Писар Східних Воріт Притулку

Антонові раптом видалася ця мовчанка приємною: він сам не хотів чути запитань, а тим більше ставити їх, бо щойно довідався про все, чого міг тільки бажати. Тепло змирило його з довгою подорожжю. Невдовзі з’явився Яків із кошиком дров і став складати їх довкола печі, щоб підсохли за ніч, бо надворі не було справжнього морозу, лише вогкість, властива початкові зими. Потім Яків обернувся, пошукав очима Антона й приклав палець до вуст, прохаючи дотримуватися заведених тут звичаїв. Двоє старших чоловіків наповнили миски кашею, що пахла димом і грибами, щедро политою олією, налили в горнята темного солодкого узвару. По вечері інші двоє зібрали посуд, витерли стіл. А тоді всі вийшли, у тому числі ― Яків. До Антона підійшов невеличкий чоловічок із дуже зморшкуватим лицем і покликав його йти за ним. Антон забрав одяг, що сушився коло вогню. Годилося б подякувати, але він боявся вимовити слово. У нього був такий розгублений вигляд, що один з тих, хто лишився мити посуд, пирснув зо сміху. «Сміх ― це добре», ― подумав Антон. «Від людини, яка не вміє посміхатися, завжди чекаєш якогось підступу», ― казав Лі.

Удвох з тим чоловіком вони перетнули подвір’я. Небо освітлював повний місяць, довкола якого переливалося жовтувато-зелене сяйво. Антон озирнувся за місяцем, наче за єдиним ліхтарем, і увійшов у темні стіни довгої будівлі. Чоловік штовхнув перші двері зліва, й Антон опинився в кімнатці, де вже горіла свічка й палала грубка, хоча повітря ще не встигло нагрітися. Потім Антон залишився сам, відповівши на посмішку чоловіка своєю. Власне, про що їм було говорити, коли вони зовсім не знали один одного? Речі, вчинки ― то мова, зрозуміла всім, незалежно від того, де живуть люди.

Через деякий час Антон зустрінеться з Генріхом на прізвисько Кухар, завершивши таким чином власну місію. Спершу ― уві сні. Це було зовсім інакше, ніж він уявляв, У снах тіло відпускає душу, аби вона пізнала те, що їй заважають пізнати у світі речей і вчинків.

…Антон знову опинився у лісі, який за цілий день втомив його. Він був би той же, якби не галявина, що відкривалася з одного боку в безмежність. Порвані клапті хмар пролітали у жовтуватому ранковому небі. Антон був лише спостерігачем, невидимим для людей, які поки що не з’являлися. Він терпляче очікував їх, аж доки з безмежності не виникла вервечка постатей. Він бачив усе ніби згори, з якогось пагорба. Зблизька це виглядало так: попереду йшов старий чоловік у самій лише латаній сірій сорочці, і ніс він на плечах дерево з гілками і корінням, тільки безлисте, бо така зараз була пора для дерев. Слідом за ним, грузнучи в снігу, йшли мешканці монастиря, молоді й старі, високі і низькі, але дуже схожі одне на одного. Їхні вуста були так міцно стулені, що не видихали пари. Серед них Антон упізнав і Якова, але тільки тому, що з тим йшов кіт, звичайний кіт, не нишпорка Диявола, просто віддана тварина.

Мабуть, чоловікові важко було нести ціле дерево, гілки якого дряпали лице до крови. Час від часу він перепочивав, і процесія зупинялась. Однак ніхто не намагався йому допомогти. Може, виглядало це й жорстоко, але той чоловік мав вибір: кинути ношу або тягти її далі. Кожен у Притулку має вибір, навіть Писар Східних Воріт, і Антон ще уважніше став приглядатися до того, хто ніс дерево: може, це він бачить себе збоку, чи таким стане колись, ― нітрохи не дивуючись цій абсурдній думці. Але ні, очі в того чоловіка були блакитні, а не карі. І все ж він видавався йому знайомим. Можливо, проходив колись через Східні Ворота. І тут голос шепнув йому в праве вухо:

― Це ― Генріх на прізвисько Кухар,

Але що з того! Їх розділяла невидима стіна: Генріх не міг бачити Антона, а той не міг бодай на крок наблизитися до нього, хоч бачив навіть колір його очей і різкі вертикальні зморшки в кутиках рота. Він навіть відчував, як Генріху хочеться пити, незважаючи на холод, і тому він змушений їсти сніг і витирати брудним рукавом чоло.

