По сліду Джека-Різника

На що буде схожа його наступна жертва, якщо зараз не зупинити безумця?

Я не збиралася це дізнаватись.

Одразу після розтину я подамся до джерела зла й матиму розмову з дияволом. Щойно я застала його з цією жінкою минулої ночі, усі сумніви щодо його вини було стерто. Батько занапастив свою останню жертву.

І якщо доведеться привести з собою увесь Скотленд-Ярд, я приведу. Надія на спасіння померла — як і ця жінка на столі для розтинів.

— Водсворт! — Томасове чоло зморщилося, а його тон натякав, що звертається до мене він уже не вперше і вдає, що занепокоєний. Я прибрала роздратованого виразу, і юнак віддячив тією ж монетою. — У тебе такий вигляд, ніби ти зібралася скочити верхи на коня й кинутися в якийсь епічний бій. Може, подаси своєму дядькові пилку для кісток, а вже тоді гайнеш рятувати світ?

Я витріщила очі, але подала пилку дядькові й обмила решту інструментів у карболовій кислоті. Ми майже завершили. Тіло було так сильно пошкоджене, що дядькові практично не було що зашивати. Тим паче, що в Скотленд-Ярді хотіли, щоб до кінця дня труп оглянув ще один лікар.

— Це трохи дивно. Тобто, що Блекберн вимагає тіло назад так скоро, — сказала я. — Що, як він убивця, який діє за батьковим наказом?

Дядько напружився, а тоді підняв плече.

— Якщо ти маєш рацію щодо місця перебування свого батька минулої ночі, тоді гадаю, все можливо.

Потрібно бути відкритими до різних теорій. І треба перевірити Блекберна.

Дядько склав череп докупи й підвівся помити руки.

— Бажаєш кинути виклик Джекові-Різникові разом зі мною? — запитала я, озираючись через плече.

Я мала впевнитися, що дядько мене не почув: не хотілося, щоб той відмовив мене від наміру видати батька. Досі він намагався довести, що його брат невинний. Та я побачила достатньо.

Томас кинув на мене підозріливий погляд.

— Звісно, бажаю. Бо чим іще мені цими днями займатися? Окрім як залицятися до тебе, звісна річ.

— Тоді так. Я повернуся додому. За годину батько має вечеряти. Я планую...

Тут дядько вручив Томасові пакунок.

— Відвези це прямісінько до суперінтенданта Блекберна, гаразд? Краще одразу передати всі механічні деталі, щоб мене знов не запроторили в «Бедлам». І заодно його реакцію оціни.

Томас взяв пакунок. Затим перевів погляд з мого дядька на мене, і на його чолі виступила зморшка. Дядько насупився.

— Поквапся, хлопче. Зроби бодай щось корисне, замість витріщатися на мою небогу.

Юнак нервово хихикнув. Та з дядькового вигляду було зрозуміло, що йому геть не до жартів, тож Томасів смішок застряг у горлі. Він кивнув дядькові й нахилився до мене.

— Водсворт, не йди проти нього самотужки, будь ласка. Поводься так, наче все нормально. — Тут дядько схилив голову набік, і Томас негайно виструнчився. — Але передай батькові мої вітання.

Можливо, поцілуй у чоло. Мені хочеться бути у нього в ласці, коли я повідомлю йому, що безтямно кохаю його доньку.

От безсоромний спокусник. Подивившись, як Томас збіг сходами нагору, я зняла фартух і кинула його разом з іншими, які так само чекали на нічне прання, в грубий кошик для білизни. Це ж треба: поводитися так, наче все нормально. Та я ніколи не дослухаюся до такого абсурдного прохання! Якась частина мене жалкувала, що Томас проґавить цей бій, але він і так буде зайнятий Блекберном. Побажавши дядькові доброго вечора, я попленталася нагору. Коли двері позаду щільно зачинилися, я зупинилась.

Правду кажучи, так було краще. Видавалося правильним, що саме я зіткнуся з Джеком-Різником сам на сам.

Іще до світанку терору мого батька буде покладено край.

Я була цього певна.

РОЗДІЛ

27

ВАРТИЙ УВАГИ ПОРТРЕТ

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ

9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

Я стояла перед дверима, що вели до нашої їдальні, тієї самої кімнати, в якій я снідала, обідала й вечеряла, не відаючи, що розділяла їжу з чудовиськом. Я зволікала.

Скільки разів мій батечко відкраював м’ясо, уявляючи натомість людську плоть? Дорогою сюди я почувалася палко, проте тепер на мене тиснуло усвідомлення того, що я мала намір зробити. Усі нерви в моєму тілі натягнулися як струни, і я підстрибувала від найдрібнішого шереху. Навіть власне серцебиття збурювало чималу тривогу.

Я не мала анінайменшого поняття, як батько збирався виправдати свої дії, чи що зробить, якщо розгнівається на мене. Невелику розраду приносила тільки думка, що мій брат теж буде з нами і він не дозволить, щоб зі мною трапилася якась халепа.

Якби ж то в мене була така сама певність у батькові. Та він переступив за межу безумства. І можливо, вже жодні аргументи не переконають його здатися детективним інспекторам. Либонь, мені варто було б поїхати разом із Томасом, щоб прихопити з собою констебля. До мене долетів приглушений дверима дзенькіт столового прибору об тарілку.

Що ж, пізно мчати по допомогу.

Я поклала долоню на дверну клямку й зачекала кілька секунд, щоб опанувати себе. Не годилося розпастися на друзки ще до зустрічі з батьком. Бо якщо покажу, яка я налякана, він це відчує і, без сумніву, вмить кинеться до моєї яремної вени.

Я прибрала руку з клямки і натомість притулила її собі до горла. Він цілком міг убити мене — як містер Роберт Джеймс Ліз і стверджував. Кілька разів кліпнувши очима, я відновила самовладання.

Яка ж я дурепа, що не взяла з собою зброї! І чого це я думала, наче Різник пощадить власну доньку?

Хвала зіркам, що поруч не було Томаса, а то б він вказував на все, що я робила страшенно неправильно. Може, мені слід прокрастися коридором до виходу і втекти у ніч. Я була без підмоги та без жодного знаряддя захисту.

Перед очима майнула лагідна усмішка моєї матері. Батько ненавмисне знищив її. Хоч зі зброєю, хоч без, та я не дам йому зробити те саме зі мною.

Я розпрямила плечі, гартуючи себе перед прийдешнім двобоєм. Це мало статися зараз або ніколи, і я й так сильно відтягнула цю мить. Я повернула клямку і розчахнула двері, а відтак переступила поріг, немов темний янгол, що спустився з небес, аби вершити правосуддя, і в моїх очах палав гнів. Від зіткнення з дверима задвигтіла стіна.

— Вітаю, бать...

Слова зійшли нанівець, коли лакей впустив тарілку і її біло-блакитні друзки розлетілися по столу. Я уп’яла кулаки в боки, ніби це слуга був винен у всіх бідах цього світу, надто розлючена, щоб відчувати провину. Від мого агресивного вигляду лакей аж поморщився.

— Де мої батько та брат? — напосілася я.

— Їх немає, міс. — Лакей тяжко зглитнув. — Вони сказали, що не повернуться на вечерю.

От мерзенна моя вдача! Я потерла перенісся. Ну, звісно — саме того вечора, коли я вирішила кинути виклик звірові, він зібрав речі й здимів. Певно, відчув, як стискається на шиї зашморг. Тут я усвідомила, що лакей і далі витріщається на мене, роззявивши рота.

Можливо, його лякав мій стрій смерті. Він досі не бачив мене у цьому чорному брючному вершницькому костюмі, а вкупі з моїми пасмами барви воронячого крила вочевидь виходило справді темне видовище.

— Вони повідомили, коли повернуться?

— Ні, міс, — хитнув головою лакей. — Проте в мене склалося враження, що вони мали намір відлучитися майже на весь вечір. Лорд Водсворт звелів не замикати дверей і пригасити світло, коли слуги підуть спати.

Я стиснула кулаки міцніше. Якщо батько утне щось, щоб завдати Натаніелеві шкоди, я його порву на шмаття, перш ніж королева віддасть відповідний наказ. Тут я дещо розслабила руки. Не годилося тривожити нашого лакея іще дужче.

— Я чекатиму на батькове прибуття в його кабінеті, — оголосила я крижаним голосом, що звучав незнайомо навіть у моїх власних вухах. — І не бажаю, щоб мене турбували з будь-якого приводу. Взагалі, всім слугам було б мудро піти спати раніше. Я зрозуміло висловилася?

— Т-так, м-міс. Я передам ваші побажання решті слуг.

Я хутко покинула кімнату й помчала коридором, щоб ніхто не побачив, як сильно мене трусило. Мені було не до душі грубити, та краще вже це, ніж мати їхню кров на своїх руках. Якщо вони розійдуться по своїх кімнатах, то будуть у безпеці.

Я перевірила двері до батькового кабінету. Виявилося, що вони незамкнені.

Цього разу я не діяла крадькома. Батько прийде одразу сюди, як і щовечора, тож я відчинила двері й запалила кілька ламп у цьому похмурому місці. Озирнула очима заборонену кімнату: тепер вона видавалася не такою застрашливою, як кілька тижнів тому. Батьків стіл більше не скидався на велетенське чудовисько, як мені колись здалося. Тепер він був просто великим старим столом, який став свідком безлічі жахливих подій.

Знайомий запах сандалу та сигар, який супроводжував батька, також не змусив моє серце спазматично калатати. Я прийняла його, і воліла, щоб цей запах прикликав зараз його примарний образ сюди. Моя увага ковзнула по предметах, що передавалися в нашій родині крізь покоління, і врешті зупинилась на великому розгорнутому фоліанті. Пригадавши загадкове послання від матері, передане спіритуалістом, я з цікавістю до нього підійшла.

І саме там, де й казав медіум, лежав медальйон зі світлини.

Я проковтнула свою невіру. Роберт Джеймс Ліз, як виявилося, не шарлатан. Як це трагічно, що Скотленд-Ярд не дослухався до нього. Можливо, це дало б змогу зупинити мого батька вже давно. Я схилилася над книгою й прочитала текст на старанно розгорнутих сторінках, намагаючись усвідомити значення фрагмента.

Переді мною був «Утрачений рай» Джона Мілтона.

У ньому клекотала зненавида,

Що вибуха сама від себе, — жах

І сумніви розшарпують його,

Й глибоко в ньому колобродить Пекло, Яке в собі й круг себе носить вічно

І не втече од Пекла, як од себе.

Озвалися заглушувані вперто

Сумління, розпач і згадки про давнє:

Ким був колись, ким став тепер, ким стане —

В падіннях ще стражденнішим і гіршим¹².

Мої очі метнулися до підкреслених слів «од Пекла», і я дуже чітко пригадала назву листа, який надіслав Різник.

Підкреслення скидалися на порізи ножем — злі та мученицькі.

Якщо в мене й лишалися досі якісь сумніви щодо батька, то тепер їх не стало.

Він порівнював свої мерзенні діяння із тими, що коїв в «Утраченому раю» Сатана. Що за збочений маніфест! Я враз осягнула значення фрагмента. Тут Сатана вагався через своє повстання — щойно збагнувши, що Пекло з ним назавжди, адже він не міг втекти од пекла власних думок.

Сатані не віднайти спокою чи Раю, хоч як близько він наближався б туди фізично, бо прощення завжди буде недосяжним. Він не міг змінити своїх думок, тож і Пекло було вічним. Усвідомивши це, він перетворює зло на добро, коячи дедалі гірші діяння в ім’я власної версії «добра».

