Паперові міста

1

Проспав я, напевно, хвилин тридцять, о 6:32 задзеленчав будильник. Хоча я його сигналів не помічав цілих сімнадцять хвилин, аж доки мене не почали трусити за плече і здалеку не почувся мамин голос:

— Доброго ранку, сонько.

— Ага, — відказав я. Почувався страшенно змореним, і мені не хотілося в школу, але в мене була стовідсоткова відвідуваність, і хоча я розумів, що це нікого не вражає і пишатися тут узагалі нема чим, статистику псувати не хотілося. До того ж мені цікаво було подивитися, як тепер поводитиметься зі мною Марго.

Коли я увійшов на кухню, тато щось розповідав мамі — вони вдвох снідали за стійкою. Побачивши мене, він урвав свою розповідь і запитав:

— Як спалося?

— Чудово, — відказав я, і це була правда. Недовго, але солодко.

Він усміхнувся.

— А я саме розповідав, що мені всякчас сниться той самий сон, — повідомив тато. — Я в коледжі. На уроці івриту, тільки викладач його не знає, і в тексті якась нісенітниця. Але всі поводяться так, ніби ця вигадана мова і цей вигаданий алфавіт і є іврит. І мені доводиться складати іспит, писати мовою, якої я не знаю, навіть алфавіт розшифрувати не можу.

— Цікаво, — прокоментував я, хоча насправді цікаво мені не було. Немає нічого нуднішого, ніж чужі сни.

— Це метафора пубертатного періоду, — вклинилася мама. — Писати уві сні — це ознака зрілості, але ти цього зробити не можеш. Алфавіт — доросла система кодування при взаємодії — тобі незрозумілий.

Моя мама працює зі скаженими підлітками в дитячих кімнатах і у в’язницях. Гадаю, тому вона за мене і не хвилюється: оскільки я не взявся до ритуального обезголовлення щурів і не поливаю сечею собі обличчя, з моїм вихованням усе гаразд.

Нормальна мати могла б сказати щось на взірець: «Послухай, у тебе вигляд, наче після метамфетамінового загулу, і тхне від тебе водоростями. Ти часом не танцював кілька годин тому з Марго Рот Шпігельман, яку вкусила змія?»

Аж ні — їм краще той сон обговорювати!

Я прийняв душ, вдягнув футболку і джинси. Я запізнювався, але, якщо по правді, я завжди запізнююся.

— Ти запізнюєшся, — зауважила мама, коли я знову увійшов на кухню. Я силкувався розігнати туман у голові, щоб згадати, як зав’язуються шнурки на кедах.

— Я помітив, — сонно відказав я.

Мама відвезла мене до школи. Я сидів на місці Марго. Поки ми їхали, мама, на моє щастя, майже весь час мовчала — і я заснув, притулившись головою до скла.

Коли ми під'їхали до школи, я помітив, що машини Марго на звичному місці немає. Ну, я не здивувався, що вона запізнюється. Її друзі не збираються так рано, як мої.

Щойно я рушив до хлопців зі шкільного оркестру, Бен крикнув:

— Джейкобсене, мені все це приснилося чи… — (Я ледь помітно хитнув головою, і він відразу ж похопився). — …Ми з тобою справді здійснили шалену мандрівку Французькою Полінезією на вітрильнику з бананів?

— Так, смачний був той вітрильник, — відказав я. Радар глянув на мене і пішов під дерево, в тінь. Я попрямував до нього.

— Я запитав Анжелу, хто міг би піти з Беном. Глухо.

Я подивився на Бена, який розмовляв, не виймаючи з рота паличку для розмішування кави.

— Кепсько, — мовив я. — Але так і на краще. Ми з ним затусуємо і влаштуємо марафон у «Воскресіння» абощо.

Тут до нас підійшов і сам Бен.

— Ви що, бережете мої почуття? Я ж знаю, що ви обговорюєте трагічну неможливість знайти мені кицю на бал.

Розвернувшись, він пішов до школи. Ми з Радаром попрямували за ним і, теревенячи собі, пройшли повз репетиційну, де серед інструментів про щось балакали хлопці-першокурсники і другокурсники.

— Чому ти взагалі так хочеш туди потрапити? — запитав я.

— Ох, та це ж випускний бал! Це мій останній шанс назавжди стати найприємнішим спогадом для якоїсь гарнюньої киці.

Я закотив очі.

Продзвенів перший дзвоник, тобто до уроку залишалося п’ять хвилин, і учні, немов собаки Павлова, побігли хто куди, створюючи в коридорі метушню. Ми втрьох стояли біля Радарової шафки.

— Гаразд, а навіщо ти дзвонив мені о третій ночі й питав адресу Чака Парсона?

Обдумуючи, щó відповісти, я помітив, що в наш бік іде сам Чак Парсон. Я тицьнув Бена ліктем і зиркнув на Чака. Виявилося, що він вирішив поголити і ліву брову: певне, вважав, що це буде найкращий вихід із ситуації.

— Чорт забирай, — зронив Бен.

А за мить я з гуркотом ударився спиною об дверцята шафки, а наді мною нависло Чакове обличчя — таке гарне, безброве!

— На що витріщилися, виродки?

— Ні на що, — відказав Радар. — Не на твої брови, це точно.

Чак відштовхнув Радара, гупнув долонею по дверцятах і пішов.

— Це ти утнув? — з сумнівом запитав Бен.

— Тільки нікому не кажіть, — звелів я їм. А потім додав: — 3 Марго Рот Шпігельман.

У Бена аж голос затремтів.

— Ти вчора був з Марго Рот Шпігельман? О ТРЕТІЙ НОЧІ?

Я кивнув.

— Наодинці?

Я кивнув.

— О Боже, якщо у вас щось було, ти повинен розповісти мені все. Напиши курсову про цицьки Марго Рот Шпігельман, які вони на вигляд і на дотик. Мінімум тридцять сторінок!

— А мені — малюнок олівцем з фотографічною точністю, — додав Радар.

— Скульптура теж годиться, — сказав Бен.

Радар підніс руку, і я відчув, що повинен дати йому слово.

— А ще хотілося б дізнатися, чи не міг би ти написати секстину про цицьки Марго Рот Шпігельман. Ось тобі шість слів: рожеві, круглі, пружність, соковиті, піддатливі, подушки.

— Особисто я вважаю, — вкинув Бен, — що там обов’язково має бути цмок-цмок-цмок.

— Боюсь, я такого слова не знаю, — буркнув я.

— З таким звуком Швидкісний Бен розтинає дві Хвилі…— і Бен показав, щó він зробив би, якби його голова опинилася біля дівочих грудей, хоч насправді це було майже нереально.

— Оце зараз, — сказав я, — тисячі тисяч американських дівчат здригнулися від жаху, переляку й огиди, хоч вони і не зрозуміли чому. Втім, збоченцю, скажу тобі, що поміж нами нічого не було.

— Чого і слід було чекати, — відказав Бен. — Я єдиний паруб’яга з яйцями, здатний запропонувати кицюні те, про що вона мріє, і водночас єдиний, кому ніяк не підвернеться шанс.

— Цікавий збіг, — сказав я.

Загалом життя йшло, як і раніше, от тільки я почувався страшенно втомленим. Я сподівався, що після цієї ночі все зміниться, але цього не сталося — принаймні поки що.

Продзеленчав другий дзвоник. Ми поквапилися в клас.

Я нестерпно втомився вже під час першого уроку, початків аналізу. Ну, я й прокинувся знесиленим, але поєднання втоми й математики — це вища несправедливість. Щоб не заснути, я почав писати Марго записку — відсилати її, звісно ж, я не збирався, просто перелічував ті моменти минулої ночі, які мені особливо сподобалися, — але навіть при цьому я засинав. У якийсь момент ручка просто перестала рухатися, а поле зору звужувалося і звужувалося, і я спробував пригадати, чи є різке звуження поля зору симптомом перевтоми. Я вирішив, що, мабуть, так, оскільки я перед собою нічого не бачив, крім пана Хімінеса, який стояв біля дошки, — ні на що інше уваги вже не вистачало. І коли вчитель назвав мене на ім’я, мене це вразило, бо в моєму всесвіті він стояв і писав щось на дошці, а як так вийшло, що я його і бачу, і чую водночас, я зрозуміти не міг.

— Так? — зронив я.

— Ти чув питання?

— Так? — знову зронив я.

— І ти підняв руку, бо хотів відповісти?

Я подивився на себе — рука була піднята, але я не розумів, як це сталося, я заледве розумів, як це виправити. Але, доклавши значних зусиль, я зміг звеліти руці опуститися, й коли вона впоралася з завданням, я нарешті сказав:

— Я просто хотів у туалет відпроситися!

— Іди, — відказав учитель.

І тоді хтось іще підняв руку і почав відповідати на якесь запитання про якесь диференційне рівняння.

Я дійшов до туалету, вмився, потім нахилився ближче до дзеркала й подивився на себе. Очі були червоні, і з цим нічого не можна було вдіяти. А потім мені спала на думку блискуча ідея. Я зайшов у кабінку, опустив покришку На унітазі, сів, притулився до бічної стіни і заснув. Спав я десь шістнадцять мілісекунд, поки не продзеленчав дзвоник на другий урок. Я підвівся і пішов на латину, потім на фізику, потім нарешті настав четвертий урок, і я пішов у їдальню, знайшов Бена і сказав:

— Мені треба поспати абощо, не знаю.

— Ходімо обідати в наш «Зікум», — відказав він.

«Зікум» — це п’ятнадцятирічний «б’юїк», яким по черзі від’їздили всі Бенові старші брати і сестри. Особливою охайністю вони не відзначалися, тож на ту пору як «б’юїк» потрапив до Бена, він більш ніж наполовину складався зі скотчу і шпаклівки. Повне ім’я того авта звучало як «Загнали і кинули у милі», але ми скоротили його до «Зікум». Працював «Зікум» не так на бензині, як на невичерпному паливі, що називається «людське сподівання». Сідаєш на гаряче вінілове сидіння і починаєш сподіватися, що авто заведеться, потім Бен повертає ключа, двигун робить кілька обертів, наче викинута на берег риба. Ти сподіваєшся дужче, мотор обертається ще кілька разів. Ти напружуєшся щосили — і нарешті машина заводиться.

Бен завів «Зікума» і ввімкнув кондиціонер на повну. Три з чотирьох вікон не відчинялися взагалі, але кондиціонер морозив добряче, хоча перші хвилини з повітроводів віяло гаряче повітря, змішуючись із таким самим гарячим, та ще й затхлим повітрям у самому авті. Я максимально відкинув пасажирське сидіння, опинившись практично в горизонтальному положенні, й розповів Бену про все — про те, як біля вікна з’явилася Марго, про «Волмарт», про помсту, про «СанТраст», про те, як ми не в той дім залізли, про «Морський світ», про мені-бракуватиме-твого-товариства.

Бен навіть не перебив мене жодного разу — в цьому він був добрим другом, та коли я закінчив, він одразу ж перейшов до того, що цікавило його найбільше.

— Стривай, а щодо Джейса Вортингтона — наскільки він у нього маленький?

— Ну, він, напевно, ще й від хвилювання зіщулився, але от ти уявляєш олівець? — запитав я.

Бен кивнув.

— З гумкою на кінці бачив?

Він знову кивнув.

— От коли щось напишеш, а потім зітреш гумкою, від неї на папері залишаються крихти.

Бен кивнув.

— Загалом, я б сказав, що він завдовжки як три такі крихти й одна завширшки.

Бен від людей на взірець Джейсона Вортингтона і Чака Парсона досить наковтався лайна, тож я подумав собі, що він має право тепер порадіти. Але він навіть не засміявся. Він просто вражено хитав головою.

— Боже, ото ж зараза вона!

— Знаю.

— Вона з тих, хто або ж гине трагічно у двадцять сім, як Джиммі Гендрикс чи Дженіс Джоплін, або ж, певно, вперше в історії людства отримає Нобелівську премію за крутість.

— Ага, — погодився я. Я рідко втомлювався говорити про Марго Рот Шпігельман, але ж я взагалі рідко втомлювався, як сьогодні. Я поклав голову на порепаний вініл підголівника і відразу ж заснув. Прокинувшись, я побачив на колінах гамбургер із запискою: «Мусив іти на урок, братан. Зустрінемося після музики».

Після уроків я сидів біля репетиційної на підлозі, притулившись спиною до бетонної стіни, і перекладав Овідія, намагаючись не звертати уваги на какофонію в залі. У день репетицій я завжди сидів у школі ще зайву годину, адже якби я поїхав без Бена і Радара, то був би єдиним старшокласником у шкільному автобусі, а це нестерпне приниження.

Потім Бен закинув Радара додому — він жив У «центрі», у Джеферсон-парку, неподалік будинку Лейсі. Після Бен завіз мене. Я помітив, що перед будинком Марго її авта теж немає. Значить, вона не прийшла до школи не тому, що вирішила відіспатися. Вона, певно, вже нові пригоди собі шукає — без мене. Може, розмазує крем для депіляції по подушках інших своїх ворогів абощо. Прямуючи додому, я відчував себе наче покинутим, але вона, звісно, знала, що я з нею все одно не пішов би — цілий день у школі я не міг пропустити. І хтозна, може, Марго взагалі на три дні поїхала в Міссісіпі чи тепер уже остаточно стала циркачкою. Але, зрозуміло, вона була не в Міссісіпі й не в цирку. А де — я й уявити не міг, бо я не Марго.

І я думав собі, які ж історії вона привезе цього разу. Гадав, розповість вона мені їх сама, наприклад, за обідом. Мені здалося, що саме це, напевно, вона і мала на увазі, коли казала, що їй бракуватиме мого товариства. Марго заздалегідь знала, що знову має бодай трохи відпочити від паперового Орландо. Та коли вона повернеться — хтозна!.. Адже останні кілька тижнів у школі вона не зможе спілкуватися з давніми друзями. То, можливо, вона проведе їх зі мною.

Чутки пішли вже незабаром після того, як вона поїхала. По вечері мені подзвонив Бен:

— Кажуть, вона слухавку не бере. А ще буцім написала комусь на «Фейсбуці», що збирається знайти якесь таємне сховище в «Завтракраю» в «Світі Диснея».

— Ідіотизм, — відреагував я.

— Розумію. «Завтракрай» — найбезглуздіший з усіх відділів. Ще хтось каже, що вона з якимось хлопцем в мережі познайомилася.

— Дурня, — сказав я.

— Ну гаразд, але де ж вона тоді?

— Десь там… Розважається собі!

Бен хихикнув.

— Ти хочеш сказати, що вона там сама з собою розважається?

— Бене, — застогнав я, — годі вже… Просто придумала щось у своєму стилі. Пише історію. Підриває світобудову.

Вночі я лежав на боці, задивившись у вікно на невидимий світ. Я намагався заснути, але очі знай розплющувалися — ніяк не міг я розпрощатися з надією на те, що Марго Рот Шпігельман знову з’явиться в моєму вікні й знову витягне мою втомлену дупу в ніч — у таку ніч, якої я потім ніколи не забуду.

2

Марго зникала досить часто, тож масових акцій «Знайдіть Марго» ніхто не влаштовував, хоча всі ми відчули її відсутність. Старша школа, всупереч поширеній думці, це не демократія і не диктатура, і навіть не анархія. Старша школа — це монархія помазаника Божого. І коли королева їде у відпустку, починаються зміни. На гірше. От коли Марго була в Міссісіпі, Бекка пустила ту мерзенну плітку про Бена. І цього разу почалося те саме. Дівчинка, що пальчиком затикала дірку в дамбі, втекла. І потопу було не минути.

Того ранку я ото вперше зібрався вчасно і в школу поїхав з Беном. Поруч з репетиційною було якось надзвичайно тихо.

— Хлопці,— дуже серйозно почав наш друг Френк.

— Що таке?

— Чак Парсон, Тедді Мак і Клінт Бауер на «тато» Клінта розчавили дванадцять байків, що належали першокурсникам і другокурсникам.

— От біда, — сказав я, хитаючи головою.

— А вчора, — додала наша приятелька Ешлі,— хтось написав у чоловічому туалеті наші телефони з… ну, з усілякими брудними коментарями.

Я знову похитав головою. Ми всі мовчали. Здати їх ми не могли — намагалися кілька років тому, але за це нас покарали ще суворіше. Загалом, нам залишалося тільки чекати, коли хтось на взірець Марго пояснить їм усім, що вони недорозвинені барани.

Але вона показала мені, що можна йти в контрнаступ. Я саме зібрався щось сказати, аж боковим зором помітив, що в наш бік на повній швидкості летить хтось дуже великий. З чорною лижною маскою на голові та з величезним зеленим водяним пістолетом у руках. Пробігаючи повз, він штовхнув мене в плече так, що я не встояв на ногах і повалився на порепаний бетон. Добігши до дверей, він озирнувся і крикнув, дивлячись у мій бік: «Ще раз поткнешся до нас, прихлопнешся!» Я вперше в житті чув цей голос.

Бен і хтось іще з друзів допомогли мені підвестися. Плече боліло, але я його навіть не потер.

— Ти як? — поцікавився Радар.

— Усе гаразд, — я нарешті потер плече.

Радар похитав головою.

— Хтось повинен їм пояснити, що можна когось прихлопнути, і хтось може прихлопнути, але «прихлопнутися» неможливо.

Це мене розсмішило. Хтось кивнув на стоянку — до нас ішли два кволі першокурсники, на яких висіли мокрі футболки.

— То була сеча! — крикнув один з них. Другий не сказав нічого; він просто намагався не торкатися власної футболки, хоча сенсу в цьому було не дуже багато. З рукава крапало і стікало по руці.

— Тварини чи людини? — запитав хтось.

— А я звідки знаю? Я що, експерт із сечі?

Я підійшов і поклав руку йому на маківку. Це було єдине сухе місце.

— З’ясуємо, — сказав я.

Продзеленчав другий дзвоник, і ми з Радаром утекли на початки аналізу. Сідаючи за парту, я невдало зачепив її рукою, і біль пронизав плече. Радар постукав ручкою по своєму зошиті, де він кружечком обвів послання: «Як рука?»

Я написав у куточку свого зошита: «У порівнянні з нещасними першокурсниками можна вважати, що я цілий ранок у веселковому полі з цуценятами грався».

Радар засміявся так голосно, що заслужив суворий погляд пана Хімінеса. Я додав: «У мене є план, але слід з’ясувати, хто це зробив».

Друг відказав: «Джаспер Гансон», — і обвів кілька разів.

Я здивувався: «Звідки знаєш?»

«А ти не помітив? Цей бовдур був у власному футбольному светрі».

Джаспер Гансон був молодший від нас. Попервах він не здавався таким уже грізним, я навіть, відверто кажучи, вважав його нормальним хлопцем — він завжди якось ніяково вітався зі мною і казав: «Як ся маєш, друже?» Загалом зовсім не той тип, від якого чекаєш, що він візьме брандспойт і почне поливати сечею. Якщо говорити чесно, в бюрократичній системі урядування старшої школи Вінтер-парк Джаспер Гансон був, напевно, другим помічником заступника з легкої атлетики і переступу. І коли таку людину підвищують до статусу виконавчого віце-президента з розстрілів сечею, слід негайно вживати заходів.

Отож удома я відразу сів за комп’ютер, зареєстрував нову поштову скриньку і написав листа своєму давньому «приятелеві» Джейсону Вортингтону.

Відповідь прийшла вже за кілька хвилин.

Моя відповідь:

На це він нічого не відписав, та й непотрібно було. Балакати вже не було про що.

По вечері до мене зайшов Бен, і ми сіли грати у «Воскресіння». Приблизно що півгодини ми ставили гру на паузу і дзвонили Радарові, який у цей час був на побаченні з Анжелою. Ми залишили йому одинадцять повідомлень, кожне наступне з яких було ще дошкульніше і хтивіше за попереднє. Після дев’ятої до нас подзвонили у двері. «Квентине!» — покликала мама. Ми з Беном подумали, що це Радар, зупинили гру і вийшли. У дверях стояли Чак Парсон з Джейсоном Вортингтоном. Я підійшов, Джейсон мовив:

— Привіт, Квентине.

Я кивнув. Джейсон подивився на Чака, той глянув на мене і буркнув:

— Вибач, Квентине.

— За що? — запитав я.

— За те, що я наказав Джасперу розстріляти першокурсників сечею, — пробурмотів він. І додав по паузі: — І за байки.

Бен розкинув руки, немов збираючись із кимсь обійнятися.

— Ходи сюди, братан, — сказав він Чаку Парсону.

— Що?

— Ходи сюди, — повторив він. Чак зробив крок вперед. — Ну, ближче, — мовив Бен. Чак уже увійшов у будинок, зупинившись, напевно, за фут від Бена. І тут раптом Бен ні з того ні з сього вгатив Чаку в живіт. Той лише скривився і замахнувся, щоб відповісти.

— Братан, розслабся, — перепинив його Джейс. — Тобі ж не боляче було.

Потім він простягнув мені руку.

— Сміливий ти, братан, — мовив він. — Виродок ти, звісно. Але все ж таки!

Я потиснув йому руку.

На цьому вони пішли, точніше, поїхали на «лексусі» Джейса. Коли я зачинив двері, Бен заквилив:

— А-а-а! Любий Господи Ісусе, моя рука! — він спробував стиснути пальці в кулак і скривився. — По-моєму, він підручник до живота приклеїв.

— Це називається «прес», друже, — відказав я.

— Ага, чув я таке слово.

Я поплескав його по спині, й ми повернулися в мою кімнату догравати. Тільки-но ми почали, Бен сказав:

— Ти, до речі, зауважив, що Джейс сказав «братан»? Це ж я це слово відродив. Яка сила харизми, еге?

— Ну природно, ти ж такий крутий, що в п’ятницю ввечері сидиш і граєшся в ігри і хукаєш на відбиту об чийсь прес руку. Не дивно, що сам Джейс Вортингтон вирішив погрітися в промінні твоєї слави.

— Принаймні я у «Воскресінні» спец, — відказав він, вистріливши мені в спину, хоча тієї миті ми з ним були в одній команді.

Ми ще трохи пограли, а потім Бен згорнувся на підлозі калачиком, притиснув контролер до грудей і заснув. Я теж дуже втомився — день був важкий. Я подумав, що Марго до понеділка напевно повернеться, хоча все одно пишався тим, що зупинив хвилю зла.

3

Тепер я щоранку визирав у вікно — перевіряв, чи не з’явилися в кімнаті Марго ознаки життя. У неї на вікнах були бамбукові жалюзі, які вона ніколи не піднімала, але тепер, коли вона поїхала, її мама або хто там ще підняли їх, тож мені стало видно шматочок синьої стіни і білої стелі. Була тільки субота, й відтоді як я бачив Марго востаннє, минуло лише сорок вісім годин, і я розумів, що навряд чи вона вже повернулася, але все ж таки, побачивши, що жалюзі досі не опущені, трохи розчарувався.

Почистивши зуби, я трохи покóпав Бена, сподіваючись його збудити, а потім вийшов з кімнати в шортах і футболці. За столом я побачив аж п’ять душ. Своїх батьків. І батьків Марго. А ще високого і міцного чорношкірого чолов’ягу у величезних окулярах і сірому костюмі. В руках він тримав якусь течку.

— Е, здрастуйте, — привітавсь я.

— Квентине, — запитала мама, — ти в середу ввечері бачив Марго?

Я увійшов до їдальні і став, прихилившись спиною до стіни, навпроти незнайомця. Відповідь на таке запитання я вже обдумав.

— Так, — сказав я. — Вона десь опівночі з’явилася біля вікна, ми трохи поговорили, а потім її зловив пан Шпігельман і повів додому.

— А… після цього ти її не бачив? — поцікавився батько Марго. Він здавався досить спокійним.

— Ні, а що?

Мені відповіла її мама — досить напруженим голосом.

— Бачиш, Марго втекла. Знову, — вона зітхнула. — Це вже який… четвертий раз, Джошу?

— Та я вже з ліку збився, — невдоволено відказав він.

Тут заговорив цей чорношкірий:

— Ви до нас звертаєтеся вп’яте… — Кивнувши мені, він представився: — Детектив Отис Ворен.

— Квентин Джейкобсен.

Моя мама підвелася і поклала руки на плечі пані Шпігельман.

— Деббі,— сказала вона, — мені так прикро! Це таке розчарування.

Мені цей фокус уже був знайомий. Це спеціальний психологічний трюк, називається «емпатичне слухання». Ти описуєш почуття іншої людини, щоб у неї склалося враження, ніби ти її розумієш. Мама на мені постійно практикується.

— Я не розчарована, — відказала місіс Шпігельман. — З мене досить.

— Так, — підтвердив містер Шпігельман, — по обіді прийде майстер. Ми міняємо замки. Їй уже вісімнадцять. Ну, тобто детектив сказав, що ми нічого не можемо вдіяти…

— Ну, — перебив його детектив Ворен, — я не зовсім так висловився. Я сказав, що вона вже не дитина, яка зникла безвісти, у неї є право піти з дому.

Батько Марго звернувся до моєї мами.

— Ми навчання в коледжі з радістю оплатимо, але з цією… цієї дурістю ми миритися не можемо. Конні, їй уже вісімнадцять років! А вона й досі така егоцентрична! Їй час би навчитися оцінювати наслідки своїх учинків.

Мама зняла руки з плечей пані Шпігельман.

— Я наполягаю, що ваші дії повинні бути продиктовані любов'ю.

— Конні, це не твоя дочка. Вона не об тебе останні десять років ноги витирала, як об килимок. Нам треба і про другу дитину подбати.

— Та й про себе теж, — додав її чоловік. Потім він подивився на мене. — Квентине, мені дуже прикро, що вона і тебе в свої маленькі ігри втягнути намагалася. Уявляєш, як… як нам ніяково. Ти чудовий хлопець, а вона… ну…

Я відштовхнувся від стіни і випростався. Я трохи знав батьків Марго, але досі вони так ницо не поводилися. Охоче вірю, що в середу вони її дістали. Я подивився на детектива. Він перегортав папери в течці.

— Раніше вона завжди залишала слід із хлібних крихт, правда ж?

— Підказки, — підводячись, сказав пан Шпігельман.

Детектив поклав течку на стіл, і батько Марго схилився над нею разом з ним.

— Підказки були завжди, — повторив він. — Перш ніж утекти в Міссісіпі, вона їла суп з вермішеллю у вигляді літер і залишила в тарілці чотири літери: М, І, С, П. Зрозумівши, що ми її повідомлення не розгадали, Марго дуже розчарувалася, хоча, коли вона врешті повернулася, я їй сказав: «І як ми тебе могли знайти за єдиним словом „Міссісіпі“? Це великий штат, Марго!»

Детектив відкашлявся:

— А коли вона вночі пішла у «Світ Диснея», то залишила на своєму ліжку Мінні-Маус?

— Так, — погодилася її мати. — Підказки були. Дурнуваті. Їх неможливо розгадати і використати, повірте мені.

Детектив звів очі.

— Ми, звісно, зробимо все, що нам до снаги, але ми не в змозі змусити її повернутися додому. Гадаю, вам не слід очікувати, що ваша дочка з’явиться в найближчому майбутньому.

— Я вже й не хочу бачити її у себе вдома, — пані Шпігельман притулила до очей хусточку, хоча тремтливим від сліз її голос назвати було важко. — Знаю, що це звучить жахливо, але це правда.

— Деббі,— мовила мама своїм психоаналітичним голосом.

Пані Шпігельман хитнула головою — ледве помітно.

— Що ми можемо вдіяти? Ми повідомили детектива. Написали заяву. Вона вже доросла, Конні.

— Але вона — член родини, хоч і доросла, — спокійно сказала мама.

— Та облиш, Конні. Ти вважаєш ненормальною мою радість з приводу того, що вона ушилася? Звісно, це ненормально. А звідки взялася ця ненормальність, як не від неї! Як шукати людину, яка заявляє, що ви мене не знайдете, але водночас залишає підказки, які ні про що нам не говорять, і постійно тікає?

Мої батьки перезирнулися, а потім до мене звернувся детектив:

— Синку, ми можемо поговорити наодинці?

Я кивнув. Ми пішли в спальню батьків, він сів у крісло, а я — на краєчок їхнього ліжка.

— Хлопче, — почав він, умостившись у кріслі,— дозволь мені дати тобі пораду: ніколи не працюй на уряд. Тому що робота на уряд передбачає роботу на людей. А працюючи на людей, хоч-не-хоч доводиться з ними спілкуватися, навіть з такими, як Шпігельмани.

Я стримано засміявся.

— Хлопче, я говоритиму відверто. Вони здатні виховувати дитину не більше, ніж я здатний сісти на дієту. Я з ними вже стикався, і ці люди мені неприємні. То їм ти можеш не говорити, де вона, а мені краще скажи.

— Я не знаю, — відказав я. — Чесно.

— Хлопче, я от міркував про цю дівчину. Про те, що вона робить: у «Світ Диснея», наприклад, прокралася вночі, так? У Міссісіпі поїхала, залишивши букви з локшини на тарілці. Ця її кампанія з обклеювання туалетним папером будинків…

— А це ви звідки знаєте?

Два роки тому під проводом Марго за ніч було обклеєно туалетним папером двісті будинків. Чи варто казати, що тоді мене з собою не взяли?

