СРІБЛО ТА ЗЛАТО


Всі судна, що творились тут на березі Глибочиці, мали в своїй основі довбанки-моноксили. На них потім нарощували дошки.

А цей човен був набірний. Основа всього - рівний, як струна, дубовий киль - він хребет і опора всіх інших частин човна. Вгору від киля відходили ребра-шпангоути, плавко вигнуті, мов роги велетенських луків, і утримували напружені тонкі й предовгі дубові дошки. А корма і ніс однакової висоти зводились круто вгору і увінчувались фігурним різьбленням.

Малий спинився на половині гори і милувався спогляданням цього розбійницького човна.

«Завдовжки буде вісім з половиною косих саженів. А завширшки - півтори сажені», - подумав Півник.

Коли він виміряв довжину човна кроками, і все ствердилось, він аж запишався, що так точно визначив!

І не зчувся, як над ним виріс високий чоловік у шкіряній безрукавці, стягнутій широким пасом.

- Ну що, горобчику, подобається тобі цей човен?

- Я не Горобчик, я - Півник… Красивішого човна я не бачив. Просто казка!

- Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги наші ні чорта не вміють робити, тільки мечами січуться та вряди-годи веремію здіймають.

- А ти, господине, хіба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.

- Я зі східного берега Бурштинового моря. Всі мої родичі - тільки рибалки. Але я дуже неспокійний, гарячий, - поволі і ніби трохи сонно говорив високий чоловік. - Закортіло мені побачити світу, і втік я із варязькими купцями. І відтоді весь час із варягами на воді. Навчився в них човни будувати. Більше, ніж десять років витратив, а навчився.

- А коли ж ти, господине, воював?

- Ти на ці позначки, горобчику, дивишся? - Він торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. - Це не з бою. В бій мене варяги не дуже брали - берегли. Бо їм була потрібна не моя сила й відвага, а моє вміння…

- А хіба так буває, щоб не варяг творив краще від варягів їхні човни?

- Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хіба не твій вуй виграв кінські змагання? Чи не так?

- Так… Одначе кінь печенізький!

- А хто цього румака печенізького натравив на вороного угорця?

- Дядько…, - протягнув хлопчик і подумки додав: «Якби він не дав болотного зілля печенігу, хіба б він отак оскаженів?» А перед очима враз постала веремія на Бабинім Торжку. Курява, збита кінськими копитами і людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас і шалена музика.

Хазяїн вороного угорця поставив на кін три златника Володимира. Запала тиша.

І тоді дядько Півень потяг за вузду печенізького жеребця. І малий на ньому верхи.

- Дядьку, що ти робиш? - Зашепотів хлопчик, не здогадуючись зістрибнути на землю. - Постав шаблю! Постав шаблю!!! - Шепотів йому згори хлопчик.

- Цить! Чим зітну голови татям? - Процідив крізь стиснуті зуби.

Притяг коня під самий палац, де на галереї сидів князь із родичами і старшою дружиною.

Півникові з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впівоберта до якогось літнього воїна.

Ось він повернув суворе худе лице і, звівши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. І на якусь мить наче здивувався і ледь всміхнувся. Ще мить, і знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушності. Тільки очі пильно і зацікавлено стежили за низькою поставою дядька Півня.

Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову і голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден він вважати самого полового заставою?

Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Півня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях і спухлій брові дядька.

- А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печеніга та йди по гриби!

- Я на твоєму вороному поїду по опеньки! - злостиво просичав дядько,

- Як так, то зводимо!

Дядько скинув Півника на землю і зразу ж щосили скрикнув і протяг жеребця палицею.

Воїн оперіщив свого жеребця нагаєм.

За мить жеребці важко зітнулись грудьми, заіржали, розвіяли вихорами свої гриви і товкли, гризли, копали один одного.

Ось вороний відскочив від полового і побіг по колу межи розставленими возами.

Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити передніми.

Воїн навперейми вороному. Та, збитий з ніг власним конем, шкереберть полетів під воза.

Дядько Півень хотів перейняти свого обісілого печеніга, та й собі опинився на землі.

