По сліду Джека-Різника

— Убивця почав із горла, а затим завдав ножової рани чи вдарив у рот. Навряд чи йому сподобалося, що вона говорила, тож прагнув покарати її. — Я перейшла до наступної рани. — Коли жертва почала давитися кров’ю, він поклав її горілиць, розправивши ноги, й розтяв клинком живіт. Витягнув кишки — либонь, щоб полегшити собі доступ до інших органів. Бачите це? Порожнина надто запала. Саме такий вигляд мають тіла після того, як дядько виймає з них органи під час розтину. Не можу сказати, яких бракує тут, не зануривши всередину рук. Утім припускаю, що йдеться про матку або яєчники, чи, може, навіть нирку або жовчний міхур. Як гадаєте?

Блекберн не відповів. Я підвела на нього очі й виявила, що його приємним обличчям розповзаються ознаки нудоти. Я міцно стулила рота. Певно, здавалася зараз йому неабияким чудовиськом. Якби тітка Амелія була тут, то миттю потягнула б мене до церкви й прочитала б зо тисячу молитов. Я дивилася, як рухається Блекбернова глотка в намаганні зглитнути.

Поліціянт намагався зберегти самовладання, проте не втримався від нудотного позиву, коли на відкриту порожнину приземлилася муха. Я прогнала негідницю, але та тільки пересіла на закривавлене обличчя. Треба забрати звідси тіло, доки мухи не відклали личинки.

Блекберн кашлянув, привертаючи мою увагу.

Я не барячись підвелася, простягла йому носовичка, але суперінтендант лишень хитнув головою, притискаючи до рота кулак.

— Зі мною все гаразд, дякую. Мабуть, просто з’їв щось не те. Певен, нема через що перейматися...

Якась часточка мого єства захотіла всміхнутися. Ось стоїть молодик, який напевно набачився жахіть на своїй службі, і ось я — дрібна і тендітна — пропоную стати його міццю.

— Із вашого дозволу я зроблю кілька нотаток, — сказала йому. — Покажу їх дядькові. Його ж тепер звільнять, чи не так?

Блекберн перевів погляд зліва направо, спостерігаючи, як я спершу дістала записник із кишені у спідницях, а тоді взялася робити нотатки якнайохайнішим почерком.

Мені не хотілося видатись надміру нетерплячою чи сповненою надії, та я мала впевнитися, що з дядьком усе буде гаразд. Що невдовзі він опиниться в безпеці й працюватиме зі мною пліч-о-пліч. Здавалося, цілісінький рік минув, перш ніж Блекберн мені відповів.

— Не уявляю, як його судитимуть після такого. Мовлячи неофіційно, я вважаю, що його звільнять до кінця доби. — Він на мить замовк. — Не бажаєте зі мною підкріпитися? Тобто, після того як ми оглянемо друге тіло?

Я різко підвела на нього погляд. Він що, запрошує мене кудись у такій ситуації? Це дивно. Мої думки вочевидь промовисто відобразилися на моєму лиці, бо Блекберн почав бубоніти пояснення:

— Ну, я маю на увазі, що, може, ми випили б чаю та обговорили докладно жертв. Я певен...

— Я певен, це необов’язково, Вільяме, — озвався хтось знайомим розлюченим тоном. Кожнісінький м’яз у моєму тілі застиг, і навіть серце сповільнилося, перш ніж шалено закалатати.

Батько.

Лорд Едмунд Водсворт був у тисячу разів страшнішим за тіло, яке лежало біля моїх ніг. Вираз його обличчя був куди загрозливішим за ніж, приставлений до моєї яремної вени.

— Коли я дозволив тобі залицятися до моєї дочки, то й гадки не мав, що ти вважатимеш гожим залучати її у такі... мерзенні й чоловічі справи. Мені потрібен той, хто приборкуватиме її норов і захищатиме, а не підживлюватиме її небезпечну цікавість.

Шок налетів на мене звідусіль. Конче треба було поставити стільки запитань... Як він мене тут знайшов? Звідкіля він знав, що мене немає вдома? Проте першим із моїх уст злетіло найнагальніше запитання.

— Що ти маєш на увазі? Дозволив йому залицятися... — Та перш ніж закінчила думку, я вже повернулася до Блекберна, а збентеження поступилося місцем щирій люті: — То це ви просили батька, щоб дозволив до мене залицятися? Таємно зустрічалися з ним, змовлялися.

Тоді мені раптом сяйнула ще одна думка — така очевидна, що я мало не розреготалася.

— Ось чому ви бажаєте допомогти моєму дядькові. Не тому, що вважаєте його невинним, а тому що ви підступний!

— Одрі Роуз, благаю, — почав було він, скинувши руку горі. — Я ніколи не хотів...

— Я помиляюся? — зажадала відповіді.

Блекберн стиснув губи і кинув запитальний погляд на мого батька. Було ясно, що без дозволу він не відповість, але тепер він його вже нізащо не отримає. Я стиснула руки в кулаки. Понад усе мене бісило розуміння, що я проґавила усі підказки. Які ще таємниці приховували від мене?

Та мій гнів швидко згас, коли батько дав суперінтендантові знак мовчати.

А відтак поманив мене пальцем до себе. Якщо він тепер хоч колись випустить мене з дому, це буде диво Господнє.

Але як Блекберн посмів тримати це від мене в секреті? Я кинула останній лютий позирк у його бік і слухняно побрела до батька.

І коли я вже було гадала, що несподіванкам кінець, з’явився мій брат, щосили ігноруючи тіло, що лежало за кілька футів від його начищених туфель.

Підходячи до батька, Натаніель уникав моїх очей. Вочевидь це він видав мене тому зацикленому на контролі шаленцю. От негідний зрадник! І звісно ж, поліційний пікет обом моїм членам сім’ї не указ. Цікаво, кому вони заплатили за право нехтувати законами чи вказівками поліції.

— Що ж, забираймося з цього огидного місця й повертаймося додому, де ти будеш у безпеці. —

Узявши мене за руку, батько глянув на мене хіба трішечки менш застрашливо, адже я була у його владі. — Нам треба чимало обговорити сьогодні, Одрі Роуз. Ти не можеш і далі наражати себе на такі небезпеки. Мені прикро, але це не минеться для тебе безкарно. Подібні вчинки завжди мають ціну, а деякі коштують дуже дорого.

РОЗДІЛ 21

ЖАХЛИВА ПРАВДА

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

30 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Поїздка додому виявилася чи не такою ж жахливою, як і огляд одного з понівечених тіл на місці подвійного вбивства.

Та я воліла б прибирати розкидані кишки, аби лишень не мучитися в задушливій тиші, яка була нашою жалюгідною супутницею в екіпажі. Доки ми доїхали додому, я вже була ладна вирватися з власної шкіри, щоб утекти від гніву, який сочився крізь пори.

Я лютилася на Блекберна за те, що змовився з моїм батьком і не наважився щиро це визнати. Та найдужче я закипала через свого брата.

І як він тільки посмів зрадити мене, привівши батька туди, де я була? Він же мав знати, як сильно батько розгнівається, вирішивши, неначе його єдина донька в небезпеці.

Адже Іст-Енд повнився не тільки «непристойним людом», а й хворобами, які миттєво ширилися через злиденні умови життя. До того ж нерозсудливо було приводити батька в частину міста, що славилася своїми опіумними притонами.

Кожен чоловік у моєму житті вважав за необхідне закувати мене в кайдани, і це мене бісило. Кожен — окрім Томаса, збагнула я. Він під’юджував мене діяти й мислити самостійно. Перш ніж я встигла збігти сходами до своєї кімнати, батько окликнув мене.

— Одрі Роуз, прошу, на два слова.

Я заплющила очі на мить-другу, і лиш після цього обернулася. Не бажала вислуховувати, як мене сваритимуть чи повчатимуть, яке життя крихке і як нерозумно втрапляти в безвідповідальні ситуації — але від цього не відвертітися. Коли батько мав щось сказати, потрібно було слухати — і край. Покинувши сходи та обіцяну ними волю позаду, я рушила прямісінько в лігво моралізаторства.

Тітка Амелія з Лізою подалися на закупи тканин, щоб узяти з собою додому в провінцію. їхня гостина добігала кінця, і вони мали виїхати завтра із самого рання. Мене тішило, що їм не випаде бачити, як мене шпетять. Тітка зауважила б, що за останні два тижні врятувати мою душу та репутацію не вдалося, і взагалі, мені на користь пішло б трохи сільського повітря.

Натаніель стояв у коридорі, притулившись спиною до стіни, але й досі уникав мого погляду, тільки дужче розпалюючи мій гнів. Ну й слизняк! Батько жестом запросив мене до вітальні й звелів сісти.

Не маючи вибору, я скорилася.

Сіла в крісло якнайдалі від нього, очікуючи, доки він оголосить вердикт «винна» і негайно призначить покарання.

Проте мій батечко не квапився. Розпорядився, щоб принесли чай та печиво, і взявся переглядати пошту біля каміна. Якщо він таким робом намагався підвищити мою тривожність, йому це вдалося. Серце немов навіжене гупало в ребра, благаючи про звільнення, щоразу як батько брався за чергового листа. Єдині звуки в кімнаті долинали від потріскування в каміні та шурхоту паперу. Я щиро сумнівалася, що у вітальні було чути, як у жилах хлюпоче моя кров, та в моїх вухах це звучало моторошною симфонією.

Я дивилася, як батько, обережно тримаючи ножа для кореспонденції, проштрикував гострим лезом конверти, а тоді різким ривком один за одним їх розрізав, вивільняючи листи всередині. Коли я лякала його, він перетворювався на незнайомця, який наводив жах і боявся водночас. Склавши руки на колінах, я чекала — терпляче, як тільки могла — доки він заспокоїться достатньо для розмови зі мною. Мої темні спіднці були проваллям, у якому я прагнула заховатися. Нарешті батько запечатав і передав конверт слузі, а відтак перетнув кімнату.

— Як я зрозумів, ти вже якийсь час вислизала із дому. Вивчала криміналістику під керівництвом свого дядька, чи не так?

Він налив, не питаючи, чашку чаю і запропонував мені. Я хитнула головою, надто схвильована, щоб думати про їжу чи напої, коли батько був такий спокійний та зібраний. Він постояв, чекаючи на мої виправдання, але я так і не змогла подати голос. Коли долю тварини вирішено, ніщо не порятує її від червоного намиста, яке їй вділять. Не мало значення, що я скажу на свій захист: це знав батько і знала я.

Він сів, закинувши ногу на ногу.

— Скажи-но на милість, і як я, по-твоєму, мав би реагувати, дізнавшись про все? Зрадіти? Підтримати те, що ти ймовірно викидаєш життя на вітер? — У його вирізьблених рисах промайнув спалах люті. Батько зціпив зуби, а відтак повільно видихнув. — Я не можу дозволити, щоб ти плямувала свою репутацію, потураючи власним дивацтвам та беручи участь в аморальній діяльності. Чемні люди, які живуть за правилами порядного суспільства, ніколи не підуть до лабораторії твого дядька. Якби твоя мати була досі жива, то померла б, побачивши, якими... справами ти займаєшся.

Перебираючи пальцями дрібні ґудзички по боках своїх рукавичок, я щосили боролася зі слізьми. Батькові слова розізлили мене, але найдужче мені допікало те, що він, можливо, мав рацію. Можливо, мати зневажала б мою діяльність. Із самого дитинства їй веліли триматися подалі від жахіть з огляду на її хворе серце. Моя негодяща робота цілком могла спинити її серце, якби цього не зробила гарячка. Та як же тоді бути з її переконанням, що я можу бути і сильною, і вродливою водночас? Виходить, батько помиляється!

Натаніель увійшов крізь двері в кімнату. Я не помітила, що досі він стояв у проймі, проте з його зболеного виразу обличчя збагнула, що брат чув кожнісіньке слово. Мені закортіло скорчити сяку-таку сердиту гримаску, але забракло сил.

Дуже боліло серце.

— Віднині ти також житимеш за правилами порядного суспільства, — провадив батько далі, задоволений моєю покірністю. — Ти усміхатимешся й будеш лагідна до кожного кавалера, якого я визнаю для тебе гідним нареченим. А от говорити про науку і дядька-дегенерата більше не смій. — Він підвівся з крісла і виріс наді мною так швидко, аж я сахнулася. — Та якщо я виявлю, що ти не коришся мені, то вижену тебе з дому. Я не потерплю, щоб ти й далі пхала носа у це тривожне розслідування. Затямила?

Я звела брови. Ніяк не могла збагнути, що ж це тільки-но сталося. Батько лютував і раніше, міг тижнями тримати мене в чотирьох стінах, однак іще ніколи не погрожував викинути мене на вулицю. Це ж бо цілковито суперечило його наміру вберегти мене протягом мого цілого життя. Нащо приковувати мене до дому, якщо він зібрався викинути мене?

Я кліпнула, щоб приховати сльози, намертво вп’явшись поглядом у закручений візерунок на килимі, й відтак поволі кивнула. Адже голосу не йняла віри, бо знала, що він неодмінно зламається під вагою емоцій, досить і того, що в мене був відповідний вигляд.

Батько вочевидь лишився задоволений, бо його тінь перестала нависати наді мною, а там і взагалі зникла з вітальні. Я чула, як батькові важкі кроки віддаляються в коридорі. І коли двері його кабінету з грюкотом зачинилися, я нарешті дозволила собі зітхнути.

Щокою зазміїлася самотня сльоза, і я злісно змахнула її. Я протрималася так довго, тож не розклеюся перед Натаніелем. Нізащо.

Та замість кинутися до мене, як я очікувала, той і далі стовбичив біля дверей, витягуючи шию в коридор. Було незрозуміло: він збирався втекти чи переконував себе залишитися.

— І що ж тобі батечко запропонував за цю зраду? — Братова спина напружилася, але він не обернувся до мене. Я підвелася й підійшла ближче. — Щось грандіозне, либонь. Щось таке, від чого тобі було годі відмовитися. Новий костюм? Дорогого коня?

Натаніель захитав головою, а його руки засмикалися. Тепер він будь-якої миті вхопиться за гребінець, щоб заспокоїтися. Стрес завжди погано позначався на братові. Я підступила ще ближче й запитала вороже:

— Отже, величезний маєток? — Мені кортіло, щоб Натаніель відчув мій біль.

У миготливому сяйві каміна промайнув срібний гребінець, і брат провів його крізь волосся. Я рушила повз нього на вихід, і тут Натаніель прошепотів:

— Зажди.

Його тон змусив мене зупинитися, і мої атласні туфельки затрималися на порозі. Брат говорив тихо, немов церковна миша, що пищить у велетенському соборі.

Відступивши назад у кімнату, я стала чекати. Я дам йому сказати, що хоче, а відтак піду собі. Втомлена подіями цього дня, я плюхнулася в крісло. Натаніель тим часом визирнув у коридор і зачинив двері.

А тоді рушив через кімнату швидким кроком, до якого схильні усі Водсворти-чоловіки, неспокійний, знервований. Підійшов до буфета, дістав кришталеву карафу та склянку, налив собі добрячу кількість бурштинового напою і випив усе за кілька ковтків.

