По сліду Джека-Різника

Та я нізащо не могла покинути Лондон тепер.

— Переверніть лабораторію догори дриґом, якщо доведеться, — наказав Блекберн поліціянтові. — Але дійте обережно.

Його слова вирвали мене із задуми, і я витріщилася на суперінтенданта, заледве звертаючи увагу на Томаса, який не на жарт розійшовся через один із записників — його власний.

— Та ви з глузду з’їхали! Я не віддам вам свою власність!

Суперінтендант Блекберн опустився переді мною на коліно, і його погляд посуворішав. Я глянула на бліді пасма його волосся. Тоді як у мого брата була акуратна зачіска, Блекберн мав неслухняну шевелюру, яку було годі приборкати. На скронях вона по-зміїному кучерявилася. Що ж, цілком годяще для такого холоднокровного монстра, як він.

— Я розумію, як вам важко сприйняти стільки всього одразу, міс Водсворт, та боюся, це ще не кінець. — Тут він махнув поліціянтові, який борюкався з Томасом, щоб лишив записника юнакові, адже ордер не розповсюджувався на речі, які ми мали при собі. — Ми маємо покази свідків, які бачили особу, чий опис збігається із виглядом вашого дядька, на місці двох останніх злочинів.

Від цих слів моя увага нарешті повернулась до реальності. Я подивилася на суперінтенданта Блекберна як на божевільного.

— Он як? А скільки всього у Лондоні чоловіків, чий опис збігається із виглядом мого дядька? — зажадала я. — Бо я можу запросто назвати принаймні десятьох, і один із них — онук королеви, принц Альберт Віктор Едвард. То що? Далі ви скажете, ніби до вбивств причетний герцог Кларенс та Евондейл? О, я певна, королеві таке буде до вподоби. І правду кажучи, — примружилася я до нього, — ви й сам скидаєтеся на молодшого брата герцога. То, може, ви також причетний?

Суперінтендант аж скривився від того, як непристойно (та ще й кинувши тінь на другого в черзі на престол і на нього самого) я розкритикувала його розслідування. Я зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати себе. З мене не буде жодної користі, якщо мене теж посадять у «Чорну Марію» за підозрою у зраді корони.

— Зрозуміло, що не це стало причиною арешту, — промовила я спокійним голосом. — Ви здаєтеся мені досить розумним молодим чоловіком, суперінтенданте, і не стали б заарештовувати людину, ґрунтуючись лишень на чутках.

Блекберн похитав головою.

— Перепрошую, що маю сповіщати вам неприємні вісті, міс. Мені справді шкода.

Він трохи змістив ноги, щоб зберегги рівновагу навприсядки.

— Ми також знайшли деякі вельми химерні діаграми та малюнки механізмів, які можна описати як... — він замовк, і кінчики його вух злегка порожевіли. Я поквапила його помахом руки. — Даруйте, я не хотів переступати межі пристойності. Йдеться про знаряддя тортур. Деякі зображення збігаються з деталями, які Скотленд-Ярд виявив на місцях убивств. Вважається, що сконструювати такі... жахіття міг тільки той, хто найближче ознайомлений зі злочинами. А як я зазначав раніше, ваш дядько має відповідні знання. І от тепер ми знаходимо креслення ідентичних знарядь у цій лабораторії.

Тут Блекберн кивнув на поліціянта, який виявив сховані болти.

— А тут іще й ці деталі... Ви розумна дівчина і, певен, можете здогадатися, чим вони покриті, без моєї підказки. Я дійсно хочу вірити, що ваш дядько не винен — а втім, усі ці знахідки вказують на протилежне. Я не можу ігнорувати те, що в мене перед очима, хоч як хочу. А громадськість бажає, щоб усе нарешті скінчилося.

— Я чула, нібито за злочини вже затримано принаймні чотирьох чоловіків, — сказала я в надії посіяти сумнів у їхній справі. — Двох із них помістили в божевільню. Це ж, безперечно, свідчить на дядькову користь. Не можуть же всі бути винними.

— Ми просто не можемо ризикувати. Запевняю вас, міс Водсворт, у Королівській лікарні «Бетлем» про нього подбають.

— Що?

Я не могла повірити, що це відбувалося насправді. Я зібрала усі свої розлючені думки, загнала їх у клітку і сподівалася, що це їх погамує. Мені потрібно було зберігати спокій, однак це давалося непросто, позаяк єдине, чого я прагнула, — це витрясти усіх цих служителів закону із їхнього короткозорого ступору. Королівська лікарня «Бетлем», ширше відома як «Бедлам», була жахливим місцем. Дядькові не можна було там залишатися.

— Ви мусите повірити мені, — прошепотіла я, доки сердиті сльози обпікали мені очі. — Я розумію, який це має вигляд, та я вас запевняю: мій дядько не винен. Він людина блискучого розуму, і не можна карати його за пошуки слушних способів розслідування. Коли він береться до справи, то живе і дихає нею. Я певна, у нього достатньо серйозних підстав, щоб мати усі ці речі. Він вочевидь намалював оті малюнки після того, як відвідав місця злочинів. Просто запитайте його. Так він працює. Ви напевно це знаєте.

Суперінтендант Блекберн поглянув на мене зі співчуттям. Тут я не знайду підтримки. Він виконував свій обов’язок і відступати не збирався. Блекберн не відпустить дядька Джонатана, ґрунтуючись на самих лишень дядькових словах про непричетність. Йому знадобиться доказ, навіть якщо той виявиться загорнутий у новий посмертний саван. Я міцно зімкнула рота й підвелася. Залишившись тут бодай на ще одну мить я ризикувала, що мене саму запроторять до «Бедламу». Мій дядько, може, й невинний, зате я точно буду винна в тому, що увіб’ю трохи розуму в цих гевалів. Якщо доведеться, то навіть парасолею. Махнувши рукою Томасові, який і досі витріщався на всіх присутніх поліціянтів, я вилетіла з підвалу, наче гроза, що несеться вулицями і вимиває весь гравій лютою зливою.

Ану їх усіх до дідька!

Пообіднє чаювання, XIX ст.

РОЗДІЛ 14

ПРИСТОЙНІ ЛЕДІ ПРО ТРУПИ НЕ ГОВОРЯТЬ

ДІМ В0ДСВОРТІВ ,

ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ

14 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Я стояла на порозі їдальні, й у мене складалося враження, неначе позираю на дещо дуже знайоме і водночас беззаперечно чужинне.

Від кількості викладених комплектів столового приладдя у мене пішла обертом голова. Маленькі декоративно підстрижені кущики чергувалися на столі з низкою букетів екзотичних тепличних квітів, які височіли над ними. Біло-рожеві порцелянові чашки чекали, доки у них наллють теплого напою, і так само напоготові стояли того ж кольору блюдця.

— У тебе такий вигляд, кузино, ніби ти очікуєш побачення з гільйотиною, — зронила Ліза, яка саме безтурботно впливла в кімнату. — А тебе ж не вовки виховали. Ти проґавила лишень кілька місяців світських пліток. Хутко надолужиш, — підбадьорила вона. — Якщо ти здатна упоратися з кров’ю та іншими жахливими видовищами, то з дрібкою мережив та чаю здужаєш і поготів.

Я відвернула увагу від столу й поглянула на кузину. На якусь мить здалося, наче замість неї говорить мама, і це мене заспокоїло. Я усміхнулася. Тітка

Амелія була взірцем, який мали наслідувати усі юні панни, Ліза — її блискучою протеже. А ще вона уміла глузувати з традицій, коли це відповідало її романтичним думкам.

Із самого дитинства ми бачилися тільки двічі на рік, та це не заважало їй стверджувати, ніби ми були ну просто найкращими подругами. Ліза була на три місяці старша за мене, і цей факт, на її переконання, робив її безмежно мудрішою щодо всього на світі, а особливо сердечних справ.

Її карамельно-шоколадне волосся було зібране в хитрий узор на маківці. Хотіла б і я собі таку зачіску. Ліза була вбрана в муарову сукню найпривабливішого лавандового відтінку з усіх, що я бачила. Шитво було бездоганне. У мене перед очима промайнув останній труп, який я зашивала. Не хочу вихвалятися, але я вправлялася з ниткою й голкою не гірше — ба навіть на дрібочку краще.

— Хіба ж не розкішно?

— Можна й так сказати, — мовила я, не встигнувши прикусити язика.

Широко усміхнена Ліза повернулася до мене.

— Ти можеш пліткувати удень і займатися таємною детективною діяльністю вночі. Геть як у книжках! — Вона сплеснула в долоні. — Це так захопливо! Можливо, і я долучуся до якоїсь твоєї пригоди. Скажи, а навколо тебе не крутяться якісь вродливі парубки, з якими можна пофліртувати? Нема нічого ліпшого за дрібку небезпеки з дещицею романтики.

Мої думки враз повернулися до Томасового обличчя. Ліза солодко засміялася, і цей звук нагадав мені дзеленчання дзвіночків у казках. Я зашарілася, не в змозі зберегти самовладання.

— Оце вже ні.

— Та не стримуйся ти, кузино! Це ж у пригоді найкраще! Ооо, в мене є ідея. Ходімо.

І Ліза потягла мене коридором, угору сходами і відтак завела в кімнату, приготовану для її гостини. Перш ніж зачинити двері, кузина роззирнулася коридором, чи не видно матері. Та тітка Амелія крутилася коло кухні, командуючи слугами, неначе полковник військом.

Утішена, що ми самі, Ліза підштовхнула мене до туалетного столика й витягла косметичний набір, що виявився куди вигадливішим, ніж мої інструменти для розтинів.

— І як же його звуть?

Вона протягувала щітку крізь моє волосся, смикаючи та сіпаючи за чорні пасма з надзвичайною легкістю. Я зціпила зуби: не хотілося показувати кузині, наскільки мені неприємні її різкі рухи щіткою та обрана тема для розмови. Якщо вже я витримувала дядькове навчання в лабораторії, то й ці муки витримаю. І одразу ж дорікнула собі: дядька замкнули в божевільні, а мені просто робили зачіску. Треба правильно оцінювати речі.

— Кого як звуть? — запитала я, відволікаючись від неприємних дум. Невідомо чому, та я воліла тримати Томаса в секреті.

— Ой, та припини вже вдавати скромницю. Кого-кого — вродливого парубка, який украв твоє серденько, ось кого!

Ліза відступила на крок, милуючись своєю роботою, а відтак схопила фарбу для очей. Я ледве не скорчила гримасу. Сьогодні я вже підвела легенько очі й, не бажаючи, щоб мене перетворили на ту, ким я не є, делікатно поклала край незграбній спробі покоївки нарум’янити мене.

— Розкажи про нього все, — не вгавала кузина. — Який він на вигляд, якого кольору в нього очі, чи хоче він утекти з тобою до якогось прекрасного й екзотичного райського куточка... скількох дітей ви матимете. Сподіваюся, він грає на роялі. Усі гарні чоловіки мають бути різнобічно розвинуті. О, скажи, що він дивовижно розумний і пише тобі романтичні вірші. Закладаюся, він пише Шекспірівські сонети при світлі місяця, а в його очах танцюють зірки. Це правда?

Я потупила погляд, намагаючись уникнути розмови, та Ліза взяла мене за підборіддя і підвела мою голову, змусивши мене дивитися на неї, доки вона підводила мені очі. Кузина вигнула брову, чекаючи на мою відповідь. Упертість вона точно успадкувала від Водсвортів. Я зітхнула. Хіба ж не я днями хотіла попліткувати з нею про таке?

— У нього золотисто-карі очі, які блищать, коли його щось інтригує. Він вродливий і має зовнішність королів, проте значно більше цікавиться математичними формулами та розплутуванням злочинів, аніж мною чи поезією. Одної миті він диявольськи пристрасний, а вже наступної — холодний, немов крига, — промовила я. — Тож у нашому майбутньому не буде ні дітей, ні прекрасних райських куточків. Мені здебільшого навіть несила його терпіти. Його зверхність... не знаю, дратує мене.

— Дурненька. За зверхністю завжди щось приховане. І твій обов’язок — видобути його на поверхню. — Ліза мазнула мені пальцями по губах, тоді похитала головою. — Це трагедія. — Подала серветку. — Промокни .

Я повторила її рух і промокнула губи серветкою, стараючись не розмазати барвник, яким Ліза їх покрила. Задовольнившись результатом, вона кивнула і вказала на дзеркало на туалетному столику.

— Що ти мала на увазі під трагедією? — поцікавилась я.

Кузина здійняла брови.

— Ти кохаєш його. А він, безперечно, кохає тебе. От тільки ви обоє поводитесь як дурні.

— Повір, — зронила я, дивлячись у дзеркало. — Дурний поміж нас він.

— Ну то покажемо дурному хлопчиськові оцю дівчину. їй-право, ти станеш рівнянням, яке він розв’язуватиме відчайдушно та залюбки. — Ліза торкнулася пальчиком мого носа. — Використовуй свої переваги як зброю, кузино. Адже чоловіки так і не вигадали для наших мізків корсет. Хай собі гадають, наче правлять світом. Бо насправді на престолі воссідає жінка. Ніколи не забувай про це. Тобі ніщо не заважає одягати просте платтячко на роботу, а затим вбиратися у найкращу сукню й танцювати всю ніч — аби це приносило радість тобі.

Я кілька секунд витріщалася на Лізу, побачивши її у новому світлі. Вона знову кивнула в бік дзеркала, звідкілясь знаючи, що я себе досі по-справжньому ще ніколи не бачила.

На мене поглянуло моє відображення, осяяне так, наче на мене лилося світло із самісіньких небес. Чорняві пасма волосся були зібрані на маківці, очі завдяки темній підводці якимось дивом стали загадковіші, а вуста ясніли червінню свіжопролитої крові. Вродлива і небезпечна водночас. Троянда з шипами.

Саме така, якою воліла бути.

— О! — Я покрутилася сюди-туди, милуючись своїм образом сповна. — Це просто чарівно, Лізо. Обов’язково навчи мене цього.

Я подумала про матір і про сарі з бабусиної батьківщини, у які вона мене одягала. Зараз я мала такий самий приголомшливий вигляд, що й тоді. Спогад зігрів мені душу.

Мама полюбляла вбирати нас у традиційні одежі й наймати щомісяця кухаря, щоб готував для нас традиційні смаколики — так вона сподівалася зберегти в нашій сім’ї живі звичаї Індії. Тато охоче долучався до цих світських трапез, ласуючи вмоченими в раїту1 смаженими коржиками, що їх він їв просто руками.

Ми й Натаніеля затягували на такі бенкети, проте братові не до вподоби було їсти без столового приладдя. «Мені несила стерпіти таку неохайність», — казав він і тікав геть у своєму маленькому костюмчику. О, як же я скучила за тими простими часами.

Ліза ковзнула оком по моєму ансамблю, а відтак заходилась ритися у своїй скрині, викидаючи через голову сукні, корсети та шматки тканин. Нарешті знайшла що шукала.

