Відпливали ще й не о півнях. Тільки-тільки починало сіріти в легкім тумані. Туман слався над затокою, човнами, рибальськими куренями. Над хвилями туману вгору здіймалась чорна стіна до самого вершка зоряної небесної бані. Та стіна - то кручі-гори, на яких стояло княже село Берестове, замок і в ньому палац. Тихий шепіт чужої мови. Притишене шкрябання черевиків по глинистій стежці.
Небагато звуків. Та відчувалось, що людей згуртувалось чимало.
Півник тримався за дядькову сорочку. Але дядько зашепотів: «Стій! Я зараз!» І кудись зник у темряву. І зразу почулось важке шерхотіння по піску. Напружене дихання багатьох людей. Важкі напружені кроки по берегу.
Враз із темряви на Півника виплила здоровенна будова лодії. Її щосили пхали воїни-варяги.
Малий від несподіванки закляк! Ще мить - і його б розчавило.
Та велетенська рука вхопила хлопчика за сорочку і затисла під пахвою. А варяги вже перейшли на біг. Дрібно тупотіли ноги по глинистому схилу.
У мить, коли лодія врізала високим лебединим носом у снуле плесо, рука вивільнила Півника і пожбурнула до човна. Він гепнувся на м’які торби. Звівся навкарачки і відчув гострий пташиний запах. Це були клітки з птахами.
Малий переліз через всі припаси до кліток. І вже весь час був при птахах. Княжий соколятник-помитчик опікувався соколами. Ну а Півник доглядав курчат у кількох клітках. Поїв, годував, вичищав клітки. А човен плив униз Дніпром і вдень, і вночі.
Таємний і обережний похід невеликої варязької залоги на бойовій лодії-дракарі. Ні яскравих, жовтих із чорним, і червоних з білим, щитів на бортах. Ні смугастого червоно-білого вітрила з княжою тамгою - златошитним ререгом. Щити, панцирі, шоломи, мечі та луки поруч на лавах. Щоб ні миті не гаяти при небезпеці.
І на вершку щогли не віявся довгий вузький прапор-хобот. Вітрило ж підняли на реї якесь темне, сіро-синє. Так що здалеку і не второпаєш, що воно: чи яка копиця, чи купа кущів.
Півник добре всіх їх запам’ятав - варягів-молодців. Всі височенні, дебелі, біляві чи русяві. Він їх потім зустрічав, коли бував на княжім подвір’ї в Берестові. Тут стояла половина варязької дружини. Друга частина варягів проживала у Верхнім Місті в княжих домах.
І варяги пам’ятали Півника, впізнавали й через роки, коли вже він на парубка підбився. Та заприязнював він лише з тим велетнем, що кинув його до човна. Він був найбільший тілом та найстарший віком. Чи волосся в нього сиве від років, чи така масть від роду, Півник не міг второпати. А от очі Варяг мав просто білі. Наче все око біле. І тільки чорна крапочка зіниці. Подібних очей більше ніколи і ні в кого хлопчик не бачив. А ще зауважив - коли дорослі, чи варяги, чи наші, розмовляли з Варягом, то дивились кудись убік. Тільки не в очі Варягу. Дядько Півень одного разу спробував дивитись Варягові просто в очі. Та за якийсь час кілька разів струсонув головою, ніби щось відганяючи, дрібно-дрібно закліпав повіками і вже далі дивився кудись на плече Варягові.
А Півник, коли розмовляв з Варягом, то заглядав йому в очі. Варяг помітив таку увагу до своїх очей. Але нічого не промовив. Тільки звів у подиві білі брови.
Соколятник-помитчик прошепотів, коли малий подавав йому курча - сніданок для кречета:
- Що ти йому в зеньки впірився?!! Він чаклун! Може поглядом всю твою силу випити! Стережись його і не лізь до нього!…
Та від гострої застороги Півникові стало ще цікавіше спостерігати за Варягом.
По-перше, Варяг весь час був у шкіряній шапці. Ну точнісінько такій, як оті клепані варязькі шоломи.
По-друге, він весь час сидів у затінку, сховавшись під полотняним запиналом. Виходив із затінку вранці, коли сонце тільки підіймалось і пестило теплими променями обличчя і руки. І в надвечір’я покидав свій захисток біля щогли. Проходив по всьому човну по обох бортах. Прислухався до рипіння кочетів, до плину струменів Дніпрових за тонкими дубовими дошками, постукував кістяшками пальців по шпангоутах, зазирав під мостини, прикладав долоні до линв-вантів і линв-штагів.
Як тільки сонце торкалось обрію, Варяг обережно-обережно витягав із ладунка рожево-молочний, ніби молозиво, камінь. Підносив камінь до правого ока, до лівого. Наставляв його на сонце. Потім дивився крізь камінь на схід. А за тим закидав голову і дивився у самий вершок небесної бані. А тоді кликав Півня і ставив його до стернового весла. Сідав поруч на беседку і керував діями Півня.
Коли зовсім ставало сутінно, Варяг сам ставав до кермового весла. Та Півня не відпускав, а казав дивитись і вчитись. Півник теж був при них. Соколятник-помитчик невдоволено хитав головою і шепотів: «Злигалися закупи-очкурі з відьмаком! Ой, не буде з цього доброго діла».
А веслярі-воїни невпинно гребли, то схиляючись, то розгинаючись, наче пов’язані однією шворкою.
І так і вдень, і вночі. Одні веслують, другі чи сплять, чи просто лежать на лахах поверх мостин. Вдень, коли вилітали на всіх веслах посередині Дніпрового плеса, їх звеселяв Півник. Мов куниця видирався вгору по вантах на вершок щогли. Вмощувався на рею і, тримаючись за штаги, співав веслярам пісні. І ті, що чув від когось, і ті, що сам складав. Спускався на штагах униз головою, обхопивши ногами товстенну линву. Просто летів униз, аж долоні собі обпікаючи об канати.
Дядько Півень жартома давав йому по шиї і, сміючись, говорив:
- Ну й брехунчик! Ну скоморох, та й годі! І де ти так швидко цих пісень навчився? У своїх друзяк-скоморохів?…
В один день Варяг взявся за цікаву справу. Сів при вході в намет під щоглою, поклав собі на коліна коротку липову дошку. З дошки стирчали дві широкі шкіряні петлі. Поруч на лаві в козубі в нього чого тільки не було -дощечки, полянічки, різаки, тесла великі і малі, сверло, дротини і ще й брусок золотавого зернистого каменю.
Варяг закасав рукава рудої вовняної сорочки. Малий аж крикнув - від зап’ястя до ліктя і далі вся шкіра Варяга була в густім плетеві синьо-зелених візерунків.
Хоч як вправно, злагоджено не гребли варяги, проте човен добре похитувало. Та Варягові це було байдуже. Він спокійно обстругував коротким різаком шматок твердого грушевого окоренка. Бо руки його міцно тримались в петлях на дошці. І нікуди не ковзались і не сприскували з колін.
- Що ти робиш, мій господине?
Варяг повів білими очима на хлопчика і впірив у нього чорні крапки зіниць.
- Тобі сарацинів самостріл.
- Мені? - ще більше здивувався Півник.
- Тобі. Ти будеш стрілець ворони.
- Для чого мені ворони?
- Соколи їсти ворони.
- Слухай, господине! Є ще скільки курчат.
- Треба переміни соколи. Одна їжа всякий день - то сокіл хворий!
Так як говорив повільно, так і різав і довбав дерево Варяг. І дивно було, що не дивлячись на таку неквапність, робота у Варяга просувалась навдивовиж швидко!
Коли вже малий добре запізнався із Варягом, він не побоявся спитати:
- Слухай, мій господине. Чому роботу ти робиш поволі, а все виходить дуже швидко?… Я б так поволі не зміг…
- Тому, що я роблю перше тут, - Варяг тицьнув себе пальцем у тім’я, - без рук. А другий раз все робить рука. А голова просто пильнує рука…
І Півник це собі добре затямив. І потім, перш, ніж братись до якогось діла, намагався уявити собі, як то він буде вести справу від початку до кінця.
А самостріл Півникові Варяг спорядив за один день. Вранці взявся - при заході сонця викінчив. У двох стулках ложа видовбав кругле гніздечко. Вставив туди дерев’яну кулю - «горіх». На горіхові вирізав дві зарубини. Одна для тятиви, друга зарубина для сталевої пружини. З’єднав стулки ложа і закріпив їх дерев’яними цвяхами. До передка ложа приладнав петлю шкіряну. В отвір свердлений заштовхав короткий лучок. Та найголовніше - на верху ложа закріпив коротку трубку з якогось дивного очерета. Товстенного та міцного, наче волов'ячий ріг. Поманив хлопця пальцем.
- Це самостріл сарацинів. Хитра штука сарацинів. Їх землі - дуже бідні деревами. Вони арбалет роблять стріляти і стріли, і сухі глиняні кульки!
Варяг натяг тятиву самостріла і вклав коротеньку стрілку (не довше його великого пальця). Підняв до очей і натис на кінець пружини. Клацнув “горіх”, і стрілка із чмоканням занурилась у щоглу. Хлопчик метнувся до щогли та не зміг видерти стрілку із деревини. Півник повернувся до Варяга і попросив дати і йому стрілку.
- Спочати напнути тятива, тоді класти стрілку чи глиняну кульку.
Малий затис стрілку в зубах, нахилився і поставив ногу в стремено. Обома руками вхопився за тятиву і щосили потяг угору. Йому здавалось, що в нього хребець трісне. Але напнув товстенну тятиву на зарубку «горіха».
Віддихався, підвів ложе до плеча, вгамував подих і натис на пружину. Дзень! «Болт» вп’явся впритул до Варягового «болта».
- Хто тебе вчив цілити ціль?
- Ніхто… Я сам… Я дивлюсь, як інші ціляться.
- Добре! Ще на «болт»! Клади болт у дірка.
І цього разу всадив болт впритул до першого. Дав Варяг третього «болта» Півникові. І коли й цього разу Півник поцілив поруч своїх «болтів», Варяг вперше за всі дні широко посміхнувся.
Наступного ранку, тільки сонце з туману вискочило, малий побачив зграю ворон. Роздзьобували якусь здоровенну снулу рибину. Малий схопився за самостріл. І, напружуючись з усіх сил, напнув тятиву. Не віддихавшись, звів самостріл. Та й почав цілитись. Але вершок «горіха» ніяк не суміщався. Та й залога, що взялася за весла після сну, ще не розпрацювалась. Тому й човен не йшов рівно. З-під своєї шкіряної шапки за всім уважно споглядав Варяг.
Малий ніяк не міг прицілитись, а човен ось-ось промине таку близьку відмілину.
Варяг щось сказав веслярам і обернувся до малого. Та малий на це не звернув уваги і не помітив, що гребці враз підняли весла і човен пішов рівно і безшумно.
Це й злякало ворон, і вони з криком знялись. Та пізно! Малий натис на скобу пружини. Ворона з розчепіреними крилами впала на тверду смугу піщаної ріні.
Малий відкинув самостріл і стрибнув через борт у воду. Варяг знов щось сказав і молоді воїни затабанили. Навколо лопатей весел забурулилась вода. Не дивлячись на одяг, малий швидко повернувся до човна з вороною в зубах. Йому подали весло. І по веслу він видряпався в човен.
Коли малий подав ще теплу ворону соколятнику, він тихцем перехрестив її і тільки тоді почав годувати соколів. За Півникову влучність і рішучість його ніхто не похвалив. Ніхто й не повернув голови, щоб подивитись, що він робить.
Веслярі знов взялись до роботи і здавалось хвиля перепочинку налагодила їхні дії. І далі вже човен йшов, наче стріла.
Що малий ні разу не схибив, то всі впевнились, що справді Варяг-чародій заговорив і самостріл і Півникову руку.
Малий думав, як і всі кияни, що всі варяги - німці. Та він підслухав, як одні з них розмовляли дивною мовою, наче нашою, тільки якоюсь перекрученою. Ці троє молодих варягів виглядали як і інші воїни - високі, дужі, русоволосі та синьоокі. Говорили вони, що Дід, так вони звали Варяга, уподобав собі малого за наступника. Тому і арбалет йому заговорив і руку зачаклував. Бо хіба ж може отой мізерний вишкрябок сам стріляти так несхибно. Жодного разу не схибив! Малий тоді і спитав Варяга:
- Скажі мені, мій господине, ти заговорив мою руку і самостріл?
- Де ти таке слухати? Хто тобі казати таке?
- Це оно оті красиві варяги гуторили. Я підслухав…
Варяг насупився, потер міцними довгими пальцями зморшкувате чоло:
- Ті три єсть поморяни… Не єсть німецького роду… Я не заговорив твоя рука… Я дав твоїй здібності виходити назовні.
- А які ти, мій господине, чарівні слова проказував, які дари духам давав?
- Не так, не так! - захитав головою Варяг. - Слів не казав, жертви не жрав богам… Я майстрував самостріл. Ти арбалет взяв стріляти. І всі побачити твоя здібна стрільба.
- Скажи мені, мій господине, благаю! У мене є ще якісь здібності? Ти ж знаєш! Ти чаклун!
- Хто сказав, що я єсть чародій? Кажи правду! - Варяг взяв Півника за плечі і пильно подивився в очі.
- Ну, отой соколятник. І ті молоді варяги. І ще одна прикмета - коли з тобою, мій господине, говорять, ніхто в очі не дивиться. Бо чаклунам не можна в очі дивитись - вони всю твою силу вип’ють… А ще в тебе, мій господине, є чарівний камінь і ти ним чаклуєш!…
- Молодець! Це є твої сили - дивитись і бачити! Але не треба слова про чари говорити… Зі словами чари пропасти. І не будуть тоді тобі удачі і всякі щастя…
Півник це затямив. І більше вони ніколи про чародійство не говорили. І чари не порушились!… Бо тільки чари могли врятувати їх у цій неймовірній подорожі в Золоті Обези!
Дива й чародійства почались з ними зразу ж після розмови про чаклунство. Не допливаючи до Порогів, вони завернули в одну з лівих Дніпрових приток. Вода протікала проти їхнього руху. І швидкість дуже зменшилась. Та не через супротивну течію, як з обережності. Щоб бува не пробити де дно об затоплені дерева. Та ще й доводилось спинятись час від часу і сходити на берег. Залазити на дерева та визирати - а чи немає де печенігів?
Знали, що печенігів побила пошесть і розпорошили сусіди. Та ніхто не міг сказати, чи всі вони щезли. Тому вої вдягли панцирі і кольчуги, насунули шоломи, підперезались мечами. А що найлегшим на човні був Півник, то він став головним дозорцем. Залазив на таке високе гілля, яке б і кота, здається, не витримало. Та і на лівому березі, і на правому крім табунів тарпанів, величезних зграй стрепетів та безлічі прудконогих сайгаків малий нічого не зауважував…
Зрештою річечка стала така вузька, що весла довелось покласти на мостини, а взятись за жердини і штовхати човна все вперед і вперед, до витоків річечки на північному сході.
І річечка скінчилась. А човен уперся обома бортами в піщані береги. Залога зразу ж розділилась на три. Одна вивантажувала все начиння на берег. Друга, на чолі з Варягом, споряджала п’ять осей міцними набірними колесами не нашої роботи. Дядько Півень спитав у Варяга:
- Щоглу складемо на човна?
- Ні, щогла стояти. Малий твій сидіти птахом на вершок і бути рух бан! Стежить небезпеку в степу!
Третя залога відійшла на переліт стріли і поклала стріли на тятиву. Ось з колесами, зрештою, було споряджено. І ось тоді почалось найголовніше дійство. На свист варяга всі кинулись до човна і потягли його на берег. Там, підставляючи бруси, підважуючи жердинами, тягнучи за линви, почали насаджувати човен на осі з колесами.
Порожній човен рипів, потріскував, на кожний дотик гудів, як велетенське барило. А що варяги були справді вправні моряки, хитруни та майстри блискавичного нападу, то, певно, що й казанок не закипів би, як човна поставили на колеса. Навіть дядько Півень з Варягом люшні приладнали. Вмить завантажили човен.
- Швидки на щоглу! Алле! - крикнув Варяг і махнув рукою.
І поки малий дряпався на верх щогли, всі воїни зачали пхати човна. Не жаліючи ні рук своїх, ні хребтів! І то в повнім обладунку, при мечах, луках і колчанах, а за спиною висіли круглі розписні щити.
Тягнуть, пхають човен, а самі все крутять головами на всі боки - небезпека тут може сховатись у кожнім кущі, у кожній бур’янині. Малому добре видно було все довкола. Та триматись на вершку щогли не весела забава. Човен рипів, гудів, потріскував. Хитався з боку на бік, перекочуючись по бабачиних норах. Малий часом зиркав униз. І з острахом спостерігав, як борти човна вигинаються, як рухаються і скриплять беседки і соваються туди й сюди мостини.
Варяг справді був чаклуном. Підвів голову і заспокоїв малого:
- Не мертвись! Човен шитий міцний дуб, кращий корінь ялини. Мащений жиром тюленя. Все тре б’ян!
Коли вони опинились на найвищому груді узвишшя, малий таки побачив щось. Воно було майже по ходу їхнього човна. В зеленій опадці зблиснули два плеса невеличкого степового озерця, чи може здоровенної калюжі. І між купинами кущів наче рухались людські постаті.
Півник хотів краще роздивитись, що там діється, а тоді вже сповістити Варягу. Та Варяг сам спитав знизу:
- Що ти бачити? Так?
- Ага! Там за деревами вода. Коло води ходять наче люди.
- Покажи напрям!
- Он там! - показав малий рукою майже в тому напрямку, куди котили човен.
Варяг крикнув придушеним голосом. Тепер і лучники кинули стріли в колчани, а луки в налуччя. Всі вчепились у човен і щосили попхали вперед.
Півника хитало і гойдало з боку на бік, але він міцно тримався і тепер геть не було страшно.
Тут наче виринув з ряду воїнів найменший із них - дядько Півень.
- Слухай всі! Ліва рука - всі до бою. Половина правої руки до лівого боку. Гальма напоготові!
Дядько Півень вихопив з-за пояса мідну булаву і почав нею показувати, кому з варягів де ставати. І зразу ж варяги лівої руки разом з дядьком Півнем побігли до зеленої опадки.
Малий бачив зі свого сідала, як у високих хвилях тирси поспішають воїни у сірих лискучих обладунках. Часом спалахувало, мов блискавка, лезо меча. І далі знов все поглинали хвилі високої поруділої тирси. Човен поволі наближався до зеленої опадки.
І ось, нарешті, човен порівнявся з тим захистком. Ніякого галасу, рейваху з-за кущів не чулося. Саме це й занепокоїло Варяга. Він підставив під колеса гальма і крикнув всіх до зброї.
Заблищали вирвані з піхов мечі, мальовані щити з-за спини опинились на лівих руках. З-за кущів розлився шалений свист! І Півнику відпустило - так свистів лише дядько Півень.
Варяг відповів йому пронизливим, але не таким сильним, свистом. Чекали. Чекали.
Та довго чекати не довелось. Почулось ревіння. Та таке відразливе, бридке. З-за зелених купин з’явились горбаті велетні. Роззявляли свої губаті пащеки і відчайдушно волали, мов би хто з них живцем шкуру лупив. Та що було справді дивного - верблюдів вели жінки. У довгих сірих сорочках. А з-під сорочок визирали ногавиці. Такого чудернацького вбрання малий ще не бачив.
Одна старша жінка і три дівчини вели верблюдів. А з обох боків, з мечами наголо, крокували варяги з дядьком Півнем.
Півник почав спускатись вниз, як дивна батова підступила впритул до човна. Та Варяг мовчки захитав головою, щоб він сидів і не рипався. І він теліпався на вершку щогли, хоч йому і руки терпли, і рея в сідниці муляла. Додивлявся по всьому обрію, поки верблюди тягли бойовий варязький човен-дракар.
Варяг глянув на нього десь під обід і наказав спуститись, бо побачив, що малий зараз гепнеться вниз.
Трохи поспав біля своїх курчат, покріпився в’яленою козлятиною та сухарями й знов подерся по вантах на щоглу.
