вимовляє:

— Ну, гаразд, хлопчику мій. Слухаю вас.

— Так, але, перш ніж бути відвертим, я хотів би, щоб ви відповіли на моє питання: ця ваша дружба з Пенефим…

— Відповідаю! — перебиває мене Флора. — Цей кретин — поза грою. Так само, як і ваша мила дурепа.

— В такому разі ось що…

І я викладаю без зайвого словесного марнотратства, — знаю вже, що вона не любить пустих фраз, — мої власні відомості відносно її побуту й намірів, її зв'язків з Брунером, її інтересу до покійного Горанова, а звідси й до Пенева, і, ясна річ, відносно її кінцевої мети — діамантів.

— Думаю, що ви враховуєте відвертий тон нашої бесіди й не будете заперечувати ці безсумнівні речі, — закінчую я свій виклад.

— Я не скажу ані «так», ані «ні», — відповідає вона. — Взагалі нічого не скажу, поки не почую головного: на що полює сам П'єр Лоран?

— Поки що відповім вам у заперечній формі: я не полюю на діаманти.

— Усі так кажуть. Теперішній світ просто переповнений альтруїстами.

— Киньте цю плоску іронію і зверніться до логіки. Якби я розшукував діаманти, хіба б я розкрився перед вами, якщо ви також їх шукаєте?

— Можливо, розкриваєтесь, щоб у відповідний момент підставити ногу. А можливо, надієтесь на розподіл. Це, звичайно, — більш солідно. Тільки ж я, хлопчику мій, не люблю ділитися. — Вона замовкає, потім пояснює: — Кажу вам це просто так, у вигляді гіпотези.

Хай навіть і у вигляді гіпотези, але досить ясно. Як я й сподівався, метою цієї команди також є діаманти. Будемо сподіватись, що тільки діаманти.

— Так ось, дорога, я зовсім не зазіхаю на ваші камені. Більше того, міг би бути вам корисним у їх розшукуванні.

— Чим?

— Деякими відомостями.

— В обмін на що?

— На деякі відомості.

— «Деякі»… це звучить досить туманно, — незадоволено мимрить вона.

— Я конкретизую, якщо ви створите мені відповідні умови.

— Говоріть ясніше. Що ви маєте на увазі?

— Щоб ви влаштували мені зустріч з Брунером.

Вона відкидається на спинку крісла і сміється — коротко й не дуже весело.

— Це все?

— Це тільки початок.

— Дивна ви людина, Лоран. Боїтеся Флори, а шукаєте Макса. Таж Макс зітре вас двома пальцями, як тільки запідозрить щось.

— Немає такої небезпеки.

— Вам видніше. Що ж стосується зустрічі, то прийміть її як маленький подарунок від мене, мій хлопчику.

Потім підводиться з крісла, знову береться в боки й діловито запитує:

— Лягаємо?

— Ми ж для того й прийшли… — кажу у відповідь.

Прокидаюсь я з думкою, що в таку пору року давно вже треба було відмовитись від перини. Але периною виявляється Флора, чиї великі білі руки міцно обняли мене. Друга моя думка — про бідного Бенато. Видно, і сьогодні йому судилося почати робочий день без мене, а можливо, й обідати самому.

Намагаюсь звільнитись з обіймів розкішної жінки, але вона уві сні ще міцніше стискає руки. Мені стає жарко. Могутні обійми. Доведеться почекати.

Вимучена нічними переживаннями, Флора випускає мене з обіймів лише о дев'ятій. Але треба визнати, що вона одразу ж, тільки-но відкривши очі, проявляє завидну активність. Кілька енергійних вправ на присідання, кілька хвилин у ванній під душем, а вже через чверть години перед нами — щедрий сніданок на кухонному столі.

— Ти мені подобаєшся, мій хлопчику, — каже господиня, тягнучись до плетеної хлібниці з булочками. — Хоч я мусила б почувати себе ображеною.

На відміну від Розмарі, вона у першу ж ніч перейшла зі мною на «ти».

— Ображеною чим?

— Твоїм недовір'ям. Обминаєш Флору і шукаєш Брунера.

— Справа зовсім не в недовір'ї, а в необхідності; дані, які мені потрібні, я можу одержати тільки від Брунера.

Жінка замислено дивиться на мене, ніби намагається збагнути, що це за дані, які відомі її приятелеві, але не відомі їй. Потім знизує плечима:

— Хай буде так. Хоч було б більш нормальним, якби розмови велися між нами — двома торговими представниками, чи не так?

— Власне, кого ти представляєш?

— Ти ж знаєш: Макса Брунера.

— Брунер — не фабрика посуду.

— А чому він має бути фабрикою посуду?

— Значить, ти його інструмент.

— А чому не навпаки?

— Тому що він смикає за нитки.

— Боже мій! — вона здіймає брови. — Якщо він почне смикати за нитки, то заплутається у них так, що й мені не вдасться витягти його.

— А ти не боїшся, що він може позбутися тебе, коли здобич буде в руках?

Жінка сміється своїм коротким невеселим сміхом:

— Скоріше я можу позбутися його. Але я цього не зроблю. Одинокій жінці, мій хлопчику, завжди потрібен домашній собака.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Цей заклад, напевне, ще донедавна був звичайним просторим підвалом, куди скидали різний мотлох. Однак сексуальна революція невидимими шляхами проникла і сюди, правда, несміливим далеким відгомоном. Кілька плакатів паризького казино початку нинішнього століття, кілька червоних ламп у нішах, дюжина столів, естрада, освітлена прожекторами, — і підвал перетворився, принаймні в очах нечисленної місцевої богеми, у вертеп еротичного розгулу.

Це другий і останній нічний заклад у порядному Берні, за рангом значно нижчий від «Мокамбо», але, видно, набагато цікавіший, судячи з того, що публіки тут повно. Магнітофон, — замість дорогого і зовсім зайвого у такому підвалі оркестру, — через підсилювальну апаратуру переповнює приміщення просто-таки нестерпно поп-істерією. При цьому надмірність децибелів різко контрастує з браком світла, так що я досить довго блукаю поміж столами в червоному напівмороці, аж поки в якомусь кутку надибую особу, котрою я цікавлюсь.

— Можна?

Особа, неуважно скинувши на мене короткий погляд, байдуже знизує плечима. Потім окидає поглядом ще раз і, напевно, впізнає, тому що бліде довгасте обличчя видовжується ще більше, а гострі очі починають неспокійно бігати.

— Вино? — запитує кельнер, який, незважаючи на метушню, помітив мою появу.

Я ствердно киваю і, побачивши, що сусід тримає в зубах незапалену сигарету, люб'язно клацаю запальничкою. Чоловік від несподіванки здригається, потім бурмоче:

— Мерсі, я не курю.

— А раніше, мабуть, курили? — запитую якомога люб'язніше, щоб підтримати розмову.

— Над міру. Але якось лікар заявив мені: «Якщо багато куритимеш, мало житимеш». Мої груди не в найкращому стані.

Він замовкає і знову перестає звертати на мене увагу, задивившись на жінку, яка раптом появляється на естраді під попереджувальне торохтіння ударних інструментів, що гримить з магнітофона.

Не маю уявлення про програму «Мокамбо», оскільки того вечора, передчасно викрадений Флорою, я був позбавлений можливості побачити її. Що ж до тутешньої програми, то вона дуже далека від класичних традицій відомого паризького казино. Дама, яка вийшла на естраду, очевидно, прибула не з Парижа, а з якогось вертепу, перетвореного в руїни Бейрута. Досить-таки гладка, але ще рухлива, вона пробує поєднувати східний танець живота з американським стриптизом, поступово скидає свої ефірні вуалі, щоб показати все, чим обдарувала її природа, вертить тазом, показує його публіці то спереду, то ззаду і трусить тілесами, ніби якимись драглями, під екзальтоване завивання підсилювачів.

Мій сусід, весь перетворившись у слух і зір, напевно належним чином оцінює еротичну насиченість видовища. І все ж я відчуваю: щось йому заважає зосередитись як слід. Сподіваюсь, що справа не в мені.

Після того як товстуля поскидала з себе геть усе, крім туфлів, показала публіці все, що могла показати, і з кількома прощальними вихилясами зникла за завісою, на естраді відразу з'явився її антипод — дуже довга білява представниця північної раси, так щільно затягнута у шовки і шкіри, що, мабуть, мине чимало часу, поки вона зовсім роздягнеться.

Однак я не збираюся дрімати тут так довго, та й, зрештою, останні події не дозволяють дрімати, отже, я насмілююсь трохи відвернути увагу сусіда від чергової сексуальної страви.

— Я прибув сюди не заради стриптизу, пане Пенев, а з тим, щоб сказати кілька слів, які, на мою думку, вам варто вислухати

Чоловік кидає на мене швидкий погляд, потім знову втуплює очі в скандінавку, яка, скинувши жакетку із штучного горностая, взялася за сукню.

— Я вас не запрошував на розмову, — бурмоче Пенев. — Але як маєте щось сказати — кажіть. Я не глухий.

— Мені потрібні досьє агентури. Агентури Горанова.

Сусід знову стріляє в мене поглядом, а потім спрямовує його на довгу білу самицю, яка вже добралася до мереживної білизни.

— Досьє? — глухо мовить чоловік. — А більше нічого? Надзвуковий літак, атомна бомба, космічна ракета? Давайте сміливо свої заявки, я до ваших послуг.

— Слухайте, Пенев, давайте обійдемося без цього звичного, але дуже обтяжливого вступу — наївного здивування. Я сказав ясно: досьє. І треба б додати: часу обмаль.

— Я особисто нікуди не кваплюсь…

— Однак ті, що ходять за вами по п'ятах, поспішають. Не знаю, чи вам це відомо, але з деякого часу ви під наглядом. Я б не здивувався, якби й зараз за нами стежили з-за якогось столу.

— Чому це вас так турбує моя доля? — зауважує сусід, не відриваючи очей від естради. — Якщо ви й далі будете пхати носа не в свої справи і марити різними агентурами, то я думаю, що вам ліпше подумати про себе.

— Я думаю про нас обох. І не тому, що симпатизую вам, просто так склалася ситуація: мені потрібна річ, яка є у вас, а ви розшукуєте те, що є у мене. Отже, пропоную обміняти те, що потрібно мені, на те, що треба вам. Гадаю, все ясно.

— Не зовсім, — злегка похитує головою мій співбесідник. — Я вже чув, що розшукуєте ви, але не зрозумів, що я шукаю.

— Діаманти.

Пенев нарешті зволив-таки відвести очі від сцени, хоч північна красуня, сівши у безсоромній позі на стілець, якраз починає скидати панчохи. Вона стягає їх страшенно повільно, ніби розповідає якийсь безконечний і нудний анекдот. Зовсім старий анекдот.

— Ви не могли б бути точнішим? — запитує чоловік, забираючи з зубів уже мокру сигарету й кидаючи її в попільничку.

— Я сказав: діаманти. Діаманти, які лишив Горанов і за якими ви вже хтозна-відколи безрезультатно полюєте. І даремно сподіваєтесь докопатися до них через Віолетту, або через Флору, або власними зусиллями. Абсолютно даремно, Пенев. Бо вони у мене.

— Досьє… Діаманти… Казочки, — зневажливо мимрить чоловік.

Але той факт, що він уже втратив будь-який інтерес до довгої скандінавки, свідчить про інше. Він дістає з кишені пачку сигарет без фільтрів — для холодного куріння він завжди бере без фільтрів — і затискає нову сигарету кутиком губів.

— Здається, ви справді не уявляєте собі реального становища, — зауважую я спокійно. — Ви бережетеся тютюну, щоб довше жити. І навіть не підозрюєте, що життя ваше має всі шанси залишитись таким, як ця незапалена сигарета, яку ви постійно жуєте. Ті, що знищили Горанова, збираються розправитись і з Пеневим. Я навіть припускаю, що вони вже давно готові до операції. Отже, коли хочете вціліти, не витрачайте марно часу на розмови і пусті вагання.

Репліка досить довга, щоб дати артистці можливість стягнути панчохи, а Пеневу — подолати хитання.

— Ви про які досьє? — раптом запитує він, не забуваючи додати: — Якщо взагалі є якісь досьє.

— В них записані мої близькі, які вже не бажають фігурувати там і взагалі хотіли б спати спокійно в майбутньому.

— Значить, ви болгарин? — запитує сусід на цей раз рідною мовою.

— А ви як вважаєте, хто я? Американський негр? — відповідаю тією ж мовою.

Він не відповідає на питання й заглиблюється у свої думки; тим часом висока жінка на естраді царственим жестом відкидає геть бюстгальтер і нарешті доходить до кульмінації номера — звільнення від плавок. Оскільки мій співбесідник навіть у цей напружений момент не підводить очей на красуню, а роздуми його починають здаватися мені надто довгими, я наважуюсь допомогти йому:

— Мушу попередити вас: коли ви сподіваєтеся врятувати себе ціною мого життя, то це тотальна помилка. Те, що я відкриваюся перед вами, мусило б підказати вам, що тил у мене добре забезпечений. Люди, які ліквідують вас при будь-якій спробі зрадити, є, і вони напоготові, Пенев. Вони не випускають вас з очей, і немає такого місця, куди б ви могли сховатися, щоб уникнути кулі.

І оскільки справа й так уже дійшла до цього, дозволяю собі додати:

— По суті, ви вже давно заслуговуєте кулі. Я проявляю надзвичайну великодушність, надаючи вам амністію. Коли ж зважити, що разом з амністією я даю вам і діаманти, то великодушність ця справді фантастична.

— Чим фантастичніша річ, тим меншого довір'я вона заслуговує, — не без деякої підстави відповідає Пенев.

— Ви дуже добре знаєте, що люди, яких я представляю, не цікавляться діамантами. Особливо коли вони крадені.

— А, власне кажучи, що то за діаманти, про які ви весь час мені говорите? — починає невеличку перевірку сусід.

— Багатокаратові. Неймовірна колекція. Зі смаком складеш у маленьку чорну коробку.

— Скільки штук?

— Дев'ять,

— Помилилися, — хитає головою Пенев. — Десять.

— Було десять. Але один уже потрапив на ринок крадених речей. Так що тепер дев'ять.

Він, звичайно, чудово знає, що їх дев'ять. Просто вдається до хитрощів, щоб дізнатись, наскільки я в курсі справи.

Довга скандінавка вже зникла за завісою, поступившись місцем великій мулатці з визивними формами в легкій попліновій сукні. Ця явно працює за принципом «Економте наш час».

— Не мудруйте, — нагадую я сусідові. — Якщо будете мудрувати, операція може не відбутися. У вас дуже мало часу, щоб устигнути зібрати свої манатки і зникнути.

— Між іншим, як ви собі уявляєте ці досьє? — запитує Пенев, підвівши нарешті голову і глянувши на мене.

— Їх зовнішній вигляд мене зовсім не цікавить. Ані спосіб, яким вони написані. Ані шифр, якщо він є.

— Шифру нема, — заспокоює Пенев. — Але є інше: ці досьє, громадянине, розрізані на три вертикальні смужки. Десять аркушів, розрізаних натроє, — це становить тридцять шматочків, так? Ну ось. Навіть якщо і дійде до діла, я зможу запропонувати вам всього десять шматочків з цієї серії.

— А де решта?

— У двох різних місцях.

— Але ви знаєте, де точно знаходяться ці місця?

— Одне — так. Що ж до другого, то про нього мусите запитати Горанова.

— А де саме те, одне?

— А де діаманти?

— За них не турбуйтеся. Я можу їх вручити вам ще цього вечора.

— Коли вручите, тоді одержите й інформацію. Разом з десятьма смужками.

— Обмін, який ви пропонуєте, абсолютно нерівноцінний.

— Я вам нічого не пропоную. Пропонуєте ви.

— Все одно він нерівноцінний.

— Я не можу дати більше, ніж маю, — знизує плечима Пенев.

— А що містять у собі ваші «смужки»?

— Найголовніше: псевдоніми. Аркуші, як я сказав, розрізані натроє. В одній частині — псевдоніми, в другій — прізвища, в третій — дані про відповідну діяльність.

— Але псевдоніми — не найголовніше.

— Для нас — найголовніше, бо ми з ними працюємо. В усякому разі, що маю, те і пропоную.

— Пропонуєте дрібниці, які нічого не значать. Я розраховував на інше.

— Може, я також розраховував на інше, але, як бачите, дійшов до того, що починаю оборудку з таким, як ви… — похмуро бурмоче він і зминає мокру сигарету в попільничці.

Це для нього справді вершина падіння, бо, не маючи більше можливості зраджувати свою вітчизну, він змушений тепер викрити частину зрадництва, загребти здобич і щезнути в невідомому напрямку.

Мулатка давно вже з рекордною швидкістю скинула з себе майже все, але це виявилось лише скромним вступом до головної частини атракціону — якогось нескінченного шаленого танцю під навіжений вереск магнітофона.

— Ще кілька слів, — кажу. — Відносно передачі. Я пропоную влаштувати її ще цієї ночі.

Ще цієї ночі. Довір'я панів до слуг — якщо воно взагалі колись існувало — останніми днями упало зовсім. За Пеневим стежать, і це йому добре відомо. Однак, вступивши з ним у контакт, — а цей контакт зараз неминучий, — я теж можу потрапити під нагляд, хоча б у мене було скільки завгодно пристойних приводів для легенди про одну випадкову зустріч у випадковому закладі. Тому необхідно поспішати.

Жменя діамантів вартістю в мільйони доларів здатна закрутити голову навіть найбільш обачному хитрунові. Так сталось і з Пеневим. Він збирався було, як хвалився перед Флорою, купити віллу за свій рахунок — звичайно, за гроші ЦРУ. І ось ЦРУ усуває його від оборудки, й на торзі з'являється Кьоніг. Відкритий вихід Кьоніга на сцену, як і раптова поява несподіваної спадкоємиці, викликають у Пенева страх, що здобич, до якої він так довго підкрадався, може бути раптом перехоплена у нього. Це штовхає його на свавільні дії, зокрема на невідступне стеження за Віолеттою, чого, можливо, ніхто йому не доручав і що якраз тепер засікли люди типу Кьоніга. Не виключено й таке: замах на Кьоніга у віллі приписали Пеневу з огляду на те, що іншого можливого виконавця не було. Так чи інакше, спадкоємець Горанова — під наглядом. І ця деталь не лише примушує його замислюватись, а й, напевне, підштовхує до рішення якомога швидше виместися звідси і піти в підпілля.

У підпілля? Куди? Якщо людина встигла якось утекти зі своєї батьківщини, якщо їй один раз вдалося змінити гамірний Мюнхен на тихий Берн, то це не означає, що можна безперестанку стрибати з місця на місце, особливо коли ЦРУ несхвально дивиться на подібне безглуздя. Але це вже проблеми самого Пенева.

Зараз важливо, щоб операція відбулася без ускладнень. Ще цієї ночі. Отже, за нашою домовленістю Пенев першим залишає задимлений червоний напівморок сексуального підвалу, трохи пізніше виходжу я і їду на деякій відстані за його «шевроле». У мене немає серйозних підстав побоюватись, що спадкоємець пана Горанова спробує обманути і видати мене. Він не в такому становищі, аби дозволити собі подібну розкіш. І все ж, як людина бувала, я волію їхати за ним, спостерігаючи віддалік, чи не спробує він звернути кудись із прямого шляху.

Якщо вірити відображенням, які мелькають у дзеркалі, хвоста за нами немає. Проте я вже казав, що не люблю піддаватись ілюзіям. У розпалі технічної ери існують найрізноманітніші способи непомітного стеження. Саме тому операцію призначено на третю годину ночі, тобто залишиться досить часу, щоб після того повернутись додому і виспатись, навіть якби треба було й зачекати.

Третя година. Обстановка досить знайома для людей старого покоління, які ще пам'ятають тужливу пісню: «Нічка тиха й безмісячна, липи ронять золотий пилок…»

Що стосується лип, то це, звичайно, поетична вільність: у саду біля моєї вілли їх немає, однак усе решта абсолютно точно, під прикриттям тиші й темряви пробираюсь у глиб галявини серед густих яблунь, де між двома садибами стоїть на низькій огорожі нікому не потрібна кам'яна ваза.

Незважаючи на темряву, помічаю, що біля вази, по той бік огорожі, мене вже чекає Пенев.

— У мене пістолет, Лоране, — попереджає він. — Якщо маєте якісь погані наміри, то ліпше забудьте. Продірявлю тельбухи, хоч і доведеться потривожити квартал.

— Я теж озброєний, — обманюю якомога нахабніше. — Але думаю, що ми прийшли сюди не для того, щоб дірявити один одного. Діставайте папери.

— Спершу діставайте діаманти!

Сягаю рукою в кишеню, виймаю коробку й відкриваю її. Хоча ніч і безмісячна, але діаманти виблискують досить красномовно, уловлюючи тьмяні промені вуличних ламп крізь яблуневу гущавину. Сусід, не маючи сил стримати свій порив, жадібно простягає руку до коштовностей.

— Не хапайте! — попереджаю його. — Я хочу бачити папери!

Він приймає руку, длубається, в свою чергу, в кишені піджака й дістає якісь вузенькі, складені вдвоє аркуші.

— Я думаю, ви мали їх з собою і в кабаре… — кидаю я.

— Звичайно. Так само, як і ви свої камінці.

— Можна було спокійно обмінятися товаром під столом. Але з такою недовірливою людиною, як ви…

Немовби підтверджуючи мої слова, Пенев несподівано запитує:

— А де гарантія, що камені — справжні?

— А де гарантія, що досьє — справжні? — відповідаю я питанням на питання. — У вас перевага хоча б у тому, що ви знаєте, як виглядають камені, в той час як я поняття не маю про дійсний вигляд досьє. Однак я вже вам казав: якщо замість справжніх документів ви підсунете мені звичайнісінькі шматки паперу або взагалі якусь фальшивку, то кара для вас неминуча. І невідкладна, Пенев!

— Не лякайте, — буркнув сусід. — Давайте камені!

— На все свій час. Насамперед я хочу почути вашу інформацію. Де інші смужки?

Він мовчить, зважуючи можливий риск. Потім шепоче:

— У Кьоніга. Не знаю, це прізвище вам про щось говорить?..

— Говорить про ЦРУ, — відповідаю я.

Пенев мовчить, але в таких випадках мовчання — красномовніше від слів.

— Тепер давайте камені!

— Я кладу їх на огорожу. А ви кладіть поруч папери.

Він виконує наказ. Не рахуючи до трьох, — за частку секунди неможливо порахувати до трьох, — ми хапаємо здобич, кожен свою.

— Одна порада, — кажу йому, перш ніж піти. — Щезайте негайно. Ваше життя справді висить на волосинці.

Він буркає щось відносно стріляного горобця і зникає у темряві в напрямку вілли.

Життя його не варте й мідяка. Зрадник у хвилину зради сам кладе хрест на своєму житті. Але в даний момент для мене важливо, щоб він утік якомога далі. Перш ніж відкриє для себе справжню вартість каменів. І поки його хазяїн не пронюхав про оборудку, через яку їх одержано.

Я пробираюся у темряві до будинку, тихо піднімаюсь по сходах і заходжу в кабінет. Хоч напруження й не таке вже велике, щоб аж серце вискакувало, — я давно пережив період подібних юнацьких хвилювань, — однак не буду обманювати, що я зовсім спокійний. Яким би незначним не був риск, все-таки у мене немає цілковитої певності, що мені не підсунуто фальшивку.

Вмикаю настільну лампу і швидко переглядаю папірці. Тонкі, міцні, вони досить-таки пом'яті від гортання і збляклі від давності. Машинописні літери вилиняли, отже, було б безглуздо вважати, що досьє виготовлене спеціально для мене. Машинопис є оригіналом, а не копією, хоч зараз це мене не дуже цікавить. Що ж до змісту, то він зводиться до власних назв, розміщених колонкою через нерівні інтервали: Іскир… Огоста… Росиця… Янтра… Места… Осим… Назви нерідко повторюються, але в супроводі різних цифр: Іскир-2… Іскир-3… Загалом п'ятдесят дві назви, переважно річок. Між нами кажучи, я не чекав такого повноводдя.

Чимала спадщина минулого. П'ятдесят два зрадники, які періодично діяли або ж були готові до дії при відповідних обставинах.

П'ятдесят два агенти, якими розпоряджатиметься ворог, поки їх не викрито. А можливе викриття — поки що справа непевного майбутнього, оскільки ці списки, що в мене, містять лише маски. Справжні ж особи значаться у другому фрагменті рукопису, якого мені не вистачає.

Відрізки, до яких я добрався, — досить гірка перемога. А все-таки перемога. Тому що перші підозріння, які дали хід операції, повністю підтвердились. І тому що у мене вже точне уявлення про розмір лиха та про необхідність якомога швидше покласти йому край. І ще тому, що я нарешті знаю, де перебуває інша частина рукопису.

Погано тільки, що та інша частина — не друга й найважливіша, а третя, якщо вірити додатковим даним, одержаним від Пенева ще в кабаре. Це, власне, було і завершенням нашої розмови:

— Як фрагменти потрапили до іншої людини?

— Напевне, їх забрали з сейфа відразу ж після вбивства.

— А хіба у них не було копій досьє?

— Ви що, Горанова маєте за ідіота? «Картотека, — говорив він, — отут!» — Пенев багатозначно стукає себе по голові вказівним пальцем. — Старий був стріляний птах. Хоч і на нього прийшла черга.

— А чому?

— Ну, бо після недоречного жарту над Караджовим, який, як виявилось, зовсім не Караджов… Не знаю, чи ви в курсі…

— В курсі, — перебиваю його.

— Найбезглуздіше те, що Старий попав у халепу саме через прагнення остерегтися. І від страху, що його не схопили ваші спільники за недоречний жарт… Ікса. А Ікс послав мене на підмогу, і здавалося, що все вже позаду. Але потім з'явилися ці жінки… Розмарі, Флора… і стало ясно, що Старого підозрюють. А потім оте повідомлення по телефону.

— Яке повідомлення?

— Я гадав, що то ваша робота. Хтось із підозрілими натяками запропонував йому зустріч… напевно не знаючи, що телефон Старого підслуховують… Це й вирішило долю Горанова.

— Вони навряд чи очистили б його, якби ви їм не сказали, що досьє існують на папері, так би мовити, чорним по білому, — вставляю я, аби тільки підтримати розмову. — Немає таких дурнів, які б замахувались ножем на живу картотеку, перш ніж вони витрясуть її.

Пенев відповідає:

— Думайте, як хочете.

— І що в тих паперах із сейфа?

— Третій розділ.

— А другий?

— Я вам уже сказав: про другий вам може розповісти тільки Горанов.

Те, що не вистачало саме другого розділу, із справжніми прізвищами, було, з одного боку, погано, а з другого — добре. Кьоніг і його люди поки що не могли виходити на агентів. Відомості, які містив у собі третій фрагмент, були важливі, але без відповідних прізвищ практичної користі не могли принести.

З цією до певної міри втішною думкою виймаю фотоапарат-запальничку й беруся знімати аркуші машинопису. Знімаю їх двічі, на дві різні плівки. Одна ще завтра вранці буде в тайнику. А друга… друга також може знадобитись.

— Ви йдете вулицею, і на голову вам падає вазон. Що це — випадковість чи доля? — запитує Бенато, дивлячись на мене з-за окулярів своїми круглими дитячими очима.

— Так, — з готовністю відповідаю я.

— Що «так»? — знову запитує він, уже з ноткою незадоволення. — Ви, дорогий, просто не слухаєте, що я вам кажу.

— Визнаю, що я згубив нитку розмови, — бурмочу я, відриваючись від своїх роздумів.

— При вашій розсіяності ми ризикуємо залишитись без обіду, — все ще незадоволено зауважує мій компаньйон і поглядає на годинник. — Чи не вважаєте ви, що ваша дама примушує нас надто довго чекати себе?

— Думаю, що можна б уже замовляти, — кажу я, оскільки розмова відбувається в затишному куточку «Золотого ключа», і оскільки я саме в цей момент бачу, що у дверях появилася імпозантна фігура, яка, немов велика й добре заокруглена хмара, затулила світло білого дня.

Я підводжусь і виконую неминучий церемоніал знайомства, після чого садовлю даму між мною і Бенато. Бенато проймається повагою до Флори, але тільки з точки зору зросту. Він, здається мені, давно вже увійшов у той вік, коли починаєш дивитися на жінок лише як на можливих співрозмовниць.

Після короткої наради з Феліче, який завжди готовий запропонувати вам найдорожче, замовляємо напої, визначаємо меню. Бенато знову повертається до попередньої теми, але тепер уже спрямовує свої несміливі дитячі очі на Флору:

— Дорога пані, уявіть собі, що ви йдете вулицею і якийсь вазон падає на вашу чарівну голову. Як ви вважаєте, що це — випадковість чи доля?

— Вазон, — лаконічно відповідає німкеня.

— Ну, так, але ж він рухається під дією якоїсь сили…

— Земного тяжіння, — підказує дама.

— А невже питання про фатум не виникло перед вами?

— Бачите, пане, якщо вам на голову впаде вазон і ви все-таки уцілієте, то найкраще подумати не про фатум, а про телефон «швидкої допомоги». Якщо ж не вцілієте… Ну, в такому разі можете бути певні, що проблема фатума вже ніколи не турбуватиме вас.

Вирішивши в такий спосіб важке філософське питання, Флора бере щойно налитий метким Феліче бокал дюбоне і відпиває великий ковток. Гадаю, що наперекір погрозам долі Бенато зробив би те саме, якби він у цей час не умудрився розлити свій бокал; Однак, на щастя, постраждав його власний костюм, а не плаття дами. Моментально підбіг всюдисущий співвітчизник, прикрив сліди двома чистими серветками і приніс нове дюбоне. Ми з Флорою не без певного напруження стежили, щоб не повторився нещасний випадок; Бенато також, видно, ще в полоні подібних побоювань, бо поспішає залпом опорожнити бокал.

Поки мій компаньйон в очікуванні коктейля розвиває перед нами одну із Своїх улюблених тем — тему про звірячі вбивства, скоєні мафією, німкеня злегка нахиляється до мене і тихо повідомляє своїм байдужим голосом:

— Сьогодні вранці отого, Пенефа, було вбито.

— Хто вбив? Як?

— Так само, як Горанофа: ножем у спину.

— Виявляється, ви не слухаєте мене, — з легким докором бурмоче Бенато. — А я вам кажу, що в наші дні ці убивства справді набирають загрозливих розмірів…

Нарешті подають коктейлі, а слідом за ними теляче філе з макаронами по-італійськи, зелений салат, фруктовий салат, каву і чарочки коньяку для кращого травлення. Словом, якщо не брати до уваги кількох розбитих бокалів і перекинутих приборів, обід проходить цілком нормально не лише для Бенато, а й для Флори, яка, незважаючи на передчасну загибель знайомого зі свого кварталу, має прекрасний апетит.

— Вип'ємо ще по каві, — пропоную я з надією почути тільки те, що чую:

— Чудова ідея, однак особисто я вже вставатиму. Важко залишати цю приємну компанію, але я змушена йти: невідкладна зустріч.

Що ж стосується Бенато, то йому не тільки важко залишати нас, а й навіть говорити важко, бо пообідня сонливість остаточно здолала його, так що для нього зустріч з домашнім ліжком справді невідкладна. Тому я відправляю свого компаньйона, прошу у Феліче ще одну каву і запитую:

— Коли його знайшли?

— Його виявила ота, Віолетта, близько одинадцятої. Приходить додому, направляється до кухні й наскакує просто на нього — розпростертий у передпокої з ножем у спині. І, мабуть, був убитий незадовго перед тим, бо Віолетта вийшла аж біля десятої, щоб відвідати кондитерську на Острінгу.

— Між десятою й одинадцятою. Швидко діють, — бурмочу я.

— Залиш ці деталі для поліції, мій хлопчику. Для нас найважливіше інше: чия тепер черга.

— Питання слушне. Я радий, що ти пам'ятаєш про це.

— Чого тут радіти?

— Так легше побачиш користь від співробітництва зі мною.

— При умові, якщо гра чиста, — докидає Флора.

— За це не бійся. Бійся іншого: у тебе небезпечні суперники, дорога.

— Я знаю це й без тебе. Однак сподіваюся, що вони — і твої суперники.

— Мене не цікавить…

Я не закінчую фрази, бо дама подала застережливий знак про наближення кельнера. А коли Феліче відходить, розмова точиться в іншому напрямку:

— Ну як, зустріч влаштована?

— Тільки тому і прийшла, щоб ощасливити тебе. Слова звучать у тоні досить похмурого гумору.

— Де і коли?

— Точно о шостій. Внизу, при вході в ліфт. Сподіваюсь, ти знаєш, де це.

— Який ліфт? Отой, біля Кафедрального собору? — запитую невинно.

— Власне. Таж не в Емпайр Стейт Білдінг.

До шостої години ще далеко. І оскільки Флора вирішила залишитися, щоб купити дещо на головній вулиці, я їду машиною на Острінг з наміром почути деякі подробиці про вбивство від милої Розмарі. якій завжди все відомо.

Однак я не застаю Розмарі вдома. Після пам'ятної ночі у Флори в мої стосунки з квартиранткою закрався легкий холодок. Зовсім легенький, ледве помітний, але все-таки холодок.

— У мене таке враження, що ви дуже щиро й занадто самовіддано атакуєте цю німкеню, — зауважила моя піднаймачка, коли я з'явився наступного ранку.

— Якщо мені не зраджує пам'ять, ви самі поставили переді мною це завдання, — намагався я виправдовуватись.

— Так, але не в сексуальному плані, як ото ви, здається, зрозуміли.

— Сексуальний план… Давайте не будемо перебільшувати, — примирливо пробурмотів я.

— Не думайте, що я ревную. Просто за вас боюся. Чоловік завжди починає з якихось дрібних відхилень від нормального смаку — скажімо, вульгарно велика жінка або щось у ньому роді. А потім зовсім непомітно доходить до тяжких збочень.

— Не будемо перебільшувати, — повторив я. — Це зроблено тільки для вас.

— І який результат? Не той, що інтригує вас, а інший, котрий цікавить мене.

— Якщо ви вважаєте, що таку фортецю, як Флора, можна взяти за одну ніч…

— А скільки вам ще треба ночей, щоб повністю оволодіти укріпленням? Тисяча і одна? Чи трохи більше?

— Ваша іронія починає засвідчувати брак смаку, мила. Я не заперечую, що це дає мені певне задоволення. Видно, ви все-таки ревнуєте мене.

— Облиште ілюзії. Мені абсолютно байдуже. І якщо я трохи й зла, то тільки через те, що за всю цю ніч ви взагалі не згадали про мене і про мої турботи.

