Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

Розділ перший

Місіс Макґілікаді, важко відсапуючись, ішла по платформі, намагаючись не відстати від носія, якому довірила валізу. Місіс Макґілікаді була низенька й гладка, а носій – високий і ступав широкими кроками. До того ж місіс Макґілікаді несла чималу кількість пакунків – різдвяні подарунки, які накупила. Тому перегони були нерівними, і носій уже завернув за ріг платформи, тоді як місіс Макґілікаді досі пленталася по її прямій частині.

На першій платформі людей було ще не так багато, бо потяг щойно відійшов, але на нічийній землі за нею натовп утворював справжню круговерть, поспішаючи в кількох напрямках водночас: у підземку та з підземки, до камер схову, чайних кімнат, довідкового бюро, до таблиць із розкладом потягів, які відбували й прибували, до зовнішнього світу.

Місіс Макґілікаді та її пакунки штовхали в усі боки й з усіх боків, але нарешті вона дійшла до входу на третю платформу й поклала один пакунок собі під ноги, поки шукала в сумочці квиток, що надавав їй право пройти на платформу повз суворого залізничника в уніформі, який стояв на вході.

У цю мить голос, хрипкий, але досконало поставлений, заговорив у неї над головою.

– Потяг, який стоїть на третій платформі, – повідомив їй голос, – відбуває о четвертій годині п’ятдесят хвилин до станції Чедмаут із зупинками в Брекгемптоні, Мілчестері, Вейвертоні, Карвіл Джанкшені, Роксетері. Пасажирів, які їдуть до Брекгемптона й Мілчестера, просимо сідати в останній вагон. Пасажири до Вейнкея мають зробити пересадку в Роксетері.

Пролунав клік, і голос замовк, а потім знову озвався, повідомивши, що на дев’яту платформу о четвертій годині тридцять п’ять хвилин прибуває потяг із Бірмінгема й Волвергемптона.

Місіс Макґілікаді знайшла свій квиток і показала його. Залізничник на вході до платформи пробив його й пробурмотів:

– Праворуч – у хвості потяга.

Місіс Макґілікаді побралася сходами вгору на платформу й знайшла свого носія, що зі знудженим виглядом дивився в порожнечу, стоячи біля дверей вагона третього класу.

– Ось ваш вагон, леді.

– Я їду в першому класі, – повідомила його місіс Макґілікаді.

– Ви мені цього не сказали, – пробурчав носій, зневажливо ковзнувши поглядом по її картатому, схожому на чоловіче твідовому пальті.

Місіс Макґілікаді, яка йому це сказала, не стала, проте, сперечатися. Вона надто засапалася.

Носій підняв валізу й поніс її до сусіднього вагона, де місіс Макґілікаді влаштувалася вельми зручно, сама-одна на весь вагон. Потяг о 4 : 50 не користувався особливою популярністю, пасажири першого класу віддавали перевагу або швидшому вранішньому експресові, або потягові, який відходив о 6 : 40, бо в ньому був вагон-ресторан. Місіс Макґілікаді подала носієві його чайові, які той прийняв із розчаруванням, явно вважаючи, що такі чайові мають давати пасажири третього класу, а не першого. Проте місіс Макґілікаді, хоч і готова витратити гроші на зручну поїздку після нічної подорожі з півночі та гарячкової біганини по крамницях протягом цілого дня, ніколи не була прихильницею екстравагантного роздавання чайових.

Вона вмостилася на м’яких подушках і розгорнула журнал. Через п’ять хвилин паровоз засвистів, і потяг рушив. Журнал вислизнув із руки місіс Макґілікаді, її голова впала набік, і через три хвилини вона вже спала. Проспала вона тридцять п’ять хвилин і прокинулася зі свіжою головою. Поправивши капелюха, що зсунувся набік, вона випросталася й подивилася з вікна на навколишній краєвид, який встигала побачити. Було вже зовсім поночі цього похмурого й туманного грудневого дня – до Різдва залишалося тільки п’ять днів. Лондон був темний і похмурий, сільська місцевість здалася їй не кращою, хоч іноді вона весело спалахувала пучками яскравого світла, коли потяг на великій швидкості проминав містечка та станції.

– Останній чай на сьогодні, – повідомив провідник, несподівано розчинивши двері з коридору й з’явившись у них, наче джин.

Місіс Макґілікаді вже пила чай у великому універмазі. На ту хвилину їй не хотілось ані їсти, ані пити. Провідник пішов далі по коридору, повторюючи свій монотонний крик. Місіс Макґілікаді подивилася на полицю, де лежали її пакунки, зі справжньою втіхою в погляді. Рушники для обличчя були саме такої ціни й такі м’які, як їй хотілося, «космічна рушниця» для Роббі й кролик для Джин були надзвичайно високої якості, а вечірня жакетка цілком задовольняла її саму: тепла, проте елегантна. А пуловер для Гектора… Місіс Макґілікаді не переставала подумки захоплюватися своїм розумом і практичною розважливістю у виборі подарунків.