Глянула на медальйон у формі серця, що колись належав матері. То все це заради неї? Обережно зняла скляний футляр, що оберігав книгу й медальйон. Я не дозволю батькові використовувати матір як виправдання злодіянь. Начепила медальйон на шию і відчула затишок від його присутності поряд із моїм власним серцем.

Не в змозі й далі перебувати поблизу книги, я підійшла до обурливо великого портрета, що висів на стіні. Досі ненавиділа садистичного чоловіка, що стояв у гордій позі вбивці, під ногами якого безвольно лежав замордований ним ведмідь.

Придивилася до мідної таблички біля підніжжя картини. Вона була вкрита брудом. Я потягнулася, щоб витерти її рукавом, аж тут портрет відхилився вглиб.

Я відсмикнула руку й замало не вискочила зі шкіри.

— На Бога, що...

Коли моє серце перестало битися об ребра немов навіжене, я ступила крок уперед: за портретом крився таємний хід.

Від темних сходів війнуло крижаним вітром. Пасма волосся, що вибилися із зачіски, заворушилися навколо мого обличчя, немов змії на голові Медузи. Я не йняла віри очам. Вигнуті кам’яні сходи манили дослідити їх. Чи волали, щоб я відступила. Складно було збагнути, що мала на увазі ця роззявлена паща.

Одною ногою я стала на поріг невідомого, а друга лишалася у відносній безпеці знаного. Мої кістки пройняло моторошне відчуття, аж ті заторохкотіли від жаху. Це мусило бути місце, де Джек-Різник зберігав свої трофеї.

Мене роздирали вагання, туманячи здоровий глузд. Я позадкувала й повернула портрет на місце. Потрібно чимдуж вертатися до дядька — щоб викликав Скотленд-Ярд і Томаса. Тоді усім разом спуститися в Пекло. А втім, я не поворохнулася. Роздивилася портрет, витерла пляму з таблички і від побаченого хапнула ротом повітря.

Моя долоня метнулася до рота, а страх набув нової тілесної форми. Чоловіка на портреті звали Джонатан Натаніель Водсворт-перший.

Це на його честь назвали і мого дядька, і брата. Батько вочевидь зневажав рідного брата, але навіщо було чіпляти портрет його тезка в кабінеті, аби приховати щось безумовно мерзенне?

Невже це був таємний глуз над дядьком? Звинувачення, що той не врятував мою матір? А якщо цей хід вів до Пекла, може, це дядько був винний у тому, що вказав батькові шлях?

Із-за картини донісся звук, що нагадував тихий стогін. Я кліпнула очима. Притиснувши вухо до стіни, прислухалася. Але чути було лишень безгоміння тиші та прихованих секретів. Може, я божеволію: стіни ж не говорять?

А можливо, десь наприкінці тих сходів перебуває в полоні інша безпомічна жертва. Серце мені закалатало, і заревла у жилах кров. Я мушу спуститися туди. Мушу врятувати бодай когось із батькових жертв. Зиркнула на годинник понад камінною полицею. Ще рано. Батька з Натаніелем не буде вдома ще кілька годин. А що, як... що, як там унизу зараз Натаніель? Що, як батько його ув’язнив?

Ну я й дурепа! Не можна сподіватися, що батько грає бодай за якимись правилами. Якщо він сказав, начебто йде з Натаніелем, це ще не означає, що мій брат покинув будинок. Цієї самої миті він може бути зв’язаний і стікати кров’ю.

Не гаючи більше часу, я штовхнула картину всередину й відтак ступила на сходи. Мене привітав шепітний шум із позірно нескінченних глибин.

Там унизу, поза сумнівом, був хтось чи щось.

Я потяглася, щоб підібрати спідниці, забувши, що клятої сукні на мені немає, і замало не втратила рівноваги, коли зненацька глянула вниз. Поклала долоню на холодну кам’яну стіну, і та стала мені за провідника, доки я занурювалася далі у темряву, збігаючи по сходах так швидко, як тільки наважувалася на незнайомій поверхні.

Було б розумно прихопити з собою гасову лампу чи свічку, та я зараз не бачила сенсу морочитися власною непередбачливістю. З кожним наступним кроком униз темрява прояснювалася, замість ставати чимраз задушливішою. Певно, десь попереду зоставили лампу, та я не бажала знати навіщо.

Я здригнулася, уявивши мільйон і одне жахіття, що ось-ось мали привітати мене. Мої атласні туфельки мчали каменем, легесенько перестрибуючи зі сходинки на сходинку. Мені була до вподоби їх беззвучність. Чобітки я забула в дядьковому домі, й тепер це здалося благословенням. Хода у шовку давала мені час зробити своє, не привертаючи уваги.

Коли я наблизилася до кінця спуску, до мене потягнулося тепле сяйво. Від самої думки про те, що щось настільки привітне провіщає про вхід до цієї пекельної темниці, шкірою побігли мурахи. За останнім поворотом, перш ніж приміщення цілковито відкрилося моїм очам, я зупинилася, притулившись спиною до стіни й прислухаючись.

Ані звуку людини. Зате в такт моєму серцебиттю тихо шипіли — круть-верть — деталі парового механізму. Певно, саме цей шум я й чула.

Круть-верть. Круть-верть.

Я заплющила очі. Видавати ці звуки могло тільки щось мерзенне.

Круть-верть. Круть-верть.

Потягло медичними еліксирами та паленою плоттю, від чого мій і без того слабкий шлунок перевернувся. Я більше не прагнула вдовольняти свою цікавість, та якщо тут катують мого брата, мала зробити цей останній крок.

Я вдихнула повітря ротом, аби якомога довше уникати хворобливого смороду, й таки відлипла від стіни. Знадобилося аж дві спроби, але зрештою я звеліла тілові зайти у приміщення.

Жах розтікся моїм організмом, немовби огидна зараза, Чорна Смерть, що її переносили щурі. Переді мною постала лабораторія, куди зловісніша, ніж я уявляла, читаючи який-небудь роман. Тут, як і в дядьковій лабораторії, розташувалися вздовж стін полиці, на яких у два-три ряди стояли банки зі зразками. Проте тутешні зразки, на відміну від дядькових, не були впорядковані, а дерево скидалося на добряче зогниле.

Я хитнулася назад й наштовхнулася на щось м’яке та м’ясисте, що лежало на полиці при найближчій стіні. Світ перестав іти обертом перед моїми очима, я розвернулася й побачила плоть, яка щільно обтягувала механічну руку. Шкіра була зшита грубо, великими нерівними стібками.

Здавалося, наче батько відтяв руку на рівні ліктя й замінив деякі кістки пальців та передпліччя на металеві, а тоді покрив усе краденою шкірою.

Навколо ран від голки поширювалося почервоніння, а отже в оцю незугарну кінцівку проникла інфекція. Подих мені перехопило, і я захиталася, хапаючи ротом повітря.

Круть-верть. Круть-верть.

Це не могло бути реальним. Заплющила очі, молячись, що коли їх розплющу, усе знов стане правильно. Та це було марне сподівання. Я проковтнула жовч, яка стрімко підіймалася мені до горла, й увібрала в себе всю мерзотність виявленого предмета.

Химерною рукою стелилися чорні зміїсті лінії сепсису. Пальці сіпалися, їхні кінчики посіріли, шкіра під нігтями зсохлася, аж проступили кістка й метал.

Хай що батько замислив, з цією... річчю він провалився.

Круть-верть. Круть-верть.

Пару вивергав чудернацький пристрій, який змушував пальці згинатися через регулярні відтинки часу. Я була така шокована, що навіть рота не затулила.

А от моє серце тями не розгубило. Я відчувала його стукіт усім тілом. Серце калатало так швидко, аж я злякалася, що воно зіб’є мене з ніг у своїй шаленій жазі до втечі. Якщо з якогось темного закутка раптом вирине батько чи навіть Блекберн, я спопелію просто на місці.

Я повільно позадкувала від огорнутої шкірою механічної руки, а моя увага послідовно переміщалася кімнатою, перескакуючи від жахіття до жахіття.

Круть-верть. Круть-верть.

Тварини в банках для зразків перебували на різних стадіях розкладання, їхня плоть і м’які тканини розпадалися у рідкому пеклі. На стільницях лежали грубі та гидотні витвори. Дохлі коти з роздертими пташками в роті та інші сценки жорстокості в природі були виставлені напоказ задля хворобливого вшанування сили. Це місце нагадувало мені потворнішу версію Томасової лабораторії. Не стримавшись, я підійшла ближче, щоб ліпше роздивитися ці жахливі творіння.

На іншій полиці завважила пляшку з-під імбирного пива, наповнену темно-червоною рідиною. Я підняла її й покрутила сюди-туди. Вміст пляшки висох, загус і став драглистим. В одному з листів Джек про це згадував. Він не брехав.

Я видихнула, і мій подих заклубочився білими хмаринками перед обличчям. Тут унизу стояв нестерпний мороз. Розтираючи долоні об плечі, я наблизилася до машини, яка видавала тихе «круть-верть» практично у центрі кімнати. І стала як вкопана, заледве не перечепившись об власні ноги, побачивши наймоторошнішу річ з усіх.

Під скляним футляром лежало людське серце, і тихі звуки було чутно від машини, що передавала йому електричний заряд, змушуючи серце битися.

Я притиснула долоню до рота, силкуючись зберегти спокій, не виблювати чи не закричати. Від органа понад столом тягнулися наповнені якоюсь рідиною трубки, які вели до чогось, чого я не могла до пуття розгледіти, не підійшовши ближче. Я придивилася до рідини, яку прокачував крізь серце трансфузійний апарат: вона була чорна, немов мастило, і смерділа сіркою.

Круть-верть. Круть-верть.

Я проковтнула власну огиду. Батько остаточно втратив глузд. Привиди його жертв оточили мене, закликаючи забратися звідси, втекти. Або, можливо, це був мій внутрішній захисний механізм, який наказував моєму єству перейти у той стан, коли ти або б’єшся, або тікаєш. Та я не могла стриматися, щоб не обійти стіл — як декотрі з убитих повій не могли відмовитися від випивки, — бо, перш ніж піти, мені кортіло дізнатися, куди ж це серце перекачувало свою чудернацьку життєву силу.

Моє дихання почастішало, водночас прискоривши пульс та рух додаткового кисню моїм організмом, від чого я стала полохлива й нервова. Я чула власний вереск: «Ні! Геть звідси! ТІКАЙ!» Але спинити себе не могла.

Круть-верть. Круть-верть.

На підлозі лежав закритий дерев’яний ящик, завдовжки й завширшки із труну, і трубки зникали у ньому, як хробаки, що зариваються в землю. Що той ящик приховував, знати я не бажала. Я спинилася, відчувши, як різко мене тягне назад інстинкт самозбереження.

Та я відрізала, заглушила його.

Не можна було тягнутися до кришки, але я розуміла, що це неможливо. Мені стало зле від жаху, адже я здогадувалася, просто якось знала, що зараз виявлю, однак відступитися, не дізнавшись правди, не могла.

Я спостерігала, як моя рука — із власної волі — тремтливо потягнулася донизу й підняла скрипучу кришку.

Усередині саморобної труни лежала моя мати.

Її сіра плоть — клапті зогнилої шкіри впереміш із новою — блищала від неприродного поту. Шкіра над її щелепою розклалася, навіки надавши їй глузливого вигляду. А попід пересадженою шкірою щось булькало штучним життям.

Батько не намагався здійснити успішну пересадку органів. Він прагнув повернути дружину з мертвих — п'ять років по смерті.

