Писар Східних Воріт Притулку

XI

Антон, Писар Східних Воріт Притулку, похапцем снідав молоком і коржем на порозі хатини. На нього чекало багато роботи. Спершу треба було пустити кіз пастися на той схил пагорба, що зараз найкраще прогрівається сонцем. Ранок був холодним. Якесь роздратування змушувало Антона поспішати. По небу швидко бігли хмари із сірими обпаленими краями. Зліва від нього був мур Притулку, темний і слизький від весняної вогкості, а справа ― доріжка, що вела до Бібліотеки. Антонові бракло простору й повітря, і через те сили, аби почати довгий день. Він зітхнув, допивши останні краплі молока. «Що трапилося б, якби у Притулку були всі такі, як я? ― подумав він з гіркотою. ― Хто навчив би нас будувати житло, саджати дерева, читати книжки? Хтось мусив би. Притулок не може існувати без того світу, отже, той світ ― старший і різноманітніший. Тільки не всі можуть у ньому жити. Чи зможу я?» Ніколи не був він ще так близько до Західних Воріт. Ніби стояв на порозі, вдивляючись у той світ, вгадував, що його там чекає. Він знав, що краєвиди в обох світах схожі, але люди того світу не в злагоді з ними і намагаються їх змінити.

Кози не хотіли довго чекати. Антон провів їх на сонячний схил пагорба. Можливо, сонце ще загляне туди. Просто вранішній туман не пускає промені до короткої, але густої трави. Антон мовив козам кілька ласкавих слів і подався до Воріт. Зимова подорож поволі забувалася, почуття тьмяніли. Він дедалі рідше згадував Якова, Яна, ту жінку без рук, і Семмі, який хотів перебратися до неї, щоб об’єднати їхні скалічені тіла. Йому таки пощастило знайти Генріха і запам’ятати його скупу розповідь слово у слово, хоч вона не дала надовго поживи розуму.

То була історія, яку він міг прочитати у Бібліотеці. Тоді вона вразила Антона, бо він чув її з уст живого свідка. Але не зміг упізнати в ній себе, бо його там не було насправді. Кожен, кого він зустрічав під час подорожі, бодай на хвильку розкривав перед ним душу, але ніхто не вимагав від нього того самого. Антон не знав про самотність подорожнього, і взагалі про самотність. Бо був настільки самотнім, наскільки повинен бути самотнім Писар Східних Воріт Притулку, а може, ще більше. І коли він це усвідомить, то не зможе бути Писарем Східних Воріт, бо осліпне від самотності, яка підніметься йому до очей.

Млявість, учорашня втома налягли на плечі, аж він згорбився, і, якби хтось побачив Антона зараз, то знову помітив би схожість з учорашнім прибульцем. Бо Лі, помічаючи зовнішню схожість, мав на увазі внутрішню.

Став накрапати дощ і невдовзі здійнявся вітер. За якусь хвилину стежку вкрили білі пелюстки яблунь, а сам Антон змок до нитки. Небо зловісно нависло над Притулком. Антон добіг до хати і відгородився від негоди дверима.

Дощ був прикро холодний. Якщо буде до вечора падати, то по його роботі. Антон розпалив у грубці, яка ще віддавала тепло з учорашнього вечора, і перебрався у сухе. Від холодного дощу лице аж горіло. Дощ не припинився. Вітер спрямував його струмені просто на шибки. Вода, що стікала, викривила образ світу. Здавалося, падає сніг.

Антон зауважив прилиплу пелюстку на зап’ясті. Коли знімав її, у пам’яті виринув забутий спогад: ніжний доторк маленької руки, яка прагне сховатися в його долоні. Коли ж це було? Ліхтар, у світлі якого танцюють сніжинки, земля, що стала каменем, чорне провалля вулиці?.. Він наморщив чоло, намагаючись позбутися страху, спричиненого темрявою.

