Паперові міста

Частина третя Судно

Якась часина час йде на те, щоб усі пояснили своїм батькам: 1) ми проґавимо вручення, 2) ми їдемо в Нью-Йорк, 3) перевірити містечко, яке чи то існує, чи то і не існує насправді, бо сподіваємося 4) перехопити дописувача «Омніпедії», яким, судячи зі схильності до Випадкового вживання Великої літери, повинна бути 5) Марго Рот Шпігельман.

Останнім відключається Радар, і коли це нарешті відбувається, він каже:

— Хочу зробити оголошення. Мої батьки вкрай незадоволені тим фактом, що я проґавлю вручення атестатів. Дівчина моя теж зла, бо у нас через вісім годин було заплановано дещо особливе. Без подробиць, але тепер наша мандрівка просто мусить бути надзвичайна, щоб виправдати мою відсутність.

— Твоя здатність зберігати цноту надихає нас усіх, — відповідає Бен, сидячи біля мене.

Я зиркаю на Радара в дзеркало заднього огляду.

— ФЕЄРИЧНА МАНДРІВКА! — обіцяю я. Він знехотя посміхається. Радіє тому, що їде.

На цей час ми вже на трасі, дорога не надто завантажена, і це просто диво. Я жену лівою смугою, на вісім миль на годину перевищуючи припустиму швидкість у п’ятдесят п’ять миль на годину — чув колись, що зупиняють лише як перевищуєш на дев’ять миль.

Ми дуже швидко розподіляємо ролі.

Сидячи з самого заду, Лейсі веде облік. Вона вголос лічить те, що ми маємо для подорожі: половина «Снікерсу», якого Бен почав їсти перед моїм дзвінком; двісті дванадцять пляшок пива в багажнику; моя роздруківка маршруту; решта з її сумочки: вісім пластинок жуйки, олівець, носовички, три тампони, пара сонцезахисних окулярів, гігієнічна помада, ключі від її хати, членська картка YMCA[20], читацький квиток, якісь чеки, тридцять п’ять доларів і картка на заправку «British Petroleum».

— Чудово! — вигукує Лейсі.— Ми як погано екіпіровані першопрохідці. Шкода, грошей замало.

— Ну, бодай картка на заправку є,— кажу я. — Можна бензину залити і поїсти купити.

Я дивлюся в дзеркало заднього огляду: Радар у своїй мантії перегнувся назад і зазирає в сумочку Лейсі. Випускна мантія має досить глибокий викот, і в ньому видно кучеряве волосся на грудях.

— У тебе там чоловічих трусів немає? — цікавиться він.

— Серйозно, нам би в «GAP» заїхати.

Радарова робота, яка ведеться з кишенькового ноутбука, полягає у веденні Досліджень і Розрахунків. Зараз він сам-один сидить у ряду за моєю спиною, розклавши поряд з собою роздруківку з маршрутом і посібник для користувачів цього мінівена. Радар вираховує, з якою швидкістю треба їхати, щоб опинитися на місці завтра до опівдня, скільки разів треба зупинитися, щоб не скінчився бензин, дивиться, де по маршруту розташовані заправки «British Petroleum», скільки триватимуть зупинки, скільки часу згаємо, зменшуючи швидкість.

— Заправитися треба буде чотири рази. І робити все доведеться дуже-дуже швидко. На найдальшу від дороги заправку в нас усього шість хвилин. Нас чекають три ділянки, де ведуться дорожні роботи, затори в Джексонвілі, Вашингтоні й Філадельфії, хоча Вашингтон ми об’їжджатимемо о третій ранку, і це добре. І за моїми підрахунками, середня швидкість повинна становити сімдесят дві милі на годину. Зараз яка?

— Шістдесят три, — кажу я. — Обмеження п’ятдесят п’ять.

— Жени на сімдесяти двох.

— Не можу, це небезпечно, мені квитанцію випишуть.

— Жени на сімдесяти двох, — повторює він.

Я тисну на газ. Складність почасти в тому, що я не хочу гнати на сімдесяти двох, а почасти в тому, що і сам мінівен не хоче гнати на сімдесяти двох. Він починає так труситися, що здається, ніби от-от розвалиться. Я тримаюся на крайній лівій смузі, і все одно деякі авта їдуть швидше від нас, тож обганяти їм доводиться праворуч, мені через це дуже ніяково, але я повинен добре бачити дорогу перед собою, тому що, на відміну від усіх інших водіїв на цій трасі, не можу собі дозволити зменшувати швидкість. А це моя роль: їхати і нервувати. І мені здається, що я цю роль колись уже грав.

А що ж Бен? Його роль — захотіти в туалет. Спочатку, звісно, здається, що він просто почне скаржитися на те, що немає дисків і що всі радіостанції в Орландо — відстій, крім нашої шкільної, але її вже не чути. Але незабаром він забуває про цю нісенітницю і переходить до головного: він хоче в туалет.

— Мені треба посцять, — заявляє він о 3:06. Сорок три хвилини, як ми виїхали. І лишилося нам їхати приблизно день.

— Ну, — відповідає Радар, — можу тебе порадувати тим, що ми зупинимося. Але, на жаль, не раніше, ніж за чотири години тридцять хвилин.

— Думаю, витримаю, — обіцяє Бен, але о 03:10 повідомляє: — Взагалі, мені дуже хочеться. Дуже.

— Терпи, — відповідаємо ми хором.

— Але я… — каже він.

— Терпи! — знову хором відповідаємо ми.

Якийсь час ми так розважаємося: Бен хоче в туалет, а ми велимо йому терпіти. Він сміється і скаржиться, що від сміху сцяти хочеться ще більше. Лейсі підскакує до нього ззаду і лоскоче. Він регоче, я сміюся з нього, не зменшуючи швидкості. Мені цікаво, Марго навмисне влаштувала нам таку поїздку, чи це вийшло випадково — але все одно мені так весело не було відтоді, як я провів кілька годин за кермом маминого мінівена.

Я досі за кермом. Ми звертаємо на північ, на 1-95, і мчимо по серпантину на північ Флориди, дорога проходить неподалік узбережжя, хоч і не зовсім по ньому. Тут ростуть сосни, високі та стрункі, просто як я. Але, крім самої дороги, нічого цікавого немає, я багатьох обганяю, іноді хтось обганяє мене, я стежу за тим, хто у мене попереду і позаду, хто наближається і віддаляється.

Лейсі з Беном сіли разом, а Радар умостився ззаду, бо вони граються у «Я виявив», коли дозволено виявляти тільки те, чого фізично побачити неможливо.

— Я виявив дещо трагічно класне, — починає Радар.

— Як Бен усміхається тільки правим кутиком рота? — припускає Лейсі.

— Ні,— відповідає Радар, — до того ж навіщо ці сентименти? Бр-р-р.

— Ти виявив, що у вас під мантіями нічого немає, а тепер в такому вигляді доводиться їхати в Нью-Йорк, і всі інші водії думають, що ви в сукнях?

— Ні,— каже Радар, — це просто трагічно, але не класно.

— Нічого, — посміхається Лейсі,— з часом ви полюбите сукні. Вітерець приємно задуває…

— О, я знаю! — вигукую я. — Ти виявив, що в нас попереду двадцятичотирьохгодинна мандрівка в мінівені. Це класно, адже мандрівка — це завжди класно; а трагічно, бо ми спалимо стільки бензину, що це знищить нашу планету.

Радар знову каже, що я не вгадав, тож гра триває. Я жену на сімдесяти двох, молячись, щоб мені не виписали штрафу, і граю з ними в цю метафізичну версію «Я виявив». Трагічним і класним виявляється те, що ми не змогли з’явитися на врученні у взятих напрокат мантіях, під якими нічого немає. Я пролітаю повз поліцейське авто, що стоїть на розділовій смузі, засіяній травою. Обіруч міцно хапаюся за кермо, не сумніваючись у тому, що за нами зараз помчать і змусять зупинитися. Але ніхто не женеться. Може, розуміючи, що я перевищую швидкість тільки тому, що мушу.

Бен знову сидить на передньому сидінні біля мене. Я досі за кермом. Нам усім хочеться їсти. Лейсі роздає кожному по жуйці, але це мало допомагає. Тоді Лейсі складає величезний список усього, що треба буде купити на заправці під час першої зупинки. Я сподіваюся, що там буде велика заправка і ми випатраємо її всю.

Бен дриґає ногами.

— Може, годі?

— Мені вже три години як треба відлити.

— Ти казав, пам’ятаю.

— У мене вже до ребер піднялося, — пояснює він, — я переповнений. Братан, зараз моє тіло на сімдесят відсотків складається з сечі.

— Ага, — кажу я з насилу помітною усмішкою. Так, мені смішно, але я дуже стомився.

— Боюся, якщо заплачу, і з очей поллється сеча.

Це мене добиває, і я регочу.

Коли я дивлюся на Бена за кілька хвилин, він сидить, учепившись за промежину і зім’явши тканину мантії.

— Що таке? — запитую я.

— Старий, мені треба відлити. Я вже змушений затискати шланг, — він обертається назад. — Радаре, скоро там?

— Щоб не робити більш як чотири зупинки, треба проїхати щонайменше ще сто сорок три милі; якщо К. вдасться не зменшувати швидкості, це буде приблизно за годину п’ятдесят вісім з половиною хвилин.

— Я не зменшую! — кричу я. Ми на північ од Джексонвіля, під’їжджаємо до Джорджії.

— Радаре, я стільки не витримаю. Знайди мені, у що можна посцяти.

Ми вибухаємо хором: НІ! Тільки не це. Будь мужчиною, тримайся. Тримайся, як леді вікторіанської епохи тримається за свою цноту. Переборюй себе з гідністю і шляхетністю, з якими президент Сполучених Штатів має боротися за долю вільного світу.

— ДАЙТЕ МЕНІ ЩОСЬ, АБО Я ЗАРАЗ ОБДЗЮРЮ СИДІННЯ. І ХУТЧІЙ!

— О Господи, — каже Радар, відстібаючи ремінь безпеки. Він лізе назад, відчиняє кулер. Обернувшись, подає Бену пиво.

— Слава Богу, відкручується, — радіє Бен, затискає металеву кришечку мантією і відкриває пляшку. Тоді опускає вікно, і я бачу в бічне дзеркало, як з вікна летить пиво і розбризкується по трасі. Тоді Бен примудряється пхнути пляшку під мантію, мало не продемонструвавши нам найбільші яйця на світі, а ми мовчки чекаємо — дивитися на нього нам гидко.

— Невже не можна потерпіти? — зронює Лейсі, і в ту саму мить лунає цей звук. Я його раніше жодного разу не чув, але все одно впізнаю: сеча вдаряється у дно пляшки. Цей звук схожий на музику. Нудотну і дуже швидку музику. Я кидаю погляд на Бена — і бачу блаженство в його очах. Він усміхається, дивлячись у нікуди.

— Що довше тримаєшся, то краще потім, — повідомляє він.

За хвилю дзвінке дзюрчання сечі по склу заступає гучний шепіт сечі, що ллється в сечу. Потім усмішка зникає з обличчя Бена.

— Братан, мені, здається, потрібна ще одна пляшка, — раптом заявляє він.

— Ще одну, ВЖЕ! — кричу я.

— Даю ще одну пляшку! — Радар миттю перегинається через спинку сидіння, пірнає з головою в кулер і вихоплює з-під льоду ще одне пиво. Зриває кришечку голіруч, прочиняє вікно ззаду і виливає пиво крізь шпарину. Потім кидається вперед і простягає пляшку Бенові, а у бідолахи вже очі бігають від жаху.

— Е-е-е, поміняти їх буде, е-е-е, непросто, — повідомляє він. Під мантією відбувається якась тривала метушня, я намагаюся навіть не думати про те, що саме там коїться, і раптом звідти з’являється пляшка з-під світлого «Міллера» із сечею (на вигляд страшенно схожою на світлий «Міллер»), Бен ставить повну пляшку в підстаканник, бере у Радара нову і полегшено зітхає.

Всім іншим у цей час залишається лише споглядати сечу в підстаканнику. Дорога досить рівна, але сам мінівен все ж таки труситься, тож вона там бовтається біля самісінької шийки.

— Бене, якщо твоя сеча опиниться в моїй новенькій машині, я відріжу тобі яйця.

Не перестаючи сцяти, він з усмішкою дивиться на мене.

— Старий, де ти такого великого ножа знайдеш?

Нарешті я чую, як потік слабшає. Закінчивши, Бен швидко викидає другу пляшку у вікно, за нею летить і перша.

Лейсі робить гримасу, наче її зараз виверне, хоч, може, й справді виверне. Радар каже:

— Боже, ти що, сьогодні зранку вісімнадцять галонів води видудлив?

Але Бен просто світиться. Тріумфально піднісши кулаки, він кричить:

— Ні краплі на сидіння! Я Бен Старлінг! Перший кларнет шкільного марш-оркестру. Рекордсмен пивостояння. Чемпіон зі сцяння в машині. Я струсонув цілий світ! Я найкращий!

За тридцять п’ять хвилин, наприкінці третьої години нашої подорожі, він тихенько запитує:

— Коли у нас зупинка?

— Якщо К. не зменшуватиме швидкість, то за годину і три хвилини, — відповідає Радар.

— О’кей, — каже Бен. — О’кей. Добре. А то мені в туалет треба.

