Писар Східних Воріт Притулку

Х

Одного весняного полудня через Східні Ворота увійшов дуже старий чоловік, ноги якого тремтіли від слабкості. Міг би одразу знайти для себе втіху: побачити, як цвітуть яблуні, але цього не сталося. На додаток до найбільшого лиха, немічної старості, він був ще й сліпий. Зворушений цією безпомічністю, Антон посадив старого під яблунею і став розповідати, як виглядає ця яблуня, які на ній будуть яблука: спочатку маленькі зелені, а потім великі й червоні. Бо просто яблуні не існує: цих дерев багато і між ними є щось спільне. Але людині не дуже потрібне це спільне: воно не викликає почуттів і їхнього найбільшого вияву ― насолоди.

Проте старий, хоча й до серця його увійшло трохи радості, здається, не усвідомлював, куди він потрапив. Антон подумав, що слова його надто вбогі. Він пам’ятав багато слів із книжок, але вони залишилися йому чужими.

― Де я? ― спитав прибулець, коли Антон розчаровано замовкнув.

Ці слова приголомшили Писаря Східних Воріт, бо були незмінні й справжні, як золото.

Через якийсь час він повів прибульця до ошатного будиночка Старого, незадовго перед тим побіленого, серед вишень і слив, що вже одцвіли. І коли двоє старих зустрілися, то одразу зрозуміли одне одного, хоч сам Антон нічого не збагнув з їхньої розмови. Але йому стало легше на серці. Щоби стати добрим Писарем Східних Воріт, треба змінюватись, як течія ріки. Опинятися на місці прибульця, ототожнювати себе з ним. Але як же тоді залишатися самим собою, залишатися коло Воріт, а не розчинитися в глибинах Притулку? Стати досконалим в такий спосіб ― ось що було важливим для Антона.

Золоті двері тепер були лише знаком, символом, а не пророцтвом. Антон волів навпомацки йти до них, тільки б не питати поради в Лі, який завжди був поруч і по черзі нагадував йому кравця Яна, режисера, Леонтія, Семмі, Якова і Генріха на прізвисько Кухар. Кожен з них володів частиною мудрості, а Лі ― всім безумством, нічого не прагнучи, втішаючись маленькими радощами буття: чаєм, повітряними зміями, озерцем з рибками, співом щиглика. Лі був наче вітер чи голос флейти, прозорий, як вода у ставочку, вимощеному плитками з річища потоку.

Натомість Старий був непроникний, як камінь, чиє серце б’ється рідко, зате надійно.

Антон, як завжди, трохи затримався, спершись на одвірок, щоб побачити реакцію Старого на чергового прибульця. Той сидів на ослінчику, бо ноги не слухалися. Важко було повірити, що він подолав пустелю. І тут Старий сказав те, що безмежно здивувало Антона:

― Навчи мене своєї мови, брате. Будемо удвох розмовляти.

І прибулець простягнув до нього руки й швидко заговорив співучою пташиною мовою, з якої Антон не міг зрозуміти жодного слова. Бо у Притулку усі могли порозумітися між собою. Тут було інакше, ніж у тому світі. Кожному здавалося, що він розмовляє рідною мовою і йому такою ж відповідають. А Старий поважно кивав головою у відповідь, потім вимовив слово, яке найчастіше чув від прибульця, від чого лице того прояснилось і він аж помолодшав.

Антон тихенько зачинив за собою двері. Треба було вертатися до Воріт і чекати іншого прибульця. Відколи він повернувся з мандрів, відчував потребу зосередитися на собі, і хоча праця Писаря не надто сприяла цьому, мусив якось узгоджувати ні дві різні речі, бо не був схильним до рішучих вчинків.

А обидва старі, забувши про втому і вечір, що насувався з темною хмарою, розмовляли між собою. Старий пізнавав усе більше слів, які позначали почуття та образи світу прибульця. Перш ніж настала ніч, його життя постало перед ним як на долоні.

То була трагічна історія чоловіка, що лишився останнім зі свого народу, у якого спочатку відібрали землю, воду і хліб, а тоді і його дітей. Щоб зберегти мову свого народу, цей немічний дід віднайшов для неї Притулок, бо його слабке зболіле тіло не могло довго берегти цей скарб.

