ДІД ПРАБАБИ ЛЕЛІ


Коли із Києва прибув княжий гонець і загадав надіслати людей на будову укріплень, випало їхати во стольний град закупові Півню разом із кількома челядниками.

У Півня був небіж, який за ним весь час бігав. Тому й прозвали його Півником. Як почув Півник, що дядька надсилають до Києва, то зразу побіг до Баби Лелі. Власне вона йому була не баба, а прабаба у четвертих. Її всі звали ще Великою Бабою. Бо, дійсно, не дивлячись на свої дев’яносто (так казали) років, вона була вища і дебеліша своїх правнучок. Взимку і восени вона жила з Півниковою родиною. Але тільки наставали теплі дні, вона переміщалась до комори. Як було сонячно і сухо, то возсідала вона на ослоні перед коморою, смикала мичку і сукала нитку, пускаючи в оберти невтомне веретено. У похмуру і дощову погоду вона перебиралась під дашок комори і там продовжувала прясти свою незкінченну нитку.

Прибіг Півник до Баби Лелі і сказав.

- Бабо Лелю! Тіун посилає Півня град будувати. Я хочу з ним поїхати.

- Дитино, є одна біда в цій справі…

- Яка, Бабо Лелю?!

- Ти вільна людина, бо ти в громаді. А твій дядько випав із громади. Позичив у боярського тіуна срібло і купив собі коня. А кінь той возьми…

- … та й здохни!

- Отож бо! І потрапив твій Півень у кабалу до боярина, став закупом боярським. Тепер вільною людиною може стати, віддавши борг. А де він візьме срібло? Громада за нього не платитиме…

- … бо він не спитав у старішин, як позичав!

- Розумничка ти моя, світлая голівка.

- То що мені робити?!! Я так хочу поїхати до Києва!!! Ти ж, Бабо Лелю, стільки розповідала про Рибку та Бравлина, моїх пращурів, як вони в Києві пробували. Так хочу!!!

- Справді?

- Більше за все на світі!!!

Велика Баба заплющила очі, довго мовчала, поклавши теплу велику руку на голову Півника. Потім її рука здригнулась і вона тихим голосом проказала: «Піди, поклич батька». Що без сумниву означало - Півник поїде до Києва разом із дядьком Півнем.

Півник збігав за батьком, який саме видовбував нові липові ночви - ось-ось у матери Півника мала ще народитися дитинка.

- Слухай мене уважно, - говорила Баба Леля, знов запустивши жваве веретено і посмикуючи лівицею мичку. - Нехай малий їде з дядьком до Києва. Тільки щоб і малого не запроторили в кабалу, приготуйте йому з собою одіж на запас і харчів удосталь. І щоб при всіх сказав тіунові - малий їде з Півнем. Але із своїми харчами і речами. І візьми із собою когось двох поважних із громади. Таких, щоб потім, якщо щось не так - могли чесно свідчити. Бо там де влада і її слуги - там завжди брехня і підлість! Іди! А ти, малий лишись. Ти мені потрібен.

- Щось тебе, Бабо Лелю, принести чи подати?

- Ні, хлопчику, справа дуже поважна. Я найстарша. І хто зна, скільки мені ряст топтати… Ти їдеш до Києва на все літо і маєш повернутись восени після рівнодення. А я не знаю, чи дотягну я до того часу. Тому хочу, щоб ти мені переповів усе, що я тобі про твоїх пращурів розповідала.

- Чого я? Бабо Лелю, ти ж усім розповідала! І дядькові Півневі, коли він приходив до нас!

- А того, що з усіх тих, у кого в жилах тече хоч крапля Рибчиної крові, ти найздібніший. Ти знатимеш добре - то й іншим про нашу кров розповіси. І пам’ять про всіх нас, наших пращурів не пропаде. І ще - в житті може трапитись щось схоже на діла твоїх пращурів. І ти вже знатимеш, що робити чи боятись чого… Собака і кінь тільки те пам’ятають, що з ними трапилось. А людина пам’ятає і те, що перед нею трапилось… Отож іди, попроси в матері глечик березового соку, якщо досі лишився. І кухлик.

Березового соку ще досить лишилось. І Півнику мати націдила з бочки повен глек і дала кухлик.

- Що, Баба Леля тебе збирається на дорогу напучувати?

- Ага.

- То піди та послухай її, бо вона стара і дуже мудра. Добре, що вона з нами живе.

Баба Леля поставила на ослін глек із соком і кухлик.

- Піди, прикоти окоренок та сідай отут, щоб я тебе добре чула правим вухом.

- Та я знаю.

- То й добре. Випий трохи соку, щоб горло не дерло і починай.

Півник націдив у кухлик соку, надпив і почав переповідати всі бабині оповідки про своїх пращурів.

- Твого діда всі називали Рибкою. І всіх його синів і онуків називали Рибками. А називали його Рибкою, бо він перше слово сказав: «Рибка!» І не тільки сказав, а й уловив рибку. Бо вискочив із човна у воду і вхопив червінку. І його батько ледь устиг його врятувати і витягти із води. Бо там була дуже мілка вода і човен ледь не кресав днищем по піску. І твій дід Рибка, тоді ще безштанько, не випускав рибку з руки, поки вона не засмерділась. Тільки тоді віддав. Йому тоді було чотири роки. А справжнє ім’я його було Борич. Але так його ніхто не називав… Потім, того ж літа, він раніше всіх навчився плавати. Він приходив до води і все дивився, як старші хлопці плавають. Потім зайшов у воду і поплив. Тієї осені мати йому вже пошила штани, бо його Дід сказав: «Невістко, не гоже щоб мій онук плавав, як дорослі хлопці, а ходив лише у сорочці». А вже через рік почав Рибка ловити не руками, а вудочкою. Зробив її для нього Дід. З доброї кінської волосіні і найменшого гачечка. З тією вудкою Рибка ходив і на річку, і на протоку. Та де б не ловив - завжди тягнув додому дві чи три лозини з верхівками чи голованями-виплодками. Цією вудкою Рибка ловив два роки. Аж поки того літа її не обірвала щука разом з верхівкою. Другу вудку Рибка сам змайстрував. І жилку з кінського волосу виплів, і поплавець зробив із соснової кори і гусячої пір’їни. Тільки гачок довелось просити в старших. Тоді ж він собі змайстрував і перший лучок. Лук із ліщинового прута, тятиву із конопляної шворки, очеретяні стріли. І зразу приніс здобич. Але від цієї здобичі Дід схопився за голову. Бо Рибка приніс півдюжини курчат… тетерки!

Дід засмутився, що Рибка так дурно вчинив. Довелося тих курчат закопати, щоб не було ганьби від людей. І Дід за ту дурню не побив і не полаяв Рибку, а тільки виговорив і присоромив. І більше ніколи Рибка таких дурниць не робив. А коли обмолотили хліб, тоді Дід зробив Рибці справжній лук. Як Дід робив, то Рибка йому допомагав і все запам'ятовував. Стріли робив Дід, а виглажував їх на бруску-камені Рибка. Наконечники стріл були із кісток коров'ячих, а пера взяли воронячі… Поки підступила справжня осінь, Рибка добре пристрілявся. Як полетіли гуси з півночі у вирій, пішов Рибка на зжату ниву. Бо туди з болота прилітали гуси попастись. Він сховався у кущах край поля. Та до нього ніяк не підходили гуси. А коли таки добулись, то Рибка застрелив найбільшого гусака. Як він притяг того гусака, вся вулиця вийшла подивитись. Старші дивувалися і хвалили меткого хлопця. А інші хлопчаки і отроки казали: «Так йому ж Дід робив і лук, і стріли! От якби він сам змайстрував і ним уполював гуся…» Рибку ті слова добре допекли і він заповзявся, що сам спорудить собі і лук і стріли. Коли Дід йому робив цей лук, то говорив: «От якби доброго ялівцю стовбурець без сучків роздобути, то ще кращий би був лук. Ялівець добре пружинить». І це добре запам'ятав Рибка. І, взагалі, Рибка все добре пам’ятав.

Отже, наступного літа, коли настала небачена спекота, Рибка тихо зник із двору. А подався він у далекий ліс по ялівець для лука. І так сталося, що ввечері Рибка не повернувся. Почали питати в людей, чи хто бачив, у який бік він пішов? Всі казали по-різному. І тільки одна стара сказала, що бачила, як хлопчик ішов опадкою до двох пагорбів. А то поганий шлях. Бо він простягався просто до Перунових Каменів. За Перуновими Каменями сухий ліс. А за сухим лісом - річка. За річкою вже землі ворожого роду.

Вирішили шукати Рибку завтра вранці.

- Рибка ходить так, що слідів не відшукаєте. Він завтра сам об’явиться! - сказав Дід.

На другий день повернувся Рибка в селище. Прийшов із опадки між двома пагорбами. Рибка притяг оберемок очерету і чотирі довгі пагони сухого ялівцю.

- То ти до Перунових Каменів ходив?!! - на смерть перелякалась Рибчина мати.

- Я пішов далі. Бо коло Перунових Каменів там ялівці криві і сучкувати. Я пішов далі на захід до Річки. Річку переплив і пішов до Сухого лісу. Там зразу знайшов добрий ялівець. А потім мені закортіло подивитись на ворожу землю. Тоді пішов далі на захід до глибокого ручая. Переплив ручай і пішов у сосновий молодняк. Там жінки і дівчата збирали гриби…

Люди почали казати, що малий навіжений. Треба його повести в дружнє село до знаменитого волхва. Нехай волхв вижене з нього злий дух Полісуна. Бо хлопець кудись ще полізе. Може початись головосік меж родами. Але Дід обурився і сказав, що ніякого злого духу в Рибці немає. Бо він скільки ходив по лісу, зробив діло і повернувся не дурний на голову і здоровий тілом. Хоча страхополохам Дідові слова не сподобились, більшість людей згодилась із Дідом. І Рибку нікуди, ні до яких волхвів, не потягли.