— Кажу ж, я вже з нею стикався. Так от, хлопче, мені потрібна твоя допомога: хто все це планує? Хто автор усіх цих божевільних ідей? Марго — рупор, одного ненормального вистачає, щоб усе це запустити. Але вигадує хто? Хто малює в нотатниках креслення, обчислюючи, скільки туалетного паперу піде на таку купу будинків?

— Я думаю, що все робить вона.

— У неї може бути партнер, хтось, хто допомагає їй розробляти всі ці грандіозні та кмітливі схеми, може, цей таємний помічник навіть не на очах у всіх, тобто це не найкраща подружка і не її хлопець. Хтось, на кого відразу і не подумаєш, — мовив детектив. Він вдихнув, збираючись додати щось іще, але я його перебив.

— Я не знаю, де вона, — сказав я. — Богом присягаюся.

— Я просто перевіряю, хлопче. Але щось ти все-таки знаєш, так? З цього й почнімо.

І я розповів йому все. Він викликав у мене довіру. Детектив кілька разів під час моєї розповіді робив якісь позначки, але нічого не уточнював. І чомусь — адже я все йому розповів, а він мене вислухав, записуючи щось у блокнот, адже батьки Марго так ганебно відреагували на її зникнення, — чомусь мене вперше охопив страх, що її не буде ще довго. Коли я дійшов до кінця розповіді, у мене від хвилювання аж дух забило. Детектив якусь хвилю мовчав. Нахилившись уперед, він дивився кудись мені за спину, а тоді, мов побачив те, що очікував, заговорив.

— Слухай, хлопче. Буває так: хтось — як правило, дівчисько — настільки волелюбний, що не надто ладнає з батьками. Такі діти — мов наповнені гелієм кульки, прив’язані за ниточку. І ниточка ця постійно напнута. А потім щось стається, і вона рветься, і вони летять геть. Може, ти цієї кульки більше ніколи не побачиш. Приземлиться десь у Канаді, влаштується офіціанткою в ресторані — і моргнути не встигне, як виявиться, що вона подає каву одним і тим самим покидькам ось уже тридцять років поспіль. А може, років за три-чотири, або днів за три-чотири, вітер принесе кульку назад: гроші треба будуть, чи просто отямиться, чи за братиком скучить. Але, хлопче, ниточка ця обов’язково уривається.

— Так, але…

— Стривай, хлопче, я ще не скінчив. Проблема з цими кульками в тому, що їх забагато. У небі від них уже тісно, вони літають, труться одна об одну, і врешті так чи інак опиняються на моєму столі, а тобі це починає набридати. Скрізь ці кулі, й у кожної є мама або тато, чи, не дай Боже, обоє, а ти згодом уже в цій масі окремі кульки і не розрізняєш. Дивишся на небо і бачиш безліч, а кожну окремо розгледіти не можеш, — він знову зробив паузу, потім важко зітхнув, наче збагнув щось. — Але іноді зустрічаєш якогось підлітка з великими очима і величезною кучмою волосся, і не хочеться казати йому правди, бо він здається доброю людиною. Ти йому співчуваєш, тому що бачить він блакитне безхмарне небо всього з однією кулькою, — а це ще гірше, ніж бачити цілу хмару таких кульок. Але запам’ятай: коли ниточку перерізують, назад її вже не прикріпити. Розумієш мене?

Я кивнув, хоч і не був певен, що зрозумів. Він підвівся.

— Я все ж таки думаю, що вона незабаром повернеться, хлопче. Якщо тобі від цього стане легше.

Мені сподобалося порівняння Марго з кулькою, але, по-моєму, детектив був схильний драматизувати: подумав, напевно, що я страшенно потерпаю за неї, а я тільки трохи хвилювався. Я знав, що вона повернеться. Трохи охляне і знову спуститься в Джеферсон-парк. Завжди так було.

Слідком за детективом я повернувся до їдальні, і він сказав, що знову хоче зайти до Шпігельманів, перевірити її кімнату. Пані Шпігельман обійняла мене і сказала:

— Ти завжди був таким чемним хлопчиком, вибач, що довелося вплутати тебе в цю комедію.

Пан Шпігельман потиснув мені руку, і вони пішли. Коли двері зачинилися, мій тато видихнув:

— Ого!

— Ого, — погодилася з ним мама.

Тато поклав мені руку на плечі.

— Кепський розвиток подій, еге, друже?

— Козли вони, — озвався я. Мої батьки завжди радіють, коли я лаюся в їхній присутності. По обличчях бачу. Адже це означає, що я їм довіряю, що я можу бути з ними самим собою. Але зараз вони все одно здавалися якимись сумними.

— Батьки Марго — нарциси, і коли вона ото щось таке утне, це їх страшенно вражає,— пояснив мені тато.

— І це заважає їм бути добрими батьками й успішно виховувати дітей, — додала мама.

— Козли, — повторив я.

— Як по правді,— відказав тато, — ти, найпевніше, маєш рацію. Марго, мабуть, потрібна увага. Я від неї теж не відмовився б, якби мені трапилися такі батьки.

— Коли Марго повернеться, — сказала мама, — вона, певно, засмутиться. Адже вони її кидають! Відмовляються від неї, коли їй просто-таки необхідно, щоб її хтось любив!

— Може, нехай вона у нас поживе, коли повернеться, — запропонував я і, мовивши це, усвідомив, наскільки шикарна ця ідея. У мами теж засяяли очі, але потім вона щось таке прочитала на татовому обличчі, тож відказала звичайним стриманим голосом:

— Ну, ми точно будемо їй раді, хоча це і викличе певні труднощі — адже її батьки мешкають по сусідству. Та коли вона повернеться до школи, скажи їй, що ми її запрошуємо, а якщо вона не захоче жити тут, у нас є й інші можливості, щоб їй допомогти, все можна обговорити.

Тут вийшов Бен — його чуприна кидала виклик усім висновкам фахівців щодо сили тяжіння.

— Пане і пані Джейкобсени, радий вас бачити, як завжди.

— Доброго ранку, Бене. Я навіть не знала, що ти у нас ночуєш.

— Та я й сам не знав… Щось сталося?

Я розповів йому про візит детектива і Шпігельманів, а також про те, що Марго тепер формально вважається дорослою, яка зникла безвісти. Коли я скінчив, Бен кивнув і відказав:

— Мабуть, варто обговорити цю справу за тарілочкою гаряченького «Воскресіння».

Я всміхнувся, і ми пішли в мою кімнату. Незабаром прийшов Радар, і мене вигнали з команди, тому що нам слід було виконати складну місію, а я хоч і був єдиним власником гри, особливого успіху в ній не досяг. Довелося спостерігати, як вони ходять заселеною опирями космічною станцією, і тут Бен сказав:

— Гоблін, Радаре. Гоблін.

— Бачу.

— Іди сюди, покидьку маленький, — Бен різко крутнув контролер. — Татко відпровадить тебе через річку Стікс на вітрильнику.

— Оце ти щойно грецьку міфологію втулив у свою дурну балаканину? — поцікавився я.

Радар засміявся, а Бен заходився барабанити по кнопках, волаючи:

— Жери, гобліне! Жери, як Зевс ізжер Метиду!

— Гадаю, до понеділка вона повернеться, — сказав я. — Школу ніхто не хоче пропускати, навіть Марго Рот Шпігельман. Може, до кінця навчального року вона поживе у нас.

Радар відказав плутано, як і годиться, коли граєш у «Воскресіння»:

— Я навіть не розумію, чого вона втекла, це ж просто… чорт-шоста-година-ні-старий-бластером-його… може, з цим своїм посварилася? Я думав, що у неї… де-крипта-вона-ліворуч… до таких речей імунітет.

— Ні,— сказав я, — річ не в цьому… ну, я так думаю. Принаймні не тільки в цьому. Марго просто ненавидить Орландо, вона його називає паперовим містом. Ну, тому що воно лицемірне й ледаче. Гадаю, вона від нього просто відпочити вирішила.

Я визирнув з вікна і зауважив, що хтось — напевно, детектив — опустив жалюзі в кімнаті Марго. Але дивився я не на жалюзі. А на чорно-білий плакат. На знімку був зображений трохи згорблений чоловік, що дивиться вперед. На губі висить цигарка. На плечі — гітара, а на ній виведено фарбою: «Цей інструмент убиває фашистів».

— У Марго у вікні щось є.

Музика гри замовкла, Радар з Беном опустилися навколішки поруч зі мною.

— Це щойно з’явилося? — запитав Радар.

— Я мільйон разів ці жалюзі бачив, — відказав я, — але плаката на них раніше не було.

— Дивно, — зронив Бен.

— Сьогодні вранці батьки Марго сказали, що вона іноді залишає підказки, куди пішла, — додав я. — Але вони завжди невиразні, все одно нічого не зрозумієш, поки вона не повернеться.

А Радар уже взявся до діла — почав шукати ту цитату у своїй «Омніпедії».

— Це фото Вуді Гатрі,— сказав він. — Співак у стилі фольк, роки життя 1912–1967. Співав про робітничий клас. «Ця земля — твоя земля». Трохи наче комуніст. Натхненник Боба Ділана.

Радар програв шматочок з пісні — високий рипучий голос співав про профспілки.

— Я напишу автору статті, запитаю, чи нема якогось явного зв’язку між цим Вуді Гатрі й Марго, — пообіцяв Радар.

— Я відмовляюся вірити, що їй подобається його творчість, — сказав я.

— Серйозно, — докинув Бен, — він співає, мов п’яне Жабеня Керміт з раком горла.

Радар відчинив вікно, вистромив голову й роззирнувся.

— К., гадаю, повідомлення залишено тобі. Хіба хтось іще з її знайомих зміг би його побачити?

Я похитав головою.

За мить Бен додав:

— Він на нас так дивиться, ніби вимагає уваги. І голову так схилив, бачите? Наче він не на сцені, а в дверях у тебе стоїть абощо.

— Здається, він запрошує нас увійти, — відказав я.

4

З вікна моєї спальні не видно було ні центрального входу, ні гаража — їх можна побачити тільки з вітальні, тому Бен грався собі далі, а ми з Радаром вийшли у вітальню і сіли коло телевізора, а самі пильно стежили за будинком Шпігельманів. Ми чекали, коли мама й тато Марго підуть. Чорний «форд» детектива Борена й досі стояв на під’їзній доріжці.

Поїхав він хвилин за п’ятнадцять, та минула година, а ні парадні, ні гаражні двері не відчинялися. Ми з Радаром дивилися якусь дурну комедію про марихуанщиків, і я майже перейнявся сюжетом, коли це Радар мовив: «Гараж». Я зістрибнув з дивана і підійшов до вікна, щоб розгледіти, хто в машині. Пан і пані Шпігельмани. Руті лишилася вдома.

— Бене! — крикнув я. Той миттю схопився на ноги, і, щойно Шпігельмани звернули з Джеферсон-вей на Джеферсон-роуд, ми вийшли надвір. Було тепло і вогко.

Ми пішли до будинку моріжком. Я подзвонив у двері й почув клацання кігтів Мирни Мустели, а потім вона загавкала як ненормальна, дивлячись на нас крізь бічне вікно. Руті відчинила двері. То було гарненьке дівча років, напевно, одинадцятьох.

— Привіт, Руті.

— Привіт, Квентине, — відказала вона.

— А мама з татом удома?

— Щойно поїхали, — сказала вона. — В супермаркет.

У неї були такі самі великі очі, як у Марго, тільки світло-карі. Вона подивилася на мене, від хвилювання стиснувши губи:

— Ти поліцая бачив?

— Так, — сказав я. — По-моєму, добрий.

— Мама каже, може, Марго просто раніше поїхала в коледж.

— Ага, — зронив я, подумавши: ну звісно, найкращий спосіб відгадати загадку — це вирішити, що загадки ніякої немає. Але я вже не сумнівався в тому, що Марго залишила ключі до розгадки.

— Слухай, Руті, нам треба зазирнути в кімнату твоєї сестри, — сказав я. — Марго іноді тебе просить зробити щось потайці від батьків. От і зараз те саме.

— Марго не любить, коли до її кімнати хтось заходить, — відказала Руті.— Крім мене. Ну і мами іноді.

— Але ми ж її друзі.

— Вона не пускає друзів до себе в кімнату, — наполягала вона.

— Руті, прошу тебе, — нахилився я до неї.

— І ви ще хочете, щоб я мамі з татом не розповідала.

— Еге ж.

— П’ять баксів, — відказала вона.

Я збирався поторгуватися, але Радар дістав п’ятірку і віддав їй.

— Якщо побачу машину, скажу, — змовницьки додала Руті.

Я присів, щоб як слід почухати стареньку-проте-досі-енергійну Мирну Мустелу, а потім ми побігли сходами нагору, в спальню Марго. Взявшись за дверну ручку, я усвідомив, що не бачив цієї кімнати років з десятьох.

Я увійшов. Там було набагато охайніше, ніж можна було очікувати від Марго, хоча, може, то мама прибрала. Праворуч стояла шафа, що мало не лускала від одягу. Біля дверей — взуттєва полиця, де теж повно всього, від балеток на ґудзичках до шпильок. Здається, з одягу Марго майже нічого не взяла.

— Я за комп’ютер, — сказав Радар. Бен торсав жалюзі.

— Плакат приліплений, — мовив він. — Просто на скотч. Не дуже міцно.

Найбільше мене здивувало те, що я побачив на стіні біля письмового столу: книжкові полиці заввишки з мене й удвічі ширші, й усі вони напхані вініловими платівками, їх там були сотні.

— У програвачі «А Love Supreme» Джона Колтрейна, — повідомив Бен.

— Боже, це просто геніальний альбом, — відказав Радар, не відриваючись від комп’ютера. — Смак у неї непоганий.

Я спантеличено подивився на Бена, і він пояснив:

— Саксофоніст такий був.

Я кивнув.

Досі щось друкуючи, Радар додав:

— Повірити не можу, що К. жодного разу Колтрейна не чув. Я, мабуть, не зустрічав більш яскравого свідчення існування Господа Бога, ніж його майстерність.

Я заходився переглядати платівки. Вони стояли в алфавітному порядку за іменем виконавця, я відшукав букву «Г». Диззі Гіллеспі, Джиммі Дейл Гілмор, «Грін дей», «Гайдид бай войсиз», Джордж Гарисон.

— У неї, схоже, тут є все, крім Вуді Гатрі,— прокоментував я. А потім знову почав з «А».

— Підручники всі тут, — повідомив Бен. — Плюс якісь книжки, на столику біля ліжка. Щоденника немає.

Але мене захопила музична колекція Марго. Їй подобалося все. Я навіть уявити не міг, що вона цікавилася таким мотлохом. Я бачив, як вона слухає плеєр, поки бігає, але не підозрював, що вона така фанатка. Я майже нічого цього ніколи в житті не чув, і мене здивувало, що новинки досі випускають на вінілі.

Вивчивши літеру «А», я перейшов до «Б»; пробравшись через «Бітлз», «Блайнд бойз ов Алабама» і «Блонді» я рушив швидше — настільки швидко, що зворот конверта «Mermaid Avenue» Біллі Брегга я побачив лише тоді, коли вже перейшов до «Баззкокс». Я зупинився, повернувся, дістав платівку Біллі Брегга. На лицьовому боці конверта була фотографія міської блочної забудови. А зі звороту на мене дивився Вуді Гатрі. На губі повисла цигарка, на плечі — гітара з написом: «ЦЕЙ ІНСТРУМЕНТ УБИВАЄ ФАШИСТІВ».

— Гей, — покликав я.

Бен підійшов до мене.

— Нічого собі,— сказав він. — Добра знахідка.

Радар обернувся на стільці й додав:

— Вражає. Цікаво, що всередині.

На жаль, там виявилася лише платівка. Платівка як платівка — як і тисячі інших. Я поставив її в програвач, за хвилю до мене навіть дійшло, як його ввімкнути, платівка закрутилася, і я опустив голку. Якийсь хлопець співав пісню Вуді Гатрі. І набагато краще, ніж він сам.

— Це що, збіг якийсь?

Бен стояв з конвертом у руках.

— Дивіться, — він показував на список композицій. Пісня «Племінниця Волта Вітмена» була обведена чорною ручкою.

— Цікаво, — відреагував я.

Мама Марго казала, що її підказки ні до чого не приводили, але я тепер знав, що таких підказок — цілий ланцюжок і призначені вони, здається, мені. Я відразу ж пригадав, як Марго мені сказала в «СанТрасті», що я їй більше подобаюся, коли поводжуся впевнено. Я перевернув платівку і поставив голку. «Племінниця Волта Вітмена» була на другому боці першою. Загалом непогано.

Тут я побачив у дверях Руті. Вона дивилася на мене.

— Руті, а ти не підкажеш, де шукати? — запитав я. Вона похитала головою.

— Я вже дивилася, — похмуро сказала вона.

Радар глянув на мене і кивнув у її бік головою.

— Початуй, будь ласка, щоб нас батьки не заскочили, — попросив її я. Руті кивнула і пішла. Я зачинив двері.

— Що таке? — запитав я Радара. Він погукав нас до комп’ютера.

— За тиждень до зникнення Марго довго сиділа на сайті «Омніпедії». Але вона стерла всю історію, тож я не знаю, на яких сторінках вона була.

— Слухай, Радаре, а подивися, хто такий Волт Вітмен, — попрохав Бен.

— Поет, — відказав я. — Дев’ятнадцятого століття.

— Чудово, — Бен аж очі закотив. — Поезія.

— Що в цьому поганого? — запитав я.

— Поезія для емо, — мовив він. — О біль. Біль. Вічно дощить. У моїй душі.

— О, ну це Шекспір, точно, — мені не хотілося розмовляти на цю тему. — У Волта Вітмена племінниці були? — запитав я у Радара. Він уже відкрив у «Омніпедії» статтю про Вітмена. Той виявився огрядним дядьком з величезною бородою. Я його віршів не читав, але зовні він здавався добрим поетом.

— Славетних не було. Тут згадуються два брати, але не відомо, чи були у них діти. Напевно, зможу знайти, якщо треба.

Я похитав головою. Я не бачив у цьому сенсу. Я знову почав оглядати кімнату. На нижній полиці, крім платівок, було ще й кілька книжок — альбоми з середньої школи, пошарпані «Аутсайдери»,[18] старі номери підліткових журналів. Зрозуміло, нічого пов’язаного з племінницею Волта Вітмена.

Потім я переглянув книжки на столику біля ліжка. Нічого цікавого.

— Теоретично у неї повинен бути томик його віршів, — припустив я. — Але, схоже, немає.

— Є! — збуджено сказав Бен. Він стояв навколішках біля книжковій полиці, я підійшов до нього — і побачив томик. Це була тоненька книжечка, запхнута поміж двома підручниками. Волт Вітмен, «Листя трави». Я її витягнув. На обкладинці була його світлина, ясні очі поета дивилися просто на мене.

— Непогано, — відказав я.

Бен кивнув.

— Може, ходімо вже звідси? Можеш вважати мене старомодним, але я волів би не зустрічатися з її батьками.

— Ми нічого не проґавили?

— Схоже, — підвівся Радар, — Марго просто червону лінію креслить; у книжці повинно щось бути. Хоча це дивно… ти не ображайся, звісно, але раніше Марго завжди ці підказки залишала батькам, чому це раптом вона тобі їх зоставила?

Я знизав плечима. Відповіді я не знав, хоч надія, певна річ, була: Марго хотіла переконатися, що я зможу діяти впевнено. Може, цього разу вона хотіла, щоб її знайшли і щоб це зробив я. Може, потому як вона обрала мене в ту найдовшу ніч, вона обрала мене ще раз. І, мабуть, того, хто її знайде, чекає незмірне багатство.

Незабаром після того, як ми повернулися до мене, Бен з Радаром пішли, переглянувши книжку і не знайшовши ніяких інших підказок. Я дістав з холодильника собі на обід холодну лазанью, взяв того Волта і пішов до себе в кімнату. Це був передрук першого видання «Листя трави» видавництва «Пінгвін». Я трохи прочитав передмову, а потім став просто гортати. Там було кілька підкреслень, зроблених синім маркером, усі — в довгому вірші під назвою «Пісня про себе». А два рядки були підкреслені зеленим:

Майже всю другу половину дня я намагався розгадати сенс цієї цитати, думаючи, що Марго, може, хоче, щоб я перестав бути таким чемним хлопчиною і почав бешкетувати. Ще я по кілька разів прочитав підкреслене синім:

Підкреслені були й останні строфи «Пісні про себе».

Цілі вихідні були присвячені читанню, намаганню розгледіти Марго в залишених для мене рядках вірша. Вони нікуди не могли мене привести, але я все одно міркував над ними, бо не хотів її розчарувати. Марго хотіла, щоб я змотав залишену нею нитку в клубок, пройшов по сліду з хлібних крихт — і нарешті вперся в неї.

5

У понеділок вранці сталося дещо надзвичайне. Я запізнився — це було нормально, мама відвезла мене в школу — це теж було нормально, потім я хвилину побалакав з хлопцями, але і це було нормально, після чого ми з Беном зібралися йти на урок — теж як зазвичай. Та щойно ми відчинили сталеві двері репетиційної, на обличчі Бена з’явилася суміш радості й жаху, наче фокусник вибрав його з натовпу, щоб розпиляти навпіл на очах у публіки. Я простежив за його поглядом.

Джинсова міні-спідниця. Біла футболка. Глибокий овальний викот. Неймовірно смаглява шкіра. Такі ноги, що тільки про ноги й думаєш. Ідеальні завиті каштанові кучері. Значок з написом: «Мене на королеву балу». Лейсі Пембертон. І вона йшла до нас. До репетиційної.

— Лейсі Пембертон, — прошепотів Бен, хоча вона була всього за три кроки і не могла його не почути — навіть соромливо всміхнулася, коли прозвучало її ім’я.

— Квентине, — сказала вона.

Мене здивувало, що вона взагалі в курсі, як мене звати. Вона кивнула, запрошуючи мене за собою, і я пішов — повз репетиційну, до ряду шафок. Бен не відставав.

— Привіт, Лейсі,— сказав я, коли вона зупинилася. Я відчув запах її парфумів — я пам’ятав цей запах ще з її бездоріжника, і згадалося, як чвакнув сом, коли ми відпустили сидіння.

— Кажуть, ти був з Марго.

Я мовчки дивився на неї.

— Тієї ночі, з рибою? Яку ви поклали в мою тачку? І Бецці в шафу? І Джейсу у вікно вкинули?

Я знай дивився на неї. Не знав, що сказати. Можна прожити довге і повне пригод життя, і Лейсі Пембертон з тобою навіть не заговорить, та коли це таки відбувається, бовкнути дурню теж не дуже хочеться. Тож за мене відказав Бен.

— Авжеж, вони разом тої ночі тусувалися, — мовив він так, ніби ми з нею були ліпші друзі.

— Вона розгнівалася на мене? — за кілька секунд запитала Лейсі. Вона стояла, опустивши погляд, я навіть бачив її коричневі тіні.

— Що?

Вона заговорила тихо, голос ледве помітно тріснув, і Лейсі Пембертон раптом стала не Лейсі Пембертон. А просто… ну, людиною.

— Вона… як це сказати… за щось на мене образилася?

Мені знову довелося замислитися, як же краще відповісти.

— Е-е-е, їй трішки не сподобалося, що ти не сказала їй про Джейса й Бекку. Але ж ти знаєш Марго. Вона скоро все забуде.

Лейсі розвернулася і пішла коридором. Ми з Беном так і лишилися стояти, але за хвилю вона стишила ходу. Вона хотіла, щоб ми її наздогнали. Бен мене підштовхнув, і ми рушили за нею.

— Я про Джейса з Беккою навіть не знала. Боже, сподіваюся, я незабаром зможу їй усе пояснити. Я боялася, що вона втекла кудись назавжди, але потім відчинила її шафку — я знаю код, — а там усі фотки й підручники, все на місці.

— Це добре, — відказав я.

— Так, але ж уже десь чотири дні минуло. Майже рекорд навіть для неї. От халепа, розумієш — Крейг знав, а я ні. Мене це так розлютило, що я з ним порвала, і тепер у мене й пари на бал немає, і найкраща подруга кудись щезла, може, вона нині в Нью-Йорку абощо і думає про мене таке, чого б я НІЗАЩО не зробила.

Я метнув погляд на Бена. Бен метнув погляд на мене.

— Мені треба на урок, — сказав я. — А чому ти кажеш, що вона в Нью-Йорку?

— Просто вона за два днів до того, як втекла, казала Джейсу, що в Америці є тільки одне місце, де нормальна людина може жити бодай напівнормальним життям, — і це Нью-Йорк. Хоча, може, вона це просто так бовкнула. Не знаю.

— Гаразд, я побіжу, — мовив я.

Я знав, що Бену нізащо не переконати Лейсі, щоб вона пішла з ним на бал, але він заслужив бодай на шанс це спробувати. Я побіг до своєї шафки, на шляху мені трапився Радар, і я на ходу скуйовдив йому чуба. Він розмовляв з Анжелою і якоюсь першокурсницею з оркестру.

— Це не мені треба казати спасибі, а К., — сказав він, і вона гукнула:

— Дякую за двісті доларів!

Я, не озираючись, гукнув у відповідь:

— Ти не мені, ти Марго Рот Шпігельман дякуй!

Адже це вона дала мені необхідне знаряддя.

Я дістав з шафки зошит з початків аналізу, та так і лишився стояти, навіть потому як продзвенів другий дзвоник; я стирчав посеред коридору, а повз мене бігли хлопці, я почувався роздільною смугою на шосе. Хтось іще подякував мені за двісті доларів. Я усміхнувся у відповідь. Тепер школа здавалася моєю — у мене за всі минулі роки не було такого відчуття. Ми відновили справедливість для школярів з оркестру, які втратили свої байки. Зі мною заговорила Лейсі Пембертон. А Чак Парсон мене перепросив.

Я так добре знав ці стіни — і тепер у мене почало виникати відчуття, що й вони мене знають. Продзвенів і третій дзвоник, а я все стояв. І тільки за хвилю я все ж таки пішов на урок і встиг сісти за парту, тільки-тільки пан Хімінес розпочав свою чергову нескінченну лекцію.

Я взяв із собою «Листя трави», поклав книжку на коліна і знову заходився перечитувати підкреслені рядки в «Пісні про себе», поки містер Хімінес писав щось на дошці. Прямих указівок на Нью-Йорк я не побачив. За кілька хвилин я передав збірку Радарові, він трохи прочитав і написав у найближчому до мене куточку зошита: «Зелені підкреслення повинні щось означати. Може, вона хоче, щоб ти відчинив двері свого розуму?» Я знизав плечима і відказав: «А може, просто читала вірш у два різні дні з двома різними маркерами».

За кілька секунд я подивився на годинника — всього тридцять сьомий раз за цей урок — і побачив за дверима Бена, який, тримаючи в руці дозвіл піти з уроків раніше, спастично пританцьовував джигу.

Коли дзвоник погукав мене на обід, я кинувся до своєї шафки, але Бен примудрився випередити мене й уже розмовляв з Лейсі Пембертон. Він стояв біля неї, трохи похиливши плечі, щоб дивитися просто в обличчя. Навіть у мене часом від розмови з Беном починався напад клаустрофобії, а я ж не палка дівчина.

— Гей, товариство, — наблизився я.

— Гей, — відгукнулася Лейсі, скориставшись нагодою зробити крок назад. — Бен розповів мені, як ідуть справи з Марго. В її кімнату ніхто ніколи взагалі не заходив. Вона казала, що батьки не дозволяють їй гостей запрошувати.

— Серйозно?

Лейсі кивнула.

— Ти знала, що у Марго тисяча платівок?

— Ні, мені Бен щойно сказав! Марго про музику ніколи не говорила. Ну, тобто вона коментувала, коли по радіо щось цікаве крутили, наприклад. Але в цілому — ні. Вона така дивна!

Я знизав плечима. Може, Марго і дивна, а може, це ми всі дивні. Лейсі не замовкала.

— Ми саме говорили про те, що Волт Вітмен з Нью-Йорка.

— В «Омніпедії» написано, що і Вуді Гатрі там досить довго прожив, — додав Бен.

Я кивнув.

— Чудово уявляю її в Нью-Йорку. Але думаю, треба шукати наступну підказку. Не може ж усе кінчатися на книжці. У цих підкресленнях, може, шифр якийсь абощо.

— Можна я під час обіду почитаю?

— Ага, — погодився я. — А можна відксерити в бібліотеці.

— Нє-а, я просто почитаю. Я на поезії не розуміюся. До того ж у мене там, у Нью-Йоркському університеті, сестра двоюрідна вчиться, я послала їй оголошення, щоб вона роздрукувала й розклеїла в музичних крамницях. Я розумію, звісно, що їх там до біса, але все-таки.

— Добра ідея.

Вони пішли до їдальні, я теж.

— Слухай, — запитав Бен у Лейсі,— а сукня у тебе якого кольору?

— Ну, така собі сапфірова, а що?

— Хочу бути впевнений, що мій смокінг підійде, — пояснив він.

Я вперше бачив, щоб Бен так кумедно-дурнувато усміхався, а це багато про що свідчить, бо він і так кумедно-дурненький.

— Добре, — кивнула Лейсі,— тільки щоб ми не були як інкубаторські. Може, тобі все ж таки класиці віддати перевагу: чорний смокінг і чорна камізелька?

