Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

І

Ім’я Люсі Айлесберроу було вже досить відоме в певних колах.

Люсі Айлесберроу мала тридцять два роки. Свого часу вона була першою ученицею на математичному факультеті Оксфорда, володіла, як усі вважали, блискучими здібностями, і ніхто не сумнівався в тому, що її чекає попереду велика наукова кар’єра.

Але Люсі Айлесберроу володіла не лише блискучим розумом наукового спрямування, а й практичним тверезим глуздом. Вона не могла не звернути увагу на те, що навіть блискуча академічна кар’єра оплачується надзвичайно низько. Вона не мала ані найменшого бажання навчати студентів і полюбляла контактувати з людьми, які були наділені розумом набагато менш блискучим, ніж її власний. Одне слово, вона любила людей, людей усіх видів і різновидів, а не одних і тих самих людей протягом тривалого часу. Вона також любила гроші й не намагалася це приховати. А щоб заробити багато грошей, треба було вміти використовувати найгостріші потреби суспільства.

Люсі Айлесберроу відразу виявила одну з таких найгостріших потреб – потребу у кваліфікованій домашній прислузі будь-якого виду чи різновиду. І на превеликий подив своїх друзів та колег, що трудилися в науковій сфері, Люсі Айлесберроу пішла працювати в галузь домашнього обслуговування.

Там вона відразу домоглася негайного й надійного успіху. Тепер, після того як минули кілька років, її знали на всій території Британських островів. Було цілком нормально для дружини весело сказати своєму чоловікові: «Усе буде гаразд, я можу поїхати з тобою до Штатів. Мені пощастило роздобути Люсі Айлесберроу!» Великою перевагою Люсі Айлесберроу був той факт, що коли вона приходила в дім, господиня могла забути про всі свої турботи, тривоги та тяжку роботу. Люсі Айлесберроу робила геть усе, доглядала за всім і все могла передбачити. Вона була неймовірно компетентна в будь-якій сфері, яку тільки можна собі уявити. Вона доглядала старих людей, брала на себе всі турботи про малих дітей, піклувалася про хворих, готувала божественно смачні страви, уміла знайти спільну мову зі старими слугами (якщо такі в домі були, та здебільшого їх там не бувало), уміла бути тактовною з неможливими людьми, знала, як заспокоїти розхитані нерви п’яниць, чудово ладнала із собаками. А головне – вона ніколи не зважала на те, що саме доводилося їй робити. Вона шкребла підлогу на кухні, копала землю в саду, прибирала за собаками й переносила вугілля.

Одним із її правил було ніколи не найматися на тривалий час. Два тижні були її звичним періодом – якщо ж вона погоджувалася працювати протягом місяця, то це пояснювалося якимись надзвичайними обставинами. За ці два тижні вам доводилося платити величезну суму грошей. Зате протягом цих двох тижнів ви жили, як на небесах. Ви могли цілковито розслабитися, поїхати за кордон, залишатися вдома, робити все, що вам заманеться, будучи впевнені, що у вашому домі все гаразд, бо в ньому порядкують талановиті руки Люсі Айлесберроу.

Природно, попит на її послуги був величезний. Якби вона хотіла, то могла б забезпечити себе роботою на три роки вперед. Їй пропонували величезні суми за те, щоб вона погодилася працювати постійно. Але Люсі не мала ніякого бажання працювати постійно, та й ніколи не мала вона звички зазирати вперед далі, ніж на півроку. І десь протягом цих півроку невідомо для клієнтів, які так прагнули її послуг, вона завжди вигадувала для себе певні короткі періоди, які давали їй змогу або влаштувати для себе розкішні вакації (позаяк вона не мала потреби витрачати гроші на щось інше, бо їй не тільки щедро платили, а й утримували на всьому готовому), або найматися на дуже короткий час на роботу, яка приваблювала її фантазію або своїм характером, або тим, що «їй подобалися люди». Атож, вона мала цілковиту волю обирати серед людей, які прагнули її послуг, і мала звичай обирати лише тих, хто припадав їй до смаку. Просто багаті люди далеко не завжди мали шанс купити послуги Люсі Айлесберроу. Вона залишала за собою право шукати й обирати, і вона шукала й обирала. Таке життя надзвичайно їй подобалося, і вона знаходила в ньому невичерпне джерело розваг і втіхи.