Рибка від’ївся і відіспався і почав робити лук. Він поставив лаву за начинням, щоб усі бачили, що він майстрює. До нього підійшов Дід і побачив три ніби наконечники списів.

- Де це ти взяв, онучку? - тихо спитав він Рибку.

- У Перунових Каменях, - відповідав Рибка.

- А ти знаєш - що воно таке? - тихо спитав Дід.

- Це Перунові стріли. Дві кам’яні, одна залізна. Я підійшов до Перунових Каменів саме в обід. Сонце просто в тім’я пече, як скажене. І ще там, в улоговині, де розваляні домниці, багно цвіте. Від його духу аж голова паморочиться і наче нудить. Я тоді поспішав геть, щоб не зомліти. І враз попереду і праворуч як гахне блискавка!!! Як лупоне грім!!! Із сонячного неба - блискавка і грім! Вона так лупонула, що мене на землю кинуло. Не знаю, чи довго я лежав. А коли підвівся, закортіло мені подивитись, що потрощила блискавка. Бо як вона вдарила, то здалось, ніби вона на друзки рознесла Перунові Камені. Підійшов я ближче. Дивлюсь - край одного валуна поплавився і блищить, як полив’яний. І жар від каменя йде, немов від печі. І земля коло нього покопирсана, наче вепром порита. І там лежать одні стріли Перунові - дві кам’яні, одна залізна. Ну я їх і запхав у торбу…

Тоді Дід обережно накрив Перунові стріли шматом берести. І тихо-тихо йому сказав:

- Це тобі було таке явлення, знак від Перуна. Про суху блискавку я чув у далекій молодості, але сам ніколи не бачив. То такий сильний знак тобі, що й годі збагнути. Певно на щось дуже велике і небезпечне. Знаєш, на піщаних берегах, куди б'ють блискавки, часом знаходять такі, подібні стріли. Вони із печеного піску. Та я за все життя не чув про залізні Перунові стріли. Давай зробимо так - щоб людей не полохати і не збурювати - нікому ні слова про суху блискавку. Досить і цих пригод. А от коли станеш парубком, тоді можеш розповісти, як усе сталось. А зараз треба їх добре сховати.

І Рибка сховав Перунові стріли, і ніхто не взнав, де вони зберігались.

Отож третій лук Рибка робив сам. Із ялівця і берези. Все-все робив на людях, щоб усі бачили, що йому ніхто не допомагає. Все зробив так, як роблять дорослі луки мисливські. Тільки наконечники залізні до стріл випросив у свого дядька. Бо той час від часу ходив на птицю, як був переліт весною і восени.

То коли почались осінні лови, то Рибка з новим луком і стрілами вполював стільки качок і гусей, що дорослі тільки руками розводили.

Тоді й сталася неймовірна пригода. Така, якої ніколи в громаді не було. Малого Рибку покликали на раду старійшин. Вони засідали у громадській клуні, бо йшов дощ. Йому сказали ось що:

- Ми бачимо - ти у нас найкращий стрілець. А наші роди мають платити нашому князю в Іскоростень чорними куницями. І ще данину платимо тому зайді Олегу до Києва. Ти весь час бігаєш по лісу. Маєш знайти, де цього року найбільше куниць. Тому, тільки вони вберуться в зимове хутро - іди і добувай їх. Послужи громаді. Тільки пам'ятай: бити їх треба тупими стрілами, щоб шкурка була ціла.

- Добре! - згодився Рибка. - Я знаю, де вони цього року полюватимуть.

Коли Рибка повернувся і батько взнав усе, він страшенно запишався. І почав докоряти жінці:

- Бачиш, бачиш! Яка честь нашому сину? А ти все тільки гризеш мене, що він ні до якої роботи не здатен. Тільки йому вудка та лук та стріли.

А Рибчина мати зразу підняла галас і почала дорікати батькові:

- Та з тією честю нам тільки клопоти! Ходаки на зиму в нього не готові! Кожушок подерся! Треба швидко мишину йому шити, бо хоч три пари полотняних штанів удягни - задубіє від морозу!

Та це були не всі клопоти - треба швидко робити стріли з тупими наконечниками. То вже Рибка не говорив Дідові: «Я сам! Я сам!», а радів, що Дід йому допомагає. Батько і з ходоками і з мишиною впорався. Ще й лижі відрихтував і мастило для них зварив.

Злагоджено всі діяли, то до полювання Рибка добре пристрілявся по снопу новими очеретяними стрілами з тупими наконечниками.

Однак мати продовжувала лементувати на весь куток, що дитину посилають на погибель у пущу. Батько Рибки мовчав. А Дід заспокоював невістку:

- Ведмеді вже залізли в барлоги. Вовки зараз там, де свині і кози. Куниці там, де білки, миші і лісові птахи. У них різна годівля в лісі.

Справди, коли Рибка пішов до лісу по куниць, то ніде жодного натяку на відмедів не побачив. А от вовчу зграю, що трюхала вервечкою по свіжому сніжку, він побачив здалеку. І миттю видерся на розкарякувату сосну. Довго сидів там, бо не знав, чи не повернуться вовки. Потім він зліз і пішов у той гай, де було багато кленів, горобини і глоду. Він знайшов розлоге дерево і видерся на нього. Там багато було білок і різних птахів. Але Рибка чекав, коли з’явиться куниця. Як з’явилась куниця і вхопила білку, Рибка пустив стрілу. І точнісінько влучив у голову куниці! Куниця з білкою в зубах гепнулась додолу. Не встиг Рибка злізти з дерева, як вискочила лисиця. Рибка встиг висмикнути залізну стрілу, нап’ясти лука і вистрілити. Та й попав лисиці в око. А лисиця в судомах билась об землю. Рибка хотів добити її. Але не хотів стрілою, щоб не попсувати хутро. І нараз з-за кущів вийшов дивовижний і старезний чоловік. Весь вдягнений у шкури і з дерев’яною ногою. Милицею добив лисицю і спитав Рибку, чи він Рибка? Рибка сказав, що він і є Рибка. Тоді той чоловік спитав, хто його Дід? Рибка сказав, хто його Дід. І тоді той дивний старий сказав Рибці, що він - його родич. Рибка не повірив, але старий сказав, що він брат його Діда по батькові. А матері в них різні. І назвав ще родичів старих. Тоді Рибка повірив, що цей дивний дід - його родич. Той же дід сказав, що звати його Йов. Що був він воїном славного київського кагана Оскольда. Але кияни-ворохобники призвали варягів. І ватажок варягів Олег підступно вбив кагана Оскольда, а сам сів на його престол. І тоді варяги і кияни-ворохобники почали побивати Оскольдових людей і забирати їхні добра. А до всього дід цей Йов був не нашої віри, а християнин. І був він заможний чоловік, бо каган Оскольд багато разів його нагороджував. Тут на нього напали і сильно покалічили. Все майно його забрали. Його від смерті врятували одні добрі люди. Але у них довго не міг лишатися, щоб не було їм через нього біди. Він спромігся дістатись за якийсь час до рідних країв. Але волхви налаштували проти нього всіх людей, навіть родичів. Спочатку волхви хотіли його вбити. Та потім згодились, щоб він жив у найглухішому кутку пущі. Але щоб ні з ким у селищі не зустрічався, не розмовляв і не проповідував Християнської віри. Якщо він це порушить, то його заб'ють. Рибка тоді сказав йому: «Так тебе тепер заб’ють». А дід Йов сказав йому: «Якщо скажеш, що розмовляв зі мною». Рибка тоді йому сказав: «А чому ти захотів саме зі мною говорити? Бо я твій родич?» «Ні, - відповідав дід-вигнанець, - доки ти не сказав, хто твій Дід, я не знав, що ми родичі. Справа тут інша. Як тільки стала братись крига, перевіряв я в протоці вершу, чи не попався мені минь. Коли з чужого боку прийшов човен із старійшинами кількома з вашими. І вони балакають між собою. Мовляв добре, що порадились із тими волхвами. «Бо одні клопоти з тим сучим хлопчистком! Ще навіть не отрок, а побиває птицю краще всіх. Не може той малий Рибка без допомоги якоїсь таємної сили краще всіх полювати. Пошлемо його по куниці. Нехай на громаду постарається, якщо в ньому добра сила сидить. А якщо його десь вовки роздеруть чи в трясовину впаде, то більше від нього не буде ниякого клопоту». От що говорили. Тоді Рибка спитав діда Йова: «Як ти взнав, що я сюди прийду?» «Та просто - як вони говорили, що ти скрізь лазиш, то маєш знати, що тут справді щедрий ліс для малих звірят і птаства. То й куниці сюди навідуються. От я й прийшов тебе попередити…» Рибка тоді розлютився і закричав: «Я їм усім тупими стрілами очі повибиваю!» А дід Йов сказав йому: «От цього робити ніяк не можна! Бо вийде, що ти справді не вповні тями, що ти скажений. І від тебе іде всім біда. Тоді тебе потоплять у болоті. А всю родину виженуть із громади. То ти і сам загинеш, і всю родину погубиш. А тобі і всім вашим треба жити!» «То що мені тепер робити?» - Розгубився Рибка. «Ти зроби свою хитрість на їхню підступність. Принеси їм куницю. Потім далі ходи на полювання, ніби ти нічого не знаєш. Сам же неквапно, потихеньку думай, як відплатити їм.» «Діду Йове! Ти їх запам'ятав? Які вони?» «Хлопче, я їх бачив погано. Бо я від них схоронився. Прихилився до осоки, ледь у воду не вліз.» «От шкода! Якби ти їх пізнав.» «Ти їх сам рано чи пізно розгадаєш. Головне, наберись терпіння.» Далі дід Йов не став іти, бо боявся, щоб хтось не побачив його на галявині. Тоді Рибка відав йому свій хліб і шмат сала, що він взяв із собою в ліс. Дід Йов аж розплакався, коли понюхав хліб! Ну а Рибка поспішив через поле до селища. Поки він дотягнув лисицю до паколля свого селища, то геть упрів… І ще, потім Рибка тобі, бабо Лелю, коли ти була така, як оце я, сказав: «Я тоді спинився перед паколлям і вирішив - стану найкращим стрільцем і цим зганьблю цих старих лисів! І я це потім всім довів - і всім у селищі, і зайді Олегу, і хитрим ромеям!»

