Паперові міста

1

Найдовший день у моєму житті почався з запізненням. Я прокинувся пізно, дуже довго приймав душ, тож снідати в ту середу мені довелося о 7:17 на пасажирському сидінні в маминому мінівені.

Зазвичай я їжджу в школу разом зі своїм найкращим другом Беном Старлінгом, але він того дня виїхав вчасно, тож мене прихопити не зміг. «Вчасно» у нас означало «за півгодини до уроків». Перші тридцять хвилин шкільного дня були найважливішим пунктом у графіку нашого суспільного життя: ми збиралися біля чорного ходу в репетиційну і теревенили. Чимало моїх друзів грало в шкільному оркестрі, тож майже весь вільний час ми збували в радіусі двадцяти футів від репетиційної. Але сам я не грав, адже я настільки глухий до музики, аж іноді здається, що я просто глухий. Того дня я запізнювався на двадцять хвилин, а це означало, що я все ж таки приїду за десять хвилин до уроку.

Дорогою мама завела розмову про школу, іспити і випускний бал.

— Мене бал не цікавить, — нагадав їй я, коли вона звертала за ріг. Я досвідченим рухом трохи перехилив миску з пластівцями, враховуючи гравітаційне прискорення. Вже робив так.

— Думаю, нічого страшного не буде, якщо ти підеш туди з дівчинкою, з якою у вас просто дружні стосунки. Ти міг би запросити Кассі Гімні.

Так, я міг би запросити Кассі Гімні — вона просто чудова, і мила, і прикольна, тільки з прізвищем їй не пощастило.

— Справа не тільки в тому, що я не люблю всілякі бали. Я ще й не люблю людей, які бали люблять, — пояснив я, хоч це, по суті, була неправда. Бен, наприклад, марить балом, а я ж проти нього нічого не маю.

Мама під’їжджала до школи, і на лежачому поліцаї я притримав миску, яка, втім, була й так майже порожня. Я подивився на стоянку для старшої школи. Срібляста «хонда» Марго Рот Шпігельман стояла на своєму звичному місці. Мама заїхала в куток біля репетиційної і цьомнула мене в щоку. Бен та інші мої друзі стояли півколом.

Я попрямував до них, і півколо проковтнуло мене, трохи розширившись. Усі обговорювали мою колишню, Сюзі Чанг. Вона грала на віолончелі, тож здійняла чималу бучу, почавши зустрічатися з бейсболістом, що звався Тедді Мак. Не знаю, чи це його справжнє прізвище, чи прізвисько. Сюзі вирішила йти на бал з цим Тедді Маком. Ще один удар долі.

— Братан, — буркнув до мене Бен, що стояв навпроти. Кивнув головою і розвернувся. Я рушив за ним. Він увійшов до репетиційної. Смаглявий коротун, який уже почав дозрівати, але ще не дозрів, був моїм найкращим другом з п’ятого класу — з тої самої миті, як ми обидва нарешті визнали той факт, що нікому більше найкращим другом нам не стати. До того ж Бен дуже старався бути добрим другом, і мені це подобалося — здебільшого.

— Ну що, як ся маєш? — запитав я. Тут нас ніхто не міг почути.

— Радар іде на бал, — похмуро виголосив Бен.

Це ще один наш найкращий друг. Ми прозвали його Радаром, тому що він був схожий на маленького окулярника Радара зі старого серіалу «M*A*S*H», от хіба що, по-перше, Радар у тому серіалі не був чорношкірий, а по-друге, за деякий час наш Радар витягнувся на шість дюймів і став носити контактні лінзи, тож я підозрюю, що — і це по-третє — йому той хлоп’яга з серіалу взагалі не подобався, але, по-четверте, оскільки до останнього дзвоника лишалося всього три з половиною тижні, вигадувати йому інше прізвисько ми не збиралися.

— З тією Анжелою? — запитав я.

Радар ніколи нічого про своє особисте життя не розповідав, що, втім, не заважало нам постійно будувати власні припущення.

Бен кивнув і додав:

— Я тобі казав про свій грандіозний план? Запросити когось із молодших. З тих, хто не знає про «Кривавого Бена».

Я кивнув.

— Так от, — провадив Бен. — Сьогодні до мене підійшла якась гарнюня киця, на рік нас молодша, та й питає: «Ти той самий Кривавий Бен?» Я заходився їй пояснювати, що це було через ниркову інфекцію, але вона хихикнула і втекла. Тож цей план відпадає.

У десятому класі Бена забрали в лікарню, бо у нього була ниркова інфекція, але Бекка Арингтон, найкраща подружка Марго, поширила плітки, що у нього нібито кров у сечі від постійної мастурбації. Незважаючи на те, що з медичної точки зору це геть дурня, наслідки цієї історії Бен відчуває й досі.

— Гаплик, — поспівчував я.

Бен почав посвячувати мене в свій новий план знайти собі супутницю на бал, але я слухав краєм вуха, бо угледів у натовпі Марго Рот Шпігельман. Вона стояла біля своєї шафки, а поруч — її хлопець, Джейс. На ній була біла спідниця до колін і топ з якимось синім малюнком. Я дивився на її ключиці. Марго реготала над чимось як ненормальна — зігнувшись, широко розтуливши рота, а в куточках очей залягли зморшки. Але мені здалося, що насмішив її не Джейс, оскільки дивилася вона не на нього, а кудись удалину, на ряд шафок. Я простежив за її поглядом і побачив Бекку Арингтон, яка повисла на якомусь бейсболістові, як гірлянда на ялинці. Я усміхнувся Марго, хоча і розумів, що вона мене все одно не бачить.

— Братан, та зважся ж ти нарешті! Забудь про Джейса. Боже, яка вона солоденька киця!

Ми йшли коридором, і я кидав на неї крадькома погляди, немов фотографуючи: це була серія знімків під назвою «Досконалість стоїть непорушно, а повз неї проходять прості смертні». Коли ми наблизилися, я подумав, що вона, може, й не сміється, — певне, її чимось здивували чи щось їй подарували. Марго, здавалося, просто не могла стулити рота.

— Так, — відказав я Бену, як і раніше не слухаючи його, тому що був зайнятий: я намагався нічого не проґавити, але в водночас не хотів, щоб хто-небудь помітив, що я витріщаюся на Марго.

Річ навіть не в тому, що вона дуже гарна. Марго просто неймовірна, це факт. Ми пройшли повз неї, і я вже ледве її бачив у юрмі. Я так і не зміг заговорити з нею і з’ясувати, що ж її насмішило-здивувало. Бен похитав головою: він давно зрозумів, що я від цієї дівчини очей не можу відвести, і вже звик.

— Ні, чесно, вона бомба, звісно, але ж не настільки! Знаєш, хто у нас справжня бомба?

— Хто? — запитав я.

— Лейсі,— відказав Бен, маючи на увазі ще одну найкращу подругу Марго. — І твоя мама теж. Ти пробач, звісно, але коли я сьогодні побачив, як вона тебе в щічку цілує, я подумав: «Шкода, що я не К. Шкода, що в мене на щоці нема прутня».

Я стусонув його ліктем під ребра, хоча думав про Марго, бо вона була легендою, яка мешкала зі мною по сусідству. Марго Рот Шпігельман — всі шість складів її імені майже завжди вимовлялися з якоюсь мрійливістю. Марго Рот Шпігельман — розповіді про її епічні пригоди збурювали всю школу, мов землетрус. Один дідуган, що жив у напівзруйнованому будинку в Гот-Кофі (штат Міссісіпі), навчив Марго грати на гітарі. Марго Рот Шпігельман три дні подорожувала з цирком — їм здалося, що вона зможе чудово виступати на трапеції. У Сент-Луїсі Марго Рот Шпігельман випила за лаштунками чашку трав’яного чаю з гуртом «Mallionaires», поки вони самі дудлили віскі. Марго Рот Шпігельман потрапила на концерт, збрехавши викидайлам, ніби вона — дівчина басиста: ви що, не впізнаєте мене, ну, хлопці, годі приколюватися, я — Марго Рот Шпігельман, і якщо ви запитаєте басиста, він, тільки-но мене побачить, скаже, що я його дівчина, або що він дуже хоче, щоб я нею стала; викидайло так і зробив, і басист справді сказав: «Так, це моя дівчина, пустіть її на концерт», а потім, після виступу, він хотів з нею переспати, але вона не дала басистові з «Mallionaires».

Коли хтось розповідав про пригоди Марго, історія неодмінно закінчувалася запитанням: «Ні, ти можеш у це повірити?» Найчастіше повірити було неможливо, але потім завжди виявлялося, що це таки правда.

І тут ми з Беном дійшли до своїх шафок. Там стояв Радар, записуючи щось у кишеньковий ноутбук.

— Отже, ти на бал зібрався, — сказав я.

Він звів на мене погляд, а потім знову опустив його на екран.

— Я відновлюю зіпсовану статтю в «Омніпедії» про колишнього прем’єр-міністра Франції. Минулої ночі хтось видалив усе, що там було, написавши замість цього: «Жак Ширак гей», — а це і неправда, і написано без розділових знаків.

Радар — відповідальний редактор заснованого ним-таки інтернет-довідника під назвою «Омніпедія», — туди можуть писати статті й рядові користувачі. Він присвячує цьому проекту всього себе до останку. Ще одна причина, з якої його рішення піти на бал мене вкрай здивувало.

— Отже, ти на бал зібрався, — повторив я.

— Вибач, — сказав він, так і не відриваючи очей від екрана.

Всі чудово знали, що я йти на бал не хочу. Мене він геть не вабив — ні повільні танці, ні швидкі, а особливо не вабила перспектива брати напрокат смокінг. Мені здавалося, що це чудовий спосіб підхопити якусь заразу від його попереднього носія, а я зовсім не бажав стати першим на світі незайманцем з лобковими вошами.

— Братан, — сказав Радарові Бен, — навіть кицям з першого курсу відомо про Кривавого Бена.

Радар опустив нарешті комп’ютер і зі співчуттям закивав.

— Так от, — провадив Бен, — у мене залишається два варіанти: або найняти когось за гроші на сайті, або злітати в Міссурі й викрасти там якусь кицюню, що виросла в селі.

Я намагався пояснити Бену, що «кицюня» — це сексизм і гидота, а не круте ретро, як він собі думає, але Бен усе одно від цього слівця не відмовився. Він і матінку свою кицюнею називав. Мабуть, цього вже не виправиш.

— Я запитаю Анжелу, може, вона кого порадить, — відказав Радар. — Хоча знайти тобі пару на бал буде важче, ніж свинець на золото перетворити.

— Так, це буде важко. Знайти тобі пару на бал — це важче, ніж свинець, — додав я.

Радар схвально грюкнув кулаком по дверцятах шафки — і тут-таки видав ще один варіант:

— Бене, знайти тобі пару на бал так важко, що уряд Сполучених Штатів не бачить можливості вирішити питання дипломатичним шляхом і має вдатися до військових дій.

Поки я намагався вигадати щось іще на цю тему, ми раптом помітили, що в наш бік цілеспрямовано рухається діжка анаболічних стероїдів, тільки в людській подобі, відома під іменем Чак Парсон. Чака не цікавив офіційний спорт, адже це відвернуло б його від основної мети його життя: одного дня заробити собі судимість за вбивство.

— Здоров, голубці,— привітався він.

— Чаку, — відказав я з усією можливою приязню. Чак нас не турбував майже два роки: хтось у світі крутих видав припис, щоб нам дали спокій. Тож дивно було, що він узагалі до нас заговорив.

Може, через те, що я зважився відповісти, обидва його ручиська з гуркотом вперлися в шафку обабіч мене. Обличчя його опинилося так близько, що можна було навіть спробувати вгадати, якою зубною пастою він користується.

— Що тобі відомо про Марго і Джейса?

— Е-е… — відказав я. І почав пригадувати все, що знав на цю тему: Джейс — перший і єдиний справжній хлопець у Марго Рот Шпігельман. Вони почали зустрічатися наприкінці минулого навчального року. І наступного року обоє планували вступати в Університет Флориди. Джейсу як видатному бейсболістові навіть давали стипендію. У Марго вдома він не бував, тільки забирав її, коли вони йшли кудись разом. Не можна було сказати, що він їй дуже подобається, проте не можна було сказати й того, що їй всерйоз подобається бодай хтось узагалі.

— Нічого, — нарешті відказав я.

— Не бреши! — тиснув він.

— Та я її ледве знаю! — сказав я, бо на той час це вже стало правдою.

Чак десь із хвилину міркував над моєю відповіддю, а я силкувався дивитися просто в його близько посаджені очиці. Він ледь помітно кивнув, потім відштовхнувся від шафи і пішов на урок «догляду за грудними м’язами». Задзеленчав другий дзвоник. До початку уроків залишалася одна хвилина. У нас із Радаром були початки аналізу, а у Бена — алгебра. Класи містилися поруч, і ми пішли разом, розраховуючи, що однокурсники дадуть нам пройти, і натовп справді розступався.

І я сказав:

— Знайти тобі пару на бал так важко, що навіть якщо тисячі мавп дати тисячу друкарських машинок, навряд чи за тисячу років бодай хтось із них надрукує: «Я піду на бал з Беном».

Бен не втерпів і почав жартувати сам із себе.

— Так, мої шанси мізерні, мені навіть бабуся нашого К. відмовила. Сказала, що чекає на запрошення від Радара.

Радар повільно кинув.

— Це правда, К. Вона в тебе любить братанів.

Забути про Чака і балакати про бал, куди я навіть іти не хотів, було дуже просто. Саме так того ранку все і складалося: мене ніщо особливо не турбувало — ні добре, ні лихе. Ми просто розважалися, і справи йшли досить непогано.

Наступні три години я провів у різних класах, намагаючись не дивитися на годинника, що висів над дошкою, але все ж таки раз у раз поглядав на нього і дивувався, чому так поволі збігає час. У мене вже є великий досвід: я дивлюся на ці годинники майже чотири роки, але їхня повільність не припиняє мене дивувати. Якщо я коли-небудь почую, що мені лишилося жити один день, я проведу його в священних стінах старшої школи Вінтер-парк, де, як усім відомо, один день триває тисячу років.