Процесія зупинилася в глибині галявини. Чоловік встромив дерево у сніг, притоптав довкола босими ногами і почав щось говорити до людей, які оточили його колом. Антон не чув слів, він бачив лише жести, якими той вказував на дерево, свої груди, руки, ноги, але ні слова, ні жести нічого не змінили в закам’янілих обличчях братів з Монастиря, бо вони справді були схожі на братів. Зрештою, вони повернулися до нього спинами і розбрелися в різні боки. Лікар Яків зняв із себе шарф у червоні та білі смужки, повісив його Генріхові на плече й поспішив за іншими.

Генріх заплакав і Антон побачив неприкаяну душу прибульця, що тільки-но переступив поріг Східних Воріт, чиє серце шалено калатало: чи не пастка це?

― Чи не пастка це? ― повторив Антон те, що ніколи не насмілювався вимовити уголос. Ні він, ні ті, що приходили. Священні слова сумніву, після яких хочеться подивитися на небо, шукаючи у ньому відповіді, бо в небі є сонце, однаково справедливе до всіх, і те сонце світить від Сходу до Заходу.

Він довго лежав у темряві, хоч ранок озивався до нього кроками, скрипінням дверей, криком півнів, але йому все це виглядало так, ніби сам він перебував під землею, з якої ще треба було вибратися. Антон майже забув свій сон, і згадка про те, що сьогодні завершиться його подорож, наповнила душу дитячою радістю. Тільки те, що у Монастирі він не знав, як себе поводити, трохи засмучувало його. Зрештою, сьогодні він покине це пристановисько мовчазних людей. Повертатися додому буде легше. Звісно ж, він повернеться. Ці зимові місцини, які він відвідав, нічим не приваблювали. Інші нехай мандрують на Захід, а йому місце біля Східних Воріт до вподоби. Усі вагання затьмарило повернення додому. Генріх сам наближався до нього.

Антон не без труднощів вибрався з постелі, що вже не зігрівала, лише сковувала тіло, й зупинився в нерішучості: чи слід йому виходити самому? Було важко дихати, У тому світі хтось інший би сказав, то так пахне свіжовикопана могила, той, хто пізнав чужу смерть і замислився, чи вона не є репетицією його власної. Але Антонові було просто важко дихати. Світ символів може пізнавати людина, що трохи піднялася над землею і навчилася розпізнавати аналогії в природі й людському побуті. Усе, що він робив протягом останніх днів, було пов’язане з Генріхом, тому й світ не розкрився перед ним. Він би більше скористав, якби просто подався у мандри. Тоді, напевно, загубився б у ньому, потрапивши в полон до людей і краєвидів. Але Старий хотів, аби він повернувся.

Час тягнувся нестерпно довго, і грубка стала холодною, бо він не закрив комин. Нарешті про Антона згадали, і все відбувалось, як і вчора, у мовчанні. Може, серед присутніх був і Генріх, але Антон не впізнав би його навіть тепер. Після сніданку він поквапився вийти і став на подвір’ї, поглядаючи на ворота. Тут хтось гукнув його на ім’я.

― Ходи до мене, ― сказав Яків, колишній лікар. ― Нема чого стовбичити на холоді.

У Якова з’явились уже риси, притаманні мешканцям Монастиря, та в ньому усе ж легко було впізнати колишнього Лікаря.

Вони повернулися туди, де ночував Антон. Кімната Якова була трохи далі. На пічці спав кіт, звичайний собі кіт, який не бажає розлучатися з тим, кого обрав собі за господаря.

― Розкажи мені про Генріха, ― попросив Антон майже благально, бо він втомився шукати взимку чоловіка, що не тримається певного місця.

― Я тут недавно, ― знизав плечима Яків. ― Коли потепліє, мабуть, піду далі. Це місце не для таких, як я.

― А для кого ж?

― Для воїнів. Це місце для Джона Сміта, якщо він схаменеться і не стане будувати на горі те, чого навіть не може уявити.

― Хіба Джон Сміт був колись воїном? ― і Антон згадав той сум, який приніс із собою прибулець осяйного літнього ранку, запах скошеної трави, шелест листя.

― Він убивав людей. Щоправда, не всі ті, хто убиває, є воїнами. Але Джон Сміт не знав страху, доки не усвідомив ціни власного життя. Чи тому перед ним відкрився Притулок, не знаю. Зрештою, для Притулку важливіші твої нещастя, а не твої заслуги.

― Ніхто не знає, що таке Притулок. Навіть Старий! ― злякався Антон, бо кожна категорично стверджувана думка змінює майбутні. Він, певно, не зміг би пояснити це Якову. Зрештою, зараз усі його думки кружляли довкола невловимого Генріха.

Антон вишпортав з внутрішньої кишені шматинку, розгорнув і простяг на долоні золоте кружальце, тонке і стерте від тисяч рук, що тримали його.

― Гроші? ― здивувався Яків. ― О, колись я мав їх багато! Через них у мені ніяк не могло прокинутися співчуття. Звідки це в тебе?