Її задоволений погляд обернувся до вікна, повз нього прошелестів на великій швидкості потяг, який ішов назустріч, шибки у вікнах задеренчали й примусили її стрепенутися. Потяг, у якому їхала місіс Макґілікаді, постукуючи на стрілках, проминув станцію.

Потім несподівано він почав стишувати хід, певно, підкоряючись сигналу семафора. Протягом кількох хвилин він повз уперед, потім зупинився, через короткий час знову рушив далі. Їх проминув ще один зустрічний потяг, хоч і не з таким оглушливим брязкотом, як перший. Потяг, у якому їхала місіс Макґілікаді, знову став набирати швидкість. У ці хвилини ще один потяг, який тепер їхав у тому самому напрямку, що й вони, став швидко наближатися до них, і в якусь мить навіть здалося, що два потяги зіштовхнуться. Потім деякий час вони їхали паралельно: то один їхав трохи швидше, то другий. Місіс Макґілікаді дивилася зі свого вікна, намагаючись зазирнути у вікна навпроти. Більшість фіранок були опущені, але іноді в тих вагонах можна було бачити пасажирів. Другий потяг був не дуже наповнений, і багато вагонів були зовсім порожні.

У ту мить, коли стало здаватися, що обидва потяги стоять на місці, фіранку у вікні одного з вагонів підкинуло вгору, наче поривом вітру. Місіс Макґілікаді зазирнула в освітлений вагон першого класу, який був від неї на відстані лише кількох футів.

Вона судомно хапнула ротом повітря й підхопилася на ноги.

Стоячи спиною до вікна й до неї, якийсь чоловік стискав руками горло жінки, що дивилася на нього, і повільно та невблаганно душив. Очі в неї вибалушилися з очниць, обличчя було червоне й налите кров’ю. Поки місіс Макґілікаді дивилася, приголомшена й зачарована, настав кінець; тіло жінки обм’якло й посунулося вниз у його руках.

У цю мить поїзд місіс Макґілікаді знову пригальмував, а другий став набирати швидкість. Він поїхав уперед і через хвилину або дві зник із виду.

Рука місіс Макґілікаді майже підсвідомо вхопилася за шнур стоп-сигналу, але потім завагалася. Який сенс було зупиняти поїзд, у якому їхала вона сама? Жахіття, яке вона бачила так близько перед собою, та незвичні обставини паралізували її тіло. Треба було негайно вжити якихось заходів – але яких?

Двері до її купе відчинилися, і контролер сказав:

– Ваш квиток, будь ласка.

– Щойно задушили жінку, – сказала вона. – У потязі, який зараз нас проминув. Я це бачила на власні очі.

Контролер подивився на неї із сумнівом у погляді.

– Пробачте, що ви сказали, мем?

– Чоловік задушив жінку! У потязі. Я все бачила – крізь вікно.

І вона показала пальцем на те вікно, крізь яке все бачила.

Контролера, здавалося, опанували глибокі сумніви.

– Задушив? – запитав він із недовірою в голосі.

– Так, задушив! Я на власні очі бачила, як він її задушив. Ви мусите негайно вжити якихось заходів!

Контролер вибачливо кахикнув.

– А вам не здається, мем, що ви трохи задрімали… і той… – він тактовно урвав своє припущення.

– Я й справді трохи задрімала, але якщо ви думаєте, що мені це наснилося, то помиляєтеся. Кажу вам, я все бачила на власні очі.

Очі контролера впали на розгорнутий журнал, який лежав на її сидінні. На розкритій сторінці чоловік душив дівчину, тоді як інший чоловік, у дверях, погрожував їм обом, націлившись із револьвера.

Контролер сказав із переконаністю в голосі:

– А вам не здається, мем, що ви читали цікаву історію і, читаючи її, задрімали, а коли прокинулися, то думки у вашій голові трохи перемішалися, і ви…

Місіс Макґілікаді урвала його.

– Я все бачила на власні очі, – сказала вона. – Я вже не спала, як і ви тепер не спите. І я дивилася крізь вікно потяга, який був навпроти, і бачила, як чоловік душить жінку. І я тепер хочу знати, що ви маєте намір із цим робити?

– Ну… знаєте, мем…

– Ви думаєте вжити якихось заходів?

Контролер неохоче зітхнув і подивився на свого годинника.

– Ми будемо в Брекгемптоні десь хвилин через десять. Я повідомлю там, що ви мені сказали. У якому напрямку йшов потяг, про який ви розповідаєте?

– У тому самому, у якому їдемо й ми, звичайно ж. Хіба я могла б щось побачити, якби потяг промчав повз мої вікна в протилежному напрямку?

Контролер мав такий вигляд, наче думав, що місіс Макґілікаді здатна побачити все там, куди її занесе фантазія. Одначе залишався чемним.