Коли Старий пізнав цю історію, він прийняв її до свого серця і сказав:

― Тепер ми двоє знаємо цю мову. Спочинь, брате, ти втомився.

Він поклав прибульця спати на своє ліжко, укрив, щоб не змерз, потім ліг поруч, і вони заснули, як два брати, що не бачили один одного сто років. З ночі на день, з дня на ніч переливалося життя у Притулку. Кожен прибулець проходив шлях, що починався від Східних Воріт і закінчувався Західними. Не був він надто тривалим. Завдяки безупинному рухові, де кожна дрібниця, якої б ніхто не помітив у тому світі, була належно оцінена. Затьмарений погляд, погаслі очі у Притулку відновлювали ясність і гостроту. Пелюстка шипшини, ненароком торкнувшись щоки, змушувала здригатись усе тіло; крапля роси містила в собі відображення всього, що переживали цієї миті небо і земля. Наставав час, коли людина починала розуміти, що все сховане в ній самій, що вона стає Притулкам, цією скринькою, де зібрані псі скарби минулого, майбутнього і теперішнього. Вона поверталася у той світ, де ніхто не йняв їй віри, де смерть забирала в неї все, чим вона володіла, часом встигала заледве показати якомусь нещасливцю дорогу до Притулку. Хоч як це дивно, попри різні фантастичні чутки про рай, острів блаженних, землю обітовану, кожна людина підсвідоме бажала знайти місце, де вона була б захищеною, як у лоні матері. Усе досконале закінчується там, де починається. Недосконала істота має шанс стати досконалою ― або змиритися з незавершеністю власного буття. Жодна дописана книга не є досконалою, але незакінчене слово, обірвана фраза відкривають шлях у безмежність.

Тому книги з Бібліотеки створювали себе самі: їх ніколи не можна було прочитати двічі, як і ступити, згідно з вченням Геракліта, двічі в ту саму річку. Книги потребували опіки. Хтось мусив захищати їх від вологи, мишей, черв’ячків. книжників, щоб зберігалася їхня зрима суть, бо книгу не можна знищити, як і душу. Спалена, зітліла, вона оновиться рано чи пізно у тому або цьому світі, якщо виникне у ній потреба. Книги ― це Фенікси, вважав Лі і для втіхи запускав у небо паперових феніксів, що виглядали дуже пишно під вечір, коли сонце зменшує силу. Але не тому Лі опікувався Бібліотекою, так само, як Антон опікувався Східними Воротами, лагодячи тріщини у мурі, змазуючи дьогтем завіси. То була лише зрима суть їхніх справ.

Насправді дотепний, усміхнений Лі належав небу. Таких на його батьківщині називали безсмертними, а в Притулку навіть Старий не пам’ятав, коли Лі з’явився вперше. Той міг зникати на багато років, а потім несподівано, але вчасно, повертатися до своєї Бібліотеки. І вона одразу оживала, змінюючись на очах. Одразу знаходилася потрібна книжка, наче пташка перепурхувала з полиці до рук. Лі запарював чай, розчиняв навстіж вікна і йшов провідувати сусідів з незмінним щигликом на плечі. А тим часом з неба спускалася хмарка і наповнювала ставочок водою, у якій плавали золоті рибки. Чи ж не був це доказ толерантності Притулку? Хто ж іще оминав Східні й Західні Ворота, ніби їх не існувало? Ніхто. Якби таких, як Лі, було багато. Притулок перестав би існувати, і хтось не зміг би пройти єдиний шлях порятунку.

Не тільки зрима, а й незрима суть Бібліотеки потребувала опіки. Комусь потрібно було розмовляти з книгами, щоб вони не почували себе самотніми.

Цього погожого весняного полудня Лі годував рибок крихтами і вже хотів заграти їм на флейті, коли почув дзвоник від Воріт. Він на мить завмер, а тоді сказав рибкам:

― Даруйте, зараз не можу грати!

Руки його наче ослабли, а подих став, як у звичайного смертного, що через хвилювання чув биття власного серця.