Вперше за сьогодні Лейсі питає:

— Ми ще не доїхали?

Ми регочемо. Але ми вже у Джорджії, а я вже полюбив цей штат, хоч і з одної-єдиної причини: тут обмеження швидкості сімдесят миль за годину, тому я можу додати ходу до сімдесяти сімох. У всьому іншому Джорджія дуже нагадує Флориду.

З годину ми готуємося до першої зупинки. Вона дуже важлива, тому що я дуже-дуже-дуже-дуже хочу їсти й пити. З якоїсь причини від розмов про те, чого ми накупимо на заправці, стає легше. Лейсі складає перелік покупок для кожного з нас — дрібним почерком на звороті чеків, які знайшлися в її сумочці. Бена вона змушує вистромитися з вікна і подивитися, з якого боку у нас отвір для заливання бензину. Нас вона змушує напам’ять вивчити перелік покупок і влаштовує перевірку. Ми кілька разів повторюємо план відвідування заправки, адже зупинка має бути ідеально підготовлена, як на автоперегонах.

— Ще раз, — вимагає Лейсі.

— Я займаюся бензином, — починає Радар. — Вставивши пістолет, біжу всередину (хоча, поки бензин ллється, я мав би стояти біля машини) і віддаю картку вам. Потім лечу назад до авта.

— Я подаю картку касиру, — каже Лейсі.

— Або касирці,— вставляю я.

— Неважливо, — мовить Лейсі.

— Просто… не будь такою сексисткою.

— Гаразд, К. Я подаю людині за касою картку. Прошу її або його порахувати все, що ми принесемо, і йду в туалет.

— А я тим часом, — веду далі я, — збираю все, що в мене в переліку, і виношу на касу.

— А я сцю, — каже Бен. — Як закінчу, набираю покупок за переліком.

— Найголовніше — футболки, — вставляє Радар. — Бо люди на мене дивно поглядають.

— Дорогою з туалету, — мовить Лейсі,— я підписую чек.

— Тільки-но бак наповниться, я сідаю в мінівен і їду. Тому вам доти ліпше повернутися. А то я вас кину, серйозно. Даю вам шість хвилин, — погрожує Радар.

— Шість хвилин, — кажу я і киваю. Лейсі з Беном теж повторюють: «Шість хвилин». О 17:35, коли залишається дев’ять сотень миль шляху, Радар повідомляє, що, згідно з його ноутбуком, на наступній розв’язці нас чекає потрібна заправка.

Я ще тільки заїжджаю на заправку, а Лейсі з Радаром сидять біля відсувних дверей напоготові. Бен уже відстебнув ремінь, одна рука у нього на клямці дверей, друга — на панелі. Я намагаюся якнайдовше не зменшувати швидкості й просто перед колонкою тисну на гальмо. Мінівен різко зупиняється, ми вилітаємо з дверей. Я зустрічаюся з Радаром перед машиною, кидаю йому ключ, біжу в торгівельний зал. Лейсі з Беном опиняються біля входу раніше, але не набагато. Бен мчить у туалет, а Лейсі пояснює сивій касирці (все ж таки жінка!), що ми багато всього зараз накупимо і що ми страшенно поспішаємо, то нехай вона рахує все, що ми принесемо, і проведе покупку по заправочній картці; бабця трохи приголомшена, але згодна. Забігає Радар у мантії, передає Лейсі картку.

А я літаю по рядах і збираю все, що було в моєму переліку. Лейсі дісталися напої, Бену — неїстівне, мені — харчі. Я кидаюся на полиці, наче гепард, а картопляні чіпси — це поранені газелі. Я тягну гору чіпсів, в’яленого м’яса і горішків до каси, потім біжу по ласощі. Пригорща «Ментос», пригорща снікерсів, і… в переліку цього немає, але байдуже: я люблю цукерки «Nerds», тож хапаю три пачки. Біжу назад, потім у «кулінарію», де є лише древні бутерброди з індичкою, в яких індичка нагадує шинку. Беру два. На шляху до каси зупиняюся, хапаю парочку пачок цукерок «Starburst», упаковку бісквітів з кремом «Twinkies» і невідомо скільки поживних батончиків «GoFast». Біжу назад. Бен стоїть біля каси в мантії, передаючи касирці майки й окуляри за чотири долари. Лейсі приносить літри газованої води, енергетиків і просто води. Пляшки великі, стільки навіть Бену не наповнити.

— ХВИЛИНОЧКУ! — кричить Лейсі. Я панікую: кручуся на місці, дивлюся на полиці, намагаючись пригадати, що ж я забув. Підглядаю в перелік. Мені здається, що я взяв усе, але є таке відчуття, що проґавив щось важливе. «Ну ж бо, Джейкобсене!» Чіпси, шоколадки, індича шинка, бутерброди з арахісовим маслом і варенням і — що ще? Що ще за їжа буває? М’ясо, чіпси, солодощі і… і… і… і… сир!

— КРЕКЕРИ! — вигукую я, кидаюся до печива, хапаю сирні крекери, крекери з арахісовим маслом, для рівного рахунку ще й «бабусине печиво» теж з арахісовим маслом, біжу назад і кладу на прилавок. Касирка вже зібрала нам чотири торби покупок. Майже на сотню доларів, а ще ж бензин, мені все літо з батьками Лейсі доведеться розраховуватися.

Пауза виникає лише на секунду — коли касирка проводить картку Лейсі. Я дивлюся на годинника: за двадцять секунд ми повинні виїхати. Нарешті друкується чек. Жінка відриває його від стрічки, Лейсі підписує, ми з Беном хапаємо пакети і кидаємося до авта. Радар уже завів мотор і піддає обертів, ніби кажучи: «Покваптеся»; ми біжимо через стоянку, у Бена так розмаялася мантія, що він стає схожий на чорного мага, з нею не поєднуються тільки тонкі бліді ноги і торби з покупками. Визирають з-під сукні й ноги Лейсі, литки напружені від бігу. Не знаю, який вигляд маю я, зате знаю, як почуваюся: юним, навіженим, вічним. Бен з Лейсі відчиняють бічні дверцята і вкидають туди торби, залазять самі. За ними я падаю на торби і на Лейсі. Коли я зачиняю дверцята, Радар тисне на газ, виїжджає з заправки, стаючи за всю довгу і легендарну історію мінівенів першим, хто зірвався на мінівені з місця з такою дикою швидкістю. Радар звертає на трасу небезпечно швидко. Ми на чотири секунди випереджаємо графік. Зовсім як під час зупинки на перегонах NASCAR, ми радісно плескаємо одне одного по долонях і по спині. Ми добряче запаслися. У Бена чимало пляшок, в які можна дзюрити. Мені вистачить в’яленого м’яса. Лейсі — «Ментос». Радар з Беном отримали футболки. Мінівен став нашою біосферою: дайте тільки бензин, і ми зможемо їхати вічно.

О’кей, може, ми все ж таки не дуже добре запаслися. З’ясовується, що ми з Беном у поспіху зробили серйозні (хоч і не смертельні) помилки. Радар попереду сам, а ми з Беном — за ним, перебираємо торби і передаємо Лейсі, яка сидить позаду. Вона розкладає все по купках згідно з дивним принципом інвентаризації, який зрозумілий тільки їй.

— Чому в тебе засоби від застуди і від сонливості лежать у різних купках? — запитую я. — Хіба всі медичні препарати не повинні бути разом?

— К., сонечко. Ти — хлопець. Ти в цьому нічого не тямиш. Пігулки від сну лежать з шоколадом і «Mountain Dew», тому що в них усіх міститься кофеїн і вони не дають заснути. А ліки від застуди — з в’яленим м’ясом, бо як його з’їси, навалюється втома.

— Здуріти можна, — кажу я. Коли харчі у мене в торбі закінчуються, Лейсі запитує:

— К., а де їжа… ну, ти знаєш… корисна?

— Що?

Лейсі дістає копію мого переліку покупок і зачитує:

— Банани. Яблука. Сушена журавлина. Родзинки.

— Ой, — кажу я. — Точно. Значить, четверта група, про яку я спочатку забув, не крекери.

— К.! — люто каже вона. — Я таке їсти не можу!

Бен кладе руку їй на лікоть.

— Бабусине печиво можеш. Воно нешкідливе. Його ж бабуся пекла. Вона тобі поганого не побажає.

Лейсі здуває з обличчя пасмо. Здається, вона щиро незадоволена.

— До того ж, — додаю я, — є поживні батончики. Там вітаміни!

— Ага, вітаміни і грамів тридцять жиру, — заперечує вона.

Спереду долинає голос Радара:

— Ану не критикуй «GoFast»! Хочеш, щоб я зупинився?

— Коли я з’їдаю «GoFast», я такий: «То ось як смакує комарам кров», — каже Бен.

Я наполовину розгортаю коричневий батончик з помадкою і підношу його до рота Лейсі.

— Ти тільки понюхай, — кажу я. — Вдихни аромат смачних вітамінів.

— Я через вас погладшаю!

— А ще прищами укриєшся, — додає Бен. — Про прищі не забувай.

Лейсі бере в мене батончика і неохоче відкушує. Їй доводиться заплющити очі, щоб приховати схожу на оргазм утіху, знайому всім, хто куштував «GoFast».

— О. Боже. Мій. Це ж смак надії!

Нарешті ми розпаковуємо останню торбу. Там дві великі футболки, які неймовірно тішать Бена з Радаром — адже це означає, що вони тепер будуть хлопцями-в-безглуздих-мантіях-і-велетенських-футболках, а не просто хлопцями-в-безглуздих-мантіях.

Та коли Бен їх розгортає, спливають дві невеличкі проблеми. По-перше, виявляється, що футболка розміру L на заправці в Джорджії — це не те ж саме, що футболка розміру L, скажімо, в Олд Нейві. Футболка з цієї заправки просто велетенська, це радше мішок до сміття, ніж футболка. Вона трохи менша, ніж мантія, але ненабагато. Проте цей недолік відходить на другий план у порівнянні з іще одним: на обох надруковано прапор Конфедеративних Штатів Америки з написом: «НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ».

— Не може бути, — зронює Радар, коли я показую йому, з чого ми сміємося. — Бене Старлінг, дарма ти купив расистську футболку своєму єдиному чорному другові.

— Братан, я схопив першу-ліпшу.

— Ти мене більше братаном не називай, — відповідає Радар, а сам аж труситься від реготу. Я віддаю йому футболку, і він натягує її, затиснувши кермо колінами. — Сподіваюся, мене зупинять, — каже він. — Дуже хочу подивитися на обличчя копа, коли він побачить чорного у футболці з прапором Конфедерації, під якою — чорна сукня.

З невідомої причини на ділянку траси на південь від Флоренції, штат Південна Кароліна, в п’ятницю ввечері закортіло виїхати просто-таки всім. На кілька миль ми застряємо в заторі, й навіть попри відчайдушне намагання Радара перевищити швидкість, нам не вдається рухатися швидше, ніж тридцяти миль за годину. Я сиджу з ним попереду, і, щоб не нервувати, ми граємо в гру, яку тут-таки вигадали і яка називається «Он той чувак — жиголо». Суть гри в тому, що ми уявляємо життя людей, що застряли разом з нами в на дорозі.

Ось ми проїжджаємо повз латиноамериканку в старенькій побитій «тойоті-королла». Я дивлюся на неї.

— Вона кинула родину, щоб переїхати сюди, — будую я свої припущення. — Незаконна імміграція. У третій вівторок щомісяця надсилає гроші рідним. У неї двоє маленьких діточок, чоловік теж мігрант. Він зараз в Огайо, дома буває три-чотири місяці на рік, але вони все одно дуже добре ладнають.

Радар перехиляється через мене і півсекунди дивиться на жінку.

— Господи Ісусе, К., все не настільки драматично. Вона працює секретаркою в юридичній фірмі — подивися, як вона вдягнена. Незабаром отримає диплом і сама стане адвокатом. А дітей у неї немає, чоловіка теж. Але хлопець є. Він трохи легковажний. Боїться зобов’язань. Він білий і трохи нервується через расове змішання.

— У неї обручка, — вказую я. На захист Радара повинен сказати, що я роздивлявся жінку довше. Вона праворуч од мене, я бачу її згори вниз. Хоч шибки і тоновані, можна все роздивитися: як вона щось наспівує, незмигно дивлячись на дорогу. Тут так багато люду! Всякчас забуваєш, що на світі повнісінько людей, просто напхом напхано, він мало не лускає од них; так легко скласти уявлення про кожну людину, але воно постійно виявляється хибним. У мене з’являється відчуття, що ця думка дуже важлива, вона з тих думок, які перетравлювати треба довго і поступово, як ото пітони перетравлюють здобич, але далеко в цьому просунутися я не встигаю, тому що увагу мою відвертає Радар.

— Вона обручку просто так носить, щоб віднадити збоченців, як ти оце, — пояснює він.

— Можливо, — всміхаюсь я, беру половинку батончика і починаю його доїдати.

На якусь хвилю знову западає тиша, і я міркую про те, що в людині можна помітити чи не помітити; про тоновані шиби, які відокремлюють мене від цієї жінки, що досі їде поруч з нами: обоє ми сидимо в машинах, де стільки шиб і дзеркал! Потік машин повільно повзе трасою. Коли Радар знову заговорює, стає ясно, що він теж міркував.

