Розділ п’ятий

І

– Думаю, ви не станете заперечувати, якщо я трохи потренуюся в гольф у парку? – запитала Люсі.

– О, звичайно ж, ні. А ви любите гольф?

– Я граю не дуже добре, але люблю попрактикуватися. Такі вправи набагато приємніші, аніж просто вирушити на прогулянку.

– Тут нема де прогулятися поза нашим маєтком, – прогарчав містер Крекенторп. – Там немає нічого, крім тротуарів і жалюгідних коробок, які вони чомусь називають будинками. Вони хотіли б прибрати до рук мою землю й побудувати на ній ще більше таких ящиків. Але їм не вдасться цього зробити, поки я живий. А я не збираюся помирати, аби потішити когось. Обіцяю вам, що я не помру, аби догодити нехай там кому!

Емма Крекенторп лагідно промовила:

– Годі тобі, тату.

– Я знаю, про що вони думають – і чого чекають. Усі вони. І Седрік, і той хитрий лис Гарольд із його самовдоволеною фізіономією. Що ж до Альфреда, то я просто дивуюся, чому він досі не пустив мені кулю в лоб. Хоч я не певен, що на Різдво він не мав намір укоротити мені віку. Я тоді неабияк здивував, можна сказати, приголомшив старого Квімпера. Він тоді поставив мені безліч обережних запитань.

– У кожного бувають подібні розлади шлунку, батьку.

– Я тебе зрозумів, ти хочеш сказати, що я забагато їм? Он що в тебе на думці. А чому я тоді багато з’їв? Тому що на столі було забагато їжі, надто багато їжі. Марнотратство й екстравагантне розтринькування грошей. І це нагадало мені про вас – ви, молода жінко. Ви зготували на ланч п’ять картоплин – і то досить великих. Двох картоплин вистачить кожному. Тож не готуйте більш як чотири наступного разу. П’яту картоплину ви змарнували сьогодні.

– Я її не змарнувала, містере Крекенторп. Я використаю її для іспанського омлету, який приготую вам на вечерю.

– Он як!

Коли Люсі виходила з кімнати, щоб винести тацю з кавою, вона почула, як він сказав:

– Яка хитра ця молода жінка, завжди знайде правильну відповідь. Але готує вона смачно та й непогана із себе.

Люсі Айлесберроу дістала зі своєї сумки найлегшу битку з тих, які здогадалася взяти із собою, і вийшла в парк, перелізши через паркан.

Вона почала вправлятися, раз у раз б’ючи по м’ячу. Через п’ять хвилин або десь так, м’яч, по якому вона погано влучила, упав на схил залізничного насипу. Люсі подерлася вгору й стала його шукати. Вона оглянулася й подивилася на будинок. Той був далеко, і ніхто не виявив найменшої цікавості до того, що вона там робить. Вона продовжила свої пошуки м’яча. Вряди-годи вона била по м’ячеві з насипу, і він падав у високу траву. Протягом полудня обшукала десь третю частину насипу та землі під насипом. Нічого. Вона послала м’яч назад до будинку.

Але наступного дня вона на щось натрапила. Колючий кущ, який ріс десь на середині схилу, був поламаний. Його гілля було розкидане навколо. Люсі пильно оглянула ті гілки куща, які не зламалися. Вона знайшла клаптик хутра, настромлений на одну з колючок. Він був майже того самого кольору, що й кора дерева, світло-брунатного кольору. Люсі дивилася на нього протягом якоїсь миті, потім дістала з кишені ножиці й перерізала навпіл. Ту половинку, яку вона взяла собі, поклала до конверта, що був у неї в кишені. Потім спустилася по крутому схилу, намагаючись знайти щось іще. Вона пильно обдивлялася жорстку траву, яка росла попід насипом. Їй здалося, вона розгледіла слід, який хтось залишив, ідучи крізь високу траву. Але той слід був ледь помітний – далеко не такий виразний, який залишала за собою вона сама. Певно, він утворився чималий час тому й був надто мало помітний, аби вона могла бути переконаною, що це не гра її уяви.