Тягли горбаті потвори бойового човна аж до підвечір’я, поки дісталися до вузенької степової річечки. Коли ж зняли з верблюдів шлеї та линви, молоді варяги похапали дівчат за коси. А жінку штурхонули до верблюдів - забирайся з ними геть! А Варяг та Півень саме залізли під човна - оглядали, чи не повередилась де тонка дубова обшивка. Чи не розійшлись пази та чи не перетерлись де зв’язки з ялинового коріння.
А та стара жінка заголосила і кинулась до наймолодшої дівчини, певно її доньки. Та молодий варяг потнув її мечем у рамено. Бризнула кров. Всі дівчата завищали, заголосили. Вискочили з-під човна дядько Півень і Варяг. Дядько Півень крикнув, щоб молоді вояки відпустили дівчат. Та вояки дядька Півня не послухали. Мовляв, це їх здобич. Тоді вступився Варяг. Він по черзі підходив до кожного молодого вояка і щось гнівно кричав. Взяв меч у піхвах і потрясав ним над головою. Молодики заперечно хитали головами. Варяг знов по черзі почав говорити їм щось суворо, але значно тихіше. Дівчата потихеньку скиглили. Жінка осіла на землю. Затискала рану пальцями, але кров стікала в неї по руці. Знов на слова Варяга молоді воїни заперечливо захитали буйними чубами. Малий бачив, що дядько Півень стоїть білий, як крейда, і тільки зиркає то на воїнів, то на Варяга. Аж жовна йому на скилицях грають. І втретє Варяг зовсім тихо щось пояснив молодим. І вони, зрештою, відпустили дівчат чорнокосих. Ті й кинулись із лементом обійматись.
Варяг підійшов до пораненої жінки. Звів її на ноги. Різонув ножем по рукаву, а тоді відірвав пальці жінки від рани. Подивився, помацав вгорі над раною. Потім нижче. Притис своїми пальцями нижче рани, і наплив крові припинився. Тоді Варяг здер запинало з голови жінки. Подер на смуги і подав дівчатам. Показав пальцем на руку нижче рани: «Перев’яжіть отут!» А тоді щось сказав незнайомою мовою. І вони, похапавши одна одну за руки побігли геть. А верблюди постояли і теж побігли за ними…
Та річечка, до якої їх витягли верблюди, довго не ставала ширшою. І вся залога, крім Півника і соколятника, тягли човна за товстенну линву.
Береги річечки були бакаїсті, то пісок, то глина, то камені. І тут, звичайно ж, ніякі б верблюди не пройшли. А молодці вої добре тягнули за линви, і човен невпинно, хоч і поволі наближався до моря.
Десь наступного ранку мандрівці вийшли на ширше плесо. І ніч, і день Варяг стояв коло стернового весла. І малому було цікаво, як стільки часу Варяг не спить. А все разом з дядьком Півнем пильнує і витовкмачує шлях.
Ну, а як вони вийшли на добру воду, де можна було на веслах іти, то Варяг заліз під запинало. Та дуже довго там не був. Коли він виліз і сів в отворі намету під щоглою, Півник спустився до нього. Ворушив, згинав і розгинав задубілі від напруги пальці.
- Що бачиш, Пєкунс?
- Хто такий - Пєкунс?
- Он клітка княжа сидить…
- А, сокіл! То я - сокіл?
- Так, ти не син курка, ти - Пєкунс.
- Чому?
- Ти перший побачив хата печеніг. Якби ми були у війні - тобі належить буде одна дівка степу… Що зараз бачиш?
- А… Нічого немає людського. Тільки звірина - тарпанів косяк, велике стадо сайгаків, орел на кам’янім стовпі. Такий стовп білий.
- О! Через день буде вода моря!…
- Мій господине, що ти сказав воякам, щоб вони відпустили дівчат?
- Добре питаєш! Молодець! - Варяг удруге широко, широко посміхнувся всім лицем. Так що вертикальні зморшки де округлились, а де аж стали горизонтальними. - Варяг - він воїн, розбійник! Здобич бере тільки з бою.
- Як сокіл-сапсан у леті?
- Молодець! - Варяг просто веселився і всі його зморшки тяглися до очей і до вух. - Так! Так! Ми печенігів не воювали. Їх не є на стійбище!… Сьогодні є сильне псування старих звичаїв вікінги! Проти цього треба іти в битву! Поки є звичай старий - вікінгу є удача! Вікінг має право взяти кінь, дівка, дитина, коли він убити їх батько, брат, чоловік. Варяг не єсть злодюжка. Варяг є страшний розбійник. Варяг не краде! Варяг - загарбує! Я єсть старший, кращий, варяг! Я не дам дозволу псувати честь розбійника проста крадіжка!!! Убий її батько - тоді роби гвалт дівці, продай сина в рабство! Без бою нема здобич!
- А ти, мій господине, ніколи не крав?
- Один раз красти!… Тому духи мене довго карати…
І Варяг розповів таку історію. Говорив він довго, поволі. Вживав всякі чужинецькі слова. Довго їх пояснював, розтовкмачував про ті язиці і краї.
Потім, через багато років, коли про Варяга пам’ятав тільки він, Півник, то переповідав його історію про крадіжку так:
- У мене було три батька. І одна мати. Дуже красива жінка, дуже! То велика біда, коли в чоловіка дуже красива жінка або дуже добрий кінь!… Моїм першим батьком був старійшина в нашій землі. Він був досить молодий вдівець. Весілля справляли дуже бучно. Тільки не в хороший час. Бо в той час до нашого селища припливли вікінги. На два тижні уклали мир, щоб можна було спокійно торгувати. Вікінги вертали з греків через Ітіль до Даугави, а далі за море. У них було багато прекрасних, дорогих речей. І торгівля йшла з ними дуже вдало для нас. Тому мій батько і запросив їхнього ватажка - ярла Одда Собаку на своє весілля.
Спочатку батькові родичі трималися на сторожі. Бо знали про підступність вікінгів. Наші підпоювали вікінгів, як могли. Коли вікінги справді впилися, самі почали дудлити на все горло. От тоді прийшли інші норвежці, які лишились на човнах і не пили на бенкеті. Вони перекололи всіх гостей і господарів. А мою матір цей їхній ватажок Ярл Одд Собака взяв собі за дружину. Бо він не пішов на весілля, а надіслав у своєму одязі свого кревного брата. Він був сином батька Собаки і його коханки. І був він схожий на Одда Собаку, як викапаний. Моя матінка була така вродлива і така шляхетна, що Одд Собака при всіх оголосив її своєю дружиною. І наклав їй на шию вашу золоту гривну. І зі своєї руки зняв перстень золотий царгородський і надягнув їй на палець. Шовковим плащем покрив їй плечі і повів у своє шатро на кораблі. А його люди тим часом вбивали все живе в селищі і грабували оселі.
Та на світанку, коли всі воїни, упившись кров’ю та брагою, заснули мертвим сном, прийшли ліви. Вони сиділи у болоті і чекали слушного часу. І ватаг лівів взяв собі все добро, що тоді було в човнах вікінгів. Останнім ліви закололи мого другого батька. Ватажок лівів знав ярла Одда Собаку. Бо Одд Собака кілька років перед тим пограбував хутір родичів ватажка лівів. Та й самого вождя лівів Одд Собака захопив. Але йому, тоді зовсім молодому хлопцеві, пощастило втікти вже з човна…
І коли вікінги торгували в селищі мого першого батька, звістка про це якимось чином дійшла до лівів: об’явився ярл Одд Собака.
Цей лів зібрав своїх людей і родичів, і сусідів. З убережжя перейшли вони через ліс, а потім болотом. І там стояли тихо три дні. Чекали. Їх на смерть їли комарі, але вони чекали своєї години. А тоді вже наскочили.
Тоді мій третій батько, лів тобто, довго мордував і насміхався над моїм другим батьком. Мій третій батько нікого з норвежців не помилував. Всіх вирізали. Захопили їхні кораблі. І з тими кораблями, повними добра, повернулись через Даугаву в затоку велику. І по затоці перепливли на захід у поселення лівів. Бо ліви живуть тільки на узбережжі. Цей ватажок лівів, мій третій батько, був наймолодшим із моїх трьох батьків. Може трохи старший моєї матері. Він її дуже любив. Він її обсипав дарунками. Жодна дружина вождів на узбережжі не мала таких прикрас, як моя мати! Але мене він ненавидів. Бо я народився семи місяців. Малий, як кошеня, кволий. Навіть кричати добре не міг, тільки ледь дихав. Він мене не вбив тільки тому, що моя матінка вимолила. І віддала рабині, теж із Земиголи. У неї був цицьковий хлопчик. Десь йому був уже рік. Отак у мене з’явився молочний брат. Казали, що він теж був зачатий ще до того, як його матір потрапила в полон. І отут сталася головна пригода, в моєму житті. Чарівна пригода! Бо всі подальші пригоди - ніщо, якщо порівняти з першою!… Того року, коли я народився, погода була дуже, дуже тепла. Всі люди казали, що така тепла, як у липні. Хоча вже був жовтень. Моя годувальниця поклала мене в берестяну колисочку біля сушарки з рибою. У вас таких сушарок на Русі немає. Ставлять просто на землі високі крокви. З’єднують їх поперечинами. Виходить як ряди драбин. І на ті «щаблі» чіпляють попластану рибу. Лосося і менцу.
І от одного разу, коли моя годувальниця і її чоловік пластали рибу, мій брат повзав, припнутий на мотузці. А я спав у берестяній люльці. От тоді і прилетів орлан. Гніздо орлана того було на тому боці озера. Орлан сів на порожню сушарку. А тоді враз каменем упав на мою колиску. Вхопив мене своїми страшними пазурями і поніс до свого гнізда.
Це побачили і моя годувальниця, її чоловік і робітники, що привезли рибу з моря. Всі вони побігли навколо озера до орланового гнізда. Люди бігли і кричали. Дурні! Бо якби орлан перелякався, то він би впустив мене чи у воду, чи на камені! Але орлан сів у гніздо і полишив мене в гнізді. І разом з орланихою відлетів геть. Тоді найхоробріші хлопці полізли на скелю і витягли мене із гнізда. Я цього нічого не можу пам’ятати. Але потім мені все-все розповіли!… Орлан дав знак людям, що я не просто дитина! На мені був знак чародійства… Тому, коли я підріс, мене взяв до себе в науку один дуже сильний чаклун. Але зовні все виглядало, що вчить він мене теслярству. Бо він краще за інших робив човни на всьому узбережжі. І я був у нього найкращим учнем.
Коли мені виповнилось п’ятнадцять, я сам зробив набірного оук човна на п’ятеро веслярів!!! Всі визнали мене майстром!… Але той мій третій батько не хотів мене визнати. Хоча моя матінка від мене не відрікалась. Я її питав, потайки звичайно, на кого я схожий? Тільки по правді!… І вона сказала, що всі вони були біляві, великого зросту, дебелі тілом. Але таких сорочих очей, як у мене, ні в кого з них не було. Очі, як у всіх людей. А якщо мене не визнавав третій батько, то я вирішив утекти на материну батьківщину. Але якщо прийдеш із голою сракою - то будеш смердом. А я не міг бути смердом. Хто б мене не зачав із трьох батьків, всі вони були ліпші люди. Мені був потрібен скарб. Щоб мене визнали ватажки земгалів за сина батька мого першого - Лусіса. І скарб такий був. У святилищі їхнього бога-громовика - Йомали. Святилище його було далеченько в лісі, за кількома селищами. Ми з моїм молочним братом, а він, взагалі, був син рабині, вирішили пограбувати капище Йомали.
В капищі була гора срібних монет, така, як добрий мурашник у старім лісі. Перед їхнім Йомалою стояли аржант казани із срібними і золотими монетами і цяцьками. Сам же Йомала мав срібну личину і три золоті ланцюги на шиї. А срібні списи тримав у руках. Завдовжки з три лікті!… Хоча ми з братом були високі й дебелі парубчаки, та не могли перелізти через пакілля. Мій брат жодного разу не був у загороді. Бо він син полонянки. А мене на ворожіння взяв мій вчитель-чародій. Ліви тоді ворожили перед походом на острів, щоб пограбувати шведів. Жерці взяли списи в Йомали і поклали їх навхерст. Вивели із загороди білого коня. Грива і хвіст до землі. Кінь переступив списи і не зачепив їх. Всі зраділи тому ворожінню. І потім чародії жерли богам вепрову голову, смажених півнів і вівсяну путрю. І їхні два найстарші стражі відтрутили мене від учителя. І дали мені з братини пити хмільну брагу. Хоча я ще й посвячення не пройшов. Я добре сп’янів. Тоді вони зачали мене випитувати, чому мене вчив мій наставник. Я сп’янів, але вони не знали, що перед ворожінням у капищі мій вчитель дав мені зілля. І заговорив мене. Щоб я і словом і порухом не прохопився про наші чародійські справи. Ще він мені сказав: «Я знаю, що ти й без заговору не прохопишся. Ти он з пазурів орлана врятувався. Хто тобі страшний? Можеш над ними посміятись. Тільки не виказуй цього. Бо діди шалено жорстокі». Отож вони мене про чари питають, а я їм про смолу та тюленячий жир. Вони мені про чари, а я їм про заговори шпангоутів!… Я й заснув від браги, але так і не прохопився про наші справи…
Отож ми з молочним братом взяли рибальські підбурки добрячі та теслярські сокири-потесі та ще й линви і торби. І ми місячної ночі підійшли до святилища. Зачепили гострими гаками за вершки пакілля та й перелізли через огорожу. Коли залізли в огорожу святилища, то зробили страшну помилку - не відкрили з самого початку фіртку в дубовій брамі. Запам’ятай - якщо кудись непроханий пхаєшся, перш за все подумай, як звідтіля тікати? Як підготувати шлях для відступу. Я ні подумав, ні подбав про це. А мій молочний брат, хороший хлопець, але ж він простий селюк, син бранки! Був і більший ще за мене і сильніший, проте - теля телям!
І були там на порозі істобки два стражі жерці. Міцно спали. І від них ішов сильний хмільний дух. Треба було їх зарубати. Тоді б ми були розбійники. А так з нас вийшли тільки злодюжки. За це ми й були покарані! Треба було їх забити!… Спочатку ми поспішили до срібних казанів перед Йомалою. Схопили по казану з монетами. Але як їх нести? Геть незручно! Обидві руки зайняті! Тоді ми висипали срібло в торби. А казани крізь петлі вдягли на ліві руки, якби щити. А в правих руках у нас підбурки, сокири за поясом ззаду. Тут, добра б йому не було, місячна тінь відійшла від голови Йомали. І брат побачив золотий ланцюг на шиї Йомали. Він поставив срібний казан, поклав міх з монетами і помчав назад. Я кричати на нього не міг - п’яні жерці-стражі могли прокинутись щомиті, та й ті, що були в істобці, могли збудитись. Я поспішив до брами, щоб відкрити її із середини. Та в поспіху і гарячці зачепив срібним порожнім казаном по залізній штабі на стулках воріт. Так задзвеніло срібло, мов би хто у великий срібний дзвін загатив добрим билом. Двоє сражів підхопились. Та й із істобки вискочили ще. А мій молочний брат якраз уже здер золоті ланцюги з шиї Йомали і зістрибнув на землю. Вхопив свій казан і торбу і бігом до мене. Та один страж кинув списа і зачепив його з-заду. А я все ж спромігся відхилити стулки брами і вискочив у ліс. Біжу як шалений кінь. Тільки встигаю обминати дерева, щоб не розбитись. Коли чую, що мене брат кличе. Невже він живий?! Я ж тільки-но бачив, як його вдарили списом!… Бо як удень було видно при місячнім сяйві. Я притишив кроки. І справді чую голос брата. Відскочив - справді біжить мій брат, хитається з боку на бік, заточується. А погоня теж наближається, крики, тупіт. Я вискакую з-за дерева і хапаю його за руку. Питаю: «Брате, що тобі?» «Списом добре зачепили! Болить!» «Кидай торбу! Кидай казан! Ми моє поділимо». «Ні, половини для слави замало!…»
Біжимо ми. Я його підтримую, хоча і мені зі своїм скарбом важко бігти!… А погоня ось-ось дістане.
Ми рвонули вперед з останніх сил. І просто з розгону налетіли на норвежців. Вони саме прийшли в ті землі, щоб захопити скарби капища Йомали. Забрали вони нашу здобич і почали нам руки в’язати. Тут і погоня підбігла. Вони жерців, як качани капусти, зітнули. З одного маху на землю трупи поклали! Мене в’яжуть, а я все ж докумекав, питаю, чи хто мову лівів знає? «Я!» - один зголосився. Я йому й кажу: «Я син вашого ярла Одда Собаки! Він загинув у землі земгалів разом із братом своїм кревним. У нього був брат, як близнюк схожий! Мою матір, ліви вкрали, а батька Одда Собаку закололи. І брата його п’яного закололи». Виходить один норвежець і каже: «Це все правда. Сноррі і Туррі, тільки вони, втікли після тієї різанини. Сноррі і Туррі бачили жінку Одда Собаки. Дивної краси була жінка. І була в неї одна прикраса…» Я вихопився, не дав йому скінчити: «На шиї вона мала золоту руську гривну! Вона в неї і досі. А на руці мати носила візантійський перстень золотий із блакитним каменем! І досі він у неї!» «Це справді син ярла Одда Собаки». А тоді мені: «А це хто з тобою?» «Це син моєї годувальниці, мій молочний брат».
Далі вони не стали в’язати нас, тільки здобич нашу забрали. Та й кажуть: «Ведіть нас до капища!» Ми їх привели до капища. Прийшли і зарубали тих, хто там ще лишився. Розшарпали норвежці всю купу монет, здерли срібну личину Йомали з дерев’яної фігури, забрали два срібні списи, похапали всі срібні казани і казанки, і сокири. І вивели священного білого коня із стайні Йомали. Поки вони обдирали капище, я зміг якось перев’язати братові руку. Про здобич я вже й не думав. Тільки б урятувати брата… А норвежці виявились не розумнішими за нас із братом! Певно, що хтось із жерців побіг до селища. Бо за якийсь час ми почули наближення людей із хуторів. І норвежці не пішли назад тим шляхом, яким прийшли. А вирішили пробиватись навпростець на північ до моря. Там, у гирлі річечки сховались їхні човни. Спочатку, здавалось, що ми порятовані. Бо від погоні поселян нас від правої руки закривала висока огорожа з міцних жердин з гострими сучками. Вона тягнулась через весь ліс. Ми всі згуртувались біля священного коня. Бо поселяни стріляли з луків і метали камені тільки в тих, хто був подалі від священного коня. Ліви до нас не дуже підступали. Певно тому, що боялись того священного коня. Адже серед них наче не було жерців?… Що нас захищали огорожа і з нами був кінь Йомали, то норвежці подумали вже, що ми порятовані. Та виявилось, що з другого боку лісу теж іде така сама огорожа. І ось вона з’єднується з тією огорожею, за яку ми ховались. Все! Всі виявились у глухім закуті! Назад повернути було неможливо! Бо звідкілясь з’явились поселяни і попхали по піску здоровенні сани із сіном! І з-за саней стрілами били норвежців. Коли норвежці почали перелізати через загорожу, поселяни кололи їх списами та остями і лупили ціпами. Я прихопив брата і впав з ним на землю. Я зав’язав йому руки, а потім замотав собі руки таким робом, щоб здавалось, ніби мене пов’язали… Ти питаєш, як можна самому себе зав’язати, щоб здавалось, ніби тебе хтось поборкав? Можна, якщо ти добре вчився у чародія!
Отож, норвежці почали відбиватись мечами від поселян. Тоді поселяни кидали плащі і каптани на їхні клинки. І не могли вікінги нічого поробити проти сільського бидла! Всіх їх добре віддубасили ціпами та покололи вилами. Багатьох забили на смерть! Всі були поранені. Усіх їх пов’язали і повели до садиби їхнього старійшини… Ну, а нас із братом врятували і «звільнили від пут». Тому ми з братом могли вільно ходити подвір’ям. Хоча, власне, ходив я і все вивідував. Бо брат лежав у гарячці через ту рану списом. Полонених норвежців посадовили в яму в клуні. Ну, у вас такого немає. А в наших місцях, де тепла і сухості мало, у клуні роблять велику і глибоку яму. У ямі влаштовують добру піч. Її добре, добре розігрівають. Коли вогонь не підіймається вгору, а тільки гаряче повітря підіймається, струменить, тоді над ямою на драбинах викладають снопи. Гаряче повітря швидко висушує вогкі снопи…
Норвежців поборканих і кинули у здоровенну яму при печі. З гори закрили здоровенною лядою з тесаних плах, обмазаних доброю глиною. Ледь шестеро здорових хлопів накрили лядою земляну піч. Так що помордованим, пораненим норвежцям годі було й думати, щоб підважити.