— Щодо «жиголо», — починає він. — Ну, це начебто гра, а з іншого боку, виходить, що людина, яка будує припущення про життя іншого, розкривається більше, ніж та, про яку ці припущення будуються.

— Ага, — погоджуюсь я. — Саме про це я і думав.

І я вже не можу не думати, що у Вітмена все хоч і дуже гарно, але якось надто вже оптимістично. Ми можемо слухати інших, можемо подумки переселятися в них, можемо уявляти, які вони, і ми всі пов’язані одне з одним, переплетені, мов коріння трави… але гра змушує мене засумніватися, що можна справді стати іншою людиною.

Ми нарешті об’їжджаємо фуру, яку розвернуло поперек шляху, знову розганяємося, і Радар уже вираховує подумки, з якою швидкістю тепер нам потрібно пересуватися: виявляється, сімдесят сім миль за годину — звідси до самого Аґлое. Минула вже ціла година відтоді, як Бен востаннє казав, що йому треба в туалет, але це легко пояснити: він заснув. Рівно о шостій він випив ліки від застуди. Ліг іззаду, і ми з Лейсі пристебнули його двома пасками. Він скаржився, що незручно, але 1) це було для його ж блага і 2) ми всі знали, що за двадцять хвилин він уже не відчуватиме дискомфорту, тому що засне як убитий. І тепер він спить. Його збудять опівночі. Зараз, о дев’ятій, я так само вклав спати Лейсі на іншому сидінні, її ми збудимо о другій ночі. Ми вирішили спати по черзі, щоб завтра, коли приїдемо в Аґлое, не довелося скотчем приклеювати до чола повіки.

Мінівен став нашою домівкою: я сиджу на пасажирському сидінні поруч з водієм, і це світлиця. Я вважаю, що це найкраща кімната в усьому будинку, тому що тут і місця достатньо, і крісло зручне.

На килимку за мною — кабінет, там Бен розклав мапу США й роздрукований мною маршрут, плюс клаптик паперу, де Радар розраховував швидкість і відстань.

Радар за кермом. Це вітальня. Там майже так само добре, як і в світлиці, тільки розслабитися неможливо. Зате там чистіше.

Вітальню і світлицю розділяє панель, або кухня. Тут лежать наші запаси в’яленого м’яса і батончиків «GoFast», а ще — чарівний енергетичний напій «Bluefin», який Лейсі теж внесла в перелік покупок. Його розливають по маленьких, кумедно розфарбованих скляних пляшечках, а на смак він як синя цукрова вата. За всю історію людства це — найдієвіший напій, який не дає заснути, хоча від нього стаєш якимось метушливим. Ми з Радаром домовилися, що припинимо його пити, коли залишиться дві години до сну. Я ляжу опівночі, коли збудиться Бен.

Перший ряд нерозділених сидінь — це наша перша спальня. Найменш зручна, тому що розташована поруч з кухнею і вітальнею, де розмовляють несплячі люди, які часом ще й радіо слухають.

За нею йде друга спальня, там темніше й тихіше, і загалом краще, ніж у першій.

А за нею стоїть холодильник, тобто Радарів кулер, де двісті десять пляшок пива, в які ще не надзюрив Бен, бутерброди з індичою шинкою і кока-кола.

Домівка дуже зручна. Вся застелена ковроліном. Тут є кондиціонер і опалення. Система стереозвуку. Так, звісно, житлова площа невелика. Але ж відкритий простір без внутрішніх дверей — що може бути краще?

Щойно ми в’їхали в Південну Кароліну, я бачу, що Радар позіхає, і наполегливо пропоную замінити його за кермом.

Мені подобається водити авто — нехай це тільки мінівен, але ж він мій! Радар перелазить у першу спальню, я хапаю кермо, намагаючись тримати його міцніше, швидко переступаю через кухню і сідаю на водійське місце. Радар залазить до світлиці.

З’ясовується, що в мандрівці багато дізнаєшся про себе. Наприклад, раніше мені й на думку не спадало, що я належу до людей, здатних дзюрити у недопиту пляшку з-під «Bluefin», женучи Південною Кароліною на швидкості сімдесят сім миль на годину — а з’ясовується, що належу. А ще я не знав такого: якщо змішати багато сечі та трохи енергетика «Bluefin», виходить дуже гарний бірюзовий колір. Така краса, що мені хочеться закрити його кришечкою і поставити в підстаканник, щоб і Бен з Лейсі побачили, коли прокинуться.

Але Радар іншої думки.

— Якщо ти негайно не викинеш це лайно, нашій одинадцятирічній дружбі кінець, — погрожує мені він.

— Це не лайно, — кажу я, — це сеча.

— Викидай, — наполягає він.

Тож доводиться смітити. У бічному дзеркалі я бачу, як пляшка вдаряється об асфальт, і навсібіч летять бризки, наче то кулька з водою репнула. Радар це теж бачить.

— О Боже, — зітхає він. — Сподіваюся, моя психіка витіснить цей травматичний досвід і я забуду все, наче нічого й не було.

Раніше я не думав, що поживні батончики «GoFast» можуть набриднути. Але це таки можливо. Відкусивши всього другий шматок від четвертого батончика, я відчуваю у шлунку революцію. Тому відчиняю бардачок і ховаю туди решту. Це у нас комора.

— Шкода, яблук немає,— каже Радар. — Боже, як зараз добре було б з’їсти яблуко!

Я зітхаю. Ця дурнувата четверта група харчів! Крім цього, хоч я вже кілька годин не пив «Bluefin», мене й досі трусить.

— Я такий засмиканий весь… — кажу я.

— Так, — погоджується Радар, — я ось теж пальцями весь час барабаню…

Я опускаю очі. Він беззвучно барабанить пальцями по власному коліну.

— Ну, тобто, — додає він, — я реально не можу зупинитися.

— О’кей, ага, я теж утоми не відчуваю, тож давай сидіти до четвертої, а потім їх збудимо і ляжемо спати до восьмої.

— О’кей, — погоджується він. Пауза. Дорога вже спорожніла; тепер тут тільки ми і далекобійники, і я відчуваю, що мозок обробляє інформацію в одинадцять тисяч разів швидше, ніж зазвичай, і мені здається, що все дуже легко, що нічого не може бути приємніше, ніж гнати трасою: треба лише триматися на своїй смузі, ні до кого надто не наближаючись, і їхати без зупинки. Може, і Марго так само почувалася, але якби я їхав сам, мені не було б так добре.

Радар порушує мовчанку:

— Ну, якщо вже ми зібралися не спати до четвертої…

— Так, — закінчую я речення, — тоді можна ще пляшечку «Bluefin» відкрити.

І ми відкриваємо.

Надходить пора другої зупинки. На годиннику 00:13. У мене таке відчуття, ніби в моїх пальцях немає кісток і м’язів, а лише чиста енергія: вони начебто зроблені з самого руху. Я на ходу потираю кермо.

Коли Радар знаходить на своєму кишеньковому ноутбуці найближчу заправку «British Petroleum», ми вирішуємо збудити Лейсі з Беном.

— Гей, люди, — кажу я, — незабаром зупинка.

Ніякої реакції.

Радар обертається і трусить Лейсі за плече:

— Лейс, підйом!

Нуль.

Я вмикаю радіо. Знаходжу станцію, де крутять старе. Співають «Бітлз». Пісня «Доброго ранку». Я додаю гучності. Ніхто не прокидається. Радар робить ще гучніше. І ще. Потім вступає хор, і Радар починає підспівувати. Тоді ще і я починаю підспівувати. Гадаю, це мій фальшивий спів нарешті будить їх.

— Досить! — кричить Бен. Ми робимо музику тихіше.

— Бене, у нас скоро зупинка. В туалет не треба?

Він мовчить, ззаду з темряви долинає якийсь шум, і я думаю: може, він на дотик перевіряє, чи повний у нього сечовий міхур.

— По-моєму, не треба, — каже Бен.

— Добре, тоді бак заправляєш ти.

— А я по праву єдиного чоловіка, який не сцяв у машині, перший іду до вбиральні,— каже Радар.

— Тс-с-с, — подає раптом голос Лейсі.— Тихо. Замовкніть усі.

— Подруго, прокидайся — і в туалет, — відповідає їй Радар. — У нас зупинка.

— І яблук можеш купити, — додаю я.

— Яблук, — тихенько каже вона милим дитячим голоском. — Яблучка я люблю…

— Але потім ти поведеш авто, — нагадує Радар. — Отож тобі реально треба прокинутися.

Вона сідає і каже звичайним голосом:

— А ось такого я не люблю.

Ми з’їжджаємо з траси, до заправки дев’ять миль: здається, небагато, але Радар каже, що це, певне, забере в нас чотири хвилини, а ми і так уже згаяли час в заторі в Південній Кароліні, й до того ж за годину, за словами Радар, очікується ділянка, де провадять ремонт дороги. Але мені хвилюватися не можна. Бен з Лейсі вже отямилися і чекають біля дверей, як і минулого разу, й коли мінівен зупиняється біля колонки, всі вилітають, я кидаю Бену ключі, й він ловить їх.

Ми з Радаром швидко проходимо повз білого касира, і, помітивши його здивований погляд, Радар зупиняється.

— Так, — незворушно каже він. — я справді надів футболку з написом: «НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ» згори на мантію, в якій ходив на вручення атестатів. До речі, а штани тут у вас є?

Хлопець трохи спантеличений.

— Є кілька камуфляжних, поруч з машинною оливою.

— Чудово, — радіє Радар. Потім обертається до мене і каже: — Будь другом, вибери мені штани. І, може, футболку трохи кращу.

— Буде зроблено.

Виявляється, камуфляжні штани представлені не у всіх розмірах. Є тільки середній і великий. Я хапаю середні плюс велику рожеву футболку з написом: «НАЙКРАЩА БАБУСЯ НА СВІТІ». І ще три пляшки «Bluefin».

Коли Лейсі виходить з туалету, я віддаю все це їй, а сам іду в жіночу кабінку, бо Радар ще не вийшов. Раніше я в жіночій кабінці на заправці, здається, не бував.

Відмінності:

Немає автомата з презервативами.

Стіни менше пописані.

Немає пісуара.

Смердить приблизно так само, і це трохи розчаровує. Коли я виходжу, Лейсі розплачується, Бен сигналить, і я, трохи загаявшись, біжу до машини.

— Ми втратили хвилину, — повідомляє Бен; він сидить попереду на пасажирському сидінні. Лейсі звертає на дорогу, яка вливається в шосе.

— Пробачте, — каже Радар; він сидить позаду, поруч зі мною, і, звиваючись, вдягає штани під мантією. — Але добре те, що у мене тепер є штани. І нова футболка. Де вона, К.?

Лейсі віддає йому пакет.

— Дуже смішно, — він скидає мантію і натягує замість неї «бабусину» футболку.

Бен тим часом стогне, що йому ніхто штанів не купив. І каже, що у нього свербить дупа. І що він подумав ще раз і вирішив, що йому все ж таки треба в туалет.

Ми доїжджаємо до ділянки, де ремонтується дорога. Траса звужується до однієї-єдиної смуги, і ми впираємося в трактор з причепом, який іде на допустимій для ремонтованої ділянки швидкості тридцять п’ять миль за годину. Лейсі як водій ідеально пасує для такої ситуації. Я гамселив би кулаками по керму, а вона мирно розмовляє з Беном, коли ж це обертається і каже:

— К., мені потрібно в туалет, все одно ми через цього тягача гаємо час…

Я мовчки киваю. Я її не звинувачую. Я б давно вже зупинив авто, якби не міг відлити у пляшку. А вона просто героїня — стільки триматися.

Лейсі під’їжджає до цілодобової заправки, і я виходжу, щоб розім’яти затерплі ноги. Коли вона вертається, я сиджу за кермом. Я і сам не зрозумів, як там опинився, чому сів туди замість Лейсі. Вона підходить до водійських дверцят і бачить мене; вікно відчинене, і я кажу:

— Я можу повести.

Все-таки це моє авто і моя місія.

— Справді? Ти певен?

— Ага, ага, я зможу їхати.

Лейсі рвучко відсуває двері й укладається на першому ряду сидінь.

2:40. Лейсі спить. Радар спить. Я веду авто. Дорога порожня. Навіть водії вантажівок майже всі полягали спати. Фари зустрічної машини я бачу лише раз на кілька хвилин. Бен не дає мені заснути, він сидить поруч, ми балакаємо. Про Марго.

— Ти думав про те, як ми це Аґлое взагалі розшукаємо? — запитує він.

— Е-е-е, я приблизно уявляю, де це перехрестя. І там нічого немає, тільки перехрестя.

— І вона там сидить у своїй машині, підперши рукою підборіддя, і чекає на тебе?

— Це полегшило б моє завдання, — відповідаю я.

— Братан, мушу зізнатися, я трохи занепокоєний, бо… ну, якщо все вийде не так, як ти запланував… ти будеш серйозно розчарований.

— Я просто хочу її знайти, — кажу я, бо так воно і є. Я хочу, щоб Марго, жива і неушкоджена, нарешті знайшлася. Клубочок потроху розмотується. А решта — то другорядне.

— Так, але… я не знаю, — не вгамовується Бен. Я відчуваю, що він дивиться на мене поглядом Серйозного Бена. — Ти просто… пам’ятай, що іноді людина може виявитися насправді зовсім не такою, якою ти її уявляв. Ну, ось я, наприклад, завжди думав, що Лейсі гаряча, неймовірна, крута, а тепер, коли ми разом… сприйняття змінилося. Людина стає інша, коли відчуваєш її запах, коли бачиш її зблизька, розумієш?