Хоч я і був упевнений у тому, що третій урок — фізика — триватиме вічність, він все ж таки закінчився. І ми з Беном пішли у їдальню. Радар обідав після п’ятого уроку, втім, як майже всі наші спільні друзі, тож ми з Беном зазвичай їли на самоті, тільки через пару стільців сиділи знайомі хлопці з драмгуртка. У той день ми обидва вибрали міні-піцу пепероні.

— Смачно, — прокоментував я.

Бен якось задумливо кивнув.

— Що? — поцікавився я.

— Нісьо, — відказав він з напханим ротом. Потім проковтнув. — Я знаю, що тобі це здається дурістю, але я хочу піти на бал.

— Перше: мені це не здається дурістю. Друге: якщо хочеш іти — йди. Третє: якщо я не помиляюся, ти навіть і не пробував нікого запросити.

— Я на фізиці Кассі Гімні запросив. Записку їй написав.

Я допитливо звів брови. Бен дістав з кишені шортів клаптик паперу. Я розгорнув його.

Я згорнув аркушик і штовхнув його назад через стіл. Пам’ятаю, ми тут якось у футбол паперовою кулькою грали.

— Гаплик, — сказав я.

— Атож!

Я раптом збагнув, який гамір стоїть у їдальні. Ми посиділи мовчки, а потім Бен глянув на мене і дуже серйозно мовив:

— От у коледжі я надолужу. Про мене в «Книзі рекордів Гіннеса» напишуть: «Стільки гарнюніх киць більше ні в кого не було».

Я зареготав. І згадав Радарових батьків: про них справді було написано в «Книзі рекордів Гіннеса», — аж до нас підійшла гарненька чорношкіра дівчина з короткими дредами, що стирчали врізнобіч. До мене дійшло, що це Анжела, Радарова подружка, — мабуть.

— Привіт, — привіталася вона до мене.

— Здоров, — відказав я.

Ми з нею на деякі уроки ходили разом, тож я її трохи знав, але раніше ми в коридорі навіть не віталися.

Я жестом запропонував їй сісти. Вона швидко підтягла стільця і вмостилася за столом.

— Хлопці, ви, певно, знаєте Маркуса найкраще за всіх, — сказала вона, назвавши Радара на ім’я. Потім нахилилася до нас, поставивши лікті на стіл.

— Так, важкий це обов’язок, але хтось же повинен його виконувати, — усміхаючись, озвався Бен.

— Як ви гадаєте, може, він, ну, соромиться мене?

Бен засміявся.

— Що? Ні, звісно, — мовив він.

— Взагалі-то, — додав я, — це ти повинна соромитися його.

Вона, усміхнувшись, закотила очі. Видно було, що це дівчисько звикло до компліментів.

— Але він мене з собою ніколи не гукає, коли ви йдете кудись разом.

— А-а-а, — до мене нарешті дійшло. — Це тому що він соромиться нас.

Анжелу ця заява розсмішила.

— Ви начебто нормальні.

— Просто ти не бачила, як Бен усмоктує «Спрайт» носом, а потім випльовує його з рота, — пояснив я.

— Я тоді як божевільний фонтан газованки, — з незворушним виглядом додав Бен.

— Ні, серйозно, ви хіба не хвилювалися б, якби з вами поводилися отак? Ми вже п’ять тижнів зустрічаємося, а він мене навіть до себе додому ще не запрошував.

Ми з Беном багатозначно перезирнулися, і я щосили напружився, щоб не зареготати.

— Що таке? — не зрозуміла вона.

— Та нічого, — сказав я. — Анжело, чесне слово, якби він змушував тебе тусуватися з нами і постійно водив до себе додому…

— Тоді це означало б, що ти йому точно неприємна, — закінчив Бен.

— У нього що, батьки ненормальні?

Я й не знав, що відповісти на таке запитання.

— Е-е… та ні. Вони класні. Просто, мабуть, надто вже намагаються його від усього оберігати.

— Оберігати, ага, — якось аж поспішно підтвердив Бен.

Вона, усміхнувшись, підвелася і сказала, що їй треба ще з кимсь привітатися, поки обід не скінчився.

Бен заговорив тільки тоді, коли вона відійшла.

— Ох, вона незрівнянна!

— Сам бачу, — погодився я. — Цікаво, може, нам її замість Радара до себе взяти?

— Ну, вона, мабуть, в компах не дуже тямить… А нам потрібна людина, яка на них розуміється. Й у «Воскресіння», — (це була наша улюблена відеогра), — з нею, певно, не зіграєш… До речі,— додав Бен, — круто ти вигадав, що батьки його «оберігають».

— Ну, не мені ж їй про все розповідати…

— Цікаво, коли ж вона сама побачить Резиденцію і Музей Команди «Радар»?

Наша перерва вже добігала кінця, й ми з Беном поставили таці на стрічку. Ту саму стрічку, на яку на першому курсі старшої школи мене шпурнув Чак Парсон, після чого вона відвезла мене в саме пекло, де мився посуд… Ми попрямували до шафки Радара. Він прискакав сюди після першого дзвінка.

— Я на основах держави і права дійшов висновку, що готовий у прямому сенсі, тобто буквально, цілувати яйця віслюкові, якщо мені до кінця семестру дозволять на ці уроки більше не ходити, — повідомив він.

— Авжеж, віслюк тебе основ держави і права навчить, — відказав я. — До речі, я тобі підкину ще один привід обідати з нами: сьогодні до нас приєдналася Анжела.

Бен усміхнувся і додав:

— Так, вона цікавилася, чому ти її додому ще жодного разу не запросив.

Набираючи код на замку, Радар тяжко зітхнув. Він так довго випускав з легенів повітря, що я був уже приготувався: зараз він знепритомніє.

— Кепські справи! — нарешті озвався він.

— Тебе щось бентежить? — усміхнувсь я.

— Заткайся, — відказав він, пхнувши мене ліктем у живіт.

— У тебе гарна домівка, — не вгавав я.

— Ні, серйозно, — втрутився Бен, — вона ж гарна дівчина. Я не розумію, чому ти не познайомиш її з батьками і не покажеш їй Радар-котедж.

Радар закинув у шафку підручники і грюкнув дверцятами. Навіть гамір у коридорі ненадовго ущух, коли він, звівши очі до небес, заволав:

— Я НЕ ВИНЕН, ЩО У МОЇХ БАТЬКІВ НАЙБІЛЬША НА СВІТІ КОЛЕКЦІЯ ЧОРНИХ САНТА-КЛАУСІВ!

Я вже, напевно, втисячне чую цю фразу з вуст Радара: «найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів», — але мені й досі смішно. Вся справа в тому, що це ще й правда. Пам’ятаю, як я прийшов до нього вперше. Мені було років тринадцять, мабуть. Сталося це навесні, за кілька місяців після Різдва, — але на всіх підвіконнях стояли чорношкірі Санта-Клауси. На перилах висіли паперові фігурки. Обідній стіл був прикрашений свічками у вигляді чорних Санта-Клаусів. Над коминком висіла олійна картина на ту ж таки тему, і сам коминок був заставлений фігурками чорношкірих Санта-Клаусів. З Намібії батьки Радара привезли коробочку цукерок у вигляді чорного Санти. Чорний пластмасовий Санта з підсвіткою, який з Дня подяки до Нового року стояв у дворі біля поштової скриньки, решту часу проводив у гостьовій ванній, обклеєній шпалерами, які вручну були розмальовані Санта-Клаусами за допомогою губки-трафарету і чорної фарби. І всі кімнати — за винятком Радарової — стали домівкою численних чорних Сант: пластмасових, гіпсових, мармурових, череп’яних, дерев’яних, гумових, ганчір’яних. Усього їх було тисяча двісті штук. На будинку навіть висіла табличка, яка сповіщала, що за офіційним визнанням Товариства любителів Різдва тут живуть справжні цінителі.

— Друже, ти повинен їй зізнатися, — сказав я. — Просто скажи: «Анжело, ти мені дуже подобаєшся, тож ти повинна дещо про мене знати: коли ми прийдемо до мене додому і почнемо цілуватися, на нас будуть дивитися дві тисячі чотириста очей тисячі двохсот чорношкірих Санта-Клаусів».

Радар провів долонею по своєму їжачкові й похитав головою.

— Так, я з нею побалакаю, хоча не впевнений, що скористаюся твоїм формулюванням.

Я пішов на основи держави і права, а Бен — на факультатив з дизайну відеоігор. Ще два уроки я спостерігав за годинником, а коли все нарешті закінчилося, мою душу переповнило полегшення: вже менше як за місяць школа залишиться позаду, і здається, що кожен день тепер минає марно.

Повернувшись додому, замість обіду я з’їв два бутерброди з арахісовим маслом і варенням. Потім подивився покер по ТБ. О шостій повернулися батьки, обнялися самі та пригорнули мене. Потім у нас була справжня вечеря — макаронна запіканка. Вони запитали, як там школа. Запитали, як там бал. Чудувалися, як добре мене виховали. Розповіли, що їм довелося цілий день працювати з людьми, яким дісталися не такі гарні батьки, як мені. Тоді вони пішли дивитися телевізор, а я рушив до себе — перевірити пошту. Трохи часу вділив англійській, твору на тему «Великого Гетсбі». Трохи почитав «Федераліста»[1] для підготовки до іспиту з основ держави і права. Початився з Беном, потім у мережу вийшов і Радар. Упродовж розмови фраза «найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів» використовувалася ним чотири рази, і я щоразу сміявся. Я сказав, що радий за нього, — ну, що у нього тепер є дівчина. Він відказав, що літо, напевне, буде нічогеньке. Я погодився. Було п’яте травня, але це ще нічого не означало, тому що всі мої дні були подібні один до одного і це завдавало мені втіхи — я полюбляв рутину. Я любив нудне життя. Мене цей факт не засмучував, це просто був факт. Тобто п’яте травня могло пройти як звичайнісінький день — якби незадовго до опівночі Марго Рот Шпігельман не відчинила мого вікна, на якому більше не було сітки. Це сталося вперше відтоді, як вона звеліла мені зачинити його дев’ять років тому.

2

Почувши, як відчиняється вікно, я хутко обернувся, і в мене втупилися сині очі Марго. Спочатку я тільки їх і побачив, але, звикнувши до темряви, роздивився, що у неї на обличчі чорний грим, а вбрана вона в чорну кофтину з каптуром.

— У тебе тут що, кіберсекс?

— Я з Беном у чаті.

— Ти не відповів на моє запитання, збоченцю.

Я ніяково засміявся, потім підійшов до вікна, опустився навколішки, і моє обличчя опинилося за декілька дюймів од її лиця. Я й припустити не міг, чому це раптом вона прийшла до мене отак несподівано.

— Чим заслужив я на таку люб’язність? — поцікавивсь я.

У нас із нею й досі були добрі стосунки, проте не настільки добрі, щоб приходити посеред ночі з чорною фарбою на обличчі. Не сумніваюся, що для цього у Марго були й ближчі друзі. Я до них не належав.

— Дай мені свою автівку, — пояснила вона.

— Своєї автівки я не маю, — відказав я. Взагалі це для мене була болюча тема.

— Тоді — автівку твоєї мами.

— У тебе ж своя машина є,— нагадав я.

Марго, надувши щоки, зітхнула.

— Так, тільки батьки забрали у мене ключі й заховали в сейф, який стоїть у них під ліжком, а в їхній кімнаті спить Мирна Мустела[2],— (так звали їхню собаку), — а її шляк трафляє, як вона мене бачить. Одне слово, я ніяк не можу туди промкнутися, викрасти сейф, вийняти ключі й поїхати куди мені треба своїм автом. Бо варто мені прочинити двері, як Мирна почне страшенно дзявоніти. Словом, мені потрібна машина. Ба більше, треба щоб за кермом сидів ти, бо сьогодні у мене за планом одинадцять пунктів і для реалізації щонайменше п’ятьох з них мені потрібен спільник.

Якщо не дуже пильно дивитися на Марго, в темряві тільки її очі й блищать. Але я зосередився і дивився на овал її обличчя — грим ще не встиг висохнути. Вилиці й підборіддя утворювали трикутник, на чорних як сажа вустах ледь-ледь грала усмішка.

— Це щось кримінальне?

— Гм-м-м… Нагадай-но, проникнення зі зломом — це кримінал?

— Ні,— твердо сказав я.

— «Ні» в сенсі «не кримінал» чи ні, ти не допоможеш?

— Ні, я не допоможу. У тебе ж повно підлипайл, то що, ніхто з них тебе покатати не може?

Наприклад, Лейсі та/чи Бекка завжди були ладні їй прислужитися.

— От у них почасти і проблема, — пояснила Марго.

— Яка проблема?

— Одинадцять проблем, — сказала вона якось нетерпляче.

— Ніякого криміналу.

— Богом присягаюся, тобі нічого кримінального робити не доведеться.

І тут біля її хати спалахнули ліхтарі. Марго хутко переплигнула підвіконня і сховалася під моїм ліжком. За хвилю в двір прибіг її батько.

— Марго! — погукав він. — Я тебе бачив!

Під ліжком застогнало з досади.

— О Господи! — Марго вилізла з-під ліжка, схопилася на ноги і сказала: — Тату, ну годі вже. Я просто з Квентином зайшла побалакати. Ти ж сам завжди кажеш, що він добре впливав би на мене і все таке.

— То ти просто балакаєш із Квентином?

— Еге.

— А чому лице чорне?

Марго вагалася тільки мить.

— Тату, для цього буде потрібно довжелезну передісторію розповідати, а ти втомився напевно, то йди…

— Ану додому! — гаркнув він. — Хутко!

Марго схопила мене за майку, прошепотіла мені на вухо: «Повернуся за хвилину», — і вилізла надвір.

Насилу вона пішла, я схопив зі столу ключі від автівки.

Ключі мої, а от автівка, на жаль, не моя. На шістнадцятий день народження батьки подарували мені крихітну коробочку, я відразу ж зрозумів, що там ключі — і мало не напудив у штанці від радості, бо досі вони мені весь час казали, що грошей на авто для мене у них немає. Але коли мені вручили крихітну коробочку в обгортці, я відразу зрозумів, що вони просто дурили мені голову, а тепер все ж таки дарують мені авто. Я зірвав обгортковий папір і відчинив коробочку. Еге ж, там був ключ. О глянувши його, я зрозумів, що він від «крайслера». Від мінівена. Того самого мінівена компанії «Крайслер», на якому їздила мама.