— Не знаю, як мені переконати вас, що я про інше не думав.

— Тільки факти, милий. Факти і більше нічого.

— А факти у даний момент такі: Флора справді цікавиться діамантами, і через це вона тут.

— Про це неважко здогадатися.

— І що за Флорою, як і за вами, ховається інша людина.

— Я це підозрювала.

— І цією іншою людиною є німецький торговець Макс Брунер.

— Торговець чим?

— Не діамантами. Але, як вам відомо, діаманти цікавлять не лише ювелірів. Інакше ювеліри не мали б кому їх продавати.

— Ваше роз'яснення дуже доречне. А які у неї стосунки з Пенефим?

— Думаю, відносно цього ви можете бути спокійні. Вона прямо називає його кретином.

— Це нічого не значить. Кретини на те й існують, щоб розумні використовували їх.

— Я переконаний, що вона вже не розраховує на нього. Не знаю, чому саме, але не розраховує.

— А як вона ставиться до мене?

— Вас вона просто обожнює.

Ми продовжували ще якийсь час розмовляти у тому ж тоні, однак Розмарі, щоб не виглядати зовсім невдячною, визнала все-таки, що мої повідомлення не позбавлені певного значення, й висловила надію, що найближчим часом я зумію з'ясувати ще деякі подробиці і взагалі повністю оволодію цією масивною фортецею, хоч це не означає, що я мушу обов'язково лізти на неї в буквальному розумінні слова. Отже, усе закінчилося в досить примирливому тоні. І все ж таки у наших стосунках залишився якийсь легкий холодок. Зовсім легкий, аби лиш не закипіти від спеки.

Я піднімаюсь у спальню, щоб крізь щілину у шторі кинути контрольний погляд на віллу навпроти. Поліцаї напевно вже зробили своє діло. Після двох убивств підряд на одному й тому ж місці люди починають набувати ділових навиків, і все йде швидше. Сад безлюдний, немає нікого і в похмурому холі, штори в якому підняті, він видається мені пустельним і німим. Німим і, одначе, по-своєму красномовним: значить, Розмарі не пішла заспокоювати оте бліде створіння. Або якщо й пішла, то вже справилася зі своїм завданням. Мені вже нічого робити у цій порожній віллі. Я виходжу і йду алеєю до лісу, просто щоб розім'ятися й подивитись на цю ситуацію збоку. Ліс повільно огортає мене тінню і прохолодою, немов колонний зал, урочистий і тихий. За колонадами, удалині, проглядає смарагдово-зелене поле, далі видно синій ланцюг гір, а ще далі — засніжені громади високих вершин, над якими синіє небо.

Я повертаю на бічну стежку, щоб посидіти на першій-ліпшій лавці, однак лавка виявляється зайнятою. На кінці її сидить, зіщулившись, худенька дівчина у темній шкільній сукні з білим комірцем. А на колінах у неї лежить сірий оксамитовий ведмедик. Дівчина здригається, помітивши моє наближення, але я поспішаю заспокоїти її:

— Не лякайтесь… Я ваш сусід… хазяїн Розмарі…

— Здається, я вас колись бачила, — киває дівчина, якій, як уже згадувалось, напевно йде до тридцяти.

— Дозвольте присісти на хвилинку?

— Чому ж ні? Лавка не моя.

— Я не хотів би вам докучати.

— Ви мені зовсім не докучаєте… Хіба що затієте розмову про те страшне вбивство…

— Будьте спокійні, — відповідаю я, хоч маю бажання говорити тільки про це.

— Тут усі намагаються заспокоювати мене і всі говорять лише про речі, які ще більше розстроюють, начебто не досить того, що ця страшна картина не йде мені з-перед очей… і це тіло… і ця кров… Навіть коли заплющити очі…

— Не треба заплющувати, — раджу їй. — Коли хочете відігнати кошмари, слід не закривати очі, а, навпаки, розкривати їх якомога ширше й дивитися на прості речі, які вас оточують, на красиві дерева, луки, гори і небо… прислухатися до звичайних звуків…

— Здається, що прості речі я розумію, — каже Віолетта, притискаючи до себе ведмедика, ніби він збирається розплакатись. — Якщо я чогось не розумію, то це людей… І, можливо, тому завжди боюся їх… навіть люб'язних і доброзичливих.

— Люди є різні, — кажу я повчально. — І справа не тільки в тому, чи вони дружелюбні. Головне — що ховається за їхньою доброзичливістю — співчуття чи розрахунок.

— Але чого, власне, хочуть від мене всі ці люди? — несподівано запитує молода жінка, неначе своїми банальними повчаннями я роз'ятрив тільки-но затягнену рану. — І ваша квартирантка… і та дебела німкеня, яка сьогодні запросила мене на чай і торт до кондитерської… і той пан Кьоніг… чули про такого?..

— Ім'я мені відоме… — кажу непевно.

— Воно відоме всьому світові, бо коли візьмете навмання п'ять чоловік, то один з них буде Кьоніг, але я маю на увазі пана, який учора прийшов запитати мене, чи я не продаю віллу, чи я справді не продаю її, чи абсолютно точно не продаю, бо йому не віриться, що я не думаю її продавати, маючи інше житло, а я його запитала: «Яке інше житло?» — а він мені кричить: «Ви ж досі жили десь!» — а я йому кажу (думаю, що після такого нахабства я мала право сказати йому): «Яке це має значення, де я жила?» — а він відповідає: «Ніякого, звичайно. Просто я подумав, що ви готові продати якщо не віллу, то хоч те інше житло. Власне, де воно було і чи є вигляд на озеро?» — а я його питаю: «Про яке озеро йдеться?» — а він кричить: «Ви ж ліпше знаєте!» — поки нарешті, хай це виглядало й грубо, я не хряснула дверима у нього перед носом…

Цю маленьку повість, варту цікавого заголовка «Непрошений гість», вона випалює скоромовкою, квапливо, неначе нею раптом оволоділо прагнення вилити всю гіркоту, що зібралася, і я чудово розумію її, тому що справді неприємно, коли заходиш у батьківський дім і раптом виявляєш, що потрапив у гадючник.

— А як ви пояснюєте все це? — наважуюсь запитати.

— Ніяк, ну абсолютно ніяк. Я ж вам кажу: мені здається, що легше зрозуміти предмет або тварину, ніж людей.

Вона замовкає, знов укладає ведмедика собі на коліна, ніби йому вже пора спати, потім зауважує:

— А може, воно й краще, коли не розумієш. Бо якщо почну розуміти, боюсь, що мені стане ще страшніше. Оце тільки-но я собі подумала, наприклад: може, та німкеня навмисне покликала мене до кондитерської, щоб тим часом убили цю нещасну людину. Мабуть, я починаю фантазувати і таки напевно фантазую, але як тільки станеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до страшних речей…

— Навколо вас дійсно творяться незвичайні речі. Якщо й не страшні, то принаймні дивні.

— Так, але чому? — запитує жінка із змученим виглядом. — Що я їм зробила? Чого вони хочуть від мене?

— Від вас — напевно нічого. Але, можливо, їх цікавить вілла. Ви добре оглянули приміщення, де жив ваш батько?

— Як я можу нишпорити там, коли не минуло й десяти днів після похорону? Як тільки подумаю собі, що його поховали без мене… Ви повірите, що про його смерть я довідалась зовсім випадково з якоїсь старої газети?.. Так ізольовано живу, що навіть…

— Ах, дорога моя!.. О П'єре… — чуються у нас за плечима вигуки, і я безпомилково вгадую, чиї вони.

— Добридень, Розмарі, — киваю я, встаючи. — Власне, я пішов був шукати вас, але вже мушу відправлятися. Побачимось сьогодні увечері.

— Заходьте якось на чай, разом з мадемуазель, звичайно, — пропонує Віолетта, втомлено усміхнувшись. — Я буду дуже рада.

Вона затримує на мені свій погляд довше, ніж потрібно, наче підтверджує ще раз, що справді сподівається на побачення і що наша розмова не закінчена.

Розмарі відразу ж умощується на лавці, явно задоволена, що я дав їй місце і залишив їх наодинці. А я рушаю вниз, але з протилежними почуттями, бо ця Віолетта, щиросерда, схильна до звіряння своїх думок, — готова жертва в руках моєї прекрасної дами. Будемо сподіватися, що дама хоча б частково поінформує мене про деякі деталі. Правда, після того як між нами виник холодок, це досить сумнівно.

За чверть шоста. Я знаходжусь у нижньому місті і дещо завчасу йду довгою похмурою галереєю, що веде до площадки перед ліфтом. Завчасу, але умисне, бо при таких зустрічах не заважає перевірити, поки не пізно, чи хтось третій не з'явився на зустріч без запрошення.

Виявляється, з'явився. І навіть не один, а здається, двоє.

Помічаю це аж тоді, коли вже йду повільними дзвінкими кроками по галереї. Очевидно, за мною простежили з машини, а тепер зупинили її за поворотом і для більшої інтимності переслідують пішки. Один іде метрів на десять позаду під аркадами, кроки його звучать в абсолютній дисгармонії з моїми, і це, ясна річ, дратує мене. Міг би хоч ритму дотримуватись. Другий тягнеться уздовж шосе, паралельно з галереєю, тихо і загрозливо.

А втім, наскільки мені вдалося побіжним поглядом засікти їх, вони обидва загрозливі: широкоплечі, високі на зріст, словом, кавалери таких же габаритів, як і дорога Флора. На мить у мене майнула підступна думка, чи я не зобов'язаний цією увагою саме Флорі. Прикра думка. Але, як каже Віолетта, почнеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до таких речей…

Випадковий збіг? Подібне питання могло б виникнути тільки у новачка. У мене ніс досить натренований, щоб відчути небезпеку не за десять метрів, а з набагато більшої відстані. І розум досить досвідчений, щоб сказати собі: незалежно від того, хто послав цих двох, треба забути про зустріч і якомога скоріше вибратися до верхнього міста.

Якомога скоріше — значить скористатися ліфтом. Звичайно, якщо я встигну вчасно вскочити й хряснути дверима перед носом одного й другого. Бо їхати у ліфті з такими супутниками не завжди доцільно.

Продовжую йти до місця зустрічі, хоч уже про зустріч не думаю. Ті, що ззаду, видно, розгадали мій намір, бо наддають ходи й починають скорочувати відстань. Мені також треба облишити вдавану ходу безцільного зіваки і наддати кроку. Цілком природно, що наш рух раптом перетворюється на змагання з швидкої ходьби.

Сумніву більше немає: наміри переслідувачів виходять за рамки звичайного стеження. Я швидко оцінюю становище. Одна касетка з негативами — у машині-тайнику. Друга — в мініатюрній порожнині у підборі черевика. Схованка не така вже й хитра, але не зовсім безнадійна, принаймні поки черевики у мене на ногах. От тільки у кишенях моїх забагато господарських речей — запальничка-фотоапарат, авторучка-передавач, підзорна труба, відмичка, не рахуючи капсул. Ні, я абсолютно не готовий до перевірки.

Звичайно, можна було б минути ліфт і простувати далі вулицею уздовж річки. Але я вже бачу цю вулицю: вона досить безлюдна і досить довга, щоб надіятись на неї. Перше все-таки краще. Треба лише поспішати.

І оскільки все упирається в швидкість, я, відкинувши геть тягар недоречної соромливості, кидаюсь бігти і мчу до пустого ліфта, який чекає на мене. Але ті двоє також біжать, я вже зовсім ясно чую їхній тупіт, та це й не дивно, бо ще трохи — і вони порівняються зі мною, стиснуть з обох боків: очевидно, я переоцінив свої можливості або ж недооцінив їхніх.

Напружую останні сили і встигаю-таки скочити в кабіну, випередивши їх трохи більше, як на метр; проте це зовсім мізерна перевага, і коли я, опинившись у чотирикутній коробці старовинної підйомної конструкції, намагаюся зачинити двері їм перед носом, то відчуваю, що ті двоє з усієї сили тягнуть їх до себе, бо прокляті двері підйомника відкриваються назовні; єдине, що мені раптом спадає на думку, — це несподівано відпустити двері, і обидва, як я й сподівався, котяться назад; я міг натиснути на кнопку і поїхати, як у казці з традиційним щасливим закінченням, але для того, щоб підйомник рушив з місця, двері мусять бути зачинені; перш ніж я встигаю зробити це, двоє переслідувачів підхоплюються як по команді, кидаються вперед і ось вони вже в металевій коробці разом зі мною, на відстані двох кроків.

Обоє важко дихають, гіпнотизуючи мене важкими поглядами, які недвозначно говорять, що мені зараз доведеться розплачуватись.

Один з них, якого я запам'ятовую по шоколадному костюмі у світлу смужку, грубим жестом захлопує двері й шарпає пересувну решітку, а другий натискає на кнопку. Стара незграбна машина повільно рушає, і оскільки прислів'я гласить, що всякий від'їзд — це маленьке вмирання, двоє молодиків підходять до мене з обох боків — довести, що прислів'я не бреше.

Великий кулак того, що справа, скеровується в мою голову, щоб приплюснути її до стіни, але, на його нещастя, в цю мить моя голова уникає фатальної зустрічі і встромлюється у живіт другого, тоді як перший умудряється лише розбити свій власний кулак. Я теж не бозна-який щасливець, бо живіт цього типа твердий, як залізобетонний бункер, але й моя голова не дуже м'яка, так що результат — один на один, вірніше, був би один на один, якби мій здогадливий кулак не влучив в одне місце трохи нижче, яке я задля пристойності не буду називати.

Противник падає, скрутившись від болю, який, підозріваю, є пекельним, але й моя доля не краща, оскільки другий розбитим кулаком послав свій каральний удар мені під ребра. Вмить я відчуваю, що весь кисень Всесвіту раптом закінчився, і падаю на підлогу; він нахиляється наді мною, щоб розчавити мені обличчя, і тим самим допускає помилку: моє двозубе вістря вказівного і середнього пальців забивається в його очні ями; щоб зберегти зір, він змушений відсахнутися назад, а я, скільки можу, допомагаю йому — з усієї сили шарпаю його за ногу, так що молодик падає на спину, не пропускаючи зручної нагоди оглушливо тріснутися тім'ям об протилежну стіну.

Я, хоч і не без певних труднощів, підводжусь у скромній ролі переможця. Однак перемога нерідко запаморочує голову: я зовсім забув про того, кому завдав недозволеного, з точки зору судді, удару в живіт, і він сам нагадує мені про себе ззаду несподіваним стусаном, який за фізичними законами руху тіла кидає мене вперед, назустріч нещадній твердості металевої стіни; тим часом другий здоровань також звівся на ноги, і я знову опинився у вихідній позиції з двома незабезпеченими флангами, дальший розвиток подій не обіцяє нічого втішного.

На щастя, навіть найповільніший ліфт кінець кінцем прибуває до місця призначення, якщо, звичайно, не застрягне десь поміж поверхами; отож і старовинна бернська черепаха нарешті доповзає до рівня площадки перед Кафедральним собором, де нас чекають двоє панів і дві-три жінки з дітьми, але один з молодиків, який, очевидно, не терпить натовпу, тягнеться рукою до кнопки, щоб влаштувати мені зворотний рейс з усіма принадами безтурботної подорожі до пекла. На щастя, діти нетерплячі, і якась дитина поспішила відчинити двері, блокувавши тим самим рух ліфта; я гукаю крізь решітку: «Бандити, поліція!» — повторюючи ці вигуки для більшої переконливості, що змушує нападників відсунути решітку й кинутися якомога далі від можливих ускладнень; але, незважаючи на оперативність, з якою доводиться раптом тікати, той, що в шоколадному костюмі, не забуває на прощання тріснути мене під око, так що одразу приходить на згадку забутий фільм «Як багато зірок».

Бернська публіка, напевне, любить спостерігати сенсації переважно здалеку, тому що, боячись бути замішаними як свідки в якійсь кримінальній історії, люди, котрі щойно товпилися перед ліфтом, розбігаються, жінки тягнуть геть дітей, і це наштовхує мене на думку знову зачинити двері і найкоротшим шляхом спуститись у долішнє місто, залишивши якомога більшу відстань між мною і невгамовними переслідувачами.

— Пан Лоран? — з помірною цікавістю запитує чоловік, на якого я мало не наштовхуюсь унизу при виході.

— Пан Брунер? — запитую й собі.

— Ви що, були на змаганнях з боксу? — співчутливо каже чоловік.

— Сподіваюсь, не ви послали боксерів? — цікавлюсь у свою чергу.

— Невже мій вигляд настільки немічний, аби допускати, що я потребую посередників?

Його вигляд, я уже згадував, далеко не немічний, а втім не так вигляд, як щось у тоні цієї людини підказує мені, що моя гіпотеза, мабуть, трохи поспішна.

— Гадаю, що принаймні сьогодні ви поза грою? — зауважує Брунер.

— Аж ніяк. Тільки треба десь помитися.

— В такому разі ходімо. Машина моя тут, за два кроки.

Машина справді стоїть за складом; німець, акуратний і передбачливий, дістає з багажника маленьку аптечку і подає мені, щоб протерти спиртом садна на обличчі й заліпити вилицю тонким пластирем привітного бананового кольору дамської білизни.

— Їдемо далі чи, може, проскочимо до ресторану навпроти — поїсти свіжої риби? — пропонує Брунер.

— Мені байдуже.

— Мені, одначе, аж ніяк не байдуже. Форель з маслом… Якщо ви справді байдужі до такої речі, значить, вам треба серйозно подбати про своє здоров'я.

Отже, ми перебираємось імпровізованим дерев'яним містком на протилежний берег і простуємо до ресторану, який скидається на скромну хижу, але відомий на весь Берн фірмовими рибними стравами. Знехтувавши розставлені на галявині столи, ми сідаємо у затишку всередині ресторану біля вікна, з якого можна стежити за берегом навпроти, залишаючись непоміченим.

Я полишаю клопоти з замовленням на Брунера, який, видно, сприйняв прості смаки Флори, а можливо, нав'язав їй свої. По великій форелі з маслом, по салату і пляшка вина — так виглядає частування; абсолютно зневажено всілякі вступні тонкощі й фінальні десерти. І лише тоді, коли ми закінчили їсти й нам подали каву, німець завдає собі клопоту заговорити.

— Приємне містечко, спокійне і тихе, — зауважує він з добродушністю, породженою ситим шлунком, дивлячись на берег за синьо-зеленими водами Ааре.

— Це з якого боку глянути, — недбало відповідаю я. — Останнім часом дехто в цьому містечку розпрощався з життям.

— Нічого не вдієш: люди скрізь умирають.

— Але ж не обов'язково насильною смертю.

— Так. І все-таки вмерти у Берні… Це дійсно не так уже й погано — вмерти у Берні.

— Вмирайте ви, — бурмочу. — Я не кваплюсь.

— Вірю, — він згідно киває головою. — Але не завжди все залежить від нас. Ви гадаєте, що побіжна прочуханка, щойно завдана вам, не є початком чогось серйознішого?

— Не виключено, але це не привід для зловтіхи. Якщо я загину, то це не значить, що ви щось виграєте.

— О, звичайно, людина не може на всьому вигравати, — киває з тією ж згідливістю Брунер.

— Я б навіть сказав, що втратите.

— Що саме?

— Можливого союзника.

— Союзника у чому? В розподілі виграшу?

— Не в розподілі, а в забезпеченні його.

— Життя, пане, навчило мене, що і найвідданіший союзник не безкорисливий. Я додав би, що найвідданіші якраз найдорожче обходяться. Якщо ви думаєте, що Флора для мене — дешеве задоволення, то ви дуже помиляєтесь. Для вас, може, й так, а для мене — ні.

— Хочу запевнити вас, що Флора мене цікавить не заради задоволення, а зовсім з інших мотивів. Сподіваюсь, ці мотиви вам добре відомі, як і точна моя пропозиція.

— В дуже загальних рисах, дорогий: пропоную відомості, шукаю відомості… це ніяка не пропозиція…

— Я не міг бути більш конкретним перед жінкою. Це чоловіча розмова.

Остання фраза приємно лоскоче вухо Брунера, який, як і кожен чоловік, що перебуває під п'ятою, дуже чутливий щодо чоловічої гідності. Він царственим жестом погладжує виголене тім'я, мацає свої повні щоки, двома пальцями пощипує кінчик широкого носа і, переконавшись таким чином, що все, слава богу, на місці, відкидається на спинку крісла й великодушно кидає:

— Ну, гаразд. Слухаю вас.

— Мені потрібні відомості про ваші зв'язки з Горанофим, колишні й найновіші.

— Навіщо вам?

— Я не запитую, навіщо вам діаманти.

— Діаманти — це інше. А відомості про Горанофа можуть виявитися й відомостями про мене самого.

— Я цікавлюся тільки Горанофим, а не вами.

— Але ви мусите переконати і мене, що це так.

— Власне кажучи, більшість необхідних відомостей я вже маю, для мене цілком ясно, що Гораноф — це насправді Ганеф, і якщо мені все ще чогось бракує, то лише окремих деталей, які ви можете додати.

— Окремих деталей… — глузливо ричить Брунер. — Добрі мені деталі…

— Гаразд, будемо говорити, що це вирішальні речі, — киваю я, відчувши, що намацав правильний шлях. — Але вирішальні для кого? Для вас і для мене? Нічого подібного! Людини, для якої ці відомості були вирішальними, немає серед живих. Отже, й відомості вже не становлять ніякої цінності. Подумайте добре про це, Брунер: товар, за яким я до вас прийшов, не має абсолютно ніякої вартості.

— Якщо не має ніякої вартості, то навіщо він вам потрібен? — знову ричить Брунер.

— Щоб повністю встановити досьє тієї людини. Називайте це педантизмом, якщо хочете, але мені потрібне повне досьє. І поки у ньому чогось бракує, я не можу знати, чи моє дослідження закінчене. Іноді навіть маленька деталь…

— Це не педантизм, а шпіонаж, — зауважує німець. — А я завжди остерігався подібних справ. Досить з мене того, що я зазнав за п'ять років війни.

— Я вам кажу, що ви нічим не ризикуєте. Я вас нікуди не вплутаю, і наша розмова залишиться між нами, від чого обидва ми можемо тільки виграти.

Брунер замислено тягне руку до ніздрів: він, мабуть, з тих людей, у яких напружені роздуми неминуче супроводжуються зосередженим копирсанням у носі. Потім, згадавши, що він не сам, розгублено посмикує тупий кінчик носа.

— Гаразд, я подумаю над цим. А тепер друге питання: що ви пропонуєте?

— Інформацію про тайник. І про все інше в цьому роді, що можна було б тим часом узнати. Сподіваюсь, ви не думаєте, що я сиджу тут склавши руки.

— Напевне. Інакше вас би не били, — погоджується Брунер. Потім втуплює в мене примружені очі й запитує:

— А звідки вам відомо, що камені в тайнику?

— Я не сказав, що в тайнику. Але припускаю це за деякими ознаками.

— Якими ознаками?

— Ну, хоча б за тим, що всі крутяться навколо.

— І де той тайник?

— Спокійно, — кажу йому. — Якщо після сьогоднішньої прочуханки я стану ще й жертвою обману, цього буде забагато на один день.

— А ви певні, що тайник справді існує?

— Абсолютно. Я бачив його на власні очі.

— І не заглянули досередини? Кому ви це розказуєте?

— Є місця, куди нелегко заглянути, якщо не маєш відповідного приладдя. Не будемо вже говорити про те, в чому я давно намагаюся переконати вас: я не маю ніякої потреби у ваших діамантах. Розумієте, Брунер? Справді, ніякої!

— Ваш тайник може виявитись порожнім, як недільний день, — зауважує ця незговірлива людина.

— Не знаю, я його не відкривав. Але якби він був порожній, думаю, що Пенеф ще б жив. Він став жертвою саме цієї цікавості, яка не дає спокою вам: узнати, що всередині.

Досить-таки заінтригований моїми словами й абсолютно переконаний, що його власний товар уже й ламаного гроша не вартий, німець нарешті відступає:

— Гаразд, Лоране. Виплюну я цю історію. Але попереджаю вас, що найменша неправда з вашого боку буде покарана з такою суворістю, що сьогоднішні побої здаватимуться вам лагідною материнською ласкою. Повірте, якщо я уникаю пускати в хід свої кулаки, то тільки з одної-єдиної причини — вони смертоносні!

Для більшої переконливості Брунер кладе на стіл два кулаки, два справді досить красномовні кулаки, масивні й важкі, як і вся його фігура. Потім бурмоче без усякого зв'язку з попереднім:

— Власне кажучи, я б випив пива…

Пиво після кави — таке може прийти в голову лише Брунерові, але я подаю знак кельнеру і замовляю напій. Здається, я забув відмітити, що в цей будень, та ще у вечірню пору, заклад зовсім пустий, бо натовп тут збирається головним чином в обід, а найбільше у свята; якщо все-таки появляються на якийсь час кілька відвідувачів, вони розташовуються надворі, на чистому повітрі. Словом, обстановка досить спокійна, а пиво, сподіваюсь, досить підбадьорливе, щоб ця підозрілива людина почала нарешті давно очікувану розповідь. Вичерпну розповідь, зрошену необхідною кількістю кухлів пива й сповнену подробиць або й відхилень, значну частину яких я дозволю собі пропустити.

— Вам уже відомо, що я служив у Болгарії; не знаю, звідки у вас ці дані, але це насправді так. Між іншим, Лоране, ви скрізь пхаєте свого носа і саме в цей спосіб добралися й до мене, бо мені навіть на думку не спадає, щоб Флора розплескала щось: вона занадто кмітлива, аби піти на таке, і легше допустить вас до свого ліжка, ніж до своїх секретів; але ви скрізь пхаєте свого носа, і я чомусь відчуваю, що вам кінець кінцем доведется розплачуватись за свою цікавість, — я не кажу, що конче зі мною, однак знайдеться такий, хто відповідним чином привітає вас з успіхом.

Саме в Софії я познайомився з Горанофим; цей пан був досить нелегким партнером в операціях, хоч при необхідності умів і платити. Я особисто не мав з ним оборудок, він був зовсім іншого калібру, так що ми скоріше допомагали один одному, замість того щоб обмінюватися чеками.

Не знаю, чи відомо вам, але я працював по інтендантській лінії, а на інтендантських складах з часом нагромадилась велика кількість залежаних товарів, правда, можливо, й не зовсім залежаних, однак без них рейх не програв би війну. Гораноф був далеко не таким дріб'язковим, щоб торгувати подібними товарами, він просто направляв до мене своїх знайомих з чорної біржі, роблячи це зовсім конфіденційно і не наполягаючи на компенсації, проте ви знаєте, що у торгівлі, як і скрізь, вона неминуча, і моя компенсація зводилась до того, що я зі свого боку направляв до Горанофа інших клієнтів.

Ви людина молода, в усякому разі набагато молодша від мене, і напевно не в курсі справи, але в ті роки були люди, в тому числі і в мундирах, які тягли звідусіль що попало, особливо з окупованих територій, де недоторканність особистого майна, як і в усяку війну, була поставлена під сумнів. Звичайно, з формально-юридичної точки зору це були крадені речі, а інколи, можливо, й забруднені кров'ю, але ви знаєте, що предмети — наче вода у річці: як забруднена вода очищається, пройшовши через пісок і каміння, так і крадені речі, пройшовши через багато рук, повертають собі престиж бездефектного товару.

Я швидко створив собі репутацію людини бездоганно порядної в операціях і, хочу відзначити, зберіг її і донині, а якщо ви дозволите собі натякнути, що мої тогочасні операції з формально-юридичної точки зору були не зовсім нормальними, тоді я дозволю собі заперечити, що ніколи не соромився цієї діяльності, а, навпаки, пишався нею, оскільки у мене є всі підстави оцінювати її як мій особистий вклад у поразку нацизму.

Тому що я солдат, дорогий пане, але не нацист і ніколи особливо не вірив ні тому екзальтованому чоловікові, ні його генералам; і якщо хочете знати мою відверту думку з цього приводу, то я дозволю собі сказати, що країною повинні управляти не політики й генерали, а ділові люди, ті, що володіють майном цієї країни, а раз вони самі ним володіють, значить і найбільше зацікавлені в тому, щоб берегти його. Всі інші — авантюристи або паразити; нацисти на чолі з генеральним штабом і фюрером також були авантюристами, і остаточна катастрофа — найкращий доказ цього, так що я не відчуваю жодних докорів сумління, а, навпаки, пишаюся тим, що в роки масової істерії не танцював під нацистську дудку, а займався своїм ділом.

Якби всі ми займалися своїм ділом, то цей світ, повірте мені, нарешті заспокоївся б, але, на жаль, цього ніколи не буде, бо кожен пхається куди не слід, як, зрештою, і ви. Отже, до мене прибували різні люди з усякими знаками розрізнення на погонах, приносили різні речі, вкрадені також у різних місцях, і просили допомогти, оскільки я вже був добре відомий своїми широкими зв'язками і цілковитою надійністю. Але іноді попадались предмети унікальної якості й унікальної вартості, яких я не мав можливості купити, а тому скеровував їх до Горанофа, як заслужену компенсацію за його допомогу. Не смію твердити, що я мав повну інформацію про його покупки, навпаки, думаю навіть, що мої відомості були дуже уривчастими, бо Гораноф швидко налагоджував безпосередні зв'язки з тими, будемо говорити, поставщиками, але й ті дрібниці, які були мені відомі, красномовно свідчили, що він націлюється на найдорожче і по можливості найменш об'ємисте, оскільки, подібно до мене й інших розумних людей, почав здогадуватись, чим скінчиться весь цей бойовий тріумф рейху.

І ось у перші дні вересня сорок четвертого, точніше другого чи третього числа, з'являється до мене Гораноф і конфіденційно заявляє, що справа, принаймні на Балканах, уже доходить до самого краю і кожен, хто має голову на в'язах, мусить збирати свої манатки й тікати якомога далі на захід, а якщо я погоджуюся знайти надійну військову машину і їхати разом з ним, то він береться виклопотати у якогось мого шефа необхідні документи на вільне пересування, собі ж забезпечить цивільний паспорт; але оскільки паспорт повинен бути службовий і виданий зовсім секретно, треба у вигляді компенсації за цю послугу, — я ж вам казав, що без компенсації ніде нічого не робиться, — взяти у машину одного чоловіка з міністерства внутрішніх справ, який, власне, зв'язаний і з військовим міністерством, словом, людина надійна і досвідчена, котра завжди стане в пригоді.

Я був не настільки легковажним, щоб не погодитись, тим більше що катастрофа ставала очевидною, а подорож мала бути забезпечена справними документами; до того ж Гораноф обіцяв винагородити мене за послугу, а він не з тих, хто кидає свої слова на вітер. Ми вирішили податися маршрутом Відень — Інсбрук — Брегенц і вже там, на березі озера, залежно від ходу подій, вирішити, чи відправитися до старої Німеччини, чи шукати способу втиснутись у Швейцарію. Я розпорядився привести у повний порядок «опель», склав у багажник все необхідне, ми забезпечили себе документами і шостого вересня рано-вранці помчали повним ходом — я, Гораноф і Ганеф.

Я категорично попередив їх, щоб брали тільки ручний багаж, оскільки провізія і пальне займали дуже багато місця; Ганеф справді захопив лише валізку з білизною і канцелярську сумку, Гораноф же мав з собою дві валізки, одна з яких була надзвичайно важка, так що я міг, навіть не відкриваючи, здогадатись, що там міститься. Звичайно, це цілком нормальна річ — взяти з собою найцінніше, коли вирушаєш у невідомість, і, можливо, назавжди; але під час довгої дороги й неминучих довгих розмов від нудьги і пригніченості Ганеф не переставав кепкувати з валізки Горанофа, пропонуючи викинути її кудись, щоб машині було легше. Гораноф резонно заперечував, що розумна людина не вирушає в дорогу без рухомого майна, а Ганеф відповідав, що рухоме майно — це не обов'язково злитки золота, що якраз розумна людина забезпечує себе такими речами, вартість котрих не є прямо пропорційною їх вазі, і що в отій його тоненькій сумці, наприклад, знаходяться папери, які варті більше, аніж різні золоті злитки.

Найпершим і в той же час найважчим завданням було перетнути неспокійні райони Югославії, де партизани вже загрозливо заворушились, і якщо ми кінець кінцем перетнули їх без особливих інцидентів, не наскочивши на партизан, то це сталося, ясна річ, не внаслідок якогось там уміння з нашого боку, а чисто випадково. І все-таки, оскільки під час довгої мандрівки люди пізнаються набагато краще, ніж під час довгої гульні, я мушу сказати, що Ганеф був мені значно симпатичнішим від Горанофа, який ніяк не міг позбутися своїх манер жирної риби, вважаючи, що коли треба влаштувати нічліг або дістати трохи городини, то це неодмінно мусимо робити я і Ганеф, поки він, велика риба, сидить в «опелі» й пантрує свої тельбухи, і що взагалі ми — його ад'ютанти лише тому, що Ганефу забезпечено місце в машині, а мені обіцяна якась гіпотетична винагорода.

Мабуть, на цій основі між мною й Ганефим встановилося щось на зразок дружби, особливо після того, як ми в'їхали в Австрію, де Гораноф відчув себе уже зовсім спокійним, а заодно і зовсім розпустився, вважаючи нас мало не слугами лише тому, що пачки німецьких банкнотів були у нього, а не в нас.

Саме так у нас виник проект при нагоді випотрошити цю жирну рибу, випотрошити, звичайно, у переносному, а не в буквальному значенні слова; взагалі, зрозумійте мене правильно і майте на увазі: якщо я розповідаю вам ці речі, то не від надмірного довір'я до вас, а просто тому, що це слова віч-на-віч, які ви аж ніяк не зможете використати проти мене.

Для обох болгар війна уже закінчилась, і вони знали це, бо ми ще у Відні почули, що росіяни увійшли в Болгарію; вони обоє мали намір перебиратися до Швейцарії, а я вирішив з'явитись у комендатуру в Брегенці і взагалі не захоплюватися емігрантськими авантюрами: авантюри мене ніколи не приваблювали. Так що наші шляхи розійшлись, але, — перш ніж розпрощатися, належно, як порядним торговцям, розрахуватись.

Це сталося по обіді десь між Блуденцом і Фельдкірхом, якщо ви бували у цих місцях; гірська дорога була безлюдна, я звернув з полотна і заїхав у гайок.

«Що таке? Чому зупиняємось?» — скинувся Гораноф, який було задрімав.

«Бензин закінчився». — сказав я. Власне, так воно й було, хоч вони обидва цього не знали.