— Щось не так із моєю сукнею? — запитала я, торкаючись вишитих троянд на спідницях. — Мені її щойно пошили. — І сукня виявилася напрочуд гарною.

— З нею все так, дурненька, — мовила кузина. — Просто я хотіла б побачити тебе у моїй сукні для чаювань. Ага, а ось і вона.

Не встигла я збагнути, що відбувається, як мені через голову хутенько накинули кремову ажурну сукню із блідо-рожевими нижніми спідницями і зав’язали на спині. На знак виконаної роботи Ліза витерла одна об одну долоні. І була задоволена результатом.

— Ну ось. Ти просто чарівна. Мені б твоє чорняве волосся. На його тлі твої зелені очі здаються ледь не смарагдовими.

Я стояла й дивилася на своє відображення. Усе це жахливо суперечило навколишній дійсності та всьому, що в ній відбувалося. Ось я бавлюся в перевдягання, тимчасом як дядько скніє в божевільні, а вбивця стинає ні в чому не винних жінок.

Ліза стояла поряд, підтримуючи мене, та я все одно впала на диван.

— Так, я знаю, — проникливо кивнула вона, хибно витлумачивши мої думки. — Сукня чудова. Залиш її собі. А тепер ходімо: час вітати гостей. Я чула, наче мають прийти Вікторія та її сестра Реджина. їхній батько працює в Парламенті, й до мене дійшли ну вельми цікаві чутки...

* * *

Здавалося, наче я дивлюсь на події, які розгорталися переді мною не власними, а чужими очима.

Тітка Амелія воссідала на чолі столу, немовби королева, оточена придворними, які складали їй товариство під час королівського чаювання. Ліза сиділа по праву руку від мене, а шановна Вікторія Едвардс із вічно задертим догори носом-кнопкою — по ліву.

Королівське чаювання відрізнялося від вечірнього тим, що починалося з келиха шампанського і не передбачало вечері — це я пам’ятала. На столі перед нами були викладені сендвічі та закуски, скони та солодощі, й то пишніші та вишуканіші, ніж усі імпортні сири та витончені страви, які так полюбляв Натаніель, разом узяті.

Через арешт дядька я стала знервована й забудькувата. Востаннє відвідувала таке формальне чаювання всього кілька місяців тому, і хоча загалом мені було до них байдуже, однак такою неуважною, як сьогодні, я зазвичай не була.

Я розмішала чай і, як велить пристойність, поклала ложечку позаду чашки.

Вікторія, з причепленою до обличчя легкою усмішкою, повернулася в мій бік.

— Новина про твого дядечка так прикро мене вразила, Одрі Роуз, — мовила вона. — Мабуть, нелегко усвідомлювати, що маєш безжального злочинця в родині.

Я саме відкусила шматочок огіркового сендвіча і заледве проковтнула його разом зі здивуванням. Мені на порятунок прийшла Ліза та її гострий язичок.

— Це такий сором. Якщо вони ладні звинуватити когось настільки видатного, як наш дядечко, то напевно наважаться звинуватити будь-кого. Можливо, — вона нахилилася вперед і прошепотіла, — вони навіть візьмуться за членів Парламенту. Оце вийде сенсація, чи не так?

Тітка Амелія усміхалася і схвально кивала головою, задоволена пристойною відповіддю доньки — аж до її останніх слів. І коли Ліза сяйнула до мене усмішкою, тітчине лице налилося розлюченим багрянцем. Вона виструнчилася й витерла рота мереживною серветкою, яку ми, без сумніву, самі обшивали.

— Дівчата, — тітка обвела поглядом кожну з нас, — пильнуйте, щоб ваша уява не розгулялася. Не годиться пліткувати й казати зайве на такі теми. Це не ввічливо.

— Але ж це правда, матусю, — наполягала Ліза, привернувши до себе зацікавлені погляди сусідок за столом. — Підозра впала навіть на деяких членів королівської сім’ї. Про це весь Лондон гуде.

У тітки Амелії був такий вигляд, наче вона проковтнула яйце цілим. А вже за мить відкинула голову й засміялася — і сміх її був навіть фальшивішим, ніж її тонка усмішка.

— Бачиш? Ось чому розмови про такі речі — марна трата часу та енергії. Адже членів королівської сім’ї ніколи ні в чому не підозрюватимуть. Кому ще чаю?

Невдоволена тим, на що звернула розмова, Вікторія повернулася до мене вдруге.

— Ти сьогодні така чарівна, Одрі Роуз. Бо щиро кажучи, я й гадки не мала, куди нас запрошують — з огляду на всі ті чутки про твій зв’язок із тим дивним помічником твого дядька. Як там його звуть... Містер Кресвел?

Інша дівчина (здається, її звали Гезел) ствердно кивнула.

— О так, я чула про нього від свого брата. Він каже, що емоцій у того, як в автоматона. — Вона капосно всміхнулася. — Хоча, подейкують, він гарний з лиця. І його родина має титул. Тож, може, не такий він уже й поганий.

— Містер Вільям Бредлі мені розповів, що в нього є власна квартира на Пікаділлі-стріт, — докинула Реджина, рада нагоді долучитися до розмови. — їй-право, що за батьки дозволяють синові жити окремо до його повноліття? Байдуже, що вони заможні: це негоже. — Вона притиснула руку до грудей. — Я геть не здивувалася б, дізнавшись, що то він убив тих... жінок... і переховав їхні тіла. Може, Ліза має рацію. Можливо, доктор Водсворт справді не винний, а божевільний душогуб — містер Кресвел. Закладаюся, що його квартиру навідують безліч непорядних жінок. Можливо, йому й світить чималенький спадок, та хто піде за такого дивака? Він і власну дружину може вбити.

— Не мели дурниць, — осадила її я, не стримавшись. — Його зацікавленість наукою не робить із нього вбивцю чи автоматона. І взагалі — в Томасі немає геть нічого поганого. Про мене, він цілком приємний юнак.

— Не марнослов, Одрі Роуз! — Тітка Амелія обмахнула себе віялом. — І не називай хлопця на ім’я. Це неприйнятно — тим паче, що ви не в парі.

Якщо раніше тітка була засмучена, то тепер у ній вирували абсолютно нові емоції. Бо ж як швидко влаштоване нею чаювання перетворилося на диспут про моторошне та непристойне.

Я стрималася, щоб не закотити очі. Принаймні чаювання видалося цікавіше, ніж очікувалось. Решта дівчат невдовзі втратили інтерес до Томаса Кресвела і «трагічних та тривожних» убивств, що охопили нетрі, де жили люди нижчого прошарку.

Розмову перевели на прийнятнішу для пообіднього чаювання тему, а саме: кого запросять на герцогський бал-маскарад дебютанток, що відбудеться за пів року.

— Ти просто зобов’язана прийти! — доводила мені Вікторія, просунувши руку крізь мою, наче ми з нею були подруги нерозлийвода, і це не вона щойно назвала мого дядька вбивцею. — Там будуть усі важливі персони. Якщо ти бажаєш, аби до тебе на звані вечори приходили правильні люди, маєш подбати про те, щоб відвідати їхні. Я чула, що герцог запросив медіума, який проведе спіритичний сеанс.

Чаювання тривало, і я тим часом спостерігала за присутніми, зауважуючи, яку роль вони всі відігравали. Я сумнівалася, що хоч котрась із дівчат щиро цікавилася тим, що казали інші, й мені було страшенно їх шкода. Розум кожної благав про звільнення з неволі, та дівчата відмовлялися розв’язати його пута.

Гезел нахилилася через стіл і привернула мою увагу.

— Твоя сукня просто божественна! Ти не надто перейматимешся, якщо я замовлю собі таку саму? — Я завагалася з відповіддю, і дівчина швидко додала: — Звісно, в іншому кольорі. Але цей фасон такий прекрасний!

— Якщо Вільям Бредлі негайно не впаде перед тобою на коліна й не освідчиться після першого погляду на тебе, — мовила Реджина, намащуючи скон домашнім сиром і вершками, — то він дурень, і ти маєш його одразу кинути.

Гезел драматично зітхнула.

— Але ж він дурень із титулом. Гадаєш, він освідчиться, якщо на мені буде така сама сукня?

— Хіба ж він встоїть? — піддражнила я дівчину, стримуючи сміх від її серйозного вигляду. — Таж хлопці зацікавлені в тому, щоб освідчуватися дівчатам тільки в ажурних сукнях. Навіщо їм шукати вродливих та розумних, коли можна обійтися вродливими замість розумних? Вони й справді дурні створіння.

Гезел звела брови докупи.

— А для чого дівчині обирати щось інше замість краси? Дружина має в усьому коритися чоловікові, а думати має він. — Гезел із Реджиною кивнули, погоджуючись із цією жахливою тезою, а відтак Гезел повела далі: — Хай там як, а ти, Одрі Роуз, просто золотко. Ти підеш у цирк, коли він прибуде в місто?

Скидалося на те, що я трохи поквапилася у своїх попередніх судженнях. Деяким дівчатам вочевидь потрібно трохи більше часу, перш ніж вони зможуть звільнитися від ланцюгів, які на них накинуло суспільство. Я прикусила губу, роздумуючи над відповіддю, щоб не образити їх іще дужче.

Тут Вікторія, яка саме завершила бесіду з моїми тіткою та кузиною, плеснула в долоні.

— О так! Ти просто зобов’язана піти з нами. Ми узгодимо, у що вберемося і все-все інше. Люди не знатимуть, на кого їм спершу дивитися — на артистів чи на нас!

Тітка Амелія кивнула мені через увесь стіл, щоб я погоджувалася, а за відмову вираз її обличчя погрожував страшнішою розправою, ніж спала б на думку Шкіряному Фартуху.

Я силувано всміхнулася.

— Звучить чудово.

РОЗДІЛ 15

НАЙВЕЛИЧНІШЕ ШОУ В СВІТІ

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

— Скажи мені, що це не всерйоз, — промовив Натаніель, укотре хитаючи головою на мій черговий майже всуціль чорний ансамбль.

Я позирнула на посмуговану вугільним та срібним шовком чорноту, й підняла плече.

— А чому? У цьому платті нема ж нічого поганого.

Корсет був тісно затягнутий навколо шовкової спідньої сорочки, руки покривали м’які та гнучкі шкіряні рукавички з обтяжними ґудзиками по боках, а турнюр надзвичайно мене дратував. Висновуючи з того, як незатишно я почувалася, у мене був відверто приголомшливий вигляд. Якщо, звісно, не звертати уваги на темні кола, що відмовлялися зникати з-попід моїх очей, та блідість, яку кольори ночі лишень підкреслювали.

Сестри Едвардс вочевидь не схвалять обраного кольору, та мені було байдуже. Я відвідала ще три королівські чаювання тітки Амелії, і хоч вони виявилися не такими жахливими, як я припускала, утім, відбирали в мене час для розслідування.

— Менше з тим. Уже зо два тижні минуло, відколи нашого дядька заарештували, — сказала я. За цей час ми з Томасом не знайшли нічогісінько, що його виправдало б. — Я вбиратимусь у кольори жалоби, аж доки його не відпустять — і байдуже, модно це чи ні.

Натаніель зітхнув.

— Її королівську Високість такі кольори, здається, влаштовують. Що ж, якщо вже Лондон відмовляється змінити повсякчасну сірість та похмурість на щось інше, можеш і собі поводитися так само.

На щастя, тут до нас спустилися тітка Амелія з Лізою, просто блискучі у смарагдово-бірюзовій барві — саме таку палітру обрала під час останнього чаювання Вікторія. Натаніель уклонився їм обом.

— Добрий вечір вам, тітонько, і тобі, кузино. Ви просто втілення краси.

— О, небоже, ти надто люб’язний, — відповіла тітка, вдаючи сором’язливість. — Дякую тобі.

Тим часом до мене підійшла Ліза, майже непомітно хитаючи головою, й поцілувала мене в щоку.

— Твої очі такі приголомшливі сьогодні, — мовила вона, запускаючи свою руку крізь мою, геть не зважаючи на понурий колір моєї сукні. — Я така рада, що тобі припала до вподоби фарба для очей. Томас Кресвел напевно закохався. Він щось казав про твій вигляд?

Я замислилася про наші зустрічі. Останнім часом Томас поводився самовпевненіше, натякаючи, буцімто я почала фарбуватися заради нього. Але коли я ловила на собі його витріщання, то складалося враження, наче він уперше не здатен нічого про мене виснувати. Він вагався, чи я роблю це, щоб привабити його, чи мала для цього власні причини. Гадаю, незнання зводило його з глузду.

Та перш ніж я встигла відповісти, тітка Амелія відмахнулася від запитання, мов від набридливого комара.

— А хіба це має значення? Той хлопчисько нічого не досягне в суспільстві. Може, його родове ім’я й несе певну вагу, але він зруйнував усі свої перспективи. Невдовзі на руку Одрі Роуз претендуватимуть інші, значно достойніші кавалери. Ходімо, Лізо. — Вона накинула на плечі шаль і рушила коридором до виходу. — До зустрічі в цирку.

— До зустрічі.

Брат стискав у долоні листа, і від цього його краї зігнулися. Натаніель розгладив папір на випрасуваній брючині. Відтак потягся по гребінець, але передумав. Слава Богу! Я була переконана: якби він торкнувся бодай ще одного пасма волосся, те одразу втекло б, обурено протестуючи. Я заледве не усміхнулася, уявивши цю картину, але вчасно опанувала себе.

— Точно не хочеш переодягтися? Я гадав, ти раділа приїздові цирку, — зронив переможено брат. — Ти ж тільки й говорила останніми місяцями що про курйози та менажерії... І як же Джам-бо? Бідолашний нарешті повернувся додому, а ти його вітаєш, убравшись у барву смерті? Хіба слон, що об’їздив пів світу, заслуговує на таке трагічне вітання? Тітка Амелія і Ліза схожі на коштовні камені, а ти вдаєш із себе вуглину. Це геть неправильно.

Натаніель ходив сюди-туди по салону, розмахуючи руками. Зрештою він промовив:

— О, знаю! А чом би тобі не одягти отой костюм коня? В нього ще назва дотепна — «Аукціон диявола» чи щось у такому дусі?

Мені хотілось усміхнутися, але було несила зробити це переконливо. Ще кілька місяців тому мене цікавили речі на кшталт сцени аж із трьома аренами чи слона-гіганта, а якось навіть розсмішила знайдена листівка із зображенням артистки, що одягла на себе кінську голову.

— Мені не до веселощів зараз, — кинула я. — Не з цими нерозкритими вбивствами, у яких підозрюють дядька.

— Ну так, його і ще купу сумнівних суб’єктів, — відмахнувся Натаніель. — У газетах пишуть, Скотленд-Ярд кидає за ґрати всякого, доки не доведе його невинуватість, або доки не з’явиться зловісніший підозрюваний. Ситуація з дядьком скоро владнається, а ти лише згаєш час на марні гризоти.

— Навряд чи доведення його невинуватості — це марне гаяння часу. — Я не мала гадки, чому поліція відмовлялася випускати дядька з божевільні. Втім, брат мав рацію: не його одного звинувачували у злочинах. — На відміну від газет. Не можу повірити, що ти таке читаєш.

