Пелікани

вона свою шкіру, віслюкові ослина шерсть — казала вона собі, не

могла відмовити собі ж таки в останній милості молодості — за

життя волосся росло на її щоках за жіночим типом оволосіння, і це

волосся не можна голити жодними бритвами, тому що зрештою

вони вкриють увесь волосяний покрив, як зазначено в болгарській

книзі «Завжди красива», але вона ніколи не вважала себе красивою —

просто дещо надто шарілася від поглядів на яскраві рекламні

плакати й вірші сучасних поетів, які тоді розвішували у вагонах

метро — поки їдеш, можна прочитати декілька катренів, але життя

було цікавішим за будь-яку драму, тоді вона думала, що вуличні

художники, які малюють портрети в кав’ярні ЦУМу, малюють саме

її через неймовірну її красу, хоча насправді вони малювали жінку

за сусіднім столиком, у якої вочевидь були кошти на оплату малюнку

олівцем нашвидкуруч, в той час, як у неї звичайно цих коштів не

було – вона навіть не замовляла нічого в кав’ярні, щоб не витрача-тися понад будь-яку міру, сиділа за столиком і дивилася кудись у

бік, бо мала гарний профіль, тоді в підземних переходах полюбляли

продавати заздалегідь намальовані портрети Джулії Робертс і

Робертіно Лоретті, а також клоунські маски спотворених облич

зістарених малюків, і життя ніколи вже не було таким, яким мало б

бути, якби не телебачення — по першому каналу «Сибір +» щовечора демонстрували говірливу голову міського голови, який

сповідувався у своїх гріхах колективізації та розгалуження на гілки

влади — гомілка й інші кістки, з яких уже ніколи не зварити холодець, наваристе місиво на воді й дріжджах для дріжджового тіста, яке ніколи не сходить до Великодня, а потім одразу опадає, хоча б

два рядки все одно залишаться від мене, — говорив він їй, — і ви

будете вивчати мої вірші в школі, гімназистки з військовими айстрами

в блідих косах вийшли на першотравневий парад на честь Парваті, зірвали з себе останні лікарняні простирадла, занапащені дешевими

шоколадними цукерками з лікером, які зазвичай чоловіки приносять

жінкам, від яких хочеться відкараскатися, але невідомо, як це

зробити, Тлін і Укбар наближаються до тебе й різко падають тінню

на плече, купує нарізку на останній корпоратив, від слова «корпора» — тіло — корпоративна етика — етикет поїдання виделок, видалила собі вісімку зліва без наркозу, на знімальному майданчику

йшли зйомки фільму про гетьмана з дивними нахилами, наприклад, йому подобалися лікери місцевого заводу з виробництва неймовірної

133

русофобії вин — вина ніколи не приходить одна, тому вони купили

портвейн «Три сокири» в картонному пакеті в супермаркеті на

Петрівці — стояв там десь непомітно на нижній полиці, але вони

не могли його не помітити, купили й пили потім біля того самого

супермаркету, який не зачинявся ні вдень, ані вночі, а в кафешці

поруч продавали тапас, гострий тапас другої половини нульових, який не розчинявся в шлунковому соку власної соковитривалої

витискалки червоних портьєр кольору венозної крові й журнальних

столиків кольору блювоти немовлят на білому мармурі підпілля, розбирався він у цих безколірних відблисках реклам на стегнах

стагнованих стегозаврів — справжній автолюбитель ніколи не спить

за кермом, як співали в пісні, яку весь час передавали навіть без

жодного концерту за замовленнями від радіо «Шансон», він не був

автолюбителем, лише навчився не натискати на гальма від кожного

нападу паніки, коли надто боязко з’їжджати на розв’язку й видаєшся

сам необачним, який проминув пандус панда-парку, від постійного

недосипання й нервового перенапруження вона не помічала вчасно

прибуття ліфта на їхній четвертий поверх і не встигала натиснути

кнопку, тому сторож сказав їй, що у неї погана реакція і вона ніколи

не зможе керувати автомобілем, у хаскі-парку для дорослих дітей, у цьому дієтичному недотичному до міського колориту каламутному

яру для ярок один хаскі викопав ямку й засунув туди свій облізлий

через линяння хвіст, а інші діячі руху за визволення хаскі обліпили

себе з усіх боків пожухлим листям, листя падало на них зверху, і

він думав, що стареча деменція ніколи не полишить його вимучені

тексти без анальгетиків, вимушені реверанси в бік розбишак-роз-битних колористів, які полюбляють починати всі слова в реченні з

однієї літери, гадають на алфавіті оковитої, з якої літери почати свої

нарди, і ніколи не закінчують речення, де має бути крапка замість

багатьох, ти ж філолог і маєш чітко висловлювати свою думку —

сказали їй, і вона, присоромлена, справді деякий час думала, що у

неї є якась думка, яку можна безвідповідально висловити на

збіговиську місцевої інтелігенції з великої літери І — на Заході немає

інтелігенції, самі лише інтелектуали — це не передбачає надмірності

етичних міркувань, зате вони надають перевагу Чехову перед Ібсеном

і п’ють мате, як заповідав падре Кортасар, життєвий досвід досі не

розповів їй про головне, про що неможливо говорити, бо потрібно

мовчати, — мовчки повторювала вона напівзабутий слоган колишніх

часів «кохаймося, бо ми того варті», минаючи автомати з продажу

134

рідненької та інших напоїв по п’ятдесят грамів, тепло на серці

ставало після декількох заходів і вже більше не хотілося спочивати

під теплим білим каменем, під яким і трава не росте, зростала вона

разом з вікнами РОСТу, які збиралися закрити вівці-ростепірці

першою чергою, хто черговий по станції та по цьому кабінету —

запитали вони в кожного зустрічного-поперечного, поперек болів

нестерпно, та все одно треба було малювати стінгазету до першо-травневих свят і вигадувати підписи, масовики-вигадники масованої

атаки замаскованих бомбовозів вигадували заримовані каламбури, під які важко було створити мальований шедевр першодруку

Кранаха, каналізаційна споруда бухтіла під назбираним забитими

по самі вінця старими київськими дворами металобрухтом

металоконструкцій — ось вона домовляється з директором птахо-фабрики про постачання обліплених крапками коматозного стану

підсвідомості позашляховиків на стоянку, на яку має впасти здоро-везний метеорит, що наділяє надлишковими знаннями й непотрібними

простим смертним сюрпризами, наприклад, вона навчилася робити

балетне пліє, для якого, як розповідали освічені люди, необхідно

тренуватися десять років, і то не факт, що потім щось путнє вийде, може бути просто бовтанка-жовтяк, так вона бовтатиметься в своєму

зефірному безе солодощами для провінційних кав’ярень зі вкритими

мушиним послідом скатертинами, на які не опираються жодні

лікті, але запросили її ж бо представляти оппоблок на наступних

виборах і носила вона гречку та інші вироби гречкосіїв по хатах, не

могла намилуватися на портрети Івана Франка й розписи затятих

франкістів, і всі на Фейсбуці спали, крім антиподів, у яких, мабуть, тоді саме наставав ранок і треба було йти у столову та харчуватися

розбавленими пісним молоком баркат омлетами, баракуда плавала

туди-сюди у своєму акваріумі та не відповідала на погляди

поціновувачів прекрасного, преторіанці високого престолу просто-волосими своїми закидами щодо найвищого стилю — життя званське

в третій особі ханські стільці, які вже немає кому продати, бо

самотність передбачає самотужки підняті на п’ятий поверх, перераховані й зібрані за схемою меблі, у мебльованих кімнатах

останнього меблювальника залишилися схеми, за якими вона

блукала людиною-мурахою переходами, що не ведуть до метро, але

хтось увесь час попереджав про можливість виникнення в картатій

китайській сумці з базару великої невідомого походження вибухової

суміші, яку треба просто розмішати у своєму пластиковому стаканчику

135

й поставити на пластидну поверхню, вона хотіла б повернути час і

розраховуватися в супермаркетах крокової досяжності простроче-ними кредитними картками, але сторінка на Фейсбуці ніяк не онов-лювалася, як же ти збираєшся працювати журналістом, якщо не

знаєш, що таке чекін. Занудно муркотів він у її пиво, у її червону

соломинку кольору помади, ти ж знаєш, що червона помада весь

час розмазується, тільки й думай, як зберегти контур, носи в клатчі

серветки, вона мріяла працювати в сервісному центрі, бо прочитала

аналітичну статтю про сервісну економіку, подобалося читати

аналітику — там усі такі розумні, аж далі нікуди йти, а людині

потрібно ж кудись іти, поки що запросив її до себе кудись на

Позняки, у таксі показував селфі на фоні виставки космічних апаратів

і на фуд-фестивалі, легені мають дихати лише просіяним крізь сито

хлорофілу повітрям, вона відверталася — обличчям у тоноване скло, крізь яке краще видно сяйво Первертної Ведмедиці — перевертня, ніколи не зрозуміти, де у неї голова, а де лапи та хвіст, ще в дитинстві

лякали пертурбації у свідомості — коли купили астрономічний

атлас для молодшого шкільного віку, щоб батькам не було потреби

розтлумачувати всі таємниці Всесвіту, крізь сито всесвіту, створе-ного й спотвореного за вісімдесят днів, рухалася вона навпомацки

з кімнати в кімнату в незнайомій квартирі, запитувала — а де у тебе

таке ось приміщення, шаріючись — так і не навчилася не шарітися

від цього питання, — у коридорі висіли рядком годинники, які

показували час у різних столицях світу — колись була така мода, невідомо, чи прижилася на наших теренах, але дехто намагався її

наслідувати, коли ти п’єш пиво навіть зранку — це вже точно

алкоголізм – сказав він їй зранку після нічних розмов про музику, що ще чатує на двох незнайомих людей, окрім нічних розмов про

музику, навіть якщо вони вдають, що знайомі все колишнє своє

життя, просто зустрілися тільки зараз — так легше призвичаїтися

до самотності, тримаючись за руки в темряві в непрасованій спідній

білизні, яку могло б витримати лише справжнє кохання, наввипередки намагалися продемонструвати свій іронічний настрій та

цілеспрямованість, і незацікавленість у довгострокових або просто

дещо серйозніших за спільний відчай стосунках, разом дивилися

«Сімпсонів» на погризеному безпородним у своїй безпорадності

представником родини котячих, який, тиснучи на жалість, міг би

зібрати достатню кількість лайків у інстаграмі, така собі інста-зірка

для проявів співчуття, каліка у світі здорових людей, які ніколи не

136

туплять над домашнім завданням, роблять його завжди вчасно і

взагалі знають, що їм задали на завтра, усе йде за планом, а не як у

цьому мульт-серіалі на каналі нафтогазової компанії, де все одно

навіщось пригоди навіжених консюмеристів переривають сплески

рекламного креативу, він запитував: «А якщо я приїду знову? А якщо

я тобі зателефоную, ми будемо разом гуляти в парку та їсти пломбір, як у далекому дитинстві?», за стандартами ДСТУ вона мала б

відправити його до найближчого гастроному або до гастроентеро-лога, гарячкуваті мамці зі своїми нащадками, які весь час щось тягнуть

до рота, наче прагнуть заковтнути й перетравити весь світ, ці удави —

думала вона, гарячкуваті мамці закидали б її клатчами кольору

цегли, попередньо поголивши їй голову та намазавши її тональним кремом рожевого кольору, тому вона ніколи не проговорювала

свої думки вголос — пручайся, причаївшись — цитувала вона когось

із класиків також не вголос, «хто останній до цієї стійки бару?» —

запитувала у найстійкіших, але ніхто не відповідав, бо життя крихке

і беззмістовне, а життя поціновувачів міцного темного було сповнене несподіванок, наприклад, на станції метро «Львівська брама»

вони одного разу влаштували репетицію Рагнароку — Еллі сиділа

в позі лотосу, на її плечах були еполети з ролів і суші як прояв найвищого ступеня несмаку, новорічні червоні гірлянди з червоними

зірочками звисали з колон, прикрашених амурами й психеями, які

тягнули один до одного свої щупальця ктулху і стикалися

середньовічними гостроносими мештами, хтось розрізав собі

безіменний палець кишеньковою фінкою для розрізання фініків у

компот, прикрашені фініфтю (якби ще вона знала, що це таке) окуляри психей виблискували при штучному освітленні, розбавле-ному мармуровим пилом — при такому освітленні вона завжди мала

