По сліду Джека-Різника

ПЕРЕДМОВА

Книжка, яку ви тримаєте в руках, символізує безліч речей, зроблених уперше.

Це перший текст, який я видаю під новим ім-принтом для юних читачів — JIMMY Patterson Books.

Це також і перший янг-едалт роман, котрий я обрав завдяки його оригінальному й бентежному переосмисленню захопливої таємниці Джека-Різника.

А ще це дебют для авторки Керрі Маніскалко.

Щойно я прочитав перший рядок її рукопису, то збагнув — мені ця книжка буде до смаку.

Буквально з перших слів проступає яскравий дотепний стиль Керрі, а також її безпомильне чуття саспенсу й насичення емоцій. «По сліду Джека-Різника» — це атмосферна історія, сповнена таких поворотів, від яких вам піде мороз по шкірі, й запевняю: вона цілком виправдовує очікування, породжені тим гіпнотичним першим реченням. Хоча дія й розгортається у вікторіанському Лондоні, та блискуча й наполеглива Одрі-Роуз — на диво сучасна героїня, навіть за нашими мірками.

Місія JIMMY Patterson, зокрема, і полягає в тому, щоб видавати книжки, прочитавши які, юні читачі одразу казали б: «Дайте ще!». Я не маю сумніву, що «По сліду Джека-Різника» стане першою (і далеко не останньою) книжкою, що дасть нам змогу досягти цієї місії.

Джеймс Паттерсон

Він прагне крові... Адже кров — за кров!¹

Шекспір, .«Макбет», Дія.3, Сцена 4

Приклад розтягування шкіри і правильного тримання скальпеля під час первинного розрізу

Дж. М. Бітті. Методики посмертного розтину, 1915

РОЗДІЛ 1

ПЕРВИННИЙ РОЗРІЗ

ЛАБОРАТОРІЯ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙҐЕЙТ

30 СЕРПНЯ 1888 РОКУ

Я поклала великий і вказівний пальці на зледенілу шкіру, розтягуючи її, як показував мені дядько.

Правильно виконати первинний розріз конче важливо.

Якийсь час придивлялася до металу, приставленого до шкіри, щоб обрати годящий кут — так вдасться зробити найохайніший розріз. Відчула на собі дядьків погляд, що уважно спостерігав за мною, та одразу зосередилася винятково на лезі у своїй руці.

Не вагаючись і миті, я протягла скальпель від плеча до грудини, щосили намагаючись тяти якомога глибше. Мої брови ледь здійнялися, але я швидко опанувала себе: моє лице перетворилося на непроникну маску. Людська плоть піддавалася куди легше, ніж я передбачала. Це було схоже на вирізання свинячої корейки перед смаженням. І не бентежило мене так, як мало б.

Зі щойно зробленого розрізу долинув нудотно-солодкавий запах: цей труп був старіший за інші. Я навіть була пожалкувала, що так поспішно відмовилася від кисневого апарата, яким пропонував скористатися дядько. Закралася підозра, що не всі наші піддослідні об'єкти добуті законним шляхом чи пожертвувані добровільно.

З губ злетіла хмаринка пари, та я не воліла упокорюватись перед холодом. Відступивши від стола (під туфельками захрускотіла деревна стружка), я окинула поглядом свою роботу.

Рана практично не кровила. Для цього кров надто загусла й застоялася, а її нетиповий вигляд геть не викликав страху. Якби цей чоловік помер менш ніж тридцять шість годин тому, тоді інша річ — кров могла б пролитися на стіл, а там і на підлогу, просочивши стружку. Я витерла скальпель об фартух, і на ньому залишився не більший за чорнильну ляпку слід.

Ніде правди діти, це був чудовий розріз.

Я вже було зібралася приступити до наступного, аж тут дядько підняв руку і спинив мене. Я прикусила губу, шпетячи себе, що так скоро забула його настанови.

Через його тривалу суперечку з моїм батьком — обидва запевняли, що не пам’ятають, із чого все почалося (а от я добре все пам’ятаю) — дядько відмовився продовжувати моє навчання. Напартачити зараз означатиме лише нашкодити собі, а надто втратити можливість відвідати завтра школу.

— Одрі Роуз, зажди-но хвильку, — сказав він, виймаючи брудний інструмент у мене з руки.

Змішуючись із запахами органів, що розкладаються, у повітрі розвіявся гострий аромат прозорої рідини. Дядько якраз відкоркував пляшечку і плеснув трохи на ганчірку. Всенька дядькова лабораторія та його інструменти були пронизані ароматом антисептика. Мені слід було протерти ним і власний скальпель.

Більше такої помилки я не припушуся.

Я роззирнулася підвалом, глянула на тіла при одній зі стін та на їхні бліді й закляклі, мов припорошені снігом гілки, кінцівки. Як не покваплюся, ми згайнуємо тут цілу ніч, а не повернись я додому якнайшвидше, мій батечко — велике цабе лорд Едмунд Водсворт — поставить на вуха Скотленд-Ярд.

І зважаючи на його статус, мене вочевидь шукатиме невеличке військо.

Дядько заткав пляшечку карболової кислоти й передав мені інший скальпель, схожий на довгий тонкий обідній ніж. Лезо виявилося навіть гострішим, ніж у попереднього. Користуючись цим стерильним інструментом, я зробила такий самий розріз уже від іншого плеча, а затим продовжила різати донизу, спинившись над пупком померлого.

Дядько не попереджав, що тяти вглиб грудної клітки буде аж так тяжко. Я зиркнула на нього, та його погляд був хижо прикутий до трупа.

Часом темрява в дядькових очах лякала більше, ніж мерці, котрих ми препарували.

— Щоб дістатися до серця, маєш спершу проламати ребра.

Було видно: він заледве стримується, щоб не зробити цього власноруч. Трупи складали йому товариство протягом багатьох ночей, наче то були захопливі підручники. Дядько любив розтинати тіла й віднаходити таємниці, що крилися серед їхньої шкіри та кісток. А тому, щоб його одержимість не поклала передчасно край урокові, я проламала грудну клітку, являючи на очі серце та інші нутрощі.

У лице вдарив огидний сморід, і я мимоволі позадкувала, заледве не затискаючи рота долонею.

Саме на це дядько й чекав, тож рушив уперед. Та перш ніж зумів відсторонити мене, я занурила руки в розпоротий живіт, копирсаючись між слизьких оболонок, поки не намацала те, що шукала. Зібравшись із духом, я приготувалася видалити печінку і прийняла з дядькових рук скальпель. Зрештою — після низки підрізань і підсмикувань — орган піддався.

Я поклала його на тацю для дослідних зразків (печінка плюхнулася з чавканням) і переборола бажання витерти руки об фартух. Якщо дядькові служниці відпиратимуть плямку крові — це одне, а ось липка суміш крові та слизу, що красувалася на моїх пальцях, — дещо геть інше.

Не годилося знову втрачати цілий штат покоївок, та й дядькові не всміхалося, щоб розлетілися нові чутки. Багато хто і без того вже мав його за справдешнього шаленця.

— Ну, небого, і який твій медичний вердикт? Що призвело до смерті цього чоловіка?

Печінка була просто в жахливому стані. Уздовж і впоперек її перетинали шрами, що скидалися на висхлі річки та притоки. Найперше мені спало на думку, що небіжчик частенько зазирав у чарку.

— Схоже на цироз, — я вказала на шрами. — І гадаю, його печінка відмовляла вже якийсь час. — Підійшовши до голови мертвого, я підняла на одному оці повіку. — Легеньке пожовтіння білків вказує на те, що цей чоловік помирав повільною смертю от уже кілька років.

Повернувшись до печінки, обережно відкраяла фрагмент — щоб дослідити невдовзі під мікроскопом, а сам орган сполоснула і вклала в банку для зберігання. Лишається ще позначити його і поставити на полицю до решти видалених органів. Треба вести ретельний облік кожного розтину.

Дядько закивав.

— Дуже добре. І справді. А що...

Двері до лабораторії розчахнулися і гримнули об стіну. У проймі з’явилася постать — чоловік. Годі було сказати, який він на вигляд чи скільки йому років, бо капелюха насунув ледь не на очі й вбраний був у пальто до самої землі, але що високий, це точно. Я не наважувалася й ворухнутися, бажаючи, щоб дядько дістав якусь зброю, але того темний візитер зовсім не вразив.

Геть не звертаючи на мене уваги, новоприбулий зосередився на дядькові.

— Усе готове, професоре.

Голос у незнайомця був м’який, вочевидь юний. Я здійняла брову: і що це замислили мій дядько та цей студент?

— Так скоро?

Дядько подивився на настінний годинник, зиркнув на тіло на столі й перевів погляд на мене. Я й гадки не мала, хто цей нечема і що було готове, але відчувала: нічим добрим о такій пізній порі навіть не пахне. Дядько почухав підборіддя, а тоді — немовби через цілу вічність — звернувся до мене, змірюючи оцінювальним поглядом.

— Ти зможеш сама зашити це тіло?

Я виструнчилась і випнула підборіддя.

— Авжеж.

От же ж абсурд! І чого б це дядько вважав, ніби мені не до снаги таке просте завдання, а надто по тому, як я вправно копирсалася в нутрощах мертвого. Хіба може бути щось легше?

— Тітонька Амелія хвалить моє шиття, — додала я. Щоправда, навряд чи вона мала на увазі зшивання шкіри. — Та й улітку я тренувалася зашивати тушу ведмедя, і голки без проблем проходили крізь його шкіру. Думаю, і зараз легко піде.

Темний юнак пирснув сміхом, до біса приємним. І хоча на лиці я лишалася сам спокій, та в мені нуртувала буря. Ну що такого смішного я сказала? Хай що ти використовуєш для шиття — шкіру чи тканину — однаково важить уміння, а не матеріал.

— Ну гаразд. — Дядько накинув чорне пальто і дістав щось, чого я не розгледіла, із ящика біля свого робочого столу. — Зашивай тіло. І підвал замкни, як ітимеш.

Юнак хутко збіг сходами нагору і цим зробив мені приємність. А дядько спинився у проймі, вистукуючи по дверній рамі нервовий ритм пошрамованими пальцями.

— Коли з усім тут закінчиш, мій екіпаж відвезе тебе додому, — сказав він. — Решту зразків залиш на завтрашній вечір.

— Дядечку, зачекай! — Я оббігла стіл для розтинів. — А як щодо відвідання школи завтра? Ти казав, що повідомиш мені сьогодні.

Дядько кинув погляд на труп на столі, а тоді перевів на моє обличчя, що горіло очікуванням. У тому погляді побачила, як у його голові постають до життя тисячі причин, чому мені не слід приходити на його заняття з криміналістичної медицини.

І йшлося геть не про пристойність.

Батько його на шмаття розірве, якщо прочує про моє навчання.

Дядько Джонатан зітхнув.

— Прийдеш, убравшись хлопцем. Але бодай слівце від тебе почую, більше на заняття не пущу. Затямила?

Я енергійно закивала.

— Я буду тихенька, як мрець, обіцяю!

— О, — мовив дядько, вдягаючи капелюха й натягуючи на самі очі. — До тих, хто ладен їх слухати, промовляють і мерці. Сиди ще тихіше.

РОЗДІЛ 2

КРОВНА ПОМСТА

ШКОЛА ДЛЯ ЮНАКІВ «ГЕРРОУ»

ЛОНДОН

31 СЕРПНЯ 1888 РОКУ

Як на таке серйозне розітнення горла, пояснював дядько, крові було небагато. Я не надто вслухалася в його розповідь про жахіття, яке він зранку застав на місці злочину, тож мої нотатки були хаотичними — якраз до пари невпорядкованим думкам.

— А скажіть-но мені, хлопці, — мовив дядько Джонатан, походжаючи низенькою кафедрою по центру аудиторії, і його блідо-зелені очі на мить спинилися на мені, — якщо під тілом виявили кров, яка вже встигла згорнутися, про що це свідчить? Ба більше, якщо її набереться заледве пів пінти, що це нам говорить про смерть жертви?

Прагнення відповісти на запитання скидалося на жалюгідного звіра, який жадав вибратися на волю, та я замкнула його в клітці. І замість вигнати цього демона із себе, я сиділа, набравши в рота води, в насунутому ледь не на очі капелюсі. Щоб приховати роздратування, я взялася розглядати однокласників, і від побаченого захотілося розчаровано зітхнути. Обличчя більшості прибрали барви артишоку, і здавалося, їх от-от знудить. І як вони тільки тіла розтинатимуть? Я заходилася тихцем вишкрібати засохлі рештки крові з-під нігтів, пригадуючи, як воно було тримати в руках печінку, й гадаючи, які ж нові відчуття принесе сьогоднішній розтин.

У повітря злетіла пряма, мов стріла, рука юнака з каштановою кучмою волосся і гарною статурою, до якої пасувала ретельно випрасувана форма. На кінчиках хлопцевих пальців було чорнило, неначе він так захопився нотуванням за дядьком, аж забув про охайність. Я ще раніше звернула на нього увагу: мене захопило, як методично він усе записував. Юнак мав ледь не маніакальну жагу до знань — а це саме та риса, яка мені до вподоби.

Дядько кивнув до нього. Хлопець прочистив горло й підвівся, впевнено розправивши плечі. Замість дивитися на дядька, він обернувся до решти класу. Я примружила очі й уважно до нього пригледілася. Чи не він був тим таємничим нічним візитером? Адже юнак доволі високий.

— Про мене, тут усе вкрай очевидно, — сказав він, ледь не знудьговано. — Або убивця попросив жертву про неморальні послуги, щоб заманити її у безлюдне місце, або ж підкрався ззаду — адже жертва перебувала в нетверезому стані — й напав із-за спини.

Важко було сказати напевно, позаяк нічний гість видобув заледве кілька слів, але голос юнака таки здавався схожим на його. Я навіть мимоволі нахилилася вперед, ніби на ближчій відстані мій мозок осяє іскра впізнання.

Дядько Джонатан кахикнув, щоб перервати виступ самовпевненого хлопчиська, і сів за стіл. Я ж усміхнулася: перевдягання хлопцем мало свої переваги. Повії були дражливою темою для дядька, от тільки тепер він не міг нікого вичитати за те, що про них відверто говорять у моїй присутності. Дядько відчинив шухляду, дістав звідтіля окуляри й, обтерши від плям об свій твідовий піджак, начепив їх на носа. Тоді подався вперед і запитав:

— Томасе, чому ти гадаєш, наче на жертву напали ззаду, тоді як більшість моїх колег вважає, що під час нападу жертва лежала горілиць?

Я перевела погляд з одного на другого, здивувавшись, що дядько назвав учня на ім’я. Зате тепер я була майже цілковито певна, що це і справді той нічний візитер. Томас звів брови.

Золотисто-карі очі ідеально поставлені на гострому обличчі, яке ніби вийшло з-під пензля Леонардо да Вінчі. От би й мені такі пишні брови, як у нього! Квадратне підборіддя надавало хлопцеві виразу непохитної рішучості. Та що там, навіть тонкий, воістину королівський ніс підкреслював його завзятість у кожному поруху. І не будь він таким обурливо зарозумілим, я могла б назвати його навіть привабливим.

