Пограймося в отруту!

— Ми тебе ненавидимо! — волали шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, стрибаючи й купчачись навколо Майкла у класі. Той кричав. Перерва закінчилася, та пан Говард, вчитель, ще не зайшов до кімнати. — Ми тебе ненавидимо! — і шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, штовхаючись, гуртуючись і сопучи, відчинили раму.

До тротуару було три поверхи. Майкл звивався.

Вони схопили його й виштовхнули у вікно.

Пан Говард, їхній викладач, саме відчинив двері.

— Стійте! — звереснув він.

Майкл пролетів три поверхи. Майкл загинув.

Жодних заходів не вживали. Поліція промовисто знизала плечима. Дітям було по вісім-дев’ять, вони не розуміли, що коять. То що тут зробиш.

Наступного дня у пана Говарда трапився зрив. Він навідріз відмовився викладати! «Та чому ж?» — допитувалися друзі. Він не відповідав. Він мовчав, очі його сяяли недобрим вогником, а якось пізніше зазначив, що якби він розповів правду, його би прийняли за божевільного.

Вчитель полишив Медісон. Переїхав у сусіднє містечко Ґрін-Бей і вже сім років заробляв на життя оповіданнями та поезією.

Так ніколи і не одружився. Кілька жінок, із якими у нього щось зав’язувалося, врешті хотіли одного — дітей.

Восени на сьомому році його самовільного виходу на пенсію близький друг пана Говарда, вчитель, захворів. Через відсутність достойної заміни викликали пана Говарда і запевняли, що взяти клас було його обов’язком. Він розумів, що призначення необхідне не більше, ніж на кілька тижнів, тож неохоче погодився.

— Інколи, — заявив пан Говард, повільно крокуючи між рядами парт того вересневого ранку в понеділок, — інколи мені справді здається, що діти — загарбники з іншого виміру.

Він зупинився, й іскри його темних очей застрибали по обличчях юних слухачів. За спиною він тримав руку в кулаку.

Інша рука, ніби бліда тварина, повзла по вилозі піджака вгору, а тоді ковзала вниз, де пошарпувала окуляри на стрічці, поки чоловік говорив.

— Інколи, — вів далі він, дивлячись на Вільяма Арнольда і на Рассела Ньювелла, і Дональда Бауерса, і на Чарлі Генкупа, — інколи мені здається, що діти — то маленькі монстри, яких виплюнуло пекло, адже й сам диявол більше не міг їх терпіти. І я точно впевнений, що треба докладати усіх зусиль, аби вправити їхні маленькі неслухняні мізки.

Більшість його слів незрозумілим потоком текли у чисті і не дуже вуха Арнольда, Ньювелла, Бауерса та решти. Але тон, із яким він говорив, проймав до дрожу. Дівчатка втислися у стільчики, позакидавши кіски за спину, аби він раптом не почав за них смикати, наче дзвонар за мотузки, виганяючи темних духів. Усі, мовби загіпнотизовані, витріщалися на пана Говарда.

— Ви з вашими мотивами, переконаннями та непослухом, ви зовсім інша раса, — сказав пан Говард. — Ви не люди. Ви — діти. Саме тому, доки не станете дорослими, ви не маєте права вимагати привілеїв чи ставити під сумнів слова старших, які знають краще.

Він зупинився, а тоді вмостив свій елегантний зад на стілець за чистою, без жодної порошинки, партою.

— Живете у своєму вигаданому світі, — гаркнув він, насупившись. — Та тут вам не буде фантазій. Скоро ви дізнаєтеся, що лінійкою по пальцях — то не казки, не помахи чарівної палички і не радощі Пітера Пена,[1] — він пхикнув. — Я добре вас настрахав? Добре. Чудово! Дуже добре. Ви того заслуговуєте. Я хочу, аби ви знали, де чиє місце. Я вас не боюся, затямте. Я вас не боюся. — У нього тремтіла рука, він знову сів на стілець, а всі діти прикипіли до нього очима. — Ви! — він витріщився в інший кінець кімнати. — Про що ви там шепочетеся? Про якусь некромантію,[2] чи щось таке?

Дівча підвело руку:

— Що таке некромантія?

— Ми про це поговоримо, коли наші двоє юних друзів, пан Арнольд і пан Бауерс, пояснять свої перешіптування. Отже, молодики?