невигідний вигляд, наче розфарбований польською косметикою

ожилий мрець, коли він прийшов на випускний вечір свого

філологічного факультету, де був єдиним хлопцем на курсі, виявилося, що всі дівчата п’ять років носили контактні лінзи — тепер

вони чомусь розслабилися й прийшли на свято в окулярах, тоді ще

не було моди на дорогі окуляри й потрібно було вдавати, що в

успішних людей не буває проблем із зором, усі ці філологічні діви

мріяли стати зірками телебачення або просто зірками, репетирували

перед дзеркалом симптоми зіркової хвороби й тренували гнучкість

пальців, внутрішній джихад загрожував не складеними державними

іспитами, на другий рік вона переїхала до нього і вони вирішили

137

разом піти в Щукінське училище, бо в ВДІК, з їхньої скромної точки

зору, все одно не прийняли б, а поки що ходили на всі вечірні сеанси

в Музей кіно, передивилися німу класику без музичного супроводу, всі фільми про блідих фатальних жінок з відшарованою роговицею

й вампірів, які вічно живуть у своєму замку в темній слов’янській

країні десь на задвірках Європи, вічно мріючи про красунь, які

закохані в інших, у залі завжди сиділо рівно п’ятеро глядачів —

мабуть, задля меншої кількості фільм просто не демонстрували б

на цій старій зернистій плівці, для синхронного перекладу артхаус-них творів камбоджійських режисерів запрошували найкращих

синхроністів міста, які щось бубоніли про бубонну чуму й кохання

під час холерних бунтів — складні історичні умови були в цих

країнах, увесь час заколоти й тропічні зливи, сила-силенна люду

сиділа в болоті й вигадувала найкращий зі світів, допоки в залі не

вмикали світло. Він не пам’ятає, куди потім поділася ця дівчина, а

його не прийняли в Щукінське училище на факультет режисури —

сказали, що він надто молодий, хай приходить поступати через

десять років, а він підготував напам’ять уривок з роману Андрія

Білого «Москва», з якого встиг продекламувати лише одне речення, і пісню на вірші Тредіаковського з власною музикою, пісню йому

не дали заспівати взагалі, а він так мріяв написати сценарій та зіграти

головну роль у власному фільмі, навіть на мобільний телефон —

селфі-фільм, у якого буде один глядач, колись же у авторів сучасного

кінематографу мала прокинутися совість, попри те, що Годар заявив

про смерть кінематографа після винайдення пульта управління і

навіть завізував свою заяву, йому подобалися селф-мейд-вумен, які

хочуть водити його в дорогі ресторани або хоча б у дешеві кав’ярні

за рогом і годувати омарами чи круасанами, радше за все

передпенсійного віку, бо ним необхідно опікуватися й дарувати йому

брендові речі та безплатно водити на культурні заходи, культуру він

завжди поважав, або навіть пенсійного віку, бо пенсія — це все-таки

помітна сума в сімейному бюджеті, заздрив цим пенсам, які ходили

туди-сюди доріжками дитячого майданчику, загороджуючи собою

все, і обговорювали онуків і хвороби, скаржачись на поліклініку й

соцзабез, іноді кпинили тих, хто проходив повз них з піцою, бо це

шкідлива їжа, навіть не здогадуючись про міцні напої в його сумці, так вони й проходили разом через цей дитячий майданчик і думали, що ніщо в цьому світі не зможе їх розлучити, виявляється, крім них

самих, образа за образою нанизувалися на сувору нитку, коли на ній

138

вже не залишалося місця, вона наділа це намисто, яке розстелилося

сміттєвими перлами кімнатою, багато чого потім вимітали з-під

дивану, про всяк випадок вона завжди тримала камеру ввімкненою —

раптом він скаже щось цікаве, потім можна буде змонтувати, але він

усе більше мовчав або вигадував сюжети для детективних романів, які ніколи не будуть написані, мріючи зрештою розбагатіти. Гроші

були потрібні для того, щоб поїхати на електричці в Мураново, після

повідомлення про смерть Емі Вайнхаус вона вирішила погуглити, хто це, подивилася її ролики й полюбила її творчість, за життя нічого

цікавого в ньому не бачила — самі лише недоліки, балакучість і

бажання маніпулювати та самостверджуватися її коштом, а потім

для рівноваги самі лише позитивні риси характеру, так кохання і не

закінчувалося ніколи за законом сумісних блоків гумки «Дірол».

Вони разом читали «Принцесу Марсу» не того Берроуза, а

іншого, любили просто слова, які можна ставити в довільному

порядку, обмеженому правилами граматики, отже майже ніяк не

обмеженому, довільна форма заяви про бажання укласти шлюб, на

заручинах їли канапки з чорною ікрою скляних риб і запивали вином

«шато-вовчок», прагнучи закріпитися у фешн-індустрії, Еллі

вирішила влаштуватися в модний журнал, її програмою максимум

було потрапити на обкладинку квітневого номера, бо в квітні

народився класик двох літератур, який потім помер від голоду, а

вона була схильна до анорексії, на співбесіді жінка в незручному

взутті, яке потім взагалі зняла, щоб потерти собі ноги, зовсім не

соромлячись присутності Еллі, яка не знала, на чию користь треба

трактувати таку поведінку, запропонувала Еллі посаду кур’єра, але

не просто кур’єра, а такого, що має ходити офісами великого міста

й намагатися продати підписку на журнал, який нікому не потрібен —

журнал про садівництво в умовах нечорноземної Півночі, а також

розносити всі примірники, для яких вдалося знайти читачів, кому

потрібне це садівництво, а як же мода — офіс журналу мод був на

сусідньому поверсі, тому Еллі розробила план — познайомитися з

головним редактором видання у ліфті під час уранішньої години

пік, коли активізуються клітини головного мозку, але не після обіду, бо тут уже не до думок, і не перед обідом, коли організму не вистачає

глюкози та він починає виробляти злість, щоб з’їсти самого себе й

усе навколо, замилування можливостями кар’єрного зростання

завжди підводило провінційних дівчат — головне було потрапити

139

у вавилонську офісну споруду, де було безплатне печиво й вода в

кулері, а потім вона вже зможе писати репортажі про Тиждень моди

і робити селфі з персонажами в лабутенах, або не робитиме селфі

й сидітиме десь у кутку непомітно, помічаючи все, а потім напише

роман про таємниці світу зірок подіума, ніяких несподіванок не

буває, і якщо в школі її навчили писати — це має знадобитися в

житті, вигадувати підписи для фотографій і заголовки статей, потім

писати підводки, а потім отримати цілий підвал, нічого не тямлячи

підвалинах археологічного зацікавлення старовинними аспектами

вигаданого роману з витонченістю, вночі вона їла сирні палички, тому що пообіцяла собі не їсти після шостої години вечора, а всі ці

нерви — все одно неможливо заснути, покупці журналів ставилися

до неї, як до розповсюджувача безплатних килимків для мишок

старих ноутбуків, ніхто навіть не пропонував випити кави, Еллі

засинала на ходу і була не в змозі формувати думки, формулювання

яких було необхідне для продажу ручки — ну ось, зовсім не ручки, вона хотіла сказати щось інше, але забула, що саме, на тренінгу

вовка з Уолл-Стріт треба було продати саме ручку, розбудили слова

«батько знов повіз його кодуватися, а та бабка, яка кодує, сказала, шо це я його приворожила», у маршрутці було тісно, але затишно —

запах ковбасного часнику й парфумів з переходу завжди заспокою-вав Еллі, й вона вже збиралася дрімати далі, але тут хтось схопив її

за дреди, як колись у дитинстві, коли це ще були не дреди, а узбецькі

коси, про які вона так довго мріяла і ось зрештою їх заплели, а

сусідський відомий в кількох дворах хуліган ухопив її за ці коси й

надів на голову відерце, а потім постукав лопаткою для куличів, цей

імпринтинг, можливо, і зробив Еллі нещасною на все подальше

життя — вона почала читати Фройда та нео-класиків, тлумачила

сновидіння й пила кальвадос у нічних барах, мріючи померти від

сухот, але сухоти все не приходили, перекреслюючи такий роман-тичний план позбавлення свідомості, кальвадос коштував усе

дорожче, бо в країні була криза, звільнені з капіталістичних фабрик

працівники збиралися у шаманських шалманах і смолили свої

китайські папірці з побажаннями щастя, здоров’я та успіхів у

особистому житті, Еллі вже замислювалася про те, що їй було б

добре опанувати якусь корисну спеціальність — наприклад, навчитися шити або в’язати гачком, або хоча б вишивати на п’яльцях

подушки, хоча це вже була некорисна спеціальність — звільнені

працівники капіталістичних фабрик спали на сирій підлозі, а ось

140

теплий мохеровий светр їм би став у нагоді, але все на світі було

ліньки, Еллі намагалася в затуманеному шкідливими випаровуваннями комбінату комбікормів розумом прорахувати, скільки у неї

залишилося грошей, виявлялося, що не настільки багато, щоб у

чомусь собі відмовляти, тому вона продовжувала пити далі, на самому

дні можна було знайти золоту обручку з гравіюванням невідомою

мовою, яка приносить власнику лише нещастя, а можна було знайти

несмачний осад, який вже краще не пити, але жадібність до вражень

змушувала скуштувати все, люди, які читають книжки, завжди

керуватимуть людьми, які дивляться телевізор, а люди, які пишуть

книжки, завжди керуватимуть тими, хто читає книжки, а ті, хто

насправді керує всім і всіма, не дивляться телевізор і не читають

книжки — це все просто через те, що у нас немає грошей на задоволення елементарних потреб за пірамідою Маслоу, лише на якісь

витребеньки підсвідомості, бо елементарне — це нецікаво, ось і

зараз хтось міцно вхопив Еллі за дреди, так що вона навіть прокинулася, у маршрутці було просторо й незатишно, тому вона не

розуміла, чому цей маніяк присусідився саме до неї, усі її знайомі

розповідали неймовірні історії про своє особисте життя, які вигадували — у кого була розвинута уява, або брали з серіалів — хто

нічого оригінального вигадати не міг, а тут раптом виявилося, що

реальність цікавіша за будь-яку вигадку сценаристів, було вже

невідомо, хто кого копіює — реальність життя чи навпаки, потім

Еллі зрозуміла, що це той самий хуліган із сусіднього двору, який

бив її лопаткою для куличів по вдягненому на голову відерцю, а

потім, як виявилося, закінчив факультет французької мови і став

відомим діджеєм, який тепер часто гастролює на турецьких курор-тах і фотографується в дорогих готелях, а колись мама заборонила

йому тримати вдома собаку, а батько дозволяв тримати собаку, але

покинув їх та одружився з дівчиною, молодшою за цього діджея, Еллі ніколи навіть не підозрювала про наявність у нього музикаль-ного слуху, хоча його батьки працювали в опереті і це мало бути

спадкове, «а ким ти працюєш?» — запитав нарешті він, Еллі

почала розповідати про модний журнал і безплатне печиво, її візаві

це було вочевидь нецікаво, і він почав роздивлятися вивіски за вікном

черепно-мозкового засобу пересування, Еллі теж було нецікаво

розповідати те, що вона розповідала, але шляхів для відступу вже

не залишилося і вона була змушена фантазувати далі лише для себе, без жодних слухачів, якби оформити це в текст і надрукувати на

141

глянсовому папері, — було б непогано, модне скуйовджене волосся

й інтелектуальний погляд, ще додати окуляри, коротенькі вузенькі

штанці, редингот і кеди, вона завжди або відставала від моди, купуючи одяг на розпродажах нікому не потрібного товару

некондиційних розмірів, коли ще була занадто худорлявою, або

переганяла моду на декілька років, купуючи речі, про появу яких

на модному горизонті ще ніхто не здогадувався, і коли зрештою

наставав їхній час у суспільній категорії часу, їй вони вже набридали

й зношеними висіли в шафі, «розмістіть ці кольорові олівці у вірному

порядку», — казали їй на співбесідах, або просили розв’язати

задачу на логічне мислення, у неї ніколи не було логічного мислення, і взагалі ніякого мислення не було — можна дійти висновку, роз-глянувши все її поцейбічне життя на лоні мегаполісу, хоча олівці, пензлі, кулькові ручки й нігті вона ніколи не гризла — це було