Люсі розпочала ретельні пошуки в траві біля підніжжя насипу, навпроти зламаного колючого куща. Зрештою її пошуки були винагороджені. Вона знайшла емальовану коробку з компактною пудрою, невеличкий дешевий предмет. Загорнула у свою хусточку й поклала до кишені. Потім продовжила пошуки, але не знайшла більше нічого.

Наступного полудня вона сіла за кермо свого автомобіля й поїхала навідати хвору тітку. Емма Крекенторп сказала їй своїм лагідним голосом:

– Не поспішайте повертатися назад. Ми вас не чекатимемо раніше обіднього часу3.

– Дякую, але я повернуся не пізніше шостої години.

Будинок під номером 4 по Медісон-роуд був маленьким сірим будинком на маленькій сірій вулиці. Проте його вікна були завішені чистими ноттінґемськими шторами, його білі парадні сходи були начищені до блиску, як і добре відполірована ручка дверей. Двері відчинила висока жінка з похмурим поглядом, у чорній сукні, з великим вузлом чорного волосся на голові.

Вона подивилася на Люсі підозріливим поглядом, перш ніж провела її в дім, до міс Марпл.

Міс Марпл розташувалася в задній вітальні, вікна якої виходили на невеличкий і добре доглянутий садочок. Кімната здавалася до неможливості чистою, з безліччю мат і серветок, великою кількістю китайських прикрас, з гарнітуром якобістських меблів і двома великими папоротями у вазонах. Міс Марпл, чия увага була захоплена плетінням, сиділа в глибокому кріслі біля вогню.

Люсі увійшла до кімнати й зачинила за собою двері. Вона сіла в крісло навпроти міс Марпл.

– А ви, либонь, мали рацію, – сказала вона.

Вона показала свої знахідки й розповіла, як вони потрапили їй до рук.

Легка барва втіхи зафарбувала щоки міс Марпл.

– Можливо, мені не слід так себе почувати, – сказала вона, – але приємно сформулювати теорію й потім переконатися, що вона відповідає дійсності.

Вона помацала пальцями невеличкий клапоть хутра.

– Елспета сказала, що на жінці було пальто зі світлого хутра. Я думаю, пудрениця була в кишені пальта й випала звідти, коли тіло покотилося вниз по схилу. Пудрениця не має жодних прикметних ознак, але вона може допомогти. Ви не забрали звідти все хутро?

– Ні, половину я залишила на колючці куща.

Міс Марпл схвально кивнула.

– Правильно зробили. Ви дуже розумна жінка, моя люба. Поліція захоче переконатися, як воно було насправді.

– Ви підете до поліції – з цими речами?

– Ні… Поки що ні… – Міс Марпл замислилася на якусь мить. – Думаю, спочатку треба знайти труп. Ви зі мною згодні?

– Так, звичайно, але чи не здається вам, що знайти його буде не так легко? Якщо всі ваші припущення правильні, то вбивця викинув тіло з поїзда, потім, імовірно, вийшов у Брекгемптоні, а потім – мабуть, у ту ж таки ніч – повернувся сюди й забрав тіло. Але що сталося потім? Він міг віднести його куди завгодно.

– Не куди завгодно, – заперечила міс Марпл. – Я не думаю, що ви зробили всі логічні висновки, моя люба міс Айлесберроу.

– Називайте мене Люсі. Чому ви вважаєте, що він не міг віднести труп куди завгодно?

– Бо в такому разі йому було б набагато легше вбити дівчину в якомусь усамітненому місці й забрати тіло звідти. Ви неправильно оцінили…

Люсі урвала її.

– То ви хочете сказати, – то ви маєте на увазі, – що це було наперед задумане вбивство?

