Пелікани

47

незафарбованих пробоїн — важливо лише, з яким знаком, і плюс

на мінус усе одно не дає плюс, великий роман більше не можливий —

утішаєш себе, зараз інші темпи життя, ні до читання, ні до писання

немає снаги, поки приїдеш на роботу, навіть літери забудеш, а ви, каже він, навіщо воно вам. Жінка в туалеті кінотеатру миє стаканчики від попкорну, потім сушить їх під сушильницею, вирішуєш, що більше ніколи не будеш їсти попкорн у кінотеатрі, і взагалі більше

ніколи не будеш їсти попкорн, бо це неїстівна їжа, а виявляється, що вона просто любить вирощувати розсаду, стаканчики від попкорну дуже підходять для цього, дуже приємні стаканчики від

попкорну, і до чого тут думки про те, що їх хочуть використати за

призначенням другий раз. Питають її — навіщо взагалі написані всі

ці книжки, їх і так забагато, хто має все це читати, хто захоче все це

читати, марно. Автор не міг придумати собі псевдонім, потім при-думав псевдонім «СКИФ» — «СУБЪЕКТ, КОТОРЫЙ ИЩЕТ

ФАМИЛИЮ», а інший автор написав вірш «Скіфи» і всюди з ним

виступав, теж мені Блок знайшовся, стільки блокових будівель

навколо, коли він ішов до неї з похиленим букетом квітів, завжди блукав

однаковими дворами, і люди, які виносили сміття або вигулювали

підстрижених стилістами цуциків у комбінезончиках у цих дворах, ніколи не могли йому сказати напевне, де потрібний будинок, хоча в

багатьох з них є навігатор, вони могли б просто подивитись, але.

Ганс фон Шмульц передає шифрограму в центр, Арсеній у

цьому впевнений, а це листування з дівчатами з сайту знайомств —

просто прикриття. Агнешка каже, що фон Шмульц — великий поет

та велична постать, він прийшов у баварську спілку письменників

з тацею віршованих роздруківок, відчинивши двері ногою, та спитав:

«Де тут приймають? Не називайте це виборами — це просто про-цедура голосування», і його одразу прийняли — жодного чорного

шару, наші люди не посміхаються навіть за касою МакДональдзу, бо посміхаються точно лише вороги народу, який план у «Водоспаді», найкращому творі Пушкіна? І потім розбір різних од, і більше нічого, оди Петрова-Водкіна, з усіх ненаписаних книжок це найкраща, Агнешка фарбує повіки червоними тінями, неякісні тіні більше не

імпортують у нашу державу, усі ці свинцеві білила й помади, нині

жити на світі набагато безпечніше, Агнешка думає про те, що Анамподест ніколи не був ласуном, навіщо ж він з’їв цей джем з вовчої

ягоди, який невідомо хто приніс і поставив йому під двері —

48

вочевидь, це якась пастка, таку банку просто викидають у смітник, або хоча б у вікно, або несуть на експертизу, а він навіщось намазав

його на білий хліб і почав їсти, родина — найтоталітарніший з усіх

соціальних інститутів, думає Агнешка, а дитина — найбезправніша

ланка в цьому ланцюгу, з’їдає шматочок сала з часником, бо це

корисно для імунітету, підходить до Арсенія та цілує його в скроню, цілком можливо, що у них щось вийде, але не зараз, бо зараз треба

розслідувати таємниче вбивство, дощить, тому що ти взяла сьогодні

парасольку, а не навпаки. «Ти знаєш, що фон Шмульц — шпигун?» —

питає Арсеній в Агнешки, вона недовірливо хитає головою: «Він

просто пише доповіді про свою роботу та відсилає тим, хто дає йому

гранти — він просто пише велику поему, точніше, роман у віршах, у формі карти метро, як Данте, на кожній станції зустрічається з

душами тих, кого зовсім не хотілося би бачити, але вони стовбичать

там і чекають на поїзд, котрий ніколи не приїде за ними, небезпечні

селфі, у процесі виготовлення яких на вас падають бетонні

блоки — це просто такий дивний спосіб антропологічного відбору, і взагалі, що це за слово — «селфі», краще казати «самозйомка» —

ось це якось по-нашому, навіщо ці басурманські незрозумілості з

вивертом, ну то й що, що слово коротке — в англійській мові всі

слова короткі, зате у них немає інверсії, а у нас є, ні, я не вірю, що

в англійській мові теж є інверсія, ну наведи хоч якийсь приклад».

Агнешка влаштувалася розповсюджувачем журналу «Флірт» офісами

за підпискою, щоб познайомитися з фон Шмульцем, бо інакше просто не знала, як з ним познайомитися — він викладав у них філософію

архітектурного постмодернізму, замість розповсюдження журналу

вона залишалася на позачергове чергування та робила стінгазету, завдяки чому завжди отримувала п’ятірки з улюбленого предмета, дао як стиль життя або маркетинговий прийом, Агнешка розуміла, що маркетинг більше не в моді, люди відмовляються від холодильників, які руйнують озоновий шар, та від пральних машин, які завдають

шкоди їхньому одягу з натуральних волокон, і надають перевагу

3д-принтерам, які скоро друкуватимуть меблі для Ікеї, Агнешка

розчулена такими перспективами, якби на цьому принтері могли

надрукувати їй фон Шмульца, який просто весь час намагається

переконати своїх студентів, що постмодернізм мертвий, так само як

і архітектура, і всі мають жити в спеціальних землянках у лісі, які

називаються бурдей, як українські фермери на першому етапі свого

проживання в Канаді, студенти радо сприймають ці ідеї, бо всі

49

вони — нонконформісти, пожити в землянці без телевізора й пральної

машини було б чудово, Агнешка мріє жити там разом з ним — так

вона довела б свою любов. Фон Шмульц питає: «Ти знаєш, що так

розпіарені дружини декабристів жили в досить шикарних умовах, там був такий салон, що дай Бог кожному, та й узагалі, скільки там

їх туди поїхало — одиниці, а більшість дружин одразу своїх чоловіків

покинули». Агнешка хоче їхати з ним, раптом фон Шмульц отримує

грант та їде в письменницьку резиденцію в подільський замок, Агнешка навчається в’язати віники, самотужки робить масло й сир, почувається так, наче потрапила в часи розвиненого феодалізму, фон Шмульц пише поему та відсилає її шматками замовнику, як

можна по цих розрізнених шматках судити про ціле, спить, укрив-шись картатим пледом, сама вирощує картоплю на балконі — так, тут є балкон, усе досить сучасно, обладнане, як п’ятизірковий готель, фон Шмульц пише й пише свої римовані доповіді, та відсилає їх

своєму невідомому адресату, поки Агнешка бачить кольорові

сновидіння, які зранку все одно забуває, скуповує магічні амулети, які допоможуть привернути його увагу, колись фон Шмульца

покинула дружина, або кохана жінка, тому що він мріяв про консер-вативну родину із взаємною повагою і чоловічим авторитаризмом, як він розповідав Агнешці, вона мліла від цих розповідей — чомусь

розчулювало, хоча ще рік тому вона ніколи не могла б подумати, що

її розчулюватимуть подібні речі, скоріше навпаки. Фон Шмульца

покинула дружина або кохана жінка — це вже несуттєво, він не зміг

отримати владу над тим, хто емоційно залежить від нього, написав

у своєму блозі, що сидить на березі озера, надто спився для того, щоб викладати філософію архітектурного постмодернізму, і більше

ви його ніколи не побачите, і справді Агнешка більше ніколи б його

не побачила, але він написав їй листа із запрошення приїхати до

нього у замок, вона зібрала свій рюкзачок і ось вона тут, ні, вони

сплять у різних кімнатах, за вікном іноді хтось б’є у тамтами, звідки

тут візьмуться тамтами, але звідкись же вони тут взялися. «Ні, це

не може бути він, — каже Агнешка Арсенію, — він не такий, йому

взагалі не до того. До речі, а ти знаєш, що Серафима насправді —

чоловік? Так, вигляд вона має досить жіночний, попри свій зріст

зірки аматорської баскетбольної команди, але насправді — це

просто сукня й перука, білява перука з пачіски, і різні домішки до

обличчя, не знаю, чому їй так подобається». Серафима фотографує

лише меблі, їй не подобається знімати людей — мертва меблева

50

природа набагато цікавіша, у деревині порпаються й вовтузяться

маленькі невидимі неозброєним оком жучки-деревоточці, роблять

такі маленькі дірочки в деревині, поки що жодної небезпеки, але

раптом меблі розвалюються на пошматовані залишки плоті, тому

їх треба обробляти спеціальними речовинами, які не дають дерево-точцям змоги вилізти на поверхню, вони назавжди залишаються в

своїй домівці-гробниці, такій старовинній пазуристій скелястій

стелі, на якій висить люстра з бульбашками. Серафимі подобається

бути жінкою, бо жінки можуть носити спідниці, та фарбуватися, та

прискатися такими масними п’янкими парфумами, і взагалі їй

подобається подобатися і не платити за рахунками, якось Анамподест

запросив її на вечерю з червоним вином та восьминогами, вона

погодилась, бо їй чомусь стало цікаво. Він нагадував великого жука

ще не визначеного науковцями виду, який обмацував її постать

своїми пухирчатими мацаками, знаходить магічний кришталь розбитого дзеркального бокала в її правій долоні та виймає його жвалом, чи що там у нього, Серафимі дуже цікаво, але водночас страшно, стосунки між чоловіком і жінкою — це надто природно, а вона надає

перевагу штучності, саме тому вона не зовсім жінка і зовсім не

чоловік, але Анамподест у це все одно не повірить, він прямолінійний, як травневий шторм на Чорному морі, йому ніколи нічого не

доведеш і не поясниш, Анамподест починає читати свої вірші, бо, зрештою, він все ж заслужений поет Якутії, нагадує канарку, яка

співає без слів, або папугу, яка повторює слова, незрозумілі для неї, так виразно і з таким напором певності, що йому починаєш вірити.

Маленький хвилястий папужка, але ж папужки не розмовляють

навіть самі з собою, їх неможливо нічому навчити. Серафимі швидко

набридає вся ця маячня про безмірну й безжальну любов до рідного

краю, який чомусь називається малою батьківщиною, наче у

людини є декілька батьківщин, і одна з них така велика, що знаходиться поза межами розуміння, батьківщина Серафими — це її

фотоапарат, і подібні заяви часто ображають почуття тих, хто вірить

у невидиме, потойбічне й розлите у повітрі, Серафима вдає, що їй

душно і взагалі вона прагне піти геть, Анамподест не збирається їй

в цьому перешкоджати — він надто занурений в пережовування

фактів своєї біографії в римованій формі, лише іноді виринає його

голова, вкрита ряскою та вареними пухирцями шкіри восьминога, Серафимі хочеться натиснути на цю голову та не відпускати її доти, доки не підуть мильні бульбашки поверхнею озерної гладі, вона

51

хоче жити в Озерному краї, водоймами якого плавають такі цікавезні

покручі, досі не досліджені науковцями, але вони бувають набрид-ливими, тягнуться жвалами до шиї, кажуть: «Ми з древньої

безсмертної касти вампірів, зараз ми тимчасово належимо до

вегетаріанців, але нам усе одно потрібна твоя прозора риб’яча кров, просякнута хлором, тут уже нічого не поробиш». Серафимі подобаються нічні марення подібного штибу, іноді вона втішає себе тим, що насправді їй кимось пороблено — саме тому знайшла оті пасма

та яєчну шкарлупу на порозі, звідки ще вони б там взялися, їй

подобається ця думка — звичайно, саме через це вона не може

влаштувати своє особисте життя і знайти гарну роботу, яку-небудь

синекуру в глянцевому журналі, їй кажуть, що ринок реклами просів

і далі буде ще гірше, але вона вірить лише своїм очам кольору

риб’ячої луски, яким так боляче дивитися на сонце навіть через

закопчене скло. Колись їй подарували сервіз на сорок персон на

весілля, яке не відбулося, просто не мало місця, хоча були розіслані

запрошення невідомим та маловідомим несвідомцям, і в ЦУМі

залишили перелік речей, які хотілося б отримати на це весілля, але

з усього переліку Серафима отримала лише цей сервіз на сорок

персон, який займав надто багато місця в її серванті з дверцятами, що дзвінко дріботіли, коли повз будинок проїздив трамвай, майже

все місце в цьому замацаному мільйонами пальців з однаковими

відбитками серванті, на який більше не вистачає поліролю.

Анамподест більше не декламує вірші, він замовляє через покоївку

суп харчо і з апетитом його їсть, болгарський прозаїк Богуміл

Ангелов заглядає у двері, коли покоївка їх трохи відчиняє, та йде

далі коридором, цей зацікавлений ентомолог людських душ. Арсеній

знаходить у речах Анамподеста розписку про здавання в оренду

Предмету Договору, хоча про який саме Предмет йдеться, з тексту

розписки незрозуміло. Та й де сам Договір — теж незрозуміло.