- Біда! Помагайте, люди добрі! - Заволав дядько Півень,

І йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку відігнали печеніга від вороного, а потім і спутали коней.

Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Півника, хоча Півник аж трусився від пережитого страху.

Бо він не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кілька разів скажені тварюки вдарялись об мур поруч малого, тільки дивом не розтовкли його на мокре.

Бо кінь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Півневі, тільки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.

- Князю, вітаю тебе і зичу здравія многая літа!… Мене звати Півнем і родом я з Нижньої Рудниці. А ім’я моє Павло.

- Звідки в тебе цей огир? - спитав старий із золотою гривною на шиї.

- І його, і його господаря я захопив на Росі. Печеніга віддав княжим людям, а огиря взяв собі.

- То це, значить, ти полонив печенізького витязя? - подав голос великий князь.

- Так, мій князю! Я його тупою стрілою із дуба зсадив.

- Молодець!… Іване, - кивнув головою назад великий князь. - Дай йому ногату за печеніга, за витязя! - А тоді обернувся до воїна із золотою гривною. - І з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвідавши досконало, не поспішав, чи треба нагороджувати воїв срібною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчіться господарювати! А ти, молодцю, старайся! - Великий князь махнув рукою, відпускаючи дядька Півня.

- Князю! Я дуже хочу тобі служити!

- Ти хіба не служиш?

- Я привів урок людей робити. До городніх робіт.

- Скінчиш урок - відпускай людей і на Берестове до конярень!

- Дякую, князю, дякую, князю! - І, кланяючись низько, відступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя…

Дядько Півень підхопив під вузду огиря і повів, повів швидко на Поділ.

Там у тісній золотарській майстерні йому пробили дірочки в золотнику і в ногаті.

Просто тут, у майстерні, привісив до натільного хреста княжу ногату.

На розі біля найстаршої київської церкви святого Ілії він полишив малого на коні, накинувши повід на гостре пакілля чийогось тину,

Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, і призивно протяг до небожа правицю.

- Іди і подивись, як наш золотник сяє на іконі самого святого Іллі!

Споглядаючи велику ікону з великим багряним сонцем, до якого на червоній колісниці мчав володар грому Ілія, малий так і не второпав, де висить дарований церкві золотник. Бо весь низ ікони було обвішано дорогим намистом та золотими та срібними монетами, карбованими у всіх краях і язиках…

- Бачив?! - піднісши вгору правицю, завзято виголосив Півень. - То ж бо й воно!

І так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.

- Куди ми?

- Тьху на тебе! Наврочиш мені все діло своїми «кудиками»! - злостився Півень на малого.

Десь неподалік вдарили в бубон і засвистіли кугички. Опинились просто в широко розчиненій брамі заїзду. Під стіною заїзду з’юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долоні.

- Дядьку, можна я подивлюсь?

- Іди та не барись! Бо мені…, - не доказав дядько.

Малий і не озирнувся туди, куди дивився дядько Півень. Хлопчина з великою напругою продерся крізь тісне коло людей і ледь не викотився на майданчик, де відбувалося дійство.

Дівка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а літній здоровань похмуро товк билом у бубон і щосили тупав ногою.

Під голосну музику танцювало двоє - коза та хлопчик. Тільки коза підстрибувала на задніх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.

«От би мені так із Ходою навчитись!», - із заздрістю подумав хлопчик.

І тут його штовхнули, і він, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.

- Ану не шарпайся! - Долинув згори знайомий дівочий голос.

Півник задер обличчя - над ним височіла дебела перевізникова донька. А її прихопив правицею нічний гонець. А лівицею він обхопив служницю. Так, служницю городника. І всі троє підпилі.

«Невже вона така п’яна, що не пізнала мене?», - з тривогою подумав хлопчина. І став прислухатись до того, що шепотів гонець дівкам.

Тільки зрозумів, що щось сороміцьке. Вони йому нічого не відповідали, хихикали та попискували, коли він засильно лапав їх.

«У городі все не так, як у нас!», - вирішив Півник і хотів знов дивитись на чудасію, як почув той голос, який купальської ночі керував татями.

