Переслідуваний

40 проти 100…

Вони проїхали п’ять миль, перш ніж люди почали вибігати з будинків, щоб подивитися. В багатьох у руках були фотоапарати. Річардс відчув полегкість.

— Патрульні стріляли в кришки циліндрів, — спокійно промовила Амелія Вільямс. — Це була помилка. Атож, помилка.

— Якщо той придурок цілився в кришки циліндрів, а влучив у лобове скло, то приціл на його пістолеті, мабуть, заввишки футів зо три.

— Це була помилка!

Вони в’їхали в якесь місто. «Мабуть, Рокленд», — подумав Річардс. Котеджі. До будинків, що вишикувались уздовж пляжу, ведуть доріжки.

«Готель „Бриз“». «Приватна дорога». «Для нас із Петті». «Вхід заборонено». «Елізабет на відпочинку». «У порушників межі стрілятимуть». «Під хмарами». «Напруга 5000 вольт». «Чарівне гніздечко». «Охороняється дресированими собаками».

Хворобливо цікаві очі та жадібні, від вуха до вуха усміхнені обличчя виглядають із-за дерев. Крізь розбите вітрове скло чути галас телевізорів, що працюють на батарейках. Все це нагадує якийсь дивовижний, безглуздий карнавал.

— Цим людям — аби кров, — промовив Річардс. — І що більше, то краще. Вони залюбки подивилися б і на наші з вами рани. Ви згодні зі мною?

— Ні.

— З чим вас і поздоровляю.

Вже геть немолодий чоловік з акуратно підстриженою сріблястою чуприною, в смугастих шортах нижче колін, підбіг до самої брівки, тримаючи в руках величезний фотоапарат з телеоб’єктивом, який робив його схожим на кобру. Нагинаючись та присідаючи, він почав гарячково клацати затвором. Ноги в нього були білі, мов черево рибини. Річардс раптом вибухнув таким різким сміхом, що Амелія аж підскочила.

— Чого ви?..

— Він не зняв кришки з об’єктива, — сказав Річардс і знову зайшовся сміхом.

Подолавши довгий підйом, вони побачили забиті машинами узбіччя й почали спускатися до центру Рокленда з кетягами будинків, що тяглися вздовж дороги. Мабуть, колись це було мальовниче рибальське селище, в якому жили персонажі картин Вінслоу Гомера в жовтих цератових дощовиках; рибалки випливали в море невеличкими човнами ловити хитрих омарів. Якщо так і справді було, то ті часи вже давно минули. Обабіч дороги простягся величезний торговельний центр. На головній вулиці — дешеві нічні клуби, бари, магазини-автомати. З пагорбів дивилися чепурні будиночки тих, хто належав до середнього класу, а внизу — нетрі, що тяглися вздовж протухлого узбережжя. Океан на обрії ще був таким, як завжди. В його вічній блакиті під промінням надвечірнього сонця виблискували танцюючі цятки та світляна павутина.

Вони спускалися туди, де на них уже чекали дві патрульні машини, стоячи поперек дороги. Сині мигавки спалахували несинхронно, з якоюсь знавіснілістю. Ліворуч, на набережній, виднівся бронеавтомобіль, і короткий обрубок гармати стежив за їхньою машиною.

— Тепер вам кінець, — сказала жінка тихо, майже співчутливо. — Невже й мені з вами тут умирати?

— Зупиніться за п’ятдесят ярдів од поста й робіть своє, — відповів Річардс і зсунувся нижче. Обличчя його почало нервово сіпатись.

Амелія зупинила машину й розчинила дверцята, проте не виглянула. В повітрі панувала мертва тиша. «Над натовпом зависла мовчанка», — іронічно подумав Річардс.

— Я боюсь, — промовила жінка. — Зрозумійте, будь ласка, я так боюсь.

— Ніхто в вас не стрілятиме, — сказав Річардс. — Тут забагато людей. Заложників не вбивають при свідках. Такі правила гри.

Якусь мить вона дивилася на нього, і йому раптом захотілось випити з нею кави. Він уважно слухав би, що вона каже, помішуючи справжні вершки в гарячій каві, — все, звісно, за її рахунок. Потім вони поговорили б про соціальну несправедливість і про те, що шкарпетки чомусь завжди спадають, коли взуваєш гумові чоботи, і про те, як важливо бути щирим.

— Дійте, місіс Вільямс, — мовив Річардс, і в його напруженому голосі почулися ледь помітні глузливі нотки. — На вас дивиться світ.

Вона виглянула з машини.

Десь за тридцять футів позаду з’явилися ще шість поліційних машин і бронеавтомобіль, відрізаючи дорогу до відступу.

Річардс подумав: «Тепер один вихід — просто на небеса».