По сліду Джека-Різника

Минуло вже два дні, відколи мого батька перевезли до заміського маєтку, а ми з Томасом виявили справжню першу жертву нашого вбивці. Утім, відтоді поступу не було — і тепер замість примар речей, над якими я не мала влади, ночами мене мучили запитання, на які не могла відповісти. А ще споживала їх — їй-право! — на сніданок, обід та вечерю. І коли здавалося, що трапезі кінець, на срібній таці подавали чергову страву — приправлену новими запитаннями.

Натаніель спостерігав за мною з-над свого винного келиха, стривожений та роздратований водночас. До приїзду тітки Амелії та кузини Лізи лишався тиждень, і доти мені треба було опанувати себе. З мене було ніяке товариство, й братове терпіння стрімко випаровувалося. Дядько взяв із мене слово: тож навіть якби мені хотілося поділитись думками з Натаніелем, зробити я цього не могла.

До того ж тема геть не годилася для застільної бесіди. Обговорювати відсутні в жертви яєчники, а затим просити, щоб тобі передали сіль — відразливо для кого завгодно, а для дівчини мого становища й поготів.

Я поклала до рота невеличкий шматочок їжі й насилу проковтнула. Марта потрудилася на славу: спекла індичку, стушкувала моркву й насмажила картоплі з розмарином. А втім, від запашного аромату страв та вигляду загуслої брунатної підливи так і вернуло в животі. Покинувши вдавати, буцімто їм овочі, я натомість узялася рухати по білій тарілці свій шматок індички.

Натаніель грюкнув келихом по столу з такою силою, аж захитався мій власний.

— Ну все, з мене годі! Ти за ці два дні заледве щось їла. Якщо це наслідок роботи з тим божевільним, то я забороняю тобі продовжувати.

Я поглянула на брата, стискаючи виделку над своєю неторкнутою їжею. Ми обоє знали, що це марна погроза. Він відвів очі першим і почав масажувати по колу скроні. Сьогодні на ньому був костюм надзвичайно модного фасону, пошитий із закордонних тканин й ідеально підігнаний до його статури. Натаніель попросив слугу принести пляшку його улюбленого вина, виготовленого ще до батькового народження.

Дивлячись на його зсутулені плечі, які неначе стомилися нести тяжку ношу, я усвідомила: батькова недуга тисне на брата.

Із нас двох Натаніель завжди був чуйніший та добріший. Завжди випускав на волю комашок і жучків, що потрапляли до нас у дім. Годував понад міру всіх безхатніх тварин, що прибивалися на поріг. Я ж уявляла, якими на вигляд будуть їхні нутрощі, якщо ті тваринки здохнуть.

На всякого метелика брат дивився, мов на витвір мистецтва, який має пурхати світом, ділячись із усіма своєю різнобарвною красою. Ну а я бачила блискучу металеву пшильку, якою, прагнула припнути його тільце до дощечки для подальшого вивчення.

Натаніель вдався в матір.

— Не годиться, щоб ти голодувала, сестро, — мовив він.

А сам відставив власну тарілку й налив собі ще вина з кришталевої карафи, яку щойно наповнили. Я зачудовано дивилася, як на білу скатертину проливалися дрібні червоні крапельки — немов бризки крові, що заляпували стіни біля голів жертв.

Я заплющила очі. Хоч куди глянь, усюди щось нагадувало про жахіття, скоєні у Вайтчепелі.

Може, я й справді занадто переймалася смертю. Навряд чи моя кузина Ліза уявила б криваві бризки. Вона б радше покликала слугу, щоб той подбав про пляму, перш ніж та встигне висохнути. Тітка Амелія її гарно виховала й, безумовно, сподівалася, що, додавши дрібку зусиль, із мене теж «вийде людина».

Брат відпив чималий ковток та обережно поставив келих на стіл. Неспішно барабанячи пальцями по ніжці келиха, він вигадував новий спосіб відмовити мене від дядькової науки. Та це його показове опікунство почало добряче втомлювати.

Я здійняла в повітря руку й помахала нею перед братом, неначе білим прапором — усе одно сперечатися з Натаніелем, коли він у такому стані, було виснажливо. Якщо його втішить те, що я кілька днів триматимусь якнайдалі від дядькової лабораторії, то так і зроблю. Адже проводити необхідні дослідження я могла й тут. Хоча братові про це знати не обов’язково.

— Любий братику, ти маєш рацію. Відпочити від усього того страхіття — це саме те, що лікар прописав. — Я обдарувала його найщирішою зі своїх усмішок і втішилася, коли Натаніель повільно всміхнувся у відповідь. — І перед сном я обов’язково щось з’їм, обіцяю. — Я поклала серветку й підвелася з-за столу. — А тепер, якщо не заперечуєш, я тебе покину. Страшенно втомилася.

Натаніель теж звівся на ноги й кивнув. На його думку, щоб забуяти здоров’ям, мені тільки й треба було що регулярно їсти та спати.

— Як же приємно, що ти хоч раз дослухалася до свого старшого брата. Невеличкий перепочинок від земних нещасть піде тобі на користь, Одрі Роуз.

— Так, ти справді маєш рацію.

Пославши йому ще одну усмішку на прощання, я вийшла з кімнати. Слуги зачинили за мною двері й залишилися наодинці з братом. Я зробила кілька вдихів, а тоді поглянула вглиб коридору.

У мене була ще одна причина, щоб покинути вечерю раніше. Батько зберігав інформацію про всю прислугу, і я сподівалася знайти в документах щось корисне про міс Мері Енн Ніколз.

Я стала прокрадатися до батькового кабінету, старанно оминаючи ті місця, де підлога рипіла: не можна, щоб Натаніель чи хтось зі слуг упіймав мене. Спинившись біля дверей, я втупилася в оздоблену клямку. Якщо батько прознає, що я проникла в його особистий робочий простір, то вб’є мене. Хоча про це ніколи не говорилося напрямки , було очевидно: після материної смерті заходити до батькових кімнат мені зась. Я немовби перетворилася на незвану примару в рідному домі, приречену никати по кутках.

Службовими сходами з долішнього поверху долинуло лунке бряжчання: слуги клопоталися прибиранням після вечері. Це була найкраща пора, щоб непомітно прослизнути у батьків кабінет. У мене так і свербіли долоні повернути клямку й шмигнути всередину, та я ніяк не зважувалась це зробити.

А що, як батько викриє моє проникнення в кабінет? Навряд чи він вигадав щось хитромудре, але ж міг, наприклад, натягнути при вході мотузку — і досить її торкнутися, як залунає тривога...

Я припала спиною до стіни, ледь не хихочучи. Ну й абсурд! Подумати, що батько міг утнути таку штуку, коли всередину регулярно заходили прибрати покоївки. Та я просто дурне дівчисько, яке боїться химер, що ховаються під ліжком.

Глибоко вдихнула, вгамовуючи серце: навіть не помітила, як швидко воно забилося в останні кілька митей. Якщо вже я наважилася вештатися вночі вулицями, коли на полювання вийшов убивця, то напевно здужаю пробратися в батьків кабінет, користаючись із його відсутності.

З кухні долинали голоси, і вони наближалися. Певно, Натаніелеві несли якийсь вигадливий десерт наостанок. Це враз розігнало пульс у моїх жилах.

Тепер або ніколи. Голоси наближалися, і я кинулась до дверей, повернула клямку й прослизнула всередину. Двері за мною легенько клацнули, зачиняючись, та цей звук неприємно нагадував кулю, що прослизає в патронник.

Я стояла, щільно притулившись спиною до дерев’яних дверей, а кроки тим часом спершу відлунювали, а тоді зникли в глибині коридору. Про всяк випадок я крутнула в замковій шпарині ключ: замикаючи себе всередині, а всіх решта зоставляючи назовні. Кімната була непроглядно темна.

Я кліпала, доки не призвичаїлася до чорноти, що заповнювала все, ніби розілляте чорнило. Батько запнув вікна щільними темно-зеленими шторами, які не пропускали ані вересневої прохолоди, ані вечірнього світла.

Словом, тут було затишно, мов у крипті.

Та навіть у повній трупів дядьковій лабораторії панувала приємніша (й тепліша) атмосфера! Я повільно рушила в бік каміна, водночас розтираючи від холоду руки, а позаду, зрадницьки перешіптуючись, шурхотіли спідниці.

Запахи сандалу й сигар породжували батьків примарний образ, і я не могла стриматися, щоб раз по раз не позирати через плече: упевнитися, що він не стоїть у мене за спиною, готуючись напасти, їй-право, мені здавалося, ніби хтось спостерігає за мною з тіней.

Камінну полицю прикрашали гасові ліхтарі, з їхніх ґнотів скрапували воскові сльози, і величезний канделябр. А поряд стояла світлина матері. У нас було небагато її фотографій, тож я сердечно дорожила кожною.

Я глянула на материні вуста, граційно вигнуті в надзвичайно ніжній усмішці. Здавалося, ніби я вдивляюся в дзеркало, що показує мене майбутню — такі схожі були наші риси. У долонях мати тримала медальйон у формі серця, а на пальці в неї була та сама каблучка, яку я ніколи не знімала. Я відірвала погляд від світлини й зосередилася на своїй меті.

Усе, що було потрібно — це запалити якийсь із цих ліхтарів і в його світлі переглянути батькові записи про слуг. Ну й сподіватися, що ніхто не завважить легкого мерехтіння коло з-під дверей.

Я підібрала з полиці ліхтар, і тут з-під його споду щось, дзенькнувши, впало на підлогу. Кожнісінький м’яз мого тіла застиг. Так я простояла кілька секунд, певна, що зараз мене хтось та виявить — хто завгодно — проте у відповідь чула лиш поважну тишу. Опанувавши себе, я запалила ліхтар. Шипіння вогню, що пробудився до життя, змусило мене затамувати подих удруге: кожнісінький-бо тихенький звук видавався мені пострілом гармати, покликаним сповістити про моє місцеперебування. Зрештою я нахилилася додолу й підняла маленький латунний ключик.

Яка незвична знахідка.

А втім, не бажаючи марнувати цінний час на гадання, що ж цей ключик відмикає, я поклала його на місце і знову взяла ліхтар.

Тримаючи світло над головою, я переводила очі з однієї речі на іншу, неначе бачила їх уперше і востаннє. Я прагнула каталогізувати кожен предмет у цій кімнаті, розкласти їх усі по поличках у своїй голові, щоб вивчати, коли забажаю. На стіні між книжкових стелажів, що сягали самісінької стелі, висів величезний портрет — певно, якогось нашого пращура. Його груди бундючно випиналися, а ногу він поклав на тушу здоровенного ведмедя, якого й убив. Як цікаво: портрет тут не висів, коли я була в батьковому кабінеті востаннє — однак це було давно.

— Краса яка... — пробурмотіла я.

Мертве громаддя шерсті, на яке наш пращур поставив ногу, оточувало море крові. Художник ухопив божевільну іскру в очах предка, від якої мене продер мороз до самої кості.

Я знов окинула кімнату поглядом. Усе тут було темне: і паркет, і килим, і велика канапа, і ті поодинокі фрагменти парчевих шпалер на стінах, які ще можна було розгледіти за антикваріатом, зібраним упродовж кількох поколінь. Навіть мармур, що оздоблював камін, і той був темно-зелений, з іще темнішими прожилками. Не дивина, що батько не зміг побороти свою скорботу — його єдиним товариством повсякчас була темрява.

Я підійшла до батькового столу — гігантської громадини, що займала майже весь простір кабінету і лякала своїм нелюдським розміром. І тут же закотила очі. Це ж треба: навіть звичайнісінький стіл у моїй уяві набував зловісних рис. Теж мені громадина.

Опустившись у вишукане шкіряне крісло, я обережно — щоб не зачепити розкиданих повсюди паперів — поставила ліхтар на стільницю. В око впали кілька технічних ескізів батька. Просто неймовірно, скільки деталей йому вдалося передати на папері, користуючись самим лише вугільним олівцем. їй-право, та я замало не чула, як обертаються шестірнівиготовл і як пахне мастило, що ним вони змазані.

На сторінці красувалася чудесна руйнація.

Кожен дюйм паперу займали летючі кораблі з гарматами, приладнаними до бортів, та інші мініатюрні войовничі іграшки. Шкода, що батько покинув виготовляти годинники. Ці ж бо ескізи доводили: свого хисту він не розгубив.

Я виринула із задуми й заходилася висувати одну за одною шухляди столу, з поновленим завзяттям шукаючи документи, що стосувалися колишніх і теперішніх слуг. За звичаєм, облік слуг вів дворецький, проте батько наполягав на тому, щоб мати й власні записи. Діставшись до нижньої шухляди, я виявила, що та замкнена. Нахилившись ближче, збагнула — батько додав замковий механізм власноруч.

— А де б я сховала щось важливе?

Я постукала пальцями по бильцях крісла, і тут згадала про ключик, який випав із-під ліхтаря. Кинулася до камінної полиці, схопила ключик і повернулася назад до столу.

Час невпинно збігав. Десерт, певно, вже добігав кінця, і скоро слуги снуватимуть сюди-туди коридором.

Я сумнівалася, що ключ пасуватиме, та перевірити не завадило б.

Підсунувши світло ближче, тремтливими пальцями повільно просунула ключик у замкову шпарину. Крутнула ліворуч, певна, що якби це був правильний ключ, то він вже відімкнув би замок. Аж тут усередині щось клацнуло, й шухляда піддалася. Хвала небесам.

Висунувши її цілком, я пробіглася пальцями по корінцях збитих докупи тек. їх було так багато, і мене пройняло страхом, що шукати потрібну доведеться цілий вечір. За останні п’ять років у нашому домі працювало стільки покоївок, що вже й не злічити. Та на щастя, цю шухляду батько тримав в охайнішому стані — не те що поверхню стільниці.

З верхніх крайок тек стирчали іменні ярлики, що немов острівці виринали з океану чорнила на папері. Двічі перебравши пальцями теки, я знайшла ту, яка стосувалася міс Мері Енн Ніколз.

Озирнувшись через плече на двері, аби вкотре пересвідчитися, що ті замкнені, я дістала теку й хутко прочитала... купу несуттєвої інформації. Тут був лише обліковий звіт про заробітну плату.

Ні тобі біографічної довідки, ні рекомендаційного листа.

Словом, нічогісінько з того, що дало б мені змогу зазирнути в життя цієї жінки до її працевлаштування у нас. І мене збентежило, як запросто дядько її впізнав. Згідно з батьковими записами, міс Ніколз пропрацювала в домі тільки два тижні. Я плюхнулась у крісло, хитаючи головою.

Навмання дістала ще одну теку і, звівши брови, розгорнула. Ця була присвячена нашій кухарці Марті. Вона служила в нас найдовше, бо мало взаємодіяла з родиною, і батькові припав до смаку її чорний пудинг⁷.

Тут був рекомендаційний лист від її колишніх наймачів, лист зі Скотленд-Ярду про відсутність правопорушень, а ще докладний облік її місячної зарплатні, тижневого заробітку та виплат на проживання. Була в теці й світлина Марти у її кухарському одязі.

