Пелікани

місцевості, коли до них приїздила з візитом королева Єлизавета

Англетерська, вони вирішили перейменувати місто на її честь, але

сказали, що насправді це на честь святої Єлизавети, чиї груди

відщипали по шматочку медичним пінцетом і викинули дресованим

тиграм, які полюбляють товаришувати з чорними пуделями, немає

кішки, яка не вкусить, але під час дресування їх обов’язково потрібно

готувати, тільки коли пишеш, не страшно, Єлизавета відмовилася

прийняти символ поганської віри й залишилася вік дівувати в

зачиненій вежі без вікон і дверей, повз вежу пролітали багатомісні

дракони з чорними підпалинами за вухом, вуйки приносили до

підмурку плоди, вирощені власноруч — виноград і гарбузи, хто

відмовиться від національного хобі лускання насіння, закривала

долонями обличчя, щоб не бачити цього сорому, але все одно

підглядала крізь щілини між пальцями, улюблена тітонька Мардж

стирала пил з пральної машини і переповідала вчорашні плітки, наче не знала про те, що будь-яка плітка живе лише один день, так

от саме на честь цієї Єлизавети, яку Арчімбольдо зобразив у вигляді

купи гарбузів, що мало символізувати її цнотливість, місцеві мешканці

вирішили перейменувати своє місто, точніше, лише половина

мешканців — Франц-Йосип зі своєю морганатичною дружиною

Терезою Т. вирушив на води, з собою вони взяли трьох служниць і

мопса, за стінкою в сусідньому купе весь час гуркотіли якимось

тарілками, дуже сподівалися, що війна має ж колись закінчитися й

настане час для мирного поїдання пляцок, бо перекладач — це той, хто любить чуже більше, ніж своє, поки його ліжко з ІКЕА не

обнесли колючим дротом, тягнеться до об’єктива, наче це чорна

діра, яка всотує все, що з’являється попереду, зрештою вона теж

91

захотіла знайти собі нареченого, навіть неважливо, бо душа не має

статі, і національності теж, розіслали оголошення в безплатні

рубрики знайомств, ввічлива душа поетки просить відгукнутися

того, хто погодиться зануритися з нею в глибини самовідданого

екстазу забування слів, літера за літерою зникають зі вжитку, наче

ніколи не було їх цим підписом «невідомий автор» у картинній

галереї, стерли гумкою, залишилися тільки сіруваті сліди, камінці

років життя поряд з тире, ще домальовували їм різні вуса, ріжки, як

у равликів-павликів, старовинні історії з минулого життя, проте, звичайно, вона чекала тільки його, набирала смски одним пальцем, потім переїхала в розумний будинок, він ніде не міг знайти її адресу, опитував знайомих і незнайомих, невичерпність інформації можна

було списати на похибку всіх соціологічних досліджень, а потім

Еллі познайомилася з фільмовою дівою, ніхто не знав, як її звуть

насправді та скільки років, усі зверталися до неї просто Люсіль, тому одразу спадала на думку попсова пісня про зникле цуценя, саме його Люсіль і нагадувала своїм завжди винуватим виглядом —

її хотілося вкрасти, засунути до мішка і закрити в холодному льосі, щоб більше ніхто в цілому світі не міг милуватися її занедбаним

кудлатим волоссям і погризеними нігтями зі слідами професійного

манікюру, ви ж хочете прозорий французький лак, і щоб біла смуга

під нігтями, ніяких блискіток і блискавиць, навіщо ви все це

пишете, світ чудово обійдеться без купи сторінок, у які можна

загортати слоїки, а ще їх можна кидати в грубу, загортати кроленят

у хустинку і колисати їх, вони намагаються видертися, кусаються й

хитають вухами ствердно, бо єдине слово, яке можна сказати світу, це «так», навіть якщо тебе готують до того, що ти станеш матеріалом

для хутряної шапки, у це неможливо повірити, і вона не вірить —

перебирає фотографії — ось він у п’ять років так серйозно дивиться в об’єктив, що жоден екстрасенс тобі не скаже, на що могла пере-творитися ця дитина, середовище руйнує єгипетські піраміди з їхнім

бажанням жити вічно, розкидає вишневим тютюном курча табака, не поцілив під самі крила, усі твої скарби загубляться, усі ці шматки

скла, чорне пір’я й фантики від цукерок, поховані глибоко в землі, щоб ніхто не зміг здогадатися, де це кладовище скарбів, царські

монети з портретом Франца-Йосипа і написом латиною, яку вивчають

лише медики, нерозбірлива медична латина медичних карток, сорочина мова гамівної сорочки, гнівливий галоперидол. Ніскільки

хвилин не розмовляла вона з ним на їхній спільній мові обопільних

92

звинувачень, не роз’ятрювали вони один одному виразки обопільних

звинувачень, у кого більше мізків залишилося на тарілці після

сімейного обіду зомбі-видовищ, котячий апокаліпсис наближався

на м’яких лапах, отже саме її вони продали з аукціону разом з плюшевим зайченям, наварила такого борщу з поросячими ребрами, а

сметана впала, як крила янгола, як пишуть у радфем-спільнотах, хотіла, щоб йому було приємно — опікуватися коханою людиною і

все таке, а він прийшов, сказав, що борщ холодний, мов тіло янгола, з якого вискубали ці крила, і вилив тарілку їй на спідницю, на

квітчастому шовку розповзлася червона пляма, яку неможливо

вивести жодним засобом для відбілювання, навіть хлоркою у великому чані, не розбираючи дороги, бігла до найближчого супермаркету, де стоїть автомат, який видає різнобарвні жувальні гумки —

варто кинути туди монету, а також стоїть автомат для ворожіння, який бачить твоє майбутнє — вуста правди, варто лише засунути

туди правицю, і ці вуста зчитають усі твої лінії життя та кохання, переплетені, мов павутиння заплутаного макраме, краще б уже він

покинув її одну з чотирма ненародженими дітьми та іпотекою, щоб

ніколи вже не повертатися до цього питання, не годував її цими

отруєними мідіями і не бавився б нині забороненим усіма

міжнародними конвенціями газлайтингом — нічого більше не

здається, але вона здалася на милість того, хто не знає, що таке

маленька мильна милість, мильні бульбашки ніколи не долітають

до підлоги. Потім він усе ж емігрував у Кемерово — змінив грома-дянство, їв щі або рибну юшку, або що їдять у Кемерово, фотографував місцевих білочок без спалаху, щоб не злякати, закляклі троянди перераховувала вона — Купідо, Киз-Жибек і Кеті Фіскус, лячні

фосфати твого дитинства, годівниця для птахів, які ніколи не

повернуться додому, автомат з рожевою водою і стаканами, які весь

час цупили для своїх потреб, бо вони все-таки не одноразові, їздили

своїми велосипедними доріжками, невиліковні екзоти. Еллі закоха-лася в чоловіка з Оклахоми, який захотів стати її продюсером, нездара й сновида — казав він їй — коли з твоєї шкіри зітруть останні

сліди гриму, залишать зимувати в цьому сибірському порту, наче

нічого між вами не було, саме тому тут не можна засинати вночі на

дерев’яній підлозі, їсти равіолі, збираючи їх з підлоги, роз’ятрювати

масну рану, замотану в тонке тісто, нічого тобі тут не смакує, знітився

від схожості на інших, але продюсери хочуть бачити своїх жінок

єдиними в своєму роді й найкращими, тому підстригають їх під

93

хлопчика, пахтять підробленими парфумами, коригують довжину

спідниці, якщо вона закоротка — хіба варто, щоб хтось ще милу-вався цими блідими ногами з намальованими чорним олівцем для

брів стрілками, безвідповідальною підводкою для очей. Саме тоді

Еллі познайомилася з кінодівою — вона грала полонянку в фільмі

про берберів, манірно закочувала очі під софітами й крадькома

посміхалася освітлювачу, а той зовсім не звертав на неї уваги, бо

життя закінчується раніше за будь-які романи, як плескіт однією

долонею в момент падіння розбитого скла на голову акторів другого плану, він дуже хотів отримати хоч яку-небудь премію, маленьку, але професійну, для цього він погодився б залучити будь-яких

незлобивих тварин, які в дикій природі не надто полюбляють один

одного, але в неволі почуваються товаришами у нещасті, маленькі

розбещені тваринки на ниточках, ворушать пазуристими лапами й

копитами, чорні невдалі автоматичні копії без оригіналу, вона від

самого початку була нежиттєздатною лялькою з чорними тінями під

очима, які відтінюють пустелю кохання, пустощі безправ’я, яке

гнітить себе і намагається вийти на новий рівень сприйняття, зовсім

не зважаючи на те, що ніхто не звертає на нього увагу, Еллі читає

його листи, написані спеціальним експертом з написання листів —

єдиним письменним чоловіком на селі, який краде вільний час у

вічності, перш ніж піти поратися до свиней, видмухує з прокуреного

прикрашеного водевільними вусами рота фрази, які можуть заче-пити заражених оптимізмом перехожих, життя прекрасне понад усе

прокажене життя виразки на торті, з якого вилазить пристаркувата

стриптизерка, оглядається навкруги і мріє повернутися в цю картонну коробку, подекуди погризену мишами й покручами конди-терського комбінату, комбінаторика не виправдовує себе, скільки б

ти не бився над біномом Ньютона, хоча друзі кличуть тебе ганяти

м’яча на бульварі Шевченка, з якого видно машину з написом «Квас»

за п’ять копійок, єдина рідина, у якій хотілося б потонути, але в

кишені немає саме тих п’яти копійок, на які ти так розраховував, та

це така дурня, круглячок перекочується під підкладкою шкільного

піджака, коли тебе викличуть на випускному екзамені, ти не встиг-неш заховати туди шпаргалку, швидко покладеш її кудись під бата-рею і прикладеш зверху зеленою вицвілою від сонця шторою, і

наввипередки з власним мовленням будеш читати напам’ять і роз-бирати строфа за строфою вірш Франка «Каменярі», а потім зможеш

видати кілька афоризмів власного виготовлення про визвольні

94

змагання українського народу і його одвічне прагнення досягти

світової справедливості, неможливої в цьому світі, та в світлі останніх

подій продюсер вирішив запалити зірку Еллі в сатиричному

блокбастері з життя бомжів «А якщо він все-таки Цезар», вона мала

з’явитися в амфітеатрі в золотавому пеплумі з кривавими розвод-ками і з трояндою у фарбованому волоссі, хоча древні римляни не

носили троянди ані у волоссі, ані деінде, але будь-хто з них прагнув

обробляти свій сад, бо кохання не сприяє гедонізму. Остання з гетер

цього полісу вирішила взяти на виховання кошеня-безхатченка, облізле кошеня, яке гріється взимку під автомобілем економкласу, тому що в цьому дворі ніхто не тримає автомобілі класу люкс, двірники-таджики удають, що збирають сніг докупи, але потім цей

сніг тане і розливається асфальтом мутною рідиною, і учасники

опитувань з приводу встановлення лічильників води хочуть дізнатися

у вас штрих-код, за допомогою якого можна дістатися зачарованої

квартири. Еллі та продюсер їхали у ліфті, не коли ти цілеспрямовано

хочеш грати Соломею і поїти слона в зоопарку, а коли просто їдеш

у ліфті й відводиш погляд, бо там занадто тісно для двох, але це

краще, ніж підійматися з важкими пакунками на п’ятий поверх, свої

корупціонери куріпці ближче, аніж загроза ззовні. Але вона зовсім

не хотіла грати Соломею, це кирпате дівчисько пубертатного віку, яке кілька місяців відвідувало студію бального танцю, але так і не

знайшло собі партнера. Вона навіщось телефонувала на радіо, спонсором якого є «Газпром», і співала пісні з дитячих мультфільмів, ведучий умикав завчені аплодисменти і дарував переможцю палку

для селфі, після чого всі знову аплодували, вона не розуміла, куди

її прилаштувати, селфі – присмак самотності, але ще не визначальна

ознака, можливо, вона просто так любить себе і не може довірити

цю справу комусь іншому, попри кризу, кафе відчиняються знову, бо вже виросло покоління, яке не звикло харчуватися вдома, ці кафе

з пиріжками, у яких межує різне начиння, і морозивом у пластмасових креманках, з якого стирчить одиноким лахміттям чиясь

волосина, розумієш, що ти нічия, і нікуди тобі себе подіти, їси та

їси це несмачне морозиво з радянського дитинства, щоб нарешті

захворіти на ангіну й померти, щоб усі вони знали, як це — бути

дитиною на самоті, коли ніхто не відповідає на твої смски, але

треба вкластися в три тисячі знаків, інакше ніхто не відправить тебе

з останнім потягом на багаті села, з яких ще ніхто ніколи не повертався. Дитинство закінчилося саме так, як Еллі на це і очікувала, 95

щільна плівка мильної піни заливала очі, очі мої б тебе не бачили — очі

дівочі, єдина письменниця, яку я бачила наживо, сказала мені, що

єдиний спосіб написати роман — це розповісти історію, розповідай

історію і все тут, і я хотіла просто наслідувати її приклад і розповідати

історію, але історія не розповідалася, лише якісь стислі оповідки з

минулого життя — як я їздив у одну екзотичну країну та які гамбургери я там їв, які ніжні мілк-шейки я там пив, захлинаючись