Тим часом на подвір’я бонда приходили люди з сусідніх поселень. Я думав, що нам з братом пощастило порятуватись. Повернемось до селища і скажемо, що пішли по рибу в гирло річки. А там нас норвежці пов’язали… Та по обіді прикульгав єдиний страж, який був добре поранений. Він прихопив і приніс братовий підбурок і питав, хто хазяїн. Я вчасно це побачив і затяг брата в хлів. А сам розібрав лемехи на даху на клуні і заліз до середини. Та не з порожніми руками, а з сокирою та пішнею. Пішнею збив глину, сокирою розрубав клинці між плахами і порозсовував дрючки. За тим просунув в яму сокиру. Норвежці зрозуміли все. І в темряві об мою сокиру вони порозрізали собі пути на руках. А далі по жердині, що я їм теж просунув у яму, вилізло двоє найменших вояк. Вони й допомогли мені розкидати ляду і визволити всіх із ями. І те все в темряві, та ще й вони не знали мови. І я їхньої не знав. Я заліз на крокви, зробив шпарину і придивлявся і прислухався до всього.
Спочатку шукали мене. Та зразу забули, коли господар наказав викласти посеред двору на полотнища всю здобич вікінгів. Тут почалось ревище. Жерці собі і своє, і норвезьке правлять, простолюдини собі теж хотять щось, старійшини, взагалі, на все зазіхають. Поки все поділили, обрахували, познали, то вже й вечір настав. Всі раділи, що, зрештою поділили. Тому нападників вирішили помордувати завтра вранці. Та й улаштувати забаву з тортурами на цілий день. Господар садиби вирішив і себе, і всіх почастувати добрим наїдком. Викотили барили пива і браги медовухи. Почали смажити баранчиків і поросят. Тому що всі були збурені, задрочені, ще з ночі всі були голодні, то й питво і добра їжа зразу всіх поморили.
Коли все затихло, виліз я назовні і почав збирати в поснулих людей їхню зброю. Та передавати до клуні. Не так вже й багато було в садибі людей. Бо більшість пішла вже напідпитку додому. Лишились свої та ті, що були з найдальших хуторів. Всі норвежці озброїлись. Тільки тоді почали вилазити через дірку в даху. Я повів вояків до хоромів господаря. Він з усією родиною спав на другому поверсі у гарній світлиці. Там скрізь по стінах висіла добра зброя, а в скринях було всяке добро.
Коли підійшли до хоромів, я й показав свої пазурі. Не дарма ж мене орлан через озеро носив, а волхв чародійству вчив! Я сказав їм через того тлумача, на щастя ліви його не вбили: «Я знаю, де схованки зброї та скарбів. Тільки їх вам тоді покажу, коли всіх повбиваємо. До одного. І тихо-тихо повбиваємо, і тихо-тихо підемо звідсіля вашою старою дорогою!»
Вони всіх порубали і покололи. Я тільки того волхва порішив, що вуздечкою священного коня задушив мого молочного брата. Він не спав, бо він не їв і не пив з усіма хмелю. Він почав кричати і штрикати на мене підбурком. Але ніхто його не чув - одні ще п’яні спали, другі вже навік заснули. Я видер в нього підбурок і з усього розмаху всадив йому в голову. Ледь потім витяг із черепа підбурок. Не хотів, щоб хтось по цьому підбурку взнав, що ми з братом були в цім ділі. І свій підбурок я знайшов і забрав. Тільки тоді я показав, де у глибокому льосі в скринях ховав господар срібло і всякі коштовності. Так усі багаті ліви чинили. Загадки не було для мене, а от вікінги не знали…
Вікінги, як мені й пообіцяли, тихо пішли з хутора, нічого не підпаливши, худоби не порізавши. І ще вони нічого не пили. Тільки їжі добре понабирали. І манівцями, через ліс, а потім піщаними дюнами вийшли до гирла річечки, де вже зневірилась у чеканні норвезька залога. На березі я зняв тіло свого брата з коня і поховав його у глибокім піску. Кінь був мій. І з конем я зайшов на один човен. Місце для нього було, бо половину залоги ліви перебили. А брату я потім поставив камінь в упомин…Скільки я тих каменів поставив по всіх землях!…
В Бірці я продав коня, і ми попливли до норвежців додому. Дуже край суворий. Вода і камінь, камінь і вода. Потім ми ходили походом на данів. А ще потім попливли в Нормандію… Ну а там вже я плавав по всьому світу…
Запах моря Півник відчув, ще моря не було видно.
- Мій господине, що це так гарно пахне? Це якийсь запах незвичайний, якийсь наче з чарами…
- Це, мій малий соколе, морський трава. Хвилі трава викидають берег. Трава сохне і дух вітер носить. Тут трава маленький-маленький. Там, у мене на північ, у данів і норвежців трава довга-довга. Як виноградна лоза, як корабельна линва… Дуже довга.
Малий винограду не бачив. Тільки знав з розповідей прапрабаби, що на виноградних лозах в греках зріють гронами такі ягоди солодкі. Кожна завбільшки із найбільшу вишню.
Дивний запах огортав мандрівців. З моря тягла полудьонка прохолодна. Вона підхоплювала гострі запахи висихаючих водоростей. І несла далі, змішуючи їх з теплим духом чебрецю і гіркого полину на глинистих пагорбах. Вони випливали з вузької степової річки на широчінь моря, де попереду не було ніяких берегів. Лише ледь-ледь помітна лінія обрію в якійсь далекій сріблястій юзі.
Малий чув, що море солоне і синє. Але це море було геть сіре. І блищало на вершках невеликих хвиль нестерпним, б’ючим по очах, блиском. Півник перехилився за борт і спробував зачерпнути води. Та не дістав. Тоді Варяг зачерпнув ковшем води і подав малому.
Півник покуштував - вода була, як і казали, солона. Значить це правдиве море. Але чого ж воно сіре? Тільки в тіні від човна вода мала зеленкуватий колір. І прозора була як у лісовому джерелі.
У веслярів наче друге дихання відкрилось. Вони поскидали доспіхи. Дехто й сорочки. І вдарили з таким завзяттям по сірих хвилях, що човен, наче велетенська довга щука, понісся невпинно просто на південь.
Малий перехилився через борт. І з великим здивуванням зауважив, що дно і зараз добре видно. А по дну повзали цілими щільними зграями якісь рибки. Не плавали, а саме повзали.
Як сонце злетіло у найвищу точку Варяг дістав свій рожевий чарівний камінь. Роздивлявся небо на всіх чотирьох сторонах. Сказав дядькові, що час піднімати вітрило. Дядько Півень дав команду і сам з вояками заходився коло вітрила. Варяг підняв вказівного пальця і тихо сказав Півникові:
- Твій молодець вуй! Якщо хочеш стати ватаг воїнам, навчись сам собі все робити і знати!…
Коли вітрило розпускали, то й вітру над водою зовсім не було. Та лише вітрило розпустили, як де й вітер повіяв. Зразу мандрівці вловили вітер. Вітрило випнуло лебедині груди і понесло човна з неймовірною швидкістю. Залога витягла весла і поскладала їх уздовж киля на мостини. Воїни, хто заліз під запинало в намет, хто накрився свиткою і задрімав просто на беседці. Як завжди, Варяг лишився на сторожі. При ньому дядько Півень, малий Півник і соколятник.
- Прив’язати кури і хату соколів. Вітер буде слабий, хвиля піде сильна!
Малий здивувався: «Як без сильного вітру може бути велика хвиля?» Та все так і сталося, як сказав Варяг. Піднялася хвиля. І човен просто перелітав з однієї гори-хвилі на іншу. Клітки з птахами гарливо прив’язали, все надіб’я припасували, згорнули вітрило. Бо вже без вітрила човен мчав мов його очманілі коні понесли. Та найстрашніше діялось із небом. Спочатку стало золотавим, потім рудим, потім… взагалі посутеніло і настали руді сутінки, мов на порозі ночі!
В рудій темряві, крізь повітря насичене солодкуватим пилом, малий побачив лише першу беседку, на якій зіщулились вояки. Дядько Півень стояв десь під рукою у Варяга і мовчав. Варяг щосили повертав рукоять стернового весла. Малий не витримав усього цього страху.
- Господине! Що це?
- Суховій із хозарський степ.
- Як ти тепер узнаєш дорогу до фортеці?
- По нічних зірки на небі. Ранок - по сонцю.
- Але не видно вже зараз! Тьма скрізь! Де там сонце? Де?!
- Чарівний камінь сонце покаже! - Варяг витяг із ладунки камінь і притис у кулаці до ока. Поводив, поводив головою праворуч - ліворуч, вниз - угору, угору - вниз.
- Сонце скоро сісти за край неба. Оно там! Наша лодія гонити туди.
Кидати кітвиці зараз всі!
- Так це ж море! Хіба кітвиці дно дістануть?!
- В цього моря дно дуже близько.
Мандрівці викинули аж чотири кітвиці. Линви натяглися, як струни на гуслях. Дзвеніли, гули та ще й посвистували від гарячого сухого вітерця. Потім впала задушна чорна ніч. Вітер не ставав сильніший, але хвилі не вщухали. Їх гнало і гнало.
Хвилі теж не давали спокою - човен то западав кормою, то задирав високого форштевня з головою ведмедя. Від того то підкидання вгору, то падіння вниз всім було напереливки. Особливо страждали дядько Півень та соколятник. Варяг навіть прив’язав соколятника до щогли, щоб той ще не побився об лави чи, ще гірше, не вилетів у воду. Варяг все робив навпомацки, бо темрява була повна. І, звичайно ж, ніяких зірок не було видно.
А вранці і сонця ніхто не побачив - все огортало руде запинало степової пилюки.
Та Варяг витяг свій чарівний рожевий камінь. Покрутив, покрутив ним на всі боки.
- Виймати кітвиці! Вітер змінив шлях нам на користь!
Швидко витягли кітвиці і розпустили вітрило. А на кітвицях витягли цілий сніп слизької, гостро пахучої морської трави. Малий почав перебирати пасма трави. І з них вискочив сірий прудкий крабик і - швидко-швидко поспішив боком, боком по беседці. Півникові дух перехопило - наче рак без хвоста! Малий прихопив за одну ногу крабика і підняв його вгору.
- Дядьку! Дивись - яке диво! Наче рак та ще й без хвоста!
Тут з жмака трави виповзли ще два крабики, зовсім малесенькі.
- Тихо, не галасуй…, - спадаючим голосом заблагав соколятник, що досі був прив’язаний до щогли.
У дядька Півня обличчя було без кровинки після нічної гойдалки. Але він взяв себе в руки і зробив вигляд, що йому цікаві ці морські сотворіння. А малий вже подерся через беседки до Варяга.
- Дивись, мій господине! Які морські рачки химерні! Без хвостів і повзають боком!
- Це не раки, а краби. І хвіст вони мають. Хвіст вони до гузна притискають. Випусти їх у воду. Нехай ростуть. Вони виростають, як тарілка. Їх треба у морській воді варити. Смачно. Але болотяні раки є краще смакувати…
Вітер задував рівно і потужно. Тепер залога підняла кольорове розписне вітрило. Поступово світлішало. Але ще все навколо огортало сіро-рудою югою.
Варяг знов витяг камінь. Дивився на небо. Потім заплющував очі і нюхав вітер. То однією, то другою ноздрею. Після того закріпив стернове весло міцними линвами у потрібнім звороті. Поставив до нього дядька Півня. А сам вмостився на беседці. До схованки не пішов.
- Сонце чистий стане обідати. Тоді я кінчу спати. Мене ніхто не чіпати!
Все стало, як сказав Варяг, - яскраве сонце виплило із рудих пасм куряви. Та каламутні хвилі ще гнало рівними лавами. Хвилі ще пінились білими гривами.
Варяг прокинувся. Загадав усім поїсти, напитись, а трохи згодом сісти за весла. Коли ж взялись до веслування та ще й під напнутим мальованим вітрилом, то летіли як на крилах до найдальшого міста Русі - бойової фортеці Тмуторокані.
Все розрахував хитрий Варяг. Підійшли до таємної і славетної Тмуторокані в золотих променях вечірнього сонця. Коли сонце почало швидко спадати до небосхилу, малий видерся по вантах на рею. Тому він перший і побачив і світлий берег урвистий, і фортецю з білостінними заборолами і вежами. Але не могли стіни, вежі, верхи церков і божниць Тмуторокані вразити хлопчика. Бо приплив він із матері городів Руських - златоверхого Києва. А от кораблі, що стояли перед фортецею просто приголомшили малого.
Перш ніж причалити до хвилерізу, їхній човен мав пройти між кількома ромейськими вітрильниками. Ці кораблі-дромони були такі великі і так глибоко сиділи у зелених хвилях, що змушені були кинути кітвиці подалі від берега. Малому дух перехопило від такої сили кораблів і їхньої величі. Він примостився на вершку щогли. Але щоб побачити, що робиться на верхній палубі велетня-дромона, йому довелось стати навшпиньки на реї.
На другий корабель-дромон, який вони обминали, піднімали кодолами степових скакунів з поверхні здоровенного помосту на човнах. Бородаті дядьки в спідницях щосили тягли линви. А ними кермував невисокий черевань у блакитному плащі. Він забігав до кодоли то з того боку, то з іншого боку, перехилявся через фальшборт до людей на плоту. І все кричав, кричав і розмахував руками, тицькав пальцями і комусь сварив кулаком. Тільки його одного і було і видно і чутно на палубі. А на плечі в товстуна сиділа дивна невеличка рудувато-сіра тварина із гнучким предовгим хвостом. Щоб пліт із скакунами підійшов упритул до корабля, весла прибрали. Тому й варязький дракар проходив близько від дромона. На той час коня дивної золотавої масті вже підтягли до борту і обережно попустили на палубу.
Товстун схилився через борт до плоту і побачив на дракарі Варяга. Варяг неквапно підвів свої білі очі і підняв розчепірену велетенську п’ятірню. В цей же час хвостате створіння, що здавалось спочатку Півникові худющою химерною кішкою, повернуло мордочку до хлопчика. І він ледь не відпустив линву-штаг і не гепнувся вниз! На нього дивилось людське личко, наче якої старої бридкої баби, та ще й з сивою бородою на вилицях. Це сотворіння показувало хлопчикові язика і махало, ну зовсім як товстун, людською дитячою ручкою!
Варяг хрипко прокричав кілька слів на дромон. Згори, з палуби йому затеркотіли якоюсь дзвінкою мовою. Товстун, ніби забувши про інших коней, що теж чекали підйому, все кричав і кричав Варягу, поки його геть не стало чути. Бо Варяг не сказав ані притишити хід човна, ані затабанити. То й човен-дракар поволі і плавко наблизився до довжелезного дерев’яного причалу на міцних дубових палях.
Тільки вони знайшли вільне місце серед невеличких вітрильників і причалили, як з’явились княжі люди з портової залоги і митники. Вони спитали, хто головний залоги. І коли Півень показав їм княжий знак, дуже здивувались. Але досить чемно розпитали, хто він і його залога і з чим прибули. Тоді один із стражів поспішив до фортеці. Інші мовчки стояли. Всі чекали без всяких розмов та запитань.
Стало темно. Запалили смолоскипи і повісили на стовп глиняний ліхтар із товстою свічкою. Від яскравого світла смолоскипів темрява стала ще чорніша. А на смоляних хвилях застрибали, заколивались відблиски вогню. Півник побачив, як із чорної глибини на світло вискочила велика зграя малесеньких рибок. Рибки то зблискували дзеркальними стрілками, то розчинялись в чорній глибині. З ними вилетіли на поверхню, вже як справжні стріли, довгі і вузькі рибини з роздвоєними хвостами. Вони неслися з блискавичною швидкістю по самій поверхні, а то й вистрибували вгору, наче справжні зелено-срібні стріли. Хлопчик тільки крутив головою за ними.
- Цей риба сарган звати. Швидкий плавець. Цей риба тут дрібний. У Нормандія він два рази більший і кращий стрибунець. Смачний!… Хочеш я його спіймаю остями?
Варяг витяг із козуба дрібні ості, наче густий гребінь із крицевих гостряків. Настромив на держак довжелезний і тонкий. Тільки зручно прилаштувався біля борту дракара, як почулося на початку пристані лунке гупання по дошках. Із темряви об’явився посланець.
- Іди, хто старший! Князь кличе.
Тоді дядько Півень наказав сокольничому взяти золотавого сокола. Дядько Півень оглянув свою одіж, обтрусив від рудої пилюки свою кунячу шапку і з місця, мов коза чи заєць, вистрибнув із човна на дошки пристані. Всі тільки рота роззявили. Оцей, зовсім парубчак за лицем, не тільки старший залоги, а й спритник такий, що жоден із присутніх тут з ним не позмагається… З помосту пристані дядько Півень простягнув сокольнику-помитчику руку і просто вирвав його нагору з човна. Ця міць молодика вже й Варяга здивувала, проте він тільки скинув праву брову і пожував свої сухі вузькі вуста.
Варяг віддав малому дрібні ості на довжелезнім тонкім держаку:
- Пробуй ти колоти сарган! - а тоді дядькові Півневі. - Я з вами ходити. Раптом світлий конунг спитати про степ і водяна дорога? Це конунга Містіcлава земля. Йому буде звіт, коли конунг спитає…
На таку предовгу і значну промову Варяга дядько Півень тільки знизив плечима і кинув через плече:
- То й ходи з нами, воїтелю!
Стражі високо підняли смолоскипи і погупали разом із киянами по довгому причалу. Тільки глиняний яскравий ліхтар лишився висіти на гаку на стовпі.
Звичайно ж, світла стало менше, ніж зі смолоскипами, проте і на відблиски товстої свічки припливала дрібнота. І зразу ж за нею вистрибували зелені, лискучі, довгоморді саргани.
Півник ледь спромігся підняти довгий держак остей що вище над водою. І опустив рвучко вниз. Але удар вийшов і не точний, і не такий блискавичний, як було треба. Заважкий, як для нього, держак ледь не потяг його за собою у воду. Він забив коліно і обдер лікоть об дошку. Після невдачі віддихався. Взяв держак остей до середини. Але тепер верхня частина перетягувала назад у човен. І вдруге Півник ударив по найближчому саргану. І знов не поцілив по стрімкій рибі. Знов забив, тільки друге, коліно. Та ще й обдер зап’ястя лівої руки до крові. Зупинився і почав висмоктувати рану, щоб спинити кров. Відчував, що підступають сльози. Та не від болю, а від того, що всі на нього дивляться і бачать його невдачу. І воїни-варяги, і страж тмутороканський, що підійшов перевірити ліхтар, і моряки з інших лодій. Все це люди чорновиді, у якихось чорних і рудих кошлатих гунях, у високих гостроверхих шапках повстяних.
І тут на нього найшло натхнення! А якщо покласти ості на борт і нахилити до самої води? Тільки риба мигне, потнути її одним швидким порухом! А не підіймати вгору важенні ості і потім бити ними вниз…
Півник ще раз облизав рану і, поклавши держак на борт, попустив гостряки до води. Та й став чекати, коли побільше рибин підійметься до поверхні і підпливе найближче до дракара. І на дракарі, і на човнах, та й портовий страж, побачивши, що малий не повторює своїх рибальських зусиль, перестали на нього дивитись. Він добре вичекав.