Альпініст прокидається десь у печері разом зі своїм собакою та з

якимись двома незнайомими людьми, один з них теж прикований

до скелі, а інший — у залізній масці з детонатором, яка вибухне, якщо в пошуках допомоги він перетне червону лінію. Заслужений

поет Якутії дуже хоче бути знаменитим, давайте тепер пограємо в

таку гру — уявімо чотирьох людей — одного чоловіка, у якого було

сім дружин, так, майже як у славнозвісної Синьої Бороди, якщо не

брати до уваги той факт, що Синя Борода насправді був маршалом

Франції, який шукав еліксир вічної молодості та філософський

52

камінь, заради чого звелів викупити в батьків багато хлопчиків і

дівчаток, і що з ними було далі, нікому не відомо — так от — один

поет — Синя Борода, одна жінка, яка раніше була чоловіком, точніше, істотою з якоїсь причини чоловічої статі, яку він колись зустрів біля

вітрини з цікавими цукерками та велетенською солодкою ватою, яка

насправді зовсім не солодка й залишає на язиці той самий присмак

асептичної вати з твого дитинства, змішаної з йодом, він відчував

себе справжнім йолопом, коли дивився на цю істоту, з цією ямочкою

на підборідді, що так облизувалася подумки, роздивляючись ці

фантики пастельних тонів із зображенням піонерів, які роблять

незрозуміло що — чи то перевіряють, хто з них сильніший, бо

комунізм — це молодість світу, і будувати його молодим, чи то

вовтузяться в якомусь болоті, ці мікоянівські ковбаси й жерстяні

банки з консервами, радянське шампанське, апельсини з авоськи, стільки ніколи не отримував у своєму нищівному для шлунку

пайку, хотів би зробити щось приємне цьому хлопчині, подарувати

якусь цукерку або конфеті, цукерковий хлопчина, який розтане

одразу, як тільки до нього піднесуть цей цілющий електрофорез, який замінює літнє сонце, покоївка принесла йому фрапе, він зовсім

не міг їсти, ні, точніше пити — просто вилив їй на фартух, цей

картатий фартух, тепер її звуть Анастасія, іноді вона вдає з себе його

покоївку, зовсім не говорить російською, каже — як можна говорити

мовою твоїх убивць, не може вимовити жодного слова, він уже й

ласкою, і тортурами змушував її згадати себе колишню, у цій смішній

синій шкільній формі, як вона мріяла скуштувати хоча б ковток

шампанського — щоб бульбашки вдарили в голову і назавжди

залишилися там, і щоб завжди випрасувані до неможливої рівності

манжети, але просто не може вимовити жодного слова, скільки б її

не запитували біля дошки, хто відкрив цей пролив, або он ту затоку, і де, взагалі, вона знаходиться на карті, соромно не знати, вона

прокидається в холодному поті, завдячуючи тобі, я весь час пам’ятаю

ці уроки географії. Гуляє в Одесі, немов по Індії, кажуть по зомбо-ящику: «Ergo et en Arcadia», повторюєш за ними незрозумілі слова, які звучать так приємно. Отже він каже — пограймо в таку гру: нас

тут четверо, і один з нас убивця, один — агент невідомо якої розвідки, якому більше немає що доповідати в центр, усе рухається по колу, бо коло — це основа життя, ні, насправді треба казати ерго сум, у

тебе ж були пари з латинської мови в університеті, відчував себе

якимось п’ятидесятником, який розмовляє невідомою мовою, і всі

53

навколо розчулені та хочуть подати тобі декілька мідних копійок зі

стертим зображенням Георгія-переможця-зміїв, та ця Царівна-Зміївна, яка оплітає його своїм хвостом з перламутровою лускою.

Червива луска Чорноморського узбережжя, життя є сон — каже

болгарський прозаїк Богуміл Ангелов, мабуть, ти все-таки закоха-лася в цього пройдисвіта, інакше навіщо змінювати стать, статеві

стосунки — взагалі річ зовсім непевна, сьогодні ти, а завтра хтось

інший, тому краще хай усюди будеш тільки ти, на всіх портретах

витончених зірок Золотої епохи Голлівуду, чи то пак Боллівуду, бо

зараз це значно більш актуально, мільярд мешканців комунальної

квартири набирають такого незручного вигляду в цих картонних

коробках, вештаєшся сходами туди-сюди, думаєш, який п’яний Ешер

побудував за своїми кресленнями цю п’янку конструкцію, розша-рування кахлів на стелі чи на підлозі, тому що більше не зрозуміло, де стеля, де підлога, вона пнеться туди, щоб побачити, що він там

робить на горищі з телескопом — справжнє дитинча, думає з ніжністю

вона, чоловіки — це просто твої діти, яких у тебе ніколи не буде, пригорнути й приголубити, а потім викинути на смітник, хай

замерзають там, мов приблудні кошенята, або під машиною — як

вони роблять це на машині, такі мініатюрні жінки, які не ослизають

у безодню, підкладають під ніжки шафи такі товстелезні тлумачні

словники на кшталт Брокгауза та Ефрона, вона дивиться в тебе і

нічого там не бачить, ця безодня вічного тлумачення написаних слів, не бачить нічого, але силкується зрозуміти, отже заслужений поет

Якутії Анамподест Шварценберг закоханий в дівчину, тінь якої у

вітрині він колись бачив у формі хлопчика в шкільній формі та з

портфелем — тоді ще були портфелі, але на них уже наклеювали

таких милих Міккі-Маусів, такі пошарпані коричневі портфелі зі

замінювача шкіри, але вона — уже не він, він просто купив тоді

ромову бабу, в часи вічного дефіциту тепла ромова баба теж

згодиться — це навіть дуже приємно, він силкується згадати, де

бачив її раніше, але не впізнає ці риси, вдало розтиражовані

мільйонами примірників глянцевих журналів для підлітків будь-якого віку, вона не хоче нічого розуміти в цьому житті — воно їй

просто не до смаку — просто фарбує повіки-губи-нігті — такий

французький манікюр, бо нігті мають бути доглянутими, інакше

приходиш на якусь фірму, а у працівниць — хатніх домогосподарок

у охайних фартушках — просто недоглянуті нігті, і в тебе виривається

зойк розпачу, і ти вже просто не знаєш, як діяти далі в цій нестандартній

54

ситуації, скільки ти себе знав, ти завжди грав якусь роль, саме через

це актори втрачають органіку в реальному житті, грають роль, яка

їм не пасує, але так само переконливо, переконують себе та інших

у невдачі ще однієї спроби, кровожерливий автор п’єси розсаджує

їх колом, змушує вимовляти якісь слова: «Доброго ранку. Мене

звати Отто фон Шмульц, поет і алкоголік, мешкаю на задвірках

невідомо якої імперії, бо все настільки переплелося за стільки років, просто вавилонське стовпотворіння народів, від слова “стовп”», Олександрійський стовп Олександрії, пишу невідомо якою мовою, насправді зараз у моді верлібри, їх легше перекладати, вони змушу-ють замислитися над речами, яких взагалі не існує, і нікому не

спало б на думку замислюватися над ними — наприклад, кохання, його визначення апофатичне, усі знають, як погано, коли воно

відсутнє, але ніхто не замислюється, що ти будеш робити, коли з

тебе викачають усе повітря і ти перетворишся на кульку без гелію, на самотню кульку, яка лежить, вдрукована в асфальт, перехожі

наступають на неї своїми конвертами, вони взагалі люблять лише

наступати, ці варвари Нового Середньовіччя, пращі та стріли, бом-барди і машини для метання вогню, вогню й полум’я, тут ми пере-ходимо до його джерела. «Доброго дня, мене звати Агнешка — це

ім’я, яке не зобов’язує ні до чого і нічого не означає. Його не

можна вставити в жодне прислів’я, розбити на склади, зосередитися

на ньому й медитувати, поки не настане ранок або поки не прийдуть

сусіди з дешевим вином Молдавії, так, колись там теж були дешеві

непоживні вина, але це вже якась антиреклама, не ті, хто володіє

інформацією, володіє світом, а ті, хто її створює, мене звуть Агнешка, але я більше не впевнена в цьому, з того часу, як він подивився на

мене своїми сірими очима з цятками на роговиці». Якого кольору

були цятки, я не зрозуміла, але це було вже не важливо, коли є

можливість говорити, краще нею скористатися, отже, я підійшла до

нього і заговорила. «Овва, ви вмієте розмовляти? Не очікував цього

від такої красуні», — щиро здивувався він. Мені було неприємно це

чути, але я проковтнула навіть таку образу, бо від нього була готова

прийняти будь-яку отруту — чар-зілля в шкалику для шоту, який

треба випивати одним махом, інакше почнеться гикавка, мабуть.

Зачарованість мовою ще нікого не доводила до добра, ми стали

більше ніж чоловіком і дружиною — поетом і секретаркою, насправді

невідомо, які в поета можуть бути секрети, особливо якщо він

інтимний лірик, але непересічна особистість вимагала вічної втоми

55

від сірої буденності, він міг отримати що завгодно, але зробив саме

такий вибір — жити у замку зі мною. Ні, до чого тут архітектура — це

був просто привід. Точніше, привид. Ви знаєте, що в замку мешкають привиди? Коли роман закінчується, його так шкода відпускати, відпускати свою дитину у світ, там з ним може статися що завгодно, а зараз він належить лише тобі, формуєш його за своїм образом і

подобою, і жодних образ із будь-якого боку. А як він там без тебе.

І коли треба ставити крапку? Ти думаєш, що тобі підкаже якесь

особливе шосте чуття, але такі романи пишуться вічно — ніколи не

відпускала б його хвилясте волосся, вирвала б пасмо на пам’ять, і

щоб більше вони ніколи на цьому місці не росли, хай залишиться

ця мітка, але він завжди буде подобатися жінкам — він ізз тих, хто

завжди подобається, яка б відсутність зачіски не зіяла неприродно

у нього на голові, їм подарували два квитки в театр — хтось не

захотів іти на «Короля Ліра», отже квитки віддали їм, хоча можна

було продати біля входу, адже люди сиділи в проході на приставних

стільцях, їм дісталися місця в різних рядах, вона просто дуже боялася, що він піде і вона ніколи його не побачить, як той герцог, якому викололи очі і він більше не міг читати газету, соромно

зізнатися в цьому, але вона не знала сюжету п’єсі, бачила якісь

епізоди зі старого кіно, але вони ніяк не складалися в цілісну

картину, а зараз у неї просто не було сил слідкувати за сюжетом, вона вигадувала варіанти розвитку подій, які могли б задовольнити

її уяву, він випив трохи коньяку в буфеті, або він випив занадто

багато коньяку в буфеті і притиснув її до себе так гаряче й пристрасно, як там навчають зображати пристрасть у театрі, і вона

просто зомліла, не зважаючи на жодну сценографію. Але ні, дикий

олень відвіз її на край світу і полишив там, вона сидить десь в тундрі, або де там мешкають дикі олені, і перебирає в пам’яті всі можливі

та неможливі варіанти, кохання ніколи не проходить і залишається, коли ти покинутий напризволяще — якісь перебірки плоті навколо, нічого не навіює ніщо, не виринає на поверхню. Поет — це завжди

шпигун, його вторинність відносно цієї тундри просто вражає, он

хтось тягне за собою велетенський шмат білочки — мурахоїд якийсь, чи що, тварини в жодному разі не цікавіші за людей, хто сказав, що

я більше люблю тварин, вона сидить там і дивиться на мох, бо в

дитячих атласах вчили шукати Північ за мохом, але вона ніколи не

розуміла того, що їй дасть знання місця розташування Півночі, ще

шукала на небі Чумацький шлях, ковш Ведмедиці — заворожували

56

ці назви, він покинув її тут і поїхав додому на таксі, вони всі чинять

так врешті решт, і нічого тут не поробиш, ні, вони не винні в

цьому — така в них природа, просто жінки дуже погано орієнтуються

в просторі, тому хай розраховують лише на себе, це кара — їхній

просторовий кретинізм, сидить тут на якійсь лавці, укрита пледом

з сусідньої кав’ярні, просто хтось пішов у кав’ярню, а потім виніс

з неї плед, і що ж тут поганого, якщо вона все одно зачинялася, і

ось тут сидить вона, як вічний безбатченко й безхатченко, людина — це

острів, острів на асфальті. Такий острівець безпеки, який ніколи не

омине жоден автомобіль, вона хотіла б забути його, але він увесь

час повертається до неї, миготить фарами, розповідає смішні історії

з життя. Не настільки ж вона дурна, щоб повірити йому, розповідала, що не можна носити сорочки з брудними комірцями, бо що поду-мають люди. Доброго вам ланчу, добродії, я — Анамподест Шварценберг, насправді теж алкоголік, але зчудований не спиртовмісними

рідинами, як вам могло б здатися, на перший погляд, спирт дуже

швидко випаровується, ти сидиш як дурень і дивишся на цю жінку, і ось вона вже більше не фея, якщо колись нею була, але куди тепер

її подіти, стільки разів навідувався до РАГСу, що навіть просто забув

тоді дорогу — це називається «витіснення», а їй було так самотньо —

насправді це просто благодійний внесок, чому б не зробити добру

справу, таке собі волонтерство, вона казала, що ми зустрічалися

раніше, але я нічого такого не пам’ятав, це просто якісь грайливі

натяки на непрозорі обставини, бо у своєму житті я зустрічав дуже

багатьох жінок, і всіх їх досі кохаю, можете мені повірити. А вона

досі досить мила дівчинка, ніхто не дає їй більше як тринадцять

років, як би вона цього не хотіла, тіло чинить якийсь незрозумілий

супротив, майструє перепони між собою та світом, які ніхто не може

подолати, я намагався, але тіло живе своїм життям, і вмирає теж

своїм життям, і ніхто йому тут не вказівник, думала, що вона надто

мила для цього світу, а іншого все одно немає, хто б там не вигадував різні дрібниці побуту, ось цей джем з вовчої ягоди — павутиння

на розі, намазуєш його на хліб і їси, думаєш — яка вона дбайлива, нерозбещене дівча, варить ці речі під брендом «з бабусиного льоху», закриває їх такими автентичними папірцями зі шкільного зошита в

косу лінійку та зав’язує таким розбурханим мотузочком, потім так

приємно відкривати, почуваєшся потворою, яка користується плодами чужої праці, на які не має жодних прав, адже вона хоче зробити

тобі щось приємне, жінки завжди хочуть зробити щось приємне, 57

так і шукають зручну нагоду, ти ж не можеш їм це заборонити, звик

до масляних фарб твій перевізник, і нічого не можна тут удіяти, і

до цукерок для діабетиків, які не на фруктозі, і теж нічого не можна

тут удіяти, хотів прикипіти до неї всією своєю ницою душею, але

неможливо, надто соромно і взагалі вона просто дурна, яка розумна

жінка захоче варити тобі джем і зав’язувати мотузком, вовтузиться

там з ним цілий день, співає пісні невідомої поп-групи, так і чекаєш, що зараз попросить у тебе скальпель, щоб розрізати яблуко навпіл, серед них уже давно немає нікого живого, але досі силкуються

вдавати з себе спільноту людей, які на щось сподіваються, влітку

варити варення, взимку його їсти, а потім доведеться їсти бите скло

замість муки, що вони тоді згадають про своє варення і гриби, зараз

би ці запаси, багато пишуть на фейсбуці про такі речі, хотілося би

стати першим блогером, бо зараз ніхто не сприймає довгі тексти, якими короткими вони б не були. Доброго вечора, мене звати

Серафима-Серафим, так — саме невідомо, в якому роді до мене

звертатися, я в будь-якому випадку не ображуся, тому це дуже зручно, коли він уперше побачив мене у склі вітрини, мені було вже шість

тисяч років, надто вже мабуть підстаркувата (так, для зручності буду

говорити про себе як про жінку), подарував мені ромову бабу, хотілося

б, щоб щойно з пекарні, з такої французької міні-пекарні, в якій

зранку купують свіжі круасани й гарячу каву в паперових стаканчиках, каву, яка потім виливається на дорогу дизайнерську сумку з

кагуару або казуару, і можна подати позов до суду на того, хто

наливав тобі каву в цей стаканчик-нерозливайку, каву, чорну, немов

чорнило, окрім цього не пам’ятаєш зовсім нічого, бо ці сновидні

бажання загромаджують пам’ять, наче її ніколи у тебе й не було.