— Тому що, сер, за вашими словами, горло перетяли зліва направо. Загальновідомо, що більшість людей праворукі. Висновуючи з низхідної траєкторії, яку ви описали, та статистичної ймовірності, що зловмисник також праворукий, можна припустити, що найпростішим способом скоїти цей злочин був напад з-за спини жертви.

Томас ухопив однокласника, який сидів поряд, і силоміць підвів того, наочно демонструючи, що мав на увазі. Ніжки стільця заскреготіли об кахляну підлогу, коли учень спробував вирватися з хвату, та Томас не відпускав — як удав не відпускає здобич.

— Зловмисник, певно, схопив жертву лівою рукою за груди чи живіт, притяг до себе, отак... — Томас крутнув однокласника, — ...і швидко полоснув лезом по горлу. Спершу стоячи, і вдруге, коли жертва впала на землю. Вона навіть не встигла нічого усвідомити.

Продемонструвавши це майже обезголовлення, він відпустив учня і, переступивши через нього, повернувся на своє місце і до своєї нудьги.

— Якби ви дослідили криваві бризки на бійні, певен, що виявили б обернений «візерунок», адже худобу зазвичай забивають підвішеною догори дриґом.

— Ха! — Дядько так голосно ляснув у долоні, аж луна пішла.

Від несподіваного прояву його почуттів я підскочила, але втішилися, помітивши, що так само підстрибнула на своїх дерев’яних стільцях і більшість класу. Ніде правди діти: мій дядько захоплювався убивствами.

— Чому ж тоді бризки крові не потрапили на верхній край огорожі, наполягатимуть опоненти? — допитувався дядько, гупнувши кулаком по долоні. — Коли жертві перетяли яремну вену, кров’ю мало забризкати все.

Томас кивнув, неначе очікував цього запитання.

— Насправді відповідь проста, чи не так? Коли на жертву напали, на ній була шийна хустина, а потім вона впала. Або ж її зірвав убивця, щоб витерти знаряддя. Можливо, він має якийсь невроз.

В аудиторії повисла гнітюча тиша — як туман над Іст-Ендом — коли в нашій уяві постала яскрава картина, що її Томас породив до життя. Дядько навчив мене відсторонятися від емоцій на час розгляду таких справ, однак було неприємно, що про жінку говорили наче про тварину, яку привели на забій.

І геть неважливо, що вона упала в очах порядного суспільства.

Я тяжко зглитнула. Томас мав тривожну здатність передбачати й пояснювати дії убивць і водночас вимикати емоції, коли було треба. Мій дядько загаявся з відповіддю на кілька секунд, а тоді на його лиці намалювалася шалена усмішка і очі запалали вогнем. Мені в животі раптом кольнуло від ревнощів. Чому? Від досади, що то не я викликала в дядька таку реакцію, чи тому, що самій кортіло перекинутися слівцем із цим зухвальцем? Його принаймні не налякала, як-от решту, жорстока природа цього вбивства. Страх-бо не допоможе принести правосуддя для родини — і Томас, здається, це добре розумів.

Я прогнала ці думки і зосередилась на уроці.

— Бездоганна дедукція, Томасе. Я також вважаю, що на жертву напали ззаду. За знаряддя правив ніж, найімовірніше, від шести до восьми дюймів завдовжки.

Дядько замовк і, розвівши долоні, показав гадану довжину леза. У мене побігли мурашки по шкірі — скальпель, яким я користувалася минулого вечора, був десь такого ж розміру.

Дядько прочистив горло і повів далі:

— Що стосується грубого розрізу на животі, то я гадаю, цю рану завдали вже посмертно, на тому місці, де виявили тіло. Ще я ладен припустити, що вбивці завадили докінчити справу і він не зробив того, що початково планував. А деякі докази також дають підстави вважати, що наш зловмисник шульга або амбідекстр².

Якийсь хлопчина в першому ряду підняв тремтливу руку.

— А що ви мали на увазі раніше? Що вбивця початково планував?

— Молімося, щоб нам ніколи не довелося про це дізнатися, — відповів дядько, крутячи між пальців кінчик світлого вуса.

Він робив так завжди, коли поринав у задуму. І я точно знала: те, що він скаже далі, прозвучить неприємно.

Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я схопилася за краї стільця — та так міцно, аж побіліли кісточки. Тож я трохи розслабила хват.

— Та в цілях уроку я поділюся своєю теорією, — дядько ще раз обвів поглядом аудиторію. — Я вважаю, що вбивця хотів вилучити органи жертви. Щоправда, детективні інспектори не поділяють цієї думки. Сподіваюся, вони таки мають рацію.

Доки всі решта взялися обговорювати дядькову теорію про вилучення органів, я почала замальовувати анатомічні зображення, що їх він нашвидкуруч накидав на дошці на початку заняття. Це давало мені змогу прояснити думки. Сторінки мого записника були вкриті зображеннями розітнутих свиней, жаб, пацюків, а також іще химернішими малюнками — людських кишок і сердець.

Мій записник ряснів картинами речей, цікавитися якими юній леді геть не годилося, та я не могла приборкати свій інтерес.

Коли на папір упала чиясь тінь, я вже звідкілясь знала, що це Томас — ще до того, як він розтулив рота.

— Треба додати тінь із лівого боку тіла, бо інакше воно схоже на калюжу крові.

Я напружилася, але нічого не відповіла — мої губи були міцно стиснуті, неначе їх зашив якийсь безрозсудний трупар. Тілом розходився жар, і я почала клясти себе за те, що так реагую на цього нестерпного хлопчиська. Тим часом Томас і далі критикував мої малюнки.

— Їй-право, краще зітри ці плями, — сказав він. — Вуличні ліхтарі світили ось із цього боку. У тебе тут усе поплуталося.

—Їй-право, краще не лізь не у свої справи.

І одразу ж заплющила очі, шпетячи себе. Мені так добре вдавалося: сиділа собі тихенько, уникала контактів із хлопцями. А вистачить раз дати маху — і прощавай, навчання.

Та все ж перед скаженим собакою не пасують. Тож я впевнено зустрілася очима з його гострим поглядом. На Томасових губах грала легка усмішка. Моє серце рвонуло у чвал, помчало, мов кінний екіпаж Трафальґарською площею. Я нагадала собі, що цей хлопець — негідник, і вирішила, що серце забилося швидше через нерви. І я радше прийму ванну з формальдегідом, ніж дозволю, щоб мене витурили звідси через якогось бісового зухвальця.

Дарма що привабливого.

— Дякую за твої зауваги, — процідила я крізь стиснуті зуби, докладаючи необхідних зусиль, щоб мій голос здавався глибшим. — А проте було б добре, якби ти мене більше не відволікав.

Томасові очі заіскрилися, наче він розкрив якийсь вельми цікавий секрет, і тут я збагнула: я миша, і мене спіймав надзвичайно хитрий кіт.

— Що ж, гаразд, містере...

Те, як він вимовив оте «містере», промовисто свідчило: Томас знає, що я ніякий не хлопець, але вирішив підіграти мені Бог його знає з якої причини. Тож я змилостивилася над ним і вже не вдавано — але так, щоб розчути міг лише він — промовила:

— Водсворт. Мене звуть Одрі Роуз Водсворт.

А моє серце тим часом знову забилося швидше — адже тепер ми обоє розділяли цю таємницю.

Після моїх слів Томасове обличчя на мить осяяло розуміння, і він кинув швидкий погляд на мого дядька — той досі підтримував гарячу дискусію між учнями. Юнак простягнув мені руку, і я неохоче потисла її, тривожачись, щоб мимоволі не виказати йому свою схвильованість.

— Здається, ми вже бачилися минулого вечора, — мовила я впевненіше. Та Томас лишень звів на це брови, і вся впевненість як випарувалася. — У дядьковій лабораторії?..

Томас насупився.

— Перепрошую, та я гадки не маю, про що ти. Зараз ми розмовляємо вперше.

— Ну, ми не те щоб розмовляли...

— Приємно познайомитися, Водсворт. Певен, нам буде про що поговорити у найближчому майбутньому. І то дуже близькому, насправді, адже сьогодні ввечері твій дядько дає мені приватний урок. Маю надію, ти дозволиш мені перевірити кілька теорій?

Мої щоки спалахнули рум’янцем.

— Яких іще теорій?

— Щодо твого скандального рішення відвідувати ці заняття, ясна річ. — Томас вишкірився. — Не щодня випадає нагода зустріти таку дивачку.

Уся та приязнь, що я почала було до нього відчувати, враз покрилася кригою, як-от поверхня озера напрочуд морозної зими. І здається, Томас не уявляв навіть, як мене дратує він і ця його безтурботна посмішечка.

— А мені ж бо вельми до вподоби розгадувати загадки й насолоджуватися відчуттям власної геніальності.

Не знати як, та я знайшла в собі сили прикусити язика й не огризнутися у відповідь. Натомість вичавила усмішку. Тітка Амелія, певно, пишалася б, що я не забула її повчань щодо етикету.

— О, я вже чекаю не дочекаюся, коли нарешті почую цю іскрометну теорію про ваші життєві пріоритети, містере?..

— Джентльмени! — гаркнув дядько. — Будьте ласкаві, запишіть свої гіпотези стосовно вбивства міс Мері Енн Ніколз і здайте мені завтра.

Томас востаннє обдарував мене своєю капосною усмішкою і повернувся до своїх записів. А я, згортаючи записник і збираючи речі, ніяк не могла позбутися думки, що й він для мене стане ще тією загадкою.

Зображення серця та сечового міхура зі студентського зошита корабельного лікаря Томаса Грема (1618-1850), близько 1834 р.

РОЗДІЛ 3

ЧАЮВАННЯ І РОЗТИНИ

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ

31 СЕРПНЯ 1888 РОКУ

— І куди це ти зібралася о такій порі?

Батько стояв біля підлогового годинника у вестибюлі, і його голос звучав у тон тривожному бамканню велетенського старовинного часоміра. А тепер він ще й заходився звіряти час із кишеньковим годинником. Між батьком і дядьком було лишень кілька років різниці, й ще донедавна їх можна було прийняти за близнюків. На його квадратній щелепі сіпнувся м’яз, а це означало: грядуть іще неприємніші запитання. Мене охопило непереборне бажання втекти сходами нагору.

— Я-я пообіцяла дядечкові Джонатану, що приїду до нього на чай. — Зауваживши, як батько різко втягнув повітря, я тихенько додала: — Відмовитися було б нечемно.

Перш ніж той устиг сказати бодай слово, розчахнулися двері вітальні, й до нас підійшов, пружно ступаючи, мій брат. Він скидався на яскравий промінчик сонця посеред похмурого дня. Хутко оцінивши ситуацію, брат прорік:

— Їй-право, по обіді у всіх такий піднесений настрій, що мені аж бентежно. Ну ж бо, батьку, де твій суворий погляд. О... — він усміхнувся, щойно батько перевів на нього увагу. — Так тримати, чоловіче! Бездоганна робота!

— Це тебе не обходить, Натаніелю, — попередив той, поглядаючи то на мене, то на брата.

— Боїшся випустити нашу дівчинку з-під захисного купола? А то вона ще, не дай Боже, віспу підчепить і сконає. Хоча зажди... — Натаніель підвів голову. — Це ж було вже, чи не так? — Брат театрально схопив мене за зап’ясток, перевірив пульс і відскочив. — Господи, батьку. Та вона жива-живісінька!

Батькова бліда рука тремтіла, коли він підніс хустинку, щоб змахнути піт із чола. Це недобрий знак. Зазвичай Натаніелеві вдавалося розвіяти батькові тривоги влучним дотепом — але не сьогодні. Я зауважила нові зморшки довкола батькового рота, що лише додавали йому насупленого вигляду. Якби ж то він лишень відпустив свою вічну бентегу, це миттю стерло б десяток років з його колись вродливого лиця. І останнім часом між його попелясто-білявих пасм ще побільшало сивини.

— Я саме казала таткові, що йду до екіпажа, — промовила я ніжно, як лишень могла, і вдаючи, що не помічаю напруженої атмосфери. — Я їду в гості до дядечка Джонатана.

Натаніель сплеснув долонями в рукавичках, на його обличчі розпливлася лукава усмішка. Брат просто не міг не посприяти мені в здобутті медичної освіти. Хоч би просто тому, що мої модерні погляди — дівчата так само здатні навчитися й опанувати таку професію — неабияк його звеселяли.

Натаніелева любов до суперечок дозволила йому стати вельми успішним студентом юриспруденції, але його мінлива натура досить скоро занесе його деінде. Це вже не перша братова примха: він-бо кілька місяців вивчав медицину, тоді образотворче мистецтво, а ще ж був той жахливий період із грою на скрипці — лихо тому, хто чув, як він розучував гами.

Щоправда, йому, спадкоємцеві фамільного статусу, опановувати якусь професію, було насправді зайве. Це був просто спосіб згайнувати вільний час, коли не хотілося напиватися в товаристві його бундючних товаришів.

— А, звісно. Тепер я пригадую: дядько таки щось казав на початку тижня про чаювання. Та мені довелося відмовитися через навчання і так далі. — Брат поправив рукавички, розгладив піджак, а відтак відступив і широко всміхнувся. — Твоя сукня просто неймовірна, і пасує до погоди та твого свята. Тобі ж бо виповнюється сімнадцять, еге ж? Маєш приголомшливий вигляд, імениннице. Чи не так, батьку?

Той тільки строго оглянув моє вбрання. Певно, шукав щось підозріле, до чого можна причепитися, щоб заборонити мені їхати. Але нічого батечко не знайде, бо комплект простішого змінного вбрання був надійно схований в екіпажі. А якщо він не в змозі довести, що я їду проводити нечестиві діяння над тілами померлих, наражаючись на інфекцію, то й зупинити мене йому годі.

Наразі на мені пишалося гоже вбрання для вечірнього чаювання: муарова сукня барви яєчної шкарлупи, того ж кольору атласні туфельки, а також тісний корсет, який нагадував про себе щоразу, як я намагалася вдихнути.

І як же до речі придалися ці рукавиці трояндового кольору, завдовжки до ліктів — модний спосіб приховати спітнілі долоні.

Батько провів рукою по своєму стомленому обличчю.

— Гаразд. Із нагоди дня народження можеш поїхати на чаювання. Але одразу по тому повертайся. Нікуди більше не ходи. І навіть не думай братися до... — його рука затремтіла, неначе підбита пташка, — ...до тієї діяльності, якою займається твій дядько. Тобі зрозуміло?

Я полегшено зітхнула, та батько ще не все сказав.

— Якщо з твоєю сестрою щось трапиться, — звернувся він до брата, — за все відповіси.