практично єдине, на що їй вистачало здорового глузду, але всі ці

одноднівки фешн-безладу, вона могла б стати митцем чи програмістом, та вона могла б стати ким завгодно, оскільки все, що можна уявити, можна втілити в життя, як написано на мотиваційному магнітику, який приліплений на її холодильнику, отже чому б не уявити себе

журналістом серйозного економічного видання на кшталт того, яке

можна читати в інтернеті лише за підпискою, Арсенію був потрібен

редактор, дуже потрібен, єдина людина, яку він бачив у ролі редак-тора свого щойно завершеного у своїй довершеній недоречності

роману, працювала в журналі і не хотіла редагувати роман безкош-товно (безплатно), бо від безплатної праці її починали мучити

докори сумління і вона вирішувала радше зварити новий борщ за

старовинним рецептом, але роман був доволі цікавий — тут ніде

правди діти, якби це було кіно, то який-небудь італійський неореалізм, щось на кшталт фільму «Знаджена і покинута», він вважав цю тему

зараз як ніяк актуальною для молоді на тлі скріп, які потрібно було

чимось підпирати, але видавця знайти було дуже складно, оскільки

твори в жанрі фікшн більше нікого не цікавили, йому запропонували

опублікувати його в інтернеті або почати кампанію з краудфандингу, оскільки це не політичне розслідування і не історія полонянки

гарему, яка досягла вершин самовдосконалення й відкрила студію

іміджу, саме так, «вам потрібний іміджевий проєкт — заявіть про

себе, і до вас потягнуться люди, поки що про вас ніхто не чув і ви

нікому не цікаві, ну для початку станьте волонтером, потім подиви-мося», — говорили йому видавці, тварини-безхатченки, власники

142

візочків, та альтернативно здібні діти чекали на Арсенія, але він

сидів на дивані й дивився новий сезон «Гри престолів», а коли новий

сезон закінчувався — він передивлявся старі, щоб освіжити в пам’яті

перебіг подій, кудись виходити з квартири не було потреби — піцу

й роли йому доставляли сюди, інша їжа спричиняла проблеми трав-лення, так само, як і необхідність спілкування з незнайомими людьми, або навіть із знайомим людьми, він все одно забував, як їх звуть і

де вони познайомилися, ситуативні альянси розпадалися на другий

день, а родинні зв’язки він не вважав за потрібне підтримувати, родичі ним також не цікавилися, не запрошували на весілля та

хрестини, мабуть, уже й не мали певності в його фізичному існуванні, сновида якийсь дивився на себе в дзеркало і не хотів голитися, бо

кур’єру служби доставлення піци все одно, поголений Арсеній чи

ні, а камеру скайпу він ніколи не вмикав, додаючи собі таємничості, отже Еллі вирішила влаштуватися журналістом в економічне

видання, можна навіть вести колонку про те, як територію РФ тихою

сапою захоплюють хитрі китайці і що означають слова на кшталт

«ніхто» — такий собі активний вокабуляр першокласника, а потім

додамо китайську мову у свій ворд, справді, чому б їй не вести тут

колонку, верстальниця весь час переписувалася з кимось в «Асьці», бо це був початок нульових і аська саме ввійшла в моду, робота, яку

можна було виконати за годину, в результаті розтягувалася годин на

п’ять, її весь час кликали в асьці на побачення, але вона ніяк не

могла влаштувати особисте життя і говорила позаштатним

журналістам, які приносили дискети з рукописами: «Я згодна з

тобою зустрічатися», усім по черзі, звичайно, всі вже звикли, Еллі

це нагадувало історії про мешканку психлікарні, яка говорила всім

чоловікам, яких бачила: «Ти мій наречений», а через п’ять хвилин

уже жодного з них не впізнавала і йшла далі, у кожній палаті в неї

було декілька наречених і жодних обтяжливих зобов’язань, коректор

увесь час занурювався в запій і його доводилося звільняти, а потім

його знову брали на роботу, бо все-таки працівник найвищого рівня, коли тверезий, знав усі правила правопису, не заходячи на сайт

«грамота.ру», працівники редакції слухали «Рамштайн» без

навушників і дивилися нові випуски «Масяні», а також пили чай та

інші — міцніші — напої. Бухгалтерка, яка нічого не їла і палила по

дві пачки «Мальборо» на день, любила пісню «У кохання очі зелені»

та серіал «Бандитський Петербург» з Домогаровим у головній ролі, кожного ранку, хоча це вже був обід, вона розповідала, що було у

143

вчорашній серії, а потім все одно заробила виразку шлунка, бо

паління ще нікого ніколи не доводило до добра, одного разу вони

йшли в редакцію і побачили ноги свого гендиректора під прости-радлом на вулиці, бухгалтерка згадала аналогічні ситуації з улюбленого серіалу й розплакалася, бо ніколи не стикалася з подібним у

реальному житті, а Еллі почала думати, куди б сховатися, тому що

(бо) невідомо, у кого вони хочуть поцілити таким чином, але в

редакції їх зустрів той самий гендиректор — просто чоловік у тому

самому костюмі та взутті, генномодифікований гендиректор, ген-дерна недостатність, глядачі вимагали продовження бенкету і він

приніс з кіоску каву й морозиво — запаси коньяку в редакції були

власні, коли треба було носити цю благу звістку про лічильники

води й лікування електроенергією по квартирах і дивитися на всіх

цих бабусь, які тягнуть додому все зі смітників, а потім їх причавлює

вавилонський зікурат мотлоху, і на людей, які навіть не можуть

підвестися з підлоги під дією метилового спирту, щоб зачинити

двері — так і живуть з відчиненими дверима, бо з квартири все одно

немає чого винести, навіть якщо дуже ретельно шукати, чомусь

завжди втрьох, хтось десь продав свою квартиру, щоб пити разом, і запрошували розділити радощі забуття, але треба було весь час іти

далі, дехто розпитував про лічильники води по три години поспіль, а потім усе одно відмовлявся їх встановлювати, тоді в Арсенія не

було дієвого механізму примусу — лише сила переконання, розмовляти з незнайомцями спочатку цікаво, але швидко набридає, коли

тебе полишають на їхню милість і втекти немає куди, обійти якомога

більше обійсть і заробити якомога більше копійок, копирсатися в

хитросплетіннях казуїстики договірного права, поки домовласникам

і відповідальним наймачам це все не набридне і вони не поставлять

свою заповідну галочку, на першотравневі свята вони смажили

шашлики й пили за кострубату дружбу народів та єднання пролетарів

усіх країн, а потім збирали сміття й пусті пляшки і забирали їх із

собою, оскільки вони все-таки були інтелігентами і в процесі святкування обговорювали невдалі переклади творів Фоми Аквінського

та мошиахів, а потім згадували об’яву про те, що чисто не там, де

прибирають, а там, де не смітять — це мало закріпити їхнє вроджене

почуття провини, йти на заводи робити стільці, або працювати

двірниками, а у вільний час писати романи, які ніхто ніколи не

надрукує, тому що (бо) це нікому не цікаво, а не через гостроту

забороненої теми, тонни нецікавих романів спалювали вони у своїх

144

пічках, ніким ніколи не написаних романів, які промовляли про себе

подумки у своїй самотності, роздивляючись весільні фотографії

друзів, потім дивлячись весільне відео друзів на смартфоні, цілі

історичні періоди випадали з поля зору, поки вони намагалися

розв’язати питання існування Бога й нарешті піти спати, вічне безсоння не сприяло розв’язанню вічних питань, купував піту в найближчому кіоску і ніс їй, щоб вона, коли прокинеться, могла пити

свою каву зі свіжою випічкою, чомусь саме піта подобалася

найбільше, у неї було плюшеве ведмежа з бантиком на шиї, плюшева панда без бантика, два плюшевих пекінеси — коричневий і

чорний, — плюшева черепаха-подушка і плюшевий кіт, який співав

пісню про папу, якщо його добряче потрусити, — увесь цей звіринець

вона перевозила з собою в будь-які квартири, на які вони переїжджали, разом з улюбленим зібранням творів Агати Крісті — більше вона

нічого не читала, хоча в дитинстві ще подобався Вудхаус і Нечуй-Левицький, але це було колись, — вона просто гладила обкладинки

в книжкових магазинах і вдихала запах нових книжок, ні з чим не

можна було порівняти цей запах, зрештою необхідно створити

аерозоль і розпилювати його в магазині для апетиту читачів, так

само як зараз розпилюють аерозоль з ароматом смаколиків у відділі

хлібних виробів, вона скупила б усі книжки на світі й залишила б

їх у парку, бо їх усе одно нікуди було принести — ось так принести

додому і познайомити з плюшевими пекінесами й черепахами, представити їх один одному за правилами етикету англійських

класиків минулого — едвардіанського етикету зі згадкою про коро-леву Вікторію — і потім покласти їх на одну полицю, якби була

можливість, вона завісила б усі стіни книжковими полицями, і

підлоги було б не видно під клеєними корінцями, так щоб ніколи

не розібрати прізвище автора твору — яка різниця, хто там автор, не мріяли ж вони насправді про позажиттєву славу і позашлюбне

творче життя, просто носити свічки до церкви у чистий четвер, накриті шматком пластикової пляшки, щоб не згасли від вітру, і

більше нічого не потрібно для можливості сприйняття щастя, понад

усе їй подобалися тлумачні словники з незрозумілими словами, які

ніхто ніколи не використовує в реальному житті — де ви бачили

таких людей, — вона боялася комарих-перевертнів і покручів, у

Зеленому проваллі водилося багато таких театралів місцевих жахіть, а зранку вони перетворювалися на офісний планктон і весь день

сиділи в соцмережах або дрімали над серіалом «Теорія великого

145

вибуху», імітуючи активну роботу, а вночі їли чорних воронів разом

з пір’ям і лазили по деревах, мов персонажі комп’ютерного квесту, але її покручі ніколи не помічали — навіть там вона була нікому не

цікава, фейс-контроль Зеленого провалля працював хоч і з пере-боями, але все одно чітко, вона спробувала пофарбувати волосся в

рудий колір, удягнути чорну футболку із зображенням блискавки й

купити червону помаду, але навіть це не допомогло — неприродна

засмага видавала в ній чужинця, отже лише буккросинг залишали

їй ці люди, а не справжнє красне письменство, від якого холоне кров

хочеться скоріше прокинутися завтра вранці, щоб дізнатися, що буде

далі, або навіть узагалі не засинати, бо пропустиш щось цікаве, так

само вона грала в гру про дрібних пташок і свиню, на яку вони

нападають, кидаючи яйця, у магазині був овоскоп, але там Еллі

нічого особливого не сподівалася побачити, гра швидко набридала, але альтернативи все одно не було, будівельна компанія, в яку Еллі

влаштувалася після невдалого кар’єрного злету в газеті, який

закінчився падінням у прірву богемного безладу безгрошів’я, не

надавала на розгляд працівників ніяких інших варіантів дозвілля —

доступ у соцмережі був заблокований, навіть поштою користуватися було заборонено, раптом вибовтаєш комусь комерційні таємниці, або розповіси навіть спеціально, що ще гірше, на горішньому поверсі

весь час сварилися й били посуд, напрочуд гармонійна пара були ці

сусіди, увесь час згадували все своє спільне минуле — така гарна

пам’ять на почуття, які вже ніколи не повернуться, але щось їх

тримало разом на одній житловій площі, яку вони ніколи не

розміняють, не страх же самотності, від якої відвикаєш за стільки

років сварок, що неможливо уявити себе нікому не потрібним, простягаєш руку, а там пустка, раніше там завжди хтось був, хоча

могли дати добрячого стусана, але це все-таки прояв теплоти білкових

тіл, а тепер зовсім нікого, такі ґречні вони — ці сусіди, завжди

недоречні жарти на будь-яку тему, включно із забороненими в гар-ному товаристві – про доходи й політичні переконання, разом їли

чіпси з соєвим молоком і сварили владу, яка намагалася регулювати

життя індивідів шляхом постійного залякування, було досить лячно, але не дуже, бо рівень особистої свободи дозволяв заховатися в

якусь найвужчу шпарину і не реагувати на подразники, хтось тицяв

голкою і намагався перенести на препаратне скло, підхопити за

целюлітний бік з гречаною кашею і змусити танцювати модний

тверк, про який більше ніхто не згадував у наступному сезоні, але

146

вони були просто дві істоти з поганою поставою, які звикли одна

до одної, як до самого себе, і ніхто не міг би когось із них переконати в тому, що цей варіант реальності невдалий і десь існують

прийнятніші для тебе — варто лише відчинити двері під’їзду і

забути код, щоб ніколи сюди не повернутися, разом їм було знаходитися в одному приміщенні зовсім незручно, а інші люди вже не

викликали жодної цікавості, бо вони зрослися, немов сіамські близ-нюки, які понад усе мріють розділитися, але помруть від нестачі

крові, коли це нарешті станеться. Ніхто з них насправді не помер, хоча подібні думки виникали постійно, але померти на власне

замовлення трудящих не так уже й просто, лягти й закрити очі, і ні

про що не думати, і не підійматися більше ніколи, як Лазар в іржавому

простирадлі, не читати вголос один одному книжки про Біле Ікло

та про Гоголя в житті, він увесь час просив у когось гроші і ніхто з

друзів його не любив, якщо вірити листам, хоча всі шанували його

геніальність, любити на відстані значно легше, але притиснутися

щокою можна лише до великої плюшевої черепахи, яка приймає

форму твоєї голови, замість того, щоб дати тобі добрячого стусана.

