Пелікани

СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА

ПОЕЗІЯ, ПРОЗА, ПУБЛІЦИСТИКА

Ольга Брагіна

ПЕЛІКАНИ

Роман

Каяла

2021

УДК 821.161.2’06-31

А/з Б87

Ольга Брагіна

А/з Б87 — Пелікани. Київ: «ФОП Ретiвов Тетяна», 2021.

204 с. — (Серія «Сучасна література / Поезія, проза, публіцистика»).

ISBN 978-617-7697-95-3

Перший україномовний роман поетки Ольги Брагіної — історія

заглиблення в колективну свідомість епохи метамодернізму та історія любові

до літератури у часи, коли що завгодно може виявитися чим завгодно, але

герої все одно прагнуть створити усталену картину світу.

УДК 821.161.2’06-31

© Ольга Брагіна, 2021

ISBN 978-617-7697-95-3 © «ФОП Ретiвов Тетяна» (Київ), 2021

ЧАСТИНА ПЕРША

Легкий вітерець проникав у вікно крізь простирадло, яким

було завішене вікно. Світало о третій ночі, «Білі ночі» — говорили

місцеві мешканці, Еллі прокинулася о пів на п’яту, вже потім згадала, що сьогодні 22 червня, тоді все зрозуміло. Стіни психлікарні

напроти житлового будинку позолочені сонцем, заставка Windows шаріється від відчуття відсутності власної цноти, у скриньці

повідомлень знову так багато спама, кому потрібен увесь цей

спам? «Ми хочемо зробити вам пропозицію, від якої неможливо

відмовитися, з нами ви одразу опинитеся в стані переможців, пред-ставництва в усіх країнах світу, біткоїни без кривавих розводів і

пошарпаних обмилків імперіалізму в окремо взятій квартирі.

Чи готові ви цікаво провести вільний час?». Еллі, як це їй властиво, без вагань натиснула кнопку «Відповісти» і написала лаконічне

«Так». Потім трохи подумала і додала: «А що потрібно робити?».

«Майже нічого», — прийшла відповідь невідомого співрозмовника

з того кінця дратівливого дроту, кінець якого губиться десь у іншій

кімнаті. Еллі розгублена — як же світовий кінематограф, фільм

«Дзвінок», ембарго на пухнасті іграшки для дорослих-дітей та

дітей-дорослих, представників якоїсь рослинної статі — мабуть, знову філоксера, адже за загравання з дияволом завжди доводиться

платити, і питання навіть не в ціні. «Справа у Граалі», — майже

римовано відповів жовтий диявол (Еллі чомусь уявляє його жовтим, але іноді колір — лише колір, і більше нічого, хто б що про це не

думав), — так, саме у Граалі, під деревом Іґґдрасілль, у вишневому

садочку на одному із семи пагорбів та ста кільканадцяти підмурівків

у фундаменті пам’ятника святому рівноапостольному Володимиру

Червоне Насіннячко бренду «Разом у світле майбутнє» захований

Грааль, великий і могутній. Та темні сили світового ревізіонізму

5

прагнуть вивезти його в нашу колишню метрополію, оскільки

саме в ньому сила і т.д. «Ну як, долучаєшся до справи?». «А до

чого тут я? — запитує Еллі, розмішуючи каву тупим кінцем видел-ки. — Грааль (грайливо посміхається власному аватару, пильнує

тимчасову відсутність зморшок і синців під очима, дитина ери

довгоочікуваної перемоги гіалуронової кислоти для неофітів).

Грааль — це добре, та що я можу зробити, його перевезуть через

кордон у бізнес-класі, притискатимуть до серця у самому центрі

підземного д’юті-фрі, підсмаженого диханням запальничок сотень

мертвих курців, чиї легені — взірець несмаку — залишилися десь

на фотографіях кінця восьмидесятих, отже дійсно краще піти звідси

молодим та необачним, тому що потім буде страшенно боляче за

безпідставно відняті від вічності роки — Грааль заховають у

такому самому пагорбі десь понад річкою, і натовпи туристів у

своїх туристичних корабликах-каравелах пропливатимуть повз

нього, насолоджуючись теплим пивом з погано вимитих бокалів, і

так поступово спливатимуть роки. Отже. До чого тут я?» «Дівчинко, —

відповів пройдисвіт роду людського, — допивай свою кавайну

каву з пінкою у формі мантри «Ом» та годі базікати — берися до

справи, карта місцевості вже у твоїй поштовій скриньці».

Поштова скринька, як завжди, довго висла, набита мотлохом

затятого колекціонера, який ставиться до неї як до колишньої

коханки, яких не буває забагато, і стерти їх із жорсткого диску ніколи

не піднімається рука. «Знову сказала якусь милу банальність, —

думає Еллі. — У найкращих будинках Парижу і Лондону за таке, мабуть, банять. Хоча там банять ще і не за таке». І довго тисне на

кнопку «Увійти», навіть уже не згадує свою улюблену набридлу

до очманіння кінчиків пальців думку про наявність у цьому

невинному слові чогось філологофалічного, тому що людей

дратують думки, які вони не можуть вивести у свій вимір прак-тичного існування. З купи доісторичного мотлоху виринає одне

нове повідомлення, тема — «Карта», точніше, звичайно, мапа, але не будемо прискіпуватися до кожного слова. Еллі відкриває

повідомлення й бачить саме карту, про яку йшлося вище, а що

ще вона сподівалася там побачити, на пагорбі стоїть Володимир з

рогом достатку та веслом (натяк на грецьке «Іхтіос», поряд кіоски

з морозивом «Пломбір» і шаурмою, побита підборами десятків

поколінь новенька бруківка з опаленням і освітленням залежно

6

від пори року та тиску аморфного стовбура атмосферного стовп-чика, художники на вічному пленері біля кузні кадрів із варени-ками та сивушними випаровуваннями на темні прошарки власної

підсвідомості, рокери-нонконформісти та рокери-конформісти

іноді плутаються в нетрях самоідентифікації та розчаровують

своїх відданих шанувальників, які позбуваються спраги вшанувати

їх мідною копійчиною, вишиванки, які коштують пів зарплати

пересічного громадянина, у якій ніколи не заходить сонце, тому

що білі ночі наразі вже тут.

Раптом мальовані чоловічки на карті починають рухатися, вовтузити один одного з якоюсь не притаманною цьому місту

відвертою завзятістю, на бруківці проступають криваві плями, їх

присипає першим снігом, який швидко тане, тому що тонкий шар

озону більше не заважає Всесвіту реалізовувати своє прагнення

змішати матінку Землю з космічним пилом, і мінливість погодних

умов — один із проявів такої стратегії. Мальовані чоловічки

зникають, на їхньому місці з’являються інші, такі ж пласкі, обведені

контуром — кольоровим маркером китайського виробництва, у який

більше не потрібно заливати дешевий одеколон, бо кольорових

маркерів китайського виробництва тепер вистачить на всіх. Кров

заливає бруківку аж до бордюру, хто б міг подумати, що в людині

стільки крові, мапа просякнута нею наскрізь, ось-ось проллється на

чистий ламінат. «Що за маячня — ці відеоігри, але як реалістично!

Реалістичність сягнула крайніх первинних меж, за якими так невідомо, що аж лячно стало — яке щастя, що в нашому сонному місті це просто неможливо», — думає Еллі. Лунає дзвінок у двері.

Та хто ж відкриває двері незнайомцям, хоч і з дещо при-вабливим обличчям (мабуть, усі незнайомці на порозі квартири

мають бути саме такими, інакше яка від них користь?), ще й після

перегляду жахів Хічкока в 3D, марудна справа — рятувати світ

від якоїсь невідомої напасті, ніколи не знаєш, з якого боку вона

прийде наступного разу, інакше обов’язково б соломи підстелив, але ж ні — Еллі слухняно йде до дверей і відчиняє їх, навіть не

спитавши, хто там, бо хто може відповісти, ким він є насправді, навіть не допивши каву, яку від несподіванки декілька разів невдало

намагалася розлити на клавіатуру. На порозі стоїть усміхнений

юнак, озброєний букетом із кольорової нуги й орхідеєю в прозорій

7

коробці, просто принц на білому коні, якого ніколи не виводять

на сцену, бо, як усім відомо, неможливо переграти дітей і тварин, але він, можливо, десь там на газоні біля під’їзду, що запопадливо

засіяний кропивою й солодким лопухом. «Ви хто?» — вдруге за

ранок, хоч і з іншого приводу, запитує незнайомця Еллі, навіть

не сподіваючись отримати відповідь, та раптом чує незнайоме

слово «Донатор», треба подивитися в гуглі, але знову повертатися до комп’ютера немає жодного бажання. «Саме там, де вони

зображені» — каже незнайомець. — Молитовно примирені зі

світом, який і наміру не мав їх ловити. Чому б не замовити картину, Богоматір і ти, нічого особистого — тільки справа». Раптом

знову вирубають світло, Еллі непритомніє.

Арсеній зовсім не любить свіже повітря, загазоване недбалими

натяками рекламних повідомлень, коротких частот, майже не виходить на вулицю, навіть купити хліб у гастрономі за рогом, блукає, намотуючи на гачок і вилущуючи сенси в надрах квартири, з вікна

якої зовсім нічого не видно через нагромадження порожніх

бляшанок від некорисних напоїв невідомого хімічного походження та

пожмаканих оригамі. Арсеній визнає виключно штучне освітлення, особливо вдень, коли його можна переплутати з освітленням

природним чи надприродним — як кому вже подобається, —

відштовхуючись від власного смаку. Арсеній розтинає долоню

голкою, на люстерко падають краплі майже брунатної рідини, запаморочливої рідини для бідних, додає сульфат натрію та змішує

те, що вийшло, у довільній пропорції. Один французький хімік

ХІХ-го століття з’ясував, що кров містить залізо, і вирішив

подарувати нареченій обручку із заліза, видобутого — так, так, із

власної крові, і, звісно, помер, а як же інакше, хто міг очікувати від

нього чогось іншого? Доля колишньої нареченої нам не відома —

вийшла заміж за іншого, або зачинилася в католицькому монастирі, зробила кар’єру, стала настоятелькою або жила все життя у когось

у приймах, розчісувала пухнасте волосся кільком поколінням

рум’яних дівчат (власне, чому б і ні, фотографія — теж не останнє з

мистецтв) і омріяно оплакувала свою скорботну дівочу долю, хтозна, скільки є варіантів. А от залізна обручка їй точно не сподобалася

б, і до чого тут кров. Арсеній не любить жінок (чоловіків він теж

не любить — жодної гендерної дискримінації, але жінки занадто

збивають його з пантелику), свіже повітря, натуральне освітлення й

8

жінки, натурально освітлені жінки — ось такий набір, конструктор

«Его». Можливо, хтось наніс йому глибоку рану в його далекому

дитинстві, яке ніколи не закінчується і ніколи не починалося.

Але життя триває, і Арсеній малює картини, різний мотлох, який

можна побачити по телевізору і потім вигідно продати на Узвозі, за картинами приходять раз на тиждень, і бозна, на що ти перетворишся наступного разу, якщо не виконаєш норму. Задля власного

задоволення Арсеній малює її — ось вона на крихкому підрамнику —

Королеву Перснів, у якомусь циганському богемному вбранні, а

як би тепло ми жили разом у цій мансарді, навіщось зігріваючи

один одного, думаючи, хто перший вирушить на пошуки великого

«можливо». «Можновладці зовсім не звертають уваги на мистецтво, у цьому його нещастя, нас потрібно забороняти», — думає Арсеній, домальовуючи Королеві Перснів мушлю в кокетливій зачісці рокайль.

Колись вона оживе і її доведеться прив’язувати мотузкою до

цього місця довічного ув’язнення всіх персонажів парадних портретів

і недолугих карикатур (оскільки в Арсенія відсутнє почуття гумору — її

доведеться прив’язувати мотузкою і домальовувати нові деталі без

кінця), бо, зупинившись, ти втрачаєш контроль над ситуацією, і

сирена облесливо випиває твою кров, відволікаючи увагу розмовами

про тарифи ЖКГ і проблеми платного паркування в умовах великого

міста, які, як відомо, несумісні з життям. Арсеній бере антикварну

чорнильницю, знайдену в сміттєвому баці віденського передмістя, і кидає Королеві Перснів у її персикове обличчя.

Еллі прокидається в темному підвалі, на стіні якого біліє

каліграфічний напис шкільною крейдою «Люби шкіру, в якій ти

живеш», ґрунтова підлога сильно підтоплена, наче знову була злива, а каналізацію забули відчинити, і всі ці підсмажені курячі стегенця

зі спеціями подалися десь у світи, дратуючи голодних пасажирів

транспорту у вічний час пік. Так, уже давно час обідати, гамбургери

та кола, морозиво зі смаком ялівцю, яловичина зі смаком гудрону, спекотний асфальт, уже давно пора з’їсти когось, кого не будуть

шукати, бо людина не отримує більше того, що вона спроможна

вмістити, вічний голод несумісності носіїв інформації. Класична

таємниця закритої кімнати, у котрій нікого не було. Сон розуму

породжує лише нестримне бажання колупати цегляну стіну з

нарощеними афоризмами нігтями штучно виведеного візерунка, який символізує мир і злагоду в епоху Водограю.

9

Раптово хитавиця розчиняє стіни, мозок зривається від почуття

втоми, «Ось я, — каже Ганнуся, — не писала вірші тринадцять

років, і що з того, кому зараз потрібні вірші, подроблені на крихкі

рештки колишнього існування, скелі Криму у двадцятому році, що

ти пам’ятаєш про це, справа — життя, особливо особистісне без-особове існування». «І це все неправда, диявол зберігає все, треба

лише попросити те, що тобі не належать, обов’язково знайдуть і

подарують просто так, — каже Михайло Полікарпович Грунько, людина і пароплав. — Ганнусю, наберіться хоч трохи розуму і

облиште ці спогади про колишніх чоловіків, ключове слово тут

«колишні», ми живемо тут і зараз». Ганнуся підходить до Еллі, кладе

вкриту совиним ластовинням руку їй на плече, потім на скроню, розбивається на мільйон шкаликів лосьйонів для пошкодженого

волосся, думки миготять піднебіння. «Якщо я колись вийду звідси

живою, усе почнеться спочатку — одна і та сама думка, розчавлена, наче перезріла слива на підвіконні, — навколо оси, які так хочуть

дістатися серцевини, але її там немає, один кістяк, вона зовсім

гнила». «Тобі боляче? — запитує принц без білого коня, конче

потрібна йому моя думка. — Ти вдарилася головою об каміння трохи

сильніше, ніж я розраховував, хоча які можуть бути розрахунки в

цій ситуації. А Ганнуся й Михайло Полікарпович живуть тут уже

дуже давно — ці провідники у світ Граалю, великі шоколадні вед-медики, які тануть у роті, а не в руках, тому живуть вічно. То що

ти думаєш про все це?». У кімнату входить королева, хоча це вже

давно не кімната, а у королеви на мармуровій шиї червоний шрам, який неможливо сховати під пасмами давно не митого волосся.