Це було дуже несхоже на Натаніеля. Я нахилилася вперед.

— Що сталося?

Досі дивлячись на карафу, брат похитав головою і наповнив склянку повторно.

— Я навіть не знаю, з чого почати.

У його голосі бриніла цілковита огида, від чого мене пройняло морозом. Склалося враження, начебто ми більше не говоримо про те, як він виказав батькові, що я сьогодні зранку втекла з дому. Мій гнів розвіявся. З батьком було ще щось не так? Мені несила було витримати нове емоційне потрясіння. І без цього вистачало мороки.

— Більшість людей починає з початку, — мовила я, намагаючись не виказати голосом свого страху, натомість силкуючись говорити невимушено. — Скажи, що тебе тривожить. Будь ласка. Дозволь допомогти.

Натаніель витріщився на кришталеву склянку в руці. Здавалося, йому легше промовляти до неї, ніж зустрічатися з моїм стурбованим поглядом.

— У такому разі я говоритиму швидко в надії, що це заподіє тобі менше болю. — Він ковтнув напою для хоробрості, тоді ще. — Наша мати — не остання, кому наш милий дядечко робив операцію.

Я була вдячна, що Натаніель зробив паузу, давши мені час осягнути усю величінь його слів. Усе, навіть моє серце, завмерло. Обговорювати цю тему нам заборонили і батько, і дядько.

— Він... він намагався здійснити успішну пересадку органів іще з часів їхньої з батьком юності. — Брат ущипнув себе за перенісся. — І наш батько, хоч він і бореться із власними демонами, реагує як реагує, бо знає, що дядько має від тебе таємниці.

— Таємниці? Мені відомо все про дядькові давні експерименти, — сказала я, випрямившись у кріслі. — Саме через його спробу врятувати нашу матір я й почала навчатися в нього.

— Он як, врятувати? — Натаніель кинув на мене жалісливий погляд. — Та задля блага Лондона його слід було б посадити під замок. Адже наш дядько не припинив експериментів, Одрі Роуз. А тільки навчився ліпше приховувати їх.

— Це неправда, — захитала я головою. Як же безглуздо, що брат думає таке про дядька Джонатана. — Я про них знала б.

— Це правда — слово даю. Я сподівався, ти переростеш своє бажання навчатися в нього, тому й вирішив, що немає потреби розкривати такі... чутливі деталі. — Натаніель узяв мої долоні в свої і ніжно їх стиснув. Я зустрілася з ним поглядом. — І саме тому не хочу переобтяжувати тебе зараз. Якщо тобі потрібен час, сестро...

— О, я цілком готова дізнатися правду. Усю — хоч яку жахливу. Тож просвіти мене, не барися.

Брат кивнув.

— Що ж, гаразд. Правда в тім, що твій... приятель Томас Кресвел... він... — Натаніель відхилився назад і ковтнув ще напою. Я вагалася, чи затримка в оповіді зроблена задля мене чи задля нього самого. Тим часом від очікування наступного страшного одкровення мій шлунок скрутило у вузол. — Ти певна, що з тобою все добре? Маєш виснажений вигляд.

— Прошу, розповідай далі.

— Ну гаразд, — сказав він, нервово зітхнувши. — Після смерті матері до дядька звернувся Томасів батько. У той час його дружина саме страждала від сильного болю в животі. А він чув про дядькові дослідження. — Натаніель зглитнув. — Томасова мати померла невдовзі після нашої від хвороби жовчного міхура. Дядько намагався врятувати і її теж.

— Просто чудово. То ти кажеш, що наш дядько убив Томасову матір?

Брат потягнувся до мене, повільно хитаючи головою.

— Ні, не це. Відтоді Томас став одержимий пошуками справжніх ліків. Тільки про це й говорить на зібраннях Лицарів Вайтчепела. Та так докладно, що я й сам міг би взятися за досліди.

— Мені він про це нічого казав.

Мороз устромив мені кігті в спину й раз по раз роздирав мене. Я не була уповні відверта з Натаніелем. Томас-бо наполягав, щоб я вилучила жовчний міхур із трупа, роздобутого в некрополісі. Тоді в голові промайнув спогад із ранкового місця злочину. Я була майже впевнена в тому, що з однієї жертви теж дістали жовчний міхур. Мене занудило. Невже я була засліплена, невже помилялася щодо Томаса?

Ні, я не звинувачуватиму його у скоєнні садистських убивств лишень лому, що він відрізняється від решти людей у нашому обмеженому суспільстві. Розслідуючи злочини, хлопець поводиться холодно та відсторонено, але це справді геніально — і необхідно. Чи не так? Зненацька заболіла голова. Може, я шукаю йому виправдання. Або, можливо, сам Томас спритно вклав ці виправдання мені в мозок. Хитрості, щоб провернути таке, йому точно не бракувало. Та чи вчинив би він так?

У голові вирувало стільки емоцій, що я не могла їх усі охопити.

Якщо Томас пережив той сердечний біль, який настає, коли бачиш смерть дорогої людини, тоді він, можливо, ладен зробити будь-що — ба навіть убити, — аби тільки знайти відповіді, яких шукав. А втім, хіба ж я сама не страждала від того самісінького болю після маминої смерті? На мою думку, це могла бути достатня причина для Джека, щоб красти органи. Проте чи був Томас, цей нестерпно чарівний поза лабораторією юнак, насправді здатен скоювати такі мерзенні речі в ім’я науки?

Я не вважала, що він міг стати але настільки холодним та відстороненим. Хоча...

Голова йшла обертом. Дівчата на чаюванні стверджували, ніби Томас достатньо дорослий, щоб виявитися божевільним душогубом, але ж це лишень безглузде ляскання язиками. Я стиснула кулаки. Вірити, що інстинкти так підвели мене щодо Томаса, відмовлялася, хоча чимало доказів вказувало саме на це.

І саме така поведінка занапастила жертв Різника. Моя голова опустилася на долоні. «О, Томасе. Як мені впоратися і з цією бідою теж?»

РОЗДІЛ 22

ЗУХВАЛЕЦЬ ДЖЕК

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

1 ЖОВТНЯ 1888 РОКУ

Вранішнє світло похило спадало крізь вітражні вікна у нашу їдальню, та єдине, від чого я не могла відвести очей, поки сніданок собі остигав, — це були два тексти, наґрамузляні Джеком-Різником.

Часи приховування його страхітливих діянь вочевидь минули.

Джек прагнув, щоб усі знали: це він скоїв ті мерзенні злочини. Він був неначе артист чи король, який упивався увагою відданих шанувальників та васалів.

Припущення, начебто Різником був Томас (хоча мене й бентежило минуле юнака), здавалося сумнівним. Того самого дня, коли Томас Кресвел не вихвалятиметься своєю геніальністю, я заведу собі єдинорога. Томас — якби Джеком був він — безумовно, вже давно себе виказав би.

А втім, він таки не один тиждень замовчував їхню спільну з моїм дядьком роботу з пересадки органів. Я вишпетила себе за м’якосердість до нього. Треба було відсторонитися від емоцій, проте це виявилося важче, ніж уявлялося.

Розтерла скроні й перечитала газету. Повернення містера Дойла на звичну для нього лукаву доріжку не здивувало мене: це було лише питанням часу, коли його газетка роздує з цього сенсацію, на якій наживатиметься на повну силу.

— Їй-право, — прошепотіла Ліза, розрізаючи сосиску, — якби ж то нам не треба було так страшенно рано вертатися додому. Я ще ніколи не бачила такого ажіотажу в Лондоні! Вікторія влаштовує бал-маскарад і закликає, щоб юнаки прийшли вбрані, наче Різник: високі, таємничі незнайомці. Це жахливо захопливо, чи не так?

Я зиркнула на тітку, яка пильно стежила за мною, вигнувши брову. Це було випробування моїх добрих манер. Я люб’язно усміхнулася.

— Це насправді жахливо.

— Свята правда. Мені байдуже, що люди кажуть про тих жінок: ніхто не заслуговує на таку смерть. Ти просто зобов’язана зупинити винного. — Лізин погляд кудись помандрував, а відтак вона хитнула головою, повертаючись до дійсності. — Я за тобою скучатиму, кузино. Приїзди до нас в гості чим-скоріше.

Я усміхнулася, усвідомивши, що й справді не можу дочекатися нової зустрічі з нею. Ліза розумна, пишається своєю жіночністю і з легкістю живе за власного версією правил порядного суспільства. Мені бракуватиме її дотепних зауваг та веселої вдачі.

— Чудово. Я неодмінно приїду, — пообіцяла їй.

Сьорбнувши «ерл ґрею», я ще раз зосередилася на газеті, тимчасом як тітка з кузиною щебетали про вчорашнє чаювання, яке я пропустила.

Або Блекберн дотримав слова і дав містерові Дойлу добро на друк листа «Любому начальникові», або ж головний редактор діяв з власної ініціативи.

Та позаяк суперінтендантові я більше не довіряла, то покладала надію саме на редактора.

Я перечитала листа, загубившись у маніакальну манеру почерку вбивці. Замислившись про місце злочину, пригадала моторошну кількість подібностей. А от листівка, надрукована на тій самій сторінці, — це вже щось новеньке. Вона датована вчорашнім днем, отже, убивця надіслав її нещодавно.

Цілу ніч мене діймали страхітливі припущення щодо чимраз більшого переліку підозрюваних. Я не знала, хто винен, одначе один спогад не давав мені спокою.

Міс Емма Елізабет Сміт, імовірно, знала нападників. Чи могли це бути мій дядько і Томас? Згідно з дядьковими нотатками, вона повідомила слідчим, що один нападник був підлітком. А дядько був із нею заручений... і вочевидь їхні стосунки закінчились у певний спосіб, що привів міс Сміт до проституції.

Якщо Томас справді замішаний у тому нападі, це пояснювало, чому вбивства тривали, поки дядько перебував у божевільні. А ще означало, що я, сама того не бажаючи, співпрацювала з Джеком-Різником і, ймовірно, сама потрапляла під його чари. Мій шлунок скрутило.

Ні, мало бути щось іще.

Я подумала про Торнлі й про той день, коли ми з Томасом довідалися про стосунки між дядьком та міс Еммою Елізабет. Його потрясіння тоді здавалося цілком справжнім. Невже це була вистава? Можливо, юнак не лише вміло вмикав і вимикав емоції, а й був управним лицедієм. Якби ще моє нещасне серденько могло відгородитися від нього назовсім!

Утім, існувало й жахливіше припущення.

До більшості жертв мав стосунок мій батько. Чи не сплутав опіум його розум, викрививши муку через смерть коханої дружини і перетворивши її на щось протилежне за суттю. А втім, чи був він по-справжньому здатен на вбивство? Мені хотілося заперечити це, висварити себе за такі огидні думки, проте батько виявився дійсно схильним до змін у характері, коли був наляканий чи перебував під дією свого безцінного тоніка. Та якщо він невинен, чому тоді від цієї думки я відчула камінь на серці?

І залишався ще Блекберн. Чи був він із моїм батьком заодно? Вони бозна-скільки тримали свої взаємини в секреті від нас із братом. Що ще вони могли приховувати? Убивства відновилися, коли батько повернувся додому... Я заборонила своїм думкам прямувати у той темний завулок.

І зосередила увагу на факсиміле листівки в газеті.

Повідомлення було коротке, але таке ж моторошне, як і перше. З граматикою знову була біда, проте в мене з’явилася підозра, що це вдаване. Джеків почерк був надто охайний і старанний, щоб припустити, ніби текст писала людина без освіти. Ні, це була кепська спроба приховати власне становище в суспільстві.

Але яке саме — лікаря, лорда, суперінтенданта чи блискучого школяра?

Я не обманював тебе любий старий начальнику коли робив свій натяк, ти завтра почуєш про дільце Зухвальця Джекі подвійний номер цього разу перша дамочка трохи верещала не вдалося прикінчити зразу не ма часу відчикрижити вуха для поліцаїав, дякую що притримав листа доки я не повернувся до роботи

Джек Різник.

Листівка написана тією ж рукою, що й перший лист — завитки на літерах були надто схожі, щоб це був просто збіг. З переднього боку обурливого послання (як і перед цим на конверті) не виявилося жодної путньої зачіпки, тільки адреса:

Центральна агенція новин

Лондонське Сіті

— Добрий ранок, Амеліє, Лізо. Ваш екіпаж, гадаю, готовий. — Батько увійшов широким кроком до їдальні з власною газетою під пахвою. Коли ж перевів погляд на мене, на його обличчі з’явилася стурбованість. — Одрі Роуз, ну а ти сповнюєш голівоньку безпечними і пристойними речами? Чи вже так скоро порушуєш мою волю?

Я підвела на нього лице й усміхнулася, хоча результат радше скидався на вищир.

— Не думала, що перебувати в курсі щоденних новин непристойно. То, можливо, я натомість витрачатиму весь свій час — і твої гроші — на нові корсети, які позбавлять мене бажання розтуляти рота, — промовила я солодко. — Елемент гардеробу, який так стискає, має добряче скувати й мої голосові зв’язки. Як гадаєш?

Батькові очі зблиснули попередженням, та сьогодні я не збиралася зіщулюватись перед ним.

Я розплутаю справу Різника, хай чийого внутрішнього звіра це пробудить зі сплячки. Цей звір дряпався і вив, прагнучи вирватися на волю і з мене. Я пообіцяла, що зрештою звільню його. Це на якийсь час утихомирило почвару.

— Що ж, — зронила тітка Амелія, підвівшись і подавши Лізі знак зробити так само. — Це була вельми приємна гостина. Дякую, що запросив нас, любий брате, на час своєї відсутності. Тобі не завадить незабаром знову відпочити від міста й подихати свіжим сільським повітрям. — Вона перевела увагу на мене, оцінливо зморщивши губи. — І Одрі Роуз це піде на користь, убезпечить від навколишнього шаленства.

— Може, й твоя правда.

На цих словах батько розкинув руки перед своєю сестрою і похапцем обійняв її. Відтак вона вийшла.

Ліза підбігла до мого місця за столом, нахилилася й схопила мене в незручні обійми.

— Обов’язково напиши мені. Я хочу більше дізнатися про Томаса Кресвела і все, що стосується сумнозвісного Джека-Різника. Пообіцяй, що напишеш.

— Обіцяю.

— Чудово!

Вона поцілувала мене у щоку, обійняла мого батька й вибігла в коридор. Мені стало сумно, що кузина їде.

Батько перетнув кімнату і сів у своє крісло, підкреслено ігноруючи мене, щоб показати невдоволення моєю поведінкою. А мене це якраз і влаштовувало.

Після того як Натаніель розповів усю правду про наші родинні таємниці, я заледве могла дивитися на батька. Мати помирала від скарлатини, і батькові було відомо про її хворе серце. Він у жодному разі не мав би дозволяти дядькові оперувати її — не тоді, коли її імунна система зазнала такої потужної атаки. Він-бо знав, що його брат ще не досяг бажаного успіху.