«А чому не сказали вчасно? — огризнувся торговець. — Цього вечора ми повинні бути в Брегенці…»

«Візьмемо у якогось військового грузовика, — заспокоїв я його. — Гроші ж є. І оскільки зайшла мова про гроші, то чи не пора, користуючись зупинкою, залагодити наші розрахунки?»

«У Брегенці, — відповів Гораноф. — На останній зупинці».

«Ні, тут!» — озвався Ганеф.

«А ви краще мовчіть. Я вам нічого не винен», — сказав Гораноф.

«Ви мені винні своє життя. І якраз тепер настав час віддати. Бо ваша остання зупинка — тут! — зацеречив поліцай. — Гайда, злізайте!»

«Що це вам зайшло в голову? Що ви задумали?» — закричав Гораноф.

«Нічого особливого. Просто поділимо, — сказав Ганеф, пістолетом примушуючи його вийти з машини. — Я, як вам відомо, не люблю об'ємистого майна. Ані важкого. Так що задовольнюся діамантами. Ану, швидше!»

Вони стояли один навпроти одного на галявині біля машини, і Гораноф був уже в паніці, але навіть у такому стані йому важко було розстатися зі скарбом, а діаманти, про які я вперше почув, справді становили скарб, раз Ганеф готовий був задовольнитися ними; Гораноф плакав, зовсім одурівши від страху, погрожував, що кричатиме, а той відповідав: «Кричіть, тут чудова луна»; врешті-решт, після того як поліцай направив пістолет йому в живіт, Гораноф засунув руку у внутрішню кишеню й дістав плоску чорну коробочку, щоб викупити своє життя, однак не викупив: Ганеф, узявши коробочку, тут же послав йому в груди дві кулі, той якусь мить постояв з відкритим ротом, немовби дивуючись з того, що сталося, і впав.

«Навіщо ви його вбили? — запитав я, розсердившись не на жарт. — Мова не йшла про вбивство».

«Я хотів одразу стріляти, — відповів Ганеф, — але боявся зіпсувати діаманти. Звідки я знав, де він їх ховає?»

«Ви все зіпсували, — сказав я. — У моїй країні ще є закони».

«Ваша країна так само збанкрутувала, як і моя, так що не турбуйтеся дуже про закони, — сказав Ганеф. — Я все життя стояв на сторожі законів, і ось бачите, до чого дійшов. Давайте краще закінчимо з іншим і поїдемо».

«З чим іншим? — запитав я, зайнявши позицію по другий бік машини. — Ви ж узяли свою частину?»

«Так, узяв, — відповів Ганеф. — І не маю жодного наміру тягати такий вантаж, навіть якби він був золотий. Але ж погодьтеся, що я не можу витрачати діаманти. Нам треба поділитися хоча б доларами».

Він хотів лізти в машину, але я скомандував: «Геть! Марш звідси!», бо вже встиг витягти вальтер, а цей падлюка у той же момент пальнув у мене через вікно машини і, як на зло, влучив якраз у руку, в якій був пістолет; я, приголомшений шоком, упустив зброю, і це мене врятувало: я нагнувся за нею саме в ту мить, коли він розрядив у моєму напрямку решту обойми.

Я скрутився за машиною, тримаючи зброю в лівій руці. Та що з того? Не знаю, як ви лівою рукою, а я нею не можу навіть у носі покопирсатись, не те що влучно стріляти.

Тільки-но я спробував подивитися з-під «опеля», де Ганеф, як з боку мотора спалахнуло полум'я. Цей мерзотник вирішив, перш ніж зникнути, підпалити машину, а разом з нею й мене, і кинув щось зверху. Я швидко відповз до сусідніх кущів і зачаївся.

«Опель» як спалахнув, так і погас, бо бензин таки закінчився; я нарешті вибрався зі своєї схованки й підійшов до місця події, але міг лише констатувати, що той падлюка зник остаточно і безслідно разом з валізкою, хоча й зневажав важкий багаж. Я нашвидку перев'язав руку, ще раз окинув поглядом усе, взяв дві-три дрібнички на згадку і пішов на шосе чекати якогось військового грузовика.

Нарешті справді над'їхав грузовик, але це сталося аж під вечір, тому що тоді в тій гірській місцевості вантажні перевезення не були інтенсивними. Підкинули мене до Фельдкірха. Однак яка користь? Я втратив дуже багато часу, і Ганеф напевно встиг уже десь сховатися. До того ж що я міг зробити з цією пораненою рукою? Ви скажете, що рука не заважала видати його властям. Цілком вірно, і шанси схопити його десь, поки він ще не перейшов кордон, були не такі вже й малі. Від нього забрали б усе — і золото, і діаманти, й, мабуть, пустили б кулю в лоб. Але яку користь від усієї цієї історії мав би я особисто?

Я не мстива людина, можете мені повірити, Лоране. Справедлива — так, справедлива — безумовно. Але не мстива. Отже, я вирішив зберегти справу в особистому архіві, а коли дозволять умови, сформулювати свій позов.

Ясно, ні?

Брунер гладить рукою виголене тім'я, ніби перевіряє, чи голова не дуже розігрілася від припливу спогадів. Потім правиця опускається і зникає у внутрішній кишені. Чоловік дістає портмоне, якийсь час риється в ньому і кладе переді мною три маленьких знімочки. Це контактні копії з малоформатної камери, проте, незважаючи на невеличкі розміри, можна зовсім виразно побачити зображення: одна і та ж сцена знята з різних точок зору — розпростертий на землі Горанов.

— То тільки зразки з цілої серії, — задоволено пояснює Брунер. — Я зняв її «лейкою» перед тим, як покинути місце події. Маю й деякі інші сувеніри, або, як сказав би юрист, речові докази. Але найважливіший експонат колекції — паспорт.

Він замовкає і дивиться на мене з таким самовдоволенням, що примушує нарешті висловити очікуване запитання:

— Який паспорт?

— Паспорт Горанофа. Або, якщо хочете, паспорт Ганефа, але вже прикрашений знімком Горанофа.

— Напевне, досить груба фальсифікація, — бурмочу, — якщо зроблена там, на місці.

— Не така вже й груба, — хитає головою німець. — Тому що документи були заготовлені самим Ганефим ще в поліції, він вирізав знімки за одним розміром і поставив суху печатку точно на те саме місце, так що простою підміною знімків ліквідував одну особистість і підмінив її іншою. Гадаю, що у нього були достатні підстави відчувати певні незручності від легітимації під власним прізвищем.

— Би недалекі від істини.

— Отже, Ганеф мертвий для світу, а справжній Ганеф, добре екіпірований рухомим майном убитого, починає нове життя у новій ролі.

— Так воно й було.

— І досить довго — цілих три десятиліття. Власне кажучи, Лоране, він прожив своє життя і нічого не втратив. Його убивця відібрав у нього лише останні роки, які він, мабуть, провів би у хворобах або у старечій немочі. У програмі залишився я. Тому що цілі три десятиліття, незважаючи на всі дослідження, мені не вдавалося пронюхати, де цей тип. І якщо я його виявив, то тільки завдяки випадковій зустрічі у Мюнхені. Дійсно благословенна долею зустріч, однак аж через тридцять років. Настав нарешті час сформулювати свій скромний цивільний позов.

Видно, настав час і для чергового кухля, тому що Брунер поглядає в бік бару, вже яскраво освітленого білою холодною люмінісценцією, і бурмоче:

— Власне, я б ще випив пива…

Подаю знак кельнерові й дивлюся у вікно. Надворі зовсім стемніло, і ми, сидячи біля самої вітрини, можемо стати предметом уваги якогось цікавого перехожого. Зрозумівши мій погляд, німець машинально закриває штору.

— А що ви запропонуєте нам на вечерю, дорогий? — запитує він офіціанта, який подає йому пиво.

Виявляється, що на вечерю є багато чого. Мені вже стає погано від цих старіючих осіб, для яких добра закуска перетворюється в головну, якщо не єдину земну насолоду. Однак служба вимагає жертв.

— Я простежив за ним аж сюди, — продовжує свою розповідь німець, коли кельнер віддаляється із замовленням. — І якось увечері відвідав його отак, без попередження. Інший, може, не зробив би цього, але я зробив. Подзвонив і, коли він відчинив двері, сказав йому звичайнісіньким тоном: «Здрастуйте, Ганеф. Я Брунер. Не знаю, чи ви пам'ятаєте мене…» З'ясувалося, що пам'ятає, бо спробував зачинити переді мною двері, але я поставив ногу на поріг і швидко попередив його: «Без дитячих витівок, Ганеф. Розмови вам не уникнути в будь-якому випадку. Отже, використовуйте нагоду, щоб вона відбулася між нами обома, а не між вами й поліцією». Так що розмова справді відбулася. Ще того ж вечора, з усіма копіями документації, які я приніс з собою.

— Ця зустріч могла закінчитися для вас неприємністю, — зауважую я. — Ганеф був не сам.

— Знаю. Не вчіть мене. І не уявляйте собі, що я пішов туди без застережних заходів. Оригінали знаходились у надійних руках, і Ганеф чудово розумів, що досить йому крикнути: «Рятуйте!», як усе обрушиться на нього. Отже, він змушений був прийняти мої умови.

— А саме?

— О, це абсолютно інтимні деталі, Лоране. Ви, дозвольте вам сказати, справді виявляєте набагато більше цікавості, ніж допускають інтереси вашої особистої безпеки. А втім, ви й самі можете здогадатися, що йшлося про певне відшкодування збитків готівкою. І щоб не бути несправедливим до мертвого, треба зізнатися, що воно було виплачене мені у відповідний час і в відповідному місці. Але чого варте відшкодування збитків, навіть якщо сума досить солідна? Отже, хоч я попередньо й не формулював цієї деталі, згадана сума могла мене цікавити лише як перший внесок. Внесок, яким я збирався оплатити свою віллу і деякі борги. А забезпечення в старості? А утримання машини? А утримання Флори? Бо такі, як ви, наприклад, може, й ладні при нагоді роздягти її, але про одяг турбуєтесь не ви, а все той же старий дурень, Макс Брунер…

Тирада, сповнена легкої гіркоти, переривається появою смаженої риби. Поява ця якраз вчасна, щоб розвіяти меланхолію німця й нагадати йому, що в нашому грішному світі все ще існують якісь маленькі радощі, навіть для старіючих чоловіків. Він заглушує свою гіркоту кількома великими шматками білого, ще паруючого м'яса, заливає їх, щоб охолодити, бокалом білого рейнського вина, а потім продовжує в тій же послідовності напихатися й заливатися і лише після того, як з легким подивом констатує, що тарілка перед ним порожня, відкидається широкими плечима на спинку крісла і повертається до перерваної розмови:

— Отже, мова йшла про перший внесок, Лоране. Проте він виявився й останнім. Я б простив цьому типові те, що він ліквідував Горанофа: то їхня справа. Я б простив йому й те, що він прострелив мені руку. Але того, що він вислизнув у мене з-під носа і перебрався на той світ у той момент, коли процес доїння уже почався, цього, щоб ви знали, я йому ніколи не прощу!

— То не тільки його вина, — намагаюсь я виправдати покійного.

— Звичайно. Однак це не міняє справи. Все було продумано до останньої деталі, в тому числі й спостереження через Флору, щоб той старий хитрун не спробував викинути мені якийсь номер або щезнути у невідомому напрямку. А він все-таки взяв і щез. Ні, цього я йому ніколи не прощу!

Брунер піднімає бокал і надпиває великий заспокійливий ковток. Потім витирає свій широкий хижий рот салфеткою і веде далі:

— Діаманти, одначе, ще тут. Питання лише в тому, де саме. Якраз на це питання я чекаю вашого пояснення, Лоране. І хоч я не люблю повторюватись, але ще раз хочу попередити вас, що коли вам забреде в голову обманути мене, ви неминуче наткнетеся на один із цих двох смертоносних кулаків.

— Діамантів я вам не обіцяв, — намагаюся з'ясувати наші стосунки.

— Я не сказав, що чекаю від вас діамантів. Я чекаю відомостей. Тих, які ви маєте в даний момент. І тих, до яких доберетеся в майбутньому. Бо я не сумніваюся, що ви й далі будете винюхувати скрізь тим своїм хитрим носом. А коли нюхаєте, не забувайте, що уклали угоду і що Брунер нещадно суворий, коли йдеться про угоду.

— Не турбуйтесь. Я вам сказав, для мене ваші камені й ламаного гроша не варті.

— А тепер — тайник!

— Це сейф у холі Горанофа. А сейф схований за картиною над комодом.

— Ну й що, це і є тайник? Його й останній дурень намацає.

— Але після того, як намацає, муситиме відімкнути.

— Мабуть, і це вже хтось зробив.

— Не думаю, конструкція замка дуже солідна й складна. І зауважте, Брунере: люди, у яких був доступ до тайника — Пенеф чи Віолетта, — не мали ключа, а також не мали часу й сміливості, щоб вдатися до послуг якогось техніка. Людина ж, яка володіє ключем, все ще не добралася до тайника.

— Яка людина?

— Ім'я її — Кьоніг. Він з'явився на аукціон і запропонував фантастичну ціну за віллу. Ця деталь вам щось говорить?

— Я вже чув про це, — киває Брунер. — А як ключ потрапив до Кьоніга?

— Тим самим способом, яким потрапив би і до вас, якби ви убили Горанофа й обнишпорили його кишені.

— Хочете сказати, що Кьоніг прибрав Ганефа?

— На ваше щастя, не він особисто, а його люди. Думаю, що якби Кьоніг сам вчинив убивство, у нього вистачило б розуму пошукати замок до виявленого ключа. Але ті дурні не мали ані вказівок, ані розуму для таких операцій. Вони виконали доручене їм завдання і зникли.

— А вбивство Пенефа?

— Та сама історія. І те саме завдання — ліквідувати Пенефа. І хоч було заодно наказано зробити обшук, та на цей раз не вистачило часу. Тому що, як свідчать дані поліції, Пенефа вбито буквально за кілька хвилин перед поверненням Віолетти. Я навіть припускаю, що вбивця, ледве встромивши ніж, одразу ж почув біля входу голоси Віолетти й вашої Флори і поспішив утекти через чорний хід.

— І ви вважаєте, що зараз, поки ми тут розмовляємо, діаманти лежать у тому тайнику у віллі Ганефа? — вигукує Брунер з досить помітним збудженням.

— Я нічого не вважаю. Говорю вам просто те, що знаю і що припускаю, — сухо кажу я.

І щоб передчасно його не бентежити, додаю:

— Там чи в іншому місці, але діамантів усе ще не знайдено. Інакше квартал давно б заспокоївся

— Ваша Розмарі також, напевне, давно зникла б, — додає німець, пильно дивлячись на мене примруженими очима. — Адже вона теж прибула в цей квартал не заради чистого повітря, чи не так?

— Напевно… — відповідаю недбало.

— Слухайте, Лоране! — визвіряється Брунер. — Не забувайте про нашу умову: мені від вас не потрібно нічого, крім відомостей. Як бачите, дуже скромно. Але це не значить, що я допущу, аби ви утаювали від мене те чи інше на свій розсуд…

— Облиште її, — кажу я так само недбало. — Це абсолютно безпечний пішак. Точніше, пішак Тео Грабера, ювеліра, якому Гораноф продав один-єдиний діамант — мабуть, щоб виплатити вам скромне відшкодування збитків. Отже, Грабер послав свою секретарку у ці місця стежити, щоб нічого не сталося з діамантами, які він, очевидно, горить бажанням купити за якомога нижчу ціну.

— Ви починаєте ставати конкретнішим, — бурмоче Брунер. — Власне, ці деталі мені відомі. Я просто запитав, щоб перевірити вас.

Я з докором дивлюся на нього. Потім, осінений раптовою догадкою, запитую:

— А ви не допускаєте, що камінчик, який Гораноф продав Граберові, був не першим, а останнім з серії? І що Гораноф за ці тридцять років мав повну можливість продати по одному всі інші камені?

Брунер ошелешено глянув на мене. Потім раптово засміявся коротким хрипким сміхом:

— Не говоріть дурниць, Лоране! Ви справді не маєте поняття про вартість цих діамантів. Така поміркована людина, як Ганеф, не змогла б розтратити їх і за сто років. Не говоріть дурниць.

— Я б запропонував вам доїхати до центру в моїй машині, — бурмоче Брунер, коли ми знову опиняємось на протилежному березі. — Але Берн — мале місто, і ліпше хай нас не бачать разом.

— Цілком вірно, — киваю я. — Скористаюсь підйомником.

— Підйомником? Він не наповнений для вас неприємними згадками?

— Якщо тільки згадками, то це не страшно, — відповідаю. І ми розстаємось.

«Отже, ядро горіха вже вийнято, хоч і крихта за крихтою, — думаю собі, поки стара підйомна споруда виносить мене до горішнього міста. — Історію складено докупи і в прямій, і в зворотній послідовності, словом, тим дещо хаотичним способом, яким діти складають кубики, щоб одержати зображення півня або собаки. Такий образ собаки вже є, причому цілий-цілісінький, хоч за цей час собаку спіткала собача. смерть.

Однак усе це — лише історія. Історія, що має певне значення для розуміння окремих особливостей нинішньої ситуації, і все-таки історія. Загибель Ганева кладе край його власним турботам, але не моїм. Бо якщо історія складена, то досьє все ще залишається розірваним на три частини. І лише одна з них — у моїх руках, точніше, під однією з ніг».

Я виходжу з підйомника. Майданчик перед церквою безлюдний. Першою ж бічною вуличкою переходжу на головну і через десять хвилин опиняюсь біля машини на Беренплац. Аж тепер, коли трубний голос німця перестав гудіти у вухах і думки мої вляглися, я відчуваю, що черепна коробка досить-таки потерпіла і неабияк поболює. Пора нарешті повертатися в тихий дім у тому тихому кварталі й поринути у тихий заспокійливий сон.

Їду мимо парламенту в напрямку моста. Циферблат, що світиться у машині, показує тільки десять тридцять, але вулиці давно пусті, начебто вже глибока ніч. Виїжджаю на Кірхенфельдбрюке й уловлюю за собою блиск якоїсь фари; мабуть, це фара мотоцикла, який звернув убік, бо за мною не було машини.

Я усвідомлюю свою помилку вже аж на середині довгого моста. Дві червоно-білі бетонні піраміди, типу тих, що ставлять під час ремонту шосе, перегороджують мені шлях. Полотно, одначе, не ремонтується, і піраміди, очевидно, щойно поставлені за сигналом тієї фари. Словом, я вскочив у старанно влаштовану пастку за точним передбаченням противника.

Передбачення ці, ясна річ, не можуть бути результатом бозна-якої проникливості. Кірхенфельдбрюке — єдиний міст, яким можна виїхати на Тунштрасе, не об'їжджаючи далеко, і я, як і всі інші жителі Острінга, завжди їду через цей міст, так що цілком логічно було не доганяти й підстерігати мене в місті, а причаїтися тут і просто чекати. Більш важливе інше — навіщо я їм потрібен. Проте для роздумів цей момент аж ніяк не підходить.

Хоч-не-хоч зупиняю машину, готуючись дати різкий задній хід, але в цей час двоє людей витягують позаду ще дві піраміди. Виходу нема. Між іншим, ще й тому, що ті двоє з пістолетами в руках. Міст досить добре освітлений, і ясно видно, що на стволах — заглушники. А коли пістолет із заглушником, імовірність того, що він буде пущений у хід при першій же необхідності, значно зростає.

Між двома проїжджими частинами моста тягнеться високий металевий бар'єр, отже, будь-яка спроба маневрування виключена. Виходу нема. Тим більше, що в цю мить, несподівано перестрибнувши бар'єр, за два метри перед машиною стають ще двоє. Також з пістолетами, стволи яких підозріло видовжені.

Мушу визнати, що вони обрали справді найзручніше місце, щоб всадити в мене кулю. А я допоміг їм, з'явившись у найзручніший момент. Міст безнадійно пустий. Кілька приглушених пострілів — і П'єру Лорану кінець. Це ще півбіди. Гірше те, що разом з Лораном пропаде й Боєв. А чи вони кинуть мене у шістдесятиметрову безодню за парапетом моста вже мертвого, чи все ще живого — це деталь, якою, можливо, не зацікавиться навіть слідча поліція.

Двоє, котрі стоять перед фарами машини, добре знайомі мені з недавньої зустрічі у підйомнику. Той, що справа, у шоколадному костюмі в світлу смужку, який він уже мав час витріпати від пилюки, якраз у цей момент робить недбалий жест пістолетом: «Вилазь!»

Не підкоритися — все одно стрілятимуть через скло. Я покірно відчиняю машину і вдаю, що збираюсь виходити. Але замість того лише різким жестом кидаю одну з синіх капсулок, які на всяк випадок ношу в кишені. І в ту ж мить повторюю жест, але цього разу в зворотному напрямку, за машину.

Не чекайте грому і тріску. Лише два сліпучі клубки полум'я спалахують як вогняний вихор і одразу ж щезають. Але разом з ними щезають і невідомі типи.

Дорога кожна мить. Такий пекельний спалах на середині головного моста не може залишитись непоміченим навіть у сонному місті, навіть якщо це місто — Берн пізньої нічної пори, а точніше — о десятій тридцять вечора. Я вискакую з машини, блискавично прибираю одну піраміду, потім другу, відтягую одне тіло, за ним друге, хапаюсь за кермо і даю повний газ. Тільки-но я в'їхав на Тунштрасе, як десь позаду розлягається виття поліцейської сирени. Не дивно, що таке ж виття чується й попереду. Тому я пірнаю в перший глухий провулок і з досадними, але необхідними маневрами вертаю до свого спокійного дому.

Справді спокійний дім. І зовсім спокійне місто. Але його спокій починає ставати зловісним.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Видно, бесіда з Флорою була досить гарячою, — ущипливо каже Розмарі, помітивши легкі зміни на моїй фізіономії.

— Помиляєтесь, — відповідаю. — Це не любовні ушкодження.

Я опускаюсь в улюблене крісло і мрійливо зітхаю:

— Як би мені хотілося, дорога приятелько, по-справжньому розраховувати на вас.

— Думаю, можете розраховувати повністю.

— Навіть до такої міри, щоб сподіватися на чашку кави?

— Гультяй, — бурмоче Розмарі і все ж спроквола встає. — Якщо хочете мати безсонну ніч…

Але послати її на кухню — значить одержати лише короткочасну відстрочку. Трохи пізніше вона разом з кавою підносить мені наступне запитання:

— Тепер нарешті скажете, що з вами сталося?

— Напад, — заявляю я лаконічно, відпивши ковток життєдайної рідини.

— З боку кого?

— Поняття не маю, — відповідаю майже щиро і запалюю сигарету.

— Із якою метою?

— Гадаю, що мету досить ясно видно з наслідків.

— Вважаєте, що вас хотіли вбити?

— Можливо.

— А може, й пограбувати?

— Одне випливає з другого. Особливо якщо вони вбили собі в голову, що мої кишені повні діамантів.

— Значить, на вашу думку, напад був пов'язаний з тим, що коїться поблизу?

— А з чим же іншим? Ми все-таки у Берні, а не в Чікаго.

— Ви вже починаєте цитувати Флору… так вона вам улізла в голову, — підколює Розмарі.

Але, не одержавши відповіді, переходить на дещо серйозніше:

— П'єре, я боюсь…

— Якщо боїтеся, згортайте прапори. Це легше всього. Сподіваюсь, місце у Грабера зберігається за вами.

Вона якийсь час мовчить, ніби оцінюючи мою пропозицію. Потім каже іншим тоном:

— Не згорну! Не збираюся відступати перед цими…

— Якими «цими»?

— Ну, цими, що напали на вас… Власне, скільки чоловік напало?

— Цілий натовп. Спочатку було двоє, потім стало четверо. І якби я не поклав край їхній витівці, вони, напевне, продовжували б подвоюватися.

— Скільки б їх там не було, я не відступлю, — повторює Розмарі.

Люблю таких рішучих осіб. Навіть якщо вони іншої статі.

Розмарі підкріплює свої слова ділом вже наступного дня: квартирантка повідомляє, що Віолетта запросила нас на чай у другій половині дня.

— Такий візит на очах у всього кварталу не особливо мене захоплює, — кисло бурмочу я. — Так ми зовсім розкриємось перед можливими спостерігачами.

— Ну й що, як розкриємось? — з викликом запитує жінка, немовби вона не секретарка Грабера, а чемпіонка стриптизу. — Закони цієї країни забороняють не пообідній чай, а бандитські напади.

— О закони!..

Звичайно, всупереч моїм лицемірним протестам, ми одразу після п'ятої опиняємось у знайомому похмурому холі, який уже не виглядає таким похмурим, можливо, завдяки тому, що тут додатково поставлено дві настільні лампи з рожевими абажурами. Віолетта нарядилась у скромне батистове платтячко точно такого ж кольору, як і абажури, але прикрашене ще маленькими синіми квіточками. Сидимо біля стола, щоб не носитися з чашками та солодощами сюди-туди, і розмовляємо про все й ні про що, як велить хороший тон. Поки Розмарі раптом не повідомляє ні з того ні з сього:

— А вчора на нашого дорогого П'єра двічі нападали бандити, уявляєте?

— Ну! — вигукує Віолетта, розкривши рот від здивування. — Невже це можливо?

— І справа не в тому, що його побили, — веде далі моя квартирантка з тією звичайною недбалістю, яку ми проявляємо до чужого страждання. — Справа в тому, що саме ховається за цими нападами?

Вона стишує голос і, спрямувавши свій томний стурбований погляд на господиню, додає:

— Тому що, мила, напади сталися безпосередньо після вашої розмови з П'єром у лісі!

— О, невже це можливо? — знову вигукує Віолетта, мабуть, нездатна придумати нічого іншого. — А ми не розмовляли про щось таке, що…

— Я не сумніваюсь, — квапливо погоджується Розмарі. — Однак ті пани, видно, іншої думки…

— Та яких панів ви маєте на увазі? І, власне, чого ви хочете від мене? — запитує господиня, вже явно розстроєна.

— Чи не краще нам припинити цю неприємну розмову і перейти на щось легше? — нарешті озиваюсь і я.

— Але вона мусить бути в курсі справи, П'єре! — заперечує моя приятелька.

— В курсі чого? — дивується зовсім розтривожена Віолетта.

— В курсі того, що вони хочуть найближчим часом винищити всіх людей, які вас оточують, всіх тих, що могли б захистити вас. Як зарізали цього милого пана Горанофа, як розправилися з Пенефим, так завтра можуть зробити і з П'єром…

— Мерсі, — бурмочу я. — Ви справді мене підбадьорюєте.

— Але ж воно так є, дорогий… І нічні напади цілком підтверджують це. Нічого дивного, якщо потім настане й моя черга. Вони хочуть залишити вас самотньою, миле дитя, зовсім самотньою, а тоді вже зайнятися вами…

— Але чого, власне, їм потрібно від мене? — дивувалося миле дитя, котре, як я уже згадував, навряд чи молодше від моєї квартирантки.

— Ви повинні краще знати, — відповідає Розмарі.

— Нічого не знаю, запевняю вас!

— В такому випадку мусимо опиратися на припущення, — знизує плечима моя приятелька. — Що можуть шукати такі жадібні люди, як не щось цінне… золото… або, скажімо, діаманти… Так, може, справді діаманти… У нашому кварталі ходили якісь чутки про діаманти, пригадуєте, П'єре?

— Начебто було щось таке, — бурмочу я зовсім неохоче, аби натякнути Розмарі, що вона веде слідство досить грубо.

— Діаманти?.. Не пам'ятаю, щоб батько згадував коли-небудь про діаманти.

— Він міг їх мати і не згадуючи про це, — лагідно пояснює моя приятелька, ніби перед нею справді мале дитя. — До того ж ви бачилися з ним так рідке. Ви ж мені самі казали, що не часто його бачили… Отже, у вас не було можливостей для докладних розмов…

— Так, це правда, — киває Віолетта. Потім повторює ніби сама собі: — Діаманти…

— Діаманти, так, — підтверджує Розмарі. — А може, й якісь інші речі у цьому роді…

— Ви давно залишилися без матері? — пробую я змінити тему, поїш моя квартирантка не дійшла до такого нахабства, щоб запропонувати негайно дружними зусиллями приступити до пошуків.

— О, я її майже не пам'ятаю. Наскільки мені відомо, ми з нею жили в Базелі, батько дуже рідко навідувався до нас… А потім, коли мені було три роки, мати померла, принаймні так казав батько, але пізніше я довідалася від жінки, котра мене доглядала, що вона насправді виїхала кудись… Напевно, їй набридло сидіти самій і марно чекати мого батька…

— Цього ще недостатньо, щоб залишити вас, моя мила… — не втримується від вироку Розмарі.

— Ну, так, я теж такої думки, але вона, видно, думала інакше, — каже невпевнено Віолетта, немовби йдеться просто про питання смаку. — А потім настав період пансіонів. Пансіони, пансіони, аж поки не закінчила університет…

— Мабуть, згадки ваші про ті місця не дуже приємні, — озиваюсь я, щоб і собі щось сказати.

— Чому ж? Дивлячись яке місце… Про деякі збереглися досить-таки непогані спогади. Але не про всі, звичайно.

— А невже ви не могли жити коло батька? — підкидає в свою чергу Розмарі.

— Він завжди твердив, що для нього це не зручно… Що він мені пояснить, коли прийде час… Мовляв, пізніше, колись, можливо…

Вона замовкає, потім веде далі:

— Щиро кажучи, я теж не прагнула жити коло нього. Він був людиною замкнутою. Я відчувала, що ми чужі. До того ж я вже була звикла до пансіонів. Людина, знаєте, до всього звикає.

— Ваше дитинство справді було не радісним, дороге дитя! — співчутливо зітхає моя приятелька. — Рано без матері… І з таким батьком… А тепер, до цього всього, — ще й ті діаманти. Я хочу сказати, ті люди, які вас так обсідають…

Розмарі, очевидно, наполягає на тому, щоб знову повернутися до теми; я даремно намагаюсь поглядом примусити її замовкнути: вона навмисне не дивиться на мене, отож я змушений сидіти як безпорадний свідок і слухати її дурниці.

— Вибачте, мила, у вас немає чогось студеного у холодильнику? — запитує через деякий час моя піднаймачка із властивою їй невимушеністю. — Признатись, я трохи розігрілася від чаю в таку теплу пору.

— Ну, звичайно, — з готовністю підводиться Віолетта. — Що б ви хотіли — кока-колу чи мінеральну воду?

— О, не турбуйтесь, я сама принесу, — зривається і Розмарі. — Розважайте тут нашого кавалера, я можу й сама…

Цілком ясно: вона вмирає від бажання оглянути хоча б коридор і кухню, думаючи, що зараз же угледить якийсь таємничий тайник або якусь річ, котра могла б служити тайником. Що ж до самого холу, то, гадаю, вона вже добре його оглянула ще під час першого візиту, навіть кілька разів принагідно посилала господиню на кухню, щоб роздивитися ще краще. Чи то Віолетта справді занадто наївна, чи у неї якісь інші наміри, але вона охоче дає можливість Розмарі поратись на кухні і знову сідає на місце. Виявляється, правдивим є друге. Тільки-но Розмарі вийшла, вона схиляється над столом і шепоче мені:

— Я б хотіла вас бачити… Наодинці.

— Коли і де? — коротко запитую я, оскільки моя приятелька не має звички довго роззиратися.

— Завтра о п'ятій, у лісі… на вчорашньому місці…

Наївна.

— Тільки не там. Пропоную в кондитерській «Меркур», на першому поверсі, там, на головній вулиці, словом, знайдете.

— Знайду, — киває Віолетта, наче слухняна учениця.

— І постарайтесь, щоб за вами ніхто не стежив, — кажу заради чистої формальності, бо навіть якби хтось і стежив, навряд чи вона його помітить при своїй щиросердості.

Але вона знову поважно киває, аби показати, що розуміє всю серйозність становища. Розмарі затримується довше, ніж це припустимо. Очевидно, знайшла щось варте уваги — якийсь витяжний душник або коробку від електромережі. Нарешті моя квартирантка з'являється, тріумфально несучи пляшку газованої води і склянку. Боюсь, одначе, щоб вона хоч не забула, навіщо їх принесла.

«Меркур». П'ята година. Це якраз та пора, коли бабусі, пардон, літні дами, приходять випити пообідній чай і з'їсти традиційний величезний шматок шоколадного торта з кремом, з цілою шапкою крему, так чудово збитого, що він нагадує не крем, а ефірний подих, юну фантазію, дорогу мрію.

Взагалі бабусь, пардон, літніх дам, тут усюди стільки, що створюється враження, начебто життя — в цілому — належить тільки їм, в той час як завдання молодих — трудитись у конторах і за автоматичними касами, словом, акуратно обслуговувати широкі маси бабусь.

Їх повно у кав'ярнях, у магазинах, на вулицях, і, звичайно, в першу чергу на головній вулиці, яка з кінця в кінець усіяна бабусями. Але якими бабусями! З укладеним і завитим волоссям блідо-лілового, блідо-синього і навіть блідо-зеленого тонів, в ефірних шовкових сукнях найбільш веселих кольорів, у модних туфлях — тих самих з огидно грубими каблуками, — з парасольками і сумками з крокодилячої шкіри. Однак найістотнішим елементом туалету цієї старечої фауни, безперечно, є капелюхи. Позбавлені можливості виставляти інші частини тіла, бабусі зосереджують всі свої зусилля на голові, а найбільше — на капелюсі, який увінчує її. Тут можете зустріти капелюхи з усілякого матеріалу, різних кольорів, розмірів і форм — у вигляді корзин, пташиних гнізд, сковорід, каструль, але найбільше у вигляді каструль, по можливості глибших і імпозантніших за розміром.

Точно о п'ятій я опиняюсь у просторій кондитерській і невпевненими рухами, наче недосвідчений плавець чи лунатик, входжу в море капелюхів, розташованих біля маленьких столиків перед шоколадними тортами. Капелюхи роблять легкий круговий рух у мій бік: я забув сказати, що вони надзвичайно допитливі. Потім, видно, зробивши висновок, що я надто молодий, а можливо, й дуже старий і взагалі нецікавий з їхньої точки зору, капелюхи знову повертаються на вихідні позиції й зосереджуються на шоколаді і кремі.

На щастя, я знаходжу вільний столик, сідаю й непомітно роззираюся. Побіжний огляд показує, що я єдиний чоловік у цьому закладі, і це мене заспокоює. Хоча в наші дні не виключено, що західні розвідки захопили своїми щупальцями і світ бабусь. А що може бути небезпечніше від бабусі-шпигунки, яка так глибоко насунула каструлю на голову, що годі навіть угледіти її очі, не те що зрозуміти її думки.