Ось, нарешті, щільна зграя сарганів. Швидко і навкіс потнув остями. Так як ото б’ють вояки списом на ристалищі. Не бачив, а відчув, як здригнулись ості, зіткнувшись з якоюсь пружною перепоною. Він натис униз на верхню частину держака. Ості задерлися вгору і на їхніх гострих вістрях забилася зелена блискуча рибина. Півник потяг держак по борту, як ото рогачем витягають із печі горщик. Здер прудку рибину і поклав її на мостину. Вона кілька разів тріпонулась і затихла. Коли малий здерав з остей здобич, луска легко зійшла з боків і руки були геть перемазані слизом і дрібними лусочками. Він, не думаючи про сорочку, обтер пальці об груди і знов поклав ості на борт. Вичекав, скільки треба. Удар навкіс!… І знов на гаках щосили б’ється зелена жива стріла!… За другою рибою пішли інші, наче самі собою. Півник здерав сарганів з остей, все більше забруднюючись лускою. Скоро в нього луска була і в чуприні, і на вухах, і по всьому одягу, а про руки й ноги годі й говорити!…
Він увійшов в такий шал, так зосередився на риболовлі, що й не зауважив, що на помості над ним стояли моряки з інших лодій. А кілька воїв з їхнього дракару перелізли через беседки поближче до малого. Вони перемигувалися з тими, хто стояв на причалі. Півник тягав сарганів до того часу, поки не прийшов інший страж і не забрав ліхтар на початок причалу. Малий зняв останню тріпотливу рибину і кинув її на купу поснулих зелено-сріблястих стріл. І запал, і сили враз полишили малого і він в одну мить зопав у глибокий сон. А ості так і не випустив з рук.
Сон обрізало пекуче сонце, обпаливши йому ліву щоку нищівними променями. Але не встиг розкліпити закислі очі, як вдихнув густу суміш кислого вугільного диму, гостро свіжого запаху водоростей і дразливого запаху смаженої риби. І ще крізь все пробивався п’янкий дух чи то пелюстків шипшини, чи то якихось інших медових квітів. Хлопчик спробував витягти скоцюрблені ноги. Гострий біль пробив м’язи, корчі скрутили праву литку. Він схопився за литку і відчув під пальцями гулю, в яку стягнуло м’язи. З останніх сил підтягся на руках, вчепившись в дошки обшивки. Хоч як не боліла литка, він встав навшпинки на самісіньких пальцях. Тепер відчував, що болить все тіло, не тільки литка ноги!
Він поволі обернувся до воїнів, що сиділи на демені біля жаровні. Вони смакували смаженими сарганами. Та й запивали темним вишневим вином із великої грецької корчаги. Кілька просто пили вино та чекали, поки на решітці дійдуть саргани. Ні дядька Півня, ні Варяга в човні не було. А соколятник-помитчик лежав у затінку під смугастим святковим запиналом. До лоба і скронь він поприв’язував шматком рибальської сітки капустяне листя.
Півник відпустив дерево і спробував і собі посмакувати рибою. Це ж він стільки натягав цих прудких, мов стріли, сарганів!… Та, лиха б його доля побила! Соколятник-помитчик розкліпив очі, підвів голову і крізь стогін прохрипів:
- Куди ти лізеш? Подивись на курчат!… - і показав кволим рухом на лівий борт.
Непокрита клітка з курчатами стояла на самісінькій спекоті. Розчепіривши крила, розкривши дзьоби і заплющивши очі, валялись курчата.
- Нічого! Я зараз поцілю чайку! Тут їх он стільки! - Та й шкульгаючи від нестерпного болю, подався до козуба, в якому зберігався його самостріл.
Але його спинила варяги-поморяни:
- Не руш! Тутейші можуть збуритись, якщо заб’єш чайку.
І тоді Півника просто злило, наче окропом, від страху: «Чим же годувати княжих соколів?! І що з ним зробить дядько?!». Наче в гарячці Півник виліз із човна на причал і побіг, кульгаючи, по дзвінких дошках причалу. З причалу скочив на жорству. По жорстві було як же важко бігти! Малому здавалося, що зараз він чи виверне, чи зламає стопи. Та жорства скінчилась і довелося підійматися крутим кам’янистим схилом.
На брамі чорновиді воротарі не звернули на нього ніякої уваги. Проминувши дубові зруби та глиняні хижі для кустодії та митників, Півник побіг прямо курною вулицею. Вулиця була дивна - то високі паркани глиняні, то кам’яні, то тин високий гостроверхий із дзвінкого дуба. Ще з-за тинів і верхів будівель нічого не було видно, а вже чулося голосне шумовище. Сказати б ревище! Такого галасу Півник не чув і на Бабинім Торжку в день змагань! Люди верещали на всіх язиках, коні іржали, верблюди ревіли. Ще якась, не відома Півникові, тварина так кричала «І-а! І-а!», що всі інші крики блідли наче.
Малий вискочив на майдан. Та й побачив справжній табір. Намети і повстяні вежі на колесах, ятки з очеретяним верхом. Лежали й верблюди з паками. І скрізь люди, люди! Всякі - від білявих русів до чорних греків та якихось міднолицих чорнобородих хазарів. Все кричало, верещало. На якусь мить в малого голова пішла обертом. Та, як не дивно, увесь цей рейвах потім його збадьорив. І він кинувся шукати продавців курей. Курей він не знайшов. Але в одному закапелочку площі під очеретяним тином, вмазаним густо глиною, сиділи рядком люди. Були вони босоногі і всі в довгих подертих каптанах. Руки і ноги в них були худющі. А личини всі мали округлі, масні, наче бабські. Але з тонкими вусами і борідками, наче мишиними хвостиками. Перед ними стояли однакові, плетені з рогози, кошики. У кошиках камешились перепілки.
Малому від хвилювання стиснуло груди і він тремтячими пальцями зняв із шиї ладунку. І серед оберегів намацав свій найбільший скарб - рублену навпіл ногату. Тримаючи в лівій руці півсрябняка, почав правицею надягати через голову ремінець ладунки. Саме тоді його так штовхнули, що він заточився. І щоб не викачатись всьому в куряві, сперся об землю лівицею. І впустив свій скарб у порох. Він миттю відновив рівновагу й зразу ж нахилився, щоб взяти своє срібло. Та чиясь темна брудна рука вхопила срібло і щезла межи ногами покупців. Бо всі покупці з’юрмилися біля клітки з чотирма невеликими, чорними, як вугілля, тетерюками.
Півник кинувся за тією злодійською рукою, але не зміг зразу проштовхатися крізь дорослих. Як пробився на вільніше місце, то не побачив там жодного хлопчака. Його кинуло в холод, потім наче облило окропом по всьому тілу. Застугоніло в скронях, перехопило горло і він захлинувся сльозами. Стояв на середині провулку і плакав. І через сльози не бачив, як на нього наступає верблюд із хмари куряви. Верблюд тягнув рипучу двоколісну хазарську гарбу. Але малий нічого не чув і не бачив.
Верблюд не затоптав хлопчика. Тварина зупинилась просто над малим. Хоча погонич потяг його тростиною, верблюд не зрушив з місця. Тоді погонич обійшов верблюда, щоб подивитися, що там таке. І побачив Півника. Він замахнувся на малого тростиною. Та різкий владний голос сказав щось незрозумілою мовою. Погонич у гострому ковпаку опустив тростину і відступив до гарби. А людина з різким голосом взяла за плечі малого і відтрутила на бік. Півник підвів заплакані очі і побачив над собою череватого товстуна у блакитнім плащі. Того самого, що керував повантаженням степових скакунів на дромон. На плечі в нього сиділа та сама дивна хвостата тварина з людським личком і справжніми людськими руками. Дивилась на малого і ворушила бровами! Її тонку шийку обхоплювала лискуча обручка, від якої тягнувся тонкий сталевий ланцюжок до волохатого зап’ястя товстуна.
- Ти руський хлопчик? - спитав цей дядечко із сильним чужинецьким вимовлянням. Але всі слова вживав правильно, не те що мореплавець Варяг.
- Ні, я із древлянського краю.
- А, так, так! Іскоростень! - поспішив засвідчити товстун своє добре знання городів Руси.
- Ні. Я з Рудниці. У нас там добра руда для ножів і сокир…
- Ага, так, так! У вас на Руси добрі болотні руди… Не гірші, ніж в Африці. І камінь там у вас є хороший, рожевий. Добре ріжеться… Ти сюди з Варягом приплив торгувати? Ви привезли бурштин, хутро?…
- Ні, ми тільки тут спинились… Потім далі попливемо…
- Ви теж пливете до Трабзонту? Чи ще куди?
- Дядько не велить говорити чужим людям.
- Молодець, що слухаєшся дядька! Старших треба слухатись!… А тільки скажи мені, чого це ти так гірко плачеш?
- Мене отамо штовхнули і я впустив свій срібняк у порох. Коли я нахилився за ним, його хтось ухопив і втік у натовп!… Як я тепер куплю перепілок? Чайок, кажуть, у вас у затоці стріляти не можна… І де тих гав уполювати?… Якщо ловчі птахи заслабнуть, дядько мене заб’є!…
- Невже ті яструби такі коштовні?
- Та які яструби?! Два сивих кречети! Та ще й чорний ререг оттакенний! За них обези дадуть щире золото!
- Ну так вже й дадуть? Обези, щоб ти знав, великі скупердяї.
- Дядько казав, що дадуть! Бо те золото не кагану, а на Храм піде! І Варяг казав, що дадуть!
- Ну, якщо Варяг каже, то, може, й правда, що дадуть. Я твого Варяга знаю. Ми з ним у Царгороді в кості частенько грали.
- Варяг у тебе, мій господине, вигравав?
- Ні. Він хороший гравець, але мені завжди програвав. Одного разу я в нього всю його здобич виграв! Два сарацинські мечі і єгипетську карафку кришталеву!… Ну добре, чого ми стоїмо?… Пішли купимо перепілок…
- У мене немає більше грошей…
І малий знов заплакав, розмазуючи сльози кулаком по щоках.
- Ну не плач, не плач, мій хлопчику! - ласкаво проказав черевань. Та ще й полою плаща витер малому обличчя і жартома поляскав по сідницях.
А тварина враз зависла мордочкою вниз. Задніми лапами вона трималася за плащ, а передніми, ну точнісінько, як дитячими ручками, почала куйовдити чуприну малому. Хлопчик просто скам’янів від несподіванки.
- Не бійся, то вона з приязні. Ну пішли, купимо перепілок. Скільки вони коштують - якийсь мідяк за дюжину. Це не Царгород! Там все справді дороге…
- А в мене і мідних… монет… немає…
- Дурне! Я тобі задешево куплю хороших перепілок. А ти мені з Обезів привезеш кошик лісових горіхів. Там їх повно на кожному узліссі. Ти ж саме цим шляхом вертатимеш назад?
- А яким ще можна вертати до Києва?
- Звичайно ж, через Пороги!
- Ну, мій господине, який же ти нерозумний! Хто ж на одному дракарі через Пороги вертає додому?
Торговець взяв Півника гарячими спітнілими пальцями за руку. І зразу ж хвостата тварюка скочила на плече хлопчикові. Малий аж присів від несподіванки. А товстун весело зареготав і погладив по спині тварину:
- Ах ти ж, Сірун, Сірун.
- Я не серун! - образився Півник.
- То її ім’я - Красуня по-вашому, а по нашому - Сірун.
- А хто вона?
- Як хто? Хіба ти не бачиш - мавпа африканська.
- А чого в неї замість лап - людські руки? І хвіст як у худющої кішки, а борода, як у рисі?
- Так її Бог сотворив…
У продавців перепілок товстун запускав у кошики і клітки свої волохаті спітнілі пальці й вибирав найжирніших пташок. Кричав, сварився, умовляв і насміхався, поки не вибрав дюжину пташок. Збурив усіх продавців перепілок. На кутку зчинився галас сильніший, ніж в інших кутках базару. Мавпа ж все сиділа на плечі в малого і ськала йому в кудлатій чуприні. Ніби щось знаходила і пхала в свої рухливі варги. Здавалось, що крім хлопчикової чуприни її ніщо не цікавить. Та коли раптом одна перепілка вирвалась із кошика, мавпа рвонулася вперед і на льоту схопила пташку та ще й голову їй миттю прокусила.
Зрештою товстун запхав всіх перепілок у плетений з рогози кошіль і віддав малому.
- Мій господине! Як я тобі принесу горіхи? Адже ти живеш на кораблі?
- Ні. На кораблі я тільки відправляю до Синопи коней, кожі та рибу. Назад я повертаюсь із тонкими ромейськими товарами. Тут я мешкаю в домі ромея Спіро. У нього найсолодший на всьому узбережжі виноград. Йому хазари привезли черенки із самої Бухари… Отакенні грона визрівають… - Товстун показав руками як би розмір телячої голови… Ну, ну, Сірун! - розсердився товстун і відібрав у мавпочки перепілку. Бо мавпочка почала дерти пір’я з мертвої перепілки і обсипати ним і пухом і голову хлопчика, і плащ торгівця. Мавпочка Сірун невдоволено заверещала. Але череватий смикнув її за ланцюжок і вона зробила вигляд, що розглядається довкола і їй зовсім не цікаво, що господар робить із її здобиччю.
Вони вийшли на вузьку, проте охайну вуличку. Прямували вниз до портових воріт. Тут всі стіни будівель і огорожі були із світлого каменю. А дах невисоких домівок покривала луска червоних глиняних черепиць. Біля однієї дубової хвіртки у міцному кам’яному мурі товстун спинився і застукав важким срібним перстнем по вибіленому часом і сонцем дубу. Тієї ж миті хвіртка відхилилась і в ній постав, упираючись в лутку головою, худющий чорновидий чоловік. Черевань і кощавий привітались і швидко-швидко заторохкотіли про щось своє. З-під руки хазяїна Півник побачив у глибині двору під яскравими зеленими лозами неймовірного птаха. Півникові він здався більшим за гусака. Довгий же хвіст, взагалі, був не до порівняння! Птах горделиво походжав коло якоїсь сірої птахи, схожої чи то на дрофу, чи на велетенську куріпку. І час від часу струшував довжелезними пір’їнами хвоста. На кінці кожної предовгої пір’їни було ніби темно-синє око з якимись переливами золота, смарагдової і трав’яної зелені, коралів і мідного червонуватого зблиску. Кожна пір’їна отим вічком круглим при найменшому стріпуванні сяяла, палала, зблискувала немов чарівним вогнем!
- Закрий рота, а то ґава влетить! - почув Півник над собою. Підвів очі і зустрівся з насмішкуватим поглядом товстуна.
- Це мій павич! Царська птиця! Більш тут ні в кого немає! От привезеш мені добрих горіхів - подарую тобі перо своєї жар-птиці…, - він не договорив, бо малий радісно крикнув йому:
- Дивись, дивись! Он, он який хвіст!
Бо павич, точнісінько, як звичайний півень, затупцював навколо сірої птахи. І з терхотінням підвів і розпустив опахалом всі свої пір’їни.
Малому здавалось, що все подвір’я заполонила небесна веселка. Та ще й до небесних кольорів додались відблиски золота, срібла та іскри вогню з ковальського горна!
- А що ж ти хочеш, малий? Та мені ж його подарував сам катапан із Трапезунта! За одного агарянського скакуна. Я йому дістав коня. Він мені заплатив золотом та ще й подарував цього павича!… Як повернешся з Обезів і мене тут не буде, то спитаєш у Спіро, де знайти купця Тарона. А тепер біжи на дракар! Та мовчи, що я тобі за мідяки купив дюжину перепілок, а ти хотів їх купити за півногати. Та й того в тебе поцупили! Мовчи, бо засміють та затюкають!
Однак на дракарі і кепкупання, і регіт були. Бо виявилось ось що. Дядько Півень, Варяг і соколятник-помитчик повернулись із княжого бенкету на світанку. Дядько Півень і Варяг, хоч були добре впиті, та спромоглися не побити велику корчагу з добрим корсунським вином - дарунком князя Мстислава для всієї залоги. Отим бо вином і запивали вояки Півникових смажених сарганів… Ну а соколятник - бо на дурничку - надерся, як вовк глею! Та ще й нажерся родзинок, горіхів та смоковниць. На човні його почало нудити. І він не встиг долізти до борту дракара, а виблював у клітку з курчатами. Та зразу й заснув. Курчата блювотину повидзьобували та й попадали п’яні. А потім, коли соколятник трохи проспався і побачив, що з курчатами, злякався і всю вину на Півника зіпхнув.
Як Півник все второпав, то його вкотре за ці дні всього наче жаром обсипало! Його просто тіпало від люті. Але він нахилився і вовтузився зі своїми курчатами, бо всіх курчат він переклав до однієї клітки. А перепілочок запустив у порожню.
І малий вирішив мовчати про срібло і мідь. Але якщо про це мовчати, то треба тоді й не патякати ані про Тарона і його мавпу Сірун, ані про «жар-птицю» павича, ані про заїзд ромея Спіро. Так Півник вирішив, так і зробив. Мовчав. Та й часу не було на розмови. Бо дядько Півень одержав дозвіл від князя Мстислава на подорож в Обези. Та й пообіцяв ще до вечора прислати тлумача, який знав ті мови.
Варяг підступив до дядька Півня:
- Слухай, воїне! Час перед тлумачем використати на воду і на харч. Швидко. Він не може бачити барила води. Ні корчаги води. Не може бачити хліб, не може бачити в’ялену сайгу, - Варяг від такої довгої промови аж упрів і втер спітніле чоло, відсунувши на хвилю на потилицю свою шапку-шолом.
Дядько Півень підтягся навшпиньки і тихо проказав:
- Я так розумію, що він не повинен знати, яким ми шляхом підемо?
Варяг кивнув головою.
- І ми підемо далеко від берега?
Варяг кивнув головою. Тоді дядько Півень дав гроші і відправив на торжище чотирьох воїнів за поживою. А сам з кількома людьми вирядився по воду до водозбірні. Варяг же покликав малого і почав з ним, починаючи від носа до демена, востаннє оглядати судно.
Перекладач, він же й провідник, з’явився добре по обіді. Чорновидий кучерявий чоловік із пласким лицем і гачкуватим, як хижий дзьоб, носом. З усіма чемненько привітався, почав говорити, що він ще піде додому переночує, а завтра вранці на світанку він прийде і вони тоді вже рушать в дорогу.
Півник зауважив, що він говорить руською мовою краще за Тарона. Тільки часом, буває, швидко проговорить, а тоді довго мовчить і потім знов швидко говорить.
Тлумач уже хотів іти, як дядько Півень запросив його хліб з ними розломити і вина скуштувати знаменитого, корсунського, із княжого льоху. І дядько Півень гречно відхилив полость намета під щоглою. Поки тлумач нахилявся і сідав у затінку на беседку, Півник встиг розгледіти, що між двома беседками поставлено барило, а на ньому велике стябло з наїдками - хлібом круглим грецьким, шматками в’яленого м’яса, невеличкими копченими рибками купою, а також трьома срібними пласкими чашами. І глек стоїть. Варяг тримає однією (!) рукою корчагу (а вона Півникового зросту) і наливає у глек вино темно-вишневе. Тут дядько Півень обернувся до входу в шатро, побачив, що малий спостерігає за всім, та й опустив полость намета.
Довго пригощались в наметі славні мужі. Вже й сонечко позолотило заборола і башти, коли з намету виповзли дядько Півень і Варяг. Їх добре хитало і вони підтримували один одного. Хоча Варяг підтримував рукою дядька Півня, а дядько Півень підперав тім’ям під пахви свого велетенського сотрапезника.
- Браття-молодці, - виголосив дядько Півень з-під пахви Варяга, - відпочиваємо до третіх півнів…
Всі полягали відпочивати на беседках, позагортались у плащі.
Тільки Варяг, заточуючись та важко сопучи, перебрався до стернового весла. Обмацав кожну п’ядь весла, попустив закрутки і витяг лопать із води. Покликав до себе Півника.
- Знаєш, чому ми заспали тлумач конунга Містілава?
- Щоб він не пішов спати додому.
- І все?
- Ну… не знаю…
- Тому що тлумач є чоловік-собака конунга Містілав. Він не єсть дурень. Він бачить барила води, бачить запас хліба.
- Ну то й що?
- Е-е-е! - Варяг гикнув і заметеляв головою. - Він побачив воду, хліб - побігти до конунг Містілава і сказати: «Дракар пливе не бачити берег. Дракар пливе чистою вода».
- Ну то й що?