Увесь той жах, що я тримала в собі, розлетівся на друзки. Я заверещала, опустила кришку і, позадкувавши, наштовхнулася на стіл. Тихе «круть-верть» машинерії стало гучнішим. А може, то я от-от мала зомліти. Затуливши очі долонями, я намагалася стерти образ, що випалився переді мною. Не може бути. Він не міг скоїти таку річ.

Ніхто, навіть найбожевільніший із учених, не втне чогось такого блюзнірського. Ми помилялися щодо мотивів Джека-Різника. Навіть Томас такого б не припустив.

Я все намагалася відірватися, стриматися від вдивляння у зогниле лице й розкладене тіло. Та навіть ворухнутися було несила. Складалося враження, що мій жах був такий сильний, аж він заморозив мене на місці. Час, здавалося, завмер. І життя поза межами цього пекла не існувало.

Та найгірша річ коїлася з моїми емоціями. Мені було цілковито гидко, але якась частка мене воліла завершити те, що мій батько розпочав. Я зневажала цю частку, ненавиділа, що так прагнула повернути матір, аж ладна була виправдати це божевілля. То хто після цього більше чудовисько: мій батько чи я?

Мене мало не знудило. І нарешті, дослухавшись до первісних інстинктів, я розвернулася й кинулася до сходів. Огинаючи їх, я наштовхнулася на груду плоті. Теплої плоті.

Вона міцно мене обхопила, і я вереснула ще раз.

Та здійнявши очі, зітхнула з полегшенням.

— О, слава Богу, — задихано проказала я, і собі хапаючись щосили. — Це ти.

Анатомована та забальзамована людська рука, XIX ст.

РОЗДІЛ 28

ДЖЕК-РІЗНИК

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА ВЕЛҐРЕЙВ

9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

— Мерщій, — квапила я брата, тягнучи його до сходів із тією суперсилою, що дарується людям у полоні смертельного жаху. — Нам треба забратися звідси, перш ніж вернеться батько. О, Натаніелю. Він скоїв страшні речі!

Знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що мій брат не ворушився. Стояв, застигши на місці, й всотував поглядом наше оточення. Я вхопилася за полу його довгого пальта і торсала, доки Натаніелеві дикі очі не втупилися в мене.

Його зачіска була розкудлана (волосся стирчало в усі боки), і скидалося на те, що він не спав кілька днів. Під очима залягли темні тіні, через що вони здавалися запалими. Словом, вигляд у брата був не кращий, ніж у трупа нашої матері.

Чи чим там була та істота в труні. Та потвора.

Моє тіло здригнулося від нового дрожу, і я замало не впала на коліна. Не можна було показувати її Натаніелеві. Він більше ніколи не буде таким, як раніше, після цього. Опанувавши себе, я випрямилася.

— Натаніелю, — строго сказала я, взявши його за руку. — Треба негайно забиратися звідси. Я все поясню дорогою до Скотленд-Ярду. Прошу тебе, поквапмося. Я не бажаю стикнутися тут із батьком.

Брат кивнув, здавалося, ошелешений, щоб зробити більше. Я підвела його до сходів, та коли наші ноги ступили на перші благословенні сходинки, Натаніель зупинився знову.

Я роздратовано обернулася до нього, не в змозі передати словами важливість поспішного відступу. Якщо доведеться вибити з нього тяму і затим волочити його вгору по сходах, хай буде так.

— Натаніелю...

Він вчепився мені у зап’ясток немовби лещатами й потягнув геть від сходів углиб лігва Джека-Різника. Я пручалася, не розуміючи, нащо Натаніель усе ускладнював, аж тут він закинув голову й зареготав.

Надто налякані, щоб показатися на тілі, сироти причаїлися просто попід шкірою, дзвонячи на сполох. І далі посміюючись, брат штурхнув мене на стілець у кутку кімнати. Я кліпнула. Він іще ніколи не поводився зі мною так грубо. Батько, либонь, якось його одурманив. Це єдине пояснення. Я розтерла низ спини. Там уже формувався синець від удару після братового поштовху.

Але він, здавалося, не помітив цього. І не переймався.

— Натаніелю, — озвалася я, силкуючись говорити так спокійно, як лишень могла, доки брат ходив сюди-туди переді мною, ляскаючи себе по щоках, ніби намагався заглушити голоси, які сам тільки й чув. — Щойно ми покинемо це місце, я приготую тобі тонік. Він вилікує те, від чого ти знемагаєш. Хай що тобі дав батько, ми приготуємо тобі кращий засіб. Дядько точно знатиме, що робити. Довірся мені, гаразд? Ми ж дбаємо одне про одного. Завжди. Чи не так?

Натаніель перестав сміятися і з крижаною зосередженістю уп’яв у мене погляд. Відняв руки від голови, відтак схилив її набік. У цю мить він був хижаком у кожному значенні слова.

— Люба моя, мила сестро. Боюся, ти все страшенно наплутала. Цього разу наш батько не відповідальний за мої гризоти. Це моїх рук справа.

— Я не розумію... то ти сам вживав еліксири? — здригнулася я. — Ти що... також зловживаєш лауданумом? — Мій брат переживав тяжкий стрес. Я не здивувалася б, якби він звернувся до всезцілювального тоніку. А галюцинації були поширеним явищем, коли споживати велику дозу. — Все добре, — мовила я, тягнучись до нього. — Я можу допомогти. Поїдемо вдвох у «Терник», доки тобі не полегшає.

Натаніель, розкинувши руки, гордо закружляв на місці. Поводився так, неначе все це належало йому...

— Ні, — захитала я головою, не вірячи.

Цього не могло бути. Життя не могло виявитися аж таким жорстоким. Не могло. Очі налилися слізьми, а тоді вони ринули мені по щоках. Цього не могло бути. Мене зараз знудить. Я нахилилася вперед і, обхопивши руками живіт, почала гойдатися вперед-назад.

Натаніель заходи в переді мною, дістав із рукава прихований ніж. Той був приблизно шість чи сім дюймів завдовжки. Саме таку довжину, на дядькову думку, мала зброя Джека-Різника.

Він ніжно провів пальцями по закривавленому лезу, а тоді поклав знаряддя вбивства на столі поруч із опудалом розтерзаної пташки.

У мої думки проникли спогади про те, як мій брат рятував тваринок, як годував їх більшою кількістю їжі, ніж ті могли подужати, як плакав щоразу, коли якесь звіря помирало попри його старання. Милий хлопчик, який поклявся захищати мене від убитого горем батька. Він не міг бути чудовиськом, яке нівечило жінок. Я цього не дозволю. Це не його лабораторія. Не його експерименти. Це не він зробив таке з нашою матір’ю.

— Натаніелю, скажи мені, що це кошмар.

Брат опустився переді мною на коліна і так лагідно витер мої сльози, що я заридала лиш дужче. Я знов захитала головою. Це таки кошмар. Я ж запевно сплю і невдовзі прокинуся в дядьковому домі, виявивши, що це був просто поганий сон.

Яка ж я все-таки нікудишня сестра! Вимріяла такі жахіття про любого брата. Справжній Натаніель ніколи б такого не зробив. Він знає, що я не пережила б його втрату. Він ніколи б мене так не скривдив. Він би нікого не скривдив. Нізащо.

— Ш-ш-ш, — заворкотів він, відгортаючи волосся з мого лиця. — Усе гаразд, сестричко. Я ж обіцяв, що все буде гаразд. Так і сталося. Я виправдав дядька тими листами, чи не так? Хоча, визнаю, було весело спостерігати, якого галасу наробила дрібка бравади і червоне чорнило. От і не зміг стриматися, щоб не надіслати ще.

— Ти... що? — Я відчула, як здають мої нерви. — Це неможливо.

Натаніель загубився в якійсь мрії, а відтак відігнав спогад.

— Хай там як, я вважаю, що встановив, чому ви з матір’ю захворіли, а ми з батьком — ні.

Брат сів на п’яти і знов озирнувся кімнатою, а в його звично життєрадісні риси вкарбувалися збудження й зачудування.

— Пішло трохи часу на те, щоб усе збагнути, і я волів би, щоб ти ще зачекала, перш ніж прийти сюди, та це не має значення. — Він усміхнувся й поплескав мене по долоні. — Ти тут, і це чудово. Я визначив останню деталь. Лишилося додати крапельку крові і дрібочку електрики. Як у книжці. Ти ж пам’ятаєш, чи не так? У нашій улюбленій.

По моїй щоці стекла ще одна сльоза. Мені це не сниться. Я справді в Пеклі. Мій брат уявив себе доктором Франкенштейном, проте я нізащо не дозволю, щоб наша мати стала його чудовиськом.

— Ти не можеш повернути нашу матір із мертвих, Натаніелю. Це неправильно.

Відскочивши від мене, він закрокував у помаранчевому сяйві своєї диявольської лабораторії, хитаючи головою.

— І чому ж це неправильно? Я гадав, що саме ти, з-поміж усіх людей, оціниш і зрозумієш. Люба сестро, та це ж науковий прорив. Досягнення, про яке люди згадуватимуть віками. Наше прізвище назавжди буде пов’язане з немислимим. Наш дядько короткозорий дурень. Він мріє лишень про успішну пересадку органів. Я ж маю на меті дещо грандіозніше.

Натаніель кивнув так, ніби це був найпереконливіший аргумент, якого він потребував, і розчепірив пальці, явивши порізи на їхніх кінчиках. Я не пригадувала, коли востаннє бачила його без рукавичок. Тепер зрозуміла причину.

— Люди до цього дня не вірили, що таке можна здійснити. Про таке диво наважувалися мріяти тільки письменники й науковці-візіонери на кшталт Ґальвані. А тепер я досяг цього! Хіба не бачиш? Це ж неабиякий привід для святкування. Мій науковий прорив запам’ятають навіки.

— А як же ті жінки, яких ти вбив? — запитала я, заламуючи на колінах руки. — їхня смерть — теж привід для святкування?

— Ти про хвойд? Звісно, що так. Ба більше, гадаю, що це навіть подвійний привід. — Натаніель зупинився, стиснув кулаки, його очі потемніли. — Я ж бо не тільки очистив вулиці нашого міста від скверни, що його поглинала, а й, вважай, повернув нашу дорогу матір із мертвих.

Брат знову заходи в переді мною, і з кожним кроком його тон ставав дедалі ворожішим.

— Я поклав край стражданням тих нещасних, і тепер їхня жертва поверне добру порядну жінку. Скажи-но мені, сестро, що я зробив не так. Бо, їй-право, як тебе послухати, то я просто чудовисько, що полює на безпомічних. А наша мати — жінка богобоязлива. Вона зрозуміє.

У мене не було слів. Жінки, яких він убив, — не якесь сміття, що його просто викидають на вулиці. Усі вони чиїсь доньки, дружини, матері, сестри. І їх любили, як ми любили власну матір. Яке він має право виносити їм присуд? Мій брат так глибоко загруз у своїй фантастичній науці та почутті правосуддя, аж геть забув, що означає бути людиною. І від цього мені дещо сяйнуло в голові.

— Ну, а шестірні в тілах? — зронила я. — Що за послання ти залишав поліції?

— Послання? Не було ніякого послання. Я лишав їх, де падали. — Натаніель провів рукою по волоссю, намагаючись пригладити його, а натомість досягаючи протилежного результату. Він і далі ходив, і все більше дратувався, що я не схвалювала його непрощенну поведінку. — Тебе тільки вони цікавлять? Кляті шестірні всередині тих нікчем?

— Ці жінки не заслуговували на смерть, Натаніелю, — прошепотіла я.