Я ще ніколи не бачила, щоб перші шпальти вкривало стільки сенсаційної маячні. Журналісти ніяк не могли вгамувати апетит до Шкіряного Фартуха. Усе ліпили з божевільного зірку, звеличували лиходія. Кроки, на які ладні були піти люди задля підвищення продажів газет, були не менш огидними за самі вбивства.

— Хоч вони й жалюгідні, сестро, та трохи розважити можуть.

— Їй-право, — видобула я. — Мені живіт верне від такого. Нащо убивці жінок присвячувати всі пере-довиці? Мені шкода їхніх нещасних родичів.

Досить із мене захоплення курйозами та дивовижами, красно дякую. Я не могла більше гаяти час на всілякі дурнички.

А от Натаніель упродовж останніх дванадцяти днів присвятив себе єдиній меті: він заповзявся висмикнути мене з глибин відчаю. І його відповіддю на мої турботи стали два квитки на «Найвеличніше шоу в світі». Моїх протестів брат не слухав, тож я поступилася.

Ще він замовив минулого тижня просто неймовірну кількість тканини в надії, що нове барвисте вбрання розвіє чорні хмари. Та якби ж то життєві проблеми можна було вирішити завдяки сукні з оборками й парі туфельок... Хай світ котиться до пекла, аби лишень ми мали якнайкращий вигляд.

— Гаразд, час і нам рушати, — мовив Натаніель, звіряючись із підлоговим годинником.

Я попростувала слідом за братом до кеба і цього разу дозволила-таки кучерові допомогти мені забратися всередину, відчувши полегшення, що для подорожі ми обрали найшвидший пересувний засіб із усіх, якими володіли.

Я розсілася у чорнильній кляксі з дорогих шовків і поправила спідниці, щоб звільнити місце в невеличкому екіпажі для Натаніеля. А сама вертіла в голові справу, розглядаючи її з різних боків.

Брат сів коло мене, та вигляд у нього був, немов у малюка, який загубив улюблену іграшку. Жахлива я сестра: занурилася у власні думки й егоїстично не зважаю на людей, що досі були неабияк присутні в моєму житті.

— А знаєш, — зауважила я, стиснувши його руку, — мене таки тішить, що ми йдемо в цирк.

Натаніель аж засяяв, і я відчула, що спокутувала невеличкий гріх перед судом добрих учинків, дарма що для цього мені довелося збрехати.

* * *

«Олімпія» була однією з найрозкішніших будівель королівства, що в пишноті та самій величі могла позмагатися навіть із палацом.

— Поглянь, онде вона, — мовив Натаніель, указуючи пальцем у бік будівлі.

Наш екіпаж зупинився поряд із велетенською спорудою з каменю й заліза, і я угледіла крізь вікно потяг, який проїздив повз нас, із запаморочливою частотою випускаючи в повітря хмарки білого диму.

Пара була захопливим джерелом енергії — легкодоступним та застосовуваним у стількох різноманітних механізмах. Тут мені пригадалися батькові унікальні малюнки старих іграшок та воєнних знарядь. їх могли демонструвати по всьому місту, а може, навіть сьогодні у менажерії, де ними могли зачудовано милуватися сотні людей.

Якби лишень батько не припинив їх конструювати.

Нарешті повз нас проскреготів останній вагон, і ми рушили далі — до головного входу «Олімпії». Люди юрмилися в чергах по четверо і хіба що не билися, щоб кинути оком на «Найвеличніше шоу в світі».

— Он твої подруги, — зауважив Натаніель.

Я помітила Вікторію та її зграйку смарагдових папужок, які вглядалися в натовп. На щастя, невдовзі вони зникли всередині, так і не побачивши мене.

— Як шкода, що ми розминулися, — зронила я.

Цього вечора я сподівалася уникати дівчат якомога довше. Вони мені подобалися, проте я воліла насолодитися братовим товариством.

Узявши кучера за руку, я зіскочила з екіпажа й заквапилася у бік черги, втрапляючи підборами у ямки в бруківці.

— Відчуваєш цей запах? — запитала я. — Нагадує бабусину батьківщину.

Над юрбою пропливали, линучи крізь відчинений арковий вхід, пряно-солодкі пахощі й заповнювали тепле вечірнє повітря пишним млосним ароматом. Усупереч здоровому глузду моє серце приєдналося до веремії, ширяючи між ребер, наче одна з гарненьких артисток на летючій трапеції. Зачудована ніби дитина, я вхопила брата за руку й потягнула його крізь великі двері у найвеличнішу кімнату в цілісінькому світі.

А щойно опинившись усередині, я повільно закружляла на місці, прикипівши поглядом до купольного склепіння.

— Натаніелю, та це ж найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачила.

Уся стеля була виготовлена зі скла та заліза — і здавалося, ніби всі до останньої зірки, які проштрикнули небо, спостерігали за блискучим натовпом унизу та обдаровували його власними сліпучими діамантовими усмішками.

— Їй-право, сестро, тобі варто проводити більше часу серед живих.

Побачивши моє захоплення, він засміявся, та я не могла відірвати очей від заворожливого нічного неба.

— Може, й проводитиму, — зронила я. Моя рука спурхула до грудей та опустилась на серце, а я все

розглядала тендітні залізні штаби, що вигиналися високо в нас над головами. Не уявляла, як таке взагалі можливо. — Як дрібка залізних гілок здатна підтримувати стільки скла та металу?

Це було невимовно прекрасне видовище, яке нагадувало мені металевий ліс.

— Певно, це одне з інженерних чудес світу, — відповів широко усміхнений Натаніель, що якимсь дивом спромігся провести мене вглиб хаосу.

Із кроков звисали, чергуючись, ряди чорних та яскравих шовкових полотен. Надимаючись до натовпу, вони скидалися на патриціїв, які запрошували відвідувачів проходити далі й заворожено споглядати екзотичні дивовижі.

До країв тканини золотими нитками пришили маленькі дзвіночки й блискучі кульки, які обважнювали полотна донизу. Коли хтось проходив попід ними, збурюючи повітря, ті мелодійно дзеленчали.

— Ох! — зачудовано зітхнула я. Ці пишні оздоби на полотнах нагадували мені бабусині сарі з вишивкою зардозі⁸, хіба що величніші. — Пам’ятаєш, як бабуся виряджала мене з голови до п’ят у найвигадливіші сарі? А які історії при тім розповідала? Вона казала, що дідусь усього два тижні прослужив британським послом в Індії, перш ніж освідчився їй.

У дитинстві я полюбляла, коли мені обгортали талію й покривали руки обшитими золотом і кристалами шовками. Мені здавалося, неначе я принцеса, яка дає аудієнцію у своєму найпрекраснішому вбранні. Я уважно слухала бабусині розповіді про те. як дідусь закохався в неї, мовляв, за жваву вдачу. В її душі досі палахкотів вогонь, тож я могла лишень здогадуватися, яке полум’я вирувало там замолоду.

— Бабуся казала, що відмовляла йому разів двадцять просто для забави, — мовив Натаніель. — Дідусь від того звивався, наче кобра в кошику. І так вона переконалася, що він справді її кохає.

— Я запам’ятаю це на майбутнє, коли мені освідчуватимуться.

Спогади зігрівали мене, а я тим часом вбирала поглядом наше оточення.

По периметру печеристого приміщення стояли окремі ятки. Це створювало ілюзію, немовби ми перебували на метушливому індійському ринку чи базарі просто неба. Торгівці продавали все — від імпортованих шовків та кашеміру до коштовностей, духмяних чаїв і більшого розмаїття наїдків, ніж вочевидь мала королева на святкуванні свого Золотого Ювілею.

Були тут і маленькі циркові дрібнички, які можна було взяти додому, якщо душа забажає. Мені було важко встояти перед завідними акробатами й механічними тиграми, які скрадалися однією вітриною.

— О, Натаніелю, поглянь сюди! Треба це скуштувати.

Наан та бхатура1 із нутовим карі одразу привернули мою увагу. Аж слинка потекла від самої думки про один із моїх найулюбленіших смаколиків. Я не змогла опиратися його чарам і невдовзі вже вмочала коржика в густе нутове карі й кружляла поміж яток, немов щасливе дитя на святі. Я зауважила курку карі й безумовно збиралась почастуватися нею перед поверненням додому.

— Я віддаю перевагу менш... неохайній їжі, — відповів брат, розраховуючись із торгівцем.

— Твоє діло, — знизала я плечима, а він тим часом придбав коробку цукерок.

Покінчивши з перекусом, ми впливли крізь шовковий вхід і потрапили на бенкет для очей, що ним було циркове шоу. На якусь хвилю я геть забула про кров та болти, а також про божевільні, сердечний біль та жахіття, що коїлися у світі. Натомість мене цілковито заворожив прохід близько сотні арабських коней, які гарцювали в найбагатших оздобах, що мені лишень доводилося бачити.

У їхні блискучі гриви були вплетені золоті ланцюги, які ловили й відбивали світло, і воно, заломлюючись, падало на лискучі морди коней. Над головами у них здіймалися пера заввишки з фут, пофарбовані в зелений, жовтий та блакитний кольори.

Коні чудово знали, який величний вигляд мають, а тому, ступаючи по арені, дерли носи догори, чекаючи заслужених «охів» та «ахів» від публіки.

Я похитала головою.

— Коли б я знала, що якась купка коней вирядиться краще за мене, то принаймні подбала б про ліф, прикрашений кількома самоцвітами. — Натаніель розсміявся мені в обличчя, і я показала йому язика. — Щоправда, я таки наклала макіяж і напахтилася тими новими парфумами.

— То наступного разу слухай свого мудрішого старшого брата. Ходімо.

Натаніель відірвав мене від дивовиж, на які я витріщалася широченними очима, й легенько повів за собою до позолоченої машини з попкорном. Та мала такий вигляд, неначе її замовила особисто королева.

Потураючи собі, ми обоє взяли собі по пакетику й пішли до наших місць слідом за мовчазною жінкою, навколо чиєї шиї обвилася, немов жива прикраса, жовта змія.

Навколо долонь, зап’ясть та стоп жінки звивалися традиційні розписи мехенді⁹. Ми проминули навіс, під яким жінкам наносили чарівні візерунки.

— О, — зауважила я братові, — перед поверненням додому я хочу розфарбувати долоні.

Коли ми наблизилися до змії, вона висунула язика, перевірила повітря на смак і відтак засичала. Намагаючись ухилитися від гада, Натаніель мало не перечепився через чоловіка, який сидів скраю трибуни. Я ж натомість провела пальцями по великій лускатій голові... тамуючи регіт, коли брат, вирячивши очі, відсмикнув мою руку від змії.

— З глузду з’їхала? — суворо прошепотів він. — Ця тварюка зжерти мене хотіла, а ти її пестиш, мов домашню тваринку. Чому ти не можеш бути, як усі, і любити котів? — Брат похитав головою. — Якщо виберемося звідси живцем, куплю тобі скільки забажаєш кошенят. Та що там, я тобі заміську ферму куплю, де зможеш оселити хоч сотню.

— Не маніжся, Натаніелю. — Я грайливо відштовхнула його руку. — Боятися тваринки, яку ця жінка носить як шалик, не дуже личить, чи не так?

Він на це тільки надувся й перевів увагу на новий номер, що розгортався на арені. А втім, я помітила, як братові губи вигнулися в усмішці.

Циркове шоу цілком відповідало своїй назві, ба навіть перевершувало її. Тут були водні номери, ще низка номерів із кіньми, а також номери, що відбувалися високо в повітрі. Жінки, убрані в костюми з самих лише кришталевих намистин, розгойдувалися на трапеції і стрибали в бік іншої, хапалися за перев’язані руки партнерів, а відтак відпускали їх і падали — безстрашні, осяйні та вільні.

Я поглянула на брата і виявила, що він уже дивився на мене.

— Так приємно бачити, що ти знов усміхаєшся, сестричко. — Його очі раптом затуманилися. — А я ж боявся, що ніколи більше цього не побачу.

Я сплела свою долоню в рукавичці з його. Мені було неприємно бачити брата засмученим у такий вечір, коли наші тривоги мали опинитися на іншому краю світу. Я розтулила рота, щоб сказати щось підбадьорливе, і враз зімкнула — моє поле зору затемнила чиясь тінь.

Перед нами спинився небажаний гість. Він злегка схилився в поклоні, а тоді зосередив свій погляд на мені.

— Вітаю, Натаніелю. — Блекберн простягнув руку братові. — Ми зустрічалися, коли з вашим батьком трапився той неприємний... інцидент. А ще я мав особливу приємність познайомитися з вашою сестрою зо два тижні тому.

Суперінтендант подарував мені чемну усмішку і знов перевів увагу на застиглого на місці Натаніеля.

— Боюся, мені потрібно поговорити з нею кілька хвилин щодо офіційних поліційних справ.

РОЗДІЛ 16

ДЕНЬ СМЕРТІ ВЖЕ ПРИЗНАЧЕНО

ЦИРК БАРНУМА І БЕЙЛІ

«ОЛІМПІЯ», ЛОНДОН

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Натаніель зміряв новоприбулого таким прискіпливим поглядом, аж я зраділа, що оглядають не мене.

Було очевидно, що мій брат зовсім не радий вторгненню у такий безжурний вечір, зокрема з боку Скотленд-Ярду, і не соромився показувати це. Навіть молодикові, який допоміг нашому батькові.

— Я перепрошую, однак це терміново, — промовив суперінтендант Блекберн і тяжко зглитнув, відчуваючи на собі всю повноту стримуваної етикетом водсвортівської люті, а проте не відводячи погляду.

І я ніяк не могла вирішити, хоробрий він чи дурний.

А втім, можливо, у випадку цього молодика хоробрість та дурість були тісно переплетені. Я примружила очі. Тепер було зрозуміло, чому його ім’я звучало так знайомо.

— Суперінтенданте, а скільки саме разів ви рятували нашого батька з опіумних притонів, а затим повертали його додому без належного лікування?

— Одрі Роуз, — прошипів Натаніель, нарешті потискаючи Блекбернову руку — можливо дужче, ніж належало, бо опісля поліціянт ледь помітно її розтер.

— Усе гаразд, — запевнив суперінтендант.

— Моя люба сестра дещо запальна. Певен, що спогад про вашу останню зустріч обпікатиме вас іще довгі роки. — Натаніелів голос звучав смішкувато, проте в його очах не було й натяку на веселість. — Але даруйте, ваш візит пов’язаний із тими жахливими вбивствами у Вайтчепелі? — Брат кинув на мене стривожений погляд. — Бо хоч у сестри й сильне серце, та я не в захваті, що її раз по раз бентежать цим неподобством.

— Боюсь, я не можу сказати багато, оскільки розслідування досі триває. Але так, мій візит має до цього певний стосунок. — Блекберн стиснув губи в пряму лінію. Як на таку неприємну людину, обличчя він мав досить-таки приємне. — Мені... мені дуже шкода, що довелося взяти вашого дядька під варту. Знайте: я про нього вельми високої думки.