Я зазирнула в іще кілька тек, і скрізь виявила той самий вміст, що й у теці кухарки.

Довірившись інтуїції, я розшукала в шухляді теку на покоївку, яку звільнили хіба лишень за те, що вона прожила з нами понад місяць. Її тека виявилась так само бідна, як і в міс Ніколз. Отже, моя підозра підтвердилася: батько не зберігає більшість інформації про звільнених слуг.

Я згорнула теки й завдала собі клопоту сховати всі на їхні місця.

Клянучи батечка за зберігання безглуздих записів, я мріяла спалити цю купу непотрібного паперу.

І ось, коли я поклала в шухляду останню з тек, мені в око впало знайоме ім’я. Повагавшись мить-другу, я дістала теку й розгорнула ЇЇ. Всередині лежала самотня газетна вирізка. Мене продерло крижаним морозом.

Навіщо мій батько зберігає статтю про вбивство міс Емми Елізабет Сміт?

РОЗДІЛ 8

ПОБАЧИТИ НАПІВМЕРТВОГО

ГОТЕЛЬ GREAT WESTERN ROYAL

СТАНЦІЯ ПАДДІНҐТОН

11 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

У чайній готелю Great Western Royal було нестерпно жарко.

Хоч, може, це в мені просто клекотіла полум’яна лють. Чемно склавши руки на колінах, я сиділа й молилася, щоб мені стало витримки не потягнутися через стіл і зчепити пальці на чиїйсь шиї замість канапок із огірком та птіфурів.

— У вас невиспаний вигляд, містере Кресвел.

— А хіба ж я спав, міс Водсворт?

Я здійняла брови.

— То ви займалися негожими справами у непристойний час?

— А вас це обурює?

Томас усміхнувся до офіціанта й, нахилившись, прошепотів тому щось на вухо. Офіціант кивнув і подався геть.

Коли ми залишилися на самоті, Томас перевів усю увагу на мене, водночас прораховуючи в голові з тисячу змінних водночас. Я ж піднесла до рота порцелянову чашку, насилу сьорбаючи й ковтаючи чай.

Я погодилась на цю зустріч, лише щоб обговорити деталі справи. А тепер ось юнак занурився у свою нестерпну забаву, під час якої неминуче розгадає мої таємні плани, і мені доведеться його вбити. Та ще й на очах у всіх цих людей. Який жаль.

— Сер.

Це повернувся офіціант, підготувавши для Томаса три речі: срібну попільничку, на якій були викладені цигарки, коробочку сірників, яку він витяг із кишені чорних брюк, та орхідею.

Томас вручив квітку мені, а сам схопив одну цигарку, й дозволив офіціантові підпалити її. У повітря між нами зринула сіра хмаринка. Я навмисно кашлянула й відігнала дим рукою на його бік столика.

— Повірити не можу, що ти купив мені прекрасну квітку, а тоді зіпсував усе, закуривши, — сказала я, насупившись. — Це невимовна грубість.

Куріння перед дівчиною без її дозволу вважалося порушенням соціальних норм, та мого супутника це правило, здавалось, не обходило. Я поклала орхідею на столик й уп’ялася в Томаса примруженими очима крізь шпарку вій, але юнак тільки ще раз затягнувся, випустив із рота отруйний дим і відіслав офіціанта.

Томас нагадував мені Гусінь із «Аліси в Країні Див», що сиділа собі на шапці великого гриба, байдикуючи й нічим не переймаючись. Якби ж то він був маленький — можна було б розчавити його чобітком.

— Це огидна звичка.

— Як і розтин трупів іще до сніданку. Та ця твоя звичка не викликає в мене презирства. Правду кажучи, — хлопець нахилився через столик і по-змовницьки зашепотів, — мені до вподоби бачити тебе щоранку по лікті в нутрощах. А щодо квітки — немає за що. Постав її на столик біля ліжка і думай про мене, як убиратимешся до сну.

Я впустила канапку на тарілку й відсунула її з усією палкістю, на яку здобулася. Томас зробив чергову затяжку диму і зустрівся зі мною поглядом. У ньому на мить промайнув виклик і щось іще, чого я не збагнула.

— Що ж, бачу, нам більше немає про що говорити. Гарного вам дня, містере Кресвел.

Перш ніж я підвелася, Томасова рука майнула вперед і ніжно обхопила мою навколо зап’ястка. Я хапнула ротом повітря й, відсмикуючи руку, озирнулася навкруги. На щастя, ніхто не помітив Томасової неґречності. Я не дала йому схопитися за мене вдруге, хоча проти самих дотиків не заперечувала.

— Бачу, залежність сплутала вам мізки.

— О, люба Водсворт, якраз навпаки, — промовив юнак між затяжками. — Я виявив, що нікотин додає мені ясності. Сама спробуй.

І він розвернув цю гидоту в мій бік, пропонуючи. Проте були певні табу, які я для себе як детективки-аматорки встановила: і куріння належало до них. Томас стенув плечима й повернувся до своєї цигарки.

— Ну, як хочеш, — сказав він. — А тепер послухай: я їду з тобою.

Я зазирнула йому прямісінько у вічі. Томас більше не споглядав мене з холодною відстороненістю; його вираз грів теплом серпневого надвечір’я, а кутики вуст піднялися.

Моє тіло залило жаром, щойно я усвідомила, як почала вивчати форму хлопцевого рота і звернула увагу на трохи повнішу нижню губу, яка так і манила до себе дівчину, що прибула на зустріч без супроводу.

Я опанувала себе, зібравши думки докупи, наче дослідні зразки перед розтином. Було ясно як день — у мене точно якийсь дегенеративний розлад, якщо я дозволяю собі думати про непристойності з цим лайдаком. А він же напевно спонукав мене до поцілунку.

— Я їду... додому. І тебе однозначно не запрошую. — Я наважилася зустрітися з Томасовим поглядом попри нещодавню втрату глузду. — Якщо Натаніель застане в нашому домі чужого хлопця, то не схвалить цього. Хоч якою невинною працею ми займатимемось.

— Додому, кажеш? — Томас похитав головою і цмокнув язиком. — Давай одне одному дещо пообіцяємо. — Він потягся через стіл до моїх рук, і я швидко прибрала їх. — Ми завжди казатимемо одне одному правду. Хоч яку жорстку. Саме так і чинять між собою партнери, Водсворт. Вони не марнують зусиль на безглузду брехню.

— Перепрошую, — прошипіла я, не надто задоволена його манерою отак привільно називати мене лиш на прізвище (хоча сама ж йому й дозволила). — Але я не брехала... — Піднявши руку, Томас захитав головою. Що ж, нехай. — І з якого дива ти вирішив, наче мені взагалі потрібен партнер? Я й самотужки даю всьому раду геть незле.

— Можливо, партнерство має піти на користь не тобі, — зронив юнак стиха.

Відповідь виявилася такою неочікуваною, аж я затулила рот затиллям долоні в рукавичці. Від самої думки про те, що цьому хлопцеві хтось потрібен, і з-поміж усього населення Лондона він обрав мене, в голові зароїлася купа нерозумних ідей. Я відігнала їх усі.

Я не вподобаю Томаса Кресвела. Нізащо.

Він загасив цигарку, притиснувши її до попільнички, і тут із мене вирвалося глибоке зітхання.

— У такому разі тобі треба купити квиток. Ми їдемо до...

Томас дістав із кишені піджака складений квиток і винагородив мене капосною усмішкою. Моя щелепа практично впала на стіл.

— Та як же ти, в ім’я королеви, дізнався, куди я зібралася?

Томас згорнув квиток і сховав туди, де брав, а його обличчя здавалося самовдоволенішим, ніж у безхатнього пса, що поцупив печену гуску на Різдво.

— Це доволі просте запитання, Водсворт. Адже ти взута в шкіряні чобітки на шнурівці.

— О так, простіше простого, — я закотила очі. — Якщо я тебе сьогодні не вб’ю, це буде диво Господнє. І тоді я, клянуся, знов почну ходити на служби.

— А я знав, що таки затягну тебе до церкви. — Юнак розгладив перед костюма. — І вражений, що ти так швидко злагідніла до мене. Хоча... мені важко опиратися.

Він сів рівніше — немов павич, який виставив напоказ свій барвистий хвіст. Я уявила, як він чистить яскраве пір’я, що росте з його п’ятої точки.

А затим поквапила його, щоб говорив далі.

— Не відволікайся.

— Зазвичай ти носиш атласні туфельки. А шкіряне взуття годиться для дощової погоди, — сказав Томас сухо. — Позаяк у Лондоні ані краплі з неба, зате в Ридінгу, як пишуть у газеті, з самого ранку ллє як із відра, було нескладно виснувати, що ти їдеш саме туди.

Я хотіла було пустити якусь шпильку, та Томас ще не закінчив мене вражати.

— Щойно ти забігла у вестибюль, ти не помітила мене: твій погляд одразу кинувся до настінного годинника. А значить, ти квапилася. — Він сьорбнув чаю. — Хутко звірившись із графіком відправлень, я завважив, що наступний потяг до Ридінга вирушає опівдні. І це також єдиний потяг, що їде о цій порі. — Юнак відхилився, самовдоволена усмішка приклеїлася до його вуст. — Я заплатив офіціантові, щоб купив мені квиток, тоді метнувся до нашого столика і замовив нам чай. А ти ще навіть пальто в гардероб не здавала.

Я заплющила очі. Цей хлопець надміру випробовував моє терпіння, але в прийдешній справі міг стати у пригоді. Якщо комусь і було до снаги осягати атмосферу навколо нього, то тільки Томасові Кресвелу. Я потребувала відповідей щодо міс Емми Елізабет Сміт і її зв’язку з нашою родиною, і мені на думку спадала лиш одна людина, яка могла про це знати. Я підвелася, і Томас миттю долучився до мене, охочий вирушити на наше наступне завдання.

— Що ж, поквапмося, — сказала я, беручи орхідею й закладаючи між сторінок записника. — Я хочу зайняти місце біля вікна.

— Гм.

— Ну що вже знову? — нетерпляче кинула я.

— Біля вікна зазвичай сиджу я. Тож доведеться тобі вмоститися в мене на колінах.

* * *

Уже за десять хвилин ми стояли попід гігантськими кованими залізними арками, які простягалися станцією Паддінітон, неначе залізний кістяк, що утримував скляне тіло — склепіння. Разом вони утворювали шедевр рукотворного мистецтва людини. Було щось захопливе в циліндричній формі станції, що кишіла людьми й повнилася величезними пародишними машинами.

Наш потяг уже чекав на пероні, тож ми піднялися у вагон і влаштувалися для поїздки. Й невдовзі відбули. І доки потяг, пихкаючи парою, віз нас із Лондона в англійську глибинку, я спостерігала, як сірий, затуманений світ розпливається в нечітку смугу. У моїй голові роївся мільйон запитань.

І перше з них звучало: «А чи не гаю я даремно час?». Що, як Торнлі нічого не знає? Можливо, варто було б залишитися в Лондоні й уважно вивчити решту дядькових нотаток. А втім, повертатися вже пізно.

Щойно виринувши із тривожної дрімоти, Томас засовався на своєму сидінні й привернув мою увагу. Він скидався на малюка, який об’ївся солодощів і тепер не міг сидіти спокійно.

— Що ти, на Бога, витворяєш? — прошепотіла я, озираючись навсібіч на інших пасажирів, які кидали на юнака несхвальні погляди. — Чому ти не можеш поводитися пристойно бодай годину?

Томас заклав одну довгу ногу на другу, тоді передумав і натомість схрестив руки — і знов передумав. Мені вже почало здаватися, що він мене не почув, аж тут хлопець відповів:

— А ти просвітиш мене, куди ми їдемо? Чи інтрига — частина твого задуму?

— Хіба ти не здатен виснувати цього своїм дедуктивним методом, Кресвеле?

— Водсворт, я тобі не чарівник, — сказав він. — Я здатен висновувати щось, коли переді мною викладено факти, але аж ніяк не тоді, коли їх навмисно приховують.

Я примружилася. Хоча існувало зо тисячу інших речей, якими мені слід було перейматися, я не стрималась і запитала:

— Тобі зле? — Томасів погляд на мить зосередився на мені, а тоді перейшов на вікно. — Ти страждаєш на клаустрофобію чи агорафобію?

— Мене знуджує сам процес подорожі. — Він зітхнув. — Якщо ще бодай мить слухатиму пустопорожні балачки наших сусідів позаду чи чутиму бісове пихкання двигуна, то з’їду з глузду.

Юнак замовк, підкреслюючи свої твердження про набридливу розмову пасажирів та оглушливий гуркіт потяга.

— Можливо, це й спонукало нашого вбивцю до дії, — пробурмотів він.

Я відкинулася на спинку сидіння і взялася підслуховувати сусідів. В уявленні суспільства саме цим і годилося перейматися юним панночкам. Туфельки, шовки, звані вечері, кого вважають найвродливішим герцогом чи лордом у королівстві. Як роздобути собі запрошення на важливий бал чи чаювання. Хто в королеви у фаворі, а хто потрапив в опалу. Хто старий і смердючий, а все одно завидний наречений.

Мої щоденні турботи були від цього надто далекі, і я боялася, що однолітки завжди мене цуратимуться. Мені подобалися пишні речі, та коли я уявляла, як обговорюватиму візерунки на серветках, то мої думки щоразу поверталися до теми трупів. І власна неспроможність бодай уявити себе так званою нормальною юною леді викликала в мене усмішку.

Я прагнула бути і милою, і сильною водночас — і мати запевнила мене, що це можливо. Я не повинна махати рукою на власну жіночність лишень тому, що обрала чоловічий фах. Та й хто визначає ці ролі?

— Їй-право, Томасе, — мовила я, тамуючи сміх. — Людям не потрібно дискутувати про риторику, щоб із ними було цікаво. Невже, крім лабораторії, тебе ніщо не захоплює?

Томаса це не вразило.

— На жаль, наразі ти теж не схожа на королеву стимулюючих інтелектуальних дискусій.

— Ти що, почуваєшся занедбаним?

— Може, й почуваюся.

— Ми їдемо до колишнього камердинера мого батька, нестерпний ти хлопче, — сказала я. — У мене є підстави вважати, що в нього є інформація про одну із жертв. Тепер задоволений?

Томас перестав бовтати сюди-туди ногою й крутнувся до мене. Мене щиро дратувало, коли він отак відверто починав мене роздивлятися, ніби якесь складне рівняння, яке потрібно розв’язати. Юнак байдужливо затупав ногою, і я збагнула — його мозок шалено працює.

У шибки рясно забарабанив дощ, і мов за сигналом, випустивши хмарку пари, свисток потяга сповістив, що ми наближаємося до станції Ридінг.

Мій супутник усміхнувся.

— Здається, щойно день став трішечки цікавішим.

* * *

Коні цокотіли копитами по мокрій бруківці Брод-стріт, тягнучи наш орендований екіпаж схилом угору до будинку Олдоса Торнлі. Від тряского

гойдання карети у мене в шлунку все переверталося: боялася, що зоставлю свій обід на умитій дощем бруківці. Я відсмикнула завіску морської барви і, щоб не думати про нудоту, зосередилась на довколишніх краєвидах.