― Я маю віддати її Генріху.

― У обмін на щось?

Антон замислився.

― Ні, просто так.

― Тоді я помилився. Це не гроші. Це, певно, знак, що ти від Старого.

― Я теж так думаю. Можна погладити кота?

― Це вже спитай у нього самого, ― засміявся Яків. ― Золото розкриває уста. То що ти хочеш почути? Генріх тут уже довго. Ми майже не вживаємо імен, зрештою, мало розмовляємо. Мені це подобається. Слова ― не найліпший спосіб порозумітися. Генріх ― воїн, хоча, можливо, не знає, з якого боку стріляє рушниця. Усі тутешні мешканці ― це колишні воїни, які стали боятися власної і чужої смерти, будь-чиєї. І за це мають таку кару ― безмежність.

― Кару? ― здивувався Антон слову з того світу.

― Еге ж… Що довше живеш у Притулку, то краще помічаєш, як позначаються на тобі всі зміни. Тобі відомий закон перекинутої монади?

― Ні, не чув.

― Суть його полягає у тому, що сьогоднішня втрата завтра обернеться для тебе блаженством. І навпаки. І знаєш, яка безбожна думка опанувала мною, яке я зробив відкриття, та й інші теж, але вони не такі циніки, щоб у цьому зізнатись, ― Яків перейшов на шепіт, і Антонові аж моторошно стало від блиску його очей. ― Це не Притулок міняється, а ми самі. Те, що учора було золотим словом, нині ― сухий листок. Вічне лише оте золото, що ти тримаєш зараз у жмені. Бо воно не псується, не мислить. Ти думав колись над тим, що саме об’єднує мешканців Притулку? Ну, хай прибульців, бо ми у твоїх очах — завжди прибульці.

― Надія, може, страх… Але, стривай, було щось таке, властиве майже усім!

― Що?

― Вони хотіли обернутись і глянути назад, але не могли…

― О! ― засміявся Яків. ― Коли ти знаєш, хто дав тобі штурхана межи плечі, то не насмілишся подивитись йому в очі. Будь певен, воїн не повертається до ворога спиною. А ці опинилися у Притулку, бо не побачили перед собою ворога. І життя стало для них дороге. А щодо всіх нас, хто живе тут, то що тут скажеш? Нещастя більше не об’єднує, ненависть також, смерти немає, а цілющі трави не дуже лікують… Цікаво, чому? Вони ж начебто не змінились, як і цей кавалок золота. Просто вони не діють на тих, хто вже не живий, але ще не мертвий. Коли я натішився безпекою, відіспався, від’ївся, то побачив, що нема кого лікувати, а я лише граю роль, і всіх це влаштовує: хай дитина бавиться. От я й пішов. Чи хтось плакав за мною?

― Усі знали, що тобі це потрібно.

― А може, був якийсь легкий смуток, думка: ну, ось, і я колись так піду, не прощаючись? Звісно, як нема якоїсь речі, то навіщо її протилежність? Наприклад, немає ненависті ― немає і любови. Але дещо вціліло: тепло ― холод, світло ― темрява…

― Радість ― смуток, ― додав Антон, ― тиша ― слово…

― Я не можу категорично стверджувати, що любові тут не існує. Досить глянути на Марфу, чи на одержимого Ізидора, хоча перша прагне служити, а другий ― володіти, любов ― це не пристрасть, зрештою. Усе, чого я прагнув колись, я здобув, і зрозумів, що вдовольняти бажання ― не є головним завданням людини. Мої бажання допровадили мене до нещастя. Як тільки зійде сніг, я піду шукати…

Яків затнувся.

― Що шукати. Якове?

―…щось безумовне, абсолютне, як оце золото, що прийме мене у себе. Може, любов. У дитинстві в нас на кухні висів вишитий напис: «Бог є Любов». Але ці слова давно вже ковзають поверхнею нашої свідомості. Я думав віднайти щось справжніше у мовчазному монастирі воїнів, проте тут панує присмерк. Узимку ― сірий, влітку, ― зелений. Через що люди й дерева схожі одне на одного. У тому світі я знав мало дерев, не тямив, якої вони породи. Я певен, дерева називають себе якось інакше. Ми не можемо порозумітися. Навіть з тобою, котику…

Кіт стріпнув вухом і розплющив золоте око. Видно було, як йому тепло і сонно на душі.

― Я помітив, ― продовжував Яків, ― що істоти входять до нашої свідомості, коли їм заманеться, і виходять так само. Можна, звісно, зробити так, щоб тебе ніхто не турбував. Але коли ти сам хочеш увійти до чиєїсь свідомості, тебе щось зупиняє, і ти залишаєшся ні з чим…

― Кого ти маєш на увазі? ― не зрозумів Антон.