Через кілька хвилин у залі нарешті з'являється одна молода істота — Віолетта (новий круговий рух капелюхів, довгий оцінювальний погляд, а вслід за цим — повернення на вихідні позиції). Я підводжусь і стримано піднімаю руку. Молода жінка уловлює мій жест і квапиться сюди.

— Здається, один пан ішов за мною, — шепоче вона, трохи задихавшись, — але я вислизнула від нього. Зайшла у Льоб і загубилася в натовпі.

— Не дивно, якби це був і незнайомий залицяльник, — підхоплюю я, запрошуючи її сідати.

— О месьє Лоран, — засоромлюється вона, — я прийшла поговорити про серйозні речі.

Замовляю неминучий чай і неминучі торти кельнерці у міні-сукні, — тепер такі короткі сукні носять лише кельнерки, якщо не рахувати окремих періодичних капризів Розмарі, — а коли ласощі з'являються на столику, промовляю:

— Чим можу бути корисний вам?

— Не уявляю, — відповідає Віолетта. — Тобто нічим особливим. Хочеться просто поговорити з кимось зовсім вільно, щоб розібратись у своїх клопотах, а в мене немає жодної людини, на яку можна було б покластися; і навіть ця ваша Розмарі, пробачте, може, й хороша дівчина, але іноді проявляє таку цікавість, що… що… Словом, ви єдиний викликаєте у мене довір'я саме тому, що не проявляєте цікавості; ви справили на мене гарне враження ще в той день, там, у лісі… І хоч я не розбираюсь у людях, мені здається, що ви не схожі на тих, які винюхують навколо, начебто в цій віллі сховані…

— Діаманти, — підказую їй.

— Так, діаманти чи бозна-які скарби.

— Відвертість за відвертість, — киваю я. — Діаманти справді існують, панно Віолетто.

Вона кидає на мене швидкий недовірливий погляд:

— Ви певні?

— Цілком.

— В такому разі, де вони можуть бути?

— Можливо, десь у віллі. В якомусь секретному тайнику.

— Єдиний секретний тайник — це сейф. Я знаю від батька.

— Значить, вони в сейфі.

— Сейф порожній.

— У вас є ключ від нього?

— Так, звичайно, мій батько залишив мені в Лозанні.

— Тоді десь в іншому місці. Наприклад, у підвалі.

— У цій віллі немає підвалу. Підвал є в моїй — у Лозанні. Але не думаю, щоб я не знала про те, що знаходиться у моїй власній віллі…

— Значить, досі ви жили там?

— Не зовсім. Я жила переважно у приятельки. Мій дім в досить безлюдному місці, і, щиро кажучи, мені страшно залишатись там самій, особливо увечері. Тому я мешкаю в квартирі приятельки з пансіону. Там я прописана, там одержую кореспонденцію. Хоч яка може бути кореспонденція у такої жінки, як я?..

— І все-таки діаманти існують, — повторюю я, щоб відвернути її від цих побутових подробиць. — І тільки цим пояснюється пожвавлення навколо вас і навколо вашого дому. Не будемо вже говорити про вбивства…

— О, так, прошу вас, не будемо говорити про вбивства.

— Згоден. Поговоримо про більш чисті і невинні речі. А хіба може бути щось чистіше й невинніше за розкішний діамант?

— Можливо, й ні. Ви краще знаєте. Але мушу вам признатися, що дорогоцінні камені мене зовсім не цікавлять. І якщо ці камені — не легенда, а реальність, і колись потраплять до моїх рук, можете бути певні, що я одразу ж продам їх першому стрічному ювеліру.

— Чому ж? Вам необхідні гроші?

— Ні, принаймні якщо говорити про мої особисті потреби. Батько повністю забезпечив мене довічною рентою. Але якщо я матиму якусь велику суму, дійсно велику суму, то збудую в Лозанні на березі озера світлий і сонячний дитячий будинок. Я вже навіть вибрала місце — великий парк з галявинами й високими деревами. Ви точно вгадали: у цих пансіонах я провела невеселе дитинство, причому, зауважте, у досить дорогих пансіонах. А яке воно у бідних дітей? Мій будинок, якщо я все-таки колись його споруджу, призначатиметься тільки для бідних дітей.

— Мрія благородна, — визнаю я. — Але для того, щоб народилась така гарна мрія, у вас, напевне, мусили бути якісь надії.

— Вгадали, — вона мляво усміхається. — Але оскільки ми говоримо про мрії, що б ви зробили самі, якби одержали жменю діамантів?

— Я не проявляю ніякісінького інтересу до цих каменів.

— А до їх вартості у грошах?

— Так само.

— І якби вони до вас потрапили, ви б їх просто викинули на вулицю?

— Ні, звичайно. Але я з легким серцем відступив би їх тому, у кого на них більше прав, ніж у мене.

Вловивши її погляд, по-дитячому недовірливий, спішу додати:

— Розумію, що для вас це, можливо, звучить неправдоподібно, але це — сама істина. Хоч звідси не випливає, що я зовсім безкорисливий. І якщо наша сьогоднішня розмова триватиме так само щиро, як і почалася, гадаю, я зможу сказати вам, на що саме націлений мій інтерес.

Віолетта знову дивиться на мене, але недовір'я в її погляді починає розсіюватись. Немовби намагаючись повністю виправдати мої сподівання, вона каже просто:

— Я знаю про ці діаманти, месьє Лоран. Не з вуличних пліток, а від батька. І якраз на цьому базувались мої надії, про які ви сказали. Ще багато років тому, почувши про камені, я вирішила колись зробити з них щось таке, що наповнило б змістом моє життя.

— Намір ваш досить благородний, і це дає вам перевагу перед іншими претендентами, — визнаю я.

— Думаю, що моя перевага забезпечується також законом про спадок, — усміхається вона знову.

— З одного боку — так, а з другого — ні, — бурмочу я. — Не знаю, що вам говорив батько, але в дійсності історія з цими діамантами досить-таки заплутана…

— Батько не вдавався в деталі. Він просто сказав, що колись я успадкую від нього коробочку з каменями, котра повністю винагородить мене за ту самотність, на яку я була приречена… Бідолаха… Він вважав, що для мене самотність — страждання…

— Невже вона вас не гнітить?

— Анітрохи. Мене лякає не самотність, а спілкування. Якщо судити лише з моєї балакучості, то можна прийти до зовсім помилкових висновків. Я страшенно нетовариська людина, месьє Лоран.

— Однак кожен відчуває потребу в спілкуванні

— Я також. Але з дітьми. І якщо я хочу одержати те, що мені належить по закону, то не з метою нагромадження процентів у банку. Тільки ж, судячи, з ваших натяків, мої права на камені, видно, не такі вже й безперечні, як твердив батько…

— Я цього не казав, — поспішаю заперечити їй.

— Облиште заспокоювати мене. Я хочу знати саму істину. І якщо ці діаманти справді не належать мені, можете бути певні, що я не посягну на них, навіть якби ви зараз поклали їх переді мною на цьому столі.

— На жаль, я безсилий зробити де. Але можу відкрити вам істину. Це десять діамантів виняткової вартості, з яких ваш батько не так давно продав найменший, тож у даний момент каменів дев'ять. Колись вони належали одному грецькому мільйонерові, але нацисти пограбували його, а потім продали здобич вашому батькові, який, можливо, навіть не знав, звідки ці камені…

— І все-таки вони крадені…

— Ну, так. Проте колишній власник давно мертвий, спадкоємців також не залишилося, отже, немає жодного законного претендента, не кажучи вже про те, що час покрив усю цю історію давністю…

— І все-таки вони крадені… — немовби сама для себе повторює молода жінка.

— Однак крадені не вашим батьком. Та й, мабуть, батько заплатив за них досить солідну суму.

— Справді… — знову промовляє вона, ніби сама до себе. — Може, ви маєте рацію… Все ж мушу зізнатися, що після вашої розповіді ці діаманти одразу потьмарились у моїх очах…

«Так само, як білий сапфір Розмарі», — майнуло у мене в голові.

— Якщо ви задумали використати їх на таку благородну справу, то немає ніяких причин, щоб вони потьмарились, — кажу я рішуче. — Невже буде краще, коли вони потраплять до рук шахраїв і пожадливих людей?

— Дай боже, щоб ви були праві, — все ще з ноткою вагання відповідає вона. Потім пригадує:— А яку мету переслідуєте ви?

— Я відповім вам прямо, оскільки вірю вам вже тому, що ви болгарка…

— О, болгарка! Сильно сказано, — усміхається вона своєю анемічною усмішкою. — Я ніколи в житті не бачила Болгарії.

— А хотіли б побачити?

— З якою метою? Мене ніщо не зв'язує з цією країною. Та й подорожувати я не люблю. Кожна подорож — це розчарування. Як і кожне знайомство. Як і кожна переміна. Здалека речі завжди виглядають кращими. Світ також здається кращим, коли дивишся на нього через вікно кімнати або екран телевізора. Дійсність завжди гірша від зображення. У дійсності завжди є незручності — жара або холод, неприємні запахи або настирливі мухи, марна втома і зайве потіння.

Вона замовкає. Потім знову похоплюється:

— Ви почали було щось розповідати…

— Так, про мої власні інтереси. Один чоловік, скажу прямо — один колишній поліцай, у свій час залишив на зберігання вашому батькові якісь списки. Ваш батько узяв їх просто так, щоб зробити послугу старому знайомому. Але знайомий уже давно помер, а списки все ще існують, і якщо потраплять у нечисті руки, можуть завдати чимало неприємностей людям, чиї імена фігурують у цих паперах.

— Хочете сказати, що якраз ці папери вам потрібні…

— Саме так. Тільки я не маю поняття, де вони знаходяться. Оскільки вони вам зовсім не потрібні, як і будь-кому іншому, крім якогось зловмисника, я просив би вас, коли ви їх розшукаєте…

— Шукати їх немає потреби, — перебиває мене Віолетта звичайнісіньким тоном. — Я знаю, де вони. Якщо, звичайно, це ті самі, які вам потрібні, — тонкі й вузькі аркуші, на яких написані різні болгарські прізвища.

— Гадаю, що це саме ті списки, — киваю я, намагаючись також утримати свій голос у межах звичайних інтонацій.

— Можете дістати їх навіть завтра. Вони у банківському сейфі мого батька. Але, запевняю вас, у цьому сейфі немає нічого іншого, крім старих паперів, які не становлять жодної цінності.

— Мене інше не цікавить, — бурмочу я.

— Тоді можна завтра ж підскочити до банку, — пропонує вона, явно задоволена з того, що може подарувати мені річ, яка для неї самої не має ніякої вартості.

— Чудово. Тільки треба зробити це так, щоб оті люди, які проявляють стільки цікавості до вашої особи, не завважили нас. Банк… Сейф… Для них цього досить, аби дійти і до наступної думки — про діаманти.

Вона мовчки киває. Потім раптом її осіняє геніальна ідея. Вона запускає руку в свою сумку і подає мені маленький секретний ключ:

— У такому разі вам ліпше піти самому. Ось ключ. Але не забудьте і девіз: «Зебра». В цьому банку замість цифрового шифру користуються девізом.

Бурмочу мерсі, недбало беру ключ і кладу в кишеню, все ще не в стані повірити тому, що сталося. Стільки складних комбінацій, стільки підслуховування й підстерігання, стільки зіткнень і ризику лише для того, щоб настав момент, коли в якійсь переповненій бабськими капелюхами кондитерській якась невинна істота, порившись у сумці, передасть тобі ключ від секретного архіву.

Жінка навіть не могла припустити, що ці нікчемні папери коштують більше, ніж усі діаманти, тому що від них залежить спокій мільйонів людей і цілої країни. Але що їй до цієї країни, про яку вона лише чула і яку навіть не виявляла бажання побачити.

— Я чудово розумію, що це не бозна-яка послуга, — наче крізь сон доноситься до мене голос Віолетти. — Але все ж сподіваюся, що й ви проявите чуйність, не стільки заради послуги, скільки заради приятельських почуттів.

— Розраховуйте на мене, — кажу їй. — Я не допущу, щоб навіть волосинка упала з вашої голови.

І киваю напівголій кельнерці, щоб розрахуватись.

Я не сказав, що сьогодні п'ятниця. І як завжди у цей день і в цей час, я стою на терасі за кілька кроків від того фатального Кірхенфельдбрюке, який учора ввечері мало не додав до своїх численних історичних особливостей ще одну: лобне місце вашого покірного… але обминемо особисті імена.

Дні вже значно довші, навіть досить довгі, оскільки стоїть початок червня; у такий час ще зовсім видно, і мені хочеться глянути через парапет, щоб угледіти на нижній площадці Бояна, замаскованого під хіпі. У принципі це неважко, оскільки в короткий пообідній час та ще по п'ятницях тераса безлюдна, якщо не брати до уваги одного-єдиного літнього громадянина, який ліниво прогулюється під деревами. Але, як на зло, саме в умовлену хвилину громадянин знаходиться за кілька кроків від мого звичного місця біля парапету, отже, щоб не пропустити передачу, доводиться сісти на ближню лавку.

Авторучка попереджувально потріскує, і я уловлюю голос. Однак це голос не Бояна:

— Ваш приятель не може прийти через стан здоров'я, — каркає в апараті неприємно чужий голос. — Він лежить побитий біля входу в підйомник у нижньому місті…

— Прийнято, — відповідаю я і з полегшенням помічаю, що літній залишив майданчик і попростував до моста. — Маю передати щось важливе…

У ту ж мить кількома стрибками підлітаю до парапету. Внизу, якраз на тому місці, де мусить бути Боян, зараз стоїть щуплий невисокий чоловік, постать якого мені неясно знайома.

Не знаю, чи зараз час для подібних розмірковувань, але мушу зауважити, що у психології поведінки існують стереотипи, хоча й осмислені з практичної точки зору, але небезпечні саме тим, що вони стереотипи. Тому, перш ніж діяти в той чи інший спосіб, завжди треба подумати, чи противник не чекає від тебе саме такого кроку і чи не побудував він свій план якраз на цій можливості.

Отже, чого в даному випадку противник чекає від мене? Що я помчу до підйомника і вскочу в пастку? Чи стрибну на цього, що внизу, і також потраплю в пастку? Чи не є обидва ці вчинки однаково ризиковані з точки зору професіонала? «Скажи, чи не дурні вони з професійної точки зору?» — подумки звертаюсь я до Любо. Та Любо мовчить, задумливо дивлячись униз, туди, де мав би бути Боян. Я б на його місці також мовчав, якби йшлося про мого сина.

Але, хоча йдеться не про мого сина, у мене немає сил стояти у бездіяльності й обмірковувати справу з самим собою, притому з точки зору професіонала. Думка про те, що я допущу, щоб хлопця спіткала батькова доля, навалюється на мене таким тягарем, що я ладен з шкіри вистрибнути. А оскільки з шкіри вистрибнути неможливо, я стрибаю з майданчика. Стрибаю і з триметрової висоти звалююсь на того, що внизу.

В першу мить у мене таке враження, наче я його розчавив, але виявляється, що не зовсім. Щоб уникнути можливих і абсолютно зайвих у даний момент дурниць з його боку, вганяю кулак йому в обличчя. Смагляве обличчя з великими очима і чимось жіночим у виразі. Обличчя Тіма чи Тома. Я їх завжди плутаю.

— Хто тебе послав? — питаю впівголоса, хапаючи метиса за шию.

— Не можу сказати, — хрипить він.

— Тоді тобі кінець. Отут. Зараз же.

Для переконливості стискаю трохи сильніше тонку шию. Великі очі Тіма чи Тома стають ще більшими — здається, ось-ось вискочать. Ослаблюю свої ручні кліщі, щоб дати йому можливість говорити, і знову шепочу:

— Хто тебе послав?

— Хазяїн.

— Ральф Бентон?

Метис ствердно зводить важкі повіки.

— Де Боян?

— Поняття не маю. Я його ніколи не бачив. Я сказав те, що мені звеліли сказати, — мимрить Том чи Тім уже більш охоче з безнадійною думкою, що мокрому дощ не страшний.

— А де мала стояти людина, якій ти передаєш?

— Поняття не маю, — повторює той. — Мені сказали, десь метрів за двісті звідси. Звеліли передати те, що мені сказано.

«Бачиш? — мені здається, що я нарешті чую голос Любо. — Хлопець не видав нічого. Просто вистежили і засікли, де й коли він стоїть. А потім його схопили і відібрали апарат. Але хлопець не видав нічого». — «Тепер мовчи, — кажу йому. — І не заважай мені працювати. Іншим разом обміркуємо ці речі».

Однак я теж задоволений, що Боян не проговорився. І що рефлекс не обманув мене. Обманув би, якби я помчав до підйомника. Чоловік, якого я тримаю за шию, продовжує перелякано водити великими очима. Попускаю ще трохи кліщі, щоб він міг дихати. Зараз він обов'язково мусить дихати. І чим глибше, тим краще. Бо, тримаючи його однією рукою за шию, я другою притискаю йому до рота одну з уже відомих ампул з наркотичним газом. Потім відтягую його під ближній кущ і швидко простую на Беренплац.

Хвилин через десять зупиняю машину за кілька кроків від тераси, ловлю відповідний момент, хапаю все ще потонулого в солодкий наркоз Тіма чи Тома і без зайвих церемоній заштовхую в багажник. Добре, що мені прислали цього метиса, досить щуплого і легкого для маніпулювання, а не якогось велетня типу отого в шоколадному костюмі. Нічого дивного: з велетнями у даний момент сутужно. Особливо після нічного матчу. Хоч це не значить, що запаси не будуть поповнені найближчим часом.

Отже, Ральф Бентон. Мій тихий і порядний сусід. Мій звичний партнер у цих сонних домашніх каре. Значить, настав час перейти до іншої гри. Причому вже з відкритими картами.

Я повертаюсь назад у район головної вулиці й зупиняю машину біля першої ж телефонної кабіни. Набираю номер і чекаю знайомого запитання і знайомого голосу.

«Це Лоран, дорогий приятелю», — повідомляю я.

«А, Лоран! Я тільки-но думав дзвонити вам. Що ви скажете з приводу невеличкого бриджу?»

«Чудова ідея, хоч і не зовсім вчасна. Я б надав перевагу невеличкій розмові наодинці».

«Ви ж знаєте, що для вас я готовий на все», — м'яко озивається Ральф.

«Але спершу мусите віддати мені того хлопця, якого ви не знати за що побили. Інакше я змушений буду вдатися до певних санкцій над вашим Тімом чи Томом, який у даний момент задихається в моєму багажнику».

У трубці чується короткий тихий сміх американця: «Ну, значить, я милосердніший від вас. Ваша людина знаходиться не в багажнику, а в моєму гаражі. І зовсім не побита. Так що можете в будь-який час приїхати і забрати її. Не забувши, звичайно, повернути мені слугу. Мушу вам сказати, що без цього слуги я зовсім безпомічний».

Я вішаю трубку і вскакую в машину. Але їду не на Кірхенфельдбрюке, а на сусідній міст, хоча й не допускаю, щоб противник був настільки тупий, щоб двічі підряд повторювати той самий номер. Якийсь час безцільно петляю різними вулицями, аж поки переконуюсь остаточно, що я вільний від небажаної компанії, потім зупиняюсь у маленькому провулку, виходжу на другий, знаходжу потрібний будинок і ліфтом, — мені вже починає ставати не по собі від ліфтів, — піднімаюсь на найвищий поверх.

— Ти, здається, здурів! — шепоче зляканий Борислав, коли, відчинивши двері, стикається зі мною.

— Намагаюсь не дійти до цього, — бурмочу я, заштовхуючи його досередини, і зачиняю за собою двері. — Дай чогось випити!

Він проводить мене у затишний хол, більш-менш схожий на мій, але без того заспокійливого зеленого кольору обоїв, ставить на стіл пляшку віскі і рушає за допоміжними матеріалами.

— Облиш, — зупиняю його. Обійдеться й без льоду. Нема часу. Наливаю собі трохи. Випиваю одним духом і повідомляю:

— Боян попався. Іду його виручати, зустріч через півгодини у віллі Ральфа Бентона. Мабуть, Бентон — шеф усієї комбінації. Тому досі сидів у тіні.

Наливаю ще трохи, аби тільки не сидіти без діла, і додаю:

— Друге. Ось тобі ключ. Девіз — «Зебра». У Кантональ-банку. Сейф Ганева або, якщо хочеш, його дочки. Всередині знаходиться друга частина досьє — прізвища. Забереш завтра з самого ранку й відішлеш за призначенням. І ще ось що: мені потрібна довідка про віллу в Лозанні. Записана, очевидно, на Горанова або на його дочку. Розшукай будівельну фірму, а також іншу, — я роблю багатозначний жест, — якщо така існує. Коли вона справді існує, знайди людину, підходящу для цього діла.

Я випиваю вже згадану добавку і докидаю просто для уточнення.

— Бояна, звичайно, ти доставиш! Ну, я зникаю!

Борислав не промовив ні слова: все ясно і так. І хоч по його обличчю видно, що після такої довгої розлуки він мріє про дружню розмову, єдине, що він нарешті каже, має чисто професійне значення:

— Отже, комбінація з машиною залишається та сама?

— Та сама: порядок вулиць — за порядком днів.

Я тисну йому руку, по-батьківськи поляскую по плечу, хоч він майже моїх років і вищий на якихось кілька сантиметрів, — чудовий партнер для Флори, треба буде йому колись про це сказати, — і вискакую з квартири.

— Приведіть хлопця! — коротко наказує Ральф шоферові. І, обернувшись до слуги, що стоїть біля мене ні живий ні мертвий, кидає:— А ви забирайтеся звідси!

Потім люб'язно додає на мою адресу:

— Сідайте, Лоране. Що будете пити?

— Те що й ви, Бентоне. І, якщо можна, з тієї ж пляшки.

— Який бич нових часів… — меланхолійно бурмоче американець, направляючись до візочка з напоями.

— Що саме?

— Підозріливість.

— Звичайна обережність, дорогий, нічого більше. Причому, здається мені, цілком природна після того, як учора по обіді ваші люди постаралися, і якоюсь мірою не без успіху, побити мене, увечері пробували вбити, а сьогодні захопили мого юного приятеля.

— Неминучі службові процедури, Лоране. Ви ж знаєте, що не я їх вигадав. Я лише чиновник. Так само, як і ви. Безособова ланка в системі. Яка не має права на приятельські почуття.

Він говорить, як завжди, тихо, апатичним голосом, який навряд чи здатний передати щось інше, крім спокою й байдужості. Так само, як і чорні меланхолійні очі з їх немовби відсутнім поглядом, який ховається у напівмороці під повіками. Так само, як ліниві жести, якими він наливає нам обом по чарці кальвадосу.

— За ваше здоров'я, Лоране!

Я вже наміряюся сказати йому щось з приводу здоров'я, але в цей момент заходять шофер і Боян. На щастя, живий і здоровий. Навіть і без помітних слідів тілесних ушкоджень. Хлопець кидає на мене швидкий погляд, у якому відданість змішана з почуттям вини, й опускає очі. Мені хочеться сказати йому щось підбадьорливе, але я відчуваю, що в горлі у мене спазма. Він вирушав такий задоволений серйозністю завдання. Такий щасливий, що заслужить довір'я, і, ледве почавши, провалився. Мені хочеться йому сказати, що треба звикати до прикрощів… що інакше перемоги не досягти… що такі речі з кожним можуть трапитись і що вони не такі вже фатальні. Але що я можу сказати йому в цій віллі ЦРУ, перед цією людиною ЦРУ, яка флегматично спостерігає за нами з-під напівопущених повік.

— Ну, йди, — бурмочу я. — Повертайся додому і не переживай.

«Повертайся додому» означає повертатися на батьківщину, і Боян це розуміє, як розуміє й те, що повернеться не переможцем. Він знову зводить на мене очі, засоромлений і пригнічений, і лише киває головою.

— Не переживай, — повторюю я, щоб додати йому трохи бадьорості. — Ніхто не помер.

І піднімаю руку на прощання. А він повільно рушає до виходу інертними кроками, якими йдуть переможені.

— Ваші люди, виявляється, чутливі, — констатує Бентон, коли ми залишаємося удвох.

— А ваші ні?

— Звичайно. Але найбільше до болю. Гадаю, що це плюс. Наше заняття — не для сентиментальних людей.

Я не вважаю за потрібне заперечувати. Американець також мовчить, і я користуюсь паузою, щоб ще раз обдумати наступний хід. Ризикований хід. Але, з іншої точки зору, не такий уже й ризикований. Дві частини досьє, в тому числі й найважливіша, уже забезпечені для Центру. Боян відправиться на батьківщину. Борислав поза підозрою. Єдиною заставою в цій грі з відкритими картами залишається моя власна персона. А коли ризикуєш тільки собою, гра йде легше. Інакше тебе не залишає таке відчуття, немовби граєш на державні кошти.

Американець стоїть, напевно, щоб не м'яти новий костюм, і, недбало обпершись на камін, терпеливо чекає. Він дуже добре розуміє, що я прибув не лише для обміну полоненими, але хоче показати, що в нього є час. Я теж не поспішаю. Особливо поки ми тут, у цьому будинку, екіпірованому ЦРУ. Мається на увазі, екіпірованому апаратурою для підслухування.

— Не знаю, чи треба дякувати вам за те, що сталося, чи можна відправитись і без цих світських манер, — бурмочу я, підводячись.

Бентон дивиться на мене з ледь помітним відтінком здивування; вловивши його погляд, я роблю красномовний жест у напрямку дверей: мовляв, «вийдемо надвір». Тінь здивування в чорних очах змінюється тінню насмішки, однак він киває, і ми разом рушаємо до виходу.

— Сподіваюсь, ви не задумали якогось дурного трюку, — кидає американець, коли ми виходимо на асфальтовану алею.

— Будьте спокійні, — відповідаю. — Такі речі — ваша монополія. Хотілося просто уникнути апаратури, якою вас, очевидно, підслуховують. Адже у вас, коли не помиляюсь, саме така система: один одного підслуховує.

— Хай вас не турбує наша система. В даному разі це абсолютно не має значення. Не думаю, щоб у нас з вами була тема для бесіди, не призначеної для третьої особи.

— Побачите, що ви помиляєтесь, Бентоне. І то через кілька хвилин. Маленька прогулянка в ліс — і готово. Якщо тільки ви не боїтеся темряви.

Він не вважає за потрібне відповідати, і ми повільно рушаємо алеєю вгору. Звичайно, навколо не так уже й темно, щоб аж дрижати: люмінісцентні лампи, хоч і не часті, досить ясно освітлюють дорогу.

— Ви маєте щастя, Лоране… — бурмоче американець через деякий час.

— Це мені й інші говорили, але, на жаль, без достатніх пояснень.

— Маєте щастя, що я нанюхав вас дуже пізно… Що оті різні жінки відволікли мою увагу і я дуже пізно засік вас. Інакше ви давно вже були б поза грою…

— А що б ви від цього виграли? Тільки й того, що зруйнували б наше каре, це миле й тихе каре, і позбулися б майбутньої розмови, — і, стишуючи голос, кажу йому — Я хочу дещо запропонувати вам, Бентоне. Але перед тим мушу знати, що вас насправді цікавить — діаманти чи досьє…

— Весь пакет, — так само тихо й ні на секунду не запнувшись відповідає Ральф, немовби давно чекав цієї репліки.

— Якби в моєму розпорядженні був весь пакет, мене уже б гут не було і я б не розмовляв з вами, — зауважую йому. — Але і вам, думаю, весь пакет не потрібен. Вам потрібні камені.

— Мені особисто — так! — підтверджує американець. — Проте у мене є й шефи.

— Бачте, Бентоне: ви професіонал, отже, вам мусить бути ясно, що ці досьє вже небагато варті, раз ми в курсі справи.

— Мені особисто ясно. Проте у мене є й шефи.

— Досить тицяти мені в ніс тими вашими шефами, — бурмочу з ноткою роздратування.

— Ви теж професіонал, а все-таки, видно, не розумієте, — спокійно каже мій співбесідник. — Після того як цей маленький, але добре організований інформаційний центр був зруйнований необдуманими діями Горанофа, після того як Пенеф також провалився, після того як стало ясно, що найрізноманітніші сили з різних мотивів проникли в сектор, донедавна строго законспірований, — цілком природно, що мої шефи наполягають на якійсь, хоча б частковій, реабілітації моєї служби. І цю реабілітацію змушені будете оплатити ви. Ви особисто, а не якийсь недоросток, як отой ваш хіпі. Якщо ж ви нічим іншим не зможете оплатити, доведеться взяти ваше життя.

Його слова, хоч і позбавлені дешевих погрозливих інтонацій, звучать досить серйозно, але я все ще не знаю, наскільки вони справді серйозні і наскільки Ральф старається — як прийнято на початку торгу — переконати мене, щоб я не приписував собі зайвої ваги, тому що на порозі смерті людина небагато важить.

Ми вийшли на заокруглений перевал: по один його бік, у самому низу, мирно спочиває квартал вілл, усіяний лампами, що кидають короткі яскраві промені на густе листя дерев, а по другий бік темніє ліс, у якому тягнеться освітлена доріжка, наче якийсь глухий і порожній коридор. Повільно простуємо цим коридором, поки не доходимо до першої лавки, тієї самої, де я застав Віолетту з маленьким ведмежатком на колінах.

— Може, сядемо? — пропоную я.

Ральф підозріло дивиться на дерев'яне сидіння, бридливо мацає його рукою, потім бурмоче:

— Чому ж ні? Сідайте.

Я сідаю, він залишається стояти біля лавки, щоб часом не забруднити свій чудовий сірий костюм.

— Ви прекрасно знаєте, Бентоне, що прикінчити одного чи двох таких, як я, — це ніяка не реабілітація. І, як людина розсудлива, напевно розумієте, що показна реабілітація — пуста справа і що єдино суттєвим є виграш.

— Ви впертий. Чули ж: у мене є шефи. А ви знаєте, що в такій системі, як наша, це вирішує все.

— Нічого не вирішує. Ви забираєте діаманти і зникаєте.

— Не говоріть дурниць, — відповідає він.

Потім ставить бездоганну чорну туфлю на сидіння, якийсь час вдивляється в неї, і, несподівано звівши очі на моє обличчя, запитує:

— А діаманти у вас?

— Зараз ні.

Американець сміється своїм коротким невеселим сміхом.

— Я так і передбачав.

— Не поспішайте з передбаченнями. Я впевнений, що найближчим часом справді роздобуду їх. Лише заради того, щоб мати задоволення запропонувати вам.

— І вони напевно будуть типу тих, які ви вже запропонували Пенефу.

— Я нічого не пропонував Пенефу.

— Не вірю. Але в даному разі це не має значення… І яким чином ви збираєтесь роздобути діаманти?

— Найпростішим: порившись у тайнику.

— Сподіваюсь, це не той тайник, де стільки людей уже рилося…

— Звичайно, ні. Я маю на увазі не сейф у холі Горанофа.

— А що ви маєте на увазі?

— Щось таке, про що ніхто не підозріває. Ніхто, в тому числі й дочка Горанофа, яку ваш Кьоніг діймає хитромудрими запитаннями. Але погодьтеся: назвати вам тайник означало б віддати діаманти. Я вже сказав, що готовий віддати їх. Але не за цвяхи. Вам діаманти, мені — досьє.

— Це виключено, — хитає головою Бентон. — Мені — весь пакет, вам — решта.

І щоб натякнути ясніше, що означає це «решта», він робить красномовний жест до своєї скроні, немовби пускаючи кулю.

Словом, переговори починаються важко: кожен пред'являє максимальні претензії; але це цілком природно, бо в подібних оборудках завжди треба вимагати максимального, якщо хочеш вирвати від партнера мінімальне. Нарешті, стомлений безплідними суперечками, американець благоволить перейти на більш помірковані позиції.

— Ось що, Лоране. Навіть якби ви мені справді запропонували ці гіпотетичні діаманти і навіть якби я був готовий відповісти на ваш жест, це навряд чи задовольнить вас з тієї простої причини, що у мене немає досьє.

— Ви хочете сказати «цілого досьє», — поправляю його.

Він дивиться на мене трохи гостріше, ніж звичайно, і киває:

— Значить, ви в курсі справи…

— Цілком. Можу навіть довірити вам, що один фрагмент паперів уже в моїх руках, хоча й у вигляді фотокопії.

Оскільки він знову підводить голову й стріляє в мене поглядом, я спішу додати:

— Тільки не розпалюйтесь. Я не такий легковажний, щоб носити їх з собою. Але у вас є інші два фрагменти…

— Можливо, — ухильно відповідає Ральф. — Однак у даний момент я маю тільки один.

— Прізвища?

— Ні, кадрові замітки.

— Це майже нічого, — бурмочу я.

— Це — все, — американець розводить руки у красномовному жесті. — І завважте, що зараз я ще зовсім не думаю пропонувати вам ці фрагменти.

— Хочете переконати мене, що ви дорожите навіть цими незначними дрібницями? Що ви не обміняли б їх на скарб у мільйони доларів? Ви просто не думаєте, що говорите, Бентоне.

— Може, й обміняв би, — докидає мій співрозмовник. — Але тільки при одній умові: мої негативи — на ваші негативи плюс діаманти.

— Ви стаєте занадто жадібним, дорогий.

— Аніскільки. Я просто приймаю ваші умови. Адже ви не будете заперечувати, що негативи, які ви мені передали б, — це копія. Правда, мої — теж копія. Але для вас це не має значення. А я з двома фрагментами в руках зможу хоча б частково задовольнити начальство.

— Ні, ви справді ненаситний, — кажу я з відтінком скрушного примирення.

— Я великодушний, Лоране. Інакше зараз вас би вже анатомували. Ви вчора побили двох моїх людей, в той час як четверо інших лікуються від важких опіків. Я вже не рахую ваших сьогоднішніх знущань над Томом. За будь-яку з цих дурниць ви цілком заслуговуєте кулі. А я замість того, як бачите, люб'язно звільнив вашого хлопчиська і навіть дійшов у своїй м'якості до того, що стою зараз отут, у лісі, й розмовляю з вами. Ні, моя великодушність справді виходить за межі здорового глузду. Але нічого не вдієш — характер.

— Ви мене так розніжили, Бентоне, що я готовий відступити. Гаразд: давайте мені негативи як маленький завдаток, і будемо вважати, що ми порозумілись.

— Я не працюю з завдатком, — похитує головою американець. — Одержите копію в той момент, коли я одержу діаманти.

Він знову дивиться на мене, але погляд його вже набрав звичної сонливості.

— І все-таки в нашій угоді є завдаток. Лише з вашого боку. Це ви. Не думайте собі, що у вас є хоча б найменший шанс злиняти. Або ж робити якісь дурниці. З цього вечора ви на карантині, Лоране. Можливо, ви цього й не помічаєте, але навіть у даний момент на карантині.