- Поки зараз - ніщо! Але потім швайка вилазити з міха…
Варяг розпачливо махнув рукою, замовк і заходився закручувати линви кермового весла. Після весла Варяг облазив, де тільки можна було, весь човен. І Півник за ним. Варяг тільки сопів, важко дихав і все вистукував пальцями по дошках, брусах, шпангоутах. Перевірив кожну петлю для весел у бічних віконцях фальшборту. Промацав усі, один за одним, кочети-скарми.
- Тепер і ти спати, і я спати.
Малий примостився в закапелку на носу, прихилившись спиною до форштевня. Варяг дав йому вовняну дергу. І хоч вона тхнула потом і рибою, проте добре гріла, то й спати під нею було тепло і солодко. Крізь сон малий чув, як на човні почалось тихе камешіння. Потім тихо забурулилась вода за бортами. І той рух води передався обшивці дракара. Напруга проходила по всій довжині тонких предовжелезних дубових дошок і досягала стрімкого височенного форштевня. Весь цей рух і вся напруга починали просто гудіти в дереві. Від гудіння, що напружувалось в дереві, малий прокинувся. І більше йому спати не хотілося. Хоча була ще темна зоряна ніч. І навколо було тільки море. Тихе море з лінивими хвилями. І ті сонні хвилі розтинав стрімкий біг. Берега і вогнів на березі не було видно. Тільки часом легенький павітер приносив на човен тонкий аромат чебрецю і солодки.
Малий спиною до форштевня напівлежав, напівсидів у щілині між обшивкою правого і лівого бортів. Спиною він був до руху човна. І при астральному розпливчастому світлі ледь-ледь розрізняв всіх веслярів на беседках. Веслували всі. Навіть дядько Півень і сокольничий. Вони сиділи на першій беседці. А Варяг стояв просто перед Півником. Підняв руки і щось міряв пальцями та шворкою, кінець якої затис зубами. Півник зачудовано дивився і дивився на дії Варяга. Та ось він повернув голову і зазирнув за борт. Там і було диво - навколо кожного весла закипали смуги зелено-блакитного вогню! Кожна краплина, падаючи, вибухала блакитним сяйвом!
- Ой, вода горить! - не втримався хлопчик і голосно скрикнув.
Варяг щось процідив крізь стиснуті зуби на зразок: «Не мертвися, так буває». Але малого це не задовольнило і він вибрався із свого кубла-щілини і підступив до Варяга.
- Мій господине, скажи - це небезпечно?! Це нечиста морська сила?!
Варяг ще щось промурмотів, а тоді зав’язав вузлики на шворці і вже з вільним ротом відповів:
- Так на південні моря починається кінець літа. Це знак - все добре нагрілось… У лісі бачив пеньок світить гнилий?
- Бачив.
- Так і море. За літо збирається дрібна труха із води і світить. Тут на земля полуденная світить ночі жук летючий і хробачок повзучий. Сильно світить!
Справді, коли їм через кілька днів безупинного веслування довелось ступити на берег, то першої ж ночі Півник побачив справжні рої тих жуків-світлячків. І так було всі ті дні довгі, поки вони з Варягом чекали назад дядька і всю залогу.
А сталося ось що. Варяг по зірках і сонцю проклав шлях човнові так, що вони жодного разу не наближались до берега. Тому то й запаслись джерельною водою і в’яленим м’ясом та прісним грецьким хлібом. Потім, на якийсь день вони круто повернули на схід і рівно в полудень пристали до берега.
Від селища, що було, може, за версту вгору по річці, до них вийшла велика залога озброєних людей. Дядько Півень і Варяг через тлумача довго вели з цими насельниками переговори. Але ті не згодились через свої землі пропустити до гірських людей-сванів. Бо золото там, у гірських потоках, ловлять баранячими шкурами. І дядько Півень і Варяг обіцяли їм дати дари - нічого не хотіли ті прибережні люди.
Довелося вертати назад, на північ. Бо коли їхній човен відчалив від берега і попрямував далі на південь, назустріч їм виплили десятки човнів із озброєними людьми.
Вони пливли тепер вздовж берега цілу ніч і половину дня, поки не побачили гирло річки, досить широке. Дядько Півень порадився із Варягом і вирішив причалити до берега. Тлумач почав переконувати їх, що тут живуть погані люди. Всі вони розбійники і людолови. Видно було, що він боїться цього місця і людей тутешніх. Він настільки боявся, що не міг цього приховати. Всі бачили його переляк, але виду не подавали. Проте, коли за наказом дядька Півня соколятник засурмив у ріг і з’явились тамтешні насельники, нічого поганого не сталося. Їхній князь прийняв дарунки і запросив до свого селища. Та найкраще було те, що два чоловіки з почту князя розуміли мову. І тепер ні дядько, ні Варяг не сумнівалися чи правильно тлумач перекладає їхні слова. Князь не тільки дозволив пройти загону через його землі, а й дав дюжину вправних молодих воїнів для підтримки та ще й двох мисливців-провідників. Ще й князь влаштував гучний банкет. На тому банкеті Півник вперше покуштував і солодкий виноград і червоні зерна-самоцвіти з гранатового яблука і смоковниці. Ще й кам’яним медом його пригостили - сухим, запашним, світло-жовтим. Він і до рук навіть не прилипав. А що було найсмачніше - ніби ковбаска із засохлого вишневого глею. Тільки солодка-пресолодка. А всередині в ній - шматочки горіхові! Що пригощали малого від душі і все подавали та подавали, то він геть об’ївся. І на нього така різачка напала, що десь під ранок він вже на ногах не тримався. То він і лишився з Варягом при човні. Бо дядькові Півневі ті двоє, що розуміли мову, потихеньку сказали - князь дуже просить не брати із собою Варяга. Бо у Варяга білі очі і руда борода, і все тіло у малюнках, а це дуже погана прикмета. Нехай він краще лишиться при човні у таємній пристані. Князь би це сам сказав, але він не хоче ображати своїх славних гостей забороною при всіх людях. Дядько Півень передав їхні слова Варягові. Варяг ні рисою не змінився.
- Іди, пес війни! Іди швидко - чорні люди перемінливі. Іди швидко і нехай удача назад тобі прибуде! Іди, лайман!
Дядько Півень на «пса» не образився, бо Варяг зовсім не образливо назвав його, а з якоюсь навіть повагою.
Вони й лишились удвох із Варягом у хитрій гавані. Вище гирла, але де річка була ще глибока, люди тамтешні прокопали добрячий канал до старого русла. І над старим руслом, і над каналом росли здоровенні дерева. Їхні стовбури пообплітали всякі рослини повзучі. Але найбільше пагони колючої ожини з превеликими синіми ягодами. Може, разів у три більшими, ніж біля Півникового села.
З великою обережністю мандрівці і місцеві чоловіки завели туди крутогрудий дракар. У цій схованці було набагато сухіше, ніж би здавалось. То й комарів було не так вже й багато. Бо й вода через канал і арик пробігала досить добре, хоча й не так прудко, як в головному руслі.
Перш за все Варяг виліз на сухий схил за старицею і нарвав якоїсь колючки сиво-зеленої. Запарив у казанку і дав пити Півникові. Гірке та бридке було пійло, а проте ввечері Півник вже міг поїсти вареного вівсяного толокна, що Варяг назвав його «путря». Вночі Варяг вийшов із смолоскипом і остями. Зварив юшку з дивних сріблястих головатих рибинок. Смак видався Півникові надзвичайно тонким і з найтоншим ароматом.
- Що це, мій господине? Так смачно!
- О! Славний ромейський риба-кефалус. І ще дрібний річковий рибка-бичок! І ще трохи морська вода і дві більше вода джерельна. Але це не більший смак. Скоро піде грецька риба ставрида на зимівлю берег Синопа. Будем ловити голі гачки! Наживка не єсть потрібна!
- Правда?
- Я - вікінг. Мені не можна брехати друзям. Війна - брехати можна!
Варяг не брехав. За чотири дні він із старого попсованого стовбура зробив човна. В таких великих видовбаних липових стовбурах чавили виноград на сусло. Але чогось велетенський липовий стовбур тутешні люди подовбали та й кинули. Ну а Варяг викінчив для своєї потреби. На липовій довбанці вони удвох із хлопчиком вийшли по ставриду в море. Опускали линви з важкими кам’яними грузилами глибоко у воду. Коли Варяг командував - щосили смикали і тягли вгору. Знов смикали і тягли вгору. І так, поки не витягали снасть зовсім. На линвах було багато повідців. У Варяга на кожному гачку тріпотіла синьоспинна лискуча рибинка! У Півника рівно половина гачків лишалась порожньою. Півнику те було дуже прикро. Та коли, врешті, і в нього на всіх гачках затріпотіли ставридки, засяяли у золотавих променях сонця, він не стримався.
- Як хвіст павича Таронового! - та й заходився зривати полов. Варяг зняв по одній ставридку за ставридкою, і тільки тоді спитав, не дивлячись на хлопчика.
- Тебе Тарон до Спіро водив? Родзинка пригощав?
- Ні! Тільки обіцяв.
- А ти йому що обіцяти?
- Привезти тутешніх лісових горіхів.
- Ти Тарон розказати наш шлях?
- Ні. Я сказав, що мені дядько заборонив. І він перестав випитувати… Тільки… певно я десь обмовився, бо він зрозумів, що ми пливемо в Обези…
- Добре, тільки скажи самий початок Тарона і до кінець.
Поки Варяг веслував до берега, Півник все й розповів, як було.
- Добре! Цікавий казка. Ти молодець - тепер слово дав - діло зроби. Найкращий горіх у добрий кошик. Нехай Тарон власні очі дивиться - ти вірний слову!
Півникові стало зразу легше, бо соромно було з усієї історії. Та й мулько на душі, що тоді Тарону про Обези промовився, а зараз про павича ляпнув. Але добре, що Варяг ані скривився, ані дорікав, ані кепкував. Хоч і просторіка, та як все розуміє!
Тільки от їжу він собі готував не по-людськи! Півникові засмажив ставридок на решітці. Коли Півник наївся досхочу, він послав його в селище по молоко. Півник приніс великий глек. Ледь-но притяг. Тоді Варяг влив молоко в казан, додав води, засипав попатраних рибок та ще й накришив туди дикого часнику. Поки варилась молочна юшка з рибою, Варяг тільки очі мружив та ніздрі роздував. І сам виїв усю юшку! До кісточки, до плавця обсмоктав рибок, попідберав кожний шматочок, кожну дрібочку часника. А тоді, напівзомлілий, спершись об стовбур, возлежав біля тахнучого багаття і щось солодко мугикав.
- Що ти співаєш?
- Я теж малим жив… Ця пісня моя молочна, цицькова, мама. Вона пісню колискову співала… Я теж малим жив…
І ще дивувало Півника - коли він приносив із селища глек вина, Варяг не пив його, тільки куштував, а тоді виливав у велику корчагу для води.
Як і на морі, кожен день тричі, а вночі, після других півнів, Варяг споглядав небо, зорі, сонце і місяць. Одного разу Півник, який прокинувся разом із Варягом, спитав:
- Мій господине! Тобі не набридло кожен день все споглядати небо?
Вперше Варяг розсердився, став червоний лицем. Певно від люті заговорив правильно:
- Дурень малий! Я учень Зоряного Одді, найбільшого волхва. Він живе на таємному острові. Йому пілоти привозять новини про землі і зорі. Бо над кожною землею є своя зоря. І можна тоді взнати по зорях, куди плисти. По небу взнають погоду. Погода більше вбиває людей, ніж походи. Ніколи більше не говори мені дурного.
Взяв малого за плечі і страшно впірився у хлопчикові очі своїми чорними цятками на білих більмах .
- Іди князь обезів і покажи на пальцях: сім день буде сніг, буря, дощ. Через гора. Потім буде буря через море. За два день. Бігай!
Малий побіг по пересихаючому руслу однієї з трьох річечок, що вливалась до стариці. Стрибав з одного плаского каменя на інший. І тоді в ковбанях у кришталевій воді скидались рибки. Часом і на сухе вистрибували і там тріпотіли, миттю обсихаючи на розпеченій жорстві. Зразу ж з’являлись ворони і хапали здобич. Малий підбігав до княжої садиби. І навіть коли був за кілька сот кроків до неї, то не бачив її. Просто на пагорбі велетенська купа височенних дерев. Ніби маленька діброва. Тільки в ту діброву з усіх боків поспішали зігнуті люди. Вони йшли мовчки. Бо велетенські корзини на спинах просто вдавлювали їх у кам’янисті стежки. З-за дерев долинала якась музика. Чи люди такі голоси мали, чи три гудки за одним вели мелодію. Мелодія мовби кликала злетіти до тих далеких блакитних верхів, що коливались у запиналі спекотної юги.
Підбігши до перших носіїв корзин, Півник чемно привітався, знявши шапку і вклонившись. Йому щось відповіли високі чоловіки. Топали босими порепаними п’ятами, як прості смерди, а в кожного на поясі теліпався здоровенний чингал-кама. Та ще й деякі спирались на дивну зброю - короткі списи із довгими вузькими клюгами. Той кожен спис мав бічний гак-сучок.
Носії корзин і хлопчик ступили під затінок товстезних буків. І скрізь на стежках межи стовбурів простували люди з корзинами. За тінистими буками визирала широко зелена галявина. Посеред галявини високий дубовий тин з гострими верхами паколля. По всьому тину прорублені чорні вічка малесеньких бійниць. А замість брами тільки одна висока хвіртка, кована по дубових брусах залізними фігурними смугами. Ширини, щоб пройшов тільки один чоловік, чи проїхав верхівець, не спішуючись.
При хвіртці хлопчика за холошу прихопила велика чорноморда сука. Малий голосно запросився. З-за носіїв із хвіртки з’явився молодик у світлому вбранні і відігнав суку. Півник на мигах пояснив, що треба до князя. Молодик у гостроверхім білім ковпаку показав Півнику, щоб він ішов за ним. Малий почимчикував дрібненько за молодиком. А за малим посунула чорноморда сука, що малому по груди сягала. Посеред двору на рівній зеленій галявині зростав неймовірної височини і товщини горіх. Його могутній стовбур обвивала виноградна лоза, сама завтовшки як добре деревце! Лоза розповзлася своїми пагонами по всіх гілках горіха до самої верхівки. З горіхового лискучого листя визирали дозріваючі зелено-жовті шкаралупи, немов яйця нурця-червоноголовки. А поруч лозу обтяжували чорно-сизі, попелясті виногрона. Кожне гроно не менше баранячої голови!
Під горіхом стовпи і поперечина з мідними кільцями конов’язі. До двох колець були припнуті невеликі, проте міцні і стрункі коники полової масті з чорними гривами і хвостами. Вони закидали один одному голови на чубки і хльоскали хвостами по нахабній мушві. А за конов’язю може за двадцать саженів на сірих кам’яних стовпах піднімався високий рублений будинок. Новий, із золотаво-рожевих болонків каштану. Будинок виглядав мов би сторожова вежа на два поверхи. З усіх стін будинок охоплювали криті сіни. На високий сінешний ґанок піднімались, дуже круто, вузьки сходи без огорожі. На верху сходів стояв високий чоловік у білім вбранні та чорних вузьких ногавицях. Його стан туго перетягував вузький поцяцькований пояс. На поясі важко завис великий чингал-кама у срібних візерунчатих піхвах. На правім боці ременя метелялись звичайні чорні шкіряні піхви. Тільки з них стирчала мережана колодочка із слонової кістки!… Чоловік на ґанку стояв, широко розставивши ноги і впершись руками в боки.
Молодик поставив Півника, натисши йому на плечі, і підбіг до ґанку. Швидко заговорив, обертаючись та показуючи на Півника. Чоловік підвів праву руку, огладив чорну з сивими кінцями бороду і показав малому, де йому належить стати перед ґанком. Півник скинув шапку і в пояс поклонився.
- Вітаю тебе, мій пресвітлий князю! - і знов уклонився в пояс і замовк. Молодик шарпонув хлопчика за плече, ніби кажучи: «Ну й що далі?…» Тоді Півник, запхавши шапку за пазуху, почав показувати, як вже спромігся, те, що передрікав Варяг.
Князь уважно «вислухав» хлопчика і здвигнув плечима. Розкинув широко руки, обвів ними все довкола, показав правицею на топтунів у чавилі, потім на себе, ніби говорячи: «Ми тут живемо і краще все тут знаємо».
Півник миттю зрозумів, закивав щосили головою:
- Так, так, мій пресвітлий князю! Так, так!… Ну то я пішов…
І кланяючись все, порачкував до хвіртки. А у хвіртку все протискались і протискались носії здоровенних корзин. Малий бачив, як носії подавали корзини топтунам у чавилі. І ті перекидали одна за одною корзини у жолоби і з корзин сипалися блідо-зелені, золотаві та синьо-чорні соковиті грона. В жолобах липових, неймовірної ширини, танцювали бородаті дядьки і вусаті хлопці, поклавши один одному руки на плечі. І чавили, чавили казкової краси грона репаними п’ятами. Та ще й співали на кілька голосів пісню, яка так уподобалась малому. З велетенських колод сусло виливалось іскристими струменями в здоровенні казани, корчаги і бурдюки. А ще ближче до тину Півник побачив, як у яму, обкладену широким листям папороті, обережно викладали із корзин соковиті важкі грона.
«Диви, як у обезів все цікаво! У нас у випалених ямах зерно тримають, а в них виноград запасають!». Вже багато див побачив Півник в землі обезькій, та ніщо не могло зрівнятись із білими та чорними виногронами. Хоч і обжерся він спочатку виноградом, та охота до чарівних ягід не пропала. І не тільки ласувати виноградом кортіло. Красою важких золотавих та чорно-синіх грон око не переставало милуватись. Тоді вперше Півник подумав - а чи можна намалювати виногрона фарбами? Щоб на чорних ягодах була синьо-попеляста патина, а білі щоб світились із середини, як скляні намистини! Отако думаючи про виноград і фарби, Півник спустився до їхньої потаємної гавані.
Варяг витягав все із човна на берег. На березі вже виросла гора всякого надіб’я. Півника вразило, скільки всього може поміститись у човні! Та в найбільшій хаті-істобці такого не сховати.
- Розповідай! - виголосив Варяг, не перестаючи колупатись із мотками тонкої конопляної линви.
Малий і розповідав Варягу все, ходячи за ним і по березі, і в човен залазячи. Бо Варяг ні на хвилину не спиняв своїх дій і на хлопчика не дивився. Коли малий скінчив свою розповідь про зустріч із князем і про все, що бачив, Варяг вирік:
- Ми попередити князя. За прості обези він… йому… відповісти. Наш човен рятувати.
- Від снігу?
- Ні! Після снігу єсть багато води в річка. Вода котить камені. Може дно проколоти. Може бити об стовп дерева. Якщо багато вода - може забрати у море!
Варяг зняв шкіряний шолом і обтер рясний піт із сірого, зморшкуватого чола.
- Так що ж робити?! - справді злякався Півник, бо таким схвильованим він вперше бачив Варяга.
- Не мертвись! Ще живий - знаю, що тепер робили ми проти велика біда!
Той день до ночі і весь наступний день Варяг прив’язував линвами човен до найближчих дерев. Та так, щоб з якого боку не пішла вода (навіть із моря!) - човен буде на розтяжках канатів і не розіб’ється об дерево.
І ще вигадав - удвох із Півником вони загатили вихід воді з каналу. Човен водою підняло вище стариці. Тоді Варяг поприв’язував міхи з камінням до осей з колесами. Осі занурились у воду під вагою каміння. Затоплені осі з колесами Варяг підвів під кіль човна, а тоді закріпив до бортів люшнями і найтовщими просмоленими линвами. На те, щоб «поставити» дракар на колеса, знадобився цілий день. Що вже могутній тілом Варяг, але наступний день він відлежувався під деревом, палив пахучі трави, щоб відігнати москітів і милувався дракаром. Вони розваляли гатку і підняли ляду в отворі з каналу. Тепер дракар стояв на колесах серед пересохлого каналу. Тільки вузький струмок обминав низ коліс.