Люсі Айлесберроу читала й перечитувала листа від міс Марпл. Вона познайомилася з міс Марпл два роки тому, коли її послуг зажадав письменник Реймонд Вест, автор відомих романів. Він найняв її для догляду за своєю старою тіткою, яка одужувала від запалення легень. Люсі погодилася на цю роботу й поїхала до Сент-Мері-Мід. Міс Марпл дуже сподобалася їй. Що ж до міс Марпл, то коли з вікна своєї спальні вона побачила, як Люсі Айлесберроу скопала грядку під солодкий горошок саме так, як потрібно скопати, вона відхилилася назад на свої подушки, зітхнувши з полегкістю, з’їла кілька страв, дієтичних, але смачних, які зготувала для неї Люсі Айлесберроу, і з приємністю вислухала розповідь своєї старої дратівливої покоївки про те, як: «Я показала тій міс Люсі Айлесберроу модель вишивки, якої вона ніколи не бачила і про яку ніколи не чула. Вона мені дуже чемно подякувала». Міс Марпл тоді неабияк здивувала лікаря швидкістю свого одужання.

Міс Марпл написала їй, запитуючи, чи міс Айлесберроу зможе виконати для неї певну роботу – роботу досить-таки незвичайну. Чи не змогла б міс Айлесберроу десь зустрітися з нею, щоб вони могли обговорити цю справу?

Люсі Айлесберроу спохмурніла на хвилину або дві й глибоко замислилася. Правду кажучи, роботою вона була завантажена по вуха. Але тому, що роботу було названо «незвичайною», а спогади про особистість міс Марпл примусили її завагатися, вона відразу зателефонувала міс Марпл і повідомила, що приїхати до Сент-Мері-Мід не може, бо перебуває на роботі, але наступного дня вона буде вільна від другої до четвертої години й могла б зустрітися з міс Марпл десь у Лондоні. Вона запропонувала їй зустрітися в її клубі – досить незвичайному закладі, який мав ту перевагу, що в ньому було кілька темних кабінетів, майже завжди порожніх.

Міс Марпл прийняла пропозицію, і наступного дня їхня зустріч відбулася.

Вони обмінялися привітаннями. Люсі Айлесберроу провела свою гостю до найтемнішого кабінету й сказала:

– Боюся, я надто завантажена тепер, щоб виконати ваше доручення, та, можливо, ви все ж таки розповісте мені, чого від мене хочете.

– Моє доручення справді дуже просте, – сказала міс Марпл. – Незвичайне, але просте. Я хочу, щоб ви знайшли труп.

На якусь мить у свідомості Люсі промайнула підозра, що в міс Марпл негаразд із головою, проте цю думку вона відразу відкинула. Міс Марпл завжди мислила надзвичайно тверезо. Вона мала на увазі саме те, що сказала.

– Який саме труп? – запитала Люсі Айлесберроу з гідним подиву самовладанням.

– Труп жінки, – пояснила міс Марпл. – Труп жінки, яку було вбито – власне кажучи, задушено – в поїзді.

Брови в Люсі легенько підскочили вгору.

– Це й справді незвичайне доручення. Розкажіть мені, про що саме йдеться.

Міс Марпл розповіла їй про все. Люсі Айлесберроу слухала уважно, не перебиваючи. Наприкінці розповіді вона сказала:

– Тут усе залежить від того, чи ваша подруга справді це бачила, чи їй примарилося…

Вона залишила речення незакінченим, ніби хотіла почути відповідь на своє запитання.

– Елспета Макґілікаді нічого ніколи не вигадує, – сказала місіс Марпл. – Тому я й покладаюся на те, що вона розповіла. Якби щось подібне розповіла мені Дороті Катрайт – тоді це було б зовсім іншою справою. Дороті завжди готова розповісти цікаву історію, і нерідко вона щиро вірить у її правдивість, і якась частка правди в ній дійсно є, однак не більше, ніж зовсім мізерна частка. Але Елспета зовсім не така жінка, яка може повірити в щось неймовірне, у щось таке, чого не може статися. Вона не піддається жодному навіюванню, тверда, як граніт, і ніколи не дозволить, аби їй щось привиділося.