Коли Рибка зайшов до селища, то віддав куницю старійшим. Чим скоріше потяг лисицю додому. Там разом з Дідом Рибка оббілував лисицю. Нап’яли її на товсту лозину і повісили під стріху возовні. Далі лисячим хутром мав займатись Рибчин батько. Бо до кушнірства у нього був великий хист.

Потім Рибка ходив у різні кінці лісу, що належав їхній громаді. І вполював багато всякого звіра - білок, куниць, зайців і птахів - рябчиків, куріпок.

І до Коляд виконав Рибка підступний урок старійшин. Як почались веселі свята, гульки та застілля, то про Рибку наче забули. Саме тоді Рибка взяв своє знаряддя, став на лижі і подався до лісу. Спочатку він ішов довго сосновим лісом, потім через березовий гай, далі знов сосняком, поки дістався до старезної пущі. Там він зняв лижі і потяг їх на плечі. Бо довелось перелазити через дерева, повалені буревієм. В одному місці Рибка побачив ведмежий барліг!… Зрештою вийшов до вежки-землянки. З-під снігу із віконця-заволоки струменів димок. Зарипіли чи то двері, чи то затулка в землянці, і звідтіля виліз старий вигнанець. Дід Йов дуже здивувався, що Рибка знайшов його. Так швидко. Рибка йому сказав, що по рівному він біг на лижах, і тільки в самій пущі вже топав ходаками. Дід Йов запросив Рибку до себе у вежку-землянку. Якраз старий варив з миня юшку. Та не в горщику, а в дерев’яній ступі. Розпікав у кабиці камені і кидав їх у ступу. Там була вода і риба. Отак варив юшку, як баби виварюють сорочки у жлукті. Рибка приніс з дому цибулю і сіль. То юшка з миня вийшла знаменита! Ти же, Бабо Лелю, сама мені казала, що Рибка, твій дід, не раз згадував ту юшку. Як пообідали вони, Рибка і каже: «Діду Йове! На захід від тебе під старим поваленим дубом ведмідь спить». А дід Йов йому й каже: «То не ведмідь, а ведмедиця, певно в неї вже ведмежата є». «Звідки ти знаєш, діду?» «Бо тут таке ревище було! Ведмеді за неї бились. Так один другого загриз і геть об’їв. Тоді з ведмедицею спарувався… То зараз у барлозі мають бути ведмежата». «Шкода», - сказав Рибка. «Чому шкода?» «Бо я замислив - як зможу нап’ясти дорослого лука, то піду і вполюю того ведмедя. Аж воно ведмедиця з ведмежатами». «Е ні, хлопче, щоб забити дорослого ведмедя, треба не тільки мати силу, щоб нап’ясти лук. Потрібні бойові стріли, такі ж, як і для війни». «Тому я і прийшов, діду Йове, до тебе, щоб ти мені все пояснив. Бо ти ж був воїном в Оскольдовій дружині»… «Був… Славний то був час… Ну що ж, давай подивимось на твій лук і стріли». Дід Йов дуже хвалив Рибку за його лук, який він сам зробив. «З якого дерева робив лучок?» «Основа - ялівець. Згори - березова скіпка». «То ти за ялівцем ходив до Перунових Каменів? Не було боязко?» «Та ні. Біля Перунових Каменів ялівець квелий і сучкуватий. Я вирізав добрий яливець за Сухим Лісом». «Так там вже ворожа земля. Тепер я розумію, чому тебе старці хотять позбутись»… «Чому?» - здивувався Рибка. «Бо вони бояться, що ти вскочиш у якусь халепу. А громаді за тебе відповідати». Дід Йов обдивився стріли із тупими наконечниками - і кістяними, і залізними. І сказав Рибці: «Якби мені молоток і кліщі та добрий горщик, я б викував справжні бойові наконечники для твоїх стріл». «Діду, - дуже здивувався Рибка, - а для чого горщик?!» «У горщику із золи виварю смальцюг. А потім у тому ж горщику зроблю хитру суміш із доброго вугілля і смальцюгу. Покладу туди залізні наконечники. Заліплю глиною і поставлю в кабицю у добрий жар. Як там вугіль перегорить і охолоне, то вийму звідтілля ті самі наконечники. Але вже стануть вони сталеві. Ними і залізо можна різати і стругати». «Оце так!!!» «Так чи не так, до цього треба добре підготуватись. Треба ще вугілля випалити, воно за селищем на північ, я не можу в обхід на своїй дерев’янці докульгати. А навпростець - тільки повз паколля… Сам розумієш». «Діду Йове, я все дістану! І кліщі, і молоток, і горщик, і глину». «Дивись, тільки не все зразу, щоб тебе не викрили, а мене не удавили волхви… Май терпіння і роби все обережно!» Вони повечеряли, а потім полягали спати удвох на земляній лежанці. І довго ще дід Йов розповідав про всяку зброю, а Рибка слухав і запам’ятовував кожне слово. Бо була в нього пам’ять така дивна, як і в тебе, Бабо Лелю…

- Е ні, онучку! Скільки дід Рибка пам’ятав, то вже ніхто ніколи не пам’ятатиме. Його голова була - пам’ять на всіх… Говори, хлопчику, говори. Поки що ти не збився і свого не добрехав. Говори, я слухаю…

- Вранці їх розбудила здоровенна трилапа кішка. Рибка трохи злякався. Та дід Йов його заспокоїв: «Це лісова кішка. Така ж калічена, як і я. Чи її россомаха порвала, чи вона з борсуком побилась. Так я її підібрав. Виходив. Тепер вона мені допомагає». «Як? Вона ж без лапи.» «Вона сторожує в ямі мої гриби, горіхи і ягоди. Миші чують її і не потикаються». Вони поснідали рештками вчорашньої риби, Рибчиним хлібом і шматком солодкого коржа, яким запасся Рибка. Дід Йов бідкався: «Якби мені кілька горщиків та глечик та миску. Все в мене або смажене, або печене. Як я тікав із Києва, то був у мене бойовий топірець, уламок меча, захалявний ніж і баклага глиняна, полив’яна. Все, що в мене бачиш - все оцим і зробив. Як не беріг баклагу - як захворів, то впустив на кабицю і вона об каміння на друзки! А ніж, топірець і уламок меча сильно стерлись, як не беріг їх… Що буде далі, як вони зовсім постираються, не знаю… Ти, Рибко, в мене не засиджуйся - поспішай додому. Бо почнуть шукати, ще сюди наскочать!» «Діду Йове! Не бійся! Там така гульня! Кожен день забави! Хто там про мене пам’ятає?» Рибка ще допоміг діду Йову хмизу із купи принести, піти до ополонки і притягти води у берестовім відерці. Коли вже хлопчина взяв лижі і попрямував до галявини, дід Йов наставляв його: «Зразу не йди додому. Зайди до когось, наберись у них запахів. Бо від тебе зараз пахне рибою, димом і моїми шкурами. Чи баба твоя, чи мати зразу почують і почнуть тебе допитувати - звідкіль шкурами пахне? Жінки мають дуже добрий нюх, пам’ятай це!» Рибка вправно подолав всі перепони в буреломі і, коли вийшов у молодий ліс, то став на лижі і погнав на схід. Так дістався до свого щедрого гаю. Що стріли були краще відрихтовані, ніж першого разу, і лук вже дуже добре пристріляний, то до обіду Рибка добув куницю, трьох білок і рябчика. З тим він і повертався до селища. Ішов сильний сніг, і Рибка в заметілі вийшов просто на кузню. Вона стояла за валом. І він в одну мить вирішив піти до коваля і добути в нього кліщі і молоток. Ковалева хата стояла під самим валом і паколлям. У коваля гуляли - сусіди принесли медовуху і пироги. Рибка низько всім уклонився і подав ковалеві прекрасну чорну куницю.

«Ого, яка куниця! - зрадів коваль дарункові, - де ти її вполював?» «Там у гаю, на груді, де багато горобини». «Ну спасибі! Ти щось хотів?» - спитав коваль. «Позичте мені малі кліщі і молоточок!» «Гаразд, позичу!» І він надіслав свого помічника до кузні. Поки той ходив, ковалева жінка й візьми та й скажи: «А мені що ти, наш славний ловець, подаруєш?» Всі думали, що Рибка розгубиться. Та він - разі і витяг із козуба рябчика. Ну, ковалиха взяла рябчика і, для годиться, спитала: «А тобі який дарунок подарувати?» «Мені он той чорний горщик подобається!»… Отак Рибка одержав і ковальське знаряддя, і добрий горщик. Тільки горщик він не поніс додому, а сховав його в бур'янах. Як Рибка поклав трьох білок на лаву, мати підійшла до нього і понюхала його шапку і кожушок: «До когось заходив?» «Ага, - відказав Рибка, - до коваля. Там у нього весело - медовуху п’ють, і в сопілку і бубон грають». «Бач, як…», - сказала мати і відійшла.