Малому було нудно споглядати ті всі линви, якими Варяг поприпинав бойового човна до могутніх стовбурів. І він подерся на стовбур найвищого ясена. Спочатку по глибоких зарубках, кимось давно зроблених, а далі з однієї гілки на іншу, мов по кроквах живого зеленого даху. Найкраще місце було там, де стовбур остаточно розгалужувався на всі боки товстими гілками. Тут хлопчик сів верхи на товсту гілку, а руками вхопився за сучки найближчих гілок. Звідсіля, з такої височини він побачив, як по головному руслу ріки випливають довжелезні довбанки. Випливали вони з-за того груда, на якому в гаю ховалось гніздо князя. У довбанках веслували обези, всі у височенних клобуках і в темному одязі. Одні човни вже пропливали повз таємну гавань, де Півник і Варяг стерегли човна-дракара. Півник зразу зауважив - ні щитів, ні луків зі стрілами ніхто з них не тримав. Та й у човнах не було видно. Тільки на двох човнах лежали високими купами рибальські сітки. На тих човнах було по три веслярі попереду і позаду. Обезькі довбанки не мали ні корми, ні носа. Вони були однакові з обох боків. На деяких довбанках хлопчик зауважив блискучі вістря остей і підбурків. Перша довга довбанка випливала з гирла у море, а остання тільки витнулась з-за княжого пагорба. Кричати про бачене Варягові хлопчик не хотів, бо могли обези в човнах почути і побачити його на дереві. А спускатись униз теж не хотілося - поки туди та сюди, могло щось цікаве статись.
І справді - човни швидко виплили в затоку. Розійшлися підковою. З двох човнів, де було мало людей, почали щось викидати у воду. Сумніву не було - закидали сітки. Потім ті човни почали відпливати один від одного і пливли по колу. Інші човни поволі вигинались із підкови в коло, яке замкнулося разом з двома першими човнами. Хоч Півник мав чудові очі, та проте всього він не міг розгледіти. Бачив тільки, як у коло вирвався один човен. Кілька чоловік звелися в човні і почали бити остями у воду. Навколо човна вода збурунилася. Замигтіли в зелених хвилях чорні тіла, запінилася вода. Потім почали в зеленій воді розпливатись руді смуги. Зовнішні човни все щільніше сходились, все сильніше закипала вода в колі, забарвлюючись у рудий колір. З тих човнів схилялись люди і чіпляли підбурками чорні тулуби.
Півник бачив усе і розумів, що то в сіті загнали морських свиней і їх побивали без числа і лічби!… Але не хотів у те вірити. Бо відколи вони вийшли з Тмуторокані, морські свині весь час припливали до їхнього човна. Грали біля дракара, вистрибували з води аж до половини щогли, стрілою виходили на поверхню і летіли над хвилями, може, на яких чотири сажені! Один раз дельфін став біля дракара у воді свічкою, метеляв плавцями і хихотів до малого! І от тепер цих веселих насельників моря на його очах нищили, цідили їхню руду у зелені солоні хвилі…
Хлопчик переліз на інші гілки і дивився, що робиться углиб землі. На пагорб до княжої діброви сьогодні не піднімався жоден носій із повною корзиною. А ліворуч, за обмілілою старицею, на схилі гори кучерявились бучні зарості ліщини. Верхні по схилу кущі вже зблякли зеленню і почали золотитись. «Завтра назбираю найкращих горіхів», - вирішив Півник і спустився з дерева.
Варяг вислухав Півника про дельфінів і про відсутність носіїв винограду.
- Моя душа не любить вбивство добрий розумний звір…
- Це ж риба така!…
- Ні, це звір рибний!… У нього кров червоний і гарячий! Діти родить через куку… Я бачив одна бухта Апулія, як родить морський свиня… хоча він краще водяний кінь називатись… Жадібні люди - морська свиня за його жир б’ють. Потім припливуть ромеї і купляти в обези жир…
Так вони розмовляли, поки Варяг перегортав рибу на решітці над вугіллям. Бо коли вони спустили з каналу воду, то з-під каменів назбирали повний кошіль дрібної риби, та й річкових невеличких крабів. Малий понапікав цілу купу. Хоч і не такі смачні краби були, як річкові раки, проте непоганий наїдок. Варяг теж покуштував крабів.
- Дуже маленький. Мало м’ясо. Підемо берег ловити великі. - Варяг показав як би завбільшки з тарелю. - Підемо берег без обези. Вони сьогодні і день завтра топитимуть жир мертві морські свині.
Дійсно, коли мінявся вітер, то приносив запах соснового диму і різкий запах солодкуватих підгорілих, ніби рибних, вишкварок. Хлопчик сказав Варягу:
- Таки морські свині - риби! Он як смердить їхній жир!…
- Ні, малий хлопчику! Вони рибу живляться - тому запах риби. Чайка теж риба запах. Тільки вона рибний птах.
- А-а-а… Я піду горіхів назбираю… Бо тут з моря тягне тим духом… Мені їх шкода…
Дійсно холодна моряна почала тягти в ущелину і приносити запах топленого жиру, диму соснового і солодкуватий запах тління розпатраних дельфінів.
- Іди, хлопчику… Як не забудеш, зайди селище бідні люди і хліб може дати тобі… Прості люди добрі є. Ділитись не пожадливі…
- Хліб у них не такий… Як перепічка-загреба… Поки теплий добрий…
- Хоч їхній тонкий хліб-оладок. Хоч сухар… Без хліб погано…
Малий взяв торбу на плече і ступив із схованки.
- Чекай! - Варяг подав малому довгу, тонку і важку червону палицю і ремінець з ножем на ньому.
Півник пов’язав ремінець поверх крийки і поспішив подалі від схованки. Дуже вже повіяло духом тління від моря. Вітер не тільки запахи приносив, а й людське перегукування та крики птахів. Певно що з усього узбережжя позлітались пожадливі морські птахи…
Схил із заростями ліщини добре прогрівся, а був ще тільки ранок.
Варяг дав малому кизиловий шист - він ним шарудів у пересохлій траві і жовтих відпалих листках. Може, п’ять змій сполохав, поки підібрався до рясних горіхових гілочок. Справді, тут, в Обезах, ліщина була удвічі більша! Півник зривав горіхи разом із сухим оцвіттям. Не дуже хотілося затримуватися на цьому схилі, де стільки зміюк вигрівалося. Він хоч і поспішав, та час від часу прислухався, зупинивши свою працю.
І раптом він відчув запах овечий. А тоді вже почув тупотіння по схилу турми і погукування пастуха. Прогрібаючи в траві кизиловим шистом, Півник вийшов із заростей і зітнувся з пастирем і його псом. Собака кинувся до малого. Та пастух у високім ковпаку й короткій рудій бурці щосили крикнув на пса. Пес слухняно відбіг до худоби. Підійшов пастух ближче і простяг руку, мов би питав: «Хто ти?». Малий на мигах, як міг пояснив, що вони прибули з моря і лагодять човна. На мигах Півник показав, що в нього живіт болить, бо хліба не їв. Пастух розвів руками - нема хліба, а тоді обернувся і показав на гори - що він із гір тільки-но спустився…
Перш, ніж йти далі вниз, пастирь витяг із заплечної торбини шмат білуватої речовини із медовим запахом і жменю великих волоських горіхів. Півник вклонився, приймаючи гостинець і, показавши на горіхи, кивнув головою: «Де?». Пастух зрозумів і показав, що треба піднятися схилом ще вгору, тоді ліворуч пройти. Там будуть кам’яні стовпи, чи може прохід між двома великими деревами. Тоді спуститися вниз праворуч. Перейти потік і там за потічком буде горіховий гай. Півник приклав руку до серця і, низько вклонившись, поспішив туди, звідкіля вівчар гнав турму.
На верху Півник озирнувся. Отара темним покривалом сповзала з жовтого схилу до вибілених каменів потоку. З лівого боку йшов вівчар у короткій бурці, а з правого пастирський пес то туди, то сюди рискав, підганяючи дурних овець. А попереду отари виступав білий прерогатий і бородатий цап. Вівчар певно відчув, що хлопчик дивиться йому в спину. Обернувся і помахав рукою, показуючи, куди треба йти.
Поки дістався до горіхового гаю, може, дюжину гадюк сполохав. Горіховий гай утисся межи двома крутими кам’яними стінами. Коли ступив у гай, наче все огорнули зелені сутінки. Десь попереду грав-видзвонював потік. Над Півником світло-сірі стовбури струнких, височенних дерев. Де-де та сіра кора повздовжно репнула. Налетів вітер і там угорі зашумів віттям. На тонких гілочках рясно зависли кулі горіхів у зелено-бурій шкаралупі. Півник задер щосили голову і вдивлявся у далеке верховіття. Та не дарма ж Півник народився у деревлянських лісах. Крайку розмотав, варязький ремінь, тільки без ножа, міцно зав’язав. Крайкою обхопив стовбур, на ноги натяг петлю з ременя. І подерся вгору, впираючись ногами з петлею та пересовуючи вгору крайку. Піднімався вгору, як би стрибками. По черзі розслаблюючи то крайку, то ремінну петлю і зносячись все вгору та вгору. Видерся на саму верхівку. Прив’язався крайкою до стовбура, ремінну петлю повісив на шию та й заходився оббирати горіхи. А вони тут на кожній гілочці та не по одному, а просто гронами по шість-сім штук! Обриває горіхи Півник, а вітер розгойдує верхівку горіха… Може, раніше б Півник і злякався такої гойдалки. Та після мандрів по двох морях та й часом на вершку щогли, йому аж забавки було. Коли набрав повну торбу, то перш, ніж злізти, сидів на гілці, обчищав зеленувату шкуру, варязьким ножем розколупував шкаралущу і виймав солодкувате зерня. Верхня соковита шкаралупа гостро пахла, трохи схоже на запах водоростей. Певно тому й не почув кислий запах сиром’ятної кожі, коли зістрибнув на землю і почав обкручувати крайкою поперек.
Його схопили зразу двоє. Один за ноги, другий за плечі. Той, що стис ноги, затягнув їх широким м’яким ременем. А той, що за плечі вхопив, одну руку відпустив. І тільки Півник рота розкрив, щоб закричати, як йому запхали в пельку повстяну кулю. І миттю зав’язали шворку, що проходила крізь повсть, на потилиці. Півник вигнувся, виламуючи собі хребет, і лівицею рвонув шворку. Розв’язав вузол! Руки йому завернули за спину, перев’язали линвою. А тоді вже знов зав’язали шворку на потилиці. Півник викручувався, дригав ногами, намагався виплюнути повстяного колобка. Все марно! Він бачив над собою дві бородаті пики. Але очі над бородами були молоді і аж світилися мисливським запалом. Такі очі Півник бачив у боярських псів на ловах, коли вони рвали оленя. (Ну це вже він потім так подумав, порівняв.) Але людолови не дали хлопчикові довго споглядати себе. Один із них, рудобородий, зняв свій башлик і натяг його на голову хлопчику. Тепер Півник був обез’язичений, осліплений і поборканий! Та ще йому притисли коліна до грудей і запхали в корзину. Що це корзина для винограду, хлопчик відчув по тих лозинах, які вп’ялися йому з усіх боків у тіло. І по густому, солодкому і терпкому, аромату, який пробивався крізь сморід чужого поту башлика та баранячого лою повстяної кулі.
Корзину підкинули і кудись вмостили. Лозини ще сильніше вп’ялися йому в плечі і руки. Корзина заколивалась. І Півник зрозумів, що його несуть. А що його несуть на спині, він утямив, коли носій заговорив. Слова, незвичні, мов шерхіт листя, десь випливали за спиною в малого. Низькому глухому голосові щось перечив другий голос, вищий і запальніший.
Півника нудило від запаху чужого поту, давило колінами в черево, прорізало лозами скручені руки, пекло в п’яти.
Несли його довго, бо почав він умлівати. Та проте прислухався і чув як шумить потік, як гуркотять камені під ногами людоловів. Шум води відплив назад. Не було чути кроків нападників. Певно, що йшли лугом, кроки чимось глушились. Це міг бути або пісок, або густа трава. Піску Півник тут навіть на березі моря не бачив. Тут все або каміння, або жорства.
Нараз почулося тихе іржання. «Тепер вони мене на коня повантажать! Відвезуть за гори і я пропав!» - у розпачі подумав Півник і заплакав гірко і ревно. Але сльози і соплі почали душити його дихання і він ледь не задихнувся.
Та на коня Півника не повантажили. Його тягли на спині і далі. Носій почав дихати важче - значить почали підійматися вгору. І копита зацокали по кам’янистому ґрунту. Почувся третій голос. Десь поруч із цоканням копит. Третій голос був найвищий і найголосніший. Два перших голоса певно щось заперечили, чи зауважили третьому, бо третій зробився значно тихіший. Ставало наче холодніше. А тут ще запекло по-малому. Півник почав борсатись і мукати, бо хіба закричиш з повним ротом вовни? Але ні носій корзини, ні ті двоє не звертали ніякої уваги на Півникові стогони і борсання в корзині. Півникові припікало все сильніше й сильніше. Йому вже просто ставало важко дихати. Від напруги в нього полились сльози. Він ще кілька разів шарпонувся. Мукати він вже не міг. Він ледь дихав. Більше триматись він не міг…
Спочатку носій певно нічого не відчув. Потім йому певно полилося на ноги. А коли вже сеча промочила одяг, він заволав і впустив корзину. Тут корзина та башлик врятували голову Півника від каміння. Бо інакше б каміння потрощило йому голову. Та все одно він добряче гепнувся, бо зомлів від удару об землю.
До свідомості він прийшов, стоячи перед мордою коня. Башлик з нього здерли. Але повстяну кулю з рота не витягли і руки не розв’язали. Тільки ноги. Тому він і міг стояти. За вуздечку золотавого коника тримав невисокий стрункий юнак. У нього тільки на верхній губі ледь пробивалися вуса. Якось дивно, зневажливо, і водночас зацікавлено, дивився цей юнак. Рудобородий сміявся над чорнобородим, який викручував свій бешмет. Рудобородий і юнак сміялися все сильніше. І тоді чорнобородий з розмаху вліпив Півникові в лице мокрим бешметом. Півник заточився і впав на каменя, розбив до крові щоку. Чорнобородий підскочив до хлопчика і звів на ноги і знов ударив обісцяним бешметом у лице.
Після цього Півника не мордували, а пов’язали на мотузові до кінської вуздечки і погнали разом із конем вгору по кам’янистій стежці.
За якийсь час вони спинились на невеличкій галявині. З одного боку її захищали густі кущі ліщини, а з другого боку невисокі дерева, схожі ніби на ялівець. Кора їхня, якась срібрясто-сіра, звисала смужками по стовбуру. Пахло смоляною хвоєю, чи просто живицею. Коня людолови стриножили шкіряними путами із залізною защібкою та ще вуздечкою примотали до сучка на стовбурі. Ну й Півника разом із конем припнули до пахучого смолистого стовбура. Чорнобородий кинув обісцяного бешмета на кущ, щоб він швидше підсох під сонцем. А воно вже визернуло добре по обіді. Ще якийсь час мине - і вечір. Тут тільки вечір впав - ніч почалась! Півник з першого дня спостеріг.
Троє сіли. Юнак зняв заплечну шкіряну торбу і витяг із неї шмати козиного сиру, якісь чи то перепічки, чи то млинці і баклагу. Всі по черзі перехиляли ту баклагу, а тоді жували сир із перепічками. Півник споглядав як вони п’ють із баклаги і його розривала спрага, дерла нутрощі. І ще, хоч їсти йому не хотілося, в животі в нього почало бурчати. І як він не стримувався, але таки випустив із шумом повітря. Ті, що їли, завмерли. В них просто посіріли обличчя. Тоді Півник, відчуваючи, що зараз йому розірве кишки, застогнав щосили, замукав. Він відчував, що ще трохи і він обкаляється.
Рудобородий зле кинув щось юнакові і той хутко підвівся і підбіг до Півника. Відв’язав линву від кінської вуздечки. І штовхнув Півника до кущів. Але Півник з останніх сил спинився і вивернувся так, щоб юнак розв’язав йому руки. В того щось не виходило і він почав злоститись. Бо в Півника раз по раз виходило повітря. Тоді юнак витяг з піхов ножа і чиконув по линві. Та й сорочку надрізав. Добре, що не руки! Змертвілими, скрюченими пальцями хлопчик намагався розкрутити очкур. Водночас він дрібними кроками підступив до куща. Бо знав, якщо зробить широкий крок - усе з нього виллється в одну мить! Він навіть не весь сховався за куща, коли йому вдалося стягти штани із сідниць. І він облегшився з такою силою і з таким шумом, що людолови підскочили зі свого місця і відступили аж до дерев. З Півника дрискотіло раз за разом. Людолови, щось голосно говорячи, певно, що лаялись, відступили ще далі, щоб не чути всієї гидоти випорожнення. А Півникові враз стало геть легше. І нічого з нього вже не виливалося. Він думав, що буде так, як тоді, коли він винограду обжерся. Але з нього тільки повітря голосно раз по раз виривалось. І враз він весь наче попікся - та ж можна так само варгами зробити! Як вони з хлопцями дуріли!… Він раз по раз пускав «пердели» губами, а сам підтяг штани, завернув очкура і запхав чіп за ремінець. І все голосніше пускаючи пердели, почав рачкувати далі й далі в кущі. Тоді кинувся вперед по схилу крізь ліщину і з розгону вилетів на відкритий клаптик трави. За травою, нижче по схилу, кущ рясний. Півник, ховаючись за траву, став навкарачки і почав спускатися до куща. Спускався, рачкуючи назад. Відчув п’ятами товсті пагони і спробував на них спертися, не випускаючи жмаків трави. Коли добре сперся, то озирнувся назад і йому заціпило - позаду куща нічого не було. Ноги зразу затерпли і руки заніміли. А вгорі чулись крики, тупотіння і тріск поламаного гілля. Він від криків чужої мови враз ожив і така лють його охопила, що дихати стало важко. Він їх обдурить, заховається в кущі. А тоді вночі вилізе і побіжить до Варяга. І Варяг, він чародій, допоможе йому помститись усим людоловам. Вони удвох із Варягом їх деревами роздеруть, як деревляни загребущого зайду князя Ігоря!
І вже нічого не боючись, він потихеньку спустився до коренів куща і вліз у середину товстих пагонів. Зіщулився, скоцюрбився, принишк. Вгорі над ним, він їх не бачив, кричали, лаялись людолови. Почали нишпорити по всіх сусідніх кущах. Зрештою стали просто над ним. Щось погомоніли. А тоді почулись кроки на схилі. Легкі кроки і важке дихання. Від страху Півник закрив очі. Але цікавість, та й страх, бо не було сили чекати, що станеться, примусили розплющити одне око.
Юнак завис просто над ним на схилі. Линва обв’язувала його поперек і напнулась кудись вгору. Певно, ті двоє його прив’язали і тримали линву. А він, схилившись над прірвою і впершись ногами в трав’яний схил, зазирав униз. У руках тримав напнутий лук. Переступаючи дрібними кроками боком, боком пішов до сусідніх кущів, що далі, по лівицю, від Півника. Потім, так само на припоні, повернувся до Півникового куща. І тричі вистрілив у кущ. По праву руку від хлопчика, по ліву руку від нього, а потім по ньому, в середину куща! Що ніхто не скрикнув, не заворушився, не полетів униз у провалля. Та й кущ не заколивався, то старші людолови почали згори кричати юнакові. Він ще напнув лука, щоб пострелити в середину куща. Малий бачив, як золоте сонце заіскрилося на всі боки на вістрі стріли. І він сказав собі подумки: «Я тебе замордую! І ти, падло, і всерешся, і всцишся!»
Юнака витягли зі схилу старші, хоч він не заспокоївся і лупонув по кущу кілька разів добрими каменюками.