— Ти даруєш мені ключ від свого авта? — запитав я її.

— Томе, — звернулася вона до батька, — я ж казала тобі, що він буде розчарований!

— Ой, не треба мене звинувачувати, — відказав батько, — ти просто намагаєшся списати власну фрустрацію на рівень моїх прибутків.

— А немає часом у твоїй спробі нашвидку проаналізувати мою поведінку прихованої агресії?

— А чи немає прихованої агресії в риторичних звинуваченнях у прихованій агресії? — запитав тато, і цей діалог тривав ще довгенько.

Одне слово, було так: я міг тішитися крутизною однієї з останніх моделей фірми «Крайслер» коли хочу, за винятком тих випадків, коли на мінівені їздила мама. А оскільки вона щодня їде зранку на роботу, я міг на ньому їздити тільки на вихідні. Еге ж, на вихідні та вночі, нехай йому грець!

Марго повернулася не за хвилину, але таки з’явилася знову, як і обіцяла. І поки її не було, я знову завагався.

— Мені ж завтра в школу, — мовив я до неї.

— Та знаю я, — відказала вона. — Завтра в школу і післязавтра теж, але якщо про це багато думати, дівочі мізки не витримають. Загалом, так. Завтра на уроки. Тому треба поквапитися, щоб до ранку встигнути повернутися.

— Не знаю.

— К., — сказала вона, — К., любий мій! Ми ж з тобою давні друзі?

— Ми не друзі. Ми просто сусіди.

— Господи, К.! Я що, недобре до тебе ставлюся? Хіба не я звеліла всім своїм залицяльникам бути з тобою поблажливими?

— Ага, — з сумнівом відказав я, хоча завжди підозрював, що це саме завдяки Марго Чак Парсон і його друзяки нас не чіпають.

Вона моргнула — і виявилося, що у неї навіть повіки нафарбовані.

— К., час іти.

Ото я і пішов. Вислизнувши з вікна, ми, пригинаючись, побігли вздовж стіни мого будинку. Коли ми дісталися мінівена, Марго пошепки звеліла мені не зачиняти дверцят — забагато гуркоту буде. Я перевів важіль у нейтральне положення, підштовхнув машину, і вона покотилася по доріжці. Минувши два будинки, я нарешті завів двигун і ввімкнув фари. Ми зачинили дверцята і поїхали серпантином Джеферсон-парку; тутешні хатки здавалися новісінькими пластмасовими кубиками, це було таке собі іграшкове сільце, де мешкали десятки тисяч справжніх людей.

— Річ у тому, — заговорила Марго, — що насправді їм байдуже, просто їм здається, ніби мої витівки ганьблять їх перед людьми. Знаєш, що він зараз оце сказав? «Своє життя можеш псувати як завгодно, але не ганьби нас перед Джейкобсенами — вони наші друзі». Сміх, та й годі. Ти не уявляєш, які перешкоди вони ставлять, щоб я не вийшла з хати. Пам’ятаєш, як у фільмах про втечі з в’язниці кладуть під ковдру згорнутий одяг?

Я кивнув.

— Так от, мама поставила в моїй кімнаті радіо-няню, щоб чути, як я вночі сплю і дихаю. Мені довелося дати Руті,— (це менша сестра Марго), — п’ять доларів, щоб вона лягла спати в моїй кімнаті, а їй під ковдру я запхала купу одягу. Це ще гірше, ніж «Місія нездійсненна». Раніше я могла втекти, як будь-який нормальний американський підліток: вилізти з вікна і плигнути з даху додолу. Але нині я живу, як у фашистському диктаторському світі.

— То ти мені скажеш, що збираємося робити?

— Спершу їдемо в «Паблікс». Ти закупиш харчів, навіщо — потім поясню. А далі — у «Волмарт»[3].

— Ми що, влаштовуємо турне по всіх комерційних закладах центральної Флориди? — запитав я.

— Сьогодні, любий, ми компенсуємо багато зла, вчиненого іншими, і самі завдамо трохи шкоди декому. І будуть останні першими, а перші останніми[4], а лагідні землю вспадкують[5]. Але перш ніж ми зачнемо здійснювати радикальні зміни у світі, треба заїхати до крамниць.

Я вже під’їжджав до «Пабліксу», і на стоянці нікого не було.

— Слухай, — запитала вона, — скільки у тебе при собі грошей?

— Нуль доларів нуль центів, — відказав я. Вимкнув двигун і подивився на неї. Марго сягнула в кишеню своїх тісних джинсів і дістала кілька сотень.

— На щастя, мені Господь послав, — сказала вона.

— Що за чорт?

— Гроші на бат-міцву[6] Руті. Мені їх брати не дозволяється, звісно, але я знаю батьківський пароль, він у них один на все: «myrnamustela». То й зняла.

Я закліпав, щоб приховати жах, який охопив мене тієї миті, але вона його все одно помітила і всміхнулася.

— От побачиш, — сказала вона, — це буде найкраща ніч у твоєму житті.

3

Справа в тому, що я завжди просто слухаю Марго Рот Шпігельман, а коли вона замовкає, заохочую її говорити ще — оскільки, по-перше, я в неї закоханий, по-друге, це надзвичайна дівчина, і по-третє, вона сама ніколи ні про що мене не питає, тож як не питати ні про що і її, доведеться мовчати обом.

Там, на стоянці «Пабліксу», вона сказала:

— Так от, я склала тобі перелік. Як чогось не второпаєш, дзвони мені на мобільник. До речі, я дозволила собі покласти дещо в твій мінівен заздалегідь.

— Як? Ще до того, як я на все це погодився?

— Ну, так. Формально так і є. Словом, будуть запитання, телефонуй, але вазеліну бери велику банку, більшу від твого кулака. Там є такі баночки для малят, є трохи більші баночки — для матусь, так би мовити, а є серйозні банки для татусів — от нам треба таку. Якщо великої не буде, бери штуки три середніх, — Марго вручила мені перелік і одну сотню і сказала: — Цього має вистачити.

Ось цей перелік.

3 цілі Соми, в окремих упаковках

Крем для Депіляції (це щоб ноги Голити, тільки без леза; у відділі Дівчачої косметики)

Вазелін

Газованка «Mountain Dew», шість Банок в упаковці

дюжина Тюльпанів

одна Пляшка Води

Хусточки одна Бляшанка синьої фарби з розприскувачем

— Цікаво ти велику літеру розставляєш, — сказав я.

— Так, я прихильниця випадкового вживання великих літер. Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині.

Не знаю, що там належить казати касирці, коли стоїш перед нею о пів на першу ночі з тринадцятьма фунтами сома, кремом для депіляції, величезною банкою вазеліну, упаковкою «Mountain Dew», бляшанкою синьої фарби і букетом тюльпанів. Отож я сказав:

— Набір тільки здається дивним.

Жінка відкашлялась і, не дивлячись на мене, пробурмотіла:

— Не тільки здається.

— Знаєш, я не хочу вскочити в халепу, — мовив я, повернувшись до авта, поки Марго вже змивала з обличчя чорний грим за допомогою хустинок і води з пляшки. Виходить, він був потрібен лише для того, щоб вибратися з будинку. — В запрошенні з Дюку[7] чорним по білому написано, що мене не візьмуть, якщо я потраплю під арешт.

— К., ти такий нервовий!

— Я лише прошу: постарайся, щоб у нас не було неприємностей, — сказав я. — Звісно, я не від того, щоб повеселитися і все таке, але не за рахунок мого… е-е-е… майбутнього.

Марго звела на мене погляд — обличчя було майже чисте — і ледве помітно всміхнулася:

— Послухай, невже тобі не набридла вся ця дурня?

— Га?

— Коледж: візьмуть тебе туди чи ні. Проблеми: виникнуть вони чи ні. Школа: буде в тебе найвищий бал чи найнижчий. Кар’єра: зробиш ти її чи не зробиш. Будинок: великий чи маленький, власний чи найманий. Гроші: маєш їх чи ні. Все це так сумно!

Я спробував заперечити, сказати, що їй самій, певне, теж не геть начхати на ці запитання, вона ж і сама вчиться добре, і в Університет Флориди її беруть, ще й на курс для відмінників, але Марго вже мовила:

— «Волмарт».

У «Волмарт» ми пішли разом і взяли «ключку» для блокування автомобільного керма. Коли ми проходили повз дитячий відділ, я поцікавився у Марго, навіщо нам «ключка».

Але замість відповіді на моє запитання вона виголосила черговий божевільний монолог:

— Ти в курсі, що довгий час, тобто майже всю історію людства, середня тривалість життя становила менш як тридцять років? Виходить, нормальне доросле життя тривало років десять, так? Ніхто не планував, як піде на пенсію. Не планував свою кар’єру. Ніхто взагалі нічого не планував. На це часу ні в кого не було. Тобто на майбутнє. А потім раптом тривалість життя почала зростати, у людей з’явилося майбутнє, і тепер люди майже весь час тільки про нього і думають. Про майбутнє, тобто. І все життя опинилося в майбутньому. Ти робиш щось тільки заради майбутнього. Ти закінчуєш школу, щоб потрапити в коледж, і щоб потім робота була трохи краща, і щоб дім купити більший, і щоб дітей в коледж відпровадити, і щоб у них потім робота була краща, і щоб вони могли дім купити, і щоб у них вистачило грошей своїх дітей відпровадити в коледж.

Мені здавалося, Марго верзе нісенітниці, щоб не відповідати на моє запитання. І я запитав ще раз:

— Навіщо нам «ключка»?

Марго м’яко поплескала мене по спині.

— До ранку ти все зрозумієш.

І тут вона угледіла клаксон. Насилу вона дістала його з коробки, я відразу ж сказав:

— Ні!

А вона запитала:

— Що означає «ні»?

— Це означає: не треба сигналити.

Але вона почала сигналити, не встиг я ще дістатися до літери «с» у слові «сигналити», і він заверещав так пронизливо, що в мене мало не луснула голова, а Марго й каже:

— Вибач, я не почула. Що ти сказав?

— Годі си…

Але вона знову мене заглушила.

Тут до нас підійшов працівник «Волмарту», трохи старший од нас хлопчина, і мовив:

— Послухай, тут не можна сигналити.

І Марго начебто й щиро відказала:

— Пробач, я не знала.

А він:

— Та все нормально. Я особисто не заперечую.

На цьому розмова мала б і скінчитися, але хлопець і далі дивився на Марго; я його й не звинувачую: від неї непросто очі відірвати.

Потім він запитав:

— Ви двоє сьогодні що робите?

— Та нічого особливого, — відказала Марго. — А ти?

— У мене о першій зміна закінчується, і я йду в отой бар на вулиці Оранж. Ти, якщо є бажання, приєднуйся. Тільки брата твого доведеться додому відіслати, там документи перевіряють.

Кого-кого?

— Я їй не брат, — мовив я, втупившись у його кеди.

Але Марго прийняла його гру.

— Він двоюрідний, — збрехала вона. Потім прихилилася до мене і обняла за пояс — я кожен її пальчик відчував. І тут раптом вона додала: — І мій коханець.

Хлопець вирячив очі й ушився хутчій, але рука Марго ненадовго затрималася в мене на поясі, тож я, скориставшись нагодою, теж її обняв.

— З усіх двоюрідних тебе я люблю найбільше, — повідомив я. Марго усміхнулася, легенько штовхнула мене стегном і спритно викрутилася з моїх обіймів.

— Наче я не знаю!

4

Ми мчали по трасі 1–4, яка, на щастя, виявилася порожньою, і Марго давала мені вказівки. На годиннику на панелі була 1:07.

— Гарно, еге ж? — озвалася Марго, дивлячись не на мене, а у вікно, тож я її майже не бачив. — Люблю швидку їзду у ліхтарному світлі.

— Світло, — мовив я, — видиме нагадування про Невидиме Світло.

— Гарно, — похвалила Марго.

— Це Еліот. Ти ж читала. Торік на англійській проходили.

Я сам, як по правді, всього того вірша не подужав, але уривки, які прочитав, осіли в пам’яті.

— А, то це цитата, — сказала вона розчаровано.

Рука Марго лежала на панелі. Я теж міг би покласти долоню на панель, і тоді наші руки опинились би поруч. Але я цього не зробив.

— Повтори-но ще раз, — попросила Марго.

— Світло, видиме нагадування про Невидиме Світло.

— Так. Чорт забирай, гарно сказано… Може, це й на твою дівчину подіє.

— Колишню дівчину, — поправив я.

— Сюзі тебе кинула? — запитала Марго.

— Чого це ти вирішила, що це вона кинула мене?

— Ой, вибач.

— Хоч так воно і було, — зізнався я, і Марго зареготалася.

Ми розійшлися з Сюзі вже кілька місяців тому, але я не звинувачував Марго за те, що вона не стежила за тою драмою. Те, що відбувається в репетиційній, рідко вихлюпується за її стіни.

Марго поклала на панель ноги і почала ворушити пальчиками в такт своїм словам. У її мові завжди чувся виразний ритм, так ніби вона вірші читала.

— Ех, шкода, звісно. Але я тебе розумію. Мій чарівний хлопець, виявляється, вже давно кохається з моєю найкращою подружкою.

Я обернувся, але обличчя Марго затулялося волоссям, і я не міг зрозуміти, чи не жартує вона.

— Серйозно?

Вона промовчала.

— Я ж вас бачив сьогодні разом, ти так весело сміялася.

— Не знаю, про що це ти. Я про все дізналася сьогодні перед першим уроком, а потім я бачу їх: стоять, балакають, то я розкричалася, мов скажена, Бекка кинулася до Клінта Бауера в обійми, а Джейс стоїть, як ідіот, а з роззявленого смердючого рота котиться тютюнова слина…

Ага, виходить, сцену в коридорі я інтерпретував хибно.

— Дивно. Вранці до мене підкотився Чак Парсон з питанням, що мені відомо про тебе і Джейса.

— Ну, Чак, мабуть, просто робить, що йому наказують. Може, Джейс велів йому з’ясувати, кому про все відомо.

— Господи Ісусе, навіщо йому Бекка здалася?

— Ну, цікавою особистістю або щедрої душі людиною її не назвеш, тож, напевно, просто тому, що вона сексі.