«Я теж любила любити й не зважати на обставини, які можуть

цьому завадити», — каже королева — ще одне книжкове дитинча, яке мріяло про кабріолет в Аркадії, а опинилося у тіні трону просто

неба на очах у всіх, ще одне нефотогенічне розчарування, польові

дороги й пасіки, стільки їх не побачити за життя, яким би довгим

воно не було. Королева прикладає руку до тієї з грудей, за якою

колись було серце, наче співає невимовну колискову, невиліковне

бажання залишитися тут.

Еллі їде в метро, сновидне метро нульових, розпечені рейки, доторкнешся — і опік кровообігу на все після-життя, не пам’ятає, на

якій станції виходити, бо їх занадто багато, павутиння оплітає кро-воносною системою, заколисує, пасажири сповідують супротив злу

10

насильством, протискають свої беззмістовні баули між мерехтливих

мобільних телефонів, які стирчать з понівечених кишень і не при-ваблюють навіть курців конопель, бо прийшло останнє непрочитане

повідомлення. Еллі не розуміє, чому її випустили з цього підвалу, мов джина з напівпорожньої пляшки, у якій вже нецікаво лишатися, тому що її хазяїн, завжди напідпитку та в незбагненному смутку, дивиться на світло, потім у горлянку, зіниця прохолодного ока наче хоче

спопелити або просто блимає без жодного наміру. Еллі відпустили, бо вона — живий навігатор, раптом спадає на думку — доходить до

неї, хоча зовсім невідомо, куди й навіщо йти, і як вона опинилася

тут, ці провали в прошарки пам’яті так утомлюють. Раптом у натовпі

пасажирів вона бачить знайомі обличчя — це Ганнуся і Михайло

Полікарпович Грунько, які міцно тримаються за руки і дивляться

один на одного з невимовною відразою. «Невже вони — пара? Так

і прожили вічність у сирому підземеллі, насолоджуючись смаком

пороху метеликів і щурячих хвостів. Таке кохання переживе все, що йому заманеться пережити, бо взимку холодно, а влітку занадто

жарко, а весною боляче нервам, а восени депресія, і так по колу

сансари, куди б воно не котилося. Тут нічого не можливо зробити, тут просто пороблено, якась іноземна ідіома, яку неможливо перекласти звичною мовою аборигенів, бо вона ними наскрізь забута і

ніхто не користується стриманими залишками скорботи, не лікує

цибулею скорбут, не розчиняє в розпаленій хлором воді анальгін.

Треба визначитися, на кого спрямований текст, уявити свою цільову

аудиторію, різноколірні смаколики, чеське пиво. Уявити героя, героїню, чітко визначити, що їх пов’язує, хто захоче чекати цілу

книжку, коли вони нарешті зустрінуться — це так довго».

Арсеній відчиняє пошарпані двері застарілого під’їзду, тінь

будинку схожа на зашморг на шиї потопельника, тополиний пух

стиха ворушиться під ногами. Репродуктор на стовпі передає

веселеньку пісеньку невідомою мовою, але на звичний мотив, завсідники радянського Гайд-Парку висловлюють суперечливі

погляди щодо існування держави і країни, змішуючи ці два поняття

у щось третє, мов коктейль з лаймом і пожмаканою соломинкою.

Арсеній підіймається на узвіз, йому не вистачає дихання —

вдихання фарби у зачиненій кімнаті, яка іноді буває навіть солодка

на смак, з присмаком кориці, але це вже радше здається. «Краще

здатися, — думає Арсеній, — ми не в змозі нічому протистояти, 11

захлинаємося життям, не вміючи плавати, а хтось із човна, до якого

ми тягнемося руками, б’є нас веслом по голові. Хто ми такі, щоб

борсатися і вдавати із себе тих, ким ми не є, на всіх цих вернісажах

з фуршетами, ніхто не купує жодної картини — п’ють сухе вино й

обговорюють поточні справи, до речі, я надаю перевагу білому, а

всі люблять червоне, наче вони страждають на корисне малокрів’я.

Кров спливає за водою з-під крана разом з піною для миття

посуду, жодних відбитків пальців, коли захочеш когось отруїти, як середньовічні римовані папи, батечки, ніхто тут навіть не знає, як звуть сусіда, якщо він раптом зникне, хто буде його шукати під

завалами несплачених квитанцій від ЖЕКу й колись дефіцитних

альбомів з мистецтва. Хто милуватиметься всіма цими Босхами

і Веронезе, хіба він не з Верони, веронал. Ні, треба тікати звідси, жити в маленькій європейській країні та їсти на сніданок круасани

з кавою на літній веранді модної цього сезону кав’ярні, їздити лише

на велосипеді, або ще краще — на самокаті, знати всіх мешканців

містечка поіменно, розважатися тим, що перераховувати відомі

тобі сузір’я, які видно у цій півкулі, або жити на березі моря, їсти

м’ясо крабів, хоча ні, краще бути веганом у цій імперії біля моря, тендітна Аннабель Лі — дівчинка з рожевим волоссям і плюшевим

цуциком на колінах. Якщо на стіні висить плюшевий цуцик — коли-небудь він обов’язково тебе вкусить, скільки б ти не намагався

не дихати, проходячи повз нього. Коли вже в наших під’їздах

буде чисто, моторошно, як в естетських трилерах Хічкока для

хіпстерів або як у хірургічних жахах лікарняного, який неможливо

купити. Над містом кружляють чайки, кажуть, що десь тут є річка, забруднена нафтою і випаровуваннями рогаликів із сусідньої міні-пекарні, масні обгортки, у яких заховане щось таке ще з дитинства, яке неможливо примусити себе згадати, витіснене в підсвідомість

коміксів і казочок про солом’яного бичка, у котрого видерли його

солом’яний бік і тепла полова посипалася на подвір’я. Несе мене

лисиця за листячко лисе, кидає, збирає по кісточкам, сама не гам

та й іншим не дам, кімната лише для дам. А ось зрештою непогана

графіка поміж усіх цих дорогих пожовклих раритетних вишиванок

та іржавих значків «Умею плавать», і якесь незрозуміле число «25»

у морі, в якому гордовито пливе цей неофіт, мабуть, вік, у якому

він нарешті навчився плавати. Або ювілей якогось басейну, який випустив значок і тепер не може продати перекупникові

антикваріату, як би він не рекламував свій незалежний від

12

смаків товар. Молоде революційне мистецтво, речі та спічі вождів, подарунки вождів, тло епохи Бель Епок, епохальні звершення, знову

молоде революційне мистецтво, епохальні звершення Фін де С’єкль, багатозначні написи на стінах — виверти мозку молодого філолога

та картини а-ля Бенксі — усі говорять про необхідність появи свого

Бенксі, інші кажуть, що він уже з’явився, новий Бенксі, з’являється

мало не кожного дня, так що всі перестали його помічати, малюнки

на стінах зафарбовують білою фарбою, жодних розчарувань. Коли ці

фрески будуть реставрувати через п’ятсот років, будуть тлумачити

нахил голови могутнього рейнджера в зеленому або цю карлючку

в слогані «Життя є сон», який так полюбляють адепти альтернатив-ного больового мистецтва, коли б їм спало на думку це тлумачити, через п’ятсот років нічого не буде, а ви кажете — щастя для всіх».

Еллі їде в метро, тому що колись вона навчалася в університеті, їде поміж усіх цих пакунків і баулів, смажених курей гриль і гарнень-ких котиків, які так звикли не рухатися і мовчати у своїх переносни-ках, звикли до комфорту гостинних готелів для тварин, бурштинові

очі, солоні пазурі. Студент-філолог, який спеціалізується на літературі

та діалектах Верхньої Франконії, змушений навічно залишитися в

чистилищі МакДональдзу, вічно пропонувати спраглим і зголоднілим

МакШейк і Біг Тейсті, ніколи вони не нап’ються і не наїдяться цими

наїдками, і страждання цієї черги триватиме вічно. Вулиці задимлені

(за містом знову щось горить), повітря пахне попелом і торфом, кажуть, що треба вішати на вікна мокрі простирадла, але звідки ті

простирадла в її кімнаті, трилітрові банки і тазки з водою, прилади

для вимірювання радіаційного фону, тотальний контроль великого

браузера. З репродуктора лунає та сама веселенька пісенька, Еллі

думає, що за часів Карла Великого такого точно не було, гортає

історико-істеричний журнал «Родина» для осіб віком від шістнадцяти

років, але вона завжди мала такий молодий вигляд, хіба хтось їй

повірить, що ні. Радіоведучі обговорюють Іхтіандра, чомусь зранку

їм знадобилася амфібія — ця пісня про моряка і морського диявола, —

ці амбітні радіоведучі, які можуть говорити, що завгодно, бо ніхто

ніколи не бачив їхнього обличчя, людина в залізній масці, мешканець

будинку Листовничого, ось тут був справжній хмарочос з ліфтом, справжні цукерки й квіти з Ніцци, куди все це зникло, ось тут було

море, ми на дні моря, доісторичні марципанові потвори-тягнучки, солодкі тягнучки, магнітики на холодильник. Повертаєшся з якогось

13

нового місця, де сфотографувався на тлі напису «Тут був Вася» або

«Маша + Макс», привозиш магнітик із відфотошопленим незагаль-ним виразом обличчя місцевості, або навіть не бувши там, просто

купуєш у сусідній крамничці сувенірів з усіх кутків світу, мов це

та сама комунальна квартира, в якій ніколи не зачиняються двері й

ніколи не заходить сонце, і хазяйка нацьковує твоїх милих сусідів

шпигувати за тим, як довго ти користуєшся праскою, бо не завжди

встигає вставити в лічильник сірник. Звичайно, дуже хочеться жити

в окремій квартирі, але робота в МакДональдзі, незважаючи на всі

широкі можливості кар’єрного зростання, не дає шансу на переїзд

у найближчому майбутньому. У вікно видно сірі панельні будівлі

Троєщини, натовпи стомлених людей, які вранці беруть штурмом

переповнені маршрутки, як добре, що сьогодні можна поспати

довше. Еллі закриває очі і знову їде в метро. Ганнуся й Михайло

Полікарпович тримаються за руки під цитатою Данте, дуже доречною

в підземеллі: «Я ескалатор свій пройшов до половини», карколомні

повороти неповороткого сюжету, міцніше тримайся за поручні.

На вулиці знову злива, пахне попелом і торфом, а також чомусь озоном, хоча Еллі не впевнена, вона зовсім не знає хімію, не в темі, щось

схоже на озон. Розпечений мармур підземки не дає спокою — дуже

хочеться помацати його язиком, мов хворий зуб або льодяну ручку

від дверей, спокуса надто велика, щоб їй піддатися, натовп заштовхує

Еллі у вагон, вона падає на коліна нашої пари закоханих, навіть не

розрізняючи, де там чиї коліна, бо вони живуть разом більше, ніж

життя, бо щоб забути це життя — не вистачить ще одного. «Яка зараз

невихована молодь, — каже Ганнуся. — Коли ми плавали біля лиману

у вигляді форель а-ля натурель або вдавали з себе натурниць

Піросмані — це було природно, а сучасна молодь — це якесь ошуканство. Червоні кеди — ось і весь протест. Так?», — і запитально

пильно дивиться на Михайла Полікарповича, лікаря-невдаху, який

лікує всіх своїх пацієнтів одним і тим самим Лауданумом, і в часи, коли не вистачає пеніциліну, це може принести певну користь. «Чому

ж ошуканство? — обурюється Еллі. — Коли ви грали Шопена в

чотири руки у цьому своєму будинку Листовничого, не зважаючи

на обурення місцевих і будочних булочників, яким це псувало

статистику, чи не було це просто позерством? Смішно згадувати цей

кітч, гамаша на лівій нозі. І запах Лаудануму поширювався навколо, доярки, які щойно приїхали до міста і лускають насіння з широко

розплющеними очима, — їм, напевно, подобається Шопен, тому

14

звичайно ви обрали саме його. На лісгоспі короїди гризуть сухостій, а тут така краса невимовна, якби можна було залишитися тут

назавжди, а не повертатися до тих короїдів. Ідеального майбутнього

не існує. Вільна каса» — каже Еллі.

Арсеній сидить під похиленим кленом і намагається писати

вірші. Щось таке суворе про життя, як Буковскі. Ось повз нього йде

дівчина в блакитних шортах і жовтій футболці, років двадцяти трьох, але вигляд має значно молодший, поспішає до МакДональдзу, що

їй до того МакДональдзу — такій радше пасує «Шоколадниця» з

безкоштовним вай-фаєм, а що значить «такій», він же не сноб, і

безкоштовний вай-фай йому зараз не завадив би, в Інтернеті

принаймні є словник традиційних рим, хоча навіщо йому рими, лише білий вірш. Дівчина зникає за скляними дверима, вона встигла, цього разу встигла, але що буде наступного — невідомо, кожного

ранку однакова напруга всіх м’язів і куйовдження нервів, сусідка, яка дві години фарбує свій перманент або обговорює телефоном

шоу «Холостяк» з якимось терплячим або аналогічно одержимим

співрозмовником, якому це ніколи не набридне. А можливо, говорить

у пусту слухавку і ніхто її не чує, — так набагато комфортніше, —

ніхто не псуватиме настрій зайвими уточнювальними запитаннями, непрозорими натяками про підгорілі млинці й недосмажені біфштекси, политі йогуртом із біфідобактеріями. Їй просто страшно — від

самотності не сховатися під перманентом, як би він не слугував

символом владної стабільності зі своєю флагелантською спокутою

шпильок. Нікуди подітися від мрій про цю казку, де дванадцять

красунь і один принц на білому Бугатті, тому що зараз це марка?