Безмежно вільний, як небесний птах, Лі потребував Притулку не менше, ніж той його. То була загадка, що мала безліч відповідей, але тому ― жодної. Більшість людей жила у вигаданому кимось світі, але такі, як Лі, жили у вигаданому ними самими лише для себе. І вони могли зрозуміти одне одного, бо всіх чекало одне закінчення ― їхній світ мав скінчитися разом із ними.

Лі добре усвідомлював небезпеку, яка чигала на Писаря Східних Воріт Притулку. Чекання висушує серце, як вітер ― росу. І те, що він не міг бути кимось іншим, лише самим собою, робили Антона нерішучим.

Ті, хто виходить через Західні Ворота, уже не потребують досконалості. Досконалість ― небажана ніде, вона гірша за смерть. Але ті, що вирушають на Захід, мріють про неї. Можливо, Лі колись виходив через Західні Ворота і бачив обличчя Писаря, що опікується їхньою зримою і незримою суттю. А то звідки він знав би про це?

Лі пішов до Бібліотеки, полишивши рибок доїдати крихти, а щиглика літати в садку. З вікна він побачив старого чоловіка, наче вкритого попелом зі спаленої домівки. А ще він помітив, що старий не бачить. Мабуть, осліп, побачивши колись таке, від чого душа його і зір оповилися найчорнішою темрявою. Лі заплющив на мить очі, щоб відчути цю темряву А потім глянув на Антона, щоб побути ще й Писарем Східних Воріт, відчувши, як наповнюється нехіттю, як усе його єство бунтує проти страждань і безнадії. Але й це тривало лише мить. Лі повернувся до себе.

Писар Східних Воріт ступав нога в ногу зі старим, зосередившись на тому, щоб допровадити його туди, де закінчуються повноваження Писаря. Він не міг, як Лі, злетіти до хмар й простежити увесь шлях прибульця. Лише Лі зумів увібрати в себе істоти, краєвиди, явища, думки і залишити при цьому вдосталь порожнечі, без якої не може існувати світ. Навчити цьому він не міг, бо це вчення приходить раптово, ніби спалах світла. Та й не триває довго: як найчистіше джерело, замулюється. Або ти йдеш, а досконалість залишається тому, хто йде слідом.

Якось пробудження настало для Лі, коли він побачив ранок після дощу, увесь залитий золотавим світлом, краплину роси на листку, яка поволі зникає від сонячного променя. Але таке можна собі уявити. Треба було ще увійти в цей ранок, ступити на прохолодну вологу землю, злитися з буттям, щоб із душею відбулося те, що з тілом: вона змила із себе пил і бруд. Тіло й душа, почуття і розум більше не розірвані, їх не можна розділити. Це ― як гра на флейті: ритм дихання творить музику однаково приємну деревам, квітам, золотим рибкам і навіть людині.

Тим часом сліпий прибулець з Антоном поволі віддалялися. Антон уподібнювався тому, кого провадив, і, здавалося, був слабшим за нього: повільна хода, схилені плечі, готовність піти в небуття щомиті. «Що ж, ― подумав Лі, струшуючи із себе невидимий пил безнадії й приреченості, ― ні горе, ні радість не можуть існувати одне без одного. Але так не повинно бути». Лі обернувся до книжок, які шукали істину, але ніколи її не знаходили. А він служив їм у країні, що починалася від сходу сонця і закінчувалася його заходом. Бо Притулок і вимірюється не простором, а часом. Зовсім небагато мине часу, коли Лі покине Притулок, щоб повернутися туди аж тоді, коли не залишиться нікого, хто б пам’ятав його.

Коли люди живуть разом надто довго, їхні душі втомлюються і вони починають живитися одна одною. Може, саме тому люди помирають?..