— Таж не більше за тебе! — вихопилося в мене.

— Мене взагалі завжди дивувало, що хтось починає з кимсь зустрічатися тільки через вроду. Це все одно що пластівці на сніданок не до смаку вибирати, а за кольором упаковки… До речі, нам до наступної розв’язки… Але я не надто вродлива, принаймні якщо зблизька глянути. Як правило, що ближче людина до мене підходить, то менш привабливою я здаюся.

— Це… — почав був я.

— Проїхали, — урвала вона.

Мені здалося несправедливим, що такий козел, як Джейсон Вортингтон, може зустрічатися і з Марго, і з Беккою, а в такого приємного хлопця, як оце я, ні Марго, ні Бекки немає — і взагалі нікого нема, якщо вже по правді. З іншого боку, я волію не зв’язуватися з Беккою Арингтон. Може, вона й сексі, але: 1) геть прісна, 2) повна, справжня, непідробна лярва. Всі, хто буває в репетиційній, давно запідозрили, що у Бекки така розкішна фігура, бо вона харчується тільки душами кошенят і снами про вбогих сиріток.

— Бекка така довбеха, — сказав я, намагаючись втягнути Марго в розмову.

— Ага, — відказала вона, дивлячись у вікно. Її коси блищали в світлі фар зустрічних автівок. Я раптом подумав, чи не плаче вона, але відразу ж стало видно, що я помилився, бо Марго напнула каптур і дістала з торбинки «ключку».

— Гаразд, ми все одно повеселимося, — вигукнула Марго, зриваючи упаковку.

— А мені можна дізнатися, куди ми їдемо?

— До Бекки.

— Ох, — зронив я, зупиняючись перед знаком «стоп».

Поставивши авто на ручне гальмо, я хотів був сказати Марго, що негайно відвезу її додому.

— Ніякого криміналу. Слово даю. Треба знайти машину Джейса. Бекка мешкає на наступній вулиці праворуч, але він паркується десь в іншому місці, тому що її батьки дома. Пошукаймо на паралельній вулиці. Це перше, що на думку спадає.

— О’кей, — погодився я. — Але потім — додому.

— Ні, потім — пункти з другого по одинадцятий.

— Марго, це кепська ідея.

— Ти їдь уже, — сказала вона, і я послухався.

Ми знайшли «лексус» Джейса в глухому куті за два квартали від будинку Бекки. Я навіть зупинитися не встиг, а Марго вже вискочила з «ключкою» в руках. Вона відчинила дверцята «лексуса», сіла за кермо і почала встановлювати «ключку». А потім охайно зачинила двері.

— Цей дурник ніколи авта не замикає,— буркнула Марго, залазячи назад у мій мінівен.

Ключ від «ключки» вона поклала в кишеню. Потім розкуйовдила мені чуба.

— Пункт перший виконано. Тепер їдьмо до Бекки.

Дорогою Марго ознайомила мене з другим і третім пунктами плану.

— Геніально, — визнав я, хоча в нутрі у мене все вирувало від хвилювання.

Завернувши на вулицю, де мешкала Бекка, я зупинився неподалік її хати. Марго полізла за сидіння і повернулася з біноклем і цифровою камерою. Вона подивилася в бінокль, потім дала його мені. Я побачив, що в підвалі горить світло, але руху ніякого не помітив. Я взагалі дуже здивувався, що в цьому домі є підвал: майже на всій території Орландо копнеш — і відразу вода.

Діставши з кишені телефон, я набрав продиктований Марго номер. Один гудок, другий, потім сонний голос промовив:

— Алло.

— Пане Арингтон?

Марго хотіла, щоб подзвонив саме я, тому що мого голосу ніхто не впізнає.

— Хто це? І котра це година?

— Сер, думаю, вам слід знати, що просто зараз ваша дочка займається сексом з Джейсоном Вортингтоном у підвалі вашого будинку, — мовив я і повісив слухавку.

Пункт другий виконаний.

Ми з Марго вистрибнули з мінівена і, добігши до будинку Бекки, лягли на землю біля огорожі. Марго віддала мені камеру. Спалахнуло світло в спальні нагорі, потім на сходах, потім у кухні. А тоді нарешті й на сходах, що ведуть у підвал.

— Он він, — шепнула Марго.

Я зрозумів, про що вона, краєм ока помітивши, як з підвального вікна вилазить напівголий Джейсон Вортингтон. Він помчав через газон у самих боксерках, а коли наблизився до мене, я підскочив і сфотографував його, таким чином виконавши і третій пункт. Спалах камери, напевне, здивував нас обох, і якусь жахливу секунду Джейсон напружено дивився в мій бік, а потім кинувся в темряву.

Марго поторсала мене за холошу джинсів, і я опустив погляд: вона реготала як несамовита. Я допоміг їй підвестися, і ми побігли до авта. Коли я пхнув ключ у замок запалювання, вона сказала:

— Покажи фотку.

Я віддав їй камеру, і ми разом дивились на екран, буквально торкаючись головами. Побачивши бліде обличчя Джейсона Вортингтона, вочевидь шокованого, я зареготав.

— О Боже! — вигукнула Марго і тицьнула в екран пальцем. Напевне, Джейсон так поспішав, що не встиг заховати в труси Джейсона-молодшого, й у нас тепер було його цифрове зображення, яке можна буде демонструвати нащадкам.

— Це можна назвати прутнем, — сказала Марго, — так само як Род-Айленд можна назвати штатом. Може, він чимось там і знаменитий, але точно вже не великий.

Я знову глянув на будинок і побачив, що світло в підвалі більше не горить. І раптом зловив себе на думці, що мені трохи навіть шкода Джейсона: не пощастило йому з мікропрутнем і з геніально мстивою дівчиною. Але, з іншого боку, в шостому класі Джейс пообіцяв, що не заламуватиме мені рук, якщо я з’їм черв’яка, я з’їв, а він мені в пику дав. Тож я не дуже довго йому співчував.

Потім я повернувся до Марго: вона дивилася на будинок у бінокль.

— Тепер нам туди, — оголосила вона. — У підвал.

— Що? Навіщо?

— Пункт четвертий. Викрасти його одяг, на той раз як він спробує по нього повернутися. Пункт п’ятий. Залишити Бецці рибу.

— Ні.

— Так. Уже, — сказала вона. — На неї зараз там, нагорі, верещать батьки. Але чи довга буде нотація? Що вони їй можуть сказати? «Недобре кохатися в підвалі з хлопцем Марго». Вся нотація одним реченням може обмежитися. То треба поквапитися.

І Марго вистрибнула з машини з балончиком фарби в одній руці та з одним сомом у другій.

— Це погана ідея, — зронив я пошепки, але все одно пішов за нею, так само пригинаючись до землі, поки не дістався незачиненого підвального віконця.

— Я перша, — сказала Марго і полізла у вікно ногами вперед. Коли вона вже наполовину зникла в підвалі, я запитав:

— Може, я просто на варті постою?

— Ні, затягуй свою худу дупу сюди, — відказала вона, і мені знову довелося послухатися.

Я швидко зібрав увесь хлоп’ячий одяг, розкиданий на лавандовому Беччиному килимі. Джинси зі шкіряним паском, в’єтнамки, бейсболку команди «Дикі коти» старшої школи «Вінтер-парк», блакитну теніску. Коли я обернувся до Марго, вона тицьнула мені загорнуту в папір рибину і фіолетову ручку з блискітками, яку взяла у Бекки. І звеліла писати:

Марго загорнула рибину в шорти і сховала її в шафу. Раптом нагорі почулися кроки, я поплескав Марго по плечу і витріщив очі. Але вона лише всміхнулася і неквапливо дістала балончик з фарбою. Я поліз у вікно й, опинившись надворі, обернувся: Марго, спираючись на стіл, спокійно струснула фарбу. А потім легким рухом руки — як у фільмах про Зорро — вивела на стіні над комп’ютерним столом Бекки букву «М».

Потім вона простягнула мені руки, і я витягнув її з вікна. Коли вона опинилася на землі, ми почули пронизливий зойк: «Ай!» Я гарячково схопив одяг і дременув звідтіля, Марго — за мною.

Я чув, як відчинилися вхідні двері, але не обернувся — ні тоді, коли гримнуло гучне «Стій!», ні навіть тоді, коли позаду пролунав постріл.

Марго пробурмотіла: «Дробовик», — але мені не здалося, що вона через це дуже переймається, вона ніби просто факт констатувала, — і я сторчголов кинувся через огорожу, вирішивши не оббігати її збоку. Не знаю, як я планував приземлятися, може, думав, що сальто вийде зробити, але насправді гепнувся на асфальт на ліве плече. На щастя, я впав на Джейсові лахи, які трохи пом’якшили удар.

Я вилаявся і не встиг навіть спробу зробити підвестися, як відчув, що Марго намагається мені допомогти, потім ми якось опинилися в машині, мені довелося виїжджати заднім ходом з вимкненими фарами — і я мало не розчавив майже голого бейсболіста зі шкільної команди «Дикі коти». Мчав Джейс дуже швидко, але, по-моєму, галасвіта. Коли ми проїжджали повз нього, мене спіткав ще один напад жалості, який змусив мене відчинити вікно і кинути в його бік теніску. На щастя, здається, ні мене, ні Марго Джейс не побачив, а мінівен упізнати не міг, бо — не подумайте, звісно, що для мене це така вже болюча тема — в школу я ним не їжджу.

— Якого біса ти це зробив? — запитала Марго, коли я увімкнув фари — я вже їхав уперед, намагаючись зорієнтуватися в лабіринті приміських вулиць.

— Мені шкода його стало.

— Його? За що? За те, що він зраджував мене півтора місяця? Чи за те, що він, може, гидотою якоюсь мене заразив? За те, що він мерзенний телепень, який усе своє життя буде незаслужено щасливий і багатий, являючи собою приклад світової несправедливості?

— Та він мені таким нещасним видався… — відказав я.

— Ну й добре. Тепер їдьмо до будинку Карін. На Пенсильванія-стріт, біля горілчаної крамниці.

— Не гнівайся на мене, — сказав я. — У мене з дробовика стріляли за те, що я тобі допомагав, то не гнівайся.

— Я НЕ ГНІВАЮСЯ НА ТЕБЕ! — гаркнула Марго й гупнула кулаком по панелі.

— Ну, судячи з твого тону…

— Я думала, ну… Я думала, може, він не зраджує мене.

— Ой!

— Мені Карін розповіла. Гадаю, багатьом це вже давно було відомо. Але до неї мені ще ніхто не говорив. Я подумала, може, вона просто вирішила трохи драматизувати ситуацію абощо.

— Мені дуже прикро, — сказав я.

— Ага. Ага. Повірити не можу, що мені не байдуже.

— У мене серце шалено калатає,— повідомив я.

— Це ознака того, що тобі весело, — відказала Марго.

Але мені не здавалося, що це весело, мені здавалося, що в мене серцевий напад. Я заїхав на стоянку невеликого маркету і притиснув палець до яремної вени, дивлячись, як на годиннику блимає двокрапка між цифрами. Подивившись на Марго, я побачив її обурений погляд.

— У мене серцебиття небезпечно прискорене… — пояснив я.

— Та я й сама пригадати не можу, коли мене востаннє щось отак розбурхало. Адреналін просто в горлі, легені розширені.

— Вдихай через носа, видихай через рота, — порадив я.

— Всі твої дріб’язкові страхи, вони такі…

— Зворушливі?

— Такі речі прийнято називати інфантилізмом? — усміхнувшись, запитала Марго.

Вона знов обернулася назад і дістала сумочку.

«Скільки в неї там усього?» — подумав я. Марго витягла з сумочки пляшечку лаку для нігтів — він був такого темно-червоного кольору, що здавався практично чорним.

— Поки ти оговтуватимешся, я нігті нафарбую, — повідомила вона, усміхаючись із-під чубчика. — Можеш не поспішати.

Якусь хвилю ми так і сиділи: вона — з пляшечкою лаку на панелі, я — з тремтячим пальцем на вені. Мені подобався цей колір, а у Марго були гарні пальці, дуже тонкі, на відміну від усього іншого: в інших місцях її тіло було радше округлим. Я думав, як добре було би сплестися з нею пальцями. Згадав, як вона поклала мені руку на стегно у «Волмарті», — здавалося, це було вже кілька днів тому. Пульс потихеньку сповільнювався. Я спробував переконати себе в тому, що Марго має рацію. Мені нема чого боятися — не в такому маленькому містечку такої тихої ночі.

5

— Пункт шостий, — оголосила Марго, тільки-но ми рушили далі. Вона змахувала пальчиками в повітрі, ніби грала на піаніно. — Лишити біля дверей Карін квіти і записку з перепросинами.

— Що ти їй зробила?

— Ну, коли вона розповіла мені про Джейса, я, так би мовити, вбила гінця, який приніс погану звістку.

— Тобто як?

Ми стали на світлофорі, а поруч зупинилася спортивна машина з юнаками, мотор ревів так, ніби запрошував мене до перегонів. Тільки наш «крайслер», коли натиснеш на газ, лише жалібно скиглить.

— Ну, я точно не пам’ятаю, як саме я її назвала, але щось у дусі «шмарката дурна сучка з прищавою спиною, кривими зубами, товстою сракою і найбридкішою у всій Центральній Флориді зачіскою». Ну, загалом, я чимало наговорила.

— У неї зачіска і справді якась дурнувата… — погодився я.

— Знаю. Оце тільки ці слова в мене й були правдиві. Коли обзиваєш когось, нізащо не говори правди, бо після цього нелегко буде по-чесному взяти свої слова назад, розумієш? Ну, я розумію, можна висвітлити волосся. Можна зробити мелірування. Але ж не смуги, як у скунсів.

Коли я під’їжджав до будинку Карін, Марго знову полізла за сидіння і дістала букет тюльпанів. До стебла одного з них вона скотчем прикріпила записку, склавши її конвертиком. Тільки-но я зупинив машину, вона віддала квіти мені, я по доріжці підбіг до дверей Карін, поклав квіти і втік назад.

— Пункт сьомий, — сказала вона, коли я знову сів за кермо, — зоставити рибу для любого пана Вортингтона.