Батько ще якусь мить не спускав очей з Натаніеля, а тоді подався геть, лишивши нас із братом наодинці з наслідками його гніву. Я спостерігала за його широкою постаттю, аж доки він не перетнув коридор і зачинився в кабінеті, захлопнувши двері різким рухом руки. Я знала, що він робитиме далі: запалить сигару і замкнеться до ранку, і його терзатимуть думки та спогади про мою матір, доки він урешті не порине у тривожний сон.

Я обернулася до брата. Натаніель саме дістав свого улюбленого срібного гребінця і заходився розчісувати волосся. Якщо бодай одне золотисте пасмо лежатиме не так як слід, настане кінець усесвіту.

— Чи не затепло для рукавичок, брате?

Той стенув плечима.

— Я теж збираюся вийти.

Хоч мені й хотілося потеревенити з Натаніелем, але важливі справи не чекали. Дядько був педант іще той, тож спізнень не терпів. Навіть у мій день народження.

Про мене, мертвим байдужісінько, чи їх розітнуть і стануть досліджувати на п’ять хвилин пізніше від запланованого часу. Та вголос казати такого не сміла. Я приходила до дядька по науку, а не для того, щоб розбудити демона, який у ньому спав.

Якось я вже поставила була дядькові звички під сумнів — і цілий місяць вимивала кров із деревної стружки в лабораторії. Вдруге повторити цю помилку я не збираюся. Вичищати перед вечерею кров з-під нігтів був сущий клопіт. Слава Богу, що цього не бачила тітка Амелія — а то б знепритомніла, сердешна!

— Не хочеш пообідати завтра? — запропонувала я. — Скажу Марті, щоб приготувала нам щось поїсти, і ми погуляємо Гайд-парком. І навіть Серпентин обійдемо.

Натаніель трохи скрушно всміхнувся.

— Може, відкладемо святкову прогулянку навколо озера до наступного тижня? Хоча мені так і кортить дізнатися, чим же ви там із дядечком Труполюбом займаєтеся в його домі жахіть. — У братових очах зблиснула тривога. — Мене бентежить, що ти бачиш усю ту кров. Боюся, це занадто для твоєї ніжної дівочої натури.

— Он як? І в якому ж це медичному підручнику сказано, начебто жінкам годі витримати такі видива? Що є в чоловіків, чого бракує нам? — Мене понесло. — Щось я не знала, що в мене всередині сама лиш бавовна і кошенята, а в тебе сталеві деталі й паровий двигун.

Натаніель відповів мені м’яким голосом — нарешті відкривши, що по-справжньому його непокоїло.

— Боюся, батько глузд утратить, якщо довідається, чим ти займаєшся насправді. Його зв’язок із реальністю і без того крихкий, а химери стають ще... химерніші.

— Тобто?

— Я... Я застав його одного ранку. Гадаючи, що всі сплять, він точив ножі й розмовляв сам із собою. — Натаніель потер скроні, його усмішка згасла. — Можливо, тепер йому здається, ніби він зможе повбивати мікроби на підступах до нашого дому.

Це й справді тривожна звістка. Останнього разу, коли батькова взяла, він змусив мене носити захисну маску на людях, щоб я не підхопила інфекції, яка передається повітряним шляхом. Я не вважаю себе якоюсь самолюбною, але як же бісили всі ті погляди в мій бік. Якщо таке повториться — це буде суща мука.

Я почепила на обличчя широку усмішку.

— Ти забагато хвилюєшся, — я поцілувала Натаніеля в щоку й рушила до дверей. І вже бадьорішим тоном додала: — Побережи нерви, а то ще свою пишну шевелюру втратиш.

Брат засміявся.

— Матиму на увазі. З Днем народження, Одрі Роуз. Бажаю тобі приємно провести час, хай що ти там робитимеш. Але будь обережна. Ти ж знаєш: наш дядечко іноді... божевільний.

* * *

За двадцять хвилин я вже стояла в підвалі дядькової лабораторії, звикаючи до запаху чужого кошмару.

Мертва плоть має нудотно-солодкавий аромат, до якого завжди потрібно якийсь час призвичаюватися. Свіжі неушкоджені тіла чимось нагадують сиру курятину. А от тіла, яким уже кілька днів, ігнорувати складніше — хоч скільки вправляйся.

Від часу вбивства міс Ніколз іще не минуло й дня, та сморід дохлого щура від тіла промовисто свідчив: її рани звірські. І перш ніж пройти углиб приміщення, я подумки прочитала молитву за упокій душі та розтерзане тіло цієї нещасної.

Гасова лампа на стелі відкидала зловісні тіні на парчеві шпалери. А над столом для розтинів, де лежав труп, схилилися дві знайомі постаті. Не треба бути геніальною, щоб здогадатися: тіло належить жертві, яку обговорювали сьогодні на уроці, а друга постать — це мій нестерпний однокласник. Свого часу я добре затямила, що не варто заважати дядькові, коли той оглядає докази, а тим паче тоді, коли щось пояснює. А дядько саме почав описувати Томасові понівечену шию, ще й приділяючи увагу до деталей. Було щось знайоме в цій жінці, і я незчулася, як узялася уявляти її життя до того моменту, коли її тіло опинилося на столі перед нами. Можливо, десь залишилися люди, які любили її — чоловік, діти — і саме зараз вони оплакували дружину та матір і не ставили їй на карб недавніх поневірянь.

Смерть не обходять умовності смертних: ні становище, ні стать. Вона ж бо забирає і королів із королевами, і повій. А живим зостається лише жаль. Що ми могли б зробити інакше, знаючи, що кінець близької людини вже поруч? Я відкинула такі думки, бо надто наблизилася до дверей, за якими й сама колись замкнула схожі емоції.

Мені було треба на щось відволіктися, і, на щастя, я була у правильному місці. Полиці червоного дерева уздовж стін були ущерть заповнені сотнями скляних банок зі зразками. Усі вони були ретельно каталогізовані й розташовані за алфавітним порядком — я взялася до цього доручення минулої осені, а закінчила тільки нещодавно.

Загалом тут налічувалося близько семисот різних зразків. Солідна колекція для цілого музею, а для окремого маєтку й поготів.

Я провела пальцем по найближчому зразку: на етикетці моїм дрібним охайним почерком було вказано «Поперечний переріз жаби». Геть усе в цьому підземному царстві просякнув легкий, але такий на диво приємний аміачний запах формаліну — він перекривав навіть солодкаві аромати тіл, що розкладалися. Я взяла банку з печінкою, яку видалила з тіла вчора, і поставила на полицю. Моє найперше доповнення до колекції!

Тут мою увагу привернули речі, які, певно, були одягом міс Ніколз. Розрізнити плями крові на темній тканині було непросто, та, зважаючи на характер нападу, вони конче мали там бути. Невеликі черевики на шнурках залишили на столі плями від грязюки. Взуття мало вельми поношений вигляд: виходить, жертва жила бідно.

Мою шкіру продер мороз — але аж ніяк не від макабричної сцени, що розгорталася неподалік, біля столу для розтинів. Підтримувати низьку температуру тут було конче необхідно, щоб тіла не зазнавали надто швидкого гниття.

Хоча муслінова сукня, що тепер була на мені, не сильно захищала від холоду, та працювати в ній було куди зручніше, ніж у сукні з корсетом, а тому доводилося миритися з сиротами на шкірі.

Я кинула погляд на стіну навпроти, де на полиці лежали лікарські записники та інструменти. Стороннього спостерігача останні, певно, трохи налякали б. Ніж для ампутацій із кривим, наче в коси, лезом, пилки для кісток та вражаючі скляні й металеві шприци чудово пасували б до антуражу якогось готичного роману, хоч би й нашого з Натаніелем улюбленого з дитинства «Франкенштейна»³. А втім, комусь забобонному ці інструменти могли б запросто здатися і знаряддями диявола... Наприклад, моєму батькові.

Тут моторошну тишу лабораторії порушив дядьків голос. Оглядаючи тіло вбитої в пошуках інших травм, яких та могла зазнати під час нападу, він почав перераховувати загальні відомості про жертву: зріст, стать, колір волосся й очей. Я вже знала їх із конспекту уроку, тож спостерігала, як Томас із механічною точністю записує почуте у медичну карту, ще більше забруднюючи пальці чорнилом. Зазвичай нотуванням за дядьком під час розтинів займалася я. Тепер же просто терпляче стояла, вдихаючи хімічні аромати та слухаючи, як рипить під скальпелем шкіра, й намагалася ігнорувати неприємну коловерть у животі. Мені завжди було потрібно кілька секунд, щоб опанувати себе.

За якусь мить дядько нарешті помітив мене в кутку і знаком велів одягти фартух та приєднатися до нього з Томасом.

Щойно я підступила до трупа на столі, як між моїм серцем та головою зачинилися якісь двері, не пропускаючи емоції. Опинившись над тілом, я враз перестала уявляти, якою загибла була за життя. Переді мною лишилася тільки мертва оболонка, і мене охопила нездорова цікавість.

Приємна на вигляд жінка перетворилася на ще один труп, яких я вдосталь набачилася за це літо.

У деяких місцях її тіло з міркувань пристойності вкривали клаптики тканини, хоча про яку пристойність може йтися, коли воно в такому стані.

Шкіра блідішої барви, ніж у вишуканої розписаної вручну кераміки, яку моя мати отримала у спадок від своєї бабусі в Індії; хіба що вздовж підборіддя і щік тяглася темна смуга синців. Утім, тяжке життя позбавило цю шкіру колишньої гладкості, а смерть теж не була до неї поблажлива, коли прийняла цю жінку у свої немилосердні обійми.

Але хоча б очі її були заплющені. Тільки це і надавало тілові бодай якоїсь умиротвореності. Адже в загиблої, повідомив дядько, бракувало п’ятьох зубів і була рана язика. Це вказувало на те, що жертву вдарили, щоб оглушити або позбавити свідомості перш ніж перерізати їй горло. Щоправда, ці рани — ще квіточки...

Мій погляд ковзнув донизу живота, до серйозної рани з лівого боку. Дядько Джонатан аж ніяк не перебільшував на уроці: розріз був грубий і надзвичайно глибокий. З правого боку живота було кілька дрібніших порізів, та жоден із них і близько не був таким серйозним.

Я також збагнула, чому дядько припускав, що за вбивство відповідає людина-амбідекстр. Синці на підборідді та щоках свідчили, що за обличчя жертву тримали лівою рукою, а от розріз із лівого боку тіла зробили вочевидь правою. Ну або вулицями вештається не один убивця-різник...

Я хитнула головою і знову зосередилася на верхній частині тіла. Ножові рани на шиї свідчили: це зроблено із жорстокості. Оглядати їх, відключивши емоції, виявилося напрочуд легко. А проте, на якусь мить я замислилась, чи не стало б це в очах тітки Амелії черговим свідченням мого морального занепаду.

— Дівчатам у мережива гоже вбиратися, а не ганьбою всуціль покриватися, — сказала б вона.

Я ж мріяла про день, коли дівчата зможуть займатися обраною справою, хоч убравшись у мережива і наклавши макіяж, а хоч без нього й одягтись у мішковину — і їм ніхто не закидатиме, що це негоже.

Дядько раптом відскочив від столу і чхнув. Мені в голову одразу ж полізли нав’язливі думки про інфекції, що передаються повітряним шляхом. Та за хвилину я знов опанувала себе. Батькові страхи не оволодіють мною і не стримають від того, що має бути зроблене.

Дядько клацнув пальцями і вказав на один із чотирьох скальпелів на металевій таці. Я схопила його й передала дядькові. Потому брала використаний інструмент і дезінфікувала в спиртовій ванночці. А ще до того як приспіла пора вилучати органи, я підготувала для кожного окрему тацю і скельце для зразків.

Я свою роботу знала.

Дядько схвально буркнув, а тоді заходився зважувати нирки по одній.

— Ліва нирка важить приблизно сто тридцять сім грамів.

Томас нашкрябав число й негайно звернув увагу до дядька, очікуючи нових даних. Поглинутий роботою, він не відволікався на слова — чи на мене. Я була мов меблі: не помічаєш, доки не знадобляться.

— Права дещо легша, сто дев’ятнадцять грамів.

Дядько відкраяв по шматочку з кожної нирки і поклав зразки у чашки Нетрі для подальших дослідів.

Ту саму процедуру було повторено із серцем, печінкою, кишками та мозком. Поступово дядьків білосніжний фартух дедалі більше вкривався кров’ю, а ось руки він мив після кожного розтину — щоб не заплямувати докази.

Не було жодної причини, щоб таке трапилося, але дядько мав свої погляди.

— Та до дідька поширену думку, — ревів він. — Я знаю те, що знаю.

Своїм виглядом дядько вельми нагадував м’ясника. Та й якщо подумати, мертві люди теж були, як звірі — тільки патрали їх в ім’я науки, а не харчування.

Якщо зрізати верхній шар, усе має однаковий вигляд.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися від цих абсурдних міркувань.

Двічі на рік до нас приїздили тітка Амелія та кузина Ліза. І обов’язковий елемент цих відвідин полягав у тому, щоб під час пишних чаювань увести мене в товариство дівчат-однолітків. Тітка Амелія покладала надії на те, що я ходитиму на чаювання і після її від’їзду, та я поклала цьому край. Дівчата-чаювальниці геть мене не розуміли, а тому протягом останніх кількох місяців я не прийняла жодного запрошення на ці світські посиденьки. Мене бісив жаль у їхніх очах, і я навіть не уявляю, як би розповідала їм про свою діяльність по вечорах.

Для деяких дівчат умочити ніж для масла у лимонний крем було верхом невихованості. А тепер уявіть, який жах вони відчують, забачивши, що я встромляю скальпель у криваві нутрощі!

Крізь підошви моїх туфельок просочилося щось холодне та мокре. Я й не помітила, що стою в калюжі крові. Хутко схопивши мішок із деревною стружкою, я посипала нею під ногами: підлогу вкрив шар блідо-коричневого снігу. Треба буде перед поверненням додому туфельки викинути. Не годиться лякати мою нову покоївку більше, ніж зазвичай: вистачить із неї плям від інших моїх трудів.

Дядько клацнув пальцями, повертаючи мене до реальності.

Щойно я продезінфікувала і поклала на полицю пилку, якою дядько розкривав череп, розтин було завершено. Неначе досвідчений швець, який, щоправда, працює з людською плоттю замість дорогих тканин, дядько Джонатан зашив тіло. На моїх очах темно-багряний Y-подібний розріз, який той зробив на початку процедури, завдяки нитці став чорним.

Краєчком ока я зауважила, що Томас шалено замальовує вигляд тіла по завершенні розтину — його олівець то вповільнювався, то знов гасав папером. І хоч як мені не хотілося це визнавати, та малюнок був справді добрий. Таке деталізоване зображення стане нам у пригоді, коли тіло повернеться до моргу.

— Одрі Роуз, а ти впізнала небіжчицю?

Я негайно перевела погляд на дядька. Той пильно дивився на мене, водночас знімаючи фартуха. Я закусила губу і вгледілася у скалічене обличчя мертвої жінки. І знову це гризотне відчуття знайомості — проте звідки воно, невідомо. Я повільно захитала головою, визнаючи поразку.