― Дерева, котів, собак, колишніх воїнів ― відрізав Яків, і очі його лукаво зблиснули. ― Слухай, Антоне, Писарю Східних Воріт Притулку, я маю тут пляшечку вина, і ми її вип’ємо, очікуючи Генріха, який, можливо, й робив це вино. А що, коли воно розповість тобі про нього? Бо від мене ти нічого не довідаєшся. Я не знаю навіть, як виглядає той Генріх: високий чи низький, лисий чи патлатий. Просто вчора хтось обмовився, що Генріху нині їхати до дітей. Це таке невеличке село, де багато дітей. Ми їм возимо гостинці. Отож переживали, коли б не замело дороги. Було це не мені сказано, не зачіпало моїх інтересів, а про твої я не відав.

― Пусте! ― махнув рукою Антон. ― Цього досить. Це ж від тебе першого я дізнався, що Генріх отут і що мої пошуки нарешті скінчилися!

― Так, ― згодився Яків, наливаючи в череп’яні горнятка густе золотисте шипшинове вино, ― ти гадаєш, що твої мандри скінчилися, бо ти знайшов Генріха…

― Майже знайшов.

― Хай буде по-твоєму. І я хочу знайти те світло, яке поглине мене і ніколи від себе не відпустить.

Антон не розумів багато з того, що говорив Яків. Нічого дивного: не помучившись у тому світі, не поживши… Але відчував, що потреба висловитись є однією з найістотніших потреб людини. Те, що у ньому самому помалу кипіло, неоформлене навіть у думки, в Якові виплескувалося потоком слів. Можливо, цей час настане колись і для Антона, коли у своїй хатинці біля Східних Воріт він обміркує усе, що бачив і чув під час подорожі.

Віддаляючись від Східних воріт, щоб ніколи не повертатися назад, як не повертаються в минуле, Антон зрозуміє, що це означає ― шукати себе. Той, кому це вдасться, може себе згубити, а потім може знайти. Він не потребуватиме повчати когось, підбирати слова для того, щоб його зрозуміли. Він може будь-коли вийти через Західні Ворота, бо для нього не існує жодних перепон. Знайти себе ― особливий стан душі й тіла, коли відчуваєш те, що відчувають інші душі й тіла, не вирізняючи ні болю, ні насолоди. Однак хто зараз був ближчим до цього особливого стану ― колишній лікар Яків, котрий, тікаючи від смерти, шукав її в іншому образі, Антон, якому потрібно було повертатися туди, куди ніхто не вертався, чи мовчазні колишні воїни, які шукали себе в цілому, а не окремому, як мурашки в мурашнику? А може, незнайомий Генріх, чиє вино, терпке, пахуче й солодке, вливалось у кров Писаря Східних Воріт? Цього ми не довідаємося. Хоча можна припустити існування істоти, наділеної найгострішим поглядом, що все обіймає і вказує найправильніший шлях. Припустимо, що ця істота є в кожному з нас, але ми, як сказав Яків, не можемо увійти до її свідомості.

Нараз монотонність зимового буття Монастиря колишніх воїнів перервали глухі удари дзвону, аж кіт злякався. Стривожився й Антон, бо досі не чув нічого подібного. Кожен удар дзвону спиняв на якусь мить його серце, і воно зривалося важкою грудкою вниз. Яків залишився спокійним:

― Це ― для Генріха. Коли туман, снігопад, ми дзвонимо для того, хто в дорозі, аби не заблукав. Отже, Генріх таки приїде сьогодні. Радій, Антоне!

Тому вчувся у голосі Якова натомість якийсь жаль. Антон допив вино і затримав горня в руці.

― А те світло, про яке ти говорив, ― спитав він несміливо, ― яке воно? Як сонце?

― Навіщо це тобі? ― ревниво нахмурився Яків. ― Ти питаєш просто так, із ввічливості?

― Та ні! Сьогодні я побачу Генріха, візьму в нього те, що просив Старий, а далі що? Повернуся, а зима тільки почалася. Буду пригадувати все, що бачив, чув за тих кілька днів, бо за ціле життя не наслухався стільки розмов. І колись згадаю про те світло, яке ти шукаєш. Знаєш, я помітив, що все найкраще випромінює світло. Чому це так?

― Ти знаєш, що зі мною було в попередньому житті? Ну, звісно, знаєш… Я продав душу дияволові, підписався кров’ю, але порушив обіцянку і не віддав душі. Просто втік. Це ― не вихід, сам знаєш. І ця наша розмова, Писарю, є спробою знайти вихід. Тому Генріх заважає мені і дратує…

― Чим я можу тобі допомогти? ― тихо сказав Антон, ― Тут потрібен мудрий чоловік.

