Перстень Борджіа

Частина перша ГРАФ ДІ МОНТЕ К’ЯРА

Відомо, що в ті часи, зрештою, так само, як і раніше й пізніше, італійський люд, від природи пустотливий і темпераментний, під час великих подій і політичних переворотів мав звичку грабувати майно достойників; в літописах тих славних десятиліть і століть ми, наприклад, часто можемо прочитати, що кожного разу, як мала відбутися зміна на престолі Петра, інакше кажучи, коли вмирав старий папа, кардинали, які сподівалися, що хтось із них стане його наступником, так звані papabili, швиденько кидалися потай вивозити зі своїх палаців найцінніші речі.

Так само й люд Страмби після смерті принцеси Ізотти й після падіння і втечі герцога Петра Куканя із Кукані напав на герцогський палац, незважаючи на присутність переляканих придворних і челяді та безсилу лють Ізоттиної матері, герцогині–вдови Діани, яка забарикадувалася у своєму окремому appartamento della Duchessa зі своїми придворними дамами й зі своїм гнівом та досі ще свіжим жалем за померлою дочкою, і розграбував його дощенту, винісши все, що не було прибите, прикуте чи вмуроване, так бездоганно й чисто, як досвідчений гість і ласун може бездоганно й чисто обгризти курячу ніжку.

При цьому з’ясувалося, що старі гобелени, які радісний люд поділив між собою, недбало порізавши їх на шматки, були тут не лише для того, щоб прикрашати стіни, але й для того, щоб закривати убозтво і старість цих стін, жахливі тріщини, що наскрізь пронизували старі, просілі мури, а килими на підлозі мали теж додаткову функцію — маскувати потворність вичовганого й трухлявого паркету.

Ні військовий гарнізон, ні блакитна міська guardia не зробили спроби зупинити безчинства, які чинили жителі Страмби; ішлося про народні гуляння, і протидіяти їм означало б протидіяти давній традиції, корені якої сягали міфічного правіку. В цій ситуації не залишалося нічого іншого, як чекати, доки каламутна хвиля збудженого натовпу сама спаде й відрине, що врешті й сталося; люд пожирував, і знову настав спокій, але був то спокій якийсь непевний, бо прийшли вже нові і незнайомі часи.

Після цієї події палац усередині годі було впізнати. Похмурими залами й покоями, в яких не було нічого, що б поглинало луну самотніх кроків випадкового зайди, примарно лунало пищання й тупотіння щурів, занепокоєних і стурбованих усіма цими змінами. Важко було знайти місцинку, на якій можна було б із насолодою спинити погляд; невідомо куди поділися полотна сучасного художника Рінальдо Аргетто, твори якого за правління герцога Танкреда зайняли місце полотен майстрів кватроченто й квінтеченто, проданих за безцінь герцогом у часи фінансової скрути. Золотий пил розпаду й відмирання кружляв у блідих променях сонця, що проникали крізь скляні кружечки у вікнах, а з кутів, тріщин і дірок тягло холодом і гнилим духом; страмбський палац, ще вчора елегантний і живий, за кілька коротких, не вельми сприятливих хвилин почав руйнуватися під тягарем часу, який проминув під його дахом, і опинився на похилому слизькому грунті, кажучи нинішньою мовою, ентропії.

Ця сумна картина змінилася дуже мало, а може, й зовсім не змінилася, коли до покинутої старої резиденції увійшов новий, призначений папою, володар Страмби, кардинал Джованні Гамбаріні у супроводі високих представників курії, які мали ввести юного кардинала у нову посаду, як мовилося, висвятити його. Відразу після цієї церемонії, яка, зрештою, тривала недовго, вона обмежилася урочистим богослужінням, яке з величезним хвилюванням, адже цього він навчився зовсім недавно і виконував справді вперше в житті, відправив сам кардинал Джованні Гамбаріні. Оскільки головним вівтарем храму Святого Павла користалися лише чотири рази на рік, службу відправили біля одного з побічних вівтарів, що на вірних, які спостерігали цей акт висвячення, справило неприємне враження; обурення викликала й поведінка прелатів з супроводу кардинала, які при обряді навіть не поскидали капелюхів і розмовляли голосно, мов у шинку. Відразу після цього представники курії від’їхали назад до Рима, а юний кардинал Гамбаріні залишився у палаці сам зі жменькою дрібних службовців, що їх виділили йому на допомогу, головним чином духовних осіб, ченців різних мастей і орденів та кількох світських священиків.

А загалом у цей час, про що можна було б і не згадувати, колишні придворні герцога, як і посли інших держав, давно вже були за горами, а тут залишилася зі своїми вірними дамами лише герцогиня — вдова Діана, якій Його святість милостиво дозволила спокійно дожити у своєму appartamento відмірений їй небесами час, мало того, призначила їй на це життя щорічну пенсію у сто двадцять золотих дукатів, яку виплачував особистий секретар кардинала, патер францисканець Люго, дуже освічений чоловік, доктор теології й церковного права, майже святий: він спав, кажуть, на голій підлозі і, щоб постійно мати смерть перед очима, їв з цинкового тареля, на краю якого вирізьблено людський череп. Відомо було, що справжнім володарем Страмби є не кардинал Гамбаріні, хай славиться його ім’я; не новопризначений світський podestа, колишній аптекар Джербіно, а він, доктор Люго, опасистий патер–францисканець. Цей вчений і здібний муж, усупереч своєму пустельницькому аскетизмові, мабуть, завдяки якомусь диву, дуже погладшав.

Як уже згадувалося в належному місці, Джованні Гамбаріні, до того як став кардиналом, подарував папі на знак покаяння свій палац у Страмбі, все своє майно й латифундії, гадаючи, що Його святість прийме цей дарчий акт чисто формально, отож він, Гамбаріні, після свого повернення до Страмби увійде під рідний дах якщо не як його власник, то принаймні як вільний, нічим не обмежений мешканець, що означає незмірно багато з погляду права, але з практичного боку нічогісінько. Та де там! Папа, безумовно, не бажаючи образити молодого покутника, прийняв його дар у буквальному розумінні, і перш ніж новоспечений кардинал дістався з Рима до місця свого нового перебування Страмби, продав усі величезні гамбарінівські латифундії разом з палацом на piazza Monumentale багатому римському банкірові Лодовіко Паккйоне, який купив їх для свого розпусного племінника, писаного красеня Маріо. Характерно, якщо кардинал Гамбаріні до останньої хвилини нічого не знав про цю трансакцію, то його вчений і побожний секретар Люго був дуже добре поінформований.

— Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime, й нагадати вам ваш власний любий Богові й гідний наслідування вчинок, коли ви зреклися усього свого рухомого і нерухомого майна на користь Святого престолу, — сказав він, побачивши, що відразу після свого приїзду до Страмби з усією очевидністю поривається до свого покинутого рідного дому. Слід зауважити, що, звертаючись до Джованні, він не вживав титулу ваша Еміненція, якого кардинали нещодавно домоглися, а по–старому кликав його Illustrissime, що давало можливість звертатися до нього прямо й ледь не фамільярно: «Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime», замість відповідного особового: «Дозволю собі освіжити пам’ять вашої Еміненції». Це один з невеличких вивертів і каверз курії; кардинал Гамбаріні дуже потерпав від цього.

А тим часом поки стара резиденція страмбських маркграфів і герцогів озивалася переважно лише обережними кроками духовних осіб, хиріла і, як відомо, ентропувала, неподалік на головній площі в гамбарінівському палаці закипіла робота добре оплачуваних мулярів, штукатурів, мармурників і скульпторів, художників і декораторів, майс–трів–ковалів, склярів і мостильників. Коли ж ці люди ремесел і праці розійшлися, залишивши за собою мовби новонароджений палац, у ньому, наче за давніх часів, завирувало життя: бали чергувалися з пиятиками, картярськими вечорами й пікніками, з тією маленькою різницею, що господарем тут був уже не граф Джованні Гамбаріні, а багатий плебейський дженджик Маріо Паккйоне, який, за чутками, зганьбив себе в Римі такими скандалами, що його довелося на якийсь час відіслати у найвіддаленішу провінцію, аж на східний кінчик італійського чобота. Гостями ж були не герцогські придворні, а переважно приятелі розпусника з Рима, які охоче й радісно їхали в серце Апеннінських гір, аби тут, у глушині, у повній розкоші й спокої задурно погуляти. А юний кардинал з темряви свого порожнього й погано опаленого кабінету, в якому його дядько, небіжчик герцог Танкред, грав у шахи, дивився на яскраво освітлені вікна свого рідного дому, де миготіли в танці силуети панів і дам, і його світло–блакитні очі затуманювала тінь невиліковної меланхолії.

Ну а те, що не вдалося за короткого, бурхливого панування молодому фанатикові справедливості Петрові Куканю із Кукані, те нечисленній купці церковних бюрократів і нечестивих кліриків вдалося без клопотів, так би мовити, в один мент. З занепадом Великої ради, який стався цілком зрозуміло й автоматично, бо її члени після встановлення церковної адміністрації вже навіть не пробували зібратися, найбагатші громадяни Страмби почали сплачувати податки, і представники Святого престолу добряче їх притиснули. Крім того, новий подеста Страмби, уже згаданий мудрий Джербіно, отримав завдання пильно стежити за тим, щоб мешканці Страмби ніде й ніколи не припускались якихось безчинств чи зловживань, гріхів проти заповідей Божих і гріхів церковних, непристойності й аморальності, одне слово, аби завжди і в усьому поводилися чесно, порядно й пристойно, і щоб за кожне порушення цієї новозапро–вадженої чесності, порядності й пристойності каралися штрафами, загальна сума яких, як дослівно сказав Джербіно, в жодному випадку, навіть аби Страмба за одну ніч перетворилася на місто ангелів, не могла сягнути мінімуму в тисячу скудо на місяць. І Джербіно, досконалий знавець страмбського життя, передавав церковній адміністрації іноді аж дві тисячі скудо, ніколи не наважуючись, проте, узятися за найбільшого грішника, Маріо Паккйоне, адже цей веселий молодий джигун все–таки не був громадянином Страмби та ще й тішився заступництвом самого папи. Джербіно ловив переважно людей середнього достатку, яких можна вистежити крізь вікна, й отримував за це від нових панів подяки та проценти від своєї здобичі.

Отак коштували тоді дрібні порушення; не менший прибуток давали значні порушення і злочини, які карали, як у давнину, світські охоронці порядку, Суд дванадцяти мудреців (тринадцятим, прихованим керівником, був патер Люго). Завдяки цьому вченому аскетові у Страмбі незабаром зрозуміли, що немає злочину такого важкого, включаючи вбивство батька, від якого не можна було б відкупитися штрафом; через це на шибениці біля Партенопської брами теліпалися лише тіла волоцюг і бідарів, які не змогли дістати грошей і за яких ніхто не схотів заплатити навіть тих нещасних одну чи дві тисячі скудо, якими вони могли відвернути покарання за крадіжку буханця хліба, за спаш чи браконьєрство.

Отримані таким чином гроші йшли на будівництво. «Його святості так завгодно», — сказав патер Люго кардиналові Гамбаріні, який ні про що, як звичайно, нічого не знав, бо грав роль п’ятого колеса до воза. «Його святість, — вів далі патер Люго, — хоче надолужити те, що занедбали його святі попередники, які при своїй достойній похвали бідності не мали коштів на те, щоб як слід зміцнити свою країну проти турецької небезпеки».

— А Його святість має на це кошти? — запитав нетактовно (за що його справедливо критикували в церковних колах) юний кардинал.

Вчений аскет лише ледь звів очі до неба.

— Господь зволив вислухати палкі молитви Його святості.

Військовий архітектор, якому довірили керувати будівництвом, зрівняв із землею всі східні злиденні квартали Страмби і на їх місці почав будувати величезну фортецю, названу на честь Його святості Пауланою. Церковна адміністрація безцеремонно захопила половину саду картезіанського монастиря і спорудила там ливарню гармат. Міські мури укріпили, в деяких місцях потовщили камінням від зруйнованих давньоримських будівель. А парадні приміщення герцогського палацу, бальну залу Sala degli Angeli, зимовий сад Sala degli mille odori[4] ¹ і стару герцогську бібліотеку перетворили на склад боєприпасів.

— Його святість, — зауважив на все це вчений аскет патер Люго, — на відміну від своїх святих попередників хоче залишити після себе гробницю не з мармуру, а зі сталі й граніту.

«Відколи це?» — подумав кардинал Гамбаріні. Щоправда, йому, як згадувалося, бракувало тактовності і знання високого церковного етикету, але ж не настільки, щоб висловити це питання вголос.

Так минуло два роки, для юного кардинала час, сповнений постійною нудьгою, відчуттям злиднів і безнадії, які він наполегливо, хоч і без видимих наслідків, намагався послабити частою палкою молитвою у храмі Святого Павла, перед чудовою скульптуркою розп’ятого Христа, про яку переказували, що свого часу, коли ще був живий Фома Аквінський, вона похвалила цього вченого святого, сказавши: «Добре ти написав про мене, Фомо!»

— Все я проґавив, все я просвистав! — скаржився тій самій статуетці кардинал Гамбаріні. — Як би я міг сьогодні жити, аби не займався політикою!

Ця істина була такою банальною й безсумнівною, що до неї не треба додавати жодного слова. А Христос собі мовчав, мовчав і весь безлюдний храм.

Та це був лише початок страждань юного кардинала Гамбаріні. Коли минула друга річниця з того злощасного дня, як Його святість насунула йому на голову шапочку кардинала, на Гамбаріні чекали нові, цілком несподівані турботи.

Одного ранку на початку листопада, сівши до свого скромного сніданку і розламавши свіжу булочку, яку звик запивати горнятком гарячого шоколаду, він знайшов у тій булочці старанно складений аркушик, помережаний енергійним письмом. Розгорнувши його, Гамбаріні не зміг стриматися від вигуку виправданого жаху, прочитавши такі слова:

— Причина вашого хвилювання, Illustrissime, мені зовсім незрозуміла, — сказав патер Люго, коли попелясто–блідий юний кардинал Гамбаріні, хитаючись від переляку, вбіг до його канцелярії, щоб показати записку, знайдену в булочці. Як годиться аскетові, патер Люго встав зі свого ложа дві години тому, за яке, як ми згадували, йому правила гола підлога, і вже давно працював. — Я далекий від того, щоб схвалювати чиєсь нешанобливе ставлення до вашої особи, Illustrissime, адже ви кардинал, і це не підлягає дискусії, а кардинал уже самим фактом своєї велебності стоїть на висоті, недосяжній простим смертним. Як відомо, світ збудовано ієрархічно, і якщо на його вершині стоїть сам Бог, і якщо папа є намісником Божим, тоді кардинал, так, кардинал стоїть лише на дві сходинки нижче від небес; їй–Богу, чудес не треба довго шукати. Тому, звичайно, я не можу не засудити якнайсуворіше, коли хтось зважується жартувати з будь–якого кардинала, ким би і яким би він не був, і підсовує йому булочки з неїстівною начинкою, але лише засудити, не більше.

Кардинал Джованні Гамбаріні слухав ці розважливі слова насупившись.

— Хтось! — вигукнув він. — Хтось із мене жартує. Але хто він?

— Під запискою стоїть підпис — Петр Кукань, але це ще не значить, що Петр Кукань є справжнім її автором, — сказав учений аскет. — Наскільки мені відомо, Петр Кукань людина небезпечна й безжальна, але він не хлопчисько й не дурень, а стиль цієї записки швидше нагадує мені деякі написи на парканах, аніж лист людини освіченої. Ваш конфлікт з Петром Куканем, який щасливо закінчився два роки тому вашою перемогою і втечею Куканя з території папської області, добре відомий широкому загалу, і будь–хто цією запискою міг з вас покепкувати.

— Це написав Петр Кукань власноручно, — заперечив юний кардинал. — Я знаю його почерк як свій власний, адже ми добрих кілька років жили разом, як брати, і мали спільних учителів. Якби орел умів писати, він писав би майже так, як Петр.

У відповіді на цей вислів юного кардинала вчений аскет патер Люго виявив таке глибоке знання найновішої історії Страмби та її самозваних володарів, що у юного кардинала, як кажуть, захолола в жилах кров.

— Це ви гарно сказали, Illustrissime, і свою повагу до вище згаданого Петра Куканя із Кукані висловили дуже пластично; не думайте, що ми, прості служителі церкви, не можемо оцінити елегантного афоризму і влучної гіперболи. Якби орел умів писати, він писав би майже так, як Петр, — це мені подобається і робить вам честь, але в цьому немає нічого нового. Те, що ви панічно боїтеся Петра із Кукані, знає й останній писарчук курії; звичайно, можна додати, що ваш страх не позбавлений поваги й захоплення цим безбожним архірозбійником, що так само робить вам честь, адже Петр Кукань із Кукані, по суті, гідний поваги й захоплення в такій же мірі, як заслуговує вічного прокляття і мук, а це вже, Illustrissime, щось значить. Так само загальновідомо, що ваш страх перед ним не безпідставний, адже його аж ніяк не назвеш тюхтієм і вайлом, а ви, Illustrissime, поставилися до нього і вчинили з ним, як свиня, — тоді ви ще були далеким від того, щоб стати кардиналом, Illustrissime, через це вашу тодішню поведінку можна оцінювати без усяких церемоній. А проте ваше нинішнє становище, Illustrissime, хвалити Бога, не можна й порівнювати з вашим становищем два роки тому, коли ви в панічному страху втекли від Куканя зі Страмби. Тоді всі громадяни Страмби ненавиділи вас, тимчасом як зараз дивляться на вас якщо не з любов’ю, бо цього не буде ніколи,, то принаймні з покірливою смиренністю. Тоді герцогський трон, який ви здобули аж надто підозрілими засобами, був надто рипливий і хиткий, в той час як нинішнє ваше службове становище другого Божого представника, якщо не в усьому світі, то принаймні у Страмбі, певне як криця. І Петр Кукань тоді був популярний і його обожнювали у Страмбі, в той час як сьогодні тут не знайдеться навіть однієї людини, яка б не мала на нього зуб, починаючи від багатіїв, з якими він уже тоді хотів розправитися так, як ми розправилися з ними лише тепер, горян, що шанували принцесу Ізотту майже як Богородицю, бо знали її лише звіддалік або й не знали зовсім, страмбських євреїв, яких Петр, щоправда, оберігав своєю владою, але які ніколи не вибачать йому того, що мусили фінансувати його весілля, якого не було, і так далі, і так далі, аж до злиденних рибалок з Піньо і Фінале, які не забудуть скасованого ним дня посту. Отож цілком неправдоподібно, щоб він зважився ступити на землю Страмби, не те що пальцем вас торкнути, Illustrissime. Тому вище голову й не бійтеся нічого, Illustrissime, тим паче що ми можемо боятися лише Господа. Він, сказано, тривога ваша і страх ваш. І в іншому місці, точніше, у книзі Йова:

Як видно, учений аскет патер Люго був далекий від того, щоб поділяти істерію юного кардинала, але як сумлінний служака наказав дуже суворо розслідувати випадок із запискою у булочці, з допитами підозрілих у катівні, проте не вдалося з’ясувати нічого, крім того, що готувати сніданок для кардинала допомагав меткий хлопчисько, якого новий шеф–кухар після масової втечі більшості обслуги і кухонного персоналу радо прийняв на роботу і який того ж ранку зник невідомо куди.