Місто за вікном повнилося людьми, які чимось торгували попри неприємну погоду. Від потоків води продавців захищали навіси. Онде якась жінка торгується з якимсь чоловіком щодо ціни кошичка з насінням, який вона продає.

Навмисно нахилившись через моє плече, так що його дихання лоскотало високий мереживний комірець у мене на шиї, Томас вказав на здоровецький будинок праворуч від нас.

— Ридінг славиться своєю промисловістю, яку формують три П: пивоварні, паростки і печиво. Оце фабрика Huntley & Palmers.

— Їхнє печиво дуже мені смакує до чаю, — зронила я.

Утім, його розповідь про історію фабрики практично цілком пропустила повз вуха. Я м’яла собі руки і спинилася, лишень коли від однієї рукавички відірвався ґудзик.

Якщо Томас і помітив — а він помітив напевне — мою знервованість, то ніяк цього не прокоментував. Я була безмежно вдячна за те, що він не діймав мене запитаннями про нашу поїздку, а натомість намагався відволікти мою увагу на кожнісіньку фабрику, яку ми проминали.

Чергова велетенська будівля випустила в дощове небо хмару диму, як курець видихає цигарковий дим в атмосферу.

Ще. зранку я була переконана, що приїхати сюди — це найкраще рішення. Однак тепер у голові розпускалися дрібні пуп’янки сумнівів. І кожна краплинка води, що стукала по даху екіпажа, гучно відлунювала мені у вухах, примножуючи неспокій.

— Може, міс Емма Елізабет працювала в нашому домі до свого падіння, — сказала я. — Може, це єдине, що пов’язує її з моїм батьком.

— Може, — відповів Томас, пильно мене розглядаючи. — Та ліпше знати напевно.

Я кусала нижню губу, зневажаючи себе за надмірну тривожність. І чого я так хвилююся: боюся просто не мати рації чи страшенно помилитися на очах у Томаса? Друга частина запитання бентежила мене. Відколи це його думка про мій розум так багато важить? Я ж терпіти цього хлопця не могла. Тож і все, що він думав про мене, не мусило мати жодного значення.

Але мало. І то більше, ніж я була готова визнати.

Було ще й лиховісніше запитання, ставити яке я геть не бажала: що пов’язувало батька із двома вбитими жінками? Мені ніяк не вдавалося приборкати страх, ніби ймовірність того, що все це виявиться лишень якимсь химерним збігом, напрочуд мізерна.

— Що ж, коли хтось і знає подробиці батькового особистого життя до смерті моєї матері, то це містер Торнлі, — мовила я.

Він вбирав мого батька перед кожним заходом і завжди знав, де й коли той перебував. Певно, містер Торнлі знав батька не згірше — якщо не краще — за мою матір. І якби він не став застарим, щоб виконувати обов’язки камердинера, то, безперечно, прислужував би батькові й тепер.

— Усе буде добре, Водсворт. Ми або отримаємо потрібні відповіді, або ні. Принаймні знатимемо, що приїхали і спробували.

Темне небо освітив спалах блискавки, немовби від зіткнення титанів на небесах. Далі прогуркотів грім, нагадавши мені про батьків. У дитинстві, коли я лякалася гроз, що налітали на Лондон, то скручувалася клубочком на маминих колінах, а тато розповідав, що грім викликали янголи, граючи в кеглі. Мама передавала розпорядження на кухню, нам приносили карі з коржиками, що нагадували про бабусину батьківщину. а далі вона сипала оповідями про героїнь із далеких країв. Відтоді я майже полюбила грози.

На щастя, невдовзі поїздка добігла кінця. Ми зіщулилися під парасолькою перед входом до маленького кам’яного будиночка, втиснутого поряд решти двадцяти ідентичних будиночків, що скидалися на корівники.

Томас постукав у двері, а відтак відступив, даючи мені змогу першою привітатися з колишнім слугою батька.

Двері зі скрипом відчинилися — завіси конче потрібно було змастити — і зсередини мляво потягся неприємний запах варених овочів. Я очікувала побачити знайомі зморшки довкола очей і білосніжне волосся.

Але аж ніяк не дівчину з немовлям на руках при одному з боків, іще й явно невдоволену незваним вечірнім візитом. Її руде волосся було заплетене в косу, зібрану кільцями на потилиці. Одяг мав поношений вигляд, на ліктях виднілися латки. На обличчя дівчини спадали окремі пасма волосся, и вона без особливого успіху здувала їх з очей

Томас тихо кахикнув, спонукаючи мене.

— Я даруйте. Я... я декого шукаю, - пробелькотіла я, загинаючись і дивлячись на номер 23 на дверях — Але здається, я помилилася адресою.

Було щось лячне в тому, як ця дівчина стояла й витріщалася на нас, але ми здолали весь цей шлях не для того, щоб якась злюка примусила мене відступити. її погляд повільно ковзнув по Томасові. Двічі. Вона скидалася на людину, яку привабив соковитий на вигляд стейк, до якого мені не було діла. Я прочистила горло, а на небі промайнула чергова блискавка.

— Ви часом не знаєте, де живе містер Торнлі?

Немовля вирішило заревіти саме в цю мить, і дівчина зиркнула на мене так, наче це я пробудила в маляті диявола, а не гуркіт грому. Воркочучи до верескливого бісеняти, вона ніжно поплескала його по спинці.

— Він помер.

Якби Томас не підхопив мене цієї миті за руку, я, ймовірно, тут би і впала.

— Він... але... коли?

— Ну, взагалі-то він іще не віддав Богові душу, — визнала дівчина, — але недовго лишилося. Буде диво, якщо він протягне цю ніч. — Вона похитала головою. — Бідолашний навіть на себе не схожий. Тож, якщо не бажаєте, щоб вам роками снилися кошмари, не плямуйте свою пам’ять про нього.

Ніжна і співчутлива частина мого єства прагнула сказати кілька лагідних слів про нашого колишнього слугу, який от-от мав відійти у засвіти. А втім, зараз була наша єдина можливість довідатися про батькове місцеперебування під час убивств та його потенційний зв’язок із міс Еммою Елізабет Сміт.

Я виструнчилася й уявила, що жили в моєму тілі насправді були сталевими дротами — холодними та неживими. Настав час знайти в собі той перемикач, на який покладався, працюючи, Томас.

— Мені конче потрібно з ним побачитися. Це дуже важливо. Ви ж не відмовите мені в проханні попрощатися з добрим другом, який до того ж потерпає від передсмертних мук, чи не так?

Дівчина витріщалася на мене з роззявленим ротом. А зрештою стуливши його, штовхнула двері вільним боком, і ті відчинилися навстіж. Нетерпляче махнувши рукою, вона запросила нас досередини, а затим різко сіпнула підборіддям, вказуючи на стійку в кутку.

— Парасольку лишіть отам — і проходьте, якщо треба, — сказала дівчина. — Він нагорі. Перші двері праворуч.

— Дякую.

Я перетнула невеличкий передпокій і заквапилася вгору обшарпаними сходами, Томас за мною. За нами тягнувся запах вареної капусти, від якого мені ще дужче закрутило живіт.

Коли моя нога торкнулася горішньої сходинки, дівчина глузливо кинула мені навздогін:

— Сьогодні вночі вас навідуватимуть кошмари. І навіть найм’якші перини не позбавлять вас від них. Не кажіть потім, що я вас не застерігала, міледі.

Від наступного розкоту грому я здригнулася.

Туберкульозна лепра, XIX ст

РОЗДІЛ 9

ПОСЛАННЯ З-ПОМІЖ ДВОХ СВІТІВ

ДІМ ТОРНЛІ

РИДІНГ

11 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Серпанкові занавіски — колись давно, можливо, білі — здійнялися нам назустріч, немов дві напіврозкладені руки, відчайдушно благаючи, щоб їх звідси забрали.

Якби мені самій довелося довго перебувати в цій схожій на склеп кімнаті, то я, безумовно, так само відчайдушно рвалася б на волю. Дощові краплі забризкали підвіконня, та зачиняти вікно я не наважувалася.

На малому кованому залізному ліжку поверх смугастого матрацу виднілося худюще тіло. Бідолаха Торнлі так змарнів, що його сірувата шкіра обтягувала крихкі кістки. Відкриті виразки на животі й руках сочилися кров’ю та гноєм, і сморід гнилого м’яса, що відгонив від цієї суміші, чувся навіть із порога. Було складно сказати напевно, та здавалося, ніби Торнлі помирав від якогось різновиду лепри.

Я затулила носа затиллям долоні й краєм ока помітила, що Томас зробив те саме. Запах стояв, м’яко кажучи, непереборний, а картина, яка постала перед нашими очима, була чи не найгіршим з усього, що я будь-коли бачила.

І це не перебільшення — я ж бо набачилася чимало гнилих нутрощів під час розтинів трупів у дядьковій лабораторії.

Я заплющила очі, проте цей жахливий образ уже запікся на повіках зсередини.

Торнлі здавався мені давно померлим, а втім, кволі рухи його грудей — угору-вниз — доводили: мої очі мені брешуть. Була б я забобонна, прийняла б його за мерця, що бродить болотами у пошуках душ, які можна вкрасти.

Або з’їсти.

Усе життя мене цікавили біологічні аномалії: людина-слон, гігантизм, сіамські близнюки, ектродактилія — однак ось це скидалося на прояв божественної жорстокості.

Та дівчина внизу мала рацію — тут народжувалися кошмари.

Занавіски вдихали вологе повітря й поволі видихали — і прилипали, мокрі, до дерева, доки черговий подув вітру не звільняв "їх.

Я ввібрала через рот повітря. У нас був вибір: збігти вниз — і далі мчати аж на станцію, волаючи від жаху — чи негайно поговорити з цим нещасним.

Я віддавала перевагу першому варіанту, дарма що він передбачав біг під дощем на каблуках і загрожував переломом шиї, але втілити ми зрештою збиралися другий.

Томас кивнув мені, підбадьорюючи, а тоді увійшов до кімнати. Я ж так і залишилася стояти у дверях, спершись на пройму і прислухаючись до свого глузду. Якщо вже Томас здатен на це, то і я теж.

Якби ж то ще мої ноги проявили таку саму хоробрість, що й мозок.

Мій супутник тим часом підтягнув до самого ліжка два стільці — ніжки шкребли по підлозі, протестуючи, — й подав мені знак сідати. Ноги ніби з власної волі понесли мене через усю кімнату, пустивши моє серце у чвал. І коли я зрештою сіла, то сховала долоні між складок спідниці. Мені не хотілося, щоб Торнлі бачив, як сильно вони тремтять — бідолашний і без того мучився.

Його тіло зсудомилося від страшного кашлю, і на шиї проступили вени — немов коріння дерева, яке викорчовують із землі. Я налила води з глечика поруч із ліжком, і обережно піднесла склянку Торнлі до губ.

— Містере Торнлі, ось, випийте, — промовила лагідно. — Це заспокоїть вам горло.

Старий поволі відсьорбнув води. Вона пролилася йому на підборіддя, і я промокнула його хустинкою. Не годиться, щоб він до всього ще й промерз. Напившись, Торнлі звернув потьмянілі очі в мій бік. Я не знала, осліп він чи ні, та однаково усміхнулася до старого. За мить-другу його обличчя проясніло від упізнання.

— Міс Водсворт. — Він закашлявся знову, але не так сильно, як перед цим. — Ви вродлива, як ваша мати. Вона зраділа б, побачивши, якою ви стали, упокой Господи її душу.

Мені робили схожі компліменти все моє життя, проте в очах, як завжди, запекло від сліз. Я простягнула руку й прибрала ріденькі волосини з чола старого, пильнуючи, щоб не торкнутися відкритих виразок. Навряд чи Торнлі був заразний, але я вирішила не ризикувати і рукавичок не знімала. Він заплющив очі, і його груди затихли.

Мене на якусь мить пройняв жах, що Торнлі вже віддав Богові душу, аж тут його повіки затріпотіли й розплющилися — і я полегшено зітхнула. Нам були потрібні відповіді, і негайно. Я зневажала себе за те, що мусила переходити до мети свого візиту так скоро, однак боялася, що старий швидко виснажиться, і йому не стане сил говорити.

Щоправда, я таки подякувала небесам, що на зворотній дорозі до Лондона мені не доведеться робити проміжну зупинку в пеклі.

Томас дивився на камердинера, цілковито відсторонившись від усього іншого. Мене бентежило, як незворушно він сприймав ситуацію, в якій ми опинилися, та як уміло відключав емоції за першої ж потреби. Хоч які корисні, ці здібності були неприродні й повсякчас нагадували, як мало я знаю про цього хлопця поза роботою в лабораторії.

Неначе відчувши мою тривогу, Томас виринув зі своїх дедуктивних висновувань, зазирнув у мої стурбовані очі й кивнув. Це одразу ж висмикнуло мене з неприємних дум. Зв’язавши нерви у тугий вузол, я нахилилася до ліжка.

— Містере Торнлі, я знаю, як вам зле, але сподівалася, що ви зможете розповісти дещо про мого батька. — Я глибоко вдихнула. — А ще мене цікавить, хто така міс Емма Елізабет Сміт.

Старий витріщився на мене, затим опустив повіки — ховаючи очі та спогади, які проносилися перед ними. Він звернувся до Томаса:

— Ти наречений моєї любої дівчинки?

Той почервонів мов рак, і його незворушний вираз пішов тріщинами. Затинаючись і роззираючись на всі боки (окрім мого), юнак пробелькотів:

— Я...е-е...ну...ми...вона...

— Ми колеги, — прийшла я на поміч Томасові, а сама тим часом ніяк не могла заспокоїтися: так мене звеселило хлопцеве зніяковіння. Навіть зважаючи на обставини нашого візиту і попри його часом дивакувату поведінку, мене втішило, що Томаса щось та збентежило. І тим приємніше, що це сталося через мою персону. Я вишкірилася до нього, і юнак закотив очі. — Ну тобто, ми обоє навчаємося в мого дядька.

Торнлі заплющив очі, та спершу я вловила в них укол докору. Навіть оббиваючи поріг смерті, старий відчував відразу до моїх зв’язків із дядьком та його безбожним ремеслом. А ще вочевидь закидав мені, що я не проводила більше часу за пошуками нареченого. Якби в мене не було вагомих підстав для приїзду сюди, то я, напевно, почувалася б осоромленою. «А нехай собі думає, що хоче», — подумала я гнівно, а відтак одразу скривилася.

Цей старий помирав, і мені не конче було прислухатися до його думки, а тим паче зневажати за неї.

Я сіла рівніше, і люб’язно, проте твердо промовила:

— Розкажіть, звідки мій батько знав міс Емму Елізабет Сміт.

Утім, батьків камердинер тільки поглянув понад моїм плечем у вікно, за яким дощ лив додолу, ніби сльози. Складно було визначити, чи Торнлі ігнорував мене, а чи просто втрачав тяму. Я зиркнула на Томаса й побачила на його лиці таке ж вагання, яке відчувала й сама. Тиснути на людину при смерті — це жахлива річ, і якщо вже Томас Кресвел ставив під сумнів доречність нашого перебування тут, це означало, що я остаточно чиню неправильно.