Дональд Бауерс піднявся:

— Ви нам не подобаєтеся. Це все, про що ми говорили. — Він присів назад.

Учитель звів брови:

— Я поважаю щирість і правду. Дякую за чесність. Та в той же час я не зношу зухвалу непокору. Ви на годину затримаєтеся після школи та вимиєте дошки.

Пан Говард вертався додому зі школи, осіннє листя кружляло йому на шляху, коли зустрів чотирьох своїх учнів. Він різко вдарив тростиною по тротуару:

— Ви! Діти, що ви тут робите?

Сполохавшись, хлопчики та дівчатка із зойком «Ох!» смикнулися так, ніби він їх тим ціпком огрів по плечах.

— Ну! — наполягав чоловік, — пояснюйте! Чим ви тут займалися, коли я підійшов?

Вільям Арнольд відповів:

— Грали в отруту.

— В отруту! — обличчя вчителя перекосилося. Обережно-саркастичним тоном він заявив: — В отруту. В отруту. Граєтеся в отруту. Ну, і як же ви в неї граєте?

Вільям Арнольд неохоче повернувся і втік.

— Ану повернися! — прокричав пан Говард.

— Я лише показую вам, як грати в отруту, — вигукнув хлопчик, перестрибуючи через бордюр. — Як тільки натикаємося на мерця — перестрибуємо його.

— Ось як? Так, значить? — промовив пан Говард.

— Якщо стрибнеш на могилу мерця — ти отруєний і падаєш без духу, — пояснила Ізабель Скелтон аж занадто добре.

— Мерці, отруєні могили, — насміхався пан Говард. — Де ви взагалі взяли цю ідею з трупами?

— Дивіться, — сказала Клара Перріс, тицяючи підручником з арифметики. — Ось тут, на квадратику, імена двох мерців.

— Це ж безглуздо, — зауважив учитель, зиркаючи скоса. — Це лише імена робочих, що змішували цемент і клали тротуар.

Ізабель та Сара насупилися і кинули на хлопців погляди, повні звинувачення: «Ви ж казали, це могильні камені!» — вигукнули вони майже одночасно.

Вільям Арнольд опустив очі додолу:

— Ага, так і є. Ну, майже так. Та нехай, — він підвів погляд. — Уже пізно. Треба додому. Бувайте.

Клара Перріс поглянула на два маленькі вирізьблені написи з іменами на доріжці:

— «Пан Келлі та пан Терріл», — прочитала вона. — Це не могили? Пан Келлі і пан Терріл тут не поховані? Бачиш, Ізабель, я так тобі й казала, вже сто разів.

— Нічого ти не казала, — прохлипала Ізабель.

— Які добре продумані брехні! — пан Говард застукотів ціпком нетерплячу морзянку. — Фальсифікація найвищого ґатунку. Боже правий, пане Арнольде, пане Бауерсе, більше такого не повториться, вам це зрозуміло?

— Так, пане, — промимрили хлопчики.

— Гучніше!

— Так, пане, — повторили вони.

Пан Говард рвучко розвернувся і покрокував вулицею. Вільям Арнольд дочекався, доки той зникне з поля зору:

— Сподіваюся, йому пташка чимось ляпне прямо на носа.

— Ну ж бо, Кларо, давай пограємо в отруту, — протягла з надією в голосі Ізабель.

Клара закопилила губи:

— Цю гру зіпсували. Я пішла додому.

— Мене отруєно! — звереснув Дональд Бауерс, падаючи додолу і весело плюючись піною. — Дивіться, я давлюся! Хр-р-р!

— Ой! — роздратовано кинула Клара і втекла.

* * *

Суботнього ранку пан Говард визирнув у вікно і вилаявся, побачивши Ізабель Скелтон, що малювала крейдою якісь позначки на тротуарі біля його будинку, а тоді перестрибувала через них, при цьому монотонно наспівуючи якусь пісеньку.

— Ану припини!

Вискочивши на вулицю, він спересердя ледь не штурхонув її на асфальт. Схопив дівчинку і почав несамовито трусити, а тоді поставив і навис над нею та крейдяними написами.

— Я лише грала у класи, — зарюмсала дитина, витираючи долонями очі.

