Переможець отримає все

VI

Сигнал мобільного замовк, і табло висвітило незнайомий номер. Пізно. Поклавши телефон, він скинув мокру куртку й відчинив вікно, запускаючи до кімнати ранішнє повітря глибокої осені.

Листя на яблунях майже пооблітало й тепер шелестіло під ногами. Віктор підійшов до старого облупленого рукомийника. «Аппарат» він наповнив ще з вечора, і вода, що полилася на шию, була крижаною. Цей рукомийник мав у собі якийсь неповторний букет запахів — старого саду, дощу, ранку та вітру. Тому й був другим дивом, з якого майже завжди починався його день. Першим ставала ця традиційна пробіжка. Напевно, кілометрів на десять, хоча міряти ніколи не доводилося. Через балку вздовж потічка аж до лісу, по ньому й назад. Вона справді являла собою диво — не тому, що в ніс ударяла ранішня прохолода, а в лісі співали птахи. Зовсім ні. Просто в цьому процесі існував момент, коли можливості власних легень та м’язів доходили до межі виснаження. І тоді на це надзавдання — добігти — перелаштовувався весь організм, включаючи навіть думки, свідомість та емоції, без цього він би просто впав. Добігти…

У ці хвилини він ставав вільним, незалежним, необтяженим. Усе, що висіло над ним завжди, на цих кілька хвилин повністю втрачало владу, і свідомість ставала наче чистим аркушем паперу, по якому зараз можна було наново писати все, що завгодно.

Та насправді це лише здавалося. У тренованому тілі друге дихання відкривається швидко. І тільки-но вироблявся ритм, думки поверталися — важкі, невтішні, безпросвітні. Жити з ними стало звичкою. Невід'ємна частина життя. Ота сама доля.

Мобільний знову запищав, і цього разу Віктор таки встиг.

— Слухаю.

— Доброго дня. Де пропадаєш?

— Це ви, Павловичу?

— А хто ж. Як успіхи?

— Нормально.

— Чого пропав?

— Дивне запитання, Павловичу. Я гадав, ви самі розумієте.

— Гмм… — він зітхнув, але по діловому, без сентиментів. — Значить так. Приїдеш — зразу до мене. Вартість побитої машини тобі повернуть. А потім… потім буде ділова зустріч.

— Дякую, — сказав Віктор. — Вартість машини можете не повертати. А їхати до вас, ви, очевидно, знаєте, після чого, повірте, я не маю бажання. Краще влаштуватися таксистом.

— Ну, це навряд чи, — не погодився співрозмовник. — Ти всього не знаєш.

— А ви знаєте?

— Тепер знаю. Я ж кажу тобі — буде ділова зустріч. Там знімуться всі питання.

— Вони могли знятися вже тиждень тому, — Віктор дозволив собі чорну іронію. — Якби трохи проґавив — уже б усі питання знялися.

— Не мели дурниць, — попросив Павлович. — Справа…

— Коли в людину стріляють — це не дурниці, — перебив його Віктор.

— А хто стріляв? Наскільки мені відомо, ніхто не стріляв.

— Ви добре обізнані.

— Нормально обізнаний. Тому кажу тобі — приїжджай, жаліти не будеш.

— Дякую, — сказав Віктор, — краще утримаюся. Будемо вважати наші ділові стосунки…

— Дурень, — перебив той, — ти гадаєш, якби тебе з якоїсь причини хотіли прибрати, то бавилися б у гонки на полі? Президентів прибирають! З професійною охороною. Було б комусь треба — давно б уже… А кому ти на хрін потрібен? Влаштували тобі маленький театр, а ти, такий крутий, а вже штанками затрусив. Чекаю тебе днів за два. Ще раз кажу — є ділова розмова. Не схочеш говорити на ту тему — чорт з тобою, вози далі свій хлам, кому ти потрібен… Усе! Чекаю. Домовились?

— Побачимо… — Віктор закінчив розмову.

Можливо, Павлович був правий. Кому він у біса потрібен? А якщо навіть уявити, що випадково вліз у щось і комусь заважає… Хіба ж важко знайти його? Заввиграшки. Кому треба — завжди знаходять. Отже, мабуть, варто їхати. Хоча…

Сівши на стару колоду й запаливши, Віктор зважував зараз по суті щось таке… Напевно, перспективу існування реальної небезпеки. Обличчя його виглядало зосередженим, але не надто. А очі спокійно розглядали сороку, яка, сівши неподалік на гілку, крутила хвостом і чистила пір'я. Це не був новий головний біль. Життєві проблеми — швидше отак.

Не більше.

Річка, вузенька, але глибока, несла свої каламутні води між кривими вербами. На поверхні води час від часу з’являлися всілякі круги, чорториї, зумовлені нерівностями дна, берегів та доволі швидкою течією. Тут рідко бували люди. Вже кілька місяців він уставав зранку, біг кілометрів десять уздовж берега, а потім повертався назад і тут, звідки виднілося місто, сідав посидіти.