Натаніель поправив краватку, але нічого не сказав. Я ж боялася, що якщо він помітить, що я засмутилася, то тут і вперіщить поліціянтові ляпаса знятою рукавичкою.

— Чи можна мені тепер переговорити із вашою сестрою? — А коли я взялася було протестувати, Блекберн підняв руки й додав: — Це займе лише хвилину. Хай там що ви собі гадаєте, я не бажаю псувати вам вечір.

Мені не вдалося стримати сміх, який вирвався з горла.

— Ну, звісно. Ви ж бо зайняті псуванням людських життів без вагомих причин. Як я могла про це забути?

Але правду кажучи, арештовувати невинну людину і руйнувати її репутацію — це нудна справа. То чом би не зіпсувати її небозі вечір на додачу? — Я солодко усміхнулася. — А ще можете додати до репертуару надокучання невинним юнакам та дівчатам. І можливо, — я постукала пальцем по губах, вдаючи глибокі роздуми, — якщо ви й так тут, вам варто ще копнути дитину. Обрати для вас годящу жертву?

Обличчям суперінтенданта майнула гримаса болю, і мене майже охопив жаль за промовлені слова. А відтак я пригадала, що це він відповідальний за перебування дядька в божевільні, яку ніжно іменували «Бедламом», де до нього не пускали відвідувачів... і будь-які натяки на вибачення злизало з язика. Я випнула підборіддя й звеліла собі прибрати незворушного вигляду.

Краєм ока я завважила, що Натаніель вовтузиться зі своїми манжетами. Він ставав щомить смутніший, і саме це турбувало мене найдужче. Його вечір не мав бути зруйнований непроханим гостем зі Скотленд-Ярду. Брат поглянув на мене запитально, і я кивнула йому. Час із цим покінчити.

— Після тебе, сестро.

Натаніель підвівся і махнув мені зробити так само.

Зібравши спідниці в кулаках, я рушила до проходу, не озираючись, чи Блекберн іде за нами. А вже в коридорі він узяв мене за лікоть і повів нас із братом до меншого, відокремленого старанно розфарбованими перегородками приміщення, що правило за менажерію.

Тепер, коли ми вже не рухалися крізь натовп, я вирвалася з Блекбернового хвату і схрестила руки на грудях.

— Я й сама здатна пройти з одної кімнати в іншу, суперінтенданте.

Його брови злегка здійнялися. Мені ж було байдуже, що це була дріб’язкова заувага. Байдуже, що він про мене думав, і тим паче байдуже, що цієї миті він боровся з усмішкою. Я насупилася ще дужче, молячи всіх святих, щоб повергнули його за те, що був таким до біса надокучливим. Блекберн кашлянув у кулак, а тоді окинув поглядом чудасії навколо нас, проте спромігся лишень сильніше мене роздратувати.

— І коли ви збираєтеся пояснити, чому так грубо перервали наш вечір? Чи я маю зомлівати або кліпати очима перед тюремником мого дядька та потуральником батька? У цьому разі, боюся, вам доведеться чекати, доки ваші кістки не стануть прахом. — Я усміхнулася. — Або принаймні доки ви не сконаєте, і мені накажуть провести розтин, щоб перевірити, чи є у вас серце.

— Благаю тебе, Одрі Роуз, — прошепотів нажаханий Натаніель. — Не дратуй людину, відповідальну за арешт нашого дядька і збереження батькового секрету.

— Усе гаразд, — кивнув йому Блекберн. — Вона має повне право засмучуватися.

Поліціянт роззирнувся навкруги, а пересвідчившись, що ми самі, зробив глибокий вдих. На периферії моєї свідомості зародилося неприємне передчуття.

— Не треба. — Я захитала головою, благаючи його тримати свої отруйні слова при собі. — Я не хочу чути того, що ви прибули розповісти. У мене й без цього тривог через край.

— Одрі Роуз, — потягнувся до мене брат. — Ти не повинна...

— Я не повинна нічого більше чути, — урвала я його заперечення. — Не сьогодні.

Це було інфантильно, і до того ж я розуміла, що, подолавши весь шлях, Блекберн не поїде, доки не повідомить, що мав. А втім, я сподівалася, що він пощадить мене.

Його очі сповнилися співчуттям, і це було в рази гірше за жалість.

— Міс Водсворт, мені здалося, що буде справедливо попередити вас, — почав він. — Відколи ваш дядько перебуває у божевільні, більше не сталося жодного вбивства. Тож деякі люди наполегливо прагнуть визнати його винним. Хочуть, щоб уся ця історія нарешті скінчилася.

Суперінтендант уважно спостерігав за моєю реакцією, але я просто заціпеніла й нічого не відповіла. Здавалося, наче покинула власне тіло і споглядала розмову збоку. Блекберн утупився у свої ноги.

— Страту — повішення — попередньо призначили на тридцяте вересня.

— Це ж усього за п’ять днів! — вигукнув Натаніель, вирвавши мене зі ступору. — Як вони збираються провести суд і страту за такий короткий час?

— Звучить незаконно, — мовила я, шукаючи підтримки брата.

— Бо це і є незаконно.

Блекберн зробив іще один глибокий вдих.

— Ваш брат має рацію. Суд відбудеться, але він буде далеко не справедливим. Вашого дядька засудять і стратять, перш ніж на вирокові висохнуть чорнила. Громадськість вимагає крові, члени Парламенту виступили з прокламаціями... і ваш дядько — ідеальна мішень. — Суперінтендант заходився перелічувати докази проти дядька. — У нього знайшли закривавлені шестерні, які ми виявили біля тіл. Когось схожого на нього бачили з останньою жертвою. У нього немає алібі на жодне з убивств. А найгірше те, що він володіє необхідними навичками для вилучення органів.

— Боже, і це все? — Я замахала рукою. — У мене є такі самі навички. То, може, убивця — це я.

Стиснувши кулаки, я почала снувати відгородженою кімнатою. Почувалася диким звіром, якого змушують танцювати для людської забави, і люто ненавиділа це відчуття. Можливо, перед поверненням додому я випущу на волю кожнісінького бабуїна, коня, зебру в цьому цирку — та що там, навіть слона Джамбо. Жодне живе створіння не заслуговує так страшно страждати від рук іншого.

Я обернулася до Блекберна.

— А ви це божевілля не можете зупинити? Не можна вішати невинних, це груба несправедливість. Усе не може так закінчитися.

Суперінтендант запхав руки до кишень, уникаючи моїх очей, ніби боявся підхопити якусь страшну хворобу від єдиного погляду. І може, боявся недарма — адже ненависть, що просякнула мене, залишила свій маслянистий осад у кожній частинці мого єства.

— Вони лише нещодавно завершили дізнання щодо нашої колишньої покоївки, — мовила я, звертаючись головно до Натаніеля. — Має ж бути спосіб анулювати це... огидне рішення судової системи. Їм-бо ще потрібно принаймні довести до кінця дізнання щодо міс Енні Чепмен. Хіба це не має дати нам більше часу?

Брат прикусив губу. Вигляд у нього був невпевний.

— Я досі вивчаю тонкощі права. Я спитаю поради у свого наставника. — Я позирнула на нього, благаючи поглядом, щоб Натаніель виправив ситуацію. Він підняв руки. — Я вирушу до нього негайно, побачу, як можна все вирішити. Не хвилюйся, сестро. Присягаюся, що зроблю все, що в моїх силах, щоб урятувати дядька. Ти віриш мені?

Я кивнула. Більшого зробити не могла, та братові цього було досить. Він перевів увагу на суперінтенданта і промовив холодним тоном:

— Ви проведете мою сестру додому? Гадаю, ви маєте забезпечити їй надійний поліційний захист, особливо з огляду на клопоти, яких нам завдали.

Було безнадійно казати Натаніелю, що я й сама могла найняти собі екіпаж для зворотної подорожі чи пошукати тітку Амелію з Лізою, щоб повернутися разом із ними. Тож я просто мовчки чекала, доки брат домовлявся з поліціянтом.

Коли Натаніель покинув нас, Блекберн схилив голову набік. Цей рух вказував на хитру жилку, про існування якої я знала, але яку суперінтендант досі не проявляв.

— То ви кажете, міс Водсворт, що міс Мері Енн Ніколз служила колись у вас покоївкою?

З нього так і струменіло збудження. Втім, я не довіряла ні йому, ні його новому настрою, тож хутко взяла рот на замок. Останнє, що мені було треба, — це дати Скотленд-Ярду ще одну причину тицяти довгими тонкими пальцями у нашу родину.

Не маючи перед собою перешкод, Блекберн підступив ближче, заповнюючи простір біля мене своєю велетенською фігурою та змушуючи зазирнути в його допитливі очі. Я проковтнула клубок страху.

Було в цьому молодикові щось небезпечне, хоч, може, таке враження склалося від того, що дядькове життя було в його руках.

— Ви ж розумієте, що я, можливо, єдина людина в цілому Лондоні, окрім вашої сім’ї, якій не байдуже до долі вашого дядька? Хіба ви не допоможете мені розв’язати цю справу? — запитав Блекберн. — Міс Водсворт... я даю вам змогу допомогти звільнити вашого дядька і піймати справжнього вбивцю.

Суперінтендант провів рукою по своєму тьмяному волоссю, скуйовдивши і без того неслухняні пасма. Мені понад усе хотілося допомогти дядькові, проте власноруч і тим паче не покладаючись на підтримку того, хто його й арештував. Щоправда, мені лестило, що Блекберн достатньо поважав мій розум і мої хай аматорські, але детективні здібності, аби запропонувати мені співучасть.

Однак я все одно не видобула й слова. Тож він схопив мене за лікоть і повернув до себе.

— Якщо не бажаєте посприяти мені, то навідаймо того, допомогти кому ви справді бажаєте.

— Якщо не відпустите мене цієї ж миті, — процідила я крізь зціплені зуби, — я буду вимушена застосувати проти вашої чоловічої гідності страшний бойовий прийом, якого мене навчив брат.

Щосили змагаючись із Блекберновим хватом, я запізно зрозуміла, що він його ослабив і усміхався. Я вирвала руку, роздратовано фиркнувши. Погрози не повинні смішити. Не думаю, що він шкірив би зуби, якби я справді застосувала той прийом, і шкодувала, що просто не зробила цього.

— І куди ж це, на вашу думку, я за вами подамся?

— У «Бедлам», міс Водсворт.

РОЗДІЛ 17

СЕРЦЕ ЗВІРА

КОРОЛІВСЬКА ЛІКАРНЯ «БЕТЛЕМ»

ЛОНДОН

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Чутки про те, що «Бедлам» був кублом чудовиськ, виявилися правдою.

Принаймні ті здавалися цілком реальними, коли ми спішно йшли холодними кам’яними коридорами. Рухаючись уздовж камер злочинців та божевільних, я міцно трималася за свої шовкові спідниці, притуливши їх якомога ближче до тіла.

Крізь ґрати тягнулися руки, які, немов гілляччя дерев, шукали чогось, за що можна було б зачепитися. Або, можливо, шукали виходу з цього сирого пекла. Блекберн не тримав мене і не подавав руки, переконаний, що я й сама зможу постояти за себе у цьому жахному місці.

Навколо нас здіймалися крики мучених душ, але ми вперто прямували вперед. Від смороду немитих тіл та горщиків, які вкрай необхідно було спорожнити, кортіло вивернути шлунок. І що глибше ми занурювалися в надра божевільні, то затхлішим ставало повітря — я боялася, що серед навколишніх недуг мене таки по-справжньому знудить.

— Нам сюди, — сказав Блекберн і повів мене черговим гнітючим коридором.

У голові роїлися невгамовні думки. Одна лякала чи не найдужче: як я поясню тітці, куди ходила, якщо Натаніель повернеться раніше за мене.

— Ще трохи далі, — мовив суперінтендант через плече. Його кроки лунали, неначе бемкання дзвона, який вибиває годину посеред нічної тиші. — Злочинців тримають у серці звіра.

— Як мило.

Мої руки та спина відчули демонічну лють морозу, що наполегливо пройняв їх. Мені було неприємно думати про це місце, ніби про живий організм, який дихав і в якому містилося щось схоже на серце.

Серця зазвичай виражали співчуття, а це місце давно втратило його. Єдиний ритм, який тут досі звучав, — це квиління приречених. І як тільки Блекбернові вдавалося відвідувати це місце, не оскверняючи власної душі, я не уявляла.

В’язні плакали, говорили вигаданими мовами й видавали звуки тварин, немов у звіринці. Я й гадки не мала, як дядько виживав у цьому хаосі, але він мав сильну волю. Тож якщо хтось і міг потрапити до «Бедламу» і вийти звідти загартованішим, то це дядько Джонатан. Певно, він знайшов спосіб вивчати різні зразки плісняви, що росла собі латками вздовж вологих стін та підлоги.

Ця думка викликала в мене усмішку перед лицем жаху. Адже саме так дядько й учинив би в такій ситуації: перетворив би її на гігантський експеримент, щоб згаяти час, і навіть не зауважив би, що його посадили сюди проти власної волі. Мені, либонь, доведеться ще й умовляти його вийти, коли настане час.

«Мене заарештували? — запитає він. — А ти певна? Можливо мені варто затриматися тут іще на день, перевірити результати».

Я скажу йому, що це погана ідея, і він розлютиться. Коли дядько брався до експериментів, все інше не мало значення.

Ми йшли так швидко, як лишень могли, а я все одно помітила за ґратами зламаних чоловіків, які снували камерами — дикі, немов пантери. Вони відрізнялися від решти божевільних. Було в їхніх незмигних поглядах щось підступне. Мені не хотілося навіть уявляти, що вони зробили б зі мною, якби вибралися на волю, тож я заквапилася вперед, ледве не перечепившись об Блекберна.

Щоб відволікти себе, я зосередилася на інших речах. Як добре, що перед моїм візитом сюди Натаніель подався до адвокатів. Я сподівалася, що він уже шукав і навіть знаходив способи скасувати дядьків арешт. Брат обов’язково докладе всіх зусиль і заглибиться у найбільші тонкощі права, й не здасться, доки не досягне успіху.

Нарешті ми з суперінтендантом зупинилися перед камерою лишень із кількома іржавими ґратами аж попід самою стелею, що були закріплені в камені. Мабуть, цього мало вистачити, щоб просунути тацю з їжею та водою.

Блекберн зняв із пояса зв’язку ключів, отриману від вартового на вході, який записав нас у журналі відвідувань, і помахом звелів мені відійти. Та якщо поліціянт гадав, наче я відступлю, коли він відмикатиме двері, то він справжній дурень. Мені не терпілося побачити дядька.

Суперінтендант Блекберн кивнув, ніби передбачав мою відповідь.

— Ну, як хочете.

Двері відчинилися зі скрипом і стогоном, що міг розбудити істот, яких ліпше не будити, й глузливо запросили до камери. Блекберн відійшов назад, даючи мені змогу переступити поріг першою. От джентльмен.