А втім, винуватити батька за те, що так відчайдушно прагнув урятувати матір, я теж не могла. Проте мене цікавило, чого він так забарився з тим, щоб попрохати дядька про допомогу. Досі я хибно вважала, що той оперував матір іще до того, як їй погіршало. З моїх уст зірвалося зітхання. Дядько мав би проявити більше розсудливості, та хіба можна було відмовити рідному братові? Особливо коли лорд Водсворт нарешті зламався й заблагав про допомогу. Трагедія, яка довела нас до цього стану, до цієї нездорової подоби сім’ї, була безмежна, та я боялася, що коли дозволю собі занадто зануритися в думи про минуле, то мене — як доти батька — горе зламає.

Я отримала звістку, що напередодні пізно ввечері дядько повернувся додому, тож вирішила провести з ним час і подивитися, що вдасться з нього витягти.

І мене не обходило, що про це думає батько. Я знову розгорнула газету.

— Невже тобі так кортить скінчити своє життя пропащою, на вулиці? — запитав він.

Я сьорбнула чаю, насолоджуючись виразним смаком «ерл ґрею» на язиці. Батечко грав у небезпечну гру і навіть не уявляв собі наскільки небезпечну.

— Кому як не тобі знати про пропащість.

Він грюкнув руками по столу, розкидавши столові прибори. Його обличчя зблідло і прибрало розгніваного виразу.

— Ти шануватимеш мене у власному домі!

Я підвелася, являючи перед батькові очі свій всуціль чорний вершницький стрій. Зачекала аж тридцять секунд, щоб він уповні осягнув моє вбрання на чоловічий манір, тимчасом як на його лиці проявлялися шок та невіра. Затим різко, як тільки було можливо, натягнула шкіряні рукавички і зверхньо поглянула на батька.

— Люди, які заслуговують шани, отримують її з доброї волі. А той, хто її вимагає, ніколи по-справжньому її не вселятиме. Я ваша донька, а не кобила, сер.

Я ступила крок у його бік, насолоджуючись тим, як батько сахнувся від мене, немовби щойно усвідомив, що хоч яка дорога і мила, а киця має гострі кігті.

— Ліпше вже бути пропащою й опинитися на вулиці, ніж жити в домі, повному кліток. Не тобі повчати мене пристойності, адже цієї чесноти тобі самому неабияк бракує.

І не чекаючи на відповідь, я велично вийшла з їдальні. Мене супроводжував лиш цокіт підборів, що звучав лунко посеред тиші. Більше не буде жодних спідниць чи турнюрів, з якими потрібно морочитися. Годі з мене речей, що тримають у путах.

* * *

Дядькова лабораторія була в жалюгідному стані — утім, як і її власник.

Повсюди лежали розкидані папери й перекинуті столи та стільці. Накарачках повзали, нервово прибираючи, слуги, то зосереджуючись на роботі, то дослухаючись до нескінченної тиради мого дядька.

Чим він такий засмучений? Безцеремонним втручанням у його безцінну роботу, чи тим, що його замало не спіймали за скоєні злочини? Важко сказати.

Проте я не збиралася йти звідси, не дізнавшись правди.

Я ще ніколи не бачила дядька в такому стані. Коли його звільнили з «Бедлама», поліція повернула всі речі з камер для доказів, проте кинула їх у лабораторії абиде. Скидалося на те, що Блекберн більше не цікавився здобуттям моєї прихильності.

— Нікчемні покидьки! — Маленькою кімнатою поруч з лабораторією розлігся черговий гуркіт. — Документація за цілі роки безслідно зникла! Та я ладен Скотленд-Ярд за вітром пустити. Що за мерзотники там працюють?

Увійшов Томас, оцінюючи поглядом гармидер. Підняв з підлоги крісло й опустився у нього. Риси хлопця викривило роздратування.

Я старанно ігнорувала його, й Томас відповідав мені взаємністю. Юнак вочевидь досі марудився через нашу сварку. Або ж відчував, що в мені наростає підозра, чий обвинувальний перст указував на нього.

Про своє перебування в божевільні дядько пам’ятав небагато. Тамтешні препарати виявилися занадто сильними для його свідомості, чи принаймні так він стверджував. Він не пригадував, як без упину бурмотів власне ім’я чи якогось іншого одкровення, яке могло б виступити з темряви.

— Не сиди без діла! — загорлав дядько, шпурляючи Томасові в лице низку паперів. — Прибери це! Прибери весь цей бісів розгардіяш! Я не можу так працювати!

Не ладна й далі спостерігати за цим божевіллям, я повільно підійшла до дядька з піднятими вгору руками, наче то був загнаний у кут скажений пес. Мені здавалося, що після того, як із його організму вийшов тонік із божевільні, дядькові нерви лишилися сильно розхитаними. Його спорадичні вибухи ніколи не бували такими гучними чи неорганізованими.

— Можливо, — я обвела рукою кімнату, — нам варто зачекати нагорі, доки покоївки наведуть тут лад.

Дядько Джонатан був ладен сперечатися, однак допускати цього я не збиралася. Моя новоявлена нетерпимість поширювалася на всіх Водсвортів-чоловіків. І навіть якщо дядько виявився невинним у злочинах Різника, йому доведеться відповісти за інші речі.

Я вказала на двері, кладучи край усім можливим протестам. Можливо, так вплинуло моє нове вбрання чи суворий вираз щелеп, проте дядьків запал умить вивітрився. Він зітхнув і, опустивши від поразки чи полегшення плечі, затупав сходами нагору.

Ми розмістилися у вітальні з чашками чаю. З парової машини в кутку кімнати лилася приємна музика.

Томас сидів навпроти мене, хмурячись і схрестивши руки на грудях. Коли наші очі зустрілися, у мене пришвидшився пульс, а тілом пішли іскри. Мені кортіло накричати на нього, вимагаючи відповідей за ті таємниці, що він приховував від мене, але я прикусила язика. Зараз це було не на часі.

А от із наступним питанням розібратися буде непросто. Нас розділяла ріка обману й брехні, і її треба було перетнути якомога скоріше.

Я позирнула на дядька. Відколи я прийшла і доки його не спинила, він рвав і метав. Навіть зараз його очі були трохи осклілі й дивилися на якесь кляте невідь-що, яке ніхто інший не бачив. У мені тихо запалав новий гнів. Я ненавиділа Блекберна за те, що він заподіяв дядькові.

Я вирішила сховати руки в спідницях, а тоді пригадала, що на мені їх немає.

— Я знаю, що трапилося з Томасовою матір’ю.

Томас застиг із чашкою на півдорозі до свого рота, і його очі широко розплющилися.

Я перевела погляд на дядька. Імла, що огортала його, вмить розвіялася, а її місце посіла жорсткість, якої я ще ніколи не бачила.

— До чого ти хилиш?

Я зустрілася прямісінько з його розлюченим поглядом.

— Після її смерті ви з Томасом почали працювати разом. Проводити таємні... експерименти.

Томас нахилився вперед так сильно, що ледве не звалився зі свого сидіння, і з яструбиною уважністю чекав на дядькову відповідь. Якби ж то мені вдалося розшифрувати його дії!

Угледівши моє серйозне обличчя, дядько недовірливо зареготав.

— А що з того, коли й так? Ми не проводили операцій уже з рік. І це жодним робом не стосується нашого Різника. Деяких привидів ліпше не турбувати й лишити у спокої, небого.

— А деякі привиди повертаються і тривожать нас, дядьку. Наприклад, міс Емма Елізабет Сміт.

Вираз обличчя дядька Джонатана став таким самим похмурим, як у мого батька. Я злякалася, що зараз він відішле мене геть за втручання у його спогади.

Коли він відхилився на своєму сидінні назад, уперто схрестивши на грудях руки і міцно зімкнувши уста, голос подав Томас.

— Усе ясно. Просто розкажіть їй.

— Нічого тобі не ясно, хлопче, — відрубав дядько. — І буде мудро так усе й залишити.

Я перетнула кімнату і з грюкотом зачинила двері. Це повернуло загальну увагу до мене.

— Якби це не було важливо для розслідування, я й залишила б. Та оскільки на волі вештається шаленець, який розтинає жінок і потенційно намагається використати їхні органи у такий самий спосіб, як у минулому робив дехто в цій кімнаті, у мене немає вибору.

— Технічно кажучи, ми ніколи не намагалися використати органи для чого-небудь, — сказав Томас і знизав плечима. — Моя мати була занадто слабка для процедури. Ми випробовували дрібніші теорії, але — як зауважив твій дядько — не проводили операцій уже рік. Та й тоді йшлося лишень про пришиття відтятого пальця, якщо тебе цікавлять деталі.

— І на твою думку, було розумно це від мене приховувати?

Ми були трохи зайняті вистежуванням убивці, Водсворт, — відповів юнак напрямки. — Та й даруй, якщо я не поспішаю говорити на тему, яка видається мені... непростою. Окрім доктора Водсворта, а тепер і тебе, я ні з ким не говорив про матір, відколи вона померла. Особливо зважаючи на те, що мій батько розсудив, начебто буде пристойно одружитися вдруге, перш ніж її тіло охололо, а мачуха не мала діла до чужих дітей.

— Вибач мені, Томасе.

Він знову знизав плечима й відвернувся. Я ж сіла на вельветову канапу. Не могла повірити.

Ось причина Томасового вміння емоційно відсторонюватися. Це корінь його зверхності. Ліза мала рацію — за нею ховався біль. Моє серце забилося швидше. Одна частина мене прагнула пригорнути хлопця в обіймах і зцілити його рани, а іншій кортіло вивідати всі його секрети і негайно скласти докупи головоломку, якою був Томас.

Та спершу потрібно було розібратися з питанням зв’язку мого дядька із міс Еммою Елізабет Сміт. Згнітивши серце, я повернулася до дядька.

— Мені треба знати, що трапилося з твоєю колишньою нареченою. — Я бачила, як у його голові крутяться шестірні, коли він шукав шляхів уникнути розповіді. — Прошу. Розкажи мені, що сталося з Еммою Елізабет Сміт.

Дядько скинув руки вгору.

— Здається, мені відомо менше, ніж тобі.

— Усе одно зроби мені ласку.

— Ну гаразд. Вона поставила мене перед вибором: або вона, або наука. Коли я відмовився, Емма обірвала всі стосунки, заявивши, що ліпше залишиться без пенні за душею, ніж схвалить мою блюзнірську діяльність.

Дядько обхопив голову руками; думки про давню кохану вочевидь брали своє, а він же й без того перебував у делікатному стані. А тоді його кістки немовби вкрила добре знайома мені сталева рішучість, що омолоджувала дядька із кожним подихом.

Недарма цей чоловік навчав своїх учнів, як відокремлювати себе від гуманітарного аспекту жахливих явищ і братися за пошук фактів без обмежень з боку емоцій.

Дядько виструнчився і взявся видавати факти один за одним.

— Емма могла й далі жити звичним життям, але не схотіла. Вона сказала, що бажає, аби я сильно страждав, гадала, що так змусить мене поступитися. — Він похитав головою. — Останнє, що я чув, — Емма винайняла кімнату в Іст-Енді, але відмовилася брати гроші у своєї родини. Як часто буває, поповзли чутки, нібито вона продає себе, щоб оплатити житло.

Дядько зняв окуляри і протер від уявних плям. Мені було годі й уявити, що він зараз відчуває. Його руки впали на коліна.

— Мені забракло снаги дізнатися, чи це насправді так. Я викинув Емму з думок і рятувався роботою, щасливо проживши отак кілька останніх років.

— Що сталося того дня, коли ти побачив її тіло? — тихо запитала я. — Це тобі нагадує нещодавні убивства?

Дядько різко сіпнув голову назад, і на мить у його виразі промайнув переляк. Він заходився крутити вуса, якусь хвилю подумки гортаючи нотатки у свідомості.

— Гадаю, вона може бути жертвою Різника. — Дядько так сильно стиснув шкіряний футляр для окулярів, аж йому побіліли кісточки. І коли заговорив знову, то скреготів зубами: — Мені потрібно повертатися до роботи.

Томас вигнув брову і перевів увагу на мене. Складалося враження, що деякі таємниці зосталися нерозкритими. Я не знала, чи був юнак посвячений у них, але мала намір дізнатися.

РОЗДІЛ 23

ЧАРОДІЙСТВО

ЛІТЛ-ІЛФОРДСЬКИЙ ЦВИНТАР

ЛОНДОН

8 ЖОВТНЯ 1888 РОКУ

Двоє кам’яних драконів пильнували наш екіпаж, коли він проїжджав брукованою дорогою крізь найбільшу із трьох стрілчастих арок, що вели на Літл-Ілфордський цвинтар.

Густий туман огорнув малу групку жалібників, що зібралися навколо свіжовиритої могили міс Кетрін Еддовз, загиблої жінки, яку я оглядала на місці подвійного вбивства, затуляючи їх від цього немилосердного дня.

Зима дихала осені в спину, нагадуючи цій теплішій порі, що вона на порозі.

На знак пошани до покійниці я вдягнула плаття, а не брючний вершницький стрій, якому віддавала перевагу віднедавна. Моя проста чорна сукня була химерно схожа на ту, що в неї я вбралася у ніч убивства міс Енні Чепмен. Сподіваюся, що це не провіщатиме нових жахіть.

Я відчувала дивний зв’язок із Кетрін. Можливо, так було, оскільки я свого часу схилялася над її тілом і досліджувала місце злочину, де її знайшли.

В газетах писали, що вона мала веселу вдачу і любила — доки твереза — співати для кожного, хто ладен слухати. У ніч убивства жінка напилася й заснула просто на вулиці, за що її затримала поліція. Відпустили її десь по першій ночі.

А невдовзі по тому Кетрін знайшов Різник і урвав її пісні навіки.

Дядько залишився в лабораторії розмовляти з детективними інспекторами про другу жертву тієї кривавої ночі, а нас із Томасом відрядив у власному екіпажі збирати відомості про присутніх на похороні Кетрін Еддовз. Він-бо вважав, що вбивці часто відвідували місця своїх злодіянь або стежили за ходом розслідувань, хоча це (як і більшість його припущень) було неможливо довести. Інспекторам не довелося довго переконувати дядька в тому, що його знання відіграють ключову роль у розкритті справи. Дрібки лестощів від керівництва Скотленд-Ярду, аби потішити дядькове еґо, цілком вистачило, щоб угамувати його уражену гордість.

Мені було важко стримуватися, щоб не зиркати на Томаса, усе гадаючи, а що, як чудовисько, якого ми шукаємо, стоїть у цю мить поряд зі мною. Хоча його оповідь про смерть матері й батькове негайне повторне одруження і посмикала мене за емоційні струни, проте такий міг бути у хлопця задум. Тому наразі я стежитиму за ним, вдаючи, ніби між нами усе гаразд.

Тримаючи над нашими головами парасольку, Томас зосереджено вивчав усіх присутніх. Жалібників було небагато, і правду кажучи, жоден із них не здавався хоч трішки підозрілим — окрім одного бороданя, який кидав на нас погляди через плече. Щось у тому чоловікові спонукало мене насторожитися.