— Це я знаю, — кажу я. Я вже усвідомив, як довго плекав про Марго облудні ілюзії.

— Я просто до того, що раніше захоплюватися Лейсі було просто. Здалеку легко відчувати симпатію. Та коли вона перестає бути чимось таким недосяжним і перетворюється, як це сказати, на звичайну дівчину з дивними смаками в їжі, частенько буває не в дусі й любить тобою командувати, тоді вже доводиться кохати зовсім іншу людину.

Я відчуваю, як у мене спалахують щоки.

— Ти хочеш сказати, що насправді Марго мені не подобається? Після всього… я вже дванадцять годин сиджу в цім авті, а ти думаєш, що вона мені навіть не подобається, тому що я не… — я замовкаю. — Гадаєш, той факт, що в тебе є дівчина, підносить тебе наді мною і дає право читати лекції? Невже ти такий…

Я змушений стулити рота, тому що на межі світла фар і темряви бачу таке, що може нас усіх спровадити на той світ.

Посеред дороги стоять дві безтурботні корови. Вони швидко наближаються, на лівій смузі плямиста, а на нашій — узагалі якесь велетенське створіння, навіть мій мінівен вужчий, ніж вона. Корова стоїть як укопана й дивиться на нас порожніми очима. Вона геть біла, це просто величезна біла коров’яча стіна, і через неї не перелізеш, під нею не прослизнеш, її не обігнеш. У неї можна тільки вгатитися. Бен її теж бачить — я розумію це з того, як він затамував подих.

Кажуть, такої миті перед очима пробігає все життя, але зі мною нічого такого не сталося. У мене перед очима — лише безмежна білосніжна шкура, до якої залишається всього секунда. Я не знаю, що діяти. Ні, проблема не в цьому. Проблема в тому, що взагалі нічого не можна вдіяти, тільки вгатитися в цю білу стіну, убивши і її, і себе. Я ударяю по гальмах, але радше за звичкою, ніж на щось сподіваючись: катастрофа неминуча. Кидаю кермо і підношу руки. Не знаю навіщо, але підношу руки, немов здаюся. Думки у мене банальні: я просто не хочу помирати. Не хочу, щоб мої друзі померли. І, якщо чесно, коли сповільнюється час, а руки повзуть вгору, мені доля дарує шанс іще на одну думку, і я думаю про Марго. І я звинувачую її за свою безглузду смерть — за те, що вона поставила нас перед ризиком, перетворила мене на дурника, готового гнати цілу ніч — без сну, на високій швидкості. Якби не вона, я б не помер. Я б сидів удома, як зазвичай, в безпеці, я зміг би зробити те єдине, що хотів зробити в житті,— стати дорослим.

Коли я кидаю кермо, на нього лягає чужа рука. І не встигаю я втямити, чому це відбувається, авто звертає убік; далі мені стає ясно, що це Бен крутить кермо, марно силкуючись ухилитися від зіткнення з коровою, ми з’їжджаємо на узбіччя, потім на траву. Я чую, як крутяться в повітрі колеса, коли Бен починає різко і швидко обертати кермо в протилежний бік. Я вже не бачу, що відбувається. Не знаю, чи то я очі заплющив, чи просто зір втратив. Шлунок з легенями стикаються. Щось гостре вдаряє мене по щоці. І тут ми зупиняємося.

Не знаю навіщо, але я торкаюся обличчя. Потім дивлюся на долоню і бачу на ній кров. Я обмацую руки, мацаю тіло — просто щоб зрозуміти, чи все на місці. Дивлюся на ноги. Вони теж тут. Бачу бите скло, роззираюся. Пляшки розкололися. Бен дивиться на мене. Мацає своє обличчя. Вигляд у нього нормальний. Він так само, як і я, обмацує своє тіло. Воно рухається. І він дивиться на мене. А я в дзеркалі заднього огляду бачу корову. І тепер, коли вже все позаду, Бен раптом починає кричати. Дивиться на мене і репетує, широко роззявивши рота. Крик іде з самісінької його пельки, і в ньому лунає жах. Нарешті Бен замовкає. Зі мною щось негаразд. Я відчуваю слабкість. У грудях пече. Я хапаю ротом повітря. Здається, я забув, що треба дихати. Я не дихав весь цей час. Вдихнувши повітря, я відчуваю, що мені вже набагато краще.

«Вдих через ніс, видих через рот».

— Хтось поранений?! — кричить Лейсі. Вона вже розстібнула пасок і перехилилася в кінець мінівена. Обернувшись, я бачу, що бічні дверцята від'їхали, і мене пронизує думка, що Радар вивалився з авта, але він раптом зводиться на своєму сидінні. Він теж проводить руками по обличчю і каже:

— Зі мною все гаразд. Я цілий. Усі цілі?

Лейсі навіть не відповідає; вона стрибає вперед, до мене з Беном. Перехиляється через «кухню» і дивиться на нього.

— Любий, ти не поранений? — у неї в очах стільки води, скільки ото буває в басейні під час добрячої зливи. І Бен відповідає їй:

— Зі-мною-все-добре-все-добре-у-К.-кров.

Вона обертається до мене. Мені плакати не слід, але я плачу — не від болю, а зі страху: я підняв руки, а Бен нас усіх врятував, і тепер на мене дивиться це дівчисько, дивиться по-материнському, і начебто це не повинно так вразити, а воно, бач, вражає. Я розумію, що щока в мене тільки порізана, нічого страшного, я намагаюся сказати їм про це, але не можу припинити плакати. Лейсі затискає мою рану пальцями, вони у неї тонкі й м’які, вона кричить Бену, щоб той придумав, чим заліпити, а потім до мого обличчя, праворуч від носа, притискають клапоть прапора Конфедерації.

— Тримай міцно, — каже Лейсі.— Як ти, десь іще болить?

Я відповідаю, що ні. І тут розумію, що мотор досі працює, і ми не їдемо тільки тому, що я так і тисну на гальмо. Я ставлю мінівен на ручник і вимикаю двигун. Коли його гуркіт стихає, чути, як щось ллється. Не крапає, а саме ллється.

— Напевно, краще вилізти, — каже Радар.

Я притискаю прапор до лиця. З автівки так і далі ллється.

— Це бензин! Зараз вибухне! — волає Бен. Він відчиняє двері, вилітає і перелякано тікає. Перестрибує через тин і мчить лукою. Я також вилізаю з авта, але повільніше. Радар теж виходить і кричить Бенові:

— Це пиво!

— Що?

— Все пиво розбилося, — пояснює він, показуючи на розтрощений кулер, з якого біжить пінява рідина.

Ми намагаємося нагукати Бена, але він нас не чує, бо дуже зайнятий: «ЗАРАЗ ВИБУХНЕ», — репетує він, щодуху втікаючи лукою. Мантія розмаялася, аж видно кістляву дупу.

Розвернувшись, я дивлюся на дорогу — і чую шум авта, що наближається. Біла тварюка і її плямиста подруга успішно дошкандибали до протилежного узбіччя, їм геть байдуже. Потім я бачу, що мінівен уперся в тин.

Поки я оцінюю ушкодження, Бен нарешті повертається до нас. Ми добряче кресонули об тин — на дверях така велика подряпина, що як придивлятися, то можна крізь неї побачити, що діється всередині мінівена. Але все інше збереглося бездоганно. Більше вм’ятин немає. Шибки не луснули. Шини не охляли. Я йду до задніх дверцят, щоб зачинити їх, а вміст двохсот десяти розбитих пляшок і досі піниться. До мене підходить Лейсі й обіймає однією рукою. Ми разом дивимося на пінявий струмок, що біжить у рів.

— Що сталося? — запитує вона.

Я розповідаю: ми вже були загинули, аж тут Бену вдалося вивернути куди треба, наче геніальна автомобільна балерина.

Бен з Радаром залізли під мінівен. Жоден з них на моторах не розуміється, але, напевно, це підвищує їхню самооцінку. З-під машини визирає краєчок мантії і голі стегна.

— Старий, — кричить Радар, — на вигляд тут усе гаразд!

— Радаре, — відповідаю я, — машина розвернулася разів з вісім, гаразд усе бути просто не може.

— Але здається, що все гаразд, — мовить він.

— Гей, — кажу я, хапаючи Бена за кросівки. — Вилазь.

Він поспішно викочується, я подаю йому руку, допомагаючи звестися. Руки у нього чорні. Коли він спинається на ноги, я його обіймаю. Якби я не кинув кермо, а він не відреагував так швидко, я загинув би.

— Дякую, — кажу я, з перебільшеним захватом ляскаючи його по спині.— Я ніколи в житті не бачив, щоб так добре керували автом з пасажирського місця.

Він брудною долонею поплескує мене по цілій щоці.

— Я це заради себе зробив, — відповідає він. — Повір мені, про тебе я взагалі не згадав.

— Я про тебе теж, — сміюся я.

Бен дивиться на мене, його вуста готові розпливтися в усмішці, а потім він додає:

— А корова здоровецька була! Радше сухопутний кит, ніж корова.

Я регочу.

Тут з-під авта вилазить Радар.

— Старий, я реально думаю, що все гаразд. Ну, ми згаяли хвилин зо п’ять. Не доведеться навіть гнати набагато швидше, ніж раніше.

Лейсі дивиться на спідометр, стиснувши губи.

— Що думаєш? — запитую я у неї.

— Їдьмо, — каже вона.

— Їдьмо, — підтримує Радар.

Бен надуває щоки і гучно видихає:

— Я схильний піддаватися зовнішньому тиску, тож я кажу: їдьмо.

— Їдьмо, — повторюю і я. — Але я, чорт забирай, за кермо більше не сяду.

Бен бере в мене ключі. Ми залазимо в мінівен. Радар показує нам, як ліпше виїхати нагору по узбіччю назад на трасу. До Аґлое п’ятсот сорок дві милі.

Кожні кілька хвилин Радар повторює:

— Люди, а пам’ятаєте, як ми одного разу мало не загинули, а потім Бен схопив кермо й об’їхав цю здоровецьку кляту корову, і ми закрутилися, як карусель у «Світі Диснея», але вціліли?

Лейсі кладе руку Бену на коліно і каже:

— Ти ж герой, ти це розумієш? За таке медалі дають!

— Я вже сказав, але повторюю ще раз: я ні про кого з вас не думав. Я. Власну. Дупу. Рятував.

— Брехунець. Чудовий герой-брехунець, — каже вона і цмокає його в щоку.

— Гей, люди, — каже Радар, — а пам’ятаєте, як я спав на задньому сидінні, пристебнутий двома пасками, аж двері відчиняються, все пиво розбите, а на мені жодної подряпини? Як таке взагалі можливо?

— Пограймо в метафізичну версію «Я виявив», — пропонує Лейсі.— Я виявила серце справжнього героя, серце, яке б’ється не задля самого себе, а задля всього людства.

— Я НЕ ВДАЮ СКРОМНОГО. Я ПРОСТО ПОМЕРТИ НЕ ХОТІВ! — вигукує Бен.

— Люди, а ви пам’ятаєте, як одного разу в мінівені, хвилин двадцять тому, ми дивом не загинули?

Коли минає перший шок, ми починаємо наводити лад. Намагаємося зібрати осколки «Bluefin» на папірець, а потім у торбу, щоб викинути, коли буде нагода. Ковролін тепер просякнутий липкою сумішшю «Mountain Dew», «Bluefin» і дієтичної коли, і ми вимокуємо його тими кількома серветками, які вдалося знайти. Машину потім доведеться, щонайменше, як слід помити, але до Аґлое ми це зробити не встигнемо. Радар пошукав у інтернеті запасні дверцята для моєї моделі: триста доларів плюс фарбування. Поїздка виходить недешева, але я зможу влітку працювати у тата в конторі й усе відшкодую; так чи так, за Марго це викуп невеликий.

Праворуч сходить сонце. Кров зі щоки досі цебенить. Зате прапор Конфедерації уже прилип до рани, його можна більше не тримати.

Ріденький рядок дубів затуляє кукурудзяні поля, які тягнуться до самого обрію. Змінюється пейзаж, але все інше залишається незмінним. Ці великі траси об’єднують країну: скрізь «Макдональдси», «British Petroleum», забігайлівки «Wendy’s». Я розумію, що повинен би ненавидіти дорогу за це і ностальгувати за минулими безтурботними днями, коли кожен куточок мав свій неповторний колорит, — але дідько з ним! Мені подобається. Подобається стабільність. Мені приємно, що я вже п’ятнадцять годин їду, а тут все, як удома. Лейсі пристібає мене на задньому сидінні двома пасками безпеки. «Тобі слід відпочити, — каже вона. — Стільки всього сталося». Дивно, що ніхто ще не звинуватив мене в тому, що я був недостатньо вигадливий у битві з коровою.

Поринаючи в сон, я чую, як друзі жартують, — слів розібрати вже не можу, тільки інтонації, звуки, дружні кепкування. Мені подобається слухати, лежачи ззаду. Я вирішую: навіть якщо ми Марго не знайдемо, то просто поїдемо кататися в гори Катскілл, де будемо лежати у траві, балакати і жартувати. Може, тому, що я тепер знову знаю напевно: Марго жива, — навіть якщо доказів не отримаю. Я майже уявляю, що зможу бути щасливим без неї, зможу її відпустити, я відчуваю, що ми з нею все одно пов’язані корінням, навіть якщо я більше в житті не побачу листя її трави.