власною слиною, Мордарій з мертвого під’їзду, де вбили всіх твоїх

знайомих, розмазувала прибиральниця юшку кольору томатного

соку бетонними стінами з написами «Анархія — не твоя єпархія» і

«Зінка зберігає все», і всім було цікаво, з якої квартири ця Зінка, і

звідки в неї стільки екзистенційної сміливості, але на ці запитання

не було жодної відповіді. Вона вдягалася лише в магазині готового

одягу, така собі лялька Барбі, яку ніхто не хоче вдягати, рожеві

панчішки й рожеві лабутени, бо все має бути гармонійно, а вона вже

знала щось про гармонію, щось таке, про що не говорять в жодній

консерваторії — Кен і Барбі мешкають поруч в одному ляльковому

будинку без четвертої стіни, їздять в одному іграшковому авто й

сплять в одному ліжку, що відкрите всім семи вітрам саме через

відсутність цієї четвертої стіни, і вона думає, що якби вона не була

дружиною цього знаменитого улюбленця всіх істеричних дівчат

красеня Кена, який кожного дня викладає свій п’ятихвилинний

ролик на ютубі, ніхто б не звертав на неї уваги, на цю незграбну

білявку на довгих тонких ніжках, які просто можуть зламатися, якщо

на неї дмухнути, ніжки зламаються і вона полетить догори дриґом

з другого поверху і втратить пам’ять, і не впізнаватиме цього

зализаного красеня Кена, цей бріолін сімдесятих, на який вони всі

колись так підсіли, і тепер підсвідомість видає на поверхню образи, які неможливо розпізнати. Але в деяких з цих образів вона впізнає

себе, всі вони колись вийшли з одного моря на спільному півдні, з

холодного солоного моря, в яке так боляче занурюватися і з якого

так само боляче виходити, безкінечне море, на березі якого продають

чурчхелу, і вони досі не змінили номери, хоча для цього було аж два

роки, а тепер їх будуть штрафувати. Тепер вона теж поставить свою

автівку у відстійник, там ця автівка й зберігатиметься до кращих

часів, поки не прийде власник і не викине її з міста, най вона йде

куди заманеться, добре, що міст на землі багато і кожному знайдеться

щось за смаком, але вона не скористалася своїм магдебурзьким

правом, якого її позбавили декілька років тому, вона жила за своїм

96

старим календарем, який вже соромно повісити на стіну, але який

тримають десь у сінях, що б це не означало. Саме тому Еллі вирішила

піти від продюсера і стати філософом, вона ніколи не займалася

філософією і не могла відрізнити Га́йдеґґера від Шванкмайєра, всі

ці пластилінові ворони та інші істоти незрозумілої статі, з якими

так приємно товаришувати, бо їм можна розповісти всі свої таємниці, таємниці необхідно вигадувати, ось він покохав героїню серіалу

«Друзі», пив з нею банановий смузі, потім попрощався на злітній

смузі, і більше нічого не було, але ж це нецікава історія, бо в житті

так не буває, вона хоче дізнатися, як в житті буває, додає якісь деталі, зрозумілі лише посвяченим в цю історію небуття, розчавлені

супергерої коміксів, на яких намагається напасти який-небудь

суперзлодій з майбутнього, який не розуміє людської мови й говорить

ієрогліфами, що виринають мильними бульбашками з його рота, і

життя знову має сенс, і рухається по колу. Потім супергерой все-таки

спромігся достояти достатній термін в своїй черзі й купити кругляк

копченої ковбаси та жбан копченого сала, і життя знову закругли-лося за синусоїдою, Еллі працювала секретаркою й читала комікси, з яких до неї тягнула гіллясті лапки людина-павук, тягнула гіллясті

лапки, щоб випити її лімфу, витягти сонну артерію, через яку Еллі

ніколи не могла вчасно встигнути на роботу, стояла в цьому натовпі, який англійці чомусь називають «трефік джем», маючи на увазі

щось в’язке й солодке, у заторах вона намагалася вивчати італійську

й слухати аудіокниги, актори МХАТу розніжено-суворими голосами

читали уривки з роману Еміля Золя «Сторінка кохання», саме там, де найцікавіше, а потім читали наступну главу роману Толстого

«Війна і мир», на цьому вона вимикала радіо, бо не хотіла купувати

аудіокниги, а завантажувати піратські їй було надто ліньки, саме

тому вона була приречена на вічне підслуховування любовних зізнань

Тьєра і Наташі, як виправив ворд, вона мешкала в ніким не визнаній

державі, страждала на гикавку, яку не могли вилікувати жодні

спазмолітики, кожного ранку одна й та сама гикавка примушувала

її йти з дому й сидіти в автівці, яка стояла в заторі на проспекті в

столиці ніким не визнаної країни, спочатку вона ще рахувала, скільки

сторінок залишилося до закінчення, але потім їй стало нецікаво і

вона полишила цю справу, сторінки закінчувалися якось самі собою, сторінки без початку й кінця, потім продюсер сказав, що від Еллі

немає жодної користі й вона має піти від нього, піти куди-небудь у

школу дівиць швидкого порятунку в Смольному — це такий палац, 97

пофарбований блакитною фарбою й позолочений золотавою фарбою, і біля нього стоять солдати жіночої статі з гвинтівками у формі

олівця, і стріляють по всім, хто не може назвати заповідне слово, яке змінюється щодня, заповідне слово, яке ніколи не змінюється, але цей аромат ванілі з йогурту, їм дали таке завдання — ходити по

магазинах і запитувати в людей, на який склад падає наголос у слові

«йогурт», бо раніше цей наголос падав на другий склад — це було

якесь французьке слово, — та інформація зовсім не тішила їхнє

самолюбство, покінчила самогубством у колишньому палаці графів

Потоцьких, графів Панкоцьких, у яких була одна колишня кицька, що вміла так вправно куховарити, але на кухні зовсім не було вайфаю, вона відкривала свій товстезний гримуар простих рецептів на

кожен день, незрівнянна куховарка панів Панкоцьких, твоя

Пенелопа ніколи не повернеться додому. І він говорив з фотографією

своєї Пенелопи, бо за фотографією можна дізнатися вік мертвого

тіла, яке лежить у могилі, але тішиться квіточками, пластмасовими

квіточками з підземного переходу, які продають весною, і шоколадними цукерками, які ніхто не хоче їсти, бо їстівна матерія закінчується, прискіпливий матеріалізм материнського інстинкту змушує вибирати найкращу світлину, щоб приробити її, прикріпити свинцем до

хрестовини, наче це величезна різдвяна ялинка з мотуззям, яке

обвивається навколо шиї, і ти починаєш задихатися, хоча ще не почав дихати. Дихання — це якась надлишкова функція змарнілого

організму, яку неможливо перевірити на присмак, бо ти вже не

можеш нічого купити в сільпо, ніколи вже у тебе не вимагатимуть

паспорт, не гримітимуть ключами, щоб побачити сонце. Сонечко-бонечко летить на небо, зранене сонечко-бонечко, з якого капає

помаранчева юшка, яку краще не куштувати на смак, бо вона не має

смаку, але вона говорить йому «смачного», тому що намагається

привернути до себе його увагу, змусити його подивитися на себе, поки він робить наступне селфі, і хто там позаду удає, наче він тут

ні до чого, якась дівчина із зачіскою а-ля шістдесяті, бо нині мода

на ретро, справжня ретроманія охопила місто, чорно-блакитні стрічки

старовинних режисерів — «Блакитний янгол», наприклад, янгол без

крил. Тому що людям не подобаються безсюжетні історії — це зовсім

нікому не цікаво, — історії про Сиропончика в меблевому місті, він

прикував себе цвяхами до рухомого складу й так рухався до закінчення

історії, не розбираючи дороги, на деяких станціях виходив на плат-форму, щоб роздивитися ранкові обриси вокзалів невідомих міст і

98

з’їсти трохи локшини вок, яку ніколи не продавали у супермаркетах

його міста, він підходить до дівчини з сонячного Таджикистану, яка

тут годиться за китаянку, бо хто намагатиметься їх розрізнити за

розрізом очей, вона завчено привітна, бо теж не відрізняє його від

інших представників європеоїдної раси, ти знаєш про революційну

ситуацію в країні? — запитує він у дівчини, але та погано володіє

мовами та не розуміє його, несповна розуму власники цього

мережевого закладу вирішили відкрити ще один прилавок на цьому

вокзалі, на якому ніколи ніхто не виходить з потягу, тому що (бо) ніхто не пам’ятає назву міста, а на вокзалі занадто мало цікавого, щоб цікавитися ним надто довго, блакитний янгол Еллі сивіє чиїмось

неприбраним надгробком, скільки їй наполегливо радили відвідати

косметолога, розставити всі крапки над куточками очей, так і роблять

себе молодшою, щоб не померти вже ніколи, які б несприятливі

умови не змушували рухатися вперед, не залишати себе ніколи у

спокої, ані на хвилину, вона вчилася знову говорити телефоном, думала, як краще тримати слухавку, щоб на іншому боці уявного

дроту її почули, не натиснули на відбій, але там ніколи ніхто не

відповідав, умовний термін життя швидко спливав, грушки й сливи

продавала на сільських базарах, де ні з ким було поговорити в

реалі — навіть зі своїми уявними друзями з другої школи, в яку

приймали лише найдивакуватіших двієчників, які переймалися у

вільний час речами, що зовсім не мають цікавити цю верству

населення — розведенням метеликів «мертва голова» з наступним

щепленням їхніх крихітних щелеп холодною і гострою голкою, щільний хітиновий покрив — але ні, хітиновий покрив — це в жуків, згадала замітку з радянської преси про те, що учасники групи «Бітлз»

(яких автор ретельно перерахував, нікого не забув) не повинні

думати, що вся ця слава і прийоми в англійської королеви — це

надовго, бо через рік — півтора на зміну їм прийдуть інші, ще

патлатіші й придуркуватіші, і учасникам групи «Бітлз» доведеться

шукати собі роботу в провінційних кабаках — саме так і було

написано, «в кабаках», і одразу ставало лячно від того, що там коїться

в тій Великій Британії, хай би собі краще правила морями, але ці

кабаки, їй це слово нагадувало «кабачки», звичайно, це має бути

щось їстівне, з чого можна зробити ікру, щоб намазувати на чорний

хліб, саме так смакувало всім героїчним матерям-одиначкам її

дитинства — майже рідка паста якогось неприємного кольору, закрутка, яку важко відкрити — так, доступ до скарбів має бути

99

обмеженим, не повинен будь-хто просувати туди свою велику

ложку, але їй сказали, що фройдизм же застарів — зараз на порядку

денному нео-фройдизм, уявляла собі всіх цих героїчних матерів-одиначок, які працюють виховательками в школі та розучують з

дітьми на заняттях з музичного виховання сербські тужливі пісні

південних слов’ян, бо в цих піснях їй подобалася фонетика, ніколи

не знайти людину, яка б розділяла її смаки в повному обсязі, людство сягнуло таких обріїв, де не було місця незрозумілим

пісням, діти пошепки сміялися над словами, які здавалися їм

смішними, не підлягала промовлянню старовинна філіппіка з

приводу битви на Косовому полі, яку вони чомусь все-таки

вивчили, забувши тільки декілька слів наприкінці. Уклінно просила ведуча всіх глядачів, які примусово завітали на цю ранкову

виставу в дитсадку, подивитися на цих левенят з гривами з фар-бованого в жовтий колір поролону, яким зазвичай затикають

шпарини у вікнах, щоб туди не дула хуртовина, але хуртовина

чомусь все одно дме, а дівчата водять хоровод навколо берізки, і нікому не зрозуміло, куди декоратори доп’яли цей реквізит, берізка клониться додолу під тягарем пришитих на неї хіпстерських

ґудзиків, які привезли сюди з самого Гудзону й так і полишили

пришитими на ялинці, картонне коріння якої вгризається в підлогу, потім у каналізацію, і так сходить нанівець життєдайна сила гіркої

м’яти всіх жуйок «орбіт» у всіх медвяних вустах виховательок, бо музика раптом вимикається і рух маятника затихає, після

цього вимикається світло на першому поверсі, ляльки й плюшеві

ведмежата за інерцією оживають і починають обговорювати події

за день, зрештою доходять колективного висновку, що сьогодні

знову нічого не відбулося, але в темряві знову чатує небезпека —

невідомо, хто вимкнув пробки, і чи вимкнув їх взагалі хтось, чи

просто вибило ці пробки минулого віку над самісінькою головою

зловмисника, та що тут можна поцупити в цьому дитсадку —

вкритої грудками манної каші вистачає на всіх, і на дні тарілки

знову-таки ті самі грудки впереміш із залишками манної каші, яку неможливо з’їсти, музику знову вмикають, але диск заїдає, зрадлива музична тема рухається колом, і дівчата знову водять

свій нескінченний хоровод, не в змозі зупинитися. Вихователька

хоче крикнути, щоб вони зупинилися, але їй відняло мову, лише

відкриває й закриває рота, мов та риба, що бовтається на гачку

в аматора підлідної ловлі, несмачна риба, яку все одно кидають

100

у відерце, бо шкодують відпустити на волю, тут вона згодиться

більше. І всі погоджуються з таким формулюванням питання, навіть

дітлахи замовкають і дивляться на великий монітор.