Ніколи не телефонувати своїм колишнім у стані алкогольного

сп’яніння — заповідав Заратустра — збирати котанів і сипати їм

більше поживних кормів для жвавості — зомбі-апокаліпсис уже

настав, нікому не вистачало дешевих пакетів зі свіжим повітрям і

повітряних кульок, які треба відпускати в повітря, потім вони ніколи

не повертаються — літають там десь самі собою, сипати сіль у

теплий кисіль і розмішувати його чайною ложечкою, таємничо

посміхаючись, Еллі ніколи не пасував агресивний макіяж або брод-вейський грим, але її запросили на роль вервольфа в першому

вітчизняному фільмі жахів — звичайно, вона мріяла грати роль

відьми з блідою прозорою шкірою та гарними фарфоровими зубами, але такі ролі роздають лише однокурсницям дітей продюсера, а на

роль вервольфа ніхто з них не претендував — знайти охочих було

досить важко, Еллі ніколи не вважала себе фотогенічною або просто

не підозрювала силу своєї навряд чи прийнятної для проявів

недоречної уваги зовнішності, тому не боялася експериментувати, вони поїхали в глухе карпатське село, де навіть не було вай-фаю, продюсер пообіцяв, що у разі успіху (успіх у цьому випадку —

повернути хоча б половину витраченої суми) буде знятий сиквел, а

потім, можливо, навіть серіал з елементами чорної мелодрами, Еллі

147

зафільмували на фоні квітучої гори, уквітчаної за допомогою

комп’ютерної програми, і дали їй вільний час до вечора, коли

відбуватимуться зйомки візиту до ворожки, реквізитор уже приніс

живих кажанів, які, як відомо, харчуються мишами й полюбляють

впиватися пазурами у волосся необачних туристів, заплутуючись

там і вириваючи цілі пасма. У шухляді столу в якійсь хаті, де знайшла

притулок знімальна група, Еллі знайшла першотравневу листівку

із зображенням серпа і молоту, які легко трансформувалися в зображення айфону, якщо подивитися під іншим кутом, раніше такі

листівки давали в навантаження в книжкових крамницях, і це було

набагато приємніше, ніж навантаження у вигляді кількакілограмових

гир чи банки кільки, з якої неможливо зробити закладку для нового

бестселера Майн Ріда в бібліотеці пригод, на сусідньому ліхтарному

стовпі ніколи не горів той ліхтар, але сушилися простирадла і поруч

у заростях кропиви або інших екземплярів флори, які росли в тих

краях, краяв душу своїм сопінням їжачок, десь виринає вночі стара

затоплена церква і святий-песиголовець дивиться сумно на незрозумілі

сучасним читачам письмена, літера до літери виписана так чітко, але патина вкриває все, тим самим зберігаючи, У такій місцині було

не важко повірити навіть у існування песиголовців, але попри це

Еллі все одно наважилася скуштувати місцеву шаурму через

відсутність звичного МакДональдзу, потім десь вешталася навколо

центру села до самого вечора — у центрі села стояла найстаріша

хата, яку предки викупили ще у воєводи Яна-Казиміра, а на фасаді

найстарішої хати висіла меморіальна табличка, яка повідомляла про

належність цієї споруди родині всесвітньо відомого поета, який

завжди мріяв жити в Парижі або хоча б у Вроцлаві, але ніколи не

виїздив за межі села, овіяний серед односельців легендарною славою

відлюдника й психопата, який вночі викопував кротів з їхніх нірок

і змушував їх шукати Чумацький шлях у глибинах підсвідомості —

про це Еллі розповіла тітонька-екскурсовод у модній футболці з

портретом батька психоаналізу і написом «Дякую діду за лібідо», окрім Еллі відвідувачів у хаті-музеї більше не було, щоб дочекатися

появи хоч когось, хто відчинить двері та впустить її всередину, їй

довелося чекати з півгодини — ніхто не очікував появи зацікавлених

творчістю відомого відлюдника туристів і тітонька-екскурсовод пила

домашні наливки з чашки з написом «Найкращому робітнику місяця»

і водночас грала в злих пташок, щоб не гаяти часу марно, і згадувала часи молодості й лікування у Скліфі, де в актовій залі виставлені

148

рядком у майонезних баночках непошкоджені мізки вищого

керівництва збирали цікавих з усіх куточків неосяжної імперії, поки

головний терапевт у малиновому сарафані й кокошнику з пристеб-нутою косою співала пісню про калинку-малинку в супроводі хору

претендентів на виписку, Еллі вже готова була почати битися головою об пристінок, але тут двері відчинилися і тітонька-екскурсовод

запросила її до господи та розповіла про все вищезазначене, але, звичайно, детальніше, інакше б її розповіді не вистачило на п’ять

академічних годин — саме стільки, за відчуттям, провела Еллі в

найстарішій хаті села, потім тітонька-екскурсовод пригостила її

чаєм із трав, які селяни збирають у лісі, а також цукерками

«трюфель» з начинкою з трюфелів, які селяни теж збирають у лісі

навіть без допомоги спеціально дресованих свиней — лише харак-терники й лозоходці, канатна дорога на той бік кордону та дуже

багато янтарю, який теж є кому збирати — подумки бідкається

тітонька-екскурсовод, а чи ви знаєте, що їдять бобри, вони харчуються деревом, так, саме всі ці смереки точать бобри своїми гострими

іклами, клацають ними зловісно й перемовляються мовою жестів, потім пірнають у гірські потоки і зникають у своїх греблях, а тітоньці-екскурсоводу немає за кого навіть вийти заміж, бо ніхто не цікавиться

знаними здобутками світової літератури, вона вже перетворилася

на даму-примару з новорічного мюзиклу про втечу звірів, навіть

великих статків не потрібно їй для щастя і для проведення спіритичних

сеансів наодинці зі своїм чайним блюдечком, на якому окріп роками

вимальовував свої горохові розпливчасті візерунки, поет інколи

відповідав на її риторичні запитання, спрямовані кудись у епіцентр

миготіння лампочки, яку не було кому прикрутити, щоб вона врешті-решт не миготіла, а силою думки чи гіпнозу вона збагачувала уран

словникового запасу (тут уже було б навіть занадто, але ніхто все

одно не чує), запитувала, чи скоро зима, чи не зірвуться банки з

огірками, коли лампочка миготіла два рази — це означало «так», а

один раз — «ні», уже був час готуватися до ленд-арту і робити

запаси нових солінь, Еллі було соромно, що вона так і не навчилася

готувати, бо нова культура споживання передбачає лише харчування

поза межами квартири, вона навіть не купляла ці красиві керамічні

мисочки з ієрогліфами для веганських салатів або чипсів, пуста й

стерильна кухня якось заспокоювала, бо ти найкращий і твій час

вартує кращого застосування, на ленд-арті обіцяли банановий смузі

та кіш, думаючи про їжу, Еллі зрозуміла, що знову голодна —

149

вранішня шаурма вже встигла перетравитися і шлунок почав

перетравлювати сам себе, уявивши цю картину, Еллі злякано подивилася на фотографію всесвітньо відомого поета в родинному

колі — ось він у центрі, бо всі ці жінки у великих білих капелюхах

з квітами, у білих сукнях і з білими парасольками від сонця, які

оточують його з усіх сторін, покладають на нього всі свої надії, від

безнадійності провінційного життя без вайфаю — усі світові війни

пройшли повз них, не зачепивши навіть краєчком вуха, не краяли

серце повідомлення про наелектризований дріт та інші газетні

вирізки, які можна зберігати роками, а можна витрачати менш

економно, підстеливши під скривавлену шию, бо на землі достеменно холодно, навіть якщо це не зима, десь там виходили друком

його збірки, на вихід яких відгукнувся який-небудь особливо

прискіпливий критик, який взагалі просто звик реагувати на будь-яке коливання повітря, щоб мати уявлення про ландшафт і середню

температуру в лікарні, але вони старанно вирізали ці статті затупле-ними ножицями і ховали під скло в кабінеті, де запилені фоліанти

класиків запилювалися по сусідству з підшивками журналів «Нива»

та «Світ мистецтва», вони довго намагалися згадати його прізвище, або радше вгадати з перемішаних у мозку якимось блендером для

молока й полуниці літер, воно все одно ні про що їм не нагадувало, але слугувало паролем до якогось іншого світу, де весь день говорять

про літературу, а вночі вичитують гранки з масними від сирних

грінок пальцями, одного разу вони прочитали про вбивство наступ-ника престолу, поет тоді саме хворів на нежить і не виходив з кабінету

навіть для вечірньої гри у підкидний віст, наступник престолу

загинув разом зі своєю дружиною у відкритому лімузині, вони

завжди мріяли проїхатися в такому десь центральною вулицею

Чернівців з пляшкою шампанського, як на дорогому весіллі, але

жодна з них так і не вийшла заміж, плекаючи талант брата, який

натомість відмовився від своєї частки родинного спадку на їхню

користь, подумки проклинаючи цей ведмежий куток і всіх його

кліщів, лещатами треба було витягати кожне слово, навіть якщо не

в риму — хто сказав, що білі вірші писати легше, складно тут було

все, на конкурсі патріотичної поезії на користь бідних, головним

призом на якому слугувало велике пластикове вухо Ван Гога, з якого

стирчали англійські шпильки, які ночами впивалися в спину, коли

якось не так повернешся на інший бік, поет не зайняв жодного, навіть якогось останнього місця, всі інші літератори відсторонювалися

150

від нього і про щось перешіптувалися в його присутності, зловтішно

посміхаючись, один з них на пропозицію обмінятися новими збірками

відповів, що його збірку можна придбати у видавця, а збірки інших

авторів йому просто вже немає куди складати, від образи поет пішов

у кав’ярню їсти торт «мазох» і запивати його аліготе, що вважав

тоді верхом вишуканості, а поети-патріоти завіялися в суші-бар, сестри чекали на поета вдома і бідкалися з приводу його нежитю, який тоді лікували за допомогою печеної картоплі та китайських

яблук — апельсинів, вони кожного дня вичитували в газетах

повідомлення про нові судові справи, пов’язані з екстремізмом, і

думали — що робити, якщо сюди прийдуть, він не витримає тортур

і в усьому зізнаються, навіть у тому, про що нічого не знає, дивилися

на свої поховані під склом вицвілі партбілети й перераховували свої

пенсійні копійки на його особовий рахунок, щоб йому там

комфортніше страждалося у цій глухомані, де можна було надибати ведмедя гризлі, який нишпорить у сміттєвому контейнері в

пошуках прострочених консервованих бобів у томатному соусі, деякі обличчя зі світлин тоді вже повирізали, наче цих людей ніколи

й не було, але простір, який заповнювало їхнє тіло, не зсихався і

не розширювався від значущості події навмисного викреслення, усі інші персонажі світлини поводилися так само, як і раніше —

тобто мовчки дивилися на миготіння лампочки десь за горизонтом, звідки мала вилетіти прямо на них малокаліберна пташка колібрі, автор колискових попереджав їх про те, що найстрашніший спалах

праворуч і необхідно бути обережними, вони тримали під сороч-ками спеціальні обереги, освячені в гірському монастирі, збирали