Після цієї пригоди булочки на стіл юного кардинала подавали виключно розламаними й перевіреними, чи немає в них чогось стороннього. Але коли за якийсь час юний кардинал саме приготувався висякатися, з хустинки, яку він вийняв з рукава, випав аркушик, помережаний знайомим енергійним почерком:

Слідство, відразу проведене вченим аскетом патером Люго, дало точнісінько такий самий наслідок, як і у випадку з булочкою: з’ясувалося, що у пральні замку працювала одна жвава дівчина, яку нещодавно головна праля прийняла на роботу і яка саме того дня, коли трапилася ця прикрість із запискою в хустинці, зникла невідомо куди.

Отож учений аскет патер Люго розпорядився старанно перевіряти анкетні дані усіх метких хлопчаків і жвавих дівчат, що в майбутньому виявили б бажання служити в замку, але, людина кмітлива і досвідчена в житті, він добре знав, що ці запобіжні заходи нічого не дадуть, оскільки вони не торкаються кореня зла.

Але що було робити?

— Ох, як це мене турбує, Господе Ісусе, як турбує! — жалівся юний кардинал розп’яттю Христа у храмі Святого Павла, де, про це вже йшла мова, він любив молитися. І тут Христос, що мовчав від того часу, як похвалив святого Фому Аквінського, що могло статися, гай–гай, десь триста двадцять — триста тридцять років тому, раптом промовив глибоким могильним голосом, який буває у черевомовців на ярмарку:

— Це ще дурниці, Джованні, ще трохи — й Петр роздере тебе на клапті.

Поважним страмбським городянам, що прогулювалися по piazza Monumentale, пощастило в той день побачити небуденне, захоплююче й, можна сказати без перебільшення, незабутнє видовище: юний кардинал, не дбаючи про гідність свого пурпурового одягу, вилетів з воріт храму Святого Павла, мов вистрелений з катапульти, подолав сходи трьома могутніми стрибками й кинувся геть із виразом розладу, що межує з божевіллям, на лагідному обличчі ефеба, якому тоді, щоправда, вже пішов двадцятий рік, але виглядав він на сімнадцять, щонайбільше на вісімнадцять.

У той час в Італії жила й мала нечувану славу неаполітанська співачка на ім’я Олімпія Тесті, дружина відомого майстра по мундштуках Карло Тесті, що її знали від північних кордонів півострова аж до підніжжя Етни як La bella Олімпія. У красі її голосу, про що свідчили деякі прихильники її срібного сопрано, не було сумнівів, адже щоб прославитися своїм співом серед такого пісенного люду, як італійці, потрібно було, безумовно, отримати від небес абсолютно особливий і винятковий дар.

Про її зовнішній вигляд, завдяки якому вона отримала прізвисько La bella, тобто Прекрасна, і сьогодні можна скласти цілковите уявлення, бо в Чікаго у приватній галереї одного торговця м’ясними консервами зберігся її точний портрет пензля флорентійського художника Маттео Рос–селлі. На цьому портреті La bella Олімпія виглядає як вельми приваблива жінка, це безумовно, але, знову ж, не настільки, щоб випадковий глядач не міг відірвати погляду від її обличчя.

Майстер Росселлі передусім зашкодив портрету співачки тим, що зобразив, як Олімпія сама собі акомпанує грою на арфі, а це, нічого не вдієш, такий прекрасний інструмент, що своїм розкішним виглядом затьмарює тілесні чари людської істоти, артистки, яка на ній грає; саме це й трапилося з Прекрасною Олімпією на портреті Росселлі. У золотій тіні арфи La bella Олімпія справляє враження далеко не молодої жінки, схильної до повноти, з гладким обличчям, з натяком на вусики над вологими, апетитними устами; її шкіра стиглої брюнетки дуже швидко червоніє, розчесане, кольору воронячого крила волосся вільно спадає на оголені плечі, а груди зашнуровані так, що премилий жіночий жолобок між ними підступає майже до рівня ключиць; стає просто незрозумілим, як у такому панцері вона могла набрати достатньо повітря для своїх славнозвісних колоратурних шедеврів; пальці, якими вона цієї миті енергійно, можна сказати, навіть люто рве струни арфи, мовби прагнучи покарати її за надмірну красу, у неї короткі, цупкі, з кутастими, коротко підтятими нігтями. Коротше кажучи, величезне захоплення, яке La bella Олімпія викликала не лише своїм співом, але й зовнішністю, видається нам, при огляді цього портрета, не зовсім обгрунтованим; і все ж таки не підлягає сумніву, що нікому не присвячувалося стільки сонетів, мадригалів, послань і пісень, як Олімпії. Славний неаполітанський поет Джамбаттіста Маріно, засновник поетичної школи мариністів, назвав Прекрасну Олімпію першим дивом світу, інший поет, Томмазо Стілья–ні, порівнює Олімпію з сонцем, сяйво якого засліплює так, що на нього неможливо дивитися; інший дякує долі, яка дала йому можливість жити одночасно з божественною Сиреною.

її шлюб з відомим майстром, якому вона народила п’ятеро дітей, не заважав божественній Олімпії їздити зі своїм співацьким покликанням з краю до краю, з міста до міста, її співом і красою були зачаровані передовсім усі неапольські магнати, князі ді Сант–Елія, ді Черче, д’Арагон, Лауренцано, Карафо; з величезним успіхом вона виступала при дворі французького короля і при дворі Медічі у Флоренції; флорентійський граф Фонтанелла написав на її честь епіграму, в якій назвав Олімпію десятою музою, четвертою грацією, першою між жінками, дивом природи, окрасою мистецтв, втіленням цноти і всіх чеснот, богинею краси. її головна суперниця, флорентійська співачка Санвітеллі, збожеволівши з люті від успіху Олімпії, вистрибнула з вікна свого дому й так забила ліве стегно, що кульгала до самої смерті. Міланський намісник убачав у ній дияволицю, здатну розпалити й самого Юпітера. Важко було знайти світську чи духовну особу, яка б не прагнула сказати щось належне про її спів, про її чесноти, про її звабливість, про її ніжку, про будь–що, якось пов’язане з нею. Одним з її найповажніших і найпалкіших шанувальників був найви–датніший композитор сімнадцятого століття Монтеверді. Кардинал Сціпіон Боргезе, небіж папи, на знак захоплення й пошани подарував їй перлове намисто, але вона відмовилася прийняти цей дорогий подарунок і попросила кардинала, щоб він їй краще подарував трісочку від Святого хреста; пішла поголоска, що кардинал, зачарований цим проявом побожності і цноти, охоче вдовольнив її прохання.

La bella Олімпія виступила і у Страмбі перед герцогинею Діаною.

Це була одна з дорогих і несподіваних забаганок герцогині, вияв її пихи, якої не зламали ані смерть чоловіка та єдиної дочки, ані втрата трону. Якось герцогиня несподівано звернулася до «товариства мокрих курок», так вона їдко називала тих кількох страмбських городян, жінок і чоловіків, які вряди–годи збиралися в її салоні, і сказала, що вже два роки вона безупинно дивується з їхньої пасивності і занепаду духом; горе тобі, Страмбо, де протягом століть викохувались найблискучіші і найшляхетніші лицарі, що під проводом своїх кондотьєрів з’являлися у будь–котрому місці Італії, де була потрібна їхня мужня робота, при якій бризкала кров і тріщали кості; горе тобі, о Страмбо, що перетворилася на гніздо сплюхів і ненажер, власників нічних чепців і капців, здатних, щонайбільше, сидіти вдома, перелічувати свої грошенята і дивитися з–за фіранки, як римський приблуда Маріо Паккйоне гуляє з повіями і як курія помалу, але впевнено розтягає давні герцогські маєтки і водночас перетворює усю Страмбу на бридку військову фортецю.

— Ви всі, хто тут сидить, — вела далі герцогиня–вдова, вродлива, бездоганно струнка й підтягнута, ковзаючи поглядом по видовжених від тривоги обличчях, адже докір, що вони вдома тихенько перелічують свої грошенята, не віщував нічого доброго, — ви всі, хто тут сидить, у минулі роки брали участь у наших балах і бенкетах, у всіх інших громадських заходах, а зараз сидите тут як тіні й нічого не робите, щоб піднести рівень нашого громадського життя. Як це так, що ви не наважитесь на вчинок, який перехопив би дух у такого собі Маріо Паккйоне і який показав би й довів нашим володарям у сутанах, що давня

Страмба ще не загинула? Я знаю, доне Тімонель, що дядько цього Маріо Паккйоне вже два роки як зруйнував вас дешевими заморськими шкірами; це я вже чула стільки разів, що вивчила напам’ять, і не хочу слухати знову. І про вас знаю, пане банкір Тремацці, що ваш заклад на грані краху і що вам ледве вдається зводити кінці з кінцями, і знаю також, що ви вдома маєте напоготові жебрацькі торби й ціпки; але я не чекаю від вас жалібних відмовок і виправдань, я чекаю від вас учинків. Яких саме? Скажу вам відверто, без натяків, я бажаю, щоб у цьому приміщенні, серед нас, хто тут сидить, виступила La bella Олімпія. Ця найславетніша зі славетних, щоправда, вимагає за свої концерти високих гонорарів, а я зі своєї мізерної пенсії, милостиво наданої мені Його святістю, не можу стільки заплатити. Отож закликаю вас скластися на концерт Олімпії. Оце той вчинок, про який я вам казала і якого від вас очікую.

На цьому, після того як Діана рішуче відкинула пропозицію, щоб до Страмби, коли вже пані герцогиня будь–що бажає, аби в її appartamento влаштовувалися концерти, запросити якусь іншу співачку, таку ж славну, але дешевшу, ніж La bella Олімпія, наприклад, досить відому Санві–теллі, незначна тілесна вада якої, кульгання, нітрохи не погіршила краси її голосу, але змусила її добряче знизити свої гонорари, — на цьому, як зазначено, й зупинилися. La bella Олімпія, яка саме випадково гастролювала неподалік у Пезаро, охоче прийняла запрошення герцогині — вдови Діани — й за два дні прибула у Страмбу до герцогського палацу на piazza Monumentale у своєму імпозантному подорожньому екіпажі, величезному й старомодному, але зручному і незнищенному на вигляд, зі спеціально вигнутим дахом, аби туди можна було поставити її арфу; знаменита співачка таким чином убезпечилась, бо багато вельмож, у яких вона мала давати концерти, хоч мали голосні прізвища, насправді були бідними, як церковні миші, не мали власних оркестрів, отже, Прекрасна Олімпія мусила собі і акомпанувати; крім арфи, на якій вона грає на вже згадуваному портреті майстра Маттео Росселлі, вона возила з собою ще й малий, так само напрочуд елегантний клавесин.

Успіх її єдиного концерту в салоні герцогині–вдови Діани був надзвичайним. Прекрасна Олімпія, акомпануючи собі, проспівала своїм срібним сопрано композиції Еміліо дель Кавальєре, його вчителя Якопо Пері, Вінченце Галілея, батька славного астронома, та інших видатних сучасних італійських композиторів, але найвищого тріумфу, коли навіть єдине око її слухачів не залишалося сухим, досягла зворушливим виконанням трагічної арії Аріадни з опери Монтеверді й завоювала серця, симпатії і викликала захоплення серед жінок і чоловіків. Оскільки ж її вимоги щодо гонорару виявилися нижчими від очікуваних, панове зовсім упали у ліричний настрій і почали демонструвати свої скромні аматорські здібності. Власник дубилень шкір дон Тімонель назвав Прекрасну Олімпію першим дивом світу, банкір Тремацці, який, очевидно, навіть не сподівався, що хтось уже міг сказати про неї подібне, порівняв Олімпію з сонцем, сяйво якого засліплює так, що на нього неможливо дивитися, хтось інший подякував долі, яка дала йому можливість жити одночасно з Олімпією, цією божественною Сиреною, ще інший вбачав у ній дияволицю, здатну розпалити й самого Юпітера. Молодий кардинал Джованні Гамбаріні, що був присутній на її концерті, подарував Олімпії те останнє, що залишилося у нього з багатства його предків, чудовий діамантовий перстень, дорогоцінний не лише як прикраса, але й як антикварна річ, бо на його внутрішній поверхні, що схована, коли перстень одягнений на палець, було вирізьблено ініціали його першого власника, самого Чезаре Борджіа. Юний кардинал був переконаний, що Прекрасна Олімпія згідно зі своєю гідною похвали репутацією відмовиться від персня і попросить його Еміненцію, себто Джованні, подарувати їй радше щось святе, наприклад, колючку з Христового тернового вінка чи нитку з його сорочки, за яку вояки у Біблії кидали жереб, але, на його превелике розчарування, вродлива співачка охоче прийняла подарунок і подякувала за нього ледь помітним, але граційним кніксеном.

Зранку після концерту, коли вродлива співачка ще, мабуть, пакувала свої речі й готувалася в дорогу до свого постійного місцеперебування в Рим, у обійми свого чоловіка Карло Тесті, який до кісток пропах гаванським, кубинським, віргінським і бразільським тютюном, — Карло Тесті не лише робив і продавав мундштуки з глини, з афродиту й сепіоліту, з польового клена й горіха, зі срібним окуттям і без окуття, але й торгував тютюном і папірцями для запалювання люльки, — герцогиня–вдова Діана покликала юного кардинала, ще засмученого втратою коштовного і для нього особливо пам’ятного персня, до свого appartamento.

Ставлення герцогині–вдови до юного кардинала Гамбаріні було, щоб довго не шукати відповідного виразу, мішаним. Герцогиня–вдова бачила в ньому єдину людину в Страмбі, рівну їй за родом, і це було для нього великим плюсом, так само вона не могла не бачити його ніжної юнацької вроди, і це для нього було ще одним великим плюсом, але водночас вона бачила в ньому й можливого вбивцю свого чоловіка, і це було для нього великим мінусом; бо Його святість, залежно від того, як це їй на руку, вину за смерть герцога Танкреда покладала то на Джованні Гамбаріні, то на Петра Куканя із Кукані. Тепер офіційним убивцею герцога Танкреда став Петр Кукань із Кукані, а Джованні Гамбаріні, призначений кардиналом, був чистим як немовля, але тінь підозри, що справжнім убивцею є все–таки він, висіла на ньому, і це дошкуляло герцогині.

Юний кардинал застав її у appartamento помолоділою, вродливішою.

— То що, яке ваше враження? — привітно запитала вона юного кардинала.

— Це було диво, — відповів той. — Але ще більшим дивом є, тітонько, що ви так тішитеся з успіху іншої жінки.

— Це був і мій успіх, і успіх Страмби, який уже починає приносити плоди, — сказала герцогиня, подаючи юному кардиналові напахченого міцними чоловічими парфумами листа, написаного вишуканим, із завитушками, письмом на справжньому пергаменті з ягнячої шкіри, на якому в ті часи писали свої звернення до народу самі королі.

— Ось мені про Прекрасну Олімпію пише сам граф з Монте К’яра.

Юний кардинал здивувався.

— Сам граф з Монте К’яра?

— Саме так, граф з Монте К’яра, — залюбки підтвердила герцогиня.

— Цей парвеню? — перепитав юний кардинал.

— Не знаю, чи він парвеню, — мовила герцогиня–вдова Діана. — Але я була б рада, аби він ним був, бо лише багатому вискочці може імпонувати наше старе шляхетство настільки, що він крізь пальці дивиться на нашу тимчасову бідність.

Як видно, успіх Прекрасної Олімпії влив у жили герцоги–ні–вдови стільки оптимізму, що вона змогла говорити про свої злидні як про щось минуще.

Якщо La bella Олімпія на той час була жінкою, якою захоплювалися на всьому італійському півострові, то граф з Монте К’яра був чоловіком, про якого в Італії говорили найбільше, що, зрештою, не є чимось надто особливим і вражаючим, як здається на перший погляд, адже доба титанів, таких, як Мікеланджело, чи божественний Леонар–до, або ж навіть той жахливий Савонарола, про яких недаремно говорили, — безповоротно минула, а говорити про щось треба. Але граф з Монте К’яра і так був людиною дуже привабливою й цікавою, адже він був таємничий і, кажуть, казково багатий. Щодо його таємничості: коли про Прекрасну Олімпію знали все, що було варте уваги, і кожний її крок тримався на обліку цікавою громадськістю, то про графа з Монте К’яра невідомо було, практично, нічого. Не було відоме навіть його справжнє ім’я, адже графом з Монте К’яра він став лише нещодавно, два роки тому, купивши скелястий острівець Монте К’яра в Адріатичному морі навпроти гирла річок Марекк’ї й Узо, між якими лежить містечко Ріміні. Ніхто не знав, звідки він узявся — чи то впав просто з неба, чи виринув з пекельних глибин; про нього лише казали, що він неймовірно щедрий і що для успіху своєї торгівлі, мовляв, розвозить найрізноманітніші товари по всьому світу аж до жовтого Хунці, тобто Китаю та Японії. Він вибудував на своєму острові таку величезну гавань, що порівняно з нею дві найбільші гавані світу, Венеція і Генуя, мають вигляд човнової станції; а на самому острові, кажуть, збудував замок, який перевершує своєю красою найвишуканіші будівлі Рима, з мідним дахом, з облицьованим білим мармуром фасадом і оздобленим шедеврами найвидатніших італійських скульпторів.

— Читайте, — сказала герцогиня. — Вголос. І юний кардинал почав читати:

— Найсвітліша пані герцогине! Не маючи й не заслуживши ані найменшого на це права, я все–таки зважуюся турбувати Вас, Мадам, своєю надокучливістю; адже коли б лише палке захоплення, яке відчуваю до Вас і я, давало людям достатню підставу, щоб сміти звертатися до Вас зі своїми проханнями, Ваше життя проминало б у безнастанних клопотах. Отож насмілюючися попросити Вас про одну люб’язність, я, звичайно, чиню навмання, як сповнена відчаю людина, наперед відкидаючи надію, що мені не відмовлять. Справа в тому, найсвітліша пані герцогине, що вчинки особистостей таких вельможних, як Ви…

— Вельможних і виняткових, — перебила кардинала герцогиня–вдова, яка слухала цю музику слів з приплющеними повіками. — Нічого не пропускайте, я знаю цього листа напам’ять.