Малий вивернувся, щоб бачити того…

- Чуєш, Волосе! - шепотів у потилицю княжому гонцеві ставний чорновидий молодик. - Дурник у заїзді із своїм стрибунцем…

- На те він і дурник, щоб сюди припертися із стрибунцем, - не обертаючись, відповів гонець, ще міцніше торсаючи дівок.

- Тю на тебе, ребра зламаєш! - засичала служниця.

- То йди до Гречина, може, ти йому миліша за коняку! - прошепотів гонець, торкаючись пухнатими вусами палаючого дівочого вуха.

Дівка приснула, але не відповіла.

- Скажи Зоряні, нехай почастує…, - шепотів чорновидий.

- Не тре, - вперше обернувся гонець. - Стрибунець примітний. Сьогодні взяв йому три сонечка на Бабинім! Поведеш крізь браму - примітять зразу. Сам нехай виведе…

- Довго чекати… А гості скоро підуть до… Хто тоді візьме?… Не перефарбуєш…

- Поговоримо ввечері, там, де завжди. А зараз - згинь!

І дійсно, Гречин за мить наче крізь землю провалився, хоча ось тут стояв.

Дядько Півень вхопив за комір небожа.

- Оце так недовго?!

- Дядьку! Тут така таємниця! Я тобі скажу!…

- Т-с-с-с! Що тут у нього із суглобами? - голосно проказав дядько і присів до жеребцевих копит. - Говори пошепки.

- Дядьку! Тільки-но був отой! Вони із княжим гонцем зговорювались проти тебе… -

- Звідки знаєш, що про мене?

- Вони золотники сонечками називали, а жеребця - стрибунцем. І хотів Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто підпоїла…

- У-у! - захрипів Півень і аж зблід. - Ти… лишайся при… коневі… Я піду меду вип’ю та подумаю.

Тільки дядько зник у дверях заїзду, він видерся на коня, і йому тепер через голови глядачів було добре видно лицедіїв.

Хлопчик стояв у розмальованої дівки на плечах і жонглював трьома редьками, а дівка трьома захалявниками. Нищівні леза миготіли в повітрі і зблискували на сонці сліпучими спалахами.

Ось хлопчина впустив одну редьку, і вона в повітрі накололась на вістря ножа. За тим друга і третя.

Всі загукали, заплескали.

Хлопчик скочив на землю і, втираючи рясний піт із засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачів.

Поки одні щось подавали, інші тим часом швиденько відступали, ніби й не вони тільки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.

Півник теж не став розсиджуватись на коні, а скочив на землю.

Натовп розпорошився, і під стіною на колоді лишився сидіти хлопчик-лицедій поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її відштовхував.

- Ти звідки? - спитав Півника, надкусуючи пишний калач.

- Звідтіля! - махнув Півник на Верхнє Місто.

- Не бреши, ти не киянин!

- Та хіба я брешу? Я з Нижньої Рудниці. Ми до граду прийшли на княжий урок.

- То ви княжі холопи?

- Ні. Дядько боржник боярина Судомира. А всі ми вільні ратаї. То він один такий…

- А кінь не ваший? Боярський? - спитав малий лицедій, відломлюючи шмат калача і подаючи Півникові.

- Дякую красно! То дядько печеніга полонив на Росі, а огиря забрав собі. Він сьогодні на Бабинім Торжку виграв три володимирових златники! - похвалився Півник, заковтуючи смачний калач.

- Дивіться, щоб таті його не звели!

- Чого мають звести?

- Бо де хороші коні, зразу ж там Гречин з’являється. А сьогодні ось тут вигулькнув. Сам бачив.

- Який він із себе, той Гречин? - схитрував Півник.

- Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дівки просто сохнуть. А йому тільки коні. Він їх міняє, продає. Кажуть, що він всяку татьбу на коней направляє. Але поки що його ніхто не зловив. Спритний, гадюка…

- А він справді Гречин? Чи так назвали, бо він на гречина схожий? - спитав Півник.

- Бо він байстрюк, - малий лицедій відштовхнув козу від торби і, озирнувшись, наблизив лице до Півника. - І кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.