– Розумію, – замислено мовила Люсі. – Гаразд, припустімо, усе так і було. Але як саме я зможу допомогти вам?

– Ви справили на мене велике враження, – сказала міс Марпл. – І ви, либонь, розумієте, що я вже не маю тієї фізичної сили, яка дозволила б мені вжити тих заходів, які я вважаю потрібними.

– Ви хочете, щоб я здійснила розслідування? Саме такої допомоги ви від мене чекаєте? Але хіба поліція вже не зробила все, що слід? Чи ви думаєте, поліція зробила це вкрай недбало?

– Ой, ні, – заперечила міс Марпл. – Я не можу сказати, що поліція виявила недбалість. Але річ у тому, що в мене виникло одне припущення про труп задушеної жінки. Він має десь бути. Якщо його не знайшли в поїзді, то, певно, зіпхнули або викинули з вагона – але його також не знайшли ніде поблизу колії. Тому я проїхала тим самим рейсом, намагаючись з’ясувати, чи там є таке місце, де тіло можна викинути з поїзда й ви не знайдете його поблизу колії – і таке місце є. Залізниця утворює велику дугу, перш ніж потяг прибуває до Брекгемптона, і тягнеться по вершині високого насипу. Якщо тіло викинули там, де потяг нахилився під певним кутом, то тіло просто не могло не скотитися з насипу.

– Але ж воно досі має лежати там, і там також його можна було знайти.

– О, так. Але його, певно, звідти прибрали… Але ми ще про це поговоримо. Ось те місце – на мапі.

Люсі нахилила голову – подивитися туди, куди показував палець міс Марпл.

– Тепер воно розташоване в передмісті Брекгемптона, – сказала міс Марпл, – але раніше то був сільський дім із великим парком та прилеглими територіями, і він досі стоїть там, цілий-цілісінький, оточений будівельними майданчиками та невеличкими приміськими будинками. Він називається Резерфорд-Хол. Його збудував чоловік на ім’я Крекенторп, дуже багатий промисловець, у 1884 році. Тепер у тому будинку живе, наскільки мені відомо, син Крекенторпа, уже старий чоловік, зі своєю дочкою. Залізниця охоплює половину того маєтку.

– І що ви хочете мені доручити?

Міс Марпл відповіла відразу:

– Я хочу, щоб ви найнялися туди на роботу. Усі тепер стогнуть, що неможливо знайти нормальну домашню прислугу – тож я не думаю, що це буде складно.

– Ні, я також не думаю, що це буде складно.

– Наскільки мені відомо, містера Крекенторпа вважають в окрузі великим скупієм. Якщо ви погодитеся на низьку платню, то я доплачуватиму її до прийнятної для вас цифри, що, як я думаю, має бути набагато вищою за середню.

– Ви доплачуватимете мені за складність?

– Не так за складність, як за небезпеку. Ця робота може бути небезпечною. Я вважаю за свій обов’язок попередити вас про це.

– Не думаю, – замислено проказала Люсі, – щоб можливість небезпеки стримала мене.

– Я й не думала, що вона вас стримає, – сказала міс Марпл. – Ви не така людина.

– Певно, ви навіть подумали, що така перспектива заохотить мене? Мені не довелося пережити багато небезпек у своєму житті. Але ви справді думаєте, що тут можлива якась небезпека?

– Хтось скоїв, – нагадала їй міс Марпл, – вельми успішний злочин. Ніхто не закликав шукати вбивцю, ніхто навіть не висловив справжньої підозри. Дві старенькі жінки розповіли досить малоймовірну історію, поліція провела коротке розслідування й нічого не виявила. Тому все залишилося спокійним і приємним. Тож я не маю підстав думати, щоб цей хтось, хоч би ким він був, захоче, щоб у цій справі знову почали копатися – а надто в тому випадку, якщо ви досягнете успіху.