― Часом двоє не дуже мудрих можуть швидше знайти істину, бо вони заглядатимуть усюди. Мені не потрібно, щоб ти лишався, але коли я побачив тебе учора, то зрозумів, що ти не просто Писар Східних Воріт. Ти ― сам, як стіна, за якою мене не побачить Диявол, і я його теж не побачу. Розумієш? Ти не зазнав спокус, не хитався, як листок, під тиском вітру історії. Навіщось ти мені потрібен, тому й прийшов. Коли вино ллється через край, треба підставити порожню посудину. Ну, добре, йди! Шкода, що у Притулку хворі не зцілюються повністю…

Антон не зрозумів, що так роздратувало Якова, і почув, як той тихо сказав сам до себе:

― Sancta simplicitas…

― Я ще зайду попрощатися.

Йому було прикро, бо і в Монастирі Якова мучило те, що він хотів залишити перед мурами Притулку. Звідки Антон міг знати, що рецидиви болю виникають і після того, як ліки, здавалося, перемогли хворобу?

«Чому мені так важко розлучатися з людьми, яких я ледве знаю? ― думав Антон. ― Може, тому, що ми не встигаємо розкритись одне перед одним? Тут зовсім інакше, ніж біля Воріт. Ніхто не поспішає, крім мене. Я для них ― прибулець, і вони намагаються випросити у мене якнайбільше моїх думок. А самі, приходячи до Притулку, нічого мені не віддають. Мабуть, це тому, що вони приходять не до мене. Я бачив їхні розгублені обличчя».

Надворі панувала та сама сіра сутінь, яку навіть густий лапатий сніг не міг зробити білою. Дзвін уже не калатав. Біля стайні з’явився візок із запряженим низькорослим коником, що раз у раз стріпував вушка від клаптів снігу. Антон підійшов до нього й замилувався великими чорними оксамитовими очима. Від коника аж парувало тепло. Антон легенько погладив його по короткій гриві. Його завжди тягнуло до безсловесних істот, про яких так приємно піклуватись, яким можна пожалітись, щось розповісти. Зі смутком згадав про кіз, які чекають його з більшим нетерпінням, ніж Старий, хоч він їм нічого не принесе.

Зі стайні вийшов невисокий кремезний чоловік і рішуче підійшов до Антона.

― Новенький? ― спитав різко.

Антон подивився йому в очі, як щойно оце дивився в очі коневі, й розгубився. Там була сіра мла, крізь яку проступали обриси дерев правічного лісу. Він вийняв з кишені й простягнув золоте кружальце.

― Он воно що, ― мовив Генріх на прізвисько Кухар. ― Допоможи розпрягти коня!

І недбало запхав монету до кишені. «Коли б не загубив», ― стривожився Антон. Але за хвилю йому стало байдуже, наче з плечей звалився тягар, хоч те кружальце важило трохи більше за зимовий листок із дуба. Далі, ніби уві сні, він допомагав зняти упряж, витирати коня сухими шматинками, вкривати його теплою попоною і вести до стайні. Саме це зробив би Антон, якби повернувся додому: подбав би спершу про кіз, а тоді вже про себе.

Так закінчилася подорож Антона, Писаря Східних Воріт, незвичайна для нього і мешканців Притулку, але нічим не примітна для нас і для тих, хто не потребує Притулку, і тих, хто колись увійде до нього через Східні Ворота, а вийде через вічність Західними Воротами. Може, декому з нас пощастить зустрітися у тому світі зі Старим, Марфою, Генріхом. Їх багато ― тих, хто може вказати шлях до Притулку: вони самі нас знайдуть, якщо настане такий час.

Але наша розповідь триває і могла б тривати вічно. Розтане крига в лісовому озерці, над яким зупинився перепочити Антон. Він міг би йти далі й далі, пізнаючи Притулок, його мешканців ― колишніх воїнів і жебраків, дітей і жінок, однак повернувся назад, не пройшовши і третини шляху. Мало хто вчинив би так.

Перш ніж повернутися назад, він почув історію Генріха з його уст, віддавши перед тим йому золото. Але це не було платою. Кавалок золота не найвищої проби, безперечно, був частиною золотих дверей, через які так прагнув увійти Антон. Але йому ніяк не вдавалося поєднати ці два шматки золота. Для цього потрібна не одна подорож у глибину того дзеркала, на поверхні якого Антон упізнав себе.