Дітлахи дивляться на великий монітор, на якому співачка в

короткій картатій спідничці співає новий хіт «Це зовсім не жарти, ми втекли з Суматри», письменника викликали самі знаєте куди й

запитали, як він робить ці фокуси з кульками, а він уже натерпівся

такого переляку, у Космополісі часто викликали когось самі знаєте

куди — то прибиральницю з дитячого універмагу, яка знайшла в

туалеті дорогий клатч з великою сумою грошей і привласнила

знахідку собі, то нічного портьє, який полюбляв замотуватися в

портьєру й так зустрічати гостей готелю, які страждали на безсоння, але письменник нічим таким не відрізнявся – просто сидів на

форумах або грав у комп’ютерні ігри про веселих звірят, які мають

здолати багато перепон, вигаданих деміургом усіх комп’ютерних

ігор, який не звертає уваги на жодні баги в програмі — там якось

самі розберетеся, усе колись прийде до ладу — і зрештою наприкінці

зустрічають велику черепаху, яка стоїть на трьох слонах і мовчки

поглинає всіх одиноких власників акаунта на сайті онлайн-пересування, де попутники не потрібні. Велика черепаха рухає своїми

кігтистими лапами й дивиться кудись крізь того, хто прийшов

запитати її про останню велику мудрість, яка має пояснити всі баги

(тут письменник має вигадати останню велику мудрість, яку черепаха приховує своїм мовчанням, бо, як відомо, той, хто знає, не

говорить, а той, хто говорить, не знає, тому незрозуміло, звідки нам

відомий цей вислів, але велика мудрість мовчазної черепахи не

розкривається йому і не спадає на думку, у вухах лунає лише

нав’язливий шансон, який транслюють у всіх маршрутках, як

мудрість останнього таксиста на планеті Земля, санітар у синій

спецівці, схожій на піжаму сплячого божевільного, ставив йому

крапельниці колись він розмазував червону фарбу по стінах червоного кутка заводу «Червоний комунар» або «Червоний каменяр», так і просилася назовні нова рима, але він примушував її замовкнути

в його сонних вухах і слухав далі моторошну пісню з першої моделі

мотороли «Приходьте до мого дому — мої двері відчинені», або

щось на кшталт, просто щоб краще спалося, і йому спалося краще

завжди. Він вирішив все-таки вбити мудру черепаху за замовчу-ванням, розщепити її пластиковий панцир на щіпки, коли вона

101

розмовлятиме з близнюком Маріо бульбашками з горілки «Бульбаш», у дитинстві він змушував усіх грати визначені ролі, вибігаючи з

коридору з шаленим криком «Фігаро тут, Фігаро там», і хтось без

почуття гумору писав листи на телебачення з наріканнями на те, що

псевдо «Тутта Ларсен» звучить несумісно з нормами моралі, якщо

прочитати його задом наперед три рази, і всі одразу кинулися читати

його задом наперед, але письменник зовсім не любив читати, його

читацькі навички нівелювалися ще в молодшому шкільному віці, а

потім він потрапив у оббиту білим ватином з дешевих пальт палату, колись він познайомився з Вагричем Бахчаняном, ще до того як

останнього прийняли за Пікассо в Центральному парку, де він

готував качечок на грилі, бідні погорілі качечки з обвугленими кри-лами, а потім письменника викликали у Великий дім, який був зовсім

не таким великим, як усім здавалося спочатку, зсередини він був аж

надто затісний, космополітичні мешканці Космополісу тікали своїми

атрофованими ніжками з останнього вагону метро, щоб вірніше

встигнути на останню електричку, але письменник завжди сидів

удома й перечитував «Максими» Сартра, мистецький багаж якого

набагато перевищував його власний, тому чому б не повчитися

чомусь у розумних людей, а потім письменнику замовили сценарій

нового сіткому про життя бомжів-інтелектуалів, бо хто живе в наш

час лише літературними заробітками, а власних статків у письменника не було з народження. Головний герой — бомж-бомбіст Аркадій

роз’ятрював власні болячки балачками ні про що, помноженими на

бідкання про те, що існування Бога ще не доведено, а люди вже

зібралися піти спати, чи то їсти, чи що вони там зібралися зробити, але в Аркадія, який ніколи не відвідував ту саму Аркадію, де я буваю

теж, що видно з його цупкого імені, саме в Аркадія надмірне

споживання мельдонію викликало бажання стати поетом, він почав

писати хоку на теми покарання світового імперіалізму, які письменник все-таки не зміг вигадати, бо не знав, як мають виглядати хоку, ще в серіалі мали з’явитися представники малих і малесеньких

народів з фізичними вадами, краще за все на інвалютному візку з

автоматичним керуванням, на якому він увесь час врізався в якісь

огородження з високим струмом на плакаті, що мав позначати

небезпеку, але ніхто в цю метафізичну небезпеку не вірив і все одно

ліз у сусідський трансформатор, на якому намальована схожа на

погано заточений олівець блискавка, наче хтось із причетних до цих

обвуглених кінцівок розумів, який вигляд повинна мати громовиця

102

та в яких одиницях вона вимірюється — кВт чи мега-ампери, вигадані

красенем у ажурному комірці з кресленням акриловою фарбою на

звороті. Письменник поки що не розумів, як включити ці філософічні

роздуми в присутності відсутньої дами в сюжетну канву серіалу, де

Світлана має розповісти Аркадію свою таємницю, а майор Ковальов

звільнений з органів і сповнений рішучості відновити справедливість, але йому платили за знаки, у кожній серії має бути певна кількість

знаків — не більше і не менше, а ще серія має бути смішною й

певною мірою драматичною, інакше вона не приверне до себе увагу

читача, йому подобалося керувати процесом, але більшість

сценаристів запили, один з них у відповідь на синопсис прислав

сценарій серії розміром з невелику повість, а потім зник, більш-менш

відповідальними виявилися лише дівчата, які вдень робили свої

вправи «піраміда», а вночі вигадували жарти про кохання доярки

Аксинії та столяра Мефодія, ще в серіалі повинно було бути багато

музики й веселих пісень, письменник намагався вивчити молодіжний

сленг про всі ці наздоженемо і переженемо, хоча ніхто вже давно

нікуди не біг, він ніяк не міг здати норми ГПО й розплатитися з

боргами за комунальні послуги, тому в двері з розчепіреним дерма-тином увесь час хтось ломився, звичайно, відповідати на заклики

відчинити двері він не збирався — тим більше, що дзвінок не

працював через нестачу електроенергії, древні прошарки дерматину

бовталися на рівні гомілки або легень — кому як більше було по

душі, а помічники головного сценариста зникали десь у безодні

забутих телефонних номерів — остання жінка, з якою в нього був

швидкоплинний роман, записала його в мобільному «письменник» — він

завжди ненавидів це слово, яке не означало нічого, але змушувало

всіх працівників митниці, податкової й овіру дивитися на нього з

неприхованим презирством, а вона казала випадковим знайомим:

«Він у мене письменник», наче виправдовуючись, хоча цій провині

не могло бути жодного виправдання, вони перезимували не холодну

й позбавлену газопостачання зиму в Передєлкіно, де є кладовище, з якого витікає річка Сетунь, на кладовищі похований Пастернак, на фоні могили якого фотографувався Тарантіно, поки письменник

перебував у депресії та дивився обидві частини безсмертного фільму

«Вбити Білла», а всі прислужники будинку відпочинку для дорослих

побігли дивитися на величного реформатора й фотографувати його

на камеру мобільного два мегапікселі, коли автор хіта «Які цікаві

на Вкраїні вечори» безсоромно вигравав у більярд. Письменник не

103

вважав себе видатним більярдистом, тому додивився до логічного

кінця бездонні прояви кохання у сиквелі «Вбити Білла» й пішов

спати, потім він прокинувся й виявив, що в нього зламалася настільна

лампа і він не може вигадувати далі перепуття в житті Аксинії, яка

не може обрати, куди все-таки їй піти — у совхоз радгосп або колгосп, він почав грюкати стільцем у стіну й кричати: «Я письменник, мені потрібно світло, бо мені потрібно працювати», на це ніхто не

відповів, бо всі на поверсі святкували Великдень та їли великодні

розфарбовані багряною китицею калачі, він ніколи не розумів, як

вони фарбують ці калачі китицями, вони зовсім сухі й там немає

соку, намагався щось вичавити на письмового стола, коли йому

принесли письмовий стіл, бо він письменник, і все його письмен-ницьке начиння й приладдя — жовтяки міських мурів, з яких вики-дали найнепринадніших «Місс Всесвіт», забувши про будь-яку

політкоректність, безпосередньо в пащу дракона, який вже не міг

пережовувати й ковтати їжу, але безумовний рефлекс примушував

його тягти пазурі до дверей «МакДональдзу», де красунь переро-бляли на жилавий мотлох, йому завжди траплялися самі лише жили, які треба витягати зі щілин між зубами за допомогою зубної нитки, але вони застряють там назавжди, усі ці красуні в довгих червоних

і блакитних спідницях до підлоги, які ще не знають, як упоратися

з цими спідницями в метро, поділ затягує в жерло під ескалатором, з якого ніколи не буває вороття, і звуки релаксації пекла підбурюють

її йти далі, ніколи не зупиняючись, бо ти цього варта, Вероніка

Кастро прокидається після затятої коми, пройшовши свій квест на

несумісність зі світом, розповсюджують світські плітки під виглядом

спаму, що знаходить тих, хто погоджується відкрити незрозуміле

посилання, силкується прочитати текст ламаною англійською про

спадок від двоюрідного дядечка-мільйонера, міста-мільйонники

спустошені після великої війни на випередження, після великого

зламу правила буравчика третьої руки, Сімург заповідав їй все своє

пір’я з усіх своїх крил, заповідав їй бути пай-дівчинкою, яка не

знайомиться з невідомими чоловіками в інтернеті, які б кошерні

ласощі в заморських диснейлендах вони їй не запропонували, але

життя рухається всупереч годинниковій стрілці, письменник

подався в диванні війська, потім вийшов з їхнього складу, розчару-вавшись, бо ця стрілецька дивізія не передбачає перемоги, сидів

разом з нею на дивані й дивився телесеріали конкурентів, у одному

з них вона вийшла заміж за іншого, але в графі «сімейний стан» усе

104

одно писала «незаміжня», і всі їй вірили, бо хто захоче приховувати

неочевидне, записи актів сімейного стану дратували письменника, а велика чорна черепаха рухалася в пісках, не розбираючи дороги, щоб відкласти великі плямисті яйця, з яких капала на тефлонову

сковорідку сукровиця впереміш з рибною юшкою сліз, слізні

залози її висохли, мов земля савани, яка нічого не родить, оповита

саваном силосу смерті, сила силенна слів спадала їй до слова, але

вона нічого не говорила, дивлячись на продавлений диван. Після трьох

викиднів вона засинала між переймами, коли інтервал був уже

двадцять секунд — як виявляється, навіть у такий короткий проміжок

часу можна внести багато сенсів і отримувати насолоду від життя.

Поки вона реалізувала цей постулат на практиці, він познайомився

з художником-авангардистом Нікосієм Самофракійським і був

запрошений в його квартиру, де ніколи не зачинялася кватирка, Нікосій квартирував (коняку вовки з’їли, та конями подавилися

(епіграф до п’єси Олексія Феофілактовича Писемського «Хижаки») у двоповерховому будинку з різним палісадом, на підвіконні якого

ніколи не цвіла герань, несвідома герніка змушувала учасників

автопробігу рухатися суворо вперед, але пісні Мелані Сі лунали з

кожної шпарини, і письменник дуже переймався тим, щоб раптом

не отримати почесний диплом премії «Сексист року». Його знекров-лений побутовими проблемами й невдалими оборудками сусід на

прізвисько барон Субота — червоний день календаря, коли

відзначається день Феофанії Пропасниці-Лихоманки, — теж

дозволяв собі випити келих оковитої, удаючи, що споглядає краєвиди, але життя було цікавішим за будь-який істеричний лемент авторів

історичних романів, і письменник раптом виявив, що його сусіди-перевертні зомбі-апокаліпсису, які полюбляють їсти чужі мізки на

дитячому авто майданчику після надто вдалого афтер-паті, а вдень

удають, що їдять лише піцу, хоча це невдалий вибір для тих, хто

прагне хизуватися своїм ЗОЖ у повному обсязі, а вночі вони

шукали все-таки ті самі мізки, не думаючи ні про що із зазначеного

вище, писали об’яви «Вандали, які ламають замки на вікнах, горітимуть у пеклі, бо вікно можна просто відчинити, а потім

зачинити», або «За паління на горищі штраф п’ять тисяч, тут живуть

діти й дорослі, які вдихають ваш дим», після цього взагалі не хотілося

дихати, щоб ненароком не вдихнути чиї-небудь уявлення про

прекрасне майбутнє, але виплачувати штраф у розмірі п’яти тисяч

нікому не хотілося, за стінкою люди пили гірке пиво й співали

105

ненормативних пісень, заборонених федеральним законодавством, а потім голосно сварили якогось Сергія, який мав чи-то краще

цілитись, щоб нарешті забити цей гол, чи-то встигнути до одинадцятої

до магазину, де продаються помітніші напої, бо, як відомо, заборонено підвищувати градус. Потім у письменника був напад епілепсії, він налив собі надто багато оковитої в огранований стакан, бо почав

забувати цей присмак сивухи в суміші зі смаком табурета для

загвинчування гайок на викривленій стопі, або марципанового

корсета для виправлення дівочо-дитячої спинки — у дівчат має бути

постава, якою можна пишатися перед імовірними залицяльниками, потім ці корсети, пряничні будиночки з останньою гранню на

піднебінні твоєї Піднебесної переростають у корсети лорда Б, який

мріє померти в романтичному місці зовсім не від дизентерії, як

говорили зраненим власникам колишніх гвинтівок, він мріяв

навчитися керувати гвинтокрилом і полетіти на Пелопоннес, де дуже

багато чорних мавп, тоді саме був рік Вогняної Мавпи, він повісив

на стіну біля письмового столу календар з фотографією мавпи, яка

тримає в лівій лапі фрукт-екзот, не схожий на банан, бо звідки у них

ці помірно-континентальні фрукти, непомірно-континентальні, не

фрукти зовсім, з цінника в супермаркеті він дізнався про існування

фрукту наймення дурман, доріан з дуремаром разом товчуться в

одній ступі — це був дуже екзотичний фрукт, який можна було

придбати не в будь-якому супермаркеті, та навіть і не в будь-якому

місті, бо місцеві спільноти не хотіли закуповувати його через

неполіткоректну назву, він не дуже переймався через цей напад, дещо навіть пишався, бо Достоєвський теж страждав на епілепсію, після нападів якої його відвідували всі ці геніальні прозріння «Який

ідіот сказав, що краса врятує світ», отже, він вважав себе причетним

до великої російськомовної літератури, хоча не міг себе вважати

російським автором, бо різні обставини непереборної дії, які

народжуються з одруківок, суцільна обструкція — усі ці заборонені

пахощі, турецькі ласощі, апельсини, знову заборонений плід, як дві

тисячі років тому, на Арараті знову стрілянина на лінії розподілу, розподільна здатність пристрою залишає чекати набагато кращого, бо її знову не видно, але сусіди-зомбі вирішили полетіти на Марс і