Наступного разу Рибка приніс діду Йову не тільки молоток, кліщі і горщик, а й стару щербату сокиру. Старий від таких речей аж розплакався. Та зразу ж заходився поправляти сокиру. І вчити Рибку, як проковувати знаряддя та загартовувати. А за ковадло їм слугував здоровий плаский камінь. І скільки Рибка ходив до відлюдника Йова, той вчив його не тільки ковальської справи, а й все розповідав про зброю, про війну, про походи. Про всякі хитрості. Про підступність, силу і запеклість зайд-варягів. Рибка всьому вчився старанно і ретельно все запам’ятовував. І перше, що вони удвох зробили, то п’ять залізних наконечників насталили в горщику з вугіллям і протертим попелом і загартували. Коли нагострили, то краєм можна було дідову бороду голити. От ці наконечники і вставив Рибка у нові тростини.

І тільки Рибка одержав ті нові загартовані, калені стріли, як сталась пригода. Він саме пізно повертався з лісу, і при вході в селище його перестріли старші чоловіки і налаяли: «Знов тебе до ночі в лісі носить!… Ти часом не бачив вовків?» «Та ні. Не чув і не бачив. І слідів у березовому гаю їхніх немає. Свині ж туди не ходять. А чого ви питаєте?» - І собі спитав Рибка. «Тому питаємо, що собачку нашого старійшого з’їв вовк. Отамо в бур’янах, проти кузні знайшли криваві сліди і шматки собачої шкури…»

Вранці Рибка сказав, що піде знов по рябчиків до березового гаю. Мати розкричалась: «Ти, хлопче, геть здурів! Не треба мені тих рябчиків. Ти що, не чув: вовки собаку у старійшини вкрали і зжерли». «Мамо! До березового гаю, я вже казав, вовки не ходять. Бо там ні свині, ні кози, ні олені не годуються. Краще дай мені добрий шмат хліба і варені реберця. Я після обіду повернусь». Ну, дала йому мати наїдок і пішов він ніби до березового гаю по рябчиків. А сам узяв із двору їхнього старого собаку Лиска і пішов через селище до кузні. На дверях кузні висів замок. Навколо незайманий сніг. Там ще була біля кузні конов’язь і загородка-наставник для норовливих коней. От до тих жердин наставника Рибка прив’язав свого старого собаку, і виділив йому одне реберце із шматком м’яса. Сам по випусках вінців зруба видерся на піддашшя кузні. Примостився на плахах-стелинах. День був похмурий, холодний. Потроху сіявся сніг. Рибка заплющив очі, зняв рукавиці. І навпомацки перевірив, чи зможе він, не дивлячись, витягти із тула потрібну стрілу, вихопити вправно лук із налуччя. Все було гаразд. І, не дивлячись, він знав, де яка стріла. А коли відкрив очі, ледь не гепнувся донизу. Бо від заростей бур’яну трюхав здоровенний, майже чорний, вовк. Тільки от припадав на ліву задню. А старий пес Лиско, певно що вже й глухуватий і нюх втратив, обгризував свиняче реберце. Та й вітерець, мабуть, віяв до вовка. Тільки тоді сполошився собака, коли вовк був зовсім поруч. Пес зі страху намагався відірватись із прив’язі. Та тільки так себе закрутив на жердині, що почав харчати. А вовк уже поруч. Рибка оговтався і пустив стрілу звірові в ліве стегно. Звір завалився на лівий бік. Другу стрілу Рибка всадив йому в шию. Вовк сів на задні, а передньою лівою лапою намагався звільнитись віл стріли. Він на якусь мить завмер. То Рибка встиг одна за одною всадити дві стріли йому межи ребра. Від них вовк наче сказився. Крутився, стрибав, падав, намагався видерти стріли. Ще однією стрілою Рибка схибив. Вона тільки чирконула вовка по череву. Інші стріли попали в звіра. Спочатку вовк таки впав. Рибка швидко спустився з кузні, щоб порятувати свого старого собаку. Собака очманів від страху і не слухався Рибку. Тоді він просто обрізав мотузку. І Лиско, наче скажений, помчав у селище. А вовк тим часом знов звівся і пошкандибав до бур’янів. Рибка останню калену стрілу всадив вовкові межи ребра. І тільки тоді звір упав і більше не рухався. Рибка заходився його білувати, поки він не охолов. А пес Лиско прибіг на подвір’я і вскочив у хату і не хотів вийти. Його потягли за уривок мотузки і побачили, що там кров. Знявся страшний галас, і всі побігли по собачих слідах. Ще більший гвалт знявся, як побачили Рибку. Бо він з голови до ніг був у вовчій руді. Мати кричала, як божевільна, щоб він кинув звіра і йшов додому. Але Дід її вкоцькав, щоб вона не ганьбила свого славного сина. Люди поклали вовка на вила і понесли в село. І знов всі дивувались удачі Рибки. Хоча дехто казав, що такі геройство хлопчика не до добра. Бо колись він собі зверне голову. Не може одній людині, тим пак хлопчику, весь час так щастити! Але Рибці і далі щастило. Він з кожним роком брав все кращу здобич. І скільки він не ходив до діда Йова, його ніхто на тому не застукав. Лише якось уже у вершині літа, коваль його спитав - коли він принесе молоток і кліщі? А Рибка йому й сказав: «Та я завтра піду до Перунових Каменів і заберу кліщі і молоток. У мене вдома немає ковадла, то я на червоному камені проковую стріли. А розпікаю в старих побитих домницях. Там одна є, майже ціла…» Коваль зблід і виставив перед себе руки: «Цур тобі та Пек тобі! Лиши їх собі… Вони мені після Червоного Каменя і за срібло не потрібні!» І більше не згадував ніколи ні про молоток, ні про кліщі. Але й про цю справу никому не розповідав. От як боялись всі тих Перунових Каменів. Колись там були домниці, але одного разу схопилась раптова буря і блискавки повбивали всіх ковалів, що варили там залізо…

- Добре, онучку, добре. Все переповідаєш гарно. Тепер кажи що далі Рибка робив.

- А далі Рибка почав швидко вбиватись у силу. І коли йому виповнилось дванадцять років, він собі новий лук спорядив. А дід Йов все підказував і допомагав. Вони там, у діда Йова і залізо варили, і стріли кували.

І дід Йов ожив, бо Рибка багато роботи йому робив і хліба приносив, і солі хоч трошки давав. Отож, як новий лук змайстрував Рибка, то пішов із ним на полювання. І з першого пострілу на бігу завалив красного оленя. І чи ходив він на полювання чи не ходив, але кожен день стріляв із лука стоячи, з коліна, лежачи, на ході і на бігу. І дід Йов, чи приходив до нього Рибка чи не приходив, а потихеньку із сирого заліза виковував уже справжні бойові наконечники. Як швайка - щоб пробити кольчугу, як долото - щоб прибити щит і шолом, трилопасні - щоб рана була широка і кривава. І ще через рік з тими новими стрілами пішов Рибка в той ліс, де були борті. Знав, що до них намагаються дістатись ведмеді. Не залазив він на дерево і не стріляв із сідала. А підійшов до ведмедя, коли той ласував мурашником роздертим. Почав Рибка на ведмедя кричати. Ведмідь став дибки, ніби хотів подивитись, хто там йому заважає? Піднявся, мов гора, над Рибкою. І Рибка всадив йому в груди стрілу. Калена стріла-швайка увійшла звірові в груди майже до оперення. Звір заревів, що аж у лісі загуло, опустився на всі чотирі і кинувся на Рибку. Та він відхилився за дерево і, поки звір розвертався, поцілив другою стрілою позаду передньої лапи просто в серце. Ведмідь ще з розгону пробіг трохи і покотився шкереберть по землі. І так гарно вивернувся лівим боком, що ще одну стрілу Рибка зміг всадити ведмедеві в серце. Але все одно Рибка не наважувався підійти до ведмедя, бо добре пам’ятав розповіді старого Йова, як кілька разів на княжих ловах пробивали списами ведмедів. І думали, що вони сконали. Та коли брались за них, щоб відвезти, вони оживали і калічили челядників.

Тому він дуже, дуже добре прицілився і пустив стрілу-долотце. Якраз у те місце, де шия з черепом голови з’єднується. І тільки тоді підійшов із заду і сокирою щосили вгатив туди ж!…

Небавом після того були обжинки. А після обжинок на лузі межи двох річок збирались люди з кількох селищ на торжище, на забави. У той час припинялись всякі сварки. І навіть, якщо там на гульбище здибались кровники - головосіку між ними не бувало.