— Пояс, думаєш, не треба?

— Ну, можна, тільки не з велетенськими брижами, розумієш?

Вони продовжили обговорювати цю тему — я так вважаю, ідеальна ширина брижів на поясі до смокінга може стати предметом багатогодинних дискусій; я й слухати покинув, ставши в чергу по піцу. Бен знайшов собі пару на бал, а Лейсі знайшла хлопця, який буде радий обговорювати той бал годинами. Тепер у всіх є пара — тобто за винятком мене, але я йти і не збирався. Єдина дівчина, з якою я хотів би піти, десь помандрувала.

Коли ми сіли, Лейсі почала читати «Пісню про себе» і сказала, що не бачить тут якогось особливого сенсу, і взагалі, на її думку, це не в дусі Марго. Загалом ми так і не зрозуміли, що вона хотіла нам цим сказати, якщо взагалі хотіла. Лейсі простягнула мені книжку, і вони з Беном знов заговорили про бал.

По обіді я вирішив, що сенсу перечитувати цитати немає, але мені раз у раз ставало нудно, і я знову діставав книжку з рюкзака і клав її на коліна. Наприкінці навчального дня, сьомим уроком, у мене була англійська. Ми щойно почали «Мобі Дика», і д-р Голден довго розбалакувала про риболовлю в дев’ятнадцятому столітті. На парті у мене лежав «Мобі Дик», а на колінах — Вітмен, але навіть той факт, що я сидів у кабінеті англійської, не допоміг. Зате я примудрився аж кілька хвилин не дивитися на годинника, тож неабияк здивувався, коли задзеленчав дзвоник, і довго складав речі в наплічник. Коли я повісив його на плече і попрямував до дверей, д-р Голден всміхнулася мені й мовила:

— Отже, Волт Вітмен?

Я боязко кивнув.

— Добрий поет, — визнала вона. — Настільки добрий, що я майже не від того, щоб ти читав його на моїх уроках. Але все ж таки не зовсім.

Я нерозбірливо перепросив, вийшов і попрямував до стоянки для старшокласників.

Поки Бен з Радаром репетирували, я сидів у «Зікумі», покинувши двері відчиненими, щоб провітрити авто. Я намагався читати «Федераліста», за яким у нас завтра на основах держави і права мав бути тест, але подумки постійно повертався до замкнутого кола загадок: Гатрі, Вітмен, Нью-Йорк, Марго. Вона поїхала в Нью-Йорк слухати фольк? Може, існує таємна Марго — любителька фольку, з якою я не знайомий? Може, вона оселилася в квартирі, де колись мешкав один з них? Але чому вона вирішила повідомити це мені?

У бічному дзеркалі я побачив Бена з Радаром; Радар ішов швидко, розмахуючи футляром з саксофоном. Вони квапливо залізли в уже відчинений «Зікум», Бен повернув ключа, мотор запирхав, ми почали сподіватися, він знову запирхав, ми ще дужче сподівалися, аж таки він ожив. Бен виїхав зі стоянки, і коли школа зосталася позаду, заволав:

— ТИ МОЖЕШ У ТАКЕ ПОВІРИТИ?!

Він просто не міг стримувати радості.

Почав лупити по клаксону, але той, природно, не працював, тож Бен, вдаряючи по ньому, щоразу верещав:

— БІ-БІП! БІ-БІП! ПОСИГНАЛЬ, ЯКЩО ЙДЕШ ЗІ СПРАВЖНЬОЮ КИЦЕЮ ЛЕЙСІ ПЕМБЕРТОН НА БАЛ! БІ-БІП, БЕЙБІ, БІ-БІП!

І так він ото телесувався майже всю дорогу.

— Знаєш, у чому причина? Крім відчаю? Мені здається, вони з Беккою Арингтон посварилися, бо Бекка, ну, зрадниця, і тепер Лейсі соромно ще й за Кривавого Бена. Вона цього, певна річ, не сказала, але я здогадався з її поведінки. То зрештою Кривавий Бен зіграв мені на руку.

Я був щасливий за нього і все таке, але мене все ж таки найдужче турбувала Марго.

— Хлопці, у вас ідеї є?

Я помовчав трохи, а потім Радар подивився на мене в дзеркало заднього огляду й мовив:

— Ця фраза про двері — єдина, що виділена іншим кольором, до того ж вона дивніша, ніж усі інші, незакінчена думка, тож, думаю, треба копати тут. Прочитай-но її ще раз.

— Зривайте замки з дверей! // Зривайте і двері з одвірків! — відказав я.

— Треба визнати, що Джеферсон-парк — не найкраще місце для того, щоб зривати двері з одвірків, — припустив Радар. — Може, вона це хотіла сказати? Вона ж ніби Орландо паперовим назвала? Може, Марго просто пояснює, чому втекла.

Бен пригальмував перед світлофором, а потім обернувся до Радара.

— Братани, — сказав він, — по-моєму, ви Кицюню Марго перехвалюєте.

— Що? — не зрозумів я.

— Зривайте замки з дверей, — відказав він. — Зривайте і двері з одвірків.

— Ну, — підтвердив я. Знову загорілося зелене світло, і Бен натиснув на газ. «Зікум» затрусився так, ніби от-от розвалиться, але таки поїхав далі.

— Це не поезія. Це не метафора. Це вказівка до дії. Треба піти в її кімнату і відкрутити замок з дверей, а двері вийняти з одвірка.

Радар подивився на мене, а я — на нього.

— Іноді,— сказав Радар до мене, — дурість Бена обертається геніальністю.

6

Припаркувавшись у нас під будинком, ми, як і в суботу, перетнули моріжок, що відокремлював мій дім від дому Марго. І знову двері відчинила Руті, вона сказала, що батьки повернуться тільки о шостій; Мирна Мустела збуджено гасала довкола нас. Ми піднялися сходами. Руті принесла нам скриньку з інструментами з гаража, після чого ми якийсь час дивилися на двері Марго. До роботи руками ми не звичні.

— От пекло, що робити? — запитав Бен.

— Не лайся перед Руті,— сказав я.

— Руті, ти не проти, якщо я кажу «пекло»?

— Ми в пекло не віримо, — відказала вона.

— Люди, — перебив нас Радар. — Люди! Двері.

Він дістав зі скриньки хрестову викрутку, опустився навколішки і почав одкручувати ручку з замком. Я взяв більшу викрутку, щоб відкрутити завіси, але там гвинтів узагалі не було. Я знову втупився в двері. Руті все це набридло, і вона пішла вниз дивитися ТБ.

Радар зняв ручку, і ми всі по черзі зазирнули в круглу дірку. Там ніякого послання не було. Ні записки, нічого. Я засмутився і перейшов до завіс, гадаючи, як же зняти їх. Заходився відчиняти й зачиняти двері, намагаючись зрозуміти, як там усе влаштовано.

— Цей вірш такий у біса довгий, — сказав я, — то невже старий Болт не міг уточнити, як знімати двері з завіс?

Тільки почувши відповідь Радара, я зрозумів, що він знову ввімкнув комп’ютер.

— Згідно з «Омніпедією», у нас тут двостулкова торцева завіса. Треба просто викруткою видавити стрижень. Якийсь розумник тут ще приписав, щоб «викруткою» не похмелялися. Ох, вельмишановна «Омніпедіє»! Чи станете ви коли-небудь пристойною?

Тільки-но «Омніпедія» повідомила нам, що робити, справа пішла на диво швидко. Я виштовхнув стрижні з усіх трьох завіс, а Бен зняв двері. Я оглянув і завіси, і одвірок. Нічого.

— На дверях нічого немає,— констатував Бен. Ми поставили їх назад, а Радар забив стрижні на місце ручкою викрутки.

Ми з Радаром пішли до Бена (його будинок — точнісінько як мій) гратися в гру під назвою «Лють Арктики». Ми дійшли до «гри в грі», де треба було стріляти пейнтбольними кульками на льодовику. Якщо поцілиш супротивнику по його «кульках», отримуєш додаткові очки. Дуже вишукано.

— Братан, та вона точно в Нью-Йорку, — сказав Бен.

Я помітив, як з-за рогу вистромилася цівка, та й з місця зрушити не встиг, як вона уже вистрілила мені між ноги.

— Чорт, — буркнув я.

— В минулому, — докинув Радар, — усі її підказки вели до якогось місця. Вона каже Джейсу; потім лишає нам підказки про двох осіб, які прожили в Нью-Йорку майже все життя. Дуже схоже на правду.

— Старий, цього вона і хоче, — сказав Бен. Я вже до нього підкрався, а він натиснув на паузу. — Щоб ти поїхав у Нью-Йорк. А що як це єдиний спосіб знайти Марго згідно з її задумом? Туди поїхати?

— Що? Там дванадцять мільйонів населення!

— Може, у неї тут є довірена особа, — припустив Радар, — яка повідомить їй, що ти поїхав.

— Лейсі! — вигукнув Бен. — Це точно вона! Так! Тобі негайно треба сідати в літак. Лейсі про це дізнається, повідомить їй, і Марго зустріне тебе в аеропорту. Так. Братан, я тебе зараз додому завезу, ти збереш речі, а потім я доправлю тебе в аеропорт, ти купиш квиток по своїй кредитці, призначеній тільки для екстрених випадків, Марго дізнається, яким ти став крутим хлоп’ягою, таким крутим, що Джейсу Вортингтону і не снилося, і в результаті ми всі троє підемо на бал з найкращими кицями.

Я не сумнівався в тому, що рейс на Нью-Йорк буде скоро. З Орландо куди завгодно можна вилетіти скоро. Але от у всьому іншому я впевнений не був.

— Якщо ти подзвониш Лейсі…— сказав я.

— Вона не зізнається! — вигукнув Бен. — Ти тільки подумай, скільки вона вже дурня клеїть, — напевно, вони лише вдали, що посварилися, щоб ти не запідозрив, що саме вона — довірена особа Марго.

— Не знаю, якось не дуже воно клеїться… — засумнівався Радар.

Він говорив щось іще, але я майже не слухав. Я дивився на застиглу картинку гри й обмірковував ситуацію. Якщо Марго з Лейсі тільки вдають, ніби посварилися, то Лейсі і з хлопцем своїм порвала не по-справжньому? І її занепокоєння теж було облудне? Невже Лейсі сама понаписувала численні мейли — відгуки (без жодної корисної інформації) на оголошення, які розвісила її кузина в музичних крамницях Нью-Йорка? Ні, не може такого бути, Бенів план ідіотський. І все-таки тішило, що у нас узагалі з’явився бодай якийсь план. Але до кінця навчального року залишалося всього два з половиною тижні, і якщо я полечу в Нью-Йорк, то пропущу щонайменше два дні,— вже не кажучи про те, що мене вб’ють батьки, якщо я куплю квиток на літак за своєю резервною кредиткою. Що більше я цю ідею обмірковував, то дурнішою вона здавалася. Та раптом я зможу побачити Марго просто завтра… Але ні.

— Я школу не можу пропустити, — сказав нарешті я. І продовжив гру. — У мене завтра контрольна з французької.

— Знаєш, — відказав Бен, — твій романтизм просто надихає.

Погравшись іще кілька хвилин, я пішов через Джеферсон-парк додому.

Мама мені одного разу розповідала про хворого хлопчика, з яким вона працювала. До дев’ятьох років він був нормальний, а потім у нього помер тато. Попри те, що на світі повно дев’ятирічних малюків, у яких помирають батьки, мало хто з’їжджає з глузду, та цей хлопчина виявився не таким, як усі.

Він узяв олівця, сталевий компас і почав малювати на папері кружечки. Всі вони були рівно два дюйми в діаметрі. Він обводив і обводив компас, поки аркуш не ставав чорним, а потім брав новий аркуш і починав усе спочатку, і так щодня, від ранку до вечора; в школі він теж малював ці кружечки, навіть на контрольних. Мама пояснила мені, що ця повторюваність дії, яку він вигадав собі, допомагала йому впоратися з болем утрати, але незабаром це стало звичкою. Отож мама з ним побалакала, змусила поплакати за татом абощо, хлопчина припинив малювати кола і, мабуть, житиме ще довго і щасливо. Але я часом думаю про того хлопчину, бо мені здається, що я його розумію. Мені завжди подобалася монотонність.

Нудне життя ніколи не здавалася мені нудним. Я сумніваюся, що зміг би пояснити це такій дівчині, як Марго, але малювати все життя кружечки здавалося мені досить мудрим божевіллям.

Тому я не надто переймався з приводу свого рішення не летіти в Нью-Йорк: це ж усе одно була дурна ідея. Та поки я жив своїм усталеним життям цілий вечір і весь наступний день, мене гризла ця думка, мені здавалося, що рутина віддаляє мене від зустрічі з Марго.

7

У вівторок увечері — Марго не було вже шість днів — я поговорив з батьками. Не те щоб я дійшов якогось поважного рішення, просто так склалося. Я сидів за кухонним столом, тато нарізав овочі, а мама обсмажувала на сковорідці яловичину. Папа почав дражнити мене за те, що я так довго читаю одну тоненьку книжечку, а я відказав:

— Взагалі, це я не на англійську читаю; просто здається, що Марго залишила мені в ній якусь підказку.

Вони замовкли, і я розповів про Вуді Гатрі й Вітмена.

— Так, їй подобаються ці ігри з недомовками, — прокоментував тато.

— Я не звинувачую дівчинку в тому, що їй хочеться уваги, — сказала мама, а потім додала, звертаючись до мене, — але це не означає, що її добробут — це твоя відповідальність.

Тато кинув на сковорідку моркву з цибулею.

— Атож! Певна річ, ніхто з нас не зможе поставити Марго діагноз, поки ми її не оглянемо, але, гадаю, вона незабаром повернеться.

— Не робімо припущень, — тихенько сказала йому мама, щоб я не почув. Тато хотів щось відповісти, але я перебив:

— А мені що діяти?

— Закінчити школу, — відказала мама. — І довіряти Марго — вона може сама про себе подбати, ця здатність у неї добре розвинена.

— Згоден, — додав тато.

А по вечері, ввімкнувши у своїй кімнаті «Воскресіння» без звуку, я зрозумів, що вони обговорюють цю тему. Слів я не чув, але обоє були стурбовані.

Пізніше ввечері на мобільний мені подзвонив Бен.

— Привіт, — сказав я.

— Братан, — почав він.

— Так, — відказав я.

— Я збираюся з Лейсі по взуття.

— По взуття?

— Ага. З десятої до півночі знижка тридцять відсотків на все. Вона хоче, щоб я допоміг їй вибрати черевички на бал. У неї, звісно, вже є якісь, але я до неї вчора заходив, і ми погодилися, що вони не… ну, розумієш, черевички для балу повинні бути просто ідеальні. То ці вона хоче повернути, а потім ми їдемо в універмаг, збираємося типу…

— Бене, — сказав я.

— Що?

— Старий, я не хочу обговорювати черевички Лейсі. Я навіть скажу чому: в мене є така штука, наявність якої відбиває цікавість до взуття на бал. Прутень називається.

— Я просто нервую і ніяк не можу перестати думати про те, що вона мені серйозно подобається — не просто тому, що вона диво-киця-на-бал, а тому, що вона просто-класна-і-з-нею-круто-гуляти. Ми ж танцюватимемо там, а уяви, якщо ми поцілуємося посеред зали, і всі скажуть: «Ох, нічого собі», — і, розумієш, усе, що вони там про мене вигадували, все це вилетить у вікно…

— Бене, — знову урвав його я, — годі слину пускати, як ідіот, і все буде гаразд.

Він ще трохи верзякав усяку дурню, але потім мені вдалося з ним розпрощатися.

Я ліг, і на мене навалилися депресивні думки з приводу балу. Я не засмучувався від того, що не іду туди, але я — хоч як воно було нерозумно і безглуздо — мріяв про те, щоб устигнути знайти Марго й умовити її піти туди зі мною. І все це мало б статися в останній момент, в суботу ввечері. І тоді ми б увійшли у бальну зал у «Гілтоні» в джинсах і поношених футболках, встигаючи тільки на останній танець, і всі тицяли б на нас пальцями і дивувалися поверненню Марго, а ми, танцюючи фокстрот, вислизнули б із зали надвір і втекли їсти морозиво… Як і Бен ото, я поринав у кумедні мрії про цей бал. Але я принаймні не розбалакував про це уголос.

Бен іноді ставав егоцентричним ідіотом, і я питав сам себе, що я в ньому взагалі знайшов. Навіть якби у нього і не було ніяких чеснот, часом на думку йому спадали просто-таки геніальні ідеї. Наприклад, про двері. Ідея себе не виправдала, але все одно була непогана. Просто, мабуть, Марго хотіла сказати мені щось інше.

Мені.

Підказка була мені. Двері — мої!

Аби потрапити в гараж, мені спочатку треба було перетнути вітальню, а там сиділи батьки й дивилися ТБ.

— Хочеш подивитися з нами? — запропонувала мама. — Розслідування от-от закінчиться.

Це було одне з тих «хто вбивця» телешоу.

— Ні, дякую, — відмовився я і промчав повз них через кухню в гараж.

Я відшукав найбільшу викрутку з прямим кінчиком, застромив її за пояс шортів кольору хакі й міцніше затягнув ремінь. У кухні я взяв печиво і трохи ніяково попрямував назад до себе через вітальню; поки на екрані розгорталося розслідування, я вийняв усі стрижні зі своїх дверей. Коли випав останній, двері рипнули і почали відходити, тож я однією рукою відчинив їх так, щоб вони вперлися в стіну. І тут крихітний шматочок паперу — завбільшки приблизно з мій ніготь — випав з верхньої завіси. Цілком у дусі Марго. Навіщо ховати щось у себе, якщо можна підкинути його мені? Я задумався, коли і як вона встигла це зробити. А ще я не зміг стримати усмішки.

Це був клаптик з газети «Вартовий Орландо». Я зрозумів, що це саме вона, тому що на обірваному краєчку було надруковано «вий Орландо, 6 травня, № 2». Саме в той день Марго і втекла. Записка була від неї. Я впізнав почерк:

Щоб поставити двері на місце, треба було забивати стрижні, а це привернуло б увагу батьків, тож я просто притулив двері до завіс і залишив їх відчиненими. Поклавши стрижні в кишеню, я сів за комп’ютер і відшукав на мапі адресу з записки. Про таку вулицю я раніше ніколи не чув.

Вона була за тридцять чотири і шість десятих милі від мене, їхати потрібно було по Колоніал-драйв майже до міста з назвою Різдво, штат Флорида. Я наблизив знімок будівлі з супутника — чорний прямокутник, облицьований чимось неяскравим, сріблястим, за ним — трава. Може, це фургон? Розмір складно було оцінити, тому що навколо була тільки зелень.

Набравши Бена, все розповів йому.

— Значить, я мав рацію! — зрадів він. — Кортить розповісти Лейсі, вона теж вважає, що це була крута ідея!

На Лейсі я уваги не звернув.

— Ну, я поїду, напевно.

— Звісно, треба їхати. І я з тобою. Давай у неділю вранці, я, певна річ, страшенно втомлюся після балу, але чорт з ним.

— Ні, я виїжджаю зараз.

— Братан, зараз темно! Ти ж не поїдеш у цей дивний будинок з таємничою адресою потемки. Ти що, фільми жахів не дивишся?

— Може, вона там.

— Еге ж, а ще там може виявитися демон, що харчується виключно хлоп’ячими підшлунковими, — відказав він. — Боже, ти хоч до завтра почекай, правда, після репетиції мені треба замовити Лейсі корсаж і додому заїхати на той раз, якщо вона в мережі й написала мені що-небудь, тому що ми останнім часом часто листуємося…

— Ні,— перебив я, — я їду сьогодні ж, я хочу її бачити.

Коло звужувалося. Якщо покваплюся, то, може, за годину я вже побачу Марго.

— Братан, я тобі не дозволю їхати хтозна-куди посеред ночі. Я повинен прикрити твою дупу.

— Завтра вранці,— сказав я, в першу чергу собі.— Тоді я поїду завтра вранці.

Мені вже починала набридати моя стовідсоткова відвідуваність уроків. Бен мовчав. Я лише чув, як він випускає повітря через передні зуби.

— Так, я відчуваю, що вже хворий, — сказав нарешті він. — Температура. Кашель. Біль. Усе болить.

Я посміхнувся. Попрощавшись, я набрав Радара.

— У мене тут Бен на іншій лінії,— відказав він, — я тобі зараз передзвоню.

І передзвонив за хвилину. Я навіть привітатися не встиг.

— К., у мене така страшна мігрень. Я завтра точно в школу не зможу прийти.

Я засміявся.

Потім я роздягнувся, залишившись тільки у футболці й боксерках, висипав сміття з відра в шухлядку і поставив його коло ліжка. Завів будильника на безбожно ранню пору — на шосту ранку — і наступні кілька годин марно намагався заснути.

8

Уранці до кімнати увійшла мама і сказала:

— Ти навіть двері не зачинив, сонько.

Розплющивши очі, я відказав:

— У мене щось із животом, — і показав на відро з блювотинням.

— Квентине! Боже ж ти мій! Коли це сталося?

— Годині о шостій, — сказав я правду.

— Чому ти нас не погукав?

— Сили не було, — знову сказав я правду.

— Ти недобре почувався і прокинувся? — запитала вона.

— Ага, — сказав я неправду. Прокинувся я від того, що о шостій продзвенів будильник. Потім я прокрався на кухню, з’їв батончик з мюслями і випив апельсинового соку. За десять хвилин я застромив у горлянку два пальці. Вирішив не робити цього вночі, щоб не смерділо у мене під носом. Блювати нудотно, але швидко про це забуваєш.

Мама забрала відро і помила. Потім принесла його назад.

— Я, напевно, сьогодні залишуся… — почала вона, стиснувши від хвилювання губи.

Я поквапився її перебити:

— Все гаразд, справді, просто слабкість якась. З’їв щось не те.

— Ти певен?

— Якщо стане гірше, я подзвоню, — пообіцяв я. Мама поцілувала мене в чоло. Я відчув, що на шкірі відбилася її липка помада. Мені не було погано, але чомусь стало краще.

— Двері зачинити? — запропонувала вона, взявшись за ручку. А двері насилу трималися на завісах.

— Ні-ні-ні,— сказав я, може, аж занадто перелякано.

— Гаразд. Я дорогою на роботу подзвоню в школу. А ти дай мені знати, якщо тобі щось треба буде. Що завгодно. Або якщо захочеш, щоб я приїхала. І татові можеш дзвонити в будь-який момент. В обід я заїду, добре?

Я кивнув і натягнув ковдру до підборіддя. Хоча мама і помила відро, я навіть крізь запах миючого засобу досі відчував сморід блювоти, аж знову тягнуло блювати, але я намагався не думати про це і повільно дихати ротом, поки не почув, як мамин «крайслер» поїхав собі. Була 7:32. Бодай раз приїду вчасно, подумав я. Не в школу, правда. Але все ж таки.

Я прийняв душ, почистив зуби, надів темні джинси і просту чорну футболку. В кишеню поклав той клапоть газети. Потім забив стрижні в завіси і почав збирати речі. Я не дуже знав, що треба взяти з собою, але про всяк випадок кинув у рюкзак викрутку, якою знімав двері, роздруківку супутникової мапи, вказівки, як дістатися, пляшку води і Вітмена — на той раз, якщо знайду Марго там. Хотів розпитати про нього.

Бен з Радаром приїхали рівно о восьмій. Я вмостився на задньому сидінні. Вони підспівували «Mountain Goats».

Бен розвернувся і простягнув мені руку, стиснуту в кулак. Я легенько вдарив по кулаку, хоча терпіти не міг Такого привітання.

— К.! — гукнув Бен, перекрикуючи музику. — Ну, як тобі все це?

Я розумів, що Бен має на увазі: слухати «Mountain Goats» з друзями в авті, що мчить травневим ранком у середу назустріч Марго і Маргонорару, який належиться тому, хто її знайде.

— Та все краще за початки аналізу, — відказав я.

Музика лунала занадто голосно, розмовляти було неможливо. Заїхавши в Джеферсон-парк, ми відчинили вікно, щоб розповісти всьому світові про наш чудовий музичний смак.

Ми гнали до Колоніал-драйв повз кінотеатри і книгарні, в які й попри які я їздив усе своє життя. Але ця поїздка була краща від попередніх, тому що в школі зараз ішли початки аналізу, бо зі мною були Бен з Радаром, бо я думав, що ми знайдемо Марго. Через двадцять миль Орландо, нарешті, здався і поступився місцем уцілілим апельсиновим гаям і недобудованим ранчо — нескінченній рівнині, що заросла густим чагарником, а з дубів звисав іспанський мох. Було гаряче і безвітряно. Саме в таких місцях я проводив літо в скаутських таборах, потерпаючи від комарів і гасаючи за броненосцями. На дорозі тепер траплялися майже самі пікапи, а щомилі з нізвідки виникали поселення: купки будиночків, поміж якими петляли вузенькі вулички. Ті містечка скидалися на обшиті сайдингом вулкани.

За якусь часину час ми побачили трухляву дерев’яну вивіску «Маєтність Гроувпойнт». Порепана асфальтована дорога незабаром скінчилася, а далі йшла просто сіра земля, яка свідчила про те, що «Маєтність Гроувпойнт» належить до присілків, які мама називає «недосілками» — їх покинули, так і не забудувавши. Кілька разів, коли ми їздили десь разом з батьками, мені такі «недосілки» показували, але ніколи не були вони такі занедбані, як ця місцина.

Ми проїхали ще миль п’ять після «Маєтності Гроувпойнт», аж Радар зробив музику тихіше і сказав:

— Десь із милю лишилося.

Я вдихнув побільше повітря. Радісне збудження з приводу того, що я не в школі, почало згасати. Якось не вірилося, що Марго може ховатися в такому місці, я навіть подумав, що навряд чи вона подалася б сюди. Цілковита протилежність Нью-Йорку. Це була частина Флориди, яку часто бачиш з вікна літака і неодмінно думаєш: навіщо людям узагалі було селитися на цьому півострові? Я дивився на порожню дорогу; асфальт настільки розжарився, що вона пливла перед очима. Потім у цьому розпеченому мареві з’явився торгівельний центр.

— Це воно? — я нахилився і показав на нього.

— Мабуть, — відказав Радар.

Бен натиснув кнопку на стерео, і стало дуже тихо. У цій тиші Бен зупинився на стоянці, де вже навіяло піску: природа знову відвойовувала своє. Колись на цих чотирьох крамницях висіли й вивіски. Коло дороги стояв іржавий стовп футів з вісім заввишки. Але покажчик вже давно зірвало ураганом, а може, він просто проржавів і одпав. Та й у крамниць справи йшли не краще: містилися вони в одноповерховій будівлі з пласким дахом, подекуди вже просвічували шлакоблоки. Фарба на стінах полущилася, й облуплені шматочки щосили чіплялися за бетон, як умираючі комахи. Поміж вікнами волога намалювала абстрактні картини. Дерево, яким позабивали вікна, вже побрижилося. Мене пронизала жахлива думка, якої вже було не позбутися: мені здалося, що втекти з дому, щоб жити тут, — безглуздо. В таке місце приходять хіба вмирати.

Коли авто зупинилося, в ніс і навіть у рота вдарив гіркий дух смерті. Мені довелося ковтнути: до горла вкотре за сьогодні підкотила нудота. Тільки зараз, втративши стільки часу, я усвідомив, що не так уявляв і гру Марго, і гонорар за перемогу в ній.

Я виходжу з авта, Бен стоїть тут-таки, а поруч з ним — Радар. І мені раптом стає зовсім невесело, я розумію, що це зовсім не був виклик — доведи-що-достатньо-крутий-щоб-гуляти-зі-мною. Я знову чую слова, які сказала Марго тієї ночі: «Ні, я не хочу, щоб мене, всю в мухах, знайшли дітлахи в Джеферсон-парку суботнього ранку». Не хоче, щоб дітлахи знайшли в Джеферсон-парку, але це зовсім не означає, що вона взагалі не хоче померти.

Я не бачу жодних свідчень того, що тут останнім часом хтось бував, за винятком запаху, цього гидкого, тухлого смороду, його завдання — відганяти живих від мертвих. Я кажу собі, що Марго так пахнути просто не може, але, звісно ж, вона може. Всі ми можемо. Я притуляю руку до носа — щоб відчувати запах власного поту і шкіри — та чого завгодно, тільки б не смерті.

— МАРГО? — гукає Радар. Пересмішник, що сидить на ринві, кричить у відповідь щось двоскладове. — МАРГО! — знов гукає Радар. Немає відповіді. Він малює носаком черевика параболу на піску і зітхає: — Чорт!

Стоячи перед цією будівлею, я дізнаюся дещо нове про страх. Це не порожні фантазії людини, яка бажає, щоб з нею сталося бодай щось важливе, нехай навіть погане. Це не огида, яку почуваєш, угледівши мертвого незнайомця. Це не схоже і на те, як у тебе перехоплює подих, коли чуєш постріл, тікаючи від будинку Бекки Арингтон. З таким страхом дихальними вправами ради не даси. Цей страх узагалі не схожий на те, з чим я стикався раніше. Це найголовніша з-поміж усіх емоцій, яких зазнає людина, — почуття, яке з’явилося ще до нашого народження, до того, як звели цю будівлю, до того, як зародилася сама Земля. Саме цей страх вигнав рибу з води на сушу і змусив її відростити легені, цей страх велить тобі: «Тікай»; цей страх змушує нас ховати мерців.