– Спочатку я так не думала, – сказала міс Марпл. – Та й хто б подумав так спочатку. Було дуже ймовірно, що між ними відбулася сварка, чоловік утратив самовладання й задушив дівчину, після чого опинився перед проблемою, яку мусив розв’язати за кілька хвилин. Але було б надто великим збігом, якби він задушив дівчину в нападі люті, а потім виглянув у вікно й побачив, що потяг рухається по дузі й перебуває саме в такому місці, де він може викинути труп і бути впевненим, що зможе повернутися туди згодом і віднести його до якогось іншого місця. Якби він викинув тіло у випадковому місці, то нічого більше не міг би зробити, і його б уже давно знайшли.

Вона замовкла. Люсі здивовано витріщилася на неї.

– Ви знаєте, – замислено проказала міс Марпл, – цей злочин був спланований надзвичайно розумно – і я певна, злочинець обміркував його дуже ретельно. У поїзді є щось дуже анонімне. Якби він убив її там, де вона жила або просто перебувала, хтось міг би помітити, як він прийшов або пішов. Або якби він запросив її поїхати з ним кудись на природу, хтось би запам’ятав номер і марку його автомобіля. Але поїзд заповнений незнайомими людьми, які їдуть невідомо куди, і там майже ніхто нікого не знає. А в приміському поїзді, переконавшись, що він сам-один із нею у вагоні, задушити її було надзвичайно легко, а надто якщо він точно знав, що робитиме далі. Він знав – він мусив знати – усе про Резерфорд-Хол, про його географічне розташування, про його незвичайну усамітненість – такий собі острів, оточений залізничними коліями.

– Саме так воно там і є, – сказала Люсі. – Це анахронізм із минулого. Гамірне міське життя буяє навколо, але не зачіпає його. Уранці туди навідуються торговці, ото й усе.

– Отже, ми припускаємо, як ви сказали, що вбивця навідався до Резерфорд-Холу вночі. Було вже поночі, коли тіло скотилося з насипу, і навряд чи хтось міг натрапити на нього до наступного дня.

– Справді, не міг.

– Отже, вбивця туди з’явився. Як саме? Приїхав на машині?

Люсі замислилася.

– Там є занедбана дорога, попід стіною фабрики. Він, певно, приїхав тією дорогою, завернув під аркою залізничного мосту й опинився на території маєтку. Потім переліз через паркан і пішов попід насипом, знайшов труп і переніс його до машини.

– А потім, – продовжила її думку міс Марпл, – він відвіз його в те місце, яке обрав заздалегідь. Він усе обміркував, можна не сумніватися. І не думаю, – я вже про це сказала, – що він вивіз його з Резерфорд-Холу, а якщо й вивіз, то десь недалеко. Найімовірніше, він закопав його десь там, принаймні, так мені підказує логіка.

Вона подивилася на Люсі.

– Певно, що так, – сказала Люсі, трохи поміркувавши. – Але це було б для нього не так легко, як здається.

Міс Марпл ствердно кивнула головою.

– Він не міг закопати його в парку. То була б надто важка робота й надто помітна. Хіба що в такому місці, де земля вже перекопана.

– Можливо, городець біля кухні, але там зовсім близько будиночок садівника. Правда, садівник старий і глухий – а проте його присутність могла б становити ризик.

– Там є собака?

– Ні, немає.

– Тоді він міг заховати труп у якомусь сараї або прибудові.

– Так і справді було б для нього простіше й швидше… Там багато старих будівель, якими тепер не користуються. Напіврозвалені свинарні, склади збруї, майстерні, до яких ніхто й близько не підходить. Або він міг викинути тіло в хащі рододендронів чи кущів.

Міс Марпл кивнула головою.

– Атож, я думаю, це набагато ймовірніше.

У двері постукати, і похмура Флоренс увійшла з тацею в руках.

– Це добре, що у вас гості, – сказала вона міс Марпл. – Я спекла свої особливі тістечка, які ви колись дуже любили.