— Вони не заслуговували на життя! — загримів його голос у малому приміщенні, і я підскочила. — Хіба ти не бачиш? Ці жінки — це хвороба. Вони руйнують життя. І я запропонував їм шанс на спасіння — смерть задля життя!

Натаніель підійшов до труни, підняв кришку, і його очі сповнилися слізьми.

— Життя матері зруйнувала хвороба. Хвороба, яку, зокрема, широко розносять хвойди, кашляючи й заражаючи порядних чоловіків. Тож ні, сестро: я ні на унцію не жалкую про те, що очистив місто від кількох із них. Якби мав змогу, спалив би дотла весь Іст-Енд і покінчив із проблемою. А так я взяв лише те, чого потребував для експерименту.

— Дуже благородно з твого боку.

— Знаю. — Брат проґавив сарказм у моєму голос і й самовдоволено всміхнувся, наче якраз настала підходяща пора все мені пояснити. — Насправді я не планував убивати стількох, проте органи відмовляли ще до того, як я отримував змогу над ними попрацювати. Опанувати болти у темряві виявилося нелегко, тож я почав носити лікарську сумку з льодом, а болти та шестірні встановлював уже тут. Дивися.

Він підняв велику багажну валізу й розгорнув її у такий собі розкладний стіл, а відтак поставив його в центрі кімнати поряд із серцем у скляному футлярі. З країв столу звисали пута для рук і ніг.

Натаніель підійшов до шестірні на стіні і заходився крутити її, доки над столом не завис довгий голкоподібний прилад. Це вочевидь було братове джерело електрики.

У моїй крові заворушилося дещо схоже на страх.

На превеликий мій жах, Натаніель нахилився, переклав материне тіло на встановлений щойно стіл і просунув її руки та ноги крізь шкіряні ремені.

Її безживна голова звісилася в бік, і я заплющила очі, відчувши, як на мене накочується навальна хвиля нудоти. Мати була мертва от уже п’ять років, а я й гадки не мала, чому вона досі не перетворилася на кістки.

— Я завбачливо вирішив зберігати матір частково замороженою у спеціальному льодовнику тут унизу. — Натаніель дивився на розкладений почасти труп, ніжно відгортаючи вбік волосся на ньому й відповідаючи на запитання, якого я так і не вимовила вголос. — Шкода, що я не здогадався подбати про її збереження одразу. Було складно тайкома дістати її з могили і перевезти сюди так, щоб батько не довідався. Але тут у пригоді став лауданум.

Він перекинув скляну банку для зразків і вилаявся, пробуджуючи мене від заперечення. Мені ніяк не вдавалося узгодити Натаніеля, що його я знала все життя, із цією звірською версією переді мною. А ще мені було геть несила уявити біль, який відчув би наш батько, якби побачив матір тепер.

Вона була мертва досить багато років, щоб пасма її довгого чорного волосся впали на підлогу. Натаніель позбирав великі уламки скла, очистив від жмутів волосся, що зачепилися за них, і викинув у сміттєву корзину. Його зовсім не бентежило потворне видовище перед очима: він прибирався так, ніби перед ним на столі не гнив труп нашої матері.

Якби я не позбулася вмісту свого шлунка раніше, то робила б це цієї миті.

— Як ти виявив цю кімнату? — запитала.

Я зчепила руки, силкуючись не дивитися на матір. Була на межі нервового зриву, на самісінькій межі втрати глузду, тож зламати мене могла й суша дрібниця.

Круть-верть. Круть-верть.

Брат перевів увагу на мене.

— Пригадуєш таємні ходи в «Тернику»?

У голові промайнули спогади про ігри в таємних ходах щоліта. Джонатан Натаніель Водсворт-перший був дещо ексцентричний. У його маєтку було зведено більше таємних ходів, ніж у королівському палаці. Я кивнула.

— Кілька років тому я знайшов у «Тернику» і план цього будинку, — сказав він, знизуючи плечима. — На той час батько вже зловживав тоніком, тож увечері я додавав іще лаудануму в його бренді. Було неважко дбати про те, щоб батько лишався... втихомиреним і не знав про те, що я використовую його улюблений кабінет. Адже що залежному до більшої дози опіуму?

— Ти... споював батька опіумом, розуміючи наслідки?

Зціпивши зуби, я спостерігала, як мій брат підійшов до столу з серцем, яке билося завдяки паровій машині. Мене охопило бажання закричати, та я притлумила його. Натаніель дістав скальпель із сумки з медичними інструментами під столом і поклав на стільницю поряд із органом. Затим узяв іще одну сумку і виклав із неї низку защіпок та болтів у ряд.

Дрібні частинки складанки нарешті стали на місце.

Натаніель був єдиним, окрім батька, хто знав, як виробляти такі хитрі парові іграшки. У дитинстві він цілісінькі ночі просиджував поруч із батьком, спостерігаючи й навчаючись у найкращого майстра. Далі був отой короткий період навчання медичному ремеслу, перш ніж брат перейшов до юриспруденції. Обидва його попередні захоплення посприяли Натаніелевій вправності рук. І точності.

Доки я боролася з образами люблячого брата, якого я знала, та чудовиська переді мною, він розпалив пальник на столі й розігрів метал, сплавляючи докупи болти й шестірні, наче вони єдине ціле.

На передній план моєї свідомості виплив іще один спогад. Мій брат сильно стривожився, довідавшись, що я проникла в батьків кабінет. Я вважала, що він переймається за мою долю у разі, якби батько дізнався, що я нишпорила в його речах. Насправді ж Натаніель хвилювався, що я виявила його секретну лабораторію.

Він озирнувся на мене, загрозливо всміхаючись, бо саме несамовито працював над новим винаходом. Я мовчки дивилася, як брат створює металеву клітку, все ще не здатна тверезо мислити. Мій логічний мозок знав, що мені треба думати і діяти швидко, проте тіло було немовби свинцем налите й розчавлене горем. Я не могла поворухнутися.

— Я поміщу це в грудну порожнину матері. Для захисту її нового серця. — Він кілька разів кивнув сам собі. — Можеш вважати цю річ своєрідною грудною кліткою.

Моє тіло нарешті звільнилося від шоку. Мурахи встромили свої лапки у відра з льодом, а тоді шалено забігали мені по спині. Усе ставало на свої місця. Нажаханий вигляд, коли на порозі будинку з’явився детективний інспектор, який привів мене після вбивства колишнього батькового візника. Той самий застиглий від страху погляд, коли суперінтендант Блекберн перервав наш візит до цирку.

Переді мною весь час був мільйон підказок, і я вирішила ігнорувати їх усі.

Мій брат був добрим і чутливим. А чудовиськом була я. Я була тою, хто прагнув видобути таємне знання із мертвої плоті. Як же мені не вдалося розгледіти іу саму цікавість у ньому? У нас-бо спільна спадковість.

Він підніс виріб до заживленого паровою машиною серця, вимірюючи розмір; він посміювався до себе і бурмотів щось незв’язне. Далі ігнорувати його хворі вчинки було неможливо.

Щойно метал вистиг, Натаніель обережно вклав кероване паровою, машиною серце у грудну клітку, тоді сплавив метал докупи завдяки болтам. Відтак знову покрутив шестірню на стіні, вирівнюючи електричну голку, аж доки та не торкнулася металевої клітки. Він відступив назад, милуючись своєю роботою. Задоволений цим новим гротескним пристроєм, брат підійшов до столу, взяв шприц і постукав указівним пальцем по його боковій стінці.

— Натаніелю, схаменися, зупини це божевілля!

— Що зроблене, те зроблене, сестро. А тепер... — він повернувся до мене, виставивши шприц наче якусь священну реліквію, — ...мені знадобиться кілька крапель твоєї крові, щоб ввести в серце. А далі натиснемо на рубильник удвох. Якщо під дією електричного струму можна змусити рухатися мертві жаб’ячі лапки, ми зуміємо відтворити те саме у значно більшому масштабі. У нас є перевага — більше живих органів. Ось де схибив Ґальвані з усім своїм інтелектом, — зауважив Натаніель, вказуючи собі на голову. — Йому слід було подбати про живі тканини для своїх трупів, а тоді додати напруги. Метал у шестірнях допоможе провести енергію. Саме тому я і з’єдную плоть та метал. Це геніально, от побачиш.

Я простежила за братовим захопленим поглядом, що спостерігав, як електрична голка, яка звисала зі стелі, зникла в грудях матері. З цим треба було покінчити негайно. Мені було несила знести, як Натаніель коїть чергове блюзнірство над материним тілом. Я дала всім емоціям, які доти стримувала, просочитися в мій голос.

— Прошу тебе, брате. Якщо ти мене любиш, припини цей експеримент. Наша мати мертва. І вона не повернеться.

Я тяжко зглитнула, по моїх щоках рікою текли сльози. Мені було гидко, що дрібна часточка мого єства бажала побачити, чи це можливої чи міг мій брат розворушити давно померлу плоть, чи міг повернути до життя матір, за якою я так сумувала.

Та людська частина мене ніколи цього не допустить.

— Ти чимало досяг. Насправді, — мовила я. — Не маю сумніву, ти перевершиш будь-якого науковця на свій вибір. Але це, це хибний шлях.

Круть-верть. Круть-верть.

Натаніель хитнув головою, вказуючи на кероване паровою машиною серце.

— Ми ж так близько, сестро! Ми перебуваємо за лічені хвилини від розмови з матір’ю. Хіба не цього ти хотіла?

Братів вигляд змінився: зі злого став вередливим, як у малої дитини. Для повноцінної істерики йому зосталося лишень затупати ногами і схрестити руки на грудях. Та натомість він стояв цілковито незворушно, і це було моторошніше видовище, ніж якби він ходив сюди-туди, наче скажений звір.

— Це ж усе для тебе! — заревів він, випаливши свою незворушність, і зробив кілька широких кроків мені назустріч. — Як ти можеш відмовлятися від цього дару?

— Що?

Мені хотілося впасти на коліна і ніколи більше не підводитися. Мій брат повбивав усіх тих жінок, бо вважав, що я егоїстично розгледжу тільки красу остаточного результату.

Коли я збагнула, які варіанти вибору постали переді мною, кімната пішла обертом. Якщо викликати суперінтенданта Блекберна, той уб’є Натаніеля. Не буде ні божевільні, ні робітного дому. Не буде суду. Не буде жодної надії на життя.

І що ж мені робити з моїм братом, моїм найкращим другом? Я не стрималася і закричала, а тоді кинулася через кімнату і почала гатити його в груди.

— Як ти міг так вчинити? — верещала я, а він так і стояв і зносив мою істерію з тією самою страхітливою незворушністю. — Як ти міг вірити, що вбивство жінок ощасливить мене? Що я робитиму з мертвими братом і матір’ю? Невже ти не бачиш? Ти розірвав нас! Убив мене — вважай, серце моє вирвав!

На зміну гордому вогню в його очах прийшло повільне усвідомлення. Хоч яке божевілля керувало ним протягом останніх кількох місяців, та здавалося, що воно нарешті випустило Натаніеля зі своїх лабет. Він хитнувся назад і для рівноваги зіперся об стіл.

— Я... я не знаю, що за зло оволоділо мною. М-мені шкода, Одрі Роуз. Цього ніколи не буде досить, але мені... справді шкода.

Він дозволив мені бити його по грудях, аж доки я не виснажилася. Сльози трішечки вгамувалися. Утім, я боялася, що біль, якого завдав Натаніель, так і висітиме на душі непідйомним тягарем.