Потім раптово змінюєш стать — так, поміж інших справ, наче схо-дити одного разу до косметолога, ці усміхнені тітоньки, які тихо

тебе ненавидять, скільки б ти їм не заплатив, якщо більше — це їх

навіть ще більше під’юджує, силоміць змушуєш себе не думати про

нього, але він тебе все одно не впізнає, зірка Маїр на петлиці, ходиш

біля його будинку, іноді тягне зіграти в футбол консервною бляшан-кою, але більше не можна, або заховатися в цю бляшанку, і щоб

ніхто більше тебе не бачив, але він просто не підходить до вікна, і

не бере слухавку, можливо, його там просто немає — так, рольові

моделі змінилися, ти просто випадаєш з цього модельного ряду, носиш його кам’яне серце у своєму медальйоні — нагромадження

жахів, але просто уламок, бо повністю воно там не вміститься, немає

58

повісті, сумнішої за відсутність його, чи то полізти до нього водо-стоком, колись такий номер вдавався в цирку нічних примар, але

він там, мабуть з іншою, коли знайомі кажуть: «Він тут мешкає

поряд, підемо наскочимо несподівано в гості», тобі дуже кортить

погодитись, але водночас думаєш, як відкараскатися від цієї

пропозиції, почуваєшся королевою невдалого паркування, він так

багато знав про тебе, і ще більше здогадувався, але йому було

нецікаво, ти дуже хотіла, щоб він повернувся до тебе, але ніхто не

знав, яка ти насправді, тому до кого повертатися, теж поставало

перед ним питання, місто колекціонерів значків з написами

невідомими мовами — Сарапул, це дуже далеко, але я не маю жодної

гадки, де, якби запропонував, я б не поїхала до нього, немає чого

мені робити — їхати з ним, пробиратися повз ці потворні терикони, занапащені підземною лихоманкою й землетрусами, кроти, які

риються на смітниках і не бачать жодної різниці. Доброї ночі, мене

звати Богуміл Ангелов, я зовсім не п’ю, ані краплі — це не корисно

для здоров’я, і волів би зовсім його заборонити, цей алкоголь, будь

моя воля. Але я уклав з ним угоду — певна кількість жінок, після

якої він переходить у моє повне розпорядження, він ніколи не

рахував цих жінок, жартував, що у нього проблеми з арифметикою, але саме ця жінка стала останньою в переліку — більше я чекати

не міг, скільки бонусів можна йому надавати. Смішно те, що він

справді в неї закохався — радше через її кохання до нього, усі ці

джеми та смішних ведмедиків із шоколадними сердечками — це

було так мило, що він не міг не розплакатися вночі, насправді він

був у душі романтиком, як і всі циніки, але мені не потрібна душа

романтика — вона надто прісна та мало поживна, що я буду з нею

робити. Навіть просив її поїхати з ним в Сарапул, не розуміючи тієї

простої речі, що не мир, але меч несе кохання у світ уже стільки

тисяч років — шість з половиною тисяч років, якщо бути точним, — і

ніякого миру більше не буде в його по-дитячому цинічній душі.

І що ніколи вони не заховаються від цього світу у своєму Сарапулі, просто здитиніють там зовсім, отже я забираю його душу просто

зараз, а потім не знаю, що з нею робити, вона тепер така — з чер-винкою сумнівів. Арсеній бачить, що вже світає, і закриває книгу.

Еллі прокидається в Сарапулі в картонній коробці від сім’ян, невідомо, звідки вона знає, що це Сарапул, і взагалі звідки знає цю

назву, але внутрішній голос і мушині цяточки на шпалерах підказують, 59

що це саме так і є. Ще тут літає міль, дуже багато молі, якби Еллі

була ондатрою, їй довелося б непереливки, але зараз їй пощастило.

Самотність стосується лише людей, яким не цікаво з самими

собою — у всіх інших цей стан зветься усамітненням — думає Еллі

й виливає на тацю з гостівськими квіточками бузкового кольору

весь бальзамічний оцет зі своєї чарки, хіба можна терпіти цю

людину, особливо коли вона хильне лишку, помираю, щоб не

вчинити вбивство — читає в програмі телепередач. На верхньому

березі річки Ками, по трасі Р322 привезли її сюди в коробці з-під

мокасинів фабрики «Скороход», дуже довго везли її сюди, щоб вона

присвятила себе грі в ляльковому театрі, і поставити Олександр

вирішив чомусь саме Фауста, але у сучасній інтерпретації, їй казали, що тут виготовляють дуже прийнятні меблі, можна придбати чехос-ловацький гарнітур, навіть не потрібно цілий рік стояти в черзі, Еллі

радіє своєму новому коханню, завдяки якому бачить так багато

цікавого на цій землі, усім цим яткам з восковими фруктами відтінку

скорботи або скорбуту, самотність більше не має до тебе жодного

стосунку, ця перенаселена й перенасичена сенсами самотність, Олександр повертається з роботи рівно о десятій, вона не має жодної

гадки, ким він працює і звідки повертається, можливо, він просто

вештається містом, що вкрите вічнозеленими від шкідливих викидів

у повітря снігами, і займається моржуванням у міжконтинентальних

водах, біля яких стоїть страхітливий плакат «Заборонено», ось і все

його кохання, але ж він завжди повертається саме до неї, і цього

нікому не відняти, ці різдвяні картки з карамельними янголятами й

поздоровленнями нерозбірливим почерком. Бере цю картку і читає:

«Прийшли на сніданок. Тут жахливо. Ніколи сюди не ходіть. Мікро-сніданок із двох яєчень і кава зайняли 55 хвилин і зіпсований настрій.

Для старту нам взагалі не подали сніданкове меню. Мою яєчню, яка

мала бути з грінками, подали без грінок. Нас обслужили пізніше, ніж компанію, що прийшла після нас. Ми сюди більше ніколи не

повернемось. Шкода, бо рік тому тут було ОК». Раптом Еллі бачить, що поряд лежить тіло. Або радше Тіло з великої літери Т. До нього

підключені крапельниці та клапани, нерозбірливе Тіло, Еллі

потрапляє в його свідомість і розуміє, що потрапила сюди завдяки

феназепаму, сюди — це в кімнату розміром з картонну коробку з

квітчастими шпалерами, це примусове трирічне відпрацювання для

випускників неелітних вишів, які сидять у офісі з білими стінами й

увесь час когось тролять, і цей тролінг можна вважати метою цілого

60

життя, безглуздого життя в мережі квестів, квест — це від слова

«запитувати», принаймні, щось пов’язане з цим, Еллі воліє жити в

пеньку і ніколи не працювати в офісі, щоб не мати нічого спільного

з історією свого життя, бо врешті решт доля будь-яка могла б бути

її долею, і від багатства цього вибору її нудить, раптом Тіло ворушиться, Еллі дивиться на нього і їй спадає на думку, що Тіло хоче

рухатися в якомусь певному напрямку або це просто фантомний

біль, неможливий для істот, які більше нічого не відчувають одна

до одної. у кімнату заходить європейського вигляду та способу

догляду за волоссям гід і група пристосованих до життя за умов

вагомості осіб незрозумілого віку й непевної статі, дівчинка в

чорних джинсах тягне за собою на повідцю Смішарика-Бараша, дівчинка страждає на гикавку, якої просто неможливо позбутися за

допомогою жодного лимонаду, який виготовляють на фабриках

Третього Рейху, він виливається з готичних синюватих труб, у які

трударі вливають синьооку нафту з квіточками бузку, вона уявляє, що в нутрощах Бараша захований мікрочип, за допомогою якого

сили зла слідкують за нею, промовляють до неї різними рівноцінно

улесливими голосами, як серденько моє розвіяне понад Мордором —

повернися до мене, вона не хоче нічого відповідати, бо відповідь на

таке запитання суперечить Конвенції про захист прав дитини від

насильства середньовічної обструкції народних колективів виконавців

сороміцьких пісень, вона пнеться поперед інших учасників цього

хороводу, щоб подивитися на Еллі, яка сидить на підлозі в невідомо

чиїй квартирі в Сарапулі, гід-екскурсовод-відмінник праці й

оборони — запитує у тих, хто зараз перебуває під його всебічною

владою: «І як, на вашу думку, ця бідолашна дівчинка Еллі, яка

набідокурила понад будь-яку міру та не знає, як виїхати звідси, позбутися тягаря у вигляді цього чоловіка, який просто любить

співати пісні на публіці й нюхати кокаїн, у вас на це лише година, після чого замок заклякне й усі ми залишимося тут назавжди, а мені

не надто кортить залишатися тут і крутити педалі цього вічного

комп’ютера на міжнародному фестивалі марнославства, от бідося» —

каже він, як ти потрапила сюди, за тридев’ять земель, у тебе є лишень

година для того, щоб знайти ключ, раптом Тіло починає поривчасто

дихати, Еллі занурює руку з браслетом, пластмасові бульбашки на

якому символізують літеру М, нанизану на якусь дешеву гумку, у

його нутро й дістає той самий ключ, який більше нікому не потрібний, телефон дзвонить, поки що стиха, Еллі не впізнає свій рингтон, бо

61

вона завантажувала його ціле життя тому назад, просто зателефо-нувала кудись і попросила, щоб їй завантажили мелодію «Ніколи

не народжуйся красивою», аналітика має з’являтися негайно, у той

самий день, у який відбувалася подія, у крайньому разі — наступного дня, інакше ніхто вже не пам’ятатиме, до чого це і про що, тут

напрошується аналогія з дітьми, які гірко плачуть через свій м’ячик, який потонув у цій сірій калюжі під час святкування Курбан-Байраму або проведення марафону зомбі, а через пів години вже

знову радісно сміються, будьте як діти — каже вона собі, і ця дівчинка

зі Смішариком-Барашем, яка мріє про вишневий чізкейк без

випікання, бо дуже часто відключають світло в цьому п’ятиповерховому

цегляному будинку, схожому на хрущовку, вона так давно не бачила

хрущів, просто забула, який вони мають вигляд — єдине безсмертя, яке ми можемо запропонувати один одному, моя Еллі — це курені

з картопляного лушпиння, які так корисно відварювати в кип’яченій

воді й потім пити цей відвар, у школі вона могла отримати золоту

медаль, таку шоколадну золоту медаль у золотій фользі продавали

на автобусній станції, на якій ніколи не було людей і ти завжди

почувався єдиним пасажиром, якимось безправним через те, що

більше ніколи нікому не потрібно нікуди їхати, вона зазвичай

закусувала цією медаллю пиво «Жигулівське» — єдиний сорт, який

тоді був у продажу, — з динаміків лунала незмінна пісня групи

«Фристайл» «Ах, какая женщина», в морозиві, яке подавали в

пластмасових креманках, завжди можна було знайти погано

пофарбоване хною напівсиве волосся, яке повністю відбивало в неї

апетит, але вона вперто продовжувала їсти, щоб виростити в собі

штучним чином цю пристосованість до буденного життя, притаманну

представникам її виду, предмет її вродженої заздрості, ніколи не

можна буде досягти цього, тільки через повну втрату чутливості, що, звичайно, робить тебе невразливою, але більше не зрозуміло, чи живеш ти взагалі, і коли приїде автобус, який відвезе тебе в

повну забобонів заасфальтовану столицю. Олександр каже телефоном, що сьогодні він прийде додому разом з гостями, які, взагалі-то, приїхали здалека, тому їх треба прийняти з усією гостинністю, якою

так славні слов’янські народи, Еллі воліє викинути слухавку у вікно, під вікном ходить якась жінка з дитиною в колясці, дизайнерське

рішення якої передбачає перебування немовляти в теремку, взимку

теремок трансформується в рукавичку, їй завжди буде тепло, і

раптом з неба падає слухавка, просто їй у лоб, цій дитині, яка спить

62

і думає про те, що ось доживемо до постмодернізму, і хтось там

говорить у цій слухавці про те, що зараз він приїде додому з

отаманом Судоходовим та його почтом, з коронованим володарем

Чорної та Біловодної Русі, хто там бачив востаннє ту чисту воду у

водопроводі, колись вона купила фільтр, спеціальний вугільний

фільтр, у який необхідно наливати воду, після чого вона відстоюється

кілька годин і наливається якимись спеціальними соками, наповнюється нетутешньою чистотою, потім пила цю воду, наче

освячену бузковим оцтом, перетворену на кришталь, але ось уже

дзвонять у двері. «Ну добре, ми пішли додому, квест пройдено», —

каже гід-екскурсовод і відчиняє двері від чужої квартири своїм

ключем, дублікат якого він колись зробив, коли пішов від дружини, дружина просто дуже любила вирощувати резеду в кашпо, він не

розумів це слово «кашпо», перевертав його на язиці, зігрівав на

піднебінні, але воно все одно ніяк не вкладалося в його уяву, щось

таке сире й м’яке, для прихильників сироїдіння. Він прожив з

дружиною в цій квартирі сім років, квартира була успадкована від

дідуся й бабусі, які померли в один день з різницею в п’ять хвилин, про що навіть написали в розділі «Надзвичайні історії кохання»

примірника яскравого представника жовтої преси — він навіть

колись пам’ятав, за яке число, але ніхто вже не пам’ятав, чиї це були

дідусь і бабуся, настільки вони зріднилися один з одним, і коли він

вирішив піти від дружини з її кашпо та засушеним у формаліні

(якийсь анахронізм або тавтологія, оскільки формалін — все-таки

рідина, але його ніколи не збивали з одного разу обраного шляху

подібні дрібниці) опудалом латимерії — так, вона віддано любила

незрозумілі, але красиві слова, він ніяк не міг розділити з нею цю

її любов, але під час медового місяця хоча б намагався зрозуміти, зараз він дивиться на Еллі й думає: «Бідна дитина, скільки їй ще