вирощувати там батат, підскакувати на батуті й видавати на-гора

сентенції — така милота, така бідося, таке нічосі. Їм видали

скафандри й корм для космонавтів, вони завжди мріяли бути кос-монавтами, бо космонавти можуть їсти свої корми з тюбиків, як

106

зубну пасту, прострочений силос сили силенної словосполучень

розкривали та їли тваринної суті своєї не знаючи, вирощували якісь

корінці, невідомо як здобувши воду, отже будь-хто може вижити на

однині в екстремальних умовах, і нікому не потрібен для цього

Інший, але потрібно десь здобути воду й хизуватися цим здобутком

на кожному книжковому корінці, він поїздив пустими марсіанськими

западинами й описав їх усі в горизонтальному положенні, хоча там

взагалі нічого не відбувалося, як на загальний смак, просто описання

прогнозів марсіанці щодо майбутніх перспектив улюбленої команди

в групі, коли випадково знайдена газета має вигляд артефакту — і

нема чого жалітися на те, що всі друковані видання переходять у

цифру, і нічого більше не залишається на цьому ґрунті — ви навіть

не знаєте, які мігранти краще, тільки повторюєте свою мантру «іслам, іслам, іслам» — і наче китайці не поїдуть на північ, але ж ви

пам’ятаєте полковника генерального штабу царської армії Євгенія

Месснера, який розробив новий принцип ведення майбутньої війни

«заколотвійна» — не окопна війна й лінія фронту тощо, а щось на

кшталт партизанських дій, тобто насправді війна не закінчується

ніколи, але насправді їх мільярди — тих, хто хотів би обійняти твою

посаду в теплому офісі з холодним кондиціонером, у зв’язку з яким

вони влаштують ритуальну сварку через відчиненого балкона, а

потім їх усіх затопить джакузі з шостого поверху та їдкий вар

збігатиме сходами, через що більше ніхто не зможе палити біля

вікна, а потім вони встановлять меморіальну дошку на будинку

профспілок, де була така несмачна кава, але було так зручно при-значати ділові побачення — поруч знаходився головний поштамт, де під час капітальної зливи в 1989 році кам’яна стеля обвалилася

на людей, які саме хотіли сховатися від цієї зливи, і стеля їх у

результаті не витримала, хоча наче не для цього її там будували, але

ось вам і мізгірь мізогонії — ви можете витримати сто тисяч осіб, але не мільярд, які погоджуються жити в екстремальних умовах або

не жити зовсім, саме тому після споминів спільного спаму він

вирішив поїхати в Чернівці внаслідок внутрішньої напруги всього, але генерали, як відомо, завжди готуються до минулої війни. Він же

ходив бруківкою старого міста, їв торт захер у кав’ярні й думав —

чи не завітати йому на дискотеку, але потім розумів, бо завтра

знову в похід і воскресіння не буде, тому залишив плани про дискотеку на майбутнє, знову їв торт захер і запивав його гіркою кавою, а потім їхав робити селфі в Хотині, і воскресіння знову не було, не

107

розбираючи цінників іноземними мовами, блукав манівцями в центрі

міста й звертався до місцевих мешканців за поясненнями щодо

першої адреси Пауля Целана, але ніхто вже не пам’ятав, коли

почалася ця нескінченна історія, таксистам видавали гранти з

чотирма нулями після коми за всебічне й розгалужене розуміння

політичної ситуації в країні та всебічне бачення того, як з цієї ситуації

вийти, і таксисти витрачали ці гранти на придбання навігатору, щоб

не запитували дорогу в перехожих, які розпивають спиртні напої та

курять якісь препарати безпосередньо на бруківці, але насправді в

провінції нічого такого не відбувається — усі засинають о десятій, поки не вибухає останній поїзд метро, виходь з останнього вагону.

Невигідне якесь життя було в цих провінційних таксистів, які спали

просто на своєму робочому місці та не одразу відповідали на

запитання, скільки коштує шлях від центру міста до заміського

кемпінгу, коли виявляється, що коштує це все двадцять п’ять гривень

і тобі стає навіть якось соромно, бо хочеться заплатити більше, але

більше все одно шкода, після нападу епілепсії весь простір просяк-нутий запахом крові й слини, який не знищити жодним освіжувачем

повітря, тому будь-який таксист попросив би доплату за спаплюже-ний салон іноземного авто, і йому б цю доплату навіть випла-тили б — взірець іконки із зображенням Почаєвської Божої Матері, а також іншої іконки із зображенням Георгія Победоносця й засідання

святого синоду в повну велич не можуть залишити це питання

нерозглянутим, але потім він все-таки замовк і заснув, сусіди на

червоній планеті — обійсті Аеліти виростили свій батат і почали

вирощувати картоплю, вигадали для неї оригінальний слоган «опля», хоча прогресивний редактор ворд запропонував «салогон», видобу-вали воду за допомогою електролізу та передавали повідомлення

на Землю, які доходили через десять світових років, наукова фан-тастика часів Єфремова нічого не повідомляла сучасним підліткам

про те, що вони ніколи не стануть дорослими, бо до початку епохи

індустріалізації взагалі не існувало поняття підліткового віку, а

зараз людина знаходиться в ролі вічного учня, як раніше ліричний

герой вічного каменяра грав роль вічного революціонера, тому в

сучасної людини немає жодної надії коли-небудь стати дорослою і

треба з цим змиритися, і не удавати перед іншими тими, хто

намагається удавати, що він дорослий, що ти набув усіх необхідних

навичок та опанував усі лайфхаки. Переліки лайфхаків пишуть ті

самі люди, які воліли б не писати взагалі нічого у світі, але раптом

108

їм спало на думку, що вони можуть говорити від імені неназваного

покоління без жодної літери, тому що літери для представників

цього покоління закінчилися, але говорити хтось мав, і він випивав

свій перший, але не останній на сьогодні хайнекен, і йшов готувати

лід до синопсису своєї вечері з непоживних речовин, іноді дівчата

запрошували його на вечорниці за закритими дверима без краваток, а потім він писав ще одну статтю для представниць прекрасної статі

з нагоди першої річниці незалежності від кухонного рабства, бо

режим перемир’я був встановлений ще десять років тому й досі

його ніхто не скасував, але постріли лунають. Вона жила з бабусею

і любила чоловіків, бабусю вона любила теж, але з нею було нецікаво, на стіні висів плакат із зображенням відомого футболіста Зінедіна

Зідана, на радіо хтось увесь час проголошував недоліки нового

курсу валют, їй казали, що чоловік має бути дещо гарнішим за

мавпу, але можна сказати, що і не дуже вродливим і розумним, чоловік учительки англійської мови, яка про це говорила, — вчитель

історії — дійсно був не дуже гарний, але знав історію. Їхній класний

керівник ставив запитання про закріпачення селян села Піски з

роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні», саме завдяки цьому вона

дізналася про те, що співавтором Панаса Мирного був Іван Білик, їй стало смішно через те, що прізвище цього співавтора таке ж, як

у місцевої поп-зірки, але невдовзі смішно вже не було, бо роман

вона так і не прочитала, хоча співавтори так старалися. Класний

керівник говорив, що всім їм треба з острахом чекати випускних

екзаменів, бо помста — це страва, яку подають холодною, і всі

мовчали, бо всім було чомусь соромно, а перед випускними іспитами

подарували йому кольоровий телевізор і диван, телевізор — від

грецького «бачу тебе», як написано в дитячому журналі, хоча

невідомо, які там у Древній Греції телевізори, через рік після

закінчення школи вони прийшли до нього в гості слухати класичну

музику в скрипковому ключі та історії про папугу, який упав у

киплячий борщ і помер, пофарбований в червоний колір скорботи, жовтенятко згубило свою зірочку у засміченому мастикою коридорі, десь так одинока бродить за вікном дріжджами дредів гармонь, жодна гармонія неможлива на цьому етапі розвитку людства, гармонічна столова ложка лежить на тому самому місці, де колись

був твій язик язикатої Фроськи, колись його вразило в Кам’янці-Подільскому існування Зарванської вулиці, бо її бабуся завжди

говорила «як на Зарванській вулиці», так, вона любила чоловіків і

109

не любила бабусю, уявляла, як танцюватиме ту саму мамбу вітально

італьяно на вулиці будь-якого міста, у яке ніколи не поткнуться їхні

диванні війська — дивний покруч генетики й свавілля свідомості —

фотографувалася вона на фоні фахівців з побудови марципанових

фахверків, за фахом вона теж була смертним, але не хотіла це визнати, тому говорила з дітьми без дитинства лише їхньою мовою, коли їй говорили про захист авторських прав і про те, що треба

висилати собі власні твори в конверті, бо інакше хтось привласнить

їх собі без цього штемпеля на конверті Фігаро тут, Фігаро там, і

життєвий досвід нічому її не вчив, бо вона ще не бачила життя, але

була на екскурсії у хрущобах Нью-Йорку (закреслено) — по місцях

бойової слави героїв повісті «Яма», котра з якоїсь провладної примхи

не входить до шкільної програми, але яку читають пошепки з

ліхтариком під ковдрою, виконаною в забутій техніці гризайль, хоча

завтра треба прокидатися о шостій ранку під звуки гімну, на зміну

якому приходить піонерська зорька, Білосніжка й Краснозорька

корова Зірка, яку з’їли двадцять шість бакинських комісарів, які не

читають журнал «Баку» з красунею в стилі грандж на обкладинці, саме через це він вірив, що грандж живий, а не через написи на

стінах забутого міста, обкладинки міських мурів, загострені бруківки

безмовних бойових голівок шпульок шталмейстерів, шалено він

мріяв потрапити на цей мундіаль, на якому стюарти проведуть його

на найпринадніше місце в цьому райському садку, проносили чистий

спирт у собі, заливши його в засіб для запобігання вагітності або

засіб для прання, прали й прали до останньої чистоти ці плівки для

проявлення проявником, заливали очі й отримували межи очі в

межигірських просторах для гри в гольф, потім вона потрапила

кудись в останню лунку й перетворилася на Алісу у вигнанні —

мертва квола дівчинка серед таких самих по-дитячому безпосередніх

братів і сестер, які теж не ворушаться, бо витримка сорок хвилин і

необхідно тримати скелет у коліщатах кохання, дві дівчинки з

богеми дивляться одна на одну й повз, бо в серці дівчинки залізеш

ти і нічого там не побачиш, окрім темряви й холодного льоху

солодощів соул, грала вона йому замість, і він приймав це

імпортозаміщення, як належне, але дві дівчинки з богеми воліли

б краще з’їсти крихту чорного бородинського хліба минулих

перемог, та їм і пообіцяли ці декілька крихт на двох, але вони не

встигли їх з’їсти й померли поміж усіх цих живих і схожих на

скульптури з піску дітей, великі піщані скульптури, виліплені з

110

приморського піску, по якому вона ніколи не ходила, вона взагалі

вже ніколи не могла ходити, просто сиділа й дивилася у вікно на

імператорський сад Петергофу чи Монрепо, що означає «мій

відпочинок», і чекала, коли зрештою впаде цей останній листок, а

він усе не падав і не падав, і вона зрештою вижила та викинула це

невдале фото. І під фенобарбіталом сни такі яскраві й загадкові —

скляний будинок і дорога з м’якої міді, яка мнеться в дрібних руках, чому вас у результаті вигнали з Амстердаму, вас багато там таких, як ви? Потім мене пробило на хавчик (мені більше немає чого

викладати в інстаграм — їжа закінчилася), я пішов у кав’ярню, а

там одні менти — виявилося, що це їдальня при РРВС, так, це не

смішно, якщо ви сплатите кредит вчасно, банк віддячить вам

грошима, бо це банк «Новий», найкращі актори тигр Амур і козел

Амур чорного кольору невдалої статі — ти ж так поривався брати

участь у вихованні дочки, ну то чому тепер зник, її обрали солісткою

в хорі, коли всі інші діти лежали в одному безкорисному боксі, наче

ти нарешті влаштувалася на роботу, і всі хочуть розділити з тобою

останній свіжовижатий у погано вимиту склянку сік, і кава енд ван

вотер пліз — сказав він, і його навіть зрозуміли, тому що всі в нашій

країні мають розуміти іноземну мову, і всі інші також сказали сенк

ю, не встиг приїхати, і тут одразу вам презент від ресторану шеф-кухаря там якогось — як дитину назвеш, так вона і попливе від

сурогатної матері, вам треба помиритися на мізинчиках, і більше не

сваритися ніколи, потім вона зробила з обличчя курячу гузку й так

виклала себе в інстаграм, і зібрала всі можливі коменти й лайки, життя ти просто сметанку на язик переверни, і сметана термостатна

всім сметанам сметана, жорстока кухня сімдесятих увімкнулася

нарешті, діти будували зікурати з курячих окостів, потім проскакав

по місту олень і втік гулкою бруківкою, хтось захотів опублікувати

його оповідання, когось так жорстоко піддавали тортурам під вікном, що він не одразу зрозумів, що це березневі коти, а коли зрозумів, йому одразу стало нецікаво, але цей дитячий плач за вікном не давав

йому жодного спокою чи втіхи читача, а потім зовсім замовк, лише

гикавки приміських мигалок забовтували його напризволяще, миготіли в кістлявому мозку, після затримки дихання вона протиснула пензля в його трахею, щоб він мав змогу дихати цим сенсаційним

повітрям свободи, що розтинає його аорту на декілька нерівноцінних

частин — однією рухається кров, а іншою дріб’язок дробу, під яким

жертовною палахкотливою чортівнею рисок підводиться постійне

111

життя. Спочатку він писав поштмейстеру про те, що йому необхідні

якісь поточні відомості про самостійне життя поміщиків після

скасування кріпосного права, і всі підтримували цю безпосередню

заявку на успіх, щоб ніколи більше не поширювати холеру на обидві

ваші присадибні ділянки, на яких, наприклад, він вирощував якісь

недолугі огірки й заборонений усіма законами воєнного часу мак, який постійно хотіли запротоколювати поліціянти й зрізати загостре-ними ножівками аматори любительського сплаву водами Гангу.