Мій брат. Мій милий, чарівний, любий брат і є Джеком-Різником. Емоції грозилися захлеснути мене просто на тому місці, та я відігнала їх хвилю. Я не могла допустити, щоб мене в цю мить охопила журба. Я мала допомогти Натаніелеві. І мала вибратися з кімнати, де моя мати застрягла десь поміж життям та смертю.

— Ходімо, Натаніелю. Будь ласка, — сказала я, понукаючи брата до сходів. — Вип’ємо чаю. Гаразд?

Він відповів не одразу, та зробивши кілька вдихів, зрештою кивнув.

І коли я було вже подумала, що Натаніель нарешті прояснів, він боляче вхопив мене за руку, розмахуючи шприцом.

— «Тяжкий той шлях, що нас веде до світла»¹³, люба сестро. Нам необхідно йти обраною стежкою далі. Відступати вже пізно.

РОЗДІЛ 29

ТІНЬ І КРОВ

ДІМ ВОСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

Я вчепилася за брата посеред нашого спільного пекла, не бажаючи відстати і перетворити цей кошмар на реальність.

— Поглянь, що ти наробила, сестро! Тепер мені доведеться зв’язати тебе для твоєї ж безпеки.

Я сиділа нерухомо, не в змозі збагнути його слів, і це коштувало дорогоцінного часу. Перш ніж я встигла зреагувати, брат заламав мої руки за спинку стільця і хутко зв’язав на зап’ястках. І хоч як сильно я налягала на мотузку, вибратися із цього нового полону мені було несила.

Натаніель зв’язав мене так міцно, що кінчики моїх пальців уже похололи. Я сіпала і смикала руками, але у кожній панічній спробі вирватися з пут мені хіба що вдавалося здерти до живого шкіру.

Коли брат устромив шприц у тонку шкіру на внутрішньому боці руки, я закричала — хоч радше від шоку, ніж болю.

— Натаніелю, годі! Це божевілля! Ти не оживиш матір!

Мої вмовляння не спинили його: він відтягнув поршень, щоб набрати кров. Перша спроба виявилася невдалою, тож брат устромив голку вдруге, вирвавши із мене виск. Зціпивши зуби, я перестала пручатися, бо знала, що користі з цього жодної.

Натаніель був пропащий. Наука занапастила його людяність.

Наповнивши скляний циліндр моєю кров’ю, він мило усміхнувся і промокнув мені шкіру намоченою в спирті ватною паличкою.

— Ну ось. Не так і страшно, еге ж? Дрібненький прокол — і все. їй-право, сестро. Ти поводишся так, наче я тебе катував. А от половина тих жінок, яких я звільнив із лабет гріха, так сильно не рюмсали. Зроби милість — прояви дещицю гідності.

— Що ти накоїв?

Натаніель аж підскочив, а я сіпнулася на стільці, стрепенувшись від голосу батька, який долетів із краю сходів. Він не кричав, і від цього було тільки моторошніше. Я зіщулилася — радше зі звички, ніж від страху, що мене застануть за потенційно небезпечною діяльністю. Дивним чином Натаніеля я боялася значно менше (навіть знаючи, на що він здатен), аніж батька у гніві.

Можливо, я просто звикла до маски хорошого сина і брата, яку Натаніель щодня носив. А от батько ніколи не ховав своїх демонів, і це, либонь, лякало мене дужче.

— Ти... ти...

Я спостерігала за тим, як батьків погляд зісковзнув із моїх пут, затримався на заживленому паровою машиною серці, і як легенько засіпалися м’язи довкола його щелеп, коли він перевів свою увагу на тіло, з яким цей орган поєднали.

Батько підійшов до металевої клітки, підняв одну з трубок, якими текла чорна рідина. Рушив уздовж трубки навколо столу й застиг, наблизившись до матері. Цієї миті я розгледіла батька з цілковито нового боку. Перед нами стояв чоловік, який, здавалося, вів багаторічну битву, а щойно тепер зрозумів, що вона ось-ось завершиться. Він глибоко втягнув повітря й перевів увагу на мене, зосередивши погляд на моїх мотузках.

— Сину, як ти міг це зробити?

Мене збентежила наша спільна незворушність. Натаніель неначе прилип до підлоги, не в змозі ворухнути ногою бодай на дюйм, а батько повернувся і мовчки позирав на свою дружину, тимчасом як у ньому зростали відчуття жаху та заперечення.

— Розв’яжи свою сестру. Зараз же, — не обертаючись, звелів він.

— Але батьку, я такий близький до пробудження матері... — Натаніель аж заплющився від погляду, який кинув на нього батько. — Гаразд.

Зрештою, мій брат розвернувся до мене: щелепи стиснуті, в очах і далі виклик. Я дивилася, як він вбирав поглядом мої зв’язані зап’ястки та щоки в сльозах. Тоді коротко кивнув. Один раз. І без того висока напруга в наелектризованій кімнаті, здавалося, наросла до піку.

Протягом кількох напружених секунд Натаніель позирав то на шприц, то на нашу матір, і його груди швидко здіймалися й опадали в маніакальному ритмі заживленого паровою машиною серця.

— Гаразд, — повторив він.

Брат прибрав пальці зі шприца, затим поклав його на стіл. Із моїх грудей знову вирвався плач, і Натаніель обернувся до мене ще раз. Я скріпила серце проти страху, доки брат, щось бурмочучи, повільно підступав ближче.

— Поквапся! — гаркнув батько.

Натаніель зробив глибокий вдих, знову кивнув, так наче з якогось приводу себе втішаючи, а тоді нарешті послабив мотузки на моїх зап’ястках.

Я поглянула на брата, але той лишень потупив голову. Якісь приглушені голоси волали: «Тікай! Тікай!», та я не могла змусити ноги рухатися до сходів.

Батько підняв пасмо материного волосся, і на його обличчі не було жодних емоцій, окрім однієї — відрази.

— Я ніколи не стверджував, наче успішно піклувався про вас обох. Як батьки, ми робимо те, що вважаємо за найкраще. Навіть коли жалюгідно провалюємося у виконанні батьківських обов’язків.

У кутиках його очей зібралися сльози, а він усе витріщався на понівечене лице матері. Я зглитнула, не відаючи, як мені далі бути. Скидалося на те, що мої родинні стосунки були геть не такі, як здавалося на позір. Натаніель підійшов до батька й опустив погляд на матір. Це вже занадто. Я мала забратися звідси.

Чудовиська мали бути страшними й огидними. Вони не мали ховатися за дружніми усмішками і гарно підстриженим волоссям. Доброта — хоч яка збочена — не повинна бути замкнена всередині крижаного серця і розтривоженого лику.

За скорботою не мусить ховатися провина хибної поведінки.

У якому це світі могли співіснувати такі безмежні дихотомії?! Я прагнула затишку скальпеля між кінчиками моїх пальців і гострого запаху формаліну в повітрі. Потрібне було тіло для криміналі-стичної експертизи, щоб очистити розум.

Моя увага повернулася до матері. Ні, віднині мені, мабуть, варто зосередитися на зціленні живих. Бо смерті я набачилася стільки, аж вистачить на десять тисяч життів. Можливо, саме тому дядько з Томасом заходилися експериментувати з пересадкою органів.

Томас. У раптовому прозрінні я збагнула, як сильно його кохаю і мушу бути з ним. Він — єдина істина у світі, яку я розумію.

— І куди це ти зібралася? — запитав батько із вимогливою ноткою в голосі.

Навіть тепер, узрівши цю зловісну лабораторію і відкривши всі таємниці, він досі прагне захистити мене від зовнішнього світу. Він не при своєму розумі, щоб усвідомити: саме це місце і є те, від чого він намагався убезпечити мене все моє життя.

Тут жила хвороба, в рази страшніша за віспу, холеру чи скарлатину.

Насильство, жорстокість — це геть інша річ.

— Нагору. А Натаніеля замкну тут, — відповіла я, вшановуючи брата останнім позирком, доки він гладив матері волосся. — Затим поїду в Скотленд-Ярд. Час нам усім прийняти особисті істини, хоч які вони збочені чи страхітливі.

— Ти ж не всерйоз, — хапнув повітря Натаніель, зиркнувши на батька в пошуках підмоги.

Я рушила через кімнату, вивчаючи батька. Той вочевидь розривався між намаганням вчинити правильно і прагненням захистити своє дитя. Тоді вагання зійшло з його лиця.

— Твого брата повісять, — сказав він тихо. — Невже ти дійсно зможеш на це дивитися? Хіба ми як сім’я не зазнали досить страждань?

Це був постріл прямісінько мені в серце, але і правдою я знехтувати не могла. Якщо не піду до поліції, проживу життя, тисячократно жалкуючи. Ті жінки не заслуговували на страждання. Я не могла цього ігнорувати.

— Мати очікувала б від мене правильного вчинку, навіть якщо він жорстоко важкий.

Я поглянула на батька зі співчуттям. На що це схоже: знати, що виростив диявола? Певно, за відчуттями це було те саме, що й день за днем сидіти поряд із чудовиськом, жодного разу не помічаючи чорноту його душі.

Батько дивився на мене довгу хвилю, відтак кивнув. Я мляво йому усміхнулася й повернулася до брата. Хоч він і накоїв мерзенні речі, у моєму серці не було до нього ненависті. Можливо, ми всі трохи божевільні.

— Водсворт? Одрі Роуз! — донісся зі сходів панічний крик, за яким почулося тупотіння ніг по східцях. А вже за мить у кімнату влетів Томас, який удруге в житті мав пом’ятий вигляд. Він зупинився переді мною, ковзнув очима по моєму обличчю й тілу, затримавшись на зап’ястках. — Ти в порядку?

Я витріщилася на нього, не ладна слова вимовити. Не ладна осягнути, що ось він справді стоїть біля мене. Перш ніж відвернувся, я помітила на його обличчі полегшення. Рушивши вглиб кімнати, Томас не зводив очей із Натаніеля.

— Раджу тобі зникнути до прибуття Скотленд-Ярду. — Він перевів погляд із ошелешеного обличчя мого батька на братове, і його тон був таким самим похмурим, як і їхні вирази. — Ти ж не думав насправді, що я прийду, не підготувавшись, чи не так? — Юнак сумно мені усміхнувся. — Мені дуже шкода, Одрі Роуз. Це єдиний раз, коли я ненавиджу власну правоту.

— Як ти... — почав було питати Натаніель.

— Як я дізнався, що ти горезвісний Джек-Різник? — урвав його Томас, повернувшись до своєї звичної манери й підходячи до мене. — Насправді це було не так і складно. Мене дещо непокоїло з тої ночі, коли ми з Водсворт прослідкували за вашим батьком від квартири міс Мері Джейн Келлі до дому.

— Ви що? — кинув у наш бік недовірливий погляд батько.

— Перепрошуємо, сер. Хай там як, у житті не буває такої речі як випадковість. Особливо коли йдеться про вбивство. Якщо до нього не причетна Ваша Світлість, тоді хто?

— І справді хто, — пробурмотів Натаніель.

— Сьогодні ввечері я дослідив суперінтенданта Блекберна і виявив, що його дії непідробні. До того ж, у нього відсутній найбільший доказ, який я виявив.

І коли я перебирав у голові деталі, мені сяйнула думка: наш убивця якось залучив себе у розслідування. Лорд Водсворт і Блекберн — хоч гарні підозрювані — непричетні. Я не зміг знайти жодного мотиву ні в того, ні в того. Як і не виявив у них того конкретного доказу, що я розкопав, який підтвердив би їхню причетність.

Томас підійшов прямісінько до мене, ставши між мною та моїм кровожерливим братом, у якого був такий вигляд, наче він зібрався відірвати хлопцеві руки і ноги.