– Флоренс завжди частувала мене надзвичайно смачним печивом до чаю, – сказала міс Марпл.

Задоволена Флоренс розтягла свої риси в цілком несподівану усмішку й вийшла з кімнати.

– Я гадаю, моя люба, нам не слід говорити про вбивство за чаєм, – сказала міс Марпл. – Це така неприємна тема.

ІІ

Після чаю Люсі підвелася.

– Мені час повертатися, – мовила вона. – Я вже вам казала, що жоден із тих, хто тепер мешкає в Резерфорд-Холі, не може бути тією людиною, яку ми шукаємо. Там живуть лише старий чоловік, жінка середнього віку і старий, глухий садівник.

– Я не стверджувала, що вбивця там живе, – заперечила міс Марпл. – Я наполягала лише на тому, що він дуже добре знає Резерфорд-Хол. Але ми ще повернемося до цього, коли ви знайдете труп.

– Ви начебто анітрохи не сумніваєтеся в тому, що я його знайду, – сказала Люсі. – Я зовсім не налаштована так оптимістично.

– Я переконана, ви досягнете успіху, моя люба Люсі. Ви людина надзвичайно ефективних дій.

– У деякому розумінні так, але я ніколи не мала досвіду в пошуках трупів.

– Я переконана, що для цього вистачить трохи елементарного здорового глузду, – підбадьорила її міс Марпл.

Люсі подивилася на неї й засміялася. Міс Марпл усміхнулася їй у відповідь.

Наступного дня, пополудні, Люсі розпочала систематичні пошуки.

Вона ретельно обшукала всі надвірні будівлі та кущі й траву, які їх оточували, зарості шипшини навколо старої свинарні й зазирнула до бойлерного приміщення під оранжереєю, коли раптом почула сухий кашель і, обернувшись, побачила старого Гілмена – садівника, який дивився на неї несхвальним поглядом.

– Стережіться, міс, щоб тут не впасти, – остеріг він її. – Ці сходи вже підгнили, а ви ще й на горище щойно лазили, а настил там ледве тримається.

Люсі доклала всіх зусиль, щоб не виявити збентеження.

– Я знаю, ви подумали, що я пхаю носа, куди не слід, – весело сказала вона. – Але мені спало на думку, чи не можна якось використати це місце, скажімо, вирощувати шампіньйони для ринку абощо. Усе тут, схоже, неймовірно занедбане.

– Це провина хазяїна. Він не витратить жодного зайвого пенні. Тут ще треба було б найняти двох чоловіків і хлопця – тоді я міг би утримувати сад у належному порядку, але він і чути про це не хоче. Скільки я доклав зусиль, щоб умовити його купити моторну косарку. Він хотів, щоб я голими руками косив усю траву, яка росте перед будинком.

– Але ж якби вкласти певні гроші, то господарство могло б давати прибуток, хіба ні?

– Таке господарство вже не дасть ніякого прибутку – воно надто занедбане. Та й не потрібен йому ніякий прибуток. Він дбає лише про те, щоб заощаджувати гроші. Бо надто добре знає, що станеться після того, як він помре: молоді джентльмени продадуть нас так швидко, як тільки зможуть. Вони тільки й чекають, коли він уріже дуба. Кажуть, по його смерті їм дістанеться купа грошей – таке, принаймні, я чув.

– Він, певно, дуже багатий? – запитала Люсі.

– «Галантерейні товари Крекенторпа» – ось джерело їхнього багатства. Цю фірму заснував старий джентльмен, батько містера Крекенторпа. То був надзвичайно практичний чоловік, так усі розповідають. Збив собі статок і збудував цей маєток. Кажуть, він був твердий, як ніготь, і нікому не прощав образи. Але попри все він був щедрий і великодушний, його не можна назвати скнарою. Кажуть, обидва сини розчарували його. Він дав їм освіту й виховав джентльменами – Оксфорд та все інше. Але вони були надто джентльменами й не захотіли займатися бізнесом. Молодший одружився з актрисою, а потім розбився в автомобільній аварії, коли сів за кермо п’яний. Старшого, який тепер тут живе, батько ніколи особливо не любив. Той здебільшого жив за кордоном, купував там безліч поганських статуеток і надсилав їх додому. Він не любив свої гроші, коли був молодий, ця хвороба опанувала його десь уже під старість. А з батьком він не ладнав ніколи, так мені, принаймні, розповідали.