— Його, напевно, ще немає вдома, — сказав я, і в моєму голосі знову почувся натяк на жалість.

— Я сподіваюся, за тиждень копи знайдуть його, босого, божевільного і голого, в якій-небудь придорожній канаві,— безпристрасно відказала Марго.

— Частіше нагадуй мені, що ніколи не треба ставати на заваді Марго Рот Шпігельман, — буркнув я, і вона засміялася.

— Так, це серйозно. Ми нашлемо справжній град на наших ворогів.

— На твоїх ворогів, — виправив я.

— Подивимося, — швидко відказала вона, а потім уся стрепенулася і додала: — Так, це я сама зроблю. У Джейсона дуже добра охоронна система. Ще один напад панічного страху нам ні до чого.

— Гм, — відказав я.

Джейсон мешкав на тій самій вулиці, що й Карін, у страшенно заможному районі під назвою Касавілла. Там усі будинки в іспанському стилі, червона черепиця на дахах і все таке, тільки будували їх не іспанці. А батько Джейсона — один з найбагатших забудовників у Флориді.

— Бридкі монстри для бридких монстрів, — сказав я, коли ми в’їхали в Касавіллу.

— Авжеж. Якщо я колись житиму в будинку з сімома спальнями для родини з трьох людей, зроби мені таку ласку — пристрель мене.

Ми зупинилися перед домівкою Джейсона: архітектурним монстром, схожим на велетенську копію іспанського ранчо, до якого навіщось прибудували три доричні колони. Марго взяла другу рибину, зубами зняла ковпачок з ручки і нашкрябала так, що на її почерк було зовсім несхоже:

— Не глуши мотору, — звеліла вона й наділа бейсболку Джейсона козирком назад.

— О’кей, — погодився я.

— Будь готовий, — додала Марго.

— О’кей, — знову сказав я, відчувши, що в мене знову закалатало серце.

Вдих через ніс, видих через рот, вдих через ніс, видих через рот. Тримаючи в руках рибу і балончик з фарбою, Марго відчинила хвіртку і бігом кинулася через величезний газон Вортингтонів, потім сховалася за дубом. Звідти помахала мені рукою, я теж помахав у відповідь, потім вона глибоко вдихнула повітря, надувши щоки, і видихнула, а тоді кинулася вперед.

Але вона встигла зробити лише крок, як будинок засвітився, мов міська ялинка на Різдво, і завила сирена. У мене промайнула думка просто кинути Марго напризволяще, але я все ж таки лишився на місці, вдихаючи через ніс, видихаючи через рот, — а вона вперто бігла до будинку. Нарешті шпурнула рибину у вікно, але сигналізація верещала так голосно, що гуркіт розтрощеної шибки я ледве розчув. А потім вона — це ж Марго Рот Шпігельман! — охайно вивела букву «М» на нерозбитій шибці. І тільки після цього кинулася до авта, а я одну ногу тримав над педаллю газу, другу — над педаллю гальма, і «крайслер» у ту мить став справжнім породистим скакуном. Марго мчала так швидко, що з неї злетіла бейсболка; Марго з розгону плигнула в авто, і я зірвався з місця, ще вона й дверцят не зачинила.

Я пригальмував біля знаку «стоп» у кінці вулиці, й Марго запротестувала:

— Якого біса? Вперед, вперед, вперед.

— А, звісно…

Я вже забув, що всю свою обережність пустив за водою. Всі три інші знаки «стоп» у Касавіллі я проїхав без зупинки і вже виїхав на Пенсильванія-авеню, аж повз нас пролетіла поліцейська машина з увімкнутою мигавкою.

— Ох, це навіть для мене занадто! — сказала Марго. — За твоєю шкалою напруги у мене теж трохи прискорився пульс.

— Боже мій, невже ти не могла залишити йому рибу в машині? Або під дверима?

— Ох, К., ми град на них повинні наслати, а не дощик.

— Заспокой мене, що пункт восьмий не такий жахливий.

— Не хвилюйся. Восьмий — дитячі забавки. Їдьмо назад у Джеферсон-парк. До Лейсі. Ти ж знаєш, де вона мешкає?

Я знав, хоча, бачить Господь, Лейсі Пембертон ніколи в житті не опустилася б до того, щоб запросити мене до себе. Вона мешкала з протилежного боку Джеферсон-парку, за милю від мене, в гарній квартирі над крамницею канцтоварів — у тому самому кварталі, де колись жив той мертвий чолов’яга. Я бував у цьому будинку, на третьому поверсі, у друзів моїх батьків. І я знав, що він оточений двома парканами з замкненими хвіртками. Я розумів, що Туди не залізти навіть Марго Рот Шпігельман.

— То Лейсі повелася погано чи порядно? — запитав я.

— Лейсі повелася винятково погано, — озвалася Марго, знов поглядаючи у вікно і не дивлячись на мене, тож я ледве її чув. — Узагалі-то ми з нею з дитячого садка дружили.

— І?

— І вона мені про Джейса не сказала. Але справа не тільки в цьому. Я подумала і зрозуміла, що вона — просто жахлива подруга. Ну от, наприклад, як тобі здається, я гладка?

— Боже мій, ні, звісно, — відказав я. — Ти…

Я хотів сказати: «…не худа, але в цьому ж і полягає твоя привабливість — у тому, що ти на хлопця не схожа», але стримався.

— Ну, зайву вагу тобі скидати точно не треба.

Вона зареготала і махнула рукою, додавши:

— Та тобі просто подобається моя величезна дупа!

Я на мить відірвався від дороги і подивився на Марго, чого робити не слід було, бо вона прочитала на моєму обличчі все: по-перше, я б не назвав її величезною; а по-друге, її дупця дуже приваблива. Але справа не тільки в цьому. Адже особистість Марго невіддільна від тіла Марго. Неможливо бачити щось одне. Наприклад, ти дивишся в її очі й бачиш їхню блакить, а в блакиті — саму Марго. Зрештою, не можна сказати, що Марго Рот Шпігельман гладка чи худа, це все одно як сказати, що Ейфелева вежа гарна чи негарна. Краса Марго — суцільна досконалість, неторкана й недоторканна.

— Але вона завжди намагається ущипнути, — провадила Марго. — «Я дала б тобі ці шорти поносити, але на тобі, напевно, вони будуть не дуже». Або: «Яка ж ти зухвала, я захоплююся, як ти закохуєш у себе хлопців тільки за твій характер». Вона повсякчас отак до мене нишком докопується. Я навіть згадати не можу, коли вона щось про мене говорила без докопання.

— Докопування.

— Спасибі, Занудо МакМагістре Граматург!

— Граматист.

— Боже мій, я тебе зараз уб’ю! — засміялася Марго.

Я обігнув Джеферсон-парк, щоб не проїжджати повз наші з нею домівки, — наші батьки могли прокинутися і побачити, що нас немає. Ми проїхали вздовж озера (Джеферсон-лейк), потім через Джеферсон-корт і опинилися в такому собі центрі Джеферсон-парку, який лякав своєю порожнечею і тишею. Перед японським рестораном ми побачили чорний джип Лейсі. Зупинилися оддалік, навмисно пошукавши місцину без ліхтаря.

— Подай мені, будь ласка, останню рибину, — попросила Марго.

Я був радий її позбутися, бо вона вже почала смердіти. Марго своїм нормальним почерком написала на обгортці:

Ми йшли так, щоб не потрапляти під ліхтарі, намагаючись при цьому вдавали, ніби просто гуляємо, — наскільки це можливо, коли у одного (у Марго) в руках величезна загорнута в папір рибина, а у другого (у мене) балончик з синьою фарбою. Загавкав собака, ми обоє завмерли, але незабаром усе стихло, і ми підійшли до машини Лейсі.

— Тут усе не так просто, — заявила Марго, виявивши, що дверцята замкнені.

Вона дістала з кишені шматок дроту і за хвильку відімкнула замок. На мене її майстерність справила належне враження.

Марго залізла на водійське сидіння і відчинила мені пасажирські двері.

— Допоможи, — прошепотіла вона.

Удвох ми підняли заднє сидіння. Марго кинула туди рибину, потім полічила до трьох, ми водночас випустили сидіння з рук, і воно розчавило рибину. Тельбухи луснули з жахливим звуком. Я дозволив собі пофантазувати на тему, як смердітиме в бездоріжнику після того, як він день постоїть на сонечку, і, визнаю, мене охопив захват.

Потім Марго попросила:

— Намалюй «М» за мене на даху.

Кивнувши, я виліз на задній бампер, нахилився і швидко вивів велетенську «М» на даху бездоріжника. Загалом я проти вандалізму. Але ще більше я проти Лейсі Пембертон — і це мене пересилило. Я зістрибнув з авта і побіг назад до мінівена. Поклавши руки на кермо, я побачив свого вказівного пальця — він був синій. Підняв його, показуючи Марго. Вона усміхнулася і показала мені свого синього пальця, а потім торкнулася ним мого. Я відчув дотик її ніжної синьої шкіри, і мій пульс відмовився сповільнюватися.

Після досить тривалої паузи Марго сказала:

— Пункт дев’ятий — центр.

Була 2:49 ночі. Ніколи ще в своєму житті я не почувався таким бадьорим.

6

Туристи в центр Орландо ніколи не ходять, бо там нічого немає, тільки декілька хмарочосів, що належать банкам і страховим компаніям. Вночі й у вихідні там узагалі не буває людей, хіба що купка жалюгідних відвідувачів якогось нічного клубу. Ведучи авто лабіринтом вулиць з одностороннім рухом, я помітив людей, що спали лежачи на тротуарі або сидячи на лавках. Марго відчинила вікно, і в салон повіяло важке тепле повітря — було якось не по-нічному гаряче. Вітер розкуйовдив її солом’яні коси, звіяв пасма на обличчя. Навіть незважаючи на присутність Марго, серед цих величезних, порожніх будівель я почувався самотньо, ніби прийшов кінець світу, а я вцілів, і світ тепер належить мені, цілий нескінченний світ — мій, і я — його дослідник.

— Ми просто катаємося? — поцікавився я.

— Ні,— відказала Марго. — Я намагаюся знайти будівлю банку «СанТраст»[9]. Вона поруч зі «Спаржею».

— А, — бодай щось я міг сказати до діла, — це на півдні.

Я поминув кілька кварталів, а потім звернув. Марго зраділа: перед нами таки була «Спаржа».

Це не стебло спаржі, й навіть не зі спаржі воно зроблене. Це скульптура, страшенно схожа на тридцятифутову спаржу, хоч її ще порівнюють з:

1) зеленим скляним бобовим деревом;

2) абстрактним зображенням дерева;

3) зеленішим, склянішим і бридкішим Монументом Вашингтона[10];

4) велетенським зеленим фалосом зеленого велетня.

В будь-якому разі, це геть не схоже на Вежу світла, як офіційно називається скульптура. Я зупинився перед стоянковим лічильником і обернувся до Марго. Вона дивилася вперед, в нікуди, поза «Спаржу», — я лише на мить зловив її порожній погляд. І вперше подумав, що з нею може бути щось негаразд. Не тільки «мій хлопець козел», а дещо серйозніше. Мені слід було щось сказати. Причому сказати по порядку: одне, потім друге, потім третє. Але я сказав ось що:

— Можна запитати, навіщо ти мене до «Спаржі» припровадила?

Марго, обернувшись до мене, посміхнулася. З її вродою навіть фальшива посмішка видається переконливою.

— Треба перевірити, як успіхи. Найкраще це робити з висоти «СанТрасту».

Я закотив очі.

— Оце вже нізащо! Ти обіцяла ніяких проникнень зі зломом.

— Це буде проникнення без злому, бо двері не зачинені.

— Марго, це смішно. Звіс…

— Визнаю, що сьогодні вночі ми вже здійснювали правопорушення. Ми проникли до Бекки, а у Джейса здійснили злом. А тут знову буде просто проникнення. Одночасно проникнення зі зломом не було. Так, нас можуть звинуватити і в проникненні, і в зломі, але в «проникненні зі зломом» — ні. Тож я обіцянки дотрималася.

— Я не сумніваюся, що у них тут охорона… — відказав я.

— Є охоронець, — сказала вона, відстібаючи пасок безпеки. — Певна річ, як же без цього. Його звати Гас.

Ми увійшли в центральні двері. За величезним напівкруглим столом сидів парубок у формі охоронця, з ріденькою борідкою.

— Привіт, Марго, — привітався він.

— Як життя, Гасе?

— А це що за хлопчина?

«МИ ОДНОГО ВІКУ!» — хотілося крикнути мені, але я вирішив, що краще нехай переговори провадить Марго.

— Це мій колега К. К., познайомся, це Гас.

— Як справи, К.? — запитав він.

«Знаєш, ми тут катаємося, розкидаємо по всьому місту дохлу рибу, б’ємо вікна, фотографуємо голих молодиків, вдираємося в діловій хмарочос о чверть на четверту ранку тощо».

— Нормально, — відказав я.

— Ліфти на ніч вимикаються, — сказав Гас. — Довелося о третій вимкнути. Але можете піднятися по сходах.

— Круто. Ну, тоді бувай, Гасе.

— Бувай, Марго.

— Звідки в біса ти знаєш охоронця з «СанТрасту»? — запитав я, коли ми вже йшли по сходах.

— Він навчався в нашій школі, закінчив її торік, — відказала вона. — Поквапся, о’кей? Ми марнуємо час.

Марго помчала нагору, перестрибуючи через сходинки і тримаючись рукою за перила, я намагався не пасти задніх, але не виходило. Моя сусідка спортивними іграми не захоплювалася, але полюбляла бігати: я іноді бачив її в Джеферсон-парку, саму, з плеєром. А я бігати не любив. Я взагалі будь-якої фізичної активності намагався уникати. Але в ту ніч я сопів щосили, втираючи з чола піт і намагаючись не звертати уваги на втому в ногах. Коли я дістався двадцять п’ятого поверху, Марго чекала мене на майданчику.

— Гляди, — сказала вона, відчиняючи двері, й ми опинилися у величезному приміщенні з довжелезним столом — як два авта — і вікнами на всю стіну. — Це конференц-зала, — повідомила Марго. — Звідси найкращий овид.

Я пішов за нею вздовж вікон.