гірську паводкову воду в пляшечки від дешевих лікерів і теж

святили разом з усім, що могло бути використане як запобіжний

захід проти викреслення з пам’яті, поводилися, наче справді нічого

не відбулося — він просто поїхав у відпустку на води і скоро

повернеться, дати між рискою теж говорять дещо про того, хто

потрапив у коліщата історії, так довго сторонитися людей, щоб ніхто

не міг показати, де знаходиться горбик, біля якого лежить розбите

дзеркальце і дзвоник, той самий дзвоник, з яким ти ходив у першому

класі, викликаючи душі до оживлення, нарешті настав той зомбі-апокаліпсис, про необхідність якого так довго говорили на сільських

східках у хаті-читальні освічені каменярі, а вони цього навіть не

помітили — так само читали газети зі спростуваннями в наступних

номерах, раділи введенню в експлуатацію нового пульманівського

151

вагона і винайденню пеніциліну, історія ж не має закінчитися на

цьому, щось там має бути потім — рух уперед, який виявляється

рухом по колу, по кому намальоване це коло, по кому воно дзвонить

у тебе у вусі цілий день, і немає кому вгадати, в якому саме, намагаєшся вгадати сам, сиділи разом біля одного вогнища і співали

бардівські пісні з трьох нот, Еллі впізнавала з них лише одну — таку

найтоншу, як комариний писк, потім вони з’їли один на двох омлет

в омлет-барі й повернулися на знімальний майданчик, Еллі раптом

спало на думку, що вона не зможе завітати до ворожки в гримі вервольфа, але авторів сценарію та режисера ця дилема не гнітила, творець найсмачніших у місті хот-догів саме розповідав, куди у

столиці треба їхати за найкращим фалафелем, і все члени знімальної

групи його уважно слухали, дехто навіть щось конспектував у

смартфоні, щоб потім поширити поміж друзів, вервольф приходить

до ворожки і запитує, як Еллі влаштувати своє людське та жіноче

щастя, щоб не так само, як у суфражисток, а щоб затишок і родинне

вогнище, ворожка ворожить на крові з мізинця, поєднаній з кавовою

гущею, і бачить майбутнє, нічим не краще за теперішнє, ведмідь

гризлі знаходить під смерекою знаряддя для розрізання карт часів

Першої світової, якісь такі залізні дівахи з печеною картоплею

замість очей обіймали його й хотіли затягти в провалля, а маятник

стовбичив на одному місці — якась маячня для домогосподарок

відбувалася в цьому чарівному лісі, не оленятко Бембі, а війна всіх

проти всіх, він вирішив здолати спокусу, скорившись їй, та купив

у таємній крамниці у Відні овіяного плітками хлиста, пліткарі кажуть, що тут немає нічого цікавого — просто флер забороненого плоду, він відтворив по пам’яті перелік санкційних продуктів і вирішив, що там начебто немає плодів, окрім апельсинів — отже що там

за плід знайшли в едемському саду, дивився через натерте до блиску скло кав’ярні на панянок, які гуляли бульварами без супроводу

й шукали, де краще ловить безплатний вай-фай, дехто з них заходив

до кав’ярні, щоб запитати пароль, саме здатністю до рефлексії

відрізнявся він від тих, хто думає, що кістки згорають до темпера-тури 760 градусів, у такому пеклі сидів у кав’ярні без кондиціонеру, бо тоді ще не існували навіть вентилятори, і роздивлявся щиколотки

панянок, принаймні вдавав, що йому це вдається, вполювати безкоштовний (безплатний) вай-фай, відправити смайлик у вигляді

бокалу з вишенькою та йти далі кроком життєрадісного фланера, не озираючись — ось був його ідеал проведення вільного часу, а в

152

підземеллі його жила Принцеса Фтора — красуня з рудим волоссям

і квіткою лотосу на пласких грудях, яка зустрічала його сандвічем

і келихом фалернського, — а він цілив їй просто у підборіддя, щоб

вірніше збити з них, Принцеса ховала синці під тональним кремом

і казала, що вдарилася об двері, які не помітила в темряві, їй декілька

разів на тиждень радили переїхати до притулку для жінок-жертв

сімейного насильства, але на всі ці пропозиції вона відповідала, що

сама в усьому винна і правильно він робить, що її б’є, бо у неї все

одно не вистачає розуму приготувати сендвіч так, щоб йому подобалося, і взагалі вона не дбає про свій зовнішній вигляд, така

психологія жертви була притаманна багатьом мешканкам у межах

кола, що окреслювало центр колишнього міста, на звалищах якого

ще знаходили старовинні амфори й сатиричні поеми про сатрапів, то що ж чекає на мене в майбутньому? — запитувала Еллі, на що

ворожка відповіла без особливого ентузіазму, що на Еллі очікує

комп’ютерна гра, головною героїнею якої вона і так уже с від

народження, тому їй треба їсти менше пиріжків і більше шпинату

та готуватися до гарячої фази протидії, Еллі взагалі не мала наміру

діяти — вона мала намір зняти самотужки складний вервольфівський

грим і лягти спати, поки лічильник крутиться в протилежний бік, але ворожка недвозначно повідомила про те, що на новий рівень ти

потрапиш незалежно від своїх намірів і бажань, навіть якщо тридцять три роки пролежиш на дивані перед зламаним телевізором, все

одно потім потрапиш на дайверське сафарі з глибоким зануренням, отже те, що має трапитися — не пройде повз тебе, комп’ютерна

графіка попереднього покоління якось не надихала на подвиги —

мазанки, копанки, соняхи, Архімед, який говорить у п’ятницю:

«Дайте мені пляшечку віскарика — і я переверну тут усе», мімімішні

малюнки малогабаритних мозаїк, мало не сталося щось, про що не

напишуть в жодній газеті включно з тими, де майстерність виготовлення влучних заголовків була зведена до мінімуму ще при поперед-ньому режимі — ворожка зникла з-перед очей зляканого вервольфа

і лячно наїжачилася на веранді, де зазвичай кажани ловили комарів, траншеї та окопи на подвір’ї заросли окопником, з якого варили

спеціальну життєдайну мазь, яку потім щодня рекламували по радіо

в обідню перерву, зубожіле населення мегаполісу мріяло про засіб, який розв’яже всі проблеми раз і назавжди, але було не готове

вдаватися до радикальних заходів, жрець культу Ваала в централь-ному підземеллі міста думав про плавлений сир і створив плавлений

153

годинник, призначення якого залишалося незрозумілим для сторонніх

спостерігачів, а потім він почав закликати вірян своєї підземної

церкви в колекторі покаятися і зняти з себе тягар гріхів шляхом

самоспалення, поки колектори не почали телефонувати всім

знайомим їхніх знайомих, дехто з вірянок після цього йшов робити

манікюр із шелаком і фарбувати волосся в рудий колір, щоб при-ховати свою уцерковленість і почати нарешті витрачати кредитні

кошти, а решта просто купувала антидепресанти, бо на щось інше

не вистачало фантазії, вірус перемогобісся захоплював усе нові

регіони країни, якої більше не було на мапах гуглу, але в існуванні

якої все ж кожен міг пересвідчитися на власній шкірі, не спотвореній

випаровуваннями огіркового лосьйону, тікати не було куди, бо

людина створена суспільством і нікуди не може подітися від

суспільства, як сказав ще один мудрець, колись Еллі продавала

відеокасети на ринку, тоді ще відео записували на відеокасети, хоча

молоді вона воліла про це не повідомляти, на одній з касет була

гарна німа дівчина зі скуйовдженим волоссям, тобто вона була

зовсім не німа, звичайно, але для суб’єкта сприйняття цей факт не

мав жодного значення, значення мав лише тапер, а в неї була роль

без слів, потім вона перетворилася на кіборга через жерців Ваала, які підступно розділили її на дві різні особистості, мов доктора

Джекіла і містера Хайда, дівчина намагалася пручатися, усе гаразд —

гроші є — говорили пластилінові плакати на бруківці перед будинками

аристократів, і не було підстав сумніватися у правдивості цього твердження, потім вона почала проводити тренінги особистісного

зростання, купувала лише органічні продукти в тюбиках від зубної

пасти, бо в дитинстві мріяла стати космонавтом, щоб куштувати

такі страви, які треба вичавлювати з тюбиків, завжди заздрила через

те космонавтам, вона їла б і зубну пасту, бо при нещасній любовній

залежності може зупинитися серце вві сні, а крім цього — третина

самогубств пов’язана з нещасливим коханням, колись і вона вірила

в нещасливе кохання, бо щасливе воно не має жодного сенсу, так

просто — похвалитися або поскаржитися комусь, щоб заздрили чи

жаліли — кому як більше подобалося, — у білому своєму жалоб-ному вбранні сиділа вона біля вікна і вдихала пил розпеченого

асфальту й співала пісню про Путивль, ніхто не звертав жодної

уваги на радіолу — смаки бувають різні, і не завжди корисні, вона

хотіла доспівати до зупинки серця в пекельному просторі орендованої

за багато чужих злотих квартири, злидні ніколи не бувають

154

естетичними, і вона теж воліла б утекти від цього злиденного життя

до суконь від Мюру і Мерілізу — просто подобалася незрозуміла

назва, іноді ввечері вона підіймалася на Володимирську гірку, гіркий

полин ріс на сухій глині, гіркий полин зривали й додавали як барв-ник у морозиво, бо жодні їстівні витвори природи не мали пропасти

без використання, красиве (гарне) й корисне тіло своє вона вирішила

заповідати науці — у червоній будівлі університету того самого

Володимира, який прикрашав гірку, був, за чутками від прибиральниць, анатомічний кабінет, де скелети виймали з сірчаної кислоти — білі-білесенькі кісточки в солоній ропі, ворон не виклює сапфірове око, аметистову каблучку знайшла вона біля зупинки трамваю, тоді

містом уже ходив трамвай, вона йшла на Думську площу в тузі й

покорі перед життям, але життя нічого від неї не вимагало, воно

просто її не помічало, наче пусте місце й нічого ніколи не було, краще тоді вже влаштуватися виконавицею екзотичних танців у

веселий будинок або натурницею для пікантних світлин — не

вистачало витримки, щоб залишити все ось так, як на тому фото, де вона вийшла найкраще, тоді ще молода і сповнена безнадії, бо

роковини світу наближалися, хоча він був досі живий, таке щось у

повітрі — солодкий весняний тлін, земля починає перетравлювати

саму себе, що б там не було під масним шаром глинястого ґрунту, вона купляла фісташкове морозиво й ішла в кінематограф милуватися на Віру Холодну, яка нікому не відкривала свою таємницю

вічного повернення. Увечері було моторошно повертатися додому на

самоті, десь у центрі стріляли, їй здавалося, що з гармат, щоб не було

так лячно, вона починала читати напам’ять улюблених символістів, понад усе полюбляла Бальмонта, будемо як сонце, сонце-сонце, виглянь у віконце, полети на небо, хліба нам не треба, потім їй

порадили їсти бріоші, і вона повірила, що це корисно для ліфтингу

шкіри, бо британські науковці не будуть вигадувати щось даремно.