Наразі він просто хотів пекти за спеціальним рецептом спеціальні

коржі, намазані коров’ячим гострим маслом і козячим молоком, оліфою османських олив, омофором олії, коли він повернувся з

Ольвії, коливався поки що, розбирав кейси, щоб потрапити до

найкращої бізнес-школи, купатися в типографській фарбі відтисків, які зображають вранішні роки президента роз’єднаних штатів

панамерики Джорджа Кертіса, який пасе на припічку своїх баранців

і малює малюнки акварельними фарбами, безплатні порохоботи

накинулися на Джорджа Кертіса та вирішили його забинтувати після

того, як він був поранений у ліве плече й стікав кров’ю в найближчій

кав’ярні, розділений та розподілений за обов’язками залежно від

статі — наприклад, представники нічим не прикритої жіночності

не мають права працювати провідниками безплатного струму, який

проходить їхніми органами почуттів і виливається на відтінки ручного приводу, і ніколи більше він не спроможеться написати щонай-менше пікантного листа до прекрасної дами-філософині або ж

філософи за новітнім правописом, прекрасна дама не відповідала

йому ніколи та манкірувала його залицяння, коли він кричав на

неї — яку там ще лампочку тобі вкрутити, у яке місце? — і просто

мило всміхалася, філософія не передбачає переходу на особистості, так само і він ніколи не відповідав їй на замовлені верховними світу

цього приписи, а далі діджей нічного радіо вмикав знову Аполона

Лаертського, і він мав слухати без кінця і краю того самого Аполона

Лаертського, який співав наодинці із собою свою колискову для бебі

Гвіневери, яка весь час заколисуєсаму себе в ритм чужої колискової —

спи, моя бебі, світи оголеним тілом, наче світило, пиши власною

кров’ю колишніх коли, коли, зрештою, вони прийдуть по тебе й

відведуть у місце злачне й місце спокійне, і не будуть більше

спостерігати за тим, як ти так довго худнеш — спочатку худнуть

груди, як найнепридатніші для життя, а потім кістки малого таза, у

якому вона плескалася в дитинстві, полоскала свою розпечену

112

квітневим сонцем білизну, потім прийшов письменник д’Орсе й

запросив її працювати перукаркою, виготовляти паперові квіти з

покійної шкіри дівчини зі Шропширу, розбивала серце на частини

й ніколи не відповідала на дзвінки з невідомого номера, навіть якщо

це був номер її колишнього коханця, кохання закінчувалося на

останній цифрі цього церебрального паралічу нервів, нервові

закінчення зачуханих приміських електричок занотовували її нотну

грамоту лінійок, якими вбиватимуть навіть без жодного лоба, а ти

не помітиш, бо на твоєму лобі намальована та сама лінійка Лазаря

Т9 і ще декілька сантиметрів, повз які не має потрапити жодна куля, хоча куля свою цільову аудиторію все одно знайде, відміряні сторінки

стороннього спостерігача, який сторониться будь-якої спостережливої

кухарки, куховарить вона на своєму припічку та говорить мобільним

телефоном з тим самим червоноармійцем, який жодного разу не

відповів на її смски, але зараз прийшов сюди й помер, лежить тепер

на припічку й дивиться на неї мертвим риб’ячим оком, око рухається

у своїй орбіті та моторошно дрижить моторола, останній номер

телефону, з якого тобі відповіли на твій дзвінок після попередньої

гулянки, а ще один червоноармієць показав комусь село, яке виявилося болотом, а ще інший червоноармієць показав комусь брід, який

виявився проваллям, і кого ще тут можна було б звинувачувати, окрім радянської влади й електрифікації всієї країни, але він усе

одно не відповідав на дзвінки, лежав десь на чужому припічку та їв

шанежки — спеціальну страву мавок-спокусниць, вигадану італійцем, який збудував Кремль за планом італійських відповідних споруд, насправді для будівників Кремля були передбачені дуже суворі

кастинги, комусь з не дуже вдалих попередників навіть викололи

ліве око й він навіть не дуже пручався, бо пручання не призводить

ні до чого гарного в цьому житті, життєвий досвід говорив про інше, але ліве око говорило до нього своєю мовою символів. Промовляло, скажімо так, розбурханими капілярами скаженої крові сороміцьких

пісень розбійників, які весь свій вільний час присвятили розв’язанню

прикладів, які в далекому майбутньому дозволять їм вигадувати

нові логарифми, Еллі теж вирішила влаштуватися логістиком, коли

б не криза, вона досягла б неймовірних успіхів у цій боротьбі з

простором і часом, просторове бачення не знадобилося їй в школі, я шоколадний заєць – співав учитель математики, який потім

емігрував у Німеччину, через що спливали сльозами на березі річки

Прип’ять так багато п’ятикласниць, він ніколи більше не повернувся

113

з цієї Німеччини, бо, як відомо, вона походить від слова «німота», так ось німотствував він у цій країні безсловесній, безсоромній —

коаліція наближалася до кордону, на якому його зняли з останнього

потягу, розклали на гарячому сонці його шмаття й почали передив-лятися, тицяти своєю паличкою-виручалочкою змінним взуттям, яке треба весь час носити за собою в скоцюрбленій торбинці, бо

колись же вона та має знадобитися, у них була така радянська школа, побудована в кінці восьмидесятих, загалом архітектор отримав за

проєктування їхнього району Ленінську премію. Ще у них був базар, на якому вони купили з-під поли варені джинси з вишивкою по колу, а ще раніше купили таку білу китайську сукню з вишитою дівчинкою, дівчинка сиділа навколішки й палила, хоча це заборонено в КНДР

так само зараз, як і тоді, і союзні війська вже кинули Пальміру

напризволяще. Вона пасла свого сивого баранця, у якому зберігаються

мідні гроші невідомого номіналу, якого необхідно було трясти

довго-довго, аж доки з нього не випадало щось додолу, китайська

підробка — казала вона, а потім так пильно дивилася на зорі, бо

зорі — це безкінечність, вона ніяк не могла уявити для себе конечність

всесвіту, хоча зараз у мегаполісах не видно жодні зорі, іноді вона

звинувачувала у цьому свій зір, всі дівчата на його філфаку носили

лінзи, він дізнався про те, що вони носили лінзи, лише на випускному вечорі, коли всі вони прийшли в окулярах — більше не було

сенсу таїтися, можна було відкрити властиву собі жіночу сутність.

Вони разом працювали в одному чапаралі, вибивали пил зі своїх не

цикльованих підлог, читали на асфальті рекламу «циклювання

підлог» та сценарії з «Мистецтва кіно», мистецтво кіно з того часу

пішло далеко вперед і промайнуло повз них, але життя жодного разу

не закінчувалося на перетині сторінок детективу, в якому Агата Ф.

вирішила знайти вбивцю провідника в закритому приміщенні

потягу. Провідник разом з провідницями пив різні чаї з ромом —

наприклад, мате з м’ятою, та їв маскарпоне з мадригалом, який у

вигляді записки на листочку із записничка витягали з білої м’якоті

масного сиру, потім провідника знайшли в калюжі, що натекла з

кров’яної ковбаси на підлогу з плямистого мармуру, замурував її

потім на декілька тисячоліть мертвою нареченою з цяткою на шиї, куди не має впасти жодна тінь, у Бахчисарайському фонтані купа-лася вона, хоча там не може вміститися навіть курка, рядно принесла з собою й розстелила на підлозі, десь поряд смажили шашлики й продавали біляші з рябчиків і куріпок, вона сиділа на своєму

114

рядні й смажилася на сонці, біла пані сонетів без жодного жалю, грала свою кантилену на балалайці та змітала беззмістовні звину-вачення в кошик видаленого, потім у неї підіймався тиск і вона пила

вербену, різні незрозумілі різноколірні пігулочки, на яких намальовані

усміхнені голови міккі-маусів та їхніх споріднених істот мінні, у

мініспідницях вештаються вони старовинним містом і звертаються

до іноземців невідомою для них мовою, прикладів якої не знайти в

жодному записнику, він отримав так багато запитів на додавання в

друзі, що не міг знайти для охочих жодної адекватної відповіді, відповідальні особи тицяли йому носом у поживні речовини

навколо, навколішки ставав він перед зразками офсетного друку, на

яких вона посміхалася й була наче як жива, потім вона все-таки

сказала, що будь-яка доросла та не зовсім інфантильна людина, яка

не вклоняється Зороастру і живе своїм власним розумом, має купити

власний пістолет і вигадати власну війну — воювати із собою було

б не так цікаво, як вигадувати зовнішніх ворогів, згинуть наші

вороженьки, як роса на сонці — співав він їй колискову власного

виготовлення, розбивав її на склади й додавав нецікаве поціновувачам

колишнього мистецтва умца-умца, сріблясті від срібної фарби коліна

тримав він у холоді, а серце тримав у вічному теплі, щоб говорити

з ними їхньою мовою, мовленнєвий апарат атрофувався за декілька

років праці на галерах комбінату з надання нецікавої їжі, вона вже

не пам’ятала, коли їла там останнього разу, але все одно мріяла

скуштувати котлети зі щуки, бо навіщо щука — щоб карась не дрімав, ще там видавали цукерки із зображенням щуки на обгортці, зазвичай в таких закладах видають жувальну гумку з ароматом м’яти, але там чомусь видавали цукерки консистенції конфітюру, розпарені в

надрах сумки, у якій нічого не можливо знайти. Усі знайомі вирішили

більше не вітатися з нею, на вітальних листівках з приводу чужого

весілля, де намальовані дві обручки кольору перезрілого свинцю й

перепічки для немовлят, які ще не мають зубів для повноцінного

прикусу, їй писали стандартні запрошення такий-то і така-то ім’ярек

та ім’ярек стакато запрошують на церемонію знічев’я понівечених

сердець, які ніяк не можуть з’єднатися — хтось підносить чарку

до самого рота, але не може згадати, скільки саме кольорових

пластівців він поклав у конверта у вигляді конверта, мисливські

трофеї у вигляді рогу намальовані на цьому парафіяльному припічку

примітливих кмітливців, її завжди запрошують розписувати

районні лікарні, купити всі фарби і розвести вапно, щоб спочатку

115

побілити стелю та стіни, а потім намалювати там пригоди якогось

буратіни, брунатним кольором зобразити його самотність, висловлену

в мовчанні, бульбашкою з коміксів про Піфа й Пафа в підручнику

французької мови, яка не є слов’янською, але зрештою може

наблизитися до неї, якщо дуже старатиметься й спроможеться на

більше, бульбашкою для наймолодших класів середньої школи, яка

розростається від слів, які неможливо промовити вголос, хоч яка б

промовиста назва не наголошувала на необхідності відповідати на

запитання вчителя, негус Каліфорнії (зовсім не тієї, яка роли, а тієї, де завжди тепло й голосно) повідомив їм про винесення смертного

вироку, у білій сорочці з накрохмаленим комірцем вийшов він до

неї, наче під загострений навченим гірким досвідом бакалійником

ніж гільйотини, і на білій його шиї біліли якісь відбитки пальців, які вона так любила цілувати після прийняття на сдизову оболонку

носу кількох міліграмів білого порошку, порошкоподібної структури

всього організму досягла вона завдяки кисільним берегам кисійності

своєї шкіри, пливла, але не тонула, попри суцільний досвід і тотальний

контроль, їздила на канікули в Мукачево та говорила зі школярами, які прогулювали уроки, на теми смерті й вічного життя, життєдайна

сила природи кликала в магазин напроти, у якому ніколи не заходило сонце та не вимикалося світло, продавали палений коньяк, який не має права мати цю назву, після одинадцятої години ночі, після закриття крамниці з коров’яком, який танцює краков’як, на

вітрильнику вітрини, і нічний вітер ніс їх лише вперед. Натомість

Еллі розуміла, що мріє вийти заміж лише за письменника, тому

ходила лише на літературні вечори. На літературних вечорах

корпулентні тітоньки елегантного віку розкладали по тарілках

фамільного пластику приготовані заздалегідь обвітрені бутерброди, і чоловіки пили перед дзеркалом і намагалися читати прозу, зазвичай

свою прозу, яка не звучала з їхніх вуст, наче пара, але виливалася в

спеціально приготований пластик. Меркантильні інтереси жіночок

зводилися до нематрімоніального притискання об’ємних грудей до

субтильного корпусу новоспеченого генія під жвавий саундтрек з

фільму «Іван Васильович змінює професію», оскільки професійні

бібліотекарки мають бути готові до всього, куди б їх не занесла

потворна доля, дві подружки з філологічного факультету, які зайшли

на цей вечір спогадів, бо в «Жан-Жаку» не було вільного місця, не

знають, куди подіти своє приголомшене тіло, яке дуже хоче палити, попіл пофарбував їхні тонкі пальці в колір узбережжя Коктебелю у

116

вітряну погоду, коли жоден купальщик не погодиться дістати з

сумки на коліщатах свої плавки й вийти на поверхню, поверхневий

аналіз теж свідчив лише про відсутність свідків втручання спокуси.