Може, суспільство мало рацію щодо мене, і я справді огидний нелюд. Я уявила, що сказала б про мою поведінку чи скільки разів перехрестилася б тітка Амелія, вимагаючи, щоб і я замолила свої гріхи. Вона така набожна, аж страх бере.

Вирішивши, що завдала йому досить болю, я підвелася.

— Перепрошую, містере Торнлі. Бачу, я образила вас, хоч і не мала такого наміру. — Відпустивши свої спідниці, я стиснула його холодні долоні у своїх. — Ви були добрим другом нашій родині. І мені не вистачить слів, щоб подякувати за вашу чудову службу.

— Та розкажи вже їм, дідусю.

Дівчина, що раніше відчинила нам двері, тепер стояла в ногах ліжка, схрестивши руки. Зараз її голос звучав ніжніше, ніж я очікувала.

— Очисть совість перед останньою мандрівкою, — сказала вона. — Хіба буде шкода, якщо ти розповіси те, по що вона прийшла?

Нарешті я розгледіла очевидну схожість між ними. Обоє мали густі брови, чарівно великі очі та ідеально високі вилиці. Рудизна у волоссі дівчини вказувала на їхнє з дідом ірландське походження, а дрібка ластовиння на носі надавала їй більшої дівочості, ніж здавалося на перший погляд. Без немовляти, яке гнітило її настрій, ця дівчина здавалася не старшою за мене.

У мене в голові прокрутилися її слова.

— Вам щось про це відомо? — поцікавилась я. Дівчина втупилася в мене повним нерозуміння поглядом — так наче я говорила невідомою мовою. — Про те, чому йому слід очистити совість?

Вона похитала головою й перевела увагу на свого розтривоженого діда.

— Він не сказав нічого конкретного. Хіба що побивається ночами. А іноді бурмоче крізь сон. Та я не добрала в тому сенсу.

Тим часом Торнлі так дряпав собі руки, аж я злякалася, що він роздере плоть. Це пояснювало деякі виразки: подряпини вкривалися струпами, які старий потому здирав, і туди потрапляла інфекція. Отже, в нього була не лепра, а щось на неї схоже. До горла мені підступила нудота, та я з зусиллям проковтнула її. Бідолашний, безперечно, відчував нестерпний біль.

Схопивши з приліжкового столика баночку крему, онука Торнлі кинулася до діда і намастила йому руки.

— Його органи відмовляють, і через це він постійно себе розчухує. Принаймні так пояснив лікар. — Дівчина наклала ще одну щедру порцію крему на шкіру, і старий заспокоївся. — Це допомагає, та надовго його не вистачає. Спробуй так сильно не чухатися, дідусю, бо шкіру роздереш.

Томас засовався на своєму стільці — промовистий знак, що йому свербить поділитися власною думкою. Я нагородила його спопеляючим поглядом, що, на мою думку, чітко роз’яснював, якого болю я йому заподію, якщо він надумає поводитися у своїй звичній манері перед обома Торнлі.

Юнак не звернув уваги ні на мене, ні на мій погляд.

— Як я пригадую з лекцій, це все — етапи помирання, — оголосив він, загинаючи пальця на кожен симптом. — Зникнення апетиту, збільшення тривалості сну, ускладнення дихання. Далі виникає свербіж по тілу, і...

— Годі! — урвала Томаса я, водночас кидаючи вибачливий погляд на онуку Торнлі та її діда.

Вони знали, що кінець невідворотний. Та їм ліпше не чути відвертих деталей про те, що станеться далі.

— Я лишень хотів допомогти, — прошепотів хлопець. — Та мої послуги вочевидь небажані. — Томас стенув плечима й продовжив розглядати кімнату.

Над його навичками «допомоги» ще треба буде попрацювати. Наразі ж я розвернулася до батькового камердинера.

— Справді, будь-що, що ви можете розповісти про той час, стане мені в надзвичайній пригоді. Я не маю до кого більше звернутися по відповіді. Нещодавно сталися певні... події, а це допоможе мені віднайти спокій.

Очі старого різко зметнулися вгору. Він підманив онуку до себе.

— Джейн, люба. Принесеш нам чаю?

Та примружилася.

— Ти часом не намагаєшся спровадити мене? Ти вже кілька днів не просив чаю. — Її тон був радше грайливим, ніж докірливим, і старий їй кволо усміхнувся. — Ну гаразд, я принесу чай. Добре поводься до мого повернення. А то ще мама мене приб’є, якщо подумає, що я погано про тебе піклувалася.

Щойно Джейн вийшла, Торнлі кілька разів насилу вдихнув повітря, а тоді зустрівся зі мною очима. Погляд у нього був зосередженіший, ніж кілька секунд тому.

— Міс Одрі Роуз, міс Емма Елізабет Сміт була близькою подругою вашої матері. Та ви, напевно, її не пригадуєте, бо вона перестала навідуватися до вашого дому, коли ви були ще зовсім маленька. — Старий закашлявся, а проте від склянки води відмовився. — Також вона була знайома з вашими батьком та дядьком. їхня четвірка в юності взагалі була друзями нерозлийвода. Ваш дядько навіть був із нею певний час заручений.

Збентеження обвило свої пальці довкола мого мозку. Зі стилю дядькових записів видавалося, що він і гадки не має, хто вона така. Я б нізащо не здогадалася, що вона була не просто його знайома, а жінка, з якою він ледь не став під вінець. Томас здійняв брови; юнак вочевидь теж не очікував такого повороту.

Я знову глянула Торнлі в обличчя.

— У вас є якісь припущення, чому мій батько міг за нею стежити?

Над нами прогримів грім, немовби застерігаючи. Торнлі зглитнув і заозирався по кімнаті, наче боявся, що по нього з потойбіччя зараз потягнеться щось жаске. Його груди набрякли, і старий зайшовся в новому приступі кашлю. Якщо це триватиме далі, скоро він узагалі втратить змогу спілкуватися.

Коли камердинер таки спромігся подати голос, здавалося, що це хрускає гравій попід копитами коней.

— Міс Одрі Роуз, ваш батько — дуже впливовий та заможний чоловік. І не мені припускати про підстави його вчинків. А про міс Сміт мені відомо лише дві речі. Вона була заручена з вашим дядьком, а ще...

Його очі розширилися так сильно, що здавалося, ніби вони всуціль білі. Силкуючись сісти і зайшовшись кашлем від натуги, Торнлі забився в шалених корчах. Негайно підскочивши до старого, Томас обхопив його, щоб той не травмувався під час конвульсії. Торнлі буйно замотав головою, а в кутиках його губ зібралася кров.

— Я... щойно... пригадав. Він знає! Він знає темні таємниці, що сховані у стіні.

— Хто знає? — заблагала я, відчайдушно намагаючись збагнути, чи була це вигадлива галюцинація, чи марення старого містило важливу для розслідування інформацію. — У якій стіні?

Торнлі заплющив очі, і з його рота вийшов гортанний стогін.

— Він знає, що відбулося! Він був там того вечора!

— Усе добре, — мовив Томас заспокійливим тоном, якого я від нього ще ніколи не чула. — Усе добре, сер. Зробіть, будь ласка, вдих. Ось так. Чудово. — Я спостерігала, як хлопець утримує старого: міцно, але лагідно. — Вам уже краще? То спробуйте розповісти все ще раз. Але повільніше.

— Так, т-так, — прохрипів Торнлі. — Утім, я його не з-звинувачую. — Стараючись видобути з себе ще щось, він хапнув ротом повітря, доки я гладила йому спину у безнадійній спробі заспокоїти його. — Н-ні, ні. Геть не з-звинувачую, — додав він, знову закашлявшись. — Н-не певен, що с-сам був би в л-ліпшому стані, з-зважаючи на обставини.

— Кого не звинувачуєте? — запитала я, не маючи уявлення, як же заспокоїти старого, щоб здобути зв’язну відповідь. — Про кого ви говорите, містере Торнлі? Про мого батька? Дядька Джонатана?

Він так сильно захрипів, аж йому закотилися очі. Мене охопив жах: це кінець, він відійшов. Але

Торнлі заборсався, всівся рівно, схопившись руками за простирадла обабіч свого змарнілого тіла.

— А-Алістер знає.

Моєму спантеличенню не було меж. Ім’я «Алістер» мені було невідоме, і я вагалася, чи Торнлі усвідомлював, що каже.

Я лагідно поплескала його по долоні, а Томас нажахано дивився на всю цю картину.

— Ш-ш-ш. Заспокойтеся. Усе добре, містере Торнлі. Ви нам неабияк...

— Це... все... через... ту... кляту...

Його тіло бурхливо затрусилося, наче він запускав повітряного змія з металевим каркасом у грозу, і в нього влучила блискавка. Старий бився в конвульсіях, аж доки з його рота і ніздрів не потекла безперервна цівка крові. Я відскочила вбік і затукала до Джейн, щоб та повернулась і допомогла нам. Та було вже запізно.

Містер Торнлі помер.

РОЗДІЛ 10

«ГОСТРООКА МЕРІ»

ОЗЕРО СЕРПЕНТИН

ГАЙД-ПАРК

13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

— Авжеж, у батьковому оточенні був Алістер. Не можу повірити, що ти його не пам’ятаєш, — промовив Натаніель, позираючи на мене в очікуванні пояснення, яке я ще не готова була надати. — І звідки такий раптовий інтерес?

— Та просто питаю.

Уникаючи братового погляду, я спостерігала за зграєю гусей, що саме пролітала над скляною гладінню озера у бік приймального будинку Королівської спілки порятунку життя — бездоганним клином у бездоганно свіжому осінньому повітрі. Вони, безперечно, відлітали на південь у пошуках м’якшого клімату.

Я намагалася збагнути природний механізм, що попереджав їх про наближення зими. Якби ж то і жінки на холодних вулицях Вайтчепела так само вміли відчувати загрозу, щоб мати змогу сховатися в безпечному місці.

Підібрала кілька пожовклих травинок і взялася вертіти їх між вказівним і великим пальцями.

— Аж не віриться, що за кілька тижнів зима уб’є всю цю траву.

Натаніель здавався роздратованим.

— Так, звісно, але ж навесні вона знов уперто проб’ється зі своєї мерзлої могили і обіцятиме надію на вічне життя.

— Якби ж лишень існували ліки від найсмертельнішої хвороби на світі, — пробурмотіла я.

— Це ж якої?

Я зиркнула на брата, знизала плечима й відвернулася.

— Самої смерті.

Тоді мені вдалося б оживити Торнлі й отримати відповіді на ті запитання, з якими він мене залишив. А ще якби було можливо повертати до життя мертвих, як відроджуються багаторічні рослини, у мене досі була б мати.

Брат не зводив з мене стривоженого погляду. Певно, гадав, що дядькова ексцентричність погано на мене впливає.

— Якби у тебе була можливість, ти б... спробувала втілити цей задум науковим шляхом? Зробила б смерть пережитком минулого?

Коли справа стосується близької людини, межі правильного й неправильного розмиваються. Життя змінилося б до невпізнанності, якби мати й досі була жива. А втім, чи була б ця істота схожою на справжню? Я тремтіла від самої думки про те, що могло б статися.

— Ні, — відказала повільно. — Я так не думаю.

З гілки над нашими головами долетіло цвірінькання дрібного горобчика. Я відламала шматочок медового пряника й кинула. Одразу налетіло двоє більших птахів, які почали змагатися за той дріб’язок. Ось вона, Дарвінова ідея про виживання найсильнішого в усій красі! Тут Натаніель розкришив свого пряника й осипав пташок, які чубилися, сотнею крихт. Тепер у кожного птаха було більше їжі, ніж той уявляв, що з нею робити.

— Ти безнадійний, — похитала я головою.

Натураліст із брата вийшов би нікудишній, він-бо повсякчас змінював наукові дані своєю добротою. Натаніель обтер пальці в рукавичці вишитою вручну хустинкою й відхилився назад, спостерігаючи, як пташки підбирають кожен шматочок, і на його обличчі розпливлася задоволена усмішка.

Я ж не відводила очей від хустинки.

— Маю визнати: приїзд тітоньки Амелії мене жахає.

Брат простежив за моїм поглядом і помахав хустинкою в повітрі.

— Я певен, буде чудово. Принаймні твоє шиття буде їй до смаку.

Окрім щоденних уроків на тему правильного господарювання в домі й приваблювання порядного чоловіка, тітка Амелія мала незбагненний потяг до вишивання монограм на кожнісінькому клаптику тканини, до якого лишень могла дотягтися. Мені було важко уявити, як це я встигатиму обшивати силу-силенну нікому не потрібних серветок і водночас навчатися дядьковій справі.

А якщо додати сюди ще й тітчині постійні сплески релігійності, то скидалося на те, що прийдешні кілька тижнів напевно виявляться виснажливішими, ніж я сподівалася.

— До речі, куди це ти днями втекла? — поцікавився Натаніель, відриваючи мої думки від шиття та інших «захопливих» занять. І залишатися без відповіді він вочевидь не збирався. — їй-право, не уявляю, чому ти мені не довіряєш. Ображаєш мене, сестричко.

— Ну гаразд, — зітхнула я. Треба відкрити один секрет, щоб приховати важливіші. — Кілька вечорів тому я прокралася в батьків кабінет і там натрапила на ім’я «Алістер». Оце й усе.

Брат насупився. Потягнув за рукавички, але не зняв їх.

— Що ти, заради королеви, робила в його кабінеті? Я не в змозі вберегти тебе від твоєї ж дурості, сестро. Ліків від цього, на жаль, іще не вигадали.

Я пропустила цю шпильку повз вуха й натомість зірвала виноградинку з грона в нашому кошикові для пікніку, що його Натаніель замовив у Fortnum & Mason. Кошик був ущерть набитий смаколиками, від яких так і текла слинка — починаючи імпортованими сирами та закінчуючи тепличними фруктами.

Щоб не здатися аж занадто цікавою, я неквапно витягнула сир та хліб із матер’яного мішечка і розклала їх на тарілці на килимку перед нами.

— То виходить, він був слугою?

— Алістер Данлоп — давній батьків візник, — сказав Натаніель. — Пригадуєш тепер? Добрий був чоловік, хоч і дуже ексцентричний.

У мене між бровами утворилася зморшка.

— Звучить ніби знайомо, але ж батько так часто змінює слуг, що всіх важко запам’ятати.

Я розмастила сир брі та інжирне варення від одного краю скибки хліба до другого й дала частунок братові, тоді зробила такий самий і собі. Щоразу, як мені здавалося, наче я успішно встановила якусь важливу деталь, виявлялося, що все не так просто.

Я мріяла знайти бодай одну кляту зачіпку, що спрямувала б мене у плідному напрямі. А взагалі було б добре, якби убивці, психопати й лиходії тримали в руках таблички, щоб допитливі уми могли без проблем їх помітити. Бо мене бентежило, що один такий звір зараз ходить поміж людей.