Юний кардинал притлумив віддих і після короткої паузи провадив далі:

—…таких вельможних і виняткових, як Ви, не залишаються в таємниці; отже, і до Вашого нікчемного слуги, що пише ці рядки, з гуркотом морського прибою проникла у його тускул[5] на острові Монте К’яра новина про те, що Ваша високість зволила запросити до свого двору в Страмбі таку собі співачку, кажуть, вельми доброчесну й цнотливу, до того ж, як розповідають, здібну, відому всім під іменем La bella Олімпія.

— Такт, — зауважила герцогиня–вдова. — Можливо, він і парвеню, але має такт. Характеризує Олімпію як співачку вельми доброчесну й цнотливу, до того ж, мовляв, здібну — і все, крапка. От і добре, адже нічого іншого не потребує. Не те, що мої мокрі курки, які в присутності господині, у моїй, ваша ласка, присутності підносили Олімпію до неба, мов перше диво світу, солодку Сирену, сліпуче сонце. Але читайте далі.

І юний кардинал провадив:

— Так само я довідався, оскільки світ замалий, що згадана Олімпія своїм виступом у Страмбі збирається завершити турне по Італії і повернутися просто до Рима; і тут я, власне, наближаюся до предмета своєї надокучливості і звертаюся до Вас, найсвітліша пані герцогине, з зухвалим проханням: чи Ви, бува, не закинули б у цій справі за мене слівце й не витлумачили б згаданій Олімпії моє прохання, щоб вона відклала на день чи два своє повернення і зупинилась на острові Монте К’яра; мавританська княгиня, що там саме перебуває, яка, правда, подорожує інкогніто — тому не насмілююся відкрити її ім’я — у товаристві своїх шести синів, дуже хотіла б побачити й послухати Олімпію; мабуть, не слід і нагадувати, що, коли йтиметься про винагороду за її блискучий виступ, я готовий виконати будь–які вимоги. На цьому закінчую, наляканий власною сміливістю, адже лише тепер, коли листа написано, я зі страхом усвідомлюю до кінця своє зухвальство. Тому цілком зайвим, Мадам, було б, щоб Ви марнували свій час і писали відповідь на мого листа. Гонець, мій слуга, який Вам його вручить, зачекає перед порталом Вашого палацу на результат Вашого клопотання. Якщо моє прохання буде задоволено, співачка може вирушити, коли їй буде завгодно, хоча б і відразу, в дорогу до Ріміні. Там назустріч виїдуть мої люди і проведуть її на палубу моєї галери «Буцентаврус», яка зараз стоїть на якорі в моєму приватному доку, де на час перебування на острові її кареті та запрягу буде приділено якнайпильнішу увагу.

Тисячу разів перепрошую Вас, найсвітліша пані герцогине, за таке зловживання Вашою ласкавістю. Нехай добрі духи виразно й послідовно діють на Вашу користь.

— Читаєте ви на диво добре, — мрійливо зауважила герцогиня–вдова, коли юний кардинал закінчив. — Я попрошу вас прочитати цей шедевр стилю й бонтону ще раз, але не зараз. Нічого, я почекаю, поки ви повернетесь.

— Звідки, тітонько?

— З острова Монте К’яра, — сказала герцогиня–вдова, ніби йшлося про цілком природну річ. — Отже, ми домовились: Олімпія прийняла запрошення, а ви її туди супроводжуватимете.

Цього разу юний кардинал розлютився насправді.

— Тітонько, чи ви усвідомлюєте, хто я такий? Як кардинал я стою лише на дві сходинки нижче від самого Бога, відразу після папи; і я маю їхати непроханим гостем до якогось невідомого пройдисвіта, підозрілого графа, мабуть, спритного шахрая, про якого нічого не знаю, крім того, що

він уміє майстерно підлестити таким, як ви, шанолюбним жінкам?

— Якщо вже ви згадали про ті сходинки, — сказала герцогиня–вдова, — то пригадайте, будьте ласкаві, що Ісус Христос стояв на найвищій з усіх можливих сходинок, одначе ходив, і без запрошення, у гості. Та поговорімо відверто. Йде мова про те, що нам при нашому скрутному становищі треба заприязнитись з людиною, яка має надмір усього, чого лише може бажати людина, за винятком шляхетності, яка, в свою чергу, є тим єдиним, що у нас залишилось. Ясно як Божий день, що ця рюмса Олімпія була для нього лише приводом, щоб налагодити з нами стосунки, і ми не маємо права вибити його м’ячик в аут. Таке ми не зробимо. Ви поїдете на острів Монте К’яра з Олімпією під тим приводом, що вже давно збиралися здійснити туди місійну подорож.

Юний кардинал занімів.

— Місійну подорож? — вигукнув він, прийшовши до тями.

— Так, ви не помилилися, місійну подорож.

— Шановна тітонько, — мовив юний кардинал, — хоча я, незважаючи на свій високий церковний сан, надто мало розуміюся на всьому, що стосується нашого святого віровизнання, але все ж таки знаю, що місійну подорож здійснюють до жовтих китайців, до негрів у чорну Африку чи до індіанців у Америку, але не на острівець, який донедавна належав папі і віддалений лише на кілька морських миль від італійського узбережжя.

— Кому він належав раніше, це несуттєво, бо він був безлюдним, — заперечила герцогиня–вдова. — А зараз на ньому повно люду, якому граф, кажуть, щедро платить, але не більше; їхні духовні, релігійні потреби він задовольнити не може. Зверніться до них з промовою і запитайте, чого вони потребують, може, священика чи новий храм, то ваша справа. Я вже розмовляла про це з вашим побожним секретарем, патером Люго. Він цілком погодився зі мною — нехай, каже, Illustrissime їде в місійну подорож, може, це його відверне від клопотів. Що вас турбує, Джованні?

— Нічого, тітонько, я не знаю, що це спало патерові Люго на думку.

— Приємно чути. Ну, готуйтеся в дорогу.

Так і сталося: сильна енергія герцогині–вдови Діани й могутній організаційний талант таємничого графа ді Монте К’яра злилися в єдине благодатне й чудово діюче ціле. Отож за неповну годину юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у єдиний пристойний екіпаж, що залишився у герцогській стайні після згаданих вище народних гулянь, викликаних утечею герцога Петра із Кукані, і вирушив у напрямку Ріміні відразу за величезною подорожньою колимагою Прекрасної Олімпії.

Як було передбачено, коли вони наблизилися до Ріміні, назустріч їм виїхало двоє слуг графа ді Монте К’яра і провели їхні карети до особистої графської стайні за його особистим доком. Там на них накинулася зграя слуг і служниць, які вочевидь жадали, аби їм дозволили розпрягти, нагодувати, напоїти, вичистити шкребницями, тобто забезпечити усім необхідним їхніх коней, пообмітати й помити їхні карети; кардиналові і співаччині речі, її арфу й клавесин підхопили інші слуги й з любов’ю і дбайливістю перенесли на палубу галери «Буцентаврус», пречудового судна, всуціль покритого золотом і вишуканим різьбленням, з двадцятьма п’ятьма веслами з кожного боку і двома щоглами з трикутними латинськими вітрилами.

Прекрасна Олімпія тримала себе з кардиналом холодно й стримано, адже, добре знаючи світ і людей, підозрювала, що вчора він подарував свого персня напідпитку і що сьогодні супроводжує її під смішним приводом місійної подорожі лише задля того, щоб позбавити свого подарунка, наприклад, примусити висловити святенницьке прохання і обміняти дорогоцінного персня на стебельце соломи з ясел новонародженого Христа чи якесь подібне безглуздя, як з нею недавно вчинили після гала–концерту в римській віллі кардинала Сціпіона Боргезе. Громада ж записала Олімпії цю пригоду в актив, твердячи, буцімто цей обмін відбувся за безпосередньої ініціативи Олімпії, отож вона мала з цього добру рекламу, але реклама ця, хай йому дідько, була з біса дорогою. Тому Прекрасна Олімпія подорожувала у своїй пузатій кареті сама, навіть не запросивши кардинала пересісти до неї і скласти їй товариство. Оскільки ж на палубі галери вона вже не могла перешкодити йому підійти до себе, то поводилася як свята Доротея: перебирала чотки й міркувала; справді ж бо ніхто в цілій Італії, за винятком коханого чоловіка, відомого майстра Карло Тесті, навіть у гадці не мав, що її життя не легке, а навпаки, вельми обтяжливе, і вона, божественна співачка, мусить добре крутитись, щоб трималося купи все, що стосується її ремесла: її слава, її голос, її бездоганна репутація, легенда про її красу, її репертуар, а її гроші щоб знаходилися в безпеці.

Попутний вітер був такий сильний, що пливли без весел. Море грало швидкими, але плавними хвилями; вітер віяв у напрямку морської течії, тому море не хвилювалось. За якісь півгодини легкого й приємного плавання на обрії з’явилася спочатку хмара птахів і лише потім стало видно туманну пляму, що з кожною миттю набувала все чіткіших і чіткіших обрисів і яку люб’язний лоцман назвав мандрівникам метою їхньої подорожі, гаванню острова Монте К’яра.

З’ясувалося, що чутка, завдяки якій ця гавань виросла до таких колосальних розмірів, що гавані Венеції і Генуї поруч з нею виглядали ніби човнові станції, хоча й перебільшувала, як завжди, але зовсім не безпідставно, бо розміри гавані, збудованої на навітряному боці острова, справді були такими, що туди можна було вмістити весь флот

Англії, яка на той час ставала королевою морів: три величезні моли, що розходилися променями, кожен з яких з моря захищала кам’яна вежа, а на березі могутня башта, що стриміла між високим подвійним муром, який відокремлював гавань від самого острова. З заходу гавань закривала циклопічна дамба з мурованими бійницями через кожні три–чотири кроки, так що здаля вона нагадувала вигнутий хребет алігатора. Під захистом цієї штучної затоки на якорі стояло сорок, а може, й більше суден різної величини й класу, від малих спритних вітрильників, які звали пінас–ками, і галер, що рухалися з допомогою весел, як судно «Буцентаврус», що саме привезло юного кардинала Джованні Гамбаріні та Прекрасну Олімпію аж до тисячотонної плавучої фортеці, котру називали королівською; вона стояла на якорі біля лівого крайнього молу — загальновідомо, що могутня Англія на той час мала шість таких морських чудовиськ, які тут, у порту Монте К’яра, були представлені лише одним–єдиним екземпляром, що мав назву «VENDETTA», себто «Помста». Таким же одиноким, як королівська «VENDETTA», був величезний галеас «VERITAS», тобто «Правда»: цю гігантську галеру, як і звичайну галеру, рухали п’ятдесятьма веслами, але такими великими й важкими, що веслувати на кожному з них мусило восьмеро галерників. На краю дамби стояла висока вежа, яку називали лянтерною[6] або маяком, що світила вночі в морську далечінь для допомоги й остороги кораблям, що пливли морем. Як розповів кардиналові Гамбаріні люб’язний лоцман, усередині цієї вежі не було нічого, крім сходів на чотириста двадцять сходинок; вони вели до величезного круглого ліхтаря, шедевра склоробства, радіусом у сорок і заввишки в п’ятнадцять ліктів; усередині ліхтаря було тридцять ламп.

Коли вони підходили до причалу, юний кардинал, щоб заімпонувати байдужій Прекрасній Олімпії, звернувся до балакучого лоцмана з суворим зауваженням:

— Мені здається, що ваш пан має свій власний військовий флот.

Люб’язний лоцман був вражений.

— Військовий флот? Навіщо б його милості пану графові, наймиролюбнішій людині на світі, був потрібен військовий флот? Та й чи бачить ваша Еміненція на палубі якогось з його кораблів бодай одну–єдину гармату, бодай одну–єди–ну одиницю вогнепальної зброї?

— Я особа духовна і далека від військових справ, — сказав юний кардинал Джованні Гамбаріні. — Але не такий далекий від справ цього світу, щоб мене могли переконати, що галеас, який стоїть он там, або цей трищогловик — торговельні судна. І знаю також, що корабельні гармати не виставляють, щоб стріляти в небо, в мирний час їх ховають у трюм.

— Знання вашої Еміненції про військовий флот, — зауважив люб’язний лоцман, — як видно, такі глибокі й значні, що ваша Еміненція напевно поінформована також про існування піратів, які так загрожують усім торговельним суднам, що жоден з торговельних кораблів у наш час не виходить у відкрите море без двох–трьох бойових караблів для охорони; я сказав бойових, а не військових, бо ці судна саме б’ються, але не воюють. Його милість пан граф справді володіє кількома такими бойовими кораблями, але щоб тут були військові судна, де там, на жаль, чи то пак, Боже борони, навіть думки про це немає.

Юний кардинал, заколисаний підлесливою балаканиною люб’язного лоцмана, вирішив перейти до ближчої собі духовної теми.

— А як тут з побожністю? — запитав він.

— Ми всі дуже побожні, — запевнив люб’язний лоцман. — Там, біля першого молу, ваша Еміненція може побачити капличку, до якої наш священик під час великих штормів водить процесію і просить Господа, щоб він угамував свій гнів.

— У вас тут є священик? — здивувався юний кардинал.

— Так, у нас є священик, його милість пан граф піклується про все, — відповів люб’язний лоцман з виразом очевидності, підкріпленої великою, безмежною повагою до таємничого майстра стилістики й корабельної справи.

«Буцентаврус» причалив до середнього молу, в місці, явно призначеному й приготованому для нього, бо там на них чекав юнак в окулярах, обличчя якого видалося юному кардиналові знайомим, та дівчатка у білих сукенках, що чемно стояли півколом. Коли Прекрасна Олімпія, яку супроводжував юний кардинал Джованні Гамбаріні, залишала палубу галери, дівчатка засипали її повними пригорщами квітів з плетених лозових кошичків, що висіли в них на зап’ястях, і заспівали хором строфу зі знаменитої пісні Лоренцо ді Медічі «Про скороминущість», що до сліз зворушило славетну співачку. Юнак в окулярах, який представився гостям як Альберто Мачісте, колишній секретар банкіра Тремацці у Страмбі, а нині особистий секретар його милості графа ді Монте К’яра, допоміг Прекрасній Олімпії сісти в розкішні ноші зі слонової кості й ебенового дерева, оздоблені яскравим шовком, і галантно вибачився перед його Еміненцією, що обов’язки секретаря, зокрема обов’язок подбати про комфорт славетної співачки, перешкодять йому послухати майбутню очікувану всіма остров’янами з гарячим нетерпінням промову його Еміненції.

— Яку промову? — здивувався юний кардинал.

— Перепрошую, — сказав Мачісте, — за неточний вислів. Я мав на увазі апостильське послання чи просто проповідь вашої Еміненції.

«Maledetto!»[7] — жахнувся подумки юний кардинал.

— Яку проповідь? — запитав він уголос. Альберто Мачісте вдав, ніби не почув питання.

— Про все інше подбає наш пан священик, якого з дозволу вашої Еміненції я представляю, отець Маріо Шімек. Отець Маріо подбає про вашу Еміненцію, а я маю честь якнайпокірніше попрощатися з вашою Еміненцією.

Одним рухом своєї організаторсько’ правиці він підкликав священика, що аж дотепер стояв віддалік, а сам пішов разом з служителями порту, які несли ноші з Прекрасною Олімпією та її речі і,в першу чергу, клавесин і арфу.

— Всі віруючі вже зібралися, — сказав юному кардиналові отець Маріо. Це був кремезний чоловік, гарно заокруглений з усіх боків, з сліпучими зубами, що яскраво виблискували на брунатно–мідному обличчі відомого ненажери й пияка. — Звістка про те, що ваша Еміненція зібралася здійснити місійну подорож на острів Монте К’яра, поширилася мов блискавка і викликала у всіх безмежну радість і невимовне хвилювання. Я на власні очі бачив грубих чоловіків, які плакали від радості, і жінок, що обіймали своїх немовлят, зі сльозами примовляючи: «Твоє життя, дитя моє, буде радісним і плідним, адже воно отримає благословення його Еміненції кардинала Гамбаріні».

Як уже згадувалося, юному кардиналові не подобалося, що вчений аскет Люго звертався до нього Illustrissime замість ваша Еміненція, однак тепер, наслухавшись цього останнього титулу, він так само не відчував задоволення, оскільки мав хоча й безглузде, але невідступне відчуття, що обидва ці мізерні хробаки, юнак Мачісте й отець Маріо, глузують з нього.

— Немовлятам я дам благословення охоче, — сказав юний кардинал, коли вони швидко рушили молом на набережну. — Але той юнак в окулярах сказав, що тут від мене чекають якоїсь промови чи проповіді, а це мені, правду кажучи, не дуже підходить, бо я не готовий до цього, та ще й почуваю легке нездужання.

Патер Маріо усміхнувся на всю ширину свого брунатного з м’ясистими устами і підборіддям обличчя.

— Ваша Еміненція жартує і цим підтверджує обгрунтованість чуток про свій праведний характер. І святий Андрій почував легке нездужання, коли висів на хресті, але ж проповідував і проповідував, і перед смертю навернув на віру істинну тридцять тисяч поган. Звичайно, моїх парафіян не треба навертати, адже всі вони визнають Істину, і через це дехто з них з подивом запитував мене, мовляв, навіщо ваша Еміненція задумала місійну подорож до них, добрих християн, але я заспокоїв їх, пояснивши, що ваша Еміненція, певна річ, хоче ще посилити їхню і так сильну віру.

«Maledetto», — вдруге подумав юний кардинал і сказав:

— Правду кажучи, я перш за все хотів би познайомитися з графом ді Монте К’яра.

— О, безперечно, і його милість пан граф горить нетерпінням привітати такого високого гостя, як ваша Еміненція, — відповів патер Маріо. — Але він настільки уважний до прагнень і бажань своїх підлеглих, що поки що не хоче порушувати запланованого перебігу місійної подорожі вашої Еміненції.

Ідучи досить швидко, вони набагато випередили на молі ноші з Прекрасною Олімпією та служників з її речами. На безлюдній набережній стояла літня жінка у гарній чорній сукні, гаптованій золотом, з обличчям, закритим густою вуаллю, а за нею шестеро смаглявих кавалерів віком від п’ятнадцяти до двадцяти–п’яти років, які своїм неспокоєм і жвавими рухами нагадували роздратованих чистокровних жеребців. Вони то виблискували білками очей і білістю зубів, то одночасно доторкувалися до засунутих за широкі пояси мечів чи пістолів, ніби їм весь час хтось загрожував; це була, очевидно, мавританська княгиня, що подорожувала інкогніто зі своїми шістьма синами, про яку граф ді Монте К’яра згадав у своєму листі і яка тепер прийшла подивитися на приїзд Прекрасної Олімпії. Граф ді Монте К’яра не брехав.