— Ти порох, і до пороху вернешся¹¹, — процитував священник із Книги Буття, простягнувши руки до неба. — Нехай же душа твоя спочине в мирі, вільна від мук, яких ти зазнала, нас покидаючи, люба сестро.

Жменька людей пробурмотіла гуртом «Амінь!» і розійшлася. Понура погода стримала вияви їхнього суму і звела до мінімуму молитви за упокій небіжчиці. А за кілька митей небо розверзлося і полив рясний дощ, відтак Томас був змушений присунутися з парасолькою ближче.

Або дощ був просто приводом. Відколи юнак пропустив мене за одну зі своїх численних емоційних стін, він кружляв навколо мене, немовби я була сонцем, довкола якого обертався його власний всесвіт. Варто це обміркувати іншим разом.

Наблизившись до тимчасового могильного знака, я присіла й пробігла пальцями в рукавичках по грубому дерев’яному хресту, відчуваючи хвилю смутку за жінкою, якої навіть не знала. Місто організувалося і влаштувало їй гідний похорон і пристойну могилу. Здавалося, люди дбали про ближніх у смерті так, як не зуміли подбати за життя.

— Одрі Роуз, — озвався Томас і прочистив горло.

Я підвела голову і побачила того підозрілого бороданя. Він тупцяв за кілька кроків від нас, вочевидь розриваючись між тим, щоб підійти до нас, і тим, щоб розчинитися в безлюдному сірому ранкові. Не в змозі позбутися відчуття, що цей чоловік має сповістити нам дещо важливе, я махнула Томасові рукою, щоб ішов за мною.

— Якщо він до нас не йде, — кинула я через плече, — ми самі підемо до нього. — Я зупинилася перед незнайомцем, простягнула руку. — Доброго ранку. Мене звуть...

— Міс Одрі Роуз Водсворт. Донька Маліни та... що-що? — запитав він у когось невидимого ліворуч від себе, а ми з Томасом спантеличено перезирнулися.

Цей чоловік, безумовно, неврівноважений — говорити з повітрям! А втім, щось у тому факті, що він знав ім’я моєї матері, схвилювало мене. Тим часом бородань кивнув комусь, кого ми досі не бачили.

— А, так. Донька Маліни та Едмунда. Твоя мати каже, що ти можеш узяти собі підвіску зі світлини. Здається, медальйон у формі серця. Так, так, — мовив він, ще раз кивнувши. — Саме так. Той самий, яким ти милувалася в батьковому кабінеті. Зараз ним користуються як закладкою.

Чоловік замовк, примружено вдивляючись у ніщо. Моє серце було ладне от-от вирватися з тіла. Томас ухопив мене за передпліччя і підтримав, щойно я захиталася. Звідки цьому дивакові взагалі таке відомо? Мої почуття захопив спогад, як я проникла у батьків кабінет і дивилася на світлину матері.

Той медальйон заворожив мене, і було цікаво, де він захований...

Цього ніхто не знав. Та я й сама заледве його пригадувала. Я непевно позадкувала — налякана, проте досі уповні не впевнена, чи це не був часом якийсь обман. Якась маніпуляція правдою, виконана ілюзіоністом. У газетах писали про шарлатанів та шахраїв. Безпринципних брехунів, які наживалися на тому, що показували глядачам те, у що вони бажали вірити. Ось і тепер переді мною розігрували якийсь фокус, але я такого не потерплю.

— Звідки вам це відомо? — запитала я, відновлюючи самовладання.

Вгамувавши своє неспокійне серце, я вирішила оцінити ситуацію з позиції логіки. Цей чоловік напевно вправний брехун: зібрав про мене якусь інформацію і виснував на її основі здогади — словом, застосовував той самий принцип, яким послуговувався Томас, роблячи дедуктивні висновки про очевидні речі.

Медальйони у формі серця були популярні, й мало не кожна жителька Лондона мала такий. Тож це справді тільки здогад — і все. І материн медальйон, імовірно, лежить собі десь у скриньці для прикрас, яку заборонено чіпати, а не використовується як дорога закладка.

Я не здивувалася б, якби виявилося, що наш співрозмовник працює на якусь нікчемну газетку. Хтозна, а може, його підіслав шпигувати за нами містер Дойл, відчайдушно намагаючись рознюхати чергову сенсацію.

— Полегше ти, Водсворт, — промовив Томас тихо, щоб розчути його могла тільки я. — Бо якщо й далі так тріпатимешся, то, гляди, й полетиш — а відтак і сама вб’єшся, і мене вб’єш. А я хоч не боюся смерті, та за якийсь час вона може набриднути. Усі ті райські піснеспіви добряче дратуватимуть, хіба ні?

Я зробила повільний, рівний вдих. Хлопець мав рацію. Гнівом справу не владнати. Я опанувала себе, а відтак уп’ялася важким поглядом у брехуна. Він виставив руки перед собою, мовляв, не бажає зашкодити — от тільки шкоди вже заподіяно.

— Дозвольте мені почати спочатку, міс Водсворт. Я... частенько забуваю, яким дивним видаюся незрячим. — Він простягнув руку й чекав на мою. Я неохоче дала йому поцілувати мої пальці в рукавичці, а тоді опустила руки по швах. — Моє ім’я — Роберт Джеймс Ліз, і я медіум. Я спілкуюся з духами померлих. А ще проповідую спіритуалізм.

— О, чудово, — Томас витер чоло, вдаючи полегшення. — Бо я вже був подумав, що ви просто божевільний. А так іще веселіше.

Доки я боролася з усмішкою, спіритуаліст, затинаючись, повів далі:

— Т-так, так, ну, що ж, гаразд. Як я щойно казав, я спілкуюся з тими, хто відійшов. І дух міс Еддовз майже щоночі приходив до мене цього тижня, аж від того дня, коли її убили, — пояснив він. — Мої духи-провідники запевнили мене, що тут я знайду того, хто допоможе спинити Джека-Різника раз і назавжди. Мене притягувало до вас, міс. Саме тоді до мене й завітала ваша мати.

Я слухала його натренованим вухом скептика. Мій розум цілковито заповнювала наука, а не релігійні примхи та ідеї про спілкування з мертвими.

Містер Ліз видихнув, знову киваючи тій самій незримій силі.

— Я так і думав. Мені з надійного джерела відомо, що ви не вірите. — Він здійняв руку, бо я вже розтулила рота, щоб огризнутися. — Саме з цим я найбільше й стикаюся кожного дня. Мій шлях непростий, та я ні на мить його не припиню. Якщо ви погодитеся пройти до мого салону, я проведу для вас справжній спіритичний сеанс.

Частина мого єства хотіла погодитися. Однак відчувши, що я досі вагаюся, містер Ліз продовжив умовляння:

— Почерпніть із нього все, що видасться вам корисним, а рештою можете знехтувати. Усе, про що я прошу, міс Водсворт, — це лише кілька хвилин вашого часу, — сказав він. — Нічого більше. У найкращому разі ви покинете мене, здобувши інформацію про вбивцю. У найгіршому — матимете цікаву оповідку, щоб розповісти друзям.

З його слів було очевидно: він не поступиться.

— Якщо у вас є інформація про Джека-Різника, — зауважив Томас, тримаючи парасольку рівно, — то чому ви не звернулися просто до Скотленд-Ярду?

Я зміряла юнака поглядом. Його запитання здавалося цілком щирим. Хіба що він намагався змістити підозру із себе. Містер Ліз сумовито посміхнувся.

— Там уже не раз відмовлялися від моїх послуг, — сказав чоловік. — Легше сприймати мене за шаленця, ніж усерйоз ставитися до будь-яких доказів, які я можу добути.

Я побарабанила пальцями по ліктях, обмірковуючи його пропозицію.

Найважливіша чеснота гарного вченого — відкритість до вивчення усіх змінних, навіть тих, які ми не конче розуміємо. Мій мозок буде мало чого вартий, якщо я відкидатиму певну можливість, не дослідивши її, просто тому, що та не вкладається у мої уявлення.

Таким шляхом прогресу не досягти. Скотленд-Ярд вчинив нерозсудливо, не вислухавши цього чоловіка. Не можна виключити, що він шарлатан, та навіть найменшої ймовірності, що він має рацію, мало бути досить, аби принаймні вислухати його.

Я усвідомлювала, що надія поспілкуватися з матір'ю заполоняє мої думки та серце, туманячи здоровий глузд, тож усередині боролася сама з собою.

Можливо, одного дня, коли буду готова розплутати той емоційний клубок, то ще розшукаю містера Ліза. Але зараз, у Томасовій присутності, треба було зосередитися на важливому.

Я глибоко вдихнула: це могло виявитися величезним гайнуванням часу, але мені було байдуже. Якщо заради того, щоб спинити вбивцю і помститися за всіх закатованих жінок, доведеться махати курячими ніжками перед кожним круком, зустрінутим у повню, я готова. До того ж це, ймовірно, могло тією чи іншою мірою розвіяти мої сумніви щодо Томаса.

— Що ж, гаразд, — зронила я. — Вразьте нас своїм чародійством, містере Ліз.

* * *

Томас кинув на мене нетерплячий погляд через крихітний пошарпаний столик у салоні, де містер Ліз проводив спіритичні сеанси. Хлопець так швидко тупав ногою, що благенький стіл ходором ходив від цих рухів. Я подивилася на нього, випнувши губи, і в моєму погляді мала читатися неозвучена погроза (хоч щось корисне перейняла від тітки Амелії). Томас дав спокій ногам, а відтак заходився вистукувати пальцями нервовий ритм по ліктях. їй-право, він поводився так, неначе я його тягнула ію встелених цвяхами вулицях у заметіль. Це ознака юнака, який досі зберігає таємниці, чи просто знудженого хлопчиська? Якщо містер Ліз насправді має здібності медіума, то невдовзі я отримаю свою відповідь.

Я оглянула кімнату, щосили намагаючись зберегти незворушний вигляд, однак це було складно. Крізь вицвілі штори всередину просочувалося сіре світло, осяваючи кожнісіньку порошинку в цій мініатюрній оселі. Від побаченого у мене засвербіло в носі.

Прилади для спілкування з духами лежали безладними купами по кутках і виступали із комодів, і чи не кожну поверхню вкривала пилюка. Невеличке прибирання пішло б цьому місцю на користь. І якби містер Ліз подбав про це, то, ймовірно, мав би і більше клієнтів.

А втім, людині, яка спілкується з мертвими повсякчас і вдень, і вночі, часу на прибирання, либонь, бракує. Здібності містера Ліза (якщо вони справжні) можна було б порівняти з перебуванням на цілодобовій вечірці. Думка, що мені довелося б вислуховувати чиюсь балаканину так довго, відверто жахала.

Мою увагу привернула схожа на рупор труба, що лежала поверх вочевидь хиткого комода. Вона була однією з небагатьох речей, що видавалися новими і блискучими.

— Це називається «спіритична сурма», — пояснив містер Ліз, здіймаючи підборіддя в напрямку пристрою. — Вона посилює шепіт духів. Особливого успіху з нею я направду не мав. Але нині це надзвичайно модна річ, тож я вирішив: хай буде. А це ось спіритична дошка.

Це були просто дві дощечки, на яких пишуть крейдою, з’єднані шворкою. Певно, це був іще один інструмент, завдяки якому мертві могли спілкуватися із живими.

Здавалося, люди бажали розважитися новомодними і хитромудрими приладами не менше, ніж воліли поспілкуватися з померлими близькими. Химерна атмосфера спіритичних сеансів була плідною темою для розмов багатіїв, які ніколи не відали бідності.

Тут мою увагу знову привернув Томас: він кашлянув, тамуючи смішок. Хлопець нишком указав на мою власну ногу, що відбивала збуджений ритм, хитаючи стіл. Я похмуро зиркнула на нього у відповідь, та він лиш гучніше кашлянув. Як добре, що це його веселило; хоч комусь було весело.

— Ну, що ж. — Містер Ліз сів між нами. — Прошу вас обох покласти руки на стіл, ось так.

Він показав, як потрібно, поклавши свої велетенські руки на стільницю долонями донизу. Кінчики великих пальців дотикалися.

— Розведіть пальці, щоб ваші мізинці торкалися мізинців сусідів. Чудово. Бездоганно. Тепер заплющте очі й очистіть свій розум.

Це добре, що столик був такий малий, бо інакше тягтися до рук одне одного нам було б дуже незручно. Томасів мізинець повсякчас смикався від мого, тож я тихцем посунула ногу під столом і злегка копнула його. Перш ніж юнак устиг відповісти на це, містер Ліз заплющив очі й глибоко зітхнув. «Зосередься», — дорікнула собі. Якщо вже я прийшла на сеанс, то виконаю все на сто відсотків.

— Я прошу своїх духів-провідників: прийдіть і допоможіть мені у мандрах посмертям. Якщо є хтось пов’язаний із Томасом чи Одрі Роуз, явіть себе.

Я зиркнула крізь опущені вії. Томас був молодцем: сидів із заплющеними очима і прямо, наче ціпок. А містер Ліз, здавалося, немовби спав, сидячи стрункою. Його очі тріпотіли під повіками, а борода й вуса сіпалися в такт якомусь тільки йому одному чутному ритмові.

Я подивилася на дрібні зморшки навколо його очей. Цьому чоловікові навряд чи було понад сорок років, та він мав такий вигляд, ніби на своєму віку бачив не менше за когось удвічі старшого за нього. Його волосся посивіло при корінні, а ще ріділо — так наче, океан відступав від берега, що ним було його чоло.

Містер Ліз глибоко вдихнув, і його риси обличчя застигли.

— Назвися, духу.

Я знову перевела увагу на Томаса, але той ані усміхнувся, ані розплющив очі, чемно підіграючи нашому господареві-привидомовцю. Не поводився знервовано. А от я не могла нічого з собою вдіяти: сподівалася і водночас жахалася скорої повторної зустрічі з матір’ю. Якщо вірити вступним словам містера Ліза на цвинтарі, звісна річ.

Він кивнув.

— Ми вітаємо вас, міс Еддовз.

Чоловік замовк, аби мати час придумати якусь вигадку чи «вислухати» духа. Його обличчя напружилося від зосередження.

— Так, так, я все їй зараз перекажу.

О, чудово, то ми одразу переходимо до справи. Ну й комедія. Містер Ліз посунувся на стільці, але контакту зі мною та Томасом не розірвав.

— Міс Еддовз каже, що ви були там того дня, коли виявили її тіло. Вона стверджує, що вас супроводжував чоловік зі світлим волоссям.

Мені забило подих, а надія повторно почути матір водномить відійшла на задній план. Чи це справді можливо? Чи справді міс Кетрін Едцовз промовляла через цього огрядного неохайного чоловіка? Це, звісно ж, було дуже дивно, проте я не конче вірила бодай одному слову.

Будь-хто з присутніх того ранку на місці злочину міг побачити мене разом із суперінтендантом Блекберном. Не знаючи, як заведено діяти в таких ситуаціях, я прошепотіла:

— Це правда.

Я зиркнула на Томаса, але юнак досі сидів тихо, заплющивши очі. Його вуста, щоправда, були тепер стиснуті у тонку риску. Я перевела увагу на спіритуаліста.

