Поезiї

Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай…

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупi ми тут пiд калиною —

I над панами я пан…

Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею

Стелеться полем туман;

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить?

Он на стрункiй та високiй осичинi

Листя пестливо тремтить;

Небо незмiряне всипано зорями —

Що то за божа краса!

Перлами-зорями теж пiд тополями

Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої нiженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;

Тепло — нi вiтру, нi хмар…

Я пригорну тебе до свого серденька,

Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та пiдслухали

Тиху розмову твою:

Нiчка поклала всiх, соном окутала —

Анi шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знудженi працею,

Нас не сполоха їх смiх…

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання — за грiх?