Від того запаху мене охоплює жах і відчай — не той жах, коли в легенях немає повітря, а такий, ніби того повітря геть немає в атмосфері. Мені здається, я все життя прожив зі страхом, намагаючись підготуватися до чогось отакого, щоб тіло знало, як реагувати. І все одно виявився не готовий.

— Братан, ліпше нам їхати геть, — каже Бен. — Копів викликати абощо.

Ми досі навіть не глянули один на одного. Ми всі дивимося на цю будівлю, яку покинули так давно, що там не може бути нічого, крім трупів.

— Ні,— заперечує Радар. — Ні, ні, ні, ні, ні. Викличемо, якщо буде причина. Марго залишила адресу для К. А не для копів. Треба якось пробратися всередину.

— Всередину? — з сумнівом запитує Бен.

Я ляскаю Бена по спині, й уперше за день ми всі троє дивимося не вперед, а один на одного. Так легше. Коли дивишся на друзів, відмовляєшся вірити в те, що Марго мертва — поки ми її не знайдемо.

— Так, усередину, — кажу я.

Я вже не знаю, що вона за одна, але мені потрібно її знайти.

9

Ми обходимо будівлю ззаду — і знаходимо лише четверо замкнених сталевих дверей і пасовище — золотисто-зелену траву з цятками низькорослих пальм. Тут смердить ще гірше, мені страшно йти далі. Бен з Радаром ідуть за мною, ліворуч і праворуч. Виходить трикутник. Ми рухаємося повільно, уважно оглядаючи все навколо.

— Це єнот! — раптом кричить Бен. — Ох, слава Богу. Єнот… Господи!

Ми з Радаром прямуємо до нього — Бен стоїть біля мілкої дренажної канави. Там лежить величезний дохлий єнот: він набряк, шерсть звалялася, видимих ушкоджень немає, хоча з нього стирчить ребро. Радар відвертається, мало не блює, але все ж таки стримується. Я підходжу, схиляюся поруч, кладу долоню йому між лопаток. Коли у нього відновлюється дихання, він каже:

— Ох, як я радий бачити цього дохлого єнота, нехай йому!

Але все одно я не можу уявити Марго живою. Мені починає здаватися, що Вітмен міг бути передсмертною запискою. Адже вона підкреслила: «Померти — це зовсім не так, як уявлялося, це щастя». «Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, // Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами». На мить спалахує надія, коли я згадую останній рядок вірша: «Десь я зупинився і чекаю на тебе». Але потім думаю, що «я» — це необов’язково жива людина. Може бути і просто тіло.

Радар відходить від єнота і тягне ручку одних з чотирьох замкнених сталевих дверей. Мені хочеться помолитися за померлого — прочитати відправу за цього єнота, — але я не вмію. Мені його так шкода, і я соромлюся своєї радості, що мертвий виявився він.

— Вони трохи піддаються, — кричить Радар. — Ідіть допоможіть.

Ми з Беном хапаємо Радара за пояс і тягнемо. Він впирається ногою в стіну, аж тут раптом хлопці падають на мене, просякнута потом Радарова футболка накриває мені обличчя. Я почуваю радість, думаючи, що двері відчинилися. А потім бачу, що просто відірвалася ручка. Насилу підводжуся і дивлюся на двері. Вони зачинені.

— Клята сорокарічна довбана ручка! — лається Радар. Ніколи він так не висловлювався.

— Все гаразд, — кажу я, — вихід є. Має бути.

Ми йдемо далі й повертаємося до чільної стіни будівлі. Дверей там нема. Але мені треба туди потрапити. Бен з Радаром намагаються вибити дошки, якими затулено вікна, але вони забиті намертво. Радар лупить ногою, але все марно. Бен повертається до мене.

— За однією з цих дощок немає шибки, — повідомляє він, а потім відбігає від будівлі, з-під ніг летить брудний пісок.

Я розгублено дивлюся на нього.

— Спробую вибити, — пояснює він.

— У тебе не вийде.

Він поміж нас важить найменше. Якщо комусь і треба спробувати, то це мені.

Бен стискає руки в кулаки, потім розтискає пальці. Я рушаю в його бік, а він каже:

— Коли я вчився в третьому класі, щоб мене не били, мама відвела мене на тхеквондо. Я, правда, вивчив там тільки одну річ, але вона іноді приносить користь: ми побачили, як учитель пробиває товсту дошку рукою, і всі так зацікавилися, типу: от чорт, як він це робить? А він сказав, що головне — вірити, що рука пройде крізь дерево, і бити зі знанням того, що це можливо, і тоді все вийде.

Я збираюся заперечити, бо це ідіотизм, але Бен зривається з місця і пролітає повз мене. Розганяється, наближаючись до дошки, а потім без страху підстрибує, обертаючи корпус і виставляючи вперед плече, як таран, і влітає в дерево. Я вже уявляю, як він пролітає крізь дошку, і в ній залишається дірка у формі його тіла, як у мультику. Але Бен замість цього відскакує і падає на дупу на острівець зеленої трави посеред піщаного ґрунту. Перекочується на бік, потираючи плече.

— Зламалася, — заявляє він.

Я біжу до нього, думаючи, що це він про кістку в плечі, але Бен підводиться, і я бачу в дошці тріщину. Починаю гамселити по цьому місцю ногами, тріщина розповзається по горизонталі, потім ми з Радаром вставляємо в неї пальці й тягнемо. Я примружуюся, щоб піт не так заливав очі — вони вже просто горять, тягну щосили, смикаю туди-сюди, і нарешті нам вдається розколупати невеликий отвір з гострими краями. Ми з Радаром мовчки продовжуємо працювати, аж він втомлюється, і його заступає Бен. Нарешті вдається пропхнути дошку всередину. Я лізу в дірку вперед ногами і наосліп приземляюся на щось подібне до стосу паперу.

Діра невелика, крізь неї цідиться світло, але його недостатньо, щоб оцінити розміри приміщення, зрозуміти, чи є там стеля. Повітря всередині таке гаряче і затхле, що вдихаєш і видихаєш майже те саме.

Я обертаюся і налітаю на Бена — він буцається мені лобом у підборіддя. Я незрозуміло чому шепочу:

— У тебе є…

— Ні,— так само пошепки перебиває він мене. — Радаре, ти ліхтаря не взяв?

Якщо судити за звуками, Радар саме лізе до нас через діру.

— На ключах є, але малесенький.

Спалахує світло, але я все одно майже нічого не бачу, хоча мені вдається розрізнити, що ми опинилися в досить великому приміщенні з лабіринтом металевих полиць. Папір, на який я став, — це сторінки старого відривного календаря: безліч аркушів-днів розсипано по всій підлозі — вони пожовкли, їх погризли миші. Я думаю, що, можливо, раніше тут був книжковий склад, хоча на цих полицях уже давно лежить тільки пил.

Ми шикуємося вервечкою за Радаром. Нагорі раптом лунає рипіння, і ми всі зупиняємося. Я ковтаю, намагаючись вгамувати панічний страх. Чути, як дихають Радар і Бен, як вони човгають ногами. Мені страшно хочеться втекти, але це ж може бути Марго. А можуть бути й наркомани.

— Це просто будівля рипить, — каже Радар, але в голосі його немає звичної впевненості.

Я не можу поворухнутися. Потім чую Бена:

— Коли мені минулого разу було так само страшно, я штани обмочив.

— Мені востаннє було так страшно, коли я, рятуючи добрих чарівників, зустрівся віч-на-віч з Темним Лордом.

Я теж роблю жалюгідну спробу:

— Коли мені востаннє було так страшно, мені довелося спати разом з мамою.

Бен хихикає.

— К., я на твоєму місці жахався б так щоночі!

Завдяки їхньому реготу я починаю почуватися безпечніше, й ми продовжуємо пошуки. Проходимо по всіх рядах, не знайшовши нічого цікавого, крім кількох номерів «Рідерз Дайджесту» з 1970-х. За хвилю я помічаю, що очі вже звикли до темряви, тож ми розходимося в різні боки з різною швидкістю.

— Ніхто не виходить звідси, поки не вийдуть усі,— шепочу я, і всі пошепки відповідають: о’кей. Наблизившись до бічної стіни кімнати, я знаходжу перше свідчення того, що тут хтось був одтоді, як торгівельний центр зачинився: у стіні пробита нерівна напівкругла діра заввишки мені по пояс. Над нею помаранчевою фарбою з балончика написано: «ТРОЛЯЧА НОРА», а на саму нору вказує послужлива стрілка.

— Хлопці,— гукає раптом Радар, та так голосно, що на мить уся таємничість зникає. Прямуючи на голос, я знаходжу Радара біля протилежної стіни — його ліхтарик висвітлює ще одну «тролячу нору». На почерк Марго не дуже схоже, але напевно не скажеш. Адже при мені вона фарбою тільки одну літеру вивела.

Я пірнаю в нору і йду вперед, а Радар світить мені. У цій кімнаті немає нічого, крім згорнутого килима в кутку. Радар світить під ноги, і я помічаю плями клею — колись килим був приклеєний до підлоги. На протилежній стіні ще одна дірка, цього разу без напису.

Крізь неї я потрапляю в кімнату з вішаками; зі стін, оздоблених патьоками води, стирчать держаки з нержавійки. У цій кімнаті світліше, за хвилю я розумію, що тут у стелі є діри, подекуди відірвані шматки руберойду, і дах сідає на голі металеві крокви.

— Тут продавали сувеніри, — шепоче Бен, який уже стоїть попереду мене.

Посеред кімнати височіє п’ятикутник колишніх вітрин. Шибка, що колись відокремлювала туристів од призначеного для них лайна, тепер розбита, а ящики вітрин засипані осколками. Сіра фарба на стінах облазить, утворюючи безладний, але гарний малюнок, ці обдерті багатокутники — як сніжинки руїни.

На диво, тут ще лишилися деякі товари: наприклад, телефон у вигляді Мікі-Мауса, я бачив такий ще в дитинстві. В одній вітрині лежать охайно згорнуті, але вже побиті міллю і щедро посипані битим склом футболки з написом «СОНЯЧНЕ ОРЛАНДО». Під вітринами Радар знаходить коробку з мапами і стародавніми туристичними брошурами, які рекламують «Світ крокодилів», «Кришталеві сади» й інші розваги, яких давно вже немає. Бен махає рукою, гукаючи мене до себе, і показує зеленого скляного крокодильчика, майже повністю похованого під шаром пилу. Гадаю, в цьому і полягає цінність наших сувенірів: шкода дарувати людям таке лайно.

Ми вертаємося назад: у порожню кімнату, потім у кімнату з полицями, потім ліземо в іншу «тролячу нору». Ця кімната схожа на офіс, тільки без комп’ютерів. Покинули її поспіхом: враження таке, наче всіх працівників раптом запустили в космос абощо. Двадцять столів у чотири ряди. На деяких досі лежать ручки, на всіх — величезні календарі. На всіх календарях — лютий 1986 року. Бен штовхає оббитий тканиною стілець, і той починає обертатися. Біля одного столу стоїть хистка пірамідка з липких листочків з рекламою «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». У відкритих коробках лежать стоси роздруківок зі старовинного матричного принтера: видатки і прибутки «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». На одному зі столів хтось побудував одноповерховий картковий будиночок з рекламних брошур. Я розгортаю їх в надії, що це чергова підказка, але ні.

Радар порпається в паперах, потім шепоче:

— Все 1986 року.

Я починаю нишпорити по шухлядах. Знаходжу ватяні палички і шпильки для краватки. Коробки з олівцями й ручками по дванадцять у кожній: тонкий картон і старомодні шрифти і дизайн. Хусточки. Пара рукавичок для гольфу.

— Хлопці, ви бачите тут щось таке, — запитую я, — з чого було б ясно, що тут хтось був бодай за останні двадцять років?

— Тільки «тролячі нори», — каже Бен. Тут, як у склепі, все вкрито пилом.

— Навіщо вона тоді нас послала сюди? — запитує Радар. Починається обговорення.

— Не знаю, — кажу я. — Її самої тут немає.

— Є місця, — зазначає Радар, — де пилу менше. У порожній кімнаті є прямокутник, наче звідти щось прибрали. Але я не знаю…

— І ось ще зафарбовано, — додає Бен. Він показує напрямок, Радар світить туди, і я бачу, що шматок стіни заґрунтували білим кольором, наче комусь закортіло тут усе відремонтувати, але за півгодини вже набридло. Наблизившись, я помічаю, що під білим шаром є червоне графіті. Але проступають лише деякі лінії, і я не можу прочитати напис. Біля стіни стоїть відкрита бляшанка з ґрунтовкою. Я сідаю навколішки й опускаю в неї пальці — кірка ламається, пальці намокають. Я їх виймаю, з них крапає на підлогу, а я мовчу, бо ми всі дійшли одного висновку: тут все ж таки хтось нещодавно був. Потім знову лунає рипіння, і Радар, згубивши ліхтарика, лається.

— Страшнувато, — каже він.

— Хлопці,— гукає Бен. Ліхтарик лежить на підлозі, я роблю крок назад, піднімаю його — і тут помічаю, що Бен на щось показує. На стіну. У відбитому світлі магічно проступає з-під шару ґрунтовки графіті — примарно-сірі літери, в яких я одразу впізнаю почерк Марго.

ЯК ЗАЇДЕШ У ПАПЕРОВІ МІСТА

ТО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНЕШСЯ

Я хапаю ліхтарика і скеровую промінь на ґрунтовку — напис зникає. А як скеровую його на іншу стіну — її знову видно.

— Чорт, — ледь чутно лається собі під ніс Радар.

— Братан, — нарешті каже Бен, — може, підемо? Коли я минулого разу так злякався… а, до біса. Мені страшно. Щось це вже геть не цікаво.

«Щось це вже геть не цікаво» — ось як точно Бен означив той жах, який відчуваю я, мабуть. Точніше мені вже й не треба. І я швидко простую до виходу з «тролячої нори». Здається, ніби стіни насуваються на нас.

10

Бен з Радаром завезли мене додому — хай у школу вони і не пішли, але на репетицію не могли не піти. Я довго сидів один з «Піснею про себе», разів з десять намагався прочитати її всю від самого початку, але проблема полягала в тому, що вона була сторінок на вісімдесят, мала дивну структуру і безліч повторів, і я, знаючи значення всіх слів зокрема, загалом не розумів нічого. Хоч мені і здавалося, що важливі, напевно, тільки підкреслені місця, я все ж таки хотів з’ясувати, чи не є поема передсмертним листом самогубці. Але нічого не розумів.

Після десятьох заплутаних сторінок поеми мені раптом стало настільки страшно, що я вирішив зателефонувати тому детективу. Знайшов у кошику з брудною білизною шорти, в кишені яких лежала його візитівка. Він підійшов після другого гудка.

— Ворен.

— Здрастуйте, е-е-е, це Квентин Джейкобсен. Приятель Марго Рот Шпігельман.

— Звісно, хлопче, я тебе пам’ятаю. Що таке?

Я розповів йому про знайдені підказки; про торгівельний центр; про те, що коли ми з Марго дивилися на Орландо з двадцять п’ятого поверху «Сан-Трасту», вона його назвала паперовим містом, але тоді про інші паперові міста не казала; про те, що їй не хотілося б, щоб її тіло знайшли діти; про те, що тепер я повинен шукати її у себе під підошвами. Він навіть не почав напучувати мене, що в занедбані будівлі лазити не можна, навіть не запитав, чому я робив це о десятій ранку, коли мені належало бути в школі. Ворен мовчки дочекався, аж я закінчу свою розповідь, і прокоментував:

— Господи, хлопче, ти сам мало не детектив. Тобі б тільки пушку, пороху і три колишні дружини. То яка в тебе теорія?

— Я боюся, що вона могла, е-е-е, накласти на себе руки.

— Хлопче, мені таке й на думку не спадало, гадаю, вона просто втекла. Я тебе, звісно, розумію, але не забувай, що вона це вже не вперше робить. Тобто залишає всілякі підказки. Це набагато дужче вражає. Хлопче, повір мені, якби вона хотіла, щоб ти її знайшов — живою чи мертвою, — це вже сталося б.

— Але ви не…

— Хлопче, розумієш, на жаль, Марго — доросла людина і має право чинити на власний розсуд. Дозволь дати тобі пораду: чекай, коли вона сама повернеться додому. Ну, тобто тобі треба перестати дивитися на небо, а то одного дня глянеш нарешті вниз — і зрозумієш, що сам у хмари поринув.

Повісив я слухавку з неприємним осадом на душі — я зрозумів, що поема Вітмена мене на Марго не виведе. Я згадував підкреслені рядки: «Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, // Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами». На перших сторінках Вітмен називає цю траву «чарівним нестриженим волоссям могил». А де ці могили? Де паперові міста?

Я заліз у «Омніпедію», щоб з’ясувати, чи є в ній про «паперові міста» щось таке, чого я не знаю. Там виявилася «продумана» й «інформативна» стаття, написана користувачем на ім’я СракаСкунса: «Паперове місто — це таке місто, в якому є паперовий завод». У цьому і полягав недолік «Омніпедії»: Радар писав дуже розумні тексти і ретельно вивіряв інформацію, а невідредаговані потуги СракиСкунса все псували. Тож я почав шукати в інтернеті й виявив дещо вартісне тільки знизу на четвертій сторінці пошуку — на канзаському форумі з нерухомості.

Недосілок! Як заїдеш туди, то вже ніколи не повернешся. Я глибоко зітхнув і деякий час витріщався на екран.

Напрошувався неминучий висновок. Навіть якщо у Марго всередині все урвалося і рішення було остаточне, вона все ж таки не могла собі дозволити зникнути безслідно. І Марго залишила своє тіло — так, щоб я його знайшов, — там, де порвалася її перша ниточка. Вона сказала, що не хоче, щоб якісь чужі діти виявили її тіло, тож цілком логічно, що з-поміж усіх знайомих знайти її повинен був саме я. Для мене це вже шоком не буде. Я через таке пройшов. Досвід у мене є.

Я помітив, що в мережу виліз Радар, і вже збирався клацнути мишкою, щоб поговорити з ним, аж на екрані спалахнуло вікно з повідомленням від нього.

До цього я долучив посилання.

Але я ніяк не міг заспокоїтися і, вже лежачи в ліжку, подзвонив Бену і розповів йому про свою теорію.

— Це все жахливо, братан. Але з нею все гаразд. Вона просто якусь чергову гру затіяла.

— Якось, по-моєму, легковажно ти на це дивишся.

Він зітхнув.

— Не знаю, по-моєму, взагалі погано, що Марго дременула за три тижні до закінчення школи. Ти за неї хвилюєшся, Лейсі хвилюється, а бал уже за три дні, ти в курсі? Може, ми хоч там відірвемося по повній?

— Ти це серйозно? А якщо вона померла, Бене?

— Не померла вона. Вона просто хоче бути зіркою. Їй увага потрібна. Ну, тобто її батьки, звісно, виродки, але вони її знають краще, ніж ми, правда ж? І вони теж не бояться, що вона померла.

— Ти часом такий туман!

— Нехай, братан. У нас обох був важкий день. Забагато драми. НМСД.

Я хотів був поглузувати з нього за цей комп’ютерний сленг у звичайній розмові, але відчув, що не маю сили: почуваюся аватаром.

Закінчивши розмову з Беном, я знову заліз в інтернет і спробував знайти список недосілків у Флориді. Списку ніде не було, але в ході пошуків за словами «покинуті присілки» і «Маєтності Гроувпойнт» набрав п’ять таких місць у радіусі трьох годин їзди від Джеферсон-парку. Я роздрукував мапу центральної Флориди, повісив її на стіну над комп’ютером і в усі п’ять поселень встромив по шпильці. Дивлячись на мапу, я ніякого чіткого малюнка не побачив. Всі покинуті присілки були розсипані у випадкових місцях, і щоб об’їхати їх, потрібно щонайменше тиждень. Чому Марго не вказала на конкретне місце? Всі ці її жах-які-дивні підказки. Всі ці натяки на трагедію. І жодного місця. Вхопитися не було за що. Наче на гору жорстви лізеш.

Наступного дня Бен дозволив мені взяти свого «Зікума», бо сам він збирався їздити по магазинах на бездоріжнику Лейсі — їм потрібно було щось там купити для балу. Тож мені не довелося сидіти у репетиційній — тільки-но продзвенів дзвоник з сьомого уроку, я кинувся до авта. У мене, звісно, такого таланту заводити «Зікум» не було, то я, хоч і прибіг на стоянку раніше від усіх, виїхав останнім. Коли ж мотор нарешті завівся, я рушив у «Маєтності Гроувпойнт».

Я помалу поїхав по Колоніал-драйв, шукаючи інші недосілки, яких міг не помітити в мережі. За мною вишикувалася довга черга машин, і мені було ніяково, що я їх затримую; дивно, як у мене ще сили вистачало думати про всілякі нісенітниці, наприклад, чи не вважатиме мене чолов’яга, що їде ззаду в бездоріжнику, надто вже обережним водієм. Мені хотілося б, щоб зникнення Марго зробило мене іншою людиною, а воно, бач, не вийшло.

Низка автомобілів зміїлася за мною, як мимовільна похоронна процесія, а я раптом зловив себе на тому, що розмовляю з Марго вголос. «Я не кину все на півдорозі. Не зраджу твою довіру. Я тебе знайду».

На диво, така бесіда з Марго зняла напругу. Це не давало мені робити всілякі страшні припущення. Й от нарешті я побачив дерев’яну вивіску «Маєтності Гроувпойнт». Я буквально почув, як зітхнули водії у мене за спиною, коли «Зікум» звернув на путівець, що провадив ліворуч. Він був схожий на під’їзну доріжку, тільки під’їжджати не було до чого. Я виліз надвір, не вимикаючи двигуна. З близької відстані було видно, що «Маєтності Гроувпойнт» не такі вже і недобудовані, як здавалося здалеку. Через запорошений вигін провадили два путівці, що теж заводили у глухий кут. Я пройшов обома; з кожним подихом ніс обпікало гаряче повітря. На палючому сонці важко було рухатися, але я думав лише про те, що за такої спекоти мертве тіло має страшенно смердіти, а «Маєтності Гроувпойнт» не тхнули нічим — чутно було тільки гаряче повітря і вихлопи від авта: вогкість не давала підніматися вгору випарам ні землі, ні машин.

Я почав шукати якісь докази того, що тут побувала Марго: сліди ніг, написи в пилюзі, ще якісь таємні послання. Але, здається, за останні кілька років я був першою людиною, що ступила на ці безіменні вулиці. Земля була гладенька, навіть ще не заросла, тож усе довкруги видно було як на долоні. Ні наметів. Ні багать. Ні Марго.

Я знову заліз у «Зікум» і виїхав на трасу, а відтак рушив на північний схід, до містечка під назвою Голлі-Медовс. Тричі проїхав повз, аж урешті потрапив у нього, — серед дібров і пасовищ, де навіть вказівника не було, воно не надто вирізнялося. Та коли я звернув на путівець і проїхав крізь алею посаджених уздовж дороги дубів і сосон, перед моїми очима постала така сама пустка, як і в «Маєтностях Гроувпойнт». Головна ґрунтівка урвалася, далі простерлося поле. Інших доріг не було видно, але, вийшовши з авта, я угледів на полі кілька фарбованих дерев’яних стовпчиків — гадаю, ними розмічали ділянки. Нічого підозрілого я не занюхав і не побачив, але все одно страх тиснув на груди; спершу я дивувався, звідки він узявся, а потім прийшло розуміння. Вирубавши всі дерева на ділянці під забудову, скраю голого прямокутника будівельники залишили самотній дуб. Він був старий, весь у наростах і ґулях, і страшенно скидався на того дуба в Джеферсон-парку, біля якого ми знайшли Роберта Джойнера, тож я майже був певен, що Марго там, за деревом.

І вперше я це чітко уявив: Марго Рот Шпігельман сидить, прихилившись до дерева, погляд застиглий, з рота біжить чорна кров, а Марго вся набрякла і вже не схожа сама на себе — адже я задовго шукав її. Вона гадала, що я з’явлюся раніше. Вона ж довіряла мені настільки, що погукала з собою в ту останню ніч. А я її підвів. І хоча в повітрі не було нічого, крім натяку на майбутній дощ, я був певен, що зараз її знайду.

Аж ні — то було просто дерево, самотній дуб у сріблястому пилку. Я сів, зіпершись на нього спиною, і почекав, аж відсапаюся. Мені було геть недобре від того, що робив усе це я сам-один. Якщо Марго думала, що зустріч з Робертом Джойнером мене до такого підготувала, то вона помилилася. Роберта Джойнера я не знав. Роберта Джойнера я не кохав.

Я вдарив долонями по землі, а тоді заходився гамселити ними, навсібіч летів пісок, аж виступило вже й коріння, та й це не зупинило мене, хоча біль пронизував руки аж до зап’ясть. Досі я не плакав за Марго, а тепер мене прорвало, я лупив по землі та кричав, бо тут ніхто не міг почути, як мені її бракує, бракує, бракує.

Вже змучилися руки й висохли очі, а я все сидів, доки не посіріло світло.

11

Наступного ранку в школі я застав Бена біля репетиційної, він стояв у затінку дерева, гілки якого звисали мало не до землі, й розмовляв з Лейсі, Радаром і Анжелою. Слухати їх було тяжко: вони обговорювали бал і ворожнечу поміж Лейсі й Беккою абощо. Я чекав нагоди, щоб і собі укинути щось, а коли вона таки випала, резюмував:

— Я вчора довго роздивлявся два недосілки, але нічого не знайшов.

І раптом зрозумів, що розповісти мені нема чого.

Ніхто, по-моєму, і не зацікавився тим повідомленням, крім Лейсі. Поки я говорив про недосілки, вона хитала головою, а потім сказала:

— Я вчора прочитала в інтернеті, що перш ніж накласти на себе руки, люди рвуть стосунки з тими, на кого гніваються. І роздають свої речі. А Марго мені на тому тижні п’ять пар джинсів віддала, сказала, що мені в них буде ліпше, а це неправда, вона ж більш, ну, вигиниста.

Мені Лейсі подобалася, але Марго мала рацію: подруга не минала нагоди підкусити її.

Чомусь, розповівши це, Лейсі розплакалася, Бен її пригорнув, вона тицьнулася йому в плече, а це було нелегко, адже на своїх закаблуках вона була вища за нього.

— Лейсі, нам треба зрозуміти, де вона. Ти побалакай з подругами. Ану ж бо Марго комусь щось казала про паперові міста? Може, згадувала якесь конкретне місце? Може, якийсь недосілок був особливий і щось для неї означав?

Вона знизала плечима, тулячись до Бена.

— Братан, не тисни на неї,— сказав Бен. Я зітхнув, але заткався.

— Я стежу за тим, що відбувається в мережі,— вклинився Радар, — але відтоді як вона зникла, її нік в «Омніпедії» не засвітився.

І всі знову повернулися до теми балу. Лейсі відхилилася від Бенового плеча і, хоча видавалася ще дуже сумною, спробувала всміхнутися, коли Радар з Беном обмінювалися байками щодо купівлі корсажів.

День минав, як завжди — наче в сповільненій зйомці, у постійному тужливому позиранні на годинник. Але зараз ці тортури стали ще нестерпнішими, тому що кожна хвилина, згаяна в школі, була черговою хвилиною без Марго, якої я так і не знайшов.

Єдиним віддалено цікавим уроком виявилася англійська, де д-р Голден звела нанівець увесь чар «Мобі Діка»: виходячи з хибного припущення, що ми всі його вже прочитали, вона зняла річ про капітана Ахава, що схибнувся на ідеї розшукати й убити цього білого кита. Аж дивно було, як розпалювалася вона, розповідаючи про те.

— Ахав — шаленець, що збунтувався проти долі. Ви ж помітили, що він більше нічого не хоче? Він охоплений єдиним стремлінням. А оскільки він є капітаном корабля, ніхто не може його зупинити. Ви можете заперечити — і маєте право, якщо вирішите писати підсумковий твір саме на цю тему, — що Ахав зі своєю одержимістю просто дурень. Але, з іншого боку, можна також сказати, що є в його намірі встряти у наперед програшну битву якийсь трагічний героїзм. Надія Ахава на перемогу — навіженство чи сутність людини?

Я намагався записувати все, що вона казала, бо сподівався упоратися з твором, не читаючи самої книжки. Під час розповіді мені раптом спало на думку, що д-р Голден надзвичайно вдумливо підходить до прочитаного. А ще вона казала, що їй подобається Вітмен. Отож після дзвоника на перерву я дістав «Листя трави» і почав повільно застібати наплічника, чекаючи, аж усі розбіжаться по домівках чи додаткових уроках. Один з однокласників попросив чергову відстрочку попереднього твору, а потім клас таки спорожнів.

— Мій любий шанувальник Вітмена, — звернулася до мене д-р Голден.

Я силувано всміхнувся.

— Ви знаєте Марго Рот Шпігельман? — запитав я.

Вона сіла за свій стіл і жестом запросила мене сісти навпроти.