– І що я маю робити конкретно?

– Пошукати якихось слідів біля насипу: клапоть одягу, поламані кущі – щось подібне до цього.

Люсі кивнула.

– А потім?

– Я буду зовсім близько від вас, – сказала міс Марпл. – Моя давня служниця, вірна Флоренс, живе в Брекгемптоні. Протягом багатьох років вона доглядала своїх стареньких батьків. Тепер обоє померли, і вона бере квартирантів – усі вони здебільшого вельми респектабельні люди. Вона погодилася надати мені кімнату. Вона доглядатиме мене з великою відданістю, а я маю таке відчуття, що повинна бути якомога ближче до вас. Я пропоную, аби, наймаючись на службу, ви сказали, що маєте стару тітку, яка живе поблизу, і хочете перебувати якомога ближче до неї, а також вам буде потрібно чимало вільного часу, щоб мати змогу часто навідувати її.

Люсі знову кивнула.

– Післязавтра я збиралася до Таорміни, – сказала вона. – Утім, вакації можуть і зачекати. Але я можу пообіцяти вам лише три тижні. Далі я завантажена по вуха.

– Трьох тижнів цілком вистачить, – сказала міс Марпл. – Якщо протягом трьох тижнів ми нічого не знайдемо, то в нас будуть усі підстави викинути з голови цю історію, як кошмарний сон.

Міс Марпл поїхала додому, а Люсі після коротких роздумів зателефонувала до брекгемптонського бюро з винаймання прислуги, завідувачка якого була її давньою знайомою. Вона пояснила їй своє бажання найнятися на службу десь недалеко, щоб перебувати поблизу від своєї «тітки». Відкинувши під різними вигаданими причинами кілька вигідних пропозицій, вона дочекалася, поки було названо Резерфорд-Хол.

– Це, схоже, якраз те, що мені потрібно, – твердо заявила Люсі.

Бюро з винаймання зателефонувало до міс Крекенторп. Міс Крекенторп зателефонувала Люсі.

Через два дні Люсі покинула Лондон і виїхала до Резерфорд-Холу.

ІІ

У своєму маленькому автомобілі Люсі Айлесберроу в’їхала в монументальну чавунну браму. Відразу за брамою стояла невеличка сторожка, тепер цілком зруйнована чи то внаслідок недогляду, чи то ще від часів війни – про це важко було сказати. Довга й покручена під’їзна дорога вела до будинку крізь похмурі хащі рододендронів. Люсі перехопило подих, коли вона побачила будинок, схожий на занедбаний Віндзорський замок у мініатюрі. Щоправда, кам’яні сходи перед парадними дверима були напівобвалені й засмічені, а крізь притрушену гравієм під’їзну дорогу пробивався бур’ян.

Люсі смикнула за шворку старомодного металевого дзвінка, і його дзенькіт відлунням розійшовся всередині будинку. Неохайна жінка, витираючи руки об фартух, відчинила двері й подивилася на неї підозріливим поглядом.

– Вас чекають, чи не так? – запитала вона. – Міс Хай-Там-Вас-Як-Берроу, так мені сказали.

– Усе правильно, – підтвердила Люсі.

Будинок був до розпачу холодний усередині. Служниця провела її через темний хол і відчинила двері, які були праворуч. На превеликий подив Люсі, за дверима була досить приємна вітальня з книжками й обтягнутими кольоровою тканиною стільцями.

– Я їй доповім, – сказала жінка й зачинила за собою двері, спершу обдарувавши Люсі вкрай несхвальним поглядом.

Через кілька хвилин двері відчинилися знову. Після першого ж погляду Люсі вирішила, що Емма Крекенторп їй подобається.

Це була жінка середнього віку, у якій не було нічого особливого: ані симпатична, ані негарна, скромно вдягнена у твідову сукню та в пуловер, із зачесаним назад чорним волоссям, яке обрамлювало обличчя зі спокійними очима горіхового кольору.

– Міс Айлесберроу? – запитала вона надзвичайно приємним голосом й подала їй руку.