З тіні донісся моторошний звук, від якого в мене на шкірі виступили сироти. Придушивши напад паніки, я увійшла до лігва вченого, що привітало мене хихотінням збожеволілого, яке я не скоро забуду. Я стала як укопана.

— Що в біса... — Я заледве впізнавала істоту, на яку перетворився мій дядько.

Присівши в кутку своєї маленької кам’яної камери, той хитався сюди-туди, а з його потрісканих губ лився нелюдський сміх. Поруч лежав перекинутий глечик, де води на позір не водилося вже давно.

— Що з ним сталося?

Я схопилася за найближчий до мене прут ґрат, щоб відновити рівновагу від потрясіння. Як це дядько звар’ював так швидко? Він-бо напевно не міг втратити майже весь глузд за кілька коротких тижнів.

Щось тут було не так. Блекберн мовчав.

Коли дядько не посміювався, то щось бурмотів, проте занадто тихо, щоб можна було розчути. Його одягли в тоненьку сорочину, яка зараз покрилася жовтими й коричневими плямами. Були на ній і рештки тої мізерної кількості їжі, яку йому давали.

— Я навіть уявити собі не можу, як хтось може отак ставитися до людини! — гаркнула я. — Це абсолютно неприпустимо, містере Блекберн.

Над цими пропащими душами вочевидь владарював сам Сатана. Я й гадки не мала, чи існувало щось гірше за пекло або це місце, але зичила мерзотникам, що були відповідальні за цю жорстокість, сконати в муках тисячі смертей.

Тутешні в’язні були людьми і заслуговували, щоб до них ставилися як до людей.

Я схопила з підлоги потертий килимок і витрусила його: пилини закружляли в блідому світлі, що лилося крізь ґрати на дверях. Камера була розташована в так званому серці цього місця, проте тут було холодніше, ніж у вогкому коридорі ззовні. Ступаючи повільно, щоб не злякати його, я рушила до дядька, страшенно цікава, що ж він там без упину бурмотів.

І що ближче наближалася, то сильніше запах чіплявся за молекули повітря. Смерділо так, наче дядько за ці два тижні ні разу не мився, а потреби справляв на підлогу; я знов поборола в собі напад нудоти. Його біляві вуса відросли, закошлатилися й сплелися з новою рослинністю на змарнілому обличчі. Було також щось дивне в його очах, не пов’язане з незосередженим, божевільним поглядом. Дядько був нажаханий.

Обгорнувши килимком його плечі, я стала навколішки і оглянула його зблизька. Саме тоді й помітила перекинуту миску розмазні і її дивну консистенцію. Моя кров вкрилася кригою, як Темза взимку, нудотною хвилею заморозила річки та притоки, що ними були мої вени. Я вб’ю того, хто це скоїв. Заріжу нікчему так жорстоко, що Вайтчепельський убивця на моєму тлі здаватиметься сумирним кошеням, яке грається клубком із нутрощів.

— Його одурманили, — промовила я, дивлячись на Блекберна так, наче він особисто доклав до цього руку. Хоча, зважаючи на те, що саме суперінтендант провів арешт, таке можна було припустити.

Поліціянт повільно перетнув камеру й присів поряд, уникаючи мого обвинувального погляду. Давати так званим божевільним тоніки для їхнього душевного спокою було звичною практикою, але мій дядько не був божевільним, та й ліків таких не потребував.

— Один лиш Бог відає, на що цей порошок здатен, — сказала я. — Хіба ви не в змозі принаймні його захистити, доки він тут? Яка з вас тоді користь — чи ви просто майстерний поганець?

Блекберн почервонів.

— У такому місці дурманні засоби — часто єдиний спосіб підтримання спокою... — Його голос затих, коли я поглянула на нього. — Це непростимо, міс Водсворт. Але запевняю: це було зроблено без злого умислу. Майже всім тут дають... експериментальні сироватки.

— Чудово. Ви мене просто заспокоїли.

Я витягла стрічку з волосся й відірвала клапоть тканини від подолу спідниць, а відтак зачерпнула кваші, вклала її у саморобний матер’яний мішечок і зав’язала його. Я збиралася дослідити зразок у дядьковій лабораторії на наявність отрути чи смертельних токсинів. Не могла просто повірити на слово, що мені кажуть правду. Це дійсно міг бути нешкідливий тонік, який дають «майже всім», а могло виявитись і дещо значно гірше.

Всяк, хто міг підсипати це здоровій людині, був непорядний та зіпсутий — і таким нема віри. І Блекберн належав до їхнього числа.

Усівшись коло дядька на колінах, я зазирнула в його обличчя.

— Дядечку Джонатане, це я, Одрі Роуз. Ти мене чуєш?

Дядько був притомний, хоча з таким самим успіхом міг і спати з розплющеними очима. Він не бачив ані мене, ані когось іншого, окрім картин, які творив

його розум. Я помахала рукою перед його лицем, та дядько навіть не кліпнув.

Його губи заворушилися, і я таки розчула слова, які він повторював, відколи ми зайшли в камеру. Він промовляв своє ім’я: «Джонатан Натаніель Водсворт», неначе це була відповідь на всі таємниці всесвіту.

Отже, нічого корисного.

Я лагідно поторсала його, ігноруючи хвилю розчарування, що розбивалась об мене.

— Благаю, дядечку. Благаю, поглянь на мене. Скажи щось. Що-небудь.

Я замовкла в очікуванні на якийсь знак, що він почув мене, проте дядько тільки повторював без упину своє ім’я і сильно — замало не люто — розхитувався сюди-туди.

Мої очі молили його подивитися на мене, відповісти мені, однак ніщо не пробило трансу, в якому він перебував. На мене накотилися сльози безнадії. І як вони посміли вчинити так із моїм дядьком? Моїм мужнім геніальним дядечком. Я вчепилася за його плечі й заторсала дужче — і байдуже, якою потворою здаюся Блекберну. Я жахлива людина, егоїстична, перелякана, і мене не обходить, що хтось це бачить.

Я потребувала свого дядька. Щоб допоміг виправдати самого себе, щоб ми спинили шаленого душогуба від різанини, яка, безперечно, триватиме далі.

— Прокинься! Вирвись із цього стану.

Із мого горла зірвалися схлипи, а я все торсала його, аж доки мені не затріщали зуби. Я не могла втратити і його теж. Не після того, як втратила матір і батька: її відібрала у мене смерть, а його — лауданум та скорбота. Мені було потрібно, щоб хтось залишився.

— Без тебе я не впораюсь! Благаю, прокинься.

Блекберн нахилився до мене й лагідно прибрав мої руки з дядькових плечей.

— Ходімо. Я покличу лікаря, щоб наглянув за ним. Сьогодні ми вже більше нічого не вдіємо. А коли дія препарату закінчиться, ваш дядько знову зможе говорити.

— Он як? — кинула я, витираючи обличчя затиллям долоні. — А як ми можемо бути певні, що це виявиться не той лікар, який дав йому це... неподобство?

— Перепрошую, міс Водсворт. Я переконаний, що це була всього лише рутинна процедура, — сказав суперінтендант. — Знайте: я впевнюся, щоб дійшло до загального відома — якщо вашого дядька знов одурманять, ці дії будуть суворо покарані.

На цих словах його голос і риси обличчя стали такими жорсткими, навіть грізними, що я таки йому повірила. Удовольнившись отриманим, я дозволила Блекберну провести мене з камери, та спершу поцілувала дядька в чоло на прощання.

— Нашою кров’ю присягаюся, я виправлю це або загину.

Коли ми знову опинилися в екіпажі, суперінтендант назвав візникові мою адресу на площі Белґрейв. Із мене було годі людей, які вказували мені, куди я мала йти і що робити, і я стукнула кулаком у бортик екіпажа, сполохавши обох чоловіків. Мені було байдуже, чого хотів Натаніель, що скаже тітка Амелія, чи що про мене подумає Блекберн.

— Узагалі-то, можете висадити мене на Пікаділлі-стріт, — промовила я. — Мені треба негайно де з ким поговорити.

Залізниця Лондонського некрополя, близько XIX ст.

РОЗДІЛ 18

СТАНЦІЯ НЕКРОПОЛЯ

КВАРТИРА ТОМАСА КРЕСВЕЛА

ПІКАДІЛЛІ-СТРІТ

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Я була у схованці за пів кварталу, коли Томас відчинив двері своєї квартири, а відтак озирнувся навсібіч. Мав бездоганний вигляд — так наче зараз була дев’ята година ранку, а не майже десята вечора.

Мені стало цікаво, чи він бодай колись бував неохайний чи виснажений. Може, він приклеїв волосся до голови, щоб із ним не морочитися. Моєму братові варто це спробувати.

Я спостерігала за ним, не видаючи жодного звуку й набираючись мужності підійти до нього. А проте якась вроджена сила шепотіла мені не показуватися. Хоча насправді я майже сподівалася, що зараз Томас прийде до моєї схованки, але юнак не помітив мене в напівтіні за лічені ярди від себе.

Блекбернові я збрехала, що Томас живе за два квартали звідси, тож повільно долала відстань до правильної адреси на своїх двох.

Сама до пуття не знала, що роблю тут о такій пізній порі, й збиралася з думками. Виринали безглузді страхи. А що, як дівчата на чаюванні помилилися, і Томас жив-таки з батьками? І якби я заявилася до них на поріг о цій годині та ще й без супроводу, це був би скандал.

Томас-бо не давав мені своєї адреси; я сама знайшла її в одній із дядькових адресних книг. Подумувала, чи не ліпше мені просто піти додому, але враз завагалася, бо хлопець поводився... підозріло.

Я затамувала подих, переконана, ніби він мене помітив або дедуктивно виснував, що я неподалік, та його погляд так і не впав на мою схованку. Він підняв комір свого пальта й попростував залитою сяйвом гасових ліхтарів вулицею. Ступав Томас навмисно беззвучно.

— І куди ж це ти зібрався? — прошепотіла я.

Клубочився туман, приховуючи все навколо від землі до неба, і я незчулася, як утратила Томаса з виду. Холодні пальці жаху сковзнули мені по спині, аж та взялася сиротами. Удень це був чепурний район, проте я не бажала лишатися в ньому сама-самісінька, коли всі позамикалися на ніч.

Підібравши спідниці, я заквапилася за юнаком услід, обачно тримаючись тіней між ліхтарями, і вже за хвилину наздогнала його в кінці кварталу. Томас зупинився, позирнув в один бік, тоді в другий. Моє серце калатало в ребра, і я змолилася до небес, щоб він не обернувся. Затим хутко позадкувала в туман, щоб його холодна стіна оповила мене.

Томас схилив голову набік, але пішов дорогою далі, крокуючи швидко й так само беззвучно.

Полегшено видихнувши, я відрахувала ще три вдихи і знову рушила за ним, ступаючи вже обережніше.

Ми йшли безлюдними вулицями, і на шляху нам трапився лише один запряжений конем віз, що повертався з парку. За возом тягся запах гною, і я поборола раптове бажання чхнути, щоб не виказати себе.

Томас більше не зупинявся, довгі ноги несли його широкими кроками у напрямку Вестмінстер-бриджроуд та Темзи. Вдалині я розгледіла кам’яну арку станції залізниці лондонського некрополя.

Станцію спорудили тридцять років тому, щоб полегшити перевезення мерців із Лондона до Суррея, де розташувався Бруквудський цвинтар. Поширення хвороб — скарлатини й інших заразливих інфекцій — породило потребу в нових могилах, а віддаленість від міста давала змогу уникати подальшого зараження живих.

З наближенням до води моє волосся стало дибки. Я не забула Томасового припущення: свої мерзенні діяння наш убивця міг коїти біля річки. То чого ж тоді він явився сюди о цій пізній порі? Та перш ніж мені вдалося добряче обміркувати це запитання, із під’їзного тунелю, яким трупи підвозилися попід Темзою до некрополя, виринула ще одна постать.

Мене не бентежили тіла, а от живі створіння, які тинялися таким місцем, просто-таки жахали — я ж бо мала підозру, що це було аж ніяк не таємне зібрання Лицарів Вайтчепела. Прошмигнувши у прилеглий до будівлі провулок, я витягнула шию в надії краще роздивитися Томаса та його невідомого супутника. Говорили вони пошепки, тож розібрати конкретні слова було несила, одначе вловити суть розмови — раз чхнути. Ніхто не вештається просто так біля місця, звідки на Бруквудський цвинтар залізницею перевозять сотні померлих. А особливо це стосується того, хто вивчає внутрішню будову людського тіла і потребує все нових добровільних піддослідних. Раптом, неначе почувши це внутрішнє зауваження, Томас обернувся в мій бік, і я мало не впала ниць.

Заплющивши очі, я уявила, як навколо мене здіймається стіна, що заслонить мене від Томасових очей, якщо той вирішить дослідити провулок. Напружила слух, та не почувши жодного звуку переслідування, знов підповзла до краю провулка й визирнула за ріг.

Занурений у розмову Томас дивився в інший бік.

Некрополь оточувала зловісна аура, хоча оздоблена залізна брама та витончена робота по каменю й намагалися дарувати спокій плакальникам, які прибували попрощатися з померлими.

Спливали хвилини, і врешті обидві постаті зникли в тунелі. От дідько! Я затупцювала на місці, розриваючись між бажанням кинутися за ними та розумінням, що коли раптом мене помітять, сховатися в тому підземеллі ніде.

Та якщо й далі чекати, то я могла залишитися тут аж до світанку. Хтозна, чи Томас збирався сісти на потяг до цвинтаря, а чи лишень вирішив зайти в одну з трупарень чи кімнат для прощання. Сама я була тут тільки двічі. Одного разу влітку — забирала тіло для розтину в дядька, а ще одного — коли померла мати.

Я заледве пригадувала прощання з нею, зате пам’ятала кожнісіньку дрібничку в кімнаті, де мати спочивала перед своєю останньою подорожжю потягом на цвинтар. І того жахливого ранку я не змогла знайти в собі сил поїхати з батьком та Натаніелем на її могилу.

За батьковим розпорядженням містер Горилі доправив мене додому. Він дбайливо тримав мене в обіймах, оберігаючи від жорстокої дійсності.

Я витріщилася в темряву, бажаючи, щоб поряд зі мною виринув Томас і відволік мене від цих спогадів.

— Ну, гаразд. У такому разі я сама до тебе піду, — зітхнула я.

Раптом за спиною хруснула гілочка. Кров у моїх жилах збурилася, так наче в мене водномить устромили мільйон шовних голок. Я крутнулася, ладна чимдуж тікати додому, і припала до стіни будівлі, притиснувши руку до грудей.

— Боже! Та ти до смерті мене налякав.

Поряд зі мною — на непристойно близькій відстані — стояв, притулившись до стіни, Томас. Перебуваючи за лічені дюйми від нього, я не наважувалася ворухнутись і заледве не забула дихати. Юнак барабанив пальцями по каменю, не зводячи своїх очей із моїх, і його вуста хитро вигнулися догори.