— Так, он там, — вона показала пальцем, — Джеферсон-парк. Будинки наші бачиш? Світло не горить, добре, — вона пройшла трохи далі.— Он Джейсова домівка. Теж темно, копів уже немає. Теж чудово, хоча це може означати, що й сам він уже додому прибіг, що для нас небажано.

Будинок Бекки був задалеко, і побачити його звідси ми не могли.

Якусь хвилю Марго мовчала, а потім підійшла до скла і притиснулася до нього чолом. Я позадкував, але вона схопила мене за футболку і потягнула вперед. Я боявся, що шибка нашої ваги не витримає, але Марго не здавалася, і, відчувши, як її кулак уперся мені в бік, я все-таки притулив чоло до скла — якомога обережніше. І подивився.

Згори видно було, що Орландо дуже добре освітлюється. Просто під нами застережно блимали світлофори: «перехід дороги забороняється», і навсібіч розбігалися ліхтарі, так що центр нагадував ідеальну решітку, а далі починалися околиці.

— Краса, — сказав я.

— Та ну? — всміхнулася Марго. — Ти серйозно так вважаєш?

— Ну, може, й ні,— сказав я, хоча мені все ж таки подобалося.

З ілюмінатора літака Орландо було схоже на конструкцію з «ЛЕГО» в океані зелені. А з такої висоти і вночі воно здавалося справжнім містом — і я його наче бачив уперше. Я пройшовся залою, потім зазирнув і в інші кабінети на тому ж поверсі й оглянув усе місто. Он школа. Он Джеферсон-парк. Он там удалині — «Світ Диснея». Он аквапарк «Водяна воля». Он крамничка, біля якої Марго фарбувала нігті, поки я відсапувався. Там був мій світ, і я міг оглянути його цілком з горішнього поверху хмарочоса.

— Справляє враження, — сказав я вголос. — Ну, з такої віддалі. Не видно навіть, яке воно все старе… Не бачиш ні іржі, ні бур’янів, ні потрісканої фарби. Все як на будівельному плані.

— Усе зблизька негарне, — погодилася Марго.

— Тільки не ти, — бовкнув я, знову не подумавши. Вона й далі стояла, притулившись чолом до шибки, але трохи обернула до мене голову і всміхнулася.

— Дам тобі пораду. Ваблять до себе упевнені в собі люди. А невпевнені — менш… — і, не встиг я нічого відповісти, знову глянула вниз і сказала: — Ось що псує красу: так, ти звідси не бачиш ні іржі, ні потрісканої фарби, ні чогось там ще, зате бачиш усе місто — бачиш, яке воно фальшиве. Таке з пластику можна зробити. Або з паперу вирізати. Ну подивися, К.: всі ці глухі кути, вулиці, які замикаються самі на себе, всі ці тимчасові споруди. У цих паперових будиночках живуть паперові людці, що опалюють їх власним майбутнім. Паперові діти п’ють пиво, куплене їм якимось покидьком у паперовому гастрономі. І всі схибнуті на тому, як щомога нагребти всякого майна. А майно тонке і тлінне, як папір. І люди такі самі. Я вже вісімнадцять років живу в цьому місті й ще не зустріла жодної людини, яка цінувала б щось вартісне.

— Постараюся не сприймати це за особисту образу, — сказав я. Ми дивилися в чорнильну далечінь, на всі ті глухі вулички і ділянки в чверть акру. Але плече Марго торкалося мого, лікоть теж, і хоч я на Марго навіть не дивився, а стояв, притулившись до шибки, мені здавалося, ніби я пригортаюся до неї.

— Вибач, — зронила вона. — Може, все було б інакше, якби я водилася з тобою, а не з… ох! Господи! Я така собі огидна через те, що ці мої так звані друзі мені небайдужі. Ну от, знай: я не дуже засмучена через Джейсона. І через Бекку. І навіть через Лейсі, хоча до неї у мене були дуже теплі почуття. Але просто остання нитка обірвалася. Тонюсінька, звісно ж, але вона в мене єдина залишалася. А кожному паперовому дівчиську потрібна бодай одна ниточка, еге ж?

І тоді я сказав ось що. Я сказав:

— Запрошую тебе до нас завтра на обід.

— Як мило, — прошепотіла Марго. Потім вона обернулася до мене і легенько кивнула. Я всміхнувся. І вона всміхнулася. І я в цю усмішку повірив. Потім ми знову вийшли на сходи і побігли. Внизу кожного прольоту, стрибаючи з останньої сходинки, я клацав закаблуками, щоб розсмішити Марго, і вона сміялася. Я думав, що я її розважаю. Думав, що вона втішилася. Думав: якщо зможу бути впевненішим, між нами щось спалахне.

Але я помилився.

7

Ми сіли в мінівен, я встромив ключа і, перш ніж завести мотор, запитав:

— А о котрій, до речі, твої батьки прокидаються?

— Не знаю, десь о чверть по шостій…

На годиннику показувало 3:51.

— Тобто у нас ще більш як дві години, а виконано вже дев’ять пунктів.

— Знаю, але я під кінець найважче залишила. Але ми все зробимо. Пункт десятий — жертву вибирає К.

— Що?

— Покарання я вже придумала. А ти вирішуй, кому впаде град нашого гніву.

— На кого впаде град нашого гніву, — виправив я, а Марго з презирством похитала головою. — До того ж мені нема на кого його скеровувати, — додав я, і це була правда.

Мені завжди здавалося, що вороги є тільки у видатних людей. Наприклад, загляньмо в історію: у Німеччини було більше ворогів, ніж у Люксембурга. Марго Рот Шпігельман була Німеччиною. І Великобританією. І Сполученими Штатами. І царською Росією. А я — Люксембургом. Я сиджу на місці, пасу овець і співаю йодлі.

— А Чак?

— Гм-м-м, — озвався я. Чак Парсон справді дошкуляв мені багато років, поки його не приборкали. Той випадок, коли він кинув мене на стрічку в їдальні, (був не єдиний. Одного разу він зловив мене на автобусній зупинці й почав викручувати руку, повторюючи: «Скажи, що ти голубець». Це в нього була універсальна лайка, така собі я-лише-дванадцять-слів-знаю-на-розмаїття-образ-не-розраховуйте. Хоча це і здавалося якимсь дітвацтвом, мені все ж таки довелося сказати, що я голубець, що було досить-таки неприємно, оскільки: 1) мені здається, так взагалі нікого не слід називати, надто ж мене, тому що 2) я не гей, ба більше, 3) Чак Парсон підносив це так, ніби назвати себе голубцем — найстрашніше приниження на світі, хоча нічого такого ганебного в нетрадиційній орієнтації немає, що я і намагався йому втлумачити, поки він викручував мою руку так, що навіть лопатка випнулася, але він не вгамовувався: «Якщо ти пишаєшся тим, що ти голубець, то чому ж не зізнаєшся, що ти голубець, га, голубцю?»

Аристотелевою здатністю до логічного мислення Чак Парсон вочевидь не відзначався, зате в ньому було шість футів і три дюйми зросту і двісті сімдесят фунтів ваги, а це вже дещо значить.

— Так, Чака є за що покарати, — погодився я, завів двигун і поїхав у бік шосе. Я не знав, куди нам далі, але в середмісті більше робити не було чого.

— А пам’ятаєш школу танців? — запитала Марго. — Я сьогодні саме про це думала.

— Ага.

— До речі, я перепросити хотіла. Не знаю, чому я раптом стала йому підігравати.

— Гаразд. Усе нормально, — відказав я, але все ж таки спогади про цю кляту школу мене розлютили, тож я додав: — Добре. Чак Парсон. Ти в курсі, де він живе?

— Я знала, що зможу розбудити в тобі месника. У Коледж-парку. Звертай на Принстоні.

Звернувши на пандус шосе, я натиснув на газ.

— Вважай, — застерегла Марго, — не впорай «крайслера».

У шостому класі Марго, Чака і мене батьки змусили ходити на бальні танці в Королівську школу приниження, деградації і танцю. Відбувалося все ось як: хлопчиків ставили під одну стіну, дівчаток — під протилежну, і по команді викладача ми повинні були підійти до дівчаток і сказати: «Дозвольте запросити вас на танець». А дівчинка повинна була відповісти: «Будь ласка». Їм не дозволялося відмовляти. Але одного разу — коли ми розучували фокстрот, — Чак Парсон підмовив усіх дівчат сказати мені «ні». Ця його заборона стосувалася одного мене. Отож я підійшов до Мері Бет Шортц і сказав: «Дозвольте запросити вас на танець», — а вона відмовилася. Потім я запросив другу, третю, потім Марго, потім ще одну — всі вони сказали мені «ні», і я розплакався.

Гірше за відмову на танцях — це розплакатися через ту відмову, а гірше ніж розплакатися — це підійти до викладача і сказати крізь сльози: «Дівчата мені відмовляють, а вони не повинні». А я, звісно ж, поскаржився, і мені за те соромно було весь час, поки я вчився в школі. Одне слово, через Чака Парсона я більше не танцюю фокстрот, що, по суті, не така вже й велика втрата. Я вже кинув лютувати на нього, я забув про той випадок, як і про всі інші його кпини, яких зазнав за шкільні роки. Але я був не від того, щоб він теж трохи помучився.

— Стривай, він же не дізнається, що це я?

— Ні. А що?

— Не хочу, щоб він думав, ніби мене його давні витівки й досі так зачіпають, що я вирішив завдати удару у відповідь.

Я поклав руку на панель, і Марго поплескала по ній.

— Не хвилюйся, — запевнила вона, — він нізащо не дізнається, хто його деталював.

— Мені здається, ти знову кажеш неправильно, мало бути «демолював», хоча я точно не знаю…

— О, я знаю слово, якого не знаєш ти, — проспівала Марго. — Я — КОРОЛЕВА СЛОВНИКА! ТИ ТЕПЕР УЗУРПОВАНИЙ!

— Ану скажи, як пишеться «узурпований», — попросив я.

— Ні,— засміялася вона. — «Узурпований» не вартий того, щоб я корону віддавала. Вигадай щось інше.

— Чудово, — всміхнувсь я.

Ми їхали через Коледж-парк, який вважається історичним районом Орландо — тут, бачте, будинки аж тридцятирічної давнини. Марго точної адреси Чака не знала, вона не пам’ятала навіть, який зовні його будинок, та ще й не була впевнена, на якій вулиці він стоїть. («Відсотків дев’яносто п’ять, що на Васар-стріт»). Коли ми поминули три вулиці, вона тицьнула пальцем ліворуч і сказала:

— Тут.

— Ти впевнена? — запитав я.

— Відсотків на дев’яносто сім і дві десятих. Ну, тобто я майже не сумніваюся, що це його кімната, — сказала вона, показуючи пальцем. — У нього одного разу була така бурхлива вечірка, що приїхали копи, і я втекла крізь вікно. Мені здається, це воно.

— Схоже, ризик нарватися на неприємності дуже великий.

— Але якщо вікно відчинене, то це не злом. Тільки проникнення. Ми ж ото щойно в «СанТраст» проникли, все ж нормально було, згоден?

Я розсміявся:

— Ти ніби на бешкетника мене перетворити намагаєшся.

— Такий задум. Так, що знадобиться? Бери крем для депіляції, фарбу, вазелін.

— О’кей, — я підхопив усе це.

— Так, К., ти головне поводься спокійно. Добре, що Чак спить, наче ведмідь узимку. Ми з ним якось разом на англійську ходили, і він не прокинувся навіть тоді, коли пані Джонстон ляснула його книжкою «Джейн Ейр». Отже, так: ми підкрадаємося до вікна, відчиняємо його, роззуваємося, тихенько залазимо, я роблю свою чорну справу, потім ми з тобою розбігаємося і мастимо вазеліном всі дверні ручки, тож навіть якщо хтось і прокинеться, з дому їм вибратися буде вкрай проблематично. Завдяки цьому нас не зможуть зловити. А потім ми ще трохи познущаємося з Чака, трохи пофарбуємо його будинок і вшиваємося. І все мовчки.

Я знову поклав пальці на яремну вену, але цього разу я всміхався.

Коли ми йшли геть від машини, Марго взяла мене за руку, переплела свої пальці з моїми і стиснула. Я теж стиснув її долоню і подивився на Марго. Вона урочисто кивнула, я кивнув у відповідь, і вона відпустила мою руку. Ми швидко підібралися до вікна. Я обережно спробував підняти дерев’яну раму. Вона тихесенько рипнула, але вікно відчинилося легко. Я зазирнув у кімнату. Там було темно, але тіло на ліжку я розгледів.

Для Марго вікно було трохи зависоко, тож я зчепив руки, вона стала на них ногою в шкарпетці, і я допоміг залізти. Вона промкнулася в дім так тихо — ніндзя позаздрив би. Я підстрибнув, зачепився за край вікна, аж над підвіконням опинилися голова і плечі, а потім, здійснюючи якісь безглузді рухи, спробував гусінню заповзти в будинок. Усе було б добре, але я розплющив яйця об підвіконня й мимоволі застогнав, і це виявилося величезною помилкою.

Коло ліжка спалахнув нічник. І тоді я побачив, що в ліжку не Чак Парсон, а якийсь дідуган. Він мовчки і перелякано дивився на нас.

— Гм, — зронила Марго.

Я подумав, що можу плигнути назад і побігти до авта, але заради неї залишився: верхня частина мого тіла застигла в кімнаті, звисаючи паралельно до підлоги.

— Гм, здається, ми не туди ми потрапили…. — Марго обернулась і глянула на мене.

Тільки тут я зрозумів, що через мене вона не може вилізти. Тож я відштовхнувся, плигнув додолу, схопив взуття і дременув навтьоки.

Ми поїхали в протилежну частину Коледж-парку, щоб переглянути стратегію.

— Гадаю, тут ми обоє винні,— сказала Марго.

— Гм, це ти не на той будинок показала, — відказав я.

— Так, але це ти гамір здійняв.

З хвилину ми мовчали, нарізаючи кола, а потім я нарешті мовив:

— Може, в інтернеті його адресу вдасться знайти? У Радара є пароль від шкільної мережі.

— Геніально, — похвалила Марго.