Надворі ще більше потемніло. Бризнула вода, коли Антон підійшов до вікна, намагаючись прикрити його щільніше; він інстинктивно прикрив очі. Маленька рука висковзнула з великої долоні, залишивши у ній відчуття м’якого тепла. Він втратив її, не знав, де шукати, і жаль стиснув йому серце. Може, це власне дитинство приходило нагадати про те, що воно беззахисне і перед дорослими, і перед їхнім досвідом?

Дощ минувся, але сонце уже не виглянуло цього дня. Лі спостерігав за хрущем, якого вода змила з вишні, що запізнилася із цвітом. Хрущ повзав по столу з мокрими крилами, чудове створіння, наче викуте з металу, яке невдовзі скине крила і сховається у землі, ніби після цвітіння дерев нічого кращого вже не буде. Зараз хрущ про це не думав. Його дратували незвичні обставини, в яких він опинився. Лі перейнявся не хвилюванням хруща, а його відчуттям змарнованого часу. Цей час тік повільніше, ніж дощ, що падає з неба, важкі струмені води, які полегшують життя хмарам, перетворюючи їх на тінь. Кожна хвилина наземного існування цієї істоти була б місяцем для людини, і ось так марнувалася. Намоклі крила сповільнювали рухи хруща. Лі взяв його між долоні, намагаючись висушити. Жодна комаха не дає стільки втіхи, скільки хрущ з його важким тілом і маленькими легкими лоскітливими лапками. Шкіра на долонях Лі стала чутливою, як у дитинстві.

― Усі мої сльози ― це дощ, ― прошепотів Ізидор, притиснувши чоло до шибки, по якій зі зворотного боку текли струмені води. Час хруща і час хлопця збіглися в цій миті існування, хоч то не Ізидор тримав хруща в долонях. Зараз вони обоє не належали собі, а перебували у полоні, що рятував Їм життя, хоч багато подібних до них істот гинули, захлинаючись кров’ю, сльозами чи водою. Їхні тіла втрачали рух і життя, перетворюючись на непотрібні предмети, не встигнувши відчути подиву перед таємницею існування. Їхній жах перед небуттям підіймається догори невидимим туманом, у якому може заблукати той, хто залишився тієї миті живий.

З вікна Ізидор також бачить викривлене зображення світу. Він боїться грому, якого ще нема, але саме його очікування страшніше. Грім змінює життя: через нього він втрачає все. Світ за вікном загрозливий, шибки надто прозорі й тонкі. І все це тому, що те ж саме відбувається у свідомості Ізидора. Так довго із цим жити ― нестерпно. Лагідний тихий хлопець наодинці з собою перетворюється на здичавілу істоту, яка ладна на все, щоб вирватися з чіпких лабет відчаю.

Хлопець босоніж скрадається до кухні, звідки лине теплий дух їжі. Двері ― напівпрочинені. Стара Марфа сидить на ослінчику, на колінах у неї ніж, поруч баняк із начищеною картоплею. Очі заплющені, вона вся віддалася ритмові дощу і пісні, яку співає, яка має вже тисячу літ, слів якої не зрозуміти, бо вони не призначені для чужого.

Павуки спускаються зі стелі, засновують усе павутинням, під яким зникають вогонь і сама Марфа, ті, без кого не може існувати Притулок. Лише пісня змушує тремтіти павутиння. Її на згадку про себе залишить Марфа.

Ізидор витирає лице, наче павутиння зачепило і його. Ніж на колінах у Марфи перетворюється на бритву в його руці, що її учора нагострив для нього Джон Сміт. Бритва для гоління розсікає зап’ястя лівої руки так швидко і легко (Джон постарався), що Ізидор спочатку бачить кров, а потім уже відчуває біль. І, здається, чує Грім, бо щось тріскає йому в голові й гаряча хвиля заливає все тіло.