— Я в неї не викладаю, але, зрозуміло, я про неї чула. І знаю, що вона втекла.

— Перш ніж, е-е-е, зникнути, вона, можна сказати, лишила мені цю збірку.

Я передав їй книжку, і д-р Голден почала її повільно гортати. А я провадив:

— Я всякчас думаю про підкреслення. Наприкінці «Пісні про себе» багато виділено про смерть. «Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами».

— Отже, вона її лишила тобі…— тихенько сказала д-р Голден.

— Так.

Вона знайшла потрібне місце і постукала нігтем по виділеному зеленим тексту.

— Про одвірки? Це чудові рядки, Вітмен — ти ж це просто-таки відчуваєш — волає до тебе: відчиняйте двері! Взагалі зривайте їх!

— Ну, Марго дещо сховала в завісах моїх дверей.

Д-р Голден засміялася.

— Ого! Розумно. Але поема чудова — мені прикро бачити, що її зводять до такого буквального змісту. І по-моєму, дівчина дуже похмуро сприйняла цей оптимістичний твір. Це поема про взаємозв’язок — про те, що у всіх нас спільне коріння, як у трави.

— Але ж те, що вона підкреслила… По-моєму, це більше схоже на передсмертну записку, — сказав я.

Пані Голден знову прочитала підкреслені рядки, після чого подивилася на мене.

— Виривати з контексту окремі слова і бачити в них похмурі алюзії — велика помилка, Квентине. Сподіваюся, що ця дівчина її не вчинила. Якщо ти прочитаєш цей твір цілком, ти зрозумієш, що з нього можна зробити тільки один висновок: життя — це неоціненний дарунок. Але — хтозна. Може, і Марго вибрала тільки ті рядки, які відбивають її погляд на світ. Вірші часто так читають. Але в такому разі можна твердити, що вона абсолютно не зрозуміла того, що хотів сказати Вітмен.

— Що ж це?

Вона згорнула книжку і подивилася на мене, аж я не зміг витримати її погляду.

— А ти як гадаєш?

— Не знаю, — мовив я, дивлячись на стос перевірених творів, що лежав у неї на столі.— Я кілька разів намагався подужати поему цілком, але далеко не просунувся. Здебільшого перечитую підкреслене. Хочу зрозуміти Марго, а не Вітмена.

Вона взяла олівця і почала писати щось на звороті конверта.

— Стривай, я записую.

— Що?

— Те, що ти сказав, — пояснила вона.

— Навіщо?

— Гадаю, це саме те, чого й хотів домогтися Вітмен. Щоб ти в його «Пісні про себе» побачив не просто вірш, а можливість збагнути іншу людину. Але, може, тобі все ж таки варто прочитати всю поему, а не просто цитати, які бозна на що натякають. Я вірю, що є якийсь цікавий взаємозв’язок поміж поетом у «Пісні про себе» і Марго Шпігельман — ота шалена харизма і пристрасть до мандрів. Але вірш неможливо зрозуміти, якщо читати окремі рядки.

— Добре, дякую… — мовив я, взяв книжку і підвівся. Ліпше мені не стало.

Після школи я поїхав з Беном, тож опинився у нього вдома й засидівся там, аж йому прийшла пора забирати Радара на якусь передбальну вечірку в нашого друга Джейка, чиї батьки поїхали з міста. Бен погукав і мене, але мені не хотілося.

Я пішов додому пішки — через той самий парк, де ми з Марго знайшли мерця. Пригадався той суботній ранок, і від спогаду у мене скрутило живіт — не через самого мерця, а через те, що Марго помітила його перша. Я навіть на рідному гральному майданчику не зміг помітити труп — а тепер як у біса я знайду її?

Увечері я спробував знову взятися за «Пісню про себе», але, попри пораду д-ра Голден, вона так і лишилася для мене безглуздим набором слів.

Наступного дня прокинувсь я рано, по восьмій, і сів за комп’ютер. Бен уже був у мережі, тож що я написав йому.

Радар теж був у мережі, тож я переключився на нього.

Я не знав, що сказати. Може, він і мав рацію. Може, Марго й заслуговувала, щоб про неї забули. Але я забути її не міг.

Мама з татом ще були в ліжку, вони дивилися по ТБ якесь старе кіно.

— Можна я мінівен візьму? — запитав я.

— Певна річ, а що?

— Вирішив піти на бал, — швидко відказав я. Байка склалася сама собою. — З’їжджу по смокінг, потім до Бена. Ми обоє йдемо одинаками.

Мама, всміхаючись, сіла.

— Синку, по-моєму, це чудово. Гадаю, тобі це піде на користь. Ти заїдеш, щоб ми тебе сфотографували?

— Мамо, хіба обов’язково людину, що йде на бал без дівчини, ще й фотографувати? Хіба мало цього приниження?

Вона засміялася.

— Не забудь подзвонити до комендантської години, — сказав тато, тобто подзвонити слід до опівночі.

— Звісно, — відказав я. Брехати їм було так просто, що я мимоволі замислився, чому почав робити це тільки тої ночі з Марго.

Я погнав по трасі на захід, у бік Кісимі й тематичних парків розваг, попри Інтернешнл-драйв, де ми з Марго вдерлися в «Морський світ», і далі по шосе до Гейнс-Сіті. У тих краях багато озер, а навколо озер у Флориді завжди селяться багатії, тож недосілкам там не було звідки взятися. Але на одному вебсайті я знайшов відомості про величезну ділянку землі, яка переходила з рук до рук, і ніхто її чомусь так і не забудував. Я відразу впізнав її, тому що всі інші присілки в тому місці були обгороджені, а Квейл-Голлоу виявився лише пластиковим покажчиком, забитим у землю. Ще там були стовпчики з оголошеннями: «ПРОДАЖ», «ПЕРШОКЛАСНА ДІЛЯНКА» і «НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ЗАБУДОВИ».

На відміну від інших недосілків, за Квейл-Голлоу хтось наглядав. Ділянки були розмічені кілочками, нещодавно навіть траву тут косили. Вулиці були заасфальтовані, де-не-де стояли дорожні знаки і покажчики. У центрі присілка викопали ідеально круглий ставок, який потім чогось осушили. Проїжджаючи повз, я бачив, що він близько десятьох футів завглибшки і десь сто футів у діаметрі. На дно кратера, де височів фонтан зі сталі й алюмінію, змією спускався шланг. Я знагла зрадів, що води там немає: мені не доведеться заглядати туди й гадати, чи не лежить Марго десь на дні, очікуючи, що я знайду водолазний костюм і витягну її.

Мене охопила впевненість, що в Квейл-Голлоу Марго немає. Навколо було чимало присілків, ховатися тут було не дуже зручно — ні живою, ні мертвою. Але я все одно вирішив оглянути все до кінця і, повільно об’їжджаючи вулиці на мінівені, раптом відчув таку безнадію! Хотілося радіти, що тут я не знайшов Марго, тільки як? Якщо не в Квейл-Голлоу, то знайду її в наступному недосілку, чи ще в наступному, чи ще в наступному. А може, я взагалі ніколи її не знайду. Так буде краще?

Я об’їхав усе і, нічого не виявивши, подався до шосе. Купив обід у дорожній забігайлівці та з’їв його, рухаючись на захід, до торгівельного центру.

12

Заїжджаючи на стоянку, я помітив синю липку стрічку, якою заклеїли діру, що ми пробили в дошках. Цікаво, хто міг тут побувати після нас?

Я об’їхав будівлю і зупинився біля іржавого сміттєвого контейнера, що вже кілька років не бачив жодного сміттєвоза. Подумав, що просто зірву липку стрічку, але, прямуючи до центрального входу, раптом збагнув, що на сталевих задніх дверях крамниць не видно завіс.

Завдяки Марго я почав потроху на цьому розумітися, і стало ясно, чому нам не вдалося відчинити двері: треба було не смикати, а штовхати. Я підійшов до дверей іпотечної контори і штовхнув їх. Вони легко відчинилися. Боже, які ми дурні! І, напевно, чоловік, що наглядав за цим будинком, знав, що двері не замкнені, тож поява синьої липкої стрічки здавалася тим більш дивною.

Скинувши наплічника, я дістав з нього татів потужний ліхтар і освітив приміщення. Вгорі почувся шум, немов пробіг здоровезний щур. Я здригнувся. У світлі ліхтаря було видно, як розбігаються навсібіч ящірки. Крізь дірку в стелі в передню частину кімнати падало сонячне світло, крізь щілини в дошках теж пробивалися вузькі промінчики, але я більше покладався на свій ліхтар. Я пройшов уздовж столів, оглядаючи речі, які минулого разу ми виявили в шухлядах. Мене лякали однакові календарі без будь-яких позначок, залишені на кожному столі: лютий 1986. Лютий 1986. Лютий 1986. Червень 1986. Лютий 1986. Я обернувся і посвітив на календар, що лежав на столі в самому центрі кімнати. Його перегорнули на червень! Я нахилився до нього, сподіваючись побачити обірвані краї попередніх місяців чи відбиток запису, зробленого на видертій сторінці, але, за винятком дати, цей календар нічим від інших не відрізнявся.

Затиснувши ліхтаря між плечем і шиєю, я заходився знову обшукувати шухляди, особливу увагу звернувши на стіл, де лежав календар з червнем: серветки, досі нагострені олівці, ділові листи щодо іпотеки, адресовані якомусь Денису МакМейгону, порожня пачка «Мальборо-лайтс», майже повна пляшечка червоного лаку на нігті.

Я взяв ліхтаря, підніс до нього пляшечку і почав її роздивлятися. Лак був такий густий, що здавався чорним, а не червоним. Я цей колір уже бачив. На панелі свого мінівена тієї ночі. Я так захвилювався, що вже й не чув, як будинок рипить. Я, звісно, не був певен, що це та сама пляшечка, але колір таки був той.

І тоді я помітив синю плямку на пляшечці. То була фарба з пальців Марго. Тепер я знав достеменно: вона побувала тут по тому, як ми розлучилися удосвіта. Може, вона тут і живе. Але з’являється тільки поночі. Може, це вона заклеїла діру липкою стрічкою, щоб почуватися захищеною.

І я вирішив, що залишуся до ранку. Якщо Марго тут спала, я теж зможу. Отож я втупив у коротку розмову з самим собою.

Я: Але щурі…

Я: Так, але вони тільки по стриху бігають.

Я: Але ящірки…

Я: Ой, та облиш! У дитинстві ти їм хвости відривав. Ящірок ти не боїшся.

Я: Але щурі…

Я: Нічого вони тобі не заподіють. Вони бояться тебе більше, ніж ти їх.

Я: О’кей, а як же щурі?

Я: Заткайся.

Зрештою, щурі — це дурня, адже я перебував у тому самому місці, де з’являлася жива Марго. У стінах, які бачили її після нашої розлуки; думка про це зігрівала настільки, що мені для заспокоєння вистачало тільки її. Ну, тобто я, звісно ж, не почувався як немовля в обіймах матері, але й подих не забивало мені від кожного шереху. Я помітив, що потому як мені вдалося розслабитися, обшукувати приміщення стало легше. Я знав, що можу виявити тут щось іще, і був до цього готовий.

Я вийшов з контори, пірнувши крізь «тролячу нору» в кімнату з лабіринтом із полиць. Якусь часину я блукав ним. Діставшись протилежної стіни, я поліз крізь наступну «тролячу нору» в порожню кімнату. Сів на килим і притулився спиною до стіни, — зашурхотіла облуплена фарба. Сидів я там недовго — світляна пляма на підлозі, що цідилася з діри в даху, проповзла за цей час трохи більше як на дюйм.

Незабаром мені набридло там сидіти, і я поліз через останню «тролячу нору» в сувенірну крамницю. Понишпорив серед футболок. Дістав з-під вітрини коробку з туристичними брошурами і переглянув їх ще раз — я сподівався знайти записку від Марго, але її там не було.

Повернувся в кімнату, яку став називати бібліотекою. Погортав «Рідерз Дайджест», а потім знайшов стос «Нешинл Джіографік» шістдесятих років, але на коробці з ними було стільки пилу, що я не сумнівався: туди Марго не лазила.

Ознаки людської життєдіяльності я почав помічати, тільки повернувшись у порожню кімнату. На стіні, біля якої лежав килим, я виявив дев’ять дірочок від креслярських кнопок. Чотири з них утворювали квадрат, інші п’ять були всередині нього. Я подумав, що, може, Марго затрималася тут так надовго, аж вирішила повісити якісь плакати, хоч коли ми обшукували її кімнату, нічого наче не бракувало.

Трішки розгорнувши килим, я знайшов там порожню коробку від енергетичних батончиків. І уявив, що Марго тут замешкала: подумки бачив, як вона сидить на цьому килимі спиною до стіни і жує свої батончики. Вона сама, і їсти нема чого. Може, раз на день вона їздить до крамниці і купує там собі канапку і «Mountain Dew», але більшу частину дня проводить тут, на цьому килимі. Сумний вийшов той образ, не могло воно так бути: тут було дуже самотньо і геть не схоже на Марго. Але всі свідчення за останні десять днів приводили мене до несподіваного висновку: здається, Марго — бодай деколи — була геть не схожа на Марго.

Ще трішки розгорнувши килим, я знайшов синю в’язану ковдрочку, тонку майже як газета. Я вчепився в неї, притулив до обличчя і… Боже, ось воно! Її запах. Бузковий шампунь, мигдальне молочко для тіла, а з-під цих ароматів пробивається солодкий запах шкіри.

І я знову уявив, як щоночі Марго розгортає килим наполовину, щоб не торкатися стегном бетонної стіни, і лягає на бік. Заповзає під ковдру, решта килима служить їй подушкою, — і засинає. Але чому саме тут? Тут хіба краще, ніж удома? І якщо вже тут так добре, чому вона поїхала? Якихось речей я уявити не міг — і усвідомлював це, — бо насправді не знав Марго. Знав, як вона пахне, знав, як вона поводиться зі мною і як з іншими, знав, що вона любить «Mountain Dew» і пригоди, любить усе драматизувати, знав, що вона кумедна і розумна, і взагалі набагато яскравіша, ніж усі інші. Але я не знав, що привело її сюди, що змусило її тут затриматися, що змусило її поїхати звідси. Я не знав, чому вона, маючи таку силу-силенну платівок, ніколи не казала про свою любов до музики. Я не знав, що вона робила ночами, опустивши жалюзі й зачинивши двері, усамітнившись у своїй кімнаті, в яку нікого не пускала.

Може, цим і треба зайнятися в першу чергу. Зрозуміти, що Марго за одна, коли вона не поводиться як Марго.

Якусь часину я лежав, притискаючи до себе ковдру і витріщаючись на стелю. Крізь щілину в стелі я дивився на шматочок пообіднього неба, схожого на ясно-блакитне полотно. Це ж ідеальне місце для сну: і зірки видно, і дощ не намочить.

Я подзвонив батькам. До телефону підійшов тато, я сказав, що ми в машині — збираємося зустрітися з Радаром і Анжелою і що ночую я в Бена. Він звелів мені не пити, я пообіцяв, що не буду, він сказав, що пишається моїм рішенням все ж таки піти на бал, а я подумав, чи пишався б він, якби дізнався, що я роблю насправді.

Тут було нудно. Ну, тобто, коли перестаєш боятися щурів і таємничого рипіння будинку, розумієш, що робити тут геть нема чого. Ні інтернету тобі, ні ТБ, ні музики. Тут було нудно навіть мені, тож я зовсім перестав розуміти, чому Марго обрала собі таке місце, адже вона — так мені завжди здавалося — нудьги терпіти не могла. Може, їй закортіло стати волоцюгою? Та навряд: навіть у «Морський світ» полізла вона в дорогих джинсах.

Оскільки зовнішньому світу більше не було чого мені запропонувати, я повернувся до «Пісні про себе», єдиного дарунка від Марго, що не викликав сумнівів. Я сів під діркою в стелі, схрестивши ноги й обернувшись так, щоб світло падало на сторінки. І мені раптом чомусь пощастило таки подужати ту поему.

Справа в тому, що початок у поеми був дуже марудний, але десь на дев’яностому рядку починалося щось на кшталт оповіді, тож я нарешті вчитався в ті рядки. Отож, Вітмен сидить собі (як він пише, байдикує) на траві, а тоді:

Це була та надія, про яку казала д-р Голден, — трава була метафорою надії. Але і це ще не все. Він продовжує:

Тобто виходить, що трава — це ще й метафора величі Божої абощо…

І ще трохи далі:

Може, трава — це ще й метафора нашої рівності та взаємозв’язку всіх людей, як і казала д-р Голден. І нарешті ось що він пише про траву:

Отож трава — це ще й смерть, адже вона проростає з наших закопаних у землю тіл. Трава водночас означала так багато, що мене це приголомшило. Вона — метафора і життя, і смерті, і рівності, і взаємозв’язку, і дітей, і Бога, і надії.

Мені не вдавалося зрозуміти, яка з цих ідей була у поемі головна, — хоч, може, жодна з них не була головною. Але, міркуючи про траву, про те, скільки всього в ній можна побачити, я замислився про те, як я дивився-й-не-бачив Марго. А дивитися на неї можна було дуже по-різному. Раніше я зосереджувався на тому, що з нею сталося, але тепер, намагаючись усвідомити всю багатозначність трави і вдихаючи запах Марго, я збагнув, що головне питання полягає в тому, кого я шукаю. Якщо відповісти на запитання «Що таке трава?» настільки складно, думав я, то і відповісти на запитання «Хто така Марго Рот Шпігельман?» буде не простіше. Як і в будь-якій метафорі, незбагненній через свою багатогранність, у тому, щó Марго мені залишила, був величезний простір для безміру фантазій, для безлічі Марго.

Мені треба було якось звузити задачу, і я подумав, що тут, напевно, щось я хибно потрактував чи й узагалі не побачив. Мені хотілося зірвати дах й освітлити все відразу, аби побачити не тільки те, що потрапляє у вузький промінь ліхтарика. Я відклав ковдру Марго убік і закричав так, щоб усі щурі чули: «Я тут неодмінно щось знайду!»

Я знову оглянув столи в конторі, але, по-моєму, все вказувало на те, що Марго сиділа тільки там, де на календарі був червень і де я знайшов її лак для нігтів.

Пірнувши в «тролячу нору», я знову вийшов у бібліотеку, пішов уздовж занедбаних металевих полиць. Я шукав ділянки без пилу, щоб зрозуміти, щó Марго тут робила, але жодної не знайшов. А потім промінь мого ліхтарика випадково натрапив на якийсь предмет, що лежав на горішній полиці біля забитого дошками вікна. Це був корінець книжки.

Книжка називалася «Дорогами Америки: путівник» видання 1998 року, тобто після того, як торгівельний центр покинули. Я затиснув ліхтарика плечем і почав гортати сторінки. Там змальовувалися сотні найцікавіших туристичних принад, від найбільшої на світі мотузяної кулі в Дарвіні, штат Міннесота, до найбільшої кулі з марок в Омасі, штат Небраска. Хтось загорнув ріжки декількох сторінок, між якими не простежувалося очевидного зв’язку. Книжка не надто припала порохами. Може, «Морський світ» був для Марго лише першим пунктом у божевільній програмі атракціонів. Авжеж, це здавалося подібним на правду. Це так схоже на Марго. Вона якимось чином довідалася про це місце, провела тут кілька днів, збираючись у подорож, а потім рушила в дорогу. Я цілком міг уявити, як Марго котиться від однієї пастки для туристів до іншої.

У світлі останнього проміння з діри у стелі я знайшов на горішніх полицях ще кілька книжок: «Короткий путівник Непалом», «Визначні місця Канади», «Америкою на машині», «Путівник Багамами», «їдьмо в Бутан». Поміж цих книжок я ніякого зв’язку не побачив, окрім хіба того, що всі вони — для мандрівників і видані після того, як це місце занедбали. Затиснувши ліхтаря плечем, я зібрав усі книжки і поніс їх у порожню кімнату, яку вже вважав спальнею.

Отак і вийшло, що я справді провів бал з Марго — тільки не так, як мріяв. Замість увійти удвох з нею до святкової зали, я сидів на згорнутому килимі, укривши коліна її жалюгідною ковдрою, і читав путівники у світлі ліхтарика, вряди-годи вимикаючи його і наслухаючи, як цокотять довкола мене цикади.

Може, Марго теж сиділа тут у немилозвучній темряві, може, її охопив відчай, і вона не змогла втриматися від думок про смерть. Я цілком міг таке уявити.

Але я міг уявити й інше: Марго збирає ці книжки на блошиних ринках, скуповуючи всі путівники, які коштують не більш як двадцять п’ять центів. А потім їде сюди — ще до того як зникнути, — щоб прочитати їх подалі від цікавих очей. Вона вибирає, куди поїхати.

Авжеж, вона ховатиметься, подорожуючи з місця на місце, мов кулька, що лине у небі, долаючи сотні миль щодня, адже вітер для неї завжди попутний. У цій фантазії Марго була жива. Значить, вона привела мене сюди, щоб я зміг визначити її маршрут? Якщо судити з книжок, вона могла бути на Ямайці або в Намібії, в Топеці в Канзасі або в Пекіні. Але я ж тільки почав пошуки.

13

Мені наснилося, що я лежу горілиць, а Марго поклала голову мені на плече, і тільки ріжок килима відділяє нас від бетонної підлоги. Рука Марго у мене на грудях. Ми просто спимо. Господи, поможи мені. Я ж, напевно, єдиний підліток на всю Америку, якому сниться, як він спить з дівчиною — тобто просто спить., та й годі. А потім задзвонив телефон. Після другого дзвінка я нарешті намацав мобільника на розгорнутому килимі. Була 3:18. Дзвонив Бен.

— Доброго ранку, — сказав я.

— ТАККК!!!!! — заволав Бен, і я зрозумів, що зараз далеко не найкраща пора ділитися з ним тим, що я дізнався про Марго. Я просто-таки відчував, як від нього тхне спиртним. У цьому єдиному слові, у тому, як він його прокричав, було набагато більше знаків оклику, ніж я чув від нього за все життя.

— Я так розумію, бал вдався?

— ТАККК! Квентине Джейкобсен! Наш К.! Найвидатніший Квентин в Америці! Так! — голос його кудись поплив, але я його чув. — Так, усі, заткайтеся, стривайте, заткайтеся… КВЕНТИН! ДЖЕЙКОБСЕН! У МЕНЕ НА ТЕЛЕФОНІ!

Всі привіталися зі мною, і голос Бена знову став гучніший.

— Так, Квентине! Так! Братан, ти мусиш сюди приїхати.

— Куди це сюди? — запитав я.

— До Бекки! Знаєш, де це?

Я дуже добре знав. Я ж не так давно побував у неї в підвалі.

— Знаю, але зараз ніч, Бене. До того ж я в…

— ТАККК!!! Ти повинен приїхати негайно. Негайно!

— Бене, у мене є важливіші справи, — відказав я.

— ОБРАНИЙ ВОДІЙ!

— Що?

— Ти у мене обраний водій! Так! Ти ж такий обраний! Я страшенно радий, що ти відгукнувся! Це так круто! Мені додому треба повернутися до шостої! І ти єдиний тверезий! ТАККК!

— А ти переночувати там не можеш? — поцікавився я.

— НІІІ! Фу. Фу, Квентине. Слухайте мене всі! Скажімо Квентину фу!

І всі заволали «фу».

— Всі напилися. Я п’яний. Лейсі п’яна. Радар п’яний. Ніхто везти не може. А додому треба до шостої. Мамі обіцяв. Фу, Квентине, сонько! Гей, ти ж обраний водій!

Я глибоко вдихнув. Якби Марго збиралася сьогодні сюди повернутися, о такій порі вона вже була б тут.

— Приїду за півгодини.

— ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАККК! ТАК! ТАК!

Вирішивши не слухати далі, я відключився. Якусь хвилю лежав, змушуючи себе підвестися, і нарешті таки підвівся. Насилу плентаючи у напівсні, я проліз у «тролячу нору», перетнув бібліотеку, повернувся в контору, відчинив двері й сів у машину.

У район, де мешкала Бекка, я добився перед четвертою. Вся вулиця була заставлена автами, і я прикинув, що людей у будинку ще більше. Я знайшов місцину за кілька машин від «Зікума».

Я Бена жодного разу п’яним не бачив. Одного разу в десятому класі я сам вижлуктив пляшку рожевого «вина» на вечірці, яку організували хлопці з оркестру. Мені й пити було гидко, і блювати потім тяжко. І саме Бен сидів зі мною в туалеті удома в Кассі Гімні, де все було розмальовано сценками з життя Вінні-Пуха і його друзів, поки я прицільно вивергав цю рожеву рідину на Іа. Мені здавалося, що на цьому наші алкогольні звитяги й закінчилися. Виходило, що тільки до сьогодні.

Ні, я був готовий до того, що він п’яний. Я і по телефону все зрозумів. Жодна твереза людина стільки разів «так» за хвилину не скаже. Але пропихаючись крізь натовп хлопців, що курили на порозі, й відчиняючи двері, я все-таки не сподівався побачити одягненого в смокінг Бена, що висів догори дриґом над барильцем пива. А тримав його Джейс Вортингтон з кількома бейсболістами. Бен обхопив кран барильця губами, погляди всіх присутніх у кімнаті були сфокусовані на ньому. Всі хором рахували: «Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять!» — а я на мить злякався, що з Бена знущаються. Але ні, він ссав пиво, наче материну цицьку, з куточків рота текло, тому що Бен ще й усміхався при цьому. «Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять», — кричали розпалені хлопці. Напевне, відбувалося щось надзвичайне.

А мені все це здалося таким безглуздим, таким ганебним! Паперові дітки граються в паперові ігри. Я спробував пропхатися крізь натовп до Бена і, на власний подив, наткнувся на Радара з Анжелою.

— Що тут у біса відбувається? — запитав я.

Радар, на мить припинивши рахувати, подивився на мене.

— Так! — вигукнув він. — Явлення обраного водія! Так!

— Чому всі сьогодні так часто кажуть «так»?

— Гарне питання, — заволала Анжела. Надувши щоки, вона зітхнула. Здається, їй усе це подобалося не більше, ніж мені.

— О так, це гарне питання! — підтвердив Радар, у якого в обох руках було по червоній пластянці з пивом.

— Він п’є з двох, — спокійно пояснила Анжела.

— Чому тоді не ти — обраний водій? — поцікавився я.

— Вони обрали тебе, — сказала вона. — Вирішили таким чином витягти тебе сюди.

Я закотив очі. Анжела висловила співчуття.

— Він тобі, напевно, справді подобається, — я кивнув на Радара, який, піднісши обидві руки над головою, лічив далі. По-моєму, всі страшенно пишалися тим, що вміють лічити.

— Так, він навіть зараз в певному розумінні дуже милий, — відказала вона.

— Жах, — не втерпів я.

Радар пхнув мене пластянкою.

— Подивися на нашого друзяку Бена! Та він немов учений-аутист, коли йдеться про пивостояння. Здається, він на світовий рекорд іде.

— А що таке пивостояння? — не зрозумів я.

— Ось, — тицьнула Анжела в Бена.

— А, — зронив я. — Ну… важко висіти догори дриґом над барилом?

— Схоже, найдовше в історії Вінтер-парку пивостояння — шістдесят дві секунди, — пояснила вона. — Відзначився Тонні Йорик.

Це був кремезний паруб’яга, який закінчив старшу школу, коли ми щойно прийшли до неї; тепер він грав у футбольній команді Флоридського університету.

Я був би радий, якби Бен поставив новий рекорд, але приєднатися до верескливого натовпу не міг. «П’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять, шістдесят, шістдесят один шістдесят два, шістдесят три!» Бен випустив краника з рота і заволав: «ТАККК! Я НАЙКРУТІШИЙ! Я ПОХИТНУ СВІТ!» Бейсболісти з Джейсом на чолі перевернули його догори головок) і почали носити на плечах. Помітивши мене, Бен тицьнув у мій бік пальцем і зарепетував «ТАККК!!!» з таким запалом, якого я в житті не чув. Навіть футболісти, вигравши світовий кубок, так не радіють.

Бен зіскочив з плечей бейсболістів, досить незграбно приземлився навпочіпки, а потім, похитуючись, звівся на ноги й обняв мене.

— ТАК! — знову повторив він. — Прибув Квентин! Найкращий друг! Привітаймо Квентина, найкращого друга світового рекордсмена з пивостояння!

— К., друже! — поплескав мене по голові Джейс, і тут у другому вусі зачувся голос Радара:

— До речі, ми для них тут як народні герої. Ми з Анжелою хотіли ще продовжити свято своєю вечіркою, але прийшли сюди: Бен пообіцяв, що до мене ставитимуться як до короля. Вони, уяви, ім’я моє скандували. Здається, Бен чимось їм страшенно сподобався, тож ми їм тепер теж подобаємося.

І я відказав — і Радарові, і всім іншим:

— Ого!

Бен відвернувся від нас і схопив Кассі Гімні. Поклав руки їй на плечі, вона — йому, і він оголосив:

— Моя супутниця мало не стала королевою балу.

— Атож, — мовила Кассі.— Класно!

— Знаєш, — мовив Бен, — останні три роки я щодня мріяв тебе поцілувати.

— Тоді,— мовила Кассі,— вперед.

— ТАК! — мовив Бен. — Круто!