- Якого Анастаса? - так само тихо спитав Півник.

- Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привіз і поставив головним при Десятинній церкві. А хто головний у Десятинній - той головний над усіма. Той Анастас був найбагатший на Русі. Із золотих мисок їв і з кришталевих келихів мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потім ляхи добули Київ, а Ярослав утік до Новгорода. Тоді зразу той Анастас перекинувся до короля ляхів Болеслава і його зятя, окаянного Святополка. Потім кияни і проста чадь по всій Русі піднялись проти ляхів. Стало їм непереливки, Вони похапали великий-превеликий полон і всякого добра нашого і чкурнули у свої землі. І хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж із ними дременув. Сам чув - люди старші говорили, що й Гречин із ляхами побіг, а потім повернувся. Княжі слуги його мордували, щоб вивідати в нього про Анастаса. Та він затявся на своєму, що нічого про Анастаса не знає, і ніби Анастас йому навіть не батько. Ніби його батько - то слуга Анастаса…

- І звідки ти все знаєш?!

- Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть!

- Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?

- Що порося? От кота важко навчити. У мене є кіт. Муркіт. На гуслях грає! Бере отако пазурами і струни щипле! Ото штука!

- А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?

- Можна… Тільки що ти мені даси?

- Ножа! - і Півник висмикнув лезо із піхов.

- Давай ножа і завтра приходь

- Е, ні! Спочатку навчи.

- Ну, тоді приходь завтра зранку, тільки не годуй від ночі і тримай на прив’язі. Ми отамо живемо, за тим пакіллям. усім родом… Тебе як звати?

- Півником! А тебе?

- Лютом мене звати… Дивись, дивись! - зашепотів маленький лицедій. - Гречин пішов на Оболонь до конярів. Вони там вночі збираються - в кості грають, вино-мед п’ють. До них туди і чужі жінки бігають на гульбища…

По соснових болонках хідника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лівому плечі. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечі.

Десь на сусідній вулиці наче срібний дзвін бамкав до вечірньої служби.

- У них, знаєш, найбільший дзвін на Подолі. Завбільшки із цебро! - пояснив Лют.

Тут виступив із дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дівка щось несла у фартушині.

Лют підморгнув Півникові і, схопивши важку торбу на плече, а козу за повідець, поспішив за дорослими. А в заїзді все тнула весела музика. Небавом і дядько Півень з’явився у дверях. Зразу коня за вузду, і швидко потяг із двору

Хрестячись після кожного перебору дзвонів, просто біг до Верхнього Міста.

Малий, озираючись на всі боки, загикуючись від хвилювання, виклав усі новини, і навіть про кота, що на гуслях грає.

Дядько спинився за зворотом, під урвищем, і наказав повторити все. Потім ще раз.

Нічого не відказав і знов потяг коня нагору. Вже перед ворітьми відв’язав капшук і видобув другий золотник,

- Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника і скажи: «Найми, господине, робітника на заміну моєму дядьку Півню».

- Та за нього можна дюжину найняти!… Я рахував!…

- Не перебивай! Тобі б тільки все рахувати та міряти. Сам ти забери своє порося та Реп’яха, та йди на Поділ до хазяїна берлини…

- Тої, що сіла на мілину?

- Ага! Слухай уважно - попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нічого не кажи. А йому поясни так: дядько кудись подався, а боярські люди хотять тебе продати в неволю…

- Хіба таке може бути?! - затремтів хлопчик.

- Все може бути. Підлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись із ним на лодії до Іскоростеня. Там на ярмарку питай людей із нашого краю. Когось обов’язково знайдеш. Ось тобі три ногати. Тільки не марнуй гроші! Чуєш?!! Поспішай! Чуєш?!!

- А ти? Я з тобою! Я допоможу!…

- Зараз головосік буде! А до того я слід гнатиму. Це тобі не під силу. Заважатимеш… Іди з Богом!…

Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бігцем назад на Поділ.

Півник усе зробив, як наказав дядько: огиря лишив у городника і віддав золотого на робітника, а Ходу і Реп’яха забрав із робочого подвір’я.