Натаніель замахав рукою у мене перед лицем.

— Ти чула, що я тобі сказав?

— Що, вибач?

Я кліпнула, наче проганяючи марево — де не було убивств і старих при смерті. Брат знову зітхнув.

— Я сказав, що батько звільнив його невдовзі після материної...

Він не хотів говорити слово «смерть», втім, як і я — промовлене вголос, воно ятрило рану, що залишалася свіжою навіть п’ять років по тому. Я стиснула братову долоню, показуючи: мені все зрозуміло.

— Хай там як, це сталося раптово. І причини я так і не дізнався, — сказав Натаніель, знизуючи плечима. — Утім, ти ж знаєш, яким буває батько. А містер Данлоп учив мене грати в шахи, коли його послуг ніхто не потребував. — Брат усміхнувся, і приємний спогад поліпшив його настрій. — Правду кажучи, я підтримую з ним стосунки. Він не міг і далі служити візником, бо батько звільнив його без належної рекомендації. Я кілька разів навідував його, щоб зіграти в шахи: і ставив та навмисне програвав гроші, щоб хоч якось поліпшити його становище. Бо воно в нього скрутне, і я чомусь почуваюся відповідальним за це. Нині містер Данлоп працює матросом на «Гостроокій Мері».

— Ще одне життя приречене на митарства з волі лорда Едмунда Водсворта та його ексцентричності, — промовила я.

Цікаво, що ж такого міг накоїти візник, щоб опуститися до рівня скромного матроса? Єдиним його злочином, напевно, був вияв доброти до мого брата.

Здавалося, що коли батько звільняв прислугу, життя кожного і кожної з них зазнавало найжахливіших змін. Принаймні Алістер іще дихав. Бо міс Ніколз більше ніколи не вдихне повітря біля Темзи, хоч яке воно шкідливе.

Хибно витлумачивши моє мовчання, Натаніель обхопив мене рукою за плече і пригорнув у втішливих обіймах.

— Певен, він задоволений, сестричко. Деякі чоловіки тільки й живуть задля свободи, яку їм дарує драїння палуб на великому кораблі чи перенесення скринь із вантажем. Жодних обов’язків. Жодних турбот, пов’язаних із походами на чаювання чи в курильні — одягти білу краватку чи чорну та інші нісенітниці «вищого світу». Лишень вітер, що розвіває їм волосся. — Він замріяно усміхнувся. — Це славне життя.

— Кажеш так, наче сам хочеш зректися благородного імені й узятися драїти палуби.

З Натаніеля вийшов би жахливий моряк, і ми обоє це знали. Брат, може, й подумував відмовитися від благ, які мав у житті, заради свободи, а проте надто вже дорожив імпортованим бренді та французьким вином. Він їх нізащо не проміняє на дешевий ель у вогких пивницях. Одна лиш думка про Натаніеля із розкуйовдженим волоссям, який доплентує до шинкваса й замовляє собі щось настільки простацьке як пінта елю, викликала в мене усмішку.

Перш ніж він встиг піддражнити мене у відповідь, підійшов кучер. Нахилившись, він прошепотів щось братові на вухо, і Натаніель кивнув, а затим звівся на ноги й розправив перед свого костюма.

— Боюся, нам доведеться перервати обід завчасно. Надійшла звістка: тітонька Амелія та кузина Ліза вже прибули. Ти, гадаю, не квапишся виконувати обов’язки «пристойної леді». Тож із тобою все буде гаразд, якщо я залишу тебе доїдати обід наодинці?

— Мені навряд чи потрібна нянька, — відповіла я. — І твоя правда: я не відмовлюся від зайвої хвилинки, щоб насолодитися останніми митями власної свободи.

Тут я широко всміхнулася, бо добре знала: була б Натаніелева воля, окрім покоївки та лакея, мене б зараз супроводжували охоронець, гувернантка, доглядальниця і ще невідь-хто, кого брат додумався б до мене приставити.

— Іди вже, — підігнала я його. Та брат усе стояв, плескаючи себе по боках, і вагався.

— Зі мною все буде добре. Я трохи понасолоджуюся свіжим повітрям і повернуся додому. — Я перехрестилася. — Обіцяю, що з жорстокими убивцями перед вечерею не чаюватиму. Годі вже дивитися на мене так стурбовано.

Усмішка зійшлась у двобої з хмурістю, і зрештою перемогла — Натаніелеві вуста сіпнулися догори.

— Чомусь від твоїх слів спокійніше мені аж ніяк не стає. — Він зняв капелюха у прощальному жесті. — До вечора. І ще... — тут брат замовк, оглядаючи моє вбрання, — раджу тобі перевдягнутися у щось... відповідніше до смаків тітоньки Амелії.

Я помахала йому, а коли Натаніель зник із виду, розщепила схрещені за спиною пальці. Безумовно, я перевдягнуся з вершницької «амазонки» в сукню, коли повернуся додому, та спершу навідаюся в порт — поспілкуватися з таємничим Алістером Данлопом, аби вивідати секрети, які він приховує на борту «Гостроокої Мері».

* * *

— їй-право, не уявляю, навіщо ти наполіг на тому, щоб узяти цього бісового звіра з нами, — висловила я своє нарікання Томасові, коли заледве не перечепилася через повідець утретє. — На цих клятих підборах досить важко ходити і без того, щоб шпортатися що п’ять секунд через короткозорого пса.

Хлопець кинув очима на рядок срібних гудзиків спереду моєї чорної «амазонки», напрошуючись на гримасу з мого боку. В його погляді читалася переконаність, що в цьому вбранні — аж до бриджів, що пасували до решти — мені ніщо не мало б заважати пересуватися.

— Хотіла б я побачити, як би ти давав собі раду в корсеті, кісточки якого врізаються тобі у ребра, — огризнулася я, тепер уже дивлячись на його одяг. — І як ти впорався б зі спідницею, що майже цілком покриває тобі ноги, але на такому вітрі весь час перекручується на стегнах.

— Водсворт, якщо хочеш побачити мене без штанів, то тільки скажи. Я з превеликою охотою вдовольню твоє прохання.

— От нахаба!

Хлопець начебто вигулював біло-коричневого висловухого дворнягу біля озера, коли раптом натрапив на мій пікнік. Мені здавалося, що це була занадто підозріла відмовка — тим паче, що натрапив він на мене саме тоді, коли лакей, Джон, складав залишки їжі в кошик. Томас прихопив кілька шматків буженини, щоб почастувати свого чотирилапого товариша. Тож Джона та покоївку, тільки й радих, що уникнуть моєї чергової авантюри, я відправила додому з майже порожнім кошиком.

Щойно я вказала на малоймовірність того, що це збіг, як Томас заявив, що це була лишень «мила випадковість», і взагалі я маю бути вдячна за «товариство джентльмена, коли вже походжаю на очах у піратів та горлорізів».

Хай би ліпше був вдячний, що я «випадково» не заколола його шпилькою для капелюшка. Хоча насправді мене втішило, що юнак мене розшукав.

Брукована вулиця була досить широка, та йти нею було ой як незручно — стільки всього тут відбувалося водночас. Докери підіймали скрині на борт великих кораблів, а дерев’яні вантажі небезпечно теліпалися на мотузках у них над головами. У складські приміщення закочували винні бочки та здорові металеві діжки з тютюном. Горланили крамарки, рекламуючи товари і послуги, які продавали чи надавали в крамницях на сусідніх вулицях — від випічки до латання подертих вітрил.

Ми рушили в бік наступного причалу, де скупчилося ще більше кораблів. Чи не всі тутешні крамниці були присвячені морським пригодам, і у вітринах пишалися золоті компаси, секстанти, хронометри та інший корабельний реманент, якого можна забажати. Я спостерігала, як митник оглядав вантаж, що його вивантажили з найближчого судна. Мідні ґудзики на форменому кітелі миготіли на пообідньому сонці.

Коли я підійшла ближче, митник усміхнувся до мене і зняв кашкета, вітаючись. На моїх щоках виступив рум’янець.

— Ой, та ну! — фиркнув Томас. — Він же далеко не такий красень, як я.

— Томасе, — прошипіла я і штурхнула його ліктем.

Юнак удав, наче йому боляче, але було очевидно: він зрадів, що знову заволодів моєю увагою.

Крамниці поступилися місцем занедбаним будинкам, які купчилися й тіснилися, неначе щурі в норі. Зі стічних канав здіймався сморід сміття, змішуючись із запахом прибитої до берега дохлої риби. На щастя, від води постійно віяв бриз, куйовдячи мені пасма волосся й випробовуючи, чи добре на мені сидить вельветовий капелюшок.

— Це Тобі, — відповів Томас на моє неозвучене запитання, тим часом розглядаючи веремію навколо нас. — І він розумніший за половину Скотленд-Ярду. Водсворт, та ти маєш цілувати землю в мене під ногами за те, що я прихопив такого чудового пса. Або ж поцілуй мене в щоку на радість усім тутешнім митникам та лайдакам.

Я пропустила повз вуха його спробу непристойно позалицятися і натомість зосередилася на песикові, який ішов собі перевальцем по бруківці, а тоді звернув на причал. І як він тільки не шубовснув у воду — це-бо була найнезграбніша тварина з усіх, що я бачила. Особисто мені до вподоби були коти з їхньою невситимою цікавістю.

— То цей Тобі — твій родинний пес?

Томас рахував і читав про себе назви кораблів, які ми проминали на своєму шляху до «Гостроокої Мері».

— Ні, я його позичив, — відказав хлопець і зупинився перед черговим скупченням суден, які хиталися і порипували від припливу, а їхні щогли лісом здіймалися над нашими головами.

Тут стояв такий галас, що я власних думок не чула за криками моряків. Натаніель вжахнувся б, дізнавшись, які брудні слова я чую, та від цього вони чомусь видавалися мені тільки принаднішими.

Із палуби якогось корабля донеслося мекання кіз та цвірінькання екзотичних птахів. Я не стрималася і витягувала шию, аж доки не помітила барвисте оперення папуги, що бився крилами об стінки клітки. Затим на кораблі засурмив і затупав ногами слон, якого намагалася вивести на сушу сила-силенна матросів.

Написи на розвантажених ящиках свідчили, що в місто прибув мандрівний цирк. Іще кілька тижнів тому я мріяла відвідати його виступ разом із братом. Циркова програма людей-дивовиж була знана по цілому світу, а декого з них «належало побачити, щоб повірити».

— Я чула, у них є чоловік, який ковтає полум’я, — сказала я Томасові, доки ми проминали корабель. — І ще один, який має чотири ноги. Звісно, якщо таким чуткам можна вірити.

— Та що ти кажеш? — відповів той. — Особисто мені приємніше буде залишитися вдома і провести час із книжкою.

Королева Вікторія була палкою шанувальницею цирку, тож обов’язково завітає на прем’єрний виступ. А разом із нею там будуть і ті, хто вважав себе впливовими особами, і кілька справді важливих персон.

— Поглянь-но, — вказала я на розшукуваний корабель, — онде він. «Гостроока Мері».

— Тримайся поруч, Водсворт, — мовив Томас. — Не подобається мені вигляд цих хлопців.

Я зиркнула на нього, і моїм тілом розлилася легка теплота.

— Обережніше, містере Кресвел. Бо ще хтось подумає, наче ви до мене небайдужий.

Він кинув на мене погляд, а його брови зійшлися, так ніби я сказала щось дивне.

— Тоді я хотів би зустрітися з цією людиною. Бо вона вельми прониклива.

І не зронивши більше ні слова, юнак подався вперед, а я на мить приголомшено стала на місці й тільки витріщалася на нього. Ну що за невиправний брехун! Врешті опанувавши себе, я поквапилася слідом.

Розмірами корабель скидався на маленький рукотворний острів зі сталі — такої ж сірої та невиразної, як і лондонська буденність. Завдовжки він удвічі перевершував решту кораблів на цьому причалі, а його команда здавалася удвічі непривітнішою.

Щойно ми наблизилися до капітана, кремезного чолов’яги з чорними очима й поламаними зубами, сумирний на вигляд Тобі враз визвірився на нього, наче хижий вовк, оголивши ікла й голосно та загрозливо загарчавши.

Капітан подивився на песика, а тоді ковзнув поглядом по нас із Томасом.

— Юним панночкам тут не місце. Забирайтеся звідси.

У мене теж виникло бажання ошкіритися — кудлатому Тобі сподобалося б, — та натомість я мило всміхнулася, виставивши напоказ тільки частину своїх перлово-білих зубів: тітка Амелія завжди повторювала, що чоловіків легко зачарувати.

— Ми шукаємо містера Алістера Данлоиа. Нам сказали, він працює у вас.

Капітан мерзенний чоловік плюнув у воду й підозріливо придивився до мене.

— Яке вам до нього діло?

Поруч напружився Томас і почав стискати й розтискати кулаки.

Я усміхнулася знову, але цього разу навмисно дивлячись у точку над капітановим плечем. Хитрий і чемний підхід моєї тітоньки спробували — тепер час зробити все по-своєму.

— Мені не хотілося б влаштовувати сцену й гукати сюди он того приємного працівника митниці, — сказала я. — їй-право, негоже керувати таким важливим кораблем без відповідних паперів на весь товар. Чи не так, містере Кресвел?

— Авжеж, — погодився Томас, попускаючи повідець Тобі. Капітан непевно відступив на крок від грізного дворняги. — Не кажучи вже про те, яка це була б катастрофа, якби ймовірні наймачі корабля довідалися, що частину їхнього вантажу збувають на стороні. А ваша ж родина знається із більшістю аристократичних сімейств Європи — адже так, міс Водсворт?

— Саме так, — підтвердила я, доки капітан явно трусився у своїх чоботах, — знається. Та й ви походите з не менш поважного роду — адже так, містере Кресвел?

— Саме так, — усміхнувся він, — походжу.

Обличчя капітана перекосило від неприхованої люті. Йому вочевидь не сподобалося програвати язикатим юнаку та юнці.

— Данлоп доставляє товар до «Веселого Джека». Вивантажується в провулку за ним.

РОЗДІЛ 11

ЗЛОВІCHA ЗНАХІДКА

ПАБ «ВЕСЕЛИЙ ДЖЕК»

ЛОНДОН

13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Завдяки кепським вказівкам непривітного капітана ми кілька разів забрідали в тупики, перш ніж опинилися перед гамірним — хоча й із сумнівною репутацією — пабом.

Над входом висіла дерев’яна вивіска, на якій був зображений чорний прапор із широко усміхненим черепом. Усередині, згорбившись над кухлями, цмулили пиво й витирали рота драними рукавами чоловіки, тимчасом як жінки скрадливо, мов дикі коти на полюванні, походжали сюди-туди. Навіть не намагаючись вдавати, буцім належу до цієї публіки, я перетнула приміщення, високо задерши голову, а мене проводжали поглядами та перешіптуванням.

Більшість благородних дам не ходила вбрана у всуціль чорні «амазонки» в комплекті зі шкіряними чобітьми та рукавичками. Хоча вбирання вершницького строю не для їзди верхи поступово входило в моду, мене передусім вирізняли колір та матеріал одягу.