Усеньке моє життя минуло в Притулку. Знайшов мене Писар Східних Воріт осінньої ночі, в одній пелюшці, так що не знаю, хто мої мати і батько, якою мовою вони говорили. Усе це можна дізнатись у тому світі, до якого я наближаюся, хоча не скажу, що зараз це важливо для мене. Мій невидимий досвід, радше його брак, поставили мене на особливе місце в Притулку, і дехто навіть заздрив мені, а я ― декому, як часом буває. Знання я здобував, довірившись небагатьом людям, які мене оточували, найбільше від Писаря Східних Воріт, що виховав мене і навчив читати. Він же опалював книгозбірню, пильнував, аби не заводилась міль… Та хто мав читати книжки, коли від Воріт продовжувалася далі дорога втечі, і кожен прагнув віднайти найнадійніший захист. Уявляєш, той день, коли прибулець проходив через Східні Ворота, він згодом починав вважати не днем спасіння, а днем рятунку, що більше нагадує поразку? Чому так, гадаю, можна буде довідатися, коли ми опинимось у тому світі. Мій невидимий досвід ― видимий лише уві сні, що сниться мені ціле життя і щоразу жахає: там я беззахисна піщинка, на яку насувається важка темна тінь.

Писар Східних Воріт мало читав. Він погано бачив і, витираючи пилюку, ставив книжки, аби було затишно палітуркам, а не самим текстам, і через те книги почали жити власним життям, їх ставало все більше. Я це помітив, але не хотів бентежити свого опікуна, бо в його обов’язки не входило зазирати у книжки, а берегти їх, не вирізняючи жодної. Саме так він ставився і до прибульців; хоч деколи, як я вважаю з власного досвіду, слід робити виняток. Людина прагне вирізнятися, не вирізняючись. Ось такий парадокс. Толерантність мого опікуна полягала якраз у тому, щоб не помічати парадоксів. Він був не найгіршим Писарем Східних Воріт, та чи я став кращим за нього?

Коли я підріс, то облаштував нам невеличке господарство: кури, город. Слабкий зір і таке ж здоров’я Писаря перешкоджали йому працювати фізично, а мені подобалося спостерігати за творенням нових істот і речей. Я бігав у Долину, навчаючись сіяти, орати, столярувати, куховарити, шити. Мабуть, це заняття більше приваблювало мене, ніж очікування прибульців, яке часом ставало нестерпним. Між тим світом і нашим існує мур ― не той, який я лагодив, що поріс кущами терну й бузини, а справжній, непроникний і міцний. Я бачив зовнішнім зором лише ілюзію. Зараз мені важко збагнути, як це я став після відходу Писаря Східних Воріт його наступником і як я міг бути ним упродовж багатьох років. Тепер я б, зачувши дзвіночок, мерщій натягнув би на обличчя каптур, подібний до того, який носили колись ченці. А тоді на моєму обличчі кожен прибулець міг відчитати те, що хотів бачити. Воно було ніби tabula rasa, себто «чиста дошка». Отже, ти, Антоне, один з моїх наступників, число яких безмежне. Біля Східних Воріт втратив я власне обличчя, ще не пізнавши його.

Тисячі прибульців залишали мені частку себе, вкриваючи серце шкарубким накипом висохлих сліз, але до цього можна звикнути. Таке повсякчас трапляється у тому світі. Проте я не хотів розглядати Притулок як протилежність того світу і не дозволив, щоб зі мною сталося щось подібне.

Тому я пішов. Але спершу хочу розповісти тобі про кохання, точніше, те глибоке почуття, яке може виникнути у чоловіка до жінки. Ця пригода змусила мене блукати Притулком, самому стати прибульцем, згадати, що все-таки я не тут народився, а батьківщина, Антоне, вона вирішує все. Я мушу пройти цей шлях, щоб повернутися до неї. Кожен з нас іде тим шляхом, щоб увійти в лоно Матері Землі. Історія мого кохання була проста: я побачив ту жінку і пішов за нею. Моє життя раптом перемінилося; що я роблю біля Воріт, коли не можу допомогти комусь одному? Служити потрібно не всім, а комусь, хто навіть не потребує допомоги, відштовхує її, хіба що іноді попросить ковточок води.

Одне слово, я прагнув зменшити прірву між собою та іншою людиною. Доки зі мною жив мій опікун, я мало про це думав. Та насправді це теж була ілюзія: мене вабило те, що виникає між чоловіком і жінкою у певний період їхнього життя. Те, без чого світ зістарився б. Якби не було отих особливих стосунків, не виникли б ні той, ні наш світи. Це я вичитав з книжок, як і те, що кохання передбачає радість і страждання. І в Притулку воно не може виникнути, бо тут ніхто ніким не володіє, а почуття не такі сильні, щоб перевернути людське життя. Кохання, якщо й спалахне, то невдовзі згасне.