Геть під ніч дістався Півник на Поділ і наскочив на довгий хід. Було їх може з дюжину, скоморохів. Жінок, дівчат, хлопців і чоловіків. Навіть дід старий з гуслями дибав. Вели козу і ведмедя. Попереду з ліхтарем глиняним - здоровий молодик. У кінці ходу виступав кароокий Лют. І теж ніс ліхтар на довгім дерев’янім держаку.

- Гей, Півнику! - першим примітив знайомого малий скоморох. - Йдемо забавляти гостей-купців до іллінського заїзду. Ходімо!

- А старші що?

- Нічого! Пішли! Я тебе запрошую!

Та все ж перебіг наперед і спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв - нехай іде.

Півник, притримуючи на повідцях невгамовного Ходу та похмурого Реп’яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подільськими вулицями.

Цілу ніч вони пробули у найбагатшім заїзді подільськім, біля Іллінської церкви.

Півник нічого сам не робив, і звірі його нічого не робили, а проте йому вдалося пригоститись і горіхами, і фігами, і калачами, і коржами… І ще чого тільки не покуштував із пундиків хлопчина!

А скільки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохів - той перший силач, що з ліхтарем був, і старезний дідусь-гусляр. Молодому для вправи натягли міцну линву між горищем комори та конюшні. І він пройшов по линві туди й назад.

А дід співав під гуслі про походи Ігоря на греків, про смерть віщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенігів і визволив киян.

А коли всі стомлені нічною веремією вертались на світанку додому, то Півник не йшов, а, здавалось, танцював, і радість і бадьорість тримали його в силі.

І так йому хотілося стати вправним і сміливим скоморохом, що може по линві ходити і мечами жонглювати, і хотілося побачити Царгород золотий, і хотілося чужі мови знати, як славний київський отрок.

Він зовсім не бачив, які стомлені, підупалі духом лицедії. Він чув, що вони говорять, і зовсім не брав собі в голову, що господар пожадливий, і що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвічі менше, ніж було обіцяно.

Півник мовчав, а душа його співала від радості. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свідчив, що життя веселе та щедре. А ведмідь, що поруч тріскотів пазурями по хіднику, стверджував ніби воно до всього ще й казкове!

Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та піл і спали до полудня.

Крім старого гусляра, Півника та його звірят, що шастали подвір’ям і все обнюхували, досліджували.

Побачивши, що Півник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтані, розладнані гуслі собі на коліна, а Півника поставив при справних. І сказав вдаряти по струнах. А сам під ті звуки підстроював розладнані. Ударить кілька разів по своїх гуслях старий, прислухається, а тоді просить малого Півника повторити те ж саме на добрих гуслях. І нічого, до ладу виходило.

Так вони чимало часу на гуслі витратили, поки старий сказав:

- З тебе добрий помічник. Пішли, пообідаємо, ми добре попрацювали.

Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют і канатоходець, і зразу ж до столу.

Канатоходець, він ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому.

- Ти, діду, так гостей частуєш, ніби ти отаман. Хто знає, який заробіток буде завтра на базарі.

Півникові від сорому, що про нього таке виговорюють старій людині, та ще за столом, шмат застряг у горлі.

- Коли я помру - хто вам усім гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярів? Хто в таке кодло піде? Гуслярі хороші не люблять сріблом ділитись.

- То ти його збираєшся вчити? Скільки років ти сам вчився? Скільки років витратив?

- Оце вже не твоє свиняче діло! Мене не було кому вчити. А його - я вчитиму!

Півникові аж серце закалатало від радості, що такий гусляр сам його обрав для навчання.

Після цієї короткої сутички за столом на Півника вже ніхто не звертав уваги, не зиркав, що він на дурнячка у них хліб їсть.

А коли Лют пробудився, то його зразу Півник попрохав, щоб він кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.

- Ну й забувака ти! Я ж тобі вже казав, що він жив у нас, а потім пішов на Житній базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зі всього Подола збігаються.

Півник сперечатись не став, але зрозумів - Лют бреше йому і не мигне.