Отець Маріо відчинив бічну бронзову хвіртку у вежі, що захищала середній мол, і відійшов убік, даючи дорогу юному кардиналові. Коли ж юний кардинал пройшов склепінчатим коридором і побачив нутро острова Монте К’яра, то вельми здивувався, бо з того, що він сподівався побачити, не побачив нічого; оскільки ж, як твердять кваліфіковані і вчені психологи, людина бачить і сприймає лише те, що знає і що сподівається побачити, тож ми будемо недалекі від істини, стверджуючи, що юний кардинал не побачив анічогісінько і що він потребував кілька довгих хвилин, аби ця абсолютна мізерність набула в його свідомості вигляду похмурої, голої, кам’янистої й піщаної місцини, завдовжки у дві милі, на якій росли лише поодинокі покручені дерева, схожі на сосни, і низькі вперті кущі з цупким м’ясистим листям. На протилежному, східному березі острова стриміли дві високі скелі, об які з гримотінням і гуркотом гупали високі хвилі прибою. Птахи, що кружляли над островом, коли до нього підходила галера, кудись зникли. А серед тих покручених сосен і кущів з м’ясистим листям де–не–де можна було побачити дощані хатини і зруби різної величини, від маленьких, мов шпаківні, аж до широких низьких будівель, схожих на тимчасові стайні; чудовий замок з мідним дахом і фасадом, облицьованим білим мармуром, як уже згадувалося, а навколо пустка.

— За час, відколи його милість пан граф ді Монте К’яра придбав цей острів, — пояснив священик Маріо юному кардиналові, ведучи його кудись вузькою кам’янистою стежиною між халупами, — йому вдалося збудувати гавань і оточити більшу частину острова фортечним валом, але на забудову самого острова поки що не було часу. Те, що ваша Еміненція зволить бачити, лише склади й казарми наших мулярів і вояків.

— Вояків? — здивувався юний кардинал.

— Так, так, вояків, — спокійно відповів патер Маріо. — Його милість набрала на острів для охорони від піратів кілька невеличких підрозділів морської піхоти, зрозуміло, з відома й схвалення Його святості.

— Мені здається, що цей ваш таємничий граф ді Монте К’яра боїться піратів, можна сказати, просто хворобливо, — зауважив юний кардинал.

— Його милість пан граф чоловік вельми хоробрий, — відповів патер Маріо. — Але мужність не виключає обережності і далекоглядності. І хоча останнім часом пірати нападають на острів дуже рідко, точніше кажучи, хоча до нападів узагалі не доходить, бо пірати добре знають, що острів укріплений і добре охороняється, вояки живуть тут недаремно й не байдикують. Коли вони не займаються військовими вправами чи не стоять на чатах, то міняють свої камзоли на грубі блузи і працюють разом зі своїми товаришами: мулярами, теслярами й каменярами. А втім, ми всі так робимо.

І патер Маріо показав юному кардиналові свої чорні, тверді, потріскані й мозолясті долоні.

— Всі? І граф? — запитав кардинал.

— Так, і його милість пан граф, — ствердив патер Маріо. Юний кардинал дуже хотів запитати, може, граф ді

Монте К’яра не лише працює, але й живе зі своїми мулярами у якійсь із цих мізерних халуп, одначе вже не мав часу, бо коли отець Маріо справді вів його до своїх парафіян, які десь зібралися, щоб вислухати його, кардиналову, місійну проповідь, було на часі вигадати щось побожне, щось просте, чисте й переконливе, що можна було б їм сказати, аби довести, що він не марно носить свій кардинальський пурпур, але, як на гріх, in puncto ¹ побожності, йому не спадало на думку нічого іншого, крім тих двох сходинок, яких йому як кардиналові бракує, щоб стати на рівні самого неба; а то, безперечно, була не найкраща тема для місійної проповіді. У своїй скруті він згадав, як сам колись, два з половиною роки тому, зловтішно слідкував, як його тодішній приятель Петр Кукань із Кукані втрапив у схожу халепу, коли герцогиня Діана на придворному балу на очах усіх наближених цілком несподівано зажадала, аби він щось сказав, а він не знав, що казати. Так, але Петр є Петр, ось у чім річ, він через хвилину гнітючої мовчанки ухопив нитку розмови й розговорився так, що приголомшив і герцогиню й всіх присутніх. «Чи вдасться таке й мені?» — питав сам себе юний кардинал, навіть не усвідомлюючи, що вже в поставленому так питанні криється заперечна відповідь.

— Скажіть мені щось, швиденько, що завгодно, аби лише я міг за це вхопитися, — схвильовано сказав юний кардинал.

Патер Маріо здивувався.

— Ой, та що ж, ваша Еміненціє? — запитав він.

— Ви сказали «ой»? — зрадів юний кардинал.

— Так, сказав «ой».

— Дякую, цього досить, — мовив юний кардинал. Йому відразу сяйнула думка побудувати свою місійну

проповідь на цьому короткому, невизначеному слівці «ой». На початку було слово, скаже він, і це слово було «ой». «Ой, я ж Господня раба», — мовила ангелові майбутня Матір Божа. І так далі, й так далі. Що буде далі, він ще не знає, але щось йому, дасть Бог, спаде на думку. Та й його проповідь мусить бути не строго логічною, побудованою на розважливих дедуктивних міркуваннях, з певним і зрозумілим початком і кінцем, а скоріше мрійливою і пристрасною, як Об’явлення святого Іоанна. Тут можна виголошувати все, що спаде на думку!

Здалеку вчувалося гудіння, яке викликав притишений гомін десятків і десятків голосів, і це гудіння посилювалося з кожним кроком, доки вони не вийшли на великий кам’янистий майданчик, огороджений з одного боку напівз–будованим муром, — тут закінчувалося укріплення острова, й далі тягнувся лише рівний голий берег, — а з другого боку — величезним прямокутником, більшим ніж piazza Monumentale, на якому громадився новий фундамент майбутньої колосальної будівлі. Патер Маріо вивів юного кардинала з його побожних роздумів зауваженням, що тут будують арсенал, який буде втричі більший за славетний венеціанський арсенал, а це вже щось значить, бо у венеціанському арсеналі зберігається зброї для сімдесяти тисяч вояків.

Ну, а на тому скелястому майданчику між недобудованими фортечними валами й майбутнім арсеналом на дошках і балках, на брилах і цеглі, на дерев’яних козлах і таранах, на купах каменю й піску, на іншому будівельному матеріалі стояло й сиділо безліч людей, переважно чоловіків. Коли б юний кардинал був славним тенором чи воєначальником, його появу привітали б гучними оплесками й криком «віват», та оскільки він був особою духовною, то настала побожна тиша; усі повставали й завмерли в позі зосередженості й дитинно–радісного чекання — стояли нерухомо, мов кам’яні ідоли, лише деякі матері попідносили вгору своїх немовлят, щоб ті могли побачити прекрасне, як у ефеба, рум’яне від святої ревності обличчя юного кардинала.

— Прошу вашу Еміненцію, щоб ваша Еміненція зволила піднятися сюди, — сказав патер Маріо Шімек, показуючи на невисоку трибуну, збиту з кругляків й неструганих дощок, яку, безперечно, зробили спеціально з нагоди візиту. Отож юний кардинал піднявся п’ятьма сходинками на трибуну і сперся обіруч на грубе поруччя. Тепер, коли юний кардинал змирився з тим, що виголошувати промову таки доведеться, він з приємним задоволенням сприймав зворушливу зацікавленість до своєї юної особи і після довгого–довгого часу знову відчув свою значущість. Він трохи постояв, спершись на поруччя, усміхаючись тією мрійливою напівусмішкою, якою майстри пензля наділили святого Іоанна, улюбленця Господа, потім, опам’ятавшись, повернув свої блакитні очі, які були спрямовані в потойбіччя, на земну реальність людей, ща зібрались біля його ніг, поблагословив їх, тричі перехрестивши, і владним рухом обох долонь звелів сідати. Настала мертва тиша, яку порушував лише гук прибою. Не заплакало жодне з піднятих немовлят, всі погляди втупилися на юного кардинала. І от настала мить, коли необхідно було цій імпровізованій церемонії покласти край і промовити; юний кардинал справді притьмом готувався до цього: вже відкрив рота, щоб розпочати своє казання тим милозвучним і невинним слівцем «ой», на якому будувалася бронзова система його думок, уже підготував для цього свої голосові зв’язки, але не зробив цього, натомість вигукнув шаленим, сповненим жаху голосом, який пролунав чи не на весь острів. Бо він побачив унизу, тобто під трибуною, у перших рядах натовпу, таке, що ноги в нього відразу обм’якли, а груди мовби наповнилися крижаною водою, так, що якби він не був такий молодий, його б відразу побив грець — побачив Петра Куканя із Кукані в парусиновому комбінезоні. Петр сидів на дошці, перекинутій між двома бочками, теліпав ногами, взутими в заляпані робочі черевики, і з цікавістю підносив угору, до юного кардинала, своє гарне обличчя войовничого ангела.

— Це він! — кричав юний кардинал, показуючи на Петра Куканя простягнутою правицею з витягнутим вказівним пальцем і водночас відхиляючись від нього боком. — Мерзотник, проклятий Святим Отцем, вбивця герцога Танкреда і вбивця принцеси Ізотти! Тримайте його, в’яжіть!

Петр Кукань із Кукані озирнувся назад, мовби не розуміючи, на кого так шалено нападає його Еміненція, і помітивши, що погляди всієї спантеличеної громади втупилися на нього, адже всім було зрозуміло, на кого вказує пальцем юний кардинал, знову повернув своє обличчя до страшенно розлюченого намісника Божого на цій землі.

— Ваша Еміненція має на увазі мене? — запитав з відтінком жалю й образи.

— Так, це він! — верещав кардинал, тупаючи обома ногами по товстих дошках помосту. — Чого ви чекаєте, чого вирячили очі? Несіть мотузки, несіть мотузки! Я наказую вам це владою своєї святої посади! Він небезпечніший, ніж усі дияволи разом узяті!

— Але ж, ваша Еміненціє, — сказав притишено отець Маріо Шімек, — це ж сам граф ді Монте К’яра, власник цього острова і володар нас усіх!

Тоді у юного кардинала підломилися ноги, і все зникло. Останнє, що він пам’ятав, було падіння зі сходів і удар головою об щось тверде й непоступливе, а далі була пітьма й ніщо, ой, пітьма й ніщо.

Коли юний кардинал Джованні Гамбаріні отямився, йому було так зле, що погляд на Петра Куканя із Кукані, який зручно вмостився віддалік і вивчав якісь географічні карти, послуговуючись циркулем і лінійкою, не набагато збільшив його почуття повної катастрофи. Він опустив повіки, вдаючи, що й досі непритомний, але коли за хвилину, не стримавшись, знову розплющив очі, з жахом помітив, що й Петр дивиться на нього, відірвавшись од своїх карт. Тоді він набрався духу й промовив, ледь ворушачи пошерхлими устами, ледь живим голосом, аби дати зрозуміти Петрові, що йому не треба роздирати його, Джованні, на клапті, як він пообіцяв нещодавно, бо він, Джованні, і без цього людина зовсім спустошена:

— Що ти збираєшся зі мною зробити?

Петр відклав свою лінійку й циркуль.

— Сказано: око за око, зуб за зуб. І святий Павло каже у своєму Посланні до римлян: «Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло». Святий Фома Аквінський у цьому питанні посилався на пророка Іллю, який учинив так, що на тих, хто прийшов його схопити, слав вогонь, та на його послідовника Єлисея, який нацькував двох ведмедиць на язикатих дітей, що глузували з його лисої голови. Як відомо, ведмедиці зжерли сорок дві дитини, але видається, що Єлисей не надто цим переймався; як сказано у Святому Письмі, цей марнославний і не надто симпатичний пророк зійшов на гору Кармель і звідти вирушив до Самарії, і на цьому вся ця історія губиться в пітьмі. Отже, ти, Джованні, як високий достойник церкви, звісно, не можеш не визнати законності й обов’язковості цих священних прикладів. Певна річ, я не слуга Божий і не пророк поготів, але тим гірше для тебе: якщо пророкам і слугам Божим з неба буквально наказано відомщати і карати того, хто чинить зло, навіть таке мізерне, як глузування язикатих дітей над лисою головою якогось буркотливого дідка, не знаю, чому це я, невиправний безбожник, маю соромитися in puncto помсти. Цілком ясно: йдеться лише про вибір відповідної кари. Ти, мерзотнику, звичайно, заслуговуєш на смерть четвертуванням, точніше кажучи, роздиранням на чотири шматки на хресті Андрія, за вбивство світлої пам’яті герцога Танкреда. Які тут можуть бути ще розмови, коли б не інші ганебні вчинки. Наприклад, ти намагався, та й досі намагаєшся, скинути свій злочин на мене, свідком чого я був кілька хвилин тому, перед тим, як ти впав і набив собі довбешку. Оскільки ж виконавцем кари буду я, зрозуміло, що найбільший наголос кладу на покарання безправності, якої зазнав я сам. Ну, а оскільки смерть четвертуванням хоча й болісна, але коротка, я вирішив, що дам тобі піти з цього світу найдовшою з усіх, тому й найлютішою смертю, до якої ти сам якось засудив жінку, що була до мене не байдужа, а саме — колесуванням.

Це були страшні слова, але юного кардинала вони, на диво, швидше заспокоїли, ніж засмутили, адже хоча вони й були жорстокі, але це все ж таки були лише слова, до того ж виголошені не в катівні чи в’язничній темниці, а в розкішній, оздобленій багатим різьбленням каюті судна, яке стояло на якорі, про що свідчило ритмічне і відчутне погойдування, а сам Джованні лежав не на соломі, що кишить скорпіонами й стоногами, а зручно простягся на широкій, добре набитій і обтягненій шкірою софі під м’яким східним покривалом; його кардинальська шапочка, яку, мабуть, нещодавно чистили, бо в деяких місцях він побачив вологі плями і смуги від щітки, що лежала неподалік від його ліжка на стільці. «Та ніколи, — промайнуло в його зубожненій голові, яка, однак, знову сповнювалась надією, — якщо когось справді й серйозно збираються вплести в колесо, то не чистять його шапочку; а все ж чому Петр не діє, а лиш лякає мене, точнісінько так, як лякав у Страмбі, коли я кінець кінцем потрапив до його рук? Боїться мого сану? Чи ж мій пурпур нарешті на щось придасться? Навряд — Петр не такий чоловік. А може, він обмежиться тільки словами, замість колесування, шануючи закони гостинності? Та це неможливо, бо я ж сам, хай йому чорт, порушив цей закон, коли запросив Петра у гості, а він звик віддячувати тим самим. А може, за ці два роки його злість минула? Це також сумнівно, бо тоді він не посилав би мені записки і не погрожував би колесуванням. А може, він щодо мене має інші, несподівані наміри?»

Оскільки після цих думок його відвага піднялася дріжджове тісто на печі, юний кардинал вирішив, що добре роздивиться навколо. Він скинув покривало і рвучко встав, але відразу ж, удавши, що переоцінив свої сили, заточився і важко сперся обома долонями об край Петрового столу. На Петра це не справило ніякого враження.

— Не зімни моєї карти, краще сядь на стілець, — сказав він. — Тільки не на свою шапочку.

Однак юний кардинал навстоячки виголосив таке:

— Я готовий прийняти будь–яке покарання, до якого ти засудиш мене по праву сильнішого, але прошу тебе про одне: зроби це зараз, накажи колесувати, коли ти наполягаєш на такій карі, і не розтягуй мою муку безжалісними словами, нестерпними для мого слуху, бо їх вимовляє людина, яку я любив і яку люблю й донині.

І лише тепер, відкинувши свою шапочку на софу, він сів. Петр розреготався.

— Гарно ж ти заскімлив, павіане. Але нічого у тебе не вийде, я не можу прислухатися до твого прохання, бо мушу подовжити твої муки й відіслати тебе неушкодженим назад у твою рідну Страмбу, позаяк ще не надійшов твій час, і колесо, у яке тебе вплетуть, можливо, існує лише in potentia[8] в стовбурі дерева, яке спокійно собі росте й шумить гіллям десь у лісі, й гадки не маючи, для якої страшної справи його використають.

Юний кардинал стримав у собі почуття полегкості й радості, зберігши на своєму вродливому обличчі ефеба вираз смутку, наче звістка, що його закатують не сьогодні, а колись у невизначеному майбутньому, незмірно засмутила його, але не зміг зупинити хвилю радісно–теплої крові, що підступила до обличчя, яке до цієї хвилі було жовто–зеленим.

— Тоді я зовсім не розумію, — тужно прошепотів він, —

не розумію, навіщо ти мене заманив сюди.

Петр Кукань із Кукані, себто граф ді Монте К’яра, без сумніву, перебуваючи у доброму гуморі, застромив пальці обох рук до пройм безрукавки з м’якої оленячої шкіри, оздобленої округлим комірцем з ненакрохмаленого мережива, яку він одягнув замість комбінезона. Під безрукавкою була шовкова сорочка з червоними й чорними візерунками й іспанськими рукавами.

— Заманив тебе сюди? Я? На острів Монте К’яра?

— Своїм листом, якого ти надіслав тітці Діані. Це правда, що у ньому безпосередньо про мене не згадано, але ж ти навмисне використав такий стиль, щоб викликати тітчину цікавість. А оскільки вона як шляхетна пані не могла ні сіло ні впало, без запрошення приїхати в гості до незнайомого чоловіка, отож ти на пальцях однієї руки міг вирахувати, що на це вона під будь–яким приводом спонукає мою скромну персону.

— Далебі, нічого такого я не вираховував, і, мабуть, тому, що для повсякденного рахунку ми користуємось лівою рукою, бо у правій ми тримаємо перо чи олівець, а мені на лівій руці відстрелив одного пальця найманий убивця, якого ти свого часу наслав на мене. Але це дрібниця, про яку не варто згадувати. Натомість видно, за той довгий час, що ми не бачилися, твій дух змужнів, дозрів і набув небувалої гостроти і проникливості, отже, ти навчився дивитися в корінь і читати між рядками. Але тепер ти вичитав між рядками те, чого там не було. Я не хотів заманювати тебе на свій острів, і знаєш чому? У мене досить довгі руки, щоб сягнути і вхопити тебе, коли надійде твоя година, де б ти не був на світі. Щоправда, я залюбки лякаю тебе і нагадую про свою помсту, але для того, щоб злякати твою заячу душу, вистачає набагато коротших і лапідарніших записок, ніж мій лист герцогині Діані. Мені йшлося зовсім про інше. Ви, прелати, так звикли брехати, що вам навіть не спадає на думку, що часом хтось каже правду, бо коли я пишу герцогині Діані, що маю гостей, які б радо послухали спів Прекрасної Олімпії, ти навіть припустити не можеш, що я справді маю гостей, які дійсно цікавляться Прекрасною Олімпією. І хоч як би ти дивувався, так воно є насправді. Записка герцогині Діани, якою вона відповіла на мій лист і повідомила, що Прекрасна Олімпія приїде у твоєму супроводі, вразила мене — не скажу, що дуже прикро, бо часом корисно для здоров’я згадати старі рахунки, — але все ж таки вразила.