Я не роблю дурної спроби оглядатись. У мене немає підстав брати під сумнів його слова: можна бути майже впевненим, що десь поблизу відданий Тім або хтось такого ж типу причаївся з пістолетом, завбачливо обладнавши його заглушником, або стискає один із тих ножів, що їх останнім часом так часто заганяють у спини моїм сусідам.

— Ваша справа, Бентоне, — кажу йому примирливо. — Тільки, здається, я вже говорив: щоб прибрати до рук діаманти, необхідно дістатися до тайника. А щоб швидше дістатись до тайника, я прошу вас не перешкоджати мені. Застосовуйте свій карантин, але не перешкоджайте і не втягуйте мене у матчі з боксу. Я не можу вимагати, щоб ви облишили ці старомодні методи, вони стали вашою другою натурою, але, прошу вас, не обтяжуйте мене ними хоча б протягом наступних кількох днів.

— Я людина м'яка, як вам відомо, — неохоче погоджується Ральф, немовби вимушений оголити свою ахіллесову п'яту, — і не збираюся псувати вам фізіономію. Але це залежить і від вас. Дотримуйтесь приписів, і вам ніхто не буде перешкоджати.

Він натискає на кнопку свого кварцового годинника й зауважує:

— Зіпсували мені вечір своїми торгами. А можна було скласти передсвяткове каре з тими двома гадюками.

— О, «гадюки»!.. Ви занадто жорстокі до цих двох безпомічних жінок.

— У вас є всі підстави щадити їх, — погоджується американець. — Якби вони не відвертали моєї уваги дурними витівками, ви давно вже фігурували б у графі покійників.

— Не засмучуйтесь, — відповідаю я, встаючи. — Прийде час на все. На все і на всіх.

І ми повільно йдемо назад до тихого й мирного кварталу, де, можливо, в цей час дві жінки дивляться прекрасні і страшні сни, сповнені похмурих кошмарів і сяючих діамантів.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Розмарі не спить. Вона сидить на дивані на звичному місці й у звичній позі, схрестивши оголені ноги, і з напруженим виразом обличчя дивиться у двері, назустріч мені.

— О П'єре! Як ви мене налякали.

— Не чекали?

— Весь вечір тільки те й роблю, що чекаю. І їм свої нерви. Я думала, що на вас знову напали… що, можливо, ніколи вас не побачу.

П'ять чи шість недопалених сигарет у попільниці підтверджують її слова. Звичайно вона викурює стільки за цілий день.

— Даремно хвилюєтесь, мила. Напади не бувають щовечора. Навіть у нашому мирному Берні.

— Ви єдина людина, на яку я можу опертися, П'єре! Навіть ця Віолетта виявилась невдячною.

Я застережливо піднімаю руку, запрошуючи її змінити пластинку, й зауважую без зв'язку:

— А ваші приятелі імпресіоністи? Відтворення миті чи як там? Взагалі невловиме і вічно мінливе…

— Останнім часом змін забагато й тут, біля нас, — відповідає жінка. — На жаль, усі до одної не дуже приємні.

— Це наша вина: не вміємо радіти життю, — глибокодумно виголошую я. — Що ви скажете з приводу того, щоб цими днями прогулятись до Женеви?

Вона здивовано дивиться на мене, розшифровуючи мій наполегливий погляд, і відповідає:

— Чом би й ні! Якраз побачу татка.

«Татка Грабера», — поправляю її в думці, але промовчую й направляюсь на кухню. Однак Розмарі йде слідом за мною і, відчуваючи, що вона горить бажанням сказати мені щось, я минаю кухню й через чорний хід виходжу в сад.

— Чому ви цього вечора поводитесь як ненормальний? — питає вона, стишуючи голос, зацікавлена моїм змовницьким жестом. — І що це за дивна міміка? Невже ви думаєте, що нас підслуховують?

— Впевнений.

— І відколи?

— Мабуть, від смерті Пенефа. З тих пір події занадто згустилися.

— А що це за подорож до Женеви?

— Не можу нічого вам сказати, поки не з'ясуються деякі обставини.

— Знову примушуєте мене їсти свої нерви…

— Навіщо їсти свої нерви? Давайте ліпше поїмо смажених яєць з шинкою.

Подорож доводиться відкласти аж на середу, тому що я лише у вівторок увечері знаходжу лаконічну вказівку Борислава в машині-тайнику, причому треба було вдатись до нелегких двогодинних маневрів, щоб відірватися від чергового підглядача. Бентон дотримався обіцянки: мене ніхто не чіпав, але зате я весь час був під наглядом. Отже, я вислизаю з-під нагляду лише на кілька хвилин, а потім знову свідомо повертаюсь у поле зору спостерігача, щоб не викликати зайвих сумнівів.

Середа, за повір'ям, теж поганий день, оскільки це якраз середина тижня. Але, якщо вірити повір'ю, понеділок не гірший, не кажучи вже про вівторок, похмура репутація якого не потребує коментарів, як і про четвер, а найбільше про зловісну п'ятницю, так що залишається чекати суботи і неділі, а це — вихідні.

Отож я примиряюся з нерадісним прогнозом середи і пропоную Розмарі взяти для поїздки її машину. Червоний «фольксваген» досить примітний, але це якраз найкраще переконуватиме наглядачів у моїх добрих намірах. Бо сподіватися, що з такою червоною машиною загубишся у русі — це все одно, що намагатися сховати верблюда серед гусячої зграї.

— Ваша машина зіпсована? — цікавиться жінка, поки я витираю переднє скло «фольксвагена».

— Справна. Боюсь навіть, що без мого відома до неї прилаштували ще й якусь додаткову деталь.

— А де гарантія, що я теж не стала об'єктом такої ж уваги?

— Гарантії нема. Але мені здається, що останнім часом деякі люди втратили до вас інтерес, мила. Боюсь, що і до Флори також.

— В тому числі й ви? — вигукує вона із вдаваним здивуванням.

— Ви знаєте добре, що мій інтерес завжди був спрямований на один-єдиний об'єкт. Я не імпресіоніст.

Ранок сонячний і обіцяє теплий день; це, може, добре, а може, й не дуже добре — залежно від кількості градусів. Я полишаю турботи водія на Розмарі: зрештою, машина її, а не моя, але все-таки попереджаю, щоб без потреби не перевищувала швидкості і взагалі не створювала враження, ніби ми від чогось тікаємо.

Мені досить чітко видно те «щось» у дзеркалі заднього огляду, воно конкретизоване у чорному й елегантному, як лакована туфля, «сітроені», який із вдаваною недбалістю слідує за нами на віддалі.

— Це дратує… — бурмоче Розмарі, яка теж помітила «сітроен».

— Лише спочатку. Поки не звикнеш. А потім це стає звичною необхідністю. І навіть ображаєшся, коли немає нікого позаду. Почуваєш себе обійденим і зневаженим.

— У мене таке враження, що ви вже давно звикли.

— Не пригадую початкової дати.

— Я взагалі нічого не знаю про ваше минуле, П'єре. У той вечір, чекаючи вашого повернення, я раптом подумала собі, що коли ви не появитесь, то так і підете з мого життя, нічого не розказавши про себе. Справді дивно: місяцями живеш з людиною під одним дахом, в одному ліжку і нічогісінько не знаєш про неї, про її минуле, дитинство…

— Що я можу розповісти вам про дитинство, коли у мене не було дитинства, — недбало відповідаю їй. — Я — підкинута дитина, яка виросла в сирітському будинку, а не так, як ви, — у заможній сім'ї.

— О, заможна сім'я! — озивається вона глузливо. — Це просто частина фасаду, змайстрованого Грабером. Заможна сім'я!

Вона нервово, не за правилами, натискає на клаксон, пропонуючи грузовикові, що зайняв перед нами середину полотна, прийняти вправо. Потім сигналить ще і ще раз. Нарешті вантажна автомашина, хоч і без зайвої поспішності, звільняє дорогу.

— Квартал, у якому ми жили, справді був багатим кварталом, тільки ми не були багатими; моєму батькові вдалося дістати мансардну квартирку лише з допомогою свого шефа, який мав восьмикімнатну квартиру в бельетажі. Але мансардну квартиру повинен був оплачувати не шеф, а мій батько, і ця проблема оплати займала всі його думки і кошти; то була ціла система хитромудрих ходів — взяти позичку в одному банку, щоб погасити в іншому, повернути одну іпотеку, щоб одразу ж шукати іншу…

Вона на якийсь час замовкає, втупивши погляд у стрічку дороги, що летить нам назустріч, потім каже:

— Власне, сама не знаю, навіщо я все це вам виповідаю!

— Якщо вважаєте, що я не вартий вашого довір'я, можете й не виповідати.

— Дурниці. Просто не хочу псувати вам настрій, тому що це справді сумна історія. Ті операції стали для батька справою його життя, його місією на цьому світі, й ту місію він пізніше великодушно переклав на мене, «бо все це, — кричав він, — ми для тебе робимо, і квартира залишається тобі, і ти мусиш пам'ятати, що батьки пожертвували всім, аби забезпечити тобі дах над головою, адже небагато є таких, котрі можуть похвалитися, що мають власний дах над головою». Дах цей він одержав з високої милості шефа, але послуги, що їх роблять багаті, звичайно оплачуються дорого, і та послуга закабалила батька на все життя; єдиною його надією було те, що все влаштується, коли він стане головним касиром, але бідолаха так і на пенсію пішов, не ставши головним касиром; потім операції з оплатою ще більше ускладнились, і він від тих турбот і напруження так виснажився, що пневмонія за два дні забрала його в могилу.

Я слухаю її історію, справді прозаїчну, і розсіяно дивлюсь на пейзаж, що пропливає повз нас, також досить прозаїчний і не схожий на кольорові листівки для туристів: голі горби, розпайовані іржавими огорожами, кар'єри, де жовті екскаватори риють червонувату землю, скучні сірі мури або глухі стіни промислових споруд. Тому що в Швейцарії, як і в багатьох інших місцях, буденна дійсність дуже відрізняється від поетичних зображень, як небезпідставно зауважила простодушна Віолетта.

— За той дах над головою, — чується голос Розмарі, — я також мусила розплачуватись ще в дитинстві, хоч і не грішми. Клас, до якого мене записали, складався з самих багацьких дітей, оскільки квартал був такий, і вони зневажливо дивились на мене; ясна річ, їм навіть на думку не спадало запросити мене до себе додому, і це не було бозна-якою трагедією, тому що я не дуже потребувала їхніх днів народження. Але хоч вони дивилися на мене й зневажливо, проте добре помічали, як я одягнена, а я завжди ходила у найгіршому вбранні, в тому, що його продають у магазинах на Мігро, в той час як інші діти одягалися в магазинах на Бон Жені і подібних, отож мене почали називати міс Мігро; я плакала від приниження, — наодинці, звичайно, — але коли сказала матері, що мене називають міс Мігро і що я хочу перейти в іншу школу, вона відповідала, що це буде для мене доброю школою, бо я зрозумію, де моє місце; батько заявив мені: «Яка користь іти до бідних? Якщо людина може чогось навчитися, то не від бідних, а від багатих», на що мати йому відповідала: «А ти мовчи. Бо хоч ти й працюєш усе життя на багатих, але не бачу, щоб ти від них чогось навчився, крім рахувати їхні гроші».

— Не тисніть так на газ, легше трохи, — кажу я, помітивши, що стрілка тремтить на цифрі 130, а ті, що за нами, починають нервувати і теж натискують.

— Справді, я захопилась, — бурмоче Розмарі і трохи відпускає педаль. — Як тільки розхвилююсь, так і починаю гнати…

— Значить, не перевели вас в іншу школу?

— В іншу школу мене не перевели. Але через деякий час до нашого класу прибула ще одна дівчина, теж не з заможних, хоч одягалась не на Мігро, і ми з нею поступово заприятелювали. «Заприятелювали» — це трохи сильно сказано, бо вона належала до мовчазних і замкнутих, в усякому разі ми інколи виходили зі школи разом і йшли найчастіше в картинну галерею Пті Пале, тому що батько її працював у Пті Пале; для мене було справжнім святом ходити по світлих, тихих залах і розглядати прекрасні картини, бо в ті роки я була зголодніла за видовищами: вдома ми не мали навіть телевізора, — мусили економити на позички, — а в кіно мене пускали тільки тоді, коли нас водили зі школи. Полін була знайома з усіма цими скарбами і роз'яснювала мені деякі з них: як Зевс у вигляді золотого дощу пробрався до Данаї, або як Сузанну підстерегли хтиві старі, але мене найбільше приваблювали ті картини, які не потребували пояснень, особливо пейзажі, зокрема полотна імпресіоністів, — можливо, через свої химерні кольори, тому що в цих химерних кольорах навіть найпрозаїчніше ставало якимось святковим, і я могла до самозабуття розглядати ріку, ліс, небо, переносячись десь далеко і відчуваючи себе притихлою й спокійною, наче я лежу серед високих трав, під тихим вітерцем, і блукаю поглядом у хмарно-сонячних просторах неба.

Вдалині — справа, за бензоколонкою, — показався яскраво-жовтий навіс придорожного закладу.

— Я б випила кави, — кидає Розмарі, зменшуючи швидкість.

— Непогана ідея, — киваю я, на всяк випадок глянувши на годинник: дев'ять з чимось, часу є досить.

Ми сідаємо за стіл перед закладом. Місце відкрите, так що нікому не спаде на думку, нібито ми замишляємо щось більше, ніж звичайний сніданок. Напевно, такої ж думки й ті з «сітроена», що зупинився на стоянці за бензоколонкою.

— Значить, відтоді ви присвятили себе мистецтву? — запитую я, коли нам приносять каву з традиційними вершками та обов'язковими рогаликами.

— Так, але це було тільки дитячою мрією без наслідків, — уточнює жінка, машинально помішуючи цукор. — Інколи Полін давала мені додому якийсь із батькових альбомів, і я потроху знайомилася з усіма тими художниками; я плакала над сумною долею Ван Гога, Гогена і бідного Сіслея, і все більше зживалася із мрією про те, щоб стати такою, як батько Полін, а оскільки Полін казала мені, що для цього необхідно студіювати історію мистецтва, я поступово звикла до думки, що саме такою дорогою й піду — вивчу історію мистецтва. Але коли настав час гімназійного диплома і треба було поділитися своєю мрією з батьком, він сказав, що це дитячі витівки, що у нього немає ніяких коштів, аби утримувати мене в університеті, що становище з позичками зараз гірше, ніж будь-коли, і що єдиний вихід — вступити на курси секретарок і якнайшвидше закінчити їх, щоб нарешті розплатитися за цей дах над нашими головами, який буде моїм дахом протягом усього життя.

Вона перестає помішувати ложечкою, помітивши нарешті, що захопилася, наливає вершків з глечика і занурює в чашку кінчик рогалика. Потім відкушує трохи й надпиває кави.

— Але ви знаєте, П'єре, що людина нелегко розстається зі своєю мрією, особливо коли це мрія юних років, найбільша її мрія. Я заявила батькові, що сама знайду собі кошти для навчання і візьмуся за будь-яку роботу, аби одночасно вчитися, а він сказав: «Гаразд, коли ти хочеш, щоб ми з матір'ю на вулиці, як жебраки, продавали квіти, аби виплачувати позички, поки ти займатимешся своїм навчанням, то роби як знаєш». Він уже був на порозі пенсії, підвищення йому явно не усміхалося, так що можливість піти продавати квіти була не такою вже неймовірною; я ясно уявила собі, як вони з матір'ю стоять, немов жебраки, десь на розі Рю-Монблан, і ця картина була такою нестерпною, що я облишила думку про навчання і вступила на курси машинопису й стенографії. Так кінчилася казка.

— Перша казка, — поправляю я. — І почалася друга.

— Яка «друга»? — запитує Розмарі.

— Тож ця, з дорогоцінними каменями.

— Ну, так. Може, вам і смішно, але спокуси краси, видно, судилися мені на все життя. Всі ці розкішні камені в тій фірмі… Ці шматочки стверділого світла… найчистіші кольори… і найзвучніші… Але що вам казати, ви не маєте ніякого відношення до краси, навіть як до грошової вартості. А в тому домі я дізналася не лише про те, як робляться камені, але й як робляться гроші. Бразільський бідняк забирає від земних надр тисячолітні кристали, а його самого грабує власник шахт, якого у свою чергу грабує експортер, котрий стає жертвою виробника, а виробник — оптовика, а оптовик — ювеліра, врешті, ясна річ, витрати на всю ланцюгову операцію оплачуються покупцем, який є і головним потерпілим.

— Розподіл вини…

— Так, причому до такої міри, що вина зникає. Кожного грабують залежно від його місця і кожен грабує у міру своїх сил; це, власне, й є функції суспільства, дихання суспільства, травлення суспільства, і я не знаю, чому ми з вами повинні виставляти себе за єдино чесних у цьому суспільстві загального грабежу. В усякому разі в мене особисто немає подібних амбіцій.

— Я вас чудово розумію, — кажу їй. — Але й ви мусите зрозуміти мене: у Женеві мені необхідно за всяку ціну вислизнути від тих, що позаду, і відлучитися, щоб зробити одну справу…

— Яку справу? — підозріло запитує жінка.

— Справу, безпосередньо пов'язану з вашим інтересом до каменів. Здається, я на шляху до того, щоб з'ясувати, де сховано діаманти.

— О П'єре!..

Вона обдаровує мене поглядом своїх темних очей, у яких дві третини надії змішані з третиною недовір'я.

— Бачите, я нічого не приховую від вас, — докидаю я. — Коли б хотів критися, то поїхав би до Женеви сам.

— Вірю вам… Хотіла б вірити…

— В такому разі зупините біля Грабера й покажете мені, де чорний хід.

— Але це означало б розконспіруватись…

— Це ви вже давно зробили, — заспокоюю її.

— Думаєте, що хтось…

— Не думаю, а знаю. І не «хтось», а Ральф Бентон

— Ральф Бентон? Не може бути…

— Ви самі якось сказали, що це тиха вода.

— Я мала на увазі зовсім інше.

— Що саме?

— Те, що він розпусний тип. Відвідує проституток біля вокзалу… І, очевидно, не здатний проявляти інтерес до порядних жінок.

— Можливо, просто не може оцінити тонкої різниці між одними і другими.

— Цинік, — обриває вона.

Минаємо дорогу на Лозанну, хоч останнім часом Лозанна починає цікавити мене, і годині об одинадцятій ми в Женеві. Розмарі їде досить-таки повільно, дотримуючись усіх правил, і дає «сітроену» повну можливість не відставати від нас. Коли ми звертаємо в маленьку вуличку, де розміщене підприємство Грабера, «сітроен» зупиняється на самому початку її, очевидно, від незручності: інакше він мусив би просто приліпитися до нас. Заходимо з Розмарі у браму будинку; поки жінка йде сходами нагору, я непомітно вислизаю через чорний хід у сусідній провулок.

І наштовхуюсь на мою дорогу Флору.

— Зрадник, — кидає імпозантна персона крижаним голосом.

— Люб'язності потім, — бурмочу я. — Машину маєш?

І в ту ж мить помічаю, що з-за могутнього корпуса дами ледь виглядає машина, яка стоїть навпроти.

— Тікаймо, — пропоную я й поспішаю до «опеля».

— Куди тікаймо? А Брунер? — запитує жінка, але покірно йде за мною слідом, можливо, боячись, щоб я не вислизнув.

— Думаю, що Брунер підстерігає з фасаду, — кидаю я, сідаючи на місце водія.

— Так, він у кав'ярні, — каже Флора і не знати яким дивом встигає умоститися за кермо.

— В такому разі рушай на Лозанну.

— А чому ти наказуєш мені? — бурмоче дама, вмикаючи мотор. — Як це я залишу Брунера?

— Брунер — не дитина. Якщо ми поїдемо його шукати, все пропаде. На тому боці є люди Бентона.

Вона рвучко бере з місця й, нічого більше не кажучи, виїжджає на набережну, потім звертає на міст Монблан і лише тоді запитує:

— Люди Бентона?

— Так, твого милого Бентона, за яким ти упадаєш.

— Я не упадаю ні за ким, П'єре, — з гідністю заперечує Флора. — Чоловіки липнуть до мене, то немає потреби упадати…

— Однак Бентон липне не до тебе, а до мене.

— Людина Кьоніга, так?

— Навпаки, якщо ти не проти.

— Зате ти, видно, став людиною Грабера й Розмарі.

— Я давно є людиною Розмарі, але тільки як хазяїн. Хіба не бачиш, що я використовую її як фасад і залишаю при першій же нагоді.

— Я стежу за вами ще з Берна.

— Якщо у тебе немає іншої роботи…

Вона виїжджає на протилежну набережну і бере вправо.

— А тепер, люба, натисни сильніше на педаль своєю ніжною ногою.

— П'єре, ти знаєш, що я не люблю, щоб мною командували, — бурмоче вона, але виконує розпорядження.

Машина мчить по бульвару, все ще досить вільному в цей час, потім повертає вліво і через кілька хвилин ми вже на шосе до Лозанни.

— Власне, що ми маємо робити в Лозанні?

— Тільки те, що я обіцяв тобі й Брунеру.

— Діаманти в Лозанні?

— Діаманти не в Лозанні, але шлях до них лежить через Лозанну.

— Ти ж знаєш, що я не люблю пустих балачок. Говори ясніше, мій хлопчику.

— Ясніше нікуди. У мене зустріч з однією людиною, яка має дати мені певні відомості. Часткові відомості, але які в поєднанні з іншими розкриють усю картину.

— Які відомості? Що ти мені морочиш голову? — викрикує дама, звичний спокій якої починає порушуватись від моїх неясних висловів.

Жахлива жінка. Ще тільки її мені бракувало сьогодні Але звідки я міг знати, що наштовхнусь на неї? А якщо вже наштовхнувся — виходу немає. І весь ил ень я мушу тягати її за собою. Крім… крім чого?..

— Передчуваю, що в якусь мить наступної доби зможу нарешті промовити магічну фразу: «Сезам, відчинися!» — кажу я заспокійливо. — Тоді побачиш, чи я тобі морочу голову.

— Май на увазі: хоч би що промовив, ти промовиш у моїй присутності, — попереджає мене Флора. — Відтепер ми будемо нерозлучні.

— Повтори ще раз ці слова, дорога! Зони прозвучали для мене як райська музика.

— Не кривляйся, П'єре! Можеш мені повірити, що я говорю серйозно.

У мене немає жодних підстав не вірити їй. Я сумно поглядаю на знайомий пейзаж — береги синього Лемана, який останнім часом помутнів, зелені парки, в яких туляться білі вілли, чисте ясне небо, але від цього у мене на душі не стає ясніше.

— Ти, дорога, дуже комерційно дивишся на життя. Навіть коли я кажу: «Любов», ти думаєш: «Гроші».

Дама, одначе, зовсім не виглядає ураженою моїм зауваженням. Навпаки.

— Найважливіше на цьому світі, мій хлопчику, — наживати гроші. ї найпростіше на цьому світі, мій хлопчику, — наживати гроші. Невеличка деталь, одначе: для кожної справи потрібні інструменти. Для цієї — теж.

— Мабуть, ти й мене розглядаєш як інструмент.

— Чому б і ні? Якщо ти увійдеш у справу.

— Якщо очі мене не обманюють, природа обдарувала тебе досить розкішним інструментом.

— Двома, — поправляє вона. — Тільки другий не належить до тілесних атрибутів. А він один важливий: розум, мій хлопчику. Що ж стосується того, який ти маєш на увазі, то це пусті розмови.

— Чому? Недавно я читав, що якась жінка-феномен в Америці щодня одержує десятки листів з вигідними пропозиціями про шлюб. Правда, вона на двадцять сантиметрів вища від тебе і десь на сто кілограмів важча, але ти теж варта уваги. Очевидно, є чоловіки, які вмирають за тобою.

— Я ж тобі казала! Липнуть як мухи. Незважаючи на твої непристойні натяки. Вмирають за мною. Однак умирають в рамках вечері або стандартної прикраси за дві тисячі. Дві тисячі я можу заробити і роздягнувшись у якомусь вертепі на Санкт Паоло. Ти мене плутаєш з кимось іншим, П'єре.

— Гаразд, — відступаю я. — Облишмо тіло, незважаючи на розміри, і перейдімо до інтелекту. Хіба тобі бракує його?

— Ні, але мені бракує іншого. Щоб наживати гроші, потрібен ще один інструмент…

— … Знову гроші.

— Так. Капітал.

— Б'юсь об заклад, що якраз у цю хвилину в невеличкій старій Європі двісті-триста фірм котяться до банкротства, хоч вкладено у них немало грошей і достатньо розуму.

— Якщо вони котяться до банкротства, значить одного з двох їм не вистачало, — незворушно заперечує Флора. — І скоріше всього — другого. Кожен дурень, який навчився додавати і віднімати, думає, що у нього є розум.

— Якщо ти під інтелектом розумієш іскру генія…

— Моя сусідка фрау Пулфер, — каже дама, не звертаючи уваги на мої дурниці, — збила собі капітал, маючи мізерний спадок у двадцять тисяч плюс трохи кмітливості. Я можу підтвердити це, тому що донедавна завідувала одним з її магазинчиків.

— Магазинчики з чим?

— Не з діамантами. І не з паризькими туалетами. Найпрозаїчніші речі: люльки, запальнички, попільниці, сигарети…

— Що можна заробити на пачці сигарет?

— Дрібниці. Але коли це тисячі пачок на день… І коли одна люлька за п'ятсот марок дає двісті марок чистого прибутку… І коли знаєш, де саме відкрити магазинчик і як його обставити…

— Це й твоя мрія?

— Продавати тютюн? Ти мене плутаєш з кимось іншим, П'єре. Ти мене приймаєш то за американський феномен, то за фрау Пулфер.

— Он там, відразу за віражем, є невеличке відгалуження, — кажу я. — Поверни туди і зупини.

— Ми ж їдемо в Лозанну?

— Поверни й зупини, — повторюю я.

— А, зрозуміла! Хитрун такий…

Мої спостереження у дзеркалі зворотного огляду досі нічого сумнівного не виявили, однак людина не може бути абсолютно певною, особливо коли ті, що позаду, мають більше інтелекту, як висловлюється Флора. Отже, не завадить трохи пропустити рух на шосе, бо, можливо, ще в Женеві хтось причепився за машиною німкені

Ми заїхали на маленьку бічну дорогу, за дерева, так що з боку шосе нас не видно. Можна спокійно спостерігати. Але, хоч спостереження триває, поки ми не викурюємо по сигареті, на шосе не з'являється нічого підозрілого.

— Жени, — кажу я. — Зупиниш десь біля вокзалу і по можливості так, щоб ми з тобою не були на очах у цілого міста.

— Ти дивись, як командує! — бурчить Флора, здивована моїм нахабством.

Але все-таки їде, а через десять хвилин зупиняє машину, згідно з розпорядженням, у маленькій вуличці за» вокзалом.

— Пан і пані Лоран, — пояснюю я чоловікові, який підводиться за віконцем адміністратора у готелі «Термінюс».

Чоловік з явним інтересом дивиться на нас, найбільше на Флору, звичайно, оскільки він ще не вийшов з віку цікавості або ж має схильність до великих мадам.

— На скільки днів?

— О, тільки на один вечір, — спішить поінформувати дама, притому зовсім неправильно, бо ми не збираємося залишатись навіть на вечір.

Чоловік подає мені ключ і доручає слузі провести нас, не відводячи погляду від Флори, аж до входу в ліфт.

Поки моя тимчасова дружина освіжається у ванній, я користуюсь нагодою, щоб набрати два телефонні номери, стараючись при цьому, аби мій голос не пересилював шуму води, що тече з крана. Перший мій зв'язок — з авіакомпанією, де я прошу з'єднати мене з паном Спрінгом. Ще одна необережність, але під кінець змагань і за таких обставин я не маю ніяких можливостей бути делікатним.

— Я хотів би запитати… — повідомляю в трубку.

— Так?

Це «так» має питальну інтонацію, але цілком позитивний зміст, принаймні для мене: Бориславові нарешті вдалося відправити у Центр взяте досьє. Переможно клацаю трубкою, немовби перервався зв'язок.

— Кому дзвониш, мій хлопчику? — виставляє Флора мокре обличчя з ванної.

— Намагаюся зв'язатися з тією людиною… я ж тобі казав…

Вона не перечить, але про всяк випадок забуває зачинити двері до ванної. Основну частину операції завершено. Можна відпочивати. І продовжити гру без того важкого відчуття, начебто граєш на державні кошти.

Набираю наступний номер. Флора, звичайно, закрутила кран, щоб не заважав їй.

— Месьє Арон?.. Це Лоран, думаю, ви чули про мене… Так, так, мені буде дуже приємно… Де б ви запропонували зустрітися? Словом, де ми могли б добре поїсти? Я, розумієте, дуже зле знаю ваше місто… Так… Так… Чудово!.. Точно о першій…

— Треба було сказати, що прийдеш з дружиною, — нагадує Флора.

— Думаю, що він тебе помітить і без попередження… І боюся, що твоя поява все заплутає…

Ми якийсь час дебатуємо з цього приводу. Жінка горить бажанням бути присутньою під час розмови, але думка про те, що її цікавість справді може провалити операцію, явно стримує її.

— Гаразд, мій хлопчику, — нарешті відступає вона. — Послухаємо тебе і на цей раз, хоч не терплю, щоб мною командували. Тільки не думай собі, що я зовсім тебе залишаю. Я буду в тому самому закладі і в ту саму пору, але за іншим столом. І гляди, щоб розпрощався з цим Ароном ще в ресторані, бо надворі тебе чекатиме твоя маленька Флора. Гадаю, ти запам'ятав, що я тобі сказала: відтепер ми будемо нерозлучні!

Жахлива жінка.

Ми заходимо до ресторану «Два голуби» разом з Флорою, але, згідно з домовленістю, вона сідає за окремий стіл біля вікна, і це наштовхує мене на думку зайняти другий стіл у протилежному куті. Заклад далеко не переповнений, що цілком зрозуміло, коли взяти до уваги будній день і високі ціни в меню.

Дама кидає на мене погляд, сповнений осуду, але я вдаю розсіяного і лише позираю на вхід. Досить велика дистанція між нашими столами, видно, не подобається Флорі. Ще тільки цього мені бракувало, щоб вона сіла поблизу й почала підслуховувати.

Якраз у цей момент заходить літній чоловік з поріділим сивим волоссям, у сірому костюмі й уважно оглядає зал, очевидно, не знаючи, куди направитись. Я вирішую допомогти йому, підводжусь з місця і дивлюся в його бік.

— Месьє Арон?

— Месьє Лоран?

Даю йому можливість самому дослідити сторінки меню. Для месьє Арона це, напевно, несподіваний випадок — потрапити у такий заклад — рідкісна нагода задовольнити свої гастрономічні прагнення. Зайвим було б уточнювати, що вони скеровані на найдорожче, але я в цьому відношенні вже достатньо натренований нашим Бенато.

Поки він компонує меню, я побіжно вивчаю його. Трохи згорблений внаслідок багаторічної канцелярської роботи. Великий ніс, також згорблений і обвислий, немовби він разом зі своїм господарем усі ці роки пильно вдивлявся в папери. Маленькі вологі очі, які в результаті цієї ж роботи озброєні багатодіоптрійними окулярами, котрі він знімає лише для того, щоб натомість надіти інші, для більшої відстані. Взагалі-то протягом обіду я маю повну можливість встановити, що постійне маніпулювання оптикою полягає не лише у зміні окулярів, а й у їх переміщенні то вперед, то назад по просторій спинці носа, вельми зручного для подібних операцій завдяки своїм розмірам.

Сірий костюм гостя виглядає загалом пристойно, але, якщо бути більш вимогливим, то слід згадати, що він перебуває на грані пристойності, бо вже досить-таки потертий на вразливих місцях — ліктях, спині й, очевидно, на сідничних частинах. Такі ж сліди ледь прихованого занепаду помітні на інших елементах туалету — сорочці, старомодній краватці, на взутті. Але якщо ви гадаєте, що ці ознаки зношеності стосуються і психіки, то будете неприємно здивовані: месьє Арон повністю володіє своїми духовними здібностями, особливо тією, яку прийнято вважати найбільш необхідною, — кмітливістю. Я маю можливість переконатись у цьому вже з перших реплік, як тільки метрдотель відходить від нас, аби зробити необхідні розпорядження.

— Ваш приятель докладно пояснив мені, на що спрямовані ваші інтереси, — повідомляє месьє Арон, цілком доречно минаючи досадний вступ на тему: «Вам подобається наше місто? «і «Чи бачили ви Кафедральний собор?».

— Я дуже радий. Це зекономить наш час, — відповідаю люб'язно.

— Не знаю… Не впевнений… — нерішуче мимрить гість. — Мушу сказати вам, що у мене виникли деякі вагання… Професійний секрет і таке інше… Ми люди старої генерації, месьє Лоран…

— Якраз це й викликає довір'я, — не пропускаю я нагоди полоскотати його. — Стара генерація зовсім не схожа на нову.

Однак він, напевно, не чутливий до лоскоту.

— Мені приємно чути це від вас. Але, можливо, саме тому я й вагаюсь.

— Чого вам вагатись? — докидаю я підбадьорливо. — Ви вже перед пенсією.

— Так. І це ще одна причина, щоб дивитись обома, аби не втратити її.

Він справді широко відкрив очі й навіть замінив окуляри для читання окулярами для більшої відстані, але погляд його спрямований не на мене, а мимо, в напрямку Флори. Словом, Сузанна і похітливі старики, як говорила моя квартирантка.

— Пенсії ви не втратите, — заспокоюю його. — Ви лише долучите до неї щось додаткове.

— «Щось»… — недовірливо сопе месьє Арон, знову зосереджуючись на розмові. — Це ваше «щось» не говорить мені ні про що. Люди моєї генерації звикли до точніших висловів.

— Думаю, одиниця з наступними трьома нулями звучить досить точно.

— Так, але й зовсім непереконливо. Як ви знаєте, одиниця — найменша цифра.

— Але з наступними нулями…

— Нулі нулями, це само собою зрозуміло.

Він, мабуть, готується додати ще якусь образу, адресовану одиниці, але в цей момент кельнер приносить для месьє Арона чорну ікру, а для мене тривіальні шматочки шинки, бо коли один із компанії впадає у марнотратство, другий мусить урівноважувати економністю.