доведеться пережити поруч з цим Олександром, який любить зовсім

не її, а її кохання до нього та свої нігті з французьким манікюром, така нерозбірлива у стосунках особа, заїхала за ним у таку далечінь, але вже надто пізно, туристам потрібно повертатися у свій готель, куди перестають пускати після одинадцятої години вечора, завтра

їм потрібно піти на виставку старовинних мережив, такі вицвілі

жовті від осіннього сонця мережива, мов жовте листя на асфальті

цього міста, в якому ніколи не сходить сонце та ніколи не тане жов-тушник — сніг кольору вітаміну С, отримували в школі такі жовті

вітамінки, по три штуки на одну душу, так фарбували руки, солодкі

63

пальці, які все одно не можна було облизувати, бо на пальцях

занадто багато колонізованих бактерій, а вітамінки хотілося просто

викинути, подивитися, як вони закотяться у щілини між паркетинами, намазаними каніфоллю, я думав, що каніфоль — це щось для скрипки, у підсобці серед усілякого мотлоху, на якому цілував її з острахом, бо серце заходилося й коліна, намазані зеленкою, визирали з-під

картатих шортів, що зовсім не збуджувало уяву, і вона теж не знала, що з цим усім робити, тоді ще не було глянцевих журналів для жінок, на обкладинці яких зірки зарубіжного кінематографа оманливо

формулювали однією фразою сутність своїх стосунків з чоловіками, продюсерами й глядачами, іноді це було одне й те саме, але ніхто

не наважувався в цьому зізнатися. Моя Еллі, ти так схожа на цю

дівчинку, яка вже давно заміжня, її чоловік співає в туалеті, хоча не

знає жодної ноти, така марнославна впевненість у власних силах, ні, він зовсім не пнеться у всесвітньо відомі співаки, бо незнання

нот не звільняє від відповідальності стакато, але вона дивиться на

нього з ніжністю, коли він спить, і удає, що задоволена цим своїм

утіленням. Отже, Еллі, не наслідуй її приклад», і зачинає двері за

дівчинкою зі Смішариком-Барашем на повідці, яка просто мріє про

чупа-чупс і сердиться через те, що в її руку кладуть якусь прожо-вану іриску з тисненням фантика, який просто неможливо віддерти, не пошкодивши поверхню солодкої маси. Еллі почувається Гретою

в картопляному будиночку, якій заморозили ніжки в рефрижераторі

й вона тягнеться до льодяникового віконця, щоб відкрити фіранку

із солодкої вати, яка виявляється звичайною асептичною ватою з

магазину канцтоварів, так часто відправляли її туди перед першим

вересня, щоб вона купила собі ручки й пензлі з білячого міха, вона

уявляла собі це так, що це просто хвіст білки, який прискіпливо

тримається на шматку деревини, ось такий маленький білячий

хвостик. У ті роки тотального дефіциту коштів білячий пензлик

робив помітну дірку в кишені, тим більше, що вона не любила і

зовсім не вміла малювати — це мазюкання розбавленою водою

аквареллю не робило честі їй як знавцю та поціновувачу творчості

Гойї та Караваджо (у протилежному хронологічному порядку), не

кажучи вже про прерафаелітів, нічого в цьому житті не робило їй

честі, тому вона вирішила влучно вийти заміж, а Олександр так

гарно співав під акомпанемент синтезатора, поки отаман Судоходов

розмазував по клавішах свій кокаїн, щоб вдихати його через стодоларові

купюри. Еллі хотіла б отримати фінансову компенсацію від цього

64

отамана, який страждає на селфі-залежність та, очевидно, потребує

допомоги психолога, за весь розбитий богемський фарфор виробництва Сарапульської фабрики м’якої іграшки, але їй було його

шкода, чорно-білі знову наступали по всіх фронтах, єдиний при-хисток отаман Судоходов міг отримати в їхній однокімнатній

квартирі, у якій розташувався з усією зручністю, Олександр подавав

йому попільницю, в котру він поклав золоту рибку, яку залив крутим

окропом з вкритого іржею чайника, та різні інші необхідні в

повсякденному побуті речі, Еллі весь час мерзне в цій країні вічного

льоду та скаржиться на проблеми центрального опалення, бо хтось

поставив собі нові батареї без дозволу ЖЕКу, в них зірвало якусь

там різьбу (Еллі не розуміється на техніці, але любить висловлювати

свою думку з цього приводу), декілька квартир по стояку залило

гарячою водою десь по коліно, і знову в будинку холодно. Але отаману

Судоходову насправді все одно, немає жодного сенсу говорити з

ним про це, він мріє лише про владу. Заради примарної можливості

отримання влади він оголосив себе нащадком пророка Мухаммеда

і придбав спеціальний електронний браслет, який консультує вірян

щодо пересування в напрямку Мекки, придбав про всяк випадок, щоб продемонструвати свою лояльність під час суду невідомого

ступеня страху. Еллі зовсім не боїться Судоходова, попри те, що він

справжній психопат, для засвідчення чого йому не потрібні жодні

довідки, їй просто сумно дивитися на вікно, пейзаж за яким наче

слугує живою ілюстрацією для групи «Життя — це біль», тому

зазирати у саме вікно їй зовсім не хочеться, що нового там можна

побачити. «А знаєте, я зібрався одружитися», — раптом каже крізь

сон Судоходов. «З ким же це?» — здригається від несподіванки, мов

від удару струму чи мерехтіння променю спектра Олександр.

«Це зовсім не твоя справа. Тобі, взагалі-то, пора на війну, ти просто

занудився на одному місці», — відрубає можливість вдоволення

цікавості Судоходов і поринає в хворобливий сон, у кімнату заходить

наречена Судоходова, ніхто не знає цю жінку, але чомусь усі одразу

розуміють, що це вона. У білій сукні з пожовклого тюлю, наче

знятого з цього льодяникового віконця, в яке не може себе примусити подивитися Еллі, у словах, які вони говорять один одному, надто багато слів, слова й самі слова, а їм дуже хочеться дій, хоч

якоїсь дії, хоча б такої, коли герой щось говорить у бік глядачів, а

вони нічого не розуміють через погану акустику, наречена Судоходова — досить гарненька примара, якби їй трохи пофарбувати повіки, 65

вона навіть була б як жива, але цей комплекс меншовартості голо-грами, яку ніхто ніколи не візьме до шлюбу, заважає їй набути

впевненості у собі, просто проходить крізь стіни й зникає, потім

з’являється знову, і ніхто не звертає на неї жодної уваги, просто вже

сто п’ятдесят років не бачили цих кирзових чобіт, цей вишневий

чизкейк без випікання — розтерли печиво й перемішали в блендері, все дуже просто, Еллі знає, що вона погана господиня, вона просто

ніяка господиня, Сьогодні нас пригостили кількою «Даринка».

Хлопці сиділи й дивилися на неї, не уявляючи, як можна їсти кільку

з людським іменем. Але що там ім’я, Олександр дістає з коробки, яка вкривається пилом під диваном, водяний пістолет і стріляє в

Білу Наречену, вона зникає вже назавжди, тобі що ревнощі, що страх

за свою житлову площу — все одно. «Забирайся звідси, як ти міг

проміняти нашу з тобою дружбу на ось це», — істерично кричить

він Судоходову, який і собі ніяк не може прокинутися або принаймні

прикинутися зануреним у обійми дійсності, яка стискає його все

сильніше. «А ти чого дивишся?» — суворо питає Олександр в Еллі, яка так і не навчилася бути гарною дружиною, яка все розуміє, не

навчилася вкладати таємний сенс у слова. у які ніколи не була

втаємничена. «З мене досить. Я їду в Париж», — гордо каже Еллі

всім присутнім та прокидається в кімнаті п’ятизіркового готелю на

шовковому простирадлі, яке, здається, перуть щогодини і на яке

кожні п’ять хвилин бризкають антистатиком. Вона зовсім не шкодує

про своє колишнє життя і не сумує за ним, бо рухатися потрібно

лише вперед, але де саме знаходиться це «вперед» і як його

знайти — вона не розуміє. Розгублено озирається, бачить гірку, на

якій стоїть колекційний посуд, з якого ніколи нічого не їли та не

збираються їсти, хоче викликати покоївку й пояснити, що їй немає

чим платити за ці розкоші, але раптом згадує, що не знає французької, а до тих, хто звертається до них англійською, французи, за розповідями

тих, хто багато подорожує й ще має снагу про це розповідати, ставляться досить вороже, і ця ворожість культивується на генетич-ному рівні, хоча, можливо, — це лише стереотип. У Парижі всі

весь час вітаються один з одним, навіть незнайомі люди, говорять

«Еллі» доброго дня, над Іспанією чисте небо, інтернаціональні принади — думає вона, у тутешніх «МакДональдзах» працюють лише

представниці негроїдної раси, вона не знає, наскільки політкоректно

це звучить, але тут справді засилля арабів та ефіопів, вале ет ме

амо — подумки повідомляє вона Олександру, нічого не знаючи про

66

його долю, метро тут закривається о восьмій вечора, просто всі

вкладаються спати о дев’ятій, мов партизани, так, — це дисципліна, —

у метро дуже затишно, дуже маленькі інтервали між станціями, все

пахне куколями й парфумами, купольними парфумами, великий

купол навколо тебе та напроти, їдеш дуже довго кудись на маршрутці

через якийсь ліс, потім потрапляєш на вулицю — ні, не сказати, що

дуже довгу, але — широку, щороку тут купують таку кількість

парфумів у скляних бризкалках, пам’ятаєш ці скляні пістолети з

фломастером на лівому боці, мов від рани, відраза, отримана пліч-о-пліч, які стояли там на морозі, і кривава корка насту на вустах

Настусі розривається трояндою сльоти — ось вона поруч із тобою

на тротуарі, араби та ефіопи, людина з обрисами імператора імперії

Сасанідів Петра Можновладця прикладає до її носу хлороформ, чи

то пак ефір, або як інше вона могла б прийти до тями, розплескатися

на тротуарі поміж сотень тисяч малорослих бомжів, які тримали б

тебе за руку, повії дуже сентиментальні, дуже люблять розповідати

різні історії про своє життя та про своїх дітей, а чи подобається ним, або ні, у Еллі теж є свої принципи — вона ніколи не буде зустрічатися

з ефіопами та представниками негроїдної раси (не знає вона, наскільки це політкоректно), головне — ніколи не зустрітися на

якійсь розвилці з її сутенером, бо це справді налякає чоловіка, і

ніколи вона не вийде за межі — от справді зустрічаються серед них

поетеси, невже вони справді люблять чоловіків, або просто люблять

різні байки зі склепу власної історії, а на Плас-Пігаль стоять собі

звичайні тітоньки, всі знають, як їх замовити, але щоб вони там десь

стирчали посеред дороги — ніколи такого не було, або просто

підійшов би на ресепшн, але всі на світі люблять поговорити, дуже

багато японців з фотоапаратами біля Джоконди, а поруч висить

Рафаель — нікому не цікавий, такий велетенський музей, заходиш —

там такий трикутник (його нещодавно побудували), єгипетський

зал велетенський, усілякі там древнощі, ніякого тобі Дега — бале-рини й коні, жінка миє собі праву ногу, жінка миє собі ліву ногу, жінка миє собі ногу мочалом, і ось вона втоне у власнім тазу замість

ванни, і ось Ніка Самофракійська без руки і без голови, не в залі, а

на сходах, і ніхто на неї уваги не звертає, усі думають — якась

дрібнота стоїть, ніхто її навіть не фотографує, а до Джоконди вони

такі стрілочки намалювали, зайшов у зал Рубенса — там жодної

людини немає, просто дивно, потім пішов у Собор Паризької

Богоматері — там немає ліфтів, треба підійматися сходами дуже

67

високо, і там ці химери, теоретично, мені здається, до них можна

дотягнутися навіть, але все-таки треба дихалку гарну мати, а так

звичайний католицький собор з лавками, а ось на Ейфелевій башті

є ліфт, бо туди нереально піднятися, я думаю, а внизу вся площа

заповнена неграми, які продають маленькі Ейфелеві вежі, ходять

там і дзвенять ними, щоб привернути увагу, і ось підіймаєшся на

ліфті і бачиш увесь Париж, увесь центр видно, а парижани вважають

Парижем лише центр, від’їдеш двадцять хвилин на двоповерховому

автобусі на Сент-Женев’єв-де-Буа, а це вже не Париж, і взагалі там

нікого не було, просто знайшли якусь хатинку, в якій спала якась

симпотна старушенція, яка дала нам якусь схему, завдяки якій ми

знайшли могили Зайцева, Буніна, Поплавського і Газданова, там усі, крім Ходасевича, який похований у Ніцці, вона дала нам якусь

спеціальну карту для росіян, а потім були на званому обіді, сиділи

під картиною Кончаловського, у нього дві тисячі робіт Аненкова, він мене повів на другий поверх показувати свою колекцію

порнографії, а ще у нього велика колекція дзвоників, ще він купив

єдину книгу Блока «Дванадцять», яку власноруч розфарбував Бакст, дуже довго полював на неї, купив на якомусь аукціоні, показував, мов якусь святиню, а ще такі штуки — які надягають на коней, схожі

на коромисло, як вони називаються, надягав їх на себе і просто

пишався, у Еллі не було іншого виходу, наскільки вся ця література

гірша за іншу, а іншої в нас просто немає, і що приходять сюди одні

та ті самі п’ять осіб, і немає з ким поговорити більше, як і більшість

іноземців, він майже ідеально володіє мовою, яку немає до чого

прикласти, величезна амбарна книга, в яку всі поети, які бували у

нього, записували свої вірші, я теж записав туди свій вірш «Пам’яті

Поплавського», осетини відгрохали такий пам’ятник для Газданова, у Тарковського якісь незрозумілі квіточки, мов клумба, у Газданова

ось усе стильно зроблено, хоча Тарковський набагато відоміший, а

у Поплавського ось усе так занедбано, і ось тебе превентивно вбиває

струмом з оголеного проводу і підсовують які-небудь пасатижі, й

хотілося б тобі жити в Італії, на цьому вічному Півдні, ні, звичайно, вся ця сентиментальність і розповіді про дітей — це все дуже

професійно, але жодної душі, тим більше, що у нас такий короткий

вік, клієнт вибирає і можливо ти вже в двадцять п’ять будеш не

затребуваною — це лише воротарі грають до сорока років, бо вони

не бігають так багато, тому їм треба якось заробити собі до пенсії, тому що з вищою освітою туди ніхто не піде, але якщо жінки

68

замовляють, навряд чи вони відмовляться, але ось говорити з нею

мені сподобалося, знімаєш на певний час, потім телефонують з

рецепції — не знаю, хто — і питають «подовжувати будете?», на

день народження — свято дитинства, нікуди від нього не подітися, але все одно набагато цікавіше розмовляти про різні речі, але якщо

ні, Еллі прокидається рівно через двадцять хвилин. Думаєш, я не

знаю, що у мене не менше закидонів, ніж у тебе, тут у нас рахунок

0:0 або 6:6, я склав таку товсту антологію сучасної поезії, просто в

поезії набагато легше замаскувати бездарність, написати: «Я буду

вбитий в Сталінграді», і хто там що розбере, так вони всі й пишуть.