Він спинив потік своїх слів, помітивши, що блакитні очі юного кардинала нажахано втупилися у його праву руку, на безіменному пальці якої сяяв величезний діамант.

— Так, ти маєш слушність, — сказав Петр, — це той самий перстень Чезаре Борджіа, який ми удвох знайшли на руці мертвого Йогана, лакея твого батька, і якого ти, либонь, через недоумкуватість подарував Прекрасній Олімпії, бо ти забув про те, що, коли двоє чинять однаково, це не зовсім те саме і що кардинал кардиналові не рівня, і те, що вийшло у кардинала Сціпіона Боргезе, не обов’язково вийде у тебе, і те, що Олімпія не зважилася прийняти з рук папиного небожа, вона без вагання прийме від кардинала другорядного, якого відсунули майже за межі італійського півострова; не вирячуй на мене очі, все це я вивідав від самої Прекрасної Олімпії. Так чи інакше, але, побачивши цей перстень на її руці, я сказав собі, що було б прикро, аби ця коштовність, яка і для мене була цінна як сувенір, раз і назавжди зникла з нашої історії, а потім я запропонував співачці, що викуплю його. Це було непросто, бо вона жінка жадібна, несентиментальна, терта життям, але врешті мені це вдалося. Цього разу їй винятково сприяли небеса; наша вусата красуня після цієї надзвичайно успішної трансакції забезпечила і себе, і свого чоловіка, і своїх дітей на багато–багато років.

Юний кардинал знову похилив голову і, зітхнувши, сказав:

— Сувенір, кажеш, пам’ятна річ. Для мене ця коштовність також сувенір, бо нагадує мені чудову пору нашої дружби. Я був заплішеним дурнем, коли, замість подяки небесам за честь бути твоїм приятелем, піддався нашіптуванню провінційних інтриганів і хитрунів, настроївши тебе проти себе. Бачу це тепер, коли вже запізно. А може, не зовсім пізно? Ти засипав мене погрозами й образами, та все ж таки прохопився переді мною, що цей перстень для тебе такий же сувенір, як і для мене; а ти можеш при погляді на нього забути про мене? Вибач мені, Петре, за всі образи, це тобі зробити просто, бо ти, як видно, багатий і сильний, в той час коли я, як ти зауважив, лише другорядний кардинал.

Він затнувся, бо Петр знову почав сміятися.

— Ти оперуєш дивовижними аргументами, Джованні. Чому я маю тобі вибачати? Тому що твої злочини не пішли тобі на користь? Тому що ти виставив себе на посміховисько, прийнявши церковний сан, який пасує тобі, мов корові сідло? У мене є дані, що ти не робиш нічого, щоб заслужити свій титул намісника Страмби. Чим же ти займаєшся? Може, бодай працюєш над собою, самовдосконалюєшся, боронишся від смерті?!

— Від смерті?! — здивувався юний кардинал.

— Смертю, — зауважив Петр, — я називаю не лише кінець тілесного життя й безповоротний відхід у небуття, але й блаженно–ліниву покору цьому небуттю уже в той час, коли тілесне життя ще триває, тобто неробство, обжерливість, брак активності і волі до дії. У мене досить грошей, щоб оточити себе розкошами і віддатися солодкому неробству. Але поглянь, я замість цього будую свій острів і вчуся.

— Чи можна довідатися, чого? — ввічливо поцікавився юний кардинал.

— Всього, чого можна навчитися, — відповів Петр. — Наприклад, за два роки, що тут сиджу, я оволодів арабською, турецькою і перською мовами та їхнім предивним, красивим письмом. Я пишу кутастим куфічним письмом, яке найкраще виглядає на пергаменті зі шкіри газелі, книжковим письмом насх, оздобним письмом тумар, листовним письмом рік’а, орнаментальним письмом тхултх, а також письмом рігані і мугаккак. А чого навчився ти у свої вільні години й хвилини?

Юний кардинал мусив визнати, що нічого не навчився.

— І я маю помиритися з тобою тому, що винний ти і, як на диво, ти ще й нікчемний та лінивий? — запитав Петр. — Чекати вибачень дарма, бо ж у тобі добра нема?

— Маєш слушність, — погодився юний кардинал. — Але признайся, ради Бога, чому ти розмовляєш віршами?

— У час свого сумнівного розквіту, в чому тобі посприяв і я, ти не зміг вибачити, що я онук холощія худоби і син шарлатана, — вів далі Петр і не збираючися відповідати на питання юного кардинала. — Я не подав би тобі руки, навіть якби ти й не був жалюгідно смішним і нікчемним, бо несвіжу кашу, як відомо, не варто гріти, і руки я тобі не подам ніколи, бо, торкнувшись твоєї руки, знову згадаю страшне обличчя мертвої Фінетти з виколеними очима, і я не зможу стримати нападу люті й розчавлю твої малесенькі пташині пазури.

І Петр ухопив масивний бронзовий дзвіночок з міцною ебеновою ручкою, що стояв на столі, і на очах нажаханого юного кардинала зім’яв його голими пальцями правої руки, мов паперову торбинку.

— Ні, Джованні, нашої дружби не вдасться воскресити, — провадив Петр. — Однак ти можеш спокутувати свої гріхи, виборсатись зі становища солом’яного опудала, одягненого у пурпур, мало того — хоча це й не дуже ціниться серед людей твого штибу, — послужити для блага і спасіння людського роду.

— Як? Що я маю зробити? — нетерпляче вигукнув юний кардинал.

— Те, що ти вже колись зробив, — відповів Петр. — Новий coup d’etat, малу палацову революцію у Страмбі.

Юний кардинал почервонів, і серце його закалатало.

— Не розумію, — прошепотів. — Думай про мене що хочеш, що я ще більший дурень, ніж ти вважав, але я не здатний зробити нічого іншого, ніж повторювати: не розумію, не здогадуюся, чому і проти кого я маю робити у Страмбі, де мене призначено намісником, палацову революцію.

— Проти себе самого, — кинув Петр. — І передусім проти тих чорносутанників, які від твого імені правлять твоїм рідним містом так блискуче, що справа чимраз гірше йде, аж бачить прикро те. Хіба не правда, що у Страмбі покута за убивство жде?

— Так, це правда, — відповів юний кардинал. — Але чому ти знову заговорив віршами?

— Ця звичка виробилась у мене, коли я вивчав східні мови, ці люди залюбки висловлюються римованою прозою, і я часом теж, якщо не стежу за собою, — сказав Петр. — A propos[9], це правда, що, як мене повідомили, ти особисто наказав позатуляти у замковому парку соромітні місця скульптур гіпсовим листям?

Юний кардинал почервонів.

— Я хотів виявити трохи спасенної запопадливості.

— Ну, гаразд, — кивнув Петр. — Але тепер мене вже не цікавить спасіння Страмби, у мене зовсім інші клопоти. Не хочу від тебе нічого іншого, тільки в належну мить відчинити чи наказати відчинити страмбські брами, щоб я спокійно увійшов до них зі своїм військом, не гаючи даремно часу на тривалий штурм міста.

Юний кардинал мляво підніс руку до чола.

— Ох, як у мене знову розболілася голова.

— Це просто, зовсім просто, — вів далі Петр. — А надто коли тобі допомагатиме й радитиме той облізлий лис, ти знаєш, про кого йде мова, про чудового Джербіно, який, наскільки я розумію, був мозком і душею палацового перевороту два роки тому й якого ти зараз несправедливо назвав провінційним хитруном і інтриганом. Якби ти тоді не зіпсував його планів своїм власним втручанням, усе б склалося на твою користь. Тому не нехтуй його порадами і тримайся позаду. Коли з цим буде покінчено, я знову візьму в свої руки жезл, як законно обраний герцог Страмби, а ти повернешся до свого рідного палацу на piazza Monumentale, з якого ми, певна річ, виженемо того римського гульвісу, експонента папи. А з його компаньйонами нехай собі побавиться страмбський люд.

— Ох, Петре, Петре, — прошепотів юний кардинал, — я знову починаю жити! От лише що скаже на це все Його святість?

— Сподіваймося, що розгнівається, але не настільки, щоб луснути від цього, бо я навіть люблю цього старого чоловіка, — сказав Петр. — Його люблю, а папство ненавиджу, — в цьому суперечність, але не така велика, щоб розумом цього не збагнути. Я повернуся до Страмби, але цього разу не для того, щоб створити з неї ідеально справедливу країну, зразок для всього світу, а скоріше для того, щоб мати певний вихідний пункт для своїх подальших дій. Насамперед мені треба захистити її фортечні мури, щоб я міг спокійно зібрати військо, яке ще досі не зібрав: у Італії немає стільки зброєздатних чоловіків, скільки потребую, тому я збираю під свої корогви швейцарських, німецьких і чеських найманців, словом, увесь християнський люд, окрім іспанців, тому що, коли я скину з престолу папу і ліквідую папство, моїм наступним завданням буде об’єднання Італії, чого я не зможу вчинити, доки не вижену з італійського півострова іспанських зайд.

— Що ти сказав? — скрикнув юний кардинал. — Коли скинеш з престолу папу і ліквідуєш папство?

— Звичайно, — відповів Петр. — Це мій давній задум, він цікавив мене ще в дитинстві, і перший з багатьох кроків, які я маю здійснити, інститут папства після шістнадцяти століть своєї ганьби мусить зникнути й припинити існування, бо це невичерпне джерело жахливих забобонів, розколів, тиранії, мракобісся, злочинів і корупції. Коли я хочу вивести людство на шлях розуму, справедливості й правди, передусім мушу обрубати голови цій святенницькій гідрі. Тепер ти розумієш, чому мені зовсім байдуже, чи буде на мене гніватися Його святість за повторне взяття Страмби, чи ні; його дні як намісника Бога на землі так чи інакше полічені. Ти також розумієш, що непрямі наслідки союзницької допомоги, якої я вимагаю від тебе, хоч яка вона незначна і легкоздійсненна, будуть далекосяжними.

— А що буде далі? Що ти збираєшся робити потім? — запитав, витріщивши очі, юний кардинал.

— Не намагайся знати більше, ніж дозволяє тобі здоров’я, — відповів Петр. — Я намалював перед тобою лише обриси своїх планів тільки тому, щоб ти зрозумів, я зовсім не жартую. Духи висот і глибин, неба й пекла об’єдналися, аби вкласти до моїх рук силу й міць, необхідні для того, щоб я вивів свій рід, себто людство, з хаосу, темряви і злиднів. Зрозуміло, що це не минеться без війн і кровопролиття; головне, що з усіх цих війн і кровопролить я вийду переможцем, для того, щоб здійснилось хоча б те, про що мріяв я і що намагався здійснити чеський король Іржі з Подєбрад, ім’я якого тобі, бачу, нічого не говорить, хоча це був король справді великий, і його наміри об’єднати європейські країни забулися лише тому, що виявилися передчасними на цілих сто п’ятдесят років і що всі чекали, коли я, Петр Кукань, почну втілювати їх у життя.

Петр казав наче про певну справу, ніби про полювання на лисицю, яке збирається влаштувати, а юний кардинал слухав його з тремтливою насолодою, бо з кожним почутим словом він усе більше й більше ставав його компаньйоном і співучасником, який, відчинивши страмбські брами, виведе його на шлях найливовижнішої авантюри, що рідко коли випадала на долю людини! Два роки безплідного споглядання за освітленими вікнами власного родинного палацу, в якому грішив племінник безсоромного римського скоробагатька, що зламали роги останньому представникові славного роду Гамбаріні, звідки походили полководці, вчені і дипломати; зараз його серце розширилося від щирого подиву зі злету Петрового духу, так само як ще недавно воно стискалося від ляку перед його помстою. Гнітило лише те, що Петр весь час підкреслював простоту і легкість завдання, яке він йому, Джованні, в цій величезній драмі доручав. Інтерес юного кардинала до об’єднання Європи був, зрозуміло, надзвичайний, але ж не такий, щоб переважити його інтерес про власну особу. Тому коли Петр, саме висловивши блискучу думку про те, що ідеї короля Іржі з Подєбрад виявилися передчасними на цілих сто п’ятдесят років, зробив паузу, аби набрати повітря, юний кардинал вигукнув:

— А що буде зі мною?

Петр примружився, як людина, якій влетіла в око мушка, саме коли вона споглядала в своїй уяві краще майбуття.

— З тобою? Чому ти мене питаєш? Яке мені діло до того, що буде з тобою? Я пообіцяв тобі, коли ти підеш мені назустріч цією маленькою послугою, про яку я попросив, і в певний час відчиниш брами Страмби, я не каратиму тебе, як готувався, за твої злочини і зраду, більше того, дозволю тобі знову повернутися до свого рідного дому; чого ти ще хочеш? Але, якщо вже про це зайшла мова, мені спало на думку, як це парадоксально, що ти, мерзотнику, з якого я подумки тисячу разів здирав шкіру, врешті залишишся єдиним моїм союзником з–посеред старої італійської аристократії, бо всі інші підуть проти мене.

— Невже вони такі нікчеми? — обурився юний кардинал.

— Звичайно, і я їм не дивуюся, — відповів Петр. — Об’єднання Італії позбавить їх влади, а ліквідація папства зачепить їхні найвищі інтересии; в Італії немає аристократичної родини, яка б не мріяла про те, щоб хтось із її представників не зійшов на престол Петра. Наш нинішній володар — Боргезе, його попередником був Медічі, перед ним папами були Альдобрандіні, Караффо, Фарнезе, Борджіа, тоді знову Медічі, Колонна, Савеллі, Орсіні і так далі, і так далі. Всі вони пестять ідею папства і всі готові захищати її; далебі, у світі немає інституту, до такої міри злочинного і шкідливого, щоб не знайшлося людей, які були б зацікавлені у його збереженні, бо він їм приносить вигоду.

— Ми, Гамбаріні, ніколи не претендували на папський престол, — доброчесно зауважив юний кардинал.

— Це робить вам честь, — похвалив Петр. — Ти справді мав видатних предків, шкода, що так зіпсувався. Але ще маєш можливість виправитись; наступні роки будуть такі бурхливі, що ти матимеш багато–багато можливостей знайти своє місце. Адже моє призначення не закінчується лише об’єднанням Європи під прапором атеїстичного раціоналізму, який я сповідую, єдиного світосприймання, здатного вивести народи з темряви, страждань і злиднів і зробити їх щасливими, свідомими своєї людської гідності і свого розуму громадян світу. Щоправда, я ніколи не розумів і не розумію, чому люди ускладнювали свою тяжку долю вигнанців з раю релігійними конфліктами, що побудовані на догматичному мисленні; але я раз і назавжди покінчу з цим. Крім того, мені треба упоратися з цілою низкою другорядних завдань: наприклад, конче поставити на коліна турків, цих божевільних фанатиків, і вигнати з–під їхніх тюрбанів тих їхніх Аллаха й Магомета; з цією метою починаю будувати сильний морський флот. Коли я це все реалізую, поки не знаю, але мені зрозуміло, що кожен мій наступний вчинок має випливати з основних принципів правди й розуму, невід’ємними атрибутами яких є любов, справедливість і мир.

— Чудово, — захоплено прошепотів юний кардинал. — Я справді щасливий, що мені випало своєю нечначною. як ти висловився, допомогою сприяти твоєму, якщо можна так сказати, левиному розбігу й орлиному злету й приготувати шлях для твого героїчного походу, про який у майбутньому буде написано вдесятеро більше книг, ніж було їх присвячено Олександрові Великому, Цезареві, Ганнібалу і Христофору Колумбу. Скажи мені, ради Бога, лише одну річ: звідки ти взяв такі гроші, які, як видно, маєш у своєму розпорядженні?

— Задля чого я мав би признатися в цьому саме тобі? — відповів питанням на питання Петр.

— Вибач, я більше не питатиму, — сказав юний кардинал. — Але допоможи мені позбутися бодай непевності, яка вже давно мучить мене — щойно я окреслив її, тобто ту непевність, неточним і незграбним висловом, погано сформульованим питанням «що буде зі мною», яке тебе справедливо ледь не вивело з себе, адже ти не міг собі навіть уявити, що мені йдеться не про те, які можливості відкриваються переді мною у реформованому тобою світі, а про те, що я маю робити, перше ніж ти зробиш свій перший крок. Коли я повернуся до Страмби, герцогиня Діана і патер Люго замучать мене настирливими питаннями: «Ти з ним розмовляв? Хто він такий? А як у нього справи?» І так далі. Отож прошу тебе, Петре, дати точну інструкцію, як мені відповідати на ці запитання, неприємність яких я відчуваю вже тепер.

— Щодо моєї ідентифікації, — мовив Петр, — даремно і по–дитячому було б приховувати, хто я такий. Скажеш, я розмовляв з ним і впізнав у ньому поза всяким сумнівом Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я; бо я гадаю і припускаю, що тепер моє ім’я офіційно проклинають. Але це все, що ти можеш відкрити. Якщо, звичайно, не хочеш поставити під загрозу успіх своєї незначної ролі, яку ти взявся виконати, тобі необхідно мовчати про те, про що ми з тобою розмовляли. Живи собі спокійно своїм звичним життям, ні про що не базікай і чекай. Мої подальші вказівки перекаже тобі старий Джербіно, з яким я зв’яжуся найближчими днями.

Петр зняв нещодавно здобутий історичний перстень Борджіа й подав його юному кардиналові.

— Візьми його собі, він твій; це аби ти ясно усвідомив — все, що ти почув сьогодні з моїх уст, слід сприймати абсолютно серйозно, і що цього разу я не боюся з твого боку обману, бо тоді краще було б тобі скочити вниз головою до розжареного кратера Етни, аніж спробувати зрадити мене. Навіть максимально напружуючи свій мозок, я не можу собі уявити, що ти можеш здобути цією зрадою і чим вона може мені зашкодити, окрім того, що додасть більше роботи, тобто змусить силою здобувати страмбські брами. Тому тепер, Джованні Гамбаріні, як не дивно, я тобі довіряю; нехай діамант, який я повертаю, нагадує тобі, що мої очі всюдисущі і моя рука може тебе вхопити всюди, щоб розчавити, якщо в цьому буде потреба, а поки ти не виконаєш своє незначне завдання, мені цілком байдуже, перстень Борджіа на моїй чи на твоїй руці.