Потім на її обличчі з’явився вираз сумніву.

– Я не певна, – сказала вона, – чи це справді та посада, яку ви шукаєте. Розумієте, мені не потрібна управителька дому, яка наглядала б за порядком. Мені потрібна жінка, яка виконувала б роботу.

Люсі відповіла, що саме цього потребує більшість людей.

Емма Крекенторп сказала тоном вибачення:

– Так багато людей, схоже, думають, що їм досить витерти пилюку, і вони зроблять свою домашню роботу. Але я й сама спроможна витерти пилюку.

– Я вас цілком розумію, – сказала Люсі. – Вам потрібна служниця, яка вміла б готувати, прати одяг, робити всю хатню роботу й завантажувати вугілля в бойлер. Не турбуйтеся, я все це вмію робити. Я не боюся роботи.

– Це, боюся, надто великий дім, і дуже незатишний. Щоправда, ми живемо лише в кількох кімнатах – тобто я й мій батько. Він, можна сказати, інвалід. Ми живемо скромно, плита в нас на кухні найзвичайнісінька, фірми «Аґа». Я маю кількох братів, але вони тут бувають нечасто. До нас приходять дві жінки – місіс Кіддер щоранку й місіс Гарт три дні на тиждень – почистити бронзу й усе таке. Ви маєте власний автомобіль?

– Так. Він може стояти й просто неба, якщо нема куди його помістити. Йому не звикати.

– О, ми маємо досить місця у старих стайнях. Про це можете не турбуватися. – Вона спохмурніла на мить, а тоді сказала: – «Айлесберроу» – досить незвичайне прізвище. Хтось із моїх друзів розповідав мені про Люсі Айлесберроу – чи не Кеннеді?

– Родину Кеннеді я знаю. Я була з ними в Північному Девоні, коли місіс Кеннеді народила дитину.

Емма Крекенторп усміхнулася.

– Я пам’ятаю, вони сказали мені, що ніколи їм не жилося так чудово, як тоді, коли ви доглядали за всім. Але я тоді подумала, що ваші послуги, либонь, коштують надзвичайно дорого. Сума, яку я назвала у своєму оголошенні…

– Цілком мене задовольняє, – сказала Люсі. – Розумієте, для мене найважливіше бути поблизу від Брекгемптона. Я маю стареньку тітку в критичному стані здоров’я, і мені треба перебувати не надто далеко від неї. Тому розмір платні для мене зараз не головне. Звичайно, я повинна щось заробляти, але для мене також надзвичайно важливо мати змогу щодня відлучатися бодай на кілька годин.

– Звичайно, ви матимете таку можливість. Скажімо, відразу після полудня й до шостої вечора, це вас улаштує?

– Цілком.

Міс Крекенторп на мить завагалася, перш ніж сказати:

– Мій батько вже старий, і… часом терпіти його буває важко. Він не любить, коли хтось тринькає гроші, й іноді може образити людину. Мені не хотілося б…

Люсі швидко урвала її:

– Я звикла мати справу зі старими людьми будь-якого різновиду, – сказала вона. – Мені завжди вдається зберігати з ними добрі стосунки.

Емма Крекенторп, схоже, заспокоїлася.

«Певно, складні стосунки з батьком, – зробила свій діагноз Люсі. – Схоже, він неабиякий самодур».

Їй надали велику похмуру спальню, яку марно намагався нагріти невеличкий електричний обігрівач, а потім господиня показала їй весь дім – великий і незатишний особняк. Коли вони проминали двері, що виходили в хол, чоловічий голос проревів:

– Це ти, Еммо? З новою дівкою? Ану, тягни її сюди, я хочу подивитися на неї.

Емма почервоніла й подивилася на Люсі вибачливим поглядом.

Дві жінки увійшли до кімнати. Її стіни були обтягнуті чорним оксамитом, вузькі вікна пропускали дуже мало світла, і кімната була заставлена важкими вікторіанськими меблями з червоного дерева.

Старий містер Крекенторп напівлежав в інвалідному кріслі, до якого притулився його ціпок зі срібною голівкою.