Я сплю.

Я сплю.

Я сплю.

Коли я прокидаюся, Радар з Беном голосно сперечаються, як назвати моє авто. Бен хоче прозвати його «Мухаммед Алі», бо воно зовсім як Мухаммед Алі: якщо його вдарити, він теж не зупиниться, як і мій мінівен. А Радар вважає, що іменем історичних осіб машину називати не можна. Каже, що треба назвати її Лерлін, бо йому подобається, як це звучить.

— Ти хочеш назвати її Лерлін? — перепитує Бен, і голос його дзвенить від жаху. — Хіба ця сердешна колимага ще недостатньо натерпілася?

Я відстібаю один з пасків і сідаю. Лейсі обертається до мене.

— Доброго ранку, — каже вона. — Ласкаво просимо у великий і чудовий штат Нью-Йорк.

— Котра година?

— Дев’ята сорок дві…— Лейсі зібрала коси в хвостик, стирчать лише короткі пасма. — Ти як? — запитує вона.

— Мені страшно, — відповідаю я.

Лейсі всміхається до мене і киває:

— Ага, мені теж. Таке відчуття, ніби варіантів розвитку подій так багато, що до всіх не підготуєшся.

— Ага, — погоджуюсь я.

— Сподіваюся, ми з тобою і влітку будемо дружити, — каже вона. І чомусь мені від цього стає легше. Ніколи не вгадаєш, від чого стане легше.

Тепер Радар наполягає, що авто треба назвати Сірою Гускою. Я злегка нахиляюся вперед, щоб усі почули, і кажу:

— Дрейдел[21]. Що дужче закрутиш, то кращий результат.

Бен киває. Радар обертається:

— Гадаю, ти тут офіційний пойменовувач.

Я сиджу в першій спальні разом з Лейсі. За кермом Бен. Радар за штурмана. Третю зупинку я проспав, але друзі взяли там мапу штату. Аґлое на ній немає, але на північ від Роско всього п’ять-шість перехресть. Я завжди думав, що Нью-Йорк — це нескінченний мегаполіс, але тут тільки зелені пагорби, на які моєму мінівену доводиться героїчно видиратися. Бесіда стихає, Бен тягнеться до ручки приймача, я вигукую:

— Метафізична версія «Я виявив»!

— Я виявив, — починає Бен, — дещо таке, що мені дуже подобається.

— А, знаю, — відповідає Радар, — це присмак яєць.

— Ні.

— Присмак прутнів? — припускаю я.

— Ні, бовдуре! — каже Бен.

— Гм… — Радар спантеличений. — Може, тоді запах яєць?

— Фактура яєць? — запитую я.

— Та годі, йолопи, воно взагалі не пов’язане з геніталіями. Лейс?

— Е-е-е… те, що ти врятував життя трьох людей?

— Ні. По-моєму, люди, у вас уже фантазія вичерпалася.

— Ну гаразд. І що ж це?

— Лейсі,— повідомляє Бен, і я помічаю, що він дивиться на неї в дзеркало заднього огляду.

— Бовдуре, — кажу я, — ми ж у метафізичне граємося. Це має бути щось невидиме.

— Воно і є невидиме, — заперечує він. — Мені дуже подобається Лейсі, яка вона всередині.

— Фу, гидота! — каже Радар, а от Лейсі відстібає пасок, нахиляється до Бена і шепоче йому щось на вухо. Бен червоніє.

— О’кей, обіцяю не дуркувати, — мовить Радар. — Я виявив те, що відчуваємо ми всі.

— Це неймовірна втома? — висловлюю я здогад.

— Ні, хоча припущення чудове.

— Це дивне почуття, — каже Лейсі,— яке зазнаєш, коли організм перенасичений кофеїном і здається, що в тебе не серце гримотить, а все тіло пульсує?

— Ні. Бене, ти?

— Е-е-е, що нам треба в туалет… чи це тільки мені треба?

— Як завжди, тільки тобі. Ще припущення будуть?

Ми мовчимо.

— Правильна відповідь: ми всі відчуваємо, що станемо щасливіші, коли заспіваємо а капела «Сонячний опік»[22].

І це таки правда. Мені хоч і ведмідь на вухо наступив, горлопаню я не тихіше від інших. Коли пісня закінчується, я кажу:

— Я виявив чудову історію.

Якусь хвилю всі мовчать. Чути тільки, як Дрейдел пожирає асфальт, набираючи швидкості з пагорба. За мить Бен запитує:

— Оцей, еге?

Я киваю.

— Так, — погоджується Радар, — якщо ми не загинемо, історія буде в біса захоплива.

«Атож, якщо ми знайдемо Марго», — думаю я, але нікому не кажу про це. Бен усе-таки вмикає радіо і знаходить якусь рок-станцію з баладами, яким можна підспівувати.

Ми проїхали різними трасами понад тисячу сто миль, і час нарешті з них з’їжджати. По дорозі, яка веде далі на північ, у гори Катскілл, їхати зі швидкістю сімдесят сім миль за годину неможливо. Але це нічого. Радар, наш геніальний стратег, заклав у розрахунки запасні півгодини, не сказавши про це нам. Тут дуже гарно, вже пізній ранок, і незайманий ліс залитий сонцем. У такому світлі навіть ветхі будиночки в ділових районах, які ми проїжджаємо, здаються новенькими.

Ми з Лейсі розповідаємо Бену з Радаром про Марго все, що тільки вдається пригадати, сподіваючись, що це допоможе нам її знайти. Нагадуємо їм, яка вона. І самим собі теж. Вона їздить на сріблястій «хонді-цивік». У неї прямі каштанові коси. Вона любить занедбані будівлі.

— У неї з собою чорний нотатник, — кажу я.

Бен обертається до мене:

— О’кей, К. Якщо побачу в Аґлое дівчину, що викапана Марго, але у неї в руках не буде нотатника, я нічого не робитиму. Це ж найпевніша ознака.

Я тільки відмахуюся. Просто хочу її згадати. Згадати востаннє, сподіваючись побачити її знову.

Знаки обмежують нашу швидкість спочатку до п’ятдесяти п’ятьох миль, потім до сорока п’ятьох, потім до тридцяти п’ятьох миль за годину. Ми переїжджаємо залізничні колії, і ось перед нами Роско. Ми повільно їдемо через центр сонного міста, там є кав’ярня, крамниця одягу, крамничка «Все за один долар» і ще кілька торгових павільйонів, забитих дошками.

Нахилившись уперед, я кажу:

— Марго цілком може бути там.

— Ага, — допускає Бен, — але вдиратися в будівлі я не хочу, чоловіче. Не думаю, що у в’язниці Нью-Йорка мені сподобається.

Мене ж думка оглянути ці будівлі особливо не лякає: мені все місто здається занедбаним. Відчинених закладів немає. Коли ми проїжджаємо центр, дорогу перетинає єдина вулиця, і вздовж неї тягнеться єдиний житловий район Роско, там розташована і початкова школа. Скромні дерев’яні будиночки здаються крихітними у порівнянні з деревами — вони тут високі й ростуть густо.

Ми вибираємося на інше шосе, допустима швидкість поступово зростає, але Радар усе одно їде повільно. Не проїхавши і милі, ми помічаємо, що ліворуч звертає ґрунтівка, але знаку, що це за вулиця, немає.

— Може, це воно, — кажу я.

— Це під’їзна доріжка, — заперечує Бен, але Радар усе одно звертає. Але ґрунтівка і справді видається добре накатаною під’їзною доріжкою. Ліворуч — нескошена трава, заввишки з дерева; я нічого не бачу і хвилююся, що в таких заростях дуже легко сховатися. За хвилю ми впираємося у вікторіанський маєток. Розвертаємося і їдемо назад на шосе, з якого звернули, а потім далі на північ. Шосе переходить у Кет-Голлоу-роуд, ми доїжджаємо до ще однієї ґрунтівки, тільки цього разу вона веде праворуч, до старезної озіяки — такої собі стодоли, дошки якої вже посіріли. По полю з обох боків розкидані великі скатані циліндри сіна, але трава вже знову розрослася. Радар їде не більш як п’ять миль на годину. Ми намагаємося угледіти щось незвичайне — якісь ґанджі в цій сільській ідилії.

— Як ви гадаєте, могло це бути універмагом Аґлое? — запитую я.

— Ця стодола?

— Еге ж.

— Я не знаю, — каже Радар. — Універмаги за тої пори скидалися на стодоли?

— Хтозна.

— Це… чорт, це її авто! — раптом вигукує Лейсі.— Так-так-так-так-так-її-авто-її-авто!

Радар гальмує, і я дивлюся в поле, куди вказує її палець, за цю стару споруду. Там блищить щось сріблясте. Опустивши голову, бачу вигин даху машини. Бог знає, як вона туди потрапила — дороги в той бік немає.

Радар з’їжджає на узбіччя, я вистрибую, біжу до авта. Воно порожнє. Дверцята незачинені. Я лізу в багажник. Там нічого немає — тільки відчинена порожня валіза. Я роззираюся навсібіч і мчу до стодоли, яку вже з певністю можу вважати колишнім універмагом Аґлое. Я біжу покосами, і мене обганяють Бен з Радаром. Ми залазимо до стодоли не дверми, я крізь отвори в стіні: споруда вже просто розвалюється.

Опинившись усередині, ми бачимо на дерев’яній підлозі численні плями світла, що падає крізь дірявий дах. Я шукаю сліди Марго і помічаю, що підлога мокра. Пахне мигдалем, як від Марго. Обіч стоїть старовинна ванна на ніжках з кігтями. Стіни такі діряві, що ми ніби і в оселі перебуваємо, й заразом надворі.

Хтось смикає мене за футболку. Обернувши голову, бачу Бена, його погляд спрямований у куток. Крізь стелю ллється сніп яскраво-білого світла, але мені все одно вдається роздивитися два довгі шматки оргскла заввишки мені по груди, брудні та ще й тоновані. Вони сходяться під гострим кутом, а протилежними краями прилягають до стіни, тож виходить ніби трикутна кабінка.

Проблема тонованих вікон ось у чому: крізь них усе одно просягає світло. Отож я бачу денервуючу картину в сіруватих тонах: у чорному шкіряному офісному кріслі сидить Марго Рот Шпігельман, схилившись над шкільною партою, і щось пише. Волосся її стало коротшим, пасма чубчика не сягають навіть брів, на голові страшний безлад, ніби їй не до вподоби навіть думка про гармонію, — але все ж таки це вона. Жива. Вона перенесла свій офіс із занедбаного торгівельного центру в занедбану стодолу в штаті Нью-Йорк, і я її знайшов.

Ми йдемо до Марго, всі четверо, але, здається, нас вона не помічає. Вона пише. Нарешті хтось — може, Радар — гукає її:

— Марго! Марго?

Вона зводиться і кладе долоні на стіни своєї саморобної кабінки. Якщо вона і здивована з нашої появи, по її очах цього не видно. Ось вона, Марго Рот Шпігельман, стоїть за п’ять футів од мене, губи потріскалися, макіяжу нема, під нігтями бруд, очі байдужі. Ніколи не бачив я їх такими мертвими, але, може, я їй раніше в очі й не зазирав. Вона дивиться на мене. Я впевнений, що на мене, а не на Лейсі, Бена або Радара. Я такого пильного погляду не відчував на собі відтоді, як ото ми наткнулися на Роберта Джойнера в Джеферсон-парку.

Марго довго мовчить, мене лякає її погляд, і я зупиняюся. «Тут ми стоїмо з цією загадкою вдвох», — як писав Вітмен.

Нарешті вона каже:

— Дайте мені хвилин п’ять, — а потім знову сідає за стіл і продовжує писати.

Я спостерігаю, як вона пише. Загалом вигляд у неї, як і раніше. Не знаю чому, але я чекав, що вона зміниться. Стане старшою, і я насилу її впізнаю, коли побачу знову. Аж ось вона переді мною, за оргсклом, і на взір вона геть як Марго Рот Шпігельман, як дівчина, яку я знаю з двох років, дівчина, що її я витворив собі й покохав.

І тільки тепер, коли вона згортає нотатник, ховає його в наплічник, підводиться і йде до нас, я розумію, що цей мій образ був не тільки хибний, а й небезпечний. Неправильно гадати, ніби людина — це більш ніж просто людина.

— Привіт, — каже Марго до Лейсі, всміхаючись. Спочатку пригортає Лейсі, потім вітається за руку з Беном, потім з Радаром. Звівши брови, каже: — Привіт, К., — і обіймає мене, поспішно і неміцно. Я волів би потримати її довше. Мені хочеться, аби щось сталося. Хочеться, аби Марго заплакала в мене на грудях, щоб сльози котилися замурзаними щоками і крапали мені на футболку. Але вона лише квапливо мене обіймає і сідає на підлогу.

Я сідаю навпроти, Бен, Радар і Лейсі — поряд зі мною, обличчям до неї.

— Радий тебе бачити, — за якийсь час мовлю я, і мені здається, ніби я уриваю якусь безмовну молитву.

Марго відкидає з чола пасмо. Здається, вона добирає слова, перш ніж заговорити.