Петр постукав циркулем по розтрощеному дзвіночку, що стояв на його столі, і сказав служникові, який одразу з’явився, що Еміненція бажає відплисти назад на материк.

Зворотна подорож з острова Монте К’яра до Ріміні знову на галері «Буцентаврус» — хоч і тривала дуже довго, бо сприятливий під час припливу вітер був несприятливий при відпливі, тому довелося скористатися веслами, — була повчальною, адже юний кардинал отримав можливість хоча б краєм ока зазирнути до особистих справ мужа такого сильного й могутнього, як граф Монте К’яра. Річ у тім, що веслярі веслували так мляво, ліниво й недбало, що це помітив навіть юний кардинал, хоча він і був особою духовною, далекою від світських справ. Люб’язний лоцман, який знову супроводжував його, дав суперечливе на перший погляд пояснення. Мовляв, веслярі погано веслують тому, що вони не галерники, прикуті за злочини до веслярської банки, і над ними не ляскають батоги наглядачів, а вільні люди, яким щедро платить його милість пан граф. Як вільні люди, вони завжди невдоволені, посилаються на одноманітність і виснажливість своєї роботи, вимагають усе більшої і більшої платні, причому працюють усе гірше й гірше, а його милість пан граф глухий до порад своїх найближчих помічників послати під три чорти цих безсоромних здирників і закупити на вільному східному базарі чорних невільників разом з кайданами і нагаями зі шкіри бегемота. Про таке його милість пан граф не хоче навіть слухати; це, мовляв, суперечить його моральним засадам. Ну, що ж, хто хоче мати свої моральні засади, мусить за це платити.

«Отакої, — подумав юний кардинал, невідомо чому втішившись. — Як видно, гроші це ще не все; хто хоче як належить використати й витратити свої гроші, мусить відкинути будь–які моральні вагання і не повинен гребувати нагаями». Бажаючи витягти з люб’язного лоцмана чим більше цікавої інформації, він запитав, як пан граф нагромадив таке багатство, що дозволяє йому будувати військові кораблі, моли, мури й вежі, але цього разу перебрав мірки; виявилося, що люб’язний лоцман у цій справі так само неговіркий, як і його пан, — недоречне питання, яке поставив юний кардинал, змусило його насупитись і втягнути голову в плечі, так що він став схожим на черепаху, яка саме вирішила сховатися у своєму панцері.

— Його милість пан граф найсправедливіша людина, його гаряче люблять усі люди, що йому служать, — пихато сказав він.

— За винятком веслярів, які ріжуть його без ножа, працюючи нижче усякої критики, — зауважив юний кардинал.

— Несумлінні скрізь знайдуться, — відповів тепер уже геть нелюб’язний лоцман.

І це було останнє, що почув від нього юний кардинал. Далі йому не вдалося видобути з лоцмана жодного слова.

Настав пізній вечір, і запала темрява, коли екіпаж юного кардинала, чудово відполірований у стайні графа ді Монте К’яра в Ріміні, під’їхав до Страмби, але вчений аскет патер Люго ще був на ногах; чернець, який чатував у південному крилі герцогського палацу, біля так званої Рицарської зали, повідомив юного кардинала, що достойний отець просив його Еміненцію відразу після повернення завітати до його кабінету.

Коли юний кардинал увійшов до його канцелярії, учений аскет патер Люго стояв за своєю конторкою і з вельми зосередженим виразом на повному обличчі писав напевно щось суворе, непримиренне й похмуре, в кожному разі, невеселе, може, рапорт Святому Отцеві, що містив серед іншого скаргу на байдужість і нездатність титулярного намісника Страмби, кардинала Джованні Гамбаріні. Ця нестерпна думка зринула в голові юного кардинала, тільки–но він почув скрипіння пера вченого аскета, і відразу подіяла на нього так сильно, що в нього потерпли ноги й закрутило в шлунку; прагнення позбутися цього всього, передусім власної сутани, стати під прапором Петрового атеїстичного раціоналізму і знову здобути його приязнь, повагу й довіру охопило його, мов гарячка після сонячного удару. Петр міг бути спокійний; не знайшлося б рук завзятіших для того, щоб здійснити потрібну йому незначну приятельську допомогу, ніж були цієї миті руки Джованні Гамбаріні.

Коли увійшов юний кардинал, учений аскет перестав писати, але свого пера, застромленого в дерев’яну ручку, не відклав.

— Ну, Illustrissime? — сказав він. — Рядий бачити, то ви повернулися зі своєї подорожі здоровий і спокійний, гадаю, що й сама подорож була спокійна.

— Так, спокійна, — відповів юний кардинал.

— І про що ж ви довідалися?

Юний кардинал відповів з уїдливою іронією, зовсім незвичною для нього, відколи він почав ходити в пурпурі і принижуватись:

— Поки йдеться про спасіння душ острів’ян, які всі служать графові ді Монте К’яра, я можу не турбуватися, бо вони там мають власного пастиря, такого собі отця Маріо Шімека.

Ученому аскетові не було важко відбити цей нерозважний і необачний випад юного кардинала.

— Приємно це чути, — привітно сказав він, — хоча мушу признатися, що спасінню цих душ я не надавав великого значення, оскільки навіть приблизно не уявляв собі, що острів населяють не лише морські чайки, ящірки і кролики, але й, як ви кажете, людські істоти; ідея здійснити цю подорож виникла, Illustrissime, з вашої власної спасенної запопадливості й цікавості.

— Бо ми з тітонькою Діаною читали того листа від графа ді Монте К’яра, — скромно відповів улещений кардинал.

— Саме так, — підхопив учений аскет патер Люго. — Я гадаю, що передусім ішлося про графа ді Монте К’яра. Як мені видається, головною метою вашої поїздки було задовольнити бажання вашої доброчесної¹ тітоньки, яка прагнула встановити суспільно–дипломатичні стосунки з романтичним і таємничим володарем того острова. Ану лиш: розмовляли ви з графом ді Монте К’яра?

Юний кардинал ступив ще крок до конторки вченого аскета, випростався й підніс підборіддя, намагаючись приборкати своє збудження, від якого борлак в нього на шиї почав ходити туди–сюди.

— Так, я розмовляв з ним, — відповів він, — і, поза всяким сумнівом, упізнав у ньому Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я.

Ми бачимо, що він дослівно повторив формулювання, яким дозволив йому скористатися Петр; це може послужити нам доказом, що його рішимість виконувати накази Петра і дбати про його інтереси була щирою й міцною.

— Поглянь на нього, — тихо сказав учений аскет патер Люго. — Це, мабуть, було для вас жахливою несподіванкою.

— Так, дуже жахливою, — відповів юний кардинал.

— А чого ж це він, Illustrissime, не здійснив обіцяної вам помсти?

Юний кардинал почервонів.

— Пес, який голосно гавкає, не обов’язково кусає, — відповів він. — Петр Кукань — це фанфарон і базіка, але, по суті, він боягуз. Досить було йому нагадати, що — як ви самі казали — я стою лише на дві сходинки нижче від самого Господа, і руки, які він уже простягав до мене, опустились. Коротше кажучи, велич церкви, чиїм представником я є, позбавила його відваги й сил.

— Тим краще, — сказав учений аскет. — Перш ніж ви підете відпочивати, Illustrissime, було б добре, щоб ви постукали у двері вашої доброчесної тітоньки: не виключено, що, незважаючи на пізній час, вона досі чекає на вас.

Ще вимовляючи останні слова, вчений аскет знову взявся писати свій напевно суворий і непримиренний рапорт.

Герцогиня–вдова Діана не лише чекала на юного кардинала, але й, на диво, досить докладно знала про все, що він сказав ученому аскетові: стіни та двері старої резиденції герцогів явно мали надто чутливі вуха. Зусібіч оточена своїми безпорадними придворними дамами, яких, щоправда, залишилося лише п’ять і які зберегли їй вірність головним чином тому, що кращі їхні літа давно вже відшуміли, тож вони були змушені задовольнитися скромним становищем служниць за житло і страву — отож зараз, оточена своїми наляканими придворними дамами, які несли до неї все, що хоча б віддалено нагадувало медикаменти, наприклад, пахучі олії, нашатирний спирт, чемерицю, воду для полоскання й нюхальну сіль, махали простирадлами, щоб нагнати їй до легенів повітря, натирали тіло, скроні й зап’ястя, витирали очі та ніс, умовляли її зворушливими словами, виказуючи безмежну любов до неї, герцогині, яка їм, придворним дамам, саме тому, що вони так палко люблять її, завдає своїм стражданням величезної муки. Герцогиня–вдова Діана, лежачи у шезлонгу, то мліла, то знову приходила до тями, а приходячи до тями, стогнала, плакала, задихалася й била себе кулаками по обличчю, заламувала руки й верещала, невиразно волаючи: «Він! Весь час він! Нікого, крім нього! Знову він! І він багатий, а я бідна! Це через нього у мене з цілого двору залишилися тільки ці сухорляві кози у перелицьованих сукнях! А я від нього, убивці моєї власної дочки, приймаю цього напахче–ного аркушика, я з ним панькаюся, мовби то було слово Боже, я милуюся його тактом і стилем, я домислююсь, хто б це міг бути, той граф ді Монте К’яра? Який переможець турків, молодий принц, іспанський гранд чи король із казки ховається за цим ім’ям? А це ж Кукан, Кукан, барон Диявол з Убивайків, прокляття роду д’Альбула, злидень і мерзотник! Куди ж ти забрав мою Bianca matta, падлюко?»

Отак нарікала Діана й жалілася знову і знову, виявляючи кожним своїм словом, що були часи, коли вона була кимось зовсім іншим, ніж герцогиня. І коли юний кардинал Джованні Гамбаріні, постукавши, з’явився на порозі, розлючена вдова хутко підвелася й сіла; це була неабияка фізична вправа, якщо зважити на те, що вона не з наймолодших. Потім крикнула юному кардиналові:

— Чому ви з порожніми руками? Чому не несете за волосся його відрубану голову?

Юний кардинал у товаристві тітки, хоч якпш позлюченою вона була, почував себе набагато вільніше, ніж у присутності стримано–ввічливого вченого аскета патера Люго, так само як і з усіх приміщень старого герцогського палацу він найохочіше бував у кімнатах її особистого appartamento, бо це appartamento єдине, як ви, сподіваюся, вже зрозуміли, лишилося неторкнутим грабіжницькими веселощами страмбського люду, отже, безсумнівно, що лише вельми спостережливе й критичне око могло помітити тут загальний занепад, бо зовні усе залишалося таким само гарним, як за найкращих герцогських часів: стіни, як і раніше, були завішані гобеленами, які ткали за ескізами самого Рафаеля Санті, продавлений паркет прикривали килими стриманих кольорів, а місця, де ці килими були вичовгані, закривали вишукані м’які меблі, місця ж, де оббивка тих вишуканих меблів витерлася, а то й зовсім протерлася, були замасковані недбало розкиданими подушками й ковдрами. Отож у цьому розкішному середовищі, як ми сказали, в якому зріла краса його тітки сяяла, мов діамантова діадема у шовковій глибині шкатулки, юний кардинал, як згадувалося, почувався найвільніше, найбільше самим собою, паном Кимось, більше того, почувався Гамбаріні. Тому його не лише не злякало її волання про помсту, але він навіть знайшов у собі досить винахідливості, щоб спробувати все як належить обернути на жарт. Юний кардинал сказав:

— У мене є щось краще, люба тітонько. Ось тут у кишені лежать його відрізані статевий орган, вуха й ніс.

І поплескав кінчиками пальців по правому боці.

Це був жарт, треба визнати, блискучий, але такий по–чоловічому грубий, що делікатні жінки, перед якими він його промовив і яких мав розважити, його не зрозуміли, а сприйняли поважно: придворні дами з вереском утекли до найдальшого кутка покою, де збилися до купи, повитягавши зморшкуваті шиї й жадібно порозплющувавши очі, а герцогиня–вдова з порожевілим лицем спустила ноги з канапи, на якій сиділа.

— Невже, — мовила вона з зацікавленням. — І хто б ти про вас сказав, що ви такий молодчина. Покажіть.

Юний кардинал злякався. «Боже ж ти мій, це неможливо», — подумав він.

— Та що ви, тітонько, — сказав він, даремно намагаючись усміхнутися, — чи ж ви не розумієте жартів. Як би це я, духовна особа, міг позбавити свого ласкавого й уважного господаря того найціннішого, що він має?

Безнадійно вимовляючи ці слова, він помітив, як обличчя тітоньки і придворних дам видовжуються від розчарування.

— Чи не були б ви, люба тітонько, такі ласкаві й не попросили своїх дам залишити нас віч–на–віч? Я маю вам сказати дещо секретне.

Герцогиня–вдова мовчки, недбалим жестом, мовби відганяючи муху, випровадила своїх дам з покою. Вони потяглися, спотикаючись і наштовхуючись одна на одну. Зовсім не дбаючи про вимоги етикету. Щоправда, часи, коли страмб–ський двір мав свого власного maître des cérémonies[10], належали, як каже поет, до безповоротного минулого.

— Ну, кажіть, — мовила герцогиня–вдова юному кардиналові. — Що ж секретного ви хочете мені повідомити? Що мені скажете такого, що могло б мене зацікавити?

З цих слів овдовілої герцогині війнуло такою холодною погордою до істоти, яка видає себе за чоловіка, але не може заклятому ворогові відрізати ні голови, ні чогось іншого, ще й дозволяє собі з цього приводу вульгарні жарти, що юний кардинал міг би надовго занепасти духом, але він, на щастя, саме був надто зайнятий, щоб з належною увагою слухати мову своєї тітоньки: навшпиньках, тітчин голос притлумлював його ходу, він підійшов до дверей у сусідню кімнату і різко їх відчинив. Дві придворні дами, скрикнувши, впали головами у кімнату, третя, четверта і п’ята втримали рівновагу і кинулися навтіки, розгублено повискуючи, цвіркочучи й підносячи сукні, наче збираючись перестрибувати через калюжі.

— Ідіть ви усі під три чорти, — сказав юний кардинал. — А якщо я застукаю ще хоч одну з вас, що підслуховує, тозвелю прилюдно відшмагати і поставити до ганебного стовпа, обмастивши медом.

— Еге, племінничок може бути гострим, мов меч, але тільки з такими безсилими старими клячами, — кинула герцогиня–вдова, коли юний кардинал знову підійшов до її шезлонга.

Сплівши пальці, він напівприсів, напівуклякнув біля її ніг.

— Люба, кохана тітонько, — зашепотів він, — ради Бога, облиште ці шпильки, притлумте неприязний тон і пам’ятайте, що ми пливемо в одному човні і що цей човен не відзначається надмірною надійністю. Уранці лист Петра сповнив вас таким оптимізмом, що ви почали говорити про наші сьогоднішні злидні й залежність як про щось минуще: отож знайте, що ви не помилилися і що ми можемо виплутатися з цієї нужди, але тільки тоді, коли потягнемо за одну шлею з Петром.

— Ніколи! — вереснула герцогиня–вдова, і груди її здійнялися мов вітрила, що вхопили вітер. Юний кардинал відразу підхопився, знову тихцем підійшов до дверей сусіднього покою, аби глянути, що роблять придворні дами. Тепер вони поводилися належним чином: спокійно сиділи на лаві біля протилежної стіни й, непорушні, освітлені лише зірками, виглядали як сомнамбули, що повсідались на гребені даху, випадково зустрівшись на нічній прогулянці.

— Не кажіть «ніколи», тітонько, доки не знаєте, про що йдеться, — зашепотів юний кардинал, повернувшись до герцогині. — Ми справді можемо одержати все, чого нас позбавили, — гроші, славу й силу, якщо допоможемо Петрові здійснити його певні плани.

— Ніколи! — скрикнула герцогиня–вдова ще голосніше, ніж спочатку. Юний кардинал знову схопився на ноги й цього разу нечутно рушив до дверей у коридор і рвучко відчинив їх. За ними, уважно підслуховуючи, стояв чернець, який раніше чатував у Рицарській залі.

— Це що таке? — накинувся на нього юний кардинал.

Чернець випростався і незворушно відповів:

— Прошу вашу Еміненцію ласкаво вибачити. Я почув крик і злякався, чи не трапилося тут чогось лихого.

І, вклонившись, відійшов.

— Які ж це певні плани у того мерзотника? — запитала герцогиня–вдова, коли юний кардинал знову повернувся до неї.

— Він хоче об’єднати Італію, — відповів юний кардинал.

— Тільки цього нам бракувало, — сказала герцогиня. — Звісно, саме цього.

— Далі хоче об’єднати всі народи під корогвою атеїстичного раціоналізму, — вів далі юний кардинал. — Або раціоналістичного атеїзму, не пригадую, як він це формулював.

— Не зважайте на деталі, — кинула герцогиня–вдова. Юний кардинал провадив далі:

— Задля цього він мусить скинути й ліквідувати папство як джерело забобонів, гноблення, темряви і злиднів.

Запопадлива схвильованість його голосу залишила герцо–гиню–вдову цілком холодною.

— Так, — сказала вона. — І що далі?

— А далі він хоче розгромити турків.

— Ну, що ж, — підсумувала герцогиня–вдова. — Це все зрозуміло. Я не можу зрозуміти лише одного: яка роль у цьому всьому припадає нам і як ми, за вашим власним висловом, маємо заробити свої гроші, славу й силу.

— Це дуже просто, — відповів юний кардинал і прошепотів герцогині на вухо про незначне завдання, доручене йому графом ді Монте К’яра, виконання якого буде ще простішим, якщо вона, його кохана тітонька, буде біля нього і сприятиме йому — а особливо коли надійде мить палацового перевороту — своєю присутністю, радою і допомогою. Від успіху цього перевороту залежить усе; відчинити брами Страмби буде вже дрібницею. Ну, тепер тітонька втаємничена у все, і юний кардинал твердо переконаний, що цей дотепний план їй подобається.

— Так, подобається, — кинула герцогиня–вдова.

— Самі бачите, що користь він принесе передусім нам, — вів далі юний кардинал, втішений, що тітоньку нарешті вдалося переконати.

— Так, це принесе нам користь, — сказала герцогиня–вдова. — Хоча й незначну, але на безриб’ї і рак риба.

— Як це незначну? — здивувався юний кардинал. — І якби я вам навіть нічим не віддячив, що, певна річ, неможливо, я з вами, люба тітонько, поділюся всім своїм маєтком, реституцію[11] якого мені обіцяно. А Петр не обдурить, що пообіцяв — виконає.

— Не хочу я нічого ні від вас, ні від нього, убивці моєї дочки, а можливо, й чоловіка, якщо це не ви сам, — сказала герцогиня–вдова. — Моїм паном, від якого я залежу, є Святий Отець у Римі, і ви поїдете до нього вже завтра вранці, точніше кажучи, сьогодні вранці, бо вже з півночі звернуло, і розповісте йому детально, хто такий граф ді Монте К’яра і що в нього на думці, тобто які нові злочини готує він проти нашої святої віри і мирних людей доброї волі. Скажете йому, себто Святому Отцеві, що на цей крок намовила вас я, і я переконана, що Святий Отець не забуде про це. Оце та незначна користь, яку принесе нам уся ця паскудна історія.