Люсі вдавала, ніби слухає цю розповідь лише з чемним інтересом, але насправді намагалася не пропустити жодного слова. Старий садівник прихилився до стіни й наготувався продовжити свою сагу. Він явно більше любив працювати язиком, ніж лопатою або садовими ножицями.

– Він помер перед війною, це я про старого джентльмена кажу. Жахливий був у нього характер. Не терпів, щоб йому заперечували.

– А після того як він помер, сюди приїхав наш сьогоднішній містер Крекенторп і став тут жити?

– Атож, він зі своєю родиною. Діти на той час уже підросли.

– Але ж… О, я зрозуміла, ви говорите про війну 1914 року?

– Та ні. Він помер 1928 року, ось що я мав на увазі.

Люсі здалося дивним, що садівник сказав «перед війною», маючи на увазі 1928 рік. Сама вона цей рік так не охарактеризувала б.

– Я думаю, вам уже хочеться повернутися до своєї роботи, – сказала вона. – Не дозволяйте мені відривати вас від ваших обов’язків.

– Та яке там відривання, – пробурчав старий Гілмен без найменшого ентузіазму. – Уже поночіє. Працювати при такому світлі – лише очі псувати.

Люсі повернулася в дім, оглянувши по дорозі березовий гай та купку азалій.

Вона побачила, що Емма Крекенторп стоїть у холі й читає листа. Вечірня пошта щойно надійшла.

– Мій племінник завтра приїде – зі своїм шкільним другом. Кімната Александера над ґанком. Ту, що поруч із нею, ми надамо в розпорядження Джеймса Стодарта-Веста. Вони користуватимуться ванною навпроти.

– Гаразд, міс Крекенторп. Я простежу, щоб кімнати приготували.

– Вони приїдуть вранці, перед ланчем. – Вона завагалася. – Думаю, вони будуть голодні.

– Звичайно, будуть, – погодилася Люсі. – Може, зготувати їм ростбіф, як ви гадаєте? І пиріг із патокою?

– Александер дуже любить пиріг із патокою.

Двоє хлопців приїхали наступного ранку. Обидва мали гладенько зачесане волосся, підозріло янгольські обличчя й досконалі манери. Александер Істлі мав русяве волосся й сині очі. Стодарт-Вест був темноволосий і в окулярах.

Під час ланчу вони поважно розмовляли про події в спортивному світі, обговорювали найновіші науково-фантастичні романи на космічні теми. У ці хвилини вони були схожі на старих професорів, що втяглися в дискусію про знаряддя палеоліту. Поруч із ними Люсі почувалася зовсім юною.

Ростбіф зник за мить, а від пирога з патокою не залишилося жодної крихти.

Містер Крекенторп пробурчав:

– Так ви все з’їсте в моєму домі, і мені доведеться голодувати.

Александер докірливо подивився на нього своїми синіми очима.

– Якщо ти, діду, не можеш дозволити нам м’ясо, то ми готові їсти хліб із сиром.

– Не можу дозволити? Я можу його дозволити. Але не люблю марнотратства.

– Ми нічого не змарнотратили, сер, – сказав Стодарт-Вест, дивлячись на тарілку перед собою, яка була очевидним підтвердженням його слів.

– Ви, хлопці, з’їдаєте кожен удвічі більше, аніж я.

– Ми в такому віці, коли в нас формуються тіла, – пояснив йому Александер. – Ми потребуємо багато білків.

Старий щось пробурчав у відповідь.

