ШЛЯХ


Коні бадьоро товкли лісову дорогу, але пісок поглинав тупіт копит, а колеса скрипіли, пищали, співали кожне своїм голосом і на свою силу.

Отако в сутіні зеленій межи товстенними стовбурами йшли цілісінький день до самого вечора.

Зупинились на відпочинок неподалік від дороги на великій галявині.

Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати.

Коней розпрягли і поставили посеред табора.

Старий Талець невдоволено зауважив Півневі:

- Нехай би коні попаслися. Трави тут добрі. То і ячмінь би заощадили. У Києві буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя візьмеш?

Тут дядько Півень заговорив тим голосом, якого малий ніколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.

- Коней не пущу на пашу - таті можуть звести. І, крім того, Лях і Німець. Вони полоненники. І вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тікали на моїх конях.

- Коні, вони поки що боярські… Чи ти їх у нього купив?… - говорив глузливо підстаркуватий боярський холоп.

- Я з боярином уклав угоду, що відповідаю за все на будові і в дорозі. Але боярин не сказав мені й слова, що мені забороняється когось із вас покалічити… за непослух. Це я на власний розсуд робитиму… - і він повернувся до полонеників і наказав: - Принесіть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. І розпаліть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вміти - адже в тебе батько скільки вже років боярам куховарить.

Потім дядько вийшов за вози, і Півник за ним. Дядько оглянув усі вози, зазирнув під колеса, перевірив осі й дишла.

Поступово Півень заспокоївся і зайшов назад межи вози.

Під начищеним лискучим казаном грало веселе полум’я, а над казаном схилився патлатий Будий і щось копирсав кописткою у паруючім вареві.

Вечеряли при зірках.

На ніч дядько розподілив три варти. Собі призначив другу. Визначив, де кому спати.

Старші холопи почали ремствувати - хіба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там і спить!

- Таті бродять по лісах! Княжі дружини посікли полки ворожі, а малі зграї розпорошились по лісах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.

Півник взяв клітку і покликав Реп’яха, щоб вмоститися біля тахнучого багаття.

Але дядько відтяг небожа в затінок воза.

- Отут спи! - Кинув попону зі свого коня. - Біля вогнища, навіть невеличкого, ти добра ціль для лучника. Він тебе бачить, а ти його - ні!

Малий прокинувся не від того, що півень Червень кричав, а від того, що дядько Півень заворушився, відчуваючи настання своєї черги,

Дядько поклав спати на своєму зігрітому місці першого стража Буда, а сам пішов межи возами. Робив крок і надовго завмирав, уважно прислухався. А разом із ним прислухався і його небіж.

Хропли час від часу коні, подзвонювали вуздечками.

З лісу час від часу пливли сумні крики дрімлюги, та на тому боці ручая пугав пугач.

А далі знов тиша.

Дядько Півень підкинув жменю дубових скіпок у затахле багаття, і червоні зблиски освітили табір. Всі спали.

Малий перекинувся голічерва, і йому аж дух захопило від яскравості та незліченності зірок.

Він довго вдивлявся в них, і йому здалось, що одні були зелені, другі білі, треті блакитні, а ще були наче й рожеві. Одні світили яскраво, інші час від часу наче блимали. І від їх далекого-предалекого миготіння малого наче заколисало, і він заснув.

Більше до самого ранку Півник не прокидався…

…По сніданню та годівлі коней рушили далі по звивистій лісовій дорозі, яку заливали часом холодні, пронизливі хвилі туману.

І знов рипіли-співали колеса, кожне на свій голос.

Холопи попримощувались на возах і куняли. Лише Німець і Лях сторожко придивлялись до всіх зворотів дороги.

Дядько взяв малого поперед себе на коня.

- Бачиш, як зирять? Запам’ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дітей тут наплодили.

А сам подумав: «Після княжого уроку можете тікати. Та і я вже не повернуся до цього павука, що на людей сіті плете!»

Під вечір вибрали гарне місце для ночівлі - високий пагорб над заболоченим лугом.

Сонце лише котилося за далекий чорний ліс, як зварили кулешу.

І друга ніч минула спокійно, хоча Півень весь час був напоготові, і вартових зміняв двічі.

Третій день вони посувались крізь темну похмуру пущу. Лише разів три крізь прориви в деревах на людей і коней впали згори золоті сонячні промені.

Четвертого дня дорога вийшла у світлий сосновий ліс.

Талець попередив дядька - далі будуть болота.

Тому задовго до вечора зупинились.

І почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевіряти.

І якось трапилось так, що півень Червень опинився далеко від своєї клітки. Він розгрібався під кущем шипшини і призивно кокотів, закликаючи до трапези своїх неіснуючих жінок. Реп’ях був при півневі. Реп’яха ніхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але він був поряд півнем.

І тут раптом з-за високих дерев вилетів здоровенний яструб і каменем упав на півня.

Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб і встиг схопити яструба за крило і за горло. А в друге крило вчепився Реп’ях. А яструб одною лапою вп’явся в спину півня Червеня, а другою в чубок Реп’яха.

Дядько миттю підоспів на допомогу - дуже злякався, що яструб вдарить малого в очі.

Півень, звільнившись від нищівних пазурів яструба, кинувся до людських ніг, як до надійного захисту і притулку.

Реп’ях відійшов осторонь і заходився ретельно зализувати чубок.

А Півень, не дарма ж він такий хист мав до ловів, в одну мить сплутав яструбу його жовті пазуристі лапи і заходився прошивати махові пера.

Яструба посадовили в клітку.

А побитого і переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидів на руках принишкло, лише час від часу вивертав голову і дивився в небо.

У клітці шаленів яструб.


Загрузка...