З того дня сивобородий старець, може, по півдня навчав Півника. Сідали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.

Коли старезний гусляр бачив, що Півник стомився, він говорив:

- Щось у мене пальці зомліли… Що то значить старість. Піди, Півнику, піди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Він хоч брехун великий і хвалько, але ножа кидає добре… Я, коли із Святославом ходив, дуже мене ніж виручав. Якось на мене печеніг з булавою напав, а я метнув ножа - точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!…

Старий піднімав над дзвінкими струнами вузлуваті тремтячі пальці.

- Йди, йди Півнику! Ніж - зброя найперша! Без ножа чоловік ніщо! Хто б він не був - чи смерд, чи городянин, чи боярин! Ніж тебе порятує скрізь і завжди - і вночі, і вдень, і за столом, і в ліжку…

- А я ножа пообіцяв Люту, якщо він навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?…

- Не переймайся. Якщо ти ножа свого віддаси Люту, я тобі свого подарую. Він із далекої агарянської землі.

І білоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою і широким лезом. Зачепив товстим нігтем блакитне лезо, і почувся звук дзвінкий і чистий, наче срібний.

Гусляр дотримав слова і віддав Півникові ножа саме тоді, коли всі лаяли Півника і кепкували з нього.

Тільки гусляр-дідусь сміявся.

- Та чи ви показились - з-за чужого срібла перейматись. Може то його господь бог випробовував?… Давай, дитино, гуслі настроїмо, якщо пальці не болять.

- Та ні, вже не болять, - озвався Півник, а думкою до тієї суботи повернувся. У п’ятницю вони ходили на Подільське торжище. Грали, гроші заробляли. Тут щоп’ятниці був ярмарок. Повертались опівночі. Після спекотного дня задуха була страшенна, і старий гусляр просто умлівав від болю в серці. Спадаючим голосом благав господа дати йому побачити схід сонця. До подвір’я його тягли під руки, бо ноги вже не тримали старого.

І саме тоді завили вітровії над Верхнім Містом, засвітились незліченні зміїсті спалахи. Земля й повітря здригнулись від громовиверження.

Обернувшись до старого, Півник побачив при блакитному сполоху - старий оживає! Дихання його вирівнялося і він починав зводитись на лікті.

Хлопчик зрадів і, незважаючи на страшний гуркіт грому і сліпучі блискавки, примостився на лаві і миттю заснув.

Потім наче на світанні хтось підійшов і збудив його від липучого сну. Єдине, що він міг ствердити потім - одяг у того, когось, був наче золотавий.

Півник протер очі. Двері відхилені. І крізь двері, і крізь вікно вливалося холодне вологе повітря.

Ще раз протер очі. Біля лавки ніхто не стояв - всіх поборкав нестримний сон…

Потім він ніколи так і не зміг усвідомити, чому саме він пішов нагору до Десятинної, а не до Іллінської церкви, наприклад. Знав, що треба чимскорше помолитись, щоб видіння - коли воно добре - поскоріше збулось, а як погане - щоб не збулось.

Та двері храму зачинені. Занадто рано.

Тільки на мокрі, мармурові плити виповзли каліки. Знов, як і тоді, першого разу. Півника охопив розпач і жах при спогляданні людської біди. Не зміг більше стояти на видноті і кинувся тікати від храму. Побіг крізь браму, бо вже у Верхнє Місто заповзали валки з вантажами.

Спочатку Півника потягло до їхньої істобки. І знов, коли здаля побачив скоцюрбленого Тальця, що запрягав коней, його охопив сором, наче це він полишив холопів у біді, а сам по-зрадницькому втік.

Від такого почуття він зовсім знітився, і вирішив повернути до міста.

Нараз подивився праворуч, де на схилі гори стояв велетенський дуб. Та що це?! Дуба немає.

Тобто половина дубового стовбура стирчала вгору, сяючи розламаною деревиною, наче жовтий риб’ячий зуб, і тільки вгорі відходила на бік могутня крива гілка зелена. А вся крона, і друга половина, більша, лежала внизу за багато саженів від пня.