Я подзвонив Радарові, але у нього відразу ж увімкнувся автовідповідач. Я подумав, чи не подзвонити на хатній телефон, але наші батьки дружили, тож ця ідея не годилася. Потім я додумався подзвонити Бену. Це не Радар, звісно, але Бен знає всі його паролі. Я набрав. Теж автовідповідач, але після декількох гудків. Я набрав ще раз. Знову автовідповідач. Я набрав ще раз. Автовідповідач.

Марго сказала:

— Він не збирається відповідати.

А я, пробуючи знову, заперечив:

— Ні, він відповість.

І після ще трьох-чотирьох спроб Бен таки зняв слухавку.

— Заради твого ж блага, сподіваюся, ти хочеш мені повідомити, що у тебе вдома одинадцять гарнюніх голих киць, що потребують особливої уваги, якою може обдарувати їх тільки Великий Татко Бен?

— Мені потрібно, щоб ти зайшов у шкільну мережу під паролем Радара і знайшов одну адресу. Чака Парсона.

— Ні.

— Прошу тебе.

— Ні.

— Бене, зроби це, і ти не пошкодуєш. Чесно.

— Гаразд, гаразд, я знайшов. Я шукав, поки казав тобі «ні». Я не можу, але допоможу. Амгерст-стріт, чотириста двадцять два. Слухай, а на біса тобі адреса Чака Парсона о п’ятій ранку?

— Спи, Бене.

— Вважатиму, що все це мені наснилося, — відказав Бен і відключився.

Амгерст-стріт була всього за кілька кварталів звідси. Ми зупинилися перед будинком чотириста вісімнадцять, зібрали все необхідне і побігли через моріжок; на траві вже лежала роса, що холодила ноги.

Вікно Чака, на щастя, виявилося нижче, ніж у того дідугана. Я тихенько заліз, а потім допоміг Марго. Чак Парсон спав горічерева. Марго навшпиньках підійшла до нього, я стояв за нею, моє серце несамовито калатало в грудях. Якщо він прокинеться, то вб’є нас обох. Вона дістала тюбик, вичавила на руку краплю чогось на кшталт крему для гоління й обережно розмазала по правій брові Чака. Він і оком не кліпнув.

Потім вона відкрила банку з вазеліном — покришка, здавалося, гучно чвакнула, але Чак знову ніяк не відреагував. Марго зачерпнула вазеліну, поклала мені на долоню й ми розбіглися. Я пішов спершу до вхідних дверей і намастив ручку, потім — до спальні, двері до неї були відчинені. Я намастив вазеліном внутрішню ручку і тихенько зачинив двері — вони ледве рипнули.

Нарешті я повернувся до кімнати Чака — Марго вже чекала мене там, ми зачинили там двері та щедро намастили ручку. Залишки ми розмазали по вікну, в надії, що так його буде складніше відкрити після того, як ми виберемося і закриємо його ззовні.

Марго подивилася на годинника й показала мені два пальці. Ми стали чекати. Всі ці дві хвилини ми дивилися одне на одного, і я вмивався блакиттю її очей. У темряві й тиші мені було спокійно, до того ж я не міг сказати нічого такого, що могло б усе зіпсувати, а Марго дивилася на мене так, ніби в мені теж було щось вартісне.

Нарешті вона кивнула, і я підійшов до Чака. Обернувши руку власної майкою, як вона мені звеліла, я, намагаючись діяти якомога акуратніше, нахилився і, притиснувши палець до його чола, швидко витер крем. А разом з ним прибрав і всі до єдиної волосини з правої брови Чака Парсона. І коли я стояв над ним і ото те робив, Чак раптом розплющив очі. Марго блискавично вхопила ковдру і накинула на Чака, а коли я звів погляд, маленька ніндзя вже вилізла з вікна. Я поквапився за нею, а Чак знай верещав: «МАМО! ТАТУ! ГРАБУЮТЬ! ГРАБУЮТЬ!»

Мені так і кортіло відповісти: «Ми нічого не вкрали, хіба що твою праву брову», — але я тримав рот на замку, вибираючись із вікна ногами вперед. І мало не впав на Марго, яка малювала своє «М» на вініловому сайдингу Чакового будинку. Потім ми похапали своє взуття і побігли до мінівена. Озирнувшись, я побачив, що в будинку спалахнуло світло, але ніхто ще не вийшов: то був доказ ефективності вазеліну на дверних ручках. Коли пан (або пані, я не розгледів) Парсон розсунув штори у вітальні й визирнув у вікно, ми вже їхали задки до Принстон-стріт і траси.

— Так! — заволав я. — Боже, це було геніально!

— Ти це бачив? Його мармизу без брови? Наче він у всьому сумнівається. Типу: «Невже? Кажеш, у мене всього одна брова? Може бути». І так круто, що цьому виродку тепер доведеться вибирати: або зголити ліву, або намалювати праву? Я тащуся. А як він матусю гукав, плаксій нікчемний!

— Стривай, а ти за що його ненавидиш?

— Я не казала, що ненавиджу його. Я просто сказала, що він плаксій нікчемний.

— Але ж ти з ним начебто завжди дружила! — здивувався я. Принаймні я думав, що вони дружили.

— О так, у мене завжди була купа начебто друзів, — відказала Марго. Вона схилилася і поклала голову на моє кістляве плече, і її коси розсипалися по моїй шиї.— Я втомилася, — сказала вона.

— Кофеїн, — відказав я.

Вона обернулася назад і взяла дві бляшанки «Mountain Dew» — я вицмулив свою за два ковтки.

— Отже, тепер у «Морський світ», — звеліла Марго. — Пункт одинадцятий.

— Що? Типу «Звільніть Віллі»[11]?

— Ні. Просто їдьмо в «Морський світ». Це єдиний парк розваг, куди я ще не проникала.

— То ми туди й не проникатимемо, — сказав я, заїжджаючи на порожню стоянку біля меблевої крамниці й заглушуючи мотор.

— Часу обмаль, — сказала Марго і простягнула руку до замка запалювання.

Я її відштовхнув.

— У «Морський світ» ми не проникатимемо, — повторив я.

— Знову ти зі своїм проникненням.

Марго помовчала, відкриваючи ще одну бляшанку «Mountain Dew». Відбиваючись від жерсті, світло падало Марго на обличчя. На її губах промайнула посмішка, і Марго сказала:

— Злому не буде. Не думай про це, як про злом з проникненням. Вважай, що ми просто безкоштовно відвідаємо «Морський світ» посеред ночі.

8

— Так, по-перше, нас зловлять, — сказав я. Так і не завівши мотору, я почав викладати причини, з яких так і не повертаю ключа запалювання, а сам думав про те, чи бачить Марго в темряві моє обличчя.

— Зловлять, звісно ж. І що з того?

— Це незаконно.

— К., ну, за великим рахунком, які через це у тебе можуть виникнути неприємності? Господи, після всього, що я для тебе сьогодні зробила, ти не можеш мені одною доброю справою відплатити? Не можеш стулити рота, заспокоїтися і припинити труситися від кожної пригоди? — І тихенько додала: — Господи! Та відрости ж ти собі яйця.

І тут я розлютився. Я вивільнився з паска безпеки й зіперся на панель — щоб дивитися Марго в обличчя.

— Після всього, що ти зробила для мене! — я просто-таки кричав. Вона хотіла від мене впевненості? Ось на тобі впевненість. — Може, це ти дзвонила батькові моєї подружки, що кохається з моїм хлопцем, щоб ніхто не здогадався, що це я? Це ти мою дупу по місту всю ніч катала, і не тому що ох-як-я-тебе-ціную, а тому що мені просто потрібен був шофер, а ти якраз мешкаєш поруч? Оце таке ти для мене всю ніч робила?

Марго не дивилася на мене. Вона дивилася вперед, на стіну меблевої крамниці.

— Думаєш, ти був мені потрібний? Невже ти не розумієш, що я могла дати Мирні Мустелі димедролу і викрасти сейф з-під ліжка, поки вона спатиме без задніх ніг? Чи прокрастися в твою спальню і взяти ключа? Дурнику, я могла б усе зробити без тебе. Але я тебе обрала. І ти теж мене обрав, — отут Марго подивилася на мене. — А це наче обітниця. Принаймні на цю ніч. У хворобі й здоров’ї. В печалі й радості. У бідності й багатстві. Поки світанок не розлучить нас.

Я завів мотор і виїхав зі стоянки. Якщо відставити убік всю цю її дурню про те, ніби ми команда, я почувався так, немов мене кудись втягують, і мені хотілося сказати останнє слово.

— Так, але коли керівництво «Морського світу» пошле лист в Університет Дюка з повідомленням, що негідник Квентин Джейкобсен вломився на їхню територію о пів на п’яту ранку в супроводі дівулі з шаленими очима, в Університеті Дюка дуже розлютяться. І мої батьки дуже розлютяться.

— К., та опинишся ти в своєму Дюку. Станеш успішним адвокатом чи кимсь там ще, одружишся, заведеш діточок, проживеш довго і помреш, але перед смертю, захлинаючись власною жовчю в притулку для старих, казатимеш: «Чорт забирай, ціле життя я прожив даремно, зате на останньому курсі в старшій школі ми з Марго Рот Шпігельман о п’ятій ранку пробралися в „Морський світ“, тож я саrре бодай один diem[12]».

— Noctem[13],— виправив я.

— Гаразд, ти знову Король граматики. Трон знову твій. А тепер вези мене в «Морський світ».

Ми мовчки їхали по трасі, і я раптом згадав той день, коли ми натрапили на мерця у сірому костюмі.

«Може, вона тому мене й обрала», — подумав я. І тільки тоді я нарешті усвідомив, що Марго тоді сказала про нього і про ниточки, а сьогодні — про себе і про ниточки.

— Марго, — порушив я мовчанку.

— К., — озвалася вона.

— Ти казала… Коли той чолов’яга помер, ти сказала, що у нього, напевно, всі ниточки всередині обірвалися, а сьогодні ти і про себе сказала, що в тебе урвалася остання нитка.

Марго напружено засміялася.

— Ти надто переймаєшся. Ні, я не хочу, щоб мене, всю в мухах, знайшли дітлахи в Джеферсон-парку суботнього ранку… — Марго зробила паузу, а тоді припечатала: — Я для такого занадто себелюбна.

Полегшено засміявшись, я звернув з шосе. Ми заїхали на Інтернешнл-драйв, у цю туристичну столицю світу. На Інтернешнл-драйв були тисячі крамниць, і в них усіх продавалося одне й те саме: лайно. Лайняні морські мушлі, лайняні брелоки, лайняні скляні черепахи, магніти на холодильник у формі штату Флорида, рожеві пластмасові фламінго тощо. Ба більше: тут продавалося справжнє, натуральне лайно броненосця — по 4 долари 95 центів за пакетик.

Але о 4:50 ранку туристи сплять. Дорога наче вимерла, як і все навколо: ми їхали повз крамниці, повз стоянки, й ніде нікого.

— «Морський світ» просто за парковою дорогою, — сказала Марго. Вона знову обернулася і почала порпатися в наплічнику. — Я роздрукувала супутникові мапи і намалювала план проникнення, але ніяк знайти не можу. Але все одно давай по цій дорозі, ліворуч буде сувенірна крамничка.

— Ліворуч у мене приблизно сімнадцять тисяч сувенірних крамничок.

— Так, але одна буде прямо, як закінчиться з’їзд.

І, певна річ, там вона була тільки одна, я заїхав на порожню стоянку і став під ліхтарем, бо в цьому районі постійно авта крадуть. Звісно, на «крайслер» може зазіхнути тільки мазохіст, але мене ідея пояснювати мамі, як авто могло зникнути на світанку в будній день, усе одно не приваблювала.

Ми вийшли та притулилися спинами до мінівена; повітря було тепле і густе, аж одяг липнув до тіла. Мені знову стало страшно, здавалося, ніби на мене дивляться люди, яких я сам не бачу. Ми стільки вже всього накоїли в темряві, що в мене від тривалої напруги живіт болів. Марго знайшла свої мапи і в світлі ліхтаря показала мені синім пальцем маршрут.

— Гадаю, паркан отам, — сказала вона, показуючи на ділянку, яку ми бачили, коли перетнули дорогу. — Я про нього в мережі прочитала. Його поставили кілька років тому, потому як посеред ночі в парк зайшов якийсь пияк і вирішив скупатися з Шаму[14], яка негайно його і зарізала.

— Серйозно?

— Так. То як уже п’яний заліз, ми, тверезі, теж впораємося. Ну, ми ж ніндзя.

— Ну, ти, може, і ніндзя, — сказав я.

— Ти теж ніндзя, просто дуже галасливий і незграбний, — відказала Марго. — Ми обоє ніндзі.

Вона прибрала волосся за вуха, наділа каптур і зашморгнула шнурок; світло ліхтаря підкреслювало риси її блідого обличчя. Може, й так, може, ми обоє ніндзі, але костюм відповідний тільки в неї.

— Гаразд, — сказала вона. — Запам’ятовуй мапу.

Найважчою ділянкою, судячи з плану Марго, був рів з водою завдовжки з півмилі. «Морський світ» має форму трикутника. Один його бік захищає дорога, яка, за розрахунками Марго, регулярно патрулюється нічною вартою. Ще з одного боку — озеро, щонайменше з милю завдовжки, а з третього — водовідвідна канава; відповідно до мапи, завширшки вона як дорога у дві смуги. А у Флориді в таких канавах поряд з озерами часто живуть крокодили.

Марго схопила мене за плечі й розвернула до себе.

— Мабуть, нас таки зловлять, і коли це станеться, ти мовчи, говоритиму я. Ти постарайся бути таким милим хлопчиком і просто стій із сумішшю впевненості й невинності на обличчі. І все буде гаразд.

Я замкнув автівку, постарався пригладити пишну чуприну і прошепотів:

— Я — ніндзя.

Не хотів, щоб Марго це почула, але вона тут-таки відреагувала:

— Так і є, дідько б тебе вхопив! Ну, гайда.

Ми побігли через дорогу, а потім почали продиратися крізь густі чагарі. Я подумав був, що там може рости отруйний плющ, токсикодендрон, але ніндзя його не бояться, тож я облишив цю думку і заходився просто розсувати руками колюче галуззя, продираючись уперед, до рову. Нарешті зарості скінчилися, і ми вийшли на відкриту ділянку, праворуч бігла дорога, а перед нами був рів. З дороги нас могли побачити, але о цій порі там не було жодного авта. Ми побігли через діброву, потім звернули в напрямку паркової дороги. Марго сказала: «Ну ж бо, ну!» — і я помчав через трасу. Навіть попри те, що машин там не було, всередині у мене все вирувало від хвилювання, здавалося, що бігти через таку широку трасу — неправильно в принципі.

