Річардс стояв під драбиною, дивлячись угору, приголомшений тим, що бачить світло. Звичного вуличного руху не чути — це вже добре; а от світло…
Світло його таки дивувало. Здавалося, він брів каналізаційними трубами бозна-скільки годин, не бачачи нічого й не чуючи нічого, крім дзюрчання води, часом тихенького хлюпотіння пацюка чи примарного клекоту з сусідніх труб. Одного разу з огидою подумав: «А що, як мені хтось на голову спустить воду з туалету?» Тепер він геть утратив відчуття часу.
Дивлячись на люк оглядового колодязя в себе над самою головою, Річардс побачив, що день іще не згас. Крізь дірочки в люці сочилися промінчики світла, завтовшки як олівець, і кружальцями падали йому на груди та плечі.
Відколи він стояв тут, над люком не проїхало жодної машини на повітряній подушці. Лише один раз проторохтів колісний ваговоз та пронеслася зграя мотоциклів. Мабуть, він більше завдячував щасливому випадкові та законові великих чисел, аніж внутрішньому відчуттю напрямку, що дістався до старого міста — до своїх людей.
Одначе Річардс не наважувався завидна вибратися з люка. Щоб згаяти час, він дістав камеру, заклав туди касету й почав знімати свої груди. Знав, що плівки дуже чутливі, вистачить і найслабкішого світла, а він не хотів знімати оточення. Цього разу обійшовся без балаканини й без гумору. Надто він стомився.
Коли плівка скінчилася. Річардс долучив її до знятої раніше. Йому не давала спокою підозра, майже певність, що ці плівки якось виказують місце його перебування. Треба щось придумати. Доконче треба.
Річардс вмостився на нижню скобу драбини й став чекати, поки смеркне. Його переслідували вже близько тридцяти годин.