Один у світі — достатньо перевірити на Яндексі — має обрати одну, хоча між ними немає ніякої суттєвої різниці, отже — це алхімія, стосунки — це алхімія, у яку немає чого лізти зі своєю операторсь-кою камерою і великими планами. Тут сусідка схлипує і йде варити

вівсянку, в котру потім зітре два яблука, бо ще не навчилася харчуватися праною, а це було б дуже вигідно за нинішніх обставин

економічної кризи. Радіоведучі розповідають про затори в передмістях, холостяк утомлено робить зацікавлений вигляд під час розмови з

претенденткою на його руку й серце, на вінампі співає Ірина

Алегрова — сусідка з дитинства ненавидить тишу, тиші занадто

багато, скільки б не оточувало її різноманітного галасу, вона мріє

поїхати на море і познайомитися там з якимось чоловіком, вони

15

сидітимуть разом на березі моря, а повз них пропливатимуть

тварини з Тбіліського зоопарку, які повернулися у звичне середовище свого буття. Потім цей чоловік повернеться додому, і сусідка

теж повернеться додому, слухатиме Алегрову і схлипуватиме від

незрозумілого жалю, бо самотність занадто перенаселена і їй там

більше немає місця. Мрія її життя надсилатиме їй електронні

повідомлення в якому-небудь месенджері, яким вони таємно

домовилися користуватися лише вдвох — нехай це буде щось інтимне

та незрозуміле для інших, закодовані повідомлення про погоду й

чайок, яких нещодавно бачили на вулицях міста, це якісь «Птахи»

Хічкока, як це — ти не бачив цей фільм — обов’язково подивись, раніше його часто демонструвало телебачення, і я натисну кнопку

вмикання відеоплеєру водночас із тобою. Потім він почне поступово

зникати з її свідомості, перетвориться на тло пастельних кольорів, бархатний сезон, зморшки в кутиках очей ставатимуть усе

помітнішими, прана і серіали. Еллі ставиться до серіалів скептично, штамповане драконо-дикенсівське Середньовіччя та суворі будні

офісних працівників, звичайно, трохи розважали її та давали змогу

радіти з того приводу, що вона живе тут і зараз і не працює в офісі.

Саги про кохання Петра і Февронії навіювали смуток, але сусідка

полюбляла саме такі продукти кіновиробництва, бідна сирітка

приїхала у величезний ворожий мегаполіс до своєї хрещеної або

тітоньки — одним словом — доброї феї, переборює різні негаразди

в пошуках свого місця під сонцем, знайомиться з різними селебрітіз

і актуальними митцями, йде кривою доріжкою — стає фотомоделлю

або офіс-менеджером, ризикує втратити кохання головного героя

свого життя через наклепи недоброзичливців, розчаровується в грі

Angry Birds та кокаїні та врешті-решт з’єднується зі своїм коханим, те, що він насправді транспортує кокаїн у ящиках від бананів, звичайно, залишається за титрами розповіді. З вікон викидають старі

меблі, наче тут новорічна Італія, насправді мешканців будинку дратує

необхідність спускати їх ліфтом і тягнути до сміттєвого баку. Через

цей гуркіт Еллі прокидається й біжить пити розчинну каву з пакетика — так її обов’язково скоро виженуть із цього дуже цінного

місця роботи, так вона обов’язково залишиться без грошей і не

зможе винаймати цю кімнату на Троєщині, і, нарешті, залишиться

на вулиці зі своїми книжками, яких набрала у різних буккросингах

через свою невичерпну й незламну довіру до друкованого слова, і

тепер їх треба буде скласти просто неба на подвір’ї дачі-халабуди

16

когось із далеких напівзнайомих і підпалити, а в МакДональдз люди

будуть ходити завжди, що б там не було з цими мріями про переоб-ладнання людства і дефолтами, хіба можливо відмовитися від глу-тамату натрію, який сповнює жагою до життя. Філософія сахарози, мокрі простирадла на шворках. Соромно пропонувати людині те, що їй непотрібно, навіть підштовхувати її зробити вибір, на який

вона ніколи не наважилася би самотужки, бо людину за умов вибору

очікує доля того самого віслюка, якого спіткала зустріч з філософом

Буриданом, Біг Бургер або Біг Тейсті, кола чи МакШейк — і ти

вже стікаєш слиною біля вільної каси, падаєш на ретельно вимиту

підлогу під ноги ретельно всміхнених працівниць сфери обслуговування, які радо б забили тебе ногами в бахілах, але це вже надто

неполіткоректно навіть для майбутнього. Арсеній заходить у МакДональдз, замовляє чізбургер і картоплю фрі, напроти нього сидять

якісь чоловік і жінка, обличчя знайомі з хрестоматій для читання

в середній школі, їм ще домальовували різні там вуса, кудлаті

брови й пересічно непристойні написи замість років життя.

«Знову немає чим платити за оренду будинку, Листовничий обіцяв

почекати до кінця наступного місяця, але не більше, я казала тобі, що треба їхати звідси якомога скоріше, тут ніколи нічого не буде —

самі лишень птіфури та капелюшки цих панянок, на яких ніхто

не звертає уваги, скільки б вони не намагалися покращити свій

зовнішній вигляд за рахунок пудри й білил, уся ця штукатурка, облуплена штукатурка і цей запах у під’їздах, інтелігенти кажуть, що це запах котів, але ми ж знаємо, що це насправді, ні — це не

Європа і ніколи ця країна не буде нею, ми намагалися викрасти

Європу, привезти в ящику з-під бананів у вантажному відсіку, вона там майже задихнулася від викидів-випаровувань страху-жалю та мало не захлинулася слиною від бажання втекти, та куди

їй було тікати звідси, просто падати вниз. Сперечалися, сиділи на

різнокольорових пуфах, наприклад, червоних або зелених, вирішили, що нікуди не підуть звідси, було холодно, зимно, зігрівалися чаєм

і димом — надто багато диму, присмак гіркоти, — Арсеній схопив

клаптик паперу, який колись вирвав з блокноту і забув у кишені —

йому кортіло малювати, але він не уявляв, що саме, уявити героя

та героїню, які ніколи не зустрінуться в цьому диму, всі ці амулети

від наглої смерті, волонтерські палатки, маскувальні сітки, все це

«я завжди буду проти», яке закінчується поглинанням безоднею, яка більше не вдивляється в тебе». Еллі друкує зі швидкістю сто

17

двадцять символів за хвилину, вміє структурувати та якісно

аналізувати інформацію, читала Даниїла Андреєва і Сковороду, з

мріє про реалізацію тези спорідненої праці, примушувати людей

купувати те, що їм непотрібно, за кошти, яких у них немає, вірити

в те, що не тішить почуття жодних вірян, Арсеній бачить її —

дівчину з блакитними очима, рекламну брюнетку, бо білявки вже

не в тренді, але невідомо, чи є в цьому найкращому зі світів брю-нетки з блакитними очима. Малює сангіною на клаптику паперу, зовсім не криві на білому тлі, а принадливі обриси безпідставного

існування, брюнетка простягає йому чізбургер і колу, посміхається, наче дивиться крізь нього, і ніяк не може роздивитися, що там на

протилежній стіні, ні, у цьому закладі не буває тарганів чи якихось

інших комах, як відомо, вони зникли через засилля пластику, марні

зусилля та перестороги прибічників здорового та вщент нецікавого

життя на лоні природи, асфальтових джунглів губної помади й

блиску для покусаних із нервів вуст, таргани та інші комахи

зникли — ці комахи-солдати, які п’ють МілкШейк розчавленої тлі, ховаються під люстерками та трубами центрального опалення, ховаються у свої маленькі нірки, отруєні новітнім інсектицидом.

«Ми більше не вміємо читати — каже Еллі. — Більше не вміємо

розмовляти з оточуючими імітувати зацікавленість, пам’ятати, коли у них дні народження і які слова їм подобається чути в цей

день, які побажання, що ніколи не здійсняться, отримувати, щиро

дякувати, не знаючи, куди подіти очі, бо минуле ніколи не

перетворюється на колишнє, скільки б ти не намагався вилучити

Кафку зі свого буття, сусідка гуркає в двері, повідомляючи, що

вже сьома година ранку і немає чого скніти на Фейсбуці до третьої

години ночі, а потім не чути алармістський дзвінок будильника».

Ми розчулені красою цього світу, цих паперових ялинкових іграшок, цією скляною кукурудзою — царицею полів, цікавий термін

«цариця» для соціалістичного можновладця, який об’їжджає свої

польові угіддя, дресовані ведмеді виходять на світло, бо бачать

свого господаря і ніяк не очікують на таку зраду, сонце, але накрапає

курячий дощ — сліпий дощ, через який можна знову не влучити, ведмеді повертаються в темряву печер, на стінах яких намальовані

зубри, чи хто там жив поряд у ті потойбічні часи, та людоїдські

обличчя тих, хто з якоюсь невідомою метою на них полює. Ми більше

не любимо ці паперові іграшки, лише біль, лише спогади про ці

грубі нитки, на яких вони ледве тримались, колиска-гойдалка, 18

колиска для кішки, котик Баюн, який більше не може розповісти

жодну казку. Нова плитка, залита шоколадним напоєм, який замерз

і перетворився на плинну коросту. Арсеній продовжує малювати, брюнетка з блакитними очима — нехай вона виглядає саме так, бо йому подобаються несумісні речі, недоречні симулякри —

простягає йому чизбургер і колу, і чек про оплату, Арсеній навіть

не розуміє, звідки взялися ці гроші, які він навмання намацав у

кишені, останню картину він продав через посередника місяць

тому, на квартиру-студію так ніколи не назбираєш, хоча зі своєю

працездатністю Арсеній зовсім не потребує квартиру-студію —

лише фарби, пензлі та вся інша машинерія, яку пересічні глядачі

очікують побачити в майстерні митця, отже так не назбираєш

навіть на чизбургер і колу, брюнетка з блакитними очима

посміхається так щиро, що він майже вірить — вона посміхається

саме йому, а не думкам про суботній вечір з мелодрамою і морозивом або про літній пікнік Слави Фролової. Арсеній хоче завмер-ти на місці, стати невидимкою, тому що ця мить прекрасна, він

боїться, що після того, як вона справді побачить його, кутики її

вуст опустяться під дією сил гравітації, очі втратять блиск, погляд

стане похмурим. Вона відвернеться від нього до іншого покупця, точніше, звернеться до нього: «Будь ласка, не затримуйте чергу», дуже чемно, але без жодної зацікавленості. І йому доведеться

повернутися так само узвозом додому і малювати свою рекламну

Королеву Перснів, дуже низькі податки та акцизний збір. Арсеній

поринає в сучасне мистецтво.

Еллі дуже хвилюється, вона прочитала дуже багато книжок про

те, як представити себе в найкращому світлі на співбесіді, та дуже

багато книжок про ефективні стартапи, які, як відомо, виживають

два з мільйона, чи скільки там, отже ми вже перемогли, що б там

не було далі. На співбесідах задають різні дивні питання на кшталт

того, як розрахувати корінь квадратний семизначного числа за

допомогою кольорових олівців та клею «Момент» — це запитання

на креативність, у Еллі немає жодної креативності — вивчення

діалектів Верхньої Франконії не потребувало креативності, а на касі

в МакДональдзі її не було де розвивати, Еллі дуже легко шаріється

і не може дивитися співрозмовникам у вічі психологи радять, що

дивитися треба на лоба, тоді ніхто не буде шарітися і не втратить

здоровий глузд — ні він, ні ви, перед співбесідою було б добре

19

випити келих білого вина, але сил не вистачає навіть на це, якась

корпулентна жінка у старому светрі запитує в неї: «Як ви бачите

себе в нашій компанії і що корисного ви могли б зробити для неї?».

Еллі розуміє, що зовсім не уявляє себе в оточенні цього хрому і

металу, пластику й пластику, і знову по колу, і через двадцять років

те саме, навіть якщо компанія змінить назву на лаконічнішу або

найефективнішу за правилами НЛП, і що корисного вона може дати

цій компанії, вона просто може складати слова у речення, іноді з

цього виходять якісь речення, сповнені невідомого сенсу, дитинство

сенсея, у якого ніколи не буде учнів, тлумачні словники, які ніколи

не відкриють на потрібній сторінці. «Ніколи ні про що не просіть, тому що вам все одно відмовлять, — каже корпулентна жінка, ще

більше розтягуючи свого старого светра, мабуть, це щось нервове, їй треба завести вдома азалію та поливати її теплою підсоленою

водою, яка мала б убити все живе навкруги, або грошове дерево, листячка якого весь час опадають у вологий ґрунт. — Ми беремо

вас на роботу. Рекламна кампанія «Грааль», рекламуємо переваги

відпочинку у своїй країні. Чому така дивна назва? Це примха

замовника, оскільки він платить, кампанія може називатися, як йому

заманеться». Відьомські шабаші на одній із семи Лисих гір, ніхто

ніколи не знає напевне, на якій саме, поруч туристи запускають

китайські ліхтарики, деякі з них гаснуть, не долетівши до неба, деякі линуть кудись у далечінь і падають на кіоски з шаурмою, Еллі не любить шаурму — це некорисна їжа, сусідка нагадує їй

про це мало не щоранку, поки варить свою вівсянку і миє яблука, і

її фарбований перманент виблискує на вранішньому сонці. Жіноче

тіло сповнене кислот, кислотне середовище, кислий плід, червивий

пуп’янок, вода з-під крану, що ми п’ємо і що ми їмо, ну поду-майте самі, ось ти подумай — так, генно модифікована картопля, зовсім не про це мріяли автори журналу «Раціоналізатор», а ось

до чого дійшло, Еллі більше не може слухати про воду, їй дуже

хочеться скуштувати шаурму, раніше власники кіосків з принад-ними ароматами були все-таки їхніми конкурентами, тепер вона

більше не пов’язана правилами корпоративної етики, бо працює в

найбільшій рекламній агенції міста, у яке колись приїхала вступати

в університет з одним рюкзаком-торбинкою, половину місця в

якому займав плюшевий цуцик. «Це мій талісман», — пояснювала

Еллі всім охочим і не охочим слухати її пояснення. Її відправили

на якесь поле збирати генно модифіковану картоплю, скільки тих

20

картопляних полів вона бачила у вікно автобусу, жила в гуртожитку, сусідки пили кагор і курили цигарки невідомого походження, тому

що на справжні магазинні цигарки грошей ні у кого не було.

«Тепер можна відсвяткувати, — думає Еллі. — Шаурма і ламбруско, завжди мріяла про це».