Вона залюбки — наче тут властиво застосовувати саме це

слово — влаштувалася танцівницею в кабаре «Три китайці» під

ім’ям Покохонтас, співала пісні на веселі мотиви, бо тоді встанови-лася мода на веселу музику, сповнені туги за батьківщиною та мрії

про відпочинок у родинному колі, коли збирала недопалки на Узвозі, щоб потім їх продати, а спеціалісти сперечалися про те, чи носили

такі мундири в 1916 році та чи не є це якоюсь змовою з метою

дискредитації минулого, нежиттєздатна герань раптом викинула два

155

пагонці майбутніх суцвіть, у кімнаті, на стінах якої була цвіль і

розводи від дощу, вона підставляла відро, але дощ лив крізь

шпарини просто на підлогу, підкласти газету з фотографією нового

президента, на яку капатиме дощ, — нічого романтичного не

виявилося в цьому житті в мансарді — ніякої оперної богеми, вона

десь читала, що богемники — це цигани, отже навряд чи в них була

мансарда, дуже багато непотрібних у практичному житті знань

розпирали її череп зсередини, внутрішньочерепний тиск усе

підвищувався і їй здавалося, що зрештою голова трісне, мов горіх

або яйце-райце, і з нього викотиться голка для вишивання по канві

сорочечок для янголів, яких вішають на новорічній ялинці, колись

на ярмарку в Сорочинцях її дядько — різночинець, сільський вчитель

та лібертарій, купив самвидавівську збірку сороміцьких пісень, казав пан: «‟Кожуха дам”, та тільки слово його тепле лишилося» —

прочитала вона одного разу напис антиперспірантом, що не лишає

слідів на шкірі шиї, на дзеркалі у вестибюлі, колись хтось із волонтерів

приніс сюди старі шкарпетки й велосипед без переднього колеса, такі дитячі велосипеди були і в її дешевому феїному дитинстві, корисна капуста, салати, редька, гречка та інша зелень, яку вона

накупила сьогодні для свого примусового ЗОЖ, примусового

життя, яке все одно не примушує мріяти про інші країни та хоча б

відпустку з роботи, якої у тебе вже давно не було — могла б навіть

чесно сказати, що скучила за офісним життям, якби не відвикла від

нього повністю, якби не серіал «Офіс», навіть не згадала б, що там

до чого — де степлер, а де кулер, і як усі цілими днями сваряться

через кондиціонер, а взимку — через відкриті двері балкона, бо

комусь зажди холодно, а комусь не вистачає повітря, а в обід, якого

у них немає, бо не можна зникнути на цілу годину, вони палять на

сходах, одного разу їх затопили, тому що (бо) в квартирі зверху

прорвало трубу в джакузі, води було майже по коліна до першого

поверху, і це був майже окріп, невже тебе ніхто не чекає вдома, чому

ти тут сидиш так довго? — запитував у неї о дев’ятій вечора

начальник служби доставлення документів, який потім вирішив

одружитися, купив автомобіль і розбився на ньому напередодні, невже справді ніхто вдома не чекає, і весь день дуже хочеться спати, невчасно натискає кнопку ліфта, нічний сторож, який всю ніч сидить

в інтернеті, попередив її, що вона ніколи не зможе керувати

автомобілем, бо в неї погана реакція – справді, якщо вона одного

разу засне за кермом і вріжеться у велетенську соціальну рекламу

156

із суворим запитанням: «А ти вже придбав поліс ОСАГО?», і

керманичем народів у оббитому шкірою леопарда лендровері, ледь-ледь вона проминула його присипану дитячою присипкою з ароматом манго лисину і врізалася у ліве плече, неначе в Сингапурі

спромоглися подолати корупцію за допомогою розстрілів — хтось

їй казав, а ще там заборонений будь-який алкоголь, усі радощі життя

в одному флаконі, хтось із волонтерів підніс до її закладеного від

вічного зловживання краплями для носа того самого носа шматок

нестерильної вати з нашатирем, шалено загупало щось у скронях, як від речовин, які розширюють свідомість, за кілька хвилин вона

повернулася до тями й зрозуміла, що її не візьмуть навіть у ресторан

японської кухні, бо в неї не азійська зовнішність, не візьмуть

менеджером і оператором колл-центру, і навіть прибиральницею

нікуди не візьмуть, бо вона не вміє гарно мити підлоги і власниці

квартир площею 120 квадратних метрів скаржитимуться, що після

неї треба все перемивати, бо їм легше все перемити самостійно, ніж

сказати їй про це, і це після того, як вони видали їй свої ганчірки й

мийні засоби, і вона скаржитиметься на відсутність грошей і на

панічні атаки при великих скупченнях людей, а друзі порадять їй

не приймати феназепам, і так доти, доки один маловідомий літератор

не запросить її на опійну вечірку, де всі залишаться живі, крім

нього, краще б уже вона пішла в колл-центр вимірювати коливання

температур на шкірі немовлят, які мали ще два місяці перебувати у

водному середовищі світового океану, розмахуючи атавістичним

хвостом і поводячись надто зухвало як для кандидатки в члени

партійної чарунки, де можна купити діаманти будь-якого розміру, необмежений кредит, готель, де зупиняються шейхи й президенти, і власний водій, який не знає, як туди дістатися, не знати дороги

достеменно, не розмовляти жодною іноземною мовою і не намагатися її вивчити, так само, як і не намагатися вивчити життя, про яке

пишеш, бо створювати власну картину світу набагато цікавіше, ніж

роздивлятися чужі під збільшувальним склом звеличення й шукати

тріщини, підроблені фальсифікаторами копій без оригіналу, колись

вона зробила вісім тисяч оригамі-журавликів, яких їх навчили

робити в дитячому садку, все подвір’я було вкрите опадами з

журавликів, листки із зошитів для ОБЖ за дев’ятий клас, колись

вони навчалися писати на прикладі бігбордів із зображенням

арахісового масла з великою кількістю корисних властивостей і

фолієвою кислотою, якщо боїшся погладшати, треба з’їдати не

157

більше однієї чайної ложечки в день, більше вона й не могла б тут

надибати у своєму холодильнику — прокидалася серед ночі, щоб

відкрити дверцята і дивитися в безодню, поки та не почне дивитися

в неї, пусті полиці магазинів — лише хліб і кілька в томатному соусі, схожому на кров з яремної вени, мали збуджувати апетит у подорожніх, яких вітром змін занесло в цей куток суші, сушили білизну завжди

недоречно драбину перед першим поверхом, порохова змова

закінчилася спаленням опудала-мяучела чаушеску четвертого гая

фокса черга стояла аж до садка з молодильними яблуками царя, який прорубав вікно в європейську частину балюстради, сюди ніхто

не приїжджав із цивілізованого світу, світло не вмикали, коли мили

карболкою підлогу польового шпиталю, гостинність безбородьків

змусила першого з послів відрубати собі частину мізинця й покласти

його в пиріг, і король свята мав знайти його й оголосити всьому

товариству задумане ним бажання, не бажано було б повертатися

вдруге до вже пройденого матеріалу, мало не щодня когось труїли

радіацією та закопували під фундаментом, щоб потім провести

генетичний аналіз попелу, вона почувалася попелюшкою, яка збирає

послід послідовного мислення й мусить ніколи не торкатися цієї

теми — масні плями від бензину, з пробитим бензобаком безвідповідально проїхала на червоне світло, солодко чи гірко мало

бути тут наостанок, та ніхто не розмовляв з незнайомцями своєї

мамці — куражитися можна було скільки завгодно, але платити за

електроенергію за умов постійного підвищення тарифів більше не

хотіли, вона наклеїла на холодильник магнітик із Хотина і вважала

свою місію цього року виконаною, потім їй подарували триколісний

ровер і взяли з нею обіцянку завжди бути чемною з дорослими, приймати чупа-чупси і ляльок з автомобілями, що ти знаєш про

справжню красу, і вона не вважала, що щось про неї знає, дивилася

на порепаний пластик, на якому червоною плямою бовванів рот, першотравневий рот, замаскований під приладдя для приймання їжі

та ретранслятор слушних думок, яким вона цілувала ще одного

Кена, якому завжди подобалося оздоблення її будинків без четвертої

стіни, колись ще їй подарували шведську стінку, на якій мала б

висіти на витягнутих руках справжня шведська родина, підтримувати

підмурком — мурмотів і поготів не знав би, що заживе до весілля

це розбите коліно, коліньми впертися у дверцята, поки не пролунав

вибух, і вони мають відчинитися, на вістрі англійської шпильки

кожного дня нові невизначені метелики — мерехтливі мерці шмерц

158

унд шінкен, вона одного разу повернеться в цей пансіон, з якого не

варто було їхати на узбережжя Середземного моря, коли не вмієш

плавати — тоді вже краще Мертве море, викидом, непотрібним

викиднем мозку опиняєшся на поверхні, поверхом вище хтось

влаштував вечірку на двадцять персон, дехто прийде плюс один, а

дехто — мінус нуль, отже ще осіб десять залишаться наодинці цього

вечора з чипсами й аперолем, оперувати паролями до систем, які

схильні до самознищення, навчався із самого дитинства, коли смерть

закінчилася, можна було працювати й пекти журавликів з дешевим

маргарином, які постійно розлазилися, бо жінки зі шкільного комітету

порадили придбати готових у кулінарії, вони гиготіли й клекотали, ніхто вже не пам’ятав, у кого ключі від кабінету, ставили двійку за

те, що підлога в класі вимита якось неякісно, викинути щоденник

і піти гуляти в Голосіївський ліс, нищити лісосмугу й милуватися

заходом сонця, ти знаєш, які в нас юристи? — запитала вона, — ми

з подружкою прогулювали пари в юридичній академії, ходили тут

і пили, потім захотілося до туалету, матінка темрява. усі під’їзди

зачинені та з домофонами, ми тиснули на будь-яку квартиру й

суворим голосом казали, що ми з пошти, потім робили необхідні

відправлення де-небудь на четвертому поверсі, ось такі в нас юристи, ти знаєш, знавці цивільного права. Де ще столиця світу, як не в місті, де так багато кабаре, заборонений плід кислий, кислятина якась —

подивилися в калейдоскопі веселі картинки й лягли спати, Еллі

влаштувалася друкаркоюв газету, бо писати повноцінні огляди

новинок книжкового ринку вона ще не була готова, хоча дуже

любила книжки, читала їх день і ніч ще до появи слогану «читати

модно», коли це стало мейнстрімом, дражнили її тоді не «філологічна

діва», оскільки це словосполучення було б надто складно вимовити, а якось інакше, іншими словами й словоформами, вона навчилася

зав’язувати бинти так, щоб вони не злазили щохвилини, перестала

боятися чужої крові, хотіла ще навчитися щипати корпію, але ніхто

не зміг їй пояснити, що це взагалі таке, а гуглити було ліньки, на

тому й закінчилося опанування нею корисних навичок сестри-господарки, вона дуже хотіла залишатися їм лише сестрою, але вони

плекали інші плани, планувати щось на десять років у цій країні —

така дурня, коли завтра може зникнути все, силоміць вона вивчила

алфавіт чужинської мови й вистукувала незрозумілий текст на своїй

друкарській машинці, і ніхто не турбував її жодними іншими

завданнями, гості завжди слідкували, чи не протерті комірці сорочок

159

Арсенія, як вона могла закохатися в нього колись, співати колискові

самій собі, роздивляючись зморшки на його світлині — як вона

любила ці зморшки, вони справді як у білого шейха, який помер у

двадцять шість років від надлишків життя селебрітіз, у центрі світу

нового й старого не можна ж розпоряджатися собою так нерозумно, допоки вони думають, що ти можеш їм чимось знадобитися, залюбки п’ють із тобою і цікавляться твоїми творчими планами, а

потім розуміють, що ти ні на що не впливаєш, і більше не цікаво, а

вона влаштовувала такі гарні вечірки біля басейну, і такі в неї

могли б бути прибрані біляві чемні діти, якби вона взагалі колись

народила б дітей, але сказав же один поет, що ці декадентки не

можуть народити навіть мишу, мишей вона боялася страшенно, особливо — мишачого короля, який рухається, у шарі кублиться

щось миршаве, вона завжди боялася цих дарунків сімейства котячих

на своїх грудях, грудки глини сипалися на неї зі стелі, потім у басейні

з осіннім листям з пап’є-маше знайшли бездоганне тіло кінозірки, яка встигла знятися лише в одній головній ролі, а до того була

статисткою, і за статистикою цього з нею статися аж ніяк не мало, мало вона вивчала англійську граматику Мерфі — вічний тетра-грамматон, міцні легені й безплатні леза, які не ріжуть, і не колють, і не гріють, грайлива реклама пива «Жигулівське» у стилі пін-ап, дівчата в коротеньких спідницях, під якими можна розгледіти спідню

білизну, у неї була сестра-близнючка — справжній блазень, — і

одного разу вони познайомилися з двома хлопцями, або навіть з

чотирма хлопцями, робили з бавовни таких цікавих лялечок-мотанок, тимчасові квіти так зів’яли, поки були живі й доїхали до місця

призначення, на користь гіпотези про створення світу з драконової

слини говорив колір кіс клінічної Катерини святої заступниці ступи, у клініці їй запропонували окрему палату й необхідні запаси

палива — записи розповідей жертв тяжіння до безумства, яким теж

хотілося вважати себе щасливими, одна з них посадила на газоні

під міським муром одну таку кісточку і вважала, що тепер у неї

народиться дитина, виросте з кісточки апельсинового дерева, а

деревину можна взимку спалити й отримати навіть якийсь зиск, наступного разу вона вийшла за якогось гангстера — справжнього

гангстера з таких, яких показують у фільмах про війну кланів, клонували їх тоді за одним взірцем, і ніяких протертих целулоїдних