– Ви можете покластися на мене, мем, – сказав він. – Я передам ваше повідомлення куди слід. Чи не назвали б ви мені своє прізвище та адресу?.. Про всяк випадок…

Місіс Макґілікаді назвала йому адресу, де вона збиралася прожити протягом кількох наступних днів, та адресу свого постійного місця проживання в Шотландії, і він записав ці дані до свого нотатника. Після чого пішов геть із виглядом чоловіка, який виконав свій обов’язок й успішно розв’язав проблему, що постала з вини надокучливого представника пасажирської публіки.

Місіс Макґілікаді знову залишилася сама – вона спохмурніла й відчувала певне невдоволення. Чи справді контролер передасть її повідомлення куди слід? Чи він просто намагався її заспокоїти. Вона туманно припускала, що в поїздах було чимало жінок, цілком переконаних у тому, що їм пощастило розкрити комуністичну змову, з великими труднощами врятуватися від смерті, що вони бачили летючі тарілки й космічні кораблі інопланетян, або повідомляли про вбивства, яких ніколи не було. Якщо той чоловік сприйняв її, як одну з таких…

Потяг уповільнив хід, клацаючи колесами по стрілках і просуваючись між яскравих вогнів великого міста.

Місіс Макґілікаді відкрила сумочку, дістала звідти квитанцію – бо іншого паперу в неї там не було – швиденько написала кілька слів на звороті своєю кульковою авторучкою, поклала в порожній конверт, який, на щастя, у неї знайшовся, заклеїла його й надписала адресу.

Потяг повільно під’їхав до платформи, яка вирувала людьми. Усюдисущий металевий голос повідомив:

– Потяг, який щойно прибув на першу платформу, відбуває о п’ятій годині тридцять вісім хвилин до Чедмаута із зупинками в Мілчестері, Вейвертоні, Роксетері. Пасажирів на Маркет-Бейзинґ просимо перейти на третю платформу, де стоїть їхній потяг. Потяг у першому глухому куті піде на Кербері з усіма зупинками.

Місіс Макґілікаді окинула платформу тривожним поглядом. Так багато людей і так мало носіїв! Але ось один із них! Вона покликала його авторитетним голосом.

– Носію! Будь ласка, негайно віднесіть це повідомлення до офісу начальника станції.

Вона подала йому конверт, а з конвертом шилінг.

Потім, зітхнувши, сіла й відхилилася назад. Тепер вона зробила все, що могла. На мить її думка затрималася на шилінгу… Вистачило б і шістьох пенсів…

Її уява повернулася до сцени, свідком якої вона щойно була. Жахливо, справді жахливо… Вона була жінкою з міцними нервами, але тепер їй не вдавалося стримати тремтіння. Яка дивна, яка фантастична подія сталася з нею, Елспетою Макґілікаді! Якби фіранка на тому вікні не злетіла вгору… Але, звичайно, так вирішило Провидіння.

Провидіння захотіло, щоб вона, Елспета Макґілікаді, стала свідком убивства. Вона похмуро стулила губи.

Пролунали голоси, засвистіли свистки, загримали, зачиняючись, двері. Потяг о п’ятій годині тридцять вісім хвилин відійшов від станції Брекгемптон. Через годину й п’ять хвилин він зупинився в Мілчестері.

Місіс Макґілікаді зібрала свої пакунки, узяла валізу й вийшла на перон. Вона подивилася в обидва боки платформи. В її голові промайнула та сама думка, що й раніше. Носіїв явно бракує. Ті, кого вона бачила, переносили мішки з поштою й розвантажували багаж. Певно, залізнична адміністрація вважала, що пасажири тепер самі мають носити свої валізи. Але ж вона не могла нести свою валізу, і парасольку, й усі пакунки. Доведеться їй зачекати. Зрештою вона все ж таки знайшла носія.

– Таксі?

– Мене тут зустрінуть, я сподіваюся.

За межами станції Мілчестер до них підійшов водій таксі, який дивився на потік пасажирів, що виходили в місто. Він запитав м’якою місцевою говіркою:

– Ви місіс Макґілікаді? До Сент-Мері-Мід?

Місіс Макґілікаді підтвердила, що це справді вона. Носій одержав свої чайові, не надто щедрі, але цілком прийнятні. Автомобіль із місіс Макґілікаді, її валізою та пакунками від’їхав у ніч. Він мав проїхати дев’ять миль. Місіс Макґілікаді сиділа в машині випростана й ніяк не могла розслабитися. Її почуття вимагали, щоб вона поділилася ними з кимось. Нарешті таксі заїхало до села, звернуло в знайому вулицю й зупинилося біля пункту свого призначення. Місіс Макґілікаді вийшла з машини й рушила доріжкою, яка була вистелена цеглою, до дверей. Водій заніс її валізу й пакунки у двері, коли їх відчинила вже немолода служниця. Місіс Макґілікаді перетнула хол, де у відчинених дверях вітальні на неї вже чекала господиня дому – тендітна стара леді.

– Елспето!

– Джейн!

Вони поцілувалися, і без будь-якого вступу або попередньої пустої балачки місіс Макґілікаді схвильовано вигукнула:

– О, Джейн! Ти цього не можеш собі уявити! Я щойно була свідком убивства!