Один поганий письменний копіює іншого поганого письменника, редагував фантастику про Байкал, спочатку їй на десять відсотків

знизили ціну, потім на двадцять, потім на тридцять відсотків, а що

почалося потім — від нього пішла дружина з двома дітьми, і він

почав жити з буряткою, яка пожила з усіма іркутськими художниками, так що з нею просто не можна було вийти у вищий світ, а цей

хлопець живе у своєму селищі Зима, в якому народився Вознесенсь-кий, і пише такі розповіді, просто сибірський Маркес, ось розповідь

«Прогулянка» — два чуваки прогулюються, більше нічого не

відбувається, і більше нічого не відбувається, і при цьому цей

хлопець знімає з людей шапки, так, він гопник, уяви собі селище, де зовсім немає літератури, немає цього прошарку, у мене всі

почали запитувати: «Де ви його знайшли?», він просто ходив до

мене літом, три історії взяли в журнал одразу. Таджики заберуть

тебе до себе, навчишся готувати, до речі, телефон вони у тебе

заберуть і продадуть на базарі, на ці гроші накуплять смачного

«Дошираку», і будеш його варити. Будеш там якою-небудь третьою

дружиною, тобто — у вожака буде перша дружина, ще у когось —

друга, а ти будеш третя, бо треба ж розслабитися після роботи (так

уживешся, ну доведеться потерпіти пів року), зате потім будеш

читати лекції про психологію таджиків різним бодхісатвам, ще є

азербайджанці, але вони такі агресивні, одразу: «Ти на кого наїхав?», отже таджики краще, у мене була дівчина — гендерний психолог, вона мене чомусь дуже полюбила й запросила на лекцію про Фуко, я послухав у навушниках переклад п’ять хвилин і пішов плавати на

кораблику по Неві, спочатку центр, а потім всі ці труби й промзона, і чому я весь такий ніжний маю на це дивитися, мої мошки хочуть

утопитися в моєму пиві, ось Толстой пише в щоденниках, що приїхав

у якийсь готель, мабуть — у маєток Тютчева і Баратинського, — так, 69

у них чомусь був один спільний маєток, — а Баратинський там

просто спився — уявляєш, від Баратинського залишилися там різні

пляшки, так ось, вона йшла перед ним, і він просто накинувся на

неї, і пішов плавати на кораблику Невою, спочатку центр, а потім

усі ці труби й промзона, і чому я маю на це дивитись, так ось, плавав я з Машею по Москві-ріці та знудило – можна одразу в річку, звичайно, пасажири можуть скинути у воду, але ти їм такий пісню

«Москва, дзвонять дзвони», і вони скинуть у воду кого-небудь іншого.

Це справжня стаття, я у неї був перший, і вона у мене теж, на той

час така гарна дівчина, але дуже дурна, усе в родині вирішує жінка, якщо вона розумна жінка, вона себе ставить так, ніби сама нічого

не вирішує, що ти ось такий крутий чувак, але насправді це вона

все вирішує, тому що (бо) чоловіки стали дуже інфантильними, вдень вона невідомо чим була зайнята, навчалася в якомусь ПТУ, а

вночі гуляла, і я проводжав її у цей її приватний сектор о третій

годині ночі, не знаю, як живий залишився, там увесь час виносили

якісь трупи, мені подарували її одного разу на день народження, після всього вона так одразу запитує: «Можна подивитися телевізор?», у них так прийнято казати, тепер вона має відтворити картину

злочину за допомогою цих видінь, але треба вигадати, чому жінки

вбивають вівторками, зрозуміло, що це якась психологічна травма, вона зайшла в жіночий туалет і побачила напис у тому сенсі, що

вона досить дурна, і підпис хлопчика, в якого вона була закохана, ось така психологічна травма, потім відома авторка детективів

підійде до тебе і скаже: «Знаєте, я уявляла вас зовсім іншою».

Еллі знаходиться у скрутному становищі в цьому місті

справжніх парфумів, під небом кольору сирної сироватки вона

їде в круїз замками Східної Луари, ось тут жила полонянка

графа Артуа — показують їй якийсь скелет, розміром схожий

на дитячий, але вона силкується відігнати від себе такі думки, з

нею підпільниця Жанна Робер і дивакуватий професор, треба щось

доповідати шефу, про якого вже всі давно забули. На сніданок тут

йогурт і круасани, сніданок різко континентальний, рідко вона

бачиться зі своїми рідними пенатами, неможливо весь час про-довжувати боятися, думати, що продовження буде, неочікуване

подовження вісі ординат, якесь неочікуване розв’язання проблеми

з цього сіруватого неба, для тих, хто сподівається, що вони врешті

решт зустрінуться знову, або для тих, хто спеціально дочитує

70

книжки до нелогічного кінця, щоб дізнатися, що там станеться з

головними персонажами, вона дізнається, що в будинку не буде

діяти центральне опалення, погоджується, що його пропозиція

руки і серця дуже корисна для неї — пропозиція руки і серця, штучна вентиляція легенів, а ще там дуже цікавий зал античності, чи де вона бачила Маймонідів із відбитими руками, без відбитків

пальців, отже, заходить у крамничку сувенірів, у якій за графа

Артуа був льох для неслухняних полонянок, і бачить світло.

ЧАСТИНА ДРУГА

На ескалаторі грає заставка з передачі «У світі тварин», така

знайома з дитинства, колись у контактному зоопарку Еллі дозво-лили потримати за вухо величезного полоза, хоча невідомо, чи є

у полозів вуха, та зрештою куди їдуть усі ці люди о робочій порі —

невдало обраний темп, сходинка, на якій ледве тримаєшся, щоб

не впасти в сутінки струму, на «Золотих воротах» знову продають кіш і фалафель, просять закласти горщик за кілька гривень, горщик, не куховар більше, на «Барикадній» вже майже південь, теплі підігріті тротуари, циганський шик більше не в моді, усі ці

підвісні стелі з підсвіченням — лише скандинавська стриманість, холодні білі кольори, Еллі могла перефарбувати цей фіолет у сивину, прозорість савану, рентгенівського знімка з присипаними землею

цукровими кістками, стиглий стогін зраненої шкіри схильних до

гниття бессарабських яблук, дивиться на неї якось так дивно, наче

впізнає, але знехотя, потім розуміє, що ні, ескалатор несе все далі

вниз, хто захотів би нести своє крихке тіло проти людської течії, повз рекламу засобу від печії та засмаги, ніколи не сумувати за

невідомим, ці навіжені сумні дівчата зі щасливими обличчями

дівчат із сусіднього бару, які повернуться туди ж після десяти годин

знімання із сутінковою перервою на каву — стань ось так, світло

падає на кашкета, картатий кашкет і мухоловка, венера-мухоловка, розкриває рану ранкового рота, непоголена шкіра ніг, розбурхане

волосся, якому не допоможе жоден мус, змусить його бути у захваті

від тебе, вони завжди повертаються у те саме місце, бо в людини

має бути місце, у яке вона може повернутися, нікуди не йдучи, така

затишна стійка зі слідами невідомих рідин, розбавлених отруй-ною слиною і сльозами розповідей про ще одне невдале кохання, знову втратив усі бали на цьому симуляторі, місто побудували без

72

тебе, потім зруйнували, потім знову селяни притягли катапульту

до воріт міста, у якому вже давно ніхто не живе, простягалася на

декілька сторінок, хоча нікому не цікаво, уявляєш, він так і не под-звонив, я просто стерла його номер у телефонній книзі, хай тепер

і не думає дзвонити — я не відповідаю, якщо номер незнайомий.

Якесь таке ім’я — схоже на назву хімічного елементу, але хто ж

хотів учити в школі ту таблицю, європій або щось таке на кшталт, Еллі доходить до останньої сходинки, бо їй завжди бракує терпцю

дочекатися результату природного плину подій та опинитися в

місці кінцевого призначення разом з усіма іншими пасажирами, які

тягнуть свої візки, не розрізняючи дороги в цьому місиві пуховиків

і давно вже немодних дублянок, які скоро знову повернуться в

моду, скасовуючи закони тяжіння й правила хімічного прання, от

бідося, розриває на кілька брудних шматків учорашню вранішню

газету, на першій шпальті Земфіра в пончо кольорів прапору, але

на чорно-білій фотографії все одно не видно кольорів. «Що це за

газета?», — на мить замислюється Еллі, дивлячись замиленим оком

крізь масний папір з відбитками типографських лаштунків, радше

нецікаво, але, — мабуть, привезли приїжджі зі своїми пошма-тованими лезом затуплених ножиць гаманцями, у яких дзвенить

вкритий патиною дріб’язок на метро, не в курсі, що цього вже ні

на що не вистачить, скільки не перераховуй на долоні, не впустять

у ці години царювання Аїда, горіти ясно заповідав дядечко на

прізвище, яке не дозволено вимовляти вголос, але вони згадують

його пошепки, перекочують склади — один відкритий, інший

закритий, як пасхальне яйце-райце, прикрашене плакатами з райкому —

суворе «ні» всім цим гранованим витворам скульптора Мухіної, привселюдна грамотність, на яку вже неможливо нарікати, вона

хоче плакати або купити нову сукню, хіба не для цього людство

створило концепцію розпродажів, людство боїться смерті, тому

воно схильне до гіперболізації мінімальних цін, ось ця сукня з

хтивої бавовни, оплітає стегна, як виноград, хітон з хітину, з неї

вийшла погана хатня робітниця, невідомо, хто захотів би платити

їй за цю роботу, на комп’ютерному столику весь час залишається

пил — проведи вологою серветкою, особливо під маніпулятором

«миша», там увесь час накопичується якесь липке волосся — це

статика, вовтузяться невидимі оку мікроорганізми, миготить месенджер, ще одне кохання виявилося не вартим оспівування в суворій

прозі, смс-листування, пости у твітері, продати ці скупі рядки й

73

не знати жалю решту життя, розібраний на цитати, немов Ремарк, який нічого такого не казав. Померти від нежитю в Парижі, як

справжній клошар з Клошмерлю, цей диск відтворюється на всіх

плеєрах, але ніколи не буде відтворена остання пісня.

Арсеній повернувся з Парижу, наче нікуди не їздив, один відомий

у вузьких колах поет дуже хотів перекласти його вірші французь-кою й видати збірку, потрібно було близько шістдесяти текстів, але

вони виявилися римованими, хоча підсвідомість відомого поета

вимагала верлібрів, ідея видання збірки висіла в повітрі ще кілька

років, Арсеній любив перегортати її вигадані сторінки на своєму

букрідері, милуватися нумерацією, пригадувати, за яких обставин

була застосована та чи інша рима, він рідко приходив до тями

у своїй квартирі-студії без четвертої стіни, арка на семи вітрах, склепіння склепу, через яке ллється дощ іржавої хлорованої води з

п’ятого поверху, солодкий присмак кориці, навіщо було смакувати

її, хтозна, яку вони там прали свою білизну, яку потім вивішують

біля під’їзду на загальний огляд, куди, наприклад, зникла ця чудова

традиція вибивати паласи, скільки там раніше накопичувалося пилу, жахливих кліщів з рекламних роликів, якісь дитячі уявлення про

страх змушували визнаних майстрів реклами калькувати застарілі

зразки, лише щоб ніхто не здогадався, що насправді вони мають на

думці, розпилювач-антисептик, який назавжди освіжає повітря у

безповітряному просторі помешкання, вчора Арсеній помітив свою

сусідку з п’ятого поверху, чорна довга сукня, чорні панчохи, чорне

все, колись так вдягалися представники молодіжних субкультур, агресивний макіяж, жодного натяку на вираз обличчя, невдалий

прояв цілеспрямованості, де вони зараз — виросли і забули, або

встигли відчинити вени, які було так важко знайти під шкірою для

аналізу крові, розчинити цю кров в іржавій хлорованій воді, ледь теплій

або майже холодній — кому як більше подобається це уявляти, —

розчинилися в уяві, не увійшли до цільової аудиторії визнаних

майстрів реклами, забули мистецтво вибивання пилу з паласів на

дитячому майданчику, за декілька днів вона вже розбиралася у всіх

хитросплетіннях дворів без допомоги навігатора, зазначте вихідну

точку й точку призначення, пройдеш повз цей смітник і потім звер-неш наліво, там ще такий фонтанчик з питною водою і висить ікона

Прилуцької Богоматері у вінку з польових квітів, діти граються у

пасочки, б’ють один одного пластмасовими лопатками по голові, 74

іноді навіть влучно, а ще іноді приходить хтось дорослий і починає

лупцювати їх яким-небудь виробом з деревини, недоречна поведінка, але хто зрозуміє тих дорослих, тоді діти на деякий час об’єднуються

проти зовнішньої загрози, скупчуються в центрі пісочниці під

необачним оком Прилуцької Богоматері й починають голосно

волати, можливо, відчиняться двері першого під’їзду, мамця прийде на

допомогу. Арсеній кволо спостерігає за сумною сусідкою в чорному

гіпюрі, і де вони тільки брали це вбрання, мабуть, шила недосвідчена

кравчиня по викрійках з «Бурди», щоб нічого ніде не було видно, мабуть, зневажає гіпстерів, демонстративно не відводить очей від

землі, коли несе у своє вбоге помешкання — інтер’єри сімдесятих, бо вже вінтаж — готову піцу з магазину, готову за десять хвилин, і

сусідки похилого віку кепкують з нотами осуду в голосі, що це зовсім

не корисна їжа, м’яко кажучи, скільки всього можна підслухати, просто сидячі на лавці біля дитячого майданчику, але незрозуміло, що робити з цим знанням, надлишки інформації — не стримуй себе, каже він комусь іншому біля, Еллі ніколи не була в Парижі й навряд

чи колись буде, вирізки з глянсових журналів пізньорадянської доби

із зображенням Ейфелевої вежі, катамарани та яхти, викупані в

дорогому засобі для відбілювання, усе відболіло вже давно й попелом

поросло, робити колажі, власноруч вирізати, наче зайву селезінку, клеїти на флізелін, ніхто не здогадається, де ти на цьому фото.