…Стара Марфа підіймає дерев’яне віко скрипі, виймає звідти чисту, хоча й стару, чоловічу сорочку. Коло коміра пливуть два струмки вишивки, чорний і червоний, геть вибляклі. Так, думає вона, ця підійде. Його одежа годиться хіба на ганчір’я, а ще ліпше її спалити. Знаходить штани, а на самому споді повстяні капці, м’які й приємні для втомлених, зранених ніг. Вона знає, що таке йти пустелею, вона знає, як це слухати вдень і вночі плач покинутих напризволяще душ, що означає залишати тих, чиє життя відміряне і відрізане, а нитка твого тягнеться безконечно. У щасливих життя коротке, у нещасливих ― довге, старенький. Єдине, що я можу для тебе зробити, це розповісти свою історію, яка, наче дві краплі, подібна до твоєї. Старечі історії завжди закінчуються однаково: безпомічністю, самотністю, мовчанням, зраненим серцем. Я нагрію води, прикладу до ніг цілюще зілля. Ти матимеш дах над головою, кашу для свого беззубого рота, теплу піч взимку і влітку. Поки я поратимусь, ти дріматимеш і зберігатимеш у собі життя. Воно потрібне тобі, щоб приєднатися колись до душ, котрі жалібно плакали, проводжаючи тебе через пустелю. Вони чекають на тебе: їм холодно і порожньо, вони не знають, куди їм подітися. А ти одного разу винесеш Їм світильник.

Марфа не почула кроків, і голос Ізидора змусив її здригнутися:

― Бабусю!

Хлопець кликав її, як малі діти, котрими вона опікувалась першою. Ті діти, по яких завжди приходили не дуже молоді жінки, які у тому світі могли ще стати матерями. Ізидор сидів цілими днями в своїй кімнаті, хоч надворі була весна в розпалі. Казав, що його засліплює сонце і через те болить голова.

― Бабусю, хто то був?

― Старий чоловік, та ще й сліпий, бідака.

― А. а… ― розчаровано протягнув Ізидор,

― Почекай, синку…

― Щось треба допомогти?

― Принеси води.

― Добре, ― кивнув Ізидор і побіг виконувати прохання.

Уява Марфи поставила поруч прибульця, чиє тіло згризли час і нещастя, і молодого хлопця. Серце її переважило на терезах болю у бік хлопця, якого має вилікувати час, але з часу ― недбайливий лікар. Минула осінь, зима, вже весна в повному цвіту, а гарячка Ізидора не спала. Усе озирається він на браму: може, прийде та, кого він загубив, щоб міг торкнутись її рукою і зазирнути в очі. Бо тут лише тінь її блукає в темряві по кімнаті, часом зітхає, часом кличе його. І Марфа мала б сказати йому, Марфа, яка пізнала сотні людських доль, що повторювалися:

― То не Настуня, то сумління твоє плаче і кличе тебе. Не шукай його, не озирайся… Я не хочу бачити ран твоєї душі.

Але вона нічого не сказала. Куди пішов би цей хлопець, що й досі вважає, ніби перебуває в тому світі? Він міг би жити у ямі, вирваній бомбою, чи під мостом, бо Притулок був для нього лише притулком тіла. Бачила Марфа й таких байдужих, і не одного, але ніхто з них не кликав її «бабусю», не тулився до неї серцем, наче курчатко до квочки, коли на землю падає тінь яструба.

I, певно, так мало бути. Хтось інший скаже Ізидорові слова, що стануть гіркими ліками для нього. Зрештою, Марфа не бажала цього. Коли вона дивилася в очі Ізидора, їй здавалося, що його божевілля ― це мудрість. Вона ніби тонула в його очах. Це траплялося з кожним, хто хоч трохи наближався до Ізидора. Він затуляв собою все і змушував кожного переживати його втрату. Може, тому пішов Лікар, чия душа майже йому не належала.

Марфа теж піддавалася чарові хлопця, забуваючи про небезпеку. Розпач, чекання, туга не знаходили у ньому виходу. Як же міг Притулок відчинити йому ворота руками Антона? Які ліки він мав для Ізидора? Терпіння? Час? Спокій? Ці млини, які перемелюють найбільше людське горе. Чи дім, втрачений ним, золоте дитинство? Але в таких, як Ізидор, дім став пусткою, а дитинство ― одвічним тягарем, якого вони не можуть позбутися, Ізидор не помічав, що Лікар покинув Притулок, а Джон Сміт пересиджує цілі дні на горі, й тільки голод його змушує сходити вниз. Про нього зараз і йтиме мова. Дві сили боролись у його душі: сила покаяння і сила прощення. Якби він поклав їх на шальки терезів, жодна з них не переважила б іншої: кривда, яку йому заподіяли, і кривда, яку заподіяв він. Хоча Джон Сміт убивав убивць і сам міг стати коли-небудь жертвою, щоб здійснився Закон Рівноваги, Мадонна дала йому інший шанс.