Арсеній народився і прожив більшу частину життя в Одесі, любив вірші Ахматової і не любив ходити в Аркадію, хоча всі його

друзі обожнювали їсти морозиво саме там. Відвідував художню

школу, де вчився малювати акварелі. «Малювати акварелі найважче, бо нічого вже не замалюєш поверх, якщо щось не так», — пояснював

йому викладач. Викладач вважав його ідіотом, тому що він не вмів

малювати цих південних дівчат-квіточок, якими так марив осінніми

вечорами, читаючи вірші Ахматової. Вони ходили берегом моря зі

своїми маленькими цуциками, які носили дивні імена — Лорелея

або Ліліт, — мріяв запросити їх на виступ Веселого Ганса, який

повернувся на батьківщину після двадцяти п’яти років поневірянь

світами і не міг упізнати нікого з оточення. На вулицях лунали

постріли, у кав’ярнях увесь час зникало світло, одного разу поряд

стався вибух — вилітали шибки, на бруківці самотні маленькі собачки

в стильних комбінезончиках згадували про свої первинні інстинкти

за відсутності хазяїв, які побігли лічити кількість поранених і розби-тих келихів на один квадратний метр, маленькі неполіткоректні

собачки на блискучій бруківці. «Я думав, що ти ідіот, а ти все-таки навчився малювати, яка приємна новина», — сказав Арсенію

викладач, його дружина носила масивні антикварні персні, один

великий топаз на вказівному пальці, заходила у кімнату, в якій

вони малювали костистого, мов карась, і жовтого від паління двох

пачок у день натурника — у шістдесяті ніхто ще не повідомляв, що паління вбиває, дим висів коромислом усюди, не малювали на

пачках ці легені в католицькій манері — криваве серце, більше не

можливо нікого любити, манила його до себе цим вказівним пальцем

із блакитним топазом, хлопчикам подобаються дорослі жінки, хіба

ні, але дружина викладача була дещо дивною — вона запрошувала

його у квартиру над кав’ярнею, відкривала який-небудь колись

дефіцитний альбом з мистецтва — Босха або Веронезе, або навіть

Ботічеллі, — і вони близько години мовчки дивилися репродукції, намагаючись синхронно перегортати сторінки. Одного разу Арсеній

спізнився на заняття, весна, моніста на Привозі, луска й нутрощі, 21

прозоре морське повітря, він вирішив спізнитися. Вибух був

надто великої сили — казали про два кілограми тротилу, але ніхто

точно не знав, скільки це і скільки має бути, щоб від цегляного

будинку дев’ятнадцятого століття відвалилася стіна, відкриваючи

інтелігентський побут старожилів будиночку Барбі — комод, фер-муар, жодного телевізора, бо дивитися телевізор нині не може

жодна порядна людина, дружина викладача була спеціалістом з

германістики, не любила вставати з отоманки, навіть коли приходили гості — їх приймав викладач, він сам різав олів’є, заправляв

його винаходом кулінару з осадженого міста Майон і розливав

вино — не те, яке пасує до цього салату, а яке принесли гості, отже

всі були задоволені. Арсеній знайшов вказівний палець з топазом

на протилежному боці вулиці, там, де колись не могла гуляти

порядна жінка, якщо не хотіла отримати непристойну пропозицію, її вже кудись відвезла швидка допомога — більше не потрібна

швидка допомога, — а топаз у розбраті просто ніхто не помітив, луска і

нутрощі, виблискує на весняному сонці, мов чиста сльоза. Після цього

Арсеній викинув усі свої акварелі й відмовився від зображення на

своїх полотнах людей, зображення висмоктують душу — про це знали

ще індіанці-шаєни, або адепти середньовічного ісламу, чи ще там

хто, лише абстракції — чорні квадрати, білі трикутники, зашити

собі рота грубою ниткою і більше не говорити, бо ніхто не почує.

Несподівано Арсеній став культовим у вузьких колах художником-авангардистом, його персональні виставки проводилися у затемне-них закутках сирих підвалів, рами поступово вкривала пліснява, і

поціновувачі мистецтва новітніх часів були готові платити більше

за цей артефакт. Сучасні поети читали на відкриттях виставок свої

вірші під акомпанемент варгану, потім напивалися і спали поко-том на підлозі. Один літератор розповів Арсенію про свій роман, який написав у 1995 році — концептуалізм у дусі Сорокіна: «Там

головний герой — вірний ленінець, побудував вежу, а героїня, як

її звали, як Мурку, так, Маруся Клімова — збила його зі шляху

істинного, і він потрапив у катівню, і там усі ці протоколи допитів, просто не уявляю, як я міг це все написати — це був просто не я.

Хоча роман хороший».

Еллі народилася в Ніжині, жила неподалік від пам’ятника

огірку та ліцею, в якому навчався Гоголь. Всі її шкільні роки

були просякнуті підтриманням поваги до Гоголя, вивчення його

22

мемуарів, отримав грант від царя і жив у Італії, ну то й що, у

нас теж досить тепло, а таких огірків італійці точно не куштували, закриті в банки, з кропом і часником, величезні трилітрові

банки з розсолом, де ще візьмеш такі, її сусідка вирішила стати

письменницею, хоча не відрізнялася особливою грамотністю, її

редакторка сказала, що це особливий стиль, дуже чесний, як у

Буковскі, її сусідка вважала себе філософом, а тут ще й Буковскі, дуже гарна дівчина — чорні коси, чорні брови, і все інше на

місці, попала на телебачення, так, у шоу «Холостяк», щось там

не поділили з потенційною свекрухою, отже надовго вона там

не затрималась, але ж майбутній Буковскі хтось винайняв квартиру на Печерську і повіз на екскурсію в Пітер, вона мріє жити

на Манхетенні, потім виявляється, що у нас не цінують чесну

літературу з філософським підтекстом, редакторка відпрацювала

свій гонорар, він каже: «Я думав, що з тебе буде письменниця», вона

більше не може винаймати квартиру на Печерську та повертається

додому з гардеробом і ноутбуком, у місті немає нормального

салону, в якому тобі вищипають брови комільфо, її з неповагою

оглядають із голови до ніг або навпаки і з презирством кажуть:

«Це коштуватиме 200 гривень», вона погоджується, бо привчила

себе стежити за своїм зовнішнім виглядом, а зарплата у неї 1000

гривень. Зрештою їй теж щастить — вона знайомиться з німцем

на сайті знайомств і виїжджає в маленьке німецьке містечко, якого

немає на жодній карті, але його чомусь знає навігатор. Містечко

виявляється гірськолижним курортом, іноді вона здалеку бачить

тінь якої-небудь Демі Мур, намагається писати новий роман —

тепер про своє життя, — читає Гоголя і почувається щасливою. Інша

сусідка Еллі теж мріяла стати письменницею, а не маркетологом

(чому це якась ідея-фікс у всіх, хто не може знайти своє місце у

житті). Ходила на літературні вечори, як на роботу, багато пила

і зустрічалася з ким попало, мріяла, щоб хтось із них купив нові

босоніжки, працювала в книжковому магазині, бо так ближче до

книжок (у цьому Еллі їй заздрила), брала кредити, щоб винаймати

кімнату, потім все одно повернулася додому після панічного

нападу, про який не любила нікому розповідати, зненацька для

знайомих вийшла заміж, чоловік нікуди її не відпускав, змушував готувати і ходив на бізнес-тренінги, на яких йому весь час

обіцяли, що він стане мільйонером упродовж наступного року.

Мільйони не з’являлись, вона розлучилася з чоловіком, писала

23

Еллі: «Приїжджай, підемо до лісу і на єврейське кладовище, там

класно. Звичайно, якщо я знову не вийду заміж у якесь інше місто»

(але Еллі не хотіла повертатися туди, звідки їй так вдало вдалося

втекти, потім влаштувалася на краєзнавчий сайт, на якому писала

про проблеми жіночої психології та про єврейське кладовище, і

пішла в медичне училище, сховавши на антресолі свій диплом

про вищу освіту маркетолога. У медичному училищі вона диви-лась, як скальпель врізається в пергаментну шкіру мерців, вночі

читала Гоголя і почувалася щасливою.

Еллі завжди мріяла бути ближче до книжок. Їх у світі було

якось забагато, і весь час з’являлися нові. «Якщо ви працювати-мете над собою, можливо, колись з вас вийдуть якісь спеціалісти

з діалектів Верхньої Франконії, поки що у вас невірна вимова», —

казала їм викладачка. Ще вона полюбляла розповідати про те, як

ходила на болото і як її там кусали комарі та інші комахи, а ще у

неї тепер через це хронічний нежить. Мабуть, це були найяскравіші

спогади в її житті. Еллі під час цих розповідей думала про те, що це давно мертва мова і хто там знає, як вірно вимовляти цей

дифтонг. І все одно ніхто її не перевірить і не спіймає на гарячому.

Але перфекціонізм був понад усе. Вона ще не бачила директора

агенції, в яку її чомусь звичайно помилково взяли на роботу, але

уявляла його реінкарнацією викладачки-болотоманки. Які-небудь

нескінченні розповіді про дружину, двох дітей — хлопчика та

дівчинку — блондина і брюнетку, великого собаку-сенбернара

(хоча ні, великі собаки зараз не в тренді, про маленького пухна-стого шпіца, схожого про ведмедика, про якого перехожі питають:

«Це хлопчик чи дівчинка?», а ти їм відповідаєш: «Це вже дідусь»), про коханку з величезним манікюром зі стразами, якій треба весь

час дарувати машини для миття посуду, тому що вона кудись не

туди заливає відповідну рідину, а це теж стаття родинного бюд-жету, про свою дачу, а ви знаєте, що за часів Радянського Союзу

не можна було будувати дачі вище трьох поверхів, так, нам тоді

заборонили, правда-правда, добудували ось відносно нещодавно, а насправді у первинному вигляді це була така автентична

хата шевченківського штибу, по вікна в землі й продовжувала

туди провалюватись, так, чорна курка і підземні мешканці, діти

підземелля, Баба Яга — кістяна нога, тому що на півночі своїх

мертвих ховали в дерев’яних будинках і вони так дивилися на

24

тебе своїми оманливими очима. Еллі могла слухати ці розповіді

годинами, щоб нічого не робити, але їй треба було розробляти

концепцію Граалю, про Грааль читачам все відомо з «Коду да

Вінчі» і немає жодного сенсу переказувати цю історію, але як

прив’язати Грааль до реклами туристичного відпочинку в межах

країни? Це було серйозне обмеження, як казали співробітники

Еллі, це був грейт челендж, понад усе на світі співробітники

Еллі цінували швидкий Інтернет, тому що завдяки йому вони

мали змогу дивитися улюблені мультики, Еллі нічого не розуміла

в цих смішариках і культовому серіалі «Маша та ведмідь», цю

Машу тнули на всі реклами світу — від реклами житлового

комплексу до реклами кефіру, іноді Еллі спадало на думку, що

Маша — і є Грааль, але вона швидко про це забувала. Ведмідь

був неговіркий, саме таким і пасує бути чоловіку, неговірким та

незалежним від обставин, на нього завжди можна покластися, що

б не сталося, там є ще якісь звірі, але Еллі їх не пам’ятає, хіба

вона юний натураліст, щоб пам’ятати все. Коректорка любить

групу «Рамштайн», а ще пісню «Меньше всего мне нужны твои

камбеки», її просять користуватися навушниками, тому що в

офісі це зрештою доречно, вона співає мантру «Ом мани падме

хум» і не звертає на них уваги, за це коректорку ненавидить все

живе, одного разу вона йшла на роботу і побачили біля входу в

офісний центр шефа, точніше — його ноги в штанах від костюма

Ermenegildo Zenia, який вона сама допомагала Ксенії вибирати в

каталозі, почесний каталогізатор офісу, коректори відомі своєю

повагою до деталей. Вона біжить в офіс, забуває про ліфт, важко

підіймається сходами — стільки безсонних ночей на сайті

«Грамота.ру» даються взнаки, хоче крикнути на весь голос, але німіє, слова бовкають десь в горлі й не можуть вийти назовні, вона

силкується сфокусувати погляд — шеф стоїть просто перед нею

з паперовим стаканчиком, у якому гаряча кава, вона запитально

дивиться на нього: «А що там?», просто інша людина в такому

самому костюмі, хіба мало однакових костюмів у світі, це ж не

штучне виробництво, не індивідуальний пошив. А хто був там, і

в кого вони цілилися насправді, і чи був хлопчик — астральний

двійник у аналогічному вбранні, — побачити свого астрального

двійника — погана прикмета — це точно до чиєїсь загибелі.

Коректорка забуває про «Рамштайн» і одного разу, попередньо

нафарбувавшись помадою-пробником, підходить до шефа і каже: 25

«Я знаю, що вам подобаюсь — отже, я згодна піти з вами в кіно».

Шеф дивиться на неї з невимовним подивом, ні, він просто не

звертає на неї уваги, бо думає, що вона каже це комусь іншому, просто у неї за вухом гарнітура від мобільного телефону, а він

просто опинився поряд у невдалий момент особливої інтимності

цієї коректорки з якимось невідомим знайомим, і які вона там

дивиться фільми, лише для сімейного перегляду. Еллі шкодує, що

не стала коректоркою — така спокійна професія для посидючих.