― Усе, ― шепоче Ізидор, задихаючись від жаху. Він відчиняє вікно, підставляє скривавлену руку під дощ. Його кров змішується з кров’ю неба, бо всі води ― це життя, а життя ― це кров. Жодної думки не виникає в голові. І Настуня не приходить до нього, щоб із зойком вхопити його руку і сповити у свою хусточку. Вона чекає, коли він сам прийде до неї.

Ізидор заплющує очі. Дитинство витікає з нього по краплині, тіло прозорішає, легшає.

Хрущ на столі нарешті відновлює здатність літати. Спочатку він кружляє над столом, потім над головою Лі. Той дивиться на нього з усмішкою, бо знає, що дощ закінчується.

Коли зупиняється дощ і настає тиша, Ізидор не наважується розплющити очей. Він не відчуває руки, закляклої від холоду, «Може, я мертвий?» ― думає він. У коридорі чути човгання капців старої Марфи. Хлопець розплющує очі й зачудовано дивиться на ліву руку: на ній немає ні сліду від рани.

Ніколи більше вміння Джона Сміта не стане посередньою чи безпосередньою причиною чиєїсь смерті, нікому не завдасть болю. Він нічого про це не знає. Дощ приспав його у сусідній кімнаті, нагадавши про те, що тепер він має кудись сховатися від пронизливого холоду. Він скористався цим, заснувши так міцно, що його не розбудив навіть грім, який прозвучав у голові Ізидора, і потім більше не лякав його. Бо цей хлопець став дорослим, що зовсім не означає стати кращим, а лише те, що він може нести тягар власний чи чужий.

Хрущ полетів до вишні з пізнім цвітом, на якій пройшло його наземне життя під сонцем. Щиглик прокинувся, пропустивши таке цікаве дійство, і відчув голод. Вікно знову показало ясну картину світу, куди на хвилину заглянуло сонце, бо це все. таки була середа, а в середу Творець начепив на кришталевій сфері небес усілякі світила, які виконували різні функції і навіть впливали на людські долі. У це вікно дивився Лі й бачив, як прокидається сад після рясного дощу. Як Антон іде до Східних Воріт із відром дощівки. Лі подумав, що йому вдалося прищепити цьому хлопцеві лише почуття обов’язку, бо воно найбільш потрібне людині, яка потрапляє сюди з болісного хаосу буття. Водночас почуття провини не покидало його. Зимова подорож Антона була лише спробою перевірити цю відповідальність, яка поволі переходить у залежність. Слова, що він приніс звідти, ніби позамерзали й досі не відтанули.

І від цього примарного світла великий смуток охопив частину Притулку, де мешкають ті, хто ніяк не може вслухатися в себе і почути власний голос. Не те, що їм важко забути той світ: радше він не дає про себе забути. Може, хтось чекає на когось, котрий одного дня постукає у Східні Ворота. Може, хтось уже віднайшов затишок і іншого спокою йому поки що не потрібно, бо він вважав себе не гідним того Вищого Спокою, коли решта не мають навіть листочка, щоб прикрити ним очі, цього найменшого з усіх притулків.

Але всі вони підуть звідси, кожен сам, проте насправді разом. І час цей близько.

За обідом Старий і сліпий прибулець, забувши про їжу, безконечно розмовляли. Ізидор спитав Марфу і Джона Сміта:

― Ми безсмертні, правда?

Здавалося, його ніхто не почув. Муха сонно повзала по шибці, як і тисячу років тому.

― Ну, коли ви не хочете відповісти, спитаю Старого, навіщо мені безсмертя.

― Спитай краще Лі, ― порадив Джон Сміт. ― Він ― чарівник.

― Ти теж.

― Я? ― здивувався Джон Сміт.

― Ти нагострив мені бритву. Я врізав нею руку, щоб витекла вся зіпсута кров, яка зробила мене нещасним, а дивись ― нема й сліду! Ти зачаклував бритву, але якого дідька?!