Мешканцям Притулку таке виокремлення божественної суті здавалося дивним і не зрозумілим. Вони мали в собі її частинку, але ніколи не уявляли її поза чи над собою. Щоправда, у часи, коли всюди панувало ідолопоклонство, навіть у Притулку були храми. Нині від них залишилися самі руїни. Це сталося тому, що цей цикл завершився, віджив себе.

Кожен прибулець на початку шукав безпеки, а не спасіння. Щоб почуватися справді в безпеці, потрібно оновити кожну клітинку свого тіла, щоб тебе ніхто не впізнав у тому світі й не повернув знову в рабство. А таке бувало, коли Притулок лише створював власний образ: повернувшись дочасне у той світ, людина зазнавала ще більших нещасть, втративши вакцину проти них. Через те Притулок занепадав, поростав руїнами, хоч і тоді у ньому можна було знайти грядочку з городиною, комин, з якого підіймався дим, а на ґанку ― чистенького доброзичливого котика. Бо навіщо Притулкові марнославні палаци, які не додають людині гідності, а роблять її рабом? Людині, чиє життя має текти як струмок, зі Сходу на Захід.

Джон Сміт цієї першої весни у притулку переживав нелегкі часи. Він сподівався, що в житті настануть якісь зміни. Не чекав допомоги ззовні. Ще тоді, коли він переховувався у цементному містечку, навчився тримати язик за зубами. Джон Сміт ніколи не мав друзів: у тому світі легко було наразити ся на зраду. А в Притулку він не бачив нікого, хто б, викликавши його на відвертість, допоміг забути минуле. Надмірна обережність супроводжує тут кожного, хто починає жити у Притулку.

Важко звикати до миру, коли ти повернувся з війни.

З гори Джон Сміт бачив ознаки життя: дим із димарів, будиночки, шляхи, часом людей, схожих на мурашок. Серед них могли бути й ті, хто, подібно до нього, прагнув пізнати радість. Але також і ті, хто колись ховався від нього, його колишня не впіймана здобич. Якби вони зустрілися, сталося б щось жахливе: Притулок втратив би сенс. Ніхто не заглядав так глибоко в душу Джона Сміта, щоб підтвердити чи заперечити ці побоювання. У Притулку немає ні учнів, ні наставників, ні володарів, ні підданих. Є лише Писар Східних Воріт і Писар Західних, які відчиняють двері, нічого не питаючи, бо кожному, хто стукає у ті двері, слід відчинити.

Хоча Джон Сміт і не відважувався поки що спуститись у Долину й піти дорогами Притулку, він і гадки не мав жити на горі відлюдником. Гора не належала йому так само, як і будь-що, Єдине, з чим він не міг би розлучитися, це з образом Мадонни. Вона стала для нього матір’ю і сестрою, яких він ніколи не мав, і, певно, сама стомилася блукати незатишними просторами неба і землі. Але, як тільки він починав зводити для неї дім, стіни розсипалися. Отоді Лі розповів йому історію Сізіфа, чоловіка, що мусив без упину котити камінь на гору, бо насмілився покепкувати з богів. Джон Сміт здвигнув плечима:

― Це не про мене.

― Звісно, не про тебе, ― погодився Лі. ― Усе, що трапилося з тобою, ― тільки твоє.

Джон Сміт не образився. Але, коли залишився сам, запитав:

― Чи я колись скривдив тебе, Мадонно? Чого ти хочеш від мене?

Він не вивчав Закону Божого, вулиця не навчила його поважати щось інше, крім сили та грошей. Та й мова лишалася досі дикою та грубою.

І тоді перед очима виник образ з далекого дитинства: глухонімий, з тих, що ходили дорогами, продаючи церковні календарі, образочки та молитовники. Як він штовхав із хлопцями старого і той з усім своїм непотребом падав у калюжу. Цей гидкий спогад охолодив йому серце. Деякий час Джон Сміт не підіймався на гору, а блукав з темним від болю лицем берегом маленької річки. Іноді йому хотілося вхопити Лі за плечі й вигукнути:

― Чому я вибрав це каміння, яке не можу стулити докупи? Ти ж знаєш, ти все знаєш, прочитавши стільки книжок.