Повз нього пропливали дівчата в білих сукнях савани, невідомо для

кого напис lascia omnia і щось там далі, він уже не міг розібрати, їли так багато корисних і поживних пластівців, на упаковці яких

намальовані ті самі поживні пластівці, на білому боці яких

намальовані знову ж вони, і так у межах корисної нескінченності, а на столі стояла стовбуром диму пуста пляшка від горілки «Кафка», до якої вони по черзі припадали своїми медвяними нафарбованими

вустами, згадуючи, скільки сил і нервів забрало у них колись вивчення правопису, бо ніхто не знав, що науковці вже вигадали ворд, підкреслено суворі й водночас розслаблені у своїх рединготах. Коли

він у образі Мерілін Монро перетинав кордон несумісної держави, він намагався дуже ввічливо й привітно посміхатися, але митники

прикордонної служби все одно її не впізнавали, вдаючи, що дивляться на когось іншого поруч. Поруч з ним стояли всі справжні

жінки їхньої родини, одні біля лівого плеча, інші біля правого — це

не мало жодного значення, бо насправді всі вони люто його ненавиділи

за цю розвідницьку жіночність відчаю, за всі ці тонни не вимитого

посуду, які зрештою були вимиті без мийного засобу і гумових

рукавичок, і хлорована вода минулого стікала по їхній червоній

шкірі, порепаній на долонях. Ніхто не вірив у серйозність його

намірів, особливо автори книжок, на які він писав рецензії — за

рецензії платили мало, радше він волів довести свою зверхність над

автором, який і так вважає себе джерелом творіння, але в кредит

йому більше ніде не наливали, потім він розізлився й написав у

одній з рецензій, що в книзі неможливо розібратися без стакану й

кислих огірків, автор розізлився своєю чергою подав на нього позов

до суду, до суду він не з’явився, попри нескінченні гербові бланки

з погрозами щодо перевірки майнового стану й закликами «годі

користуватися чужими грішми», які валялися біля поштової скриньки, і вітер зі шпарин ніс їх, куди хотів. «У мене з цією людиною 320

спільних френдів, як я міг так помилятися в людях?» — запитував

він себе і не міг знайти притомної відповіді, суддя присудила йому

сплату штрафу, який він також не сплатив, бо не вважав себе винним, а потім поїхав на води у Баден-Баден, лікувати хворі нирки, ця вода

була надто жорстка для його нирок, але іншої у них для нього не

було, усі ці псевдоантичні колони й Храми Дружби з крамниць

117

уживаних товарів викликали бажання говорити на заборонені в

приреченому на спільне життя товаристві теми, спільнокоштом вони

їздили на полювання, щоб уполювати якогось метелика-лимонницю

(лідерка їхньої групи підтримки полюбляла такі витребеньки, але

не могла пояснити значення подібних символів). У вільний від

лікування час ця лідерка продавала свічки в церкві Миколи-на-Куличках і записувала свої враження про всіх, хто заходив, щоб

помолитися за те, що ніколи не станеться, вона мала на меті видати

книгу спостережень за неживою природою «Вертикальній зліт», подобалася в тексті їй лише назва, але мрія поїхати на Франкфуртсь-кий ярмарок не полишала, письменник іноді розмовляв з нею на

віддалені від реальності на відстань продовольчої картки пострілу

теми, коли йому вдавалося поцупити з високої трави, притоптаної

відпочивальниками в пошуках розваг, особливо бліду матовану

лимонницю своїм сачком, щоб надіти її тільце на загострене жало

шпильки, у нього завжди було відсутнє почуття жалю до слабких і

похмурих, так само як і до себе, бо лише бажання й чіткий намір

вичавити з себе кілька невдалих рядків упереміш із жовчу й сукро-вицею могли викликати його тимчасову повагу, тимчасову, оскільки

наступного дня потрібно було все починати спочатку, ще не вмерла, але він усе одно позбавив її зони комфорту, прогулюючись туди-сюди повз непофарбовану огорожу на День поїдання печива з

цукерками, які ніхто не хоче їсти, знесла курочка яєчко й покинула як

є. На останній за переліком битві екстрасенсів провидець Авксентій

повідомив усім присутнім, що вона хоче більше фільтрованої води, можна лимонаду з Чорноголовки, бо це схоже на Чорногорію, у яку

вона так і не встигла поїхати, але чиста прозора вода блувотер теж

підійде, полити грудки рідної землі, які привезли спеціально аж із

самої Жмеринки й розкидали по ній, іноді школярі пекли тут

картоплю, яку неможливо було їсти через надто високий ступінь

просмаження або недолугість кулінарів, які колись написали ту саму

книгу «Страви з картоплі на кожен день» по слідах шедевру

«Солодке печиво», або кидали у вогнище карбід, після чого з’являлася

фея у фетрі та пропонувала їм виконання трьох бажань у обмін на

дефіцитну чехословацьку туш, у яку необхідно плювати. Їдоки

картоплі не розуміли, що їм робити з тушшю — хіба що обміняти

на нові запаси карбіду, який лежав на переполовиненій половою

землі колгоспних угідь, вугілля дихало на них дишлом безза-коння, вугілля, яке ніхто вже не хотів купувати, скільки б вони

118

не скупчувалися на цій ділянці, але Авксентій все одно прагнув

вразити аудиторію, що складалася з дівчат пубертатного віку й

чоловіків, які хочуть здаватися розумними в присутності цих дівчат, своїми знаннями про те, як загинула Чорна Наречена в 50-ті роки

минулого століття, коли тут ще був ресторан для партократів, саме

тому він подарував своїй головній конкурентці бамбукові кульки, які можна було б скурити, якби не заборонний знак «штраф п’ять

тисяч, бо ваш дим потрапляє в наші оселі, його вдихають люди та

їхні діти», немає куди правди діти, Маракуйя ніяк не могла побачити

реалії з життя Чорної Нареченої саме через ці бамбукові кульки, які

мали їй в цьому допомогти, дехто з присутніх підтвердив те, що

колись тут був ресторан, а ще хтось бачив розбитий автомобіль, з

якого тягнулася чорна-пречорна рука, яка наче мала намір схопити

когось з перехожих, особливо руці не подобалися нейлонові панчохи

зі слідами руйнації вен під ними та намальовані олівцем риски, які

мали символізувати стрілку при загальній засмазі або вдалому

використанні хни, Авксентій бачив примар, які покінчили життя

самогубством просто на фоні чудового краєвиду, що могло б здаватися рекламою відповідного способу звести рахунки з життям на

артикулі товару «ми на фоні чогось не дуже особливого, але так

воно споконвіку ведеться, тому передаємо вам звідси привіт», і ще

якісь пальми, пальми Авксентію не подобалися особливо, бо вони

нагадували засохлу в дитинстві — та ще навіть і не народжену

рослину алое, грошове дерево, яке ніколи не приносило навіть

дріб’язку на морозиво й не виправдовувало свою гучну назву, мед-сестри кололи йому мільдоній для пожвавлення серцевої діяльності, серце не хотіло битися в розрідженому середовищі двокімнатної

квартири панельного будинку, увесь час мало намір зупинитися й

розірватися на шматки, після третього інфаркту його запросили на

вечір спогадів про творчий шлях класика, жодного вірша якого не

пам’ятав жоден з присутніх, дехто, щоправда, згадував, як класик

запрошував їх до себе, щоб зверхньо покритикувати їхні вправляння

в стилі — тут справді було чим пишатися, він сказав вступне слово, вийшов на вулицю подихати свіжим вересневим повітрям і помер, наче ніколи не відповідав на дзвінки з невідомих номерів, сподіваючись

нарешті отримати пропозицію, від якої неможливо відмовитися, але

це були якісь забуті дівчата, вони ретельно записували номер його

телефону помадою на долоні, щоб уже ніколи не забути складне

поєднання цифр, він кожного разу шкодував про те, що все-таки

119

відповів, а коли остання з них набрала його номер, відповідав уже

приспів — пісня з радянського мультфільму про Синю Бороду, і

голос Боярського так нагадував його голос, що неможливо було

повірити в те, що він уже ніколи не відповість. Вічна жіночність

змивала сліди губної помади з промащеної підробленими кремами

для зволоженням шкіри, гіркої шкіри, яку неможливо цілувати, бо

побічний ефект потрапляння цього крему на слизову оболонку

горла — нудота, і необхідно весь час пересилювати себе, та не

відволікатися на свої відчуття неможливості збирання докупи

невловного розбрату коливань, але вона все одно лежала тут під

своєю плитою з сірого мармуру й не подавала жодних ознак

усвідомлення, письменник сподівався, що хоча б Авксентій зловить

якийсь меседж, зашифрованій у вигляді різдвяної картки із зображенням медвежати на повітряній кулі, яка летить на Північний

полюс, як у класичному фільмі Мельєса про захоплення невідомих

світів, що пропагувала колоніалізм, як відомо з подальшої історії

розвитку людства, саме тому повітряна куля разом з ведмежам упала

і вмерзла у віковічні тороси, а феї та чортиці довго танцювали свої

танці в корсеті та панталонах, а потім забрали його із собою в цар-ство фейрі, хоча потім виявилося, що це був лише сон, але піти

супроти прогресу не вдавалося ще нікому, саме тому письменник

вирішив поставити у неї в головах скорботного янгола у стилі Пінзеля, з білого мармуру та з украпленнями сучасного мистецтва, що означало яскраву бейсболку й погризений чупа-чупс у лівій руці, поруч

мала знаходитися велетенська чупакабра як символ перемоги над

безвідповідальністю безплатних працівників з біржі праці, які мають

прибирати всі ці доріжки прорідженою мітлою. Він приходив до неї

мало не кожного дня, ішов повз усіх цих авторів невдалих селфі на

фоні безіменних хрестів і закоханих, яким подобалося цілуватися

на облупленій лавці біля платана, тут було дуже спокійно й тихо, якщо не згадувати поминальні дні, а потім Еллі поїхала на

конференцію. Їх привезли за місто на автобус, усі приїхали

компаніями, і лише їй не було з ким розділити двомісний номер, зрештою знайшлася ще одна жінка, яка приїхала сама, і вони

домовилися поселитися вдвох, після відвідування вечері у великій

залі радянського пансіонату жінка одразу ввімкнула телевізор, де

починалося шоу Савіка Шустера, а потім вирішила лягти спати, зі

сном нічого не вийшло через явно неконтрольовані потоки

нецензурної лексики, спочатку Еллі не могла зрозуміти, до кого

120

звернена ця лайка, потім вирішила, що все-таки не до неї, і почала

дивитися фільм з Річардом Гіром «Давайте потанцюємо», лайка

між тим не припинялася ні на хвилину, варіантів було два — синдром

Туретта або хвора спина, фільм про танці закінчився, почалася

передача про автомобілі, ведучий розповідав про експеримент —

автомобіль залишили начебто без нагляду на Троєщині, «у районі

за межами Києва», але за два дні експерименту з автомобілем все

одно нічого не сталося, зранку Еллі попросила батьків привезти їй

на трамваї нові чобітки й три пляшки сидру, за сніданком з того

самого вінегрету й масла в маслянках її сусідка зустріла знайомого

журналіста, який говорив їй про те, що вона справжній експерт з

політичних питань і він обов’язково звертатиметься до неї за

експертною думкою, а вона розповідала про те, що не хоче в Казань

і Рязань — лише в Євросоюз, і що в бюджеті зовсім не залишилося

коштів, Еллі вона сказала: «Добре, що твоя мама не працює з плат-никами податків – це дуже небезпечно». На конференції весь час

виступав Глазьєв, були й адвокати євроінтеграції, але їх освистали з

питаннями про одностатеві шлюби в європейських країнах. Журналіст

запросив сусідку Еллі, а також за компанію і її у свій номер випити

пляшку коньяку, Еллі різала яблука, які про всяк випадок не стала

їсти, бо не була впевнена, чи добре журналіст їх вимив, потім він

запрошував Еллі на свою яхту площею декілька квадратних метрів, Еллі взяла візитку й удала, що їй це цікаво, хоча насправді у неї була

морська хвороба. Жінка з хворою спиною й синдромом Туретта

поїхала додому, потім телефонувала Еллі, щоб дізнатися, які ще

спікери виступають, але Еллі це вже було нецікаво — вона чекала

на фуршет, який мав відбутися ввечері, одягнулася спеціально як

на сільську дискотеку — сукня й ті самі чобітки, які їй сьогодні

привезли, — журналіст зателефонував своєму редактору і запитав

у нього, чи потрібна йому думка Глазьєва попри те, що Глазьєв

проти євроінтеграції, редактор, мабуть відповів, що думка все одно

потрібна, тому журналіст сказав, що йому треба працювати, і теж

кудись зник, потім він декілька разів телефонував Еллі, але їй було

ліньки брати слухавку. Почитавши роман «Геній кохання без

відповіді», Еллі пішла на фуршет, по дорозі вона запитала у когось:

«Молоді люди, не підкажете, де тут буде дискотека?», бо дійство

мало відбуватися десь у іншому корпусі, столи ломилися від канапок

і салатів олів’є, хоча Еллі дуже боялася натрапити на звичну

нестачу, найбільше на столах було білосніжних тарілок і

121

чистісіньких виделок, які нікого не спокушали, але змушували

замислитися. Музика на дискотеці була різноманітна, але понад усе

присутнім сподобалася знайома після з фільму про попаданців «Іван

Васильович змінює професію», присутні помітно пожвавішали й

зібралися в коло, бо гуртом і танцювати приємніше. Під час помірно-континентального танцю Еллі запросив чоловік зі слідами пристрасної

пиятики на обличчі, який потім похвалив її виважені рухи. Потім

Еллі вирішила піти шукати тих, хто п’є далі, з першого разу знайти

тих, хто п’є далі, не вдалося, точніше, вдалося, але вони хотіли

пити в усамітненні, потім Еллі зустріла в коридорі компанію у складі

трьох хлопців зі Східної України та однієї дівчини із Запоріжжя, у

яких була пляшка вина, в Еллі був недопитий сидр і вона розповідала, що її дідусь єврей, а хтось заперечував: «Ну а чому в них стільки

грошей, ти можеш сказати?», хтось не вірив, що Еллі двадцять шість

і що це вона на фотографії в паспорті, а дівчина із Запоріжжя

розповідала, що в її подруги з хлопцем роздільні бюджети й коли

вона привезла подрузі м’ясо, хлопець відмовився за неї платити.