Шеф викликає Еллі до свого кабінету і каже їй: «Ви їдете до

Сибіру». Ось так раптом, Еллі не пам’ятає, чи є в неї необхідні

зимові речі, тиждень їхати в невідомому напрямку повз тайгу й

поодинокі будинки, подружня пара, яка повертається з Італії у

Свердловськ, жінка каже чоловіку: «І чому в нас скрізь такі роз-валюхи?» — це риторичне запитання, потім їхати в зворотному

напрямку — люди із золотими зубами, дме в шию та спину, провідниці

іноді пропонують гарячі пельмені та весь час пропонують гаряче

пюре, але окріп ти маєш наливати сама. Ніхто не дотримується

правил нервування столу, виходити на кожній великій станції та

боятися не встигнути за поїздом, а що, можливо Грааль знаходиться

саме там, «Знайшов Грааль — і нічого не жаль», точніше «Знайти

б Грааль — нічого не жаль», дві сторони однієї медалі, цікаво, як він виглядає — як усі ці фарфорово-фаянсові пастушки обох

невизначених статей, які декламують одне одному Вольтера:

«Я не згоден із вашими поглядами, але віддам своє життя за те, щоб ви мали змогу їх висловлювати» — це за умови наявності

якихось поглядів, але зараз мати погляди не корисно для шкіри, пергаментної шкіри своїх мертвих, яких ховали в цих розвалюхах

обличчям до землі, вікном на Схід, і якийсь турист з навороченим

фотоапаратом чи навіть з айпадом розгублено озирався навколо, не

в змозі знайти вихід із цього лабіринту, кістяна шия. Еллі боїться

Сибіру — це терра інкогніто, як колись це велике місто, в яке

вона втекла з Ніжину, від огірків і Гоголя, який колись учинив так

само, але в протилежному напрямку, вона навіть ніколи не була в

Сорочинцях з ненависті до бренду, Еллі їде в Сибір, бо так звелів

шеф, а це вам не вільна каса, тут немає чого сказати у відповідь, щоб це виглядало переконливо, а якщо це якась ваза, яку колись

вигадав Буало, чи ні, але якось пов’язано з Буало, або Бурдало, буремні часи революцій, Дивлячись на шефа, Еллі розуміє, що

26

революція не за горами, не за Уральським хребтом, але як

попередити його про це, щоб він зрозумів, революції роблять не в

чистих комірцях і нарукавниках — тут нічого не вдієш, у їхньому

офісі зроблять лікарню або генштаб, гентський фарфор, розбиті

черепки, і сіра рідина колишнього мозку на бруківці, немає на що

чекати, бо плодами революції користуються, як відомо, негідники, а шефа не можна було назвати ні негідником, ані ідеалістом, він

знаходився десь посередині — там, де знаходяться всі теплі, кого

відринуть із вуст своїх. Де в цій парадигмі знаходиться Еллі —

вона не розуміла, ця мерзлячка Еллі, у якої немає муфти або

теплих рукавичок, кохання не гріє збурену кров, Радищев ішов

до свого острогу півроку за возом пішки, чому його не могли хоч

трохи підвезти, ніхто б все одно про це не дізнався, а де ці хвалені

історії про жаль до стражденних від суми та тюрми, цілих півроку, а тут лише тиждень і все. Кохання до себе не може тривати так

довго — ці півроку, можна зненавидіти весь світ і саме завдяки

цій ненависті вижити і повернутися, а можна повернутися завдяки

невичерпній любові, і результат буде той самий, отже між нена-вистю й любов’ю немає жодної різниці.

Арсеній їсть канцерогенного пиріжка, просмаженого в маслі, в якому посмажили до того вже невідомо яку кількість пиріжків, і

розмірковує про те, що зовсім не знає жінок. Зовсім не розуміється

на їхній психології, з тих самих часів, як Агнешка поїхала до Кракова, щоб вивчати готичну архітектуру, тому що з вікон інязу, в якому

вона навчалася, виднівся у повний зріст готичний собор, у якому

відкрили зал органної музики, іноді афіша обіцяла Моцарта, але

Вагнера — чомусь ніколи. Одного разу, поїхавши здавати книжки

в університетську бібліотеку по закінченні навчального року, Агнешка побачила Папу Римського, спочатку перекрили дорожній

рух, віряни та всі причетні й просто ті, хто проходив повз, як

Агнешка, зачаровано дивилися в пустку дороги, навіть не здогадуючись, що вони сподіваються там побачити. Раптом з’явився кортеж, Папа роздавав благословення, монахині в чорних сукнях трохи

нижче коліна співали гімни польською мовою, він зайшов у костел, потім вийшов, Агнешка не знала, що він там робив — мабуть, молився перед тим розп’яттям, під яким звучить Моцарт, поки

глядачі стиха сплять за колоною. Агнешка зовсім не розумілася на

архітектурі, всі знання, які вона могла отримати з цього приводу, 27

обмежувалися вікіпедією, але зачарованість готикою штовхнула її

в польське посольство разом з нікому не відомими композиторами, які хотіли вивчати композицію за кордоном, бо в наших консерваторіях

застарілі методи викладання, таємними адептами авторського

кінематографа, які знімають акторів-аматорів на бульварах ручною

камерою, роздаючи їм попередньо папірці з текстом: «Джон, як ти

міг так вчинити з Мері? Я викликаю тебе на дуель», з-за пам’ятника

Ришельє вибігає Мері й волає: «Ні, не треба! Я кохаю Джона!» і

падає в його обійми, а туристи й бомжі на задньому плані дивляться

на це дійство з великим зацікавленням та знімають його на мобільні

телефони, які перші викинули у смітник, а останні за переліком, та

не за значенням там знайшли, ну то й що, що це не остання модель

та для неї вже не продають ці різноколірні чохольчики, у господарстві

все в нагоді стане, а потім викладають ці екзерсиси на ютуб і стають

знаменно знаменитими, і ось уже всі завсідники бульварів мріють

знятися у них в епізодичній ролі, тому що маленьких ролей не

буває — є невеликі актори, як казав батько авіації Станіславський.

Агнешка думає про Станіславський феномен і про те, що хтось має

поручитися за її платоспроможність, тому що інакше її до Кракова

не пустять — скільки їх, охочих вивчати архітектуру чужим коштом, або написати роман, який ніхто не захоче читати, а інших

письменників у нас для вас немає, Агнешка теж могла б написати

роман про своє життя, але архітектура — музика сфер літери, дуже

багато літер, вона мріє виїхати до Європи літерним поїздом, зловісно

кажуть їй: «Ти будеш чистити там унітази», але вона посміхається —

люди думають лише про нице — ось їхній рівень сприйняття.

Раптом Арсеній отримує у спадок трикімнатну квартиру на Прорізній

від якогось двоюрідного дідуся, якого він ніколи не бачив, але як

стала в нагоді ця родинна спорідненість, продає її, купує однокімнатну

на Подолі, де мають жити всі художники незалежно від статусу та

рівня професіоналізму, бо це місце намолене, решту кладе на

банківський рахунок Агнешки — тепер вона несподівано багатий

Буратіно і може вільно подорожувати світом, хто б міг про це навіть

мріяти. Арсеній ніколи не бував за кордоном, йому подобалася його

однокімнатна квартира, з вікна якого можна було дивитися в

подвір’я-колодязь, зрештою, було б краще, якби на подвір’ї росли

липи або яка-небудь груша-дичка, з якої бабусі полюбляють варити

кислий джем, який продається в супермаркеті під брендом «Джем

від бабусі», але ні — то й ні, зрештою, Узвіз — це майже Монмартр —

28

прокинувся я зранку, годині о п’ятій, і одразу зрозумів, що ти пішла

від мене, прокинувся я зранку годині о восьмій, і зрозумів, що ти

пішла від мене, ну то й що, що ти пішла від мене — все одно знову

нап’юся шуба-дуба-блюз, як він буде спілкуватися з нею, цікаво, ось у Штатах якісь молодята влаштували весілля по скайпу, бо

напередодні весілля в реалі наречений потрапив у лікарню і лікарі

його на власне весілля не відпустили, тому ось так, а як у них там

відбувалася шлюбна ніч – про це історія мовчить. Агнешка обіцяла

йому писати щодня, а потім купити відеокамеру, так що вони наче

і не розлучалися ніколи, хіба це розлука — кілька років, але з часом

почала писати раз на тиждень, потім раз на місяць, а потім зовсім

зникла, а ніхто зі спільних знайомих не міг з певністю сказати, куди

вона поділася – одні запевняли, що вона поїхала волонтером у

африканську країну, змучені голодом і нестачею води мешканці

якої почали гинути від невідомої хвороби, знову це нашестя сарани, інші вірили, що вона стала світською журналісткою і збирає в

Куршевелі інсайдерську інформацію про те, як олігархи поливають

офіціанток шампанським «Кристал» у Куршевелі, просто так туди

не пускають аби кого, Агнешка завжди була добре вихованою

дівчинкою, читала в дитинстві книжку «Пліх і Плюх» Буша в

перекладі Хармса і вчила багато віршів на пам’ять, бо вивчення

віршів розвиває ту саму пам’ять, яка потім усе одно сходить нанівець, я б давно позбувся їх, потім тебе витягують, а ти вже нічого не

пам’ятаєш, сіра потопельниця, наші сіті принесли повідомлення

про дівчину, яку витягли з ріки, що там протікає ріка в тій місцевості, нічого не пам’ятає, навіть як її звати та звідки приїхала, можливо, вона була секретним агентом розвідки на кшталт Мосаду, отримувати секретну інформацію в цій Богом забутій місцині — хто зва-житься на таке, приватним детективом — вистежувала невірного

чоловіка або компаньйона-дворушника, домушника, який мріє

одружитися з власницею родинних діамантів у віці доживання та

поїхати з нею у всесвітню подорож-круїз, як часто там відправляються

у кращий світ такі ось літні пані, вийшла заміж за англійського

бізнесмена, завела двох мопсів і двох дітей, а мріяла подорожувати

та писати романи про побачене й почуте — такі звіти для Арсенія, який ніколи не зможе пережити цей досвід разом з нею, а твій

досвід, переказаний чужими словами, перестає бути твоїм, переходить на іншого, мов сверблячка або мокра напасниця, краще не

ділитися ним з іншими. Арсеній уявляє Агнешку покоївкою в

29

середньовічному замку, в якому любив зупинятися Ян-Казимір, погано опалюване приміщення, скелети в родинних шафах, тіло

красуні-прабабці, замуроване в цеглу підземелля. Нехай вони своєю

мальтозною патокою і кукурудзяним сиропом заллються. Тільки

чиста вода з бюветів біля психіатричної лікарні, відвар з картопляного лушпиння й сушена шкіра апельсинів, які товчуть у ступці й

отримують цедру, яку потім додають у тісто для особливого

аромату. У нього такса і шагомір, у неї кіт, якого хтось викинув на

смітник, у вас там що, прохідний двір? Їх обов’язково треба познайомити, він весь час пише про те, скільки пройшов сьогодні кроків, постмодернізм не виходить за межі літератури, а якщо література

не виходить за межі літератури — це як мертвонароджене дитя, має

бути ґрунт під ногами, скільки кроків він сьогодні пройшов, якщо

все вичитане, мені така література зовсім не цікава. Я хотів влаштуватися в журнал для жінок, мені запропонували накидати

десять тем для статей, там всі ці фото чоловіків і підписи під

фото: «На Максі стринги такої-то торгової марки, він може двадцять

чотири години на добу, і так на Землі виникла нова каста — каста

фрилансерів, а всі ці жіночки пост-бальзаківського віку із зачіскою

сесун теж не можуть писати на таку тему, бо він же може двадцять

чотири години на добу, вони просто накинуться на нього й розірвуть

на шматки, пошматують, мов улюблену сукню, все тут робиться з

любові до ближнього, навіть не знаю, чи вийшов зрештою перший

номер цього журналу, але фотограф там був гарний, хоч і зайвий, як вона дивилася на нього, ставив свою камеру посеред вулиці, таке

собі камео, зараз ходить з палкою для селфі, думає, як прислужи-тися своєму господарю, щоб тінь не впала на нього, застали в

одному номері, хоч і на двох різних ліжках — звичайно, корумпо-ваний владоможець, стовбичила там, як їжак, не знала, куди подіти

руки». Папарацці ганялися за нею по всіх закутках старовинного

замку, вона почувалася, як алхімік Яна Потоцького, якому не

вдалося синтезувати філософський камінь з віслючої сечі, через

що всі вважають його лазером, спалити на найвищому вогнищі, яке

сягатиме вікон спальні. «Як довго ви разом, він розповідав вам про

свої рахунки у швейцарських банках?», задкує раком, поки на горі

не засвистить сирена, не виб’є останню шибку, тут так давно не

робили євроремонт із підігрівом підлоги та стелею, крізь яку видно

зорі, як на свято суккот, коли сахарозаводчик Бродський замовив

архітектору свого будинку — спеціальну стелю, яка розкривається, 30

і ти спиш просто неба, немов патріарх зі своєю родиною, а гастар-байтери, яких тут ніхто не чекав і які щоранку й щовечора мають

перепливати Дніпро туди-сюди, бо там уже інша губернія, у якій

їм дозволено жити, кажуть Кагановичу: «Поговори з ним ти, тому

що ти Лазар, і він Лазар — ви знайдете спільну мову», Лазар, вийди

геть, ще один квест у зачиненій кімнаті — треба грати в шахи наввипередки, завалені вугіллям шахти, залите лимонадом подвір’я.

Коли Арсеній переїхав у столицю, як казав Ленін, щоб вивчити

нову іноземну мову, достатньо прочитати книжку цією мовою, клуб

«Хендрікс у Ілліча», випускниці неелітних вишів розповідають:

«Хочу працювати піар-менеджером, ні, у мене немає досвіду, але

я швидко вчуся, дорослий дядечко говорить: «Правильна дівчина, з колгоспу, але ж вона наркоманка», це позаочі а їй: «Вам не вистачає

на життя? Обов’язково зателефонуйте мені, і я щось для вас

знайду», ні, у нього немає зайвих вакансій, він навіть не може

купити собі яхту, а ви кажете — піар-менеджер. Одного разу мене

запрошували на яхту, маленьку, розміром з якусь комірчину, за

словами її власника, але я її не бачила, звичайно, до яхти справи

так і не дійшли, але сам факт, і власник був простим журналістом —

про що це треба писати, щоб заробити собі на яхту, якщо навіть

власник клубу не може собі це дозволити? Передивився там усі

старі американські кольорові кінохіти — Том Форд, незмінний

ковбой Уейн, — пив пиво й слухав радіо «Чіпльдук», там завжди

було на годину більше, ніж у реалі, і він думав: «Якби наше метро

зачинялося потім, або не зачинялося ніколи», загравав до дівчат:

«А ви, мабуть, студент-філолог». На щастя, я тоді був безробітним

і більше часу проводив на вулиці, де ніяких магнітофонів не було, а нам тоді саме видали магнітофон для запису різних тренінгів і

вивчення думки фокус-груп, і куди не прийдеш — всюди Нік Кейв, одна й та сама пісня, або інша Ти ж знаєш мою двоюрідну сестру, у неї якісь суїцидальні бажання весь час і вона ненавидить свою

дитину, вже сім місяць, а у неї досі післяпологова депресія, скільки

вже можна, увесь час хоче викинутися з вікна, її не можна залишити

одну ні на хвилину, бо вона одразу зробить те, що замислила, солдати вирізали наручники з дуба і перша мешканка Владивостоку, яка народилась у Євдокії Горілко, продавала на ринку капусту, я