— А ось ти вельми цікавився розслідуванням. Заснувати групу пильнувальників — це був гарний хід, — промовив Томас ледь не схвально. — А ще було те докучливе питання про жінок, пов’язаних із твоїм батьком. Оскільки лорда Водсворта я виключив, мій розум зміг дослідити інші варіанти. У твого дядька є доволі захоплива теорія, що серійні вбивці убивають тих, кого знають. Принаймні спочатку.

Натаніелева увага метнулася до клинка, який він залишив неподалік від матері. Я вхопила Томаса за руку, але той ще не закінчив хизуватися своїми дедуктивними здібностями.

— Дорогою до Скотленд-Ярду я пригадав, що бачив на зрізаній шкірі жертви краплинки крові. Судячи з їхнього розкиду, очевидно: ця кров не належала міс Келлі. І це привело мене до висновку, що вбивця сам отримав поранення.

— Ну, а як же це привело тебе сюди? — поцікавився Натаніель, рушивши до ножа на столі.

Томаса це не налякало, а ось я була ладна закричати чи власноруч кинутися до зброї.

— Я пригадав, що бачив порізи на кінчиках твоїх пальців кілька тижнів тому. Тоді це не здавалося мені вартим коментарів. Та подумки переглядаючи твій останній злочин, я нарешті збагнув, де ти ховав своє знаряддя вбивства.

Юнак випустив ізсередини пальта ніж і підніс перед собою, здивувавши нас.

— Мені вдалося відтворити ті ж рани на собі. Бачиш?

Мій брат стис кулаки і витріщився на Томаса, мов на щура, якого треба негайно прибити.

— Ти, певно, вважаєш себе неабияким розумником.

Самовдоволений вираз, який зазвичай не сходив з Томасового обличчя, зник, коли він зустрівся зі мною очима.

— Єдине, про що я неабияк шкодую, — це що ти так глибоко скривдив свою сестру. — Томас роззирнувся кімнатою і звірився з кишеньковим годинником. — І я не жартував про Скотленд-Ярд. Я сказав їм, що в цьому домі вчиняється злочин. Тож або залишся і прийми свою долю, або почни все спочатку. Стань таким братом, за якого Одрі Роуз тебе мала, і сином, якого заслуговує твій батько.

Батько позирнув на хлопця, і його очі сяяли від вдячності.

Томас запропонував моєму братові шанс на життя. Шанс спокутувати гріхи, хоч і знаючи, що поліція шукатиме його. Так було неправильно, але заради своєї сім’ї я була ладна на це піти.

Я зробила глибокий тремтливий вдих і повернулася до брата.

— Або твоєму терору кінець, або твоєму життю. Обирай.

Натаніель видобув схожий на гавкіт нервовий смішок, і його вираз обличчя став геть холодним.

— Попереджаю тебе, люба сестро. Ще колись мені погрозиш, і я вб’ю тебе й твого дружка-бовдура, перш ніж йому забагнеться відшукати мене.

— Натаніелю. — Батько похитав головою. — Не лякай сестру.

Натаніелеві слова вразили мене, проте далеко не так сильно, як його крижаний погляд. Уся теплота, яка робила його моїм братом, зникла.

Відчувши мій біль, Томас потягся до моєї руки. Він запропонував мені свою силу, і я радо її прийняла. Настав час покінчити із цим жахіттям. Я обернулася, щоб поглянути на брата востаннє, сподіваючись запам’ятати його саме таким, яким він був, перш ніж піду геть. От тільки він більше не дивився на мене своїми холодними, мертвими очима.

Схопивши шприц, Натаніель увімкнув електричний рубильник, наміряючись завершити свою негідну роботу. Засичало й зашипіло біло-синє світло, і від його сили тріщало повітря. Та щось було не так.

Натаніелеві дії були непослідовні. Він усе робив неправильно. Спершу він мав увести матері кров, а вже тоді вмикати рубильник. Але чому? Мій розум вертівся немов навіжений, а тим часом повітря наповнювало електричне дзижчання.

Натаніель здійняв металевий шприц, а на мій мозок — буквально із секундним запізненням — обрушилося страхітливе розуміння.

— Ні! — закричала я, та мій голос потонув у шумі. Томас міцно мене тримав, тимчасом як я силкувалася вирватись із його рук. Я мала кинутися до брата, врятувати його жалюгідне життя. Натаніель незримо дивився крізь мене, і я крикнула до нього ще раз: — Ні! Натаніелю, не треба! Пусти мене!

Дзижчання стояло приголомшливе. Від нього цокотіли зуби і було майже неможливо дихати. Та на мого брата це вочевидь не впливало. Я закричала знову — все марно.

— Кинь це безумство, Натаніелю, — загримів батько, перекрикуючи гамір. — Я сказав...

Мій брат устромив шприца в груди матері, метал торкнувся до металу, але Натаніеля ніщо не захищало від удару струмом. Тіло матері смикнулося вперед і так само впало назад на стіл, сіпаючись. Я відірвала від неї погляд, відчайдушно прагнучи допомогти братові.

— Натаніелю! — вереснула я, а він усе трясся, не в змозі випустити металевий шприц і розірвати контакт зі смертельним струмом.

Із братового носа та рота потекла кров, а з-під коміра водночас почав здійматися дим. Я брикалася і хвицалася, наче дикий звір, що опирався приборканню.

— Пусти, Томасе! Пусти мене.

— Ти йому не допоможеш, — сказав юнак, обвивши мене руками, неначе путами. — Якщо торкнешся його тепер, зазнаєш тієї самої долі. Мені шкода, Одрі Роуз. Страшенно шкода.

Я обм’якла в його обіймах, знаючи, що Томас ніколи не дасть мені кинутися назустріч смерті. Здавалося, наче минули роки, аж раптом Натаніель відлетів від електричного джерела. Його тіло врізалося в стіну й повалилося купою тліючого одягу.

Запала тиша, немов свіжий сніг. Стало занадто тихо й занадто гучно водночас. Навіть парові машини нарешті зупинилися.

Материне тіло смикнулося востаннє й застигло.

Я кліпнула, бо мусила зосередитися на одному жахітті за раз. Перевела увагу на брата. Натаніелева голова звисала під фатальним кутом, та я не могла цього прийняти. Не збиралася приймати. Він підведеться. Буде розбитий і весь у синцях, але житиме. Мій брат молодий і виживе, і спокутує гріхи. Він вибачиться і знайде допомогу, щоб виправити те, що зробило його жорстоким. На це піде час, але Натаніель — колишній — до нас повернеться. Затамувавши подих, я чекала. Він встане. Він мусить.

Навколишній простір заповнив запах паленого волосся, і я ледь стримала нудоту, що на мене накочувалася.

Я побачила, як батько попільно упав на коліна, затуливши обличчя долонями.

— Хлопчику мій, — схлипував він.

Осягнути все це було несила. Я відчула, що хитаюся. Утім, мені було потрібно впевнитися в одній речі, перш ніж зомлію. Я поглянула на тіло матері і з полегшенням усвідомила, що воно не рухається. Тоді мене охопив жахливий сум: усі звірства Натаніеля були даремні.

— Благаю. Благаю, вставай.

Я витріщилася на братову зіпсовану зачіску. Я хотіла, щоб він підвівся й потягнувся по свій клятий гребінець. Він мав поправити її, адже йому було б не до вподоби, що хтось бачить його в такому стані. Я мовчки дорахувала до тридцяти: довше Натаніель не міг витерпіти без дбання про своє неслухняне волосся. Я дорахувала до тридцяти одного, але брат так і не поворохнувся.

Я впала на землю, відчуваючи нудотні позиви. На мене сходило усвідомлення.

Натаніель більше ніколи не перейматиметься своїм волоссям. Ніколи не вип’є чергової пляшки імпортного бренді. Не піде на пікнік із кошиком від Fortnum & Mason й не допоможе мені втекти із милої клітки нашого батька. Він скоїв жахіття, а тоді зоставив мене підбирати скалки наших життів. Саму.

Я кричала, доки не захрипла. Томас намагався заспокоїти мене, та єдина річ, про яку я могла думати, була така: Джек-Різник мертвий. Мій брат мертвий.

Я кричала, аж доки темрява не огорнула мене в приємні обійми.

РОЗДІЛ 30

ЗІ СМЕРТІ - В ЖИТТЯ

ЛАБОРАТОРІЯ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙГЕЙТ

23 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

— Розпиляй черепну коробку більшою пилкою.

Дядькові руки смикалися, та він не потягся по інструмент. Він знав, що мені відволікти увагу потрібніше, ніж йому провести розтин. Я глибоко вдихнула й щосили натиснула на пилку, рухаючи зазубленим лезом сюди-туди.

Цього разу я вдягнула маску на обличчя, щоб не вдихнути кісткового пилу.

Я вже не раз бачила, як дядько робив цю процедуру і вивчила, що на деякі речі наражатися не варто.

Два довгі тижні минуло, відколи ми поховали Натаніеля поруч із матір’ю. Батько став замкнутішим, ніж раніше, а я поволі з’їжджала з глузду. Наш дім здавався порожнім і гнітючим, так ніби теж оплакував втрату. Дивовижно, як одна людина здатна наповнити певний простір, а відійшовши, залишити тільки пустку.

Нічого не було як раніше, і вже ніколи не буде. Я ж бо не лише втратила брата, а й мала мучитися знанням, що в останні місяці життя той був убивцею. Лорд Едмунд приховав Натаніелеву причетність, і я не питала як. Одного дня я розповім усім правду, та наразі біль іще надто мене ятрив.

Моєю щокою потекла сльоза, проте я продовжила пиляти череп, не завдаючи собі мороки змахнути її. Деякі дні були кращі за інші. Хорошого дня я плакала в ліжку, доки не засинала. Поганого ж могла розридатися будь-коли.

— Добре. Тепер зніми верхівку черепа, — сказав дядько, вказуючи на горішню частину: та нагадувала мені вужчий бік яйця. — Спершу може не піддаватися, але з достатнім натиском відокремиться. Просунь усередину скальпель і піднімай.

Я зробила, як він велів. Верхівка черепа відділилася з характерним «цмоканням», як коли розкривають запечатану банку. Навколо нас завис неприємний запах, відчутний навіть крізь мою маску.

Кашлянув Томас, на мить привернувши мою увагу. Правду кажучи, я забула, що він узагалі тут був. Хлопець тихенько примостився в кутку лабораторії, роблячи нотатки й вивчаючи записники мого брата. Поки що я не була готова прочитати їх, однак із того, що чула, знала: та інформація була науковим проривом.

І можливо, братова Осінь Терору одного дня ще послужить на благо. Томас плекав надію, що зможе за життя здійснити успішну пересадку живій людині. Я щодо цього не мала жодного сумніву.

Дядько подав мені тацю, і я поклала горішню частину черепа на неї.

— А тепер видали шматочок мозку... ось тут, — мовив він, вказуючи скальпелем на бажаний зразок.

Я висмикнула скальпель із його рук і піднесла до мозку. У цю мить у двері постукали, а відтак у шпарину просунулася голова служниці. Вона опустила очі додолу, та я її не звинувачувала: у гнитті-бо немає нічого прекрасного.

— Сер, у салоні чекає лорд Водсворт. Він бажає поспілкуватися з міс Одрі Роуз.

Дядько роздратовано застогнав і скинув руки горі.

— У такому разі скажи лордові Водсворту, що або нехай зачекає, або благословить нас своєю присутністю в лабораторії. Бо ця робота невідкладна.

Покоївка наважилася зиркнути в бік столу для розтинів, біля якого стояла я — в закривавленому фартуху і з вимазаними в смерті руками. Я помітила, як гойднулося її горло, коли жінка зглитнула.