— Я… е-е-е… Е-е-е… Мені нечасто буває важко зібратися на думці, так? Просто останнім часом я ні з ким не розмовляла. Гм. Може, почнемо ось із чого: що ви в біса тут робите?

— Марго, — каже Лейсі.— Господи Ісусе, ми так хвилювалися!

— Хвилюватися немає чого, — радісно відповідає Марго. — У мене все гаразд, — вона підносить великі пальці обох рук. — Все о’кей.

— Могла би подзвонити і повідомити про це, — в голосі Бена звучить розчарування. — Не довелося б їхати чортзна куди.

— Як показав мій досвід, Кривавий Бене, якщо йдеш, то йди! Ти, до речі, чому це в сукні?

Бен червоніє.

— Не називай його так, — різко каже Лейсі.

Марго вражено дивиться на неї.

— Боже, ти що, зустрічаєшся з ним?

Лейсі мовчить.

— Ти з ним справді зустрічаєшся, — констатує Марго.

— Ну, взагалі воно так, — відповідає Лейсі.— І взагалі він класний. І взагалі ти — стерво. І взагалі я йду. Приємно було побачитися, Марго. Дякую тобі за те, що цілий місяць останнього класу залякувала мене та змушувала почуватися лайном, а потім повелася як стерво, коли ми тебе знайшли, щоб переконатися, що в тебе все гаразд. Дуже приємно було запізнатися з тобою.

— Мені теж. Ну, тобто, без тебе звідки б я дізналася, яка я гладка?

Лейсі підводиться і простує до виходу, підлога аж вібрує від її ходи. Бен рушає за нею. Я обертаюся — підводиться і Радар.

— Я тебе ніколи й не знав до цих твоїх підказок, що ти полишала, — каже він. — І підказки мені подобалися більше, ніж ти сама.

— Що він верзе? — питає мене Марго. Радар не відповідає. Просто йде собі.

Мені, звісно, теж треба піти з ними. Вони ж набагато більші друзі для мене, ніж Марго. Але у мене є до неї запитання. Коли вона підводиться і йде назад до своєї кабінки, я починаю з найочевиднішого:

— Чого ти поводишся як свиня?

Тут Марго враз обертається, хапає мене за футболку і кричить:

— А як ти собі уявляв, якщо ви приперлися сюди без попередження?!

— А як би я тебе попередив, якщо ти наче з лиця землі зникла?!

Марго мружиться, і я розумію, що їй нема чого на це відповісти, тому й далі тисну. Я страшенно сердитий. За те… за те… не знаю. За те, напевно, що вона виявилася не тією Марго, яку я очікував зустріти. Не тією Марго, яку я собі малював останнім часом — і, як мені здавалося, правильно малював.

— А я гадав, ніби ти після тієї ночі ні з ким не виходиш на зв’язок, тому що в тебе якась важлива причина є. І… ось вона, твоя причина? Стати волоцюгою?

Вона випускає мою футболку, відштовхує мене.

— Ну і хто після цього свиня? Тільки так і можна йти. Для цього треба зібрати всю себе і враз відірвати — мов пластир. А ти можеш і далі бути собою, Лейсі може і далі бути собою, нехай усі будуть і далі собою, а я — собою.

— Так, тільки я не міг бути собою, бо думав, що ти померла. Дуже довго думав. І довелося накоїти різної дурні, якої за інших обставин я нізащо не утнув би.

Тут Марго починає верещати на мене і знову хапається за мою футболку, щоб опинитися зі мною віч-на-віч.

— Ой, маячня. Ти сюди їхав зовсім не для того, щоб переконатися, чи все зі мною гаразд. Ти приїхав, бо хотів порятувати бідолаху Марго від її розладнаної особистості, хотів, щоб я до кінця життя дякувала лицареві в блискучих латах, щоб скинула одяг і благала взяти моє тіло.

— Маячня! — кричу я, бо це майже так і є.— Ти ж просто гралася з нами? Хотіла навіть після свого від’їзду лишитися центром нашого всесвіту, щоб усі думки крутилися лише навколо тебе.

Марго і далі верещить, я навіть не думав, що її голос може бути таким гучним.

— К., та ти навіть не на мене гніваєшся! Ти гніваєшся на образ тієї Марго, що живе у тебе в голові з самого дитинства, і, крім нього, нічого не бачиш!

Вона хоче від мене відвернутися, але я хапаю її за плечі, обертаю до себе і, не відпускаючи, кажу:

— Ти взагалі думала про те, як сприймуть твоє зникнення? Про Руті? Про мене, Лейсі, про всіх інших, кому ти була небайдужа? Ні. Звісно ж, ти не думала. Бо навіщо думати про те, що відбувається не з тобою! Так, Марго? Так?

Вона більше не пручається. Згорбившись, іде до свого «кабінету». Буцає ногою стіни з оргскла, ті з гуркотом падають на стіл і крісло, а потім з’їжджають на підлогу.

— ЗАТКАЙСЯ, ЗАТКАЙСЯ, ВИРОДКУ!

— О’кей, — погоджуюсь я. Чомусь те, що Марго розлютилася, допомагає мені заспокоїтися. Я починаю говорити з нею, як моя мама. — Я заткаю пельку. Ми обоє в нестямі. А у мене до тебе ще багато запитань.

Вона сідає в крісло, поставивши ноги на оргскло, яке допіру було стіною. І втуплюється в куток. Між нами футів десять.

— Як це ви мене розшукали?

— Я гадав, ти хотіла, щоб ми тебе знайшли, — кажу я так тихо, аж навіть дивуюся, що вона почула.

— І близько ні.

— «Пісня про себе», — відповідаю я. — Гатрі вивів мене на Вітмена. Вітмен указав на двері. Двері — на торгівельний центр. Ми змогли прочитати напис на стіні. Я про «паперові міста» не зрозумів: це ж могли бути й недобудовані присілки, я подумав, що ти поїхала в якийсь із них і не збираєшся повертатися. Боявся, що ти померла там десь, наклала на себе руки, але з якоїсь причини хотіла, щоб я тебе знайшов. Я об’їхав купу занедбаних присілків — тебе шукав. А потім зіставив мапу з сувенірної лавки з дірочками в стіні. Став читати цю поему уважніше і вирішив, що ти, напевно, не поневіряєшся, а просто десь засіла і плануєш щось. Пишеш у своєму нотатнику. Я знайшов на мапі Аґлое, побачив твій коментар в «Омніпедії», ми махнули рукою на вручення атестатів і примчали сюди.

Марго пригладжує коси, але вони тепер такі короткі, що лиця вже не затуляють.

— Не подобається мені ця стрижка, — озивається раптом вона. — Хотіла змінити імідж, а вийшло безглуздо.

— А мені подобається, — відповідаю я. — Гарно обрамлює обличчя.

— Пробач, що я зустріла вас, як стерво. Ти просто зрозумій… ви ж як з неба впали, я мало не обдзюрилася…

— Ну, могла б так і сказати: «Люди, я через вас мало не обдзюрилася».

— Авжеж, — пирхає вона, — бо саме таку Марго Рот Шпігельман всі знають і люблять.

На мить вона замовкає, а потім каже:

— Даремно я в «Омніпедію» написала. Просто мені здалося, що буде прикольно, якщо це виявлять згодом. Гадала, копи, може, простежать, але буде вже запізно. Адже в «Омніпедії» мільярд сторінок. Я не думала…

— Що?

— Відповідаючи на твоє запитання: я багато думала про тебе. І про Руті. І про батьків. Ну, звісно ж! Так, можливо, я найбільша егоцентристка в історії людства. Але невже ти вважаєш, що я так учинила б, якби не відчувала потреби? — Марго хитає головою.

Тепер вона обертається до мене, ставить лікті на коліна, й у нас починається справжня розмова. На відстані, але нехай хоч так.

— Я просто не вигадала, як мені ще піти, щоб мене назад не затягли.

— Я дуже радий, що ти не померла, — зізнаюся я.

— Я теж, — погоджується Марго. Вона всміхається, і я вперше бачу усмішку, за якою так скучив. — Тому мені й треба було виїхати. Хоч життя і відстійне, воно краще, ніж його протилежність.

У мене дзвонить телефон. Це Бен. Я відповідаю.

— Лейсі хоче з Марго поговорити, — повідомляє він.

Я підходжу до Марго, вручаю телефон їй і залишаюся поруч, а вона сидить згорбившись і слухає. До мене долинає балаканина з динаміка, а потім Марго перебиває:

— Слухай, вибач. Я просто дуже злякалася.

А потім тиша. За хвилю знову чується голос Лейсі, Марго сміється, щось відповідає. Я думаю, що треба дати їм поспілкуватися наодинці, й починаю оглядати стодолу. У протилежному кутку біля стіни Марго облаштувала ліжко — чотири в’язанки сіна, а на них — надувний помаранчевий матрац. На окремій в’язанці лежить охайний стос одягу. Є зубна щітка і паста, велика пластянка. Це все стоїть на книжках: Сільвія Плат, «Бойня номер п’ять» Курта Воннегута. Неймовірне поєднання порядного міщанства і моторошного занепаду. Але з іншого боку, так само неймовірним мені здається і те, як багато часу я витратив, уявляючи, що Марго живе якось інакше.

— Вони в мотелі в парку. Лейс веліла передати тобі, що вони вранці повертаються, незалежно від того, їдеш ти чи ні,— лунає ззаду голос Марго.

І коли я чую це «ти» там, де має бути «ми», я вперше замислююся про те, що буде далі.

— Мені майже всього вистачає,— каже вона, зупиняючись поруч зі мною. — Тут надворі є туалет, але він трохи занедбаний, тому я їжджу на стоянку для вантажівок на схід від Роско. Там є і душова, у жіночій кабінці досить чисто, бо далекобійниць не так багато. Інтернет є теж. Тут у мене наче домівка, а стоянка — дача.

Я сміюся. Марго проходить далі й опускається навколішки, шукає щось у в’язанках сіна. За хвилю дістає ліхтарика і пластмасовий тонкий квадратик.

— Оце і все, що я купила за місяць, якщо не рахувати харчів і бензину. Витратила всього три сотні.

Я беру той квадратик до рук і бачу, що це програвач на батарейках.

— Я прихопила з дому кілька альбомів, — розповідає Марго. — Але в місті, звісно, ще куплю.

— У місті?

— Ага. Я ж сьогодні в Нью-Йорк їду. У «Омніпедії» про це написано. Розпочинаю справжню подорож. Спочатку я збиралася цього дня виїхати з Орландо — хотіла все ж таки отримати атестат, потім улаштувати традиційну випускну ніч, а наступного ранку вшитися. Але стало вже геть нестерпно. Я реально зрозуміла, що навіть години зайвої не витерплю. Дізнавшись про Джейса, я подумала: у мене ж усе сплановано, просто дату поміняю. Але мені дуже шкода, що я вас налякала. Я намагалася зробити так, щоб ви не хвилювалися, але останні години минули в такому поспіху! Не найкраща то була моя операція.

Але мене план її втечі й залишені сліди дуже вразили. Ще більше мене здивувало зізнання, що в початковому плані був присутній я.

— Може, ти мені поясниш, — прошу я, намагаючись усміхнутися. — Мені, розумієш, трохи цікаво. Що у тебе було сплановано, а що ні? Чому ти залишила мені вказівки, чому взагалі втекла, все таке.

— Гм, о’кей. Але доведеться почати здалеку, розповісти передісторію.

Марго підводиться, я йду за нею слід у слід — вона легко і спритно обходить гнилі мостини підлоги. Ми повертаємося до її «кабінету», вона лізе в наплічник і дістає свій чорний нотатник. Сідає на підлогу, схрестивши ноги, і поплескує долонею поруч. Я сідаю. Марго постукує по згорненому нотатнику.

— Отже, все це почалося дуже давно. Класі в четвертому я почала в цьому нотатнику писати повість. Такий собі детектив.

Мені раптом спадає на думку, що можна видерти нотатник у неї з рук і шантажувати ним. Змусити повернутися в Орландо, знайти роботу, мешкання і жити там до самого коледжу, — так ми бодай літо разом проведемо. Але я просто слухаю.

— Ну, хвалитися я не люблю, але це просто геніальний витвір літератури. Жартую. Насправді це фантастична бридня десятирічної мрійниці. У головній ролі — дівчисько на ім’я Марго Шпігельман, їй десять років, як і мені, тільки в неї люблячі заможні батьки, які купують їй усе, що їй заманеться. Марго закохана в хлопчика на ім’я Квентин, який відрізняється від тебе тільки тим, що він безстрашний герой, готовий померти за неї і все таке. Ще там є Мирна Мустела, точно така сама, як справжня Мирна Мустела, тільки чарівна. Наприклад, за сюжетом, той, хто її погладить, десять хвилин після цього не може брехати. А ще вона розмовляє. Ну звісно, вона розмовляє. Хто ж у десять років напише про собаку, який не вміє розмовляти?

Я сміюся, хоча думаю про ту десятирічну Марго, яка була закохана в десятирічного мене.

— Так от, у повісті,— провадить вона, — Квентин з Марго і Мирною Мустелою розслідують таємничу смерть Роберта Джойнера, який загинув так само, як і в реальності, тільки не сам застрелився, а хтось йому допоміг. Ну і ми намагаємося дізнатися, хто це був.

— І хто ж?

— Хочеш, щоб я тобі кінцівку розповіла й зіпсувала інтригу? — сміється вона.