хочу завжди почуватися закоханою — тоді ти будеш жити вічно, і

ніхто ніколи не скаже тобі «ні», Далай-лама сказав їй: «Тобі треба

приймати життя таким, яке воно є», ти знаєш, скільки у них буває

31

іноді різних фобій, деякі думають, що можуть перестати дихати, ось у тебе теж багато фобій, але ти ж нормальна людина, іноді

Арсеній купував купейний квиток, коли квитки коштували ще

набагато дешевше, та їздив на Арбат, один друг потрапив замість

прикінцевого бенкету поетичного фестивалю на бенкет кримінальних

структур, непитущі так люблять обговорювати алкоголіків, дід

Мазай ось — його про що не запитають в інтерв’ю — він зводить

увесь дискурс до того, що ось він так багато пив, а зараз зав’язав, і так ненавидить алкашів, але він чогось співати після цього перестав, слух пропав, що це за караоке на останньому концерті — каже

він, так ось, потрапив на цей бенкет, думав, що це бенкет поетів, їв-пив і чіплявся до жінок — це комплімент від бару, цього вони

вже не витримали й побили, знаєш, так технічно, на обличчі нічого

не видно, а ребра довго болять, і чому це чоловіки обов’язково

мають бути стійкими й сильними, бо хоч хтось має бути стійким і

сильним, просто такий запасний варіант. Арсеній прикладається

до пляшки White Horse, косметика й дитячі іграшки на підлозі, і

вони збирають їх і складають у господарчу картату сумку — ці три

жінки, яких він бачить у чоловічому туалеті, купують йому подарунки, чому жінки не можуть робити те саме, що чоловіки, гранти

для програм «Не хлібом єдиним живі», «Вибір князя Володимира»,

«Жіночі духовні скрепи», соціальна мережа «У храмі», тепер ви

зможете зробити так, щоб кожен зачитувався журналом «Право-славна бесіда», ну а справді — навіщо жінкам право голосу, у неї

там критичні дні й проголосує невідомо за кого, хай мовчить і

покірно дивиться у підлогу, будемо працювати з важкими й одино-кими групами населення. Ні, займатися йогою не можна, а ось

носити брендові речі, звичайно, можна, тому що багата статусна

жінка звичайно повинна підтримувати власний рівень, у бари краще

не ходити, ну на крайній випадок проконсультуватися з чоловіком.

Знаєте, один член трьох спілок письменників обурювався через те, що редактор назвав його роман рукописом і не вибачився, прийшов

до нас і обізвав Латунськими, ти не пам’ятаєш, хто це такий? Має ж

у нього бути якась довідка, чи її йому замінюють ці три кірочки

посвідчень спілок письменників, чоловік і хлопчик у жовтій футболці

гуляють біля стіни психлікарні, чоловік щось розповідає хлопчику, показує рукою, окреслює коло, колос, колос на глиняних ногах, цікаво, у них же, мабуть, бувають дні, коли їх випускають на

волю — дні поневірянь, — і хтось із них вигулює іншого, хто кого.

32

Чи потрібно проплисти навколо світу за вісімдесят днів на

пароплаві, чи достатньо сидіти, як вчитель Бруно Шульц у

своєму Дрогобичі, нікуди не виїздити, займатись графікою, малювати графіки, якісь графічні зображення невидимих потвор, усе проходить, кинуть у одну яму з ними й проведуть шпателем, у одну яму з його катами, які нарешті змогли дотягнутися до

твого тіла, вп’ястися пазурами, якби не життя, яке завжди

повертає на своє. Кузини носили прозорі тюлеві фартушки, завжди розминався з ними в класній кімнаті, вони вивчали

метеликів Мадагаскару, а він пам’ятав лише латинські назви.

Чорнявий метелик, чорна мертва голова ходить навшпиньки, розчиняє кватирку, щоб вони летіли на світло, розчинялися в

просторій темряві. Кузини ворожили на картах таро — повішений, який теліпається на одній нозі вниз головою — це означає довгу

дорогу й недовготривалі курортні відносини, старша кузина

вже фарбується, позіхає над Цвейгом, на пальцях залишається

типографська фарба, не втішайте мене — мені слова не потрібні, де, в якому краю, паперові солдатики, обвуглені з того боку, де

колись була кокарда. Купувала магнолії, зачитувалася переліком

пісень на платівках — ось одна пісня, а там друга, або просто

одна пісня, розбита на дві половини, які ніколи не склеються

докупи, слухаєш, поки не заб’ються памороки якоюсь надлиш-ковою інформацією, недолугі тлумачні словники. Він вирішив

завести кота, точніше, котяче подружжя персів, у яких з’явиться

потім цілий виводок сірих, як бархат, персенят, годувати їх

молоком — кожному окреме блюдечко з пастеризованою рідиною, жодних домішок, усі ситі й задоволені життям, хотів просто

стати комусь у нагоді в цьому житті, дитячі малюнки, автори

яких повідомляють, що переїхали й тому ті, хто залишився, мають годувати тих, хто залишився теж. Вони так жалібно

муркотіли — не заховаєш у картонну коробку від капелюшка з

англійськими шпильками, Анаїс так швидко набирала своїми

пальчиками з обгризеним манікюром, традиційні різдвяні страви

з печені. «Н» завжди западала, слова без літери «н», яка зустрічається

в кожному другому слові, скільки не перебирати слова, щоб спробувати знайти заміну, каретка дрижить, сонце блимає совиними

очима на тебе в нірці, незасклені, але зашторені вікна, вивезти всіх

дітей все одно не вдалося б, а як він міг обирати, кого залишити

там, сліпий випадок, метелика капустяна голова.

33

Еллі їде в поїзді, у навушниках радіо «Аристократи», ефір

про економію водних ресурсів, у купе заходить Олександр, точніше, вона не знає, що це Олександр, або він уже був тут, коли

вона зайшла зі своїм візком, і встиг назвати своє неоригінальне

ім’я, у своїй графській панамі з логотипом сонячної долини

виноградників, лоза оплітає літеру «н», поряд стоїть картина, замотана у ватну ковдру або брунатний плед, Еллі кортить

дізнатися, що там, але тут з’являється чай, хтось рахує ложечки, які зникли, але осад все одно залишився, осад, який не розбавити

жодним хлором, Олександр дивиться у вікно й рахує такт. «Слухайте

своє радіо, не зважайте на мене», — каже він їй, вона зчитує це

по губах, несмішно притискає смартфон до столу, стакани дрижать

і рухаються у напрямку краю — ось так їдеш, і три дні жодної

живої душі за вікном — каже він їй, і навіщо тут ці дерев’яні

будівлі незрозумілого призначення, раптом на четвертий день

хтось вийде з лісу та побіжить за поїздом, який стоїть тут дві

хвилини, тому нема чого так довго зволікати, димова завіса

паління над лісом, диверсія знищення зелених насаджень поміж

банкоматів і банківських карток, після вилучення яких з’являється

напис «Неможливо встановити зв’язок з банком», тримаєшся

обома руками за гілля, особливо влітку стільки кліщів — ні, це

все маячня про жир і масло, просто викоцюрбуєш їх та все, що

б це не означало, а що у вас там під ковдрою? — запитує Еллі й

раптом розуміє, що це запитання має якийсь двозначний зміст, але

Олександр розуміє все правильно та з першого разу. «Пелікани», —

відповідає він. Середньовічні пелікани готували своїх нащадків

кров’ю власного серця, зараз таких не побачиш у жодному зоопарку, з цього ж кореня походить легенда про вампіричне походження дівчат зі шкірою кольору топленого молока з ваніллю, бо

неможливо бути на світі гарною такою, але таке бажання все одно

існує, просто заздрість до фактів, Еллі не хоче дивитися на

пеліканів, на радіо «Аристократи» обговорюють фудкорти й

джазовий фестиваль. «А навіщо ви їдете так далеко?» — запитує

вона в Олександра. «Колись жив-був один могутній володар, —

розповідає той. — Йому підпорядковувалися всі народи всесвіту

та піднебесся, кит, слон і черепахи, мушлі й кальмари, каміння

на схилах гір і вивітрені обмилки пляжних камінців, але цей

могутній володар мав слабкість до літератури, і на схилі років

вирішив опублікувати свої написані в юності вірші, а оскільки

34

він був могутнім володарем, йому привели у повне розпорядження

найкращого перекладача з мов братських народів, який довго-довго сидів над перекладами, але зрештою могутній володар

змінив думку про плоди своєї творчості й передумав їх оприлюд-нювати, а перекладачу нічого не заплатив. Ось така притча про

труднощі перекладу. А носії мови між тим кажуть, що вірші

непогані, нормальні досить вірші. Ну а що, хтось пише вірші, хтось малює акварелі — у кожного має бути якийсь талант, треба

просто відкрити його в собі, і тоді Всесвіт повернеться до тебе

цивільним боком». Так каже Олександр, але Еллі вже спить, і

Олександр розповідає далі: «Виступай там для них у нетоплених

залах брудних будинків культури, лушпиння повсюди, чому вони

так люблять це сонячне насіння, просто якась манія, немає ні

батарей, ні туалету в радіусі двох кілометрів від приміщення, хто

захоче думати про пісні, коли так холодно, ось». Поети збираються в північній столиці опівночі, шукають готель економкласу, в якому для них усіх заброньований один номер, у якому можна

вмитися, поголитися й залишити речі, деякі щасливі навіть зможуть поснідати, але для цього треба зареєструватися, У радіусі

двох кілометрів немає жодного читача, важкі часи, дама з чорною

позначкою над лівим оком дивиться на нього з карти, яку простягає

банкомет, він давно кинув писати вірші, влаштувався продавцем

брендового одягу з Європи, тому що це хоча б вигідна справа, дитинство минало під суперобкладинкою із зображенням

різнобарвної або попелястої канарки, бо він ніколи не бачив

канарок, мріяв стати відомим на весь світ ведмежим відьмаком, керувати стихіями, як колись у Тетрисі, або ще далі вглиб історії —

пам’ятаєте ту іграшку, в якій вовк ловив у кошик яйця, кажуть, що після того, як ти набереш тисячу балів, або кілька тисяч — хто

знає, тому що він ніколи не бачив цих людей і не заздрив їм, тоді

повинні показати якийсь мультфільм про те, як кіборг повертається

на екрани через двадцять років родинного забуття, зі стаканом

чавунного й лимонного манго плюс апельсин, ніхто більше не

впізнавав його на вулицях, не просив автограф із наміром потім

продати його дорожче, не просив про групове фото на пам’ять із

застиглими обличчями й рисовою пудрою з аматорського театру, глевка маса на обличчі, ніхто більше його не впізнавав. Ходив на

сольфеджіо, намацував клавіші — учителька била по пальцях

лінійкою, бо вони завжди були не ті, ревно ставилася до чистоти

35

музичної віри, «ніхто не обирає свій шлях — шлях сам обирає

тебе», — ставив статус на своїй сторінці ВКонтакті, більше не

лускатиме бульбашки на папері для пакування — улюблена роз-вага дитинства, і що тепер. Книжки з виховання говорять, що

хлопчик, який зник у своїй кімнаті, тягнеться до заборонених

таблеток або робить яку-небудь іншу шкоду, навряд чи будує

Вавилонську вежу з кубиків, яка падає на гумових мавпочок з

проколотими вухами та премудрих зміїв-намист з карбункулами

очей, перетинають лінію фронту, град розміром з куряче яйце, надмірна повага до деталей. Еллі прокидається, виявляє, що

Олександр вийшов покурити, силкується згадати, що було потім.

Сидить у скляно-пластиковій вежі з кубиків, дивиться на морозне

сонце — сльози замерзають, «Новий Грааль — пластик і сталь» —

спадає їй на думку, розчулені абоненти застарілих месенджерів, зірки, які згасли мільйони років тому, але ти досі бачиш їхні

нікнейми в мережі. Сніговики з гнилою морквиною замість носа, монстри-чебурашки, чебурани з цукеркою-тягнучкою в цукрово-пухнастих пазурах, різний мотлох під стінами. Тіло розривається

на шматки кожного разу, коли спускаєшся в метро, люди тягнуться

до світла в розпуці, поруч гребля, яку не встигли загатити, стійкий

запах ртуті на вилицях, Еллі дивиться у вікно і бачить афішу, якесь знайоме обличчя — рокер — гуру колишніх поколінь і

прийдешніх старців із сенільними совочками для піску — така

ось вічна молодість у пісочниці, але цей маніяк — муха цеце не

гребував просто нічим, розмінювався на дріб’язок, писав їй

погрозливі листи з натяками гендерного характеру, адже жінки

не мають права обіймати такі посади, водити потяги метро й

проводити переговори з топами провідних компаній, годуючи

дітей-немовлят, лежать у яслах, бавляться цигарковим папером, несила жити тут, кожного разу розплющувати очі й сподіватися

на якісь зміни на краще, три хіпстери сідають на травичку в

парку літнього вечора, і через півгодини навколо них

організовується фестиваль, спеціальні котлетні фарші для

справжніх патріотів, заморожені, шоста ступінь просмаження, вона плавиться під цим пластиковим сонцем, життя йде нанівець, збирає марки із зображеннями невідомих птахів і тварин, яких

ніколи не побачити в реалі, хіба що в Асканії-Нові, як ось

примітивний скот ватуссі, а що в ньому такого примітивного —

звичайні парнокопитні, наче для Бога немає нерівних, вона не

36

пам’ятає, хто з них кошерний, не розрізняє такі речі, треба зайти

в крамницю й купити дошку для прасування, і рідину для зняття

лаку, і для миття вікон, скупити всю крамницю, як вона зазвичай

любить це робити — світ котиться у безодню, а вона так само

відвідує Інтернет-крамниці, щоб подивитися й нічого не купити, почитати описи, розрізати пакета, щоб нутрощі полетіли на

підлогу, внутрішня самоповага, яка ніколи не закінчуються та

світить завжди. Кам’яна кішка довжиною 800 метрів від вусів до

хвоста, дістатися якої можна на тролейбусі, поет сидить у червоному теремі й дивиться на море на площі, до Еллі прискіпується

гопник, коли вона приходить на мистецьку акцію, актуальне

мистецтво — таке актуальне мистецтво. Хтось говорить — от

Надін, яка засунула у свій природний отвір куріпку, гопники

чомусь цитують Лєтова: «Я завжди буду проти», Еллі дивиться

на них зацікавлено, продавчиня простягає їй коцюрбатими пальцями з французьким манікюром обвітрений пиріжок з капустою

й печенею, Еллі їсть холодними губами, поки гопники знімають

це дійство на айфон. Прокидається завжди о шостій ранку, довго

дивиться на задимлене від промислових викидів червоне небо, діти народжуються з ослиною губою та вовчим оком, дивляться

лише в себе, хоча збираються в стаї. Еллі мріє працювати в театрі.