Щоб жити в Притулку, треба уявити собі нове життя, а Джон Сміт не міг. Він лише сховався від переслідувачів. Лікар міг зі своїм котом шукати цілюще зілля, Ізидор ― допомагати двом старим. Лі ― сміятися, Джон Сміт будувати щось на пагорбі, але то не була робота. Справжня робота відбувалась у душі. Вона полягала в тому, щоб, залікувавши рани, приспавши біль, знайти єдиний шлях, який допоможе повернутись у той світ, хоч ти йому не потрібний. Зате ти матимеш надію, що все колись зміниться.

Внутрішній світ Сміта й досі був обмежений. Ніщо так не розширює його межі, як мудрість, і ніщо так не звужує, як знання. Єдине тістечко Генріха, яке Антон з’їв по дорозі додому, мало смак свободи, що для нього означало дуже багато. Адже Генріх показав йому всі пастки, які чигатимуть на нього у майбутньому, щоб затягти до кола, що не має ні початку, ні кінця. Проте, казав Лі, не знайдеться і двох однакових речей: зовнішня схожість не виключає внутрішньої протилежності.

Одразу після повернення Антон багато міркував над тим, як йому уникнути пророцтв Генріха. Пробував зосередитися на тому єдиному видінні, котре дало б йому силу: золотих дверях. Натомість відчував лише тягар обов’язку. Він вагався, чи буде розумно скинути його з плечей, чи не порушаться через це підвалини Притулку. Адже він прожив тут достатньо, аби відчувати, що кожен крок, кожен жест, усмішка, не кажучи вже про слово, змушують Притулок здригатися. Тільки той, хто прожив тут роками, міг завважити цей трепет.

Прибульці ж зовсім не знали про це: їхні сліди лишилися в інших землях, трепет яких вони не могли відчувати. Надто багато кипіло тут пристрастей, надто багато небезпек чатувало на кожну істоту. І люди приходили сюди не так, як слід приходити в життя ― нагими і чистими. Їм важко було відділити від себе одяг і думки того світу, бо вони вже й не знали, які ж насправді їхні помисли. Приходили отакими до Воріт, і Писар відчиняв їх перед ними. Це ж на нього ніби падала провина: чому він не відібрав у них цей тягар? Щоправда, ніхто не дорікав Писареві: надто багато довелося зазнати страждань, щоб іще довірити власну ношу плечам чужої людини, обличчя якої нічим не нагадувало осяйного лиця Божества.

Докори сумління міг відчути лише Писар. Але прибульці відходили, потім він бачив їх зрідка, йому здавалося, що вони відпочили: очі стали прозорими, зморшки розгладилися… Згодом вони змінювалися щораз більше, аж до невпізнання, як міг бачити Антон під час зимової подорожі. Для нього, котрий зовсім не знав того світу, постійний неспокій, сумніви здобули ніби невіддільної риси людини. Він мріяв приєднатися колись до прибульців і вийти через Західні Ворота Притулку вже кимось іншим.

Віднедавна Антон відчував рух, час, спотикався іноді об нього, падав. Час набував вигляду каменя, дерева, грудки криги, завдавав болю. Адже коли він порядкує в господі, доглядає кіз, порається в садку та на городі. Яків, колишній Лікар, усе далі відходить від нього, і Генріх на прізвисько Кухар теж не залишиться у Притулку… Попереду в них ― не прополювання моркви та цибулі, не спокій, а щось несподіване, нове, те, що вони заслужили, зумівши нарешті покинути старі одяг і думки. Але й тут сумніви не покидали Антона. Чи варто йти. у безмежність, яка не може дати людині нічого, крім самотності?

…Настав ранок після того, як прийшов сліпий прибулець. Він ще спав, негарно розтуливши зморшкуватого рота. Старі легше звикають до Притулку. Вони знають, що неможливо повернути молодість і силу, і потребують зовсім мало. Сюди приходить їх небагато: за віком людина уподібнюється до тієї землі, з якої постала, ― висохла, вона розсипається на порох.