Джон Сміт, не кажучи ні слова, встав і вийшов.

― Синку… ― почала Марфа.

― Нічого, бабусю, я шукатиму смерть деінде!

― На все є час. Смерть сама зустріне тебе, коли ти вийдеш через Західні Ворота. Повернешся туди, звідки прийшов. Цього нам не уникнути.

― А при чім тут Лі, коли кожен це знає?

― Для Лі не існує ні Східних, ні Західних Воріт. Він пильнує Бібліотеку. Той, хто бачить, як книжки пишуть самі себе, може зробити все. Єдине, чого він не може, це відшукати ту книжку, яка знищить Притулок, якщо його взагалі можна знищити. Лі ― тільки людина. Я це чула і не все розумію, хоч і довго тут прожила. І мені теж доведеться колись піти.

Але Ізидор інакше сприйняв цю байдужу покору смерти. Він узяв зі столу ніж, який різав хліб та овочі, і черкнув лезом по тому самому місці на лівій руці. Ніж виявився тупим.

― Деякі рани довго гояться, синку. Навіть тут, ― мовила Марфа, і хлопець раптом відчув, скільки сили у погляді її глибоких чорних очей. Ніж у його руці розсипався на порох, наче був не із заліза, а з трухлявого дерева.

― Перед тим, як умерти, синку, спробуй трохи пожити, ― додала Марфа, чия слабкість, як і слабкість Старого, була оманливою.

― Якщо тут, у Притулку, немає смерти, то немає і життя. А отже, нема й любови. Тому й Настуні сюди не можна. Так чи ні?

― Ні, хлопче. Якщо тобі болить ― отже, є. Камінь теж живе, вмирає, відчуває, але так повільно, що наше око цього не помічає. Придивися до того, що здається тобі незмінним: до каміння, старих дерев, річки… Вони теж мають початок і кінець. Так і в Притулку: ми змінюємося, забуваємо власні імена, шукаємо себе, прагнемо увійти через золоті двері…

Коли Марфа це говорила, її лице ставало схожим то на обличчя Старого, то на Лі, то, помолодшавши, набувало рис обличчя Антона ― Писаря Східних Воріт. Це сам Притулок промовляв до Ізидора: рідкісна мить, коли Притулок іде на допомогу, тим самим допомагаючи і собі, бо, якщо Притулок прийняв тебе, ти навіки стаєш його частиною…

― Те ж діється і в тому світі: людина ― частинка всієї людськості, і кожна крапля її крови, кожна мить радості змінюють світ. Тільки там річки течуть на південь, а тут усі дороги ведуть на захід, до Воріт, що можуть бути залізні, дерев’яні, а чи золоті, а, може, їх просто і не існує, так собі ветхі стовпчики, між якими треба пройти, місточок через струмок. Ти забереш туди те, що найдорожче, що проніс усіма дорогами: власну душу, ту окремішність, яка наповнює форму, що зветься людиною…

Мов зачарований, вдивлявся Ізидор в обличчя Марфи, яке було і не було обличчям старої жінки. Певно, вона говорила, але він не чув її голосу ― той голос звучав у його свідомості. Він бачив лице молодої жінки, потім дівчини, в очах якої світився тисячолітній досвід терпіння… Лише декого він упізнав серед цілої галереї образів, а серед них ― дівчинку, що проминула разом з першим снігом, тиха і безборонна, як його Настуня ― бідолашна слабка квіточка, якій не вистачало бодай трохи світла й тепла. Ті, кого він не впізнавав, забувалися швидко. Але образ дівчинки він упіймав, наче сонячного зайчика, і хотів затримати собі.

І тієї ночі бентежна душа Ізидора, яка слухалася лише власних почуттів, могла б вирушити наосліп, загрожуючи спокоєві Притулку та й самому його існуванню, якби двері не виявились зачиненими. Ті двері, що замикають дорослі перед собою, міркуючи, що у світі не так багато речей, якими можна ризикувати, і що ніч таїть у собі багато прикрих несподіванок.