— Вона працювала у вашому домі. Якийсь час.

Почуття провини так і встромило в мене кігті, а я й досі не впізнавала нещасну. Ну що я за нікчема, не звертаю уваги на людей у власному домі. Міс Ніколз заслуговувала на краще. Від мене і світу загалом. Мені стало так кепсько. Тим часом дядько розвернувся до умивальника.

— Це було тоді, коли ти хворіла, — сказав він.

Це привернуло Томасову увагу, і юнак заходився вивчати мене, шукаючи залишкових слідів хвороби. А яке йому діло? Його, мабуть, тільки хвилює, чи немає, бува, загрози для нього самого. Моє лице спаленіло, і я закопошилася над зразками.

— І що ж ви обоє дізналися під час нашої невеличкої вправи? — перервав мої роздуми дядько Джонатан, намилюючи руки й передпліччя бруском карболового мила. — Маєте якісь цікаві теорії?

Я вхопилася за можливість висловити свою думку першою, адже тепер нам не заважали інші учні. А якійсь дрібній частинці мого єства ще й кортіло похизуватися теоріями перед Томасом. Хай знає, що не він один тут розумник.

— Винуватець убивства, певно, має якісь знання з медицини, — промовила я. — Може він учився на трупаря, чи принаймні цікавився хірургією.

Дядько кивнув.

— Добре. Продовжуй.

Підбадьорена цією похвалою, я обійшла тіло.

— Жертву, ймовірно, схопили за обличчя і вдарили, й від удару вона знепритомніла. — Я замислилася про рани на тілі та ділянки, де ті розміщувалися. — Ще, гадаю, її кудись перенесли. Убивці був потрібен час, щоб здійснити операцію, і місце, де йому не заважатимуть.

Перед моїми очима постала картина, від якої шкірою неначе поповзли цвинтарні хробаки: ось нашу колишню служницю б’ють до непритомності, а затим тягнуть до якогось богом забутого підвалу чи якогось іншого сирого темного льоху. Хоч я геть не пригадувала цю жінку, проте самої думки про те, що вона жила, дихала і працювала під нашим дахом, було досить, щоб я відчула за неї відповідальність. Мені не вдалося вберегти її за життя, тож я принаймні явлю їй милість у смерті. Можливо, ця жінка й досі була б жива і зберегла б пристойну роботу, якби мені стало духу виступити проти батькової хронічної потреби змінювати обслугу що кілька тижнів.

Мої руки стиснулися в кулаки. З мене годі! Я більше не потерплю такої наруги над жінками. Я зроблю все, щоб розв’язати цю справу заради міс Ніколс — і заради інших дівчат і жінок, яких не чує та ігнорує суспільство.

Мати зробила б те саме.

Усвідомлення нашої жахливої дійсності витіснило решту думок.

— Він вочевидь перерізав їй горло в місці, де велика кількість крові не привертає багато уваги — наприклад, на скотобійні.

Зачувши це, Томас пирхнув зі свого сидіння біля столу для розтинів. Я різко крутнулася, щоб поглянути йому у вічі, а тим часом розв’язала зав’язки фартуха так люто, як лишень могла, і пожбурила його в корзину для брудного одягу. Моє обличчя аж пашіло, та я сподівалася, що хлопчисько не збагне справжньої причини чому.

— І що ж тут смішного, містере?..

Той опанував себе й підвівся.

— Містер Томас Кресвел до ваших послуг, міс Водсворт. — Він схилився в удаваному поклоні, а відтак виструнчився на весь свій неймовірний зріст і всміхнувся. — Мені видається кумедним, щоб убивця завдавав собі стільки мороки. Нести жертву кудись на бійню, щойно побивши її до нетями, — юнак прицмокнув язиком, — це так нерозсудливо.

— Перепрошую, та...

Томас згорнув записник, де робив замальовку тіла, і рушив навколо столу. Грубо мене перебивши, він повів далі:

— Нерозсудливо, особливо якщо врахувати, що з таким самим успіхом душогуб міг запросто перетяти горло жертві біля річки. Вода змила б усі докази, а зловмисник не забруднив би зайвий раз рук. До того ж, — хлопець вказав на брудне взуття жінки, — ми маємо сліди багнюки на підборах.

Я скривилася, наче в повітрі засмерділо чимось огиднішим за гнилу плоть. Мене бісило, що я не помітила зв’язку між брудом на взутті й багнюкою на березі річки. І навіть дужче бісило, що цього не проґавив Томас.

— Не дощило вже з тиждень, — не вгавав юнак, — та й поблизу Темзи знайдеться вдосталь темних закапелків, де може орудувати Шкіряний Фартух.

— Ви ж щойно кепкували з ідеї, нібито вбивця скоїв злочин на бійні, — зауважила я, примружившись, — а тепер берете й кажете, що на ньому був шкіряний фартух?

— Я казав про прізвисько: Шкіряний Фартух. Ви що, вечірній випуск газети не читали? — Томас дивився на мене так, наче я якийсь дослідний зразок, який він так і хоче розітнути. — Певно ж, читати про кровожерного убивцю має бути важливіше, ніж обирати найкращу пару шовкових туфельок. А втім... ви лишень погляньте на це своє вишукане взуття. Усе в крові. Це що ж виходить, ваше зацікавлення наукою — просто спосіб знайти собі чоловіка? Дайте-но, я візьму пальто, і можемо йти на прогулянку.

Томас відповів на мій сердитий вигляд каверзною усмішкою.

— Я переконаний, ваш дядько не відмовиться зробити перерву в розслідуванні, щоб супроводжувати нас, — він обернувся до того, — адже так, докторе Водсворт? Маю визнати, ваша небога — справжня красуня.

Я відвела погляд. Прагнучи пошвидше втекти з дому, я забула прихопити з собою скромніше взуття. Хоча що поганого у цих туфельках? Якщо я вдягатиму їх на розтини, це мій і лише мій вибір.

І може, відтепер я тільки їх і вдягатиму — щоб подратувати нахабу.

— Вам вельми багато відомо про те, як мислить цей убивця, містере Кресвел, — промовила я лагідним тоном. — То може, нам варто б поцікавитися, де в ніч убивства були ви?

Томас зазирнув мені у вічі, задумливо вигнувши темну брову. Я глибоко зглитнула, однак погляду не відвела. Десь за хвилину хлопець кивнув, наче дійшов якогось висновку щодо мене.

— Якщо надумаєте стежити за мною ночами, міс Водсворт, — його очі ковзнули на мої ноги, — раджу ліпше обирати взуття.

Я вже розтулила було рота, щоб і йому віддячити люб’язністю, та Томас знову не дав мені й слова сказати. От же ж самовпевнений дурко!

— Шкіряним Фартухом прозвали нашого вбивцю, — пояснив він.

Юнак продовжив обходити стіл, наближаючись до мене. Я хотіла відступити, проте він утримував мене у своїй магнетичній орбіті. Томас підійшов упритул — його лице на мить проясніло, а моє серце знов закалатало.

Бережи, Боже, дівчину, на яку цей хлопець накине оком. Його юнацька вразливість була зброєю, могутньою та нездоланною. Хвала небесам, що я не з тих дівчат, які мліють перед вродливим личком. Щоб здобути мою прихильність, йому доведеться добряче попрацювати.

— А даючи відповідь на ваше запитання, докторе Водсворт, — мовив Томас серйознішим ніж досі тоном, відводячи від мене погляд, — то я вважаю: це лише початок. Ми свідки народження серійного убивці. Адже маючи такі хірургічні таланти, ніхто не обмежиться єдиним убивством.

Хлопець помітив мій недовірливий вираз обличчя, і його вуста ледь вигнулися.

— Я б не обмежився. Бо раз спізнавши теплої крові, міс Водсворт, завжди жадатимеш іще.

Паб «Принцеса Аліса»⁴, близько 1880-х рр.

РОЗДІЛ 4

ТАНЕЦЬ ІЗ ДИЯВОЛОМ

ДІМ ВОДСВОРТІВ,

ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ

7 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Газети рясніли заголовками про «Шкіряного Фартуха» та «Вайтчепельського вбивцю» протягом усього минулого тижня.

Хоч куди глянь, повсюди виринали все нові й нові теорії від того чи того уявного фахівця. На прохання детективів Скотленд-Ярду, низка лікарів дослідили тіло міс Ніколз, і вони — переважно — дійшли тих самих висновків, що й дядько Джонатан.

Щоправда, більшість відкинула дядькову теорію, буцімто на жертву напали, доки та стояла. Проте всі погоджувалися, що горло жінки перерізали до того, як їй розітнули живіт, і що на цьому зловмисник навряд чи зупиниться.

Жителів Іст-Енду охопив страх: вони відмовлялися виходити надвір після заходу сонця, а в кожній невідомій постаті їм ввижався збочений маніяк. Повій також застерегли, однак, потребуючи грошей на прожиття, вони продовжували виходити на вулиці.

Та найгірше, здавалося, на все реагував мій батько. Він втрачав самовладання щоразу, коли я йшла з дому. І мені ставало чимраз важче непомітно вислизати чи вигадувати новий привід для виходу, до якого він не причепився б. А ще батькова параноя затуманила його здоровий глузд настільки, що він розпустив наших покоївок і найняв нових — старі, мовляв, могли заразити родину одному Богові відомо якими інфекціями. І годі було йому довести, що якраз нові слуги несли небезпеку інфекцій — позаяк саме вони прибували в наш дім із охопленого хворобами зовнішнього світу.

А невдовзі мене охопив новий жах, що батечкові спаде на думку супроводжувати мене, хай куди я піду.

На жаль, відвідувати дядькові шкільні уроки криміналістичної медицини через це стало практично неможливо. Добре, що хоч до лабораторії ще вдавалось вибиратися.

«Я вважаю: це лише початок». Цілими днями мені з голови не йшли ці зловісні слова Томаса Кресвела. Здавалося, навколо панувало тривожне затишшя перед бурею, а ночами мене огортав навіть більший неспокій, ніж зазвичай. А втім, мені було важко вповні повірити у Томасову теорію. Нові вбивства — таке зовсім не вкладалося в голові. Та й про серійних убивць я ніколи не чула.

Скидалося на те, що цей юнак просто шукав нового способу похизуватися своєю геніальністю. Я ж понад усе воліла довести його неправоту, а заодно й здобути додаткову вагу в очах дядька.

Прагнучи дядькового визнання та зважаючи на мій зв’язок із міс Ніколз, я була рішуче налаштована допомогти в розслідуванні її вбивства.

Я хотіла обговорити цю справу з братом, але той, занурений у свої студії, не мав на це часу. Зате в мене з’явилося забагато часу на роздуми про смерть і скінченність усього на світі.

Натаніель завжди наполягав, що моєї провини у тому, що сталося, нема. Проте хоч як він мене втішав, я щоразу відчувала жало в серці, коли батько дивився на мене з цим виразом непереборного жаху. Це ж бо було його завдання — захищати мене від усіх небезпек цього світу. Адже мати померла, виходжуючи від скарлатини аж ніяк не Натаніеля. Батькові довелося бачити, як її обличчя вкрили ті жахливі висипи і як набряк її язик, не тому, що захворів мій брат. Інфекцію, яка спинила й без того слабке серце матері, приніс не Натаніель.

Я не могла позбутися думки, що я всього лишень нікчемна донька, яка вбила власну матір — матір, на яку була страшенно схожа, і тим повсякчас нагадувала батькові про його втрату. Про все, що я в нього вкрала тієї ночі, коли зробила свій перший вільний від хвороби вдих, а мати зробила свій останній видих.

Це через мене батько поринав у безумство, і я не давала собі про це забути. Коли заплющую очі, то й досі бачу сестер-доглядальниць у довгих платтях та накрохмалених фартухах. Вони ховають свої серйозні обличчя, коли я заходжуся оглушливим криком, щойно мамині груди здригаються і затихають навіки. Я б’ю обома кулаками їй по грудині, а мої сльози скрапують на її вишукано гаптовану сукню, та мама більше не ворушиться.

Жодній дванадцятирічній дитині не можна бачити, як душа її матері відлітає у засвіти. Тоді я вперше й почулася безпорадною. Бог підвів мене. Я все молилася і молилася, як наставляла мене мати, але пощо? Смерть усе одно прийшла по неї. Саме тоді я й зрозуміла, що маю покластися на щось реальніше, ніж дух святий.

І наука мене ніколи не зраджувала, як тої ночі зрадила релігія.

Зректися Бога вважається гріхом, а я робила це раз по раз. Я грішила щоразу, коли мій скальпель зустрічався з плоттю, і радо приймала це.

Бог більше не мав наді мною влади.

Цього вечора мене охопили підступно гучні думи, і заглушити їх було несила. Я крутилася з боку на бік у своїй тонкій нічній сорочці, аж доки не відкинула зрештою ковдру і не налила собі води з графина на столику при ліжку.

— А хай йому грець!

Сну мені не знайти — це було очевидно. Руки аж свербіли, так рвалися до дії. А може, мені треба було просто вибратися з цих чотирьох стін, моєї кімнати, і втекти від скорботних дум, що налітали в темряві.

Уже збіг не один день, та розради для сім’ї міс Ніколз вони так і не принесли. Якось я вже підвела її; більше цього не станеться.

Я стиснула кулаки. Було б розсудливіше (та й безпечніше) зачекати, доки в дядьковій лабораторії з’явиться нова жертва нападу. Або можна було діяти негайно. Цієї самої ночі. Я могла б зібрати корисні докази, а заодно й дядька з Томасом приголомшити. Що більше я про це думала, то певнішою свого рішення ставала. «У троянд є і пелюстки, й шипи, моя темна квіточко, — любила повторювати мати. — Не вважай, наче щось слабке, бо воно з виду тендітне. Покажи світові свою хоробрість».

У матері було хворе серце, тож дитиною її оберігали від фізичної праці. А проте, вона знайшла інший спосіб довести власну силу — адже не фізичною силою єдиною: гострий розум та міцна воля — теж могутні якості.

— Маєш рацію, мамо. — Я перетнула перський килим насиченої золотої барви і, ступивши за його край, босими стопами відчула приємний холод паркету. Ще не до кінця усвідомивши власні дії, я опинилася перед дзеркалом, убрана в чорне. — Настав час для хоробрості.

Я заплела своє чорняве волосся у просту косу й закріпила її на маківці (кілька пасм вибилися, тож їх я заклала за вуха). На мені була сукня простого крою: з легкої бавовняної тканини, із довгими вузкими рукавами та невеликим турнюром. Я провела долонями по сукні, відчуваючи її м’якість і зауважуючи майстерність пошиття одежі.

Мій погляд вихопив темні кола попід очима. Вони розповідали про безліч безсонних ночей. На тлі чорного вбрання яскраво виділялася моя навіть більша — адже шкіра в мене й так мала блідо-жовтий відтінок — блідість, тож довелося ущипнути себе за щоки, щоб до них прилинув рум’янець.

Матері ніколи не треба було з цим морочитися — її шкіра грала барвою меду, що вказувало на індійське походження, а ось моя була лиш імітацією кремового відтінку.