Я сподівалася, що зуміла вселити в присутніх хай скороминуще, але відчуття неспокою.

Коли ми вибралися у провулок позаду закладу, нас привітали лишень калатання наших сердець та сопіння Тобі. Я зняла рукавички й почухала пса за пухнастими вухами.

— Бачиш його? — спитала я, хутко скидаючи поглядом простір.

Поверх ящиків, які недавно вивантажили, стояв іще один — відкритий, проте поряд не було жодної душі. Я підійшла до дерев’яного ящика й зазирнула всередину. Той був заповнений рядами склянок; що ж, напевно, буйні завсідники пабу немало їх розбивали, хильнувши зайвого. Я не очікувала, що капітан збуватиме на чорному ринку саме такий товар, але, схоже, оборудка була прибуткова.

Зсунувши брови, Томас пильно дивився на ящик.

— Трохи дивно, що містер Данлоп залишив ці речі без нагляду.

— Може, він усередині? — Не дочекавшись відповіді, я крутнулася на підборах і зайшла назад у галасливий паб. Перехилилася через шерехатий дерев’яний шинквас і мало не закричала, щоб привернути увагу господині. Огрядна жінка витерла руки об брудний посудний рушник, а на мене глянула, немов на порожнє місце.

От тобі й застрашливе вбрання! З таким самим успіхом я могла б вирядитися у свою найкращу недільну сукню, а шкіряні лахи лишити м’ясникам.

— Бурбончику налить, міс? — глузливо спитала жінка, витираючи високий пивний келих ганчіркою, а далі наповнивши його темною бурштиновою рідиною й посунувши кремезному чолов’язі скраю шинкваса.

Я спостерігала, як той чоловік робить глибокий ковток і не могла стриматися, щоб не скривитись.

І як йому вдається не зважати на увесь той бруд наче з вигрібної ями, розмазаний но склянці? Одному Богу відомо, яку хворобу цей чоловік імовірно міг тепер підчепити. Ну, а я прагнула забрати ганчірку до дядькової лабораторії і провести над нею цілу низку дослідів.

Неподалік зайшовся сміхом гурт чоловіків, і це повернуло мене до дійсності. Я стиснула руки в кулаки, вганяючи нігті в долоні й залишаючи на них заспокійливі сліди у формі півмісяців.

— А де чоловік, який доставив вам склянки? Знадвору його не видно, а начальник його розшукує. — Я нахилилася ближче, і стишивши голос до театрального шепоту, додала: — Гадаю, це якось пов’язано із тим, що на його корабель піднялися представник митниці та правоохоронці — у пошуках краденого вантажу. Можливо, тепер вони прямують сюди.

Моє припущення зависло в повітрі, а вже за мить між рум’яних щік жінки розширилися очі. Вираз мого обличчя залишався незворушним, та всередині я раділа, що моя брехня прозвучала так переконливо, і що вона справила на господиню пабу належний ефект: вона мала гірший вигляд, ніж ті, хто побував у кораблетрощі.

Голосно зглитнувши, жінка вказала на двері, що вели у провулок.

— Надворі має буть.

Діставши з-під шинкваса довгого ножа, вона люто розітнула навпіл рибину, що лежала на дерев’яній обробній дошці.

Я йому всі тельбухи випущу, як знов угледжу, а я гостроока угледжу. Отак йому і перекажи: як побаче гострооку Мері, нехай щодуху тікає.

Тепер зрозуміло, на чию честь корабель здобув свою назву. А тим часом Мері, розмахуючи в повітрі ножем, вже кричала на нетерплячого завсідника, який підняв їй перед очі порожнього кухля.

— Будеш ото і далі мені тим перед носом махать, Біллі, то не тільки без носа лишишся.

Я знову вислизнула у провулок і, похитавши головою, заходилася швидко переповідати Томасові почуте.

Той присів поряд із ящиком, умочив пальця у щось мокре й розтер рідину між указівним та великим пальцями. Я проковтнула панічний клубок, який підступив до горла, коли побачила, що Томас виявив.

— Може, він просто порізався об розбиту склянку і пішов накласти пов’язку?

Юнак не вдостоїв моє припущення відповіддю. Розпрямився, підвів Тобі до крові.

— Шукай, Тобі, — лагідно звелів він.

Я зачудовано спостерігала за тим, як пес слухняно все обнюхував, доки не взяв слід. Його хвостик метлявся так сильно, що мені навіть здалося: зараз песик здійметься в повітря, мов птах, і полетить вулицями та провулками. Томас відпустив повідець, і ми кинулися бігти за песиком, який пустився то одним провулком, то іншим.

Проминули десь зо п’ять вулиць, аж доки мені в око не впала купа лахміття, що підпирала якусь закинуту будівлю.

Той чоловік сидів, простягнувши ноги вперед: його підборіддя спочивало на грудях, а очі були упокоєно заплющені. З руки на сорочку падали краплинки крові. Я полегшено зітхнула: із жалюгідним п’яничкою з дрібним порізом упораюся. Тобі зупинився за кілька футів від чоловіка і гарчав.

— Одрі Роуз, зажди.

Томас спробував було схопити мене за рукав, та я ухилилася від нього. Мене здивувало, що він нарешті назвав мене на ім’я, та не зупинилась, щоб замислитися над цим фактом чи стривоженим тоном хлопця. Вже повертало на вечір, а значить, невдовзі Натаніель чекатиме мене на вечерю — і мені зовсім не хотілося пояснювати йому, чому я повертаюся так пізно після нашого обіду.

Підступивши до недужого, я кахикнула. Той не ворухнувся. Я кахикнула голосніше — і знову жодної реакції. Кляті моряки та їхня любов до всього, що можна випити. Томас у мене за спиною щось сказав, та я пропустила це повз вуха, а сама нахилилася над чоловіком, щоб поторсати його за плече, їй-право, мене дістало, що геть усі чоловіки в моєму житті вважають, наче я нездара. Я їм усім покажу, що здатна на все те, що й вони, а то й робитиму це навіть краще.

Я потягнулася до чоловіка ще раз.

— Перепрошую, сер. Із вами...

Я заледве його торкнулася, аж тут його голова відхилилася назад, являючи мені страхітливу червону посмішку, яку розітнули на його шиї.

Він не руку поранив, аж ніяк. Хтось заверещав. Можливо, це була я. Та було б приємніше, якби то виявився Томас Бісів Кресвел.

А він відтягнув мене від тіла і став ніжно мене колисати у своїх обіймах. Мені було байдуже, що це геть непристойно.

— Відсторонися від емоцій, Одрі Роуз. Сприйми це як рівняння, яке треба розв’язати. Бо це воно і є. Усе буде добре.

Я поглянула на свої руки і збагнула, що насправді це жахлива брехня.

Усе було не добре, геть не добре, і ніяке це не рівняння. Мої долоні були в липкій крові. Я нестямно обтирала їх об ліф, та дарма. Кров забруднила мої пальці у червінь. І ця червінь була для мене звинуваченням.

Якимось чином відповідальність за смерть цього чоловіка лежала на мені.

* * *

Натаніель сидів, напружено схрестивши руки на грудях, і вигляд у нього був куди серйозніший, ніж у засудженого до страти перед розстрільним загоном.

Побачивши на порозі нашого дому детективного інспектора, який привів мене — усю тремтячу і в крові, хоч я й була загорнута в кінську попону, — брат зблід як смерть. Мало не зомліла, забачивши мене, й тітка. Вони з донькою подалися до своїх кімнат, перед тим пообіцявши мені серйозну бесіду про пристойну поведінку — щойно набуду належного вигляду.

Чудово, чекаю не дочекаюся!

Щоразу, коли я заплющувала очі, у моїй свідомості відтворювалася однакова сцена: як мені докоряє та жахлива, зяюча посмішка. Я чула, як детективи казали, що шия чоловіка була перетята замало не повністю.

Лише дрібка сухожиль та зв’язок уберегли його від обезголовлення — і я чудово це усвідомлювала. Мене знову затрусило. Було щось несказанно гірше в тому, щоб торкатися ще теплого мерця, на відміну від розтину холодного тіла в дядьковій лабораторії.

— Ось, випий.

Натаніель ткнув мені в руки чашку гарячого чаю. Я й не помітила, коли він перетнув кімнату. Я задивилася на пару, що здіймалася над блідим, майже золотистим питвом.

Це неможливо, та я могла заприсягтися, наче розчула кілька останніх напружених ударів серця, перш ніж той чоловік стік переді мною кров’ю.

Томас запевняв мене, що навіть якби ми прибули буквально за кілька митей після нападу, чоловік усе одно помер би майже миттєво. Проте глибоко всередині мене гризло болісне відчуття, що якби я притиснула йому до рани якусь хустину, замість відшпурювати його голову, це врятувало б чоловікові життя. Що ж це за дівчина, яка так призвичаїлася до вигляду крові, аж геть на неї не зважає? Однозначно жахлива.

— Якщо ми можемо щось зробити, детективе... — промовив Натаніель, проводжаючи поліціянта з вітальні; а я й забула, що він тут був.

До мене долітали уривки їхньої розмови, доки вони йшли до парадних дверей. На тілі виявили документ, який підтверджував мої найгірші страхи: до містера Данлопа дісталися, перш ніж у мене з’явилася нагода опитати його. Відчуття провини так туго стиснуло мене, що мені забракло дихання. Скільком іще судилося померти, перш ніж я розкрию правду?

Я сьорбала запашний чай, даючи теплу розтікатися горлом і далі вниз стравоходом — і зігрівати мене зсередини.

Я нічогісінько не знала про містера Данлопа та його особисте життя, тож і найменшої гадки не мала, хто міг бажати йому смерті. Може, хтось із тих, із ким він разом працював?

Звісно, вся команда «Гостроокої Мері» здавалася спроможною на вбивство, та зовнішній вигляд, на лихо, частенько буває оманливим. Мати любила читати мені історії з книжок, які привезла від бабусі. Попервах я крутила носом, вважаючи, що під пошарпаними обкладинками не криється нічого корисного. Як же я, снобка, помилялася.

Слова з пошерхлих сторінок були чарівні — геть як чарівна принцеса, яка ховається поміж бідняків. Мама навчила мене, що судити про речі за їхнім зовнішнім виглядом нерозумно, і я часто намагалася не забути цю її настанову.

Спогад про те, як я згорталась клубочком на маминих колінах, приніс із собою нову хвилю смутку. Скільки смертей і страждань має випасти на долю простій дівчині? Відчинилися і зачинилися двері; я кліпнула, щоб відігнати сльози, зла на себе через власну слабкість.

Натаніель опустився у крісло з високою спинкою навпроти мене і нахилився вперед, щоб зазирнути мені у вічі. Частина мого єства очікувала, що зараз він почне шпетити мене за самовільність та мою ж схильність до безрозсудності. Натомість він усміхнувся.

— Ти найвідважніша людина з усіх, кого я знаю, сестричко.

Я не стрималася і пирхнула. Насправді я розкисла, знай, тільки шморгала носом і плакала — теж мені взірець відваги. Протягом усієї поїздки додому Томас не випускав мене з обіймів, щоб я геть не розклеїлася. Я вбирала його силу і тепер дуже за цим сумувала. Натаніель похитав головою, запросто прочитавши мої думки. Хоч, сподіваюся, не ту про Томаса та його обійми.

— Добра половина батькового товариства не наважилася б опитувати портову публіку, — сказав брат. — Потрібна неабияка хоробрість, щоб зробити те, що зробила ти. — Він опустив очі. — Єдине, про що я шкодую, це про той жах, який тобі довелося пережити, побачивши того чоловіка з... словом, шкода, що саме ти його виявила.

Я здійняла руку, зупиняючи його. Мені не хотілося більше згадувати про те, як знайшла бідолашного містера Данлопа. Я підвела підборіддя і прогнала нові сльози.

— Дякую, — мовила.

Я звелася на ноги, поставила чашку на столик і обхопила себе руками. Мені було потрібно покинути цю кімнату й прочистити голову.

Нахилившись, щоб підібрати спідниці, я раптом усвідомила, що й досі вбрана в закривавлену вершницьку «амазонку» з бриджами. Можливо, тітку Амелію майже до зомління довела не тільки звістка про мою зловісну знахідку.

Насамперед мені треба було перевдягнутися у чисту одежу. Навіть найкращий солдат у війську Її Величності не піде в бій у порваних штанах, переконувала я себе.

Натаніель теж підвівся.

— Куди ти зібралася?

— Хочу перевдягнутися, — усміхнулась я. — А опісля відвідаю Томаса. Я маю дещо з ним обговорити, і боюся, до ранку це не зачекає.

Брат розтулив було рота, щоб сперечатися, але спинився. Я щойно виявила понівечене тіло чоловіка у портовому провулку. Тож цей надвечірній візит до містера Томаса Кресвела був його найменшою тривогою.

Натаніель зиркнув на годинник, а тоді перевів погляд на мене.

— Невдовзі я й сам маю йти. І вернуся, либонь, коли ти вже спатимеш. Тож будь ласка, заради мого спокою, спробуй повернутися додому, перш ніж зовсім стемніє. Досить із нас гострих відчуттів на один вечір. Другого такого жахіття, боюсь, я не переживу.

Ми вийшли в коридор, і я пильно вгледілася братові в обличчя. Він і далі потерпав від стресу. Тонкі зморшки навколо очей поглибилися. Його виснаження давалося взнаки навіть сильніше, ніж кілька днів тому.

Мені було зле від того, що додаю Натаніелеві нових клопотів до інших його турбот. Він був завантажений навчанням, а тепер, коли батько виїхав, мав іще й перейматися господарством і пильнувати мене, доки на вулицях міста орудує вбивця жінок. І я геть не полегшувала йому завдання, тікаючи з дому поночі та знаходячи мертві тіла вдень.

Я покрутила каблучку матері у себе на пальці спершу в один, а потім у другий бік.

— А як би ти почувався, якби я натомість запросила Томаса ненадовго до нас?

Я усвідомлювала: це обурлива пропозиція, адже Натаніеля не буде вдома, щоб наглядати за нами. А втім, вирішила, що братові стане спокійніше на душі, якщо він знатиме, що я не виходила з дому. До того ж удома були тітка Амелія й Ліза, а отже, формально я не залишуся з Томасом сам на сам.

— Одрі Роуз... Я не певен, що це гарна ідея.

Брат дивився на мене протягом кількох болісно довгих секунд, розриваючись між тим, що було суспільно прийнятним, і тим, що зрештою поліпшить його самопочуття. Він дістав свого улюбленого гребінця, розчесав волосся і сховав його в кишеню піджака. Відтак промовив:

— Гаразд, я зателефоную йому перед виходом. Але не зачиняйте дверей. — Він глибоко вдихнув і глянув углиб коридору. — І будь ласка, залишайтесь в їдальні та салоні. А ще сидіть на пристойній відстані одне від одного. Бо нам тільки бракувало, щоб поповзли чутки. Батько повернеться менш ніж за два тижні — і приб’є нас обох, якщо твоя репутація заплямується. Особливо з огляду на його...