«А що нас усіх пов’язує? Саме родинні зв’язки. Та вони там усі

родичі Радищева», — казав їй очільник цієї бригади, потім усі пішли

спати, зранку половину столів не накрили, бо половина учасників

конференції роз’їхалася по домівках, невдоволені завсідники чужого

столу запитали в пустоти: «Чому всі весь час сидять за різними

столами, чому не можна за одним і тим самим?», Еллі доїла свій

вінегрет з маслом у маслянці та протиснулася крізь їхні стільці на

вихід, випила в буфеті банку пива через соломинку, бородань, який

балотувався в депутати невідомо від якого округу, наставляв свою

супутницю за сусіднім столиком щодо того, що у всіх має бути якесь

кришування, інакше ніяк. Потім Еллі пішла прогулятися парком

пансіонату, подивилася на приблудних псів, які могли її покусати, але чомусь просто дивилися сумними очима кудись вдалечінь, світило сонце і ніхто не зміг би повірити, що смерть існує. Потім

Еллі пішла шукати маршрутку й знайшла машину з двома

журналістами, які їхали обідати в «Мафію» та люб’язно запропонували підвезти її до метро, біля метро вона вийшла й поїхала

додому, наче нічого подібного в житті не було, дві дівчинки на

чорно-білій світлині тримаються за руки й дивляться в нещодавно

винайдений об’єктив, зрештою його винайшов Нодар, щоб мертві

дивилися в об’єктив вічно, ніколи не кліпаючи й не відкриваючи

очей, їй казали, що у неї ніколи не буде дітей, бо у дітей не буває

122

дітей, потім він узяв півдня своїм коштом і накупив їй будівельних

матеріалів на всю тринадцяту зарплату, а ще дуже багато кіндер-сюрпризів, прагнучи передати всім привіт, хоч головне не перемога, а участь, але як же приємно, коли в одному флаконі і участь, і перемога, у неї була алергія на шоколад, але подобалися ці кумедні фігурки

фігурантів справи про отруєні квіти з села Верхня Пишма, які теж

хотіли встановити в своєму селі пам’ятник у вигляді капців з

написом «Почувайтеся, як вдома», життєвий досвід не дозволяв

розмінюватися на різний непотріб, мама працювала кулінаром на

кулінарному виробництві, у школі психологи проводили тести із

запитанням про те, що таке кохання — необхідно було власне визначення в стилі колекції вкладок із жуйок «лав із», а потім проводили тести на профнепридатність — за результатами тестів

з’ясувалося, що Еллі не придатна до жодної професійної діяльності, яку їй могли б пророкувати — вона не могла стати ні балериною, ні

зубним техніком, цією фарфоровою фігуркою у пишній сукні — хто

ж із дівчат не захоче носити цю сукню вендет і пуанти, припорошені

мастикою рутини буднів, подивившись серіал про балерин, Еллі

зрозуміла, що ця сувора праця не для неї, і вирішила полетіти в

космос, бо американці все одно ще не були на Місяці, а вже знімають

фільми про астронавта, якого забули на Марсі. Їхній вчитель математики хотів емігрувати в Німеччину, через що деякі дівчата навіть

плакали просто біля вимазаної не вимитої від крейди дошки, але це

йому не вдалося, оскільки він подавився ніжинським огірком у

підворітті неподалік від школи, подружка Еллі також любила про-гулювати заняття, одного разу вона зустріла класного керівника й

почала дуже голосно кашляти, щоб закрити обличчя, яке необхідно

було від учителя сховати, вона йшла в капюшоні, ще вона дуже

любила, коли дантист копирсався в її зубах, і не любила «Маятник

Фуко» Умберто Еко, бо вважала, що це якась маячня, її мама працювала в крамниці з продажу парфумів — у дев’яності це було

елітне працевлаштування, коли письменник привіз Еллі в Передєлкіно, він попередив, що насправді він маніяк і зараз вони йтимуть через

кладовище, тому Еллі треба бути обережною, з ними так приємно

робити нові відкриття, скакати й робити відкриття весь день, письменник увесь день листувався з Еліотом, який попередив його про

необхідність стати членом профспілки, інакше він більше не зможе

купувати ковбасу якості без компромісів, перша реакція чиновників

на критику президента щодо небажання відсилати смски зі словом

123

«добро», після якого мають позначатися декілька зірочок, не давала

згадати головне, письменник їв гречку й вимагав принести в номер

настільну лампу, бо він письменник і йому необхідно писати прозу, у жіночому душі зникла гаряча вода й Еллі була змушена піти до

чоловічого, оскільки чоловіків на поверсі все одно не було помітно, Новий рік вони зустрічали в компанії декількох літераторів, один з

яких потім потонув у Чистих ставках, бо хотів напитися холодної

води, а хтось знімав це все на смартфон, щоб потім викласти відео

на ютуб, миша на заставці тримала в лапах нитку ДНК, стрічку

Мьобіусу, яку неможливо повернути в жодний бік, Еллі не могла

зняти чобіток, бо в замку застрягла замша, вона попросила принести

ножиці, щоб вирізати в чобітках дірку, письменник не міг святкувати Новий рік без лоперамиду вирішив піти в аптеку, що знаходи-лася в Новому Передєлкіно, Еллі боялася, що Новий рік доведеться

святкувати в аптеці або десь на шляху до неї, але вони все-таки

змогли знайти аптеку, купили лоперамид, повернулися у свій номер, Еллі намазала ікрою бутерброди, як сказав письменник, «привезла

ікру з цієї своєї країни», подивилася новорічний мюзикл, поки

письменник спав, потім письменник прокинувся й почав розповідати

синопсис фільму «Танцюй, танцюй», а на бутерброді шарілася ікра

з сахалінського рибокомбінату, сайра, на якій спеціалізується

рибокомбінат, зовсім не ловилася. «Там у залі сидить Протасов, той

самий, із серілу «Зона», підіть і попросіть у нього автограф», —

порадив на вході менеджер з ноутбуком, Еллі привезла додому кухоль

без написів, вони з письменником залишили в номері скривавлені

простирадла, бо письменник упав на льоду й розбив собі брів — це

було схоже на тартуську різню бензопилою — вони залишали

будинок творчості письменників якось крадькома, але жінка пост-бальзаківського віку на рецепції запросила їх приїхати ще, ваніш

голд для білого — на три тони біліше — сказали їй, трійка Леоніда

Агутіна переспівувала в телевізорі старе караоке.

Як люди цілуються — їм мають заважити носи» — подумав

Арсеній на зйомках телепередачі «Незваний гість», такими пухлян-ками мріяли бути всі дівчата з його п’ятого під’їзду, бо тоді в моді

був Рубенс, поки Аятола Хомейні не заборонив підпалювати віск

тонких свічок під час грози, віск капав на обпечені пальці, відомий

інтернет-троль, до якого запросили їх сьогодні, вирішив нагодувати

124

їх окропом з-під крану, напоїти безалкогольним пивом і примусити

складати пазл з білих клаптиків картону — Арсеній думав, що це

якась практика досягнення дзену, але інші гості вважали інакше або

просто не поважали дзенську філософію, сусідка зліва в гумових

рукавичках перевіряла наявність пилу під клавіатурою допотопного

комп’ютера, за допомогою якого гостинний хазяїн будував свою

кар’єру троля, під клавіатурою був знайдений археологічний скелет

скумбрії, а комп’ютер жив якимось своїм життям — умикав музичні

файли в папці «Музика», керівництва для піка перів про те, який

важливий тактильний контакт, і нові серії «Теорії великого вибуху»

з субтитрами на суахілі, скелет скумбрії гостя-ревізор поклала на

тарілку хазяїна вечері, який саме зустрічав інших гостей. Арсеній

ніколи не любив їсти — точніше, їсти якісь спеціально приготовані

складні й екзотичні страви, але давно мріяв відкрити модний

хіпстерський заклад для аудиторії 30+, де можна весь день сидіти з

ноутбуком з чашкою лате і вигадувати новий стартап, якого ще не

бувало на світі та який вже напевне вразить громадськість, у меню

мали бути найкращі зразки домашньої кухні — саме так, як готували

мама й бабуся — омлет, пельмені та гречана каша з котлетою, але

попри це відвідувачі все одно замовляли салат «айсберг», великий

знавець і професіонал з приготування плову розповідав Арсенію, як вибирав барана з курдюком, від цих розповідей Арсенія нудило, але він, як стійкий аромат свіжості ваніш у оксамитових портьєрах, уперто йшов до втілення своєї мети, дизайнер запропонував

оригінальну концепцію інтер’єру — справа була в тому, що

приміщення нової хіпстерської кав’ярні в приміщення центрального

міського ринку, і через прозорі стіни можна було б побачити

обладнання м’ясного цеху, але Арсенію ця концепція видалася надто

радикальною, до того ж любителі зелених листочків салату «айсберг»

і консерви з тунця нарешті втратили б від такого видовища залишки

апетиту, Еллі пила з друзями червоне вино біля підземного переходу на площі поряд з центральним міським ринком, увесь час

озираючись в різні боки, щоб не проґавити приїзд машини з мигал-кою, але друзі її заспокоїли сумнівним твердженням про те, що тут

можна — тут таке собі порто-франко, вони довго ходили вулицями

літнього міста в пошуках закладу, у барі якого можна попросити

штопор, потім згадали, що на фуршеті з приводу відкриття виставки

фотографій було вино, отже штопор можна взяти на кухні, потім

вони сиділи втрьох на дитячому майданчику й знову пили червоне

125

вино з пластикових стаканчиків, блондинка у великому білому

капелюсі розповідала про те, що для захисту наметового містечка

треба наймати спеціально тренованих людей, колись вони вчотирьох

ходили на Лису гору, професор гебраїстики розповідав про

екскурсії по старим єврейським кладовищам, ще говорив про

свого студента — це що дуже гарний поет, але поганий студент, — а

Еллі дуже боялася кліщів, тому їй запропонували репелент з ароматом цитрусу, на вході висіла вивіска «Задзеркалля в підземеллі», продавався грецький йогурт з червоною смородиною й тульські

пряники АО «Руський мир», Еллі побризкалася репелентом з ніг до

голови, приділяючи особливу увагу волоссю, бо дещо забобонно

вважала волосся найпринаднішим для кліщів, вони увійшли у

ворота, гуляли й фотографувалися, підійшли до могильного каменя

з написом «Ворон» і роками життя, Еллі подумала, що Ворон був

на рік старший за неї і до цього року вже не дожив, а хтось сказав, що він, мабуть, пікірував каменем донизу, потім вони шукали таємний

вихід, зустріли людей, які влаштували пікнік на траві, через це

вважали, що все це їм ввижається, Еллі з друзями пройшла в

потаємний вхід під акомпанемент п’яних криків «Там ходу немає», біля статуї Перуна знову фотографувалися, потім спустилися з Лисої

гори та пішли в гастроном, де купили пляшку червоного вина, удома

були залишки французького сиру з пліснявою, який Еллі органічно

не могла вживати, зовсім не відрізняючи його від природної плісняви, про яку страшним голосом розповідав у документальному фільмі

Безруков, напередодні була обіцяна зустріч світанку, але всі все

проспали та їли омлет з «Фуршету» вже по обіді, зате вночі бачили

людей, які запускали летючі ліхтарики, ліхтарики летіли вгору з

гори і зникали десь в піднебессі, бо виникла стійка асоціація з

Китаєм. У орендованій квартирі жили два колись безпритульні

коти — над одним була проведена певна хірургічна операція, тому

він був товстий і неповороткий, але постійно намагався наздогнати

свого впевненішого в собі завдяки наявності всіх органів сусіда по

мисці з віскасом, якісь люди намагалися пити віскі й співати пісні

Єгора Лєтова, але їм не вдавалася в повному обсязі жодна з цих дій, хтось хотів дивитися кіно на ноутбуці, у результати кіно так і не

подивилися — замість нього були фотографії зі спектаклю Прилєпіна, професор гебраїстики весь час дорікав, чому його не запросили на

цей захід, бо фотографії дивитися нецікаво, відсутність декорацій

на сцені, що була зображена на фото, мала відтіняти фігуру

126

головного героя в сірому плащі та чорному капелюсі радянських

часів із широкими крисами, відбитків облич глядачів на негативі не

залишилося, він говорив кудись у пустку пустелі, пастка закрилася

за ним — щось із життя емігрантів на Мангеттені, у яких усе скла-лося в фінансовому плані, але чогось увесь час не вистачало, і

раптом вони зрозуміли, чого саме — величної ідеї, апробованої

століттями імперських кошторисів, більше вже не подобалися ці

тротуари, які миють шампунем, і штрафи за надлишкове споживання

води, бо це не відповідає широті слов’янського менталітету, Еллі

залишала своїх ляльок без лівого ока напризволяще в темному

кутку та йшла їсти роли з вугром і авокадо, бо якщо твоє ліве око

спокушає тебе — треба закрити праве пластмасовою рукою без

мізинця, але з каблучкою, в якій виблискує під мерехтливим світлом

штучний онікс, на безіменному. Блакитні очі вимітали потім з

пилом і сплутаним волоссям з-під продавленого багатьма поколіннями

незаможних матерів-одиначок дивану, Арсенія залишали в дитинстві

у різних родичів та сусідів, разом з двоюрідними сестрами він стояв

у чергах за платівками Сандри, на яку була схожа його старша

двоюрідна сестра, бо робила таку ж стандартну для тих часів роз-патлану зачіску й носила рожеві кліпси, і за платівками молодого

Майкла Джексона кава з молоком, або дефіцитне морозиво пломбір, яке завозили раз на пів року, морозиво весь час було лише на благо-словенному півдні, там його можна було їсти кілограмами, як одного