У тлумачному словнику флізелін міг бути десь поруч із фотоном, гірка

м’ята шоколадних цукерок, котяться по колу, якщо з’їсти одну, вся

конструкція падає, точніше, вибивається з ладу, вона дістає цукерку

і мацає її язиком, немов хворого зуба, який ніколи не полишить свою

схованку в гумовому саркофазі, не гріє зубна фея своїм спітнілим

тілом у маршрутці, не зігріває думкою про холодне морозиво гланди.

«Давай робити такі багети, там усі їх їдять, просто розрізають на

дві частини впродовж і кладуть туди який-небудь ялівець, зеленого

кольору світло світить уночі, щоб ти зрозумів, що більше немає

потреби кудись іти, зелений ялівець, гіркий, мов скрутне становище

невільників Курдистану, потім діставай його закоцюрбленими пальцями з піднебіння, зішкрібай зі стінок аорти, нестримні паростки

безплідності породіллі», — не передати словами, як вона хотіла

виборсатися з цієї кімнати, нашвидкуруч висьорбавши холодну

каву, йти навпрошки крізь завалені кредитними автівками вузькі

тротуари біля хрущовок, ніколи не впізнаючи місцевість, навіть не

намагаючись угадати назву вулиці й номер будинку, однакова цегла, 75

тавро імператорських театрів на фасаді, білі коні назавжди застигли

несолодкими льодяниками, тягнучи візок з карамеллю, яка так

солодко в’язне на зубах, Еллі впізнала свого сусіда, який мешкає

поверхом нижче, бачила на якомусь вернісажі, де подають шампанське

в кришталевих бокалах або картонних стаканчиках, не розрізняючи

смакові якості, він обговорював з якоюсь фарбованою брюнеткою

перспективи розвитку вітчизняного ринку декоративного мистецтва, ось це найдорожча вишивка, батик для сукні, валяння іграшок

комплектом голок, серце не витримало весняної мігрені, вийшла

на свіже повітря, загазоване весняне повітря, нецікаві краєвиди, казав, що за це можуть дати близько десяти тисяч мертвих єнотів, такі жарти поганого смаку, що набили оскомину ще в молодших

класах середньої школи, вона була ласа до них, повторювала наче

про себе, уважно слідкуючи за реакцією оточуючих, відстежуючи

щонайменший проблиск зневаги, ось тоді вона була повністю задоволена собою, день пройшов немарно, бідне дитя у шовковій сукні

минулого десятиріччя, нікому не спадало на думку не звертати на

неї уваги, не підзужувати ще більше цю самовпевнену непевність, виливала коштовне шампанське в квітник або на голови гостей, які

палили біля входу, мало хто здогадувався підняти очі догори, дощ

курячої сліпоти, у Арсенія закінчилися слова, якими він зазвичай так

вдало принаджував випускниць філологічних факультетів, гладив

спітнілими долонями гострий лікоть, наче навмисно перехоплював

запитальні погляди, серце не витримувало напруги швидкості світла, економні світлодіодні лампи, світить, але не гріє. Фарбована брюнетка зрештою допила своє тепле шампанське і відійшла кудись

у далекий куток, щоб спокійно копирсатися в сумочці, якомога

далі від нецікавих поглядів, ось яблучний недогризок, ось печиво-лежень, підсолоджене печиво «Марія» до кави з жолудів, кави

першого сорту за написами арамейською мовою «Срібний ярлик

СПБ», вона завжди тлумачила для себе це скорочення як «спасибі», дяка за таку нетривіальну покупку, жорна долі мелють і мелють, і вимелють щось із цього жерла блискавки зіппо, блискавична

реакція змушує фарбовану брюнетку шукати якого-небудь чоловіка, навіть нездару або листоношу, нічого поганого про цю професію, усе абсолютно політкоректно стосовно цих верств населення, кого

завгодно, коли Арсенія записали до дитячої студії образотворчого

мистецтва, він почав мріяти про те, як усе життя малюватиме одного

й того самого колобка, ідеальну сферичну форму, незмінний штамп

76

для шпалер і вантажівок далекого прямування, які перекривають

підступи до величної будівлі супермаркету. «Ми тут усі зійдемо на

пси від голоду й спраги», — бідкаються потопельники, у глибині

душі зневажаючи себе за неспроможність осягнути високі ідеали

охлократії, двері супермаркету палають синім полум’ям, з кабін

вантажівок лунає милий серцю шансон про маму й тайгу, фарбо-вана брюнетка повертається з далекого кутка, майже задоволена

тим, що побачила в дзеркалі заднього спостереження за недбалими

власниками пересувних пекарень. Арсеній збирається додому.

«Усе, що ви бачите в телевізорі, може бути правдою, а може

й не бути, тому обирайте варіант, який вам більше подобається».

Або може бути правдою лише наполовину, більшу або меншу. Або

вкраплення правди розтікаються в патоці винахідливих жахіть, діти

завжди боятимуться бабаю, який виходить з темряви, тут жодних

варіантів — бабай все одно прийде, як його не клич, затягнені

плівкою несвідомі очі, застиглі зіниці, зелені повіки, бо це твій

улюблений фломастер, куди так подобається заливати одеколон

«Трійний», батько, син і одеколон, пахне хімією польових трав, я

тепер тобі приніс не троянду, не ірис і не кісточки, закопані десь під

стелою на честь головного стаханівця міста, названого на його честь, викопує кісточки, обмітає пил століть і перелічує їх, не вистачає

якої-небудь виличної кістки, кому вона могла знадобитись, якомусь

поціновувачу літератури соцреалізму, що повільно перетікає в

соц-арт, а колобок чомусь завжди кирпато-рожевий, так йому важче

заховатися у хвацько скошеній траві, бабай злизує його з поверхні

землі довгим троїстим язиком і ретельно перетравлює, полюси

сходяться в цій батарейці, за життя він надто багато про себе уявляв, змінити світ і надати йому свою форму, вища освіта, іпотека, сферичний вакуум у дії, зі мною таке не може статися, а вони винні

самі, діти в дитячій студії образотворчого мистецтва пручалися, натяки на кінець історії, більше ніякого історичного часу, саме тому

годинник показував пів на шосту, коли б Арсеній не підняв погляд

від страшної картини колобков’ячого розгрому, діти вередували, таємно розчісували свої улюблені вереди під гарно випрасуваними

футболками із зображенням Дональд-дака, обмінювали вкладки від

жуйок «Турбо» і дивилися у вікно, мріючи про ще більшу кількість

жуйок, у яких може бути та сама вкладка, розтиражована мільйонами

примірників замріяним метранпажем у золотавому кюлоті, колобок

77

раптом вишкірюється в шлунку, враженому спадковою виразкою, стільки перетравлених вирізок зі схеми «Корова», стільки недбалих

харчів, у занедбаному стані свідомості викочується зі сферичного

вакууму тіла, сторінка за сторінкою гортає його, обгортка від

шоколаду «Оленка» смакує не гірше за шоколад, йому обіцяли

шокову терапію все його закоротке для розуміння таких термінів

життя, розжовували кожну літеру особисто, Оленка з автоматом у

правиці копирсалася в териконах манної каші лівою рукою, малюючи свою вічну мандалу проти годинникової стрілки, намагаючись побачити малюнок, що має проступити крізь звичний трунок

в’язких грудок, розтирає їх алюмінієвою ложкою на стінках, вони

напружуються і виринають знову, істерична їстівність, виправлена

постава, скільки б не цитувала вона на пам’ять Бальмонта, згадувала лише його сестру-санітарку під час війни у Шуї, а не

будемо як сонце в булімії. Невдалий бунт дитинства — вилити

манну кашу з вікна, на ось того статечного дядечка в пижиковій

шапці, непоживної істоти, натрапивши, удавши, що саме в цьому

була мета, двері супермаркету палають, ялинкові прикраси з

пластику вибухають розмаїттям — а красуня на паперових грошах

минулих часів, де тогорічний сніг на острові Того, усі прострочені

(продукти розібрали додому, не дивлячись на перші цифри штрих-коду, заховали гречку неґречні господарі у погрібних шафах

витягли панахидні (гроші з роздробленого тіла керамічної свині, сувенір із села Кибинці — казали вони, ще там продаються такі

цікаві вітальні листівки з днем народження та зі всіма іншими

святами, нікуди не подітися від цього вічного свята. Тонули в

безплатному салаті олів’є — свої фронтові двісті грамів, які

просто так нікому не віддаси, які треба вибороти в бою, безплатні

млинці та свитки, холодець і зернята, лускати заборонено, ось ці

вандали — скажуть сусіди, і вкажуть на них суворо, покарання

вже близько, тицьнула пальцем майже навмання в якусь клавішу, з’явився напис невідомою мовою, знову хочуть щось продати або

запросити на семінар з продажів, просування твого спадку — так, ви отримали спадок від невідомого родича в Новій Зеландії, або

виграли мільйон талерів у лотерею, вишліть номер своєї картки, і

все буде добре. Неможливо не вірити, що все буде добре, інакше

навіщо відкривати очі за будильником кожного ранку, не робити

ранкову гімнастику й не слухати ранкове шоу на хвилі короткої

частоти, де ведучі жартують у репетливому стилі свої дурнуваті

78

жарти, наче ніколи за життя не сплять і не закохуються, проте

землю приватизували рептилоїди, кава подорожчала понад усіляку

міру, неминучий хеппі-енд наближається, як планета Нубіру. Ніколи

не дивиться Еллі телевізор, не вмикає світло в кімнаті, не читає

жодні газети, вдивляється мовчки у миготіння монітору, наче там

має з’явитися важливе повідомлення, яке ніколи не буде опри-люднене. «Давай знайомитися, розкажи про себе», — миготить

фейсбук, це вже не просто «про що ви зараз думаєте?», Еллі завжди

важко відповісти на це запитання, бо зазвичай вона не думає ні про

що, просто спостерігає й запам’ятовує, робить нотатки на манжетах

пам’яті, які колись будуть знайдені кимось у проваллі дерматино-вого дивану минулого сторіччя, уже нікому не зрозуміла ідеографіка, яка годиться лише у піч. Еллі розігрує в уяві багатопланове пічне

дійство для кількох персонажів, коли це справжнє кохання, навіщо перелічувати персонажів по головах, особа автора тяжіє

до озвучення неслушних думок, розплавлена плоть капає на

підлогу з вінчального вінця та свинцевої ложки, вистрелив собі

у самісіньке тім’я, розтопивши дві срібні сільниці, уявляєте, у

цьому селі так давно не бачили вампірів, не гострили осикові

голкоподібні кілки, уява працювала лише в напрямі спрощення, вилізла з печі така помолоділа й оновлена, ще довго дивилася

в слюдяне віконце, чекала, коли він нарешті повернеться з війни.

Війна вампірів набирала обертів, були залучені вже й навколишні

села, вона досі не знала, чий бік обрати, новини з фронтів при-спали пильність, такі однаково фантастичні у своєму наївному

викривленні дійсності, те саме можна було побачити, просто

вийшовши на ґанок одноповерхового будинку без стріхи, скуйовдженої до ступеня невпізнання багатьма поколіннями

лелек, чекати, коли в скроню прилетить яка-небудь знавісніла

куля, з-під навісу дивитися на сонце крізь закопчену флюорографію, ось там якесь затемнення в лівому верхньому кутку, див. на

звороті. Але таких див не буває, комарині укуси кулькових ручок

не додають віри у вищу справедливість, наче те, що тебе не вбиває, все одно з рештою вбиває, скільки б ти не намагався вислизнути

з меж цієї розмітки, лежить посеред дороги обличчям догори, спідниця трохи вище коліна, коротшу вже не дозволяє вік, а

довша суперечить сучасній моді, застигла десь посередині, немов

муха у винному янтарному цвинтарі, в оточенні стовпчиків, які

неможливо оминути, лежить нерухомо, наче квітка з паперовими

79

пелюстками, проростає в асфальт, під яким буяють каналізаційні

стоки. Вампіри зливають туди погану кров, яка ніколи вже не перетвориться на вино, не викличе почуття провини у пиятик, які стоять

навколішки біля вологого від вранішньої роси тіла, ось ї ім’я, мабуть, що псевдо — Віолетта, фіалка Монмартру. Натягнула сорочку на

самісінькі вуха, щоб ніхто не помітив її сорому, гастрономічні

вподобання не вирізняються екзотичністю, звичайнісінька яка-небудь перлова кашиця й банош, вона думає, що банош — це від

слова «банка», хоча необхідно вживати слово «слоїк», хто б що

про це не подумав. Слоїста структура асфальту врізалася в зіницю

назавжди відкритого ока, яке начитані спеціалісти зазвичай

вирізають, бо по відбитках можна впізнати руку майстра і так

далі, але ніхто ніколи не бачив того «далі», лише наслідки — дірка

на весь пішохідний перехід, з дірки б’є змішана з реагентом кров.