Сьогодні він затримався довше, ніж зазвичай. Після повернення з армії вже півроку Віктор не міг звикнути до нового положення, коли належало думати головою, аби просто вижити. Майже три роки, рахуючи й ті десять місяців, які він прослужив прапорщиком, закінчивши спеціальну школу, за нього думали, і напружувати доводилося лише м'язи. Тепер усе було навпаки. М'язи могли відпочивати, проте голова відвикла, а точніше — не встигла навчитися мислити прагматично.

Коли радянські війська виводили з Прибалтики й Віктор опинився «не при справах», такі проблеми йому й не марилися. Найбільшою проблемою він вважав її. Боявся зустрічі з нею. Саме тому не наважився піти на «дембель» і залишився у військах. Але за півроку все змінилося. Поїхав Горових, і перестала існувати його славетна команда, після якої решта армії вже здавалася суцільним бардаком. Тому і їхав додому в купленому за копійки цивільному одязі, без значків та нагород, котрі в якийсь момент захотілося просто викинути. Щось стримало.

Порожня хата нагадала про жах останніх днів перед військом, коли поховали матір. Сусіди дивилися на нього з жалістю та осудом. Вони ж знали все. Тітка Віра, материна сестра, приходила мало не щодня, приплакуючи, повчаючи, а за тиждень спромоглася на цілком типову для неї дурість — притягла з собою якусь дівчину, наче так, випадково, — сусідчина дочка, ішли разом у справі, ось і зайшли. Усі тітчині теревені в одне вухо влітали, а з другого вилітали, але… Саме від неї дізнався Віктор, що Зоряна вже три роки одружена і що в них дитина — хлопчик, що живуть вони ніби добре, і що потрібно братися за розум і… Власне, це вже не була інформація. «Не чіпайте мого життя», — сказав тоді Віктор і забрався з хати. А наступного дня зайнявся питанням її продажу.

Попри тітчині волання, хату він швидко продав і купив іншу — з неабиякою фінансовою вигодою. Ще б пак! Нове житло стояло на відлюдді — мало не за півкілометра до найближчих помешкань. Це був покинутий хутір, господарські будівлі якого розвалилися зовсім, а хата — мала, вимурувана з сірого каменя, не штукатурена, поступово заглиблювалася в землю. Навколо неї все позаростало, а великий яблуневий садок виявився занедбаним до краю. Зате тут нікого не було, навіть тітка Віра перестала вчащати.

Зоряну він побачив уперше ще тоді — коли ходив в отих купівельних справах. Вона йшла вулицею, стукаючи босоніжками по бруківці. Усе в ньому здригнулося ще від того стукоту, коли не було видно, кому він належить. Це край. Ніколи, ніколи не позбутися йому думки про цю жінку, її влади!.. Ніколи. Хоч на південний полюс увтечи, все одно ця картина маритиметься йому завжди. Її сонцезахисні окуляри лише раз блимнули по ньому, не зафіксувавши нічого. Принаймні, таке склалося враження. А сам він занімів, не усвідомлюючи, що таки зробив кілька кроків туди, у її напрямку, коли жінка вже минала його. Чомусь він був певен — його впізнали. І все. Каблучки простукали у провулок і змовкли, залишаючи по собі лише важкість та приреченість.

З цими двома відчуттями й жилося йому наступних кілька місяців у новій хаті на покинутому хуторі. Довелося пройти, пережити, зробити багато важких, часом нестерпних речей, щоб досягти результату — почуття до цієї жінки притупилося. З ним стало якось можливо уживатися. І ось тепер…

Вода нарешті набридла, й Віктор підвівся, обтрушуючи штани. Важкі думки не відступали, й він рушив до висячого мосту.

Ноги зупинилися самі. Цю жінку він упізнав би з будь-якої відстані. Тепер окуляри, ті самі, звисали з розрізу сукні, адже сонце не світило в очі. Він зрозумів, що його справді впізнали ще тоді, біля бюро технічної інвентаризації. Вона наче спіткнулася. Збилася з кроку, і погляд ковзнув по тому боці мосту, де стояв він, взявшись рукою за трос.

Зоряна йшла попереду. Очевидно, вони збиралися відпочивати, бо в руках у неї була лише складена телескопічна вудка, а той, хто йшов слідом, ніс повний пакет, з якого виглядало скручене простирадло. Стало враз гаряче. Звісно, Віктор бачив і його, але обриси чоловіка не сприймалися. Його наче не існувало — попереду була тільки вона. Зоряна.

Розминутися на містку важко. Вона спинила крок, наче пропускаючи Віктора. Пауза тривала кілька секунд, але чоловік, який мало не наскочив на неї через раптову зупинку, щось сказав і підштовхнув уперед. І вона пішла. Пішла, дивлячись просто перед собою. У неї не було підстав ховати очі, але й дивитися на того, хто стояв по той бік, Зоряна не бажала. Зараз вона опиниться за якийсь крок. Без окулярів. До того ж на ній майже нічого немає… Хіба ж це одяг? Легенька сукня з відкритими плечима. А він умів побачити її тіло навіть крізь зимову шубу.