При основі уцілілої гілки з розщепів деревини наче визирав зелений горщик.

Не роздумуючи, Півник помчав по мокрій траві, що холодом обпікала ноги.

Обережно, щоб не поранитись об гострі пласти деревини, що стирчали лезами ножів, поліз він угору.

Дряпався вгору поволі-волі.

Ось і гілка. А в її основі тепер розкрилось дупло старе, і від нього стирчали на всі боки велетенські скалки деревини.

Зелений горщик був цілісінький.

Півнику здалося, що він не дочекається, поки дістанеться до землі і там вже розкриє горщик.

Тому він не став злазити, а отут, на рипучій гілці, відколупав ножем просмолену затичку.

В обличчя йому бризнуло сонце, відбите від білих і жовтих кружалець монет, заіскрилось вогняним полиском камінного намиста, засяяло на маленькій блакитній оздобі, по якій розпустило свої вибагливі віття-візерунки Дерево Життя.

- Ось чого до мене приходив…, - уголос промовив Півник, та не скінчив, бо не знав, як те видіння назвати. - І не сказав мені, - зашепотів хлопчик, розглядаючи самоцвіти і блакитну підвіску із золотим Деревом, - що мені з цим усим робити?… Ой, а я дурний! - майже прокричав Півник. - Та це ж подарунок ковалевій доньці!

Тут він на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвін. «До заутрені кличуть!»

Бовкали дзвони і в ближніх церквах.

Не гаячи часу, Півник по частинах видлубав монети із глечика і опустив за пазуху. Важким холодом вони вкололи шкіру живота та грудей.

Глечик, намисто і блакитну підвіску він поклав на дно розколотого дупла.

Йому так хотілося роздивитись усі монети.

Але треба поспішати! Півник просто біг до Десятинної. Треба справедливо роздати все калікам убогим.

Тільки хто воно приходив напереденні?

Той бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось із лісових богів? Але яка турбота лісовим богам до понівечених, упосліджених, покинутих усіма калік? Ні, певно, що це таки був дядьків бог. І це він виказав Півнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жодній монеті немає знаку хреста, знаку нових богів. А може, Півник просто не роздивився.

Малий не втримався і видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, і на ньому зблисли риски і позначки, наче шашелеві ходи на старій дошці.

У роті у Півника пересохло, серце калатало, а у вухах всі бадьорі звуки суботнього ранку піднеслись до такої сили, що здавалось, навколо вчорашня буря гримить.

Сталося так, що коли Півник витяг першу монету і подав найближчому жебракові, крізь розчинені врата храму вибухло врочисте «Алілуйя, алілуйя, алілуйя!» - радісне, врочисте і нестримне.

Ця мить поєднала і сонячні промені, і ангельські голоси хору, і радість від здатності дарувати, дарувати іншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зігрів, освітив, заполонив усе єство хлопчика.

Він наче не йшов, а наче плив над мармуровим хідником. Ось він підлітає, підпливає до наступного каліки, подає йому блискуче кружальце.

Каліки тягли до нього розкриті долоні. Та ось він побачив, що вже вони тягнуть до нього скрючені, мов пазурі звірині, пальці, хапають його за холоші, за поділ сорочки, за пояс. Ось він зависає в повітрі. А вони його тягнуть униз і униз, і щось обривається, і він летить униз, униз до розчепірених безжальних пазурів.

Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах іскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою…

Півник плив, то в гарячих, то в холодних струменях і розумів, що спить. Ось йому стало видно - до його лави підходить той хтось у золотавім одязі променистім і протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, - сів на лаві. Розкліпив повіки - над ним у світлій рясі, залитій золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустріли першого разу.

Півник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де він опинився… Та гострий біль пронизав йому шию.

- Ой! - не втримався хлопчик.

- Потерпи. Ще довго болітиме. А знаходишся ти в моїй келії. При храмі Богородщі. Мене ти впізнаєш?

- Впізнаю. Ти попин. Ти стерлядь із Подолу тягнув.

- Все так. Тільки годиться мене звати - отець. Отець Онуфрій.