Пішоходи навчені не реагувати, кмітливо оминають незручне місце, знову цей теплопровід, чого тільки не вчили в школі про

теплопровідність, з горла ллється якась незрозуміла рідина, наче

мікстура від гірчичного кашлю, навіть якщо віра твоя буде розміром

з гірчичне зернятко, проросте вона крізь асфальт, насичена кров’ю

і дюшесом. «Давай знайомитися, розкажи трохи про себе», —

говорить чимось знайомий голос під обгорткою з квадратами

конструктивістів, ніяких заборонених огріхів, про які соромно

згадати в блозі, наче більше немає чим пишатися перед собою, ось

скільки встиг за кілька сторінок, після знайомства не відбувається

нічого, вона так старанно вибудовувала інтригу, репліки — хто, що, кому і коли, чотири єдності квадрату, афроамериканці на каві

в чорній печері, жодних відбитків зображень ззовні, а він просто

мовчить і дивиться крізь неї, наче все закреслено ще до початку, початку початків, якому немає кінця. У калебасі хлюпається

холодний мате, якісь недопитки, які, мабуть, ще можна розігріти, розвести аґрусовим варенням, завжди так робила бабуся зі своїм

калебасом, натомість Еллі прокидається і згадує, що вже четверта

година ранку, а вона ще й досі не змінила фото на робочому столі, відфотошоплене фото селища, розриті воронки, з яких парує дим, в це креслення заповзла якась помилка, заповзяті комсомольці

двадцятих створювали нові слова за допомогою скорочень, скоротили все, що тільки було можна, невдалі спроби зрощень, кентаврів без голови та кінцівок, ідеальна людина майбутнього, їздець без карти, під зікуратом з ленд-лізівського лего лежали

80

глиняні колоси-вожді, іноді солодко позіхаючи, та переверталися

на інший бік, перемовлялися між собою за допомогою вигаданих

слів всесвітньої мови майбутнього, яка мала сприяти справі миру, але яку давно вже ніхто не розумів. До нестями хотілося розбити

кубло з кубиків, вистромити руку назовні й підманити когось

покручем пальцю, наречена Франкі в білій фаті з флердоранжем у

білому кабріолеті навіки застигла на фото — набережна, пальми, Гагри, фотограф залишив її нерозважливо на двадцять хвилин стов-бичити стовпцем термометру під Фермопілами, випаровувати

феєричні феромони, згадувати колишнє підземне життя. Засмага

сходить із задубілої шкіри надто повільно, шматками набивного

ситцю й силікону, квітчасті візерунки на зап’ястку, змійка кусає

свого розпашілого хвоста, холоднокровні плазуни та ящери палео-зою, місто, ятрань. Усі ці перевідні малюночки, бо Еллі полюбляє

фемінітиви, нічого не варті самі по собі, навіть усі разом не справ-ляють враження на того, хто волів би скласти про них виважену

думку, вартість якої також наближується до нуля, гірські пейзажі

Пейзажної алеї, гірка кава, останній пакетик доведеться ще розчинити, більше ніколи не буде кашлю й нежитю, нерозбірливих зв’язків, які перетворюються на зів’ялу пневмонію ще до настання наступного ранку, коли знову будить набридла мелодія із серіалу про друзів

і хлопців із сусіднього двору, кому тільки потрібні всі ці серіали

пташиною мовою водія-сумісника таксі, як це ви не знаєте, куди

їхати, ви що, там не живете, чи що, у когось є навігатор у телефоні, ну добре, зараз у кого-небудь запитаю, наступний поворот наліво, а потім прямо, і так далі. Курортні романи мають закінчуватися в

день виселення з готелю, коли поспіхом збираєш розкидані речі, щоб встигнути на автобуса, який відвезе тебе на вокзал, ще можна

обмінятися фотографіями з відпочинку, ввічливими спогадами, але

нічого більше, ніяких вінчальних свічок і пелюшок попелюшки, усе

буде тільки гірше й гірше, поки не стане зовсім гірко, коли вже не

повернутися в точку А, щоб почати все спочатку, натомість Еллі

розбиває головою лобове скло й летить на дорогу, поряд гальмує

неосяжна для бокового зору машина, трохи зачепивши її присипану

снігом зачіску, трохи, але не занадто, тільки не оглядайся, говорить

володар підземних кіосків із сувенірами та колготками з начосом, тільки не оглядайся, і вона завжди буде з тобою, треба лише вірити, бо віра рухає гори й стовпчик термометру, температура нестримно

падає, кульки ртуті блищать на не пристосованому для інтимних

81

подробиць штучному світлі, усі вени назовні, усі грубі нитки для

циганської голки, настирлива мелодія з вікна на першому поверсі, в будинку повішеного не говорять про нові штори, вона рахує

зачіпки на гіпюрі, їх мало б бути значно більше, колиска гойдається

над морем і падає в море, забетоноване аж до дна дна, Арсеній

розуміє, що має її малювати весь останок життя, його життя чи її, схоже на те, що це навіть принесе комусь успіх в особистому житті, розтиражований на листівках з брунатними квітами й двома

обручками у формі дикобразу, пташки-нерозлучники в будинку

реєстрації смертей і розлучень з душею, скільки б вона не бгалася

вгору, каміння котиться донизу, кульки ртутної крові залишають

незрозумілий присмак на язиці.

Еллі й Арсеній переїхали в його квартиру-студію поверхом

нижче за її крамницю ревнощів до древніх чеснот з реп’яхами й

пазурами кажанів у скляних слоїках слоїстої пітьми, Еллі роз-клала на дивані свою чорну білизну, чорні панчохи й чорні брас-лети, а потім запалила сірника, відтепер лише яскраві романтичні

кольори, довжина рукава три чверті, ніякої геополітики у

відносинах зі світом, лише природне світло сонячних зайчиків

на підлозі, у Греції знову є все, знову співають життєдайних

пісень південні слов’яни. Поділ — це нижня частина спідниці, як пояснює відповідна стаття в «Бурді», викрійки висять навіть

на стелі, вона підбирається до них, як людина-павук з однойменної

франшизи, щоб розгледіти позначки на етикетках, носії відповідних

етикеток стоять у чергах, годують голубів, з яких, як говорять, виходить непоганий наваристий бульйон, зневажають владу і

разом шукають вихід із затягнутої струмком навколо гіпоталамусу

кризи, яка ніколи не починалася й ніколи не закінчується, життя

майже цікаве, принаймні, сповнене особливого змісту, коли пере-горнеш останню сторінку, він одразу впадає в око, Арсенію не

подобається, як куховарить Еллі, фабрика-кухня готових страв, непридатних для вживання в умовах, наближених до життя, мала

вже давно відкритися на першому поверсі, там розучують гамми

й розкручують старовинні телефони, щоб зрозуміти таємницю

буття, яку колись закодував Тесла, теслі вирубують древні ліси

й роблять з них табуретки, з яких вправні кравчині варять табу-ретовку і пригощають цьогорічних випускників. Табуретовка

мало кому до смаку, але пити її — заповідана прадідами традиція, 82

від дотримання якої неможливо ухилитися, найбільші відчайдухи

після цього йдуть купатися у водоканалі, насиченому стічними

водами й портвейном найвищого штибу, дівчата лоскітно курли-чуть, як зигзиці, розрівнюють біле полотно клейонки на вигорілій

траві, виставлять скоромні наїдки й умикають радіолу на повний

звук, мільйон троянд і лаванда у саше — це такі подушечки для

голок, — усі подушечки на пальцях сколоті цими голками, ялин-кове насіння в паласі, мало хто потім виринає зі стічних вод, літо

у розпалі, сумувати досить, наче досі життя триває вічно й вічність

десь, дістає карти, чому саме ворожити, можна й не ворожити у

пісний день, є багато інших ігор, про що пишуть у відривному

календарі, пуста пляшка з-під лимонаду, смак дитинства котиться

туди, де мала бути ти — це саме твоє місце, зараз пусте, спусто-шеною рукою стомлено тримає слухавку, життя триває, доки

вистачає терпіння вислуховувати маячню зізнань, обіцянки про

вічність і нестерпність аскорбінової кислоти суму, але вона все

одно хотіла ворожити, яка б не випала карта — повішений донизу

головою або потопельник з крабами в роті, риються клешнею, перераховують наявність коронок на вісімках, зачаровано вдив-лятися у щось своє, невидиме для інших, під прозорою водою

шар йоду й зеленки, зелені діви морів не ходять по землі, кров

сочиться з кожної пори, саме так і пишуться погані романи, слово

тягне за собою наступне, поки всі вони не скотяться зрештою

донизу, нанизані на один шампур, вона так завбачливо розкриває

солоні від маринаду вуста, пігулка-іхтіс, яку ніяк не прийняти

внутрішньо, стікає термін придатності, через п’ять років на неї

ніхто навіть і не погляне, кому вона тоді потрібна в цьому місті, де на одного чоловіка десять дівчат, хто вигадав ці лиховісні

маленькі міста — магазин зачиняється о дев’ятій, активне життя

закінчується в тридцять, лежи ще тридцять три роки на своїй

печі та дивися кулінарні шоу — ось вони приготували мурену, вона так жадібно-жалісно дивилася на ведучого, наче благала, щоб її відпустили в цей дірявий водопровід з низькою пропуск-ною здатністю, протиснути свої роздобрілі тілесні вила в розетку, сочиться соусом тартар і підливою, ніхто не розуміє її мови жестів, жорстокі ведучі виставляють конкурсанту низькі бали, навіщо

було жертвувати собою тоді ж бо, зовсім невідомо, навіть не

смакує і зовнішній вигляд бридкий, викидає на підлогу котячим

кормом, кістяк згинається під виделкою. Досить було б зробити

83

деяке зусилля і натиснути кнопку «викл» на пульті, не копіювати

звички невдах з відповідних переліків, копіювати лише звички

людей, які досягли в житті всього, чого могли забажати, зважаючи на ситуацію в країні й світі, готувати на сніданок легкі

страви з тим самим соусом тартар, вмочувати шматочки грінок, як це люблять зображати модні фуд-фотографи, і все станеться

саме собою, а можливо — станеться щось інше, бо це не має

жодного значення, фотографи усюди, тицяють їй в обличчя свої

об’єктиви, потім вигадуватимуть винахідливі підписи під

відібраними більд-редактором фотографіями, або вигадуватиме

хтось інший, хто займається цим професійно, спокуслива білявка

в модній сукні й дорогих окулярах сидить на підлозі, знявши

туфлі, на килимку для занять йогою, ловить настрій свого наступного роману, треба говорити не «останнього», а «крайнього», ще

краще — «нового», саме це фото прикрасить обкладинку книги

поруч з відгуками відомих колег по цеху, які не прочитали жодної

сторінки, тому з чистою душею можуть вихваляти новий твір як

завгодно, вона мешкає у заміському будинку майже в лісі, у місті

їздить лише на велосипеді або на метро, якщо запізнюється на

зустріч за вранішньою кавою, але в метро занадто багато негативної

енергії, що змушує її зачиняти чакри й ховати начиння мозку під

окулярами, так вона має дещо старший вигляд, не надто, але достатньо

для того, щоб не скидатися на ученицю молодших класів, читанка

і свято буквара, яке завжди з тобою, зажди, не йди так швидко, над чим ви зараз працюєте, які у вас плани на майбутнє, вилити

акваріум з рибками гуппі, завести нових рибок гуппі, можна

навіть пітона, для симетрії будь-яка живність згодиться, шарудить

на підлозі хтось, і в стакані з колодязною водою хтось шарудить, якщо можна сказати, що хтось шарудить у воді, справжні юні

натуралісти втаємничені в життя тварин, але вона не з цієї когорти, просто любить усе строкате й слизьке, мов шкіра дорогої тор-бинки, з якої на читачів-прозелітів випадають різні дива, жили

тоді в Тушині, не знаю, чому вона вирішила повернутися до мене, повернулася й почала вигулювати мене, як кишенькове цуценя, але я не захотів, щоб вона поверталася, тому вона поїхала в Туреч-чину і вийшла заміж за турка, і у них, мабуть, уже семеро дітей, що поробиш, коли вона дзвонила мені на роботу і запитувала:

«Тобі з яким смаком подобаються, полуниця чи персик?», я

відповідав, що яка мені різниця, я ж не буду їх куштувати на смак, 84

і потім зовсім нічого не відчував, отже смак не має значення, і

навіщо вона тоді повернулася, старший брат був відомим оперним

співаком, двадцять ножових і кров скрізь, нема чого приводити

невідомо кого з вулиці додому, їх так і не знайшли, ми потім

розбирали його архів, оповідання про те, як вона в колисці сучить

ніжками й аґукає, дуже милі оповідання, які ніде не надрукуєш, бо це нікому, окрім нас, не цікаво, співав би свої арії мовчки, лаштунки і вбрання у стилі підробленої високої моди, казав, що

сімох побивахом, і всі вірили, бо життя наслідує мистецтво, а не

навпаки. Ходив з нею спустошеними ядерним вибухом з нового

квесту вулицями і згадував, як ці вулиці називалися раніше в

кличному відмінку, або вигадував інші назви, схожі на справжні, вона так сміялася, наче житиме вічно і ця кватирка легень ніколи

не закінчиться, тільки крапки після літери «л», хотіла кататися

на чортовому колесі та їсти фалафель, і все збувалося саме так, як було заплановано, і серце не калатало у самісінькій скроні.

«Ми більше ніколи не побачимось, так?» — запитав я, не

сподіваючись отримати правдиву відповідь, і вона луною

відповідала «так», ні на мить не замислюючись над запитанням, справді навіть не слухала мене, думаючи про своє, догори дриґом

з цього чортового колеса летіли ляльки в робронах а-ля Марія-Антуанетта, єнотоподібні собачата й міль з усіх твоїх манто, ми

більше ніколи не побачимося, навіть якщо це і станеться, чортове

колесо вже зробило свій наступний оберт, огортання шоколадними

водоростями в спа-салонах, реклама подорожі в Індію, скніння

в Ашрамі. Завжди любила ультракороткі частоти, слухати про

подорожі на Байкал і в Дюссельдорф — саме туди, де тебе зовсім

ніхто не чекає, — купувати магнітики із зображеннями корюшки, хоча ні, корюшка — це саме в СПб, я йшов до когось у гості, до

мене підійшли двоє і сказали: «Ми хочемо зробити вам подарунок, у нас є така чорна книга, нумо поговоримо з вами про Бога», я

схопив чорну книгу й утік, але потім забув її в гостях (дуже багато

випили тоді), а у вас був такий зошит, чорний-чорний зошит, у

якому всі учні класу мали записувати, хто як поводився, хто бігав

на уроці й галасував? Ми пильно дивилися навколо, щоб не пропустити жоден прояв поганої поведінки, а потім звітували перед класом, а потім наклеювали фото членів Політбюро на лопати і йшли на

демонстрацію, піонери-герої негероїчної доби дефіциту, нічого дивного, що вона втекла, Еллі думає, що в Дюссельдорфі, можливо, осінь.