Тут я собі дорікнула: я ж бо не на бал зібралася, а на вилазку. Хоча, ніде правди діти, мою тітку втішило б, що я стала звертати увагу на свій вигляд.

Раптом у голові промайнула непрохана жахлива думка. Таж Томас із дядьком кудись пішли того вечора, коли сталося перше вбивство... їх цікавило дослідження тіл. І хлопець, не шаріючись, мені про це збрехав. Цікаво, а якби я заскочила їх обох за ницими діяннями, вони завдали б мені шкоди? Я засміялася, прикривши рота долонею, щоб приглушити звук.

Ну й абсурд!

Мій-бо дядько геть не здатен на таке. А от Томас... Сказати напевне я не могла, але розвивати цю думку далі не схотіла.

Мені уявилося, що вбивця — це лікар, який прибув із-за кордону, чи помічник лікаря, який шукає органи для досліджень. А може, якийсь багатій чи багатійка були ладні заплатити всі гроші світу за пересадку.

Хоча ні, науці таке поки що не до снаги. Ще нікому не вдалося провести успішну операцію з пересадки органів. Хай там як, а я сумнівалася, що Шкіряний Фартух зараз вештається вулицями, вистежуючи «жінок ночі». Тож під покривом темряви буду в безпеці.

Не вагаючись і миті, я хутко спустилася сходами на перший поверх, прослизнула до вітальні і там замкнулася. Роззирнулася порожньою кімнатою і полегшено зітхнула: навколо панувала тиша. Навшпиньках дісталася до вікна, розташованого якнайдалі від входу, й відчинила його.

Уже взявшись руками за підвіконня, я озирнулася через плече, знов перевіряючи засув на дверях. Батько спав і ще не дійшов до того, щоб пильнувати мене й посеред ночі. Втім, уже від самої думки про це моє серце закалатало удвічі швидше.

Щойно я, відштовхнувшись руками, вискочила у вікно і пролетіла кілька футів до клаптика трави, оточеного кам’яним обідком, у моїх жилах зануртувало збудження. Протягом цих секунд невагомості я почувалася вільною, мов пташка в небесах.

З усмішкою на вустах я обтрусила свої м’які шкіряні рукавички й метнулась у тінь побіля будинку.

Якби батько прознав про мою нічну ескападу, то неодмінно замкнув би в старому вугільному погребі — однак це тільки надавало пригоді більшої принадності.

І хай би батько дізнався, що я була надворі в негожий час і що мені цілком до снаги подбати про себе. Мене вабила можливість не лише вивідати важливі докази для розслідування, а й довести батькові, що його страхи ірраціональні.

Хай навіть на свободі потенційно розгулює скажений душогуб.

* * *

Що довше я пробиралася темними й безлюдними вулицями Лондона, то дедалі менше мене приваблювала ця пригода.

Я не могла взяти екіпаж, оскільки так батько довідався б про мої ганебні дії, а ось майже годинна мандрівка брукованими вулицями виявилася не такою вже й сміливою та зухвалою, як гадалося. Було холодно, тхнуло відходами. Між лопаток кололо немовби голками — мене охопило жахливе відчуття, наче за мною стежать. І коли дорогу переді мною перебіг нещасний старий котисько, я заледве не зомліла.

Попереду почувся якийсь шум, тож я майнула в найближчий провулок між будинками, щоб мене ніхто не помітив. Крізь туман, що стелився навколо, долинули голоси. Здавалося, наче ці моторошні вулиці заполонили привиди. Я рахувала свої вдихи й видихи — чекаючи, доки невідомі пройдуть, і молячи Бога, щоб ніхто не зазирнув у мій сховок. Вітер лоскотав мені потилицю, і від цього на шкірі повиступали сироти. І як же неприємно перебувати в тісному просторі між будинками — це мовби в пастці.

Правду кажучи, я не подумала, що сказати, якщо когось перестріну о такій порі. Єдине, що спало на думку, — це попильнувати за пабами, де незадовго до смерті з’являлася міс Ніколз, вивідати щось корисне від людей, яким алкоголь розв’язав язика, а також перевершити Томаса Кресвела. Мабуть, усе-таки варто було б краще підготуватися до вилазки, а не піддаватися бажанню похизуватися розумом перед нестерпним, але збіса метикуватим юнаком.

Я визирнула крізь туман на вулицю. Це ж Ганбері-стріт. І як це я дісталася аж сюди? «Принцеса Аліса» була недалечко, але я трохи збилася з дороги. Нічого, пройду ще кілька вулиць й опинюся на розі Вентворт-стріт і Комершл-стріт.

Не чекаючи, доки п’яна парочка пройде, я набралася духу й тихесенько, немов примара, практично беззвучно рушила провулком у бік вулиці. Я ступала твердо, а проте мене збила б із ніг навіть пір’їнка, адже серце калатало мов навіжене. Десь посеред провулка за моєю спиною прокотився камінець. Я крутнулася... і нічогісінько не побачила.

Ні тобі убивці з косою, ні п’яного завсідника пабу. Просто порожня чорна пройма між будинками. Мабуть, це якийсь щур крався поміж сміття.

Постояла нерухомо зо кілька секунд, вичікуючи, а серце тим часом гупало в ребра, неначе рибина, що корчиться на суші. Обернутися було страшно: а раптом позаду стоїть чудовисько і дихає мені в потилицю гнилим подихом. Я заплющила очі: чомусь, коли так робила, було легше з усім упоратися. Щоправда, це неабияка дурість. Чудовисько ж не зникне, якщо вдати, наче його немає. Так хіба що легкою здобиччю станеш.

Не зачувши інших звуків, я поспішила геть, раз по раз зиркаючи через плече, щоб упевнитись, що я сама.

Вдихнути на повні груди змогла лише тоді, коли переді мною нарешті постав шумний паб. Ліпше вже мати справу з п’яними грубіянами, ніж із примарами, що полюють у темряві. Це був цегляний триповерховий будинок на перетині двох вулиць. Паб був примітний, адже спереду мав трикутну форму.

Крізь вхідні двері долинали галас, дзенькіт тарілок та склянок укупі з непристойним реготом і слівцями, які леді чути не гоже. Прикусивши нижню губу, я окинула поглядом похмуру публіку цього закладу.

І змінила думку про застрашливість тіней.

Дехто з відвідувачів був укритий сажею, а на манжетах закасаних рукавів решти виднілися плями крові. М’ясники та робітники фабрик. їхні руки були помережані слідами тяжкої праці, а різке, грубе мовлення викривало в них бідняків. Мої ж тендітні аристократичні кісточки проступали навіть крізь найпростішу сукню. А ще цей бісів турнюр та елегантні шви, які виділялися навіть у темряві. Я замислилася, чи не варто мені піти звідси від гріха подалі.

О ні, гарно пошите вбрання мене не зупинить!

Розправивши плечі, я ступила великий крок назустріч юрбі, аж тут мене потягнула назад якась незрима сила. Розтулила було рота, щоб закричати, та здорова долоня, яка лягла на нижню частину обличчя, змусила мене затихнути.

Тримали мене неміцно, однак укусити нападника змоги не було. Я брикалася і хвицалася — теж безуспішно. Єдине, чого добилася, — це заплуталася у власних клятих спідницях і хитнулася у бік мого полонителя, полегшивши цим його чорну справу. Я опинилася у владі цього невидимого демона, не маючи сил вирватися з його надприродних лабетів.

— Прошу. Не кричи. Бо ще все зіпсуєш.

Його голос звучав надто весело, зважаючи на обставини. Але принаймні він не примара. Я щосили запручалася, вивільнила голову й буцнула нею негіднику в груди. Якби він не був аж такий високий, поцілила б у довбешку.

— Ми йдемо у спокійніше місце. Там поговоримо. Згода? — мовив він.

Я повільно кивнула, намагаючись зібрати докупи свої метушливі думки. Голос мого полонителя був начебто знайомий. Він обережно потягнув мене у тінь, а наші тіла геть непристойно притулилися одне до одного. І хоч мені здалося, що я впізнала його голос, та полегшувати йому завдання аж ніяк не збиралася. Час довести йому материну мудрість про пелюстки й шипи у троянд.

Упершись каблуками в землю, я забуцалася і спробувала подряпати свого полонителя — не надто вдало. І далі стукаючись кінцівками, ми забрели у провулок між будинками. Мій лікоть нарешті дістав його живота, і він видав приглушений звук болю.

От і чудово. Тепер можна й померти, знаючи, що я вразила звіра. Та моя перемога виявилась швидкоплинною, адже громіздкі спідниці поклали край усім спробам утечі. Відтак нас поглинув непроглядний туман.

Щойно ми опинилися досить далеко від пабу й гасових ліхтарів, що освітлювали бруковані вулиці, полонитель відпустив мене — як і обіцяв. Мої груди здіймалися від жаху та люті. Приготувавшись завдати йому прочуханки, я крутнулася на каблуках й закліпала, не вірячи очам.

Переді мною височів, схрестивши руки на грудях, Томас Кресвел. Обличчя мав злегка насуплене, і це згрублювало його приємні риси. Юнак теж був убраний всуціль у чорне, а також насунув на очі капелюха. У слабкому освітленні Томас відкидав гостру тінь.

Його оточувала заледве не загрозлива аура, що спонукала мене до обережності, та моїми жилами струмував гнів. Я була ладна його вбити.

— Ти геть здурів? Це що, справді було необхідно? — напосіла я на хлопця, вп’явши кулаки в боки, щоб не придушити його. — Ти ж просто міг мене попросити піти за тобою. І що ти собі думаєш — скрадаєшся вулицями у цей безбожний час?

Томас кинув на мене сторожкий погляд, а тоді провів долонею по втомленому обличчю. Якби я добре його не знала, подумала б, що він стурбований.

— Я міг би спитати у вас те саме, міс Водсворт. Але ліпше залишу це задоволення вашому братові.

— Моєму...

Не встигла я й двох слів промовити, як тут з’явився — неначе дух Минулого Різдва — Натаніель. І йому було явно не до жартів. Уперше в житті я не знала, що сказати.

Брат кивнув Томасові, грубо схопив мене за лікоть і потягнув іще далі в тінь, щоб нас не було чутно. Я крутнула головою, озираючись назад, та Томасова увага була прикута до руки, яку стискав Натаніель, і він скреготів зубами. Хлопцева поведінка так збила мене з пантелику, що я аж забула пручатися.

— Навіть не думай годувати мене небилицями, сестро, — прошипів Нататіель, коли ми відійшли досить далеко. — Мені геть байдуже, з якого дива ти вирішила, що це розумно: вештатися темними вулицями, доки на волі убивця, який полює на жінок. Чи ти смерті шукаєш?

Це скидалося на риторичне запитання. Тож я мовчки бгала пальцями свої спідниці. Найдужче мені хотілося струсити братову руку зі свого ліктя, адже він досі грубо і занадто сильно його стискав. А ще хотілося вишпетити Натаніеля за цю надмірну опіку в дусі нашого батька та істерику, що він тут влаштував.

Але я не змогла зробити ні того, ні того.

Натаніель відпустив мене і заходився обсмикувати дорогі шкіряні рукавички. І лише трохи заспокоївшись, зітхнув і провів долонею по білявому волоссю.

— Пережити смерть матері вже було нелегко. — Слова застрягали йому в горлі, і Натаніель прокашлявся, щоб позбутися цього клубка. Тоді витяг гребінця із внутрішньої кишені пальта. — Тож не думай, що я спокійно сидітиму і дивитимусь, як ти наражаєшся на небезпеку. — Його очі так і під’юджували мене бовкнути одну дурницю. — Бо це мене просто знищить. Розумієш, сестричко?

Мій гнів улігся так само швидко, як перед цим здійнявся. Упродовж попередніх п’яти років ми з Натаніелем зосталися самі проти цілого світу. Батько жив у своїх печалях, далекий від дійсності. Уявивши себе на братовому місці я збагнула, що якби його втратила, мої емоції — вже пересічені дрібними тріщинками — узагалі розлетілися б на друзки.

— Мені справді шкода, що змусила тебе хвилюватися, Натаніелю. — Кожне моє слово було щирим. Тут мені дещо пригадалося, і я примружила очі. — До речі, а з якого дива ти сам тиняєшся задвірками у товаристві того диявольського містера Кресвела?

— До твого відома, сестро, — промовив Натаніель дещо бундючно, поправляючи комір, — ми тут далеко не самі.

А це вже цікаво! Я здійняла брову, чекаючи, доки брат окидав поглядом довколишню пустку.

— Гурт однодумців провадить власне невеличке розслідування. Ми чатуємо по всьому Вайтчепелу і пильнуємо підозрілих осіб. Ми нарекли себе «Лицарями Вайтчепела».

Я закліпала очима. Та ж мій елегантно вбраний брат і цей його сміховинний посіпака в капелюсі найбільше виділялися на тлі тутешніх. І я могла лишень уявити, який вигляд має решта високородних хлопчаків, яких занесло у цей район.

— Лицарі Вайтчепела, — повторила я. Мій брат і мухи не скривдить; мені було несила думати про те, що йому заподіє у темряві якийсь пекельний убивця. — Ти ж не серйозно, Натаніелю. Що ти робитимеш, якщо натрапиш на душогуба — позичиш свого гребінця чи почастуєш французьким вином?

На його обличчі промайнув лихий позирк.

— Тебе здивує, на що я здатен за потреби. — Натаніель зціпив зуби. — Убивця швидко збагнув би, що не він один може нагнати страху. Ну а тепер, — брат повів мене до самітної постаті, що чекала віддалік, — містер Кресвел подбає, щоб ти безпечно дісталася додому.

От іще! Та це останнє, чого я хочу, — щоб містер Томас Кресвел супроводив мене додому. Він і без цього занадто самовдоволений.

— Якщо ти лишаєшся, то і я теж.

І я стала як укопана. А Натаніель просто взяв і потягнув мене, немовби я була легенька, наче пір’їнка.

— Оце вже ні. — Брат передав мене моєму однокласникові. — Візьми екіпаж і їдь до мене додому, Томасе. А я повернуся пішки.

Якщо Томаса й дратувало, що Натаніель помикає ним як звичайнісіньким слугою, то він це приховував. Юнак лишень обхопив мою руку довгими пальцями, прив’язуючи мене до себе. Мене обурило, що його дотик прискорив мій пульс, але я більше не намагалася звільнитись. Я зиркнула на хлопця і зауважила самовдоволену усмішку. Він не вчепився в мене як у вередливу дитину, яку треба покарати, а натомість тримав подалі від Натаніеля — наче це його слід було рятувати. Ну нарешті хтось помітив, що я здатна постояти за себе. Навіть якщо цей «хтось» — нестерпний юнак Томас. Розумний, нахабний, вродливий юнак Томас. Я злегка випрямилася, і хлопець видобув смішок — і цей смаковитий розкотистий звук я була б не проти почути ще. А тим часом брат кинув на мене останній погляд.