Поки ми кінчаємо холодну закуску, кельнер знову зупиняється біля нашого столу, озброєний різними спиртівками і сковорідками, щоб у нас на очах закріпити складне готування основної страви, яка, між нами кажучи, зводиться до телячого філе, тільки политого якимись вишуканими соусами і прикрашеного грибами, шматочками м'яса й не пам'ятаю ще чим, все це з єдиною метою — аби приліпити до цього прозаїчного філе якусь незвичайну назву і якусь неймовірну ціну.

Нарешті кельнер з обов'язковим ритуалом підносить нам фірмову страву і зникає, що дає мені можливість повернутись до перерваної бесіди.

— А можна дізнатися, як ви собі уявляєте цифру, що цікавить нас? — запитую я гостя.

Він методично розжовує шматок філе, додає до нього для смаку гриб, запиває бордо дев'ятсот п'ятдесят не знаю якого року й лише після того відповідає:

— Я її уявляю собі як щось справді таке, що здатне спокусити розумну людину на ризик.

— Але ж тут взагалі немає ризику.

— Це ви так думаєте, — докірливо хитає головою месьє Арон. — Для вас, молодих, лише тюрма вважається ризиком. А заплямована гідність? А розтоптана честь?

Якщо починати з таких сильних слів, як честь і гідність, то ціна буде високою. Навіть діти розуміють, що честь і гідність — дорогі речі.

Я даю гостеві можливість добре наїстися й випити ще два-три бокали, маючи надію, що ситий шлунок зробить його більш зговірливим. Старий справді пожвавлюється, але це пожвавлення скероване не стільки на мене, скільки на Флору, яка, немовби відчувши себе об'єктом уваги, визивно схрестила імпозантні стегна й байдуже курить смачну сигарету, що увінчує обід і супроводжує каву.

— Здається, я вперше бачу цю молоду даму… — бурмоче месьє Арон, уже не знати який раз міняючи окуляри.

Він вимовляє цю фразу таким тоном, начебто є постійним відвідувачем «Двох голубів» і давно звикся з усіма клієнтами. Я не вважаю за потрібне відповідати, оскільки у мене, як у випадкового захожого, ще менше шансів знати даму.

— Все-таки я не чув, як ви уявляєте собі цифру, — насмілююсь я нагадати йому за кавою.

— Моє уявлення, месьє Лоране, дуже пов'язане з цифрою сім. Кажуть, це єврейське число, але нічого не вдієш: я теж єврей по батькові, так що ця цифра для мене якоюсь мірою ще й питання національної гордості.

— Мені здається, що в біблії досить часто зустрічається цифра три, — пробую я заперечити.

Однак він рішуче мотає головою й зауважує, що в біблії, як і в кожній великій книзі, можуть зустрічатися найрізноманітніші цифри, але весь світ знає, що справжнє єврейське число — сім, і що тільки через те він не вказав, наприклад, на число дев'ять, яке також шанується у священних книгах.

Нарешті після довгих дружніх суперечок ми зупиняємось на загалом безособовому, але підходящому для нас обох числі п'ять.

— Не забувайте тільки, що в цифрі п'ять міститься і ключ, — спішу попередити його.

— Ключ? Який ключ? — питає здивований месьє Арон і навіть трохи піднімає окуляри, щоб краще розгледіти мене й переконатись, чи зі мною не стався сонячний удар, немовби до цього моменту ми говорили не про споруди, зв'язані з ключами й замками, а про охорону навколишнього середовища.

— Ключ від сейфа, — наївно пояснюю я.

На це месьє Арон відповідає, що моя фраза звучить саме наївно, тому що сейф — то справа зовсім іншої фірми, де у нього дійсно був якийсь знайомий, тільки цей знайомий — винятково поважна людина, і потім це така давня історія й пошуки дубліката були б пов'язані з такими труднощами, що вже не могло б бути й мови про якусь цифру п'ять, навіть кабалістичне число сім виглядало б дуже мізерним, так що треба було б просто і рішуче переходити до дев'ятки.

Флора стежить здаля за жвавою розмовою, явно заінтригована нашим пожвавленням і тим, що ми очевидячки топчемося на місці; за інших обставин я, мабуть, запросив би її: можливо, старий, побачивши даму зблизька, став би м'якшим, але саме тепер я не наважуюсь навіть подумати про щось подібне, бо це просто означало б пустити вовка в кошару.

Нарешті, після довгих торгів, ми сходимось на грунті компромісу; цей грунт, як і слід було чекати, звучить саме як сім, оте єврейське число, на яке ми витратили стільки слини.

Виявляється, що, незважаючи на страшні труднощі, пов'язані з пошуками, ключ може бути доставлений уже сьогодні після обіду, не пізніше шостої години. Я навіть підозрюю, що він і зараз лежить десь у кишенях гостя, і якщо месьє Арон досі не витяг його, то тільки з однією метою — витягти у мене додатково дві тисячі.

— Зручність тайника, — починає нарешті старий свою інформацію, — в тому, що у первісному плані будинку він не передбачений, отже, його неможливо виявити з допомогою плану. Тому що це, пане, залізобетонний бункер, захований у землю і притулений до самого будинку, бункер, який обійшовся колишньому власникові досить дорого і який породила розпалена уява господаря. Він, видно, боявся, що навіть нейтральна Швейцарія може стати жертвою бомбардувань, тому що бункер споруджено якраз у період війни. Через кілька років новий власник, месьє Гораноф, вирішує використати сховище з іншою метою, і тоді роботу було доручено нашій фірмі. Робота виконана справді зразково, кажу вам це не з упередженості, а тому, що розуміюся на таких справах. Ціла бетонна стіна між підвалом і бункером, по суті непроникна, може пересуватися по непомітних рейках, досить тільки натиснути кнопку. Ви спитаєте: де кнопка? А кнопка — це також магістральне рішення, бо вона захована в одному з кранів радіатора парового опалення. Виймаєш ручку крана, натискаєш кнопку всередині — і готово: важка масивна стіна зміщується, як у казці, й відкриває бункер. Геніально, правда?

— А сейф?

— Ну, сейф не становить ніякої загадки, треба тільки мати ключ. Але вся справа полягає в тому, як проникнути до сейфа, або, коли хочете, як уберегти сейф від проникнення. І саме це питання було магістральним чином вирішене нашою фірмою!

Месьє Арон переможно дивиться на мене, немовби це вирішення — його особиста справа. Потім його погляд ковзає по моєму плечу і звільна опускається вниз, щоб, мабуть, спочити якраз на об'ємистих стегнах розкішної жінки. Однак він швидко опускає погляд ще нижче й веде його до себе, навіть знову міняє окуляри, бо, незважаючи на короткозорість, завважив, що в його руках не знати звідки появилися якісь оранжево-коричневі цупкі папірці, зігнуті удвоє. Месьє Арон, ясна річ, не настільки невихований, аби рахувати їх, та це не заважає йому одразу вгадати суму.

— Думаю, тут три з половиною.

— Точно.

— Значить, мусите додати різницю до п'яти

— Але ваші відомості без ключа не варті й ламаного гроша.

— А чого вартий був сам ключ без моїх відомостей?

І, завваживши моє болісне вагання, докидає:

— Ключ ваш у будь-якому випадку.

— Гаразд, — зітхаю я і витягаю банкноти, які, по суті, наперед приготував.

Але перш ніж вкласти їх йому під руку, наказую:

— Назвіть місце і точний час зустрічі.

— Найзручніше вдома. О шостій годині.

— Раніше не можна?

— Ну, приходьте на чверть години раніше. Знаєте, я о п'ятій виходжу з роботи.

Я вкладаю гроші й заодно беру візитну картку з адресою. Боюсь, одначе, що цей жест, незважаючи на всю мою спритність, не залишається непоміченим Флорою.

— Отже, за чверть шоста — у вас, — повторюю, щоб не було непорозумінь. — І коли почуєте на прощання, що я скажу щось інше, майте на увазі: це просто для дезинформації якогось стороннього вуха.

— Я розуміюсь на цих справах, — з гідністю киває месьє Арон.

Я розраховуюсь, потім ми з гостем, за старим чоловічим звичаєм, йдемо на хвилинку в туалетну. Цілком зручний момент, щоб прочитати візитну картку й запам'ятати адресу, після чого я рву її і спускаю воду. З такою жінкою ніколи не знаєш…

Коли ми виходимо на тротуар перед «Двома голубами», дама, що сиділа за столом біля вікна, за якимось дивним збігом обставин також виходить; за нею назирці йдуть двоє стариків британського типу. Старики і Сузанна.

— Отже, о п'ятій, «Контіс», — кажу конфіденціально, але досить ясно.

— «Контіс», так! — бурмоче месьє Арон, кидаючи на мене змовницький погляд.

— Ти мені скажеш нарешті, що це за тип? — нетерпляче запитує Флора, як тільки ми рушаємо до готелю.

— Не задавай собі клопотів з дрібницями, — відповідаю їй. — Яке має значення, хто він, аби тільки робив діло.

— Тоді я повертаюсь за ним слідом і сама все дізнаюся. Він так витріщав на мене очі, що досить одного слова…

Не доказавши, Флора обертається, і я майже певен, що при її нахабстві вона дійсно готова переслідувати його.

— Облиш ці дитячі витівки, — бурмочу я, схопивши її за руку. — Ти ж сама чула тільки що: зветься Арон і працює в «Нідегер і Пробст».

— А навіщо він тобі потрібен? — продовжує розпитувати вона, неохоче рушаючи зі мною далі.

— Заради ключа. Розумієш? Заради ключа! Тепер ти задоволена?

— А де замок? — наполягає ця неможлива жінка.

— Про це я дізнаюсь пополудні. Інформація плюс ключ — така домовленість.

— І ви стільки часу говорили тільки про ключ? — цікавиться вона.

— Цей ключ коштує гроші, мила. І то багато грошей.

— Я бачила, як ти всунув йому щось під рукав. Не сліпа. Ми йдемо якийсь час мовчки, потім вона знову запитує:

— Але ти все-таки мусиш знати, де приблизно знаходиться цей замок… у віллі Горанофа чи в іншому місці?

— Звичайно, у віллі Горанофа.

— А чому він замовляв його аж у Лозанні?

— Ну, мабуть, що має на увазі таких людей, як ми з тобою. І постарався ускладнити їхнє завдання. Можеш мені повірити, що я затратив чимало часу, поки намацав цього Арона.

Нарешті ми заходимо в готель, я скидаю піджак і простягаюсь на двомісному подружньому ліжку, щоб тільки розслабити м'язи, не забувши на всяк випадок запхнути під подушку невеличкий лікувальний препарат. Флора також готується до короткого спочинку і, щоб не м'яти своє чудове плаття, яке так підкреслює її могутні форми, передбачливо роздягається перед дзеркалом.

— Коли я дивлюсь на цю мереживну еротичну білизну, у мене таке відчуття, начебто ти готувалася не до ділової подорожі, а до стриптизу, — не втримуюсь я від зауваження.

— Ділова жінка завжди мусить бути готова до стриптизу, мій дорогий, оскільки його можуть нав'язати їй примусово, — спокійно відповідає вона.

— Примусово? Тобі? Не сміши мене.

Вона не відповідає, а продовжує вертітися перед дзеркалом, очевидно, не стільки для того, щоб оглядати себе, скільки щоб я її оглядав. Що я й роблю, аби не образити її.

Потім вона наближається з визивним погойдуванням у стилі спокусниці зі старих фільмів, стає біля мене й кидає:

— Ну, роздягайся, а то помнеш штани.

Я скоряюсь, усе з тією ж метою — аби не образити її. Потім ми якось само собою опиняємося в ситуації, яку цнотливі автори передають крапками. Після чого дозволяємо собі подрімати, оскільки до п'ятої години ще є час, а «Контіс» не дуже далеко. Я, звичайно, зовсім не маю наміру дрімати, — нерви мої досить-таки натягнуті, — і просто стежу, коли моя одноденна дружина врешті засне; проте вона не засинає, а крутиться сюди-туди, і я починаю побоюватись, що ліжко під нами в якусь мить затріщить і розвалиться, знищене цією неспокійною красунею.

— Ти вже затратив стільки грошей на цю операцію, П’єре… — чується сонний голос Флори.

— Це правда, — бурмочу я.

— …І загубив стільки часу…

— Це правда, — повторюю.

— … З єдиною метою — щоб ощасливити мене, так, мій хлопчику?

— Твоя пастка досить примітивна, мила. Цілком зрозуміло, що це не єдина моя мета. Але, незважаючи на це. я справді ощасливлю тебе. І то з однієї-єдиної причини.

— А саме? — Запитує вона, однак її сонний тон уже розвіявся.

— Там, де знаходиться те, що ти шукаєш, лежить і дещо інше, потрібне мені. Просто, чи не так?

— А що то таке, П'єре?

— Папери, документи, словом, таке, що не має грошової вартості.

— І ти готовий залишити діаманти заради тих паперів без грошової вартості?

— Готовий. Хоч яким би неймовірним не здавалося це з твоєї точки зору. Ти не припускаєш, що на цьому світі є речі, важливіші від грошей?

— Ні. Такої дурниці я не можу припустити, — визнає вона. Потім голос її знову стає сонним:

— А втім, це справді залежить від точки зору. Ти, мабуть, з тих, котрі кидають бомби й стріляються з політичних мотивів…

Я не відповідаю, щоб дати їй можливість спокійно заснути, і зосереджуюсь на тому, що мене чекає. Словом, знайома невеличка нарада з самим собою, аби з'ясувати перспективу. Не знаю. Не знаю, скільки часу триває нарада, але відчуваю, що Флора вже зовсім притихла; я легенько просуваю руку під подушку, щоб дістати лікувальний препарат. Очевидно, він закотився десь далеко, бо мені ніяк не вдається його намацати. І в той момент, коли я стараюся намацати його, жінка несподівано звішує наді мною свої великі груди:

— Спиш, мій хлопчику?

Ці слова й ці великі груди — останнє, що западає мені в пам'ять, перш ніж я поринаю в неясний і химерний світ наркозу.

Пробуджуюсь я з гострим головним болем і з огидним гірким присмаком у роті. Однак мусить пройти якийсь час, поки до мене доходить, що я вже прокинувся, бо в голові плавають розрізнені образи, і я навіть не можу зрозуміти, чому і як потрапив у цю незнайому квартиру. Потім здогадуюсь, що це мусить бути готельна кімната в «Термінюс», бачу, що над моїм обличчям погойдуються великі груди, і чую стурбований голос Флори: «Спиш, мій хлопчику?»

Ця кобра приспала мене моїм власним препаратом. Підгледіла у дзеркалі, як я ховав його, і, поки я роздягався, переклала під свою подушку.

Ще не встигши до кінця збагнути ці подробиці, я зриваюся з ліжка. Зриваюся і падаю. У голові крутиться, мене нудить. Але зараз ніяк не можна розкисати. Знову пробую підвестися — на цей раз повільніше й обережніше.

Дивлюсь на ручний годинник, що лежить на столі: сім хвилин на шосту. Слава богу. Обережно добираюсь до ванної і стаю під душ.

Трохи пізніше відчуваю вже, що воскрес. Квапливо одягаюсь, не забуваючи все-таки за якимись дрібними деталями переконатися, що мої кишені оглянуті. Не бракує нічого, але огляд був. Очевидно, Флора шукала візитку месьє Арона.

Виходжу з готелю і відправляюсь за адресою, яка врізалася в пам'ять. Добре хоч, що ці наркотики не відбирають пам'яті, а лише збагачують її ще однією неприємною деталлю. Вуличка, що веде до горішньої частини міста, видається мені неприємно крутою, але, хоча до зустрічі ще є час, я збільшую швидкість до максимальної, бо при такій переміні в ситуації і з такою жінкою, як Флора, вже не можеш бути певним ні в чому.

— Трохи поспішили. Тільки-но йду з роботи, — з відтінком докору бурмоче месьє Арон, відчиняючи двері квартирки.

Відомо, що при ділових зустрічах поквапність — такий самий вияв неввічливості, як і запізнення. Але зараз я думаю не стільки про ввічливість, скільки про ключ.

— Сподіваюся, він у вас? — запитую я, відчуваючи, що моє втомлене серце якось дивно поводиться в грудях.

Замість відповіді господар виймає з кишені жилетки ключ, який досить-таки переконує своїм масивним виглядом і вибагливою формою.

— Сподіваюсь, це той самий? — запитую знову, простягаючи руку.

Месьє Арон делікатним жестом відводить мою руку і з гідністю зауважує:

— Не забувайте, що я зі старої генерації, пане.

Будемо сподіватись, що звичаї генерації сказали своє слово. У подібних операціях людина при всій своїй обачності змушена виконувати деякі дії наосліп.

— Здається, між одержаною сумою і магічним числом залишається певна дистанція, яку треба подолати, — нагадує господар, все ще тримаючи ключ на поважній відстані від моєї жадібної руки.

Пишна дама могла б улаштувати мені досить-таки паскудний номер, якби забрала у мене гроші. Тоді б цей кмітливий чоловік нізащо не дав би мені ключа. Але вона не здогадалася.

Я дістаю банкноти, необхідні для подолання дистанції, й одержую секретний інструмент. Потім бажаю месьє Арону доброго здоров'я й легкої старості і виходжу. На годиннику — за вісім хвилин шоста.

Однак, хоча лише за вісім хвилин шоста, на вулиці вже зупинився «опель» Флори, яка в цей момент якраз вилуплюється з його чорної шкаралупи.

— Не утруднюйся виходити, дорога, — зупиняю її. — Ми їдемо далі.

— А, ти тут, мій хлопчику, — привітно, наскільки це в її силах, зауважує вона, знову всідаючись за кермо. — Я не думала, що ти так скоро прокинешся. Так солодко заснув.

— Насамперед до готелю, треба розрахуватись, — наказую, сідаючи біля неї.

— Ти не можеш сказати це іншим тоном? Знаєш, що я не люблю, аби мною командували.

— Я б сказав тобі іншим тоном щось інше, дорога. Але задовольняйся тим, що я великодушний.

— Великодушний? Ха-ха… — вона сміється своїм нечастим і трохи хрипким сміхом. — Начебто ти навіть не здогадуєшся, що я пригостила тебе якраз тією дозою, яку ти приготував для мене. І начебто забув, що вже раз примусив мене прийняти іншу подібну дозу…

— Поняття не маю, про що ти говориш.

— Ти?.. Яке приниження я пережила тоді… і який головний біль…

— Не розумію навіть, про що йдеться.

Флора, одначе, не схильна давати мені роз'яснення. Вона вмикає першу передачу й рушає.

Зупиняємось біля готелю, щоб тільки розплатитися, і прямуємо на Берн. Пейзаж знайомий, не особливо екзотичний, а після того, як напруження спало, головний біль знову посилюється. Отож я мовчу і пробую задрімати, але ж це така жінка, що поряд з нею краще не дрімати.

— Добре обкрутив мене з тією «п'ятою годиною» і з тим «Контіс»… — чується через деякий час її голос.

Оскільки я не заперечую, вона продовжує:

— Мабуть, і зараз не уявляєш, про що йдеться.

— Дуже туманно, — зізнаюсь я. — Через твою дозу я просто зійшов з рейок.

— Однак не настільки, щоб пропустити зустріч. Якби я трохи раніше здогадалася знайти його адресу в «Нідегер і Пробст»… Тоді б ти тільки спину мою побачив.

— Вид справді вартий уваги, — бурмочу я. — Але хоч ти й дуже претендуєш на інтелект, дозволю собі відзначити, що деякі частини твоєї спини розвинені значно більше, ніж розум.

— Якби я трохи раніше здогадалася… — з гіркотою повторює Флора, не слухаючи мене.

— І чого б ти досягла? Викинула б дві тисячі, — тому що месьє Арон не відмовився б від своїх двох тисяч ні за які жіночі принади, — викинула б ці дві тисячі за ключ без будь-якого призначення. Я вважав тебе розумнішою, але, очевидно, помилився.

— Ти забуваєш, що з ключем у руках гру вела б я! — заперечує дама. — У мене ключ, у тебе — замок, але гру вела б я.

— Ти ніколи не поведеш гри, дорога. Це не бридж і не торгівля люльками. І хоч ти й не любиш, аби тобою командували, твої ж власні інтереси вимагають, щоб ти утримувалась від імпровізації і слухалась мене, якщо справді хочеш добратися до діамантів.

Голос мій звучить досить авторитетно, хоч дрімота налягає на мене, і жінка деякий час розмірковує над змістом щойно сказаного.

— Гаразд, П'єре, але й ти запам'ятай: якщо тільки спробуєш обкрутити мене у фіналі, я уб'ю тебе!

— Не лякай, — мимрю я ледь чутно, бо дрімота огортає мене все більше. — Я знаю, що ти цього не зробиш. Ти не байдужа до мене.

— Справді, навряд чи я це зроблю, — зізнається вона. — Ні, я таки не змогла б убити тебе…

І, щоб остаточно заспокоїти мене, додає:

— Тебе уб'є Брунер.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Я порадив Флорі зупинити машину біля кондитерської на Острінг, а самій їхати далі. Цей маневр не має якогось конспіративного значення, але зараз сварка з Розмарі була б зайвою.

Не стільки відпочивши, скільки ще більше розкиснувши від дрімоти у машині, я рушаю до вілли однак за першим же поворотом бачу зелений «б'юїк» американця, що зупинився на алеї.

— Прикінчити вас тут, Лоране, чи вважаєте, що ліпше провести екзекуцію в темному місці, — люб'язно запитує Ральф, висовуючи голову з машини.

Ця вульгарна ідея прикінчити мене, видно, стає все популярнішою.

— Не забувайте: між нами існує угода, — нагадую.

— Але ви порушили її.

— Ви зле поінформовані. Я просто підскочив з Розмарі до її Грабера…

— Я про це вже знаю.

— Поки чекав її внизу, на мене наскочила Флора. Налетіла, як тайфун, понесла мене…

— …І цілий день носило вас усюди, як безпомічний зірваний листок…

— Ну, не такий уже й безпомічний. Думаю, я дещо зробив. Але мені справді весь день не вдавалося скараскатись Флори.

— Знаю й це, — киває Бентон. — Бачив, як ви вийшли з її машини. А що вам вдалося зробити?

— Отут, на дорозі, будемо розмовляти? — запитую з докором, відчуваючи доконечну потребу в чашці гарячої кави.

Американець залишає машину, і ми заходимо в кондитерську — маленьку гордість кварталу. Кондитерська справді досить затишна, але ми сідаємо назовні, на терасі, звідки можна спостерігати внизу гомінкий бульвар з трамваями, що прибувають з міста, роблять коло й їдуть назад, а нагорі — зелені горби, де розмістилися вілли цього мирного і тихого села — нашого кварталу.

— Думаю, що можна буде вже цієї ночі закінчити операцію й реалізувати нашу угоду, — кажу я за другою кавою.

— Що означає це «думаю»? — дивиться на мене Ральф чорними меланхолійними очима.

— Я маю на увазі, якщо ці жінки не сплутають нам карти.

— Це залежить від того, чи ми їм дозволимо сплутати карти. Насамперед розкажіть про свої наміри. А потім складемо план.

— Вважаю, що було б краще просто скласти каре, — пропоную я.

І викладаю в загальних рисах свій проект.

Ральф деякий час мовчить, мабуть, перевіряючи подумки, чи в цьому проекті немає якогось вразливого місця, на якому він міг би посковзнутись. Потім каже:

— Я згоден. І не варто втрачати час. Приходьте через півгодини з Розмарі, а я потурбуюся про Флору.

— Нарешті! — вигукує моя квартирантка, коли я заходжу в наш хол із зеленими шпалерами, що так заспокоюють нерви.

— Одягайся, мила. Бентон чекає нас через півгодини

— Навіщо? Аби ліквідувати?

— Поки що в програмі такого пункту немає. Скоріше звичайний бридж.

Розмарі підводиться зі свого улюбленого місця на дивані, де, напевно, досі їла свої нерви, але, перш ніж відправитись у спальню, не забуває спитати:

— А ви зробили свою справу?

— Думаю, що так. Хоча й не зовсім.

— Чому не зовсім?

— Бо зіткнувся з Флорою.

— Зіткнення випадкове чи за попередньою домовленістю? — дивиться на мене жінка неприємним поглядом.

— Ні те ні друге: раз стежила за нами, значить не випадкове. Але ми з нею й не домовилися, як ви собі уявляєте з вашою неймовірною підозріливістю.

— Ця жінка просто бісить мене своїм нахабством!

— Ревнуйте, — заохочую її. — Мені це дає задоволення.

— Ревнувати?.. Єдине, чого я боюся, — що вона може в останній момент поцупити діаманти.

— Навряд. Я не пророк, звичайно, але навряд. Мені здається, що у вас більше шансів.

— Шанси — це одне, П'єре, а кінцевий результат — інше. Знаєте, що я розраховую тільки на вас.

— Знаю, знаю, — кажу їй. — Тільки поспішайте.

Коли вона приступає у себе до складної процедури одягання, я запитую:

— Що поробляє ваша приятелька Віолетта?

— Немає її. Зникла, — лунає з другої кімнати голос Розмарі.

— Як це «зникла»?

— Ну, коли я повернулася додому десь о третій годині, я пішла провідати її, хоч вона цього зовсім не заслуговує, але її не було. А сусіди сказали, що вона поїхала своїм «рено» ще рано-вранці.

Ледве дочекавшись кінця фрази, йду на кухню і припадаю до вікна. Вілла навпроти темна. Деталь, не передбачена в моєму плані. Будемо сподіватись, що вона не важлива.

Рівно через півгодини ми заходимо у покої американця, супроводжувані Тімом чи Томом. Хоч одного з них я вже бив, однак усе ще не можу їх розрізнити. В холі разом із господарем нас уже чекає Флора.

— О, дорога, це чудове платтячко робить вас зовсім ефірною, — вигукує вона до Розмарі

Що на їхній гадючій мові означає «зовсім виснаженою».

— А цей облягаючий костюм чудово підкреслює вашу статурність, дорога, — відгукується моя квартирантка.

Що на тій же гадючій мові означає «повноту». Але Флора вдає, що не чула, і звертається до мене:

— П'єре, мій хлопчику, давно я вже вас не бачила…

«Одну годину», — відповідаю я подумки.

— Думаю, не варто зволікати, — докидає Ральф, підводячись зі свого крісла в кутку й рушаючи до приготовленого картярського стола.

Ми наслідуємо його приклад, і гра починається у звичному спокійному ритмі й у традиційному плані, тобто я програю. Програє, одначе, й американець, можливо, тому, що думки його занадто поглинуті чимсь іншим, а можливо, просто через те, що він грає в парі зі мною.

— Нічого, нам пощастить у любові, — заспокоює він себе звичним старим дотепом, викликаючи цим іронічні напівусмішки обох жінок.

У цю мить появляється Тім чи Том і доповідає, що хтось просить до телефону месьє Лорана.

— Хто б це міг бути? — вдаю стурбованого: несподіваний дзвінок — лише частина заздалегідь підготовленого плану.

— Справді, хто це? — запитує Ральф, кидаючи на мене підозрілий погляд.

Я підводжусь, рушаю коридором до кабінету і чую за спиною очікувану репліку американця:

— Хвилинку, я зараз прийду!..

Бо завдання американця — грати роль людини, вимученої недовір'ям.

Не звертаючи жодної уваги на телефон, ми вислизаємо один за одним через чорний хід і направляємось до машини Бентона, яка стоїть трохи даль Сідаємо спереду; і Ральф рушає на малому газі. Тіму чи Тому доручено через кілька хвилин повідомити дам, що мене терміново викликав якийсь месьє Бенато і що господар, жертва своєї звичної підозріливості, вирішив супроводжувати мене.

З цього моменту ситуація у віллі буде цілком у руках дам. Тобто: поки вони схильні будуть чекати, вони почуватимуть себе як у гостях, а коли захочуть вийти, то зрозуміють, що опинилися в полоні. Бо як пояснив мені Бентон, Том і Тім, незважаючи на їх тендітний вигляд, не такі вже й безпомічні.

— Віолетта зникла ще вранці, — зауважую я, коли ми проїжджаємо повз віллу Горанова, вікна якої все ще темні.

— Яке це має значення?

— Ніякого, коли не рахувати, що вона з усією своєю наївністю влазить у нашу комбінацію.

— Якщо влазить, викинемо, — недбало бурмоче Ральф.

Ми вибираємось на шосе, що веде до Лозанни, й летимо під сумним люмінісцентним світлом, від якого тебе охоплює світова скорбота. Мовчимо, бо все, що мали сказати один одному, вже сказано. Рух у такий час зовсім неінтенсивний, і освітлена стрічка шосе летить нам назустріч між двома щільними стінами навколишнього мороку. Через деякий час я уловлюю десь далеко за «б’юїком» дві сильні фари, і це спонукає мене порушити тишу:

— Сподіваюсь, що за нами не причепився ваш сьогоднішній «сітроен» чи щось інше в цьому роді…

— Я вже вас запевнив, що нічого подібного не буде, — сухо відповідає Бентон.

— Бо якщо втрутиться третя особа, це означатиме кінець операції.

— Ви починаєте повторюватись, дорогий, — зауважує американець.

Однак він теж повторюється, бо трохи згодом додає:

— А де гарантія, що ви не ведете мене у пастку?

— Не будьте смішним. Яка пастка? Тут, у цій країні, скоріше я у вас в руках, ніж ви у мене.

Фари за нами поступово наближаються, нарешті машина наздоганяє нас і залишає позаду. Якийсь незнайомий «мерседес» з незнайомою жінкою. Літня жінка, не з тих наших. Очевидно, Ральф навмисне зменшив газ, щоб пропустити «мерседес» наперед і відновити свій душевний спокій.

— Все-таки ви не назвали мені точно останньої зупинки, — знову озивається американець через деякий час.

— Було б зайвим називати її. Це могло б спокусити вас послати туди когось зі своїх людей, і все поламалося б.

— Мені і в голову не приходила така думка, — нахабно бреше він. — Я не такий уже безпорадний, щоб потребувати охорони.

— Вірю вам. Навіть якби не вірив, то ваш віддутий зліва піджак міг би переконати мене, що я помиляюсь. Хоч, на мою думку, ви даремно обтяжили себе цим прасом.

— Можливо, — відповідає Ральф. — Відверто кажучи, моя робота — досліджувати досьє й рахувати банкноти, а не стріляти.

— Сподіваюсь, що йдеться не про цілком формальну, а може, й уявну роботу в банку?

— В банку чи деінде, але моя робота переважно саме канцелярська. Хоч перш ніж дійти до цієї канцелярської роботи, я спробував і багато іншого. Отже, ви помилитесь, якщо здумаєте плутати мене з Кьонігом.

— Мені і в голову не приходила така думка, — в свою чергу запевняю я його. — Навпаки, я розраховую на те, що ви добрий професіонал. Бо якщо ви справді добрий професіонал, то навряд чи будете вдаватися до дурниць, які міг би допустити лише якийсь аматор і цим зіпсувати все.

Звичайно, у мене немає аж такого сліпого довір'я до американця. Я навіть схильний припускати, що «б'юїк» обладнаний невеличкою апаратурою, котра наповнює ефір своїми «піу-піу» й веде на відстані якийсь «сітроен» по наших слідах. І цілком імовірно, що команда «сітроена» має відповідний зв'язок з віллою, з якимось Тімом чи Томом, котрий у разі потреби готовий привести підкріплення. І все ж, навіть не вірячи у щирість Ральфа, я не маю підстав сумніватись у його користолюбстві. А користолюбство вимагає, щоб хоч на час нашої оборудки ми залишалися тільки вдвох. Щоб оборудка відбулася без свідків. Щоб у шефів американця не закралося й тіні сумніву. Щоб усе було як годиться.

Ризик може виникнути після того. Звичайно, Бентону неважко відпустити мене геть. Я зникаю з документами, які не мають капітального значення, і даю йому спокій. Але він не проявить такої великодушності. Так само, як і не передасть мене своїм шефам. Він просто ліквідує мене, і то лише з єдиною метою — назавжди позбутися невигідного свідка.

— На який час ви призначили своїм людям починати діяти? — запитую я, аби лише щось сказати.

— Ви стаєте справді неможливим, Лоране, — бурчить Бентон.

— Бо я вже вам пояснював, що тайник неможливо відкрити за п'ять секунд. І буде однаково незручно для нас обох, якщо ваші люди пхатимуть свого носа передчасно.

— Ви стаєте справді неможливим, — повторює американець. — Можете бути певні, що ніхто не пхатиме свого носа і ніхто ні в чому нам не перешкодить.

Решту дороги ми мовчимо. Лише коли в'їжджаємо в Лозанну, Ральф запитує:

— Тепер куди?

— До вокзалу.

— Якби ви назвали адресу, мені було б легше орієнтуватись.

— Я не можу назвати вам того, чого й сам не знаю. У мене збереглися тільки зорові враження про місце.

Насправді якраз навпаки: у мене немає ніяких зорових вражень, але я абсолютно точно зорієнтувався по карті. Коли ми доїжджаємо до вокзалу, я кажу:

— Звертайте вниз, їдьте під міст, а потім повернете знову направо.

Лише коли він повертає вправо, я даю дальші вказівки, потім — нові. І так далі, свідомо ускладнюючи маршрут, навіть ризикуючи заблудитись. Нарешті «б'юїк» в'їжджає у вузький прохід між якоюсь високою будівлею і муром.

— Тут? — підозріло запитує Ральф.

— За кілька кроків звідси, — заспокоюю його.

Ми рушаємо; кілька кроків виявляються надто довгими.

— Ви мене розігруєте, дорогий, — кидає американець.

— Я абсолютно не настроєний розігрувати вас. Однак теж маю право на певні застережні заходи. І в мене немає ніякого бажання вмирати у такому віці.

Нарешті ми доходимо до не дуже великої, але масивної будівлі, що невиразно окреслюється серед кількох дерев на схилі біля озера.

— Тут, — кажу я.

— Ви мене справді розігрували, — зауважує Ральф. — Машиною можна було б умить добратися.

— Обійдемо з другого боку, — пропоную, не слухаючи його. Ми обходимо й бачимо, що вікно у кімнаті біля входу освітлене.

— Світиться! — констатує Бентон очевидне.

— Казав вам, що Віолетта вплутається, — бурмочу я.

— Тим гірше для неї, — відповідає мій супутник, направляючись до дверей.

— Чекайте, так не годиться, — зупиняю його. — Чи не збираєтесь ви її вбити?

— Нащо її вбивати? Зв'яжемо й запхнемо кляп у рот.

— Облиште ці бандитські прийоми. Дайте можливість діяти мені.

— Гаразд, Лоране, дійте, — неохоче відступає Ральф.