— А ти до смерті мене заворожила, Водсворт. Тож ми квити.

Потрясіння частково минулося, та мої м’язи і язик досі не могли поворухнутися — так сильно Томасове вміння по-злодійському скрадатися крізь ніч збентежило мене.

Я хотіла було закричати на нього, вишпетити, що не можна отак підкрадатися до людей. Та єдине, на що була здатна, — це кліпати очима, важко дихаючи. Було щось хвилююче в тому, як він полонив мене своїм поглядом у темряві.

Напружену тишу порушило скрипіння добряче навантаженого екіпажа, й Томас провів його поглядом, коли той проїхав повз провулок. А щойно кінські копита зацокотіли по бруківці вдалині, юнак знов перевів увагу на мене.

— Я сподівався, що ти нарешті виконаєш свою погрозу й вистежиш мене. — Він окинув мене поглядом з голови до ніг. — Здається, нова зачіска справила позитивний ефект на твої розумові здібності. Красиво і функціонально.

Відклавши факт, що Томас тільки-но назвав мене красивою, для подальшого розгляду, я примружила очі.

— Як ти дізнався, що я тут?

Лукава усмішка потягла кутики його уст догори.

— Скажи-но мені, Водсворт: чого це ти вертілася в кріслі, коли ми сиділи у твоєму салоні, хоча твоя тітка була нагорі? — Він підсунувся ближче й чутливо провів пальцем по моїй щоці. — А тепер взяла і пішла глупої ночі за мною, ще й без супровідника, який би втрутився, якби я забажав тебе поцілувати?

Томас зосередився на моїх устах, а мене пройняв неабиякий жах, що від мого дихання тріснуть зав’язки на корсеті. Він спробував за виразом обличчя визначити мою реакцію і здавався у певному сенсі так само наляканим, як і я. Він хотів мене поцілувати, це точно. Цього жадало й моє зрадницьке серденько.

— Хіба твої родичі не застерігали тебе проти вештання поночі самотою? — запитав він. — У темряві-бо чигають небезпечні істоти.

Тепер моє серце загупало із цілковито нової причини.

Томас нахилився до мене і ніжно взяв моє обличчя в долоні. Та тут я опанувала себе й відштовхнула його руки. Якщо вже зібрався поцілувати мене, то хай би обрав щось романтичніше за провулок поряд із залізничною станцією для похоронів.

— Що ти тут робиш?

Юнак із чималим зусиллям відірвав від мене погляд і відступив.

— Дістаю тіло для власної лабораторії. Бо що тут іще робити — шукати в некрополі дівчину, до якої можна позалицятися?

— Справді? — кліпнула я. — Ти крадеш труп і чесно це визнаєш?

— Хто каже, що краду? — Він зиркнув на мене так, наче божевільна з нас двох саме я. — На це тіло ніхто не претендував. А в мене є дозвіл досліджувати такі тіла, а опісля повертати.

Я схрестила руки.

— І саме тому ти швендяєш тут уночі?

Томас кивнув підборіддям у той бік, звідки долинали звуки екіпажа, що віддалявся.

— Я приходжу, коли в Олівера закінчується зміна. — Побачивши мій спантеличений вираз обличчя, він засміявся. — Водсворт, оце так фантазія в тебе, їй-право. Що далі: звинувачуватимеш у вбивствах мене?

Я завважила, що його погляд знову ковзнув до моїх губ, і стулила їх.

— Ніколи не чула про такі домовленості.

— Хоч як захопливо сперечатися з тобою про факти у темних безлюдних провулках, — сказав Томас, — мені ліпше провести час із більшою користю. — Він замовк, зауваживши мій ображений вигляд. — Дозволь-но виправитися: нам обом ліпше провести час із більшою користю. Хоча, якщо ти волієш, можна залитися й тут. Мені цілком до вподоби бити байдики з тобою по темних кутках. — Я не стримала усмішки. От капосник! — То що, ходімо? Труп гарненький та свіженький.

Томас потер долоні, не в змозі приховати свого темного захвату. Якби я була хорошою дівчинкою, то негайно повернулася б додому, вдавши, ніби не маю жодного уявлення, чим він мав намір зайнятися. Залізла б у ліжко, а зранку за сніданком разом із тіткою та кузиною ми обговорили б враження від цирку і запланували б чергове чаювання, вишиваючи та обшиваючи тим часом серветки для своїх майбутніх чоловіків. Та я не була схожа на тітку чи кузину. Не була аморальна — лишень цікава.

Я прагнула дослідити нове тіло так само сильно, як і Томас, навіть якщо розтин людської плоті й повернення додому наодинці з хлопцем прирікали мене на ганебну погибель в очах суспільства.

І вже за пів години ми стояли перед входом до його помешкання і розплачувалися з чоловіком, який привіз труп. Перш ніж заховати гроші, той чоловік зиркнув на мене. Його очі скидалися на дві чорні діри, цілковито позбавлені людських емоцій. Мені довелося щосили сконцентруватися, аби лишень не здригнутися. Томас запросив мене всередину й зачинив за нами двері. Не знаю, що я сподівалася побачити, проте аж ніяк не простеньке фойє та сходи, що вели до квартири на другому поверсі.

— Затишне місце, — зронила я.

Тут стояв невеличкий столик із тацею з печивом, яке пахло, неначе його спекли і виклали протягом останньої години.

Томас кивнув на частунок.

— Пригощайся. А то місіс Гарві стає просто нестерпна, коли її випічка черствіє за ніч.

Я була не голодна, однак не хотіла ображати таємничу випікальницю печива, яку Томас ховав невідь-де.

Ми піднялися до дверей квартири, і хлопець завагався тільки на мить, перш ніж їх відчинити. Усередині повсюди лежали папери та записники, навмання розкладені по купах у три фути¹⁰ заввишки. На полицях стояли опудала тварин, і скрізь по кімнаті були розкидані наукові інструменти.

У повітрі висів сильний запах лабораторних хімікатів. У дальньому кутку був розкладний стіл, на якому лежав свіжий труп.

Я на мить втратила дар мови. Не через труп, ні, а через вигляд кімнати. Як Томас примудрявся знайти бодай щось серед цього гармидеру? — це ще одна загадка, яку мені треба буде розгадати. Звісна річ, я звикла очікувати від нього неочікуваного, але це все одно стало для мене невеличким шоком.

Юнак був такий чистий і доглянутий, а ця кімната... аж ніяк.

— А де твої батьки? — поцікавилась я, завваживши світлину гарної темноволосої дівчини на полиці.

Мої груди стиснулися. Невже Томас був із кимось заручений? Його сім’я носила титул, тож ранні заручини були звичним явищем. Та особисто мене таке не цікавило.

— Вона вродлива, — мовила я, вказуючи на фотографію.

Хлопець відвернувся від мене і підійшов до неї.

— Вона й справді вродлива, — промовив він, беручи світлину. — Просто чарівна. Ці очі, ідеально пропорційні риси. Та й походить із чудової родини. — Томас радісно зітхнув. — Я люблю її всім серцем.

То він закоханий. Як неймовірно прекрасно для нього. Я побажала їм обом життя в бідах та невихованих дітей. Відтак, проковтнувши досаду, приклеїла на лице усмішку.

— Маю надію, що ви будете щасливі разом.

Томас різко метнув голову у мій бік.

— Перепрошую? Ти... — Він звернув увагу на мої стиснуті щелепи та вдавану байдужість на обличчі. Після цього негідникові ще й стало нахабства засміятися. — Вона вродлива, бо вона моя сестра, Одрі Роуз. І я зауважував наші спільні виняткові гени. Моє ж серце належить тільки тобі.

Я кліпнула.

— У тебе є сестра?

— Я припускаю, що ти прийшла сюди не для того, щоб розпитувати мене про особисте життя чи розповідати про ваш із братом вечірній похід до цирку. — Томас зиркнув на мене, і його усмішка поширшала. — І на жаль для мене, ти прийшла сюди не задля таємного побачення.

— Як ти дізнався про ци...

Хлопець схилив голову набік, оцінив решту мого вбрання.

— Можливо, ти хотіла б розповісти мені, про що довідалась у божевільні...

Мої очі округлилися від здивування.

— Як ти дізнався, що я була в божевільні?

— Деревна стружка, що залишилася в складках твоїх спідниць, не походить з «Олімпії». У Лондоні є небагато місць, де на неї може натрапити молода дівчина. А позаяк я не можу уявити, щоб ти так пізно відвідувала теслярську майстерню, дешевий паб або морг, то що залишається? — запитав він, не чекаючи відповіді і загинаючи пальця на згадку про кожне місце. — Лабораторії, робітні доми та божевільні. Коло пошуку додатково звужують сліди іржі, які я помітив на твоїх долонях. Найімовірніше, ти торкалася якихось старих ґрат. До того можна додати порвану спідницю та схований мішечок. — Томас здійняв брови. — Можеш почуватися враженою. Знаю, що сам почувався б.

— Ближче до суті, прошу.

— Словом, із цього нескладно виснувати, що ти відвідувала божевільню, а сюди прибула, щоб обговорити те, про що довідалася, — сказав він. — Це ще один очевидний висновок, адже ти, припускаю, провідувала там дядька.

— Позер, — кинула я.

А сама заходилася непомітно витирати долоні об спідницю, мимохіть згадавши, як ухопилася за ґрати. Мені й на думку не спадало, що мої руки могли забруднитися від того короткого доторку. Довелося пустити всю енергію до останньої унції на те, щоб не закотити очі від Томасового самовдоволеного вигляду.

Я нагородила його повільними оплесками.

— Чудова робота, Томасе. Ти збагнув очевидне. Молодець. А тепер нам треба з’ясувати, чим дядька одурманили. Звичайним тоніком, який застосовують у божевільнях, чи чимось гіршим.

— Про що ти? — запитав юнак. — Як він поводився?

Доки я діставала саморобний мішечок із розмазнею і перевіряла вміст, то переповіла Томасові події цього вечора.

— Здавалося, наче він перебував у якомусь трансі.

Хлопець спостерігав за тим, як я розмащую кашу по лакмусовому папірцю.

— Піпетка у верхній шухляді, під стосом паперу ліворуч, — підказав він.

Завдяки вказівкам я легко її відшукала. Капнувши на папірець краплю рідини, я спостерігала, як той набув насиченого синього кольору.

— Це дійсно якийсь опіат.

— І твоєму дядькові його вочевидь дають у практично чистій формі, — зауважив Томас. — Якщо вони й справді пришвидшили суд над ним, то потрібно, щоб він мав якомога шаленіший вигляд. Більшість таких речовин викликають галюцинації, тож це пояснює його стан. На жаль, це не така вже й рідкість — може бути навіть, що це стандартна досудова процедура.

Юнак зупинився на коротку мить, щоб поглянути на мене.

— Ти певна, що цьому Блекберну можна довіряти? Що тобі про нього відомо?

Я перетиналася з поліціянтом за кількох неприємних оказій, тож нічого певна й не була.

— Гадаю, він почувається винним через те, що дядько вскочив у таку халепу. І думаю, дозволив мені взяти участь у розслідуванні, щоб хоч якось спокутувати провину за його арешт.

— Почуття провини — ненадійний ґрунт для довіри. Правду кажучи, з цієї причини я схильний довіряти йому навіть менше. — Томас примружив очі і підійшов до мене. — Чому він так демонстративно показує свій інтерес до вашої родини? Якби ти ним не захопилася, то ставилася б до його мотивів скептичніше. Хлоп’ячий усміх може приховувати безліч речей.

— Я ніким не захопилася.

— Ми домовилися, що не брехатимемо одне одному, — відказав він тихо і відвернувся, перш ніж я встигла розібрати його вираз обличчя. — Одрі Роуз, хтось дуже наполегливо намагається зробити так, щоб за ці злочини повісили саме твого дядька. Тож припускаймо про Блекберна найгірше. Ніхто не повинен залишатися поза підозрою, доки не доведено протилежне.

— Мені варто остерігатися й вас, містере Кресвел?

Юнак обернувся до мене, і на його обличчі не лишилося й сліду веселості.

— Так, тобі варто зберігати пильність повсякчас. Навіть із найближчими людьми.

І це я мала себе за панікерку? Томас підійшов до комода й витяг звідти два білі фартухи.

Я відклала хімічний набір, і в голові зароїлися нечестиві думки.

— Якщо до тридцятого числа станеться нове вбивство, їм доведеться дядька звільнити, чи не так? — Не бажаючи підводити погляд, я почала бавитися ниточкою на ліфі. — Тобто, вони ж не судитимуть його за злочини, якщо станеться ще один, доки дядько перебуває в божевільні.

Це негайно привернуло Томасову увагу до мене.

— Ти пропонуєш скоїти вбивство, Водсворт? Маєш намір власноруч перерізати комусь шию, чи залишиш цю честь мені?

— Не мели дурниць. Я веду до того, що завжди існує ймовірність появи нового тіла. Я не вірю, що наш убивця просто так зупиниться і зникне собі тихесенько в темряві ночі. Ти ж сам це казав.

Якусь мить Томас обмірковував почуте.

— Можливо. Та якщо ми вже ставимо на цю теорію, то цілком імовірно, що до кінця тижня я винайду паровий повітроплав.

— А ти що, намагаєшся сконструювати паровий повітроплав?

— Таж ні, — відповів хлопець, бешкетно усміхаючись. Відтак узяв з оглядового столу скальпель і подав його мені разом із фартухом. — Але ти сама казала, що існує ймовірність. — Потому кивнув на труп. — Починаймо. Тіло треба повернути до світанку, а я ще хочу дістати з нього жовчний міхур.

Не зволікаючи жодної миті, я так вправно розітнула шкіру лезом, аж Томас схвально присвиснув.

РОЗДІЛ 19

ЛЮБИЙ НАЧАЛЬНИКУ

ЦЕНТРАЛЬНА АГЕНЦІЯ НОВИН

ЛОНДОН

27 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Коли ми з Томасом услід за суперінтендантом Блекберном увійшли до метушливої новинної агенції, нас привітало клацання сотні пальців по клавішах друкарських машинок. Більшість тутешніх новин — цитуючи мого брата — були «сенсаційними побрехеньками і майбутніми звинуваченнями в наклепі». Я поділяла цю думку.

Блекберн знайшов мене в дядьковій лабораторії: замкнувшись усередині, я зосереджено штудіювала деталі вбивств та докази, які використовували проти дядька. Поліціянт наполіг, що останнє жахіття мені варто побачити на власні очі.

Йому, щоправда, було не до вподоби Томасове товариство, та я переконала суперінтенданта, що вміння мого партнера стануть нам у пригоді. Томас, безперечно, помітить кожнісіньку проґавлену деталь, а саме цього мій дядько якраз і потребував. Зрештою Блекберн здався.

Ліза допомогла мені вибратися з дому, вигадавши привід для матері: сказала, буцімто нам життєво необхідно пройтися по крамницях. Тітка Амелія щиро зраділа, що я займатимуся «гожими дівочими справами», і відпустила нас, мугикаючи щось собі під ніс. Я підозрювала, що кузина вирішила допомогти, бо це давало їй змогу втекти до парку разом із її новим кавалером. Та хоч які вона мала мотиви, я була рада її присутності. І сумуватиму, коли вона повернеться до себе в провінцію.