Щось схоже було в мене до тієї жінки. Вона причарувала мене своїм обличчям, ходою, а найбільше голосом, тому я й пішов за нею. Став її тінню, якої вона не помічала і зникла в глибинах Притулку. Усе це, можливо, доведеться пережити тобі самому, і тоді ти покинеш Східні Ворота. Тому запам’ятай: то був найкращий час мого життя. Я відчував справжній біль, став майже таким, як усі люди, я майже наблизився до світла, без якого наше існування в обох світах не має сенсу. Прибульці знали про світло, а я ― ні. Вони відчували його наближення з тремтінням, солодким болем.

Ця жінка, яку я супроводжував наче у сні, зробила мене іншим. Місця не змінюють людей, лише найближчі їм люди чи праця їхніх рук.

Ти певно здогадався, що саме завдяки цій жінці я навчився пекти тістечка з меду, молока, масла та різних приправ. Це сталося, коли вона остаточно зникла з мого життя, тобто я відпустив її. Я хотів створити її образ, бо ніщо так не запам’ятовується, як смак і запах. Ніхто не вмів повторити це, хоч я охоче давав рецепти бажаючим. Я пік тістечка, коли мене охоплював відчай, і роздавав дітлахам, старим жінкам, чоловікам, бо тільки вони можуть ставитися поважно до солодощів, створених з ілюзій, спогадів, бажань. Згодом мене прозвали Кухарем, і саме тістечка допомогли мені забути про Писаря Східних Воріт.

Мене спочатку дивувало, що таке скромне, непримітне служіння Писарем викликало в людей упереджене ставлення. Ти, безперечно, встиг уже це відчути, Антоне. Тільки, поживши серед різних людей, я збагнув, що на межі двох світів прибулець не може зважитися на відверту сповідь. Ти сам свідок: ніхто не вимагає від нього перепустки. Наша робота проста: відчинити двері і впустити кожного, хто бажає увійти. Кожного! Для нас нічого не важить минуле цих людей, нам байдуже, що вони вчинили у тому світі. Хай цим займаються книги в Бібліотеці, перекладені з мови слідів, голосів, запахів, бо я переконаний; цих книжок ніхто не пише. Вони самі себе створюють. Бо, якби їх писали люди, то зробили б з ними те, що роблять у тому світі з усіма істотами та речами: знищують, спалюють, віддають на поталу забуттю. А тут ми лише читаємо книги про себе і про інших. Щоправда, спершу треба зуміти знайти потрібну книжку. Вона, ніби дзеркало, зобразить тебе поруч з тими, про кого написала, і тобі вже судити, чи пасуєте ви одне одному…

Ось такою була розповідь Генріха, що прозивався колись Кухар. Він і тепер деколи пік тістечка для Дитячого Притулку, але вже не для того, щоб пригадати жінку, у слід якої давно перестав ступати, а лише аби потішити дітей солодощами.

Антонові ця розповідь видалася такою простою, ніби йшлося про його життя. Поживи, яку він дістав під час зимової подорожі, могло йому вистачити на довге життя, адже історії, вичитані з книжок, не мали ні запаху, ні смаку, викликали лише тривогу.

Настала ніч, темна і холодна, коли Генріх попрощався з ним і подарував згорточок з трьома тістечками:

― Вони не зовсім свіжі, але це їм не шкодить. Віддаси одне Старому, друге ― Марфі, а третє з’їж сам, коли будеш вертатися.

― А що далі, за тим лісом? ― спитав несміливо Антон.

― Повно місць, де я ще не бував. Непізнані землі Притулку. Ти ж не хочеш іти туди зараз?

― Ні, ― здригнувся Антон, ― я хочу додому. Там був колись і твій дім…

― Я відійшов задалеко від нього. Ну, добраніч! Не сподівався такої зустрічі…

Антон заблукав у темному коридорі. Він все одно не знав би, куди йти, якби навіть мав свічку. Пальці намацували різні двері, але неґречно було б тривожити мешканців цього дому. Було так темно, що здавалося, ніби він осліп і вже ніколи не побачить проблиску світла. Пахло вогкою землею, воском. Невидимі потоки то теплого, то холодного повітря звивалися довкола нього. Нарешті він наштовхнувся на кота, хоч то не мусив бути кіт Якова, а чийсь інший. Той засичав, але Антон озвався до нього ласкаво і попросив вивести з цього мороку. Мабуть, котові було неважко зробити цю послугу. Він потерся об ногу Антона і пішов уперед, нявкнувши перед дверима, з-під яких пробивалася вузесенька смужечка світла.

― Дякую, друже, хоч би куди ти мене привів, ― полегшено зітхнув Антон. Двері перед ним і котом широко розчинилися.