Старий встав тихенько, щоб не потривожити сну свого брата. Вмився коло криниці і замість того, щоб повернутися до хати, розпочавши звичне щоденне коло, рушив помалу стежкою, що вела до річки. Там він сів на великий камінь, на якому полюбляв відпочивати Лікар, що зимою покинув їх. На кущах ще не зовсім розгорнулося листя, і вони просвічували на сонці. Трава була всіяна квітами кульбаби, у тихій заводі жаби стерегли прозорі грона ікри. На замуленому дні таємничо коливалися стебла затопленої трави, з крихітних нірок хтось випускав бульбашки повітря. Тінь Старого водяні жителі не сплутали з хмарою, якої можна не боятися. Нарешті Старий збагнув, що своєю тінню не дає сонцю як слід прогріти воду і бентежить маленьких істот. Він трохи відсунувся. Сонце приємно гріло йому спину, не хотілось вставати. Він нічим зараз не відрізнявся від того хлопчика, який сидів на березі, спостерігаючи за польотом пташок, комах і життям на дні річки. Сонце розтопило старечу кригу, і той хлопчик вивільнився; кинув у воду сухий патичок, що сполохав усе підводне царство. У світі людей таке спричинила б з’ява велетенського птаха, схожого на тих, що їх випускав у небо Лі, тільки не паперового, а з плоті й крови. Той птах не мав би на мислі ні злого, ні доброго, просто літав би собі, дихаючи свіжим повітрям, але людей охопила б паніка, лише декого ― радість, бо побачити диво ― означає скинути із себе пута буденного існування й вилікуватись від туги чистою радістю причетності до чогось незвичайного. Голод душі можна заспокоїти і прекрасним, і жахливим.

Старий спробував згадати власне ім’я, але не зміг. Нічого, можна придумати інше. Для старих людей їхнє ім’я багато не важить: вони не роблять ні добрих, ні злих вчинків, як і малі діти. Однак не годиться помирати без імені. Воно не дозволить твоїм нащадкам загубити їхні імена.

Старий заплющив очі й уявив дорогу, якою піде зі своїм братом. (Це трапиться влітку чи ранньої осені). Дорогу, встелену м’якою пилюкою, нерівну, звивисту з пагорба на пагорб, з ночівлею у чужих домівках. Вони шукатимуть когось зі свого племені, а якщо не знайдуть, вчитимуть мови кожного, хто побажає, і так непомітно перейдуть у той світ, і там робитимуть те саме, продовжуючи життя мові, яка є їхньою матір’ю і сестрою.

І нарешті прийдуть до тієї землі, що належала їм колись, і розмовлятимуть з нею мовою, яку зберегли. Ніколи не сумнівайся, що це потрібно: повернути душу неживому.

― Я так довго чекав тебе, брате… ― прошепотів Старий і очі його наповнилися слізьми. ― Ти брат не по крові, а по духу. Ми підемо, хай навіть нас поб’ють камінням і ми помремо без імені. Я обріс мохом, як камінь, але серце моє все одно билося. І я нікуди не йшов, хоч усі вже давно пішли шукати нову долю. Але тепер, твоє тіло відпочине. Ми підемо удвох. Я не покину тебе, брате. Будемо один одному поводирями. Я прожив багато років у будиночку коло Воріт і бачив кожного прибульця, чекаючи на того, з ким доведеться продовжувати шлях. Я не знав, хто це буде ― чоловік, жінка чи дитина, молодий чи старий ― але знав, що він, як і я, не зможе йти далі на самоті. Самотністю наповнений світ людей. Щоб її позбутися, вони здатні на самогубство, вбивство чи зраду. Я знав, що той, хто прийде, буде найбагатший, бо не покине тягар ради забуття. Я допоможу розділити його, брате… Доля послала мені це щастя, і вона ж дасть силу дійти до нашої батьківщини. Я тут так давно, що забув власний біль, а тільки він робить людину людиною, породжує в ній любов і співчуття.

Отак говорив Старий, сидячи на березі ріки, а його брат, усе ще самотній, спав і йому снилося зимове дерево посеред безмежної білої пустелі, яке повільно йшло назустріч…