…Джон Сміт підіймався мокрим слизьким схилом, хоч за такої холоднечі то було не найліпше місце побути на самоті. Хмари майже лежали на верхівках дерев, але то була ілюзія: хмар неможливо торкнутися рукою, бо вони зіткані з іншої матерії. Джон Сміт був чужим у тому світі й залишився таким отут. Жодна людина не могла наблизитися до нього. Мусив із цим жити. Слова Ізидора про бритву, нагострену ним, на якусь мить прорвали заслону недоторканості. Відколи він прийшов до Притулку, намагався дістатися до того, що було закладене у ньому від народження ― справжнього призначення. Із цими думками він міг би жити й у тому цементному містечку, якби не великий чорний автомобіль, що кружляв довкола.

Лише сьогодні йому було подано знак, що без Притулку пошуки були б марними, і серце Джона Сміта замість болю наповнила радість. Оминаючи каміння, що лежало на схилі, він знав, що більше ніколи йому не доведеться зносити його на гору і що будівля не розпадеться. Він перестав бути Сізіфом, і врятували його кілька слів напівбожевільного хлопця.

Джон Сміт став на горі, зарошений по коліна, з лицем, вкритим краплями туману. Цвів глід. Дощ йому не зашкодив. Ніжна зелень на світлих пагонах бузини наповнювала повітря терпкістю. І поруч була єдина істота, з якою він міг поділитися радістю.

― Мамо, ― сказав Джон Сміт, ― я знаю, це зробила ти. Я ― вільний. Я не приноситиму нікому нещастя. Я зрозумів, що у кожній людині є щось гідне співчуття. Мені мало твого прощення, а каятись я ніколи не вмів. Хай усе лишається так, як є. Важливо лише те, що відтепер жодна істота не загине від моїх рук. Я хотів руками вбивці збудувати дім. У тому світі будинки будують ще гірші за мене, але тут не можна так будувати. Єдиний дім, у якому ти могла б оселитися, це моє серце. Зараз я хлопчик, котрий мріє про майбутнє. Ти звільнила його у мені. Може, я навчуся сміятись і дивуватися повітряним зміям Лі, поки ростиму, а тоді піду подивитися світ…

Він вийняв з кишені на грудях образок, що геть вицвів від його поту.

― То не ти, я знаю, але мені так затишніше. Я теж на себе не схожий. І слова мої далекі від того, що я відчуваю. Попереду в нас вічність, щоб виправити це непорозуміння…

Джон Сміт стояв і йому здавалося, що кожен бачить, де він: угорі чи внизу, чи за стінами. Кожен міг відчути його присутність, усе ще несміливу ознаку існування. А пагорб, вершина ― це місце, яке нагадує йому дитинство, коли він утікав у гори від п’яного батька, щоб помріяти про доросле життя, не знаючи, що воно стократ страшніше за безпомічність і невинність дитини.

― Немає любові, каже… ― бурмотіла стара Марфа, залишившись сама. Розмова з Ізидором виснажила її, і вона ще більше скоцюрбилася, тулячись до грубки.

― Що ж, як не любов до життя, змусило нас оселитись у Притулку? І що ж, як не любов до смерті, поведе нас до Західних Воріт?..

…Озвалися пташки на знак того, що дощ скінчився. Старий підвівся і відчинив вікно.

― Навіщо ти це робиш? Холодно! ― зіщулився прибулець.

― Ці стіни вже чули нашу мову. Нехай же її послухають дерева і пташки.

― Коли ми підемо? Сьогодні?

― Скоро.

― Скоро ― це завтра?

― Не зовсім. Відпочинь, тобі треба багато сили.