— Ну, — кажу я, — тоді я ліпше все прочитаю.

Марго розгортає нотатник і показує мені сторінку.

Зрозуміти нічого не можна, і не тому, що у неї поганий почерк, а тому, що на горизонтальні рядки накладаються ще й вертикальні.

— Перехресне писання, — каже вона. — Усім, крім Марго, читати важкувато. Тож доведеться розповідати, але ти спочатку пообіцяй, що не гніватимешся.

— Обіцяю, — кажу я.

— З’ясовується, що злочинець — брат колишньої дружини Роберта Джойнера, яка любила випити. Він збожеволів, бо ним заволодів дух лютої домашньої кицьки, яка жила ще в Давньому Єгипті. Класна повість, я ж сказала. Так от, ми з тобою і Мирною Мустелою знаходимо вбивцю, він намагається пристрелити мене, але ти кидаєшся під кулю і героїчно вмираєш у мене на руках.

— Пречудово! — регочу я. — Початок багатообіцяючий: я, закохана в мене красуня, таємниця й інтрига… і тут мене пришили.

— Ну так, — усміхається Марго. — Але я просто змушена була тебе вбити, а то нам під кінець залишалося тільки зайнятися цим самим, а в десять років я була не готова таке писати.

— Справедливо, — погоджуюся я. — Та коли редагуватимеш, щось таки має відбутися.

— Ну, хіба що потому як тебе застрелять. Поцілунок перед смертю.

— Дуже мило з твого боку.

Я міг би встати, підійти до неї і поцілувати її. Міг би. Але ще далеко не все зруйновано.

— Отож, я закінчила свій детектив у п’ятому класі. За кілька років я вирішила втекти в Міссісіпі. І почала записувати план утечі просто згори на цьому старому творі, а потім поїхала маминим автом за тисячу миль, залишивши в тарілці підказку. Сама поїздка мені не сподобалася — було дуже самотньо. Але мене тішив той факт, що я це утнула. Тому я заходилася планувати всілякі приколи: як звести конкретних дівчат з конкретними хлопцями, як прикрасити будинок туалетним папером, усілякі нові секретні мандрівки і все такс. До початку першого курсу я списала півнотатника і вирішила, що викину ще одного коника — справжнього коника — і втечу.

Марго збирається провадити, але я змушений її перебити:

— Слухай, а справа в місті чи все ж таки в людях? А якби люди були інші?

— А як можна відокремити одне від іншого? Люди — це місце — це люди. Та в будь-якому разі, по-моєму, дружити там більше ні з ким. Я гадала, що всі або налякані, як ти, або неуважні, як Лейсі. А…

— Я не такий уже й наляканий, як ти думаєш, — заперечую я. І це правда. Я зрозумів це тільки після того, як сказав, але все ж таки…

— Стривай, я дійду й до цього, — каже Марго, мало не плачучи. — Так от, коли я вчилася на першому курсі, Гас відвіз мене в Оспрі… В цей занедбаний торгівельний центр. І потім я почала регулярно їздити туди сама, просто тусуватися і плани свої писати. І до останнього курсу в мене вже всі думки були тільки про цю остаточну втечу. Не знаю, може, через те, що я цю свою давню писанину перечитала, але я вирішила включити у свої плани тебе. Я вирішила, що ми все це робитимемо разом — ну, в «Морський світ» заліземо, наприклад, — хотіла, щоб ти перестав бути таким чемним хлопчиком. Я розраховувала на те, що ця ніч тебе розкріпачить. А потім я зникну, а ти запам’ятаєш мене назавжди.

План виходив сторінок на сімдесят, і я вже була готова до його реалізації, все в ньому сходилося дуже добре. І тут я дізнаюся про Джейса і вирішую тікати. Негайно. Атестат мені не потрібен. Який у ньому сенс? Але спочатку слід підігнати план під обставини. І тому я цілий день сиджу з нотатником, редагую, включаю в свого «великого коника» Бекку, Джейса, Лейсі й усіх, кого я помилково вважала друзями, щоб, перш ніж кинути їх назавжди, показати їм, як я їх усіх ненавиджу.

Але мені все одно хотілося, щоб поруч був ти. Мене досі вабила думка зробити тебе бодай трохи схожим на крутого героя з моєї дитячої повісті.

А потім ти мене здивував, — провадить Марго. — Я всі ці роки вважала тебе паперовим хлопчиком: ти здавався мені двовимірним — і як персонаж, і як людина, — в житті ти був, певна річ, інший, але все ж таки плаский. Але в ту ніч ти раптом виявився справжнім. І все це вийшло так незвично і прикольно, що я, повернувшись уранці до себе в кімнату, почала скучати за тобою. Мені хотілося зайти до тебе, побути з тобою, поговорити, але я вже вирішила, що поїду, тому треба було їхати. В останню секунду мені спало на думку заповісти тобі Оспрі. Лишити його тобі, щоб ти зробив ще один крок геть від отого-вічно-переляканого-кота.

Ну, отож. Таке. Думати довелося дуже швидко. Я наліпила плакат з Вуді на жалюзі, обвела пісню на платівці, підкреслила два рядки в «Пісні про себе» не тим маркером, яким користувалася, коли читала її для себе. А коли ти пішов у школу, я залізла до тебе через вікно і засунула в двері записку. Потім сама поїхала в Оспрі: почасти тому, що ще не була готова виїхати, а почасти тому, що там треба було прибрати, перш ніж туди потрапиш ти. Зрозумій, я не хотіла, щоб ти хвилювався. Тому я зафарбувала напис — я не знала, що його все ж таки вдасться прочитати. Видерла сторінки з календаря, якими користувалася, зняла мапу — вона там висіла відтоді, як я відшукала на ній Аґлое. А потім я зрозуміла, що втомилася і мені поки нема куди їхати, й лягла спати. Отак я там дві ночі провела — збиралася на мужності, напевно. А ще, може, сподівалася, що ти знайдеш мене швидше. Але потім я все ж таки поїхала. Сюди діставалася дві доби. І відтоді я тут.

Здається, вона закінчила, а в мене є ще одне питання.

— А чому саме сюди?

— Паперове місто для паперової дівчини, — каже Марго. — Я вперше дізналася про Аґлое з книги «цікавих фактів», років у десять-одинадцять. І постійно про нього згадувала. По правді кажучи, коли я ходила в «Сан-Траст», включно з нашою спільною вилазкою, я думала не про те, що всі люди з паперу. Я дивилася вниз і думала, що з паперу я сама. Це я квола, це мене можна зім’яти, а не всіх інших. І от у чому секрет. Людям подобається цей образ паперової дівчини. Завжди подобався. І найгірше те, що він притягував мене саму. Я його культивувала, розумієш?

Це ж здорово — втілити в життя той образ, який подобається всім. Але я сама до кінця не могла повірити в свою паперовість. А Аґлое — те місце, де паперове стає реальним. Цятка на мапі стала справжнім містечком, набагато реальнішим, ніж могли уявити ті хлопці, які втицьнули його на мапу. І я подумала, що паперова дівчина тут теж зможе знайти справжнє життя. В такий спосіб я хотіла сказати дівчині, схибленій на увазі, вдяганці тощо: «Як заїдеш у паперові міста, то вже ніколи не повернешся».

— Графіті на стіні,— кажу я. — Боже, Марго, я стільки покинутих присілків об’їхав у пошуках твого тіла! Я справді… справді думав, що ти померла.

Вона підводиться, якусь хвилю порпається в речах, потім бере Сильвію Плат і читає вголос:

— «Та коли дійшло до справи, шкіра на зап’ясті видалася такою білою і беззахисною, що я не змогла наважитися. Так ніби те, що я зібралася вбити, ховається не під шкірою і не в тонких синюватих жилках, які сіпаються під моїм пальцем, а десь в іншому місці — глибшому, таємничішому, — і дістатися туди буде набагато важче», — Марго знову сідає поруч, обличчям до мене; ми так близько, що торкається тканина наших джинсів. — Я знаю, про що йдеться. Що це за місце — глибше, таємничіше. Це наче внутрішні тріщинки. Зайві шпари, які не сходяться.

— Ідея мені подобається, — кажу я. — Як тріщини в облавку корабля.

— Так, так!

— І рано чи пізно тягнуть на дно.

— Саме так, — погоджується Марго. Ми говоримо дедалі швидше.

— Не можу повірити, що ти не хотіла, щоб я тебе знайшов.

— Вибач. Якщо тобі від цього стане легше, ти мене вразив. І я рада тебе бачити. З тобою добре подорожувати.

— Це що — пропозиція? — запитую я.

— Можливо, — усміхається вона.

Моє серце вже так давно тріпоче, що цю отруту можна витерпіти — ну, майже.

— Марго, якщо ти повернешся додому на літо… Мої батьки сказали, що ти можеш пожити в нас. Або знайдеш собі роботу і квартиру, а потім поїдеш учитися, і тобі більше не доведеться жити з твоїми батьками.

— Біда не тільки в них. Мене знову засмокче, — каже вона, — і я вже не виберуся. Біда не в плітках, не у вечірках і не в усьому цьому лайні, а в тому, що правильне життя — коледж, робота, чоловік і дітлахи — це небезпечна пастка.

Біда в тому, раптом думаю я, що я вірю в коледж, роботу і, може, колись навіть і дітлахів. Я вірю в майбутнє. Може, це мій недолік, але у мене він вроджений.

— Навчання розширює можливості,— нарешті кажу я. — А не обмежує їх.

Марго посміхається.

— Спасибі, адвокате вищої освіти Джейкобсен, — відповідає вона і змінює тему. — Я часто уявляла тебе в Оспрі. Чи звикнеш ти до нього. Чи перестанеш боятися щурів.

— Звик. Мені навіть почало там подобатися. Я провів там ніч, коли всі були на балу.

— Фантастика, — посміхається вона. — Я так і думала, що рано чи пізно тобі сподобається. Мені в Оспрі жодного разу не було нудно, але це тому, що завжди приходила пора повертатися додому. А тут я занудьгувала. Тут нема чого робити, і я так багато читаю! А ще нервую, я ж тут нікого не знаю. Я чекала, що самотність і нерви змусять мене повернутися. Аж ні: це єдине, чого я зробити не можу, К.

Я киваю. Це я розумію. Але я все ж таки роблю ще одну спробу.

— А що потім? Коли скінчиться літо? Як же коледж? І вся решта життя?

— А що? — знизує Марго плечима.

— Ти не хвилюється про, ну, майбутнє?

— «Майбутнє — це безліч нині», — каже вона. На це мені заперечити нема чого, я просто перетравлюю думку, а Марго провадить: — Це Емілі Дікінсон. Я ж кажу, я багато читаю.

Я думаю, що майбутнє заслуговує віри в нього. Але з Емілі Дікінсон сперечатися складно. Марго підводиться, завдає рюкзак на плече, простягає мені руку:

— Прогуляймося.

Коли ми виходимо надвір, вона просить у мене телефон. Набирає номер, я хочу відійти, щоб дати їй поговорити, але вона хапає мене за руку і не відпускає. Ми разом ідемо в поле, вона розмовляє з батьками.

— Привіт, це Марго… Я в Аґлое, штат Нью-Йорк, з Квентином… Е-е-е… ні, мамо, просто думаю, як тобі відповісти по-чесному… Мамо, годі… Не знаю, мамо… Я вирішила поїхати у вигадане місто. Ось що сталося… Не думаю, що повернуся… Можна з Руті поговорити?.. Привіт, сестричко… Так, але я перша тебе полюбила… Так, вибач. Це була помилка. Я думала… Не знаю, про що я думала, Руті, але це точно була помилка, і тепер я дзвонитиму. Мамі, може, й ні, а тобі — так… По середах?.. По середах ти зайнята. Гм. О’кей. А який день тебе влаштує?.. Тоді вівторок… Ага, щовівторка… Ага, і цього вівторка теж, — Марго міцно заплющує очі, зціплює зуби. — О’кей, Руті, передай трубку назад мамі, гаразд?.. Мамо, я тебе люблю. Все буде добре. Точно тобі кажу… Ага, о’кей, і ти теж. Бувай.

Вона зупиняється, згортає мій телефон-книжечку, але не віддає. Стискає його так міцно, що кінчики пальців рожевіють, а потім впускає його на землю. Верещить — недовго, але дуже голосно, — і коли вереск завмирає, я вперше усвідомлюю, наскільки в Аґлое тихо.

— Вона думає, що я зобов’язана їй догоджати і що в мене не може бути ніяких своїх бажань, а коли я не догоджаю — мене викидають. Вона замки змінила. Це перше, що вона мені сказала. Господи Ісусе!

— Співчуваю, — кажу я, розсуваючи високу жовто-зелену траву. — Але з сестрою ти була рада поговорити?

— Так, вона класна. Знаєш, я зла на себе, що не подзвонила їй раніше.

— Авжеж, — погоджуюся я. Марго грайливо мене підштовхує.

— Ти повинен мене тішити, а не засмучувати! — каже вона. — Це ж твоя робота!

— Я й не знав, що моя робота — вам догоджати, пані Шпігельман.

— О-о-о, — сміється вона, — це так маму звати. Який удар! Але так і є… Ну, розкажи мені і про себе. Якщо Бен з Лейсі зустрічаються, у вас там, напевно, щоночі оргії з дівчатками з підтанцьовки?