Міст гойдався у такт їхнім крокам, а Віктор прикипів до неї, не бачачи підозрілого погляду чоловіка, тільки ступив півкроку назад, щоб пропустити їх: на виході з мосту лежала купа цегли, якою збиралися підмурувати опору, тож сходити треба було набік, пригнувшись під тросом.

Вона опинилася поруч, і не існувало такої сили, яка б примусила йото відвести погляд. Як змінилися її прекрасні очі за цих три…

— Здрастуй, Зоряно… — язик промовив це сам, тому й слова виявилися чужими, голос — незвичним.

— Добрий день… — Її голос продзвенів, наче музика, хоч голова навіть не повернулася в його бік.

Перед очима попливло. А здатність сприймати щось з'явилася лише за якусь мить, коли почувся голос:

— Що це за один?

Вона не відповіла нічого.

— Хто це? Ти можеш відповісти, як я питаю?

Вони продовжували віддалятися, і Віктор уже не чув, про що там говорилося. Але вона таки щось відповіла. Чоловік поставив на траву пакет і пішов назад.

— Андрію! Андрію! Ходімо! Куди ти? Андрійку, я тебе прошу!

Але той наближався і ось зупинився просто перед Віктором, який нарешті сфокусував погляд на її супутникові. На тому, хто мав на неї право.

Він виявився вищим та вгодованішим, а очі дивилися на Віктора зневажливо та вороже. На ньому був модний спортивний костюм, а палець прикрашала золота печатка.

— Ти що, на всіх жінок так лупишся? Напевно, збоченець?

— Андрію! Не треба! Я тебе прошу! Іди сюди!

Ці крики заважали зрозуміти зміст кинутої йому фрази.

— Я чоловік цієї жінки й радив би тобі під ноги дивитися, бо можна з мосту загриміти.

— Вас ніхто не чіпає, — вимовив нарешті Віктор. — Ідіть собі.

— Зараз ти підеш! — очі чоловіка почали наливатися. — Я з тобою інакше говоритиму. Я — чоловік, — він тицяв себе у груди, — називаюся…

— Я вас не знаю і знати не хочу, — повторив йому Віктор. — Дайте мені спокій.

Очі його мимоволі глянули мимо чоловіка: Зоряна поверталася. Вона йшла до них. А Віктор продовжував на неї дивитися. Очевидно, саме це й вивело Андрія з рівноваги. Віктор побачив цей рух, але власна реакція була надійно загальмована. А той бив з розмаху. Ляснуло добряче, і перед очима попливло, а ноги самі переступили назад. І десь здалеку почувся її несамовитий крик:

— Андрію!!! Припини!!!

Паволока в очах поріділа. Наступний удар, ще щиріший, припав у живіт. Але розбуджений першим, Віктор нарешті згрупувався, і кулак суперника вгатився, наче в дерево — міцне та непохитне. Напевно, в того навіть заболіла рука, а очі висловили цілком природний подив: ворог стояв, не посунувшись ні на крок, лише трохи нахилившись уперед і піднявши зігнуті у ліктях руки по обидва боки від обличчя.

— Андрію!!!

Паволока розсіялась остаточно, і Віктор побачив, як в очах суперника промайнула розгубленість. Але повертати назад вже не виходило, адже поруч була та, в очах якої слід залишатись героєм, і він знову замахнувся, не здатний зрозуміти, що якби не Зоряна, давно вже впіймав би короткий удар просто в перенісся й перекинувся разом зі своїм «богатирським» замахом навзнак, смішно дриґнувши ногами. Але вона стояла неподалік і у неї десь заболіло б від такої картини. Це було наче табу. Віктор не міг зробити їй боляче.

Удар частково прийшовся в його пасивний блок, а другий таки поцілив у щелепу. Звісно, там не було «залізного» пресу, і в очах знову потемніло, а далі відчувся ще один удар, після якого затерпли губи. Саме після того, третього чи четвертого удару суперник розгубився остаточно. Він просто не знав, що робити далі і стояв перед ним, хекаючи і стискаючи кулаки.

А ще за кілька секунд, коли Віктор обернувся і зробив кілька кроків до купи цегли, в очах його з’явився справжній переляк. Він озирнувся, панічно шукаючи й собі чогось, але… Рука того, хто так і не впав, піднялася й розколола цеглину надвоє. Потім наступну. Він брав із купи цілі червоні цеглини і, тримаючи однією рукою, другою перебивав навпіл. Наступних одразу дві цеглини лягли на створений ним же «постамент» ще з двох і знову розкололися після удару ребром долоні. А той, хто так і не впав, уже ладнав нову батарею — одразу з трьох цеглин.

Напевно, Андрій так і стояв би, не здатний більше не те що на вимахування кулаками, а навіть на думку про щось таке, якби не Зоряна. Підбігши, вона вхопила чоловіка за рукав сорочки й потягла — не туди, куди вони збиралися, не на відпочинок за річку, а назад. Останні секунди, коли ще існувала можливість глянути на неї…

Цього вже ніхто не міг бачити, але, ставши на одне коліно, не тямлячи, що робить, він пронизливо крикнув, розрубуючи ліктем зверху вниз усі три цеглини, з нетерпінням очікуючи наступного моменту — виникнення болю. Рятівного моменту.