Але він її не поцілував. Натомість Бен обернувся до мене і сказав:

— Кассі хоче зі мною поцілуватися.

— Ага, — мовив я.

— Це ж круто, — мовив він.

А потім Бен відразу забув і про мене, і про неї, наче йому краще було уявляти, що він цілує Кассі Гімні, ніж цілувати її насправді.

— Класна вечірка, еге ж? — мовила до мене Кассі.

— Ага, — мовив я.

— Цілковита протилежність вечіркам оркестру, так? — мовила Кассі.

— Ага, — мовив я.

— Бен — дурник, але я його люблю, — мовила Кассі.

— Ага, — мовив я.

— І в нього очі такі зелені,— докинула вона.

— Угу, — мовив я.

— Усі кажуть, — мовила вона, — що ти гарніший, але мені подобається Бен.

— О’кей, — мовив я.

— Така крута вечірка, еге ж? — мовила вона.

— Ага, — мовив я.

Говорити з п’яним — усе одно що розмовляти з дитиною, якій ще й трьох років нема.

Коли Кассі відійшла, до мене наблизився Чак Парсон.

— Джейкобсене, — сухо сказав він.

— Парсоне, — відказав я.

— Це ж ти зголив мені ту кляту брову?

— Ну, по суті, я її не голив, — сказав я. — Ми видалили її депіляційним кремом.

Чак пхнув мене пальцем у груди — досить відчутно.

— Ти покидьок, — зареготавши, сказав він. — Але яйця маєш, братан. Усіх за ниточки смикаєш, і все таке. Я, звісно, напився, але чомусь просто таки люблю тебе сьогодні, покидьку.

— Дякую, — сказав я. Мені все це лайно сьогодні було чуже, тобто всі ці брудні балачки на кшталт школа-кінчається-треба-ж-зізнатися-що-в-глибині-душі-ми-одне-одного-любимо. Я уявив Марго на цій вечірці — на будь-якій з тисячі вечірок. Порожні очі. Уявив, як вона слухає п’яне верзякання Чака Парсона, мріючи втекти від нього — хоч живою, хоч мертвою. Я однаково чітко міг уявити обидва шляхи.

— Покидьку, ти пиво будеш? — запитав Чак. Я мало не забув, що він стоїть поруч, але від нього так тхнуло перегаром, що не помічати його було нелегко. Я похитав головою, і він подався геть.

Мені хотілося додому, але я розумів, що квапити Бена немає сенсу. Може, це найкращий день у його житті. Він його заслужив.

Отож я спустився східцями у підвал. Я стільки часу провів у темряві, що у мене з’явилося бажання сховатися, хотілося прилягти там, де не так багато галасу і світла, і знову уявити Марго. Але проходячи повз спальню Бекки, я почув гамір, — точніше сказати, стогони, — тож зупинився перед дверима, які були трохи прохилені.

Мені було видно голову і торс Джейса, він лежав на Бецці вже без сорочки, а вона обхопила його ногами. Вони ще не роздяглися до кінця, і нічого не почалося, але намір був очевидний. Може, пристойніше було б відвернутися, але ж то був шанс подивитися на голу Бекку Арингтон, тож я лишився біля дверей, дивлячись на них. Незабаром вони перекинулися, Бекка виявилася зверху, вона поцілувала його і почала скидати футболку.

— Як я тобі — сексі? — запитала вона.

— О Боже, так… ти така сексі, Марго! — відказав Джейс.

— Що?! — розлютилася Бекка, і я відразу зрозумів, що голою її не побачу. Вона заходилася репетувати, і я позадкував. Джейс мене помітив і теж заволав:

— Ти тут що робиш?

— До біса його! — заверещала Бекка. — Кому він треба! А як же я?! Чому ти думаєш про неї, а не про мене?!

Треба було вшиватися, тож я зачинив двері й пішов до вбиральні. Мені справді хотілося в туалет, але ще дужче хотілося втекти від галасу.

Добре налаштувавши все своє обладнання, я завжди ще кілька секунд зосереджуюся, тож я трохи постояв, а потім, коли поллялося і я вже готовий був перейти до повного струменя, з ванни почувся жіночий голос:

— Хто там?

— Е-е-е… Лейсі? — зронив я.

— Квентин? Що ти в дідька тут робиш?

Треба було зупиняти процедуру, але я, зрозуміло, не міг. Сцяти — це як читати добру книжку: якщо вже почав, то не зупинишся.

— Е-е-е… сцю, — сказав я.

— Ну і як? — запитала вона крізь фіранку.

— Е-е-е, непогано? — я струсив останню краплю, застебнув шорти, злив воду.

— У ванні потусити хочеш? — запитала вона. — Тільки не подумай, що це натяк.

Повагавшись, я відказав:

— Звісно, — і відсунув фіранку. Лейсі усміхнулася до мене, потім підтягла коліна до грудей. Я сів навпроти, притулившись спиною до холодної похилої порцеляни. Ноги наші сплелися. На Лейсі були шорти, майка і маленькі зворушливі капці. Косметика розмазалася навколо очей. На голові ще збереглися рештки зачіски. Треба сказати, Лейсі Пембертон дуже гарна. Не з тих, з ким забудеш про Марго Рот Шпігельман, але про багатьох інших дівчат з нею таки можна забути.

— Ну, як бал минув? — поцікавився я.

— Бен дуже хороший, — відказала вона. — Мені було весело. Але потім ми страшенно посварилися з Беккою, вона обізвала мене хвойдою, а потім вилізла на диван, попросила всіх замовкнути і закричала, що в мене венерична хвороба.

— Господи! — здригнувся я.

— Так, мені гаплик тепер. Це… Боже! Це, чесно, дуже недобре, тому що… це дуже принизливо, і вона знала, вона цього і домагалася… Я прийшла сюди, сіла у ванну, потім прийшов Бен, але я попросила його дати мені спокій. Я проти нього нічого не маю, але він не в змозі слухати. Він же напився. А у мене ж немає венеричної хвороби. Була. Але я все вилікувала. Байдуже. Просто я не хвойда. Був один хлопець. Негідник! Господи, я навіть повірити не можу, що у мене вистачило клепки їй це розповісти. Треба було тільки з Марго поговорити, без Бекки.

— Співчуваю, — сказав я. — Бекка просто заздрить.

— Чого їй заздрити? Вона королева балу. У неї Джейс. Тепер вона на місці Марго.

У мене від твердої ванни вже дупа заболіла, і я спробував сісти якось по-іншому. Тепер ми торкалися одне одного колінами.

— Місце Марго ніхто не може зайняти, — сказав я. — А Бецці хочеться мати те, що є в тебе. Ти всім подобаєшся. Всі вважають тебе милішою.

Лейсі сором’язливо всміхнулася.

— Ти думаєш, що я поверхова?

— Загалом, так, — я згадав, як сам стояв під дверима і чекав, коли роздягнеться Бекка. — Але і я теж, — додав я. — Всі такі.

Я частенько мріяв: «От якби в мене було тіло, як у Джейса Вортингтона! Впевнено ходити. Впевнено цілувати».

— Ну, не настільки. Ми от з Беном однаково поверхові. А тобі байдуже, щó про тебе думають.

Це була і правда, і ні.

— На жаль, не зовсім байдуже, — зізнався я.

— Без Марго так недобре, — сказала Лейсі. Вона теж була п’яна, але такі п’яні мені приємні.

— Ага, — погодився я.

— Я хочу, щоб ти мене відвіз туди, — сказала вона. — У торгівельний центр. Бен мені розповів.

— Добре, поїдемо, як захочеш, — відказав я. І розповів, що сьогодні вночі знайшов там лак для нігтів і ковдру.

Лейсі якусь хвилю мовчала, дихаючи через рот. А потім прошепотіла:

— Вона померла…

— Я не знаю, Лейсі. Я те ж саме думав до сьогоднішньої ночі, але тепер не певен цього.

— Вона померла, а ми тут усі…

Я згадав підкреслені рядки з Вітмена: «Як не знає про це ніхто на світі, я задоволений, // І як знають про це усі та кожен, я задоволений». І відказав Лейсі:

— Може, вона так хотіла. Щоб життя тривало.

— На мою Марго це не схоже, — заперечила вона.

І я подумав про свою Марго, про Марго Лейсі, про Марго пані Шпігельман — всі ми дивилися на різні її відображення в кімнаті кривих дзеркал. Я збирався додати щось іще, аж зауважив, що рот у Лейсі розтулився, вона, прихилившись до холодних сірих кахлів на стіні, заснула.

Уже вдруге хтось заходив у вбиральню, коли я все-таки вирішив збудити Лейсі. Була майже п’ята ранку, і мені треба було відвезти Бена додому.

— Лейсі, прокидайся, — сказав я, торкаючись своїм черевиком її капця.

Вона похитала головою.

— Мені подобається, коли мене так називають, — сказала вона. — Ти в курсі, що зараз ти — мій найкращий друг?

— Я схвильований, — відказав я, хоча вона була п’яна, втомлена і казала неправду. — Слухай, ми зараз підемо нагору, і якщо хтось щось про тебе скаже, я захищатиму твою честь.

— Добре, — погодилася вона. Отож ми пішли нагору разом; людей на вечірці вже трохи поменшало, але біля барила ще вешталися бейсболісти разом із Джейсом. Решта вже позасинала — хто в спальниках, хто просто на підлозі; кілька хлопців тулилися на розсувному дивані. Анжела з Радаром лежали разом на кріслі для двох, у Радара звисали ноги. Вони спали.

Коли я вже збирався був спитати хлопців коло барильця, чи не бачили вони Бена, він сам влетів у вітальню. На голові у нього був блакитний дитячий чепчик, а в руках — меч з восьми пивних бляшанок, склеєних, я був подумав, скотчем.

— Я ТЕБЯ БАЧУ! — заревів він, показуючи на мене мечем. — БАЧУ КВЕНТИНА ДЖЕЙКОБСЕНА! Сюди! Навколішки! — горлав він.

— Що? Бене, заспокойся.

— НАВКОЛІШКИ!

Я покірно став навколішки, дивлячись на нього.

Він опустив імпровізованого меча й по черзі торкнувся обох моїх плечей.

— Владою пивного меча, скріпленого суперклеєм, висвячую тебе на мого обраного водія!

— Дякую, — сказав я. — Тільки не наблюй у мінівені.

— ТАК! — заволав він. А коли я спробував підвестися, він пхнув мене рукою-без-пивного-меча, знову постукав мечем по плечу і сказав:

— Владою пивного меча, скріпленого суперклеєм, я вимагаю, щоб на врученні атестатів ти під мантією прийшов голий.

— Що?

— ТАК! Ти, я і Радар! Йдемо голі, тільки мантії. На вручення! Буде нереально круто!

— Авжеж, — сказав я, — ото буде сексі.

— ТАК! — підтвердив Бен. — Присягнися, що ти з нами! Радара я вже змусив присягнутися. РАДАРЕ, ТИ Ж ПРИСЯГНУВСЯ?

Радар трохи обернув голову і розплющив очі.

— Еге ж, — буркнув він.

— Ну, то і я присягаюся, — сказав я.

— ТАК! — Бен тут обернувся до Лейсі: — Я тебе люблю.

— Я тебе теж, Бене.

— Ні, я тебе кохаю. Не по-братньому і не подружньому. Я кохаю тебе, як реально п’яний хлоп’яга кохає найкрутішу на світі дівчину.

Вона всміхнулася.

Я ступнув уперед і поклав руку йому на плече.

— Якщо ти хочеш потрапити додому до шостої, час вирушати, — нагадав я.

— О’кей, — погодився Бен. — Але я маю подякувати Бецці за таку розкішну вечірку.

Ми з Лейсі пішли за Беном сходами униз, він відчинив двері в кімнату Бекки і сказав:

— Вечірка була крутезна! Хоч сама ти — відстійна! У тебе навіть по жилах відстій замість крові тече! Але за пиво спасибі!

Бекка вже була в кімнаті сама, вона лежала на ліжку, витріщаючись стелю. На Бена вона й не глянула, тільки тихенько пробурмотіла:

— Забирайся до біса, вилупку. Хай тебе твоя супутниця лобковими вошами нагородить.

Без тіні іронії в голосі Бен відказав:

— Радий був поговорити! — і зачинив двері. По-моєму, він навіть не зрозумів, що його образили.

Потім ми знову піднялися нагору і попрямували до виходу.

— Бене, — сказав я, — меча треба тут залишити.

— Гаразд, — погодився він, тож я взявся за меча і сіпнув, але він не випустив його. Я вже був зібрався нагримати на нього, аж помітив, що Бен просто не може відчепитися від нього.

— Бене, — зареготалася Лейсі,— ти що, сам до меча приклеївся?

— Ні,— відказав він. — Суперприклеївся. Щоб його ніхто не вкрав!

— Залізна логіка, — незворушно відказала Лейсі.

Нам з Лейсі вдалося відірвати всі бляшанки, крім тієї, що була приклеєна до Бенової долоні. Хоч як я сіпав, млява рука тягнулася разом з бляшанкою, наче він був маріонеткою на пивній нитці.

— Час уже їхати, — нарешті нагадала Лейсі. І ми поїхали. Бена ми посадили на заднє сидіння і пристебнули ременем безпеки. Лейсі лишилася з ним: «Стежити, щоб він не наблював чи не забився до смерті тою бляшанкою».

Сам Бен був уже десь далеко, тож Лейсі говорила про нього не соромлячись. Поки я їхав по шосе, вона мовила:

— Знаєш, от щодо того, як він старається. Ну, по-моєму, якось аж занадто, але що в цьому такого поганого? Він хороший, хіба ні?

— Напевно, — сказав я. Голова Бена хилиталася з боку на бік, ніби й не була прикріплена до хребта. Мені він особливо хорошим не видався, але кого це цікавить.

Спершу я висадив Лейсі на тому боці Джеферсон-парку. Коли вона схилилася і поцілувала Бена в губи, він оживився достатньо, щоб знову пробурмотіти «так».

Потім вона пішла додому і, проходячи повз мене, сказала «дякую». Я просто кивнув.

Тоді я поїхав далі. Була вже не ніч, але ще й не ранок. Ззаду тихенько хропів Бен. Я зупинився перед його будинком, відчинив двері, відстебнув ремінь, який утримував його.

— Бене, ходімо.

Він засопів, похитав головою, аж нарешті прокинувся. Тут йому захотілося протерти очі, але, на його подив, на руці виявилася порожня пивна бляшанка. Він спробував стиснути руку в кулак і трохи погнув бляшанку, але зняти її все одно не вдалося. З хвилину він на неї витріщався, а потім кивнув і констатував:

— От прилипла, тварюка.

Вибравшись із авта, він, заточуючись, пішов додому; дійшовши до ґанку, обернувся і всміхнувся. Я помахав йому рукою. Пивна бляшанка зателіпалася у відповідь.

14

Кілька годин я поспав, а потім цілий ранок роздивлявся знайдені напередодні путівники. Я чекав до обіду, щоб подзвонити друзям. Спочатку я набрав Бена.

— Доброго ранку, сонечко, — привітався я.

— О Боже, — відказав він жалібним голосом. — Ох, любий Ісусику, прийди і втіш нещасного старого Бена. Боже милостивий, нехай зійде на мене твоя благодать!

— Я дізнався дещо у справі Марго, — схвильовано повідомив я, — то приїзди. А я поки що Радарові подзвоню.

Бен мене, здається, й не почув.

— Братан, коли о дев’ятій ранку до мене зайшла мама, я почав позіхати, захотів затулити рукою рота, і раптом ми з нею побачили у мене на долоні пивну бляшанку. Що все це означає?

— Ти склеїв суперклеєм кілька бляшанок, щоб зробити з них пивний меч, а його потім приклеїв до руки.

— А, так. Пивний меч. Щось пригадую.

— Бене, приїзди.

— Братан, мені зле.

— Тоді я до тебе приїду. Коли?

— Братан, не можна сюди приїздити. Мені спочатку треба проспати десять тисяч годин. Випити десять тисяч літрів води і десять тисяч пігулок анальгіну. Завтра в школі зустрінемося.

Я глибоко вдихнув, щоб приховати роздратування.

— Я, значить, їхав по тебе уночі через усю Центральну Флориду, я один був тверезий на п’янючій вечірці, я тебе, поганця, додому довіз, а ти тепер…

Мені ще багато було чого сказати, але тут Бен кинув слухавку. Просто посеред нашої розмови. От виродок!

Час минав, а я дедалі дужче лютував. Нехай йому на Марго начхати — але ж тоді виходить, що йому і на мене начхати! Може, наша дружба завжди була лише умовністю — просто у нього не було іншого партнера для відеоігор. А тепер йому не треба зі мною рахуватися, вдаючи, що у нас спільні інтереси: у нього ж новий друг завівся, Джейс Вортингтон. Бен побив шкільний рекорд пивостояння. Прийшов на бал з крутою дівкою. І за першої-ліпшої нагоди вступив до братства нудних засранців.

За п’ять хвилин я знову подзвонив йому на мобільний. Бен не відповів, тож я лишив йому повідомлення.

— Хочеш стати таким крутим, як Чак, Кривавий Бене? Про це ти завжди мріяв? Що ж, вітаю. Здобув. Ви заслуговуєте один одного, тому що ти такий самий гівнюк. І не передзвонюй!

Потім я набрав Радара.

— Привіт, — почав я.

— Привіт, — відказав він. — Я щойно блював. Давай я передзвоню?

— Звісно, — сказав я, намагаючись не гніватися. Мені просто хотілося, щоб хоч хтось допоміг мені розібратися в світі Марго. Але Радар — це вам не Бен, він передзвонив за кілька хвилин.

— Ох, було так зле, що я, поки прибирав, знову почав блювати, а коли знову прибирав, то знову блював. Це якийсь вічний двигун. Якщо мене постійно годувати, я невпинно блюватиму.

— Ти зайти можеш? Чи я до тебе прийду?

— Певна річ. А що таке?

— Марго була в тому торгівельному центрі, жива, принаймні через день потому як втекла.

— Буду в тебе за чотири хвилини.

І рівно за чотири хвилини Радар з’явився біля мого вікна.

— Хочу, щоб ти знав: я посварився з Беном, — повідомив я, поки він ліз у вікно.

— Я посередником поміж вами не можу бути, надто вже похмілля тяжке… — тихенько відказав Радар. Він ліг на ліжко, приплющив повіки і спробував пригладити скуйовджене волосся. — У мене ніби блискавка влучила, — він чхнув. — Ну, розповідай новини.

Всівшись на стілець, я почав докладно, щоб нічого не випустити, розповідати, як провів ніч у торгівельному центрі. Радару загадки давалися легше, ніж мені, тож я сподівався, що він і з цією впорається.

Він мовчки слухав, аж я сказав:

— А потім мені зателефонував Бен і звелів їхати на вечірку.

— Та книжка в тебе з собою? Та, де ріжки загорнуті? — запитав він. Я підвівся й поліз по неї під ліжко. Радар, тримаючи путівника над обличчям і кривлячись від головного болю, почав гортати сторінки.

— Записуй. Омаха, штат Небраска. Сек-Сіті, штат Айова. Александрія, штат Індіана. Дарвін, штат Міннесота. Голівуд, штат Каліфорнія. Алієнс, штат Небраска. Так. Оці місця здалися їй — ну, або комусь іншому, хто цю книжку гортав, — цікавими.

Радар підвівся, жестом звелів мені вийти з-за столу і сів за комп’ютер. Він умів балакати й заразом працювати на клавіатурі.

— Є така кумедна мапа: можна ввести кілька географічних назв, і вона видасть тобі різні маршрути. Марго про цю програму навряд чи знала, але все одно глянути варто.

— Звідки ти все це знаєш?

— Ну, нагадаю: Я. Все. Своє. Життя. Займаюся. «Омніпедією». Я, коли сьогодні вранці додому прийшов, ще не мився, а вже за годину повністю переписав статтю про синю рибу-ангела. Так, я трохи того. Ну гаразд, дивися, — сказав він. Я нахилився до екрана і побачив кілька кривулястих маршрутів на мапі Сполучених Штатів. Усі вони починалися в Орландо і закінчувалися в Голівуді.

— Може, вона хоче лишитися в Лос-Анджелесі? — припустив Радар.

— Може, — погодився я. — Але ми все одно її маршрут не вгадали.

— Авжеж! До того ж більше ніяких вказівок на Лос-Анджелес немає. Джейсу вона казала про Нью-Йорк. Видається, що «заїдеш у паперові міста, то вже ніколи не повернешся» вказує на найближчий недосілок. А лак для нігтів — теж, напевно, свідчить про те, що Марго десь поруч. Думаю, можна до списку місць, де зараз може бути Марго, додати і місто, де найбільша куля з попкорну.

— Мабуть, її подорож відповідає цитаті з Вітмена: «Пускаюсь у вічну мандрівку».

Радар сидів, схилившись над клавіатурою. Я пішов до ліжка.

— Слухай, а роздрукуй-но мені мапу США, я позначу пункти, — попросив я.

— Можу в інтернеті це зробити, — озвався Радар.

— Я просто хочу подивитися, на що це схоже в реалі.

За кілька секунд принтер виплюнув аркуш паперу, і я повісив роздруківку поруч із попередньою мапою, де були позначені недосілки, що я відшукав. Увіткнув шпильки в усі шість міст, які обрала Марго (чи хтось інший) у путівнику. Потім спробував подивитися на них, як на сузір’я, — я сподівався, що вийде якийсь значущий малюнок чи літера, але нічого такого не побачив. Точки розсипані були безсистемно, ніби Марго наосліп кидала в мапу дротики.

Я зітхнув.

— Знаєш, що було б добре? — запитав Радар. — Знайти підтвердження тому, що вона за останній час перевіряла пошту або виходила в інтернет. Я по її імені щодня пошук проводжу, налаштував бота, щоб він мені сповістив, якщо Марго увійде в «Омніпедію» під своїм ніком. Відстежую IP-адреси всіх, хто шукає «паперові міста». Але поки що все марно.

— Я навіть не знав, що ти все це робиш, — сказав я.

— Авжеж. Чиню так, як хотів би, щоб чинили для мене. Тобто ми з Марго друзями не були, але ж вона заслуговує, щоб її знайшли, згоден?

— Якщо тільки вона не ховається навмисне.

— Може й таке бути… Поки ще різні варіанти допустимі.

Я кивнув.

— Ну… о’кей, — провадив Радар. — А тепер мозковий штурм відеогри?

— Та щось я не в гуморі.

— То, може, Бену зателефонуємо?

— Ні, він — виродок.

— Ну, звісно, — Радар скоса подивився на мене. — Знаєш, у чому твоя проблема, Квентине? Ти чекаєш від людей, що вони не будуть собою. Я теж міг би лютувати, наприклад, через те, що ти непунктуальний, або що ти нічим не цікавишся, крім Марго Рот Шпігельман, або що ти жодного разу не запитав, як у мене справи з Анжелою, — але мені байдуже, чоловіче, тому що ти — це ти. У моїх батьків тонна чорних Санта-Клаусів, але нічого не вдієш. Просто у мене такі батьки. А я так схиблений на своєму веб-довіднику, що іноді до телефону не підходжу, навіть коли телефонують друзі чи моя дівчина. І це теж нормально. Я такий. Я ж тобі все одно подобаюсь. І ти мені подобаєшся. Ти кумедний, розумний, і хоч запізнюєшся, але ж приходиш.

— Спасибі.

— Та я не похвалити тебе хотів! Я ось про що: досить думати, що Бен стане таким, як ти, а йому досить думати, що ти станеш, як він, і охолоньте вже.

— Гаразд, — нарешті погодився я і подзвонив Бену. Новина про те, що у мене вдома Радар і можна погратися у відеоігри, відразу ж вилікувала його від похмілля.

— Ну, — сказав я, повісивши слухавку, — а Анжела як?

Радар засміявся.

— Чоловіче, вона класна. Реально класна. Спасибі, що запитав.

— Досі цнотливий?

— Я про таке не розпатякую. Але так і є. А, і ще сьогодні вранці у нас була перша сварка. Ми снідали в кав’ярні, і вона завела про те, які у нас круті Санта-Клауси. Мовляв, мої батьки — молодці, що збирають їх, бо дуже важливо, щоб люди не думали, ніби всі важливі постаті в нашій культурі, такі як Бог і Санта-Клаус, — білі. І, мовляв, чорний Санта підтримує всю афроамериканську громаду.

— Ну, я взагалі-то з нею згоден, — мовив я.

— Та воно так, думка хороша, але все це дурня. Мої батьки не підкреслюють, що Санта — чорний, вони, навпаки, намагаються скупити їх усіх і заховати в нашому будинку. У Пітсбурзі живе чолов’яга, у якого колекція тільки трохи менша від нашої, і вони хочуть її у нього викупити.

Тут пролунав голос Бена. Певне, він стояв у дверях уже кілька хвилин.

— Радаре, те, що ти досі не зміг взути таку любу кицю, — це найбільша гуманітарна трагедія нашого часу.

— Бене, ти як? — запитав я.

— Спасибі, що підвіз уночі, братан.

15

Хоча до випускних іспитів залишався тиждень, у понеділок я цілий день читав «Пісню про себе». Я хотів з’їздити ще в два недосілки, але Бену потрібне було авто. А в поемі я вже шукав не так натяків, як саму Марго. Цього разу я добився до середини, а потім знову запнувся на шматку, який перечитував-перечитував і ніяк не міг зрозуміти.

«Гадаю, довгий час я нічого не робитиму, тільки слухатиму», — пише Вітмен. І потім дві сторінки він слухає: паровий свисток, голоси людей, оперу. Він сидить у траві, слухаючи звуки, що ллються крізь нього. Напевно, і я займався тим самим: дослухався до всіх звуків Марго, навіть до найтихіших, бо перш ніж зрозуміти, треба почути. До цього я Марго, по суті, не чув: от бачив, як вона верещить, а думав, що сміється, — а тепер зрозумів, що моє завдання ось у чому: почути «оперу» Марго навіть з такої величезної відстані.

Я не міг почути саму Марго, але міг слухати те, що колись чула вона. Тому я скачав альбом Вуді Гатрі. Я сидів за комп’ютером, заплющивши очі, упершись ліктями в стіл, і слухав мінорний спів. І в цій незнайомій пісні я намагався виокремити голос, який чув дванадцять днів тому, але вже не впізнавав.

Коли я слухав іншого співака, якого любила Марго, Боба Ділана, прийшла мама.

— Тато буде пізно, — сказала вона, не відчиняючи дверей у мою кімнату. — Зробити бутербродів з індичкою?

— Непогана ідея, — відказав я, а потім знову заплющив очі й повернувся до музики.

Отямився я тільки тоді, коли тато погукав мене вечеряти, а я вже прослухав півтора альбому.

Поки ми їли, батьки розмовляли про близькосхідну політику. Точніше, кричали, хоча і були згодні одне з одним у всьому. Вони кричали, що такий-то — брехун, а такий-то — брехун і злодій, і що всі повинні подати у відставку. Я зосередився на своєму бутерброді, а він був нічогенький: багато кетчупу і підсмаженої цибулі.

— Гаразд, досить, — нарешті мовила мама. — Квентине, ти як день провів?

— Чудово, — відказав я. — До іспитів готувався.

— Я повірити не можу, що пішов останній тиждень навчання, — сказав тато. — А здається, наче тільки вчора…

— Так, — погодилася мама.

Щось у мені заволало: «ОБЕРЕЖНО-НАПАД-НОСТАЛЬГІЇ-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО». Ні, мої батьки — чудові люди, але вони схильні до нападів жахливої сентиментальності.

— Ми тобою так пишаємося, — сказала мама. — Але, Боже, ми ж восени так сумуватимемо за тобою!

— Ну, не варто квапитися. Може, я ще провалю англійську.

Мама засміялася, а тоді мовила:

— До речі, вгадай, кого я вчора бачила? Бетті Парсон. Вона сказала, що Чак поїде вчитися до Університету Джорджії. Я за нього рада, він завжди так старався!

— Та виродок він, — сказав я.

— Ну, — відказав тато, — він хуліган. З поведінкою справи невтішні.

Це теж характерна риса моїх батьків: вони нікого виродками не вважають. Тобто вони думають, що людина не лайно, а просто з нею щось негаразд: соціофобія, межовий розлад особистості абощо.

— Так, — підхопила мама, — у Чака складнощі з навчанням. У нього є проблеми, як і у всіх людей. Я розумію, що тобі отак на однолітків дивитися складно, та коли підростеш, почнеш сприймати всіх — хороших хлопців, поганих хлопців, всяких хлопців — просто як людей. Усі вони — просто люди, і заслуговують на те, щоб їхні інтереси враховувалися. Всі вони різною мірою хворі, невротики, всі перебувають на різних етапах самопізнання. Але, ти знаєш, Бетті мені подобається, і я завжди покладала надії на Чака. Тож добре, що він поїде в коледж, хіба ні?

— Чесно кажучи, мамо, мені до нього взагалі байдуже.

Я от тільки не міг зрозуміти: якщо кожна людина — особистість, чому тоді мама з татом так ненавидять ізраїльських і палестинських політиків? Про них вони як про людей не говорять.

Тато поклав виделку і подивився на мене.

— Що довше я працюю, то більше переконуюся, що людям не вистачає добрих дзеркал. Людині дуже важко показати нам, який вигляд ми маємо збоку, а нам непросто показати, якими почуваємося ми зсередини.