Півник просидів у кущі всю ніч. Навіть під ранок трохи задрімав. Та коли піднялось сонце, він добре вигрівся в гарячих променях. В нього вистачило розуму спочатку зігрітись, а тоді повзти нагору. Він чіплявся за кожен кущик пальцями рук і навіть зубами! Він обмацував пальцями ніг схил, камінці і кущики рослинності, щоб спертися на них і хоч на вершок попнутися вгору до плаского верха…
…Він вийшов до їхньої потаємної гавані тільки через день. Бо він спустився в долину і по ручаю вийшов до моря. І щось йому підказало, що треба йти на південь. Так він і зробив. Ну а з їжою все було добре. Поки йшов до моря обмілілим ручаєм, то й ожини наївся од пуза, і яблучок-падалок, на диво не кислиць, і грушок просто медових. І горіхами розжився, так що повна пазуха була на дорогу берегом. І ніякої різачки не було більше!…
Щоб дістатися до їхнього човна, довелось і річку перепливати, бо вийшов він на неї з правого берега. Варяг лежав у човні на беседці плазом. Ліву руку підклав під щоку, права звисала на мостину. Сорочка в нього задерлася майже до лопаток, а добре вовняне червоне корзно зповзло і прикривало лише плечі і ліву руку.
Спочатку малому здалося, що Варяга забили. Та він обійшов з усіх боків. Крові не було ні на тілі, ні на голові, бо шапка-шолом валялась на мостині і всі сірі патли Варяга були відкриті. Малий принюхався - ні вином, ні медовухою не смерділо. Тільки був запах холодного поту. Поганий запах. Так тхнуло від прадіда, коли він конав. І Півник заплакав гірко і злостиво - без Варяга він не зможе помститися людоловам! Хотів утекти в селище - страшно бути поруч із мерцем. Та враз побачив наче ребра ледь порушились. Він наблизився і приклав вухо до спини Варяга. Спина була тепла і десь в глибині глибоченної грудної клітки поволі і нерівно стугоніло могутнє серце.
- Півник, добра хлопчика…, - прошелестів Варяг. - Дери кору вербовий кущ. Дери червона кора, не дери зелена кора. Вари казанок, давай мед і вино… Я половина помер… Очі не бачити мураха… Світ бачити, тінь бачити…
Малий піднісся духом - він Варяга вилікує! А Варяг допоможе йому помститись!
Півник зробив все, як казав Варяг. А поки варилась кора, він ще Варяга понакривав корзном і свитою. Бо де було голе тіло, там так комахи Варяга покусали, що пухирі гронами звисали на його тілі!
Півник все розповів Варягові, коли той зміг сидіти і став добре бачити.
- Ти дуже радий помстити людоловам? Як ідеш із помстою, назад вертати - пропадеш! Не боїшся перестати лютим бути?
- Ні! Я всцявся! А вони нехай повсираються!
- Добре! - Варяг протяг малому свою лапищу. І малий ударив його, ляснув по долоні.
Вони на йшли долиною головної ріки. А пішли тим шляхом, яким Півник повернувся до їхньої стоянки. Тільки вони не йшли берегом моря. Сіли в липову довбанку і прибули до гирла ручая. Там сховали довбанку. Але хитро - не в кущах. На дереві в густих гілках. Варяг затяг її туди за допомогою линв та корби, яку він за день змайстрував.
До снігу лише два дні.
Саме в перший із двох вони їх вистежили. Якби з людоловами був собака, ні Варяг, ні Півник так близько не підступилися б. Злодюг було шестеро. І вони сиділи під скелею над вогненною ямою і чогось чекали. А з великої ями з-під шматів землі то вибухали язики полум’я, то виривалися цівки синього і білого диму.
Коли настав вечір, ті чужі люди відступили від ями в той бік, з якого віяв вітерець і відносив димові смуги геть. Вороги позагорталися в бурки і полягали. Тільки юнак лишився на сторожі. Чомусь він сів спиною до розпеченої земляної жаровні, немов намагався зігріти спину і сідниці.
На мигах Варяг спитав, чи правильно він розуміє: «Перший праворуч рудобородий, другий чорнобородий? А ті троє - їх Півник не знає?…» Півник ствердно закивав головою. Вони все обговорили і на стоянці, і в дорозі. Тепер Півник сидів у прикритті із самострілом. От сьогодні самостріл і стріли до нього були заговорені і окроплені чародійським зіллям, і занурені в пекуче мастило. І руки, і очі Варяг заговорив. А щоб він не мав сумніву, дав подивитись через камінь на сонце. І сонце в камені стало мов із чотирьох сяючих кружал. «Оце і буде буря!», - пояснив Варяг, коли хлопчик сказав йому, що він побачив у камені.
Але перше, ніж випав сніг і вдарила буря, Варяг погромив людоловів. Перш за все він вдягся у ведмежу шкуру. На голе тіло. На лапах було зроблено шкіряні петлі. І Варяг вставив у петлі і руки, і ноги. На голову натягнув ведмежу морду. Довго і нечутно підкрадався до вогненної ями. Юнак побачив «ведмедя», коли той був у якійсь сажені від нього. Та він закляк і не подав жодного звуку. «Ведмідь» наскочив на вартового і знерухомив його. У мерехтливому світлі спалахів вогню з глибокої ями Півник все це бачив. Потім «ведмідь» придушив по черзі трьох людоловів, яких Півник раніше не бачив. А тоді «ведмідь» підвівся і копнув ногою рудобородого. Той схопився і закричав. Підхопився і чорнобородий. Та ні той, ні другий не змогли ані потнути, ані рубанути «ведмедя». Він їх обох збив «лабетами» на землю і вже на землі позатуляв їм роти і вивернув за спину руки. Далі «ведмідь» схилився до поборканих і щось над ними усіма чаклував.
По всьому «ведмідь» повернувся до теплого схилу і махнув лапою Півнику. Із засідки Півник поспішив униз, тягнучи по траві Варягового козуба. Зразу підскочив до ворогів - вони лежали обличчям в траву.
- Мій господине! - ледь не плачучи, заволав Півник. - Ти обіцяв, що допоможеш мені їх полонити… А ти їх повбивав!…
- Хлопчику, не будь швидко поспішливий! Вони зомліли від страху. Ти не бачити - вони не могли зробити мені бій!… Ти спати до сонця. Ранок ми їх ведемо княже село. Там їх зробити без честі! Спати тобі зараз!
Півник нехотя вмостився, загорнувшись у Варягове корзно. А ворожу бурку, яку йому спочатку дав Варяг, відкинув геть ногою.
І заснув Півник зразу і спав преміцно. Коли хлопчик прокинувся, Варяг сидів, спершись ліктем на свій здоровенний козуб. У правиці його неймовірна сокира. Лезо, може, більше за пів-аршина! Ніколи потім і в Ярославових варягів-охоронців такої велетенської сокири Півник не бачив. Вдягнений Варяг був дуже охайно: руда вовняна свіжа сорочка, товстенні полотняні штани синього кольору вайди. На носа насунута чорна шкіряна шапка-шолом.
- Ну от і сон досить! Ти сьогодні єсть сильний. Єсть дуже бадьорий! Ти збудити ці всі пси! Ми їх гнати гніздо славного князя.
- Я їсти хочу! - попросився Півник.
Варяг похитав головою і подав Півникові перепічку черству і здоровий шмат жовтого жирного сиру. Півникові здавалося, що нічого смачнішого не їв од віку.
- Смачно здобич ворога їсти? - засміявся превесело Варяг. Аж зморшки від очей пішли стрілками і вузькі вуста розтяглися до вислих вух із важкою срібною сережкою.
Півник по трапезі напився із джерельця з-під найближчої скелі. Підійшов до поборканих ворогів. Став над ними і не знав, що уп’яти. Вони наче спали. Півник звів очі на Варяга, той без посмішки дивився на хлопчика білими очима, наче дорікав: «Сам потяг мене ловити цих псів! А тепер у тебе духу забракло?…». І Півник з розмаху вдарив ногою в лице бородатого здорованя. Той застогнав і розкліпив перелякані очі на Півника. Але й Півнику було боляче - ледь об вилицю пальця собі не вибив.
- Треба ногу коліном зігнути! Тягни до живіт і вниз сильно тупати в пику ворога! В пику голови!
Підкульгуючи, Півник підступив до другого. Потовк п’ятою в перенісся другому! Раз! Другий! Ворог замукав і з жахом вирячив очі. Третій і сам перекинувся з боку на бік і застогнав. Та Півник не минув і його. Лють вже захопила його. Товк і товк п’ятою по носові, по вухах, по очах, по губах.
- Баста! - наказав Варяг. - Залиш отруту злості далі і потім. На селище князя.
Від такого рейваху і крику прокинулися рудобородий і чорнобородий. Коли вони побачили над собою Півника, їхні обличчя перекривив жах, ніби зустріли мерця. Але Варяг на них не звернув ніби ніякої уваги. Ступив легко, мов величезний кіт. Схилився до найміцнішого дебелого полоненика. Розв’язав на потилиці ремінні зав’язки і видер повстяного чіпа із скривавлених варг. Присів навпочіпки, так що Півникові здалося, ніби коліна Варягові піднялися вище його могутніх плечей. І почав Варяг говорити гостро і докладно. Наче не той Варяг просторіка, що плутав слова і мови. Півник не питав Варяга, що він говорить, не перебивав його, бо чулась страшна напруга в його словах. Що Варяг говорить ромейською мовою, Півник зразу зрозумів. Бо він чув таку мову, коли розмовляв Тарон із Спіро в Тмуторокані. А за рухами, за виразом обличчя було зрозуміло, що Варяг випитує про викрадення. У відповідь здоровило щось белькотів благально і перелякано. І без тлумача було зрозуміло, що він смертельно перелякався і не може цього приховати. По розмові Варяг знову затулив його скривавлену пельку і зав’язав шворки. Міцно.
А далі Варяг почав чинити щось зловісне. Позатуляв усім полоненим вуха розім’ятим воском. Натягнув їм їхні ж башлики на голови, пов’язав так, щоб вони нічого не бачили. А за тим по одному відхиляв башлики. І затуляв. Пов’язаний починав корчитись, задихаючись. Тут Варяг підставляв під затиснуті ніздрі наче ложку із сірим порохом. Враз відпускав ніздрі. Бранець щосили тягнув повітря носом. Та вдихнувши пороху, починав задихатися, корчитись у судомах. Та за якийсь час заспокоювався, ставав ніби сонний і витягався на весь зріст. Коли всіх людоловів Варяг заспокоїв, то витяг із затихлого здорованя повстяний м’ячик. Спитав щось. Той швидко і послужливо відповів.
- Ну, Пєкунс, ідемо робити ганьбу ворогам. Тепер їх поїти… До селища крапля води не дати!…
Варяг напоїв їх водою з баклаги і позатуляв знову пельки. Крім здорованя. В інших же і воску не повиймав із вух. З трьох здер, зрізав, зірвав геть увесь одяг. Лишив тільки башлики на головах та пута на руках. Кинув усі лахи у вогняну яму. Півник спостеріг, що яма за ніч збільшилась, бо жар опустився. Всі лахи вмить схопились вогнем і пішли димом. Брав кожного за шию і ставив лицем до стежки. Поначіпляв на них усю їхню зброю і торби з їхнім начинням.
Рудобородого, чорнобородого і юнака Варяг лишив одягненими. Голий здоровань запопадливо показував дорогу до річечки. По дорозі забрали зі схованки чорногривого, золотої масті, коня. І срібне сідло знайшлося. Варяг осідлав коня, але ані сам не сів, ані малому не дозволив скочити в сідло. Взяв коня за вузду і потяг його за кущі. Там щось робив з ним. Щось чи то співав, чи просто бубонів.
Вивів коня і подав вуздечку малому. І той потяг коня за собою. Бо скакун став тихий, мов янголятко, і слухняний, як собака. Вони отак і пройшли тим шляхом, яким потрапив на гору Півник.
Чим ближче підходили до княжого гнізда, тим якось ніби мулько на душі ставало Півникові: злість наче на людоловів і не проходила, але… ніби ото належало йому зробити щось гидке…
Варяг поклав важенну лапищу хлопчику на плече:
- Бач, помста - добре зразу! Як гарячий млинець. Солодка помста - швидка помста… Я не злий вікінг… Але я єсть справні старий час вікінг. Справжній вікінг буде добре злий, лютий! Щоб інші знали - вікінг не робить м’які діла!
І варяг це довів. Він прогнав поборканих людоловів і коня-красеня під дорогим сідлом через усі оселі, що були розкидані по долині річки. Зрештою підійшов із своїм полоном до княжого гнізда. Звичайно ж, всі обези з попередніх поселень полишили свої справи і прийшли великим гуртом до княжої садиби. Та княжа охорона в огорожу не пустила ні Варяга, ні Півника, ні полонених, ні когось із натовпу. Переказали, що князь прибуде на луг до ріки. Ну а князь туди не прийшов, а приїхав верхи. На половому стрункому коникові. На конику сідло золочене, вуздечка срібна з блакитними камінцями. А чубок і хвіст коня червоним пофарбовано.
Князь владним порухом правиці показав, щоб прикрили срамоту цим полоненим. Не гоже бо князю чужу срамоту споглядати! Та ще й простолюдинів. Так переклав той злодюга, що знав ромейську мову. Ну а Варяг вже переповів Півникові. Тоді Варяг зняв з полонених і торби, і зброю, і башлики. Башлики пов’язав на поперек, щоб прутні прикрити. На тому не заспокоївся, все з торб злодійських повитрушував на траву. І всі побачили - в торбах були бруси-зливки сліпучо-білого металу, кліщі, молотки, зубила…
Жодна риска горбоносого чорновидого обличчя князя не зрушилася. Тільки було помітно, що він трохи зблід. Щось коротко кинув своїм охоронцям і повернув коня до свого двору.
Полонені стояли перед натовпом і тремтіли, трусилися чи то від страху розплати, чи від поразки і сорому.
Коли князь покинув зборище, Варяг підійшов і здер з голих башлики. Натовп обурено загудів. Але Варяг підняв сокиру і всі замовкли. Він підступив до полоненого тлумача і щось йому сказав. Тлумач переклав присутнім обезам на їхню мову. Збори невдоволено і вороже загули. Підскочив Півник і запитав у Варяга, про що той говорив з тлумачем.
- Я їм сказати - борода не дав моєму хлопець сцяти, бо він єсть просився. Тепер я їх повсцикаю, бо вони не хотять сцяти…, - пояснив Варяг, ніби чогось чекаючи.
Справді, натовп розступився, і молодий поселянин подав повен бурдюк. Варяг показав йому, щоб він покуштував при всіх воду. Щоб всі бачили, що вода без отрути і всякого зілля.
Молодик підняв і натис бокастий бурдюк і вловив устами тонку цівку кришталевої води. Варяг кивнув головою: «Добре!» тоді людям: «Хочете скуштувати?». Двоє чи троє наставили долоні, покуштували воду з бурдюка. Покликав Півника. І він зробив кілька ковтків. Після Півника сам узяв бурдюк. І поволі пройшовся, як ото князь погарцював перед бранцями. І все дудлив воду. Зрештою підійшов до здобутого коня і приснув на нього з рота водою. Кінь струсонув гривою і тихо заіржав. Воїн з насолодою видихнув повітря і витер уста і коротку бороду.
Полоненики від споглядання, як він дудлить холодну джерельну воду, почали важко дихати і шарпатись. А тлумач облизував порепані пересохлі варги, аж тріснула шкіра і виступила крапля крові. Інші не могли й облизуватися, бо повстяні м’ячики завдавали їм пекельної муки.
Люди загомоніли ще голосніше. Певне, не терпилось їм побачити обіцяне. Та морський розбишака наче нічого не помічав і не зауважував. Робив все поволі, неквапно, наче навмисно. Кинув кілька слів тлумачеві. Той миттю впав на коліна, закинув голову і відкрив рота. Варяг тонкою цівкою з бурдюка напоїв його. Потім легким натиском руки поставив на коліна двох інших голих.
Варяг кивнув Півникові і той попустив ремінці, повитаскував повстяні колобки, та лишив їх на шворках на шиях бранців. І їх Варяг щедро напоїв. А тоді повернувся і ніби підійшов до коня.
Рудобородий і чорнобородий розпачливо замукали, а юнак аж свистів довгим носом. Тоді старий вояк обернувся і показав, щоб вони стали навколішки. Бородаті зразу впали на коліна. Але юнак, хоч і трусився і хитався (здавалось ось-ось гепнеться додолу), проте заперечливо метеляв головою. Півник обережно вивільнив пельки бороданів від повстяних чопів. Варяг, хитро посміхаючись, щедро напоїв обох бороданів. Видно було, що юнак гине від спраги, що йому вже голова паморочиться. А проте навколішки не ставав.
Варяг поглядом підкликав хлопчика.
- Ти береш бурдюк. Я мигну око - поливаєш мій сокира. Буде чародійство проти хто украв ти. Будуть вони обісцятись і всяке гівно…
- А цей?… - відкрив рота Півник.
- Тихо дуже. Ти слова тихо мовчиш! Зовсім! - зашипів старий воїн, а тоді почав говорити голосно і поволі тлумачеві.
Знов у натовпі загули, закамешились. Варяг узяв сокиру під обух і ступив до тлумача. Той сполотнів від страху. Варяг моргнув Півникові і той натиснув на спорожнілий бурдюк. Цівка води бризнула на блакитне лезо. Вхопив лівицею чорнобородого за підборіддя, втупився в його очі своїми білими зеньками. Приклав до носа свою грубезну долоню. Щось зашепотів. Потім опустив свою велетенську сокиру і приклав обухом до прутня. Але Півник добре бачив, що залізо не торкнулося тіла. Тлумач подивився вниз і полегшено видихнув. Так само Півник обприскав сокиру і вдруге, і втретє. І з цими двома зайдами, як і з тлумачем, нічого не сталося.
Коли Півник обливав сокиру перед рудобородим, той трусився зі страху, йому аж голова сіпалась. Йому Варяг притис сокиру і до перенісся і до пахвини. Від дотику сокири бранець аж вигнувся. Чорнобородого засудомило від дотику. Варяг ударив топорищем у вогку землю і сокира стала сторчма. За тим покликав хлопчика, забрав бурдюк і крізь зуби прошипів: «Дивись і пам’ятай помста людоловам!» - і почав м’яти опалий бурдюк.
У натовпі почались невдоволені вигуки, бо з полоненими нічого не сталось. Але морський розбійник голосно скрикнув, підніс бурдюк угору і щосили натис на нього - пружна цівка води вдарила під ноги полоненим, оросила все рясними бризками. І тої ж миті обидва молоді бородані застогнали, зігнулись, заскреготіли зубами. Всі побачили, як в обох бранців на штанях з’явилися темні плями. А далі крізь халоші почала дзюрити сеча просто на розбиті стопи. Обоє стогнали, їх судомило, викручувало. Вони зігнулися навпіл, намагаючись притиснути коліна до черева. Рудобородий, на горе собі, рвучко розігнувся на мить і його калюхи не витримали. Натовп завмер. І в повній тиші всі почули, як бранець випорожнюється в штани. За рудобородим застогнав, завив від сорому чорнобородий і голосно при всіх обкалявся.
В натовпі знялась буча - певно, що таких от тортур в цій землі ніхто не вживав. Тому одні обурено кричали, інші розгублено мовчали, а хто й реготався на все горло.
В ту мить, коли крики на мить стихли, отой сірома, що притяг бурдюк води, спитав:
- А цей хіба з ними не був?
Цокотячи зубами, тлумач переклав. Варяг прошепотів Півникові:
- Вони хочуть бачити ганьба стрілець? Я його робитиму дівкою! Це буде ганьба!
Малий вирячився на Варяга:
- Як?! Та він же кріпкий! Як я ховався, він по мені стріляв. Отакенну гілку стрілою розколов навпіл!
- Є молодий пес, буде молодий сука! - і повторив ромейською тлумачеві.
Бородані повзли на колінах від натовпу до ковбані зі стоячою водою. Стогнали, обливались потом, з очей безперервно спливали сльози, лилося з носу, а з варг, порепаних, скривавлених, стікала липка слина. Варяг на них більше не звертав уваги, тільки обережно переступив смердючу пляму і спинився перед юнаком.
Впірив білі очі у смагляве, але зблідле до сірого обличчя. Той не витримав погляду старого чародія і впав на коліна. Варяг опустив сокиру до пояса юнакові. Зачепив вістрям леза і рвонув. Пояс відлетів набік. Воїн вхопив юнака за плече і звів на ноги. Зразу ж перекинув сокиру в лівицю, а правицею роздер башмет, рвонув шерстяну сорочку. І натовп не стримався і в одне горло вигукнув, бо з-під сорочки виприснули пружні дівочі груди. Варяг рвонув і очкур на штанях. Штани впали.