На тому боці уздовж траси колосилася трава по коліна. Марго показала на дерева, які росли поміж нескінченно довгою стоянкою «Морського світу» і чорною, нерухомою водою в канаві. З хвилину ми бігли попід цими деревами, а потім Марго потягнула мене ззаду за футболку і тихенько сказала:

— Тепер через рів.

— Леді перші,— сказав я.

— О ні. Я тобі поступаюся, — відказала вона.

Я не думав ні про крокодилів, ні про мерзенні водорості. Я просто розбігся і стрибнув. Опинившись по пояс у воді, я пішов до протилежного берега, високо задираючи ноги. Пахла вода гидко, вона була слизька, але там виявилося не глибше як по пояс, і вище я не змок. Принаймні поки у воду не стрибнула Марго, геть заляпавши мене. Я обернувся і відплатив їй тим самим.

— Один ніндзя не повинен бризкати на другого, — поскаржилася вона.

— Справжній ніндзя перший не бризкає,— відказав я.

— Гаразд, touché[15].

Я дивився, як Марго вибирається з канави. І страшенно радів, що крокодилів усе ж таки немає. Навіть пульс був нічого, тільки трохи почастішав. Кофтина з каптуром на Марго була розстебнута, під нею виявилася чорна футболка, яка намокла і липнула до тіла. Загалом, майже все йшло досить непогано, і тут я краєм ока помітив, що поруч з Марго у воді хтось ковзає. Вона вже зробила крок на берег, ахіллове сухожилля напружилося, і не встиг я нічого сказати, як змія вкусила Марго за ліву кісточку, просто під нижнім краєм джинсів.

— Чорт! — вилаялася Марго, опустила погляд і повторила: — Чорт!

Змія досі висіла на ній. Я кинувся до Марго, схопив змію за хвіст, відірвав її від ноги і кинув у рів.

— О Боже, — зронила Марго. — Що це було? Мокасинова змія[16]?

— Не знаю. Приляж, приляж, — сказав я, взяв її ногу в руки і задер штанину. На кісточці, куди вп’ялися ікла, виступили дві краплі крові, я нахилився, притулився до рани ротом і заходився щосили висмоктувати отруту. Сплюнувши, я знову нахилився до ноги, але Марго вигукнула:

— Стривай, я її бачу.

Я від жаху підскочив, а вона сказала:

— Ні, ні, Боже, це ж просто вуж!

Вона тицьнула в бік рову, у снопі світла з прожектора було видно, що там плаває вуж. Здалеку, та ще й на світлі, змія здавалася не страшнішою за ящірку.

— Слава Богу, — видихнув я і сів поруч з Марго, щоб відсапатися.

Подивившись на місце укусу, яке вже майже не кривавилося, вона запитала:

— Ну і як тобі цілуватися з моєї ніжкою?

— Дуже непогано, — сказав я, і це таки була правда. Марго схилилася до мене, злегка навалившись, її плече лягло мені на груди.

— Я сьогодні саме заради такого випадку поголила ноги. Подумала: «Ніколи не знаєш, раптом хто-небудь вирішить припасти до литки вустами, щоб відсмоктати зміїну отруту».

Перед нами височів паркан-сітка, але був він усього десь шість футів заввишки. Як сказала Марго: «Ну чесне слово: спочатку вужі, а тепер — отакий паркан? Для ніндзя це просто образливо». Вона жваво подерлася нагору, спритно перелізла на той бік і спустилася — наче то були сходи. Мені теж вдалося не впасти.

Потім ми подолали невелику алею, тулячись до величезних непрозорих контейнерів, у яких, можливо, тримали тварин, і за деякий час випірнули на асфальтовану доріжку, звідки видно було великий амфітеатр, де мене в дитинстві обілляла водою Шаму. Над алеєю висіли невеликі динаміки, з яких лилася тиха музика, як у супермаркеті. Може, для того, щоб звірів заспокоювати.

— Марго, — сказав я, — ми в «Морському світі».

— Серйозно? — відказала вона і побігла, а я — за нею.

Ми вийшли до акваріума з тюленями, але тюленів там не було.

— Марго, — повторив я, — ми в «Морському світі».

— Тішся, — сказала вона, майже не розтуляючи рота. — Он охорона.

Я стрибнув у кущі, але помітивши, що Марго лишилася на місці, зупинився. До нас підійшов чоловік у жилетці з нашивкою «Охорона» і недбало запитав: «Як справи?» У нього щось було в руках — перцевий аерозоль, напевно.

Щоб не втрачати спокою, я подумав: «У нього наручники звичайні чи спеціальні? Може, у формі дельфінів, зчеплених кільцем?»

— Ми саме збиралися йти, — повідомила Марго.

— Піти вам таки доведеться, — відказав він, — питання тільки в тому, самі ви підете чи вас відвезе шериф.

— Якщо вам байдуже, — сказала вона, — ми би пройшлися самі.

Я заплющив очі. Як мені кортіло сказати їй, що зараз не найкраща мить для жартів! Але охоронець засміявся.

— Ви ж знаєте, певно, що кілька років тому чолов’яга стрибнув тут в акваріум, і нам звеліли, якщо хтось залізе сюди поночі, нізащо не випускати, навіть якщо трапляться отакі гарнюні.

Марго відтягнула футболку, щоб не так липнула до тіла. І тільки тут я збагнув, що охоронець звертається до її цицьок.

— Ну, тоді, мабуть, вам доведеться нас заарештувати.

— В цьому і проблема. У мене зміна закінчується, я хотів поїхати додому, випити пива і лягти спати, а якщо копів викликати, вони не поспішатимуть. Я просто вголос міркую, — сказав він, і Марго підвела очі: мовляв, я все зрозуміла. Вона застромила руку в кишеню мокрих джинсів і витягла звідти слизьку сотню доларів.

— Ну, вам краще йти. І я на вашому місці не йшов би уздовж акваріума з китом. Там камери навіть уночі не вимикаються, ви ж не хочете, щоб хтось вас тут побачив.

— Слухаюся, — з удаваною стриманістю відказала Марго, й охоронець пішов собі.— Ох, — буркнула Марго, коли він зник, — мені так не хотілося платити цьому збоченцю! Але ж гроші на те й гроші, щоб їх витрачати.

Я її і не слухав — не почував нічого, крім хвилюючого полегшення, від якого вібрувало все тіло. Те задоволення варте було змарнованих нервів.

— Слава Богу, він нас не здав, — сказав я.

Марго не відповіла. Вона дивилася кудись повз мене, так примруживши очі, що вони здавалися майже заплющеними.

— Так, зі мною те саме було, коли я прокралася в «Юніверсал Студіос»[17],— сказала вона незабаром. — Авжеж, круте місце, все таке, але дивитися там практично нема на що. Атракціони не працюють. Холодно, все цікаве зачинене. Звірів майже всіх на ніч ховають по клітках, — вона обвела поглядом «Морський світ». — Мабуть, задоволення не в тому, щоб тут опинитися.

— А в чому? — поцікавився я.

— У плануванні. Не знаю. Коли щось робиш, на ділі воно завжди виявляється не так добре, як очікуєш.

— Мені все дуже сподобалося, — зізнався я. — Навіть якщо дивитися нема на що.

Я сів на лаві, Марго теж. Ми роздивлялися акваріум з тюленями, яких там не було, а був лише скелястий острівець, зроблений з пластмаси. Я вдихав запах Марго — запах поту, водоростей, бузкового шампуню і мигдалю від шкіри.

Тільки тепер я відчув, що зморився, і подумав про те, як добре було б укластися в траві десь тут, у «Морському світі», я б лежав на спині, а вона — на боці, пригорнувши мене рукою, поклавши голову мені на плече і дивлячись на мене. Ми б нічого не робили — просто лежали б удвох під безкраїм небом у парку, де все так добре освітлено, що навіть не видно зірок. Може, я відчував би тепло її подиху на шиї, може, ми могли б лежати так до ранку, а потім у парк прийшли б люди і ходили повз нас, думаючи, що ми теж туристи, і ми б могли розчинитися серед натовпу.

Але ні. Нам треба глянути на однобрового Чака, розповісти всю історію Бену, сходити на уроки, а ще мене чекала репетиційна, Університет Дюка і все таке — одним словом, моє майбутнє.

— К., — сказала Марго.

Я звів на неї очі, не відразу усвідомивши, чому вона раптом назвала моє ім’я, але потім отямився від свого напівсну. І почув. Музика в динаміках зробилася голоснішою, тільки це вже була не звичайна попса, а справжня музика. Стара джазова композиція «Падали зірки на Алабаму», яку любить мій тато. Навіть через такі поганенькі динаміки було чутно, що співак здатен узяти відразу тисячу клятих нот.

І я відчув, як ніби від самих наших колисок, через наше знайомство, через того мерця і до цієї хвилини тягнуться якісь особливі нитки. Мені закортіло сказати Марго, що для мене головне задоволення — не планування, не те, що ми сюди вдерлися чи вшиємося звідси, а те, що наші ниточки схрещуються, розходяться, а потім знову схрещуються, — але прозвучало б це, напевно, банально, та й Марго вже підвелася.

Блакитні очі Марго кліпнули, і в ту мить вона була просто неймовірно вродлива: мокрі джинси в обліпили ноги, обличчя сяє в сіренькому світлі.

Я підвівся, простягнув їй руку і запитав:

— Можна запросити вас на танець?

Марго зробила реверанс, подала мені руку і відказала: «Можна», і моя долоня лягла на крутий вигин між її поясом і стегном, а її — на моє плече. А тоді крок — крок — крок убік, крок — крок — крок убік. Ми станцювали фокстрот навколо акваріума з тюленями, а пісня про те, як падають зірки, так і лунала.

— Повільний танець для шестикласників, — оголосила Марго, і ми змінили позиції — вона поклала руки мені на плечі, а я — їй на стегна, відстань між нами була два фути. Ми ще трохи потанцювали, поки не скінчилася композиція. Я зробив крок уперед і відкинув Марго, як нас учили в Королівській школі танцю. Марго, задерши одну ногу, повністю лягла на мої руки, і я нахилив її. Вона чи то довіряла мені, чи то хотіла впасти.

9

У цілодобовій крамничці ми купили кухонних рушників і постаралися стерти смердючий слиз із тіла й одягу; а ще я заправив автівку, щоб бензину було стільки, як і до нашої мандрівки. До ранку, напевно, сидіння ще не зовсім просохнуть, але мама у мене дуже неуважна, і я сподівався, що вона не помітить. Батьки були впевнені, що я у них безпроблемний хлопчина, не схильний вдиратися вночі в «Морський світ», адже моя психічна врівноваженість — гарантія їхньої професійності.

Додому я не квапився, старався їхати вузькими вуличками, а не по трасі. Ми ввімкнули радіо, намагаючись зрозуміти, на якій станції крутили «Падали зірки на Алабаму», але за хвилю Марго його вимкнула, констатувавши:

— Загалом, гадаю, ми впоралися.

— Цілком, — погодився я, хоча вже почав хвилюватися за те, що принесе мені день прийдешній. Чи прийде Марго перед уроками до репетиційної, щоб потусуватися з нами? Чи піде вона з нами обідати — зі мною і Беном? — Цікаво, що сьогодні буде? — промовив я вголос.

— Так, мені теж.

Ці слова на деякий час так і зависли в повітрі, але потім Марго сказала:

— До речі, про те, що буде: з вдячності за ту самовідданість, яку ти виявив сьогодні вночі, я хотіла б тобі дещо подарувати… — Марго понишпорила долі, а потім простягнула мені камеру. — Візьми собі. Тільки користуйся нею розумно.

Засміявшись, я поклав камеру в кишеню.

— Вдома скопіюю фотку, а в школі віддам тобі камеру, — сказав я.

Мені хотілося почути ось що: «Ага, в школі, де все тепер буде по-іншому, де ми зможемо відкрито дружити, бо я тепер вирішила бути вільна». Але Марго тільки відказала:

— Ага, колись.

О 5:42 я звернув у Джеферсон-парк. Ми проїхали по Джеферсон-драйв, минули Джеферсон-корт, потім опинилися на нашій вулиці — Джеферсон-вей. Я вже востаннє за сьогодні вимкнув фари і на холостому ходу під'їхав до будинку. Я не знав, щó сказати, і Марго теж мовчала. Ми зібрали сміття в пакет з крамниці, намагаючись надати машині такого вигляду, ніби за останні шість годин нічого особливого не сталося. Марго дала мені ще один пакет — з рештками вазеліну, фарби й останньою бляшанкою «Mountain Dew». В голові у мене від утоми все крутилося.

Тримаючи в кожній руці по пакету, я зупинився біля авта, дивлячись на Марго.

— Крута була нічка, — нарешті сказав я.

— Підійди-но, — звеліла мені Марго, і я ступнув уперед. Вона пригорнула мене, а мені непросто було вчинити так само: в руках були пакети, а їх кинеш долі, то ще всіх збудиш. Я відчув, як Марго зіп’ялася навшпиньки і притулила губи до мого вуха. А потім дуже чітко мовила:

— Мені. Бракуватиме. Твого. Товариства.

— Ну, це ж легко виправити, — відказав я, намагаючись приховати розчарування. — Якщо вони тобі більше не подобаються, — додав я, — тусуйся зі мною. Друзі мої… ну… гарні.

Марго стояла, притулившись до мого вуха, і я відчув, що вона усміхається.

— Боюся, це неможливо, — почув я її шепіт.

Потім вона ступнула назад, потім ще і ще, але не відривала від мене очей. Врешті вона звела брови і всміхнулася — і я повірив і в цю усмішку. Я дивився на Марго, а вона видерлася на дерево, з нього — на дах і залізла в своє вікно.

А я увійшов додому крізь парадні двері — вони були незамкнені,— навшпиньках прокрався через кухню у свою кімнату, стягнув джинси, кинув їх до шафи і вклався в ліжко, а в голові бамкали всі слова, які я скажу Марго в школі.