— Гаразд, сер. Я йому перекажу.

Вона зникла на сходах, перш ніж дядько встиг видобути бодай іще одне слово. А Томас зустрівся зі мною поглядом і насторожено всміхнувся. Якщо батько прибув аж сюди, це означало, що я в халепі, і він затягне мене назад до моєї позолоченої клітки, навіть якщо я хвицатимусь і верещатиму. Я зітхнула. Рано чи пізно батько мав би помітити мою відсутність, тим паче що порівняно з минулим тепер я заледве приховувала свою діяльність.

— Ліпше мені піти до нього, дядьку, — мовила я. — А урок замість мене може закінчити й Томас.

Я розв’язала фартух і стягнула через голову. Не було сенсу давати батечкові додаткову причину обурюватися моєю негожою для леді захопленістю криміналістичною медициною. Я рушила до кошика для білизни, щоб викинути фартух, і Томас ніжно забрав його в мене. Його пальці затрималися на моїх голих долонях. Я здійняла на нього погляд і виявила, що юнак вдивляється мені в очі. І навіть після всіх пережитих втрат моє серденько знайшло в собі бажання забитися швидше у відповідь на його дотик.

— Усе владнається, — лагідно промовив він, а відтак вишкірився. — До того ж я можу також із ним порозмовляти. Не дивно, що я йому до вподоби. Мені дуже важко опиратися.

Я пирхнула і забрала свою руку.

— Хотіла б я побачити, як ви з моїм батьком сядете чаювати. Можливо, ти б йому розповів, скільки разів непристойно домагався мого поцілунку.

— Гадаю, ти маєш на увазі, як я успішно здобув твій поцілунок. Якщо леді бажає цього, я неодмінно так і вчиню.

На цих словах Томас стенув плечима й пішов було до сходів, однак я схопила його і вказала на дядька, який дратувався на іншому боці приміщення.

— Якщо ти зараз не підеш йому допомагати, — кивнула я в дядьків бік, — боюся, він зараз почне шпурлятися різними предметами.

— Ну ж бо, визнай. Ти боїшся, що твій батько мене полюбить і ми з тобою заручимося ще до кінця дня. — Томас нахилився близенько, аж його вуста залоскотали моє вухо у дуже непристойний спосіб, і мій дядько прочистив горло. — А мені вельми до смаку думка про наші нові пригоди, міс Водсворт.

Я похитала головою. Ну звісно, тепер він звертається до мене за правилами пристойності. От негідник. Залишивши цнотливий поцілунок на моїй руці, він попрямував до дядька і зайняв моє місце біля розкритого мозку.

Подивившись, як Томас видобув шматочок сірої речовини, я повільно рушила сходами нагору. Я за ним страшенно сумуватиму — ця думка захлеснула мене новою хвилею жалю. Натаніеля не стало, й тепер батько заборонить мені продовжити навчання, а заразом відбере в мене дядька з Томасом. У мене нічого не залишиться.

Діставшись верху сходів, я застигла на місці. Батькова широка постать — як завжди вражаюча — застувала дверну пройму. Я покрутила каблучку матері, ясно усвідомлюючи, що на ній вочевидь були засохлі краплинки крові.

Батько глянув мені за плече і відтак перевів увагу на мене. Йому не довелося нічого казати. Його емоції були чітко написані на обличчі, і всяк міг збагнути їхній зміст. Змучена і переможена, я здійняла руку.

Натаніель із головою занурився в науку й опинився в могилі. Можливо, це був знак, що мені також потрібно облишити її. Я втомилася боротись проти суспільства і проти життя. Здатися — це слабкість, проте зяюча діра у моїх грудях поглинула палке бажання торувати власний шлях.

— Прошу тебе, обійдімося цього разу без лекції. Я ганебна істота, що не заслуговує носити наше шляхетне прізвище. — У мене в горлі застрягло повітря. Я зараз не плакатиму. Тільки не тепер. — Ти мав рацію, батьку. Ці блюзнірські поривання до добра не доведуть. Може, якби Натаніель не був одержимий такими речами, то й досі був би живий і здоровий. Я більше ніколи не ослухаюся твоєї волі.

Уперше в житті я промовляла такі слова щиро. Не схрестила пальців за спиною, не мала наміру згодом перепрошувати за обман. Я знайду собі іншу професію, оберу інший життєвий шлях. Я не дурила себе думкою, начебто вдовольнюся перебуванням удома та хатнім господарством, але збиралася віднайти інший спосіб задовольнити свою душу.

Батько потягнувся до мене, і я відсахнулася. Його очі затуманилися.

— Невже я був таким жорстоким, що ти мене боїшся? — Я хитнула головою. Він ніколи не здіймав на мене руку. На мене налетіла нова хвиля сорому за те, що я сахнулася від нього. — Я тут трохи поміркував.

Батько дістав із кишені пальта конверт і глибоко вдихнув.

— Після смерті твоєї матері здавалося, наче в кожної тіні виросли пазурі та кігті, і вони грозилися відібрати в мене все, що я любив.

Він позирнув на конверт у руках.

— Страх — це голодний звір. Що більше його годуєш, то дужчим він виростає. Мої оманливі наміри були добрі, та боюся, вони не виправдали моїх сподівань. — Батько поплескав себе по серцю. — Я гадав, що тримаючи тебе поряд, у безпеці нашого дому, я вбережу тебе від таких чудовиськ.

Минуло кілька секунд, і я прагнула податися вперед і обійняти його. Сказати щось. Та не могла. Було у цій миті щось надто крихке — тендітне, немов мильна бульбашка над водою у ванні.

Батько випростався і зрештою зустрів мій погляд.

— Тобі відомо, що минулого тижня я мав розмову із твоїм дядьком?

Я звела брови разом.

— Боюся, він про це не згадував.

Щира усмішка вигнула кутики батькового рота.

— Нарешті цей дратівливий пеньок послухав мене. — Він вручив мені конверт. — Я попросив його замовити за тебе слівце. Ти блискуча, вродлива, і життя відкриває перед тобою безліч можливостей. Саме тому я тебе відсилаю.

Сходи завертілися у мене перед очима, і я замало не хитнулася назад. Це було гірше, ніж я могла уявити. Паніка стиснула мої легені.

— Ти не можеш мене відіслати! — крикнула я. — Обіцяю: я добре поводитимуся. Жодних більше трупів, розтинів чи поліційних розслідувань. Присягаюся!

Батько наблизився до мене і зробив останнє, що я від нього очікувала. Він взяв мене в обійми і поцілував у маківку.

— Дурненька, — сказав він лагідно. — Я відсилаю тебе до коледжу криміналістичної медицини. Одного з найкращих у Європі. Знадобилися всі мої зв’язки і порука твого дядька, щоб забезпечити тобі місце в класі. Ти відбуваєш до Румунії за тиждень.

Я позадкувала саме стільки, щоб зазирнути батькові у вічі. Було в них дещо таке, що забило мені дух і поліпшило настрій: гордість. Мій батько пишався мною і дарував мені волю, якої я так прагнула. І цього разу сльози потекли із геть іншої причини.

— Це справді відбувається наяву? Чи, може, це сон?

Вочевидь я скидалася на виловлену з води рибину, що хапає ротом повітря. Стулила рота й витріщилася на батька. Те, що він пішов на це, було справдешнім дивом. Або ж помутнінням розуму. Я прискіпливо його розглядала, намагаючись визначити, чи не зловживає він знову тоніком.

Мій стурбований вигляд викликав у нього усміх. Він сказав:

— Томас запевнив нас, що нагляне за тобою. З того, що я чув, він доволі відповідальний юний джентльмен.

Мої брови злетіли догори.

— Томас... він теж їде?

— Це була його ідея, — кивнув батько.

— О? — Мені не вірилося. Томас припав до вподоби батькові, як і казав. Це означало, що кінець світу близько, їй-право. Я обійняла батька, досі сповна не вірячи своєму талану. — Це все чудово, але... чому?

Батько притулив мене.

— Я спробував захистити тебе від жорстокості та недуг цього світу у власний спосіб. Проте чоловікам — і юним жінкам — не годиться сидіти в позолочених клітках. Завжди-бо існує ймовірність, що якась зараза проникне всередину. Я вірю, що тобі до снаги це зупинити. А для цього, люба моя доню, тобі треба податися у світ. Лишень пообіцяй мені дещо, гаразд?

— Що завгодно, татку.

— Завжди плекай і рости свою невгасиму цікавість.

Я усміхнулася. Цю обіцянку я мала намір дотримати сповна.

ВІД АВТОРКИ

ІСТОРИЧНІ ТА ТВОРЧІ ВОЛЬНОСТІ В РОМАНІ

Прізвисько «Шкіряний Фартух» щодо Джека-Різника вперше було вжито в газетах 4 вересня, а не 31 серпня, а вже 7 вересня підозрюваного Джона Пайзера назвали на ім’я. Я змінила дати, аби вони краще відповідали моєму задумові, й цілковито відмовилася від згадок про Пайзера, щоб не переобтяжувати сюжет зайвими персонажами.

іо вересня було справді сформовано комітет небайдужих громадян-пильнувальників, який називався Комітетом пильнування Вайтчепела. Запозичивши цю ідею, я задіяла Натаніеля й То-маса, давши їм вагому причину патрулювати вулиці у складі Лицарів Вайтчепела у ночі після перших убивств. Утім, я вивела їх на чергування 7 вересня (у вечір, який дійсно передував виявленню тіла Енні Чепмен), що є іще однією історичною вольністю стосовно діяльності групи пильнувальників.

Я також не згадую про те, що 10 вересня Джона Пайзера заарештували як «Шкіряного Фарту-ха». У той час за підозрою у скоєнні вбивств було заарештовано чимало чоловіків, і я боялася, що ця інформація нічого не додасть до оповіді, а лишень заплутає читачів купою імен та сюжетних тупиків. Тільки у вересні були арештовані:

— Джон Пайзер;

— Едвард Мак-Кенна;

— Якоб Ізеншмід (звинувачений у тому, що був Джеком-Різником, і поміщений до божевільні);

— Карл Людвиґ (заарештований після того, як — за свідченнями очевидців — погрожував двом людям ножем).

Досліджуючи походження Мері Енн («Поллі») Ніколз, я так і не змогла знайти жодних підтверджень того, що вона працювала на заможні родини Лондона. Тож дозволила собі вигадати, яким її життя могло бути до того, як на початку 1880-х років вона покинула чоловіка і стала повією та п’яницею, переселяючись з одного робітного дому до іншого. Я прагнула показати людський бік цих жінок, а не лише жахливі місця злочинів, де обірвалися їхні життя. Це були дружини, матері, сестри і доньки, а не просто забуті всіма повії, яких пам’ятають лише завдяки їхнім смертям.

Біографію Емми Елізабет Сміт я також значною мірою вигадала. Теорії щодо того, чи була вона однією із перших жертв Джека-Різника, суперечливі, проте я по-справжньому бажала ввести її в роман, бо мене захопило туманне минуле цієї жінки, перш ніж вона стала повією. Ходять чутки про її шляхетне походження, одначе підтверджених фактів, що вона належала до знаті, немає. Люди, які знали Емму Елізабет Сміт, стверджували, що вона розмовляла інакше, а отже, добре знала правильну вимову — на той час для жителів Іст-Енду це було рідкістю. Про своє походження ця жінка майже нічого не розповідала, що спонукало мене поставити найважливіше запитання: що, як? Що, як вона дійсно була аристократкою? Існували свідчення, начебто вона знала своїх нападників, і це дало мені іскорку ідеї — створити для неї нову історію. Таємниця, що огортала життя і смерть Емми Елізабет Сміт, була для мене чистим полотном, яке я могла розмалювати завдяки власній уяві.

