Поєзії

Сонце заходить, лідо леліє,

У сріблі луни лагуна мріє,

А гондоліре, кращий Аполла,

Пустився барков долів на море...

«О, де ж ти правиш? О, де гадаєш?

Дожів чертоги чого минаєш?»

«Що мені дожі? що їх коруна?

Поуз Ріальти - там моя дума!»

«О сеніора, чи ти не чуєш?

Чи вбогим Марком уже гордуєш?

Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни,

Як вірний Марко в море потане!»

Аж тут втворяєсь стиха віконце,

А в нім являєсь красна, як сонце:

«О caro mio! Де ж так барився?

Чи не на зорю де задивився?»

«О нє, мадонна! Зорі сіяли,

Доки у твої не заглядали,

У твої очі, кращі від зорі,

Кращі жемчуга, глибші дна моря».

Місяць заходить, море леліє,

Порожнов барков по фалях віє...

Де ж молод Марко, що нехав барку?

Чи в сеніори, чи на дні моря?..