— Гм, так, — видобув містер Ліз із розумінням. Я не була певна, чи він звертався до мене, чи до духа, який нібито кружляв поряд, а тому просто чекала зі стуленим ротом. — Міс Едовз просить переказати вам повідомлення, що допоможе вам повірити. Вона каже, що на її тілі є розпізнавальна мітка, і що ви одразу зрозумієте, про що йдеться.

Мить-другу мені докучало раптове прагнення відсмикнути руки й забратися з цього кубла брехні. Я-бо чудово розуміла, про що йшлося.

На лівому передпліччі жінки було дрібне татуювання — ініціали «Т. К.». І це була геть не таємниця. Помітити його мимохідь міг хто завгодно. Я зітхнула, розчарована, що похід сюди виявився безглуздим вчинком. Та перш ніж я промовила хоч слово чи розірвала контакт із Томасом чи містером Лізом, той квапливо продовжив:

— Ще вона сказала, що Джек теж був там. І вас бачив. — Він стулив рота, вкотре киваючи, немовби був тлумачем, який перекладав повідомлення з іноземної мови. — Він підібрався до вас... ба навіть розмовляв із вами. Ви розізлилися на нього...

Містер Ліз захитався на стільці, а його заплющені очі забігали, немовби приголомшені голуби, які метушаться перед лавою в парку.

Мої руки й ноги обвив і стиснув глибокий холодний жах, і він вичавлював глузд мені з мозку. Єдиними людьми, на яких я злилася, були суперінтендант Блекберн і мій батько. Дядько на той час іще перебував у божевільні, а з Томасом я не розмовляла.

Якщо цей чоловік і справді спілкувався з мертвими, то щойно зняв із двох останніх підозру. Але не з батька і Блекберна...

Не бажаючи чути більше, я відвела руку, однак Томас потягся за нею і знов розташував поруч зі своєю. Його підбадьорливий погляд запевняв: ми пройдемо до кінця разом. Це мене заспокоїло.

А наш медіум тим часом продовжив хитатися на стільці, його рухи ставали дедалі швидшими й різкішими. Дерево під ним скрипнуло, і це підбурило мій пульс — він прискорився у хаотичному ритмі. Містер Ліз скочив на ноги так раптово, аж його стілець упав на підлогу.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб заново зоорієнтуватися, а коли його очі просвітліли, чоловік витріщився на мене, неначе я перетворилась на Сатану.

— Містере Ліз, ви поділитеся з нами тим, що так вас тривожить, — запитав Томас, — чи залишите інформацію від духів при собі?

Медіум затремтів, хитаючи головою, щоб очистити її від того, що він чув і бачив. Коли ж нарешті заговорив, його тон був таким самим зловісним, як і слова:

— Негайно їдьте з Лондона, міс Водсворт. Я помилився, я не в змозі допомогти вам. Рушайте! — загорлав він, перелякавши нас. Тоді звернувся до Томаса: — Бережи її. Її позначено на смерть.

— Якщо це якийсь обман... — примружив Томас очі.

— Їдьте! їдьте, доки ще не пізно. — Містер Ліз поквапив нас до дверей і кинув мені пальто, так ніби те було охоплене вогнем. — Джек жадає вашої крові, міс Водсворт. Хай береже вас Бог.

Лист «Од Пекла», 1888 р.

РОЗДІЛ 24

ОД ПЕКЛА

БІБЛІОТЕКА ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙГЕЙТ

16 ЖОВТНЯ 1888 РОКУ

— Бачу, ти знову вирішила постраждати в гордій самоті, — кинув Томас, безжурно ступивши до затемненої бібліотеки в дядьковому домі.

Підвівши погляд від книжки, я зауважила, що юнак убрався надзвичайно стильно як для пообідньої практики з розтинання трупів. Його чудово пошитий піджак сидів на ньому бездоганно. Томас упіймав мене за розгляданням і вишкірився:

— Ти досі не розіслала запрошень, Водсворт. Це дуже неввічливо, не вважаєш?

Я не звернула уваги ні на нього, ні на його зауваження, хоча й знала: хлопець намагався лишень розрядити обстановку. Вісім днів минуло, відколи ми зустрілися з містером Лізом, і ще більше днів, відколи я востаннє бачила батька.

Покладатися винятково на спіритуалістичні свідчення містера Ліза я не могла, однак Томас із кожним днем усе далі просувався крізь перелік підозрюваних, днями і ночами штудію-ючи нотатки та окремі деталі. Стрес, що його хлопець намагався приховати, навряд чи був удаваним.

Томас прагнув розкрити цю справу так само сильно, як і я. Одного особливо бентежного вечора я звірила йому свої страхи щодо батька. Томас розтулив рота і одразу ж стулив — і на цьому все. Не надто втішлива реакція.

Мій батько дотримав слова: не розшукував мене і був байдужий до мого місцеперебування. На нього було геть несхоже випускати мене отак із виду на стільки днів, а проте у моїх очах він став незнайомцем, і мені було годі передбачити його подальші кроки.

Мені не хотілося думати про таке чи визнавати це, але деякі з характерних рис Джека-Різника пасували до батька. Той завжди був у місті, коли відбувалися злочини, і був відсутній протягом тих трьох із половиною тижнів у вересні, коли Джек на позір зник.

Мені кортіло дізнатися братову думку з цього приводу, одначе я тримала ці похмурі міркування при собі. Не потрібно непокоїти Натаніеля, доки в мене не з’являться неспростовні докази того, що батько і справді Різник.

Гортаючи медичний журнал, я вичитала кілька нових гіпотез щодо зв’язку між людською психологією та скоєнням злочинів. У батька справді були проблеми з переживанням горя і чимало причин бажати, щоб пересадка органів виявилась успішною. Це пояснило б відсутні органи в жертв.

Хоча мені й досі було невтямки, яка з того тепер користь матері. А відтак пригадала батьків улюблений тонік; лауданум цілком міг пояснити його потьмарення свідомості.

— Не марнуй свою дорогоцінну енергію на ці дурниці, Водсворт, — сказав Томас, читаючи через моє плече. — Тобі ж цілком до снаги сформулювати власні теорії. Ти ж науковиця, чи хто? Чи ти, може, волієш, щоб усі блискучі ідеї породив я?

Побачивши, що я закотила очі, юнак усміхнувся, випнув груди і гордо став однією ногою на стілець, ніби позуючи для картини.

— І я тебе не звинувачую, адже я дійсно красень. Високий чорнявий герой твоїх мрій, який мчить врятувати тебе завдяки своєму безмежному інтелектові.

— Радше зарозумілий монстр, що переслідує мене в кошмарах. — Томас зморщив носа, і тепер уже я віддячила йому самовдоволеною усмішкою. Він був досить вродливий юнак, проте знати, що я так вважаю, йому було ні до чого. — Тобі часом не треба зважити якийсь орган, подратувати когось чи пошкрябати нотатки для дядька Джонатана? А може, на тебе чекає новий пацієнт, над яким ти проводитимеш експерименти?

Хлопець вишкірився ще ширше й усівся на диван із фасонного вельвету прямісінько навпроти мене. Унизу, на столі для розтинів чекало на дослідження свіже тіло, яке (уперше за тривалий час) не мало анінайменшого стосунку до Вайтчепельських убивств. Нещасливця на позір позбавила життя сувора англійська погода, а не якийсь там скажений душогуб. Зима-бо вже навідувалася кілька разів, випереджаючи свій «офіційний» початок.

— Доктора Водсворта викликали у негайних справах. Тут тільки ми двоє, і мені вельми набридла твоя хандра. Ми ж могли б уповні скористатися зі своєї самотності. Але ні, — Томас театрально зітхнув. — Ти наполегливо читаєш дурниці.

Я влаштувалася зручніше у своєму завеликому кріслі для читання й перегорнула сторінку.

— Вивчення психологічних станів людей і того, як вони можуть чи не можуть бути пов’язані з глибинними психічними проблемами, навряд чи можна назвати хандрою. Чом би тобі не використати свій великий мозок із користю і почитати деякі з цих досліджень зі мною?

— А чом би тобі не розповісти мені, що саме тебе тривожить? Яку емоційну дилему ти прагнеш розв’язати? — Він поплескав себе по ногах. — Сідай-но сюди, і я тебе колисатиму, доки ти, або я, або ж ми обоє не заснемо.

Я пожбурила книжку йому під ноги і одразу ж скривилася. Я збиралася сказати Томасові, що не маю жоднісіньких емоційних клопотів, а сама продемонструвала протилежне. Одного дня мені таки вдасться взяти свої бісові дії під контроль.

Я зітхнула.

— Не можу позбутися думки, що мій батько і є тим самим нічним хижаком.

— А в чому полягає моральна дилема? — поцікавився Томас. — Чи слід видавати любого старого татуся поліції?

— Авжеж, це вона і є! — вереснула я, не в змозі повірити, яким тугодумом він був, коли йшлося про елементарні людські поняття. — Як можна піти проти власної крові? Як я можу приректи його на смерть? Ти ж, безумовно, усвідомлюєш, що саме це і трапиться, якщо я його видам.

Батька повісять. І зважаючи на його статус, дійство буде особливо публічним та брутальним. Але хоч батькові руки могли бути в крові, це ще не означало, наче я хотіла забруднити його кров’ю свої. Дарма, правильно це чи ні.

— І я вже мовчу про те, — додала я голосно, — що це доб'є мого брата.

Я затулила обличчя руками. Не сказала найочевиднішого. Якщо я не видам батька, загине ще багато жінок. Це була жахлива халепа, і я ненавиділа батька за те, що поставив мене у таке становище.

Томас затих і витріщився на власні руки. Разом зі мною за ним вичікувально спостерігала вічність. Зрештою юнак прогнав її геть.

— Що ти сподіваєшся знайти на сторінках із теоріями інших чоловіків?

— Визволення. Ясність. Панацею проти демона, який отруює батькову душу.

Якщо існує спосіб вирішити негаразди з його мозком, тоді, батька, можливо, ще можна врятувати. Я прислу халася до тиші, що простягалася між нами, і цокіт годинника вторив моєму серцебиттю.

Я стишила голос:

— Якби йшлося про твого батька, хіба не пішов би ти на що завгодно заради його порятунку? Особливо втративши матір? Можливо, ще не пізно для його спасіння.

Томас тяжко зглитнув, а відтак перевів увагу на мою книжку.

— І що, ти застосуєш бутафорію на кшталт релігії, щоб звільнити його від гріхів? Обприскаєш святою водою і випалиш диявола зсередини? Я думав, ніби це царина твоєї ексцентричної тітки.

Я нахилилася, щоб підняти медичний часопис, і повернулася до фрагмента, який читала останнім. Шкіряне крісло рипнуло, щойно я змістила вагу.

— Я науковиця, Томасе. Спасіння для мого батька прийде у вигляді тоніків, що діятимуть на його фізіологію. Існують прекрасні дослідження про дію хімічних речовин на провідні шляхи у мозку, — пояснила я, вказуючи на один із текстів у книжці. — А ще я пригрожу замкнути його в домі. Триматиму в кайданах у кабінеті, якщо він не погодиться на дослідження своєї свідомості.

Томас похитав головою — нам обом було зрозуміло, що це брехня. Та перш ніж хлопець устиг щось сказати, у двері тихенько пошукали. Ми витріщилися на лакея, який однією ногою стояв у коридорі, а другою вже переступив поріг бібліотеки. Від його комірця розповзався обличчям рум’янець. Я сподівалася, що слуга не стовбичив при вході надто довго. Якщо хтось довідається про те, що мій батько, ймовірно, Джек-Різник, чи те, що ми підозрювали його, проте не видали, то й самі опинимося в неабиякій халепі.

— Міс, доктор Водсворт воліє, щоб ви негайно прибули до Скотленд-Ярду. — Ми з Томасом перезирнулися, а лакей уточнив: — Він очікує вас обох.

* * *

Мене не обходило, який вигляд я мала перед чоловіками, що оточили стіл суперінтенданта Блекберна, коли затулила рота затиллям долоні у мереживній рукавичці.

Сморід, який уразив мої чуття, був так само жахливий, як і те, що лежало в пакунку. А може, й нестерпніший. Я можу витримати по суті будь-що бридке та криваве на вигляд; а от до гнилого м’яса, боюся, мені ніколи не звикнути. Хай скільки стикатимуся з цією гидотою.

— Практично немає сумніву, що це половина людської нирки, — підтвердив дядько, хоч його ніхто й не питав. — І хоча неможливо сказати напевне, але нам, либонь, варто визнати справжність супровідного листа. Міс Еддовз бракувало нирки. А це саме людська нирка. Судячи з гниття, її було видалено приблизно в той самий час, що й у жертви, і з лівого боку — знову-таки як у жертви. Мені потрібно провести додаткове дослідження в лабораторії, але на позір очевидні деякі... подібності.

Я проковтнула клубок огиди. Скидалося на те, що Джек утратив рештки глузду. Відвівши погляд, Томас передав мені нове послання від убивці. Цікаво, а він скаже поліції про мого батька? Чи вчинила б я на його місці так само? Глибоко у шлунку завертілося почуття провини. Невже я дала сентиментальності стати на шляху правосудця? Тоді я не краща за Різника.

От тільки... А що, як поліції вже відомо, хто він? Я зиркнула на суперінтенданта Блекберна. Насправді я нічогісінько про нього не знала, тож у його присутності поводилась обережно. Можливо, він уже бачив цей орган тієї ночі, коли його вийняли. Адже навіть після всього, що сказав дядько, обличчя суперінтенданта лишалося кам’яним. І це змусило мене замислитися: батько коїв те все власноруч чи велів Блекбернові виконувати його чорну волю. Невже чутлива реакція поліціянта на місці подвійного вбивства була лишень обманом?

Я виринула з коловерті думок, з полегшенням усвідомивши, що на мене ніхто не звертав уваги. Лист був написаний тим самим дратівним червоним чорнилом, що й попередні два Джекові послання. І цю манеру письма я навіть у кошмарах упізнаю: я вивчила її уздовж і впоперек, намагаючись виявити подібності до батькового почерку.

Од Пекла

М-ру Ласку.

Сер

Я пресилаю вам половину ниркі яку я вирізав із дамочки та сберіх для вас а втору половину зажарив і зьїв було дуже смачно. Могу вам прислать ножжа в крові яким я вирізав її якшо піждете ше трохи

Підпись

Зловіть мине коли зможите

Містер Ласк

Джордж Ласк був другом мого брата, а ще найактивнішим членом Лицарів Вайтчепела — того самого гурту пильнувальників, до якого належав Натаніель. Якщо Джеком-Різником насправді був батько, то надсилати доказ наближеній до нашої сім’ї людині було нечуваним зухвальством. А втім, заява, начебто він з’їв другу половину людської нирки, сама по собі звучала так, ніби його цілковито поглинуло божевілля.

Канібалізм — це нове дно для Вайтчепельського убивці.

Я поклала листа на Блекбернів захаращений стіл. Почерк не був схожий на батьків але це не означало, що він не докладав зусиль, щоб його змінити. А може, зло, яке никало у ньому, взагалі мало власний почерк.