Це був високий худий чоловік, шкіра в нього на обличчі звисала складками. Тому його обличчя було схоже на морду бульдога із забіякуватим підборіддям, що виступало вперед. Він мав густе чорне волосся із сивиною, маленькі підозріливі очі.

– Ану, дайте-но подивитися на вас, молода леді.

Люсі підійшла до нього, стримана й усміхнена.

– Я хочу, щоб ви відразу зрозуміли одну річ. Те, що ми живемо у великому домі, не означає, що ми багаті. Ми не багаті. Ми живемо просто – ви мене чуєте? – просто. Не уявляйте собі, що ми тут їмо казна-що. Тріска – риба нічим не гірша, ніж палтус, і нею можна харчуватися щодня, не забувайте про це! Я не терплю марнотратства. Я живу тут, бо цей дім побудував мій батько, і мені він подобається. Коли помру, вони можуть його продати, якщо захочуть – і, думаю, вони захочуть. Їм чуже почуття родини. Цей дім добре збудований – він міцний, і ми маємо при ньому власну землю. Він дозволяє нам жити приватним життям. Ми могли б виторгувати багато грошей, якби продали землю на забудову, але цього не буде, поки я живий. Ви мене не виселите з моєї землі доти, доки не винесете звідси ногами вперед.

Він блиснув поглядом на Люсі.

– Отже, ваш дім – ваша фортеця? – сказала вона.

– Ви глузуєте з мене?

– Звичайно, ні. Мабуть, це дуже цікаво – жити в справжньому сільському домі посеред великого міста.

– Саме так. Хіба ви можете побачити звідси інший будинок? Ні, ви побачите лише поле, на якому пасуться корови, – і то в самому центрі Брекгемптона. Іноді ви можете почути слабкий гуркіт вуличного руху, коли вітер віє в цьому напрямку – але загалом ви живете в тихій сільській місцевості.

Без паузи й не змінюючи тон, він сказав, звертаючись до дочки:

– Зателефонуй тому ідіотові лікарю. Скажи йому, що з останніх ліків, які він мені приписав, не було ніякої користі.

Люсі й Емма вийшли з кімнати. Він закричав їм навздогін:

– І не впускай сюди ту кляту жінку, яка витирає тут порох! Вона всі мої книжки попереставляла.

Люсі запитала:

– І давно містер Крекенторп став інвалідом?

Емма відповіла досить ухильно:

– О, вже багато років тому… А ось наша кухня.

Кухня була величезною. Неймовірних розмірів кухонна плита стояла холодна й занедбана… «Аґа» притулилася поруч неї.

Люсі запитала, у який час вони їдять, й оглянула комору з продуктами. Після чого весело сказала, звертаючись до Емми Крекенторп:

– Тепер я знаю все. Не турбуйтеся. Довіртеся мені.

Емма Крекенторп зітхнула з великою полегкістю, лягаючи в той вечір спати, і промовила:

– Кеннеді казали правду. Вона просто диво.

Наступного ранку Люсі прокинулась о шостій. Вона прибрала в домі, почистила овочі, приготувала й подала сніданок. Разом із місіс Кіддер вони застелили ліжка й об одинадцятій годині випили міцного чаю з печивом на кухні. Розм’якла від того, що Люсі «не бундючиться», та від міцного й солодкого чаю, місіс Кіддер дозволила собі розслабитися й побазікати. Це була маленька, худорлява жінка з гострими очима й міцно стиснутими губами.

– Він справжній скнара. Як їй, бідолашній, доводиться з ним важко! А проте вона не належить до тих жінок, які дозволяють по собі топтатися. Вона здатна домогтися свого, коли це необхідно. Коли приїздять джентльмени, вона завжди наполягає, щоб їжа була пристойна.

– Джентльмени?