Прибулець поринув у дрімоту. Старі можуть дрімати і навсидячки, і навстоячки, та, коли вони лежать, сон може перемінитись у смерть, і їм уже не побачити світлого сонця. Вони лежатимуть із заплющеними очима, підібгавши коліна, поклавши долоню під щоку, як немовля у лоні матері, в очікуванні нового життя. Так думав Старий, якому випала інша доля: мусив побороти егоїзм старості і вести свого сліпого брата, щоб люди почули його голос. Він уже не пам’ятав, чим скривдив той світ, що відмовився колись від нього, лише почував жаль, що нічого від цього не змінилось, і радість, бо комусь вкаже шлях до Притулку, порятує бодай одне життя.

Мабуть, той світ став дуже малий, якщо людині нема в ньому місця, хоч діється це лише в її душі. Замість того, щоб піднятись угору й розширювати там обшири свідомості, вона повзає по землі. На мить Старого охопило презирство, але він обернувся і побачив свого брата, бідного, нужденного, сліпого, і зрозумів, що так, як любить його, має полюбити той світ. Бо це той світ прийшов до нього, передчасно постарівши від скорботи. І легка усмішка розквітла на сухих устах Старого.

…Антон приніс дощ до кімнатки коло Воріт, бо сам той туди не зміг би потрапити. Так подумав Лі, коли побачив, як Писар іде з повним відром. Можна не завважити, що хтось хоче помити підлогу, але для Лі кожна подія, кожен порух гілки, політ метелика були вартими подиву. Кожен рух потребує зусилля, а кожне зусилля ― свідомості його. Хіба це не диво? Деколи і для Лі світ тьмянів, та з ким це не буває! Але весняний дощ змив пил з його очей І серця. Тепер він подумав: чи довго Антон пробуде ще біля Східних Воріт, чи усвідомить, що Притулок існуватиме без нього, чи зрозуміє Антон, що таке бути Притулком?.. Можна на мить зазирнути у чиюсь душу, не довше. Ця мить минула. Антон увійшов до свого святилища, зник з очей Лі. А той пішов подивитись, як там золоті рибки, чи вітер не кинув до ставочка сухої гілки. У дощ рибки спускалися на дно, ховаючись під камінці. Так робить кожна істота, коли небо стає небезпечним.

Відро з водою було для Антона лише приводом, хоч він міг би прийти сюди просто так. Але Антон інакше не вмів. Він не знав, що таке нічого не нести у руках, а просто йти, не думаючи, де тебе застане ніч. Тому витер стіл, лави, помив підлогу, від чого у кімнаті стало так само мокро, як надворі. А вже потім зняв з полиці Книгу, яка мала у собі ще багато чистих сторінок. Мабуть, треба дописати її до кінця, а це може трапитися швидко, а може розтягнутися на сто років. Він не впізнавав свого почерку, таке ним опанувало відчуження, наче прийшов сюди вперше І ніколи не бачив прибульців, котрі називали власні, вигадані і справжні імена, просто за звичкою, набутою у тому світі, і що ті імена нічого не означають, отже, і Книга. А той, хто до неї записував, робив це намарне.

Однак це було б надто прикро для Писаря Східних Воріт, тому він продовжував дивитися на заповнені сторінки. Антон запам’ятовував не імена, а людей: отой перший, найважчий для нього погляд, у якому зачаївся страх. Мусив би їх хтось попередити, що Писар Східних Воріт пускає всіх не лише до Притулку, а й до свого серця.

Чисті й списані сторінки означали ще й те, чи меншає, чи більшає прибульців, яким стає той світ. Прибульці ― мертві для нього. Він виштовхує їх із себе, хоч вони могли б довести недаремність його існування, врятувати від загибелі. Що більше прибульців, то меншим стає той світ і зростає напруженість у ньому.

Усе це збагне колись чи цей, чи інший Писар Східних Воріт, а зараз у душу Антона заглядають сині очі, в яких більше надії, ніж болю.