Коли обидва хлопці відійшли від столу, Люсі почула, як Александер вибачливо сказав своєму другові:

– Не звертай уваги на мого діда. Він дотримується дієти чи чогось подібного, і це іноді робить його досить химерним. До того ж він неймовірно скупий. Я думаю, це в нього якийсь комплекс абощо.

Стодарт-Вест відповів тоном розуміння:

– Я маю тітку, яку переслідує думка, що вона стає банкрутом. А насправді в неї купа грошей. Це така патологія, сказав лікар. Ти маєш футбольного м’яча, Алексе?

Прибравши зі столу й вимивши посуд після ланчу, Люсі вийшла з дому. Вона чула крики хлопців на далекій відстані, на моріжку. Вона пішла в протилежному напрямку, по головній під’їзній дорозі й наблизилася до того місця, де росли густі хащі рододендронових кущів. Вона почала оглядати їх дуже ретельно, відгортаючи листя й зазираючи досередини. Вона переходила від куща до куща, намагаючись не пропустити жодного, і тицяла під кожним биткою для гольфу, коли раптом чемний голос Александера Істлі примусив її здригнутися.

– Ви щось шукаєте, міс Айлесберроу?

– М’ячик для гольфу, – відразу відповіла Люсі. – Кілька м’ячиків, правду кажучи. Я тренувалася з ударами биткою протягом кількох днів і втратила багато м’ячів. Маю надію, що сьогодні знайду бодай кілька з них.

– Ми вам допоможемо, – чемно запропонував свої послуги Александер.

– Це дуже люб’язно з вашого боку. Я думала, ви граєте у футбол.

– Неможливо довго грати у футбол, – пояснив їй Стодарт- Вест. – Стає дуже жарко. А ви часто граєте в гольф?

– Я дуже люблю цю гру. Але в мене мало вільного часу.

– Я бачу, його у вас майже немає. Адже ви тут готуєте їжу, чи не так?

– Так.

– Це ви зготували сьогодні ланч?

– Так, я. Він був смачний?

– Атож, він був дуже смачний.

– Фантастично смачний, – сказав Александер. – У школі нас годують жахливою їжею, геть сухою. Я люблю, коли яловичина рожева всередині. Пиріг із патокою був теж такий, що пальчики оближеш.

– Ви повинні сказати мені, які страви вам подобаються найбільше.

– Ви можете приготувати яблучну меренгу в один із наступних днів? Це моя улюблена страва.

– Звичайно, можу.

Александер щасливо зітхнув.

– Під сходами десь є комплект для годинникового гольфу, – сказав він. – Ми могли б розташувати його на моріжку. Як ти дивишся на це, Стоддере?

– Вельми сх-хвально! – сказав Стодарт-Вест, протяжно і з придихом, наче справжній австралієць.

– Насправді він не австралієць, – чемно пояснив Александер. – Але він про всяк випадок тренується, сподіваючись, що батьки візьмуть його на міжнародний турнір із крикету. Наступного року він відбудеться в Австралії.

Підбадьорені Люсі, хлопці пішли розшукувати комплект для годинникового гольфу. Коли згодом вона повернулася в дім, то побачила, що вони вже розташовують його на моріжку й сперечаються, де треба встановити ту або ту цифру.

– Ми не хочемо розташувати цифри, як на годинниковому циферблаті, – сказав Стодарт-Вест. – Ми ж не малюки якісь. Ми хочемо облаштувати справжній майданчик. Ямки на довгих і на коротких дистанціях. Шкода, що цифри дуже заржавіли. Їх важко розгледіти.

– Їх треба пофарбувати білою фарбою, – порадила Люсі. – Купіть завтра білої фарби й підмалюйте.

– Чудова думка. – Обличчя Александера засяяло. – Якщо не помиляюся, то кілька старих банок фарби зберігаються в Довгій коморі – їх залишили художники, які були тут на вакаціях. Ходімо подивімося?

