Переслідуваний

69 проти 100…

По всій стелі розповзлася неймовірна плутанина товстих укритих іржею та павутинням труб. Коли раптом запрацювало парове опалення, Річардс мало не крикнув од жаху. Руки, ноги й серце обізвалися болем на надмірну кількість адреналіну, і якусь мить він стояв заціпенілий, немов його розбив параліч.

Тут теж лежали газети. Тисячі газет, складених у стоси й перев’язаних мотузками. І в них жили тисячі пацюків. Цілі сім’ї гризунів повитріщалися на зайду недовірливими рубіновими очима. Річардс рушив углиб підвалу, обережно ступаючи вкритою тріщинами підлогою. Біля великої коробки із запобіжниками на стовпі зупинився. За коробкою лежали різні інструменти. Річардс узяв звідти лома й пішов далі, придивляючись до підлоги.

Ближче до стіни ліворуч він помітив дощовий колектор. Підійшов і почав роздивлятись його, підсвідомо гадаючи, чи знають вони, що він тут, у підвалі.

Решітка колектора була сталева, близько трьох футів упоперек, і мала виріз для лома. Річардс просунув лом у виріз, підважив решітку й наступив на лом ногою, щоб не опустилась. Ухопившись руками за край решітки, він штовхнув її. Решітка так гримнула об бетонну підлогу, що пацюки аж запищали з переляку.

Труба, що починалася під люком, ішла вниз під кутом градусів сорок п’ять, і Річардс подумав, що вона не ширша, ніж два з половиною фути. В ній було дуже темно. На саму думку про замкнутий простір його рот раптом ніби наповнився вовною. І не повернешся, й дихнути нічим. Але іншої ради не було.

Річардс знову перевернув решітку й підсунув її до люка, так щоб можна було вхопитися за неї знизу, коли вже залізе в трубу. Потім повернувся до коробки із запобіжниками, збив ломом висячий замок і вже збирався викрутити запобіжники, коли йому сяйнула інша думка.

Він підійшов до газет, що здіймалися попід стіною брудно-рудими заметами. Понишпоривши в кишені, дістав сірникову книжечку з відігнутим краєчком. У книжечці залишилось три сірники. Річардс висмикнув із стоса газету й скрутив із неї віхтя; заклавши його під пахву, наче гостроверху шапку, що її колись надягали на голову провинним школярам, черкнув сірником. Перший задуло протягом. Другий випав із тремтячих пальців і з сичанням погас на вогкій бетонній підлозі.

З третім сірником якось обійшлося. Річардс підніс його до паперового скрутня — папір зайнявся жовтим полум’ям. Мабуть, відчувши лихе, через Річардсову ногу перебіг пацюк і зник у темряві.

Тепер Річардс квапився, наче в лихоманці, одначе зачекав, поки вогонь шугне бодай на фут угору. Адже більше сірників у нього не було. Він обережне запхав палаючий скрутень між газетними стосами і впевнився, що вони зайнялись.

У сусідню стіну був умонтований величезний нафтовий бак. Він мав вибухнути. Принаймні так гадав Річардс.

Річардс підтюпцем повернувся до коробки й почав один за одним викручувати циліндричні запобіжники. Поки в підвалі погасло світло, викрутив мало не всі. Тоді в миготливому світлі полум’я, що охоплювало все більше старого паперу, добрався до колектора.

Річардс опустив ноги в люк і повільно зсунувся вниз. Коли голова сягнула нижче рівня підлоги, він розвів коліна й загальмував, тоді почав вистромляти руки, силкуючись здійняти їх над головою. Це забрало чимало часу — труба виявилася справді затісна. Вогонь нагорі зробивсь яскраво-жовтим і тріскотливим. Нарешті Річардсові пальці намацали край отвору й ковзнули по ньому, поки наткнулись на решітку. Річардс поволі сіпав на себе, й за кожним порухом вона все важче лягала на його потилицю й спину. Коли він вирішив, що решітка ось-ось ляже на місце, він сіпнув востаннє з усієї сили.

Решітка з брязкотом лягла на місце, боляче вивернувши Річардсові зап’ястки. Він розслабив ноги в колінах і зісковзнув ще далі вниз, наче хлопчик, що спускається з гірки. Стінки труби були укриті слизом, і Річардс вільно з’їхав футів на десять, до того місця, де труба ставала горизонтальною. Він боляче вдарився ступнями й зупинився, мов п’яний коло ліхтарного стовпа.

Страх перед замкненим простором навалився на нього, почав душити. «Пастка, — забелькотів у ньому внутрішній голос. — Ось вона — пастка… пастка… пастка…»

Дикий крик уже готовий був вирватися з його горлянки, але Річардс якось таки стримав його.

«Заспокоймося… Звісно, це затерте слово, дуже банальне, та коли ми вже тут опинилися, то повинні будь-що зберігати спокій. Будь-що. Бо звідси не можна ні вибратися нагору, ні рухатись далі вниз, а ще як і той клятий нафтовий бак бабахне, то ми тут добряче підсмажимось і…»

Звиваючись, Річардс перевернувся на бік. Слиз, наче мастило, полегшував рухи. У трубі посвітлішало й потепліло. Тінь від решітки, що впала на його перекошене обличчя, нагадувала тінь від тюремних гратів.

Отож, прихилившись грудьми та животом до стінки й підібгавши коліна, Річардс зісковзнув ще нижче; тепер ноги опинились у горизонтальній частині труби, а сам він прибрав позу людини, яка зібралася молитись. Одначе й це мало зарадило. В сідниці муляли керамічні плитки.

Крізь тріскотняву пожежі почулися невиразні крики, хоча це могло бути й витвором розбурханої уяви. А вона працювала напружено й аж ніяк не заслуговувала довіри.

М’язи стегон і литок запрацювали ритмічно й натужно, Річардс поволі зсувався все нижче й нижче. Він знову задер руки вгору, щоб тілу стало вільніше. Обличчя ковзнуло по вкритій слизом трубі. Здавалося, він ось-ось посунеться далі. Річардс почав допомагати собі всім, чим міг, — руками, плечима, головою.

Коли він з жахом подумав, що труба для нього затісна, що він отак застрягне в ній, не в змозі посунутись ні вниз, ні вгору, тіло його раптом вилетіло з вузького отвору, наче корок із пляшки. Згином труби його дряпонуло, в попереку заболіло. Сорочка закотилась аж під пахви. Тіло майже повністю з’їхало в горизонтальну трубу, крім голови та рук. Нарешті він проліз увесь і відсапався. Обличчя було все в слизу та пацючому посліді, обдерта шкіра на попереку щеміла.

У цьому місці труба виявилася ще вужчою: за кожним віддихом плечі його терлись об неї.

«Хвалити Бога, що я хоч недоїдав».

Важко дихаючи, Річардс почав поволі просуватися далі ногами вперед.