Тут знялась справжня веремія! Чорновусі, чорнобороді, чорноокі люди волали щось кожен своє. Півник не міг зрозуміти, чи вони обурювались діями Варяга, чи тим, що іноплемінник зайда, та ще й дівкою виявився!…
- Підемо човен, малий горобець! Брати торбу зброя і речі. Срібло не торкатись кінець пальчика! Бо - біда!
Малий швиденько кинувся збирати здобич і складати до великого міха з плямистої нерп’ячої шкіри. Бо великий козуб уже висів у Варяга за спиною. Варяг затягнув очкур на міхові і повісив собі на плече здобич.
Срібло лишилося на потолоченій траві і просто різало очі своїм відблиском. Люди крикнули тлумачеві:
- А срібло?! А кінь?!
- Моя зброя і речі. Князь кінь, сідло. Срібло…, - Варяг розвів руками.
А що в правиці він тримав сокиру небаченої величини, то сонце зблисло на заточеному жалі леза, мов блискавка. Варяг обійшов навколо чотирьох бранців і плюнув кожному під ноги. Голосно і соковито. На двох обісраних, що залізли в ковбаню, і не зиркнув.
Але Півник затримався і обдивився кожного, немов хотів їх закарбувати назавжди в своїй пам’яті. Йому стало гидко від їхніх личин, бо тепер вони були зганьблені, обкаляні і обісцяні. Стояли на колінах, хоча їх переможець уже відступив до моря і на них і не обернувся.
І враз таке зло в нього скипіло, запекло йому, що він висмикнув з піхов Варягового ножа. Повернувся і підскочив до голої дівки. Вона побачила ножа в його руці і підвела вгору підборіддя, щоб йому було легше їй перерізати горло.
Але тут його мстивість зробила ніби якийсь стрибок. Блискавично він зрозумів - їй хочеться гордо сконати. Хлопчик зробив швидкий крок уперед. Всі ахнули, бо думали, що він всадив їй в горло ножа. Але він вже був у неї за спиною. Тепер вона була нижча за нього. Він схилився і з одного помаху розрізав пута. Славні Варягові вузли! Та й ніж був, як бритва до гоління!
Дівка не втримала рівноваги і впала лицем у траву. Перекинулась і випросталася голічерева.
А Варяг таки був справжній чаклун, бо вже здалеку, не обертаючись, він закричав:
- Пєкунс! Не будь сунс! Не заглядай на куну. Ще буде тобі й буде… Як кажуть: «Життя проклятий, бо куна кудлатий!»
Півник вмить наздогнав Варяга.
- Мій господине, як ти взнав, що вона дівка?
- Перше - сиділа як коло срібної ями. Коли мерзне пес чоловічий - він гріє рука і нога. Коли мерзне сука - вона гріє срака… Друге - як запах…
- Як запах може зрадити перевдягненого?
- Страх дає піт. Піт баба, піт дівка інший. Це ти ще взнаєш, стати коли парубок. Завести собі бабу для радість…
- Для цього треба одружитись, мій господине!
- Е, Пєкунс, одружитись для клопіт і лихо! А бабу молодий парубок для радість… Тільки треба злато-срібло витрачати… Як кажуть в град Новгород: «Чого бідний? Бо прутень мідний!»
І Варяг зареготав на все горло. Сміявся довго, від душі! Певно щось про Новгород згадав і тамтешніх жінок.
А Півник далі не став розпитувати про такі речі, на які Варяг давав незрозумілі відповіді. Але все так і було, як казав Варяг. І коли все те сталось, Півник тільки дивувався, як йому все напророчив Варяг. І, взагалі, все що віщував Варяг, збувалося. Щоправда, одне раніше, ніж він напророчив, а друге пізніше.
Сніг випав на два дні пізніше.
А буря з моря прийшла наступного дня. Принесла чорний водяний стовп. Він розбився об пагорб із заростями ліщини. І з нього висипалась незліченна кількість маленьких рибок. Варяг як сказився - понагрібав із кущів два здоровенних міхи! Перев’язав і перекинув через плечі - один спереду, другий ззаду. І все волав, мов божевільний: «Ренді, ренді!» Майже всю сіль на них витратив. Всяку розважливість стратив. До всього натягнув сітку. На сітку рівненько висипав цих дрібних, синьоспинних рибок, а знизу розклав багаття. Закидав багаття свіжою вербовою й вільховою тирсою і трісками. І таку коптильню влаштував, що обези прибігли із селища - чи не горить човен варязький?…
Залога з дядьком і соколятником повернулась на три дні пізніше, ніж Варяг передрік. Але повернулись щасливо - принесли все, що замовив каган, і чотири великі паки золотого скла для мусії - от як зметикував вуй Півень! Півнику так кортіло хоч краєм ока, хоч мигцем побачити золоте скло для мусії. Проте дядько був невблаганний. Так Півник ніколи і не бачив того золотого скла. Казали, що воно навіть на Святу Софію не пішло, а було вже в храмі патрона самого кагана Ярослава - храмі Георгія-Змієборця. Ну, всі той храм знають. Він на заході від Святої Софії.
Коли повернулася залога, то весело було. Кілька днів гуляли, пили вино і їли смажених ягнят, та ще всякі плоди південні - гранати, смокви, виноград, смажені горіхи, каштани, медові груші! І всі вина пили за всякі роки і з усяких лоз. Тоді й Півник крадькома впився. Впився і впав у загороду до свиней. Звідтіля його виніс Варяг. Взяв під пахви і відніс у човен. Кинув у човен, як тоді, коли вони о півнях рушали в похід.
Коли Півник проспався, він побачив над собою Варяга. Нікого з воїнів не було. Вони удвох сиділи в човні. Власне, сидів Варяг, а Півник лежав на вітрилі. Варяг був у червоному корзні і чорній шапці-шоломі. Він тримав обома руками перед собою турячий, кований сріблом, ріг. На всіх пальцях Варяга були перстні. Обличчя було біле, мов крейда. В очах тільки дві чорні крапки.
Малий сів і схопився за голову - у скроні і тім’я мов ножами вдарило!
- Дивись мені прямий погляд моє око. Твоє місце слабе - хміль. Ти п’єш хміль - вся сила твоя - порох… Ти - жебрак, ти раб - хміль! Ми п’ємо хміль - солодко, смачно, хміль не бере. Ніколи. Поки ти берегти пам’ять мене - ніколи не втрачати голова від хміль.
Варяг простягнув рога малому. Той обома руками взяв важкий ріг і надпив солодке вино. Варяг кивнув головою. Малий віддав ріг Варягові. Той засмоктав, може, піврога. Дав малому. Той ковтнув. Віддав ріг старому чародію - і так вони випили турячий ріг.
І справді, Варяг заговорив від хмелю Півника на все життя. Це був найбільший подарунок Варяга. І найкращий, найдорогоцінніший подарунок Півнику за все його життя. Варяг не говорив йому, що про цю ворожбу не слід розповідати. Але Півник ніколи і нікому про це і не говорив. І що було найдивніше в цьому чародійстві, так це те, що з часом Півник не тільки ніколи не втрачав голови від хмелю, а й перестав відчувати смак до нього. І це була його найбільша таємниця.
Що ще подарував Варяг? Славний ніж-пукко. Він у нього й досі. Зточився тільки на половину. Навчив в’язати вузли. Ті вузли знадобилися, коли будував фортеці. Та хіба тільки?…
І ще що сталося дивне, коли водився з Варягом? Дуже дивне діло сталося - після помсти людоловам він більше ніколи нікому не мстився. Хоча часом було б і треба. Але він не те, що не міг помститись - міг, але в нього зникло бажання помсти. Люди не вірили. Вбачали в цьому сатанинську підступність і злобу. Хоча він нікому з кривдників нічого не вчинив. Так багато хто думав. Але то нехай все лишиться на їхній совісті.
Ага, ще був подарунок від Варяга. Казкової краси подарунок. Але він не приніс радості, поки його Півник не позбувся.
На зворотнім шляху вони зупинилися в Тмуторокані. Там вже було прохолодно. Та однак незрівнянно тепліше, ніж у цей час у Києві. То й зібрали коло і радили раду, щоб погуляти добре в теплому краї перед київською зимою. Розумно порадились - кожен день на березі гуляє третина залоги.
Дядько Півень свій жереб віддав Варягові. І ще один воїн не пішов, бо в нього нога нагноїлася. Не хотів перед хазарами та косогами шкутильгати, то й відав свій жереб Варягові. Ну Варяг і загуляв на три дні. Десь і монети з’явилися! Та цілий капшук. Всі були впевнені, що то Варяг начаклував. А Півник знав - Варяг пішов до юдея-міняли і довгий срібний шворень обміняв на срібні монети. А звідкіль знав? Бо Варяг взяв із собою Півника, щоб він побачив небачене - славного звіздаря і мінялу юдея Шамая.
Варяг дав дрібненькі, мов лусочки, монети Півнику і відпустив його погуляти по торжищу. А сам пішов до ромейського кварталу - до розпусних дівиць на веселий блуд. І все приказував, потрясаючи калитою: «А чого бідний, бо прутень мідний». І всі слова без похибки вимовляв.
Півник накупив собі всяких лакіток. Ласував, сидячи під парканом і споглядав ромейських скоморохів.
Тут з’явився Тарон. Без мавпи. Радісно привітав малого. Півник знітився - горіхи привіз, а не пішов до Спіро, щоб взнати про Тарона. Але Тарон не сердився. А коли Півник сказав, що зараз збігає на дракар і принесе горіхи і смоковниці сушені, Тарон сказав, що в нього зуби болять. Зараз йому боляче горіхи їсти. Краще він пригостить Півника в заїзді у Спіро. Прийшли до Спіро, поласували медовими коржиками.
Тільки під стиглими виноградними лозами павичі не гуляли. Тарон сказав, що птах на кораблі у клітці в капітана. І мавпочка Сірун там. Тарон дав на час капітанові потішитись дорогими тваринами. Півник попросився на корабель. Тарон погодився. Тільки сказав, щоб хлопчина йшов на берег і чекав його - йому треба нагально залагодити одну оборудку. Це швидко.
Вийшло не дуже швидко - Тарон з’явився під вечір. Поки вони припливли на драмон, що далеченько кинув кітвиці, зовсім посутеніло. Спустились углиб корабля в невеличку каюту. Там на ланцюгу дійсно шаленіла Сірун, а в плетеній з ліщини клітці дрімав павич. Горів олійний світильник.
Тарон вийшов на хвилю. І коли малий зазирав у клітку до павича, голосно заверещала мавпочка. Півник не озирнувся, а повернув голову до неї. Тут його і прихопили. Їх було двоє. Закрили очі, вивернули руки і в рота запхали повстяний чіп. Пов’язали і руки, і ноги, зав’язали очі і кудись віднесли. Кинули серед якихось кулів, які страшенно смерділи овчиною і баранячим лоєм. Десь вгорі над ним, по дерев’яній стелі тупотіли люди, чулась чужа дзвінка мова. А зовсім поруч, за стіною, хлюпали хвилі. Малому здавалось, що корабель похитується, ніби пливе. Та на Півникове щастя, корабель нікуди не поплив.
Під ранок Варяг зміг на якийсь час відірватися від смуглявих портових красунь і довідатись від слуги, що хлопчик, з яким він ходив до міняли Шамая, бігав до Спіро з Тароном. А потім його бачили на березі в човні з Тароном.
Варяг довго пив розсіл з якихось ромейських овочів, поливав голову крижаною водою. І не чекаючи, поки засурмлять схід сонця і відчинять браму для торговців, заплатив хабара стражникам і вони його випустили.
Варяг тихо, але рішуче збудив усіх. Не минуло часу й на один перегін конем, як з боку моря на дромон видерлася вся залога в повнім обладунку. Охоронці дромона, а серед них було шестеро варягів, не збиралися чинити опір. Розбудили капітана. Спочатку той погрожував за розбій смертю і осліпленням. Тоді Варяг прихопив його і повів до борту, щоб він побачив дракар.
- Ми всіх вас звалимо, як волів. А монети заберемо. Крам підпалимо. Он дивись - глеки з сіркою в наших руках. І втечемо в одну мить - хто дожене наш дракар?
Капітан подивився на Варяга, вагаючись. Але підійшов один із залоги дромона:
- Пане капітане, це учень Зоряного Одді, Білий Керманич. Краще віддай чуже і доклади своє, бо ми не допливемо до Трапезунта…
Ці слова справили враження на капітана більше, ніж всі шоломи, кольчуги і мечі варягів. Він віддав Тарона і поборканого Півника, заплатив відступного десять гривень сріблом. Всі ствердили, що хлопчик - це небіж княжого посланця.
Варяг хотів забрати мавпу і павича. Але капітан довів при свідках, що мавпу і павича він давав Тарону, щоб той похизувався перед своїми клієнтами. Тоді Варяг простяг руку в клітку і вирвав три пір’їни з хвоста павича і подав хлопцеві. Капітан обурився і почав лаятись. Тоді Варяг взяв за горло Тарона:
- Де гроші з усіх оборудок? В капітана в каюті? Забери гроші, бо я з тобою гратиму, поки я все не виграю або не програю!
Тарон божився, що грошей у нього немає. Тоді Варяг вхопив його за яйця і почав стискати, а лівою рукою тримав за горло, щоб він не подряпав його. Справа була для Тарона безнадійна - у нього були закороткі руки, щоб дістати Варяга. Не кажучи вже про силу. Він запросився і попрохав, щоб капітан приніс його скриньку.
Коли капітан повернувся і віддав йому скриньку, Тарон зазирнув у неї і заволав, мов різаний.
- А що ти хочеш? - обурився капітан. - Мені стільки збитків через тебе! Це мені на хабар катапану, якщо він взнає, що на моєму судні людолови ховали бранця!
Зійшло сонце, коли вони покинули корабель. Потім третя частина залоги пішла гуляти, а Варяг і Тарон сіли грати в кості на березі. Роздяглись до гола, щоб ніхто нічого не міг приховати. Варяг поставив свою калиту проти скриньки з монетами купця Тарона. І все програв. Але тоді проти нього поставив золоту монету соколятник-помитчик. А цей обчистив Тарона геть! Тарон поставив свій одяг. І соколятник і це взяв. Отак Півник став призвідцем нечуваного багатства соколятника-помитчика. Але тому те багатство не пішло на користь. Коли повернувся до Києва, кинув княжий двір, оженився на якійсь дівці з Подолу, гуляв та бенкетував поки все не протринькав. А жінка і теща ще й вигнали його з хати.
Ну, а коли гра скінчилася, то почав Тарон просити якусь одіж, щоб міг піти в місто, бо був зовсім голий. Срамоту тільки уривком старої сітки огорнув. Всі сміялися з нього, як могли. Лише Варяг чухав, чухав бороду, а тоді кинув Тарону старе корзно та подерту кунячу шапку. Коли йому сказали, без сміху над ним, звичайно, що ж він допомагає тому, хто його переміг і принизив? Варяг же відповів, коли йому ще сказали, що от він волхвує, а не зміг заговорити руку Тарона.
- Гра є не Тарон. Грає доля проти мого вміння. Я граю насупроти доля. Доля не можна заговорити.
А Півник все зрозумів. І він, коли вони вже були під Києвом на Дніпрі, тихо спитав:
- Мій господине! Невже не можна виграти всупереч долі?! Невже не можна заворожити долю?!
Варяг похитав головою.
- Ніяк не можна. Ніяк. Все можна. Це - ніяк!
З розгону по колодах пустили човна на воду.
Ні весла не вдаряли, ні вітрило не розпустилось, а човен різав і різав синю воду, а вона дзеркалила його золоті блискучі боки.
Та мить споглядання золотих гнутих боків, золоте віддзеркалення у безодній сині теплої дніпрової хвилі потім розтяглася на весь час його плутаного, химерного шляху життя.
Йому здалося, що бачить він себе в той давно втрачений, розтриньканий, змарнований, спалений і водночас казково дзвінкий час, коли він самотужки підбирає мелодію і співає віншування могутнім веслярам.
Напружилось вітрило колесом, засвітилось сріблом, тремтять, дзвенять від напруженої гонитви круті боки човна, ріже високий і гострий ніс чорно-синю воду.
Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемнішому, по найглибшому звиву русла, минає сліпучі одмілини, бронзові смуги вогкої ріні, смарагди та срібло прибережних гаїв та заростей шелюги.
Він стоїть отут вгорі на височенних київських кручах і споглядає, як він, малий тоді, видерся по штагах на рею і примостився на самім вершечку щогли, споглядає блакитні далекі придніпровські гори.
І не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличчі.
А він сивоусий бачить його, малого, веселого мандрівця і співця, як він дряпається по штагах на рею.
А він, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого підтоптаного мужа. Мужа мудрого, знаючого, умілого і вправного у різних ремеслах.
І нічого йому не шкода з усіх років прожитих. Тільки шкода тієї безжурності, що минула, розвіялась, пролетіла птахом, продзвеніла піснею і розтанула над блакиттю Дніпрових плесів, над золотом Дніпрової ріні.
Він плив разом з дядьком Півнем у найдальше руське місто Тмуторокань. А там ще далі в Обези, що горами зривались у сині хвилі Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб’ячий зуб та соколів дістали в Обезах золотого піску, свинцю та міді. І все для храму київської Святої Софії.
Сам князь великий послав Півня. Князь і довірив усю справу і рятував вірного слугу від помсти в Києві. Князеві він був потрібен. Водночас князь знав, що не вибачать родичі гінця відданого йому чоловіка… Тому й відсилав від помсти подалі, а для себе з великою вигодою - знав, що тільки нагла смерть завадить смердові виконати князівський урок.
А малого Півневі дозволив тіун взяти, щоб допомагав доглядати за соколами. Соколи були в дарунок обезьким князям. Але Півень тільки одного подарував, а трьох проміняв на золоту смальту.
Вони привезли все загадане - золото, свинець, мідь. Навіть золоту обезьку смальту для майбутніх мозаїк. І за смальту князь сам подав вірному слузі срібну гривну на шию.
Коли вони повернулися до Києва і йшли на поклон до городника, то побачили - мури Святої Софії виведені не менш, як на дві косих сажені. Мури згори накриті солом’яними кулями. І їх згори притрусив перший сніг.
За пакіллям тину не було колотнечі, гомону, гуркоту, не рипіли вози, не дзвеніли сокири й молотки. Тільки від ям з вапном клубочилась густа пара. І все довкола присипав пухкий сніг.
Сніг завис на золотому, ще не опалому листі, на ще зеленій траві. Сніг припав незайманим весільним запиналом на дубових хідниках Верхнього Міста.
Сніг рипів під збитим, подертим взуттям. Поодинокі сніжинки падали на розпашілі, засмаглі до бронзового щоки.
Півник зняв обезьку баранячу шапку і звів до неба лице.
Прохолодні сніжинки гамували лихоманку чекання.
Із сірого теплого неба сипались пухнасті сніжинки.
Для Півника починалась перша київська зима при будові храму Святої Софії.
Тихо, тихо сіялись сніжинки і десь неподалік співали величальну пісню молодому.
Ще й тепер, більш, ніж через тридцять років, пам’ятав сивоусий майстер той сніг на золотому листі.
Так, більш, ніж три десятиліття проминуло тут у Верхньому Місті при будові, при оздобі Святої Софії, при впорядкуванні подвір’я і службових будов.
І знов він побачив себе на верхівці щогли, над срібним вітрилом, над золотим човном, який різав гострим носом блакитні відбиття хмар у дніпрових струменях.
І цього дня, коли він забирав своє добро з Верхнього Міста, теж падав сніг. Тільки не перший, а останній березневий сніг. І не хотілося майстрові знімати вовчу шапку і підставляти лице візерунчастим сніжинкам.
Холод тепер часто проймав його спрацьоване тіло, і холодом занадто часто овівало колись таку гарячу та веселу душу.
Збудували Святу Софію.
Скінчилося володарювання великого кагана Ярослава.
Минули буйні походи проти сусідів.
Наближались братовбивчі чвари межи нащадками Ярослава.
І старіючий майстер знав про це і полишав Верхнє Місто.
Була весна 1054 року.
І сіявся останній ріденький сніжок.