— Це дуже зворушливо, — сказала мама. Мені було приємно, що у них такі гарні стосунки. — Але ж справа ще й у тому, що на якомусь глибинному рівні нам складно зрозуміти, що інші — такі ж люди, як і ми. Ми або ідеалізуємо їх, як богів, або опускаємо, як тварин.

— Щира правда. Самосвідомість і вікна не дає розчинити. Напевно, в такому ключі я це питання ніколи не розглядав.

А я сидів і слухав. І чув щось про Марго, і про вікна, і про дзеркала. Чак Парсон — особистість. Як і я. І Марго Рот Шпігельман — особистість. А я про неї так раніше й не думав. Весь цей час — навіть за десять років до того, як вона втекла, — я будував образ Марго, не слухаючи її, не знаючи, що її вікно так само зачинене, як і моє. Тому я не міг уявити, що вона — така сама людина, як і я, і теж може боятися, може почуватися самотньою у натовпі, може соромитися своєї колекції платівок, бо це занадто особисте. Людина, яка читає путівники, щоб утекти від життя в тому місті, куди багато хто тікає з інших міст. Людина, з якою ніхто ніколи не розмовляв по-справжньому — адже ніхто ніколи не бачив у ній людину.

І я відразу зрозумів, як Марго Рот Шпігельман почувалася тоді, коли була Марго Рот Шпігельман: вона почувалася спустошеною. Вона почувалася так, ніби оточена височенною стіною, якій немає кінця-краю. Я уявив, як вона спить на килимі, а над нею — крихітний клаптик зоряного неба. Може, Марго там було комфортно, тому що Марго як особистість завжди жила саме так: у кімнаті, куди ніхто не заходить, де вікна завжди наглухо зачинені, а світло падає тільки крізь дірки у стелі.

Так, я завжди робив одну засадничу помилку — і, по суті, вона вела мене до омани: насправді Марго — не диво. І не пригода. І не вишукана коштовність. Вона просто дівчина.

16

Час і так спливав повільно, а у вівторок, ніби відчуваючи, що я незабаром дійду до розгадки, він вирішив і геть зупинитися. Ми домовилися, що після школи всі разом поїдемо в торгівельний центр. Коли продзвенів дзвоник, сповіщаючи про закінчення англійської, я кинувся сходами вниз і вже в дверях збагнув, що ми зможемо поїхати тільки після репетиції. Тож я сів у репетиційній і дістав з рюкзака загорнуту в серветку піцу, яка залишилася з обіду. Коли я з’їв трохи, до мене підсіла Лейсі Пембертон. Я запропонував їй шматочок. Вона відмовилася.

Розмовляли ми, природно, про Марго. Це була наша спільна рана.

— Що мені потрібно з’ясувати, — сказав я, витираючи масні від піци руки об джинси, — це «де». Але я навіть не знаю, чи варто їздити по недосілках. Іноді мені здається, що ми збилися зі сліду.

— Ну, не знаю. Щиро кажучи, якщо відкинути все інше, мені подобається, що ми щось дізнаємося про Марго. Те, чого не знали досі. Я ж раніше не розуміла, що вона за одна. Сприймала її лише як чарівну шалену подругу, яка викидає чарівні шалені коники.

— Та воно так, але вона ж усе це вигадувала не на ходу. Тобто всі ці її проекти були такі… не знаю…

— Вишукані,— підказала Лейсі.— Ні в кого з моїх знайомих — ну, нашого віку — немає такої вишуканості в діях.

— Ага.

— Тому її так важко уявити в якійсь страшній брудній халупі без світла.

— Еге ж, — погодився я, — ще й зі щурами.

Лейсі підтягла коліна до грудей.

— Фу! Це так не схоже на Марго.

Лейсі якимось чином вдалося зайняти переднє сидіння, хоча вона була найменша. За кермом сидів Бен. Коли Радар умостився біля мене і, діставши кишеньковий ноутбук, почав щось редагувати в «Омніпедії», я зітхнув.

— Витираю вандалізм у статті про Чака Нориса, — пояснив він. — Наприклад, я згоден, що Чак Норис — спеціаліст із кругового удару ногою, але не надто вірю, що «сльози Чака Нориса лікують рак, але він, на жаль, жодного разу не плакав». Нічого, видалення цих неподобств займає всього чотири відсотки мого мозку.

Я збагнув, що Радар намагається мене розсмішити, але мене цікавила тільки одна тема.

— Я не певен, що ми знайдемо Марго в одному з недосілків. Розумієте, може, вона й не їх мала на увазі, коли говорила про «паперові міста». Вказівок на різні місця дуже багато, але всі вони неконкретні.

Радар на мить відірвався від екрана, а потім знову повернувся до нього.

— Особисто я вважаю, що вона нині далеко — подалася в якусь дурнувату туристичну мандрівку, помилково вважаючи, що лишила достатньо вказівок на те, як її розшукати. Отож я і думаю, що зараз Марго, наприклад, в Омасі, штат Небраска, роздивляється найбільшу кулю з марок, або в Міннесоті, біля найбільшого мотузяного клубка.

Бен, кинувши погляд у дзеркало заднього огляду, запитав:

— Тобто ти вважаєш, що Марго об’їжджає всі найбільші кулі на світі?

Радар кивнув.

— Ну, — зронив тоді Бен, — хтось повинен сказати їй, щоб верталася додому, бо найбільші «кулі» у нас тут, в Орландо. У мене в матні, яйця називаються.

Радар зареготався.

— Ні, я серйозно. Навіть коли картоплю фрі в «Макдоналдсі» замовляєш, пропонують на вибір чотири порції: маленьку, середню, велику і як мої яйця.

Лейсі, змірявши його поглядом, сказала:

— Не. Доречно.

— Вибач, — буркнув Бен. — Гадаю, Марго в Орландо, — додав він. — Спостерігає за тим, як ми її шукаємо. І як не шукають її батьки.

— А я за Нью-Йорк, — висловила своє припущення Лейсі.

— Так, усі ці варіанти можливі,— погодився я. Кожному з нас по Марго, і кожна — радше дзеркало, ніж вікно.

Торгівельний центр зовні був такий самий, як і кілька днів тому. Бен припаркувався, і я через двері, що їх треба штовхати, провів друзів у контору. Коли всі ввійшли, я тихенько сказав:

— Ліхтарі поки що не вмикайте. Нехай очі спочатку звикнуть.

Раптом у мою руку вп’ялися нігті.

— Лейсі, що з тобою?

— Ой, — сказала вона, — не та рука.

І вона почала мацати в повітрі. Руку Бена, мабуть, шукала.

Поступово в темряві почали вимальовуватися обриси предметів. Столи чекали, щоб хтось сів за них попрацювати. Я ввімкнув ліхтарика, інші теж. Бен з Лейсі разом попрямували до «тролячої нори» подивитися на інші кімнати. Радар пішов зі мною до столу Марго. Опустився навколішки, щоб роздивитися календар з червнем. Нахиляючись до нього, я почув кроки.

— Люди, — схвильовано прошепотів Бен. Він пірнув під стіл, тягнучи за собою Лейсі.

— Що? Де?

— У сусідній кімнаті! — відказав він. — У масках. Якась служба. Треба забиратися.

Радар спрямував ліхтар на «тролячу нору», але Бен різко його смикнув:

— Нам. Треба. Тікати. Геть.

Лейсі дивилася на мене знизу вгору розширеними очима; по-моєму, вона трохи розгнівалася: я ж казав, що нічого страшного статися не може.

— Гаразд, — прошепотів я. — Добре, всі до дверей. Дуже спокійно і дуже швидко.

І допіру я ступнув у той бік, як пролунав громовий голос:

— ХТО ЦЕ ТАМ?

От халепа!

— Е-е-е, — зронив я, — ми просто зайшли.

Ото вже дурницю я ляпнув! З «тролячої нори» в очі вдарив промінь білого світла. Наче то був сам Господь Бог.

— І які ваші наміри? — в голосі чутно було легкий англійський акцент.

Бен підвівся і став поруч зі мною. Мене порадувало, що я не сам.

— Ми розслідуємо зникнення людини, — дуже впевнено сказав він. — Ми тут нічого не чіпаємо.

Світло згасло, і в темряві стало видно три силуети: всі вони були в джинсах, футболках і масках з двома круглими фільтрами. Один підняв маску на лоба і подивився на нас. Я впізнав цю козлячу борідку і плескаті губи.

— Гасе? — вигукнула Лейсі. І підвелася. То був охоронець з «СанТрасту».

— Лейсі Пембертон… Боже ж ти мій! Ти що тут робиш? Без маски? Тут тонни азбесту.

— А тут що робите ви?

— Досліджуємо, — сказав він. Бен раптом настільки знахабнів, що підійшов до незнайомців і потиснув їм руки. Вони представилися як Туз і Тесля. Я наважився припустити, що це все ж таки прізвиська.

Потім ми всі взяли стільці на коліщатках і сіли кружком.

— Це ви дошку проламали? — запитав Гас.

— Так, це я був, — пояснив Бен.

— Ми заклеїли, бо не хотіли, щоб сюди хтось іще заліз. Якщо вхід буде видно з дороги, повалить усякий набрід, що нічого не тямить у дослідженні таких місць. Волоцюги, наркомани, отаке.

Зробивши до них крок, я запитав:

— То ви знали, що Марго сюди приходила?

Туз озвався раніше, ніж Гас; маски він не зняв, але розібрати, що він каже, все одно було неважко.

— Чоловіче, Марго тут чимало часу проводила. Ми самі сюди лише кілька разів на рік їздимо, тут азбест, та й узагалі не надто круте місце. А вона за останні кілька років приблизно в половині випадків опинялася тут. Сексі була дівка, еге ж?

— Була? — перепитала Лейсі.

— Вона ж утекла, ні?

— Що вам про це відомо?

— Та нічого, Господи Ісусе. Я бачив його з Марго, — сказав Гас, киваючи на мене, — кілька тижнів тому. А потім дізнався, що вона втекла. За кілька днів я подумав, що вона може виявитися тут, тому ми приїхали.

— Я так і не зрозумів, чому їй це місце так сподобалося. Тут нічого особливого, — вставив Тесля. — І досліджувати більше нема чого.

— Що це за дослідження? — запитала Лейсі у Гаса.

— На кшталт міських розкопок. Ми лазимо занедбаними будинками, досліджуємо, що там є, фотографуємо. Нічого не беремо, нічого не залишаємо. Просто дивимося.

— Це наче хобі,— додав Туз. — Ми брали Марго з собою в поїздки по таких місцях, коли ще в школі вчилися.

— Кмітливе було дівча, хоча їй тоді ще років тринадцять, напевно, було, — пояснив Гас. — Вона куди хоч промкнутися могла. Тоді ми їздили лише вряди-годи, а тепер разів зо три на тиждень кудись вибираємося. Цікавих місць купа. У Клірвотері є занедбана психлікарня. Краса! Можна поглянути, де божевільних пасками пристібали й частували електрошоком. А на заході є стара в’язниця. Але Марго це чомусь не дуже цікаво було. Їй подобалося залазити ось у такі будинки, а потім вона там просто сиділа.

— Так, Боже, це трохи дратувало, — погодився Туз.

— Вона й не фоткала навіть, — мовив Тесля. — І не бігала, не шукала нічого. Пролізе всередину і сидить на місці. Пам’ятаєте, у неї нотатник такий чорний був? Ото сяде було в кутку і пише там щось, наче у себе в кімнаті домашку робить.

— Чесно кажучи, — мовив Гас, — Марго не розуміла справжнього сенсу цих мандрів. Дух пригод її не захоплював. Загалом, вона якась депресивна була.

Мені не хотілося, щоб вони зупинялися, — я думав, що з їхньої розповіді зможу уявити собі Марго. Але раптом Лейсі підвелася і відштовхнула стільця.

— І вам навіть на думку не спало запитати у Марго, чого вона така депресивна? Чи на біса вона в ці брудні хліви лазить? Вам начхати було?

Вона, репетуючи, нависала над Гасом, він теж підвівся, і стало видно, що він дюймів на шість вищий од неї. А потім Тесля сказав:

— Господи Ісусе, заспокойте цю суку нарешті!

— Що ти сказав? — гаркнув Бен. І не встиг я збагнути, що відбувається, як він зіштовхнув Теслю зі стільця, і той повалився на бік. Бен сів на нього верхи і почав люто, але незграбно лупцювати його і кричати: — ВОНА НЕ СУКА! САМ ТАКИЙ!

Я підскочив і схопив Бена за одну руку, Радар учепився в другу. Ми його відтягнули, але він не стуляв рота.

— Мене переповнює злість! Мені було краще, коли я його бив! Дайте його мені!

— Бене, — сказав я спокійно, як завжди це робить мама. — Бене, розслабся. Він уже все зрозумів.

Гас із Тузом допомогли Теслі підвестися, і Гас мовив:

— Господи Ісусе, ми забираємося. Місце ваше.

Туз зібрав свою камеру, і вони квапливо вийшли у двері. Лейсі почала пояснювати, звідки вона його знає.

— Він закінчував школу, коли ми тільки на пер…

Але я махнув рукою. Це не мало значення.

Радар знав, що мало значення. Він негайно взявся до календаря.

— По-моєму, на травневому аркуші нічого не записували, — сказав він. — Аркуші доволі тонкі, відбитків я не бачу. Але напевне сказати важко.

І заходився шукати щось іще. Судячи зі світла ліхтариків, Бен з Лейсі пірнули в «тролячу нору». А я лишився в конторі, уявляючи Марго. Подумки бачив, як вона їздить усілякими занедбаними будівлями разом з отими хлопцями, старшими за неї на чотири роки. Таку Марго я знав. А от всередині цих будівель вона виявляється не такою Марго, якою я завжди її бачив. Поки всі оглядають територію, фотографують і гасають з кінця в кінець, вона сидить на підлозі й пише.

Раптом з іншої кімнати пролунав Бенів голос:

— К.! Тут є дещо!

Втерши піт з обличчя обома рукавами, я підвівся, спираючись на стіл Марго. Потім дійшов до стіни, пірнув у «тролячу нору» і рушив на світло трьох ліхтариків, які обмацували стіну над згорнутим килимом.

— Поглянь, — зронив Бен, малюючи світлом квадрат на стіні.— Це ті дірочки, про які ти казав?

— Ага…

— Напевно, тут висіли якісь нагадування. Судячи з відстані між дірками, це могли бути листівки або світлини. А потім, напевно, вона забрала їх із собою, — мовив Бен.

— Так, можливо, — погодився я. — Ото якби знайти нотатник, про який говорив Гас!

— Еге ж, коли він про це сказав, я його згадала, — озвалася Лейсі; в світлі свого ліхтарика я бачив тільки її ноги. — Вона завжди носила з собою нотатник. Я, щоправда, жодного разу не бачила, щоб вона в ньому щось писала, думала, що це щоденник абощо. Господи, я навіть не поцікавилася жодного разу. На Гаса розлютилася, хоч він їй навіть другом не був. А сама я її хіба про щось питала?

— Вона все одно тобі не розповіла б, — мовив я. Нечесно було приховувати, що Марго і сама постаралася для створення ореолу таємничості навколо себе.

Ми вешталися там ще з годину, і, коли я вже впевнився, що ми приїхали сюди даремно, промінь мого ліхтаря впав на рекламні брошурки, з яких був складений картковий будиночок, що його ми бачили ще під час першого візиту. Одна з брошур була про «Маєтності Гроувпойнт». Затамувавши подих, я почав роздивлятися й інші. Потім побіг до свого наплічника і повернувся з ручкою і блокнотом, куди записав назви всіх присілків. Один я впізнав одразу: «Ферми Кольє» — присілок з мого переліку, в якому я ще не побував. Потім поклав блокнот у наплічник. Можете вважати мене егоїстом, але я хотів відшукати Марго сам-один.

17

У п’ятницю, щойно мама повернулася з роботи, я сказав їй, що ми з Радаром їдемо на концерт, а сам подався в округ Семінол — саме там розташувалися «Ферми Кольє». Всі інші присілки зі списку цікавості не викликали — майже всі вони містилися на північ від центру, на давно обжитій території.

Мені вдалося помітити з’їзд на «Ферми Кольє» лише тому, що я вже став фахівцем з ґрунтівок. Але «Ферми Кольє» виявилися зовсім не схожими на недосілки, які я бачив досі: там усе так позаростало, ніби мешканці пішли геть років п’ятдесят тому. Я не міг зрозуміти, чи то цей присілок просто давніший за інші, чи то рослинність тут густіша, бо він у заболоченій низині. Незабаром ґрунтівкою стало неможливо їхати.

Тоді я виліз із машини й далі пішов пішки. Височенна трава лоскотала гомілки, а кросівки грузли в багнюці. Мені залишалося тільки сподіватися, що Марго поставила намет десь на пагорку, щоб не підтоплювала дощівка. Йшов я повільно, тому що тут було на що подивитися й було де сховатися і тому що поміж цим недосілком і торгівельним центром простежувався певний зв’язок. До того ж по тій багнюці йти можна було тільки повільно, тож я й не квапився, уважно роздивляючись, де б тут могла замешкати людина. Наприкінці вулиці я побачив на землі картонну коробку, на мить мені здалося, що саме в такій були батончики, які я знайшов у торгівельному центрі. Аж ні — коробка була від пива у бляшанках. Я поплентався назад до мінівена, а потім подався на північ, в «Сосняк Доган».

Добиватися туди довелося майже годину, і я вже під’їжджав до Національного лісу Окала, який навіть не входить у муніципалітет Орландо. Лишалося кілька миль, аж подзвонив Бен.

— Як справи?

— Ти по паперових містах їздиш? — запитав він.

— Ага. До останнього в переліку вже майже дістався. І нічого ще не знайшов.

— Слухай, братан, Радаровим батькам довелося нагально поїхати.

— Все гаразд? — поцікавивсь я. Радарові бабуся з дідусем були старенькі й жили в будинку для літніх у Маямі.

— Так, уяви, пам’ятаєш того чолов’ягу з Пітсбурга, у якого друга за розміром колекція чорних Санта-Клаусів?

— Та й що?

— Він щойно ґиґнув.

— Ти жартуєш!

— Братан, як я можу жартувати про передчасну кончину колекціонерів чорних Санта-Клаусів? У нього була аневризма, й отож нині Радарові батьки летять у Пенсільванію, щоб викупити всю його колекцію. Тож ми тут декого запросили.

— Хто це «ми»?

— Ти, я і Радар. У нас вечірка.

— Ну, не знаю.

По паузі Бен урочисто звернувся до мене на ім’я.

— Квентине, — сказав він, — я знаю, що ти хочеш відшукати Марго. Я розумію, що вона тобі найдорожча. І все це круто. Але школа закінчується, ну, за тиждень. Я не прошу тебе облишити пошуки. Я прошу тебе прийти на вечірку, яку влаштовують твої найкращі друзі, з якими ти знайомий уже півжиття. Кілька годин потусити з нами, попиваючи солоденьку слабоалкоголку, як слухняна дівчинка, а потім ще кілька годин відригувати через носа. А потім далі їздитимеш по своїх занедбаних присілках.

Мені не дуже сподобалося, що Бен вважає, ніби друзі зараз важливіші, ніж Марго, адже друзі на місці, а вона зникла. Але такий уже Бен, як і казав Радар. А мені після «Сосняку Логан» все одно вже нема куди податися.

— Я останнє місце огляну і приїду.

Оскільки «Сосняк Логан» був останнім недосілком у центральній Флориді — принаймні з тих, про які я знав, — я покладав на нього великі надії. Але, пройшовши єдиною глухою вулицею з ліхтарем, я не побачив ні намету, ні багаття, ні обгорток від харчів, ні будь-яких інших ознак життя. У тому числі й ніяких ознак Марго. В кінці вулиці я помітив у землі один-єдиний бетонний фундамент. Але на фундаменті не було нічого збудовано — просто лишилася дірка в землі, наче роззявлений рот мерця, а довкола — густі кущі шипшини і трава по пояс. Якщо Марго хотіла, щоб я все це побачив, то я побачив, але так і не второпав нащо. І якщо Марго поїхала в якийсь недосілок з наміром ніколи не повертатися, виходить, вона знала таке місце, в яке мої пошуки мене так і не завели.

Назад у Джеферсон-парк я дістався за півтори години. Залишив мінівен удома, переодягнувся в теніску і єдині пристойні джинси й пішов по Джеферсон-вей до Джеферсон-корт, а потім звернув на Джеферсон-роуд. На вулиці Радара — Джеферсон-плейс — уже стояло кілька авт, хоча була ще тільки восьма сорок п’ять.

Коли я відчинив двері, мене зустрів Радар з купою чорних гіпсових Санта-Клаусів у руках.

— Мушу всіх гарних прибрати, — пояснив він. — А то ще розіб’ємо, не дай Боже.

— Допомогти? — запропонував я. Радар показав на вітальню, де на столиках, що стояли обабіч канапи, красувалося кілька наборів розкритих матрьошок у вигляді чорношкірих Санта-Клаусів. Збираючи їх, я не міг не звернути уваги на те, що вони все ж таки гарні — всі розфарбовані вручну і дуже ретельно змальовані. Але Радарові я про це не став говорити, боявся, що він може забити мене до смерті лампою у вигляді чорного Санта-Клауса, яка стояла у вітальні.

Потім я одніс матрьошок у гостьову спальню, де Радар охайно сховав їх до шафи.

— Знаєш, коли бачиш їх усіх разом, починаєш замислюватися, як це така ідея спала комусь на думку.

— Авжеж, — закотив Радар очі,— я про цю кляту ідею щоранку думаю, поїдаючи пластівці ложкою у вигляді чорного Санти.

Мені на плече лягла чиясь долоня. Виявилося, що це Бен, який так притупував ногами, ніби йому нагально треба в туалет абощо.

— Ми поцілувалися. Ну, тобто вона мене поцілувала. Хвилин десять тому. На ліжку твоїх батьків.

— Яка гидота, — відказав Радар. — Досить лизатися на ліжку моїх батьків!

— Ого, а я думав, це вже пройдений етап, — сказав я. — Ти ж такий спритний з дівками!

— Заткайся, братан. Я в паніці,— зізнався він, дивлячись на мене божевільними очима. — По-моєму, у мене не дуже добре виходить.

— Що?

— Цілуватися. Ну, вона ж за ці роки цілувалася набагато більше, ніж я. І я не хочу, щоб вона в мені розчарувалася через це і кинула… Дівчата тебе обожнюють, — звернувся він до мене, що могло бути правдою лише в тому разі, якщо йшлося про дівчат з нашого шкільного марш-оркестру. — Братан, дай пораду!

Мені ох як кортіло пригадати йому всі його нескінченні вихвалки про те, як він порає різноманітні тіла, та я лише сказав:

— Наскільки я розумію, головних правил двоє: 1) нічого не кусай без дозволу; і 2) людський язик — це як васабі: гостра приправа, тож не можна переборщити.

Раптом у Бена в очах спалахнув справжній жах. Я скривився і запитав:

— Вона у мене за спиною стоїть, еге?

— «Людський язик — це як васабі», — передражнила Лейсі дебільним басом, і я подумав, що на мій голос це не схоже. Я розвернувся.

— Я вважаю, що Бенів язик — як захисний крем від сонця, — заперечила Лейсі.— Корисний для здоров’я і може застосовуватися в необмежених кількостях.

— Мене просто вивернуло, — повідомив Радар.

— Лейсі, мені жити більше не хочеться, — додав я.

— Хутчій забути би почуте! — сказав Радар.

— Сама ідея настільки образлива, що словосполучення «язик Бена Старлінга» заборонили на телебаченні,— провадив я.

— А порушників або садять на десять років у в’язницю, або вилизують язиком Бена Старлінга, — закінчив Радар.

— І всі…— почав я.

— …воліють… — продовжив Радар з посмішкою.

— …потрапити до в’язниці,— скінчили ми разом.

І тут Лейсі поцілувала Бена просто у нас на очах.

— О Боже, — зронив Радар, затуляючись руками. — Боже, я осліп. Осліп!

— Припиніть, будь ласка, — сказав я. — Ви засмучуєте чорних Санта-Клаусів!

Вечірка відбувалася у вітальні на другому поверсі, де помістилося двадцять душ. Я притулився до стіни, і голова моя опинилася за декілька дюймів од портрета чорношкірого Санта-Клауса, намальованого на оксамиті. У Радара був отакий, знаєте, секційний диван, і всі розсілися на ньому. В кулері, що стояв біля телевізора, охолоджувалося пиво, але ніхто не пив. Усі просто розповідали якісь історії один про одного. Майже все це я чув і раніше: про поїздки оркестру в табір, про Бена Старлінга, про перші поцілунки, — але ж Лейсі їх не чула, та й були вони досить цікаві. Я майже весь час мовчав, аж Бен спитав:

— К., як ми підемо на вручення атестатів?

— Голими під мантією, — пирхнув я.

— Так! — і Бен зробив ковток газованки.

— Я навіть одягу з собою не братиму! — сказав Радар.

— Я теж! К., присягнися, що й ти одягу не братимеш.

— Присягаюся, — посміхнувся я.

— Я теж хочу! — заявив наш приятель Френк. І за ним ще купа хлопців підтяглася. Дівчата чомусь ентузіазму не виявили.

— Твоє небажання приєднатися до нас, — сказав Радар Анжелі,— змушує мене засумніватися в глибинних засадах нашого кохання.

— Ти не розумієш, — мовила Лейсі.— Справа не в тому, що ми боїмося. А в тому, що ми вже обрали сукні!

— Саме так, — вказала рукою Анжела на Лейсі.— А ви ліпше сподівайтеся, що вітру не буде.

— Я навпаки сподіваюся, що буде, — заперечив Бен. — Найбільшим яйцям на світі свіже повітря корисне.

Лейсі від сорому затулила обличчя долонями.

— Важкий ти бойфренд, — сказала вона. — Вартісний, але важкий.

Ми зареготалися.

Це мені в моїх друзях і подобалося: вони просто сиділи і розповідали всілякі історії. Історії-вікна та історії-дзеркала. А я просто слухав: те, що було в мене на думці, нікого не розважить.

Я, звісно ж, не міг не думати про те, що школа кінчається і все таке. Мені подобалося стояти трохи осторонь і спостерігати за всіма — було в цьому щось смутне, але мене це не бентежило, я просто слухав, а журба і радість кружляли навколо мене, посилюючи одна одну. І мені здавалося, що груди просто розриваються, але почуття це було не таке вже й неприємне.

Пішов додому я незадовго до опівночі. Хтось іще лишався, але ж у мене починалася «комендантська година», та й зоставатися не дуже хотілося. Мама дрімала на канапі, але, угледівши мене, підвелася.

— Добре повеселився?

— Ага, — відказав я. — Було класно.

— Ти теж класний, — з посмішкою сказала вона. Мене така сентиментальність навіть розсмішила, але я промовчав. Мама підвелася, пригорнула мене до себе і поцілувала в щоку. — Мені дуже подобається бути твоєю мамою, — сказала вона.

— Спасибі.

Я вклався у ліжко з книжкою Вітмена, розгорнувши її в тому місці, яке мені подобалося — де він слухає оперу і людей.

Послухавши, він пише: «Я мов голий… під лютим і отруйним градом». Просто бездоганно, думав я: ти слухаєш людей, щоб уявити, які вони, які лихі й добрі речі вони чинять з собою та з іншими, але зрештою це ти виявляєшся мов голий, а не ті, кого ти слухав.

Коли я ходив по отих недосілках, намагаючись почути Марго, про себе самого я зрозумів набагато більше, ніж про Марго Рот Шпігельман. За кілька сторінок — протягом яких поет слухає, мов голий, — Вітмен переходить до подорожей, які можливі в його уяві, він перелічує місця, в які може потрапити, лежачи у траві. «Я долонями вкриваю весь суходіл», — каже він.

Я думав про мапи: коли я був маленький, то часом роздивлявся атласи, і поглянути на інші краї мені було достатньо, щоб почало здаватися, ніби я сам там побував… Ось що мені треба було робити! Слід було постаратися почути й уявити шлях Марго на мапі.

Але хіба я не намагався? Я подивився на роздруковані мапи, що висіли над комп’ютером. Я силкувався прорахувати можливі маршрути її подорожей, але ж навіть у траві можна стільки всього розгледіти, а в Марго — ще більше. Знайти її на мапі неможливо. Територія занадто велика, а вона — занадто маленька. Ці мапи… я не просто згаяв на них час, ні, вони були матеріальним підтвердженням безплідності моїх пошуків, моєї цілковитої нездатності відростити такі долоні, що вкрили б увесь суходіл.

Підвівшись, я зірвав зі стіни роздруківки, шпильки вилетіли і впали на підлогу. Я зім’яв аркуші й кинув у кошик до сміття. Потім здуру наступив на шпильку, і хоча я втомився і був дуже злий, бо не міг більше нічого вигадати й уже не мав куди їхати на пошуки, мені довелося зібрати всі ті шпильки, щоб пізніше знову не наступити. Мені хотілося лупити кулаками по стіні, а довелося збирати ці чортові шпильки. Тоді я підійшов до ліжка і, зціпивши зуби, почав гамселити кулаками подушку.