Досить-таки сильно натискаю на дзвінок, щоб розбудити її, якщо вона спить. Трохи згодом зсередини долинає голос Віолетти, занадто слабкий, аби щось зрозуміти. Натискую на ручку — двері відчиняються. Справа по коридору бачу ще одні двері — до освітленого приміщення. Широко і гостинно відчинені. Ми заходимо.

Віолетта лежить на дивані, накрившись барвистою ковдрою; угледівши мене, вона усміхається своєю анемічною усмішкою.

— А, месьє Лоране!

Потім погляд її зупиняється на американцеві, й усмішка змінюється подивом.

— Наш сусід, пан Бентон, — спішу представити його. — Він мене привіз.

І оскільки розмова вже почалася, додаю:

— Ви налякали нас, Віолетто. Ми вас скрізь розшукували. Знайшли тутешню адресу. Думали, бозна-що трапилось…

— Трапилось, — киває молода жінка.

Вона різко відкидає ковдру й показує загіпсовану ногу.

— Що сталося?.. Як?.. — бурмочу я.

І Вона кидає на мене страдницький погляд і, не звертаючи уваги на Ральфа, втомлено каже:

— Я вибула з гри, Лоране… Сьогодні вранці мало не загинула у власній машині. І нещаслива пригода не була випадковою. Я вже нічого більше не хочу, аби лиш мені дали спокій.

— Хто саме?

— Не знаю… Хто б то не був…

— І ви лежите тут зовсім одна? — вирішую я змінити тему після короткої ніякової мовчанки.

— Ні. Про мене турбується приятелька, та, про яку я вам згадувала. Вона мешкає недалеко.

В цю мить Віолетта згадує про свої обов'язки господині і пропонує:

— Але ж прошу сідати! Я не в стані пригостити вас, але ви й самі можете собі приготувати. Пляшки там…

— Не турбуйтесь, — кажу я, сідаючи.

Ральф залишається стояти біля дверей, видно, щоб розпрямився костюм, зім'ятий у машині. Він кидає на мене багатозначний погляд: мовляв, «доки будемо втрачати час?». Я також не схильний гайнувати час, бо кожна втрачена хвилина наближає можливу мить, коли сюди увірвуться люди американця. Правда, їм доведеться добре попотіти, поки вони натраплять на точне місце, але кінець кінцем усе-таки знайдуть.

— Пан Бентон чув, що ви маєте намір продати цю віллу і зберегти за собою ту, що в Берні, — наважуюсь я натякнути.

— Можливо… — мнеться Віолетта. — Я ще не вирішила, але можливо…

— Він мене віз, маючи на увазі скористатись нагодою, щоб побіжно оглянути дім… тому що ніхто з нас не сподівався знайти вас у такому стані…

— О, не будемо перебільшувати, — апатично заперечує господиня. — Як бачите, я ще не на смертній постелі. І якщо пан Бентон має бажання… шкодую тільки, що не можу його супроводжувати…

— Не турбуйтеся, панно, — благоволить нарешті озватися американець. — Йдеться просто про побіжний огляд… Я б не хотів вам завдавати клопоту.

— Ви мені й не завдаєте клопоту. Боюсь тільки, що кімнати не в зразковому стані, але якщо йдеться лише про побіжний огляд…

Виходимо в коридор, минаємо по дорозі двері наступних двох кімнат і опиняємось біля підсобних приміщень. Двері до підвалу широко відкриті, і ми одразу помічаємо цементні сходи, що ведуть униз. Знаходжу вимикач. Тільки б не бракувало лампочок. У цих старих підвалах іноді взагалі забувають вкручувати лампочки. На щастя, тут не так.

Спускаємось по сходах й опиняємось у просторому приміщенні, майже порожньому, якщо не рахувати батареї парового опалення у куті. Згадувана стіна — очевидно, та, що навпроти. Нічим не зайнята бетонна стіна, на якій видно відбитки дерев'яної опалубки, але без будь-якої ніші чи отвору. Якщо, звичайно, не зважити на невеличкий отвір у кутку з двома трубами, до яких приладнано ручки для регулювання пари.

Я наближаюсь до отвору, супроводжуваний американцем. Відкручую один із кранів і всовую в середину шарикову ручку. Нічого^ Відкручую другий кран і повторюю операцію. Ледь чутне клацання — й бетонна стіна повільно і безшумно відсувається вбік, відкриваючи вхід у бункер.

Ми заходимо й обмацуємо стіну біля отвору. Ральф натрапив на електричну кнопку — приміщення наповнюється тьмяним червонуватим світлом слабкої лампочки. Кволе світло, але цілком достатнє, щоб виразно побачити у глибині приміщення солідні сталеві двері вмурованої у стіну каси.

Я краєчком ока з цікавістю спостерігаю за американцем. Однак, — чи це характер, чи маска, — обличчя його зберігає спокійний вираз.

— Давайте ключ, Лоране.

— Спершу негативи, Бентоне.

Він засуває руку в кишеню, дістає мініатюрну касетку і подає мені.

— Сподіваюсь, це знімки не старих газет…

— Можете перевірити.

Я перевіряю, потім ховаю їх і дістаю ключ.

— І копію… — нагадує Бентон.

Передаю й копію.

Американець направляється у глиб бункера; помітивши, що я йду за ним слідом, попереджає:

— Дозволяю дивитись, але нічого не чіпати.

Він встромляє ключ у щілину, двічі повертає його й без особливих труднощів відчиняє важкі двері. Перед нами відкривається середина каси, достатньо освітлена, аби побачити, що в ній дві ручні валізки. Дві ручні валізки на двох поличках — і більше нічого.

В цю мить я уловлюю, що позаду ледь чутно клацнуло. Обертаюсь — бетонна стіна повільно повзе на своє місце, щоб поховати нас. Крізь щілину в останній момент помічаю кволу й безпомічну фігуру Віолетти, яка досить стійко тримається на обох ногах без сліду гіпсової пов'язки.

Погляд американця скерований у тому ж напрямку, відкриваючи йому ту ж безнадійну ситуацію: бетонний бункер перетворився у нашу гробницю.

Я підходжу до фатальної стіни. Не для того, звичайно, щоб зрушити її руками, а щоб пошукати можливий важіль для маніпулювання зсередини. Але такого важеля немає.

Маніпуляції передбачені тільки з того боку.

— Це ви винні, Лоране, — втомлено бурмоче американець, опираючись на стіну, навіть не звертаючи уваги на те, що вона вкрита пилюкою. — Якби ми були зв'язали її як слід і всунули кляп у брехливий ротик, то зараз працювали б зовсім вільно.

Він замовкає, зрозумівши, що докори тут марні, і повільно, вже без ніякої охоти, повертається до каси.

— Подивимося хоч, що там усередині. Часу тепер досить. Цілком досить. Аж поки не закінчиться кисень і ми не луснемо від задухи.

Ральф бере одну валізку, кладе її на цементовану підлогу й відкриває. Я не завдаю собі клопоту підходити ближче, бо й здаля бачу її вміст: золоті предмети, золоті монети, коштовності, взагалі речі, які кожен обиватель тисне потроху в якийсь куток, але яких тут не трохи, а багато.

Американець сяк-так перекладає скарби і робить висновок:

— Немає діамантів.

— А того вам не досить? — кидаю я.

— Я б сказав, що в даний момент і за таких обставин навіть забагато, — відповідає Ральф. — Але діамантів немає…

Він зневажливо відсуває ногою валізку, підходить до каси й бере другу. Та ж сама картина: дріб'язок із жовтого металу, який виконує так мало роботи, але який люди звикли вважати таким цінним. Плюс кілька плоских оксамитових і шкіряних коробочок з прикрасами. Але в одній з них — не прикраси.

— Діаманти…

Голос американця зовсім меланхолійний. У мене таке відчуття, що він був би більше задоволений, якби не знайшов їх. Тому що зараз, коли діаманти знайдено, пастка, в якій ми опинились, очевидно, здається йому ще більш жахливою і зловісною.

Я підходжу, щоб усе-таки глянути на ці славнозвісні діаманти. Все одно, як каже Ральф, часу у нас досить. Навіть більше ніж досить.

Вони лежать на темному оксамиті і навіть у кволому світлі іскряться всіма кольорами райдуги при найменшому порусі американця.

— Справді надзвичайні, — констатує Бентон.

Він закриває коробочку і, скоряючись одвічному рефлексові власника, наміряється сховати до кишені. Потім недбало кидає її у валізку.

— Яка товщина цього бетону? — запитує він, оглядаючи стіни.

— Не менше метра. А зверху — напевно не менше двох. Рухома стіна все-таки найтонша — дрібничка у півметра.

— Словом, кричи, хоч розірвися, немає жодної надії, що хтось почує, — підсумовує Ральф.

— А ви хочете, щоб хто почув? Милосердна Віолетта, яка закрила нас тут, щоб ми згнили і щоб потім можна було вільно розпоряджатися спадком? Чи ваші люди, які, дозвольте вам це сказати, Бентоне, настільки дурні, що лише заглянуть у підвал, побачать, що він порожній, і підуть геть, задоволені своєю гострою спостережливістю?

— Облишмо це. Скажіть ліпше, на скільки часу вистачить повітря?

Він знову обводить приміщення оцінюючим поглядом. Бункер являє собою кімнату приблизно чотири на чотири. Досить велика площа, якщо говорити про тайник, але занадто мала, якщо розглядати її як резервуар кисню. По-перше, до стелі не більше двох метрів. А по-друге, приміщення напевно дуже давно не відчинялося. Тому повітря нечисте, застояне: якщо воно й містить трохи кисню, то він проник сюди під час короткотривалого переміщення стіни. Безперечно проник, але у мізерній кількості.

— Проблеми асфіксії ніколи мене не цікавили, — зізнаюсь я. — Але, взявши до уваги жалюгідну кубатуру цієї діри, а також той факт, що в повітрі й зараз майже бракує кисню, можу сказати вам, що вже через кілька годин ми будемо дихати власним вуглекислим газом. Так що й інше не примусить себе довго чекати.

Ральф оперся на стіну, забувши про те, що брудниться костюм. Не відхиляючись від неї, він повільно сповзає на долівку. В перший момент мені здається, що ним опанувала малодушність. Принаймні поки до мене не долинає його сміх. Якийсь здавлений і невеселий сміх, але він стрясає плечі Ральфа, і той марно намагається приборкати його.

Нарешті вибухи похмурої веселості рідшають, і він має можливість говорити:

— Ха-ха… Уявіть собі, Лоране… Був у Гвінеї і Гватемалі, був у Панамі і Конго. Був там, де стріляють з-за рогу і де падають люди… правда, моя справа — не стріляти, я вам уже казав… моя спеціальність — оплачувати рахунки й перевіряти їх, але я також ризикував головою, не раз був на волосок від смерті і завжди залишався живим, щоб опинитися тут, у цьому порядному місті… ха-ха… де якась мала дурепа з обличчям гімназистки, якась недорозвинена, ха-ха, зведе рахунки зі мною…

Він замовкає, наче виснажений приступом дивної веселості, такої веселості, від котрої тебе кидає в дрож, і поступово знову впадає у свою звичну флегму.

— Все-таки це інша справа — померти за два кроки від отих діамантів, — кидаю я.

— Чудові!.. — машинально вимовляє Бентон.

— Чистий вуглець, — додаю я.

— Ми з вами, зрештою, також не що інше, як хімічні речовини, — зауважує американець. — Все залежить від будови і співвідношення.

— Чистий вуглець, — повторюю.

— Хай і так. За цим вуглецем ховається купа доларів.

— А що б ви з ними зробили?

— Не знаю. Мабуть, щось би зробив, якби вдалося зібрати свої манатки і зникнути кудись. Але я професіонал і знаю, що це неможливо. Та навіть коли б і вдалося, то все це за рахунок такого великого страху, що справа не варта заходу. Така система, Лоране. А влізеш у систему — виходу немає.

— В такому разі, навіщо вам ці камені?

— Так, щоб покласти у сейф якогось банку. Для гарантії…

— Гарантії від чого?

— Облиште ці запитання, — бурмоче Ральф. — Ви неможливі.

— Мусимо вбивати час, Бентоне. Все відбудеться легше, якщо вбиватимемо час.

— Не заперечую. Вбивайте. Але не в такий спосіб. Не з цими ідіотськими запитаннями. Ходіть на руках, якщо хочете. Або грайте на губах — це мене менше нервуватиме. Або заспівайте щось…

— Декотрі, мабуть, співають в цей час… І грають… Оркестр у «Мокамбо» ще на ногах…

— Так, співають, і грають, і наливаються шампанським, і гарцюють з коханками, і займаються груповим сексом, і сперечаються, де провести відпустку — на Багамських островах чи на Бермудських… — він перераховує повільно, немовби намагається згадати, що ще можуть робити люди. — А брудну роботу залишають для Бентона і для таких, як Бентон. І те, що той чи інший Бентон цієї самої ночі буде вбитий або задихнеться у власних випарах в якомусь підвалі… це не має значення, це заздалегідь передбачено у проценті неминучих втрат, це в порядку речей і навіть не варте уваги…

Він на якийсь час замовкає, ніби для того, щоб перевести подих, і я в цю мить усвідомлюю, що також пробую перевести подих, що мені бракує повітря, або ж я уявляю собі, що повітря не вистачає. І відчуваю, що мою голову знову починає сковувати той противний біль, з яким я прокинувся пополудні у «Термінюсі».

Пообіддя у «Термінюсі» видається мені у цей момент чимось дуже далеким, чимось майже забутим, чимось із Старого завіту… і Флора… і месьє Арон…

Час минає. Можливо, година, а можливо, й більше. Не хочу дивитися на годинник. Ліпше не дивитись на годинник, коли знаєш, що нічого чекати, крім… І ми мовчимо, кожен на своєму місці, кожен зайнятий своїми думками або зусиллями, щоб прогнати ці думки.

— Ось тому я б зібрав свої манатки і щезнув, якби міг, — чути нарешті тихий голос Ральфа, зовсім тихий, оскільки Ральф по суті говорить собі, а не мені. — Тому що це було б найбільш логічним. Адже мене все життя вчили цього, адже це був стимул: прогресувати, підніматися вгору, навіщо? — аби одержувати більший заробіток, аби мати більше грошей. Отже, цілком природно, раз ти вже нарешті намацав ці гроші, цілі купи грошей, напхати ними торбу і йти куди хочеш…

— І все-таки ви б цього не зробили, — нагадую я зовсім машинально, бо у мене вже немає ніякої охоти розмовляти, мені вже не хочеться нічого.

— Ну, так, оскільки є й інші речі — виховання, дресировка. Мені казали що наша розвідка — найбільша інституція, і вам теж казали щось у цьому роді. Мені казали, що гроші — велике благо, і я повірив. Вам казали, що діаманти — не більш як вуглець, і ви повірили. Чого ж ви, власне, уявляєте собі, що стоїте вище від мене, коли ви така сама мавпа, як і я?

— Все ж має значення, в що саме повірив, — заперечую я апатично.

— Абсолютно не має значення… Усе — брехня. Або, якщо хочете, вигідна істина. В першому випадку — для однієї групи. В другому — для іншої. І що з того, що одна менша, а друга більша? Я — не група. Ви — теж. Кожен з нас є чимось для самого себе, Лоране… Кожен з нас — жалюгідний ідіот, який повірив у зворотне, бо йому навіяли це з корисливою метою…

Ральф замовкає, а може, й продовжує, але вже в думці, що для нього не має значення, оскільки він, хоч і згадує моє ім'я, говорить, по суті, самому собі. Якби він так, як я, пережив повний, неприємностей день, якби йому якась Флора запхнула в рот пілюлю з рідким газом, то він напевно не мав би бажання говорити самому собі, і єдине, що я намагаюся зробити в даний момент, — це забути, що мені вже не вистачає повітря, бо, коли збагнеш, що бракує повітря, можеш почати дряпати нігтями стіну або ж дряпати собі груди, словом, зірватися.

— Ці жінки все заплутали… — чую я після довгого мовчання голос Ральфа. — … Жінка невгамовна у своїх прагненнях, її поведінку неможливо передбачити.

— Як і чоловіка, — вимовляю я голосом, який ледве сам уловлюю.

— Нічого подібного. У чоловіка є система. А раз є система, ти можеш її розшифрувати. Це дає тобі відчуття певності: є система — є за що зачепитись. Жінка — інше… Ви самі недавно сказали, що Флора налетіла на вас, як тайфун. Ви навіть не помітили, що ви сказали. А це сама істина: жінка — стихія, ураган. І зовсім ке випадково тайфуни завжди носять жіночі імена — Клео, Фіфі… Флора… Ця Флора!.. Тайфуни з ніжними іменами… Налітають — і все йде шкереберть…

— Ви впевнені в цьому? Ми з Розмарі жили досить спокійно… принаймні до певного часу…

— Цілком природно… В центрі урагану погода завжди спокійна. Безхмарна і тиха. Зате коли ви опинитесь у нього на шляху… Я знаю ці урагани. Я ж говорив вам: Гватемала.

— Може, ви й знаєте урагани, але в мене немає такого враження, що ви знаєте жінок, — зауважую я через досить довгий час, мабуть, після того, як Ральф уже давно забув свою репліку.

— Знаю і жінок, — бурмоче американець, невиразно вимовляючи слова, наче крізь сон. — І саме тому не увиваюсь коло них, якщо ви маєте на увазі що деталь… Ніколи не увиваюсь… Просто йду і даю гроші… і виходжу із достатньою полегкістю й огидою, щоб забути їх на деякий час…

Він перестає говорити й завмирає на своєму місці, на тому самому місці, куди давно, кілька годин чи то років тому, опустився зі своїм тихим істеричним сміхом. А потім, знову через кілька годин чи то років, важко вимовляє:

— Жінки гарні лише в журналах, Лоране… у журналах для підростаючих онаністів… у тих журналах, де можна побачити масу проституток, добре представлених якимось порнографом. У житті ж вони інші — зі своїми амбіціями і пристрастями… Не говоріть мені… Тайфуни з ніжними іменами…

І знову через якісь години чи то хвилини чується його голос, уже зовсім далекий:

— А втім, ви маєте повне право… захищати їх, цих жінок. Якби не вони… я давно засік би вас… і знешкодив.

— Яким способом? — запитую з зусиллям.

— Найрадикальнішим… Я вас поважаю, Лоране… найрадикальнішим… півзаходи образливі для людини вашого рангу…

І ми знову агонізуємо, кожен біля підніжжя своєї стіни, кожен на своєму власному лобному місці.

— А тепер… ми взаємно знешкодились… у цьому бункері… у цій гробниці на двох… І вам, напевно, гидко, що ви змушені лежати біля такого… як я…

— Чому?.. — знаходжу силу відповісти. — На полі бою противники часто падають один коло другого…

— Так… справді… падають один коло другого… Але ховають… їх не разом. А ми будемо в одній братській могилі… братській могилі шпигунів…

«Власне, тут тобі й місце, — кажу я про себе, бо вже не маю сил говорити. — У цьому бункері від війни. У цьому бункері, який залишився після того, як війна минула… Власне, тут місце нам обом. Ми залишилися від війни і продовжували вести війну, для нас війна ніколи не закінчувалась… І нічого дивуватися, що ми разом, Ральфе… і нічого корчити з себе дурня… бо ти знаєш, що наша війна — інша… не така, як та, з окопами і позиціями… це інша, і кожен воює в тилу противника, і кожен має противника у своєму тилу… і поки вона триває, будемо завжди разом… ми або такі, як ми… бо ми неможливі один без одного… бо не можемо один без одного… один без другого втрачає сенс… так само, як ніч і день, як темрява і світло…»

Світло, так… Тільки воно вже ослабло… Воно зникає. Мабуть, надворі смеркається. І я дивуюся, доки ми сидітимемо в сутінках, невже ніхто не здогадається увімкнути лампу.

Ми з Бориславом посхилялися кожен у своєму зеленому кріслі під зеленим фікусом, вершина якого вже вперлася в стелю кабінету. На дивані, звичайно, мій колишній шеф, якого я завжди вважав у якійсь мірі педантом, можливо, тому й він мене завжди вважав у якійсь мірі авантюристом. Що ж до генерала, то він воліє не засиджуватися. Він повільними кроками міряє килим з кінця в кінець або іноді зупиняється, думаючи про щось.

— Це вже не перший раз, — сухо говорить мій колишній шеф, оскільки в цей час він узяв слово. — Боєв виконає завдання, і непогано, подолає важкі етапи, а в кінці, коли треба поставити крапку, він замість цього потрапляє в халепу. Це вже не перший раз…

— Міг не потрапити, — не стримується Борислав. — Якби в житті все відбувалося так легко, як відбувається на папері, то міг би не потрапити…

— Як усе відбувається в житті, це не тільки вам відомо, — спокійно заперечує мій колишній шеф. — Ми також росли не лише в канцеляріях… План, добре накреслений на папері, може бути й добре здійснений. Особливо таким досвідченим працівником, як Боєв. І особливо коли він вчасно зуміє приборкати в собі цю схильність до авантюри…

— Якої авантюри? — знову заперечує Борислав, усупереч порядкові. — Тут немає ніякої авантюри.

— Бориславе, ти помовч, — бурчить генерал. — Не перебивай людину.

— Хай перебиває, — зауважує мій колишній шеф. — Мене це не бентежить. Але хай буде об'єктивнішим.

Він дивиться на мого приятеля своїми гострими холодними очима і каже:

— Яка авантюра? А як інакше назвати весь цей торг з американцем? І навіщо, власне, потрібний був цей торг? І чого було залазити в бункер?

— Дуже просто: щоб поповнити досьє. Щоб добратись до останнього фрагмента, якого бракувало, — відповідає Борислав.

— Дані, які містяться в цьому фрагменті, зовсім не такі важливі, аби класти на карту своє життя. Дані цього фрагмента можна було б одержати під час слідства.

— Так, але, можливо, не настільки вичерпні. Притому ціною великих труднощів і довгого часу.

— Ціна не така вже й висока, щоб ризикувати життям, — спокійно заперечує мій колишній шеф.

— Зрештою, він ризикував своїм власним життям… — кидає Борислав, ковтаючи кінець фрази.

Проте я знаю, що кінець фрази — «а не вашим»

— Думаю, що наше життя належить не тільки нам, — сухо зауважує мій колишній шеф.

— Справді, — погоджується Борислав. — Але що вдієш: є люди, які звикли доводити справу до кінця і виконувати завдання повністю, до останнього фрагмента, навіть ризикуючи не повернутися…

— Не повернутися — значить не виконати добре завдання, — заперечує мій колишній шеф. — Або виконати його надто дорогою ціною.

Я уважно слухаю їх, схилившись у своєму кріслі, однак відчуваю, що вони вже починають повторюватись, як часто буває під час суперечки, хоч генерал небезпідставно вважає, що істина нерідко народжується в суперечці. Я слухаю їх уважно, але через деякий час мені стає прикро від однієї думки: раз питання стосується мене, то чи не пора нарешті поцікавитися й моїм поглядом на речі, а не говорити так, ніби йдеться про відсутнього.

— Ти справді дещо небезсторонній, Бориславе, — озивається нарешті генерал. — Кінець кінцем фактом є те, що в нас немає останнього фрагмента. Нема, хоч заплачено за нього надто дорого.

Він замовкає, потім каже з якимось відтінком докору, але так, немовби докоряє не Бориславу, а самому собі:

— Небезсторонній, братику… і я тебе розумію… Ми втратили досвідченого працівника… і товариша…

Аж тоді я розумію: мені не дають слова через те, що я мертвий.

Світло никне ще більше, западають сутінки. Не сутінки смеркання, а сірий морок неясних сновидінь. І, як завжди, у цих неясних сновидіннях я бачу Любо, який іде повільною недбалою ходою, ледве помітно тягнучи одну ногу.

Колись там, на гострих шпилях біля кордону, коли ми гналися за бандитами, Любо був важко поранений і, хоч уцілів, з того часу трохи налягає на одну ногу, правда, зовсім легко, але все-таки налягає; це стало його другою природою, бо він налягає навіть тоді, коли приходить до мене уві сні, хоч було б логічно припускати, що тінь не ходить так, як ми, отже, могла б рухатись нормально.

Він підходить і зупиняється поруч, однак не дивлячись на мене, начебто ми на конспіративній зустрічі, начебто вдаємо зовсім незнайомих людей, які чисто випадково опинилися за два кроки один від одного.

— Можеш, брате, розказати це своєму колишньому шефові, а не мені, — бурмоче Любо, майже обернувшись спиною до мене, начебто ми на якійсь конспіративній зустрічі. — Я знаю, чому ти поліз у віллу американця, як опинився в цьому бункері. Поліз, щоб урятувати мого хлопчиська.

— Не говори дурниць, — кажу я. — Тобі відомо, що у мене було завдання.

— Розказуй це комусь іншому, брате, а не мені, бо я тебе бачу наскрізь, я ж тебе вчив ремеслу. Знаю, навіщо ти це зробив.

— Я міг визволити Бояна і забратися геть, — кажу йому.

— В тому-то й справа, що не міг. І ти це добре розумів. Ти міг забратись і врятуватися, але раніше, одразу після того, як зрозумів, що Боян провалився. З точки зору професіонала так і слід було зробити. Не стрибати з тераси, а зникнути, залишивши на Борислава турботу про врятування хлопця. Все-таки його, кінець кінцем, напевно б випустили. Навіщо він їм потрібен. їм ти був потрібний, ти!..

— Дурниці говориш, — відповідаю я, не дивлячись на Любо, ніби ми справді на конспіративній зустрічі. — Я хотів намацати і третю частину досьє.

— Третю частину!.. Яка важниця! Ти чіпляєшся за третю частину, бо все одно вже влип. Ти знав, що вони обрали тебе для спокутної жертви і що після провалу Бояна нічого було більше робити з точки зору професіонала, а треба було блискавично зникати. А ти замість того поліз їм у руки. Щоб урятувати мого хлопчиська.

— Верзеш щось… з своєю «точкою зору професіонала»… Кінець кінцем, професіонал чи ні… раніше чи пізніше… ти ж знаєш, усі підемо до тебе… так що досить мене оплакувати…

І щоб не дати йому продовжувати й примусити йти геть, я відкриваю очі. Відкриваю важко, з зусиллям. Намагаюся зосередити їх на чомусь реальному, поки я все ще тут, на цьому світі, і втуплюю погляд у сіру пустку стелі з нерівними відбитками опалубки. Однак, немовби відчувши, що я хочу вхопитися за неї, стеля наді мною раптом починає крутитися, ця бетонна стеля з відбитками опалубки і з кволою лампочкою. Вона крутиться повільно, але не спиняється, і я відчуваю необхідність схопитися за щось, аби не впасти кудись убік чи навіть на цю саму стелю, яка невпинно крутиться… «Закрий очі! Закрий очі!» — каже мені якийсь голос, і я закриваю їх, але під повіками починають мерехтіти гострі світлі рисочки, немовби якась дротяна сітка, розпечена до білого, а в голові все страшніше довбе нестерпний біль, довбе наче не молотком, а долотом. Я повертаюсь на бік, але й тут переді мною виступає розпечена дротяна сітка; повертаюсь на другий бік, але вона й там; вона оточує мене з усіх боків, ця дротяна сітка, розпечена до білого, я відчуваю, що задихаюсь в ній, і щоб не задихнутися зовсім, нарешті відкриваю очі; однак наді мною темно, скрізь навколо темно, якийсь морок чорно-червоними плямами, серед яких десь далеко крутиться, наче самітна зірка, кволий кружечок лампочки.

— Треба рухатись… — чую голос. — Ти мусиш встати, щоб розсіяти темряву… Темрява внизу. Ти мусиш встати.

Я пробую встати, опираючись спиною на стіну, але зсуваюсь на долівку. Пробую ще раз. Морок трохи розсіявся. Ніч перейшла в сутінки. Бентон, сидячи біля протилежної стіни, вийняв пістолет… «Зіпсує й останнє повітря», — чую голос. Я вже підвівся достатньо, аби рушити до нього. І падаю. Підводжусь на коліна, знову намагаючись виринути з мороку. І знову падаю, вже біля Ральфа. Зовсім легко вириваю пістолет. Він ледве тримає його.

— Віддай, — бурмоче американець. — Не можу більше… Задихаюсь…

— Зіпсуєш повітря.

— Віддай…

— Ні…

Потім знесилено завмираємо. Він — на своєму лобному місці, я — в кутку біля рухомої стіни. Морок знову гусне. Цей морок плямами. Чорними й чорно-червоними плямами. «Закінчується», — чую голос. Піднімаю голову. Одинока зірка лампочки погасла. Цілковитий морок. Отже, закінчується. Нарешті. Скільки разів я думав про смерть. Неможливо не думати, коли вона проходить мимо. Неможливо не думати, коли знаєш, що якогось дня вона стане біля тебе. Одні кажуть, що це страшно: смерть. Інші — що це спочинок: смерть. Як непробудний сон після важкого дня. Пора нарешті самому побачити, як там. Там — біля Любо. Там — по той бік життя

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Смерть знову мене обминула. Неймовірно, однак знову обминула. Хоч цього разу стояла переді мною довше й дивилася в очі. Потім роздумала і дала мені відстрочку. Обминула.

За два кроки від мене в куті непомітно з'явилася щілина, зовсім вузенька, але достатня, щоб уловити подих життя, який проникає в насичене вуглекислим газом приміщення. Приміщення темне. Але це не морок смерті, а звичайний морок: стара лампочка просто перегоріла.

Я відчуваю, що можу рухатись. Поповзом, звичайно. Підповзаю ближче до щілини і завмираю. Мені хочеться на повні груди ковтнути повітря, яке цідиться звідси, але я завмираю.

Не знаю, скільки часу минає отак. Тут, у цьому бетонному ковчезі, я втратив будь-яке уявлення про час. Він не цікавить похованих. Потім раптом помічаю, що щілина ширшає. Стіна безшумно змістилася, впускаючи повітря і світло. Я лежу за кілька сантиметрів від отвору і міг би одним рухом опинитися по той бік, за межами задухи і смерті. Але поспішні рухи ризиковані. Отже, завмираю і чекаю.

У світлі отвору вже з'явилося щось живе. На освітлену частину бетонної долівки упала велика тінь. Тінь жінки. Потім тінь починає рухатись. Жінка робить кілька обережних кроків у середину приміщення, вузький промінь кишенькового ліхтарика освітлює відчинену порожню касу, потім опускається вниз — на дві валізки й зупиняється на них довше…

Ось він, момент. Я швидко, на колінах, виповзаю геть, дотягуюсь рукою до кранів парового опалення й натискаю перший. Там, у бункері, у мене було досить часу, аби зміркувати, що перший напевно служить для закривання. Стіна справді знову безшумно посувається, щілина зникає.

Тепер уже можна перевести подих. І спробувати встати. Це вдається не одразу і все-таки вдається швидше, ніж я сподівався. Кілька хвилин дихання на повні груди — і я відчуваю, що воскресаю. Кров очищається й думки рухаються швидше. Думки про тих двох у бункері. А також і про інших, які напевно підстерігають мене надворі.

Я підводжусь, усе ще опираючись на стіну, і розминаю ноги. Спершу одну, потім другу. Пробую, наскільки вони скоряються мені й чи можуть мене втримати. Спершу одну, потім другу. Опісля роблю кілька обережних кроків. Результат не блискучий, але я не падаю. Треба дати кровообігу ще трохи часу, щоб зробив свою справу. А поки що подивлюсь на мою.

Отже, ті двоє. Я легенько торкаю кнопку другого крана, і щілина з'являється знову — зовсім вузька, якихось десять сантиметрів, бо я швиденько відпустив пружину.

— П'єре, це ти, хлопчику мій? — чується голос Флори, яка миттю притулила обличчя до щілини.

Вона прекрасно бачить, що це я; мета запитання — просто відновити інтимні зв'язки, які є найкращою основою спільної діяльності.

— Так, мила, — відповідаю їй. — Як там, усередині? Перевірила скарби? Переконалася, що я дотримую свого слова?

— Я ніколи не сумнівалася в цьому, мій хлопчику. Але що це за номери ти витворяєш з тими кнопками? Натисни сильніше ту другу, щоб вийти, ну!

— А, ти про стіну! Це ж саме та стіна, яку я тобі обіцяв. «Сезаме, відчинися!» Не пам'ятаєш? От вона й відчинилася.

— Але потім зачинилася, — нагадує Флора.

— Ну, так, щоб не було протягу…

— Ви не зробите мені такої гидоти, Лоране.

Це вже не голос Флори, а слабкий голос Ральфа, той кволий і апатичний голос, який, здається, так давно і так довго бринів у моїх вухах, бринів… бринів… без кінця. Фраза долинає звідкись знизу, ніби з-під землі; німкеня машинально приймає свою об'ємисту ногу, і я бачу внизу бліде обличчя американця, який доповз до щілини, як умираючий від спраги доповзає до рятівної калюжі води.

— Ви не здатні на таку гидоту, адже… після цих пекельних годин, проведених разом…

— А ви на моєму місці простили б мені?

— Напевне… Не знаю… — бурмоче Бентон. — В усякому разі, якби ви не забрали у мене пістолета і якби я мав трохи сили, я б зараз пустив у вас кулю, щоб ви не стояли так і не зловтішалися.

— Я зовсім не зловтішаюся, Бентоне. Просто виконую свою роботу. А щоб я міг виконати свою роботу, я мушу вціліти. Так що перш за все киньте мені сюди негативи, які ви змусили мене дати вам.

— Заради тих негативів затіяно весь цей спектакль? — зневажливо каже американець.

Через кілька секунд мініатюрна касетка падає до моїх ніг. Я беру її й пояснюю:

— Так, заради негативів. Не заради діамантів. Про діаманти домовляйтеся з Флорою. Вона зговірлива жінка…

— П'єре, досить балакати, мій хлопчику, — нагадує зговірлива жінка про свою присутність. — Натисни нарешті ту кнопку. Я вже зварилася у цій дірі.

— Я варився набагато довше, мила. Причому без віддушини. І, як бачиш, ще живий. Так що не зашкодить почекати.

— Лоране, ви не зробите мені цієї гидоти… — озивається і Ральф від підніжжя величної жінки.

— Ні, звичайно, — заспокоюю його. — Я залишу вас розпечатаними. Потім пришлю когось, щоб випустив вас на свіже повітря. Але не зараз, а трохи пізніше, щоб мати час відійти подалі від пістолетів ваших людей, Бентоне.

— П'єре, — благально вигукує жінка.

— Лоране… — чується й голос американця.

Та я вже подався на білий світ, хоч і не так швидко, як мені б хотілося. Обережно піднімаюсь по сходах і так само обережно виходжу в коридор. Відчиняю одні за одними сусідні двері — кухні, холу, їдальні. Порожньо.