— Цікаво, — проказала я мимоволі вголос.

Томас подав мені знак говорити, але я була не готова. Думки й теорії ще тільки набирали форми в моїй голові. Але якби я щось сказала, то могла б перевірити Блекбернову реакцію на обман. Тож за кілька секунд я подала голос іще раз.

— Це якось дивно, чи не так?

— Ні, Водсворт, — відказав Томас знуджено. — Надсилати нирки поштою — цілком звичайне явище. Я й сам надсилаю їх тричі на тиждень, щоб дотриматися моди. Спробуй це якось. По-справжньому вразь подружок за чаюванням.

Я скорчила йому гримаску.

— Я маю на увазі ось що: припустімо, злочинець убиває жінок і намагається здійснити пересадку органів. Навіщо тоді взагалі їсти печінку, навіщо переводити добутий орган?

Із Блекберна втекла вся барва, так наче його от-от мало знудити. Його реакція здавалася цілком щирою; а проте, він і раніше мене дурив.

Поліціянт провів долонею по волоссю.

— Зараз заледве друга година, а мені, їй-право, вже не завадила б пінта. Ви теж так вважаєте, докторе Водсворт? Джек використовує людські органи для пересадки чи пускає на продаж?

Дядько поглянув на коробочку, неуважно кивнув.

— Є одна підозра, якої я ніяк не позбудуся. — Він зняв окуляри, витер об полу піджака, а відтак знову їх надів. — Боюся, він вирізав зайву нирку і збагнув, що та йому ні до чого. Але вирішив притримати її замість викидати.

Моє тіло пройняв дрож. Якщо батько — це Джек-Різник, то де він тримав органи? Не можна так просто взяти і тримати їх у банках у льодовнику без відома кухарок та покоївок. Невже в цьому полягала справжня причина, чому батько так і не звільнив нашу кухарку Марту? Невже вона була втаємничена у його страхітливі справи? Думати про те, що я спала в будинку лише за кілька кімнат від того місця, де могли відбуватися такі жахіття, було занадто.

Блекберн обійшов свій стіл, упав на стілець і потер очі.

— Можливо, управляти маєтком, як того волів від мене батько, — не така вже й погана ідея. Мені до снаги витримати чимало всякого, проте це вже перебір. Хіба життя, сповнене дозвілля й політики, може бути жахливим?

Томас не звернув уваги на суперінтенданта і натомість повернувся до думки, висловленої моїм дядьком. Хлопець примружив очі, і його худі риси загострилися від роздумів.

— То ви стверджуєте, що він покінчив із убивствами?

Дядько хитнув головою, і деякі клаптики шкіри забажали сповзти з мого тіла. У його очах був той похмурий погляд, який свідчив: жахіттям іще не кінець. Тож коли дядько торкнувся вусів, його подальші слова мене геть не здивували.

— Гадаю, йому потрібна ще одна, остання річ, після чого вбивства, може, й припиняться.

Тут до суперінтенданта Блекберна підійшов поліціянт і передав йому документ. Затим прошепотів на вухо якесь повідомлення й подався геть так само швидко, як і прийшов. Хай що він сказав, воно вочевидь не було надто важливим, позаяк Блекберн кинув папір на стіл, а сам уп’явся поглядом у мого дядька.

— Я не певен, що волію чути щось іще, докторе Водсворт. Однак боюся, не можу собі дозволити розкіш невідання. Просвітіть нас.

Не знаю як, та я знала — і то з більшою упевненістю, ніж мені належало мати, — чого саме бракувало Джекові-Різникові. Це був найбільш вражаючий орган, який можна було пересадити чи вкрасти. Я замало не подавилася словами, але все одно промовила їх:

— Серце. Перш ніж покінчити з убивствами жінок, він потребуватиме серця.

Я відчула на собі Томасів погляд, який пропалював діру в моєму переконанні зберігати мовчанку, але не наважувалась зустрітися з ним з остраху, що я зізнаюся поліції в усьому, що підозрювала, просто тут і тепер. І до дідька наслідки.

Проте була одна ниточка надії, за яку я міцно трималася, — це те, що й дядько не обмовився перед поліціянтами ані словечком про батька. Я розповіла йому про свої підозри напередодні ввечері в лабораторії, і хоча він сприйняв вісті навіть скептичніше за мене, його обличчя зблідло.

Дядько порадив мені не хвилюватися, сказав, що ми розкриємо правду досить скоро. Запевнив, що батькові просто зле, а все, що накопичується проти нього, — це тільки збіг.

Бачити істину завжди непросто, особливо коли виявляється, що наші найближчі люди можуть були чудовиськами, які ховаються на видноті. Та якщо дядько міг триматися за єдину нитку віри в те, що мій батько невинен (хоч вона й розплутувалася з неабиякою швидкістю), то і я теж могла це зробити.

Наразі.

РОЗДІЛ 25

ФІАЛКА З МОГИЛИ НЕНЬКИ

ДІМ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙҐЕЙТ

8 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

Я витягла пошарпану сукню кольору морської блакиті зі скрині у дядька на горищі. На ній розходилися шви, а коли я витрусила її у блідому сяйві місяця, усе навколо пройняв запах цвілі.

Намагатися повернути одежі модний вигляд було безнадійно — надто багато часу минуло (ще й без годящого догляду), відколи міс Емма Елізабет уперше її надягла.

Дядько забрав чи не все майно міс Сміт у родини, яка більше не бажала мати з тою нічого спільного, і доклав значних зусиль, щоб зберегти речі такими, якими їх залишила по собі його колишня наречена — застиглими в часі, немов на світлині. Хіба що тепер усе вкривали товстий шар пилюки та сліди кількарічного бенкетування полчищ голодної молі.

Сукня була дрібочку застара, дещицю недоладна та трошечки завелика.

Якби я на себе нап’яла це страхітливе убрання, то мала б вигляд справжнісінької жительки Іст-Енду, яка випрошує роботу, щоб заробити на задоволення своїх залежностей. Тітка Амелія, забачивши мене, одразу ж провалилася б крізь землю. І в мене були сумніви, що навіть Лізі вдалося б цю сукню облагородити.

Словом, вона була ідеальна.

Томас стояв, спершись на дверну раму і схрестивши руки на грудях, і, не видаючи жодного звуку, дивився на мене тим своїм оцінювальним поглядом, від якого я шаленіла.

— Я не бачу сенсу в тому, що ти робиш, Водсворт. Чом би тобі просто не поговорити з батьком відверто — та й по всьому? Бо тинятися, перебравшись повією, — це вочевидь найгірша твоя ідея. Мої вітання. — Хлопець розімкнув руки й заплескав у долоні. — Це незабутнє досягнення, хай і сміховинне.

— Я майже викреслила тебе зі списку підозрюваних. — Я витрусила ще одну невиразну сукню. Поклала її долі, а пил лоскотав мені ніздрі. Свого часу темно-зелений шовк, либонь, мав приголомшливий вигляд. — Оце справді досягнення.

— А, так, — кинув Томас, закочуючи очі. — Ще одна твоя блискуча ідея. Наче я такий неохайний, щоб залишати по собі докази. Та й я практично днями і ночами перебуваю у твоєму товаристві. Хіба це не знімає з мене обвинувачення у вбивствах? Чи нам треба розділити ліжко, щоб довести мою невинуватість? А взазалі-то... взагалі-то це непогана думка.

Проігнорувавши його, я дістала з тієї самої шкіряної скрині пару коричневих чобітків на шнурках і ретельно оглянула їх. Вони, здавалося, були десь мого розміру, тож я додала їх до одежі для перевдягання. Томас причепився до мене зо дві години тому, тупцяючи довкола і сиплючи думками, немов пожертвами, яких я не збиралася приймати.

— Ми цілих три тижні чинили по-твоєму, — нагадала йому. — І не досягли нічого, окрім гори розчарувань. Годі вже, Томасе.

Ми намагалися чатувати знадвору мого дому на площі Белґрейв — пильнували протягом ночі та протягом дня — але так і не спромоглися застати мого батька за тим, як він кудись їхав чи звідкілясь повертався. І я навіть залишила на батьковому екіпажі знак, щоб транспорт можна було впізнати, якби ми його десь побачили поночі.

Проте складалося враження, ніби він завжди знав, коли за ним слідкують, відчував це, наче вовк, якого вистежує хтось доволі безрозсудний для такої затії.

Тепер настала черга випробувати мою теорію.

— І до твого відома, — мовила я, тримаючи зелену сукню, — я не вдаватиму повію. Я просто видам себе за місцеву.

Жодні обговорення на світі не могли відмовити мене від обраного шляху. Якщо мені не вдається спіймати батечка, коли той прямує до Вайтчепела, то я влаштуюся там і чекатиму, аж доки він сам до мене прийде. Ця ідея була не гірша за інші. Так чи інак, а я була налаштована довідатися, чи справді Джек-Різник — мій батько.

Томас пробурмотів щось так тихо, що я не розчула, а відтак рішуче пройшов до гардероба, який урочисто стояв у кутку горища, розчахнув дверцята і став наполегливо ритися всередині.

— Що ти, в ім’я королеви, твориш? — запитала я.

Юнак не завдав собі клопоту з відповіддю. Над його головою пролітали речі, які він розкидав, шукаючи те, що відповідало його потребам.

— Якщо тебе неможливо переконати, то в такому разі я вирушу разом з тобою. Та мені вочевидь знадобиться якесь старе пальто і штани. — Томас картинно провів рукою по своїй фігурі. — Ніхто при здоровому глузді не прийме мене за жителя Іст-Енду, якщо я матиму такий пристойний вигляд. Можливо, доведеться навіть перуку одягти.

— Зарозумілий супровід мені цього вечора ні до чого, — насупилася я, хоч хлопець на мене не дивився. — Я цілком спроможна подбати про себе.

— О, так. Із мого боку було нерозумно проґавити це, — пирхнув він. — Утім, я певен, що жінки, які втратили свої органи, також вважали, що їх не замордують. Навряд чи вони казали: «Сьогодні п’ятниця. Тож піду-но я у паб, заморю черв’ячка, заплачу, а далі мене ще до світанку закатрупить божевільний душогуб. Краса, та й годі».

— Він мій батько, — процідила я крізь зуби. — Невже ти справді гадаєш, що він скривдить мене? Не думаю, що в нього таке чорне та гниле серце.

Томас перестав перебирати поточені міллю пальта й перевів погляд на мене, на якусь мить замислившись.

— Якщо Джек-Різник — твій батько. Ти досі не знайшла неспростовних доказів. Уся твоя бравада ґрунтується на припущенні, що ти справді родичка цього чудовиська, — сказав юнак. — Я не вважаю, що ти нездібна, Одрі Роуз. Проте знаю, що він убив жінок, які були самі. Що саме, гадаєш, ти зробиш, виявивши, що помилялася, тимчасом як до твого горла приставлять ножа?

— Я...

Він перетнув приміщення так швидко, аж мені заледве стало часу на те, щоб звернути увагу на предмет, який торкнувся чутливої шкіри на моєму горлі. Томас поцілував мене у щоку, відтак повільно відхилився, і наші очі зустрілися. А коли його увага змістилася на мої уста і затрималася на них, моє серце вибило панічний удар. Навіть не знаю, чого мені хотілося більше — поцілувати його чи вбити. Зрештою, він позадкував, а з його руки випала свічка. Затим, неначе нічого й не трапилося, Томас узяв до рук грубого костура.

— Цікаво, — пробурмотів, захоплюючись ним.

Отже, вбити. Я, безперечно, хотіла прикінчити його. Тяжко дихаючи, я обхопила горло долонями.

— Ти геть розум втратив? Ти ж мене вбити міг!

— Свічкою? — Він здійняв брову. — Щиро кажучи, мені лестить, що ти вважаєш мене аж настільки здібним. Проте я вельми сумніваюся, що міг би заподіяти багато шкоди такою зброєю.

— Ти знаєш, про що я, — відповіла я. — Був би це ніж, я б загинула!

— У цьому й суть нашої невеличкої вправи, Водсворт.

У голосі чи вигляді хлопця не було навіть натяку на те, ніби він бодай трішечки жалкує, що налякав мене до смерті. Схрестивши руки на грудях, Томас вдивлявся в мене, доки я не відвернулася. Упертий мул.

— Уяви, що ти сама-самісінька в Іст-Енді, — мовив він. — Якби ти там отак застигла, це коштувало б тобі життя. Маєш діяти хутко, завжди думати про те, як вибратися з будь-якої халепи. Штука знову в тім, що твої кляті емоції затьмарюють тобі розум. Якби я повторив свої дії ще раз, що ти зробила б інакше?

— Штрикнула б підбором чобітка.

Томасові плечі розслабилися. Я не завважила його напруження, доки те не щезло.

— Чудово! От тепер ти використовуєш свій принадний мозок, Водсворт. Щосили наступи зловмиснику на пальці, адже там багато нервових закінчень. Це добряче відволіче його увагу, а тобі подарує дорогоцінний час.

Юнак швидко зміряв мене поглядом. Він радше оцінював моє вбрання, ніж фліртував, проте мої щоки все одно запашіли.

— Ну, а тепер підготуймо тебе до неспішної прогулянки нічними вулицями й ходімо. О, а ще ти просто зараз можеш віддячити мені за те, що застеріг тебе від небезпек, — зронив він, силкуючись не усміхатися. — Я не заперечив би проти цілунку в щоку. Ти ж розумієш: послуга за послугу і таке інше.

Я витріщилася на нього так сильно, аж собі злякалася, що цей вираз так і пристане до мого обличчя.

— Якщо ти бодай іще раз таке утнеш, я тобі ноги віддавлю, Томасе Кресвел.

— Ах, щось у тім, як ти вимовляєш моє ім’я, перетворює його на чарівний прокльон, — промовив він. — Якщо ти ще додаси до цього якийсь жест рукою, це буде неперевершено.

Я пожбурила в нього чобіток через усе горище, але Томас встиг вискочити геть і зачинити двері, перш ніж чобіток долетів. Я склепила щелепи, відчуваючи відразу до хлопця в кожному ударі серця.

А втім, він мав рацію. Я мала краще емоційно приготуватися до побачення з Джеком. Підійшовши до дверей і підібравши чобіток, я заходилась перевдягатися. Небом накочувалися хмари, затуляючи останній окраєць місяця.

Це була бездоганна ніч для полювання на вбивцю на вулицях Вайтчепела.

***

— Чому ти, на Бога, кульгаєш? — суворо прошепотіла я своєму супутникові-недоумку, тим часом кидаючи сторожкі погляди на людей, що витріщалися з іншого боку вулиці. — Ти розігруєш страшний спектакль, а ми ж маємо бути непомітні.

Томас набув своєї дурнуватої кульгавості, коли ми дісталися до околиць Спіталфілдс. Ми вже кілька вулиць поспіль сперечалися про його виставу і привертали до себе куди більше уваги, ніж привернула б королева, розгулюючи нетрями у своєму найдорожчому вбранні. Та косі погляди і кпини на нашу адресу не бентежили його.

Навпаки, здавалося, що Томас неабияк розважався.