Іти туди цілий день. От старші парубки, які заздрили отрокові Рибці, але вголос не могли цього сказати, підманули його із собою. Хотіли і, напевно, знали, що він у якусь пригоду влізе. Що вони виходили досвіта, то Рибка з ними подався і нікому вдома про це не сказав. Всі парубки були гарно, по-святковому убрані. І Рибка, як завжди - при лукові, стрілах і мисливським козубом за плечима. Прийшли вони вже ввечері. То переночували біля багаття. Бо ще ночі не були холодні. Вранці почало на леваду багато людей збиратись. Людей під обід зійшлося - не перелічити. І старі і малі, і баби і чоловіки, і дівчата і парубки. Та тільки один Рибка при оружжі. Старійшини і питають у парубків: «Що це з вами за хлопчисько? Чого він при зброї?» А парубки кричать: «Та то в нього іграшковий лук. Він із ним весь час бавиться. Без лука - нікуди». Рибка таке про себе почув і каже старійшинам того торжища: «Лук у мене справжній. І стріли бойові, калені. Я ними перед обжинками на мурашнику старого ведмедя порішив. От батько виробить його шкуру і буде у мене кожух». «Гаразд, - сказали старійшини, - покажи нам, на що ти здатен». «Покажу, - каже їм Рибка. - Якщо вам не шкода - пустіть голуба. Звідтіля, з-під тієї верби. Як я свисну - кидайте його вгору. Нехай летить!» Старійшини послали якогось отрока в їхнє селище по голуба. І Рибка помітив, як той, хто посилав, щось прошепотів хлопцеві і ще й підморгнув. Тому Рибка насторожився. І витяг не одну стрілу із тула, а дві. Одну наклав на тятиву, а другу пальцем лівої руки притис до рукометі. Отрок став коло верби, як голуба приніс. Рибка свиснув і миттю нап’явав тятиву. Всі повернули голови до голуба. Голуб злетів угору і, ніби спинившись у повітрі, повернув до селища. Але стріла наздогнала його в леті. Тільки пір’ячко закрутилось у повітрі. Аж тут з-під верби зразу другий голуб. У Рибки вже лук нап’ятий! Рустив тятиву і цього голуба стріла наздогнала. Поки другий голуб падав додолу, Рибка мав накладену на тятиву третю стрілу. Стоїть Рибка і чекає, що йому ще підкинуть. Старійшини перезирнулись, але поважно мовчать. А люди, хто заздрісний та нездалий, під’южджують Рибку: «Он бачиш - ворона на сухім сучку сидить? Постріль її!» Рибка їм відповідає: «Так хто ж ворону їстиме?» Тоді один в’їдливий, такий здоровий, гарний парубок і каже Рибці: «Дитино! От горобчика ти не поцілиш». Рибка йому і каже: «Я не дитина, а отрок! І горобця я поцілю. Тільки якщо ти його принесеш і підкинеш». Люди почали сміятись над тим красенем-здоровилом. Рибка ж відійшов, щоб забрати свої стріли. Аж тут коло нього опинився дивний чоловік. При бортницькій дошці-лазиві за спиною, бортницьких гаках і моткові найкращої льняної линви на плечі. Бортник, а дивно вдягнений - у чоботях сиром’ятних, плащі-корзні, шапка дорога куняча і в руці покарбована патериця.

Підійшов до Рибки і говорить йому: «Я там, за болотом, живу. Та біда нам від ведмедя. Задер у сусідів дві телички і колоди з медом поторощив». Рибка казав, що той бортник говорив дуже проникливо, а в очі заглядив, немов хотів тебе на чомусь вловити. «То чого ваші люди не підвісили битак із зубцями до бортей?» «О, ні! То такий здоровенний ведмідь - він усі битаки не відштовхував, а обірвав!.» Рибка й каже: «Достойний звір!» Той урічливий чоловік говорить: «Поможи нам - застрель ведмедя!» «То хіба у вас людей нема?!» «Та є. Але таких стрільців, як ти, немає! То підеш до нас?…» «Піду, - каже Рибка, - тільки плата сіллю, полотном і нитками». «Добре, добре! Ходімо!» І ніхто не встиг оговтатись, як вони щезли. Парубки те діло прогавили. І не знали, куди і з ким пішов Рибка… Знов був лемент у його хаті і материне голосіння… Вже як почались холодні тумани, Рибка повернувся. Та ще привів низенького кашлатого коника. На конику два лантухи. Всі, звичайно, збіглися подивитись на Рибку і його здобич. Бо в однім лантусі була ведмежа шкура. А в другім дві штуки полотна, кілька мотків доброї льняної нитки, полив'яна миска, горщик і глечик. Шкуру Рибка зразу віддав батькові, бо хоч була і прозолена, але могла зіпсуватись. Всі в нього - і рідні, і сусіди, і старійшини - випитували: що, та як, та де? Він же їм пояснив, що ведмедя не один день довелось чекати біля бортей. Бо в тих людей скрізь липові гаї і повно бортей. «Ведмідь був менший, ніж наш, - пояснив Рибка. - Після першої стріли таки добіг до мене і зачепив лапою. Подер гачі, пояс зірвав». М'ясо Рибка віддав тим людям, шкуру позолив і забрав собі. «А чого ти собі не взяв барило меду? Ти ж їхні борті врятував!» - Питали сусіди. «А хто його знає… Може тому що я до солодкого не ласий». «Кінь у тебе, отроче, звідкіля?» - Поважно питали старійшини. «Коник мені дістався приблудний. Я до того лантухи на волокуші тягнув. Коня здибив у озерці. Його туди вовки загнали. Я їх пострелив - вожака і вовчицю. Молоді - повтікали. Ну й коник мені дістався. Бачите - без вузди».

Так Рибка всім оповідав. Але тобі, Бабо Лелю, він сказав, що той бортник справді був бортником. І дуже багатим. І нього в коморі все було здоровенними кадубами з медом заставлено. На полицях цілі воскові кулі завбільшки з баранячу голову! Жив він одинаком в хаті осторонь від усіх. І навколо двору в нього був високий плетений тин. Ні першої ночі, ні другої ночі ведмідь не з’являвся. Бо, певно, його ігрища на леваді сполохали, хоч воно було не близько. Той бортник і каже Рибці: «Побудь у мене ще трохи. Він прийде зразу як ігрища скінчаться». Рибка згодився. А там були далі гарні озера з протоками, і Рибка досхочу рибалив. І ось на якусь там ніч, а ще торжище не розійшлося, почалось коло тину і воріт камешіння якесь. Потім почав рипіти тин - через нього перелазили, бо не змогли відкрити ворота. Бортник страшенно злякався, аж клацав зубами. «То все волхви - мої вороги! Бо я людей і скотину лікую. І до мене люди йдуть. І несуть мені всякі підноси. А їм - дулю! Тому вони хотять вкоротити мені живота!» Рибка тихо відчинив віконце-заволоку. І послав стрілу туди, де чувся ще й голос. Потім другу на рипіння тину. Потім третю на шелест. Наче хтось застогнав, хтось наче скиглив. Ще чулось тупотіння і наче хтось гепнувся. Далі все затихло. Але ні бортник-чаклун, ні Рибка до схід сонця не виходили. Як вийшли, побачили, що в трьох місцях зовні тину на траві і на піску плями крові. Зовсім її небагато. Рибка пояснив бортникові: «Я бив не сильно, тільки щоб стріла уп’ялася! Щоб вони налякались і більше до тебе не потикались!» А чаклун-бортник йому й каже: «Я так і думав. Пішли по їхніх слідах - знайдеш твої стріли. Бо якщо хто інший знайде - буде великий галас і біда нам з тобою!» Пішли вони по слідах. Знайшли дві стріли. Далі сліди завели їх до ліску. Там вони і здибали коника. Стояв прив'язаний до липи. Взяли вони коника і далі по слідах. Дійшли до хирявого піску на болоті. Там сліди уривались. Бортник-чаклун і каже: «Вони з-за болота прийшли якимось таємним проходом. Я того проходу не знаю. Повертаймо додому». Але, перш ніж повернути, він зняв із коника сідло і вуздечку. І кинув їх у трясовину. Поляскав коника по чубку, погладив по соколку, цмокнув разів три. І коник без вузди, без правила пішов за ним. Як вони виходили з лісу на піщану дорогу, «бортник» вирубав розлогу глодову гілляку. І сказав іти позаду коника і замітати сліди… В своїй господі «бортник» поставив коника у свою стайню, до свого коня. І поки Рибка був у нього, коника не виводив навіть на подвір'я. Сказав Рибці: «Чую я, що завтра прийде клишоногий. А мені щось лина закортіло зварити. Піди на озерце - влови. Тобі це раз - і вже є!» «Добре!» Та й почав Рибка вдягати через плече налуччя з луком… А чаклун і каже: «Та не обтяжуй себе оружжям. Серед дня ведмідь сюди не потнеться!…» «А твої вороги-волхви?…» - питає Рибка. «Ти ж сам бачив - вони через болото втікли!» І Рибка пішов без лука і стріл. Більше він ніколи так не робив… Наловив він риби, зварили вони юшку. Ще пробув там Рибка, поки не підстеріг і не застрелив ведмедя-злодія. З однієї стріли. Пробив ведмедеві груди і серце!… Хотів бортник-чаклун, щоб Рибка лишився в нього за учня. Обіцяв навчити таємним знанням, і лишити у спадок усі борті і господарство. «Ні! - Сказав Рибка. - Я хочу стати великим, найкращим стрільцем!» А бортник-чаклун сказав: «Нехай так. Давай сядемо до столу і вип’ємо на прощання.» Але Рибка відмовився: «Ні! Я ще не парубок!…» «Та ти ж спритніший за них! Хоробріший за них!…» «Ні! Як приймуть до громади - тоді питиму.» Забрав коника-муцика і пішов геть… Коли Рибка повернувся додому, то довго парився в лазенці. Потім відіспався. Взяв один лантух і сів на коника. Мати хотіла спитати, куди він свою плату забирає? Та Дід спинив її: «Нам не можна. А він навіжений. Нехай собі їде. А ми не бачили, не чули і не знаємо нічого.» Рибка приїхав до старого вигнанця. Старий послухав Рибку і пояснив: «Ти чудовий мисливець. Це в тебе, як кажуть, від Бога. Ти вправний рибалочка. І серед людей є особливі мисливці і рибалочки. Тільки полюють вони не на звіра. І ловлять не рибу. Їхня здобич - інші люди. Отой твій «бортник» - саме такий ловець. Він, той чаклун, вловив тебе, бо побачив, що ти кращий за інших. Але тебе за твоє малолітство старші зневажають. Він тебе підманив удаваною повагою і улесливими словами. А тоді твоїми стрілами порахувався зі своїми ворогами. Ти мені сказав, що стріляв зовсім легенько. Та сліди волхвів вели до болота. Там вони і потопились. Бо «бортник» намастив твої стріли отрутою. Від отрути волхви подуріли і поперли в болото. Якби твої стріли були чисті, то волхви забрали б із собою коника. Коли він послав тебе на озеро по линя, він твої стріли вийняв і змив із них отруту. А коли умовляв випити на прощання, то хотів тебе отруїти медовухою. І ти сконав би. Тільки не зразу, а потім!… Так що бережись чужих людей, особливо волхвів, чародіїв чи схожих на них. Бо тут не ти ловець, а вони. І ніколи не лишай стріли без догляду!» Рибка дуже засмутився: «То виходить - я порішив волхвів? Я тільки відлякати хотів!…» «Так воно виходить», - погодився дід Йов. «Діду Йове, діду Йове, - бідкався Рибка. - Ти таке погане мені розповів.» «Нічого, онучку! Не переймайся, а радій, що своя людина тобі сповістить погану новину. Головне, щоб чужі раніше не почули. І не бійся. Той сучий «бортник» нікому нічого не скаже. Ця таємниця йому на користь. Ще раз кажу - не засмучуйся, що я тобі відкрив таємне. Маєш радіти, що одержав нове знання! І ще запам’ятай: людина, що зазирає тобі в очі, як той «бортник», то ловець людських душ і тіла. Стережися тих, хто тобі в очі зазирає нахабно. Щоб вони над тобою сили не мали, не дивись їм в очі. Бо вони сильніші за тебе. Але щоб вони не побачили, що ти їх остерегаєшся, дивись на перенісся. Ніби в очі їм дивишся, а погляду твого вони не можуть перехопити!» «А як у мене погляд буде сильніший?!» - Спитав Рибка. «У тебе чіпкий погляд. Але поки ще з дорослими не змагайся. Тобі ще треба вбитись у зріст і силу». Та Рибка не послухав діда Йова. І коли повернувся до селища, то пішов до парубоцького берези. Якраз біля клуні щось віяли. Рибка підійшов до берези і сказав йому: «Березо! Хочу з тобою говорити!» «То говори» - відказав береза, не дивлячись на Рибку. «Е ні, березо! Ти від мене верниш лице. Чи ти мене боїшся?» - Запитав Рибка. Береза поставив решето на землю, взявся в боки, і засміявся в обличчя Рибці. Але Рибка просто вперся поглядом в очі берези. Від Рибчиного погляду береза почав ніби опадати, якось зіщулився. Потім ніби зовсім обвис тілом. А Рибку від напруги то аж тіпало, обливало жаром спину й руки, то наче вітром холодило. Зрештою, береза не витримав Рибчиного погляду і сказав: «Цур тобі, Пек тобі! У тебе очі урочливі…» І пішов до клуні. Рибка йому услід: «Тікаєш? Бо злякався!…» Та береза йому нічого не відповів… Отак Рибка відкрив у собі силу. Але оте змагання Рибки з парубоцьким березою завдало шкоди всій родині. Бо старці зібрали всю громаду і виголосили, що Рибка не повинен нікуди ходити за громадську межу. І не заважати людям своїми урочливими очима. А якщо Рибка не послухається, а родина його захищатиме, то їх виженуть із громади! Отак за Рибкою, ще отроком, пішла слава чародія. Та Рибка від того не підупав ні духом, ні тілом.