— Мені байдуже, тобі не можна тут гратися, — заявив чоловік. Він зігнувся і розмазав хустинкою крейду, бурмочучи: — Мала відьма. Пентаграми. Рими і заклинання, а виглядають же ж такими невинними, о Господи, такими ж невинними. Маленька дияволиця! — Він сіпнувся, ніби хотів її вдарити, а тоді зупинився.

Ізабель із ревом утекла.

— Біжи, мала дурепо! — гнівно проверещав він. — Тікай і перекажи своїй компанійці, що ви програли. Спробуйте щось інакше! Ви до мене не дістанетесь, о ні, не дістанетесь!

Він побрів додому, налив міцного бренді й випив. Решту дня чоловік чув, як діти грали у копни банку, хованки, собачку, камінчики, дзиґу, мармурки, і голоси маленьких потвор у кожному кущі та затінку не давали йому спокою.

— Ще тиждень, і я геть скажуся, — думав він. Голову пронизував біль, вчитель схопився за неї рукою. — Боже милостивий, ну чому ж ми не народжуємося вже дорослими?

Отже, ще тиждень. А між ним та дітьми росте ненависть. Ненависть і страх збільшувалися у спільному темпі. Знервованість, раптові напади гніву на рівному місці, а потім мовчазне чекання, поки діти вилазили на дерева, витріщалися на нього, цуплячи пізні яблука, а меланхолійний запах осені стелився містечком, дні коротшали, ніч наставала занадто рано.

— Вони мене не чіпатимуть, вони не насміляться мене чіпати, — міркував пан Говард, цмулячи одну склянку бренді за іншою. — Це все дурниці, нічого такого не відбувається. А скоро я поїду звідси і від них. Я скоро…

У вікні забілів череп.

Був четвер, восьма вечора. Це був довгий тиждень, сповнений спалахів люті та звинувачень. Він повсякчас відганяв дітей від ями навпроти будинку, де лагодили трубопровід. Дітлахи обожнюють ритви, хованки, труби, водогони і траншеї. Вони постійно лазили по баюрах, заповзали всередину, дряпалися туди, де клали нові труби. Дякувати Богові, ремонт уже скінчили, і завтра робочі закопають котлован, утрамбують землю і покладуть нову бетонну доріжку, тож малі підуть собі. Але зараз…

У вікні забілів череп!

Без сумніву, якийсь хлопчисько крутив його у руці, постукуючи по склу. Знадвору лунало дитяче хихотіння.

Пан Говард прожогом вискочив із дому.

— Гей, ви! — він кинувся на трьох шкетів.

Ті почали втікати, а він рвонув за ними із криками та галасом. На вулиці було темно, та чоловік розрізняв силуети попереду. Помітив, як хтось із якогось дива стрибнув, а коли згадав, чому, було вже пізно.

Земля розчахнулася під ним. Він упав у яму, страшенно луснувшись головою об водогін, і вже втрачаючи свідомість, вчителеві здавалося, ніби його падіння спричинило лавину; холодні вологі грудки землі котилися йому на штани, черевики, пальто, за комір, вкривали голову, набивалися у рота, вуха, очі, ніздрі…

Наступного дня сусідка із загорнутими у серветку яйцями стукала до пана Говарда цілих п’ять хвилин, після чого врешті прочинила двері й увійшла. У будинку не було нікого, лише стовп пилу піднімався у сонячному промінні. Великі кімнати пустували, у погребі пахнуло вугіллям і жужелицею, а на горищі хазяйнували лише щур і пацюк, та ще валявся вицвілий лист. «Дивна річ, — роками згадувала вона потім, — що ж сталося із паном Говардом?»

А дорослі, як завжди, далі свого носа нічого не бачать. Вони й не звертали уваги, як дітлашня грала в отруту на Оук-Бей-стріт осінніми днями. Навіть коли малеча стрибала через одну конкретну плиту на тротуарі, крутилася навколо і читала написи: «Пан Говард, земля пухом».

— Хто такий пан Говард, Біллі?

— Я гадаю, це робітник, що прокладав доріжку.

— А що означає «земля пухом»?

— Хтозна? Ти отруєний! Ти наступив!

— Давайте, давайте, діти, не крутіться у матері під ногами! Вперед, хутчіш!