«Христинка», ― прочитав Антон і спочатку згадав сніг, який вона принесла із собою, сніг, якого чекали пізніше. Тому ніхто не міг зрозуміти одразу, що означає присутність дитини, що за втіха дивитись, як вона росте, оточена любов’ю і турботою, відповідати на її запитання, перетворити минуле в страшну казку зі щасливим кінцем. А вони дозволили, щоб її забрали, і тепер Христинка втрачена. Жінка, що прийшла по неї, хотіла забрати і пам’ять про дівчинку, через що Христинка стала ніби сном, який забуваєш, подивившись у вікно, ніби сніг, що падає великими клаптями.

Тепер Антон міг би йти до безконечності, тримаючи тендітну дитячу руку в своїй. І тоді він не усвідомлював, наскільки могутньою є покірливість і терплячість слабкої істоти під жорстоким небом занапащеного світу. Це інші приходили сюди з розпачем, а вона ― з надією. Діти вірять, що світ належить їм, проте лише декому вдається не втратити цієї віри. Однак якась часточка віри залишається, упавши на дно свідомості, й слугує нам замість Притулку, і він відпустив ту єдину істоту, яка, можливо, потребувала саме його, бо навіщо вони зустрілись у тому світі, де світив ліхтар, схожий на місяць? І хоч би що він тепер робив, йому не вдасться наздогнати ту мить, коли сама доля поклала холодні пальчики в долоню. Ніколи ― слово, схоже на смерть. А на що схожий час, який втікає від тебе?..

Річко, повернися назад, Поверни мені мій човник, ― наспівував колись Лі, тримаючи малого Антона на колінах. Мій човник не простий, а золотий…

Антон тоді справді вірив, що річка може повернути назад, як вірив зараз у золоті двері, які може повернути сон.

Він погладив пальцем написане ім’я, не пам’ятаючи, чи то він написав його, чи сама Книга. Бо книги самі себе пишуть, казав Лі, і тільки ці книги справжні, а не ті, що написані людьми. І, мабуть, то була правда, бо від дотику в Антоновій свідомості спалахнуло світло, яке змінилося напівтемрявою… Він побачив виснажену, неймовірно худу жінку, що лежала на ліжку. Під його поглядом вона розплющила очі, тіло здригнулось і випросталося. Щось затремтіло у повітрі й настала тиша.

― То її мати, ― сказав ніби хтось Антонові. ― Вона померла, і біля неї не було нікого.

Антон побачив двері, сірі в передсвітанковій, найчорнішій темряві. З величезним зусиллям, так, як ідеш уві сні, не відчуваючи власного тіла, він рушив до тих дверей, Вони вимальовувалися перед ним, ніби він створював їх. Довго не міг створити клямку, щоб їх відчинити. Нарешті у нього вийшла якась вигнута донизу, холодна, як хвіст ящірки. «Це не ті двері», ― подумав він, однак відчинив їх, збуджений виглядом смерти, яку спостерігав уперше в житті й…опинився у пустелі, де колись жили люди, але покинули це місце, залишивши після себе руїни. Мабуть, вони випили воду з усіх криниць, вичерпали її з ріки, яка незагоєною раною перетинала пустелю. Вигляд цього іржавого хаосу, майже засипаного піском, викликав у нього безмежний жаль за тією мертвою жінкою, бо зрозумів, що таке вмирати, коли біля тебе нема нікого. Бо коли вмирала його мати, біля неї був він, своїм першим криком розігрівши простір довкола себе.

Він зачинив за собою двері, твердо вирішивши ніколи більше не повертатись у це страшне місце. Такого не може існувати: хоч би скільки він ішов цією пустелею, йому ніколи не вибратись із задвірків Всесвіту.

А тому повернувся до кімнати Писаря Східних Воріт Притулку, у якому поки що залишалися всі: Лі, Старий, Марфа, Ізидор, Джон Сміт і сліпий прибулець. І книги, серед яких є і та, що закінчується словами:

1999―2001 рр., Львів