85

Написання роману не вимагає фантазії — пішов туди, поїхав

сюди, сказав те, подумав це, складносурядні речення, дієприкметникові

звороти, вона чекає на нього біля воріт, які ніколи не зачиняються

повністю, сині ворота з намальованими на них лебедями, пара

лебедів, дивляться один на одного в оточенні білих лілей, завжди

це було схоже на болото, іграшка на золотавій шкатулці з музичним

супроводом, тато-тато, а звідки там ця музика береться, там є така

величезна печера, у якій сидить Даладьє і грає в карти на вибування, а цирульник підстригає його тупими ножицями, і чорний звір, схожий на кішку, чатує на нього у чаті вночі, нічого не поробиш, це

геополітика, знову пороблено, рахує синці на руках, ну надто сильно

схопив, коли треба було йти у справах, це кохання, у лісі живе дівча —

Дюймовочка у ластовинні обличчя, крихітка в прозорій сукенці з

грубого сукна, ніхто в класі не звертає на неї уваги, навчається не

добре і не погано — якось ніяк, і сама по собі ніяковіє в оточенні

незнайомих предметів та інтер’єрів, лісові звірі приносять їй банки

згущеного молока з відмітками від пазурів, які немає куди заховати, лісові птахи співають їй пісні невідомою, на свята мандарини й

цукерки, лише на особливі свята, коли по телевізору весь вечір

демонструють концерт патріотичних виконавців — нерухомі фігури

на екрані, на телевізорі висить пожовкла серветка макраме і стоїть

який-небудь слоник або риба-іхтіс, яку можна використовувати як

графин для лимонаду, хоча розумні люди вважають, що туди краще

наливати кінський коньяк, тут важко сперечатися, вона пішла туди, потім повернулася, могла б і не повертатися — у зірочці ніхто б не

помітив її відсутності, гегемон-трудівник відпочивав після тяжкого

трудового відпочинку на виробництві, скривавлені обрубки пальців

стирчали з динамо-машини, чорний-чорний зошит уже йде по тебе, якщо уявити справжню романтичну героїню, яка готує смачні й

поживні страви не з напівфабрикатів, одяг усіх членів родини завжди

чистий і випрасуваний, праска ніколи не коротить і не прикипає до

гіпюрових блузок з великим бантом спереду, і молоко ніколи не

прикипає до лінолеуму, і серце ніколи не прикипає до нестями, дивиться «Голубий вогник» і читає журнал для молоді «Вогник», вона так думає, що для молоді, бо для кого ж іще, все тільки попереду, позаду немає нічого, крім руїн, і вона радіє руйнації радієм, вітає

її, уявляючи прийдешніх гуннів у ГУМі, де ніколи нікому не вистачає

блузки потрібного розміру й треба брати те, що дають, або йти про-гулюватися без нічого Садовім кільцем де немає жодних садів, 86

заборонена література більше не приносить радості, знати, скільки

мільйонів людей не вижили для того, щоб ти могла йти Садовим

кільцем навспак, не розуміючи топографії, ніхто не вижив — лише

яблука з колгоспного саду, нестиглі й несолодкі, зі слідами ГМО на

стінках шлунку, простягати руки до невідомих дітей, які бавляться

глиняною кісткою, марудна справа порозуміння не залишає часу

для тимчасового єднання самотності в кафе «Жан-Жак», як вона

дійшла сюди без карти, навіть немає де заблукати, щоб написати

роман, не обов’язково знатися на топографії — достатньо просто

уявити всі ці колектори й провалля, у яких шарудить своїми папе-рами аукціоніст, хто запропонує більше, ніхто не хоче нічого пропонувати, пропозиція, від якої неможливо відмовитися, на яку

неможливо пристати, масні плями відбитків пальців на цупкому

папері, вона їх більше не впізнає, перелічує всі ці звивини і звиви, немов Арахна плете своє макраме, яке можна постелити на телевізора, перемкнути два канали іржавими пасатижами, приспати пильність

думок, за вікном сіра пилюка дме в обличчя — сірокко або самум, не захотів більше бути поетом, пішов на війну з берберами торгу-вати квитками на приміські електрички, які не мали попиту серед

місцевого населення, не вистачає повітря, продають пиріжки з пере-квашеною капустою, усі ці приміські електрички, які рухаються в

нікуди, і з радіоприймача лунає реклама «Весною у мене таке нестримне тяжіння», і невідомо, яка сила тяжіння діє на тебе, що ти

залишаєшся на цьому дерев’яному сидінні на трьох незнайомих

осіб, більше не хотів бути поетом, вивчив берберську мову, щоб

написати роман, треба розслабитися й отримувати задоволення, як

навчають на курсах пробудження жіночності, інакше як твій чоловік

зрозуміє, що ти жінка, пришита на сувору нитку, прострочена наскрізь

плоть тяжіє до іншої тільки за інерцією, теліпається потім набрид-ливим бонусом, який шкода викинути по дорозі, бо навіщось же

тобі подарували його в красивому пакетику із зображенням ведмедика Тедді, який тримає в пазуристій лапі повітряну кульку, ще був

такий конкурс — бігати залою і робити так, щоб якомога більше

повітряних кульок вибухнуло гелієм, потім такий смішний голос

був у нього після всіх цих вибухів, не міг дивитися на погано про-смажений біфштекс, бідне зайчатко, зайчатко вбивають на початку, потім ішов за лаштунки і з’їдав усі бутерброди, поки мисливець зі

своїм дробовиком залицявся до дівчат у народних строях, кожного

дня як не День медика, то День бухгалтера, кожен учасник хору

87

отримує сто гривень, так і їздять по бездоріжжю, немає коли лікувати

своє юнацьке акне, хоча скоро пенсійний вік, вік вікувати біля

патефона «Хвилі Амуру», нестача кальцію, хворі ясна, ніхто не

попереджав, чим закінчується будь-яке кохання, повертався навіщось

о шостій ранку та навіть нічого не вигадував, бо життя не схоже на

роман, і він усією своєю поведінкою лише підкреслював цю

несхожість, думала, що продати рукопис і стати вільною від сили

тяжіння на декілька днів, набирати слова у ворді, доки вони не

закінчяться назавжди, жодного питомого слова не залишиться на

підкладці свідомості, не намагалася його розпитати, де він був і що

бачив, за тридев’ять земель і за три моря не сповідувався їй у своїх

помилках, колишні жінки не пишуть листи, просто переривають

листування, навіть за тридесять земель не пішла б за ним, кожна

наступна жінка залишала слід самотності на його смуглястій від

народження шкірі, навіть дивно, як можна бути таким смаглявим, якщо ти народився в Сибіру, де зима вісім місяців на рік і літо радше

схоже на зиму, і в сусідньому супермаркеті продають пил і порох, і

попіл для попільниць, все, що тобі заманеться для істотного життя, дах світу розкривається над тобою і видно прізвища всіх редакторів, і ти думаєш, що якісь не надто здатні вони до редагування, письменника Х запросили в НКВС, він так хвилювався і був певний того, що більше не повернеться до Клари, але там у нього запитали, як

він робить ці фокуси з кульками, які він дістає з носа перед дітлахами, які так радіють цим кумедним фокусам, хоча у вільний від

демонстрації фокусів час він ненавидить дітей, а діти сміються над

ним і кидають у нього каміння, отже це майже паритет, кульки й

каміння, письменник Х дістав кульку з кишені й поклав на стіл, кульку з чорного граніту, чорний-чорний зошит уже наближається

до тебе, купив шкіряну куртку на Шанхайці, там увесь час різали

гаманці, але шкіряну куртку все ж купив, а потім побили й куртку

відняли, і навіть шапку відняли, і кров капала зі скроні, і око

заплило, так дуже просто залишитися без ока, а ще є така річка, у

воду якої ти заходиш мертвим, а повертаєшся з неї вже на певному

ступені відсторонення, люди не пам’ятають твоє ім’я, перешіптуються

за спиною, мало що не кидають у спину каміння, і Мишачий король

кублиться під шафою, невситимий король цукрових скелетиків на

ялинці радо відгриз би тобі руку, якби ти простяг її для привітання, потім все-таки емігрували до Італії, мила кахель із зображенням

дівчини з янгольським обличчям, потрапила туди в картонній коробці

88

через кордон, навіть вівчарки мовчали, Карацупа й вірний Полкан, балканський підданий, усі мовчали, не піддавали термальній обробці

твій одяг, не спалили його на величному вогнищі в соборі на головній

площі міста разом з листами незрозумілою мовою, така була розум-ниця в школі, лише п’ятірки з чистописання, а потім мий цей кахель

Міо мій Міо, хоча всі пророкували наукову кар’єру, дисертація у

тридцять років, чоловік варить горохові супи й кисіль з брикетів, на картонній коробці напис «обережно, не кантувати», і якісь сим-воли, вона завжди думала, що один із символів означає кришталевий

фужер, з якого п’ють шампанське чи вино, грайливі напої, насправді

там перевозять набої для повстанської армії, п’є за вільний Курдистан, бере її в оберемок і відносить у хащу лісу, мов викрадену

Європу з картини Сєрова, кудись же вона мала зрештою приплисти, пристати до берега, у черзі згадують хрестоматійні картини та їдять

намальовані фрукти, їх так тоді вміли малювати просто на теплич-них гілках, разом із росою, перераховувала, щоб нічого не загуби-лося, жодна росинка, яка мала виїсти очі, виплакані від гіпоалергенної

туші, чорні плями під повіками, які не змиває жоден дощ, водостійка

туш, бо ти цього варта, вартові біля собору показали на карті

знаками, у який провулок треба звернути, щоб спуститися в

каналізацію, де збирається таємне товариство масонів, розкладає

на мокрому камінні свої масонські знаки, тлумачні словники, пір’я

та чорнильниці, жінок туди все одно не пускають, скільки б вона не

намагалася приглушити стукіт підборів на старовинній бруківці, у

темних провулках ховаються незнайомці в чорних плащах, невтаємничене зло в дистильованій формі, саме вони мріють так

приголубити прозору шкіру синім лезом небезпечної бритви, хоча

такі вже давно зняли з виробництва, хто ж погодиться ризикувати

собою, Еллі теж не схильна до ризикованих проявів надії на краще, у фільмах жахів усі жінки чомусь — невимовні красуні з довгими

ногами і довгим волоссям, або з коротким волоссям, пишним від

дорогого мусу як весільний кремовий торт з багатьма нашаруван-нями забутих поколінь, і на верхівці вона з Арсенієм, тримаються

за руки і ніколи не дивляться один на одного, ну то й що, справжнє

подружжя має дивитися в одному напрямку, а не один на одного, тоді вони ніколи не скотяться донизу з цього кремового зікурату, діти наближаються з погано витертими вафельною тканиною

виделками, щоб покуштувати цю голову, замотану в хіджаб по

самісінькі очі, тому що дружину має бачити лише чоловік, усім

89

іншим нема чого там дивитися, гостра виделка пронизливо дрижчить

над примруженим оком, повітря наповнюється ароматом хвої — усі

освіжувачі повітря схожі один на одне, але чомусь мають різні

назви й малюнки на етикетках, на цій зображена пазуриста лапа

ялинки, яка схопить тебе вночі та вже ніколи не відпустить, лише

лісова пісня з магнітоли лунатиме над містом, яке готується до

католицького Різдва, вертепи й колискові, п’ятикінцева зірка сходить

над містом, не гріє, але миготить. Еллі мріє отримати в подарунок

іграшкового лева, який ричить і співає пісню про тата, якщо його

трохи побовтати, якийсь внутрішній механізм дає поштовх рефлек-сам мовного апарату, як справжня рефлексуюча істота, він намагається

тримати ці прояви в собі, не демонструвати їх на публіці, згадує всі

ці промови про мовчання-золото і золоті тереми на Майорці, хоча

зараз це вже Сейшели, нікуди не подітися від цього бажання чимось

виокремитися поміж усіх, тоді це була дуже коротка спідниця, потім — дуже довга спідниця, потім експерименти зі свідомістю, монастирська хустка й очі в підлогу, фарбувати паркани і доїти корів, їсти картоплю в мундирі, потім прийшли вони й спалили монастир, дівчата в хустках пішли у фотомоделі, бо завжди в душі вірили у

свою фотогенічність, мріяли потрапити на ті самі Сейшели, засмаг-нути під щедрим сонцем Південного полюсу, тому що навіть в

Австралії мешкають якісь пінгвіни, казали їм, і вони ніяково

посміхалися, і нікого не було поряд, щоб дати їм слушну пораду, вичерпну інформацію вони отримували з пліток і компліментів

заїжджених платівок залицяльників, дзуськи вони щось отримають

за це, Земля більше не крутиться, бовтається, мов яйце-жовтяк, на

згадку про сонячний грот.

Еллі належала до старовинної акторської династії, її дідусь

і бабуся жили на Квітникарському бульварі у стоповерховому

будинку, ліфт мчав її на верхній поверх, де снідав імператор

Франц-Йосип зі своєю морганатичною дружиною Марією Т., яка

привітно посміхалася Еллі й пригощала її птифуром, на початку

ери кінематографа німі красуні бліді німфи в обтяжливих сукнях

часто зустрічалися на заскленій терасі стоповерхового будинку, пили каву й закочували очі під лоба, міміка й жести були їхнім

єдиним знаряддям праці, іноді вони доручали Еллі вигулювати

мопсів і передавати напарфумовані дешевими духами записки

чужим антрепренерам. Посіпаки Ободзинського вистежували Еллі

90

на підступах до крамниці дешевих товарів «все по 10 гривень» —

якісь незрозумілі шампуні, піна для гоління, фольга для запікання, яка

чомусь називається пергаментом, рідина для запалення вогнища — скоро

вони всі поїдуть смажити шашлики, тішити свої первісні інстинкти із

запалення родинного вогнища, снідав сандвічами з маслом, які

вигадав граф Сендвіч, орендатор Сендвічських островів, коли грав

у карти безперервно кілька діб, вигадливий винахідник фаст-фуду, не мав часу, щоб відірватися від зеленого сукна, бо карта йшла та

йшла, як риба на путину, герцогиня поставила мушку під правим

оком, але він уже не пам’ятав, що це означає у соннику науки

пристрасті ніжинської — додати туди б ще огірків, саме їм встано-вили пам’ятник або пам’ятну дошку в цій погано пропеченій