Як не можна ходити кудись, то можна плавати. Попрохав Діда підлагодити старого човника. Поставили вони удвох нові ліщинові опруги, засмолили і затовкли паклею щілини. І поки не настав кригостав, навчився і правилочкою, і гребочкою ганяти того човника по всіх протоках, болітцях і стариках річки. Бив тепер на чистій воді на ночівлі перелітних гусей і качок. А одного разу подався тихцем річкою і протоками аж до Прип’яті. І там за одну чорну куницю виміняв цілий козубочок найкращого риб’ячого клею із турпака-осетра. Запасався на новий лук. Але й старим луком тієї осені вполював здоровенного оленя-рогаля. Підманив його Рибка риканням у берестяну дудку. Першою стрілою-срезнем пробив оленю груди. Олень спинився. Тоді Рибка вискочив із схованки, забіг з боку і поцілив оленя стрілою-швайкою просто в серце!… Коли патрали оленя, то побачили люди - стріла точнісінько посередині серця пройшла.

Того року був добрий врожай на горіхи і гриби. Білок у лісах з’явилось невидимо. Рибка стільки їх набив, що шкурок батько виробив повний кошіль. Ще вполював кілька кіз на глинищі. Бо туди приходила всяка звірина гризти глину. То Рибчиному батькові не було передиху всю зиму - вичиняв шкурки білок, куниць, кіз та зайців.

Як же прийшла весна, знов сів Рибка в дідовську довбанку і метелявся по всіх протоках, болотах, струмках та озерцях, поки вода не спала. Приганяв човна із озерця біля селища, повного гусей битих та качок. Чи здоровенних щук і сазанів. Теж битих з лука стрілами з подвійними наконечниками. Як плітка йшла в озера тертися, то Рибка просто черпав її саком і висипав у човен. Коли вода спала, потяг Рибка на собі довбанку до садиби. Це здивувало всіх ще більше, ніж урочливі очі Рибки. Йому було тринадцять - а силу мав доброго парубка. Притяг човна на подвір’я, забрав заступ, мотику, сокиру й тесло. Повантажив на свого коника і щез у лісі. Зрідка з’являвся додому, щоб принести доброї риби чи дичини та брав хліба і солі. А сидів він у лісі. Бо вони з дідом Йовом спорядили малесеньку домницю і варили в ній залізо. За раз випікали шматочок криці, що на долоні вміщувався. Та з неї потім виковували наконечник стріли. І ще багато було в них клопоту, коли робили самостріл. Лук на ньому був ясеневий на цілу сажень. Ставили його на звіриних стежках. І завжди мали свіжатину. Одного разу поніс Рибка м’ясо родині. Йому кажуть - і у старійшини, і у коваля ведмідь забрав телят. Рибка на те ні слова. Взяв домашньої їжи - і на коника. Як він виїхав за паколля, почали його гукати. Рибка спинився, але не повернув назад. Підходять парубки і питають Рибку: «Ти чув що сталося?!» Рибка їм: «Та казали…» Парубки йому: «Послужи громаді - поріши ведмедя!» «А ви хіба не здатні?» Береза йому: «Так ведмідь же заговорений! Пішли по його слідах із собаками. Собаки поперлись далеко вперед. Як забігли вони в чагарі - він їх там і подер! І щез!!!» «Де це було?» - Питає Рибка. «Отамо у кленовім гаю за відьминим колом!» «Як послужу громаді, що мені буде?» - Питає їх Рибка. «Старці наші сказали, що знімуть із тебе заборону…» «Гаразд. Тільки до лісу не пхайтесь і мене не шукайте. Як порішу - сам прийду!» І мерщій до лісу. Зразу знайшов відьмине коло. У чагарнику клоччя від з’їденого собаки. Ще два собаки загребені були якимось лісовим сміттям. Зразу погнав коника до вежки діда Йова. Там вони швидко розібрали самостріл. Повантажив Рибка все на коника і мерщій до відьминого кола. Добре склав самостріл і насторожив здоровенну стрілу. Та й знову до діда Йова. Проминула ніч. Рано вранці зібрався Рибка перевірити самостріл. Дід Йов йому каже: «Не випускай лук і стрілу з рук ні на мить. Якщо стріла тільки його поранила, може причаїтись і кинутись зненацька!…» Наче у воду дивився старий. Тільки повернув Рибка до відьминого кола - вискочив ведмідь! У боці звіра стирчав уламок товстої стріли. Звір у кілька стрибків наздогнав коника. Рибка скотився на землю. А ведмідь вхопив обома лабетами коника і повалив на землю. Та коник щосили борсався. Рибка підскочив і всадив одна за одною у ведмедя три стріли. Ведмідь закляк - та коника не відпускав. Рибка обійшов звіра ззаду і всадив стрілу-долотце просто у череп. Ведмідь відвалився і задер лапи. Тільки тоді коник скочив. Рани на ньому довелось потім довго лікувати.

То щоб винести ведмедя з лісу, довелось кликати людей. Перед тим Рибка повитягав із ведмедя всі стріли. Місце, де ставив самостріл, добре затоптав і заволочив гілками. Як білували того ведмедя - у його шкурі і м’язах знайшли майже дюжину наконечників стріл. Але не було жодного кращого за Рибчині стріли. А виповнилось тоді Рибці повних тринадцять років.