— І не забудь заблокувати вікно вітальні патиком, хлопче. — У відповідь на мій смертовбивчий позирк Натаніель обдарував мене широкою усмішкою. — Даруй, сестричко, але годі з тебе гострих вражень на сьогодні. Дякуй небесам, що ти зустріла саме нас, а не когось зловіснішого.

— Ходімо, — Томас повів мене до екіпажа. — Ваш брат має рацію. Щось недобре ховається в цих тінях.

Я озирнулася на нього.

— Щось гірше за вас?

Томас розтулив було рота, але тут збагнув, що я з нього тільки дражнюся, і засміявся — а моє серце знов забилося швидше. Можливо, саме він і був найнебезпечнішою людиною, яку мені трапилося тут зустріти; а Натаніель і гадки не мав. Одне ставало ясно: існував ризик, що я захоплюся містером Кресвелом усупереч власній розсудливості. Подув вітер, скуйовдив моє волосся і обдав прохолодою, яка гладила мою шкіру. Я озирнулася через плече, на брата, проте його вже поглинув туман.

РОЗДІЛ 5

ЖАХЛИВІ ТА ПОРОЧНІ РЕЧІ

ДІМ ВОДСВОРІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

8 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

— Щось у тебе зранку нездоровий вигляд, — батько дивився на мене поверх газети. — Можливо, тобі ліпше повернутися в ліжко. Я розпоряджуся, щоб тобі приготували бульйон. Насувається зима, і буде недобре, якщо ти захворієш на інфлюенцу чи щось гірше.

Він відклав газету й витер чоло хустинкою. Батько єдиний у нашій сім’ї мав нездоровий вигляд. І останнім часом забагато пітнів.

— Усе... гаразд, тату? Бо на вигляд...

— Мій вигляд тебе не обходить! — гаркнув він, і тут же додав м’якшим тоном: — Не турбуйся про моє здоров’я, Одрі Роуз. Дбай про себе. Мене втішить, якщо ти якийсь час не виходитимеш із дому. Здається, бідними районами шириться якась хвороба.

Додавши кілька крапель тоніка до чаю, батько повернувся до читання новин. Мені хотілося сказати йому, що я тільки здоровішою стала б, якби здобула імунітет до певних захворювань, а єдиний спосіб здобути його — це виходити з дому. Втім, батькові були не до вподоби мої наукові міркування й медичні знання. У його розумінні, берегти мене означало тримати під куполом — і байдуже, що це дурість.

Батько сьорбнув чаю. Хоч він сидів поруч, та приємним компаньйоном не був. Мій погляд ковзнув на годинник. Незабаром треба було вирушати до дядька. Натаніель досі спав, тому, щоб вибратися з дому, я мала покластися на власну кмітливість.

Я чемно кахикнула.

— Мені потрібно придбати кілька нових суконь і туфельок... — і опустивши очі долу та з удаваною сором’язливістю позираючи на батька крізь вії, додала: — ...а також кілька більш особистих речей...

На це батько лиш відмахнувся рукою: навіть переймаючись моїм здоров’ям, він не бажав слухати про корсети та спідню білизну. Він висякався у ту ж таки хустинку і заховав її до кишені.

— Роби, що маєш, — мовив. — Але повернися до вечері та свого уроку благопристойної господині. Твоя тітка каже, що відколи вона відвідувала нас востаннє, ти не продемонструвала значних успіхів.

Я ледве не закотила очі, почувши передбачувані слова.

— Звісно, таточку.

— О, і ще одне, — сказав він, знову витираючи чоло. — Одягни перед виходом маску. Ходять нові чутки про Іст-Ендську хворобу.

Я згідливо кивнула. «Маскою» була звичайна бавовняна хустина, яку я пов’язувала на рота й носа. Сумнівно, щоб вона могла бодай від чогось захистити. Удовольнившись моїм послухом, батько повернувся до читання. І далі товариство нам утворювали його шморгання носом, дзенькіт чашки об блюдце і шурхіт газетних сторінок.

ЖАХЛИВЕ ВБИВСТВО У ВАЙТЧЕПЕЛІ

Я прочитала заголовок дядькові вголос, поки він ходив сюди-туди перед полицями зі зразками. Шпалери насичено бордового кольору, що вкривали стіни підвальної лабораторії, зазвичай були приємним, теплим тлом, яке відтіняло холодну температуру приміщення та крижані тіла на столі для розтинів.

Проте сьогодні червоняста барва нагадувала мені пролиту кров, а її я останнім часом набачилася чималенько. Я розтерла долонями передпліччя крізь тонкі рукави муслінової сукні й пробігла очима статтю. Жодної згадки про знайдене вранці тіло. Досі йшлося про смерть бідолашної міс Ніколз. Убивця над нею ще змилостивився, як порівняти з тими мерзенними речами, які він заподіяв жертві №2.

З відсутнім виразом на обличчі дядько крутив вуса і водночас силкувався протерти доріжку в килимі. А якщо ходитиме вперед-назад і потому, то, боялася я, невдовзі зітре на порох і дерев’яні мостини.

— Навіщо він залишив тіло у такому положенні?

Над цим запитанням дядько бився вже понад дві години, відколи повернувся з чергового місця злочину. Я не змогла запропонувати йому жодної теорії, бо все ще намагалася відсторонитися від огидної діаграми, яку дядько намалював на дошці. Утім, ця страхітлива картина, це свідчення незбагненної жорстокості так і притягувало мою увагу, немов магнітом — і я була нездатна цьому опиратися.

Я вивчила записи над деталізованим малюнком. Міс Енні Чепмен, сорок сім років. Близько п’яти футів⁵ на зріст. Блакитні очі. Каштанове волосся до плечей, кучеряве. Усе життя зведене до п’ятьох фізичних ознак.

її було вбито на Ганбері-стріт. Це ж туди мене занесло минулої ночі. Мороз пройняв мене до самих кісток і засів між хребців, наче голуби на мотузці для білизни.

Смерть цієї жінки від мого танцю з небезпекою відділяли лічені години. Чи й справді убивця весь час був неподалік? Натаніель мав рацію; я ж практично сама заледве не втрапила в загребущі руки Шкіряного Фартуха, вештаючись де не слід, мов дитя у відьмину годину⁶.

І якби зі мною щось таки трапилося, батько втратив би рештки глузду, замкнувся б у кабінеті, де зрештою і вмер би від розбитого серця.

— І навіщо він закинув кишки їй на плече? — Дядько спинився перед діаграмою, але дивився не на неї, а радше на спогад, не зафіксований на дошці. — Це послання інспекторам, чи просто це був найлегший спосіб дістатися до потрібного органа?

— Можливо, — зронила я.

Дядько обернувся до мене — здивований, неначе геть забув про мою присутність. Похитав головою.

— Одному Богові відомо, чому я дозволив тобі вивчати такі невластиві для дівчат речі.

Час від часу він спересердя бовкав такі нісенітниці, та я навчилася пускати їх повз вуха — переважно. Адже знала, що досить скоро він забуде свої нарікання.

— Бо ти мене любиш?

Дядько зітхнув.

— Так. І ще гадаю, шкода марнувати такий мозок, як у тебе, на всілякі світські дурнички та чутки.

Я знов перевела увагу на малюнок. Жінка, яка знімала перед цим із мене мірку, майже ідеально пасувала до опису загиблої.

Дотримуючись приводу для виходу в місто, який я вигадала для батька, дорогою сюди я завітала до кравчині: обрати дорогі тканини і нові фасони, які згодом доставлять додому. Я зупинила свій вибір на новій прогулянковій сукні — темно-синій із золотою та кремовою облямівкою.

Турнюр був менший, ніж на інших моїх сукнях, зате товста тканина буде до речі, щойно похолоднішає. А найбільше мені припала до смаку сукня для чаювань, яку я обрала для прийняття гостей: світло-рожева, із вишитими спереду дрібними трояндами. Завершувала ансамбль рожева-таки мантія, що збігала каскадом по просторій сукні донизу.

І правду кажучи, мені так і кортіло, щоб сукні пошили якомога швидше: те, що я штудіювала трупи, жодним чином не заважало мені любити гарне вбрання. А тим часом мої думки повернулися до поточного моменту. Якби швачка не мала пристойної роботи, вона так само могла б опинитися на вулиці — а там і в дядьковій лабораторії.

Як іще одне тіло для розтину.

Я перетнула кімнату й підійшла до мініатюрного столика в кутку. Служниця залишила там тацю з чаєм і тарілку сконів із малиновим варенням. Налила собі чашку «ерл-ґрею» і, скориставшись оздобленими срібними щипцями, додала кубик цукру — така пишнота поряд із об’єктом нашої нової справи здавалася просто нудотною. Налила ще одну чашку чаю для дядька, а от до сконів навіть не доторкнулася: кривавий колір варення викликав огиду — боялася, що вже ніколи не зможу дивитися на їжу.

Отримавши з моїх рук паруючу чашку, дядько виринув зі своєї чергової задуми. Солодкий трав’яний аромат із ноткою бергамоту на кілька дорогоцінних митей відвернув його увагу, а тоді він продовжив бубоніти і міряти кроками приміщення.

— І де носить цього бісового хлопця?

Дядько звірився з мідним настінним годинником у формі анатомічно правильного серця й насупив чоло. Було непросто зрозуміти, чи його дратував сам часомір, чи Томас Кресвел.

Цього годинника дядькові від щирого серця подарував колись батько — з нагоди отримання медичного ступеня. До смерті матері батько виготовляв іграшки та годинники, але й цієї радості його позбавила втрата коханої.

І якщо я відцуралася від релігії, бо та підвела мене, то батько відкинув свого брата і науку загалом, бо вони виявилися неспроможні врятувати його дружину. Коли мати померла, батько звинуватив дядька, що він зробив недостатньо заради її порятунку. А той, зі свого боку, вважав, що мій батько занадто покладався на диво, якого дядько не міг здійснити, а тому виставляв себе дурнем, звинувачуючи брата у смерті моєї матері. Я не могла уявити, що колись зненавиділа б Натаніеля, тож жаліла їх обох за ворожість.

Услід за дядьком я теж звернула увагу на час. Томас пішов годину тому — зустрітися з іншими учасниками свого месницького угрупування. Дядько ж бо сподівався, що хтось із них щось та бачив, адже хлопці — вдаючи середньовічних лицарів — чатували по всьому Вайтчепелу до четвертої ранку.

Утім, це мене здивувало. На цю годину Томас мав би вже дізнатися, чи вони щось бачили. У цьому ж була суть існування їхньої групки.

Минуло ще пів години, а містера Кресвела все не було, і дядько заледве не шаленів від хвилювання. Здавалося, наче все неживе навколо нас, укупі з трупами, затамувало подих, страшачись пробудити зі сплячки дядькову внутрішню темряву. Я любила й поважала його, та дядькова пристрасть часто підступала до межі божевілля — а надто, коли він перебував під тиском.

А за десять хвилин двері зі скрипом відчинилися, явивши нам Томасів високий силует. Дядько кинувся до нього, замало не перестрибуючи лабораторію, і в його очах горіла шалена жага знань. І коли придивитися, то — чесне слово! — можна було помітити ще й піну, що збиралася в кутиках його рота. У такі моменти ставало зрозуміло, чому безліч людей (і, зокрема, мій брат) мали дядька за дивака.

— Ну? Що ти дізнався? Хто що знає?

Лакей допоміг Томасові зняти довге пальто й капелюх і чкурнув вузькими східцями нагору. Ті, хто не цікавився криміналістичною експертизою, не любили залишатися тут надовго. Адже бачили у скляних банках і на кам’яних стільницях забагато жахливих та порочних речей.

Перш ніж відповісти, Томас кинув погляд на зображення на дошці, свідомо уникаючи дядька.

— На жаль, ніхто не чув і не бачив нічого підозрілого.

Я примружила очі. Не схоже, щоб юнак через це дуже переймався.

— Проте, — вів він далі, — я долучився до інспекторів, які саме збирали інформацію, хоча вони ще ті покидьки. Один із цих блазнів усе засипав мене запитаннями про вашу роботу, але я відмовчувався. Зрештою він сказав, що, можливо, зателефонує вам увечері. — Томас похитав головою. — Біля тіла виявили гвинти й шестірні. І... вже з’явилося кілька свідків.

Дядько голосно втягнув повітря.

— Ну і?..

— На жаль, найкращий опис подій ми отримали від жінки, яка бачила чоловіка тільки зі спини. Вона стверджує, що той чоловік і жертва про щось розмовляли, але розчула лише, як загибла на щось погоджувалася. Позаяк та була повією, певно, ви й самі можете домислити брудні деталі.

— Томасе! — Дядько кинув погляд у мій бік, і лише після цього однокласник звернув на мене увагу. — Ми в присутності юної леді.

Я закотила очі. У цьому весь дядько Джонатан: турбується про мою ніжну жіночу натуру, коли мова заходить про проституцію, і геть не бентежиться, коли я бачу розтяте тіло ще до обіду.

— Сердечно перепрошую, міс Водсворт. Я вас не помітив. — От же ж брехло! Томас схилив голову набік, а на його вустах грала лукава усмішечка, наче він добре знав, що я про нього думаю. — Я не хотів образити вас.

— Що ви, я не образилася, містере Кресвел. — Я вколола його гострим поглядом. — Радше обурена, що ми зосереджуємося на нісенітницях, хоча сталося нове вбивство жінки. Брутальне вбивство. —

І я стала загинати пальці, доводячи свою думку. — її випатрали, а нутрощі перекинули через плече. Ноги задерли, а коліна розвели врізнобіч. І я мовчу про відсутні... органи розмноження.

— Так, — погодився, кивнувши, Томас, — це й справді було неприємно, як ви описали.

— Звучить так, наче ви все бачили на власні очі, містере Кресвел.

— Може, й бачив.

— Годі, Томасе, — осадив його дядько. — Не дражни її.

Тепер я спрямувала своє роздратування на нього.

— Таж звісно, гаймо і далі час на балачки про мій потенційний дискомфорт через тимчасову професію цієї жінки. І взагалі — що ти маєш проти повій? Вони ж не винні, що суспільство несправедливе до жінок.

—Я...

Дядько Джонатан позадкував, приклавши долоню до лоба, так наче хотів викинути мою тираду з голови кількома заспокійливими погладжуваннями. Тим часом Томас мав нахабність підморгнути мені з-над чашки чаю, яку він собі налив.

— Що ж, гаразд. — Юнак театрально здійняв брову в бік дядька. — Ця юна леді довела свою точку зору. Віднині я вважатиму її рівнею чоловікам.

Я вирячила очі.

— Рівнею чоловікам? Їй-право, сер, не принижуйте мене!

Та перш ніж мені вдалося розійтися в новій хвилі обурення, він поставив біло-синю чашку на таке саме блюдце зі справжньої Стаффордширської порцеляни й продовжив:

— Ну і раз ми вже ставимося одне до одного як до рівні та колег, прошу: звіть мене Томасом або Кресвелом. Нас — рівню — не повинні обмежувати безглузді формальності.