Ми повільно йдемо нерівним полем. Спершу воно не здається мені великим, але ми йдемо і йдемо, а дерева на обрії не наближаються. Я розповідаю про те, як ми втекли з вручення атестатів, як неймовірно закрутився наш Дрейдел. Про бал, про те, як Лейсі посварилася з Беккою, як я ночував у Оспрі.

— В ту ніч я остаточно переконався, що ти там була, — кажу я. — Ковдра зберегла твій запах.

Її рука торкається моєї долоні, й я хапаю її, бо відчуваю, що руйнувати вже майже нічого. Марго дивиться на мене.

— Я повинна була виїхати. Я дарма тебе перелякала, це безглуздо вийшло, слід було все трохи краще спланувати. Але я справді повинна була виїхати. Розумієш?

— Так, — відповідаю я. — Але гадаю, що тепер ти можеш повернутися. Серйозно.

— Ні, не розумієш, — заперечує Марго, і вона має рацію. Це написано на моєму обличчі: я не можу стати нею, а вона не може стати мною. Може, у Вітмена і був такий дар, але в мене його немає. Мені доводиться питати у пораненого, де болить, бо сам я не можу стати цим пораненим. Єдиний поранений, яким я можу бути, це я сам.

Притоптую траву і сідаю. Марго вкладається поруч зі мною, підставивши під голову наплічник. Тоді я теж лягаю. Вона дістає з наплічника кілька книжок і дає мені — щоб і в мене була подушка. «Вибране» Емілі Дікінсон і «Листя трави».

— У мене було два примірники, — пояснює вона з усмішкою.

— Поема до біса чудова, — кажу я. — Кращої ти і вибрати не могла.

— Насправді я того ранку робила все, скоряючись якомусь імпульсу. Згадала рядки про двері й вирішила, що пасують вони ідеально. Але, приїхавши сюди, я її перечитала. Ми її проходили давно, на англійській, і мені сподобалося. Я багато віршів читала. Намагалася зрозуміти, що саме в тобі мене в ту ніч так здивувало? Довгий час я думала: те, що ти цитуєш Еліота.

— А насправді,— кажу я, — тебе вразив розмір моїх біцепсів і те, як граційно я вилазив з вікна.

Марго посміхається.

— Замовкни і дай мені зробити комплімент як слід. Справа не у віршах і не в біцепсах. Мене здивувало, що, попри все твоє хвилювання, ти дійсно виявився схожим на того Квентина з моєї дитячої повісті. Розумієш, я пишу свої плани згори цього тексту вже кілька років, і щоразу я перечитувала сторінку, перш ніж її списати, і над кожною сторінкою реготала — ти не ображайся, але я думала: «Господи, невже я вважала Квентина Джейкобсена таким спокусливим мачо, таки відданим борцем за справедливість?» А потім… розумієш, ти в якомусь сенсі таким і виявився.

Я міг би перевернутися набік, і вона б теж лягла до мене обличчям. І ми б поцілувалися. Але навіщо зараз її цілувати? Це ні до чого не призведе. І ми так і лежимо, задивившись у безхмарне небо.

— Нічого не буває так, як ти уявляєш, — каже Марго.

Небо схоже на сучасну монохромну картину, мене затягує ілюзія його глибини, воно робить мене вищим.

— Так, це правда, — погоджуюся я. Але, подумавши секунду, додаю: — Та якщо не уявляти, взагалі нічого ніколи не буде.

Уява недосконала. В чужу голову не залізеш. Я уявити не міг, що Марго розгнівається, коли ми її знайдемо, що вона пише повість і згори по цій повісті. Але все ж таки єдиний вихід — це намагатися уявити, що ти сам стаєш кимсь іншим або світ стає якимсь іншим. Це той інструмент, який убиває фашистів.

Марго розвертається до мене, кладе голову мені на плече, і ми лежимо — як лежали в моїй фантазії у «Морському світі». Для цього довелося проїхати тисячу миль, але ось воно: її голова в мене на плечі, подих лоскоче шию, нас обох охоплює втома. Зараз ми стали такими, якими я хотів бачити нас тоді.

Коли я прокидаюся, у згасаючому світлі дня все здається важливим: і жовтувате небо, і стебла трави, що повільно погойдуються над головою. Я перевертаюся на бік і бачу, що Марго Рот Шпігельман стоїть навколішках за три фути від мене, джинси щільно обтягують їй ноги. За хвилю я усвідомлюю, що вона копає. Я підповзає до неї — суха земля під долонями радше схожа на пил. Марго усміхається до мене. Серце у мене калатає зі швидкістю звуку.

— Що копаємо? — запитую я.

— Неправильне запитання, — каже Марго. — Правильне питання: для кого копаємо?

— Гаразд. І для кого копаємо?

— Ми копаємо могили для Маленької Марго, Маленького Квентина, маленької Мирни Мустели й бідолахи-мерця Роберта Джойнера.

— Такий похорон, мабуть, я розумію, — кажу я. Земля тут суха, злежана, поцяткована ходами комах, вона схожа на покинутий мурашник. Але ми наполегливо риємо голіруч, кожна пригорща землі аж курить. Нарешті викопуємо широку і глибоку нору. Могила повинна бути гідною. Незабаром яма мені вже по лікоть. Витираючи піт зі щоки, я замурзую рукав сорочки. Марго аж упріла. До мене долинає її запах, він такий самий, як і в ту ніч, — перш ніж вона стрибнула в канаву біля «Морського світу».

— Я його ніколи як реальну людину не сприймала, — зізнається вона.

Я вирішую, що це привід зробити паузу, і сідаю навпочіпки.

— Кого, Роберта Джойнера?

Марго наполегливо риє.

— Ага. Ну, тобто він — це пригода в моєму житті, розумієш? Але ж, перш ніж зіграти другорядну роль у драмі мого життя, він відіграв головну роль у драмі власного життя.

Я теж ніколи не бачив у ньому особистості. Хлопця, який колись порпався в землі, як-от я. Любив, як-от я. У якого обірвалися ниточки, який не відчував, що потріскався всередині. Як-от я.

— Так, — кажу я за хвилю і знову беруся копати. — Я теж завжди сприймав його тільки як труп.

— Шкода, що я нічого не змогла зробити, — відповідає Марго. — Шкода, що ми не показали всім, які ми герої.

— Ага, — погоджуюсь я. — Добре було б сказати йому свого часу, що, хай що там сталося, це ще не кінець світу.

— Так, хоча рано чи пізно щось тебе все одно вбиває.

— Ну, так, — стенаю я плечима. — Я не кажу, що пережити можна що завгодно. Але багато чого все ж таки можна — за винятком останнього.

Я знову порпаюся в землі, вона тут набагато чорніша, ніж там, у нас. Кидаю пригорщу на купу, знову сідаю. Мені спадає дещо на думку, і я намагаюся це сформулювати. Я ще жодного разу не казав Марго стільки слів поспіль за всю довгу і повну подій історію наших з нею взаємин, але це мій останній хід у нашій грі.

— Коли я міркував про його смерть, — траплялося це, зізнаюся, нечасто, — я думав саме так, як ото ти сказала: що у нього всі ниточки обірвалися. Сказати про це можна по-різному: ниточки обірвалися або корабель потонув, але, мабуть, ми — як трава: наше коріння так тісно переплелося, ми настільки взаємозалежні, що живі всі, поки живий бодай хтось. Ну, тобто метафор можна всяких навигадувати. Але обирати свою метафору треба обережно, адже це важливо. Якщо обираєш ниточки, то уявляєш світ, у якому ти можеш просто несподівано розбитися. Якщо обираєш траву, то віриш у загальний взаємозв’язок: в те, що коріння не тільки утримує нас укупі, а й допомагає зрозуміти одне одного, стати одне одним. У всякої метафори є прихований зміст. Розумієш, про що я?

Марго киває.

— Мені подобаються ниточки. Завжди подобалися. Я так відчуваю. Але, напевно, через це я сприймаю біль як щось фатальніше, ніж воно є насправді. Люди не такі крихкі, якими я їх сприймаю з цими ниточками. Але й трава мені теж подобається. Трава зв’язала мене з тобою, допомогла побачити в тобі особистість. Але ми все-таки не пагони однієї рослини, я не можу бути тобою. Як і ти — мною. Можна уявити іншу людину — але не до кінця, розумієш?

— Може, це як от ти казала раніше: що ми всі тріснули. Що народжується людина водонепроникним судном. А потім починає коїтися казна-що: люди нас кидають, не люблять, не розуміють, а ми не розуміємо їх, і ми втрачаємо, підводимо, ображаємо одне одного. І наше судно дає тріщини. І коли з’являється перша тріщина, кінець стає неминучим. Коли в Оспрі почне просягати дощ, ніхто вже його не полагодить. Але поміж тією миттю, як з’являється тріщина, і тією, як судно потоне, є час. І тільки в цей час у нас є шанс побачити одне одного, тому що поглянути за межі себе вдається лише через ці тріщини, зазирнути вглиб іншого — теж. Коли ми опинилися віч-на-віч? Тільки тоді, коли ти помітила мої тріщини, а я — твої. А доти ми бачили тільки вигадані óбрази одне одного — як я ото дивився на твоє вікно, затулене жалюзі, але не міг зазирнути всередину. А коли з’являється тріщина, всередину потрапляє світло. І світло виливається назовні.

Марго притуляє палець до вуст, наче зосередилася, або наче затуляє їх від мене, або наче намагається на дотик відчувати слова, які скаже.

— А ти неабищо! — нарешті мовить вона. Пильно дивиться на мене, поміж нами вже немає бар’єрів. Якщо я її поцілую, я нічого не досягну. Але мені вже нічого й не потрібно досягати.

— Я маю дещо зробити, — кажу я, і Марго ледве помітно киває, наче знає, про що мова, і я її цілую.

За хвилю вона каже, уриваючи наш поцілунок:

— Можеш приїхати в Нью-Йорк. Буде круто. Як цілуватися.

— Цілуватися — це неабищо! — кажу я.

— Значить, відмовляєшся? — каже вона.

— Марго, — кажу я, — у мене там усе моє життя, і я — не ти, я… — але договорити мені не вдається, бо вона мене цілує, і тоді я остаточно розумію, що тут наші з нею шляхи розходяться. Марго підводиться і йде до свого наплічника. Дістає нотатник, повертається до могили і кладе його на дно.

— Я сумуватиму за тобою, — шепоче вона — не знаю кому, мені чи нотатникові. І я, сам не знаючи кому, кажу:

— Я теж.

— З Богом, Роберте Джойнер, — кидаю я в могилу жменю землі.

— З Богом, юний і героїчний Квентине Джейкобсен, — продовжує Марго, теж кидаючи в яму жменю землі.

— З Богом, — кидаю я ще одну жменю, — безстрашна орландійко Марго Рот Шпігельман.

— З Богом, — теж кидає вона жменю, — чарівна собачко Мирно Мустела.

Ми засипаємо нотатник землею, притоптуємо. Там незабаром знову виросте трава. І стане нашим чарівним нестриженим волоссям могил.

Дорогою назад в універмаг Аґлое ми сплітаємо шорсткі від землі долоні. Я допомагаю Марго перенести речі — оберемок одягу, туалетне причандалля, офісне крісло — до авта. Така це важлива мить, що, здавалося б, від розмови має стати легше, аж ні — стає тільки важче.

Ми стоїмо на стоянці біля одноповерхового мотелю — прощання вже неминуче.

— Я куплю мобільник і дзвонитиму тобі,— каже Марго. — І на мейл писатиму. І лишатиму загадкові коменти до статті про «паперові міста».

Я всміхаюся.

— Напишу тобі, коли додому повернуся, — обіцяю я. — І чекатиму на відповідь.

— Слово даю. І ще побачимося. Я не прощаюся з тобою назавжди.

— Може, наприкінці літа зустрінемося якось перед навчанням…

— Ага, — погоджується Марго. — Непогана ідея.

Усміхнувшись, я киваю. Вона відвертається, а я думаю, чи всерйоз вона все це мені допіру сказала, і раптом бачу, що у неї тремтять плечі. Вона плаче.

— Ну, побачимося. А поки що писатиму, — кажу я.

— Так, — відповідає Марго, не обертаючись, хрипким голосом. — І я теж.

Ця розмова дозволяє нам хоч якось тримати себе в руках, щоб не зірватися. Малюючи в уяві майбутнє, ми можемо зробити його реальним або не зробити, але уявляти майбутнє все ж таки необхідно. Світло і виливається, і вливається.

Тут, на стоянці, я раптом усвідомлюю, що ще ніколи в житті не був так далеко від домівки і що я закоханий у Марго, але не можу поїхати з нею. Сподіваюся, це завдання для героя, бо я в житті ще не робив нічого важчого.

Я думаю про те, що зараз Марго сяде в своє авто, але вона все не сідає. Нарешті обертається до мене, і я бачу її мокрі очі. Простір поміж нами зникає. Ми востаннє граємо на обірваних струнах одне одного.

Я відчуваю долоні Марго в себе на спині. Ми цілуємося в темряві, але очі у мене розплющені, у Марго теж. Вона стоїть так близько, що я її бачу, тому що навіть зараз, поночі, на околиці паперового міста Аґлое з неї крізь шпарини цідиться невидиме світло. Поцілувавшись, ми притуляємося чолами і довго дивимося одне на одного. Так, я дуже добре бачу її у цій надтріснутій темряві.