Після ведмедя зняли заборону з Рибки. Та про його урочливі очі всі пам’ятали. Адже парубоцький береза клявся Перуном, що від Рибчиного погляду в нього цілий день паморочилась голова. А Рибка казав, що береза віяв конопляне сім’я і від того пилу подурів. Але Рибці віри не йняли і остерігались його погляду, як і раніше. Якщо минуло року на Рибці була заборона, то цього року він пішов на торжище-ігрище. Пішов один, без парубків. Як же він об’явився на тій леваді, то всі дивувались, як він змужнів. Хтось спитав: «Чого прийшов, хлопче? Ведмеді до нас більше не залазять. Чи прийшов из кимось у стрільбі змагатись?» Рибка їм і відповідає. «Ні. Прийшов подивитись на вашого бортника-чаклуна». «Так он він і стоїть біля коней!» Рибка пішов до кінського кутка. І каже бортнику-лиходію: «Я прийшов змагатись із тобою! Хто кого передивиться!» Бортник-чаклун сміється: «Ти мене хочеш передивитись? Ану дивись мені в очі! Ти зараз заснеш!» І витяг перед очі Рибки зелену намистину на жилці. А Рибка стрілою-срезнем тільки раз! - і пересік жилку. Стали вони рівно один проти одного. Дивляться один одному у вічі. Люди навколо - стіною. Але тихо, всі мовчать. Ні пари з вуст. Почав у Рибки виступати піт на скронях, наче починає його лихоманити. Але погляду від свого ворога не відводить. У чародія почали на скронях і на чолі жили напинатись. На шиї так набрякли - ось-ось і луснуть. Враз чаклун-бортник схопився за голову. Почав терти скроні долонями. Похитнувся раз, другий. Нараз відвернувся і мовчки пішов геть. Рибка тоді пальцем йому в спину посварив і сказав: «Щоб знав!!!» Почали питати, що то значить? Рибка їм відповів: «Він знає, за що!» Спустив рукава і втер рукавом рясний піт з обличчя. Поклонився всім на всі боки і поспішав додому. От із того дня пішов поголос про Рибку по інших селищах.