Тут Натаніель різко стулив рота й розвернувся. Е, ні, він так легко не відбудеться за приховування таємниць від мене. Я кинулася за ним, схопила за рукав і смикнула у свій бік.

— Особливо з огляду на його що? — зажадала відповіді я. — Що ти приховуєш, Натаніелю? Він повернувся в місто? Чи його самопочуття досі не покращилося?

У брата був такий вигляд, наче він зараз волів би повторно спілкуватися з детективним інспектором, а не зі мною. До мого горла підступило жахливе відчуття. Я стисла його руку і благально зазирнула йому у вічі. Натаніель зітхнув. Він ніколи не міг довго опиратися своїй єдиній сестрі, і я відчула дрібний докір сумління за те, що скористалася з його слабкості.

— Твій батько мав зустрічі з потенційними нареченими для тебе — у місті й за містом, — оголосила тітка Амелія, яка, здавалося, виросла з-під землі.

Вона скидалася на жіночу копію моїх батька та дядька: висока, білява і вродлива. Поглянувши на неї, було неможливо повірити, що вона вже розміняла п’ятий десяток.

Тітка Амелія уособлювала сам ідеал, до якого повсякчас мали прагнути всі жінки. Геть усе від її чепурної зачіски до атласного взуття на ногах було бездоганним та вишуканим. Навіть несхвальний вираз на її худому обличчі, й той був немов королівський.

— Хоча після твоїх сьогоднішніх витівок та чуток, які вони неминуче породять, я не певна, чи його старання принесуть плоди. Якби я не знала тебе так добре, то вирішила б, що ти навмисно намагаєшся зруйнувати усі свої надії на шлюб.

Я перевела погляд із тітки на брата.

— Ти ж запевняв, що батько взагалі не покидає Бата.

— Один молодик уже тижнями листується з батьком. Із того, що мені відомо, його сім’я має чудові політичні зв’язки. Тож поєднання наших родин має сенс. Батько повернувся до Лондона, щоб зустрітися з ним, але тільки на день.

Здавалося, ніби земля, позіхнувши, розверзлася під моїми ногами й заковтнула мене цілком. Я все думала про те, що батько таємно зустрічався з потенційними нареченими, хоч мав би зосередитися на одужанні.

— Але ж у мене ще навіть дебюту не було! — вигукнула я. — У мене цілий рік попереду, перш ніж доведеться перейматися балами та званими вечерями. Як мені думати про таке зараз, коли я навчаюся у дядька, а у Вайтчепелі тривають убивства? Ні, я навіть не припускаю можливості, щоб хтось залицявся до мене у такий час.

Окрім, можливо, певного юнака з бешкетною стрункою в душі. І тут мене осяяло... Томасова ж сім’я мала політичні зв’язки, чи не так? І ми з ним уже не один тиждень працювали разом. А що, як його залицяння справжні?

Тітка Амелія перехрестилася.

— Це буде диво, якщо після того, що сталося, вони й далі будуть зацікавлені в союзі з нами. Треба суттєво підлатати твою репутацію. Завтра я влаштую післяобіднє чаювання. Тобі піде на користь спілкування з дівчатами твого віку, які цікавляться пристойними речами. Більше жодних дитячих вибриків чи розмов про вбивства. І тим паче жодного «навчання» неприродному ремеслу твого дядька. Якщо про це дізнається твій батько, він знову занедужає. Я зрозуміло висловилася?

Я роззирнулася на брата у пошуках підтримки, але той був зайнятий.

— Але... — почала було я.

Натаніель подивився на годинник і кинув на мене співчутливий погляд.

— Спробуй наразі не перейматися цим. Певен, усе владнається. А тепер я справді мушу йти. Я мав зустрітися з головним адвокатом іще пів години тому.

Не дочекавшись моєї відповіді, він зняв капелюха у прощальному жесті, заквапився до парадних дверей і вийшов. Я ж залишилася сам на сам із наслідками вибуху, яким він мене ошелешив.

Чому це батько так раптово вирішив видати мене заміж, і що за незнайомий молодик писав йому щодо мене? Якщо то був не Томас, тоді хто? У животі зазміїлося неприємне відчуття. Цей поворот подій був мені аж ніяк не до вподоби, і я збиралася зробити все, що в моїх силах, щоб не допустити до себе жодних залицяльників. Я стиснула кулаки.

— Шлюби за домовленістю вийшли з моди, — зауважила я, намагаючись вплинути на тітчине самолюбство. — Про таке точно пліткуватимуть.

— Насамперед, — промовила тітка Амелія, сплеснувши в долоні й не звертаючи на мене ані найменшої уваги, — треба позбутися цього огидного закривавленого вбрання. А опісля ми подбаємо про твою зачіску.

Вона зморщила носа, наче спостерігала за гризуном, що риється у смітті. А мене саму аж пересмикнуло. Після того як я виявила щойно вбиту людину, мені було зовсім не до зачіски.

— Їй-право, Одрі Роуз, ти занадто вродлива і занадто доросла, щоб і далі поводитися як невиховане дівча, — сказала тітка. — Тож після купання приходь до мене з голкою та ниткою. Час нам подбати про твою весільну скриню.

РОЗДІЛ 12

РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ

ДІМ ВІДСОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

За дві години, кільканадцять разів смачно гмикнувши на знак схвалення, тітка нарешті пішла спати — задоволена, що стібок за стібком залатала мою непристойність.

Здавалося, її більше не бентежило те, що я виявила тіло вбитого, позаяк за порушення суспільних табу я заплатила, вишиваючи чарівні фіалки та в’юнкі виноградні лози.

Тітка також наполягала, щоб моя нова покоївка почала додавати мені «лоску і блиску» після купання. Коли ж я заперечила проти цього і заявила, що й сама добре впораюся, тітка лишень перехрестилася і налила собі ще вина, а відтак звеліла покоївці дбати про мій зовнішній вигляд віднині та щодня.

Я ледве стрималася від спокуси стерти надлишок фарби навколо очей, особливо коли Томас узявся самовдоволено на мене позирати. Як і решті дівчат мого віку, мені подобалося накладати косметику, але я завжди робила це в міру.

— Поліція стверджує, що його горло розітнули шестірнею.

Томас совався у кріслі в нашій вітальні. Я суворо заборонила йому курити у своєму домі, тож, розповідаючи про деталі розслідування, хлопець почувався явно не в своїй тарілці. Він підсунув до мене один із дядькових медичних записників, і його пальці на якусь мить затрималися коло моїх, а тоді юнак заходився вертіти в руках власного зошита.

— А як хтось, заради Бога, міг завдати такої шкоди звичайною шестірнею? — поцікавилась я, й собі вовтузячись у кріслі від хвилювання.

Було незвично приймати Томаса у себе вдома без нагляду, дарма що досі ми провели вже чимало часу разом і в Лондоні, і в Ридінгу, а мої тітка та кузина перебували в кімнатах кількома поверхами вище.

Мені здавалося, що тільки-но ми почнемо обговорювати вбивство, як напруга спаде, та тепер скидалося на те, що цього не станеться.

— Перетворити щось на кшталт неї на зброю нескладно. — Томас підніс було чашку до рота, але так і не зробивши ковток, поставив її на місце і перехопив мій погляд. — Шестірні металеві й мають гострі кінці. Всякий шаленець чи п’яниця зуміє убити такою. Власне, я й сам нагострив якось кілька шестерень.

Я не наважилася запитати, навіщо він це робив (чи для чого йому знадобилися нагострені шестерні), тож знехтувала хлопцевим зізнанням. Натомість я зосередилася на справі й, барабанячи пальцями по записнику, промовила:

— На перших двох місцях злочину теж знайшли шестерні. Це надто серйозно, щоб бути простим збігом і не мати стосунку до нашого розслідування — тобі не здається?

— Люба Водсворт, моє товариство йде тобі на користь. Твій розум вельми... привабливий, — промовив Томас, хитро здійнявши брови й не зводячи очей з мого недавно заплетеного волосся. — Чом би нам не випити вина і не потанцювати? Убрана ти саме для цього — тож скористаймося з нагоди.

Він подав мені руку, долонею догори; на обличчі в нього грала лукава усмішка.

— Томасе, благаю... — Я відштовхнула його руку й зашарілася. Танцювати з Томасом отак наодинці й без нагляду — це скандал і надто велика спокуса. Та й до розгадки це нас не наблизить, вирішила я. — Тітка Амелія спопеліла б нас на місці, заставши за цією... непристойністю.

— Гм. Проте її передчасна кончина звільнила б тебе від уроків вишивання, чи не так? То, може, пропустімо танці й одразу пристрасно обіймімося.

— Томасе... — повторила я з докором.

Я була переконана: що швидше ми дізнаємося, хто убивця, то скоріше я спекаюся Томаса Кресвела та його викрутасів. Бо інакше не встигну й оком змигнути, як ми вже цілуватимемося десь по завулках. І відтак моя репутація, безперечно, стече в канаву. А тому була розчарована, коли від думки, що більше не проводитиму з ним час, відчула несподіваний укол досади.

— Що ж, нехай, — зітхнув юнак і відхилився назад. — Я вважаю, що в порту за нами хтось стежив. Тоді він і почув, як ми розпитували про містера Данлопа. Це єдине логічне пояснення. Якщо ми встановимо особу цього невідомого, то, певен, це і буде вбивця.

— А якби у мене була корона, я була б королевою, — не стрималась я. — Їй-право, Томасе, це ж сміховинно. Якщо, якщо, якщо. Нам потрібне дещо переконливіше за просте «якщо», якщо ми збираємося піймати жахливого вбивцю.

Хлопець не оминув увагою іронію в моїх словах. Він нахилився до мене (наші обличчя опинилися на небезпечно близькій відстані одне від одного), і його вуста повільно розтягнулися в усмішці.

— А якби я придбав тобі корону, ти бігала б довкруж Букінгемського палацу в самісінькій нижній спідниці, вимагаючи від варти пропустити тебе?

— Будь серйозніший, — зробила я зауваження Том асу, посміявшись із абсурдності такої картини. — Як ти взагалі собі таке уявляєш? Таж мене кинуть у Тауер, а ключ викинуть у Темзу. Щоб і не знайшовся.

— Не бійсь! Я знайду шлях, аби визволить тебе із каземату, красна панно.

Я похитала головою.

— Чудово. Тебе кинуть до сусідньої камери, і ми обоє будемо приречені.

Томас зайшовся щирим сміхом, а за кілька секунд його очі ковзнули до моїх вуст і там залишилися. Раптово згадавши, що ми тут самі, я зглитнула, не в змозі вигадати бодай одну добру причину, щоб його не поцілувати. Суспільство вже й так мало мене за негідницю, то чом би мені не прийняти це і трошки не розважитися? Кузина Ліза випитуватиме в мене кожнісіньку дрібницю... а втім, трохи попліткувати може бути весело.

Оцінивши мою реакцію, Томас почав поволі скорочувати відстань між нами, і за цей час мій пульс прискорився, а вираз обличчя хлопця змінився на ніжно-беззахисний. Так, подумала я. Це правильно.

Досконалішого першого поцілунку й уявити неможливо.

Брязкіт, що донісся з кухні під нами, зруйнував чари. Томас різко випростався у кріслі й з надмірним завзяттям розгорнув свій зошит. У вітальні враз стало градусів на двадцять холодніше.

Я не могла повірити, як швидко він себе від усього відрізав. Якусь мить думала, чи не затопити тут камін, проте це навряд чи розтопило б його кригу.

Я розправила плечі й зібралася з думками. Що ж, гаразд. Я теж можу бути такою ж мінливою, як і він, якщо Томас бажає саме таких стосунків. Нам не обов’язково сміятися чи навіть бути друзями. І взагалі, дарма я проявила до нього симпатію. Аж не віриться, що я заледве не поцілувала його, такого ганебника.

Хоча, якщо бути зовсім із собою відвертою, мені було приємно мати знайомого, який в уявленні суспільства був таким самим ненормальним, як і я. Підростаючи, я не мала найкращого друга чи подруги і взагалі не зазнала такого штибу стосунків, адже батько забороняв будь-які дружні візити до нашого дому через ризик зараження інфлюенцою чи віспою.

Та попри всі його старання, зараза таки проникла у наш дім.

Батько не усвідомлював, наскільки такі дії все для мене ускладнять, коли я стану досить дорослою, щоб приймати запрошення на чай. Адже тепер для пошуку друзів мені доведеться покладатися на тітку та кузину. Однак мені не слід гніватися на батька — він робив усе, що міг, хоч воно й ішло на шкоду.

— Оцей я теж візьму.

Я схопила ще один записник із Томасового боку столу. Здавалося, що перед прибуттям хлопець прихопив із собою чи не всі записники мого дядька, а тепер ніби ховав їх від мене, як ховав і свої манери.

Він навіть не підвів голови від роботи. З-поміж усіх... Я зціпила зуби й кілька разів перечитала ту саму низку речень, примушуючи мозок встановити зв’язок між жертвами. Двоє повій, міс Сміт і візник, який став моряком. Від раптового усвідомлення мене пересмикнуло: більшість із них були так чи інак пов’язані з моїм батьком. Єдиною, хто не мав із ним нічого спільного, була міс Енні Чепмен, і саме її убили в найжорстокіший спосіб. Усе вказувало на те, що міс Чепмен не знала убивці, тоді як решта — напевно. Я важко зглитнула, розуміючи, що треба негайно дещо зробити.

— Перепрошую.

Я підвелась, підібрала спідниці, які стали мені за мовчазних свідків, і вийшла за двері, не чекаючи, доки підведеться Томас. Якщо йому заманулось поводитися зі мною так прохолодно, я відплачу йому тією ж монетою. Мені не потрібні чоловіки, що надавали б мені силу. За це я вдячна батькові — його відсутність у моєму повсякденному житті добре навчила мене стояти за себе самотужки.

Перетинаючи швидким кроком коридор, я спинилася, щоб прислухатись до голосів, які долинали крізь пишні металеві вентиляційні решітки на підлозі. А коли дісталася батькового кабінету, завмерла на місці, почувши, як хтось стукає в парадні двері. От дідько. Я прокралася коридором назад і прослизнула до яскраво-освітленої вітальні, тимчасом як перший лакей вітав відвідувача.

Останнє, що мені хотілося, — це щоб мене піймали на гарячому, доки я нишпоритиму поміж батькових речей. А втім, мені пригадалося дещо зі сказаного старим Торнлі, й у голові зароїлося від нових запитань.

Томас усе ще був по вуха занурений у свої записи. Я не звертала на нього уваги й натомість силкувалася розчути, хто ж це прибув до мого дому о цій пізній порі. Зачувся звук наближення кроків, і я вдала, буцімто з головою поринула в читання. До кімнати увійшов перший лакей і став чекати, доки я його помічу. Я зиркнула на нього широко розплющеними безневинними очима.

— Слухаю, Кейне.

— Міс Одрі Роуз, до вас містер Альберте. Він стверджує, що працює у вашого дядька, і має для вас термінове повідомлення. А також перепрошує за візит у таку пізню годину. Мені відіслати його геть?