Мої руки й ноги наскрізь пронизувала тривога. Блекберн був молодик небагатослівний, тож мало що пояснив дорогою сюди. Єдине, що я дізналася, — з’явилося дещо, потенційно здатне посіяти сумніви щодо дядькової винуватості або ж остаточно затягти зашморг навколо його шиї.

Хай Томас і не довіряв суперінтендантові, та я відчувала такий відчай, що ладна була пристати на будь-яку підтримку, навіть якщо для цього доводилося йти услід за тим, хто помістив мого дядька у глибини пекла в божевільні.

Ми проминули кілька столів, за якими писали або захоплено обговорювали свіжі новини журналісти. їхнє збудження було таке ж відчутне, як і електричний заряд у лампочці Едісона.

Двері наприкінці маленької кімнатки вели в кабінет, там я побачила огрядного чоловіка, який сидів за ще ширшим столом. Чоловік носив окуляри, і на його обличчі читався стрес.

Гравіювання на дверях сповіщало відвідувачів, що перед ними головний редактор. Його оточувала аура похмурості: вона проявлялася в кожному русі чи дії чоловіка і вказувала на те, що на своєму віку він забагато набачився темного боку життя. Чоловік по черзі зміряв нас поглядом, наче намагався визначити, хто ми такі і які наші мотиви, а відтак зосередився на суперінтендантові Блекберні. Дістав пухкими пальцями цигарку і помахом запросив нас увійти. Його рухи були квапливі й нервові.

Я спостерігала, як помаранчеві жаринки перетворювалися на сірий попіл, що здійнявся в повітря, коли ми увійшли до кабінету. Над нашими головами повисла густа хмара диму, яка, здавалося, не хотіла пропустити того, що ми зараз почуємо.

Я так хвилювалася через новини, які могли виправдати або ще дужче занапастити дядька, що не знайшла в собі сили обуритися токсичними випарами. Зате Томас мав такий вигляд, наче збирався перескочити через стіл і вдихнути останні залишки тютюну.

Тремтливими руками редактор вказав на чайний сервіз, який стояв на буфеті під стіною.

— Якщо хтось бажає освіжитися, перш ніж ми почнемо, прошу — пригощайтеся.

Блекберн зиркнув на мене, запитально здійнявши брови, а я легенько хитнула головою у відповідь. Мені не хотілося лишатись тут довше, ніж потрібно. У кабінеті було незатишно, і головний редактор мене нервував.

— Ні, спасибі, містере Дойл, — сказав поліціянт. — Якщо не заперечуєте, я хотів би поглянути на листа, про який ви говорили раніше.

— Те, що ви зараз побачите, вельми неприємне, — попередив редактор, дивлячись головно на мене. — Особливо для юної леді.

Усміхнувшись, я схилилася над столом і промовила найсолодшим голоском, на який була здатна:

— На дозвіллі я розтинаю тіла мерців, двоє з яких — жертви Шкіряного Фартуха. Від смороду в приміщенні зомлів би навіть чоловік, а я асистувала дядькові на цих розтинах, стоячи в загуслій крові. — Я відкинулася на спинку крісла, шкіра невдоволено рипнула. — Тож запевняю: хай що ви збираєтеся показати, я це витримаю.

Містер Дойл зблід із лиця, різко кивнув і перемішав папери на столі. Складно сказати, що збентежило його більше: мої не дівочі захоплення чи дівочий тон, яким усе це було виголошено. У кожному разі, я відчула певне полегшення від того, що змусила його почуватися незатишно.

Томас пирхнув, а відтак підняв руки у вибачливому жесті, коли містер Дойл поглянув на нього. Блекберн теж скинув маску поважності й був так само веселий, як і мій однокласник, хіба що трохи ліпше приховував свою втіху.

Я оцінила цю версію Блекберна. Томас мав рацію: було-таки в його рисах щось таке, що обеззброювало. Одного його сором’язливого погляду досить, щоб здобути вашу довіру.

Містер Дойл прочистив горло.

— Що ж, гаразд, — сказав він.

Редактор висунув горішню шухляду свого столу, дістав звідти листа й підштовхнув його у наш бік — ми сиділи навпроти у кріслах із прямими спинками. Скидалося на те, що містер Дойл прагнув спекатися нас якомога швидше. Мені ж кортіло запевнити його у щирій взаємності його почуття.

— Це прийшло поштою сьогодні зранку.

Томас ухопив листа, випередивши мене з Блекберном, і заходився читати вголос:

— «Любий начальнику, я все чую буцім поліція спіймала мене та поки що мене їм не злапати».

Томас розтулив було рота, напевно, готуючись сказати щось у своєму репертуарі, тож я скористалася тим, що він відволікся, і вихопила листа з його хвату й сама взялася за читання.

З погляду граматики це було жахіття.

Я пробігла очима сумбурний петлястий текст. Щойно мій погляд падав на нове речення, мороз пробирав мене до кісток. Писано все було криваво-червоним чорнилом — певно, щоб залякати адресата (наче зміст листа мало лякав). Про мене, це могла бути й кров.

Від цього шаленця можна очікувати чого завгодно.

Любий начальнику

Я все чую буцім поліція спіймала мене та поки що мене їм не злапати. Я так сміявся коли вони з розумним виглядом патякають буцім вони йдуть по правильному сліду. А від жарту про Шкіряного фартуха взагалі ледь не луснув. Я ненавиджу шльондр і не кину різати їх доки мене не пов'яжуть. Останнє моє дільце було просто грандіозне. Я тій дамочці навіть вереснути не дав. А як вони тепер мене спіймають. Я в захваті від того що роблю і хочу робити це знову. Скоро ти ще раз почуєш про мене та мої весільні забавки. З останнього дільця я приберіг трохи справжньої червоної рідини в пляшці від імбирного пива бо хотів писати нею та вона загусла мов той клей і її годі використати. Сподіваюся червоне чорнило годиться. ха-ха. Під час наступного дільця я відчикрижу дамочці вуха й надішлю поліцаям просто для забави. Притримай цього листа доки я ще працюю а тоді надрукуй увесь. Мій ніж такий чудовий такий гострий і я хочу взятися до роботи не зволікаючи щойно матиму змогу. Успіху тобі. Щиро твій

Джек-Різник

Сподіваюся ти не заперечуєш що я підписався творчим псевдонімом.

P. S. Було зле висилати листа перш ніж я виведу з рук червоне чорнило дідько. Досі безуспішно. Кажуть, буцім я лікар. ха-ха

Я поклала листа на стіл, а тим часом мої думки закрутилися у вирі надії та жаху. Хоча немає жодної гарантії, що сам по собі цей папір може врятувати дядька, але допомогти допоможе.

Томас із Блекберном також прочитали листа по черзі, а відтак відкинулися на спинки своїх крісел. Жоден із них не видобув із себе ні словечка, аж доки не заговорив мій однокласник.

— Який жарт про Шкіряного Фартуха він має на увазі? Не пригадую, щоб поліція казала з цього приводу щось кумедне. Хіба що йому відоме щось, чого не знаємо ми.

Головний редактор Дойл та Томас уп’ялися поглядами в Блекберна, чекаючи на відповідь, але той тільки зітхнув і провів долонею по змарнілому обличчю.

Красень чи ні, та не схоже, щоб із часу нашої останньої зустрічі суперінтендант добре спав.

— Я не маю анінайменшого уявлення, на що натякає автор листа. Можливо, він пише про газетні заголовки, в яких його називають Шкіряним Фартухом.

Я прочистила горло і глянула на містера Дойла.

— Автор листа закликав не показувати його протягом кількох днів. Чому ж ви тоді сповістили суперінтенданта Блекберна?

Редактор спрямував на мене свій втомлений життям погляд.

— Навіть якщо цей лист виявиться нісенітницею, яку прислав якийсь ненормальний, совість не дозволяє мені приховувати його. — Він ковтнув чаю, а затим дістав із кишені фляжку і не соромлячись зробив ковток спиртного. — Я зачекаю з друком, але якщо автор листа виконає свої погрози, я не хочу страждати від почуття провини.

Раптом мене охопило нав’язливе відчуття. Відбувалося ще дещо незвичне, окрім Дойлового звернення до правоохоронців у позірному пориві сумлінності. Дещо нетипове, та я ніяк не могла збагнути, що саме. І раптом мене осяяло: Томас Кресвел був нехарактерно мовчазний. Зазвичай у подібних ситуаціях він мав аж забагато що сказати або про що посперечатися.

Тут він підніс листа до обличчя й понюхав його. Я не мала жоднісінької гадки, як йому вдасться щось виснувати за ароматом, але знала юнака досить добре, щоб вагатися, чи це можливо. Для Томаса не існувало неможливого.

— Припускаю, цього листа надіслали в конверті, — промовив він, не відриваючись від огляду аркуша в руках. — Мені треба його негайно побачити.

Містер Дойл кинув на Блекберна погляд, сподіваючись, що суперінтендант втрутиться й оголосить, що це зайве, але той лиш нетерпляче махнув рукою.

— Ви чули хлопця, Дойле. Надайте йому кожен доказ, який він попросить.

Неабияк спохмурнівши на обличчі, головний редактор зробив, як йому веліли. Він мало походив на людину, яка полюбляла прогинатися перед дітьми та їхніми забаганками. А позаяк і сам Блекберн був не старший за мого брата, то, певна, містер Дойл уже питав себе, навіщо він узагалі залучив поліцію.

Томас дослідив кожнісінький дюйм конверта, раз-другий, а відтак зі старанно незворушним виглядом передав його мені.

— Тобі нічого не видається знайомим, Водсворт?

Узявши конверт, я прочитала про себе написаний текст. Зворотної адреси не було, тільки напис тим самим дражливим червоним чорнилом, як і сам лист: «Начальникові. Центральна агенція новин. Лондонське Сіті».

Та саме тільки припущення, ніби я бачила цю річ раніше, було абсурдне.

Він що, думає, ніби це я написала листа в надії допомогти дядькові? То ось якої він думки про мене? Що я просто розбещене дівчисько, яке тиняється вулицями Лондона і робить, що забажає, не зважаючи на інших людей? Що моє становище доньки лорда дозволяє так зловживати статусом?

Я сунула конверт назад у його руки зі словами:

— Боюся, що ні, Кресвеле. Я бачу цю річ уперше в житті.

Якщо я й сподівалася, що назвавши його на прізвище, отримаю якусь відповідь, на мене чекало розчарування. Томас навіть не кліпнув на мене своїми довгими віями. Лише вивчав мене ще якусь хвилю, затим сказав:

— Що ж, гаразд. Я помилився, Одрі Роуз.

— Помилився? — Блекберн пильно поглянув на нас обох, і на його чолі проступила зморшка. — Це ж відколи, якщо вірити чуткам, протеже доктора Джонатана Водсворта помиляється?

— Здається, завжди буває перший раз, суперінтенданте, — відповів Томас холодно, нарешті перевівши увагу з мене. — Утім, оскільки у вас більше досвіду в припусканні помилок, то вам це відчуття знайоме. Скажіть, і як вам живеться...

Я поклала долоню йому на передпліччя і змусила себе нестримно захихотіти, заробивши здивовані погляди від присутніх. Усіх, окрім Томаса, який зосередився на долоні, що досі торкалася його.

Клятий Томас. Мені що, вічно рятувати його від самого себе? Блекберн ненадійний, часом від нього самий лише клопіт, але цього разу з нього таки є користь. Тож я була геть не налаштована дозволити Томасові перетворити його на ворога, а надто сьогодні, коли на кону потенційно дядькове життя.

Прибравши долоню з руки юнака, я сказала:

— Я дуже перепрошую. У Томаса химерне почуття гумору. Чи не так, містере Кресвел?

Якусь мить хлопець витріщався на мене, а тоді протяжно й роздратовано видихнув.

— Маю визнати, це слушна оцінка. Хоч і зле виснувана — як і зазвичай, міс Водсворт. На жаль, дядьків талант оминув вас стороною. Та ви хоч маєте чарівну усмішку. Це невелика, проте компенсація за брак розумових здібностей. Принаймні, — додав він, перевівши погляд на Блекберна, — в очах когось настільки ж обділеного.

Я скреготнула зубами.

— Хоча це, можливо, й правда, та нам час іти. Потрібно перевірити, як проходить наш експеримент у лабораторії. Ви ж пам’ятаєте.

— І знову ви помилилися, люба моя.

Я так розлютилася, що ладна була вилаятися так, як чула в порту. Томас руйнував нашу стратегію втечі — і до того ж я йому ніяка не «люба».

Та коли здавалося, що надію безповоротно втрачено, юнак звірився з годинником.

— Насправді нам слід було піти рівно три хвилини і двадцять три секунди тому. Якщо не вирушимо негайно, експерименту кінець. Найліпше найняти екіпаж. — Тут він обернувся до головного редактора й суперінтенданта. — Джентльмени, спілкуватися з вами було так само приємно, як поститися у Великий Піст.

І доки ті двоє збагнули, що Томасове прощання насправді було образою, ми вже мчали метушливою редакцією на вихід і відтак вискочили у прохолодне надвечір’я. Не спиняючись, ми в цілковитій тиші пройшли кілька вулиць, а зупинилися, лишень подолавши добрячу відстань, щоб нас не упіймав Блекберн.

— До чого ти поставив те запитання? — зажадала я.

В мені знову наростав гнів. Я не могла повірити, що Томас насправді такої мізерної думки про мене. От тобі й маєш: казати одне одному правду, хай там що.

— Я не натякав, начебто ти маєш якийсь стосунок до написання того листа, Водсворт, — мовив він. — їй-право, тримай свої кляті емоції під контролем. Вони лишень стануть на заваді нашому розслідуванню.

Мені не хотілося знову говорити на цю тему. Може, Томас і вмів поводитися, наче машина, під час наших жахливих розслідувань, та мої кров і кістки не були зроблені з криги та каменю.

— Тоді на що конкретно ти натякав?

— На те, що два дні тому неподалік від листа перебував хтось, хто користується парфумом «Хасуно-Хана».

Я заплющила очі.

— Скажи, що ти говориш не всерйоз, Томасе. То це і є твоє велике відкриття? Гадаєш, що зумієш упізнати вбивцю за ароматом парфуму? Звідки тобі відомо, що ним не користується якась поштарка? — Я скинула руки горі. — А може, того листа поклали поряд із іншим листом, якого написав чийсь таємний коханець. Може, той напахтив конверт улюбленим запахом своєї коханої. Ти хоч обмірковував таку можливість, містере Всезнайко?

— Два дні тому ти пахла тим самим парфумом, — лагідно відповів він, утупившись у землю. Ноток зверхності у голосі ніби й не було. — Того вечора, коли ходила в божевільню й стежила за мною до Некрополя. Я відчув той запах у провулку. Опісля ходив у кілька крамниць, намагаючись розшукати такий самий аромат... — Він подивився на свої руки. — Хотів придбати для тебе.