Півник подумав: «Та який ти мені отець? Ти просто попин».

- Їсти хочеш?

- Хочу.

- Треба відповісти: «Так, мій отче!» - Півник здивовано вирячив на нього очі, але, добре усвідомлюючи, що він у владі цього попина, тобто «отця», вирішив за ліпше підкоритись.

- Так, мій отче!

- От і добре! Сідай до столу.

На столі поруч із накритим гарячим горщиком пишний буханець хліба-загреби, дві дерев’яні ложи, ніж і на дерев’яній таці біла редька молода, молода цибуля з пір’ям і часник. І ще стояв на столі берестяний коробок із суницями.

- Ти, сподіваюсь, хрещений у православну віру?

- Авжеж! - бадьоро відповів Півник і, згадавши, додав. - Так, мій отче!

- Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: «Отче наш, іже єси на небеси… Да святиться ім’я Твоє, да приідеть Царствіє Твоє…»

Півнику було радісно повторювати незвичні і врочисті олова. І хлопчик їх просто виспівував за чорнобородим попином…

По молитві, проказавши: «Господи, благослови!», попин насипав собі і хлопчикові в миски осетрової юшки, відломив по щедрому шмату хліба. Юшка з головизни була така смачна, духовита і гаряча, що Півник не міг себе стримати і голосно сьорбав, обсмоктував хрящі та плямкав губами. І на стіл крапав з ложки… Попин зауважень не робив, лише стиха посміхався у свою розкішну бороду.

Після обіду попин почав Півника випитувати все-все про його дядька і про нього самого. Про всі біди Півник переповів. Лише змовчав, що живе у скоморохів на Подолі. Що попини люто ненавидять скоморохів та лицедіїв, і волохів, і чарівників, добре знав.

- То ти кажеш, твій дядько ревний християнин і весь час на службу ходив, свічки ставив, на церкву жертвував?

- Так, мій отче!

- Ну, тоді помолимося разом за його безпеку. Повторюй:

«Скоро предварі, прежді даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам, Христе Боже Наш, погубі хрестом Твоїм, борющие нас…»

- Тепер ти можеш іти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай - ти впав у гріх гордині. Бо ти вирішив обласкати тих, кого Бог позначив убогістю… То ангел тебе випробовував. Він тебе привів на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зі сріблом та злотом до храму і збагатити його скарбницю, щоб на ті монети святі отці прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаяніє жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумінню. І вийшло - спокусив убогих та ницих!… А спокусити жебраків - великий гріх! Зрозумів, мій сину?…

Півник тоді нічого не зрозумів. Йому тільки нестерпно хотілося до скоморохів, до веселого Ходи і похмурого Реп’яха. І він подивився в очі чорного попина.

- Так, мій отче! Іншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як із ним чинити… або… або зразу віддам до храму…

І раптом, сам навіть не знаючи, чому, спитав:

- А чого ви всі, попини - чорні? Ви всі греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?

- У мене батько був гречин. Його з іншими отцями до Києва привіз у вірі людей наставляти сам Володимир… А мати моя - із цих земель.

- Так ти, як і Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як і в тебе, батько попин,… тобто святий отець, - виправився миттю Півник.

- Мій батько був чоловік учений і благородний. І з моєю матір’ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвіса, про якого ти сказав, зачатий у блуді і рабстві, і вихований у мерзоті. Бо хто його батько - чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає і сама його матір! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Гріховодник і содоміст, зрадник і злодій! Підла, підла личина! Коли цей смрадний пес був тут, він мене утискав і не давав служити Богу і людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, греків, немає довіри… І знов я змушений…

Далі він не став говорити, гнівно насупився. Потім перехрестився і замирено сказав:

- Господи! Вибач мені мою гнівливість та злослів’я. Дитино моя, іди з богом!

Повертався на Поділ без капшука із ногатами і без мисливського ножа при поясі.

За день він сходив подивитись, що сталося із рештками велетенського дуба.

Дуба не було. Не було ні гілля; ні пенька навіть. Тільки на крутім зеленім схилі жовтіла заглибина. Навіть коріння викорчували.


Загрузка...