– Так. Це досить велика родина. Найстарший син – містер Едмунд – убитий на війні. Містер Седрік живе десь за кордоном. Він не одружений. Малює картини з іноземними сюжетами. Містер Гарольд живе в Лондоні, має якусь контору в Сіті2, одружений із дочкою графа. Потім містер Альфред, чоловік вельми приємний, але він тут як біла ворона, раз або двічі потрапляв у скрутні ситуації, а ще є містер Браєн, чоловік міс Едіт, завжди такий люб’язний, вона померла кілька років тому, але він залишився з родиною, ну й ще панич Александер, синок міс Едіт, малий хлопчисько. Він навчається в школі, але завжди приїздить сюди на вакації. Міс Емма його обожнює.

Люсі намагалася запам’ятати всі ці відомості, не забуваючи доливати чаю своїй співрозмовниці, яку потягло на відвертість. Нарешті місіс Кіддер неохоче підвелася на ноги.

– Схоже, ми добре почаювали сьогодні вранці, – сказала вона з подивом у голосі. – Допомогти вам почистити картоплю, моя люба?

– Я вже її почистила.

– Невже справді? І коли ви встигаєте всьому дати раду? Ну то я, певно, піду, бо мені тут уже немає чого робити.

Місіс Кіддер пішла собі, а Люсі, маючи вільний час, почала шкребти кухонний стіл – вона вже давно прагнула його обшкребти, але мусила зачекати, щоб не образити місіс Кіддер, бо ця робота належала до її прямих обов’язків. Потім вона почистила срібло, аж поки воно не засяяло, як сонце. Зготувала ланч, подала його на стіл, прибрала зі столу, помила тарілки й о пів на третю була готова вирушити в пошукову експедицію. Але спершу вона поставила на тацю речі, необхідні для чаю, поклала туди ж таки сандвічі, хліб та масло й накрила їх вологою серветкою, щоб не засохли.

Вона оглянула сад, що було цілком нормальним для нової людини. Біля кухні знайшла лише кілька грядок, городини було зовсім мало. Теплиці лежали в руїнах. Стежки повсюди заросли бур’янами. Лише трав’яний бордюр біля будинку був у відносно доброму стані й не заріс бур’янами, і Люсі подумала, що тут доклала своїх рук Емма. Садівник був дуже старим чоловіком, майже глухим і тільки вдавав, ніби працює. Люсі приязно погомоніла з ним. Він жив у хатині, що стояла біля стаєнь.

Від стаєнь була прокладена через парк алея, обгороджена з обох боків, яка вела до залізничного насипу й проходила під аркою залізничного мосту, де з’єднувалася з неширокою дорогою.

Через кожні кілька хвилин по арці залізничного мосту з гуркотом проїздили потяги. Люсі спостерігала за ними й звернула увагу на те, що, виїжджаючи на дугу, яка охоплювала ззаду маєток Крекенторпів, вони значно уповільнювали хід. Вона пройшла під аркою залізничного мосту й вийшла на дорогу. Було схоже, що тією дорогою мало хто користувався. По один її бік височів залізничний насип, по другий – висока стіна, що оточувала якісь фабричні будівлі. Люсі йшла по тій дорозі, аж поки не вийшла на вулицю, де стояли невеличкі будинки. Там вона почула, як від головної вулиці, що була неподалік, долинає гуркіт міського руху. Вона подивилася на годинник. З будиночка поблизу вийшла жінка, і Люсі її зупинила.

– Пробачте, ви не скажете мені, чи є десь тут поблизу телефон-автомат?

– Біля пошти, он там, за поворотом дороги.

Люсі подякувала й рушила далі, аж поки дійшла до пошти – власне, до будівлі, у якій розташувалися і крамниця, й пошта. Збоку до пошти притулилася телефонна кабіна. Люсі увійшла до кабіни й зателефонувала. Вона сказала, що хоче поговорити з міс Марпл. Жіночий голос відповів їй досить брутальним тоном.

– Вона відпочиває. Я не маю наміру її турбувати! Вона потребує відпочинку – це вже стара леді. Хто їй телефонує?

– Міс Айлесберроу. Нема потреби турбувати її. Лише перекажіть їй, що я вже прибула на місце, й усе йде добре, і що я їй повідомлю, коли матиму якісь новини.

Вона повісила слухавку й пішла назад до Резерфорд-Холу.