Якби хлопець взяв і дав мені ляпаса, це шокувало б мене менше. То ось що про мене думав мій єдиний справжній друг на цілому білому світі: я чудовисько, яке тільки й рвалося на волю. Можливо, він мав рацію. Бо я точно не хотіла плакати, чи благати його,

щоб вірив мені. Навіть не відчула радості від його зізнання, що він хотів купити для мене подарунок. Я прагнула крові. Його крові насамперед.

— То ти таки натякаєш, що я до цього причетна! — мало не кричала я, відходячи від нього геть. Відтак обернулася: Томас не поспішав зустрічати мій погляд. — Та як ти смієш? Як смієш думати так низько про мене? Та це найпопулярніший парфум у Лондоні! І до твого бісового відома — того вечора ним скористалися і моя тітка з кузиною. То що, ти натякаєш, наче листа написала котрась із них?

— А твоя тітка намагалася б захистити доктора Водсворта? Чи, може, репутацію родини? — Томас зробив глибокий вдих. — Вона дуже релігійна, чи не так?

— Я не можу... — захитала я головою. — Це абсурд!

Між нами все скінчено.

Якщо він думав, ніби я, моя тітка чи кузина надіслала листа, то хай думає так і далі.

Мені сяйнула нова, збочена думка, від якої я навіть усміхнулася. Джек-Різник зробив мені послугу. Його лист, хоч із яким мотивом написаний, став промінчиком надії для мого дядька. Тепер у того був шанс на звільнення.

— А знаєш що? Того вечора ти теж був зі мною, Томасе. І може, мій магічний парфум залишив слід і на твоїх речах. Не здивуюся, якщо це ти сам написав того проклятущого листа.

Я обернулася й підстрибом пішла ловити екіпаж, лишивши Томаса з його звинуваченнями та недовірливими позирками позаду. Я перебувала в блаженному невіданні, що за кілька ночей станеться нове жахіття.

Площа Мітр, близько 1925 p

РОЗДІЛ 20

ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО

ПЛОЩА МІТР

ЛОНДОН

30 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Юрба розлючених чоловіків та жінок налетіла на пікет поліціянтів. Страх провокував у людях киплячу злість.

Я щільніше загорнулася хустиною — від ранкової прохолоди та поглядів людей, які стояли поряд. Не вистачало ще, щоб мене впізнали: моїй сім’ї й без того не бракувало клопоту.

Минулого вечора нарешті повернувся батько, пробувши майже місяць подалі від свого безцінного лаудануму. Мені не хотілося, щоб хтось сповістив його про те, що я втекла з дому й щодуху примчала сюди.

Не варто випробовувати батькову параною, принаймні доки не звільнять дядька. До того ж не хотілося, щоб мій батечко квапився видати мене заміж, якщо вирішить, наче я відбилася від рук. Либонь, він уже обрав мені приємного й годящого парубка, який живе далеко від лондонських вулиць. Мене бісила перспектива опинитися у якійсь позолоченій клітці десь у провінції, хоч я й не могла винуватити батька за спроби захистити мене.

Дарма що вони були хибні.

Я звела погляд на будівлі навколо: високі, холодні, незворушні чудовиська з цегли. Гігантські літери, що утворювали назву Kearly & Tonge на одному будинку, мовчки дивилися на хаос, який розгортався внизу. А я дивилася на них. Якби ж то літери могли розповісти про таємниці, свідками яких вони стали минулої ночі. Намагалася увібрати всі деталі, як це зробили б мій дядько чи Томас, якби були тут. Я не розмовляла з юнаком уже два дні: біль від його звинувачення й досі гостро пронизував мої думки.

Площа Мітр була ідеальним місцем для вбивства: навколишні будівлі утворювали величезний двір, ховаючи його від цікавих очей із вулиці.

Після майже місячного затишшя Джек-Різник повернувся з помпою. У листі до «Любого начальника» він не розкидався порожніми погрозами. Обіцяв нечувану жорстокість, і саме її скоїв.

Кілька чоловіків попереду натовпу закричали, вимагаючи крові, й розпалили полум’яну лють у людях довкола.

— То неправильно! — закричала якась жінка майже поруч зі мною. — Тре’ упіймать і вбить його! Хай душогуб повисне!

Я перевела увагу на живу барикаду. Розгледіти за руками й ногами поліціянтів тіло, накрите сіруватим покривом, з калюжею крові біля голови, було майже неможливо. Ще одне тіло виявили неподалік.

Думати про таке було жахливо, але тепер стратити дядька не могли за жодних обставин — не після того, як на огляд усього Лондона показово залишили два нових тіла.

У мене всередині зростала пітьма, яку належало вирвати з коренем. Уже вдруге за тиждень я відчувала,

що трохи вдячна Різникові. І від цього відчуття мені було зле. Як можна радіти з чужого горя? Це робило мене геть не кращою за вбивцю. А втім, я надіялася, що цей злочин врятує принаймні одне життя. Навіть якщо після такого я була просто нікчемним створінням.

Відчувши наполегливий доторк до мого плеча, я обернулася, війнувши спідницями.

Суперінтендант Блекберн хитав головою, а його світле волосся ловило промені сонця.

— Я запитав би, чи вам до вподоби погода, міс Водсворт, та переконаний, що вам хотілося б обговорити інші речі. — Він примружився в бік одного з тіл, затуляючи очі рукою. — Наш малий, здається, залишив для нас іще двох жертв.

Я простежила за його поглядом і кивнула. До цього не було чого додати, тож я просто стояла мовчки. Дивлячись і прислухаючись до людей поблизу, які обговорювали жорстокого вбивцю жінок, Шкіряного Фартуха. Щоправда, я нізащо не назвала б Джека «нашим малим ».

Я відчула, як моїм тілом розповзається якийсь неспокій, не пов’язаний ані з мертвими жінками, ані з переляком юрби. Відчула на собі Блекбернів погляд, який уважно вивчав мене, але зосередилася на іншому.

Щось у його поведінці викликало враження, наче суперінтендант підозрює мене в скоєнні певного злочину, якого я зовсім не пригадувала.

— Позаяк мені добре відомо, що немає сенсу просити вас зачекати, — повів Блекберн далі, — то пропоную вам оглянути місце злочину просто зараз. Ваш дядько не може бути тут зі зрозумілих причин, а я більше нікому не можу довірити належну оцінку скоєного. Звісно, якщо ви впевнені, що вам це до снаги.

Я кліпнула, не вповні усвідомлюючи його пропозицію. Я була лишень дядьковою ученицею, проте Блекберна вочевидь цікавила моя думка про те, що сталося. І я ладна була заплющити очі на свої сумніви щодо нього заради можливості оглянути тіла.

Я зглитнула й роззирнулася навсібіч. Ніхто не зважав на нас.

— Авжеж, я їх огляну.

Суперінтендант пильно на мене подивився, а на його губах з'явився натяк на вагання.

— Одначе вам не завадило б приготуватися. Тіло на столі для розтинів відрізняється від тіла, що лежить у калюжі крові десь у провулку.

Якщо він намагався отак настрашити мене, то в нього нічогісінько не вийшло. Він-бо не знав, що я вже натрапляла на тіло в провулку і пережила той потворний випадок.

Понад усе я бажала роздивитися місця злочину зблизька, спробувати збагнути міркування чоловіка, який чинив наругу над цими жінками. Я усвідомлювала, що побачене виявиться чи не найогиднішим у моєму житті, та не збиралася ставати заручницею страху.

Моя внутрішня пітьма зраділа можливості побачити тіла зблизька, у тому вигляді, в якому — за задумом убивці — їх і мали виявити. Можливо, це дасть мені корисну зачіпку.

Коли я випнула підборіддя, а в моїх рисах обличчя з’явився виклик, Блекберн видав смішок.

— Ви дуже схожа на мене, — усміхнувся він, задоволений моєю реакцією. — Тримайтеся поруч, але мовчіть. Я-то зацікавлений у ваших міркуваннях, та не всі присутні тут чоловіки поділяють цю думку. Тож дозвольте говорити мені.

— Гаразд.

Хоч це й було мені не до вподоби, але така вже гірка правда. Я — молода дівчина, яка виросла у світі, що ним керували старі чоловіки. І битви мені слід було обирати мудро.

Не зронивши більше ні слова, ми протиснулися крізь юрбу і стали перед шеренгою констеблів. Жінки сумирно розступалися перед суперінтендантом, проводжаючи його схвальними поглядами.

Нас зупинив кремезний чолов’яга з рудою бородою і такими ж кошлатими бровами.

— Прохід заборонено, — оголосив він. — Наказ комісара.

Блекберн виструнчився, кивнув, немовби чув це раніше:

— Мені добре відомо про цей наказ, адже це я дав вказівку комісарові видати його. Дякую, що так старанно пильнуєте за його виконанням... — він нахилився, щоб прочитати ім’я поліціянта, — ... констеблю О’Браян. Я привів особисту помічницю, яка знається на криміналістиці. Мені цікаво вислухати її судження, перш ніж ми перемістимо тіла.

Констебль зміряв мене повним відрази поглядом. Я занурила руки в спідниці, ухопившись за тканину так міцно, аж була певна, що розірву її. О, як же важко змовчати, зустрівшись із такою зневагою. Мені хотілося нагадати всякому чоловікові, який був невисокої думки про жінок, що і його люба матуся — це взагалі-то жінка.

Я не бачила, щоб чоловіки народжували потомство, а затим ішли готувати вечерю і прибирати оселю. Навпаки, досить було їм легенько застудитися, як у більшості з них підгиналися коліна.

Та в мені — під усіма шарами муслінової тканини й напахченої парфумом шкіри — сили було більше, ніж у половини жителів Лондона чоловічої статі. Я змусила себе зосередитися на завданні, яке чекало на мене, щоб не виказати свої справжні почуття.

Після неприємно довгої паузи Блекберн прочистив горло. Констебль миттю перевів уваїу на старшого за званням, а його обличчям від комірця почала розповзатися червінь.

— Звісно. Перепрошую, сер. Просто... нам не казали, що ви прибудете, і...

— ...і хіба ж не чудово, що я особисто сповіщаю вам свої найостанніші плани, — урвав його Блекберн, вочевидь роздратований затримкою. Я мимоволі замислилася, чи часто йому, зважаючи на юний вік, доводилося з таким стикатися. — Якщо не хочете згодом відповідати переді мною, раджу вам пропустити нас, — сказав він. — Мені уривається терпець, констеблю. Кожна дорогоцінна мить, яку ми тут гайнуємо, іде на шкоду точності висновків моєї помічниці.

Відтак констебль відійшов-таки вбік. А все, що я думала про цього нестерпного чоловіка, враз зникло, щойно мені в око впала бліда ступня, яка виступала з-під найближчого покриву.

Якби ж то побачене ви кликало в мене огиду. Та натомість я відчула непристойне захоплення: так і хотілося зняти накривку і роздивитися все зблизька. Блекберн махнув поліціянтам, які охороняли тіло, і ті поквапились розійтися.

Суперінтендант нахилився до мене ближче.

— Не поспішайте. Я пильнуватиму, щоб вас ніхто не турбував.

Я кивнула і стала навколішки поруч із тілом, старанно уникаючи калюжі крові біля плечей, а далі обережно відсунула покрив. Притлумила зітхання, заплющила очі й молилася, аби не випустити накривку з рук, наче бридливе дитя.

Можливо, я й справді не була до цього готова так добре, як вважала.

Я не розплющувала очей і дихала ротом, аж доки не минулось запаморочення. Не годилося непритомніти на очах переважної більшості лондонських поліціянтів. Особливо з огляду на те, що вони вже й так мали мою стать за ваду.

Зібравшись із думками, я змусила себе оглянути тіло.

Жінка переді мною була тендітна, близько п’яти футів на зріст. Її обличчя — побите, рот і ніс спотворені кров’ю та порізами. Лежала вона на спині, права нога зігнута в коліні й повернута в той самий бік, ліва — витягнута прямо. Було в цьому щось схоже на положення, у якому знайшли міс Енні Чепмен. На передпліччі жертви красувалося маленьке синє татуювання.

З-під тіла виднілися замащені кров’ю болти і шестірні.

Я не мала ані найменшого уявлення, навіщо вони знадобилися Джекові. Тож, продовжуючи огляд, зосередилася на тому, що збагнути могла.

Тулуб жінки було розтято посередині з хірургічною точністю, кишки перекинуто через плечі. А ще частину кишок, здавалося, відрізали й свідомо виклали складками між лівою рукою та тілом. Це скидалося на своєрідне послання.

Я проковтнула емоції. Треба продовжити дослідження. Треба збагнути розум цього божевільного, зрозуміти, що спонукало його до такої жорстокості, щоб він більше ніколи не заподіяв її жодній жінці. Глибоко вдихнувши, я ще раз зосереджено оглянула труп, хоча моє серце відмовлялося упокоритись.

Як і в решти жертв, у цієї жінки було перерізане горло.

Проте на відміну від них, розріз тягся і вздовж її правого вуха. Складалося враження, наче зловмисник мав намір відкраяти від нього шматочок. І тут один спогад ледве не збив мене з ніг. Підвищивши голос від збудження, я гукнула Блекберна.

— Лист, — сказала я суперінтендантові, доки той наближався, а мої думки мчали в одному ритмі з пульсом. — Автор того листа — це вбивця. Він писав, що відріже наступній жертві вухо. — Я вказала на каліцтво на її голові. — І зробив, як обіцяв: «Під час наступного дільця я відчикрижу дамочці вуха й надішлю поліцаям просто для забави».

Блекберн кинув погляд на тіло й похапцем відвів.

— Навіть якщо лист справжній, нам ніяк не від-стежити його походження.

Я сіла на п’яти й замислилася. Подумала про головного редактора газети, і враз переді мною замаячила й замахала ручками ідея.

— А що, як попросити містера Дойла надрукувати факсиміле листа? Хтось може впізнати почерк. Та й сам він казав, що надрукує, якщо лист виявиться справжнім.

Суперінтендант Блекберн забарабанив пальцями по своїх брюках, тим часом зазирнувши мені в очі так пильно, наче намагався передати якесь таємне послання. Мені було невтямки, чого він вагався — це ж було бездоганне рішення. За хвилю він знехотя кивнув.

— Це добра ідея, міс Водсворт, — усміхнувся поліціянт, і на його щоці утворилася ямочка. Він вказав на тіло, знову привертаючи мою увагу до жахіття перед нами. — Про що ви ще тут дізналися?

— Що ж... — видобула я.

Я глянула на бризки крові, свідома того, що вони розповідали власну історію, і з головою занурилася в науку. Скидалося на те, що спочатку пролилася кров з лівого боку шиї, оскільки зсідалася вона інакше, ніж із правого боку тіла. Було нескладно здогадатися: жінці перерізали горло, а розітнули її вже опісля. Підповзши до тіла ближче, я заходилася показувати Блекбернові кожну з ран.