Арсеній їде в потязі п’ять годин — тут зовсім не ті відстані, щоб їхати довше, йому подобається цей інтимний затишок, напередодні він отримав телеграму незрозумілого змісту, добре, що

в нього мультивіза на п’ять років, яку він активізував, перейшовши

кордон у Чопі, прикордонники пригостили цигарками, зробив селфі

на фоні буцегарні. Діти займалися бутлегерством з фантиками —

пам’ятає всі ці турбо та лав із, якийсь незрозумілий переклад із

турецької, на фантику зображений Віцилопочтлі зі своїм почтом, серце, розрізане навпіл, посипане кардамоном, у Арсенія немає

жодних кулінарних здібностей, Агнешка не любила готувати —

купувала заморожену картоплю з лососем, розігрівала в

мікрохвильовій печі, казала, що там канцерогени, тому набагато

смачніше, він теж прийняв умови цієї гри. У телеграмі йшлося про

таке: «Старе європейське місто зпт центр зпт маршрутка тчк замок», якось забагато знаків, як для телеграми, але Арсеній вірив у безодню, яка заманює легковірних пройдисвітів, тому купив електронного квитка і сів на поїзд, Агнешки не було поряд уже два роки, 37

замок виявився туристичною халупою для аппер-міддл-класу, концентрація людей, які хочуть сфотографуватися на фоні флешів

і бойниць, зашкалювала, а колись там була в’язниця, поряд церква

і гендель, у якому так само наливають, але тепер уже грог з медом, і дуже смачні млинці. У замку висять портрети колишніх володарів, Арсеній думає, що вони нагадують йому продавців із місцевого

ринку, досить стрьомних, якщо зустріти їх у якому-небудь темному

провулку, краще не наспівувати собі під носа та сховати якомога

далі мобільний телефон, щастя, що у тебе немає рингтону, тепер у

замку резиденція для письменників, нині тут мешкає поет Ганс фон

Шмульц зі своєю секретаркою — розбитною дівчиною років двадцяти п’яти, яка весь час сидить у фейсбуку та лайкає нескінченні

коменти «мені дуже приємно, що вам подобається мій коментар, красно дякую вам за це». Арсеній їде маршруткою в житловий

комплекс «Шервуд» або «Грінфілд», поруч якась тітонька скаржитьс

телефоном на погану якість медицини — апарати від сколіозу, пройшли Арбатом із заклеєними скотчем гітарами і ротами, і чого

вони домоглися — каже він, ці білі ходаки з далекої північної країни, демонструють удень, як вісім гарячих кавказців побили анестезіолога, але без сцен насилля, зухвало захищати діточок-квіточок від втручання в особисте життя. Волочкова зі своїм фірмовим шпагатом, найменші трусики у світі, не просто якісь там мікробікіні, а в

цьому сезоні в моді ретро, таке закрити в поперечному розрізі.

Йому сняться такі сни — на білій яхті з різноколірним прапором, вінілові програвачі й подушки у формі шеренги з вівчарні, б’ютіблендери та платівки Агузарової, потім усю ніч плавав на

Борисівських ставках, чому вони кажуть, що в майбутньому машини

отримають владу над людьми — це відбулося вже зараз, скаче в

перевернуте вибухами пекло, у нього такі сни — прив’язує її до

стільця і радісно повідомляє про те, що завдяки статевому акту з

нею щойно позбувся древнього демона, стільки кінокритиків на

прем’єрах, або новація в театрі, розуму не вистачає на щось — кидає

мотузку іншому персонажу, до якого звернена його щойно промов-лена репліка. Розмова двох відомих політологів на тему того, чи

довго громадяни зможуть терпіти санкції, їсть попелюшку — все

своє — і молочко, і курочки, і попіл у попільничці. Поет місцевого

значення Ганс фон Шмульц прокидається і п’є каву з молоком — за

вікном зомбі апокаліпсис, фея Каліпсо розриває свої вени

манікюрними ножицями, більше не вірить у силу тертя, цитує

38

Тертуліана. Агнешка влаштовує його як сумісна з ним мертва плоть, яка так пасує на колективному селфі, через яке, як відомо, передають

воші, і взагалі бажання весь час робити селфі визнане психічною

хворобою, за це навіть можуть надати інвалідність — думає Ганс

фон Шмульц, Агнешка солодко спить, потягується уві сні. Окрім

Ганса фон Шмульца у замку мешкають болгарський прозаїк Богуміл

Ангелов і заслужений поет Якутії Анамподест Шварценберг. Завжди

молода жінка-фотограф інтер’єрів зі старечими цятками на виход-жених руках, слухає романс «Я встретил вас и всё былое» у виконанні

Козловського, згадує, як Вєнічка Єрофєєв з похмілля прийшов на

Київський вокзал, а там поставили цей романс — був дуже злий, можливо виконавець був сам з похмілля — думає вона, бо як можна, так з цим чудовим романсом, Арсеній виходить з маршрутки та довго

йде чистим полем, у замку його зустрічає швейцар і покоївка, Арсеній

з дитинства боїться швейцарів і воліє заходити в приміщення з

чорного входу, аніж думати над тим, як правильно йому віддячити

за послуги. Наші люди не вміють прислуговувати, і не люблять це

робити, тому для сфери обслуговування шукають працівників, які

щиро прагнуть бути в нагоді, бо їх легше навчити, навіть якщо вони

нічого не вміють. За вечерею Ганс фон Шмульц запитує в Арсенія, як підкотити до Агнешки, тому що вона так сексуально по-жіночому

хропе в кімнаті далі по коридору, Арсеній думає: «Як він здогадався, що ми колись були парою, невже це так помітно?». «Тут хто тільки

не живе, — каже Шмульц, — це якийсь прохідний двір». Він кілька

років жив у Таїланді, займався кайт-серфінгом і медитував високо

в горах, одного разу в його халабуді оселився дорогий колекційний

жук-гітара, якого можна було вигідно продати, але Шмульц вирішив, що він не браконьєр, за кілька днів жуку на стелі відкусила голову

ящірка, відкусила та з’їла, мабуть — голова якось по-особливому

смакує, а тіло впало на підлогу, Шмульц розмірковував, наскільки

ящірці вдалося втамувати свій голод з того наїдку, зрештою він

покинув гори Таїланду через брак вай-фаю та оселився в

письменницькій резиденції в цьому подільському замку, його досі

тягне на екзотику, Арсенію пропонують на вибір китайський чай

сорту да хун пао, хуан чжи або хуалун чжу, Арсеній згадує про

бомжів, яких він бачив на мусорці на підході до замку — якісь дивні

бомжі, у досить пристойних костюмах, рилися у сміттєвому баці, один знайшов упаковку від яєць і довго розмірковував, що з нею

робити, Арсеній думає, що, можливо — це якісь поціновувачі

39

антикваріату, які колись тусили на блошиних ринках у Пассі, а тепер

їм усе одно, де ритися, Арсенію подобається японська звичка займати

якомога менше місця в просторі, стати подібним до деревця бонсай, якому моторошно в цьому північному для нього холоді, мешканці

письменницької резиденції весь день слухають опуси Шуберта, які

транслюють через динамік у всіх приміщеннях замку, почуваються

справжніми феодалами, фотограф інтер’єрів Серафима знаходиться

в постійних пошуках правильного світла, цитує відомого інвестора

Джима Роджерса: «Вважаю, що капіталізм так не працює. Капіталізм

не передбачає того, що ви віднімаєте гроші у компетентних людей, щоб передати їх некомпетентним для того, щоб у некомпетентних

з’явилися гроші для конкуренції з компетентними». Намагається

загравати до Арсенія у перервах між ретельним вивченням журналу

Domus Design та переглядом корейських серіалів у навушниках.

Арсеній не реагує на її чари, але Агнешка йому теж не особливо

цікава — він зовсім відвик від неї за ці два роки, це якась зовсім

інша людина, вона теж не знає, як тепер поводитися з ним, їй

соромно, тому вона удає, наче цих двох років у різних світах не було

і вони розлучилися минулого тижня, щоб спілкуватися по «Скайпу».

Раптом забігає покоївка з моторошним зойком, виявляється, що

заслуженого поета Якутії Анамподеста Шварценберга отруїли

джемом із вовчої ягоди, Серафима нервово крутить свій талісман-талер із зображенням сонця, навколо оточеного символами планет

і нерозбірливим готичним шрифтом напису старонімецькою, який

іде по колу подібно саламандрі. Ось остання публікація в часописі

«Зорі Якутії», цілий розворот, і кому міг завадити цей симпатичний

чоловічок — думає Арсеній. Уночі він чує, як хтось крадькома крокує

коридором, скриплять мостини, у повітрі запах полови — це майже

мигдаль — думає Арсеній, але ж вовчі ягоди — це, мабуть Ганс

усе-таки підбирається до Агнешки, або ж Серафима підбирається

до Арсенія, хоча кроки за інтенсивністю більше схожі на чоловічі, але хто знає, як воно там насправді. «Чому всі тепер мають страждати

через їхню жадібність — набрали доларових кредитів, хотіли виру-читися, були вже прецеденти, коли долар виріс з двох гривень до

п’яти, а потім з п’яти до восьми, чому тепер усім світом їм допомагати», — каже по телевізору експерт, Арсеній воліє перемкнути

канал, але канал у замку лише один, судження про книгу складають

на підставі її назви, якщо вже автор не зміг придумати назву і т.д., літературний анекдот-бурлеск, але перші три сторінки — билинна

40

неспішна експозиція (але з приповідками вже з перших рядків), ти

впевнений, що широкий читач це зможе опанувати, Ну я ось

зазвичай прочитую першу сторінку, хай там хоч яка експозиція, від

тургенєвських пейзажів до опису двигуна винищувача, і потім

декілька сторінок з середини, щоб зрозуміти, що там із цими

тургенєвськими винищувачами в принципі може відбуватися — і

тоді вже думаю — купувати чи ні, наприклад. Ну, річ про художку, звісно, ворд виправляє її на «худобку». Ще в книзі є кратність, ну

це вже справа верстальників і типографістів, ти ж розумієш, хай вже

там самі розбираються, у дев’яності випускали такі книжки, де в

кінці були пусті сторінки і написано «Для заміток», таких пустих

сторінок бувало навіть по п’ятнадцять, ну це вже просто неподоб-ство, так, тоді книжки брався випускати хто завгодно. Треба просто

щось додати або щось вилучити, краще, звичайно, просто вирізати

одну главу й усе. Ну якщо ти не хочеш нічого вирізати — ти не

професіонал. По телевізору розповідають про те, як у відомої групи

вкрали на закордонних гастролях усі інструменти, і тепер їм збирають гроші на нові, Арсеній не розуміє, чому він має допомагати

музикантам, які явно багатші за нього, але ж інструменти дуже

дорогі, волонтерство зараз у моді, і ці музиканти — справжні патріоти, тому все-таки записує номер кредитної картки, потім обговорюють

балерину, яка жваво так підскакує в шпагаті у відфотошоплених

трусиках, найменші трусики у світі — ось це вже справді значно

цікавіша тема, але Арсеній змучений надлишком невикористаних

сподівань і йому хочеться спати. Балерина крутить свої фуете на

мідяку, якщо вона зійде з цього місця і все-таки впаде в море, перетвориться на русалоньку, принц буде казати їй: «Чому ти ніколи не

викидаєш за собою відходи та сміття, і хліб знову засох, ну що ти

така нехазяйновита звалилася на мене», красуня у червоному мікробікіні. Потім обговорюють інформацію про вбивство відомого

співака, яка з’явилася на сайті фестивалю авторської пісні, доходять

висновку, що сайт зламали хакери, приходить смска з підписом

співака: «Я живий», ведучий каже: «Чекаю наступну смску такого

змісту від Цоя». Ведучий зовсім не дає дівчині, яка читає новини, їх читати, він весь час заграє з нею, активно перебиваючи, каже:

«Хай розгортає там на сцені, що хоче, хоч труси», експерт каже: «Ну ці

дев’ять заробітчан, які минулого року пройшли центром Москви з

прапором, співаючи гімн, повелися просто непристойно. Але з іншого

боку — навіть у «совку» було видно, наскільки радянська армія

41

трималася, в основному, на нас. Увесь середній командний склад — а

це кістяк армії, всі ці сержанти і прапорщики — це були наші земляки.

Я пам’ятаю, у нас у роті був прапорщик Трошкін, так нічого не

можна було знайти, був повний безлад. Хвала Богу, він потім

звільнився, замість нього прийшов прапорщик Доценко, і все одразу

владналося — з’явилося мило й гуталін». Ведучий ніколи не

говорить про жінок — лише про метро, про те, як він їздить на

машині, і про свого шефа, усі ефіри якого ретельно переглядає, щоб

нічого не пропустити, не міг упізнати жодної ноти на сольфеджіо, на басі взагалі легше грати, ніж на соло-гітарі —там узяв табулятуру, вивчив і грай собі, а в караоке все одно сто балів, хоч і терпіти його

не можу — хоч і немає у мене слуху від природи. Ось так думаєш, що вийде друком твоя книжка — і життя твоє зміниться кардинально, будеш жити в пентхаусі з видом на море або на історичний центр, їздити на презентації всією країною або літати на фестивалі за

кордон, і більше ніколи не будеш ходити на роботу, а в анкетах у

графі «професія» фігуруватиме горде слово «письменник», таємно

призначать тебе координувати патріотичну роботу, виховання молоді, письменницька дача і пайок підвищеної комфортності, себто —

поживності, життя не стоїть на місці, але насправді нічого не

відбувається, бо читачі споживають дві книги на рік, і то які-небудь

комікси про мауса, тому що там багато картинок, читачам лінь

читати навіть журнали, хоча там інформація набагато актуальніша, ніж на сторінках твого роману — трендсеттери розповідають про

маски зі сметани з кропом, і ти думаєш — треба спробувати й собі, тому що, кажуть, допомагає. У твого друга є дивна крамниця

сувенірів, володар незліченних скарбів печери Соломона, в яку ніхто

ніколи не заходить, сумно сидить там, усю ніч горить світло, наодинці

зі своїми кальянами, коли-небудь обов’язково отруїться, шукаючи

порятунку від кредиторів, які стовбичать на протилежному боці

вулиці он за тим кавовим МАФом, який так довго погрожували

знести, що місцеві жителі вважають своїм обов’язком прийти сюди

й випити свою філіжанку, тобі його шкода, бо він не вміє вести

справи, завжди з нього був нікудишній бізнесмен, і треба ж бути

таким ідеалістом — це кав’ярня-морозиво, власник якої намагається

вивчити італійську, повторює, як папуга, незрозумілі фрази, не

вистачає снаги сказати «хочу завжди бути в тобі», тому думає, що

в нагоді тут стане наймилозвучніша мова кохання, але вивчає поки

ще тільки фрази на кшталт «як пройти до супермаркету», хоча це

42

теж непоганий привід познайомитися з дівчиною, яка тобі подобається.