Та Рибка не звертав на те ніякої уваги. Полював собі, рибалив. І в пущі разом з дідом Йовом варив залізо і кував наконечники стріл. Випробовував їх на ведмежому і кабанячому черепах. Як пробивав наконечник кістку зі ста кроків - годиться до полювання і бою. Як гнувся чи ламався - перековували. За осінь і зиму Рибка вбився у таку силу, що ніхто не міг його побороти в селищі. Та й виповнилося йому вже п’ятнадцять років. Почали говорити - час хлопця в парубки приймати. Але береза та його дід, головний старець, казали, що зарано. Остерігались, що Рибка небавом за собою інших хлопців може повести до непослуху. Ті розмови передавали Рибці, коли він приносив здобич із лісу. Та Рибці було не до тих справ. Бо вони від самої весни почали ладнати справжній бойовий лук. Взяли найкращого ясеня, вистояного ялівця, смуги волячого рогу, сухожилля з оленячих ніг, козиних кишок скручених, шматків оленячого рогу і найкращого риб’ячого клею-каралуку. Почали навесні, а скінчили, коли жнива пройшли. І випробував новий лук і нові стріли не за дві сотні кроків від цілі, а вдвічі більше. Всі стріли вгатив у ведмежу голову, розніс її на скалки! Навіть дід Йов пришкандибав на милиці і дерев’яній нозі, щоб подивитись, як Рибка розтрощив ведмежу голову. Закортіло Рибці випробувати на парубках той новий лук - чи напне його хтось? Та чогось пішов через березовий гай і просто на просяне поле. І остовпів - невеликий гурт зубрів пожирав просяні снопики. Дід Рибка сам тобі, Бабо Лелю, казав: «Я не знаю, що зі мною сталося. І я почав підкрадатися до зубрів. Вітерець був від зубрів, то вони мене не унюхтили. Та враз вітерець повіяв навпаки. Зубри, як один стали стіною проти мене. Я прицілився у найбільшого зубра і всадив йому стрілу в шию. І зразу всі вони кинулись на мене. Я не злякався. А наче заснув. Наче сон дивлюсь - вони не мене летять, а я стою і накладаю стрілу на тятиву… Вистрілити не встиг, бо мене підняв зубр на роги і кинув набік. Я перекинувся через голову і впав на коліна. А лука і стрілу не випустив. У гарячці послав навмання стрілу!» Твій дід Рибка і не сподівався, що ця стріла уразить страшного велетня. Та як підвівся, то пішов подивитись - чи є сліди крові? Аж бачить - чим ближче до лісу, тим більші бризки крові на стерні. Далі просто плями, наче хто з глека лив. Згадав Рибка пораненого ведмедя. Пішов далі дуже обережно. На узліссі трава геть заляпана рудою. За кущами бузини хтось страшно сопе. Тоді Рибка заліз на березу, щоб згори подивитись - що там за кущами? А там стояв велетень-зубр і стікав кров’ю. Бо однією стрілою Рибка поцілив йому в жилу на шиї, а другою - у здухвину. Тоді Рибка видерся ще вище, добре вмостився і всадив стрілу зуброві у лівого бока. Спочатку зубр і не похитнувся. Потім став на коліна. І враз завалився набік і лише раз дригнув ногами. Рибка боявся, що зубри повернуться до пораненого бика. І довго не спускався додолу… А щоб притягти зубра в селище, довелось взяти трьох коней і волокушу! От такого зубра з нового лука забив Рибка! І так з тим зубром підійшло, бо наступного дня обмолотились люди. За ніч м’ясо вистоялось і варили його цілий день для всієї громади. Влаштували братчину. Посадовили до кола Діда, батька і Рибку. Пустили братину-чашу по колу. Кожен відпив ковток і хвалив славного стрільця. Подають чашу Рибці. А Дід забирає в Рибки чашу і говорить: «По звичаю наших пращурів пиття хмільного отрокові заказано. Прийміть Рибку в парубоцьку громаду - тоді пригощайте!» Все отетеріли. А сам Рибка каже: «Мій Дід діло каже. Бо я, справді, ще не парубок. І цього року не хочу йти у парубки. Бо старійшини і береза думають, ніби я на їх владу буду зазіхати. То я не хочу, щоб через мене у громаді був неспокій.» Низько всім уклонився та й пішов до лісу, до діда Йова. А мудрі і розважливі слова Рибки ще більше занепокоїли старців. То почали таємно радитись, як би їм того клятого Рибку позбутись. І нічого не могли вигадати. Аж трапилась велика пригодонька! Одного теплого ранку віяв хороший вітерець. І всі заходились віяти зерно. Коли за паколлям хтось голосно затрубив у турячий ріг. Побігли люди на вал. А до селища під’їхали вершники. Всі у добрих плащах, при зброї. Двоє при повнім уборі-шоломі, кольчуги, мечі, списи і бойові сокири. Від того гурту під самий вал під’їхав кремезний чоловік у шкірянім панцирі, клепанім шоломі і при мечі. Яко почав говорити, зразу признали в ньому свого древлянина. Але говорив він погані слова: «Ви хитрі і підступні боржники! Ви заборгували данину нашому князю і великому Правителю Олегу за п’ять років! Це дуже великий борг! Доведеться вам спокутувати вашу провину. Все віддати за п’ять років. Це про данину князям. Ще вам урок від Великого Правителя. Урок вам, неслухам, зараз сповістить гонець нашого Правителя Олега!» Тоді до нього під’їхав гонець. Підняв над головою берло із тавром Олега - вирізаним соколом-ререгом. Покрутив на всі боки, щоб усі бачили. Далі запхав берло за пояс і затрубив у турячий ріг. Тоді голосно закричав-заспівав: «Слухайте всі і не кажіть, що ви не чули! Від великого Правителя Олега вам урок! Зрубати сорок добрих корабельних сосон на дошки. Доправити їх до Києва і віддати головному тіуну Правителя Олега. Одержите берло, якщо буде добре дерево і наступного року вас не займатимуть. А також ваші жінки мають зіткати доброї «толстини» на вітрила. На кожні два двори півтори сотні ліктів. Повторюю! Півтори сотні ліктів. На всю громаду загадано сплести-скрутити три сотні діктів добрих корабельних ужищ-вірьовок! Нехай підійде головний ваш старшина і візьме оцю палицю з резами!» Вийшов до непроханих гостей старійшина. Один варяг розколов сокирою палицю. На тій палиці було тавро Олега і рези-зарубки на весь урок. Половину гонець лишив собі. Як замовк гонець Олега, загарлав свій, деревлянин-провідник: «Як піде санний шлях - везіть до капища від кожного диму п’ять вивірець. Від кожного диму - кадь проса. Від громади десять овець, телицю або бичка і колоду меду! Всі все чули?!!» Але ніхто голоса не подав. Тоді деревлянин-провідник закричав: «Зараз заріжте нам вівцю та несіть доброго хліба, сиру, яєць та сиченого меду!» Ні провідник, ні посланці Олега не зайшли до селища. А затаганували біля кузні. Не спитавши, потягли із кузні вугілля і дрова. Вогнище розпалили. Коней не розсідлали… Рибка все те бачив і чув. Бо він причаївся у тих бур’янах, де вовк колись ховався. Він потихеньку виповз із бур’янів і до лісу! Прибіг у пущу до діда Йова. Той зауважив: «Цього я і чекав давно! І до нашого тихого куточка залізуть зайди. Мало нам свого коростенського…» Рибка сказав діду Йову, що він знає де їх можна усіх покласти і притопити в болоті. Дід Йов заперечив. І пояснив Рибці, що владці напустять своїх вояків на селища і все вивідають. Рибка запитав діда Йова: «Так що ж робити?!!» «Зараз усім треба готуватись до походу в ліс. Щоб у варяга-вовкулаки Олега не було ніякої зачіпки. Тобі треба послужити громаді. Щоб люди не різали свиней та овець, піди і вполюй велику дичину. Зробиш добре діло громаді - люди зразу забудуть. А погане ніколи не забудуть. А тепер іди на ігрища до капища та взнай - кому й де загадали рубати ліс. Куди будуть звозити? І головне - довідайся, коли хто збирається рубати ліс? Второпав?» «Ага! Як почнуть сусіди рубати ліс, звірина посуне до нас…» «Добра нагода добути хороші шкурки. Хутро - то м’яке срібло. Воно тобі знадобиться - ним зможеш підкупити княжих псів…» «Для чого підкупати?…» «Хлопче, ти роби, що кажуть. Потім всі зрозумієш». А тоді Рибка ще не розумів. Але послухався бувалого діда Йова і пішов він до сусідів. Людей на леваді і біля капища була сила силенна. Всі лише гомоніли про данину і Олегові уроки. Що Рибка вбився на моцного хлопця, то всі думали, що він парубок. То й говорили з ним про всі новини. Він же переходив від одного гурту до другого і все запам’ятовував. Ще й не розстелили скатертину на леваді, ще не доварили кашу, а Рибка все розвідав… Повернувся він додому. У селищі справжній гармидер. Жінки і дівчата коноплі на бительні тіпають. Стукотять мечиками, наче в барабани луплять. У кого була готова пряжа, ті стукотять у хатах кроснами - «толстину» на вітрила тчуть. Коло кузні зліпили домницю. Двоє дебелих парубків при ній міхи щосили ганяють. Коваль бадьоро видзвонює молотом у кузні. Старші чоловіки взялись за сокири і тесла - рихтують старі сани. Нові волокуші майструють. Діди сверлами плаху прокручують - готують верстак на скручення ужищ - корабельних линв. А хто ще гатить ціпами на точку - домолочує пшеницю. У клуні навипередки гуркотять ступи. Старійшини питають Рибку, чи знає, він яка пригода сталась? Він їм сказав, що все знає, бо якраз вертає від капища. Вони йому сказали, що він має ставати до спільної праці. Рибка їм каже: «Я піду до лісу і вполюю дичину на м’ясо. Щоб людям було що в ліс взяти!» Старійшини тільки руками розвели… Рибка через кілька днів притягнув із лісу своїм муциком великого, вгодованого оленя. Але не білував, не патрав і не коптив оленину. Зразу повернувся в хащі. Потім тихенько з’явився у селищі і потайки підмовив кількох парубків піти на лови. Вони виганяли свиней із дубового гаю. Рибка сидів на сідалі і бив їх згори каленими стрілами. Поклав п’ятьох добрих підсвинків і одного здорового молодого кабана. І ніхто в селищі про парубків-загонщиків не довідався. Зате дуже раділи такому вдалому полюванню Рибки. Після свиней ходив Рибка на оленя і диких кіз. І знов добував все, що обіцяв. Спитав Рибка старців, чи досить вже дичини? Ті мовчали, бо не хотілось їм хвалити кожного разу стрільця. Ну тоді Рибка подався геть. І до самого снігу ні його, ні його коника не бачили. А він тим часом полював у далекім кутку біля річки. Там вродило дуже рясно ліщини. І туди позбігались всі білки. За ними, як завжди, куниці і яструби. Потім на півночі почали рубати дерева сусіди. І звідтіля всяка звірина посунула. Добув Рибка безліч добрих білок, кілька відмінних чорних куниць, хороших лисиць. Туди він на муцику їздив. І одного разу бачить: коник непокоїться, вухами поводить, ніздрі роздуває, пирскає. Значить, зовсім поруч десь вовки. Рибка на коника - і погнав звідтіля на відкрите місце. Обернувся і побачив, що аж семеро вовків його підковою обходять. Може кроків двісті було до найближчого вовка. Пустив Рибка в нього стрілу, не найважчу, та з трилопастевим наконечником. Попав вовкові в шию. Але вовк і далі трюхав. Другу стрілу Рибка послав у вовчицю. Вона спинилась і почала видирати стрілу з рани. Рибка втретє напнув лука і всадив вожакові стріло-долотце просто межи очі. Четверо вовків спинились і тільки завивали несамовито. Рибка казав - то були молоді вовки і вони лишились самі без вожака. Рибка хотів забрати побитих вовків. Та коник виривався. Рибка прив’язав коника до куща і пішов, щоб зібрати стріли. Ті молоді вовки відбігали і стали оддалік. Рибка забрав стріли і покинув побитих вовків… За день чи два через той куток віз дрова один чоловік. То побачив: четверо вовків їли дохлого вовка. І страшенно гризлись між собою… Як же лісоруби із селища подались до соснового лісу і почали валити сосни, тоді і Рибка об’явився. Побачив коло буд свого Діда і здивувався. Бо Дід його став дуже слабенький. Дід йому і каже, що прийшов він до стійбища побачити саме Рибку. Рибка його питає: «То ти, Діду, щось хотів від мене?» «Ні. - Відповідає Дід. - Я хочу зробити одну річ для тебе. Ходімо до нашого джерела. Тільки візьми ось цю сокиру і мій кошіль.» І пішли вони із соснового лісу в стару пущу. Довго чи не довго йшли, а вийшли до джерела і священного Дуба. Дід витяг із кошеля кутю і глечик із теплим медом сиченим. Проказали вони молитву Роду і Роженицям і пом’янули всіх пращурів. Висипали кутю і полили сиченого меду в джерело. Бо воно ніколи не замерзало. Далі дід спитав: «Ну як він там? Бо я оце підупав. А він же старший за мене. Чи згадує він родичів?» «Діду, - відповідає Рибка, - брехати не буду. Зрідка згадує родичів та інших поселян. Але їх вже нікого немає. Рипить старий Йов, але тримається…» Дід каже Рибці: «Ім’я йому Бравлин. Йов то чуже ім’я!» «Добре, - погодився Рибка і повів далі. - Як став я йому подсобляти та приносити то хліби, то солі, то часнику, наче ожив. Рибу веретами ловить, дрібного звіра пастками і сільцями добуває. Шкурки краще нашого батька виробляє. Розповідає мені про Київ та свої походи. Дуже переймається, що й сюди попруться зайди і примучать деревлян…» «Та, бачиш сам - вже полізли вовкулаки у наш тихий закуток… Бравлин бувалий чоловік, знав, що говорив… Тільки скажи мені правду - він тебе до тієї чужинської віри не навертав?…» Рибка відповів: «Ні. Ніколи про те й мови не було!» Після того Дід і Рибка пішли до Рибчиного дерева. Бо коли народився Рибка, його Дід забив кілки у дуба. І кожен рік потім Дід забивав кілок. Як нездужав, то Рибчин батько забивав кілок. Дуб зростав, і кілки його ніби розгортали. Під цим дубом знову Дід і Рибка помолились і посипали кутю і полили медом. Дід кілька разів рубонув по стовбуру. Та захекався зразу і віддав сокиру онукові. Рибка сказав Діду, що всі роблять човники із верби або липи. То тільки дубаси випалюють із вікових дубів. І Дід йому відповів, що такий човник зробить, якого ні в кого ще не було. З найтоншими боками. Та служитиме він і Рибчиним онукам. І це була правда, бо й тебе, Бабо Лелю, дід твій Рибка, возив на ньому в гості до другого діда і баби. Рибка рубав, а Дід сидів на кошелі і радів, який у нього вправний нащадок. «Слухай, Рибко, як тобі все вдається? Все тобі йде до рук - і лук, і сокира, і весло». «Діду! Та я весь час дивлюсь - що та як? І все, все запам’ятовую, як треба робити!» Коли Рибка з Дідом повернулись до буди, щоб взяти коня, всі дуже здивувались - як так швидко впорався Рибка із дубом. Але і коня, і волокушу дали. Притягли Рибка і Дід дубовий стовбур до стійбища лісорубів. Заходився Дід ошкурювати деревину, обтесувати на човна. «Діду, - стали казати люди, - хто ж довбанку із дуба робить? Вона важка буде!» Дід їм відказує: «Авже, буде човник важчий за липовий. Та Рибці під силу його хоч і версту нести. Зате служитиме довго!» Ну, Дід випалював, розпарював і видовбував стовбур. Рибка йому допомагав, що аж чуб був мокрий. Як дійшло до виведення боків, носу і демена, Дід сказав: «Дякую, онучку! Далі моя справа. Я зробив тридцять два човни. Цей буде останній…» Далі лише Дід витесував, вирівнював бока і дно човна. Робив усе поволі-поволі. Але так гарливо, немов миску видовбував. Інші лісоруби із їхнього селища тим часом рубали і валили вікові височенні сосни. Очищали їх від гілок. Витягали волокушами до найближчого озерця. Там рівненько складали, щоб потім пов’язати у плоти. Як почнеться повінь і підійдуть води - плоти самі піднімуться на воду. І через протоки пройдуть плоти до Прип’яті, з Прип’яті до Дніпра аж у Київ. От!…

- Ну, онучку, ти мене потішив. Все вірно переповів, усе, що я тобі оповідала… Та я щось зморилась… Чи може воно на дощ заходить,… чи може вітер міняється… - І Баба Леля почала підводитись із свого ослону-«престолу». Півник кинувся, щоб допомогти їй звестися.

- Ой ні, хлопче! Ти ще малий, щоб бабу підтримати. Як ото гепнусь, то й тебе придавлю! - І, спираючись на ковіньку, поволі почвалала Баба Леля до комори.

- Бабо Лелю! А коли все доказати?

- Та можеш завтра,… чи коли. У вас ще тиждень на збори.

- Добре, Бабо Лелю! То я побіг!

- То бігай, хлопче! Та скажи своєму нерозумному вуєві, щоб був пильним - межи вовки їде!

- Я так і скажу, Бабо Лелю! Я побіг!

Але Півник тільки тоді побіг до дядька Півня, коли побачив, що Баба Леля щасливо дісталась до комори.


Загрузка...