Я хитнула головою.

— Мій дядько ніколи не посилає людину без вагомої причини.

Особливо якщо батько міг перехопити кореспонденцію, яку дядько Джонатан волів би зберегти в таємниці.

От і зараз, напевно, щось сталося. Можливо, він встановив новий зв’язок між убивствами й не міг дочекатися ранку, щоб повідомити про це, або з’ясував особу нашого вбивці.

Мій мозок пронизало передчуття, стираючи на шляху всі інші думки.

— Негайно запросіть його, прошу, — звеліла я.

Лакей вийшов, а невдовзі повернувся у супроводі дядькового слуги. Той стискав поношений котелок, нервово крутячи його в долонях. Вигляд у чоловіка був такий, наче він щойно побачив щось жахливе.

Моє серце налилося свинцем і глухо стукало в грудях. Може, він просто боявся зіткнутися з моїм батьком. Дядько ж напевно останніми роками без угаву розповідав про свого лихого брата, нещасного лорда Едмунда Водсворта, який ховав свою темряву за помпезним титулом. Я сподівалася, що це й було причиною стривоженості мого відвідувача.

— У тебе повідомлення від мого дядька?

Чоловік кивнув, кинув погляд на Томаса і збентежився ще більше.

— Так, міс Водсворт. І боюсь, новини невтішні.

Дядьків слуга скрутив котелка так сильно, що в мене не лишилося сумніву: зрештою він розірве капелюха навпіл.

— Кажіть вільно, містере Альберте, — мовила я. — Які ви принесли новини про дядька?

Він тяжко зглитнув, і його борлак задрижав, наче буй на воді.

— Його заарештували, міс. Люди зі Скотленд-Ярду відвезли його у «Чорній Марії»1. Сказали, що то він винуватий у тих смертях у Вайтчепелі. Буцімто він збожеволів. — Альберте на мить зупинився, збираючись із духом, перш ніж сповістити решту новин. — Його упізнала свідчиця. Сказала, що бачила, як він тиняється околицею напередодні убивства. А суперінтендант пояснив, що нині арештовують усіх, хто поводиться підозріло, з огляду на те... з огляду на те, як жорстоко тих... усіх тих жінок... порізали, от.

Аркуші з нотатками, які досі нашкрябав Томас, вислизнули йому з пальців і посипалися, зашурхотівши, на землю, як опадає додолу попіл, коли догоряє полум’я.

— Що за нісенітниці?

Альберте похитав головою, втупився в підлогу і затрясся всім тілом.

— І зараз вони перевертають догори дриґом його лабораторію. Шукають доказів, щоб замкнути його надовше. Кажуть, це питання часу, аж доки його визнають винним і стратять. Запевняють, що він і є... Шкіряним Фартухом.

— Кейне, подай моє пальто. — Я перевела увагу на Томаса: новини заскочили його зненацька, і тепер юнак стояв із роззявленим ротом і кліпав, не вірячи власним вухам. Нам неодмінно було треба дістатися до дядькової лабораторії, перш ніж поліціянти зруйнують сенс та роботу всього дядькового життя. — Альбертсе, дякую тобі, що повідомив про...

— До дідька чемність, Водсворт! — заревів Томас, прудко перетинаючи вітальню й виходячи в коридор. — Поквапмося, доки ще можна зберегти лабораторію. Ти... — хлопець вказав на другого лакея, що чергував у коридорі — приготуй для нас кеб, і хутчіше — наче від його швидкості залежить твоє життя.

Томас вихопив моє пальто з Кейнових рук і запропонував одягти мені на плечі, та я лиш вирвала його з юнакового хвату. Другий лакей не ворушився, і я кивнула йому.

— Прошу виконати грубу вимогу містера Кресвела.

Слуга кинувся виконувати наказ, а Томас пирхнув.

— Ну, звісно. Я лиходій. Твого дядька заарештовано, його наукові здобутки, найімовірніше, трощать варвари, але грубіян — усе одно я. Це очевидно.

— Ти нестерпний грубіян. Поводячись по-хамськи та кидаючись на людей, справу не прискориш. — Я одягнула пальто і спритно застібнула на ґудзики. — Ми не стояли б тут, і досі чекаючи на екіпаж, якби ти попросив про нього чемно.

— Маєш іще якісь мудрі поради, що їх мені слід засвоїти, голубонько моя? — кинув юнак прямо.

— Так, узагалі-то маю. Ти не вмреш, якщо станеш добрішим до людей. І хтозна... — Я скинула руки горі. — Може, тоді ти знайдеш когось, хто тебе нарешті стерпить. Ну і взагалі, це ж ким треба бути, щоб насамперед перейматися через лабораторію, а не життя мого дядька. Твої пріоритети безнадійно перекручені.

— А може, мені не потрібні друзі, — мовив він, прямуючи до парадних дверей. — Може, я задоволений своєю манерою розмовляти, а єдина думка, яка для мене важить, — твоя. І я переймаюся не через лабораторію, а через причину, з якої схопили твого дядька. — Томас потер лоба. — Досі, здається, арештували чотирьох чоловіків — за те, що хильнули зайвого чи просто дістали ножа. І я хвилююся, куди його повезли: до робітного дому чи до божевільні.

— І там, і там зле.

— Твоя правда, — погодився хлопець. — А втім, у робітному домі твого дядька навряд чи накачають «тоніком».

За кілька секунд перед домом спинився наш елегантний кеб, запряжений єдиним вороним конем. Загрозливого вигляду тварина форкнула, випускаючи хмарки пари у вечірній туман. Я негайно залізла в екіпаж, навіть і не думаючи чекати, доки мені допоможе Томас чи кучер.

Нам конче треба було поквапитися. Хтозна, скільки шкоди дорогоцінній дядьковій роботі вже встигла завдати поліція. А якщо Томас мав рацію щодо божевільні... я не бажала про це навіть думати.

Томас теж заскочив у малу кабіну. Його щелепи були напружені, а увага — прикута до дороги. Утім, я не мала певності, чи це від тривоги за мого дядька, чи від образи на мене. Можливо, всього потроху.

Кучер ляснув батогом, і ми знялися з місця й помчали вулицями на розкішній швидкості. Ми звивалися між громіздкіших карет, неслися, мов спритна пантера, крізь забудований лабіринт лондонських вулиць. Минуло, здавалося, лише кілька хвилин, а ми вже спинилися біля дядькового дому в Гайґейті.

Я вискочила з кеба на землю, де спідниці обтяжили мої і без того важкі кроки. Поліціянти снували сюди-туди з дядькового будинку, виносячи ящики з документами. Я збігла сходами до молодика, який був тут, здавалося, за головного.

— Що це все означає? — напосіла я на нього, сподіваючись, що так їх усіх присоромлю і змушу — бодай ненадовго — зупинитися. — У вас що, геть немає поваги до чоловіка, який значну частину життя присвятив тому, щоб допомагати поліції з пошуком злочинців? Та що вам взагалі треба від мого дядька?

Констеблеві стало такту зашарітися, проте забачивши Томаса, який неквапно та з нестерпно пихатим виглядом піднімався до нас, він дещо випнув свої показні груди. Відтак поліціянт знов перевів увагу на мене, і в його світлих очах виднівся натяк на каяття. Хоча солоні сльози з тих очей барви океанської блакиті так і не полилися.

— Мені страшенно прикро, міс Водсворт, — сказав він. — Якби рішення було за мною, я відіслав би усіх звідси. Повірте мені на слово: особисто в мене супроти вашого дядька нічого немає.

Констебль сором’язливо усміхнувся, і це було вельми незвично, зважаючи на його статуру та впевненість Олімпійського бога.

— Правду кажучи, я завжди поважав роботу, яку він виконував. Та накази прийшли згори, і я не можу ними знехтувати, хай би як хотів.

Мені було складно уявити, що людина, яка так добре володіє словом, могла обрати життя простого поліціянта. Я примружила очі й помітила додаткові оздоби на його однострої. Отже, переді мною стояв не простий поліціянт, а офіцер високого чину, до того ж благородного роду — інакше свого звання в такому юному віці не здобув би.

Мій погляд повернувся до його обличчя. Тонкі кістки, гострі вилиці й квадратне підборіддя робили його доволі привабливим. Так, він справді благородної крові. З лиця скидався на молодшого та вродливішого принца Альберта Віктора без вусів.

— Як ви сказали вас звуть? — мовила я.

Томас закотив очі.

— Він не казав, Водсворт. Але ти ж це й так знаєш. Закінчуй зі своїми залицяннями, і перейдімо нарешті до справи, задля якої ми приїхали.

Я просвердлила його поглядом, а молодий поліціянт не звертав на нього уваги.

— Перепрошую за неґречність, міс. Я суперінтендант Вільям Блекберн, командую чотирмастами вісімдесятьма констеблями, що зараз перебувають у Гайґейті.

Ім’я суперінтенданта здавалось мені туманно знайомим, та я не могла пригадати, де його чула. Можливо, вичитала в якійсь газеті у зв’язку із убивствами.

Томас перервав мої невиразні роздуми.

— І здається, всім наказано топтатися всередині будинку, — пробурмотів він, а відтак, відсторонивши офіцера, увійшов туди, щоб особисто оцінити ситуацію.

Мені хотілося придушити його за ці грубощі. Суперінтендант Блекберн міг надати нам відповіді, яких ми б інакше не отримали. Попри розвинутий розум, Томас просто вражав тупістю, коли йшлося про взаємодію з іншими людьми. І якби задля допомоги дядькові мені довелось подружитися із самим дияволом, я радо на це пішла б.

Раптово для себе я виявила, що вибачаюся за поведінку однокласника.

— Він трохи збуджений, даруйте за його нечемну поведінку. Він може бути дуже... — і тут я замовкла.

Томас Кресвел не був ані приємним (хіба що зрідка до мене), ані принаймні ввічливим. Мати порадила б мені змовчати, коли я не можу дібрати про людину доброго слова, тож саме це я і зробила.

Суперінтендант Блекберн знов сором’язливо всміхнувся і запропонував мені руку. Повагавшись усього мить, я просунула крізь неї свою. «Будь чемною дівчинкою, Одрі Роуз», — нагадала собі.

— Я проведу вас усередину і спробую якнайдохідливіше пояснити причину арешту вашого дядька, — він замовк і роззирнувся навсібіч, а відтак нахилився до мене — і з його шкіри здіймався майже знайомий аромат. — Боюся, справи кепські, міс.

РОЗДІЛ 13

КРЕСЛЕННЯ І ЗАКРИВАВЛЕНІ БОЛТИ

ЛАБОРАТОРІЯ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙҐЕЙТ

13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Переступити поріг підвальної лабораторії дядька, коли там, немов стерв’ятники, обнишпорювали все непрохані гості, уже саме собою виявилося для мене сущою мукою, що сіпала мені зв’язки між кістками.

Болісно відчувалася відсутність дядькових книжок, нотаток та записників. Здавалося, наче мені випиляли якесь ребро й зоставили хапати повітря із зяючою дірою в грудях. Відпустивши Блекбернову руку, я повільно обернулася навсібіч, не ймучи віри тому, що бачили мої очі. Якщо це сон, то я сподівалася прокинутися від жахіття якомога скоріше. А втім мене не полишало неприємне відчуття, що страхітливі кошмари насправді тільки починаються.

Неторканими залишилися хіба що банки зі зразками, і законсервовані померклі очі з німим осудом спостерігали за хаосом навколо. О, як же мені хотілося стати в цю мить схожою на ці безживні, позбавлені відчуттів предмети.

Будь-що ліпше за дійсність, яка оточувала мене.

Місце, яке місяцями служило мені за прихисток, за кілька годин рознесли руки людей, яким було байдуже до роботи, що тут відбувалася.

— ...а також його досвід у проведенні розтинів і загальна обізнаність у медицині зіграли проти нього, — вів далі суперінтендант Блекберн, та я ніяк не могла зосередитися на словах.

Хвала небесам, що з нами не було дядька. Бо інакше його серце розірвалося б навпіл.

Я безпомічно дивилася на те, як поліціянт насилу витягає з полиці великий позолочений том, що його дядько торкався іще кілька коротких днів тому, як кладе його до коробки, наче якусь скажену тварину, яка от-от на накинеться на нього. І шкодувала, що цього не станеться.

Відтак поліціянт дістав маленький ящичок, який дядько тримав у столі. З ящичка злетіла кришка, і на підлогу висипалися болти з гвинтами. Усі присутні завмерли. Поліціянт нахилився зібрати розкидане, а коли підвівся, щоб показати деталі суперінтендантові, на його приголомшеному обличчі проступила огида.

Болти вкривала іржава червінь, яка могла бути лиш однією річчю. Кров завмерла мені в жилах, коли я через усе приміщення зустрілась очима із Томасовим переляканим поглядом.

— Мені потрібно поговорити з дядьком. Мені треба... Я можу пояснити... Тільки треба...

Хтось поставив поряд зі мною стілець, і я одразу ж плюхнулася на нього. Здавалося, наче з лабораторії висмоктав усе повітря новітній паровий прилад, рекламні оголошення якого я бачила по всьому Лондону. І що собі дядько думав, коли крав докази? Ці болти були зібрані на місцях злочинів і були власністю Скотленд-Ярду.

З необережності дядько виставив себе головним підозрюваним, і тепер я не уявляла, як зумію йому допомогти чи до кого бодай можу звернутися по допомогу.

Батько, дарма що має необхідні зв’язки, радше дивитиметься, як його брата повісять, ніж ворухне хоч одним пальцем, аби цьому запобігти. Натаніель, хай і прагнутиме допомогти (принаймні заради мене), найпевніше, так і не наважиться нічого зробити, щоб не прогнівити батька чи спричинити ще більший скандал, який неодмінно чигатиме на рід Водсвортів. Адже скандалу такого масштабу не вдасться уникнути; про нього напишуть у всіх газетах, щойно журналісти відчують його запах.

Ну а тітка Амелія, безумовно, влаштовуватиме бучні вечірки й щодня відвідуватиме церковні служби, щоб відволікти людей від її родинних уз зі зганьбленим братом.

І звісно, залишалася ще бабуся.

У неї не було кревної спорідненості з батьковою гілкою родини, а відтак вона не вважатиме за потрібне втручатися. Не зі злоби, а через глибоку неприязнь до всіх Водсвортів чоловічої статі. Бабуся відкрито звинувачувала мого батька у смерті матері й дала чітко зрозуміти, що «коли Водсвортів поведуть на шибеницю за їхні злочини, то вони побачать моє радісне обличчя у першому ряду глядачів». А ще пообіцяла почастувати всіх присутніх домашніми бунді ладу1.

1 Індійські солодощі кулястої форми, які готують, обсмажуючи дрібні шматочки тіста з путового борошна в цукровому сиропі з додаванням насіння та запашних спецій.

Щоразу, коли ми з нею листувалися, бабуся шукала приводів, щоб спонукати мене зібрати скрині й поїхати до неї на гостину в Нью-Йорк (дорогу вона обіцяла оплатити). І зараз їй трапиться ідеальна нагода для цього.