Ці страшні слова вона вимовила так голосно, що юний кардинал знайшов за потрібне збігати до обох дверей, зазирнути у сусідню кімнату та коридор і знову пересвідчитися, що ніхто не підслуховує. «Ох, Боже милосердний, — думав він, — ох, усі святі й архангели, чому я, телепень, сказав це отій відьмі!»

— Ох, тітонько, люба тітонько, — говорив він, ляскаючи зубами і ковтаючи сльози переляку й жаху, мов у лихоманці, — не вимагайте від мене нічого подібного! Я краще накладу на себе руки, аніж послухаю вас! Ви не знаєте Петра так, як я: це стихія, це демон! Два роки тому він був банкрутом і жебраком, а сьогодні став володарем острова і особистого військового флоту — чи не втручання це надприродних сил, які він приборкав і підкорив своїй волі? Скажіть лишень самі, адже ви розумієтеся на таких речах краще за мене. Це правда, що він нас скривдив, але тільки тому, що ми самі вставляли йому палиці у колеса; і ви це знову хочете робити? Чому б не надати йому можливість виправити те, що він зіпсував з нашої вини? Він сказав, що мені краще скочити вниз головою у кратер Етни, ніж знову його зрадити; а саме це ви мені пропонуєте. Ні, я не зроблю цього, тітонько. Я чоловік, до того ж високопоставлений чоловік, і добре знаю, що мені слід робити, а що не слід.

— Гаразд, тоді я сама поїду до Рима і все розповім Святому Отцеві, — сказала герцогиня–вдова. — Як намісник Страмби ви, звичайно, маєте право відмовити мені в кареті: нічого, піду пішки. Я не звикла ходити, але нічого: свідомість того, що я чиню слушно і що з моєю допомогою цього мерзотника над мерзотниками зітруть на порох, додасть мені сили. І якщо мені забракне сили, то я поповзу по пилюці, проклинаючи кожного, хто проїде повз мене до Рима і відмовиться підвезти. А якщо в Римі воротарі Святого Отця злякаються моєї злиденності, я буду вдень і вночі, вдень і вночі, вдень і вночі стояти на колінах перед його резиденцією, доки він сам не покличе мене до свого трону, і тоді я розімкну вуста, і відкрию йому все, і нарешті мовлю: оце, Святий Отче, я насмілилася вам сказати, наражаючись на ваш гнів і вашу святу запальність, незважаючи навіть на те, що до майбутнього злочину причетна близька мені людина, яку я звала племінником, і що ви їй зробили ласку і надали кардинальський сан, молодий граф Джованні Гамбаріні.

Герцогиня–вдова зробила паузу і з посмішкою глянула на спітнілого юного кардинала.

— То що? — запитала вона. — Ви й далі наполягатимете на своєму?

— Не наполягатиму, — простогнав він.

— І волієте поїхати до Рима замість мене? Він ледь чутно прошепотів:

— Волію.

Випадок Куканя не залишився приватною справою і предметом обговорення й роздумів лише герцогині–вдови та юного кардинала, оскільки обидва ці нерівні партнери після довгої розмови, що час від часу порушувалася періодичними спалахами відчайдушної і марної впертості кардинала, все–таки домовились, що їм чинити далі, а спочатку вирішили порадитись з відомим фахівцем, вченим аскетом патером Люго і відкрити йому все, щоб він зміг порекомендувати їм, як це здійснити практично; адже знати «як» часом важливіше, ніж знати «що». Ну, а вчений аскет, усе вислухавши і зваживши, на превелике полегшення юного кардинала, визнав слушність його страху перед могутністю і всюдисущістю графа ді Монте К’яра і перед далекосяжністю його сильної руки месника: людина, казав патер Люго, яка змогла у нас перед очима, тобто перед очима представників курії, запхати погрозливі записки до булки й до кишені нашого Illustrissime і цим на смерть налякати його, зовсім не матусин синок, не якийсь там базіка.

— Найбезпечнішим було б, — сказав учений аскет юному кардиналові у приватній нічній розмові віч–на–віч наступного дня після його поїздки на острів Монте К’яра, коли патер Люго відкинув як нереальну й неможливу темпераментну вимогу герцогині–вдови, аби юний кардинал вибрався до Рима відразу й без зволікань, — отже, найбезпечнішим було б сповістити Його святість про змову Куканя письмово, та це було б надто забарним, якщо не марним узагалі, адже перш ніж папа, не знаючи становища у Страмбі, вирішить у цій справі діяти, коли взагалі зважиться на щось, можуть минути тижні, ба навіть місяці. Ні, така справа має розглядатися на місці.

— Що для цього завдання найбільше підходите ви, Illustrissime, не підлягає сумніву, адже ви молоді, прямодушні і цими своїми властивостями зворушливі, а вам конче необхідно було б сяйнути перед очима Його святості якимось винятковим вчинком, бо ж літа спливають, a Illustrissime кисне тут у нас як стара дівка. Проте саме за вами найбільше слідкує Петр Кукань із Кукані; як же переправити вас зі Страмби до Рима, не викликаючи підозри Куканя? Одна з ваших чудових ідей — чкурнути підземним ходом, як ви вже колись були вислизнули з цього міста, — не годиться, адже Петр Кукань добре знає про цей потаємний хід, бо теж колись користався ним, і якщо він має у Страмбі хоча б двох шпиків, зрозуміло, що один з них буде стежити саме за цим потаємним ходом, тобто за його початком у фальшивій гробниці лісової каплички Святої Катерини. Наступна ідея, що також належить вам, Illustrissime, — переодягнутися сільською дівчиною і непомітно виїхати з міста порожнім візком, — хоча й цікава і добре відповідає родинній традиції Гамбаріні, адже ваш батько так само колись утік зі Страмби, переодягнувшись жінкою, але не відповідає основній вимозі — не збудити Куканевої уваги й підозри; а його увага і підозра посилилися б неймовірно, якби він, не отримавши жодної звістки про те, що наш Illustrissime кардинал Гамбаріні покинув Страмбу, раптом довідався, що ви у всій красі, — я припускаю, що по дорозі ви б переодяглися з жіночого одягу у свій пурпур, — з’явилися у Ватікані. Ні в якому разі, ні в якому разі. Мусите вирушити подорожувати і прибути до Рима як належить кардиналові, у кареті, з озброєним ескортом і з відповідним багажем.

— Ви з глузду зсунулися? — вигукнув юний кардинал. Учений аскет, не образившись, учено й аскетично всміхнувся.

— Гадаю, що ні, хоча й визнаю, що палке бажання служити святим інтересам більше, ніж інтересам тієї чи іншої особи, час від часу може видаватися божевіллям. Але і в цьому випадку йдеться про зовсім просте міркування. Якщо ви будете у Святого Отця, це не залишиться непоміченим Куканевою розвідкою. Тому у нього слід викликати думку, що Святий Отець сам запросив вас до Рима.

— Чого б це він мене кликав? — запитав юний кардинал.

— На підставі мого рапорту про вашу поїздку на острів Монте К’яра, — відповів учений аскет. — І справді, було б цілком зрозуміло, щоб Святий Отець поцікавився, як справи на острові графа–авантурника і чи є хоча б крихта правди в тому, що розповідають, і щоб захотів вас, очевидця, до того ж очевидця напрочуд інтелігентного, одягнутого в пурпур; висповідати у цій справі. А ви змушені були б догодити Святому Отцеві, навіть не перестаючи бути компаньйоном Петра Куканя і нітрохи не порушуючи його злочинних намірів. Але в цю подорож, Illustrissime, ви можете вирушити лише після того, як до Страмби повернеться з Рима мій кур’єр. Якщо Святий Отець сам зволить викликати вас на аудієнцію, все буде дуже добре. Але навіть якщо не викличе, я, однак, постараюся поширити чутку, що вас викликано, а ви, продовжуючи цю інсценізацію, вирушите до Рима. Отак діють, думаючи про завтрашній день.

Юний кардинал, щира душа, лише зараз заспокоївся і навіть повеселішав.

— А цю чутку, — сказав він, — можна оживити жартівливою деталлю, що, коли Святий Отець довідався, ким насправді є граф Монте К’яра, його ледь не вхопив грець — і лікарі мусили пустити йому кров.

— Це справді був би жарт і, безумовно, знайшлося б багато таких, що посміялися б із цього, — сказав учений аскет патер Люго. — Та з іншого боку, незважаючи на цю жартівливість, це була б фатальна помилка. Адже Петрові Куканю, мабуть, відомо, що Святий Отець знає, хто такий граф ді Монте К’яра, і що ця інформація не може вивести його з рівноваги, а тим паче викликати удар. Куканева готовність, з якою він, за вашою розповіддю, дозволив вам розкрити його справжнє ім’я, видається мені підозрілою.

— Боже милосердний, — зітхнув юний кардинал. — Я ніколи цього не навчуся і ніколи не стану дипломатом чи інтриганом. Та все ж інколи мені здається, що я мислю просто і ясно. Зараз, наприклад, мені спало на думку таке: чи не переливаємо ми з пустого в порожнє? Ми обережні, зазираємо за ріг і турбуємося, щоб злочинець Кукань, хай буде прокляте його ім’я, не довідався, що компаньйон зрадив його, а потім визираємо за двері, чи хтось не підслуховує, але вся наша обережність котові під хвіст, бо Кукань може мати шпигів просто у приймальні Його святості, отож довідається про мою зраду з моїх власних уст, під час аудієнції у папи.

— Це кажете ви, — мовив учений аскет патер Люго.

— Так, це кажу я, — затято повторив юний кардинал.

— Тоді ви добре зробите, якщо більше ніколи не повторюватимете цього, — мовив учений аскет. — Бо такими думками видаєте, що ви дилетант, зодягнутий у пурпурову сутану. Запам’ятайте, молодий чоловіче, що сила нашої церкви, яка здоровою прожила шістнадцять століть свого існування, залежить цілком і виключно від того, що інформацію, яку вона приймає і всотує, залишає для себе і нікому її не віддає.

— То що, у Ватікані не підслуховують за дверима? — гнув своєї юний кардинал, мляво намагаючись іронізувати.

— У Ватікані дуже багато підслуховують за дверима, — відповів учений аскет. — Я не перебільшую, стверджуючи, що ніде у світі стільки не підслуховують за дверима, як, власне, там. Але хто підслуховує за дверима? Виключно духовні особи, побожні службовці святої курії, а вони або мовчать про почуте за тими дверима, або ж діляться цим з особами, рівними собі, але ніколи не розтрублять про це по всьому світу. Цих побожних слухачів за дверима ми можемо успішно порівняти з колами на поверхні води від кинутого каменя. Чим більший камінь, то більше кіл; чим важливіша справа обговорюється, то більше таємних слухачів; і це правильно, бо справді бажано, щоб речі важливі стали відомі більшій кількості зацікавлених, ніж речі несуттєві; двічі правильно, бо людина, яка підслуховує за дверима, слухає уважніше й інтелігентніше, ніж та, до якої промовляють з–за кафедри. Ватіканські слухачі за дверима — це професійні слухачі за дверима; і чим більша таємниця, то більша є запорука, що її не видадуть. Ті, хто підслуховує за дверима, не дають підслуховувати стороннім. Так вони довідуються про багато–багато цікавих і великих таємниць, але ніколи не трапляється, що раптом хтось із них побіжить до своєї кумасі і все їй, вибачте за грубий, але влучний вислів, виляпає. Отож я кажу це вам і втаємничую вас у це, Illustrissime, адже врешті–решт і всупереч усьому ви є особою духовною. І у світлі цих даних ви не можете зробити нічого іншого, як посміятися із задуму чудового Петра Куканя, котрий збирається з коренем вирвати з землі прадавню інституцію, що за півтора тисячоліття свого існування навчилася такого, у чому він, юнак у всьому іншому всебічно обдарований і блискучий, нічогісінько не тямить, а саме: вміння мовчати. Отож ми, Illustrissime, більш–менш домовилися. А поки що ми зачекаємо, коли наш прекрасний подеста Джербіно завітає до нас зі своїм тижневим звітом, що, як правило, відбувається в четвер о десятій ранку, хвилина в хвилину. Кажу, що ми зачекаємо на його візит, бо якби ми по нього послали, якби, як мовиться офіційно, викликали його сюди, це могло б збудити чиюсь особливу цікавість, а в таких речах не треба будити особливої цікавості. Аж тоді, коли згаданий, вельми надійний Джербіно, як завжди, з’явиться у моєму кабінеті, ми докладно настановимо його на ту подвійну роль, яку він має зіграти. Граф ді Монте К’яра обрав його радником і посередником між островом і Страмбою. Отже, Джербіно нехай удає, що він заодно з графом, нехай буде старанним і послужливим, нехай сипле мудрими думками, це йому, старому лисові, буде зовсім не важко, адже він пройшов вогонь, воду і мідні труби. Зрештою, нехай запропонує графові якийсь конкретний план, як найкраще втілити його загарбницькі заміри, і нехай граф цілком і повністю переконається, що ви, Illustrissime, підтримуєте його всією своєю душею і серцем і що ми, духовенство, не маємо про всю цю справу жодного уявлення; нехай він таким чином водить його за ніс і нехай звітує нам про свої демарші. Нічого іншого, гадаю, нам поки що не варто робити. Це все, Illustrissime; твердо переконаний, що ви, як належить, знову набули необхідної душевної рівноваги, адже бачите, що справа графа ді Монте К’яра в надійних руках і на правильному шляху.

Минуло вісім днів, поки до Страмби повернувся римський кур’єр патера Люго. У своїй дипломатичній сумці він приніс недовгого, але блискуче складеного листа — стилісти і каліграфи, що тоді працювали у папській канцелярії, були майстрами на всі руки, — в якому папа викликав кардинала Джованні Гамбаріні на таємну розмову. Це було саме те, на що сподівався і чого потребував учений аскет. Прагнучи довести до найширшого відома зміст папиного листа, він відвідав герцогиню–вдову у її appartamento, щоб розповісти їй про те, що готується, і випадково забув листа у неї.

Лист надихнув юного кардинала.

— Бачу, що життя у лоні церкви зовсім не таке святенницьке і нудне, як мені здалося на перший погляд, — сказав він ученому аскетові.

— Це спостереження розсудливе, — відповів учений аскет. — Побачите, що вам зрештою сподобається у пурпурі набагато більше, ніж будь–коли могло сподобатися на службі у Куканя. Адже ми професіонали, в той час як Кукань, який би він не був, по суті є аматором. Коли хтось має вдосталь грошей, аби вдовольнити свої забаганки, і зажадає, наприклад, послухати спів, що добре втілює ідею краси, то кого він запросить? Пискляву сеньйорину з так званого доброго дому, яка через брак кращого заняття ходить на уроки співу? Нізащо! Він запросить досвідчену професійну співачку, наприклад, Прекрасну Олімпію. Поміркуйте над цим, Illustrissime, і не виключено, що вас осяє Дух Святий і ви зробите з цього належні висновки.

І юний кардинал, поміркувавши, вирушив до Рима.

Святе місто протягом останніх двох років вельми змінилося. Папа, спішно закінчивши — за його власним сердитим висловом — виготовлення, la fabricazione, храму Святого Петра, звернув свою увагу на центр міста, розпочавши будівництво того, що він називав Roma moderna чи Roma nuova, новий Рим, і після років скромності, навіть животіння, став витрачати гроші так демонстративно, що це викликало загальний подив, оскільки ніхто не знаходив відповіді на питання, звідки він узяв ті гроші. Папа зносив цілі вулиці, які своєю кривизною вражали його прямолінійний смак, усував горби, що заважали його розмахові, закладав сади й парки; ці святі й миролюбні вчинки не заважали йому озброюватися, примножувати своє військо і укріплювати свої міста; згадане вище дороге укріплення Страмби явно було частиною єдиного папського плану, спрямованого до мети, невідомої нікому.

Свідки тих подій і часів у своїх мемуарах одностайно висловлюються, що папа ніколи не був такий бадьорий і задоволений й ніколи не мав такого гарного здоров’я і настрою, як у ті останні роки свого життя; саме таким побачив його на аудієнції юний кардинал Джованні Гамбаріні, з’явившись до нього з по–юначому схвильованим серцем, сповненим палкої відданості після третього келиха церковного вина. Ну і що ж знайшов нового юний кардинал Гамбаріні на острові Монте К’яра, на який, за донесенням патера Люго, він вирядився, прийшовши до пам’яті після своєї прикрої летаргії?

— Гадаю, що Ваша святість добре знає про те, хто насправді ховається за титулом графа ді Монте К’яра, — сказав юний кардинал.

— Так, про це Моя святість знає справді вельми добре, — мовив папа. Він розмовляв не латинською мовою, якою звичайно розмовляв залюбки, і не літературною італійською, а діалектом своєї рідної Сієни, яким користувався, коли давав аудієнції людям, котрих не поважав і котрі не були йому симпатичні, якщо обставини, певна річ, дозволяли виявляти свою неповагу; навіть сам папа не може собі дозволити завжди поводитися так, як йому подобається і як припадає до смаку. — Але не кажіть, молодий кардинале, що мій любий Петр Кукань ховається за титулом графа ді Монте К’яра: він насправді є законним графом ді Монте К’яра, про що я можу заявити з усією відповідальністю, бо графом ді Монте К’яра його йменував я сам. Отже, його тотожність мене не цікавить. Натомість мене більше цікавить, звідки він узяв ті шалені гроші, якими сипле так, ніби сам їх виготовляє. Цією таємницею ваш давній приятель з вами не поділився?

Юний кардинал, щоб не виглядати в очах Його святості непоінформованим, швидко і сміливо відповів:

ss

— Поділився.

— Ну? І звідки ж він їх узяв?

— Сказав, що знайшов скарб знаменитого пірата Клау–са, — навмання сказав юний кардинал.

Папа здивувався.

— Пана Клауса фон Алькума? — перепитав він.

— Так, пана Клауса фон Алькума.

— Званого Перекидачем кубків?

— Так, званого Перекидачем кубків або Штертебеке–ром, — сказав юний кардинал.

— Гм, тоді при такому темпі, з яким витрачає гроші, він скоро збанкрутує, — зауважив папа. — Бо доведено наукою, що скарб Клауса фон Алькума навіть приблизно не може бути таким великим, як про це ходить поголоска, тому що Клаус устиг більшість награбованого пропити зі своїми друзяками. Але що ж іще цікавого, cardellino, ви можете розповісти? Як там ведеться моєму свавільному багатостраждальному Петрові, одному з тих, з якими мені не нудно і яких я завжди хотів би мати поблизу?