— Ти просто засмучена, що не додумалася до цього першою. Ну ж бо, заточуйся трошки. Якщо не вдаватимеш п’яну, ми не привернемо увагу Різника. — Хлопець поглянув на мене згори вниз, засяявши усмішкою. — І можеш триматися за мене. Мої руки до твоїх послуг.

Я підібрала спідниці та обійшла сміття, яке викинули у стічну канаву, дякуючи небесам, що Томас не бачив, як я зашарілася.

— Ти геть не зрозумів суті цього вечора. Я не збираюся виманювати Різника, Томасе, — сказала я. — Я хочу злитися з місцевими й прослідкувати за ним. Побачити, куди він піде, й завадити йому скоїти чергове вбивство. А якщо він нас помітить, то кинеться в протилежному напрямку — аби його не піймав кульгавий хлопчина із костуром.

— Це ціпок, дуже гарний до того ж. Різник має радіти, що на нього нападугь таким витвором примітивного мистецтва.

Я зиркнула на костур. Його практично не полірували, і у виїмках застрягли павутинки. І справді примітивний витвір.

Ми тихо скрадалися завулками дворами, видивляючись велетенські тіні й прислухаючись, щоб розчути вереск, від якого холоне кров. Однак розгледіти бодай щось було заледве можливо. Нічне небо було немов чорнильне, звідти не лилося жодне мерехтливе сяйво. Поодинокі ж промінчики світла від гасових ліхтарів швидко поглинав густий туман.

Ми перетнули якийсь темний провулок, прошкандибали ще якоюсь вулицею і спинилися перед захирілим пабом, звідки долинали безладна музика і сміх.

Чоловіків біля входу обвивали п’яні жінки, чиї голоси звучали навіть голосніше і грубіше, ніж у м’ясників, моряків та ковалів, яких вони прагнули звабити. На якусь мить я замислилася про те, що за життя вони вели, доки не стали повіями.

Світ був такий несправедливий та жорстокий до жінок. Якщо жінка овдовіла чи її зреклися чоловік або її родина, у неї лишалося небагато можливостей прогодувати себе. І неважливо, благородної вона крові чи ні. Якщо жінка не могла покластися на чужі гроші чи прихисток, виживати доводилося в один-єдиний спосіб.

— Ходімо звідси, — мовила я, розвертаючись так хутко, як лишень наважилася. Мені потрібно було залишити цих жінок та їхні трагічні життя позаду, перш ніж мене опанують емоції.

Томас подивився на жінок, а відтак на мене. Мені було добре відомо, що юнак бачив значно більше, ніж я воліла йому показувати, і не бажала, щоб він сприймав мене слабкою. На мій подив, він просто взяв мене під руку. Мовчазний акт взаєморозуміння.

Моє серце забилося рівно. Це був дрібний учинок, та він сповнив мене довірою до Томаса. Джек-Різник ніколи не явив би такого співчуття.

Ми прошмигнули ще кількома вулицями, то виринаючи з туману, то знову ховаючись під його захист. До нас долинали голоси, та нічого незвичного в них не було. Чоловіки обговорювали події робочого дня, і жінки робили те саме.

Зайшовши так далеко, Томас перестав накульгувати: у цьому не було сенсу, коли люди й так не могли нас побачити.

Гасові ліхтарі щокілька футів огортали все неземним сяйвом, а від їхнього тихого сичання ставали дибки волоски в мене на потилиці. Ніч оповила зловісна атмосфера. Ховаючись від людських очей, вулицями скрадалася смерть. Я не могла позбутися відчуття, що за мною спостерігають, але, позаяк не чула звуків переслідування, збагнула: мені просто страшно.

— Досить, — зронила я переможено. — Вертаймося додому.

Було вже за північ, і я була виснажена. Ноги боліли, шкіра свербіла від дотику грубої тканини сукні, й взагалі годі з мене ходіння по багнюці. Кілька вулиць тому я вступила у щось дуже чавке і тепер розмірковувала, чи не ампутувати собі ногу.

На щастя, Томас нічого не сказав: ми просто розвернулися і рушили у зворотний шлях до будинку мого дядька. У своєму гідному жалю стані я б не сприйняла його критики.

Загубившись у занепадницьких думках, я не чула анічогісінько, доки нападник нас не наздогнав.

Човгання чобіт по бруківці, звук влучного удару кулаком, і ось Томас уже лежить долілиць на землі, а огрядний чолов’яга над ним заламує йому руку.

— Томасе!

З’явився хтось другий, приставив мені ножа до горла і пхнув углиб провулка. Я зашпорталася у спідницях, але полонитель сіпнув мене, боляче вп’явшись пальцями у шкіру. Жах закував мої почуття в кайдани. Розум відключився, не ладен осягнути, що відбується. Невже це Джек?

— І шо ж це в тебе, хлопче, тута таке? Я слідив за тобою, ага. Думаєш, вумний, перевдівшись бродягою? — Подих чоловіка, який говорив до Томаса, смердів гнилими зубами й чималою кількістю алкоголю. — Жаль, але доведецця відібрать у тебе, як ти відібрав у мене.

Томас крутнув головою з землі й зустрівся зі мною поглядом ошалілих очей. Чоловік над ним приклав його обличчям до каменю. Мої руки і ноги налилися свинцем і були безпорадні.

— Запевняю вас, сер: я нічого у вас не відбирав. — Юнак здригнувся, бо його голову знову силоміць втиснули в землю. — Хай які у вас порахунки зі мною, відпустіть дівчину. Вона нічого не зробила.

— Нє, я то бачу іначе. — Чоловік плюнув на бруківку поряд із Томасом. — Думаєш, порядно забирать їх із цвинтаря? Бідним теж належицця повага. Моя Ліббі, — тут його рука здригнулася, і лезо проткнуло мою шкіру, — не заслужила, шоб її отак розкремсали. Ти не мав права. Я знаю, шо ти робив. Олівер мені сам сказав.

З його грудей вирвалося ридання. Тим часом тепла цівочка крові, яка стікала по шиї, розворушила мої замерзлі думки. Якщо я зараз нічого не вдію, ми загинемо. Або нас покалічать. А ні того, ні того у моїх планах на вечір не було. Пригадавши Томасову науку, як поводитися під час нападу, я підняла ногу й щосили наступила чоловікові на пальці. Підбор із тріском розтрощив кістки. Це й справді добряче відволікало увагу суперника — як Томас і запевняв.

— Дідько! — видобув чоловік і пошкандибав геть, пострибуючи на здоровій нозі.

Задивившись на товариша, Томасів суперник послабив натиск, давши юнакові час перевернутися і зацідити противникові в живіт. Чоловік зігнувся навпіл і став несамовито лаятися.

Томас скочив на ноги, схопив мене за руку, й ми кинулися тікати звивистими вулицями, так ніби за нами гнався сам Сатана.

Ми так прудко петляли проходами та провулками, що мені зрештою довелося смикнути Томаса, щоб він зупинився.

— Про... що... говорив... той... чоловік?

Хлопець тримався за мене, так наче я могла розсипатися на порох, щойно він мене відпустить. Роззирнувся провулком, у якому ми сховалися. Його груди стрімко здіймалися і опускалися, а очі дивилися диким, неприборканим поглядом. Ще ніколи я не бачила його таким розхитаним.

Я почувалася так само, хоч і сподівалася, що ліпше це приховую. Зробила вдих, щоб заспокоїтися. Томас був сам не свій. Лагідно доторкнувшись до його лиця, привернула його увагу до себе.

— Томасе. Що...

— Я гадав, що втрачу тебе. — Запустивши обидві руки у волосся, він провів ними вперед-назад. — Я побачив кров... думав, він перерізав тобі горло. Думав...

Томас затулив обличчя долонями, мить-друГу опановуючи себе, відтак тяжко зглитнув і зосередив увагу на мені.

— Ти ж бо знаєш, що значиш для мене? Ти точно знаєш, що я відчуваю до тебе, Одрі Роуз. Від самої думки, що я втрачу тебе...

Не певна, хто з нас зробив перший крок, та зненацька мої руки вже ніжно торкалися його обличчя, а наші вуста зімкнулися — і до біса пристойність та порядне суспільство.

Не було Джека-Різника чи опівнічного нападу. Були тільки ми з Томасом, які боялися втратити одне одного.

Я обвила його шию руками, притягуючи хлопця до себе. Ніжно поцілувавши мене востаннє, той відірвався від мене раніше, ніж мені хотілося. Томас заклав мені за вухо пасмо волосся, що вибилось із зачіски, й притулився своїм чолом до мого.

— Перепрошую, міс Водсворт.

Я торкнулася вуст. Колись я читала, начебто небезпечні ситуації породжують спонтанні прояви романтичних почуттів, і мені це здавалося нісенітницею. Тепер же все зрозуміла. Усвідомлення, що кохану людину можуть без попередження у тебе відібрати, змушувало міцніше за неї чіплятися.

— Гадаю, це я зробила перший крок, Томасе.

Юнак відступив від мене, наморщив лоба й зареготав.

— О, ні. Я перепрошую геть не за те, що поцілував тебе. Я мав на увазі божевільного сердегу, який приставив тобі до горла ножа.

— А, он воно що. — Я махнула рукою, вдаючи безтурботність. — На щастя, ти завбачливо мене підготував до цього вечора.

Томасові очі замерехтіли сумішшю подиву й недовіри.

— Ти насправді надзвичайна. Трощиш кістки й відбиваєшся від нападників у закинутих провулках.

— Шкода, — відповіла я. — Твоїй репутації настане кінець, щойно люди дізнаються, як я тебе врятувала.

— Та нищ її дощенту, — вмить засміявся Томас. — Рятуй мене скільки завгодно, аби лишень це завершувалося поцілунком.

— Ти знав? — запитала я, посерйознішавши. — Про трупи?

Щелепи хлопця стиснулися. Він обережно взяв мене за руку й подав знак рухатися далі.

— На жаль, не знав. Але безумовно, тіла не були нічийні, як Олівер стверджував. Я не люблю, коли мені брешуть, і мені не до вподоби проводити дослідження на чиїхось родичах без дозволу. Жоден науковий прорив не повинен завдавати болю.

Я затамувала була подих, а тепер полегшено зітхнула. Це все, що мені хотілося почути. Томас напевно не замішаний у злочинах Різника. Його цікавив порятунок життів, а не їх відбирання.

— Що ти робитимеш? — поцікавилась я. — Не можна, щоб Олівер і далі брехав про тіла. Навряд чи ти єдиний, кого він підставив.

О, я з ним поговорю, повір. — Томас пригорнув мене. — Мені гидко, що я наразив тебе на небезпеку.

— Ми вистежуємо Джека-Різника, — відказала. — Тож на небезпеку наразила нас я.

Томас похитав головою, змінивши напруження на веселість, але нічого не сказав.

Ми пленталися по Дорсет-стріт, прагнучи покинути нарешті Іст-Енд, але після нападу зробилися

неуважні. Саме тоді я замало й не втрапила під екіпаж. І стала як укопана, недовірливо на нього витріщаючись. Неймовірним чином ніч зненацька стала значно страшнішою. Навколо мого тулуба обвилася змія — і вп’ялася іклами в нутрощі.

Боковиною збігала подряпина, що безпомильно нагадувала літеру «У». Вона була мені добре знайома, адже це я сама її і залишила минулого тижня. Так я позначила убивцю.

Це був екіпаж мого батька.

РОЗДІЛ 26

ЧОРНА МЕРІ

МІЛЛЕРС-КОРТ

ВАЙТЧЕПЕЛ

9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

Я вхопилася за Томасове пальто й кивнула в бік екіпажа. Куди подівся кучер? Було б дивно, якби екіпажем правив батько. В мозку зароїлося з тисячу різних думок. Чи можливо, що ми помилилися? Що, як убивця — кучер Джон? А може, батька сюди привіз Блекберн? Я хитнула головою, прочищаючи її. Це все якесь безглуздя.

— Якби я збиралася скоїти вбивство, — міркувала я вголос, — навіщо б тоді залишала екіпаж просто біля місця злочину? Це ж нелогічно.

— Джек-Різник, хай хто він насправді такий, вочевидь не мислить логічно, Водсворт. Він днями вже з’їв людський орган. Можливо, він почувається невразливим, і недарма: досі-бо діяв безкарно.

Я оглянула вулицю. Перед нашою зануреною в тінь схованкою простягалися лишень будинки з кімнатами на винайм та сміття. На щастя, наші нещодавні нападники не повернулися, і сумнівно, що повернуться. Я була цілком певна, що зламала одному з них ногу. І дуже б цим переймалася, якби не їхній зловмисний напад.

З огляду на пізню годину ніде не світилося, за винятком саме того будинку, перед яким стояв батьків екіпаж. Із двох вікон, що виходили в наш бік, лилися нерозбірливі голоси і яскраве світло. Одна шибка тріснула, і саме через неї звук із середини просочувався в ніч.

Я вказала на дві постаті, що ходили сюди-туди. Було годі розібрати їхні риси, але широка постава однієї з постатей запевно скидалася на мого батька.

— Ходімо, — сказала я, тягнучи Томаса за собою у провулок через дорогу. — Викличемо поліцію зараз чи трохи зачекаємо?

Юнак оцінив розташування провулка, екіпажа й будинку, в якому двоє людей вочевидь тільки розмовляли. Він вивчив наше оточення методично і точно. За хвилю похитав головою.

— Люди всередині не сперечаються. Зачекаймо, що станеться далі.

Частина мого єства прагнула кинутися до будинку, загупати в двері й кинути батькові в обличчя гірке звинувачення за все зло, що його він накоїв, і всі ті огидні речі, які тільки замислив, а ще дорікнути за провину, яку тепер покладав на мої плечі.

— Гаразд, зачекаємо, — мовила я, зіпершись на холодний камінь будинку, чекаючи і спостерігаючи. Здавалося, наче збігали не секунди, а тяглися години.

Я змерзла і була виснажена нападом, який пережила, а ще боялася прийдешньої зустрічі з батьком. Та не могла сказати, від чого саме тремтіла дужче. Хотілося б, щоб у батька було пояснення його присутності тут.

Мені страшенно кортіло помилятися щодо нього.

Майже сорок п’ять хвилин по тому двері відчинилися, і з будинку показалися дві постаті: чоловік і жінка. Я напружила зір, шукаючи явного підтвердження, що переді мною дійсно батько. Пара трималася на пристойній відстані одне від одного, і от чоловік нарешті ступив у сяйво ліхтаря.

Лорд Едмунд Водсворт озирнувся вулицею і затримав увагу на провулку, де причаїлися ми з Томасом: моє серце забило на сполох. Юнак навпомацки відшукав у темряві мою руку й міцно обхопив її своїми. Його тепло заспокоїло мої нерви.

Я знала, що батько не бачить нас, але все одно зіщулилася. Ще ніколи не була я так вдячна за ковдру туману, яка огорнула нас в імлисті обійми.

Батько повторно окинув поглядом територію, тоді забрався на кучерське сидіння екіпажа, натягнув віжки й відгуркотів у напрямку нашого дому.

— Слідкуй за екіпажем, — звеліла я Томасові.