комірців целюлозної промисловості промислових масштабів —

одного разу Принцеса вирішила подивитися світ і приїхала у велике

160

місто, до того її тримали у велетенському замку з одним вікном, ніхто не міг ані потрапити до нього, ані вийти за ворота — це була

задача складніша за відому загадку про вовка, вівцю й капусту, їй

вже набридло щодня їсти один і той самий борщ, бо цієї каструлі

вистачало на тиждень, а запах у їдальні був не схожий ні на що

зрозуміле нормальній людині, під час уроків охоронець не випускав

їх зі школи, тому вони вилазили через вікно в їдальні, далеко тікати

було нікуди, бо за регламентом вони мали маршувати на стадіоні в

марлевих пов’язках, які мами шили їм уночі, імітувати евакуацію з

будівлі — скоро все почне палати, дим закриє всі входи й виходи, замість кисню в крові буде цей дим, тому необхідно пересуватися

поповзом, вона уявляла себе змією гримучою, вибуховою

сумішшю — чому б їй не стати зіркою Боллівуду, східні танці саме

тоді входили в моду і вона вирішила вийти заміж за гангстера, радше це була просто мрія, яку неможливо втілити в життя, бо такі

дівчата, як вона, не подобаються можновладцям — непомітна сіра

миша, засмоктані кіски, така вередлива звичка класти коси до рота, інші хоча б просто гризли нігті, але нігті їй подобалися більше за

надприродне бажання гризти й чавити, чавун лився на оголені пальці

та стегна, ледве прикриті блакитними шортами, чавун капав і гнітив

гарячкуватими проявами людяності — колись вона теж була моло-дою й гарною, але це швидко закінчилося, і її чоловік знайшов собі

іншу секретарку, більше їй не треба було друкувати його рецензії

про книжки нікому не відомих авторів, які вирішили описати своє

життя на Манхеттені, розумних болонок, яким вони заповіли весь

свій статок, і герань на пластиковому підвіконні. Нишпорили зі

своїми катеринками біля гастро-барів, де пропагується гастро-культура шістдесятих, у чистому блакитному небі пролітали бомбарду-вальники, болісно курликали в польоті з пробитим фюзеляжем —

завдяки цьому курликанню люди й розуміли, коли починається

свято перемоги і можна починати святкувати, наостанок було

важко розрізнити, в якому напрямку рухатися крізь нагромадження

зразків для клінічних досліджень пацієнтів із серцевою недостатністю, коли була виявлена недостача, вони сховалися під дитячою гіркою, на якій висіла вигравіюна ікона страстотерпця Пафнутія, уквітчана

маками — так вони згадували про країну, з якої колись поїхали

шукати кращої долі, щоб ніхто не радив їм їхати в теплі краї зі

швейною машинкою й тазком для повидла, на фестивалі консервації

вона займала перше місце зі своїми джемами, мріяла бути схожою

161

на Елеонору Рузвельт, наслідувати принцип ставлення до сміття під

вікнами й галасу, що символізував виконання застільних пісень, ностальгія зазвичай прокидалася після третьої чарки оковитої, у

магазині вони купували зі знижкою соковиті гнилі плоди манго й

розрізали кожен плід на дванадцять шматочків, щоб насолоди

вистачило на всіх, усіма правдами й кривдами вона могла б отримати посвідку на проживання, прожити кілька років у відносній

самотності, купуючи зелень у одного й того самого продавця і

розмірковуючи над проблемами геополітики, той самий голос

Діаманди Галас, голі стегна, сирітське манто, діаманти зі Сходу, вона завжди була схожа на когось іншого — то на дівчину, яка робить

кар’єру в офісі, то на богемну чарівницю в квітчастій довгій спідниці

й рожевому плащі з болоньї, яка живе, харчуючись лише бульйонами

з кубиків, що розчиняються в трохи іржавому окропі з ароматом

хлору, у горнятку з веселеньким написом «Найкращій сестрі» і

плюшевим або шоколадним сердечком, а також вермішеллю швидкого приготування, яка, за словами адептів теорії світової змови, містила спеціальні добавки, завдяки яким усі чоловіки в країні

стануть імпотентами, після чого населення країни вимре й звільнить

величезну територію, але насправді у них було добре серце —

просто вони мріяли, що життя буде схоже на карнавал, і що кожен

новий день даруватиме їм нові можливості — і не можна нічого

пропустити, бо все у світі відбувається не просто так, і цей аспект

теорії світової змови тішив їхні плюшево-шоколадні серця, а

наступного дня вона була схожа на вправну домогосподарку із серіалу

про те, який вигляд повинні мати домогосподарки, і на таці в неї

був власноруч спечений вишневий пиріг зі збитими вершками, і

макіяж був ідеальним, так що колишні однокласниці не наважува-лися робити колективне селфі для сайту «Однокласники», одного

разу вона навіть стала байкером, не просто дівчиною байкера, а

справжнім нічним лисом у шкіряному кожусі із заклепками, але цей

образ нікого не надихнув якось по-особливому, і вона змінила мопед

на коринфську вазу з картону, потім нікого вже не гнітила самотність

і лузання сім-карт біля під’їзду, у семіотиці вона бачила можливість

виходу з ситуації епістеміологічної непевності — хтось викинув на

смітник диван з діркою посередині та ляльку-мотанку, миршаве

тільце скоцюбилося на долоні та було схоже на погано приховану

бинтами рану, ризома наступає й закріплює свої позиції на всіх

рубежах нашого подвір’я — подумала Еллі, розмотуючи клубок

162

мохерової павутинки, з якої збиралася сплести собі светра з оленями, давно не куштували в цій квартирі сушеної оленини і взагалі давно

не платили за квартиру, скільки накопичилося несплачених рахунків

на столику з плямами від маргарину, морганатична дружина, фея

Моргана в подертих на колінах за останньою модою джинсах і

футболці із зображенням Ейфелевої вежі, яка римується з чортовим

колесом, увесь день пила каву й дивилася у вікно на лікарню для

психічно хворих індивідів імені Ганнушкіна, сподіваючись нарешті

побачити щось цікаве й романтичне, але там взимку прибирали сніг, весною облаштовували клумби, родичі на дорогих автомобілях іноді

привозили передачі, а бідні родичі багатих прогулювалися строєм

за санітаркою, яка очолювала колону, а хтось вичитував когось за

те, що біля клумби стоїть пуста пляшка від пива, перш ніж викинути

її у смітник, і всі ці прозаїчні реалії зовсім не спонукали до

створення шедеврів красного письменства, а потім її вирішили

влаштувати менеджеркою до відомої співачки, бо немає чого

просиджувати спідницю в очікуванні того, що хтось її напоумить, а потім надрукує, у співачки їй подобалось, хоча вона працювала там

лише два місяці — потім все одно набридло, їй завжди й усюди на-бридало, куди б вона не влаштовувалася на роботу, її начальниця

брала касети з демо-записами, які їй надсилали невідомі амбітні

співаки, і викидала їй у відро для сміття, ніколи нікому не спадало

на думку прослухати хоча б одну з касет — а раптом там щось

вартісне, у начальниці був тісний для її п’ятого розміру бюстгальтер

і завжди поганий настрій, службовим обов’язком Еллі було їздити

містом і скуповувати всі газети й журнали, де згадувалося ім’я

(точніше, псевдонім) співачки — це відбувалося ще до приходу

доби інтернет-видань, яке значно спростило б Еллі життя, якби вона

не звільнилася звідти раніше, ангажовані продюсерським бюро

виконавці кожного дня телефонували в офіс і вимагали виступів і

концертів, дехто навіть ломився у двері офісу, звинувачуючи про-дюсерське агентство в обмеженні їхніх прав, потім Еллі влаштувалася у видавництво склеювати пошкоджені книжки або списувати

їх, якщо склеїти вже було неможливо, ручна праця їй подобалась, заспокоювала, хоча жінки, які в тій самій кімнаті робили макети

настінних календарів, відволікали плітками про своє насичене

особисте життя, у всіх таке насичене особисте життя, окрім неї, деякі книжки можна було списувати й забирати додому, але склеїти

книжку й милуватися на результат своєї праці було набагато

163

приємніше, звідти Еллі теж звільнилася через декілька місяців, млосно вже було дивитися на фотографії успішних авторок, які

розкривали секрети власних успіхів усім охочим за досить вигідною

ціною, цінувати свій час Еллі так і не навчилася — доки їй було

цікаво створювати щось із нічого, вона копирсалася в історіях життя

й невдачі, розмірковуючи, що з цього можна зліпити, але пластилін

швидко танув у руках, у хаотичному русі римованих римських цифр

розривалася на мільйон шматків пошматована мапа в краєзнавчому

музеї, музейні робітниці вже не робили запаси чаю в пакетиках з

бергамотом і крекерів з ароматом солі, бо їх нарешті скоротили, і

вони могли йти на біржу праці, у музеї вирішили відкрити крокоди-лячу ферму, формували новий штат кваліфікованих працівників —

працездатних і сповнених оптимізму, — оптимізація виробництва

наразі була одним із головних завдань нового керівництва ферми-музею, муміфіковані домашні улюбленці колишніх фараонів —

кажани у вечірньому мейкапі зі шкірою, що злазить із вечірнього

бігборда, який запрошує їхати на зимові свята у Фінляндію, коли

ти їдеш повз нього, і червона помада знову розмазується по обличчі, наче симптом черевного тифу, тицятиме чарівною паличкою мало

не в око й бубонітиме свої середньовічні заклинання, наче закли-нило на підручнику для шостого класу середньої загальноосвітньої

школи, щоб не почали раптом мучити сумніви щодо свого призначення в цій реальності, а також запитання про те, яка з реальностей

насправді реальна, а які просто так — проходили повз, на прохідній

їх зупинили, хоча вони так міцно трималися за руки, один на двох

чайник вина, розбавленого незамерзайкою (дисклеймер: не нама-гайтеся повторити це в домашніх умовах, на яких широтах ви б не

жили), згадували правило буравчика й лівої руки, поки ліс

розміновували за допомогою їжачків-броньовичків зі спальними

мішками на спині, і шоколадні цукерки «Мишоловка на Півночі» з

алюзією на відому детективну п’єсу танули за підкладкою кишені, але через прохідну їх все одно не пропустили на рейс останнього

лоукостера, який міг би вивезти їх на велику землю, далі вже просто

нічого не було, куди не кинь заклопотаним оком, їжачки-броньовички

буравили своїми вимазаними в молоці через відсутність носовичків

носами замерзлу до самої екзосфери землю, наче воліли поховати

когось зі своїх далеких родичів у теплі біля теплотраси, тлумачні

словники говорили про протилежне — вони ніколи не могли б бути

разом, хоча й вийшли з цим одним на двох чайником вина з одного

164

на двох райського саду, щоб разом споживати садистичні до ступеня самознищення солодощі — гумові ракові шийки, гуманітарний

конвой на кордоні до нічийної землі, заміновані сходи спустошених

супермаркетів, ось тут колись була кулінарія, а там відділ живої

риби у мутній воді, і плитами з дивними крючечками вимощені

вулиці — без жодних прізвищ, мов вулик, у якому вже ніколи не

поселиться хтось, кого ти справді полюбиш, але потім вони купили

портвейн «Три сімки» чи «Три трійки» — щось таке — у картонному пакеті, і довго пили його так, щоб жодна краплина не проли-лася на асфальт, бо неможливо втримати цю неможливість — вони

могли разом плисти за течією буднів і не вставати надто рано, щоб

вимити брудний посуд, що залишився в раковині на роковини

появи сумнівів щодо їхнього кохання — це був такий челендж, хто

з них прокинеться першим і прийме заклопотаний вигляд, найскладніше в танго — це кам’яний вираз обличчя, вони були

майже в усіх чілаутах Європи і не могли згадати, де саме познайомилися й коли це було, умовно святкували якусь довільну дату, щоб

був привід випити келих шампанського й запити апельсиновим

соком, але жити разом було складно — кожен із них тягнув ковдру

на себе, він казав, що простирадло й подушка також належать йому, і що нічого, що належить їй, тут взагалі немає — за оренду квартири

платить він грошима, які йому надсилають батьки, розпещені діти

вісімдесятих з аметистовим кулончиком для гостроти зору, можна

було навіть ніколи не вірити в можливість свободи і все одно потім

розчаруватися в її відсутності та на кожному кроці розповідати, що

свобода шкідлива, як зелений виноград, на Виноградарі у них була

однокімнатна квартира з видом на дитячий майданчик і неправильно

припарковані автомобілі, і несумісне з логікою життя могло б тривати вічно, поки не закінчиться, він міг би сердитися через те, що