На цих словах Томас усміхнувся так, що це можна було вважати фліртом.

Не бажаючи пасти задніх, я випнула підборіддя.

— Коли так, то й тобі дозволяється звертатися до мене Одрі Роуз. Або Водсворт.

Дядько глянув на розетку на стелі й скрушно зітхнув.

— Що ж, а тепер повернімося до вбивства, — сказав він і, діставши зі шкіряного чохла окуляри, закріпив їх на переніссі. — Чим ви обоє можете мене порадувати, окрім нестерпного головного болю?

— У мене виникла гіпотеза, чому це вбивство було жорстокішим за попереднє, — повільно промовила я, тимчасом як у моїй голові на місце стала ще одна частинка головоломки. — Мені спало на думку, що обидва випадки осквернені... помстою.

І це вперше я привернула цілковиту увагу дядька та Томаса — наче труп, який приховує купу таємниць.

— На уроці ти казав, що убивці-початківці найчастіше спершу вбивають когось знайомого. — Дядько кивнув. — Що, як убивця знав міс Ніколз, і через це не зміг розгулятися на повну? Себто хотів помститися, але не зміг себе змусити, коли дійшло до справи. Міс Ніколз не була так сильно спотворена, як міс Енні Чепмен. А тому я вважаю, що убивця не знав міс Чепмен.

— Цікава гіпотеза, небого. — Дядько з відстороненим виглядом погладив вуса. — Можливо, міс Ніколз убив чоловік чи співмешканець.

Томас перебрав собі дядькову улюблену звичку, і тепер обходив по колу лабораторію. З кожним його кроком у повітрі розвіювався запах формаліну й бергамоту, що в парі утворювали дивний аромат — бентежний і заспокійливий водночас.

— Але чому він видаляє їхні органи? — бурмотів він до себе.

Я мовчки спостерігала, як у нього в голові крутяться шестірні, прокладаючи собі шлях крізь лабіринт його мозку. Досліджувати Томаса було цікаво, хоч як я вдавала, що робити це неприємно.

Тут хлопець клацнув пальцями — наче темряву осяяло світло.

— Він відчуває глибоку ненависть до жінок за те, що вони для нього означають або про що нагадують із його минулого. На якомусь етапі життя вбивцю сильно підвела якась жінка.

— А нащо нападати на повій? — запитала я, ігноруючи дядькову реакцію на непристойний вибір слова.

— Насамперед тому, що це зручно, і є чимало нагод для нападу. А ще тому, що ті охоче йдуть за чоловіками у темні закапелки. — Томас підійшов ближче і на якусь мить зосередив свою увагу на мені, перш ніж перевести погляд на труп. — Може, вбивця боїться загрози, яку вони становлять. Або ж це релігійний фанатик, що поставив собі за мету очистити світ від хвойд та блудниць.

Дядько гупнув по столу обіруч, і вміст банки для зразків вихлюпнувся на дерев’яну стільницю.

— Годі! Оповідати Одрі Роуз про такі речі — вже саме по собі непристойно. Не годиться опускатися ще й до вульгарності.

Я зітхнула. Мені ніколи не збагнути, як працює його розум. Моя стать не робила мене вразливою. Добре хоч дядько виявився доволі сучасним, щоб дозволити мені навчатися у нього ремесла: цього було досить, щоб не зважати на його поодинокі прикрі коментарі.

— Перепрошую, сер. — Томас прочистив горло. — А втім, я вважаю, що коли ваша небога може витримати розтин людини, то навряд чи зомліє під час інтелектуальної дискусії. І її розум — хоч і не зрівняється з моїм — може стати нам у пригоді.

Юнак прочистив горло вдруге, готуючись до дядькових протестів, але той без зайвих слів відступився. А я все витріщалася на Томаса, роззявивши рота. Він став на мій захист. У своїй нестерпній кружній манері — але став. Здавалося, не лише в мене зростала повага до однокласника.

— Гаразд. Продовжуй.

Томас глянув на мене і зробив глибокий вдих.

— Убивця зневажає цих «жінок ночі». Зневажає за те, що живуть, продають себе. Б’юсь об заклад, та, котру він кохає чи кохав, імовірно, його покинула. Можливо, він почувається зрадженим. — Юнак узяв чашку, обережно відсьорбнув чаю і поставив її на місце. — Не здивуюся, якщо його дружина чи наречена вчинила самогубство — покинувши його остаточно й безповоротно.

Дядько — який знову налаштувався на науковий лад — кивнув.

— А ще вбивця вважає, наче має право брати те, що захоче. Буквально. Він же за це заплатив. У його сприйнятті, він каже цим жінкам, чого насправді бажає, тож вони самі добровільно погоджуються на...

— Вбивства. — Мій живіт нудотно скрутило. На вулицях міста орудує хтось, хто обманом схиляє жінок погодитися на смерть.

— А що, як убивця проживає певну фантазію наяву? — зронила я, мислячи вголос. — Може, він вдає з себе Бога?

Томас так раптово зупинився, що ледь не впав. Крутнувшись на підборах, перетнув за кілька кроків підвал і, взявши мене за лікті, цмокнув у щоку. Мені відібрало мову, і я зашарілася.

Я доторкнулася до щоки і зиркнула на дядька, але той ніяк не прокоментував цю непристойну поведінку. Його розум був прикутий до вбивства.

— Одрі Роуз, це геніально, — мовив Томас, чиї очі сяяли від захвату. Він затримав на мені погляд на мить довше, ніж дозволяла пристойність. — Це воно! Ми маємо справу з кимось, хто вважає себе за такого собі бога.

— Ви молодці, обоє. — Дядькові очі сяяли відродженою надією та майже певністю. — Ми встановили ймовірний мотив.

— А який? — запитала я, бо не простежила мотиву.

Цієї миті я могла лишень думати про Томасові вуста в мене на щоці та гротескність усієї нашої розмови.

Дядько зробив глибокий вдих.

— Наш убивця спирається на свої релігійні уявлення, щоб вершити долю цих жінок. Не здивуюся, якщо ми маємо справу з якимсь фанатиком-боронителем моралі чи священником-невдахою, який убиває в ім’я Бога.

Мені на груди каменем лягло раптове усвідомлення.

— Це означає, що є й інші жертви.

І доки це все скінчиться, проллється ще немало крові.

Дядько кинув тривожний погляд на Томаса, тоді на мене. Все було зрозуміло без слів.

Якщо ми звернемося з цією теорією до Скотленд-Ярду, нас висміють чи запроторять до божевільні. І хіба можна буде поставити їм це на карб? Бо що ми скажемо: «Божевільний монах чи священник скоює вбивства, бо так йому повелів Бог. Лондону загрожує небезпека, доки ми його не зупинимо»?

Дядько був відомою персоною, проте люди й досі шепотілися про нього позаочі. І небагато потрібно, щоб вони вирішили, наче від порпання в трупах, мов стерв’ятник, він перейшов до вбивств. Ба більше, вони перехрестилися б і подякували Господу, що дядько доживатиме віку десь далеко, найкраще в одиночній камері.

Про нас із Томасом були б не ліпшої думки. В уявленні суспільства ми займалися оскверненням мертвих.

— Конче важливо зберігати це в таємниці, — наголосив дядько, знявши окуляри й потерши перенісся. — Від Натаніеля. Від ваших друзів та однокласників. Принаймні доки ми не зможемо довести всього поліції. І зараз я хочу, щоб ви удвох ретельно проглянули всі зібрані докази. Має бути якась зачіпка, яку ми пропустили, щось, що дасть нам змогу встановити особу душогуба, перш ніж той завдасть нового удару.

Убивця, напевно, божевільний, якщо вважає, наче його діяння корисні та праведні. І ця думка жахала мене найдужче.

У товсті дерев’яні двері постукали, а затим з’явилася служниця, яка схилилася перед дядьком у короткому реверансі.

— У салоні чекає містер Натаніель Водсворт, сер. Він каже, що терміново бажає побачитися із сестрою.

РОЗДІЛ 6

КУБЛО ГРІХА

САЛОН ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙГЕЙТ

8 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Примчавши до дядькового душного салону, я виявила, що Натаніель блідий як смерть.

Темно-зелені й блакитні хвилясті шпалери мали навіювати відчуття спокою, та на брата це не подіяло. З його чола тонкою цівкою стікав піт, плямуючи верх накрохмаленого комірця сорочки. Натаніелеве волосся було розпатлане, очі панічно бігали. Під ними утворилися великі чорні кола, що псували братове зазвичай бездоганне лице. Скидалося на те, що він не спав усю ніч, а проте стан його зачіски непокоїв мене найдужче.

Я підібрала спідниці й налетіла на брата посеред кімнати, не зважаючи на біль у ребрах, куди впилися кісточки корсету. Натаніель схопив мене в занадто тісні обійми, притулившись до моєї шиї підборіддям та глибоко дихаючи.

— Ти в порядку, — несамовито прошепотів він. — Хвала небесам, ти в порядку!

Я злегенька відсунулася від брата й зазирнула в його очі.

— Таж звісно, Натаніелю. Чому ти вирішив, що зі мною щось не гаразд?

— Даруй мені, сестро. Я щойно почув про друге вбивство і де воно сталося. Я знав, що жертва — не ти, та все одно не міг позбутися лихого передчуття в душі. — Він тяжко зглитнув. — Уяви лишень, як я тривожився. Ти ж бо не завжди є взірцем розсудливості. Я боявся, що тебе заманили в якесь гниле місце. Цей день уже й так приніс біду нашій сім’ї. От я і злякався, що сталося найгірше.

— А чого ти раніше не здогадався розшукати мене тут? — запитала я, вчепившись за останню нитку терпіння, що й собі вже розплутувалася. І як же це бісить — постійно стикатися з цими сумнівами в мені. Була б я хлопцем, Натаніель навряд чи ставився б до мене наче до когось нездатного подбати про себе. — Тобі ж відомо: більшість часу я проводжу в дядька. Ну й сумніваюся, що ти всеньке пообіддя безцільно пробігав вулицями. І що такого жахливого вже спіткало нашу сім’ю?

Братове обличчя перекосило від злості.

— І справді, чого це мені бентежитися? Може, тому, що моя сестра не може всидіти вдома, як личить нормальній пристойній дівчині.

На якусь мить його слова ошелешили мене. Чому це я маю обов’язково бути або сумирною і пристойною, або допитливою й кепською. Від того, що я проводжу свій вільний час, читаючи про наукові теорії чи розтинаючи тіла, менш пристойною я не стаю.

— А що ж мені, заради всього святого, було робити? Залишити записку? Таж її міг би знайти наш батечко! '1'и ж знаєш, як він зреагує, відкривши мою брехню. Ти зовсім здурів чи це короткочасний напад безумства? — Не даючи йому й слова сказати, я продовжила: — На щастя, воно, здається, вражає лише Водсвортів кращої статі. Моя жіноча негідність іще порятує мене від ваших грубощів. Але що ти там згадував про сьогоднішню біду? Це якось стосується батька?

Натаніелів запал згас так само швидко, як і розгорівся. Він ступив крок назад, водночас потираючи скроні, щоб зняти напруження.

— Не знаю, з чого й почати. — Зненацька підлога видалася братові неймовірно цікавою, і той узявся розглядати її замість дивитися на мене. — Батька... кілька тижнів не буде з нами.

— Із ним усе добре? — Я торкнулася його ліктя. — Натаніелю, прошу, глянь на мене.

—Я...

Брат виструнчився й зустрівся з моїм стурбованим поглядом.

— Уранці додому телефонував суперінтендант. І те, що я тобі зараз розповім, Одрі Роуз, доволі бентежне, тож приготуйся.

Я закотила очі.

— Запевняю тебе, брате: я більш ніж здатна витримати те, що ти збираєшся сказати. В могилу мене зведе хіба що непотрібне зволікання.

Від дверей пирснули сміхом. Ми з Натаніелем одразу ж перевели увагу на непроханого гостя... Томаса. Юнак затулив долонею рота, але навіть не намагався приховати, що заходиться від реготу.

— Прошу, продовжуйте, — вставив він між смішками. — Вдайте, наче мене тут немає, якщо хочете. А я просто поспостерігаю.

— А тобі конче треба втручатися в чужі розмови? — кинула я різко, і аж сама собі здивувалася. — Тобі нема чим зайнятися? Чи ти просто так і пнешся зі шкіри, щоб за всякої нагоди показати, який ти нестерпний і як усіх дратуєш?

Томасова усмішка нікуди не зникла, але я зауважила, що веселі вогники в його очах згасли. Мені тут же захотілося сховатися у найближчій могилі.

— Томасе, вибач. Це було...

— Твій дядько попросив мене перевірити, через що тут вчинився галас. Хотів упевнитись, що ви з братом не вбиваєте одне одного на його улюбленому килимі з океаном. — Томас на хвильку замовк, поправив манжети сорочки, і заговорив холодним і безживним голосом — далеким, як арктична тундра. — І запевняю, юна панно, та ліпше хай мені зараз повиривають один за одним усі нігті, ніж я затримаюсь тут, небажаний, бодай іще на одну мить.

А тоді звернув свою увагу до Натаніеля.

— Розкажи їй нарешті, в яку історію зі Скотленд-Ярдом сьогодні влип ваш батько. Твоя сестра до цього готова, маєш моє слово.

На цьому Томас схилив голову в поклоні й покинув салон. Я напевно його образила, та в мене не було часу думати про це. Я крутнулася до Натаніеля.

— Що за історія з батьком?

Брат підійшов до канапи й опустився на неї.

— Десь після сніданку наш батько вочевидь вирушив у Вайтчепел. Детективні інспектори, які саме прочісували район — з огляду на вбивство і таке інше, — виявили його в одному... закладі, що вважається неприйнятним для людини з батьковим титулом. — Натаніель зглитнув. — Йому пощастило, що його впізнав поліціянт, який знав, хто перед ним. Суперінтендант особисто супроводив батька додому і порадив на кілька тижнів виїхати з міста. Або принаймні доки той не владнає... своїх справ.

Я заплющила очі, й моя уява в неймовірному темпі пустилася вскач. У Іст-Енді було лишень кілька видів «закладів»: паби, борделі та... опіумні пригони.

Несподівано для себе я впала на канапу поруч брата. Батько вживав опіумну настоянку, лауданум, щодня — відколи не стало матері. Лікар стверджував, що цей засіб зцілить його від безсоння та інших недуг, проте ефект виявився протилежний.

Перед моїми очима промайнули картини, як батько витирає мокре чоло, як поночі бродить коридорами нашого дому, як дедалі сильніше поринає в параною. І як це мені не спало на думку, що погіршення батькового настрою та поведінки пов’язане зі зловживанням його безцінним тоніком?

Я потягнула за відсталі нитки на спідницях.

— Як він почувається зараз?

— Щиро кажучи, коли я виходив, батько взагалі був не в змрозі говорити, — мовив Натаніель, соваючись від дискомфорту. — Суперінтендант сам доправить батька в котедж замість мене.