Двадцять два роки тому він теж любив дівчину сімнадцяти років, зараз тільки б вийшов, хоча вона, звичайно, не була його учени-цею, тому що він ніколи нікого нічому не вчив, сам не розумів, що тут робить і що буде далі, але якби заборонили Набокова з

його Лолітою, йому було б дуже шкода, розставляє всі ці нікому

не потрібні кальяни, вони так розслабляють, знімають нервову

напругу, проходить тест «Ви інтроверт чи екстраверт», найгірше —

екстраверти, які не вміють спілкуватися з людьми, але дуже хочуть

це робити, пнуться з останніх сил, а ніхто не розуміє, яка користь

із цього спілкування з самим собою, краще сидіти у своїй мушлі, згадує, як одна далека подруга запросила на виставку сучасного

мистецтва в одній сучасній галереї, з тих, підлога в яких поси-пана піском, стіни з непобіленої цегли, досить холодно, а сидіти

та дивитися спектакль аматорського театру «Ведмідь» треба

просто на підлозі, після вистави ти кидаєш в капелюха, який

носить виконавець головної ролі — кучерявий красень у білому

костюмі — п’ять гривень, тому що більше просто немає, а він

каже: «Не треба класти сюди різний дріб’язок», твоя подруга

каже: «Ну ось, а я хотіла покласти п’ятдесят копійок», і не кладе

в капелюх узагалі нічого, бо хто захоче, щоб його присоромили

так привселюдно, усі ці інсталяції — раковини з брудним посудом, митці знають про твої таємні страхи, дівчинка дванадцяти років

любила фотографуватися в чорному на фоні штучних вінків від

друзів і колег по роботі, у великих чорних черевиках зі шнурівкою, так хотіла почуватися дорослою, дорослішання — не наближення

до смерті, найближче до смерті перебувають діти, відчувають

потойбіч шостим чуттям, поливають шлангом на Водохрещу, може ви маєте щось із цього списку, хоча, звичайно, усі вже вто-милися допомагати армії, але фотографуватися в найкращому

екіпу, зібраному по всій роті, щоб надіслати фото матері-інваліду, аби вона не хвилювалася — ну скільки можна, хтось відповідає, що може дати один зимовий спальник, стільки розчарувань на

одне життя, чорні корали живуть чотири тисячі років — він думає, що не відмовився б від такої вічної молодості, корали не випи-вають, не палять цигарки, взагалі вони не тусовники, тому й

живуть так довго, просто стоять на одному місці та дивляться на

риб, які пропливають повз, різноколірні рибки в басейні або в

акваріумі, сомик, який живе на дні в мулі, заривається в мул і

43

чатує на колег, хоча насправді він зовсім не хижак, вільний час

проводить у дірявій амфорі, такий смугастий і прудкий. На руці

татуювання «Захист».

Зранку Арсеній заходить у кімнату до Ганса фон Шмульца, щоб

дізнатися, коли він піде грати в гольф, Ганс палить на балконі та

струшує попіл на газон, але вітром його заносить у вікно поверхом

нижче, через що на фіранці з’являються плями у формі китайського

ієрогліфа, який означає багатство. На ноутбуці фон Шмульца відкрите

досьє компанії «Якутські алмази», з якого це часу поет цікавиться

алмазами, думає Арсеній, хоча поети насправді дуже корисливі

особи, нічого окрім грошей їх не цікавить, деяким навіть платять

за вірші, відповідно до кількості рядків, але алмази, що спільного

у цього Шмульца з алмазами, Шмульц повертається до кімнати, закриває двері балкону, тому що боїться протягу, завжди вимикає

кондиціонер, щоб його не протягло, а гостям каже, що кондиціонер

зламаний, гості не розуміють, чому в замку не можуть відремонтувати

корисний агрегат у кімнаті поета. «А де тіло Анамподеста? Його

відправили до міста?» — питає Арсеній, щоб підтримати розмову, насправді заслужений поет Якутії його зовсім не цікавить, усе більше

школярів ідуть до коледжів і технікумів через пільги для випускників

цих закладів при вступі до вишів, але які там пільги, він потрапив, куди хотів. Кастанеда зізнався перед тим, як піти на пошуки великого «може бути», що немає ніяких псилобіцитних грибів, і кактусів

ніяких немає, і навіть ніякого дона Хуана ніколи не існувало, але ж

я навчився керувати своїми снами за його методикою, сам вирішував

уві сні, куди мені зараз іти і кого там побачити за рогом, отже якщо

справді віриш — усе можливо. Навчався грати на гітарі «Сані біля

печі стоять», пів року лише грав на гітарі й усе, потім учитель гри

на гітарі сказав: «Якщо ти не почнеш співати, у цьому немає

жодного сенсу», а я просто стидався співати при всіх, тоді він

залишив мене у класі після уроків, або звелів усім вийти з класу, щоб мені не заважати, і тоді я нарешті почав співати, потім якось

учитель гри на гітарі прочитав у газеті мої вірші й сказав: «Це ж

треба, я вважав тебе якимось ідіотом, а ти, виявляється, філософ», запитують, чи не страшно брати на поетичні вечори й денні чаювання з художниками дітей, але де вони бачили на цих заходах

дорослих. «Ні, він лежить у льосі, у льодовому сховищі», — відповідає

фон Шмульц. Лежить там і крапельки поту виступають на оголеному

44

тілі, хочеться малювати, думає Арсеній, ніхто не захищає права тих, хто не хотів би, щоб його малювали, найдовірливіші чекають на

пташку, а досвідчені дивляться в об’єктив, холодний шашлик і чверть

шоколадного тортика на сніданок, жінка з шістьма руками, яка

працює масажисткою. І намазали його фосфором, щоб світився в

темряві, тому Арсеній легко його знайде там, покласти медальйон-амулет-талер за щоку і спуститися у холодний льох, сніданок про-ситься назовні, щоб трохи відволіктися й розвіятися, Арсеній запитує

у фон Шмульца — чому він читає про якутські алмази. «Хочете

придбати акції, або цікавитеся дорогоцінностями?» — невдало

шуткує він, але фон Шмульц починає помітно хвилюватися, якби

він був головним героєм цього твору, його можна було б визнати

винним у отруєнні, кожного року в новинах пишуть про п’ять-сім

випадків масового отруєння, ну то й що, він потрапив би в один з

цих невдалих випадків, дехто отруюється курячими стегенцями, треба пояснювати дітям, що не можна листуватися з невідомими

дорослими дядями й тьотями й сідати в чужі автомобілі, але це

ніколи нічому нікого не вчить. Фон Шмульц починає нервувати, швидко вимикає Інтернет і чистить кеш-файли, якби розповідь

велася від його особи, він обов’язково був би визнаний злочинцем, хоча це суперечить будь-яким конвенціям літературної спільноти, розірвався б на декілька частин — одна звинувачує, інша кається, а всі інші захищають, і потім уже незрозуміло, хто з них хто, Арсенію

стає цікаво, він просто лускає з цікавості, бо тут ховається якась

таємниця, яку поки що неможливо розгадати, навіть розгледіти, або

хоча б намацати, але він іде у вірному напрямку, про що свідчить

поведінка фон Щмульца, ревнощі, пов’язані з Агнешкою, тут, звісно, зовсім ні до чого, хай він просто котиться під три чорти, але якщо

ні, йому буде непереливки. Але інші підозрювані — болгарський

прозаїк Богуміл Ангелов та жінка-фотограф інтер’єрів Серафима —

також не повинні залишатися поза увагою, як відомо, винним зазвичай

виявляється той, кого найменше підозрюють, найменше за всіх

Арсеній підозрює Агнешку, ні, зовсім не по блату, але за два роки

вона стала ще красивішою, з того худорлявого дівчати з тремтли-вими кісками, у які заплетені гіпюрові банти, перетворилася на

високу білявку (просто високі підбори), висока білявка з меліруванням, таке синє мелірування — раніше за таке ректори дуже хотіли

вигнати з університету, так, у наш університет не можна було

запізнитися навіть на п’ять хвилин, та що там — навіть на хвилину, 45

двері зачиняли, і ти залишався під дверима на цілу пару, а іноді

навіть і на дві, якщо перші дві пари вів один викладач — не будеш

же ти йому пояснювати, чому не прийшов на першу пару, тому

залишалося йти пішки в ЦУМ і роздивлятися там на сувенірні вази

з фарфору — такі дарують на весілля, і продавчині просять, щоб ти

був їхнім першим покупцем. Іноді необхідно перевірити, як пишеться

слово «а-ля», тому що забуваю, як воно пишеться, і вже знаю, що

зараз точно першим вискочить слово «актрисуля», він каже — сімейні

комедії знімають для того, щоб їх дивитися вдвох, а вона каже —

чоловіки зазвичай не люблять дивитися ці комедії, кажуть, що вони

тупі, дивитися серіал «Ментівські війни» та розгадувати кросворди, ні, ці комедії знімають усе одно для жінок, іменинниця орендувала

спеціальний тусовочний автобус паті-бас із баром, молодь дві

години їздили містом, опинилися на недобудованій естакаді, Аня

хотіла зробити селфі, сперлася на незакріплену огорожу й упала

вниз, жінка прострелила собі голову з травматичного пістолета

просто в офісі, іншу жінку мало не з’їв ведмідь, коли вона напідпитку

залізла до нього в клітку в ресторані, звичайно, вона так апетитно

пахла, кого тепер приспати, думають глядачі, навіщо ви взяли собі

таку питущу жінку — це ж горе в родині, а ще нам забороняли

палити й носити короткі спідниці, просто не пускали в короткій

спідниці в університет, а за паління могли вигнати навіть з четвертого курсу. Ці комедії надто тупі, я був тоді в сьомому класі, мама

поїхала на операцію і сказала мені: «Можливо, я більше ніколи не

повернуся», не знаю, що вона там думала, коли казала таке дитині, можливо, думала, що хвора на рак. Я залишився сам у квартирі, вітчим одразу звідти злиняв, і Оксанка влаштувала там вертеп —

вона була така відірва, і у неї було ще дві подруги — Мокрушина й

Романова, і ще третя подруга-лохушка, вони купили шампанське, і

вона спитала, як його відкривати, їй сказали, що зубами, уявляєш, що було б, якби вона його все-таки відкрила, їй просто знесло б

голову. Ні, до чого тут те, що вона виламала б собі всі зуби, зараз є

такі пляшки, які відкриваються самі, Оксанка була просто викапана

Сандра, такий ажіотаж, коли в наш універсам привезли платівки

Сандри, Мадонни й Майкла Джексона, я їх усі придбав, звичайно, довелося трохи потовктися, коштували три рублі п’ятдесят копійок, як зараз пам’ятаю, а Наташка Романова була викапана Патрісія Каас, я їхав кудись на поїзді, і провідниця приклеїла в туалеті плакат з

Патрісією Кааас, ідеш до туалету — Наташка, йдеш з туалету —

46

Наташка, весь час вона. Я справді думав, що вона — моя доля, я

виросту й вона зрозуміє, який я насправді крутий, а потім познайомив її з майбутнім чоловіком, ну він мене зате навчив грати на

гітарі, ну як — показав базові акорди, ми купували такі трилітрові

банки з вином, такі закручені банки, я носив їх додому, більше ніколи

не бачив таких банок, хлопець Мокрушиної мало не вибив нам двері, вони ще тоді були не залізні, а звичайні, так дзвонив нам у двері, що дзвінок відвалився, а я сказав йому суворо, що Мокрушиної тут

немає, а він кричав крізь двері: «Я знаю, що Мокрушина у вас!», але все-таки пішов. Ось тому я став таким, яким став — а до того

просто читав книжки, грав у футбол і дивився телевізор. Ти знаєш, їхав поїздом з Івано-Франківська, раптом він загорівся серед

поля — так, став серед поля й загорівся, провідниця продала мені

воду за п’ятнадцять гривень, я ще сказав, що вона обов’язково має

бути з лаймом, щоб тушити цю пожежу, не шкодувати ні про що, а

за двадцять п’ять не хочеш, потім приїхав додому, а якийсь чоловік

іде повз і кричить навздогін: «Убивця!», що ви тут такого про мене

наговорили, що таке відбувається, або що я такого там накоїв, поки

їздив туди. Смайлики-хлопчики і смайлики-дівчатка — одностатеві

пари тримаються за руки в бісівському винаході — айфоні для

бідних, знаходиш його у смітнику біля корпорації, над якою світиться

і палає Око Саурона, тому що вийшла нова модель, і ці смайлики

вже застаріли, витираєш його вологою серветкою — це полум’яне

серце, в обрамленні якого вони йдуть у кіно, цей сенсорний екран, який так гучно реагує на твої суворі дотики — ти ж лише у справах, нічого особистого, хотіла продавати корейські креми, взяли на ста-жування в електричці — поки що зубну пасту, куратор казав пасажирам: «Ми з Інституту Богознавця, розробили спеціальну нову

зубну пасту», а ще розповідав про вилку цін, і що це все без націнок, і пасажири підкликали його до себе та радо купували кілька тюбиків

про запас, ти дивилася й думала, кому може бути вигідна ця війна, всі ці іноземні агенти — тобі не вистачало у твоїй письменницькій

біографії листування з якимось невідомим другом, якого ти, ймовірніше за все, ніколи не побачиш, тому це листування таке

проникливе й пронизливе, принижено випрошувати у нього листа

на кілька рядків, щоб включити його у своє повне зібрання творів, яке ніколи не вивчатимуть у школі, бо це зовсім не великий роман, і не роман про кохання на тлі епохи, і навіть не виробничий роман, про завод з виготовлення зброї для повстанців, у стінах якого стільки