– А що то за Довга комора? – запитала Люсі.

Александер показав на довгу кам’яну будівлю неподалік від дому, біля задньої частини під’їзної дороги.

– Та будівля дуже давня, – сказав він. – Дід називає її Прохідною коморою й каже, вона збудована ще в єлизаветинські4 часи, але, думаю, він лише вихваляється. Вона належала до ферми, яка була тут спочатку. Мій прадід зруйнував ті будівлі й натомість побудував цей жахливий дім. Більшість колекцій мого діда зберігається в цій коморі, – додав він. – Ті речі, які він надсилав додому з-за кордону, коли був молодим чоловіком. Більшість із них неймовірно бридкі. Довгу комору іноді використовують для гри у віст і всього такого. Там також проводять засідання «Жіночого інституту» або влаштовують розпродаж усіляких кустарних виробів. Ходімо з нами, я вам її покажу.

Люсі охоче прийняла запрошення.

Дубові двері комори були оббиті цвяхами з великими голівками. Александер підняв руку, засунув її під плющ, який затуляв верхню частину дверей із правого боку, і знайшов ключ, що висів на цвяхові. Він обернув його в замку, штовхнув двері, які відчинилися, і вони увійшли до приміщення.

Після першого погляду в Люсі виникло враження, що вона опинилася у вкрай поганому музеї. Дві мармурові голови римських імператорів витріщилися на неї вибалушеними очима. Тут-таки стояв величезний саркофаг часів занепаду греко-римського періоду. Манірна Венера стовбичила на п’єдесталі, схопившись руками за шати, що спадали з неї. Крім цих експонатів, так би мовити, мистецтва, там було кілька столів, кілька стільців, складених у піраміду, й усіляка всячина – така, як заржавіла ручна косарка, двоє відер, кілька поїдених міллю автомобільних сидінь і пофарбована зеленою фарбою чавунна садова лавка, яка давно втратила ніжку.

– Здається, я бачив фарбу он там, – сказав Александер невпевненим голосом.

Він пішов у куток і відтягнув убік подерту завісу, що його затуляла.

Вони справді знайшли там кілька банок із фарбою і кілька пензлів, останні позасихали й зовсім не гнулися.

– Вам потрібен скипидар, – сказала Люсі.

Проте скипидару їм знайти не вдалося. Хлопці запропонували поїхати на велосипедах до крамниці, щоб його купити, і Люсі підтримала їхній намір. «Фарбування цифр для гольфу на якийсь час відверне їхню увагу», – подумала вона.

Хлопці зібралися йти, залишивши її в коморі саму-одну.

– Тут треба було б прибрати, – промурмотіла вона.

– Я не радив би вам клопотати цим голову, – сказав Александер. – Тут прибирають лише тоді, коли мають намір використати комору для якоїсь мети, але в цю пору року нею ніколи не користуються.

– Я маю знову повісити ключ на дверях? Це те місце, де його тримають?

– Так. Тут немає чого вкрасти, ви ж розумієте. Нікому не потрібні ці жахливі мармурові скульптури, до того ж кожна з них важить не менш як тонну.

Люсі погодилася з ним. Вона не могла захоплюватися смаком старого містера Крекенторпа в мистецтві. Здавалося, він володів непомильним інстинктом обирати найгірші зразки будь-якого періоду.

Коли хлопці пішли, вона залишилася стояти й роздивлятися навкруги.

Саркофаг…

У коморі трохи пахло пліснявою, так, ніби її давно не провітрювали. Вона підійшла до саркофага. Він був накритий важким віком, яке щільно прилягало до стінок. Люсі подивилася на нього замисленим поглядом.

Потім вийшла з комори, пішла до кухні, знайшла важкий лом і повернулася.

То була нелегка робота, але Люсі доклала всіх своїх сил.

Віко повільно почало підійматися, підважуване ломом.

Воно піднялося досить, аби Люсі могла побачити, що там було всередині…

Загрузка...