― Вибач, Якове, я заблукав. Тут темно…

― «Хто не запалить свічки, той блукатиме в темряві», ― засміявся Яків.

― Я розмовляв з Генріхом.

― І не повечеряв. Підемо, вам залишили поїсти.

― То ти знаєш?

― Тут усі знають, хто ти і за чим прийшов. Коли довго живеш у Притулку, неважко читати чужі думки і вгадувати бажання. Ну, як, ти задоволений?

― Не знаю…

― То про що ж ви розмовляли з обіду до вечора?

― Генріх розповів мені історію свого життя. Певно, це і те, за чим я прийшов. Хіба не знаю, що мені з цим робити.

― На це у тебе вистачить часу.

― Я знаю.

Антон почував себе дуже втомленим. Утрьох вони пішли назад, але уже зі свічкою, й незабаром опинилися під зоряним небом, а тоді опинились у їдальні, де вже не світилось. Антонові не хотілося їсти.

― Підеш завтра? ― спитав Яків, ― Я досі шкодую, що покинув Старого. Якби не відчув наближення Того, то ще б там пожив. Але нестерпно думати, що Він так близько біля Воріт і може увійти до Притулку.

— Хто?

― Диявол. Моя душа все ще йому потрібна. Мушу сховатися, зробитися непомітним, перезимувати посеред лісу, серед людей, що, як і я, все ще відчувають страх і тому схожі один на одного, як брати.

― Ти певний, що Диявол існує?

― Уночі я знову вірю в його існування. Мені здається, тут ніхто не спить уночі. Буває, приходиш сюди глупої ночі і застаєш повно людей. Хтось латає одежу, хтось сукає мотузку, хтось вирізає з дерева ложку… Ти сідаєш, і теж щось робиш. Майже завжди починається розмова. Кажуть, влітку тут інакше. Ні, Антоне, не так легко подолати ніч у собі! Найтемніше перед світанком, а воїни не звикли воювати із собою. Ми підкидаємо дров. Сиплються іскри, йде тепло… Ми дивимося у вогонь, як зачаровані. Це допомагає.

― Я знаю.

― Власне, ми чекаємо світанку.

― Ти міг би його чекати з нами…

― А що, коли я сидітиму коло вогню з кимось, хто прийшов забрати борг? Пам’ятаєш того хлопця, Ізидора? Він нагадав мені його! Здатний розвалити всі мури власною одержимістю, невтішний у тому, що втратив… Оця невтішність найбільше мене тривожила, бо це одне з його імен.

― Ти помиляєшся…

― Можливо, але страх і досі зі мною. Обережність ніколи не завадить. А пам’ятаєш ту дівчинку?

І Антон раптом згадав дівчинку, як він вів до будиночка Старого і як тоді у його свідомість увірвалася похмура реальність того світу. Як він міг забути, з ким пов’язувалося це видіння!

― О так, тоді випав перший сніг!

— Я уявив собі, як невтішність змусить колись хлопця шукати цю дівчинку, і якщо вони зустрінуться, станеться щось страшне. Цей хлопець усе ще не вірить, що приносить нещастя. Ти ж знаєш, що і в Притулку можна почувати себе нещасним? ― і не чекаючи відповіді, Яків продовжив: ― Життя, що тут, що там ― ніби сон, від якого прагнеш прокинутися, а не можеш. Питаєш себе: невже я той чоловік, який боїться Того, чийого обличчя ніколи не бачив? Отож я так злякався Ізидора з його розгубленою посмішкою і тихим голосом, що пішов…

― Ми вважали, що тобі настав час піти. Я сподівався тебе наздогнати по слідах. Але сніг усе падав, я навіть згубив дорогу. Біля села, коли я заблукав у тумані, мене знайшов кравець Ян, ― і все обійшлося. А то б я і досі там блукав. Хтозна, як доведеться повертатися…

― Так, неблизька дорога. Колись я знав, що таке вертатися додому. Про котів кажуть…

Кіт розплющив очі й уважно подивився на Якова.

― Так, котику, кажуть, що ви прихиляєтеся до домівки, а не до людини. Але то вигадка! Прихиляються до того, що люблять найбільше. Любов ― це дім, який треба знайти. Він ― світлий і теплий. Я і кіт знаємо, що наша надія не марна. Поки ми вийдемо через Західні Ворота, у нас знову не залишиться нічого, крім цієї надії. Туди сходяться всі, бо це Ворота Надії, а Східні Ворота ― це Ворота Відчаю…

Мабуть, Антон заснув і йому приснилися ці слова, такі вражаючі й несправедливі. Прокинувся від холоду. Сидів за столом, схиливши голову на руки поряд із порожньою мискою. Ні Якова, ні його кота не було. «Ще ніч», ― подумав Антон і знову заснув на мить.