Я кивнула. «Котеджем» був наш розлогий заміський маєток у Баті, що мав назву «Терник». Це було красиве та пишне місце, як і більшість речей, отриманих лордом Водсвортом у спадок. Найвідповідніше для того, щоб відновити... душевний стан.

— Суперінтендант узагалі виявився тактовним чоловіком, і охочим допомогти, — додав брат.

Я прикусила язика. Певне, в минулому батько доплачував поліціянту за мовчанку, тож його нинішня добрість була вислугою в надії на додаткову грошову винагороду.

— Мені треба щось зробити вдома?

Натаніель хитнув головою.

— Суперінтендант Блекберн — так його, здається, звуть — спакував батькові речі разом із новим камердинером, а мене попросив розшукати тебе. Вони відбули годину тому.

Якусь мить я не зводила з брата погляду. Батько вже поїхав. Хоч яким нестерпним він робив моє життя, а я не могла не хвилюватися за нього. Я глибоко вдихнула. Проте розмірковувати про речі поза моїм контролем — тепер, коли потрібно розслідувати вбивства й досліджувати тіла, — неприпустима розкіш.

— Ти упораєшся без мене ще якийсь час? — поцікавилась я, підводячись і розгладжуючи спереду ліф. — Якщо вдома немає роботи, тоді мені якнайшвидше треба повертатися і допомогти дядькові.

Натаніелів погляд ковзнув до дверей, що вели в лабораторію. Самому лишень Богу відомо, що в нього крутилося на думці. Брат казав, що дядько перебував «усього за одну справу від того, щоб зануритися в темряву», яку так полюбляв вивчати.

Замість розпалювати чергову суперечку, я взяла братові руки у свої й усміхнулася до нього. Він розслабився, і моя усмішка поширшала. Що ж, уроки тітки Амелії про те, як переконувати представників протилежної статі, таки мені придалися. Та щоб зцілити Томасові уражені почуття, доведеться вдатися до тонших методів.

— Я повернуся на вечерю. Тоді ж обговоримо батькове лікування. — Я відступила на крок, і додавши жартівливу нотку до голосу, сказала: — А зараз, братику, тобі конче необхідно розібратися із зачіскою. Бо це сущий жах.

Натаніель, здавалося, розривався між тим, щоб розсміятися, вимагати мого негайного повернення і дати мені жадану волю.

Зрештою його плечі опустилися.

— Я відправлю по тебе екіпаж рівно о сьомій. І жодних заперечень. До батькового повернення я за головного. Доки, звісна річ, не приїде тітонька Амелія.

Попри все, це були добрі новини.

Упоратися з тіткою Амелією та її уроками етикету мені було до снаги. Ранок вона проводила за походами по магазинах, пообіддя — за чаюванням та пліткарством і досить рано йшла спати, стверджуючи, буцімто це корисно для збереження краси. А втім, я знала, що насправді тітка полюбляла перехилити перед сном чарчину-другу. І вона відлучатиметься з дому частіше за мене. Нарешті настане блаженна свобода.

І диво! — попри батькову залежність, появу серійного вбивці, понівечені тіла жінок та відра крові, я спромоглася легенько усміхнутися.

* * *

— Ти рада, що твій батько поїхав.

Томас не питав, а стверджував — і то з більшою впевненістю, ніж належало звичайним людям. Не звертаючи на нього уваги, я проглядала записи, які дядько робив на кожному місці злочину. Щось має впасти в око.

Якби ж то вдалося знайти якусь зачіпку, перш ніж дядько повернеться зі Скотленд-Ярду.

— У тебе з ним склалися погані стосунки, і так, певно, тривало кілька років.

Томас замовк і опустив погляд на мій палець, де я вертіла каблучку матері — з діамантом (її зодіакальним каменем) у формі грушки. Це була одна з небагатьох материних речей, яку батько дозволив мені залишити собі. Чи радше одна з небагатьох речей, з якою він зміг розлучитися. Батько мав сентиментальне серце.

У дитинстві я теж мріяла про день народження у квітні. Мріяла бути такою, як діамант: красивою, але неймовірно міцною. Та насправді була радше Геркімерським діамантом — на вигляд схожа, а втім, несправжня.

Томасів рот вигнувся в сумній усмішці.

— А-а-а, зрозуміло... Ви не ладнали, відколи не стало твоєї матері. — Усміх зів’яв, голос притих. — Скажи, тобі було... тяжко? А він благав твого дядька врятувати її завдяки науці?

Я зірвалася з місця так різко, аж перекинувся стілець, і гуркіт від нього розбудив би й мертвих, якби вони перебували зараз із нами в лабораторії.

— Не смій говорити про речі, про які нічогісінько не знаєш!

Я стиснула кулаки, щоб не накинутися на хлопця. А з нього злетіла маска байдужості, являючи щирий жаль. За кілька митей, я запитала спокійним голосом:

— Звідки тобі відомі такі особисті деталі мого життя. Ти що, дядька розпитував — щоб уражати мене глибше?

— Здається... Зрозумійте, як сильно... — Томас хитнув головою. — У мене і в гадці не було уразити вас. Вибачте мені, міс Водсворт. Мені здалося, наче я зміг би...

Тут він стенув плечима і замовк. Я ж зосталась губитися в здогадах, що такого він зміг би досягти, порушуючи таку неприємну тему.

Я глибоко вдихнула, а моя цікавість тим часом пересилила гнів.

— Гаразд. Цього разу я тобі вибачаю. — І здійняла пальця перед його очі, в яких заново розквітнула надія. — Тільки скажи правду: як ти про все це довідався?

— Що ж, із цим, гадаю, я впораюся. Насправді все просто. — Томас перетягнув свого стільця навколо столу, заледве не перетинаючи ту межу, що в порядному суспільстві вважається межею пристойності. — Тобі лишень треба вдосконалити свої дедуктивні навички, Водсворт. Шукай очевидне і від нього відштовхуйся. Більшість людей не помічає, що в них просто під носом. Вони вважають, наче все помічають, хоча зчаста бачать тільки те, що воліють бачити. Ось чому ти так довго не завважувала опіумної залежності батька.

Він похлопав по кишенях піджака й брюк, і, вочевидь не знайшовши чого шукав, насупився.

— Усе зводиться до математичних рівнянь та формул. Якщо докази позначити Д, а запитання — З, то чому дорівнює В, себто відповідь? Просто поглянь на те, що перед тобою, і додай між собою.

Я звела брови.

— То кажеш, ти дійшов висновків, лише спостерігаючи за мною? Даруй, але мені в це не віриться. До людей формул не застосуєш, Кресвеле. Не існує рівняння, яке прорахувало б людські емоції. Забагато вже змінних.

— Твоя правда. Мені й справді складно знайти формулу, щоб пояснити деякі... емоції, які я у твоїй присутності відчуваю.

У його погляді знову заграли жваві вогники. Юнак відхилився, схрестив руки на грудях, і з широкою усмішкою на вустах дивився, як мене заливає глибокий рум’янець.

— А втім, нагорі, коли твій брат сповістив, що ваш батько поїхав, ти усміхнулася, але одразу потому спохмурніла. З цього можна виснувати, що ти хотіла приховати піднесення, яке відчула від звістки, що тебе на кілька тижнів лишать на саму себе. Ти ж бо не хотіла здатися нечутливим чудовиськом, коли твоєму батькові зле.

— А як ти дізнався? — доскіпувалась я, примруживши очі. — Ти на той час уже пішов.

Томас не відповів, але задоволений вогник з очей зник. Отже, підглядав. От нахаба!

— Коли я сказав про погані стосунки з батьком, — повів він далі, — твої очі метнулися до каблучки, яку ти несвідомо вертіла на пальці. Зважаючи на її стиль і розмір, я дійшов висновку, що каблучка не твоя.

Тут хлопець знов поліз ритися по кишенях. Я ні найменшої гадки не мала, що ж він так шукав, але тривожність його зростала. Він витягнув руки.

— Тоді питання: чия вона? Позаяк вигляд у неї дещо старомодний, нескладно припустити, що каблучка належала комусь, хто за віком годиться тобі в матері, — сказав Томас. — Та якщо вже ти пізно вночі вислизаєш із дому і проводиш час у цій лабораторії, легко дійти висновку, що твоєї матері більше немає в живих, а батько не знає, куди ти зникаєш.

Неначе вагаючись, як йому продовжувати, юнак прикусив губу. Зате я нарешті збагнула, як працював його мозок. Коли Томас розв’язував певну проблему, то вмикав холодну відстороненість мовби за натисканням перемикача. Приготувавшись до неприємних одкровень, я змахнула перед ним рукою.

— Ну ж бо. Кажи, що збирався.

Він вдивився в моє обличчя, ніби вимірював мою щирість.

— І якому ж це батькові не відомо про місцеперебування власної доньки? А такому, який перебуває з нею в поганих стосунках, адже сам занадто поглинутий своєю журбою чи залежністю, й ніщо інше його не бентежить.

Томас нахилився ближче, а його погляд пройняла цікавість і навіть повага.

— А звідки у молодої панни на кшталт тебе може з’явитися одержимість химеріями смерті? Лише якщо вона спостерігала за відчайдушною спробою застосувати науку задля порятунку життя. От тільки цікаво, де можна це все спізнати?

Юнак навмисно обвів поглядом приміщення, доводячи свою думку.

— Тепер бачиш? Усі відповіді були немов на долоні. Досі я не знав про роль твого дядька у материній... — Він урвав себе, усвідомивши, що занадто наблизився до чутливої теми. — Хай там як, а потрібно лишень знати, де шукати запитання. І застосувати просту математичну формулу до Ното sapiens. А тоді спостерігати, як наука вкотре підноситься над природою. Без жодних емоцій.

— От тільки ти помиляєшся, — прошепотіла я, а сама трусилася від точності його здогадів. — Без людей та природи наука існувати не може.

— Я мав на увазі трохи інше, Водсворт. Мені йдеться про розв’язування загадок і злочинів. Емоції тут не відіграють жодної ролі. Вони вносять безлад і все ускладнюють. — Юнак сперся на лікті, вдивляючись мені у вічі. Зате вони, гадаю, важливі в інших ситуаціях. Я-от досі не вивів формули для кохання й любові. Хоча, можливо, невдовзі я таки все збагну.

Я хапнула ротом повітря.

— А якби тут був дядько, ти теж дозволив би собі цю непристойність?

— О, ось ти де, — мовив Томас, беручи до рук записника й пропускаючи повз вуха моє запитання. Я підняла свого стільця й почала читати дядькові нотатки.

Принаймні вдавала, що роблю це.

Бо сама дивилася на Томаса, аж доки очі на лоба не полізли: все намагалася розгледіти якусь зачіпку, що розповіла б мені щось про нього чи його родину. Та єдине, що мені вдалося виснувати — це те, що цей хлопець був безсоромно відвертий, і його коментарі межували з непристойністю.

Не підводячи голови від записника, він промовив:

— Що, не виходить мене розкусити? Не хвилюйся. З практикою тобі вдаватиметься ліпше. І так, — лукаво всміхнувся Томас, і досі зосереджуючи очі на записах, — я все ще подобатимусь тобі завтра, хоч як ти цьому опиратимешся. Я непередбачуваний, і ти це обожнюєш. Так само і я не здатен осягнути своїм велетенським розумом рівняння, яким є ти, і обожнюю це.

Усе, що я хотіла йому відповісти на ці заяви, враз вилетіло з голови. Наче відчувши переміну в повітрі, юнак підвів погляд. Якби я й досі сподівалася побачити в його очах сором, то вкотре осоромилася б сама. З-під вигнутих брів на мене прозирав виклик.

Я не з тих дівчат, які легко здаються, тож витримала Томасів погляд. І кинула йому власний виклик. У флірт можуть грати і двоє.

— Ти вже закінчила вдавати детектива? — запитав він нарешті, вказавши на запис у дядьковому журналі, датований чотирма місяцями до першого вбивства. — Бо здається, я натрапив на дещо важливе.

Мою шкіру вкололо від нашої близькості, та я заборонила собі відсуватися. Нахилившись ближче, я прочитала:

Емма Елізабет Сміт стала жертвою нападу скоєного двома чи трьома зловмисниками (відповідно до її власних свідчень, наданих у перші ранкові години 3 квітня 1888 року). Вона не бачила чи - як вважає поліція - навмисно відмовилася назвати зловмисника або зловмисників за здійснення жахливого акту наруги над нею. Причиною смерті жертви один день по тому став предмет (силоміць запханий у тіло), який розірвав їй очеревину.

Я проковтнула гірку жовч, що підступила мені до горла. Третє квітня — день народження матері. Який жах, що такі мерзенні речі коїлися того радісного дня.

Очеревиною, якщо мені не зраджувала пам’ять, називається стінка живота. Я гадки не мала, з якого дива Томасові здалося, наче цей випадок має значення. Таж неозброєним оком видно, що цей злочин скоїв якийсь інший звір, який вийшов на вулиці Лондона. До того ж це сталося в квітні, а Шкіряний Фартух узявся за різанину в серпні.

Перш ніж я встигла добре його вишпетити, Томас вказав на найогиднішу деталь.

— Так, це збурило мене й першого разу, Кресвеле. Я не хочу уявляти цей жах удруге, красно тобі дякую.

Хіба що ти одержуєш хворобливе задоволення від того, що мене мало не вивертає. — Я не стрималася і промовила це з жовчю в голосі.

— Прибери з рівняння емоції, Водсворт. Розслідуванню немає користі від серця, що відволікається на такі дріб’язкові штучки, — м’яко відказав Томас, тягнучись до мене, наче хотів торкнутися моєї долоні, та зненацька згадав своє місце. — Сприйми це як деталь складанки унікальної — хоч і вельми огидної — форми.

Я хотіла було заперечити йому, мовляв, емоції — не «дріб’язкові штучки», та мій інтерес привернула юнакова відстороненість під час розслідування. Якщо цей спосіб справді працює, мені б і самій було корисно навчитися вмикати й вимикати емоції за потреби.

Я перечитала запис знову, цього разу зосередившись на відразливих деталях, не відволікаючись на почуття. Томас, може, й був божевільний, зате божевільний геній.

На позір цей злочин не був схожий ані на випадок міс Ніколз, ані міс Чепмен. Не збігався час. Жертву знайшли ще живою. Органів з тіла не видаляли. Ну й брюнеткою жертва теж не була.

Однак цей злочин пасував до нашої теорії про чоловіка, яким керувала жага очистити Іст-Енд від гріха. Жертва ж всього-на-всього нікому не потрібна повія, яка тільки й знай розносить хвороби і не заслуговує на життя.

Якби досі я не перетворилася на крижану брилу, то певна, зараз мороз устромляв би мені кігті у спину.

Детективні інспектори помилялися.

Міс Ніколз була не першою жертвою нашого вбивці.

Першою була міс Емма Елізабет Сміт.

РОЗДІЛ 7

КАБІНЕТ ІЗ ТАЄМНИЦЯМИ

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ

10 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Я перемішувала картоплю з травами на тарілці, аж доки в підливі не утворився знак питання.