разу зробила Еллі, на всі подаровані на день народження копійки

купивши кілограм пломбіру в літровій банці, морозиво дуже швидко

розтало й перетворилося на неапетитне місиво, їсти його було вже

нецікаво — так реалізація мрії перекреслює сподівання, печиво

«Мрія» і чорний байховий чай зберігалися в найвищому ящику

буфета, до якого неможливо було дотягтися, наче для дотримання

перестороги «тримати в недосяжному для дітей місці», цукерки в

коробці були заховані серед одягу в шафі для вручення якійсь корисній

особі — натуральне господарство й бартер процвітали, але Еллі

таємно з’їдала одну або навіть і дві цукерки в день, через що в день

вручення коробки та виявилася пустою, дрібні деталі й кульки від

молі, статті про маніяків, які розчиняють своїх жертв у сірчаній

кислоті, та історії про те, що в очах жертви залишається зображення

того самого маніяка, цілком серйозно розповідали їм у групі про-довженого дня, Арсеній жив у лікарів-лесбійок та у сусідів, у квартирі

яких була лише одна книга — «Вічний поклик», яку він розірвав на

127

дрібні шматки, ще не вміючи читати, один вітчим працював у морзі

та возив Арсенія туди на мопеді подивитися на ванни з формаліном, інший вітчим розбив об його голову пляшку з кефіром, батька свого, теж лікаря, він ніколи не бачив, бо в нього була інша родина й

багато дітей, він прислав йому гарно ілюстровані дитячі казки та

більше ніколи не цікавився життям Арсенія, а потім рано помер від

серцевого нападу, Арсеній сердився через те, що його весь час

намагаються повчати, а потім почав писати вірші й повністю

занурився в просодію, навколішки лазив він біля нижніх полиць

бібліотек і приставляв стрем’янку до шаф з інкунабулами, страждав

на булімію в очікуванні зустрічі з черговим примірником збірки

Мандельштама «Камінь», хоча попередні примірники того самого

видання вже не було куди складати, переставляв книжки за одним

лише йому зрозумілим принципом і економив на тролейбусі, взявши

за звичку повертатися додому вночі пішки. Персонаж — піонер-кібер

спорту, який мешкає у двокімнатній квартирі з мамою й бабусею і

працює електриком, саме тому зі стелі в його кімнаті звисають якісь

потворні проводи, спочатку він пішов на архітектурний факультет, але там треба було вчити геометрію й мати гарний окомір, тому

він перейшов на факультет електриків, не розумів, чому людина у

двадцять два роки не може жити з мамою й бабусею і чому, якщо

людина живе з мамою й бабусею, усі вважають, що він не прасує

сам собі шкарпетки, всі дівчата були занадто меркантильні й хотіли

бачити поряд із собою лише хлопця на бентлі та з трикімнатною

квартирою на Липках, він намагався рекламувати масло «Маслятко»

й нові автомати для продажу коньяку та горілки по п’ятдесят грамів, але з цього нічого не вийшло — двійник леді Гаги на ймення леді

Саша в купальнику, дірявих чорних колготах з ринку і в босоніжках на

дванадцяти-сантиметровій шпильці — Олександр Васильєв сказав

би, що чорне її повнить, а дірки, які демонструють варикозні вени, розширені плямисто під коліном, додають віку, але тут його ніхто

не збирався слухати — леді Саша була самодостатньою особистістю

і вірила у свою перемогу в кулінарному шоу, де обіцяють подарувати електроплиту, яка їй насправді була ні до чого, оскільки газопостачання вимагало встановлення виробу під маркою «Гефест», у

неї не було навіть електричного чайника, тим більше що в квартирі

перегоріли всі розетки, зламався дзвінок на вхідних дверях і відпав

душ, у кімнаті чемпіона кібер-спорту стояла прикрашена

різноколірними іграшками ялинка, яку він не збирався виносити й

128

пророщував у підлогу на нижній поверх, де вона мала звисати зі

стелі відповідно до сусідів знизу, прямо на постер із зображенням

Дітера Болена, саме ці сусіди знизу з нерозумінням знизували

плечима, коли Арсеній запитав у них, хто зламав калину в палісаднику

біля першого поверху, хоча він сам бачив, як огрядна жінка з

барсеткою командувала двома чоловіками, які виламували гілки, намагаючись розчистити шлях для світла, яке не потрапляло в

кімнату, заставлену фарфоровими балеринами, білими слониками

різного зросту, пластмасовими неандертальцями й рибками, в яких

наливають лимонад, а потім п’ють з німотної горлянки, кібер-спортсмен приготував салат «Вир русалок» — шпроти стирчали з

салату доверху хвостами, і власник охоронного агентства, поголений

та з пентаграмою на шиї, через що він більше нагадував Антона Ла

Вея, аніж власника охоронного агентства, сказав, що це більше було

схоже на якусь могилу для русалок, а не на вир, на друге була страва

під назвою «Кракен» — сосиски з кукурудзою, він так якось

вимовляв — «сосиськи», хтось із гостей сказав, що кракен — це

щось міфологічне, мабуть, з Аїду, тому це має бути пекельна суміш

брутто, ходили переходами супермаркету, вибираючи спеціально не

надто дешеві сосиски, студентці кулінарного технікуму салат

об’ємних обсягів про вир русалок дуже сподобався, перед початком

вечері леді Саша на своїх шпильках стала на роликову дошку й запропонувала студентці зробити те саме, але та відмовилась, моти-вуючи це тим, що колись у дитинстві вона вчилася їздити на

велосипеді й перелетіла через огорожу, після чого більше не

намагалася їздити на чому-небудь, неподалік від вокзалу на тротуарі

стоять два дивани, оббиті червоним шкірозамінником, і ще якісь

малогабаритні меблі, на одному з диванів, напівлежачи, дама

елегантного віку простягла ноги й елегантно палить сигару, після

чого Арсеній зрозумів, що вже дуже давно не був у Бонні, не милу-вався міськими мурами з пінопласту, який в дитинстві так подобалося розламувати на дрібні шматки, дрібні кульки викидати кудись

у далечінь, дивитись, як вони пливуть у каналізаційні труби, які вже

ніколи не горять, не гарячі та не холодні їй подобалися чоловіки, радше просто ніякі, щоб відтіняти її стрункість і готовність до

випробувань, десерт називався «Гіднота» — це був пошматований

на дрібноту ананас, прикрашений власним листям, яке, зазвичай, стирчить з лівого тімені цієї краси безіменної, у серіалі «Дівчата»

головна героїня робила аналізи на різні соромні хвороби, хоча

129

думала, що це справжнє кохання назавжди, але їй сказали, що дівчина

теж може створити власний стартап і отримати на нього фінансування, хтось також жіночої статі та з дуже приємним голосом — вона знала

цих дівчат у білих сорочках з орнаментом у вигляді масно нафар-бованих вуст, яких директор-чоловік погрожує звільнити за будь-яку

невдачу, що насправді може виявитися проявом високого ступеня

креативності, як у Дороті Паркер, яка насправді терпіти не могла

жодних чоловіків, а потім він прочитав щойно опубліковані наста-нови щодо висвітлення в новинах самогубств — так, після всіх цих

новин про Амура й Тимура, а також про поставлений у Хабаровську

мюзикл про Амура й Тимура, у якому всі чомусь хотіли грати

Тимура — активне створіння, яке весь час проявляє ініціативу, а не

інертного Амура, який зрештою виявився негативним персонажем

і козлика, що хотів товаришувати, просто налякав, так от, після всіх

цих приємних новин були опубліковані директиви щодо висвітлення

в засобах масової інформації самогубств — не можна було писати, хто вчинив суїцид, як і за яких обставин, де він придбав знаряддя

самогубства і що його спонукало до цього, через це Еллі подумала, що тепер вона має висловлювати свої оцінювальні судження з

питання вчиненого, бо жодну іншу інформацію надавати немає

сенсу через заборону, потім public art пісні Олени Ваєнги «Знову

стою одна» змусив її замислитися над трохи іншими речами — цю

пісню крутили на радіо щодня по декілька разів на день, таксисти, які точно знали, як треба керувати державою, зазвичай слухали диск

групи «Любе» або «Дорожнє радіо», вони точно не збиралися

зводити рахунки з цим життям, але також і не входили до цільової

аудиторії Стаса Михайлова, якого забрали в реанімацію, а потім

відпустили, у білосніжному костюмі з хімчистки він розгулював

баштанами Ставропілля і мугикав собі під ніс нововинайдену

мелодію, а фанатки вигукували визнання у вічному коханні в

зачинених на санітарну годину караоке, у той самий час у магазині

просунутої та прокачаної літератури для інтелектуалів, бо, як відомо, на Заході немає інтелігентів, а є самі лише інтелектуали, так ось у

цій книжковій крамниці мала відбутися презентація книжки «Жінка, де в неї тумблер», туди прийшли також і радикальні феміністки з

дудками й плакатами, а також із заздалегідь заготованими вигуками

про утиски жіночої статі такими письменниками з малої літери п, письменники погрожували викликати поліцію, а потім розбили одній

із радикальних феміністок носа, після чого поліція їм уже була не

130

потрібна і вони вийшли через чорний хід кудись на подвір’я, одне

з чисельних міських подвір’їв, у яких уже давно не живе ніхто з

нащадків людей, які приймали у себе Анну Ахматову — самі лише

офіси пам’ятають вензелі на білизні купців Рукавишнікових, після

розчинення яких у загальній масі відбувся той самий Кронштадтський заколот, нас кидала молодість на Кронштадтський лід, тріснутий

ніс лід недогляд. Після цього Еллі більше ніколи не дивилася

телевізор, не згадувала. у який понеділок виходить в цій країні

друком телепрограма, усі ці смішарики й телепузики з пустим

базіканням, наче без’язика вулиця в корчах безладу і без пам’яті про

цьогорічні події одного разу мали постукати в її двері, які більше

немає кому відчинити, Еллі не говорила про це навіть зі своїм

психологом-початківцем. Наречена з передачі «Давай розлучимось»

сповідалася зірці тубу отцю Феодосію, щоб отримати настанову

щодо вибору з трьох чоловіків, з якими вона мала розлучитися, кожен з них мав дохід, менший за п’ятдесят тисяч, відеоролик на

сорок дві секунди викликав значне занепокоєння громадськості, у

передачі проголосили, що насправді це фрилансер від православ’я, який не має права проводити концерти і чаювання для бабусь, які

дуже любили пити чай зі смаколиками й спілкуватися з отцем

Феодосієм, а Феодосій заперечував, що він має право носити хрест

і рясу для проведення концертів, вікна школи виходили на вікна

храму, так само як вікна квартири, яку винаймали Еллі й Арсеній, виходили на фасад лікарні для психічно хворих, удень на подвір’ї

лікарні весь час щось копали, потім на подвір’ї з’явилися газони з

каміння, увечері хтось увімкнув світло в анфіладі кімнат, в одній за

іншою вмикалося світло, а цей хтось ішов невідомо куди в тупик

анфілади, не треба формувати громадську думку — сказали йому, і

він більше нічого не постив у блогах, окрім фотографій котиків і

тусовок у модних злачних місцях, потім у новинах повідомили, що

бажання весь час робити селфі — це психічне відхилення, засуд-жувати когось за пости в інтернеті він не взявся б, але в одного з

наречених було четверо дітей від різних жінок, сам він грав у більярд

і не заробив упродовж життя нічого, крім отриманої в спадок від

бабусі й дідуся земельної ділянки, усі інші наречені сказали, що

ця людина їм просто не конкурент, і що помаранчева футболка під

навмисно протертим піджаком свідчить про неврівноваженість на

грані, але на педіатрії вони вивчали укуси кліщів і різних ховрашків, потім на спині був намацаний горбик на спині, схожий на фурункул, 131

але потім він почав ворушити лапками й виявився кліщем, якого

довелося рясно намазати маззю Вишневського, оскільки його голова

ніяк не могла полишити шкіру ключиці, потім прочитала в інтернеті, що двоє чоловіків побилися через місце для паркування, навіть якось

це було смішно, якийсь дитячий садок, під усе на світі можна було

підвести якусь базу, в маршрутці ніколи не було вільних місць, агітація за кандидата за день до виборів була заборонена, тому її

вирішили здійснювати у формі пісенного марафону хітів на замовлення — пісні «Ідемо в місто на дискотеку», «А він такий —

мужчина з бородою» і «Так, я жадібний на любов» мали змусити

народонаселення ретельніше ставитися до виконання свого

громадського обов’язку, але всі мріяли про годинник з кристалами

санлайт, які продавалися лише в мережі супермаркетів санлайт, і

цей тариф не діяв по всій країні. Еллі могла б подумати про те, щоб

змінити цю країну на іншу, але глобус більше не крутився проти

годинникової стрілки, і будинку на набережній відомий художник

малював картини для спасіння китів, які потрапили в льодову пастку, субпродуктами й кавою, — це були портрети зірок шоу-бізнесу в

трикімнатній квартирі на четвертому поверсі, де була досить гарна

бібліотека й жила морська свинка на ймення Бойс, фактура якої

нагадувала твори Бойса, тому отримала таке ім’я, художник накле-ював на лоба наліпку з написом «Обережно, нецензурна лексика», розбавляв червоне вино мінеральною водою, варив найдешевші

сосиски з сусіднього дорогого супермаркету й доїдав недоїдену

раніше грецьку гостру страву, яку треба намазувати на пісний багет, хоча великий пост уже давно закінчився, художнику подобалося

їсти портрети своїх зірок шоу-бізнесу, яку не виставлять у жодній

приватній галереї, хоча вони були дуже апетитні, він вважав, що

заслуговує на багато вищу винагороду, якби його запрошували на

фотосесії для модних журналів і показували в нічних інтелектуальних

ефірах, він обов’язково став би знаменитим. Хоча б на радіо о восьмій

ранку запросили його, одного разу він був на телепередачі, коли

йшов на телебачення, його мало не переїхав дорогий автомобіль, а

після передачі мама сказала йому, що він якось надто розповнів, про

його дії як гостя телепередачі нічого сказано не було, але його не

хотіли пускати в студію в білих шортах, про що він також написав

обурений пост у блозі й зібрав декілька коментарів. У країні не було

культури накопичення коштів та інвестування, але коли вона

зрозуміла, що не можливо змінювати себе без життя і смерті, без

132

здирництва після здирання шкіри — по двісті сантимів продавала