А сама перевела увагу на жінку, з якою розмовляв батько. Тепер та стояла під світлом і говорила з іншою жінкою, яка вийшла з сусіднього будинку.

Її молодий вигляд стривожив мене. Хоч я не могла роздивитись її чітко, їй навряд чи було більше ніж двадцять із лишком років. Волосся жінки спадало додолу довгими рудими кучерями, а сама вона була вища за більшість чоловіків.

Мене бісило, що батько до неї прийшов. З їхнього зв’язку не могло вийти нічого доброго, навіть якби мій батечко не мав наміру вбивати її. Чому в нього було так багато секретів?

Завершивши розмову з іншою жінкою, рудоволоса просунула руку крізь розбиту шибку, перевірила дверну клямку. Я звела разом брови. Не годилося в цьому районі не замикати двері на ключ.

Пов’язавши довкола шиї червоного шалика, молода жінка рушила вздовж брукованої вулиці нерівним кроком, наспівуючи знайому пісню. Слова лилися медовим голосом жінки і омивали мене:

Та допоки радощі несе мені життя, Фіалку з могили неньки берегтиму я.

Пісня звалася «Фіалка з могили неньки», і від того, як ніжно звучав голос співачки, оповідаючи про такі жахіття, мороз пробіг мені поза шкірою. Тут Томас смикнув мене за рукав.

— Онде твій батько завертає за ріг. Рушаємо за ним?

Я зиркнула на молоду жінку, тоді в протилежний бік — туди, де батько звертав на іншу вулицю. Під ложечкою знову залоскотало відчуття, наче десь поблизу зачаїлася Смерть. Я не могла позбутися враження, що невдовзі має статися щось жахливе.

Скинувши із себе заціпеніння, я кивнула. Це просто переполох унаслідок нещодавнього нападу — і все. Молода жінка, яка співає свою сумну пісню, буде цієї ночі в безпеці. Чудовисько верталося додому.

— Так. — Я відірвала погляд. — Тримаймося тіні й поквапмося.

* * *

— «Поліція Лондона зробила офіційну заяву, що цього ранку о десятій сорок п’ять у будинку в Міллерс-корт виявлено порізане жіноче тіло», — у повній невірі зачитувала газетне повідомлення, упавши на отоманку в дядьковій лабораторії.

Томас дивився на мене з-понад паруючої чашки чаю, а на його колінах лежала складена газета. Він уже намагався мене розрадити, верзучи різні нісенітниці, що ми буцімто зробили все, що було в наших силах, але я з ним не погоджувалася.

Тепер він сидів мовчки, і це доводило мене до сказу.

— Не розумію, — повторила я вчетверте, доки шок штрикав мене у ребра. — Ми ж на власні очі бачили, як батько повернувся додому. Невже він помітив нас і вичікував, доки ми не підемо, а тоді скоїв це злодіяння? Але ж ми були такі обережні. Не розумію, як він прошмигнув.

І знову мій товариш не видобув ні пари з уст.

— Ну й помічник із тебе, — надулася я. — Теж мені майстер розв’язування задач.

Я звірилася з годинником у формі серця. Із кожним «цоком» моя тривога зростала. Дядька викликали на місце злочину майже чотири години тому. Коли огляд тіла так затягується, це дуже поганий знак. Зважаючи на те, що писали в газеті, я могла лишень уявляти, яке жахіття дядько узрів наяву. Йому звеліли прийти самому, і я була ладна рвати волосся собі на голові, жмуток за жмутком.

Коли новина про вбивство тільки-но з’явилася, ми з Томасом виклали дядькові все, що бачили. Та від думки про причетність мого батька він відмахнувся і наказав продовжувати шукати докази. Лорд Едмунд Водсворт не міг бути винним.

Я не була в цьому аж так переконана, але вчинила, як той звелів.

«Виявлено порізане жіноче тіло». Перечитувала газетний рядок знову і знову. Можливо, я плекала надію, що це помилка і що за тисячним перечитуванням вона просто чарівним чином зникне. Якби ж то в житті все було так легко.

— Це неможливо.

Я віджбурнула газету і знову позирнула на годинник. Хотілося, щоб час пришвидшився, і дядько нарешті повернувся.

Мене розпирало від хвилювання через те, кого вбили, але водночас я боролася з химерною цікавістю довідатися, що ж лишилося від загиблої. Як саме її порізали? Малося на увазі, що їй розітнули горло, чи бракувало цілих шматків плоті? Мені було негоже цікавитися такими хворобливими деталями, та я ніяк не могла контролювати цих непристойних запитань. О, вони зринали в моїй голові, неначе травинки із землі.

Судячи з адреси, я була цілком упевнена, що ми з Томасом застали бідолашну жертву за розмовою з моїм батьком лишень кілька годин тому. Запитання переженилися і розродилися дітьми-теоріями.

— Усе це невідання мене з глузду зводить.

Тепер я усвідомила, як почувався дядько кілька тижнів тому, коли чекав на Томаса з вістями. Якщо цікавість мучила його так само, як зараз мене, то це дійсно страшна недуга.

Я підскочила з отоманки й узялася обходити лабораторію по колу. Покоївки чудово попрацювали, щоб повернути їй колишній вигляд. Нікому і на думку не спало, що Скотленд-Ярд замало не розніс тут усе, навіжено порпаючись у дядькових речах.

Підійшла до банок зі зразками. Дивилася, але по-справжньому не бачила предметів, занурених у мутну рідину. Ніщо не могло заспокоїти мої думки.

— Як батькові так легко вдалося збити нас зі сліду, — допитувалася я. — Ми ж діяли так обережно, трималися на безпечній відстані від його екіпажа, переміщаючись із одного темного провулка до іншого, доки батько не повернувся додому.

Діставшись моєї вулиці, ми кілька секунд зачекали, а відтак рушили слідом. І перш ніж згасло світло, побачили, як батько скрадається до будинку.

Аби впевнитися, що він зостанеться на ніч, ми простояли на чатах аж до третьої ранку. Позаяк жодне з убивств не траплялося о такій пізній порі, ми здуру вирішили, що тепер безпечно покинути пост. І як же ми помилилися. Перше правило вистежування шаленців має бути таким: ніколи не вважати, начебто вони діють передбачувано. Це виявилося тяжким уроком, і він мав астрономічно руйнівні наслідки.

Іще ніколи в житті я не почувалася такою нікчемою.

— Гадаєш, ти чимось зарадиш ситуації, накручуючи кола? Ти тільки мене відволікаєш від роботи, Водсворт.

Я скинула руки вгору, видала роздратований горловий стогін і перейшла на інший бік кімнати.

— А тобі конче треба весь час бути надокучливим понад усю міру? Я ж не критикую тебе, коли ти сам накручуєш кола, дедуктивно висновуючи якісь абсурдні штуки.

— Коли я це роблю, воно зазвичай дає якийсь розумний результат. А ти лишень здіймаєш пилюку і запах формаліну, псуючи мій чай, — задражнився Томас. Проте зауваживши моє кисле обличчя, злагіднів. — До повернення доктора Водсворта нічого не вдієш. З’їж що-небудь.

Я кинула на нього гидливий погляд і продовжила ходити колами.

Він намастив скон варенням і підніс його в повітря.

— У мене таке враження, що згодом ти втратиш апетит. Особливо якщо жертву принесуть по кавалочках сюди для подальшого дослідження.

Я повільно обернулася, зненацька виявивши, що юнак стоїть занадто близько до мене. Він і не думав задкувати і мало не під’юджував мене залишитися поряд із ним, знехтувати пристойністю навіть у денну пору.

Моє серце несамовито забилося в грудях, коли я раптом збагнула, що не бажаю відходити від хлопця. Я хотіла стояти ще ближче. Хотіла стати навшпиньки і знову з’єднатися з ним устами, доки не забудуться Джек-Різник і все кровопролиття.

— Одрі Роуз, ти маєш вельми чарівний вигляд сьогодні. — Він підступив до мене, дивлячись згори, і я щосили силкувалася не заплющувати очей. Томас нахилився ближче, і я зрозуміла, що зараз кров бризне з мого тіла так само, як нічним небом розприскуються феєрверки. — Тепер, можливо, тобі варто похвалити вишуканий крій мого костюма. Бо я сьогодні також неабиякий вродливець. Чи не так?

— Якщо не будеш обачний, — мовила я, розгладжуючи невидимі складки на своєму вершницькому строї і сподіваючись, що рум’янець на моїх щоках сприйметься як знак гніву, а не зніяковіння, — то це тебе звідси по кавалочках винесуть.

Томас підняв пальцем моє підборіддя, і від його пильного погляду мою шкіру охопило вогнем.

— Мені до вподоби, коли ти говориш отак загрозливо, Водсворт. Це збурює мені серце.

Перш ніж я встигла відповісти, двері лабораторії розчахнулися і досередини залетів дядько. Спереду і на рукавах його пальто було заплямоване темно-червоним.

Усі мої думки враз випарувалися з мозку.

Ще із жодного розтину чи місця злочину дядько не повертався у такому закривавленому вигляді. Його погляд був незосереджений, окуляри з’їхали набік. Він кинув свого записника і взявся ходити лабораторією, як допіру робила я. Ми з Томасом стривожено перезирнулися, але не сміли нічого сказати. А дядько тим часом бурмотів:

— Він не міг такого накоїти. Це для нього занадто. З решти тіл не знімали шкіру. А стегна... Навіщо так зрізати плоть зі стегон? Вони ж не потрібні для пересадки.

Я боролася з нудотою, що наростала в мені. Дядько гортав записника, зупиняючись на малюнках, які зробив на місці злочину.

А за хвилину по сходах повільно спустилася четвірка чоловіків, які несли загорнуте у саван тіло. Вони поклали труп на стіл і хутко втекли тим самим шляхом, яким прийшли. Усі вони мали такий вигляд, неначе побували на вакаціях у пеклі. Я ще ніколи не бачила такого відвертого жаху на людському обличчі.

І далі бурмочучи під ніс, дядько без попередження підняв покрив, являючи те, що залишилося від жертви.

Здавалося, замість мчати по циферблату годинника, час застиг. Я не хотіла дивитися, та не змогла зупинити себе, щоб не зиркнути обережно через дядькове плече.

Мені не було кого винуватити, окрім себе, коли я вилетіла з приміщення у пошуках місця, куди можна виблювати.

* * *

Я поволі спускалася назад у лабораторію, і мені дрижали коліна від очікування того кривавого місива, яке я невдовзі знов узрію.

Я ще ніколи не бачила, щоб над людиною вчиняли таке збочене варварство. Це тіло заледве скидалося на людське. Якби цю жінку розтерзав якийсь звір, це було б не таке жахливе видовище. І не таке жорстоке. Мені було навіть уявити несила той жах, який вона вочевидь відчувала перед кончиною. Смерть стала для неї найлюбішою подругою.

Я раділа, що не пішла на місце злочину разом із дядьком — бо й цього було для мене досить. Діставшись кінця вузьких сходів, я опанувала себе й повернула дверну клямку, приготувавшись ще раз увійти у збочений кошмар. Я зроблю це заради всіх сплюндрованих жінок, нагадала собі.

Ковзнула поглядом по трупу, а відтак спинилася на Томасові. Він здавався хіба трохи збенте-женішим, аніж зазвичай, роблячи нотатки й мало не з головою занурюючись у розкриту порожнину тіла, наче то був смачнющий різдвяний бенкет. Час від часу юнак крививився, та швидко повертав собі нейтральний вигляд.

Відчувши мою присутність, Томас підвів голову.

— Ти в порядку?

Дядько теж відірвав погляд від тіла й нетерпляче махнув мені рукою, щоб я приєдналася і допомогла.

— Звісно, вона в порядку. Поквапся, Одрі Роуз. У нас немає часу розмірковувати про життя цілісінький день. Із якоїсь проклятущої причини суперінтендант Блекберн вимагає повернути тіло за дві години. А роботи чимало. Ну ж бо, подай зубчасті щипці.

І справді, звідки в суперінтенданта такий поспіх? Я зав’язала фартух на талії і хутко посипала підлогу стружкою, слідуючи правилам підготовки до розтину. Навряд чи стружка нам знадобиться, адже тіло видавалося геть знекровленим, а втім, звичні процедури зберігали мені чисту свідомість.

Я взяла тацю з інструментами й подала дядькові щипці. Емоції змотала в клубок, не даючи бодай одній ниточці розплутатися.

Настав час діяти, як належить науковиці.

Я спостерігала за тим, як дядько відгортає шкірний клапоть на стегні жертви, і бачила перед собою лишень анатомічну діаграму, яку треба вивчити. Те саме ми робили на жабах улітку. І поточна процедура нічим від неї не відрізнялася.

— Зовнішні шари шкіри та фасцію1 видалено, — промовив дядько беземоційно. Томас хутко записав його слова у медичну карту; його ручка жадібно поглинала чорнило і повсякчас поверталася за добавкою. — Ампутовані груди виявлено в різних місцях. Одну частину знайдено під головою жертви, а другу — під її правою стопою.

Я подала дядькові скальпель і чашку Петрі, а відтак — після того як він вклав усередину зразок — забрала й запечала її. Дядько поправив окуляри на носі, й на мідній оправі залишилася темна кривава смуга. Доведеться йому згодом про це подбати, бо інакше люди знов почнуть лякатися його, якщо бачитимуть заляпаного в крові.

— Внутрішні органи повністю видалені і розкидані на місці злочину. Нирки та матку виявлено під головою, а печінку біля ніг, — вів далі дядько. — Кишки було викладено ліворуч від тіла. Шкірні клапті зі стегон та живота, які було вирізано, лежали на столику неподалік. Наразі вони зберігаються у двох мішечках до подальшого дослідження.

Він замовк, даючи Томасові доволі часу, щоб закарбувати усе на папері. Коли юнак подав знак, дядько продовжив виклад, говорячи з пам’яті так, наче зачитував із книжки.

— Обличчя жертви сильно пошкоджене. Виявлено низку рваних ран, що тягнуться у різних напрямках. Рот розрізаний до підборіддя, — повідомив дядько. — Горло вочевидь перетяте до кості перед вилученням органів.

Відгорнувши щипцями клапоть шкіри, він зазирнув у порожнину, що колись уміщала джерело життя цієї жінки. Кутики дядькового рота смикнулися донизу, і він дістав хустинку, щоб промокнути чоло.

Опанувавши себе, він продовжив викладати знахідки:

— Серце жертви видалене хірургічним шляхом, і його не виявлено ні на місці злочину, ні у тілі. На мою думку, убивця вирізав його, щоб здійснити спробу пересадки.

Дзенькнувши, на підлогу впав великий металевий предмет. Помахом руки дядько звелів мені підняти його. Я схопила щипці й підняла здорову шестірню на стіл.

— Хай поки що там полежить, — мовив дядько.

Зненацька у мені щось зламалося, як тонка галузка для багаття. Це тривало занадто довго. Убивства жінок. Видалення органів. А тепер у їхні тіла ще й шестірні встромляють? Кожен новий злочин був моторошнішим за попередній, неначе

Джек більше ні секунди не міг контролювати тваринний шал, який роздирав його чорну душу.