На це юний кардинал, заглушивши болісний укол ревнощів і неприязні, викликаний тим, що папа назвав його cardellino — адже це слово, хоча й має чотири перші літери однакові, не має нічогісінько спільного з його кардинальським саном, бо cardellino означає щиглик, — відповів, що графові ді Монте К’яра, себто Петрові Куканю із Кукані, очевидно, ведеться дуже добре, ба навіть так добре, що він з жиру дуріє, от і надумав за істинно батьківську ласку, яку виявляє йому Його святість, віддячити ганебною зрадою.

Папа наморщив чоло.

— Зрадою? Що це ти, бовдуре, верзеш? Звертай увагу на те, що говориш, слово зрада — це дуже серйозне слово.

— На превеликий жаль, ідеться не про слово, а про справжню зраду, — відповів юний кардинал. І схилившись й поклавши праву долоню на груди на знак відданості, докладно розповів Святому Отцеві все, що знав про всесвітньо–історичні плани графа ді Монте К’яра, починаючи з захоплення Страмби й аж до ліквідації Османської імперії. Папа сильно почервонів, слухаючи розповідь юного кардинала, але опанував себе й не перебив його жодним словом, а коли юний кардинал закінчив, хвильку сидів тихо і глибоко дихав, поки промовив:

— Ну і що? Навіщо ти мені це розповів? Ти гадаєш, що Моя святість тепер вчинить? Накажу схопити графа ді Монте К’яра, бо якийсь дурноверхий молодий кардинал шепнув мені на вушко погано вигаданий наклеп про нього? Кожна добре поінформована людина знає, що П’єтро Кукан купив той острів у Моєї святості і чимало заплатив; а я, особистий заступник самого Бога на цій землі, маю знеславити себе навіки, якщо, хапнувши купівельну ціну за той скелястий острівець у Адріатичному морі, відразу ж після цього вхоплюсь за перший–ліпший безглуздий привід, щоб позбавити юного П’єтро його законно набутого маєтку й, більше того, стяти йому голову як зрадникові? Маю увійти в історію як папа, який однією рукою давав, а другою знову відбирав? І все це з ініціативи якогось шмаркатого кардинала?

«Боже мій милосердний, — думав юний кардинал, мліючи від жаху, — якщо зараз хтось із представників високого духовенства підслуховує за дверима, а вони ж підслуховують, я навіки зганьблений, обпльований і пропащий».

— Ні, ні, цього не буде, не будеї — вів далі папа, блискаючи примруженими очима й гупаючи обома кулаками по бильцях крісла, оздобленого гербом роду Боргезе. — Як заступник Бога на цій землі я мушу поводитися краще за самого Бога, адже врешті–решт я лише людина, а тому на відміну від Бога, не можу аргументувати загадковість своїх намірів. Я не можу промовити до того, хто б нарікав на мене, як Бог промовив до Йова на його скарги: «Де ти був, коли землю основував Я й коли переходжувався дном безодні?» — я не можу цього сказати, бо живу на цій землі лише трохи довше шістдесяти років і ніколи не гуляв по дну безодні. Хто б мені вірив надалі, хто б хотів зі мною надалі торгувати, якби я поводився так, як уявляє собі якийсь ідіот у Страмбі? Все це я кажу не тобі, cardellino, бо ти йолоп від народження; мій докір стосується головним чином патера Люго, який є справжнім ініціатором цієї кампанії проти графа Монте К’яра. Чи ви у тій Страмбі всі схибнулися, чи у вас у голові зовсім немає клею, інакше хіба б ви дозволили собі обтяжувати Мою святість, яка саме перебуває на вершині могутності й слави, такою нісенітницею?

Безумовно, це була найгірша хвилина життя юного кардинала, коли пригнічений юнак бажав собі лише смерті, та попри відчай, що стискав йому груди так, аж зупинялося серце, він цілком усвідомлював деякі принизливі деталі свого фізичного стану, приміром те, що всупереч холодному подихові папської неласки, від якої тремтів, мов у пропасниці, його сутана на плечах між лопатками була мокра від поту, або те, що саме зараз — безперечно, від хвилювання — на верхній губі висипає огневиця, яка дається взнаки пекучим свербінням, твердінням і посмикуванням, і що борлак на шиї невтримно смикається вгору і вниз. Але йому відразу ж полегшало, бо Святий Отець, відгримівши, напився вина і тоді промовив привітнішим голосом:

— І як це ти, cardellino, зважуєшся твердити, що мій любий П’єтро втаємничив тебе у свої плани? Та ж він любить тебе, як сап чи родимець, як таргана у юшці!

Юний кардинал, щира душа, нараз отямився від свого відчаю і, згадавши, що він професіонал, відповів:

— Про почуття Куканя до мене я не знаю нічого, але якщо він і не любить мене, то це не дивина, бо я ж добряче залив йому смальцю за шкіру. — Помітивши, що папа ледь помітно всміхнувся, він вів далі іще повільніше: — Але тепер не йдеться про симпатію чи антипатію, йдеться про успіх. Кукань потребує мене для того, щоб я йому допоміг, відчинивши міські брами, коли він захоче захопити Страм–бу, і пообіцяв мені повернути весь мій страмбський маєток і виплатити додатково двісті п’ятдесят тисяч скудо готівкою, якщо я домовлюся з ним й виконаю те, що він від мене зажадає. Я пообіцяв йому це, але задля годиться, з міркувань, скажімо, професійно–тактичних.

Юний кардинал додав до обіцяного Петром двісті п’ятдесят тисяч скудо, щоб цим іще яскравіше показати свою власну вірність і самозречення, але передав куті меду, бо такий надмір безкорисливості не пройшов повз увагу папи.

— І ти просто так, без вагомої причини відкинув такий шанс? Чому? Святий ти чи дурний? Ти, що, коли доведеться, підеш за своєю вигодою по трупах, як інший ходить по гатках. Не забивай мені баки й не розказуй казочок.

Юний кардинал, болісно вражений, трохи помовчав, перш ніж знайшов правильну відповідь:

— Два роки чернечого життя навчили мене правди, — мовив він, побожно потупивши очі. — Усвідомлюю, що Ваша святість не має підстав вірити мені, але, на щастя, я маю можливість навести доказ.

— Ну? — сказав папа. — І де той твій доказ?

— Тут, — урочисто відповів юний кардинал і, піднісши ліву руку, сяйнув діамантом на своєму безіменному пальці.

— Бачу перстень, — кинув папа. — Гарний перстень, цінний, але не більше.

— Це не звичайний перстень, — сказав юний кардинал. — Це перстень, який один з попередників Вашої святості, Олександр VI, recte[12] Родріго Борджіа, подарував своєму племіннику Чезаре на двадцятиріччя.

— Справді? — зацікавився папа і простягнув руку долонею догори. — Покажи.

— Прошу? — перепитав юний кардинал. — Ваша святість хоче оглянути цей перстень?

— Так, Моя святість бажає оглянути цей перстень, — відповів папа, не змінюючи положення своєї руки.

Юний кардинал неохоче, бо передчував щось лихе, зняв золотий перстень з діамантом із пальця й поклав на папину долоню.

— Так, правильно, — сказав папа, оглянувши перстень за допомогою лорнета, якого витягнув з глибокої кишені. — Тут викарбувано ЧБ 14. III. 1495, що справді може бути датою двадцятиріччя Чезаре. Але я все ще не бачу, чим це доводить правдивість твоєї розповіді.

Тоді юний кардинал добре виваженими словами почав розповідати про нещодавну мандрівку згаданого персня з його руки на руку Прекрасної Олімпії, звідти на руку злочинного Петра Куканя із Кукані і зрештою знову на руку його, юного кардинала.

— Ваша святість, — завершив він, — напевно зболить поміркувати й визнати, що Кукань не повернув би мені цього персня, якби не був непохитно переконаним у тому, що йому вдалося схилити мене до своїх мерзенних замірів і зламати мою палку відданість до Вашої святості і до нашої святої церкви. Правдивість цієї історії, якби Ваша святість мала сумніви, може підтвердити і сама співачка, яку звати Прекрасною Олімпією і яка вже напевно повернулася зі свого турне до Рима.

Папа це трохи обміркував, ковтнув вина і мовив таке:

— Цікаво, їй–бо, цікаво: цим я хочу сказати, що довідався про щось справді цікаве, бо поняття цікавості я вжив у його справжньому і звичному значенні, себто не в такому, коли кажуть: «Цікаво, як рано цього року похолоднішало». В цьому випадку цікавим оголошується щось, що насправді зовсім не цікаве, супроти цього лихо, яке, судячи з усього, — зараз мені вже важко в цьому сумніватися, — мій любий П’єтро кує на своєму скелястому, дорогому острівці, справді цікаве. Коли вірити, що ти, cardellino, сказав мені правду, тоді я знаю правду неперекручену й повну, бо єдине в світі, чого не може мій любий П’єтро, це казати неправду. (Але якби він зрештою навчився брехати, то був би найбільшим брехуном серед усіх сущих). Мені прикро до сліз, адже я знаю, що авантюра, яку розпочинає мій любий П’єтро, закінчиться для нього зле — і прикро вдвічі, бо П’єтро близький моєму розумові і серцю саме тому, що він цікавий, а будучи цікавим, він не може діяти інакше, як діє, тобто незвично, небезпечно, одне слово: цікаво. А як там на його цікавому острівці? Чи є крихта правди в тому, що він будує величезну гавань?

Юний кардинал з запалом кивнув і в кількох загальних рисах змалював дуже монументальний образ гавані Монте К’яра з її бійницями, фортечними мурами й вежами, а передусім обладнання кораблів.

— Це виглядає чудово, і я не встигав озиратися, — додав юний кардинал. — Але там є і слабке місце.

— Яке? — запитав папа.

— Його розкішні галери й галеаси мало ефективні, бо для приведення їх у рух він не використовує невільників.

— Не використовує невільників? — здивувався папа. — А кого ж? Невже вільних веслярів?

— Саме так, — відповів юний кардинал. — Використовує вільних веслярів і постійно має з ними клопоти й прикрощі.

— Можна собі уявити, — сказав папа і замислився. — Ну, що вдієш. Як заступник самого Бога на цій землі я несу відповідальність перед усім правовірним людством і мушу вирвати з коренем і повалити дерево, яке хоча й тішить мій погляд своєю привабливістю та красою, але несе небезпеку своєю сміливістю зросту. Як людина, я шкодую цього вчинку; однак в іншому я рядію з думки, що нею Бог, чиїм заступником я є, зволив мене просвітити, яким чином це влаштувати й зробити так, щоб знешкодити Петра, а Моя святість при цьому залишилася осторонь усієї цієї гри.

Він швидко подзвонив у дзвіночок. Відразу ж увійшов вродливий юний кардинал у туніці, підперезаній золотим ланцюгом, особистий секретар папи, і сказав: — Чекаю розпоряджень Вашої святості.

— На часі, — мовив папа, — здійснити новий і суттєвий крок у дружніх стосунках із султаном, які ми розпочали позаминулого року, і віддячити за його мирне послання. Складемо до нього листа, в якому з усією докладністю, якою ці погани заміняють ввічливість, побажаємо йому здоров’я, щастя і я не знаю чого ще, ви, напевно, знайдете належні формулювання, і лише тоді, мимохідь, щоб довести йому свою добру волю, звернемо його увагу, що один фанатичний ворог Османської імперії, граф ді Монте К’яра, власник острова поблизу нашого міста й порту Ріміні, збирає у гавані цього острова військовий флот, яким збирається влаштувати султановому морському флотові нову катастрофу, гіршу, ніж поразка турецького флоту під Ле–панто. Підкресліть, що цей авантурник діє на свій страх і ризик, без нашого дозволу й участі, і що, хоча острів Монте К’яра лежить у територіальних водах папської області, я не вбачатиму в цьому порушення нашої дружньої угоди, якщо султан вважатиме за необхідне задля безпеки своєї імперії порахуватися зі згаданим вище авантурником і придушити зло в зародку.

Секретар папи, який робив собі замітки золотим писаль–цем на восковій табличці, опустив обидві руки і вклонився.

— Ваша святість наказала, і бажання Вашої святості буде виконане, — сказав він.

Папа подивився примруженими очицями на юного кардинала Гамбаріні.

— Ти вдоволений? — запитав він.

— Я захоплений і приголомшений мудрістю і — якщо смію так висловитися — професійною дипломатичною майстерністю Вашої святості. Справді, це єдиний спосіб зірвати Куканеві наміри і знешкодити його, при цьому він, навіть залишившись у живих, ніколи не довідається, хто це скоїв.

— Що тобі, cardellino, важливо, я можу собі уявити, — сказав папа і обернувся до свого секретаря, який досі стояв біля його крісла. — Ще щось? — запитав він.

— Чи Ваша святість бажає, — запитав секретар, — аби до листа було долучено якийсь подарунок?

— Звичайно, — відповів папа. Трохи поміркував, тоді подав секретареві перстень Борджіа, який досі тримав у руці. — Оце буде саме воно, — сказав він усе ще на своєму сієнському діалекті.

Переляканий юний кардинал Гамбаріні не втримався і зашепотів поблідлими устами: — Ma… що значить: але…

— Що за «ма», cardellino? — запитав папа. — Що ти тут мекаєш? Либонь, хочеш сказати, що це твій перстень? Помилка, приятелю. Наскільки я пригадую, а пам’ять у мене добра, свою кардинальську шапочку ти отримав за те, що поступився усім своїм спадком по батькові Святому престолові. А цей перстень, якщо я не помиляюся, є частиною того спадку. Чи, може, ні? Чи, може, ти вже кардиналом наскладав на нього зі своєї мізерної платні й купив?

Пригнічений юний кардинал мовчав і червонів.

— Ну? — наполягав папа. — Ти успадкував його від батька чи купив за свої скромні заощадження?

— Успадкував, — сказав юний кардинал. — Але я гадав… я дозволив собі припустити…

— Що дозволив собі припустити?

— Що домовленість, про яку згадала Ваша святість, стосується лише нерухомості, — відповів юний кардинал.

— А я дозволю собі припустити, що вона стосується всього, і рухомого майна теж, — сказав папа. — І коли я як заступник Бога на цій землі щось припускаю, це не припущення, а певність.

— Запевняю Вашу святість, що це непорозуміння, викликане тим, що я висловився плутано й необдумано, — мовив юний кардинал. — Мені йдеться не про власність на цей перстень, мені йдеться про те, що коли Кукань побачить цей перстень на султановій руці і коли султан, не дай Боже, до того ж скаже, що отримав його від Вашої святості, він одразу зрозуміє, що трапилося, як трапилося і…

— …і хто його знову, не знаю вже вкотре, зрадив, — закінчив папа. — Але заспокойся, приятелю. По–перше, не можна припустити, що бідолаха Кукань вийде живим з цієї халепи, та якби він таки вийшов з неї живим, я навіть при найбільшому напруженні фантазії не можу собі уявити, як може відбутись його зустріч із султаном, та ще й щоб султан на додаток розповідав про походження своїх коштовностей. Проте якщо неправдоподібним поворотом фортуни до чогось такого все–таки дійде, ceterum autem cen–seo[13], що ти, негіднику, цілком заслужив на це.

Десь місяців через три по Італії промайнула сенсаційна новина про загадкове зникнення острова Монте К’яра та про смерть графа з цим самим ім’ям, якому належав острів. За свідченням очевидців на острів, мовляв, несподівано напав сильний загін турецького військового флоту, який захопив його, перш ніж графова флотилія встигла вийти зі своєї гавані і зайняти бойову позицію, судячи з усього, через те, що вітер був несприятливий для оборонців острова; а для того, щоб вітрильники могли вийти у відкрите море, треба було, щоб галери, які рухалися за допомогою весел, пзяли їх на буксир, шо стало неможливим, бо веслярі вже в перші хвилини, коли турки почали обстрілювати гавань, запанікували й вийшли з послуху. Різанина, яку вчинили вороги християнства, висадившись на берег, була, кажуть, дика і кривава; проте турки, коли населення острова припинило опір, повелися цілком незвично, можна сказати, навіть нечувано милосердно, бо схопили й забрали в рабство лише здорових і сильних чоловіків, у той час як жінкам і дітям віддали один із захоплених кораблів з кількома матросами й дозволили їм відплисти до якогось безпечного італійського порту.

Вороги християнства, здається, виявили головний інтерес до того, щоб найдокладніше знищити всі споруди гавані, які вбитий таємничий граф ді Монте К’яра збудував з такими витратами й турботами. Це їм вдалося ще краще, ніж вони могли сподіватися і припускати. Коли після їхнього відплиття догорали запальні шнури у бочках з порохом, які турки заклали у всі вежі й бійниці, і коли розляглися перші вибухи, раптом загримів жахливої сили вибух, якого досі ніхто ніколи не чув. Він повалив щогли турецьких кораблів, що вже відпливли досить далеко, і зігнав ці кораблі докупи, мов стадо баранів, раптово охоплених вертячкою; здійнялися такі величезні хвилі, що навіть храм Святого Петра в Римі, кажуть, найбільша з усіх будівель на світі, порівняно з ними виглядав би як пастушача халабуда. Коли ж хвилі заспокоїлись, на місці вибуху ще довго непорушно стояв величезний стовп потворного диму, розширений угорі, мов гриб. А сам острів, як уже мовилося, запав у морські глибини й ніколи більше з них не виринув.

Коли папа довідався про смерть графа ді Монте К’яра, recte Петра Куканя із Кукані, то заплакав; сльози бризнули з його примружених очиць і текли по обличчю, перш ніж він устиг стерти їх своєю білою благословенною рукою. Оскільки ж він почував певну відповідальність за загибель юнака, адже саме він нацькував на нього турків, то взявся сам особисто відслужити тиху заупокійну месу для спасіння безсмертної душі Петра. І саме тієї миті, коли він вимовляв слова «Huic ergo parce, Deus» — «Боже, прости його провини», — у голові йому сяйнула думка, що Петр, може, зовсім не мертвий.

«Тому що П’єтро не з тих, які так відразу дають себе посікти шаблями якимось диким сарацинам, — міркував він, вимовляючи слова молитви. — Зглянься, просимо, Господи, над душею слуги Твого графа ді Монте К’яра, за яку обіцяємо Тобі віддавати хвалу, покірно прохаючи Твою велебність, щоб вона за ці служби милостивого примирення заслужила на вічний спочинок. Бо якщо П’єтро зазнав поразки в бою, — розмірковував він далі, — і загинув, для цього потрібне втручання самого Бога, а не просто його заступника на цій землі. Не знаю, не знаю, але все мені підказує, що з цим негідником ми ще зазнаємо прикрощів і втіхи. Амінь».