Але кімната біля виходу не порожня. Віолетта лежить на тому ж місці. Все ще в гіпсі. Надійно перев'язана. Другою медичною пов'язкою вона напевне завдячує Флорі. Та використала для цієї мети все, що було під рукою, переважно шнури від штор. А на довершення енергійно зав'язала рот своєї жертви делікатно вишитою скатертиною.

Я розплутую скатертину і виймаю запхнутий у рот Віолетти рушник. Вона кілька разів жадібно вдихає повітря, — рефлекс, добре знайомий мені, — і лише після цього вимовляє безпомічним кволим голосом:

— Яка жахлива жінка!.. Вимучила мене, пригрозила, що задушить, примусила сказати їй про тайник, а потім дивіться що зі мною зробила й покинула, наче якийсь клунок.

— Справді жахлива жінка, — погоджуюсь я. — Однак вона у порівнянні з вами — просто ангел.

— Але в мене не було іншого виходу, пане Лоране! — каже з чарівною наївністю це миле створіння. — Що я могла зробити голими руками проти всіх цих людей, які обложили мене?..

— А як ви здогадалися, що облога перенесеться саме сюди?

— Ну, дуже просто: Кьоніг уже мене випитував. А якось і ваша Розмарі набралася нахабства піти до моєї приятельки тут, у Лозанні, щоб дізнатися, де я мешкаю… Та, звичайно, не настільки наївна, щоб сказати їй, але коли така, як Розмарі, почне розпитувати скрізь, то обов'язково добереться до будинку… Того ж таки дня й ви у кондитерській завели мову на цю тему. Отже, я мусила розібратися, що вас так притягує сюди… А головне — де саме те, що вас притягує. Бо я сама не бачила, де воно могло бути сховане… Отож я вирішила знову перебратися сюди…

— І на всяк випадок накласти на ногу гіпсову пов'язку…

— А ви б так не зробили? Розуміючи, що чим беззахиснішим виглядаєш, тим менше небезпеки нападу на тебе.

— Цілком логічно, — зізнався я. — І зовсім логічно закрили нас у тій дірі, аби ми згнили…

— А що я мала робити?.. У мене не було іншого виходу…

— Ви надмірно хитра, мила дитино. А надмірно хитрі кінець кінцем завжди втрачають, просто від цієї надмірності…

І рушаю до виходу.

— Ви так і кинете мене?.. — починає плакати жінка.

— Так. Лише з почуття милосердя. Бо ви якраз у такому стані виглядаєте беззахисною. І не намагайтеся лізти туди, де вас обов'язково розірвуть.

Навряд чи треба пояснювати, що, розмовляючи, я скористався можливістю роздивитись через вікно, яка обстановка надворі. Невеличкий газон між будинком і деревами пустий. Збоку стоїть «опель» Флори, але він порожній.

Я вискакую надвір з наміром покористуватися машиною німкені — звичайно, тимчасово. Але не встиг я зробити й кількох кроків, як чиясь могутня рука хапає мене ззаду за шию, а друга вчеплюється у мою правицю, очевидно, наміряючись зламати її.

— Ви вже йдете? — чую я хрипкуватий голос. Голос Брунера.

— Вгадали, — відповідаю спокійно. — Мені вже починає ставати нудно. І не ламайте мою руку, я вас прошу. Це зовсім зайве для нас обох.

— Особливо для вас… — ричить німець.

Він усе-таки ослабив кліщі, очевидно, обеззброєний моєю спокійною поведінкою.

— Я відпущу вас, Лоране. Ви знаєте, що я проти вас нічого не маю. Однак лише після перевірки. Підніміть руки і стійте тихо.

Я слухняно піднімаю руки і, поки він обмацує мене, пояснюю:

— Якщо ви шукаєте діаманти, запевняю, що не знайдете. В цей момент вони вже, очевидно, у руках вашої приятельки. Я виконав свою обіцянку, Брунере.

— Не розжалоблюйте мене, Лоране. І тримайте руки вище, — знову ричить німець, переходячи від поверхового обмацування до справжнього обшуку.

— Тільки, прошу вас, не забирайте касетки…

— Потрібні мені ваші касетки…

— Що ж до пістолета, то я готовий вам його відступити. Правда, це пістолет Бентона, але він і вам може знадобитися.

— Не виключено, — погоджується німець, забираючи пістолет.

У цю мить фізико-хімічні реакції в його лінивому мозку встигають переробити зміст тільки що почутого прізвища.

— Бентон? Де він?

— Внизу з Флорою, — пояснюю я. — Але можете не боятися: в даний момент роги вам не загрожують. Що ж до діамантів…

— Досить натякати! — кричить Брунер. — Говоріть, Лоране, діаманти справді там? Там чи ні?

— Ви що, глухі? Здається, я зрозуміло висловився: і діаманти там, і Флора там, і Бентон там!

Моє роздратування, очевидно, досить переконливе, як і вміст кишень, тому що німець залишає мене і вривається в будинок. Я, в свою чергу, звичайно, кидаюсь до «опеля», однак мене чекає невеличке розчарування: ключів нема. Славнозвісна німецька кмітливість…

Проте я поспішав до машини не зовсім даремно: це дає мені можливість сховатися біля неї якраз за дві-три секунди перед тим, як на газон влітає інша машина. На цей раз «сітроен». І, здається, добре знайомий.

Двоє пасажирів «сітроена» вискакують і мчать до входу. Наскільки я встигаю угледіти, перший — Кьоніг, а другий Тім чи Том, скоріше Том, бо він був шофером. Через рік-другий я, можливо, почав би вже розрізняти цих метисів.

Я поспішаю до «сітроена», сподіваючись, що метиси не такі акуратні, як німці, але на мене налітає зморена й задихана Розмарі, яка вискочила з-за дерев, немовби дороге видіння.

— О П'єре! Ви завжди появляєтесь якраз тоді, коли найбільше потрібні мені. Де зникли ті двоє?

— А що у вас спільного з тими двома?

— Вони весь час переслідували мене, але я нарешті втекла.

— Тепер, одначе, вони від вас утекли, — кажу я. — І випередили вас на частку секунди. Маю на увазі марафон за діамантами.

— Де діаманти? — запитує вона, гарячково хапаючи мене за руку.

— Внизу, у підвалі. Але не раджу вам лізти туди. Припускаю, що ось-ось можуть загриміти святкові залпи.

Ніби підтверджуючи моє припущення, у цей момент в підземеллі будинку лунає глухий постріл. За ним ще два — один за другим. А потім ще кілька.

Однак ця імпульсивна жінка, замість того, щоб позадкувати, і собі кидається до будинку.

Божевільні люди.

Більше тут нічого робити. Єдина моя турбота — вирішити, чому надати перевагу — «сітроену» чи червоному «фольксвагену» Розмарі, який стоїть недалеко, за чагарником.

Все-таки Розмарі — моя приятелька. Таке довге співжиття… Майже зовсім безхмарне і досить змістовне — з повчальними бесідами про імпресіоністів, про благородні камені, про людину-егоїста. До того ж «сітроен» більш потужний, а я здавна вихований у дусі відомої формули: «Бережіть свій час».

Я сідаю на могутнього коня сучасної французької техніки, пришпорюю його і під його лютий рев мчу в Берн.

У цей тихий і сонний Берн, де так приємно жити… А може, і вмерти. Як казав Брунер: «Умерти в Берні…» І все ж мій девіз — умирай лише в крайньому випадку.

— Чи не досить тобі гнатися наввипередки з вітром? — запитує Борислав, який то дрімає біля мене, то балакає про се, про те.

— Як же наввипередки з вітром? — кажу я. — Хіба не бачиш, що він дме навпроти?

— В усякому разі я особисто перекусив би щось. І випив би дві-три кави.

Видно, я таки справді захопився. Так само, як мила Розмарі, починаєш посилено думати — і натискаєш на газ. А ми вже годину їдемо по Австрії. І взагалі немає ніякої потреби гнатися наввипередки з вітром.

Шосе в'ється серед розкішного альпійського пейзажу. Нарешті цей розкішний пейзаж, знайомий з кольорових листівок. Високі засніжені скелі, що застигли на тлі синього неба. Під ними — згладжені хребти, вкриті сосновими лісами. А ще нижче — смарагдові пасовища.

І якби ми хотіли зробити той єдиний крок, який відділяє велике від смішного, то мусили б продовжити і додати, що ще нижче, на вузькій сірій стрічці шосе, повзе чорна машина — малесенький жучок серед цієї безмежності, який поспішає кудись у своїх справах. А в машині скулилися двоє людей. Той, що дрімає, — Борислав. Про другого можна й не нагадувати. Це ваш покірний слуга Еміль Боєв.

— Емілю, — знову прокинувшись, озивається Борислав. — Якщо не зупиниш перед першим же закладом, я випущу воду з радіатора.

Залишити радіатор порожнім у цей теплий червневий день — справді серйозна погроза, та й, зрештою, вже десята година, а в таку пору навіть ледарі поснідали, не кажучи про порядних людей.

Ще два повороти, і перед нами з'являється згадуваний заклад — кокетливий ресторанчик з терасою, що примостився на схилі якраз біля шосе в оточенні темної соснової зелені.

— Цей тобі подобається? — запитую я, зменшуючи швидкість.

— Яке це має значення? Ми тут не збираємось проводити літо. Ставай і все!

Стаю. Залишаю машину біля шосе, бо не бачу, куди можна було б її загнати; ми піднімаємось по сходах на терасу і влаштовуємось за столом у тіні сосни. Борислав замовляє сніданок, я — газети, і трохи згодом кожен з нас поринає у свої заняття: для мене головне — преса і кава, а для мого приятеля — булочки і варення.

— Що пишуть про твою історію? — запитує Борислав поміж ділом.

— Нічого собі, — бурмочу я. — «Лозанна. Зведення порахунків у віллі… Метис, особу якого не встановлено, убитий трьома пострілами… Біля нього знайдено ще два трупи… Макс Брунер і Отто Кьоніг… Власниця вілли зв'язана у кімнаті… Розпочато слідство…»

Відкладаю газету, аби ще раз перевірити якість австрійської інформації, зіставивши її зі швейцарською. Потім знову повертаюся до цього могутнього засобу масової комунікації — преси.

— Але є й інше, — спішу повідомити приятелеві, зазирнувши на останню сторінку. — «Вчинено напад у Женеві. Американський підданий Ральф Бентон, який, очевидно, з метою грабежу вдерся у бюро ювеліра Тео Грабера», ну, і так далі… «Грабера поранено двома пострілами» та інше… «у важкому стані відправлено до лікарні» і так далі… «Ральфа Бентона затримано. Ведеться слідство».

— Досить з тебе? — запитую Борислава, маючи на увазі інформацію.

— Як досить? Ще замовимо, — відповідає він, оскільки його думки зайняті в основному сніданком.

Не встигли ми зробити замовлення білявій кельнерці у тірольському костюмі, як зі сходів чується дзвінкий і привітний голос:

— О П'єре! Я була певна, що ви тут! Бачила внизу вашу машину.

— Я тут і завжди до ваших послуг, дорога, — люб'язно відповідаю, встаючи, щоб подати стілець своїй колишній квартирантці й познайомити її з Бориславом.

Жінка сідає, і мій супутник спішить замовити ще одну каву, після чого Розмарі дістає можливість вилити всі почуття, які зібрались у її душі.

— О П'єре! Який кошмар був! Ці чоловіки стрілялися, як дикі звірі, там, у тому підвалі…

— Дикі звірі не стріляються, дорога, — дозволяю собі зауважити. — В цьому відношенні вони більш стримані.

За якусь мить додаю:

— Сподіваюсь, ви все-таки завбачливо дочекалися кінця канонади…

— Звичайно… Хочете, щоб я лізла під кулі? Але все було настільки жахливо!.. І ця кров…

— Так, — киваю я співчутливо. — Без крові неможливо. Кров і діаманти. Власне, як закінчилася ця діамантова історія?

— На мою користь, звичайно, — з гідністю відповідає жінка.

Потім додає уже скромніше:

— Хоч і не зовсім…

— А точніше?

— Ну, після того як ті дикуни перестрілялися…

Вона замовкає, бо з'явилася біла австрійка з великим підносом. А Розмарі не в стані продовжувати, тому що напевно голодна не менше, ніж Борислав, і мусить конче вхопити хоч кілька шматочків, запиваючи кавою з молоком. І лише після того каже:

— Коли ущухла стрілянина й розвіявся дим, я, звичайно, пішла подивитися, що сталось, і побачила тайник. Флора вимагала, щоб я одразу відкрила їм, і докладно пояснила, як це робиться, але я все-таки не вчорашня, як ви висловлюєтесь, тому запропонувала: хай вона перш за все віддасть діаманти, а потім поговоримо про інше. Вона, звичайно, — знаєте, який противний характер у цієї німкені, — навіть слухати не хотіла про таку умову і спочатку нахабно брехала, що діамантів узагалі не було, але хотіла віддати мені якусь валізку з іншими коштовностями. Потрібна дуже мені її валізка; можна подумати, що я стільки місяців стирчала в цьому нудному Берні заради якоїсь валізки! Я спробувала пояснити їй усе це. Словом, поставила ультиматум: або негайно всі дев'ять діамантів до одного, або я натискаю на кнопку до кінця — і хай вам земля пером! Ясна річ, вона нарешті, незважаючи на її неможливий характер, мусила відступити. А щоб її не турбував Бентон, я мала подати їй пістолет, з тієї умовою, звичайно, що вона не використає його проти мене. Словом, я нагнулася до кранів і діждалася, поки в щілині появилась коробочка, яка напевно добре вам відома і яка є точним двійником тієї вашої, з фальшивими діамантами. І лише переконавшись, що все на місці і що це не копії, а оригінали, я вирішила зробити наступний крок.

— І закрила стіну до кінця…

— Ні, П'єре! Майнула така думка, але ж ви знаєте, що я сентиментальна качечка, притому з нестримною фантазією; уявивши собі, що їх чекає, я не зважилася цього зробити.

— Природно… — озивається Борислав, який нарешті вирішив втрутитись у розмову, бо повністю угамував свій голод.

— Природно? — піднімає брови Розмарі й дивиться на нього своїми темними очима. — Природно, так. Але якби на моєму місці була Флора, можете не сумніватись, що справа розвивалася б трохи інакше і зовсім не так природно.

Вона замовкає на якусь мить, щоб допити каву і взяти сигарету з пачки, яку Борислав галантно підносить їй. Я клацаю запальничкою, і Розмарі продовжує:

— Звичайно, я не одразу випустила їх. Мусила насамперед уладнати справу з тією малою лицеміркою, котра лежала зв'язана на дивані. Я не застрелила її, на що ви теж скажете «природно», хоч якраз природно було б застрелити, щоб вона замовкла назавжди. Але ж, П'єре, я слабка жінка. Я, напевне, ніколи не добралася б до діамантів, якби ви мені не допомогли.

— Нема за що дякувати, — бурмочу я великодушно.

— Ви й не заслуговуєте, милий! — обриває мене Розмарі. — Тому що ці діаманти ви однаково щедро обіцяли всім: і мені, і Флорі, і Бентонові, і Віолетті, і всьому кварталові.

— Нічого не вдієш, — такий у мене характер. Люблю приносити людям радість. Просто вмираю. Але якщо йдеться про діаманти, а не про пусті балачки, то діаманти з самого початку були призначені вам. В ім'я нашої спільної слабості до імпресіоністів… І нашої старої дружби…

— Я не певна, що це так, хоч і хотілося б вірити, — жінка дозволяє собі висловити певний сумнів. — І, незважаючи на все, я вдячна вам, оскільки ви їх відкрили, а я отримала…

Вона замовкає: мабуть, якась не дуже приємна згадка засмутила її, бо вона неохоче пояснює:

— Отримала всі — мінус два.

— Чому «мінус два»?

— Таж через ту прокляту Віолетту! Якби на моєму місці була Флора, то напевно нічого б не дала, а я зі своєю слабохарактерністю подарувала їй два…

— Це був акт великодушності не тільки до неї, але й до бідних дітей, — дозволяю я собі пояснити їй.

— Чому до бідних дітей? — дивується Розмарі.

— Бо вона звірилась мені: якщо колись одержить діаманти, то побудує за них дитячий будинок на березі озера.

— Дитячий будинок? — презирливо дивиться на мене жінка. — Я не сподівалась такої наївності від вас. Гарна мрія цієї підлої й анемічної лесбіянки зветься Емма Фрай, давня приятелька з пансіону, знаєте ж ці пансіони для молодих дівиць, де займаються розведенням молодих лесбіянок. Причому Емма Фрай — зовсім не мрія, а цілком реальна і цілком розбещена лялечка з Лозанни. Я довідалась про це ще тієї жахливої ночі, коли довелося вистежувати Віолетту до Лозанни й чекати до ранку у своїй машині, поки ці дві паскуди забавлялися у будинку, а метрів за сто чекав той бідолаха Пенеф. Дитячий будинок? Дитячий будинок, дорогий мій, зветься Емма Фрай, це звичайнісінька розпусниця, наша цнотлива лесбіянка ще зі студентських років перебуває у шлюбних зв'язках з цією Еммою, а Емма сукає мотузки з неї; якби Віолетті справді вдалося дістати всі діаманти, вона обов'язково кинула б їх до ніг Емми, тільки не всі одразу, — вона не така дурна, — а порціями, щоб можна було все життя тримати біля себе цю вуличну лялечку з усіма її збоченнями.

Вона замовкає на мить, немовби переборюючи в собі приступ огиди. Потім каже:

— І все-таки, як бачите, довелося подарувати їй аж два діаманти, через які я ризикувала головою.

— Подарували з її власних, — уточнюю я. — І, звичайно, найдрібніші.

— А ви б хотіли, щоб я дала їй найкрупніші? І чому це «власних»? Вони ж крадеш, ті діаманти, я сказала це їй зовсім ясно, а вона кричить: «Знаю, що крадені, але не завадить мені передати вас поліції»; ну, і я зрештою мусила дати їй щось, аби мовчала. — І розв'язали її.

— Я не така дурна. Запхнула їх під матрац, щоб вона заспокоїлась, і пішла звільнити тих. Озброївшись пістолетом, звичайно. І добре, що ми з Флорою мали пістолети, тому що Бентон вже очухавсь і дивився звіром. Але ми пильно стежили за ним, особливо Флора, яка готова була в будь-яку мить розтрощити йому череп. Отже, ми пішли, я — з діамантами, а Флора — з цими двома чемоданами, які, здається мені, також чогось варті.

— І вона не спокусилася пустити у вас кулю?

— Навіщо їй ризикувати, щоб одержати мою? А втім, я думаю, що вона змирилася. Смерть Брунера все-таки вплинула на неї. Ми жінки, П'єре! Ми ж не такі звірі, як чоловіки.

— Знаю, знаю, — киваю я. — Ви чутливі і ніжні. Тайфуни з ніжними іменами.

Власне кажучи, в цій історії всі вони, жінки і чоловіки, були захоплені одним і тим же тайфуном — тайфуном зажерливості; він відривав їх від усього іншого, змушував забути все інше, зв'язки й симпатії рвалися, як гнилі мотузки під натиском нестримного потягу до сузір'я діамантів першої величини. Що ж стосується жіночих тайфунів, то я не можу заперечувати, що вони часом діяли на мою користь. Можливо, тому, що я не жінконенависник.

Подумавши про це, я кидаю оком на Розмарі й запитую:

— А як ваш Грабер? Ви відвідали його в лікарні?

— Чому в лікарні?

— А де ж? На цвинтар йому рано.

Щоб увести її в курс справи, подаю газету.

— Ох, цей мерзотник! — каже вона, ще не дочитавши інформацію.

— Кого з двох ви маєте на увазі?

— Бентона, ясна річ. Грабер, можливо, теж цяця, але ніколи не стріляв би у живу людину.

— А хто стріляв би в мертвого? По суті, ви мали б бути задоволеною. І дякувати Бентонові.

— Ви цинік, П'єре.

— Це ви вже мені казали.

— Хоч я й не задоволена, але мушу вам зізнатися, що відчуваю полегшення. Грабер ніколи не простив би мені…

— А тепер куди? — запитую її.

— Якщо цікавитесь, можете провести мене. Взагалі-то ви нудна людина, звичайно… Але де є цікаві? Тільки ж ви мене не проведете, і я вам не скажу «куди». Та й яке це має значення?

— Ніякого, — визнаю я. — Просто хотілось почути, звідки почнеться омріяний рейс до щастя.

— Щастя? Ви знаєте, що я невибаглива. Але й не маю жодного наміру старіти на тому горищі, думаючи про позички.

Вона справді не скидається на людину, охоплену трепетом щастя. Ситуація не нова: мрія, що збулася, втрачає свій блиск, навіть якщо він діамантовий. Настають будні. Настають марні спроби втішитись жаданим. Бо те, що раз скуштуєш, здається трохи несмачним. І наближається небезпека того, що якийсь шахрай рано чи пізно звільнить тебе від тягаря легко придбаного капіталу.

Ми ще трохи балакаємо про недавню пригоду, а потім настає момент, коли Розмарі, глянувши на свій годинник, заявляє, що мусить їхати. Ми підводимось, щоб попрощатися. Подаючи мені руку, моя колишня квартирантка говорить:

— Ну, П'єре… Напевне, вже не побачимось…

— Напевне… — машинально повторюю я.

— Ну, поцілуйте ж мене!

Мені незручно перед Бориславом, але ще більш незручно стояти стовпом, після того як ми стільки часу були разом у тому зеленому холі, в тій глухій віллі, серед того загубленого кварталу.

Я нахиляюсь, цілую її й відчуваю на своїй щоці її руку, яка ніби намагається затримати мене ще на мить.

Потім Розмарі рушає до сходів, але, перш ніж ступити на них, знову обертається і махає мені рукою.

— Яка жінка!.. — Чую я голос Борислава.

Так, дійсно. Але, по суті, яка жінка? Блукаєш поміж цими ілюзіями, так і не знаючи до кінця, чи справді розкрив їх. Ілюзії речей, подій, а найбільше людей. Спостерігаєш за ними, поки нарешті не вирішиш: «Ось воно», але потім з'являється якась несподіванка, і ти вирішуєш, що це не «воно», а щось зовсім інше, аби пізніше зрозуміти, що знову помилився, — так само, як з тими дерев'яними матрьошками, коли розкриєш одну, а в ній виявляється друга, а в другій — третя. Тільки у матрьошок це не безконечне: після четвертої або п'ятої добираєшся до останньої. А з деяких людей можеш знімати обгортки без кінця, так і не будучи впевненим, що добрався нарешті до їх справжньої сутності.

Борислав настільки зачарований виглядом моєї приятельки та її імпульсивною вдачею, що замовляє ще по каві, останній, як він обіцяє; ми вже допиваємо її, цю останню, коли на терасі несподівано виростає нова дійова особа, а точніше, нова дама, царствена й імпозантна, немов альпійський масив.

— О П'єре, мій хлопчику! Я по машині зрозуміла, що ти десь поблизу, — спокійно каже Флора, наче ми зустрілися на асфальтованій алеї в Острінгу.

Я підводжусь, щоб знову виконати церемонію знайомства й посадовити пишну самку на сусідній стілець.

— Ви вже поснідали… — констатує вона. — Я також перекусила б…

Білява австрійка приймає замовлення, яке своєю ґрунтовністю перевищує сніданок і межує з обідом. Потім Флора вдоволено спочиває, даючи Бориславу можливість оцінити обриси її могутнього бюста, і докірливо махає мені вказівним пальцем.

— Мусиш дякувати, що я небайдужа до тебе. Бо ти заслуговуєш не знаю чого… за те, що закрив мене з отим у бункері…

— Якщо саме за це, то, я думаю, якраз ти мені мусиш дякувати, дорога Флоро. Це був єдиний спосіб уберегти тебе від куль і водночас від задухи.

— Брехун! — знову махає вона пальцем. — Ти не міг знати, що ще будуть кулі.

— Зате я чудово знав, що люди Бентона десь поблизу. Бентон не поїхав би зі мною в безвість, не давши людям розпорядження їхати за ним.

— Дурниці. Людей Бентона привела ота дурна Розмарі. Вони впіймали її слід, і та привела їх.

— А де вони причепилися?

— Ну, це ціла історія. І не змушуй мене розказувати, поки я не поснідала. Я вмираю з голоду.

Нарешті приходить кельнерка з підносом, який на цей раз особливо перевантажений, бо крім масла, варення й булочок, — загалом обов'язкових частин готельного сніданку, — містить ще й варені яйця, шинку і здоровенний шмат шоколадного торта.

Ми випиваємо ще по каві, — я вже втратив їм лік, — а Флора тим часом спустошує тарілки. Лише добравшись до торта, німкеня виявляє охоту до спілкування.

— Отже, те, що ви нас покинули з тими виродками Тімом і Томом, — також брудний номер, П'єре!..

— Тільки я не автор цього номера: Бентон мене примусив.

— Ми так і подумали. Але з боку Бентона це таки був брудний номер. Бентон одержав те, що заслужив. Не читали? Затриманий…

— Я вже знаю про це. Однак вас їм не вдалося затримати…

— Хто нас затримає, — вона незадоволено дивиться на мене.

— Я маю на увазі тих двох — Тіма і Тома.

— А, тих двох! Це інша справа. Спершу ми з Розмарі взагалі не зрозуміли, що сталося. Подумали, що ваш компаньйон справді викликав вас і що Бентон з властивою йому підозріливістю вирішив вас супроводжувати. Але потім справа занадто затяглася. «Щось мені підказує, що вони змовились, — кажу я до Розмарі. — Вони пішли по діаманти. П'єр знає тайник, а у Бентона, мабуть, є те, що цікавить П'єра, отже, вони вирішили обмінятися, а нас, як останніх дуреп, залишити сидіти й чекати їх тут». — «Звідки ви взяли, що П'єр знає про тайник?» — питає Розмарі. — «Мені досить сьогоднішніх спостережень, — кричу я. — Бо коли ви думаєте, що ми з П'єром цілий день займалися коханням, то я мушу вам заявити, що ви помиляєтесь». — «В такому разі неважко перевірити їх, — пропонує Розмарі, — тому що вони, мабуть, у будинку тієї Віолетти, в Лозанні». — «Треба спочатку знати, де той дім», — кричу я. — «Якщо ви не знаєте, то інші знають, — каже Розмарі. — Але де гарантія, що ви мене не обманете?» — «Хіба тепер час для обману? — кричу я. — Ми дві бідні жінки й мусимо не підсиджувати одна одну, а допомагати одна одній». — «На словах звучить гарно, — і собі кричить Розмарі. — Але де гарантія?» Нарешті мені вдалось переконати її, цю незговірливу жінку, що поки ми з нею тут шукаємо гарантій, ви там викрадете діаманти, отже, було вирішено піти на ризик і негайно їхати, але тільки-но ми спробували вийти, як змушені були констатувати, що опинились у полоні двох дегенератів — Тіма і Тома. Я, звичайно, як ви знаєте, не з боязких, а тим більше коли йдеться про таких пігмеїв, і вирішила показати їм, що в наш вік рівності жінки також щось можуть. Але, хоч я й скористалася для цієї мети стільцем, напад не вдався, бо ці двоє кретинів навчені різних там карате і дзю-до; словом, ми опинились у кріслах міцно зв'язані, вже не кажучи про додаткові синяки, які я б вам показала, якби не пристойність.

— Не думаю, щоб такі дрібниці могли вплинути на вас, — бурмочу я.

— Ні, звичайно. Ви знаєте, що я не така вразлива, як ваша Розмарі, бо не така худюща, як вона, але все ж факт залишався фактом: ми були прикуті і приречені на повну бездіяльність, поки ви там, у Лозанні…

— Ми там, у Лозанні, були ще більш прикуті, — нагадую я. — Так прикуті, що вже збиралися на той світ.

— Авжеж. І я вас врятувала. Причому не чула, щоб хтось за це сказав мені «мерсі»…

— Якщо я й не сказав, то тільки тому, що словами неможливо передати моїх почуттів, дорога…

— Так, так, я добре знаю, що ви любите пустослів'я… Але повернімося до головного. Якраз у момент найбільшого відчаю в хол увірвався мій Макс, просто через терасу, несподівано розбивши двері. Я знала, що Макс, якого ми так непристойно покинули в Женеві, рано чи пізно піде шукати мене, тому залишила для нього у квартирі записку, що я в Бентона. Не знаю, чи треба описувати вам побоїще, тим більше, що я сама, будучи зв'язана, могла спостерігати його лише частково; зате я мала щастя добре бачити фінал, коли ці два ліліпути з їхніми японськими прийомами були скручені як мокрі ганчірки й кинуті в куток, а потім відповідно прив'язані замість нас у кріслах, так що у них залишалося досить часу, аби переварити те, що сталось. Після того Брунер узявся випитувати у вашої Розмарі відомості про віллу і, можливо, зробив би її калікою на все життя, якби я не сказала йому: «Спокійніше, Макс, все ж таки це дама. Дай їй можливість самій назвати адресу. Кінець кінцем вона розумна жінка». Отже, Розмарі назвала адресу й наполягала, щоб їхати разом, тому я знову мусила взяти слово, — хоч ви дуже добре знаєте, мій хлопчику, що я не з балакучих, — взяти слово і пояснити вашій приятельці, що життя, на яке ми приречені, — не що інше, як змагання з бігу, кожен тут бігає на свій страх і ризик своїми власними ногами, а якщо вона хоче обов'язково бути присутньою на святі, то нехай сідає у свою червону шкаралупу і поганяє. Це був справді благородний жест з мого боку, за який мені також ніхто не сказав «мерсі» і який мені коштував дрібнички в дев'ять колосальних діамантів, але коли вже тобі судилося зробити дурницю, то мусиш розплачуватись за неї. У той момент зі мною був мій Макс, і я не сумнівалася, що Макс не дозволить нікому поглумитися з моїх інтересів; я не могла передбачити, що через деякий час якийсь мізерний пігмей на ім'я Тім чи Том розрядить обойму в груди Брунера, а саме так сталося, і я змушена була закінчувати операцію оцими двома голими руками…

— А може, і з пістолетом? — запитую я.

Вона кидає на мене гострий погляд, і її чудові сині очі раптом сіріють:

— Чи не зустрічав ти Розмарі?

— Розмарі? Де я міг її зустріти?

— Я собі подумала, бо справді мала пістолет. Але вже було пізно. Та й Брунера уже не стало.

— Не бачу, щоб ти була в траурі, дорога. А чорне пасувало б тобі. Ти виглядала б стрункішою.

— Пора б уже зрозуміти нарешті, мій хлопчику, що я не роблю ставки на непотрібну стрункість, як твоя Розмарі. Якраз навпаки. На цьому світі ще не перевелися чоловіки з нормальними смаками.

— Значить, ти упустила діаманти… — підсумовую. — Я доклав стільки праці, щоб вони дісталися тобі, а ти під кінець випустила їх.

— Я б не випустила їх, якби ми в той день, перш ніж виїхати з Лозанни, підскочили до вілли Віолетти. Якби тільки я знала про віллу Віолетти… Але ти-то знав і мав ключ у кишені, проте не завів мене туди.

— А знаєш, що б тоді було? Ми з тобою й досі лежали б у тому бункері і ніхто не прийшов би нам відчинити, бо, крім мене, ніхто не знав про тайник. І коли я кажу «лежали б», то ти, напевне, розумієш, що йдеться не про любовні обійми, а про інше, гидке й холодне, — про смерть.

— Дійсно… Та гадюка вже підстерегла… Просто я не подумала.

— Гадаю все-таки, що ти хоч порилася у валізках, дорога. Там було чимало речей…

— Чого в них ритись? Я забрала так, як вони були, і замкнула у банківському сейфі на своє ім'я. І все-таки це не діаманти. Але й я не жадібна. Коли маєш розум, можна обійтися і без діамантів. Вони потрібні таким легковажним персонам, як твоя Розмарі. Аби промотати їх з кимось таким, як ти, котрий теж не знає ціни грошам. Що стосується мене, то я маю інші плани…

— По торговій лінії… — здогадуюсь я. — Фрау Пулфер…

— Не плутай мене з фрау Пулфер, мій хлопчику. Я не займаюся дрібницями.

— Зрозумів: ти відкриєш готель, — знову висловлюю я здогад.

— Готелі — справа непогана, — киває дама. — Але від них повільна віддача. Я відкрию шикарний ресторан десь у шикарному місці…

— І візьмеш мене з собою…

— Ніколи в світі, — заперечує Флора.

— Чому ж? Посада домашнього собаки вакантна.

— Так, проте я не маю звички тримати домашню змію. У тебе важкий характер, мій хлопчику. Вже не кажу про те, що ти полюбляєш подвійну гру, але ти ще й любиш командувати…

— Я розраховував на більшу симпатію, — сумно бурмочу я.

— А втім, я б тебе взяла… — зауважує Флора. — Якби ти не був замішаний у тих небезпечних справах, політичних. А раз ти замішаний, то вплутаєш і мене. Ні, П'єре! Я люблю гроші, однак не зневажаю і спокою.

— Ясно, тобі потрібен чоловік.

— Коли він мені буде потрібен, я його легко знайду. Незважаючи на те, що у мене зріст і кілограми не такі, як у твого американського феномена. Хоча чоловіки з нормальними смаками стали рідкістю, але все-таки ще не зовсім вимерли, мій хлопчику.

— Якщо лише за оцим столом їх двоє…

— Мені приємно це чути, — відповідає вона таким тоном, ніби на інше й не розраховувала. — Але, думаю, пора рушати.

Я по-дружньому проводжаю її до східців і мужньо терплю бадьоре рукостискання:

— Якщо колись доля занесе тебе до мого ресторану, який і сама ще не знаю, де буде, можеш не сумніватись, що обід — за рахунок господині, — обіцяє вона.

Але потім уже на ходу додає, аби я собі не уявляв забагато:

— Перший обід!

Я повертаюсь до столу, щоб нарешті розрахуватися.

— Яка жінка! — з відтінком захоплення вимовляє Борислав.

— Півтори жінки, — погоджуюсь я.

Трохи згодом ми вже летимо у чорній машині по стрічці шосе, що в'ється серед смарагдових горбів. Тепер, одначе, за кермом уже Борислав, і я маю нарешті можливість відчути обійми сну, який, як відомо, є молодшим братом смерті. Якщо молодший брат, то ще немає нічого страшного. Погано, коли тебе обніме його старша сестра…

— Набридло мені слухати ці ваші історії, — зізнається Борислав. — Діаманти… діаманти…

— А про мене ти не питаєш? — бурмочу я.

— І що в них такого, у цих діамантах, — продовжує розумувати мій приятель.

— Там праця, а більше нічого. Чистий вуглець.