Знову спробував читати Вітмена, але, застрявши поміж текстом і думками про Марго, вирішив, що на сьогодні вже достатньо голий, тож відклав книжку. Вставати і вимикати світло мені було ліньки. Я втупився у стіну, час від час кліпаючи, й очі дедалі довше залишалися заплющені. А розліплюючи їх знову, я бачив те місце, де висіли мапи — чотири дірочки утворюють прямокутник, усередині якого ще кілька випадкових дірочок. А я вже бачив схожий узор. У порожній кімнаті, над згорнутим килимом.

Там колись була мапа. Зі шпильками.

18

У суботу я прокинувся удосвіта, ще до сьомої. Як на диво, Радар був у мережі.

Радар передзвонив о десятій. Я заїхав по нього, потім ми рушили до Бена, вирішивши, що на ноги його зможе підняти тільки несподівана атака. Проте коли ми заспівали йому «Сонечко моє» під вікном, він, відчинивши вікно, плюнув на нас.

— До обіду я нічого не робитиму, — поважно заявив він.

Тож ми поїхали вдвох з Радаром. Він трохи розповів про Анжелу і про те, як вона йому подобається, як безглуздо закохатися всього за кілька місяців до того, як треба буде роз’їжджатися по коледжах, але мені було важко зосередитися. Я хотів побачити місця на мапі, які позначила Марго. Хотів увіткнути в стіну шпильки.

Ми увійшли через іпотечну контору, пробігли через бібліотеку, ненадовго зупинилися біля стіни з дірочками, а потім пішли в сувенірну крамницю. Мені тут уже не було страшно. Побувавши в кожній кімнаті й переконавшись, що нікого, крім нас, в будівлі немає, я почувся так само впевнено, як удома. Під вітриною я знайшов коробку з мапами і рекламними брошурами, в якій порпався тієї ночі, коли всі були на балу. Я поставив її на розбитій вітрині. Радар узявся до первинного відсіву, відбираючи всі мапи, які я потім розгортав і шукав дірочки.

Ми вже майже дісталися самого дна, коли Радар витягнув чорно-білу брошуру під назвою «П’ять тисяч американських міст». Вона була видана компанією «Ессо» в 1972 році. Обережно розгортаючи мапу, я помітив у куточку дірочку.

— Це вона, — зронив я. Папір був надірваний: її, напевно, здерли зі стіни. Це була вже стара, жовтувата мапа Сполучених Штатів, завбільшки така, як ото вішають у школі. Я вирішив, що Марго не хотіла робити з неї вказівку — до них у неї була дуже сувора вимога: всі вони лише заплутували шукача. Тобто якимось чином нам вдалося знайти те, що вона не планувала нам показувати, і, збагнувши, що вона цього не планувала, я знову замислився над тим, як багато вона запланувала. Може, цим вона тут і займалася в темряві й тиші. Мандрувала, байдикуючи як ото Вітмен, готуючись до втечі.

Я побіг у контору, в столі поруч зі столом Марго знайшов шпильки, а потім ми з Радаром обережно віднесли розгорнуту мапу в кімнату. Я приклав її до стіни, а друг спробував устромити шпильки в куточки, але три з них були надірвані, як і три з п’ятьох міст на мапі,— напевно, це сталося, коли Марго знімала мапу зі стіни.

— Вище і лівіше, — сказав Радар. — Ні, нижче. Ага. Не рухайся.

Повісивши мапу, нарешті, ми почали зіставляти дірочки на стіні з містами. Ми досить легко знайшли всі п’ять. Але там, де папір був подертий, точне місце визначити не вдалося. А на мапі з п’ятьма тисячами міст точність була важлива. Назви були надруковані таким дрібним шрифтом, що мені доводилося носом водити по папері, аби щось розібрати. Коли я називав міста, Радар зі свого кишенькового ноутбука шукав їх у «Омніпедії».

Неподертих дірочок виявилося дві: одна, схоже, Лос-Анджелес, хоча в Південній Каліфорнії така сила містечок, що написи наповзали один на одного. Друга неподерта дірочка — Чикаго. Подерта дірочка була в Нью-Йорку — якщо судити з дірки, шпилька колись була застромлена в один з п’ятьох районів міста Нью-Йорк.

— Збігається з тим, що ми вже знаємо.

— Так, — сказав я, — але де саме в Нью-Йорку? Ось у чому питання.

— Ми, напевно, щось проґавили, — відказав Радар. — Якусь вказівку. А інші точки де?

— Ще одна в штаті Нью-Йорк, але не поруч із самим містом. Ну, ти подивися, тут усі містечка крихітні. Можливо, Покіпсі, або Вудсток, або Катскілл-парк.

— Вудсток. Це було б цікаво. Марго не гіпі, але свобода духу — це її.

— Не знаю, — відказав я. — Остання — чи то Вашингтон в Окрузі Колумбія, чи то Аннаполіс, чи то Чесапікська Затока. Тут варіантів повно, якщо чесно.

— Якби Марго зазначила на мапі всього одне місце, було б ясніше, — похмуро зауважив Радар.

— Але вона ж, мабуть, переїжджає з місця на місце, — сказав я. Пустилася у вічну мандрівку…

Довший час я сидів на килимі, а Радар почав читати вголос статті про Нью-Йорк, гори Катскілл, про столицю, про концерт у Вудстоку в 1969-му. Але зиску з того не було. Мені здавалося, що ми дійшли до кінця, але так нічого і не знайшли.

По обіді відвізши Радара додому, я сів читати «Пісню про себе» і без особливого ентузіазму готуватися до іспитів. У понеділок на мене чекали початки аналізу й латина, мабуть, найважчі предмети, і я не міг дозволити собі піти на них без підготовки. Тож майже цілу ніч і всю неділю я зубрив їх, але по вечері мені спала на думку нова ідея, і я відірвався від перекладання Овідія і вийшов у мережу. Лейсі була в чаті. Мені Бен надіслав її нік, і я вирішив, що ми з нею досить добре знайомі, щоб заговорити в чаті.

Я взявся далі готуватися до іспитів, очікуючи, що хтось іще вийде в чат. За часину там з’явився Бен, я запросив його в чат разом з Лейсі. Майже весь час писали вони, а я ще займався своїм перекладом — доки до нас не приєднався Радар. Тоді я відклав олівця.

Вони ще трохи побалакали про Марго, а я намагався простежити її маршрут. Якщо вона не хотіла, щоб ми знайшли цю мапу, — а судячи з того, що та була зірвана зі стіни, Марго цього не хотіла, — схоже, ми вже зібрали всі залишені нею вказівки плюс дещо новеньке. Значить, інформації у мене достатньо. Але я все одно був ще дуже далеко від Марго.

19

Просидівши в понеділок вранці три довгі години над вісьмома сотнями слів з Овідія, я йшов коридором з таким відчуттям, наче мізки зараз поллються з вух. Але я нормально впорався. Тепер мене чекала півторагодинна обідня перерва, якої повинно вистачити, щоб розплавлений мозок застиг перед другим іспитом. Коло шафки мене чекав Радар.

— Я щойно іспанську завалив, — сказав він.

— Я певен, що все у тебе там гаразд.

На Радара чекав Дартмутський університет з величезною стипендією. Радар страшенно розумний.

— Не знаю. Під час усної частини я засинав на ходу. Слухай, я половину ночі не спав, програмою займався. Вона неймовірна. Вибираєш категорію — географічний район якийсь або родину тварин — і бачиш перші фрази статей «Омніпедії» на цю тему, до сотні на одній сторінці. Наприклад, тобі потрібен конкретний різновид кролика, а згадати ти його не можеш. Програма збирає тобі всі статті про кроликів, і ти читаєш усе за три хвилини.

— Ти цим перед іспитами займався? — запитав я.

— Так, я розумію. Я тобі надішлю. Цікава річ.

Підійшов і Бен.

— К., Богом присягаюся, ми вчора з Лейсі до другої ночі сиділи на цьому сайті з маршрутами. Проклали всі можливі шляхи між Орландо і тими п’ятьма точками, і я зрозумів, що весь цей час помилявся. Марго не тут. Радар має рацію. Вона повернеться на вручення.

— Чому ти так гадаєш?

— Розрахунок ідеальний. Щоб доїхати від Орландо до Нью-Йорка, потім до гір, потім до Чикаго, потім до Лос-Анджелеса, а потім повернутися в Орландо, потрібно майже двадцять три дні. До того ж, хоч це й ідіотський жарт, але він цілком у дусі Марго. Змусити всіх подумати, що збираєшся накласти на себе руки. Оточити себе аурою таємниці, щоб усі звернули увагу. А потім, коли увага до тебе йде на спад, з’явитися на врученні атестатів.

— Ні,— заперечив я. — Виключено.

Я вже набагато краще пізнав Марго. Увага їй була потрібна. У це я вірив. Але Марго жила не по приколу. Не самими викрутасами.

— Кажу тобі, старий. Чекай її на вручення. Вона з’явиться.

Я лише похитав головою. Оскільки сьогодні всі обідали водночас, їдальня була напхом напхана, тож ми скористалися правом старшокласників попоїсти в іншому місці й поїхали в забігайлівку. Я намагався сконцентруватися на початках аналізу, але в голову почали закрадатися думки, що, може, існують якісь іще ниточки, що ведуть до Марго. Якщо Бен має рацію, що на таку мандрівку треба двадцять три дні, то це дуже цікава тема. Може, саме цю довгу подорож наодинці Марго і планувала в своєму чорному нотатнику. Всього ця теорія не пояснювала, але вона принаймні збігалася з пристрастю Марго до планування. Хоч це й не допомагало у пошуках. Нелегко знайти крапочку на подертій мапі, та ще складніше увіткнути в неї шпильку, як ця крапочка рухається.

Після довгого дня випускних іспитів я майже з полегшенням повернувся до непролазного затишку «Пісні про себе». Дійшов до тих рядків, де пишеться ось про що: потому як Вітмен довго слухав людей, подорожував з ними пліч-о-пліч, він раптом припиняє і слухати, і навіть просто до когось ходити, а натомість починає ставати іншими людьми. Оселяється в них, так би мовити. Він розповідає про капітана корабля, який врятував усю команду, але загинув сам. І Вітмен запевняє, що поет може розповісти цю історію, тому що сам став цим капітаном. Він пише: «Я — це він… я страждав… я там був». А ще за кілька рядків стає остаточно ясно, що Вітмену більше не треба слухати, щоб стати іншою людиною: «Не розпитую пораненого про відчуття… я сам стаю пораненим».

Я відклав книжку і ліг на бік, дивлячись у вікно, яке вічно нас розділяло. Недостатньо просто бачити або чути Марго. Щоб знайти Марго Рот Шпігельман, треба стати Марго Рот Шпігельман.

А я зробив багато чого такого, що могла б зробити вона: завдяки мені склалася найнеймовірніша пара на бал. Я погамував псів класової боротьби. Я вже почувався комфортно в будівлі зі щурами і привидами, де Марго будувала свої найкращі плани. Я бачив. Я слухав. Але я поки що не міг стати пораненим.

Наступного дня я сяк-так подолав фізику й основи держави і права, а потім до другої ночі дописував твір по «Мобі Діку». Я вирішив, що Ахав був героєм. Серйозних підстав для такого висновку я не мав — особливо з урахуванням того, що роману я не читав, — але я так вирішив і відповідним чином виклав свої думки.

Скорочений екзаменаційний тиждень означав, що в середу в нас останній день. І дуже складно було не думати про те, що все це востаннє: ось я востаннє стою біля репетиційної в колі своїх друзів під гіллям дуба, який захищає від сонця вже не перше покоління музик. Востаннє їм піцу в їдальні з Беном. Востаннє сиджу за партою і пишу екзаменаційний твір, стискаючи ручку, аж пальці судомить. Востаннє дивлюся на годинник. Востаннє бачу в коридорі Чака Парсона з його кривою посмішкою. Боже, я вже почав сумувати за Чаком Парсоном! Захворів, чи що?

Марго, напевно, так само почувалася. Вона все так ретельно спланувала, тож заздалегідь знала, що їде геть, але навіть вона не могла не піддатися схожим почуттям. Були і в неї тут гарні дні. А в останній день погане згадувати нелегко. Марго тут життя прожила, як і я. Нехай місто паперове, але спогади — справжні! Мене охопили думки про все, що зі мною тут сталося, про любов, жалість, співчуття, насильство і злобу. Ці побілені бетонні стіни. Мої білі стіни. Білі стіни Марго. Ми так довго були тут бранцями, застрявши в них, наче Йона в китовій утробі.

Протягом дня я раз у раз замислювався про те, що, може, тому Марго і розпланувала все так ретельно і точно: навіть якщо ти хочеш утекти, почуття тебе не відпускають, і зробити це дуже важко. Для цього потрібна підготовка, і, можливо, Марго цим і займалася, складаючи в торгівельному центрі свої плани: подумки готувалася, уявляючи свою подальшу долю.

У Бена з Радаром була марафонна репетиція — щоб на врученні атестатів «Урочистий і церемоніальний марш» звучав бездоганно. Лейсі запропонувала підкинути мене додому, але я вирішив навести лад у своїй шафці, бо не хотів повертатися сюди ще раз — боявся, що захлинуся від цієї ненормальної ностальгії.

Шафка являла собою справжній смітник, що наполовину складався з мотлоху, а наполовину — з підручників. Я згадав, як Лейсі сказала, що у Марго підручники лежали охайним стосиком, наче вона мала намір повернутися в школу наступного дня. Я підтяг до дверцят відро для сміття. Спочатку зірвав світлину, на якій ми з Радаром і Беном скорчили дурнуваті гримаси. Її я поклав до наплічника, а потім почав викидати мотлох, що накопичився там за цілий рік. Страхіття, та й годі: жуйка, загорнута в обірваний аркуш із зошита, списані ручки, масні серветки. Все це полетіло у відро. А я тим часом думав собі: «Я роблю це востаннє, більше я сюди не прийду, це вже не моя шафка, ми з Радаром більше не листуватимемося на початках аналізу, я більше ніколи не побачу Марго в кінці коридору». Вперше в моєму житті стільки всього відразу відбувалося востаннє.

Потім я раптом зрозумів, що більше не можу. Не міг уже впоратися з цим почуттям, воно охопило мене цілком і стало нестерпним. Я поліз углиб шафки. І вивалив усе — і світлини, і нотатки, і підручники — у відро для сміття. І пішов, не зачинивши дверцят. Проходячи повз репетиційну, я почув приглушені звуки маршу. Але не зупинився. Надворі було спекотно, але не так, як завше. Можна терпіти. «Майже скрізь дорогою додому є тротуари», — подумав я. І я пішов далі.

І хай які паралізуючі й тривожні були всі ці «ніколи більше», але мій остаточний вихід зі школи здавався ідеальним. Бездоганним. Чисте, дистильоване звільнення. Все, що колись стільки для мене значило, за винятком однієї світлини, опинилося на смітнику, але мене це страшенно тішило. Я побіг, щоб хутчій віддалитися від школи.

Йти дуже важко — поки не втечеш. А потім розумієш, що це найлегше.

І поки я біг, я вперше відчув, що перетворююся на Марго. Я чітко знав: «Вона не в Орландо. Вона не у Флориді». Лишити все позаду — класно, коли все вже позаду. Якби я був у машині, а не йшов пішки, я б теж, напевно, не зупинився. Вона втекла і не повернеться ні на вручення, ні потім. Тепер я в цьому не сумнівався.

Я йду, і це захоплює мене настільки, що повернутися я не можу. Але що тоді? Я йду звідусіль, йду і йду, я пускаюсь у вічну мандрівку?

Коли до Джеферсон-парку залишалося зо чверть милі, Бен, попри рух на дорозі, загальмував свій «Зікум» просто на Лейкмонті, я підбіг до авта і сів. Хлопці хотіли їхати до мене і погратися у «Воскресіння», але мені довелося відмовитися, тому що я підібрався до розгадки як ніколи близько.

20

Всю ніч з середи на четвер і весь четвер я намагався скористатися з того, що зрозумів про Марго: я сподівався побачити якийсь зв’язок поміж малою і путівниками, поміж Вітменом і мапами, щоб розгадати маршрут її подорожі. Але я дедалі більше замислювався про те, що, либонь, її настільки захопила радість звільнення, що вона припинила сипати на стежину хлібні крихти. І в такому разі ця мала, якої Марго нам показувати не хотіла, може бути єдиною вказівкою на те, де вона зараз. Але ж і на мапі конкретних координат не було. Навіть Катскілл-парк, що зацікавив мене тим, що розташувався не поблизу великого міста, був досить великий і населений, щоб знайти там однісіньку дівчину. У «Пісні про себе» згадувалися деякі місця в Нью-Йорку, але їх було так багато, що всі не обійти. Як знайти крапочку на мапі, якщо вона рухається від мегаполіса до мегаполіса?

Коли в п’ятницю вранці до мене в кімнату зайшли батьки, я вже знову сидів над путівниками. Батьки рідко приходили до мене разом, і я раптом перелякався, що вони принесли погані новини про Марго, але потім згадав, що сьогодні вручення атестатів.

— Ну, готовий, друже?

— Ага. Ну, тобто нічого в цьому заході особливого, але буде прикольно.

— Школу закінчуєш раз у житті,— сказала мама.

— Ага, — погодився я. Вони сіли навпроти мене на ліжко. Я помітив, що вони перезирнулися і хихикнули. — Що таке? — поцікавився я.

— Хочемо вручити тобі подарунок з нагоди закінчення школи, — пояснила мама. — Квентине, ми тобою дуже пишаємося. Ти — найбільше наше досягнення, для тебе це дуже важливий день, і ми… ти просто чудовий парубок.

Я з усмішкою дивився на них. А тато простягнув крихітний подаруночок у блакитний обгортці.

— Ні! — вигукнув я, хапаючи його.

— Ну ж бо, розгортай.

— Не може бути, — сказав я, дивлячись на коробочку. Завбільшки мов ключ. І важить мов ключ. Я струснув її — там щось загриміло, мов ключ.

— Розгортай, любий, — наполягала мама.

Я зірвав обгортку. КЛЮЧ! Я уважно його розглянув. Від «форда»! У нас «форда» не було.

— Ви мені авто купили?!

— Ага, — відказав тато. — Не зовсім нове, але йому тільки два роки, пробіг — усього двадцять тисяч миль.

Я підскочив і обійняв їх обох.

— І воно моє?

— Так! — майже крикнула мама.

У мене машина! Машина! Моя власна!

Я відліпився від батьків і, волаючи «Дякую-дякую-дякую-дякую-дякую-дякую», перелетів через вітальню, ривком відчинив двері надвір — хоча був тільки в старій футболці й боксерках. Там стояв мінівен «форд» з величезним синім бантом.

Батьки купили мені мінівен. З-поміж усього розмаїття авт вони вибрали саме його. Мінівен. О Боже Транспортної Справедливості, навіщо ти так знущаєшся з мене? Мінівене, ти — мов камінь у мене на шиї! Каїнова печать! Прокляття з високою стелею і мінімумом кінських сил!

Я зробив відважне обличчя і розвернувся.

— Дякую-дякую-дякую! — повторив я, але, без сумніву, вже з меншим почуттям, адже вдавати колишній захват я не міг.

— Ми знали, що тобі дуже подобається мій мінівен, — сказала мама. Вони з татом просто сяяли — вони ж не сумнівалися, що це і є авто моєї мрії.

— З друзями буде добре кататися! — додав тато. Подумати тільки, вони в мене фахівці з аналізу й розуміння людської психології.

— Слухай, — провадив тато, — нам треба скоріше виїхати, якщо ми хочемо зайняти хороші місця.

А я ще не помився й не одягнувся! Загалом, пишно вбиратися я і не планував, але все ж таки…

— Мені там о пів на першу треба бути, — сказав я. — І підготуватися треба.

Тато насупився.

— Але я хочу зайняти місце, звідки все видно і можна фотогра…

Я перебив його:

— Я можу приїхати на СВОЄМУ АВТІ. Можу приїхати САМ на ВЛАСНОМУ АВТІ,— я широко всміхнувся.

— Атож! — схвильовано погодилася мама. І яка до біса різниця: це все-таки авто. Їздити на власному мінівені все одно краще, ніж на чужому.

Я повернувся до комп’ютера і розповів Радарові й Лейсі (Бена в чаті не було) про свій мінівен.

Тут у чат вийшов Бен і ЗАКРИЧАВ, що він уже прийняв душ, що він голий і що йому лишилося одягти мантію і конфедератку. І ми почали обговорювати, як з’явимося на вручення голяка. Коли всі вийшли з чату і заходилися збиратися, я пішов у душ і випростався на весь зріст, щоб вода била мені в обличчя, а сам почав думати. Нью-Йорк чи Каліфорнія? Чикаго чи Округ Колумбія? Я ж тепер теж можу поїхати, у мене теж є авто, як і в Марго. Я можу об’їхати всі п’ять міст, і, навіть якщо не знайду її, це все одно буде краще, ніж варитися ціле літо в Орландо. Але ні. Це все одно як прокрастися до «Морського світу». Вигадуєш бездоганний план, з блиском утілюєш у життя, а потім — нічого. Просто «Морський світ», тільки темніший. Марго мені казала: задоволення не в тому, щоб зробити, а в самому плануванні.

Ось про це я і думав, стоячи під душем, — про плани. Марго сидить у торгівельному центрі з нотатником і складає плани. Може, розробляє план подорожі, позначає на мапі маршрут. Читає Вітмена і підкреслює «Пускаюсь у вічну мандрівку», тому що їй подобається уявляти себе в цьому образі, подобається планувати.

Але чи подобається втілювати? Ні. Тому що Марго відомий секрет життя — секрет, який я тільки щойно збагнув: ти можеш відчути чисте задоволення лише тоді, як лишаєш позаду щось важливе — те, що для тебе багато важило. Висмикуєш самого себе з корінням. Але зробити це можна тільки тоді, коли в тебе є це коріння.

Отож якщо вона поїхала, то поїхала назавжди. Але я не думав, що Марго пустилася у вічну мандрівку. Я був упевнений, що вона поїхала в якесь конкретне місце, де зможе так перейнятися до нього почуттями, що наступного разу їхати звідтіля буде так само важко і солодко, як було тепер. «Десь далеко звідси є куточок, де ніхто не знає, що означає „Марго Рот Шпігельман“. І в цьому куточку сидить Марго і пише щось у своєму чорному нотатнику».

Вода почала охолоджуватися. Мила я навіть не торкнувся, вийшов так, обгорнув стегна рушником і знову сів за комп’ютер.

Відкрив Радарового листа з програмою для «Омніпедії» і скачав плагін. Він справді виявився крутий. Спочатку я ввів індекс центру Чикаго, натиснув «пошук за місцем» і задав радіус у двадцять миль. Негайно вивалилася сотня результатів: від Нейві-Пір до Дірфілда. У мене на екрані з’явилося перше речення кожної статті, і я прочитав їх усі хвилин за п’ять. Ніщо там не привернуло особливо моєї уваги. Потім я ввів індекс містечка поблизу Катскілл-парку в Нью-Йорку. На цей раз статей виявилося всього вісімдесят дві, і вони були розсортовані за датою створення. Я почав читати.

Я перейшов за тим посиланням і прочитав статтю.

У кожної статті в «Омніпедії» є свої підсторінки, де можна подивитися всі правки, які до неї вносилися, а також усі обговорення. Статтю про Аґлое ніхто не редагував понад рік, а от в обговореннях висів недавній коментар від аноніма:

Ці випадкові великі літери я впізнав миттю. «Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині». У мене стислося горло, але я змусив себе заспокоїтися. Коментар залишили п’ятнадцять днів тому. І весь цей час він чекав, коли я його прочитаю.

Я подивився на годинника в комп’ютері. Залишалася менш як доба.

Вперше за ці кілька тижнів Марго безсумнівно й незаперечно була жива. Вона жива. І проживе бодай ще один день. Я так довго думав тільки про те, де вона є, щоб не думати про те, чи жива вона взагалі, й досі навіть не усвідомлював, як я за неї боявся, але ж, Боже мій! Вона жива!

Я підскочив, рушник упав, але я, не звертаючи на це уваги, подзвонив Радарові. Затиснувши телефон плечем, я почав надівати труси, потім шорти.

— Я знаю, що таке паперові міста! У тебе твій кишеньковий ноутбук при собі?

— Так. Слухай, ти тут уже мав би бути. Нас уже ось-ось шикувати почнуть.

Почувся голос Бена:

— І, сподіваюся, він голий!

— Радаре, — відказав я, сподіваючись, що до нього дійде значущість моєї знахідки. — Подивися місто Аґлое, штат Нью-Йорк. Зрозумів?

— Ага. Уже читаю. Постривай. Ого. Ого! І це може бути та сама точка в Катскілл на мапі?

— Еге ж, я так думаю. Це поруч. Дивись обговорення.

— Радаре?

— Господи Ісусе!

— Знаю, знаю! — закричав я. Що він відказав, я не почув, бо надівав сорочку, але знову приклавши телефон до вуха, зрозумів, що Радар розмовляє з Беном. Я відключився.

В інтернеті я спробував знайти вказівки, як доїхати від Орландо до Аґлое, але ця Радарова мапа Аґлое не знала, тож я ввів Роско. Якщо рахувати по шістдесят п’ять миль на годину в середньому, сказав комп’ютер, потрібно буде дев’ятнадцять годин чотири хвилини. Зараз чверть по другій. У мене є двадцять годин сорок п’ять хвилин. Я роздрукував маршрут, схопив ключ від мінівена і замкнув по собі парадні двері.

— Їхати туди дев’ятнадцять годин чотири хвилини, — сказав я в мобільник. Дзвонив я на Радарів номер, але розмовляв з Беном.

— І що ти збираєшся робити? — запитав він. — Летіти туди?

— Ні, у мене грошей не вистачить, та й усе одно від Нью-Йорка туди ще годин вісім їзди. Тож поїду одразу звідси.

— Скільки їхати? — взяв трубку Радар.

— Дев’ятнадцять годин чотири хвилини.

— Хто сказав?

— Гугл-мапи.

— Чорт, — вилаявся Радар. — Вони не враховують заторів. Я тобі передзвоню. І поквапся! Ми вже шикуємося!

— Я не піду. Не можу гаяти часу, — відказав я, але мене вже ніхто не почув. За хвилину Радар передзвонив.

— Якщо їхати з середньою швидкістю шістдесят п’ять миль на годину, не зупинятися і накинути на затори, то на цю мандрівку піде двадцять три години дев’ять хвилин. Виходить, ти будеш там по першій. Тобто тобі треба десь виграти час.

— Що? Але…

— Не хочу нікого критикувати, — перебив Радар, — але, можливо, в такій ситуації людині, яка постійно спізнюється, слід дослухатися до думки людини пунктуальної. І тобі треба сюди бодай на хвилину заскочити, бо якщо тебе не буде, коли тебе викличуть, твої батьки розгніваються… а крім того, хоча, звісно, це не найважливіше питання, просто до слова прийшлося, але у тебе там усе наше пиво.

— Ти ж бачиш, що у мене часу немає,— відказав я.

У розмову знову вклинився Бен:

— Не будь козлом. Це всього п’ять хвилин займе.

— Гаразд.

Я різко звернув праворуч на червоне світло, витиснув повний газ (обертів мій мінівен набирав швидше, ніж мамин, але не набагато) і рвонув до школи. За три хвилини я був на стоянці біля спортзалу. Я навіть паркуватися як слід не став — просто зупинився посеред майданчика і вискочив надвір. Я помчав до спортзалу, а мені назустріч бігло троє школярів у мантіях. Мантії розмаялися, і я побачив тонкі чорні ноги Радара, а поруч був Бен у кросівках без шкарпеток. Лейсі трохи відставала.

— Беріть пиво, — сказав я, не зупиняючись, — а мені треба з батьками перемовитися.

На трибунах сиділи родичі випускників, і я кілька разів пробіг туди-сюди по баскетбольному полю, перш ніж помітив своїх батьків — вони сиділи посередині. Махали мені. Я кинувся нагору, перестрибуючи через сходинки, тож поки дістався до них і опустився навколішки, вже насилу зводив дух.

— Слухайте, — заговорив я, — я не (вдих) йду на вручення, тому що (вдих) я, здається, знайшов Марго, і (вдих) мені дуже потрібно їхати, мобільник не вимикатиму (вдих), будь ласка, не зліться, і ще раз спасибі за авто.

Мама обняла мене за талію і запитала:

— Що? Квентине, ти про що? Не поспішай.

— Я їду в Аґлое, штат Нью-Йорк, і їхати слід негайно. От і все. Я пішов. Часу немає. Телефон з собою. Все, я вас люблю.

Довелося вириватися з маминих ніжних обіймів. Не встигли вони нічого сказати, як я помчав уже вниз по східцях — надвір, до мінівена. Сів, завівся, рушив, обернувся — і побачив Бена на пасажирському сидінні.

— Бери пиво і вимітайся з машини! — крикнув я.

— Ми теж їдемо, — відказав він. — Ти заснеш за кермом, якщо так довго вестимеш авто.

Обернувшись, я побачив ззаду Лейсі й Радара з мобільниками біля вух.

— Маю батьків попередити, — пояснила Лейсі, постукавши по телефону. — Ну ж бо, К. Жени-жени-жени-жени-жени-жени.