вона не вміє і не збирається вчитися готувати, а у неї на все була б

готова відповідь про відсутність грошей на продукти та його вічні

лінощі, так і трималося б кохання двох людей, які не можуть

подорослішати, на одному ледве забитому цвяху, теліпалося б туди-сюди, мов маятник над проваллям, і вночі вона б натикалася на

нього та різала б насправді ненавмисне собі зап’ястки цим гострим

шматком заліза, залізнична колія проходила через мозок, бубоніла

вічно вві сні відповіді на запитання, які задавала собі за вранішньою

кавою, марно порпалася в косметичці в пошуках помади помірної

яскравості — чи варто зараз привертати до себе увагу, буде собі ж

165

потім дорожче, — десь на доріжці для вигулу собачок в

комбінезончиках оточать з усіх боків кволі громадяни, яким немає

чого більше робити в робочий час, і попросять мобільний телефон —

просто вставити свою сім-картку й зателефонувати у справах, гарні

дівчата не танцюють, не скаржаться у соцмережах на невдале сімейне

життя і постять фотографії звареного на цілий тиждень борщу в

емальованій каструлі з червоною квіточкою, і всі їм заздрять, і їхнім

чоловікам, і домашнім улюбленцям теж заздрять невимовно, і ввечері

вони дивляться разом старі чорно-білі фільми з романтичними

героїнями, які все одно надають перевагу діамантам, діамантового

кольору волосся на плечах, наче в рекламі засобу для укладки, тоді

волосся не боїться жодних змін погодних умов і приваблює всіх, хто зустрічається на її шляху, розмовляє сама з собою на нецікаві

їм обом теми — немає з ким поговорити про вистави, мистецтво

самозбагачення, мистецтво забувати людей, які залишили неприємну

чорнильну пляму на твоїй сукні зі стокової крамниці, можна було

б діяти непомітно й креслити паралельні лінії, які насправді так

ніколи й не зустрінуться, як і має бути в реальному житті, де немає

місця нелінійній геометрії, але вона хотіла залишити простір для

дива, щось відбувається й після того, як ти поставиш останню

крапку та перестанеш цікавитися подальшою долею своїх героїв — це

не героїчний епос і не історія кохання, коханню взагалі мало надається

місця в реальності, а не в піснях і романах — більше часу тут

приділяють бутербродам і серіалам, які все-таки мають бути короткими, бо за епічною розповіддю можна пропустити щось інше, цікавіше, а розповідати цікаву історію упродовж п’ятисот серій теж

неможливо, кого потім оберуть мером Лондона, які важелі впливу

на думку громадськості він знайде, що далі відбуватиметься з сумними зомбі з апокаліптичних видінь автора коміксів для дорослих, дорослішання продовжувалося й тривало безрезультатно, вона

силкувалася примусити себе не думати — як він там один без неї, як він часто повторював, що вони не зможуть жити один без одного

і без неї він просто загине, а вона заспокоювала себе тим, що ніхто

ще від цього не загинув, треба ж нарешті стати самостійним і три-матися за себе, а не за когось, кому теж страшно, але не можна

показувати страх, так лише піраньї реагують на запах свіжої крові, розмотувала клубок так довго, що сама запнулася в ньому, і його

він теж не зміг би вивести з лабіринту, хто з них має залишитися

позаду, а хто має обернутися і нікого не побачити поруч, лише

166

застиглі сталактити — у психології віддзеркалення він шукав свій

порятунок, але її все одно не було поруч, скільки б не скиглили

собаки вночі на місяць, обведений червоним маркером, потім його

вирізали за трафаретом і наклеювали на паперову дівчинку, яку

треба було вдягнути у паперове вбрання — у неї був цілий гардероб

цього паперового шмаття, яке трималося на волосині й часто губи-лося, краще за все було б зовсім не думати, як він там один, чи думає

про неї, чи прораховує вже інші варіанти, збирається комусь телефонувати або пише сльозливі листи, усе тлін і самотність духу, і

несамовита сльота, але після думок про те, що самотності в місті

збільшилося ще на двох людей, які не змогли жити разом на одній

житловій площі через те, що були надто схожі, були одним цілим, яке неможливо роздерти на живі звивисті шматки, тому хтось мав

когось витіснити з цього проєкту, але куди подіти думки, вона вибирає

фото успішної жінки, шматує обкладинку.

Еллі нарешті поставила в романі крапку й почала думати, що

з ним робити далі, перш за все вона знайшла в інтернеті перелік

вітчизняних часописів, які в принципі друкують романи — їх виявилося лише три, з електронної адреси одного прийшла відповідь

електронного робота про те, що ця адреса недійсна, редактор другого

журналу відповів, що роман обов’язково прочитають і відповідно

надрукують, якщо він редактору сподобається (забігаючи наперед, треба сказати, що його не надрукували), а з третього часопису

відповіли, що спочатку треба оформити на нього підписку, після

чого вислати їм прозовий твір обсягом не більше п’яти сторінок на

розгляд — цей варіант теж не пасував, і Еллі знайшла в інтернеті

перелік вітчизняних видавництв (їх виявилося близько двадцяти), хоча в переліку були й не всі, а деякі просто не друкували художню

літературу, у той час, як інші друкували літературу лише розва-жального характеру, а твір Еллі, на її думку, належав до артхаусу, відповіли їй лише з одного видавництва — запропонували видати

книгу її коштом, усі інші видавництва не відповіли, він казав їй, що їй твір точно вже привласнили і тепер видадуть без її відома, бо він за описом цікавий та гостросюжетний, а Еллі заперечувала, що він зовсім не для всіх і що там такого детективного, а потім

виклала роман в інтернеті на декількох літературних сайтах, там

його потроху читали, але не коментувала і вона не мала жодної уяви

про те, що читачі насправді про все це думають, а потім вирішила

167

значно розширити текст, який тоді ще не дотягував до розміру

роману — радше це була повість. Знані письменники радили читати

уривки з роману в голос і розміщувати відеозаписи на ютубі, а

також зробити стисле резюме і разом з найцікавішим фрагментом

розсилати по редакціях¸ бо довгі тексти ніхто читати не буде, а їх

потрібно чимось зацікавити, Еллі дивилася на дощ зі своєї вежі з

білого дерева відлюдника, у якого нічого не має під футболкою, і розмірковувала над тим, про що вона писатиме далі, коли цей

роман закінчиться, цікаві історії відбуваються з тобою щодня, попри твоє підліткове замилування мовою, цікаві історії на ринку і в

маршрутці відбуваються з кожним, хто замислювався над процесом

написання прозового твору, але ніколи так і не втілив свій задум у

життя, дослухаючись до розповідей про нещасне кохання і порад

щодо консервування корисних копалин корнішонів і коренеплодів, у

своїй чорній вежі з білого дерева роздавала б за допомогою скайпу

власні ведичні знання всім, хто бажає, не відаючи, що відбувається

за межами великого крейдяного кола, що окреслює агломерацію

їхніх дванадцятиповерхових панельних будинків, які росли, мов

гриби після дощу в четвер, тут у далекі вісімдесяті, пекельні пастки

пластунських поверхів, окрім тринадцятого забороненого поверху, на якому сонце не заходить і трава не росте, вони грали в козаків-розбійників і розповідали один одному про відрубану руку, яке

прийде за тобою й уже знайшла твій будинок, яке там знайшла — у

цьому новому районі було просто неможливо орієнтуватися, про

навігатори тоді ще ніхто не чув, були лише козаки й розбійники, одні тікали й намагалися якомога ефективніше сховатися, а інші

намагалися їх якомога скоріше спіймати, але коли вона розповіла

йому про цю гру її дитинства, він заперечив, що ніколи про таке

не чув — невже саме в Сибіру в цю гру і не грали, мабуть, за

таких складних умов їм не потрібні були додаткові гострі почуття

справедливості, помножені на дефіцит морозива влітку, через що

бульбашки малинового сиропу в шоколаді з відповідною начинкою

можна було помацати язиком, такі холодні й крихкі, і ріжуть плоть

не гірше за будь-яке лезо, усі колишні друзі роз’їхалися світами, штамп фірми «Світанок» — послуги за ефемерним розкладом

для ефемерид, розкуті рухи панянок з парасольками від сонця, сонливість під час сієсти, коли немає куди всістися на цьому

шезлонгу — ноги звішуються, і ти не хочеш жодного теплого

пива або рибних пирогів із жовтим майонезом, море обіймає

168

коліна й виштовхує на поверхню, наче ти вже відокремився від цієї

реальності й рухаєшся чітко в напрямі будинку з химерними поста-тями русалок і кам’яних мавп, яких рятує дельфін, у дельфінарії

було так сумно й тоскно, наче вона вловлювала терапевтичні

меседжі на ультракороткій хвилі під вологою від мастила водою, саме тоді Еллі почула своє прізвище й автоматично підвелася зі

свого місця, як у школі, коли не знаєш, що відповідати, і немає

сенсу далі зволікати, але все одно стовбичиш мовчки та дивишся

на пусту дошку, тепер вона має підвестися на сцену і сказати спіч

про принади терапевтичного письма, бо мистецтво не має когось

чомусь навчати й узагалі нікому нічого не винне, але відчуває, що тоді всі представники волонтерських організацій і журналісти

культурних видань будуть розчаровані, бо література має навчати

доброму-вічному і чомусь там ще, інакше який же ти письменник, якщо не випасаєш на лужку перед своїм шале народи, вона облизує

з вуст недоїдену сиркову масу й намагається вимовити хоча б слово, хоча б якусь думку сформулювати перед усіма цими відеокамерами

й цікавими поглядами колишніх жертв піонерських таборів, які

тепер не толерують жодної помилки, якщо ти вже якось заявив

про себе на цьому форумі марнославства, змарнілі жінки з руками, які видають вік, і шкірою на шиї, яка видає ще більше, коли немає

більше сенсу приховувати від своїх чоловіків незацікавленість

у їхніх оцінювальних поглядах, неїстівні пластівці в картонних

коробках з-під взуття, у яких колись мешкали морські свинки із

сумними очима або хом’ячки, які сплять двадцять три години на

добу, зарившись у попіл Помпеї, а одну годину на добу кружляють

кімнатою, вистукують лапками марш Мендельсона або воєнний

марш, а потім отруюються кульками від тарганів, бо люблять

робити запаси, і всі ці тепер нікому не потрібні запаси круп для голод-ного року потім знаходять за припічком — голодарем прикидався

весь час поруч за нею, вона думала, що в коханні та в літературі

завжди має бути щось снобістське, не для всіх або для нікого, щоб

тільки двоє могли зрозуміти один одного за потаємними знаками

на стелі — автор і читач, власник книгарні з гарним застарілим на цей

час почерком, в якому колись укорінилося все зло нерозбірливості

людства, і тимчасова прибиральниця, якій немає куди повертатися

додому, де немає жодної чистоти лікарень і сільських ставків чийо-гось невластивого людині дитинства, коли там водилися справжні

щуки та інші незрозумілі рибки, вона силкується щось вимовити

169

й не може згадати слова, навіть той лексичний мінімум, на який

спромоглася природа, зробивши її людиною не надто розумною, ти

і читач класичних творів з розвитком сюжету й катарсисом, любов-ними стражданнями та непорозуміннями, які мають закінчитися

весіллям або вічним поверненням, він бере її за руку й виводить із

зали, де скоро має бути фуршет, вони йдуть містом, де в сутінках

ще не розчинилося світло ліхтарів, і вигадують найдивовижніші

імена для своїх героїв.

ЗМІСТ

Частина перша....................................................................................5

Частина друга....................................................................................72

171

Ольга Брагіна

ПЕЛIКАНИ

Роман

Директор видавництва Тетяна Ретівова

Редактор Олена Яковенко

Автор ілюстрації на обкладинці Ганна Лі

Оригінал-макет Микола Шемет

Формат 60х90 1/16. Ум. друк. арк. 10,00

Підписано до друку 15. 08. 2021.

Замовлення №

Видавництво «ФОП Ретiвов Тетяна»

вул. Мала Житомирська, д 8, №3, м. Київ

тел. (096) 538 51 15

e-mail: kayala@ukr.net

Свiдотство суб’єкта видавничої справи

ДК № 5016 вiд 24.11.2015 р.