Я вказала дату смерті й описала вбрання Енні Чепмен так детально та достовірно, як лишень змогла. Вона багато пила і витрачала на алкоголь гроші, які мала сплачувати за винайм кімнати. Черговий у будинку відмовив жінці у доступі до житла, доки та не зможе заплатити, і вона вийшла на заробітки. Чоловік Енні Чепмен виплачував їй десять шилінгів щотижня, однак ці виплати припинилися після його смерті 1886 року, а не 1888 року, коли померла вона сама.

Елізабет Страйд не згадується в романі на ім’я, проте вона — одна із жертв сумнозвісного подвійного вбивства.

Другою жертвою подвійного вбивства була Кетрін Еддовз. Я зберегла дату її поховання, однак вигадала зустріч Роберта Джеймса Ліза з Одрі Роуз та Томасом на її могилі. У той час Ліз пропонував свої послуги Скотленд-Ярду, тож я переосмислила цю подію так, наче натомість він запропонував допомогу Одрі Роуз і Томасові.

Мері Джейн Келлі я намагалася відтворити з якнайбільшою історичною достовірністю. У романі наводяться фрагменти її розмови з Джеком-Різником та опис одягу, в який вона була вбрана у ніч своєї смерті, проте я дещо змінила час і послідовність подій. Так, пісню «Фіалка з могили неньки» чули, коли Мері Джейн Келлі вже була у квартирі з Різником, а не надворі. За свідченням одного свідка, вона носила червоний шалик.

У час, про який оповідається, до будинку на Міллер-стріт не можна було дістатися екіпажем, проте, орієнтуючись на потреби своєї історії, я це допустила. Тож Одрі Роуз і Томас отримали непогану схованку для свого нічного шпигування.

Факсиміле листа «Любому начальникові» та листівки «Зухвальця Джека» насправді були надруковані 4 жовтня (в Evening Standard), а не першого числа. Перед цим (1 та 3 жовтня, у Star і Daily News) друкували тільки текст Різникових повідомлень, а не фотокопії справжніх листів.

Цирк Барнума і Бейлі не виступав у лондонській «Олімпії» аж до листопада 1889 року (описані ж у романі події відбуваються у 1888 році), та позаяк королева була його шанувальницею, і в той час Європою гастролювали сотні вікторіанських циркових труп, я вирішила ввести його у свій твір. Що стосується слона Джамбо, то він помер ще 1885 року і теж не міг розважати публіку.

Ясновидець та спіритуаліст Роберт Джеймс Ліз — реальна особа. Коли відбувалися вбивства Джека-Різника, Ліз кілька разів звертався до поліції з пропозицією допомогти. Попри те, що спіритуалізм за тих часів користувався чималою популярністю у США та й у Європі (хоча деяких спіритуалістів та медіумів викрили як шахраїв), Скотленд-Ярд відмовився від Лізових послуг. Утім, існують непідтверджені чутки, нібито Роберт Джеймс Ліз на прохання королеви Вікторії встановлював контакт із принцом Альбертом, а також мешкав у палаці.

Також я намагалася максимально дотримувалися того, щоб уся медична термінологія та медичні практики якомога точніше відповідали описаному історичному періоду. Книжки, в яких згадувалися терміни «криміналістична медицина» чи «криміналістика», виходили вже в 1800-х роках. А лікарі та коронери застосовували такі методи, як вимірювання температури тіла, щоб встановити час смерті, хоча також знали і про те, що крововтрата і низькі температури холодної пори року могли вплинути на точність їхніх оцінок. У 1860-х роках Джозеф Лістер розробив ідею стерилізації хрургічних інструментів у карболовій кислоті під час операцій, а на початку 1880-х років уже навчилися ідентифікувати людину за відбитками пальців. Хоча у поліції в XIX ст. не було всього того інструментарію, що є в нас сьогодні, вона обстежувала місце злочину і збирала докази практично так само, як в наш час.

Як зазначається на вебсайті департаменту поліції штату Нью-Йорк (за посиланням «Система криміналістичних лабораторій: історія криміналістики»), у 1800-х роках криміналістика зазнала суттєвого розвитку. У цьому десятилітті мали місце:

• перший задокументований випадок криміналістичної експертизи документів;

• розробка тестів на виявлення крові в криміналістичному контексті;

• порівняння куль задля для встановлення зброї, що мало допомогти виявити вбивцю;

• перший випадок застосування токсикології (для виявлення миш’яку) в суді присяжних;

• розробка першого тесту на гемоглобін із використанням кристалів геміну;

• розробка презумптивного аналізу крові;

• перший випадок використання фотографії для ідентифікації злочинців, документування доказів та місця злочину;

• перший задокументований випадок використання відбитків пальців для розкриття злочину;

• розробка першого порівняльного мікроскопу.

Криміналістичну експертизу активно почали активно застосовувати 1888 року, коли лікарям Лондона дали дозвіл оглядати жертв Джека-Різника для виявлення характерних особливостей їхніх ран.

Решта історичних невідповідностей, які тут не згадані, були творчими вольностями, щоб збагатити світ мого роману і ліпше служити потребам персонажів.

ПОДЯКИ

Без допомоги найшаленішої й найвойовничішої агентки на світі Барбари Поел цих подяк не існувало б. Дякую, що заради мене випустила на волю Ґодзіллочку, Бі. Ми це зробили! Також дякую усій команді IGLA за те, що ви найкраще агенство. І дякую Гезер Шапіро за те, що вклала мою книжку в руки читачів по всьому світу.

Величезне спасибі моїй найдотепнішій редакторці та ентузіастці вікторіанських суконь Дженні Бак — за майстерність і вправність, що допомогли історії Одрі Роуз побачити світ. Моя книжка значно сильніша саме завдяки тобі. Мені бракує слів, щоб виразити вдячність за те, що ти дала мені та дівчині, яка «водиться» з трупами, шанс. І я з нетерпінням хочу дізнатися, які ж нові пригоди Одрі Роуз і Томаса чекають на нас! Дякую Саші Енрікес за коментарі, які завжди викликали в мене усмішку. (Моторошно і сексуально!)

Висловлюю подяку Джеймсу Паттерсону за чудову передмову і за те, що допоміг мені та моїй книжці почуватися у вашому імпринті як удома. JIMMY Patterson Books означає для мене цілий світ, і я в захваті від того, що є його частиною. Дякую Трейсі Шоу за розкішну обкладинку, яка породила море знаків оклику і танцювальних GIF-ок. Ерінн Мак-Ґрат — за виняткову рекламну кампанію. Неде Расте, Сабріно Бенун, Пеґґі Фройдентал, Кеті

Такер і всі-всі члени команди JIMMY Patterson Books й Little, Brown and Company — я у захваті від вашої наполегливої та відданої праці. Саме завдяки вам я отримала найкращі враження від свого літературного дебюту.

Мамо й тату — дякую вам обом, що повсякчас заохочували мене тягнутися до зірок (або по скальпель, пензлик чи ручку) і не вважали, що я не зможу чогось досягти через свою стать. Завдяки вам я знаю, якщо у слові «неможливо» прибрати «не», то все одразу стане «можливо». Келлі, ти моя найулюбленіша сестричка. (Не тому, що ти моя єдина сестричка.) Дякую, що підбираєш мені одяг у крамниці Dogwood Lane Boutique на кожен мій захід, а також за те, що ти моя найкраща подруга. Я дуже пишаюся твоїми досягненнями. Люблю вас усіх!

Свій роман я присвятила бабусі, але маю додати ще дещо. Увесь мій світ ґрунтується на книжках, і це вона заклала його фундамент. Я сподіваюся, що бабуся була б у такому ж захваті від цієї історії — та сильної героїні, яка розкрила одну з найзаплутані-ших справ за всі часи, — що і я.

Беласко, Катбертстони, Діакакіси й Лоеви — люблю вас! Поло, Джеффе, Майку, Метте, Деніеле, Анно, Джульєт, Кеті та Бене — дякую за сміх і спільні обіди. Я щаслива, що знаю кожну і кожного з вас. Джекі, Аліссо, Шеннон та Бет — ви мої найкращі подружки навіки. Немає нічого ліпшого за дім. Дякусі пухнастикам Тобі, Міс Ліббі та Оліверу за імена.

Також дякусі моїм муркотикам: Беллі — за те, що не даєш матусі вибитися з письменницького графіка і дозволяєш почухати животик, і Ґейджу — бо ти просто няшний.

Мої ранні читачки: Рене Адіє, А. Ґ. Говард та Лія Рей Міллер — безмежна вам дяка за ваш час та поради. Неперевершені бета-ридерки: Кеті й Келлі Маніскалко і Ешлі Супінджер — ви найкращі. Мої рецензентки: Пресі Ларкінз й Алекс Вілласанте — моя мова і мій світ багатші завдяки вам. Трейсі Чі, яка за два тижні до Різдва здійснила суперкрутий мозковий штурм — хоч їй дихав у спину власний дедлайн — і надала мені чудові зауваги й побажання: я в захваті, що розділила свою подорож до виходу книжки з тобою. Щире #goatwub найкращій «козячій» письменницькій групі. «Солодкі шістнадцять» — це було незабутньо! А ще дякую Стефані Ґарбер за те, що склала мені компанію на ВоокЕхро America — я така рада, що нам вдалося повеселитись у Чикаго. Сукня і зручне взуття назавжди!

Рене Адіє й Бет Ревіс — ваші відгуки про роман мене вразили! Розціловую вас обох!

Читачі, книжкові блогери, бібліотекарі, продавці книжок, друзі із соцмереж, Аво та Лицарі Вайтчепела — прийміть від мене найщирішу вдячність за вашу неймовірну підтримку! Дякую, що згуртувалися навколо дівчини зі скальпелем, яка обожнює гарні сукні і добивається правосуддя для жінок. Для вас я ладна дістати зірки з неба.

Notes

[

←1

]

Переклад Б. Тепа. — Тут і далі прим, пер., якщо не зазначено інше.

[

←2

]

Людина, яка однаково вправно володіє обома рука­ми. — Прим. ред.

[

←3

]

Мері Шеллі. Франкенштейн або Сучасний Прометей / пер. з англ. Д. Лученкової. — Київ: Видавництво Букшеф, 2022. — 272 с.

[

←4

]

Паб «Принцеса Аліса» регулярно відвідував один із підозрюваних у справі Джека-Різника — Джон Пайзер. Також тут востаннє бачили живою Френсіс Коулз — останню ймовірну жертву «Вайтчепельських убивств» (1891).

[

←5

]

Приблизно — 1,52 м.

[

←6

]

У фольклорі: проміжок часу (між північчю та першою годиною ночі й між третьою та четвертою годинами ранку), коли потойбічні сили, як вважає­ться, стають особливо сильними.

[

←7

]

Британський різновид ковбаси-кров’янки, для приготування якого використовують свинячу кров, смалець та вівсяну або ячну крупу, а також трави: м’яту блошину, майоран і чебрець.

[

←8

]

Зардозі — вид складної металевої вишивки на основі шовкової, атласної або оксамитової тканини. — Прим. ред.

[

←9

]

Мистецтво розпису тіла хною, поширене в країнах сходу, зокрема в Індії.

[

←10

]

91,44 см.

[

←11

]

Буття 3:19 (пер. І. Огієнка).

[

←12

]

Переклад Олександра Жомніра.

[

←13

]

Переклад Олександра Жомніра.