Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

І

Через кілька хвилин Люсі, досить бліда, покинула комору, замкнула двері й почепила ключ на цвях.

Вона швидко пройшла до стайні, сіла у свою машину й вивела її на задню проїзну дорогу. Зупинилася біля пошти в кінці дороги. Увійшла до телефонної будки й набрала номер.

– Я хочу поговорити з міс Марпл.

– Вона відпочиває. Це міс Айлесберроу, чи не так?

– Так.

– Я не збираюся турбувати її, міс, знайте про це. Вона стара жінка й потребує відпочинку.

– Ви повинні потурбувати її. У мене до неї термінова справа.

– Я не…

– Будь ласка, зробіть негайно те, що я вам кажу.

Коли Люсі хотіла, то її голос ставав гострим, як метал. Флоренс знала, що таке авторитет і вміла підкорятися йому.

Незабаром озвався голос міс Марпл.

– Так, Люсі?

Люсі глибоко вдихнула повітря.

– Ви мали слушність, – сказала вона. – Я його знайшла.

– Жіночий труп?

– Так. Труп жінки в хутряному пальті. Він лежить у кам’яному саркофазі в коморі біля будинку, почасти перетвореній на музей. Що накажете робити далі? Думаю, мені треба повідомити поліцію?

– Так. Ви повинні повідомити поліцію. І негайно.

– Але що я повинна сказати їм? Про вас? Насамперед вони захочуть знати, чому я намагалася підняти віко, яке важить не менш як тонну, без будь-якої на те причини. Ви хочете, щоб я вигадала причину? Я можу вигадати її.

– Ні, не треба, – сказала міс Марпл своїм лагідним і серйозним голосом. – Ви, либонь, і сама розумієте, що треба розповісти їм усю правду.

– І про вас?

– Про все.

Несподівана усмішка виникла на блідому обличчі Люсі.

– Це буде дуже просто для мене, – сказала вона. – Але навряд чи вони повірять у те, що я їм розповім.

Вона повісила слухавку, зачекала хвилину, а тоді знову зателефонувала в довідкове бюро й запитала номер поліції.

– Я щойно знайшла мертве тіло в саркофазі в Довгій коморі на території маєтку Резерфорд-Хол.

– Що ви сказали?

Люсі повторила своє повідомлення і, вгадавши наступне запитання, назвала своє ім’я та прізвище.

Вона приїхала назад, поставила автомобіль туди, де він раніше стояв, і ввійшла в дім.

На мить затрималася в холі, обмірковуючи ситуацію.

Потім коротко й енергійно кивнула головою й зайшла до бібліотеки, де міс Крекенторп сиділа біля батька й допомагала йому розв’язувати кросворд, надрукований у газеті «Таймс».

– Чи не можете ви приділити мені кілька хвилин, міс Крекенторп?

Емма підняла голову, і вираз остраху з’явився на її обличчі. «Цей острах, – подумала Люсі, – мав суто домашню природу. Такими словами й таким тоном незамінна в домі прислуга, як правило, повідомляє про свій відхід».

– То говоріть, дівчино, говоріть, – сказав старий містер Крекенторп із роздратуванням у голосі.

– Я хотіла б поговорити з вами на самоті, – сказала Люсі, звертаючись до Емми.

– Дурниці, – заявив містер Крекенторп. – Кажіть тут те, що ви маєте сказати.

– Зачекайте лише хвилину, батьку.

Емма підвелася зі стільця й рушила до дверей.

– Дурниці, – сердито повторив старий. – Це може й зачекати.

– Боюся, це не може чекати, – сказала Люсі.

– Яке нахабство! – кинув містер Крекенторп.

Емма вийшла за двері в хол. Люсі вийшла за нею й зачинила двері за ними обома.

– У чому річ? – запитала Емма. – Якщо ви думаєте, що вам побільшало роботи, коли приїхали хлопці, то я можу допомогти вам і…

– Річ зовсім не в тому, – відповіла Люсі. – Я не хотіла говорити в присутності вашого батька, бо, наскільки я розумію, він інвалід, і моє повідомлення може вкинути його в шок. Справа в тім, що кілька хвилин тому я знайшла труп убитої жінки у великому саркофазі, який стоїть у Довгій коморі.

Емма Крекенторп витріщилася на неї.

– У саркофазі? Труп убитої жінки! Неможливо!

– Боюся, що це можливо. Я вже зателефонувала в поліцію. Вони можуть з’явитися щохвилини.